Закляття проти допитливості

Блошині ринки зустрічаються по всій Флориді, і цей був не найгіршим з них. Колись тут стояв ангар для літаків, але місцевий аеропорт закрився більш ніж двадцять років тому. За металевими столиками вмостилися сотні торговців. Більшість продавали підробки: сонячні окуляри, наручні годинники, сумки або ремені. Африканська сім’я пропонувала вирізані з дерева фігурки тварин, позаду них голосна розтріпана жінка на ім’я (яке я ніколи не забуду) Черіті Перрот[40] продавала обідрані книжки в м’якій обкладинці і старі палп-журнали, [41] сторінки яких пожовкли і розсипалися, а поряд із нею в кутку мексиканка, ім’я котрої я так і не довідався, збувала кіноафіші і пожмакані рекламні фото акторів.

Часом я купував книжки у Черіті Перрот.

Невдовзі жінка з кіноафішами пішла, а на її місце став низенький чоловік у сонячних окулярах. Його сіру скатертину, яка вкривала металевий столик, займали маленькі різьблені фігурки. Я зупинився, щоб роздивитися їх — цю незвичну купку істот, вирізьблених із сірої кістки, каменю і темного дерева, — а тоді роздивився його самого. Я подумав, чи не потрапив він в якусь страшну аварію, таку, якій зарадить лише пластична хірургія: з його обличчям було не все гаразд — перекошене, дивної форми. Дуже бліда шкіра. Його неприродно чорне волосся видавало перуку, зроблену, мабуть, з собачої шерсті, а темні, як ніч, окуляри не виказували очей. Він ніскілечки не виділявся на блошиному ринку Флориди: за столиками стояли самі диваки, і їхні покупці були такими ж диваками.

Я нічого не придбав у нього.

Наступного разу, коли я прийшов на ринок, Черіті Перрот вже пішла, а її місце зайняла сім’я індіанців, яка продавала кальяни та інше начиння для куріння, але низенький чоловік у темних окулярах із сірою скатертиною досі стояв за своїм столиком у глибині блошиного ринку. Тепер на ньому лежало ще більше різьблених істот.

— Ці фігурки не схожі на жодних відомих мені тварин, — сказав я йому.

— Не схожі.

— Ви їх самі робите?

Він похитав головою. На блошиному ринку не можна питати, звідки люди беруть товар. Тут мало що вважається табу, але походження товарів — виключення.

— Багато вам вдається продати?

— На їжу вистачає, — відказав він. — І на житло теж.

А тоді продовжив: — Вони варті більше, ніж я за них прошу.

Я взяв до рук фігурку, яка могла б бути схожою на оленя, якби олені були хижаками, і запитав:

— Що це?

Він зиркнув на неї.

— Гадаю, це примітивний товн.[42] Тут складно сказати.

А тоді додав:

— Він належав моєму батькові.

Пробив дзвін, а це означало, що блошиний ринок незабаром зачиниться.

— Хочете поїсти? — запитав я. Він дивився на мене насторожено.

— Я пригощаю, — докинув я. — Просто так. Через дорогу є закусочна «У Деніса». Або можемо сходити в бар.

Він ненадовго задумався.

— «У Деніса» згодиться, — відповів він. — Зустрінемося там.

Я сидів у закусочній і чекав. Через півгодини я вже не сподівався, що він прийде, але на мене чекала несподіванка. Він з’явився через п’ятдесят хвилин з коричневою шкіряною сумкою, прив’язаною до зап’ястя довгим куском шворки. Я подумав, що у ній, мабуть, лежали його гроші, бо сумка теліпалася так, наче була порожньою, а весь його товар туди б не помістився. Незабаром він вже ласував купою млинців і згодом, за кавою, наважився на розповідь.

* * *

Сонце почало гаснути десь після полудня. Спочатку щось блимнуло, а тоді затемнення, яке з’явилося з одного боку, почало ширитись малиновим обличчям сонця, доки те зовсім не згасло, наче жарина, яку позбавили вогню. Світом знову запанувала ніч.

Балтазар Неспішний побіг вниз схилом, навіть не перевіривши і не зібравши здобич із сітей, які він розвішав на деревах. Він не зронив жодного слова, щоб не збити дихання, і рухався так швидко, як тільки міг при своїх габаритах, аж доки не сягнув підніжжя пагорба й дверей своєї однокімнатної хатини.

— Телепню! Настав час! — вигукнув він.

А тоді опустився на коліна і запалив лампу з риб’ячим жиром, яка шипіла, смерділа і горіла мерехтливим оранжевим полум’ям.

Відчинилися двері хатини і з них вийшов Балтазарів син. Він був трохи вищий за батька, набагато худіший і безбородий. Юнака назвали на честь діда, і доки той був живий, хлопчика звали Фарфал Молодший; та зараз до нього навіть прямо зверталися не інакше як Фарфал Нещасливий. Якщо він приносив додому несучку, вона переставала нестись; якщо він вдаряв сокирою по дереву, воно обов’язково падало в найбільш незручному місці з найменш приємними наслідками; якщо він знаходив скарб із стародавніми коштовностями в замкненій скрині, що стриміла з землі скраю поля, ключ до неї неодмінно ламався в замку, а в повітрі завмирало тихе відлуння пісні, наче співав далекий хор, і скриня розсипалася на порох. Дівчата, які западали йому в серце, закохувалися в інших чоловіків, ставали гру[43] або їх викрадали деоданди.[44] Таким було його життя.

— Сонце згасло, — сказав Балтазар Неспішний своєму сину.

— Виходить, це все, — відповів Фарфал. — Кінець.

Після того, як сонце зайшло, стало прохолодніше.

Балтазар лише мовив:

— Скоро настане. У нас залишилося всього кілька хвилин. Добре, що я підготував запас харчів на цей день.

Високо тримаючи лампу з риб’ячим жиром, він зайшов до хати.

Фарфал попрямував за батьком до їхнього крихітного помешкання, в якому була лише одна простора кімната і замкнені двері у дальньому кінці хатини. Саме до них підійшов Балтазар. Він опустив на підлогу лампу, зняв з шиї ключ і відчинив двері.

Фарфалові перехопило подих.

Він лише мовив:

— Ці кольори.

А тоді додав:

— Я не насмілюся зайти.

— Ну ти й довбень, — випалив батько. — Заходь, але ступай обережно.

А коли Фарфал не ворухнувся, батько заштовхнув його і зачинив за собою двері.

Фарфал стояв і кліпав, звикаючи до світла.

— Як розумієш, — сказав його батько, склавши руки на чималому пузі й оглядаючи кімнату, в яку вони потрапили, — з точки зору часу цієї кімнати не існує у світі, до якого ти звик. Натомість вона існує за мільйони років до нас, в часи Реморіанської імперії. Цей період відзначається чудовою музикою лютень, вишуканою кухнею, а також привабливістю і піддатливістю рабського класу.

Фарфал протер очі, а тоді поглянув на дерев’яну віконну раму посередині кімнати, раму, крізь яку вони щойно пройшли, як крізь двері.

— Тепер я починаю розуміти, — сказав він, — чому тебе так часто не було вдома. Мені здається, я не раз бачив, як ти заходив до цієї кімнати крізь оті двері, та мене вона ніколи не цікавила. Я просто мирився з тим, що повинен пройти якийсь час, доки ти повернешся.

Затим Балтазар Неспішний почав знімати з себе вбрання з темної мішковини, аж доки не постав голий — гладун з довжелезною сивою бородою і коротким сивим волоссям, — а тоді надягнув яскраву шовкову мантію.

— Сонце! — вигукнув Фарфал, зазирнувши до кімнатного віконця. — Поглянь на нього! Воно багровіє, мов свіжорозпалене багаття! Тільки відчуй, яке від нього лине тепло!

А тоді додав:

— Батьку, чому мені ніколи не спадало на думку запитати тебе про весь той час, що ти проводив у другій кімнаті нашої однокімнатної хатини? Чому я ніколи не зауважував існування цієї кімнати, навіть подумки?

Балтазар зав’язав останні ремінці, які допомагали прикрити його величезне черево шовковим вбранням, всіяним вишивками прекрасних чудовиськ.

— Це могло, — зізнався він, — частково бути викликане Емпузовим закляттям проти допитливості.

Він зняв з шиї чорну коробочку з віконцями і ґратками, мов у маленькій кімнаті, в якій би ледь помістився жук.

— Ця штука, якщо її правильно підготувати і викликати, дозволяє тобі залишатися непоміченим. Так само, як тебе не цікавили мої походи до кімнати, так і людей в цьому часі й місці не дивую ані я, ані будь-які мої дії, навіть, коли вони чимось суперечать звичаям і традиціям Вісімнадцятої та останньої Великої Реморіанської імперії.

— Вражаюче, — відказав Фарфал.

— Неважливо, що сонце згасло, що всього за кілька годин або, в найкращому випадку, тижнів, життя на Землі зникне, бо тут, у цьому часі, я Балтазар Меткий — постачальник повітряних кораблів та продавець старовини, магічних штучок й дивовиж — і ти, мій сину, тут залишишся зі мною. Для всіх, хто поцікавиться твоїм походженням, ти станеш моїм простим слугою.

— Твоїм слугою? — перепитав Фарфал Нещасливий. — Чому я не можу бути твоїм сином?

— З різних причин, — пояснив батько, — надто дрібних і незначних, щоб зараз заводити про це розмову.

Він повісив чорну коробочку на цвяшок у кутку кімнати. Фарфалові здалося, ніби він побачив кінцівку чи голову, наче якесь жукоподібне створіння махало йому зсередини коробочки, але він не затримав погляд, щоб його роздивитися.

— А крім того, в цьому часі у мене вже й так є чимало синів від моїх конкубін,[45] і вони навряд зрадіють, коли дізнаються, що є ще й ти. Хоча, враховуючи розбіжності в датах твого народження, пройде більше мільйона років, перш ніж ти зможеш успадкувати від мене якесь багатство.

— У тебе є багатства? — запитав Фарфал, оглядаючи кімнату свіжим поглядом.

Він провів своє життя в однокімнатній хатині на краю часу біля підніжжя низького пагорба, виживаючи за рахунок їжі, яку батькові вдавалося спіймати в повітрі сіттю — зазвичай це були морські птахи або летючі дракони,[46] хоча іноді в сіті потрапляло й дещо інше: створіння, які називали себе ангелами, великі пихаті істоти з високими металевими коронами, схожі на тарганів, чи величезні бронзові медузи. Їх діставали з сітей і викидали назад у повітря, їли або продавали поодиноким подорожнім.

Його батько самовдоволено посміхнувся і погладив свою широку сиву бороду так, як гладять тварину.

— Еге ж, є, — відповів він. — У цих часах великий попит на камінці і гальку з Кінця Землі: є заклинання, чари та магічні предмети, для яких вони майже незамінні. Я постачаю ці речі.

Фарфал Нещасливий кивнув.

— А якщо я не бажаю бути слугою, — сказав він, — а просто попрошу повернути мене туди, звідки ми прийшли через віконну раму, то що тоді?

Балтазар Неспішний лише відказав:

— Я не терпітиму таких питань. Сонце згасло. За кілька годин, а може й хвилин, настане кінець світу. Мабуть, і Всесвіту буде кінець. Облиш ці думки. Я краще піду на корабельний ринок і дістану створіння з закляттям замикання для віконної рами. А поки я цим займатимусь, ти можеш розставити і начистити всі предмети в цій шафі, але в жодному разі не торкайся зеленої флейти пальцями (бо вона подарує тобі музику, проте задоволення в твоїй душі замінить невтолима жадоба) і постарайся не намочити оніксовий богедил.

Він ніжно поплескав сина по руці — ошатний чоловік у різнобарвному шовку.

— Я врятував тебе від смерті, хлопчику мій, — мовив він. — Я вчасно переніс тебе в нове життя. Яка різниця, що в цьому житті ти не син, а слуга? Життя є життя, і воно значно ліпше за альтернативу. Принаймні так ми звикли вважати, бо жоден не повертається з того світу, щоб це спростувати. Такий мій девіз.

На цих словах він понишпорив під рамою і дістав сіру ганчірку, яку вручив Фарфалу.

— Тримай. До роботи! Гарно попрацюєш — і я покажу тобі, наскільки пишні бенкети давнини перевершують копчену морську птицю і маринований корінь осакра. Але ніколи-ніколи, за жодних умов не рухай віконну раму. Вона має точно визначене положення. Якщо її зрушити, рама може відкрити прохід бозна-куди.

Він накрив раму тканиною, і стало не так вже й помітно, що просто посеред кімнати в повітрі висить чимале дерев’яне вікно.

Балтазар Неспішний вийшов з приміщення через двері, які Фарфал раніше не помічав, і зачинив їх на важкий засув. Фарфал підняв свою ганчірку і почав повільно витирати пил з предметів.

За кілька годин він помітив світло, яке виходило з віконної рами — таке яскраве, що просвічувалось крізь тканину — та згодом воно згасло.

Домочадцям Балтазара Меткого Фарфала представили як нового слугу. Він побачив п’ять Балтазарових синів та сім конкубін (хоча говорити з ними йому заборонили), познайомився з Охоронцем, який був за головного, та покоївцями, які снували то тут, то там за його командою, і нижче од них у будинку був лише Фарфал.

Покоївці ненавиділи блідолицього Фарфала, бо він був єдиним, кому дозволялося заходити до святая святих, кімнати чудес Господаря Балтазара, місця, яке досі відвідував тільки Хазяїн Балтазар.

Так спливали дні, а за ними тижні, і Фарфал перестав дивуватися яскраво-багряному сонцю, такому величезному й чудовому, денним небесним барвам (які здебільшого були світло-рожевими й бузковими) чи кораблям, що прибували на корабельний ринок з дивами на борту, привезених із далеких світів.

Фарфал почувався нещасним навіть в оточенні чудес, навіть у забутій добі, навіть у світі, сповненому дивовиж. Саме це він і сказав Балтазару наступного разу, коли торговець зайшов у двері святая святих.

— Це несправедливо.

— Несправедливо?

— Що я чищу і натираю дивовижі та коштовності, поки ти зі своїми іншими синами відвідуєш святкування, вечірки та банкети, зустрічаєшся з людьми і всяко насолоджуєшся життям на початку часу.

Балтазар відповів:

— Іноді наймолодший син не має тих привілеїв, які є у його старших братів, а вони всі старші за тебе.

— Рудому від сили п’ятнадцять, смаглявому чотирнадцять, близнюкам не більше дванадцяти, тоді як мені аж сімнадцять років…

— Вони старші за тебе більш ніж на мільйон років, — заперечив батько. — Щоб я більше не чув таких дурниць.

Фарфал Нещасливий прикусив язика, щоб не бовкнути зайвого. Саме в цю мить на внутрішньому дворі здійнялася колотнеча, наче хтось вломився у великі двері, а тоді долинули крики тварин і домашньої птиці. Фарфал підбіг до віконця і визирнув надвір.

— Там якісь чоловіки, — сказав він. — Я бачу, як світло виблискує на їхній зброї.

Його батька це не здивувало.

— Звичайно, — відказав він. — Фарфале, в тебе буде завдання. Через мій хибний оптимізм у нас майже не зосталося каміння, що є основою мого багатства, крім того, як не принизливо це визнавати, я у боргу перед людьми. Отже, тепер нам обом доведеться повернутися у наш старий дім і зібрати все, що зможемо. Буде безпечніше, якщо ми підемо вдвох. І що швидше, то краще.

— Я тобі допоможу, — відповів Фарфал, — якщо ти погодишся надалі ставитися до мене краще.

Із внутрішнього двору долинув крик.

— Балтазар? Негідник! Обманщик! Брехун! Де мої тридцять камінців?

Голос був низький та пронизливий.

— Я ставитимусь до тебе значно краще, — пообіцяв батько. — Клянусь.

Він підійшов до віконної рами і стягнув з неї тканину. Світла не було — всередині дерев’яного вікна зяяла лиш глибока безформна пітьма.

— Мабуть, таки настав кінець світу, — мовив Фарфал, — і тепер залишилося саме ніщо.

— З того часу, як ми сюди прибули, там минуло всього декілька секунд, — пояснив батько. — Така природа часу. Час плине швидше, коли він молодий, а течія вужча: натомість наприкінці світу час поширився і сповільнився, мов олива, розлита в тихому ставку.

Він зняв вайлувате заклинальне створіння, що замикало вікно, і натиснув на внутрішню раму, яка повільно прочинилася. Від холодного вітру, що повіяв зсередини, Фарфала взяли дрижаки.

— Ти відправляєш нас назустріч смерті, батьку, — промовив він.

— Ми всі йдемо назустріч смерті, — відказав батько. — Однак ти тут, за мільйон років до свого народження, і все ще живий. І справді — усі ми сповнені чудес. Дивись, сину: ось сумка, що, як ти скоро дізнаєшся, була просочена Своновою настоянкою надзвичайної місткості, тому вона зможе вмістити все, що ти туди запхаєш, незалежно від ваги, маси чи об’єму. Коли ми доберемося туди, ти повинен набрати стільки камінців, скільки зможеш, і покласти їх у сумку. Я ж вибіжу пагорбом до сітей і перевірю, чи немає там яких коштовностей — або штук, які стануть коштовностями, якщо я принесу їх у цей світ і час.

— Я піду першим? — запитав Фарфал, стискаючи сумку.

— Звичайно.

— Там так холодно.

У відповідь батько грубо тицьнув його пальцем у спину. Фарфал з бурчанням подерся крізь раму, а за ним послідував батько.

— Кепські наші справи, — кинув Фарфал.

Вони вийшли з хатини наприкінці часу і Фарфал нахилився збирати гальку. Він поклав перший камінчик до сумки, в якій той зеленаво блиснув. Він підняв ще один. Небо було темним, але здалося, наче щось його заповнило, щось безформне.

Майнув спалах, схожий на блискавку, і він побачив батька, який стягував сіті з дерев на вершині пагорба.

Почувся тріск. Сіті спалахнули й зникли. Балтазар незграбно, задихаючись, збіг схилом. Він показав на небо.

— Це Ніщо! — промовив він. — Ніщо поглинуло вершину пагорба! Ніщо захопило весь світ!

В ту мить здійнявся сильний вітер, і Фарфал побачив, як його батько затріскотів, а тоді здійнявся у повітря й зник. Він позадкував від Нічого — пітьми всередині іншої пітьми з крихітними блискавицями по краях, — а тоді розвернувся і забіг до хатини, до дверей, що вели у другу кімнату. Але він не зайшов у другу кімнату. Він спинився у дверях і обернувся поглянути на Землю, що вмирає. Фарфал Нещасливий дивився, як Ніщо поглинало зовнішні стіні, далекі пагорби і небеса, а тоді незмигно спостерігав, як Ніщо проковтнуло холодне сонце, дивився, аж доки навколо не зосталося нічого, крім темної безформності, що простяглася по нього з таким завзяттям, немов їй вже не терпілось завершити цю справу.

Лише тоді Фарфал ступив у внутрішню кімнату їхньої хатини, у святая святих свого батька, яка перебувала в далекому минулому.

Щосили гупали у зовнішні двері.

— Балтазаре? — це був той самий голос з внутрішнього двору. — Я дав тобі день, як ти благав, негіднику. А тепер ти даси мені мої тридцять камінців. Давай камінці, бо я дотримаю свого слова і відправлю твоїх синів за тридев’ять земель на каторгу у Бделієві шахти Тельба, а твоїх жінок пошлю працювати музикантками в палаці насолод Лютія Лімна, де вони матимуть честь грати прекрасну музику, поки я, Лютій Лімн, буду танцювати, співати та пристрасно кохатимуся з моїми хлопчиками. Не бачу сенсу рвати горло, описуючи майбутнє твоїх слуг. Твоє ховальне заклинання марне, бо, як бачиш, я знайшов цю кімнату без особливих зусиль. А тепер давай мої тридцять камінців, поки я не відчинив дверей, бо як відчиню, то розтоплю твою огрядну тушу на смалець, а кістками нагодую собак і деодандів.

Фарфал тремтів від страху. «Час, — подумав він. — Мені потрібен Час». Він зробив свій голос якомога нижчим і вигукнув:

— Хвилинку, Лютію Лімне. Я зайнятий складною магічною операцією, яка очистить твої камінці від негативної енергії. Якщо ти мені заважатимеш, наслідки можуть бути катастрофічними.

Фарфал озирнув кімнату. Єдине віконце було замалим, щоб з нього вибратись, тоді як за єдиними дверима до кімнати стояв Лютій Лімн.

— Недарма мене прозвали Нещасливим, — зітхнув він.

Тоді взяв сумку, що її дав батько, і згріб туди всі цяцьки й дрібнички, що зміг дістати, не торкаючись зеленої флейти пальцями. Вони зникли у сумці, котра як на вагу, так і на вигляд не здавалася повною.

Він втупився у вікно посеред кімнати. Єдиний вихід, і той вів у Ніщо, у кінець всього буття.

— Годі! — долинув голос з-за дверей. — Мій терпець урвався, Балтазаре. На вечерю мої кухарі засмажать твої нутрощі.

Почувся страшний хрускіт дверей, так наче в них врізалось щось тверде і важке.

Потім пролунав крик, а тоді все стихло.

Голос Лютія Лімна запитав:

— Він мертвий?

Інший голос — Фарфалові здалося, що він належав одному з його єдинокровних братів — відповів:

— Гадаю, двері захищені і охороняються магією.

— Тоді, — пробасив Лютій Лімн рішуче, — ми зайдемо крізь стіну.

Фарфал був нещасливим, але не дурним. Він зняв чорну лаковану коробочку з цвяшка, на який її повісив батько. Всередині щось дріботіло й метушилося.

— Батько казав мені не рухати раму, — мовив він сам до себе.

А тоді вперся у неї плечем і наліг щосили, відсунувши важку штукенцію майже на півдюйма. Пітьма, що сповнювала раму, почала розвіюватися і згодом змінилася перлинно-сірим світлом.

Він повісив коробочку на шию.

— Згодиться, — сказав Фарфал Нещасливий і, поки чимось гупали у стіну, взяв смужку тканини і прив’язав до лівого зап’ястя шкіряну сумку, в якій містилися залишки коштовностей Балтазара Меткого, а тоді зважився підійти до рами.

Звідти било сліпуче світло, тож він заплющив очі і зайшов досередини.

Фарфал почав падати.

Він крутився у повітрі, міцно стуливши повіки од сліпучого світла, і відчував, як навкруги проносяться вітри.

Раптом щось хльоснуло й поглинуло його — вода, солонувата, тепла, — і Фарфал почав борсатись, затамувавши подих від несподіванки. Він виплив на поверхню, розітнувши водну гладінь головою, і заходився жадібно ковтати повітря. Після цього він рухався вперед, аж доки не вхопився за якусь рослину, а тоді, підтягнувшись руками й ногами, вибрався з зеленої води на сухий, пружний берег і пішов, залишаючи по собі мокрі сліди.

* * *

— Світло, — мовив чоловік у закусочній. — Світло здавалося сліпучим навіть до сходу сонця. Втім, я дістав собі оце, — він постукав по оправі сонячних окулярів, — і намагаюсь не виходити на сонце, щоб не дістати опіків.

— І що тепер? — запитав я.

— Тепер я продаю фігурки, — відповів він. — І шукаю нову раму.

— Ви хочете повернутися в свій час?

Він похитав головою.

— Мій час мертвий, — відказав він. — Як і все, що я знав, усе, що було рідним. Все мертве. Я не збираюсь повертатися до темряви наприкінці часу.

— А куди збираєтесь?

Він почухав шию. Крізь виріз у сорочці я побачив маленьку чорну коробочку, що висіла в нього на шиї. Вона була завбільшки з медальйон і всередині неї щось рухалось: схоже, то був жук. Проте у Флориді водяться великі жуки. Це не дивина.

— Я хочу повернутися на початок, — промовив він. — Коли все тільки-но зародилось. Я хочу побачити світло, з яким прокидається Всесвіт. Нехай навіть я осліпну. Я хочу побачити народження сонця. Це древнє світило для мене надто тьмяне.

Він узяв серветку, що тримав у руці, і поліз у шкіряну сумку. Обережно, не торкаючись голими руками, він витягнув схожий на флейту інструмент з фут завдовжки, виготовлений із зеленого жадеїту або чогось подібного, і поклав його на стіл переді мною.

— Це за їжу, — сказав він. — На знак подяки.

На цих словах він підвівся і пішов, а я сидів і ще довго дивився на зелену флейту; зрештою, я простягнув руку і кінчиками пальців відчув її холодний дотик, а тоді обережно, не намагаючись подути або зіграти музику з кінця часу, приклав мундштук до вуст.

Загрузка...