Обережно, тригери

Спляча і веретено

Найближче королівство було на відстані пташиного польоту, проте навіть птахи туди не залітали. Високий гірський хребет, що розділяв два королівства, був нездоланним як для птахів, так і для людей, а тому вважався неприступним.

Чимало підприємливих купців з обох боків гір відправляли людей на пошуки гірського перевалу, який збагатив би того, хто мав над ним контроль. Доримарський шовк могли б доставити у Кенселер за кілька місяців, а то й тижнів, а не років. Втім, перевалу не було, а тому хоч королівства і мали спільний кордон, ніхто його не перетинав.

Навіть сильні та витривалі гноми, в чиїх жилах текла кров, змішана з магією, не могли підкорити гірський хребет.

Та це не стало їм на заваді. Гноми вирішили перетнути хребет не зверху, а знизу.

Три гноми гуртом хутко рухались темними проходами під горами:

— Хутчіш, хутчіш! — підганяв гном у хвості. — Ми маємо купити їй найліпшу шовкову тканину в Доримарі. Якщо ми не поквапимось, тканину продадуть, і доведеться нам купувати їй якусь простішу.

— Ми знаємо це, знаємо! — відказав гном, що йшов попереду. — А ще ми маємо купити скриню, щоб доставити тканину бездоганно чистою.

Середній гном мовчав. Він цілковито зосередився на тому, щоб не впустити та не загубити камінь, який міцно тримав у руках. То був рубін завбільшки з куряче яйце, грубо висічений з гірської породи. Після огранювання і закріплення він буде вартий королівства, і тоді вони легко виміняють за нього найкращий шовк Доримару.

Гномам не спадало на думку подарувати молодій королеві те, що вони самі вирили з-під землі. Це було б надто просто, надто буденно. Саме відстань робить подарунок чарівним — принаймні так вважали гноми.

Того дня королева прокинулася рано.

— Наступного тижня, — промовила вона. — Наступного тижня я вийду заміж.

Це здавалося нереальним і вкрай фатальним. Вона подумала, що станеться після заміжжя. «Якщо життя — це вибір, то заміжжя — це кінець життя», — вирішила вона. Рівно через тиждень у неї більше не буде вибору. Вона правитиме своїм народом. Вона матиме дітей. Можливо, вона помре під час пологів, можливо, від старості, а може, поляже в бою. Так чи інакше, кожна мить наближатиме її до неминучої смерті.

Вона чула, як теслярі на луках біля замку майстрували лави, щоб її народ міг бути присутнім на шлюбній церемонії. Кожен удар молотка звучав наче приглушене биття велетенського серця.

Три гноми вибралися з нори на березі річки і один за одним полізли вгору, на луку. Вони видерлися на гранітну брилу, потягнулися, відштовхнулися, стрибнули і знову потягнулись. А потім рвонули на північ до купки крихітних будівель, які утворювали село Гіфф, а точніше, до сільського трактиру.

Трактирник був їхнім приятелем: вони, як завжди, принесли йому пляшку кенселерського вина — густо-червоного, солодкого, з насиченим смаком, не те що терпкі каламутні вина тутешніх країв. Він мав їх нагодувати, показати шлях і дати поради.

Трактирник — тулуб його був, мов діжка, а борода кошлата і руда, як хвіст лисиці — стояв за стійкою в пивній. Був ранній ранок, і гноми звикли, що в цей час у приміщенні народу катма, однак зараз тут сиділо не менше трьох десятків людей і ніхто не виглядав щасливим.

Гноми, які збиралися тихенько прошмигнути до порожнього трактиру, привернули увагу всіх відвідувачів.

— Гудместер Фоксен, — привітався найвищий гном.

— Хлопці, — сказав трактирник, який думав, що гноми — це хлопчики, хоча вони були вчетверо, а то й уп’ятеро старші за нього. — Я знаю, що ви лазите гірськими перевалами. Нам треба вибратися звідси.

— У чому справа? — запитав найнижчий гном.

— Сон! — випалив п’яниця, який сидів біля вікна.

— Пошесть! — мовила гарно вбрана жінка.

— Загибель! — вигукнув мідник, подзенькуючи каструлями. — До нас іде загибель!

— Ми прямуємо до столиці, — сказав найвищий гном, завбільшки з дитину і без бороди. — Що то за пошесть?

— То не пошесть, — мовив п’яниця, котрий сидів біля вікна. На його довгій сивій бороді були жовті плями від пива та вина. — Кажу ж вам, то сон.

— Як сон може бути пошестю? — запитав найнижчий гном, який не мав бороди.

— Відьма! — відповів п’яниця.

— Зла фея, — поправив товстощокий чоловік.

— А я чула, що вона була чаклункою, — втрутилась кельнерка.

— Ким би вона не була, — відказав п’яниця, — її не запросили на родини.

— Дурниці, — сказав мідник. — Вона б однаково прокляла принцесу, запросили б її на іменини чи ні. Вона була однією з так званих лісових відьом, яких винищували тисячу років тому, і то однією з найгірших. Вона прокляла дитину з народження: коли дівчинці виповниться вісімнадцять, вона має вколоти пальця і заснути навіки.

Товстощокий витер чоло. Він весь спітнів, хоча в приміщенні було не жарко.

— Казали, що вона мала померти, але інша, добра фея, пом’якшила її магічний смертний вирок і замінила смерть на сон. Чарівний сон, — додав він.

— Отже, — продовжив п’яниця, — вона якось там вколола того пальця і заснула. А тоді й інші люди в замку — король і королева, м’ясник і пекар, доярка і фрейліна — всі як один поснули. І жоден з них аніскілечки не постарів, відколи заплющив очі.

— А ще там були троянди, — додала кельнерка. — Троянди, якими обростав замок. І ліс, який розрісся так, що через нього більше не пройти. Це було, мабуть, років сто тому?

— Шістдесят. Ну, може, вісімдесят, — сказала жінка, яка досі мовчала. — Я знаю, бо моя тітка Летиція пам’ятала, як це все сталося в її дитинстві, а їй було не більше сімдесяти, коли вона померла від клятої дизентерії наприкінці літа всього п’ять років тому.

— …а потім відважні чоловіки, — продовжила кельнерка. — Та й відважні жінки теж, кажуть, намагалися дістатися до замку, що стоїть посеред Екерського лісу, щоб розбудити принцесу, а разом з нею усіх сплячих. Проте всі вони загинули, бо загубилися у хащах, сконали від рук розбійників або наразилися на колючки трояндових кущів, які оточують замок…

— А як вони збиралися її будити? — запитав середній гном, досі міцно стискаючи камінь у руці, бо його цікавили лише суттєві речі.

— Так, як завжди, — відказала кельнерка і зайшлася рум’янцем. — Принаймні, так розповідали.

— Ясно, — мовив найвищий гном. — Отже, ляпнути миску холодної води в обличчя і крикнути «Вставай, бо все проспиш!»?

— Вона про поцілунок, — пояснив п’яниця. — Проте ніхто не підбирався аж так близько. Вже шістдесят років пробують, а може й більше. Кажуть, що відьма…

— Фея, — встряв гладун.

— Чаклунка, — виправила кельнерка.

— Хай ким би вона була, — продовжив п’яниця, — а вона досі там. Такі ходять чутки. І якщо ви підійдете зовсім близько, якщо проберетесь крізь троянди, то неодмінно натрапите на неї. Вона стара, як світ і скажена, як собака — саме лихо, чари і погибель.

Найнижчий гном схилив голову набік.

— Отже, в замку є жінка, яка поринула в сон, і, можливо, відьма або фея. А звідки взялася та пошесть?

— Рік тому, — заговорив товстощокий, — вона спалахнула на півночі, за столицею. Я вперше довідався про неї від мандрівників, які прибули зі Стіду, що біля Екерського лісу.

— У містах почали засинати люди, — додала кельнерка.

— Багато людей засинає, — відказав найвищий гном.

Гноми рідко сплять: максимум двічі на рік, по кілька тижнів зразу. Проте за своє довге життя він спав достатньо разів, щоб не вважати сон чимось особливим або незвичним.

— Вони засинають просто серед білого дня і більше не прокидаються, — пояснив п’яниця. — Погляньте на нас. Ми втекли сюди з рідних містечок. У кожного з нас є брати, сестри, дружини і діти, які зараз сплять у будинках чи корівниках, а то й на верстаках.

— Пошесть шириться дедалі швидше, — мовила худа, рудоволоса жінка, яка раніше мовчала. — Тепер вона долає милю, а то й дві за день.

— Вже завтра вона буде тут, — сказав п’яниця, а тоді осушив свій бутель і показав трактирнику, щоб той налив ще. — Нам нікуди втікати. Завтра тут все огорне сон. Дехто з нас вирішив віддатися сп’янінню, перш ніж потрапити у лапи сну.

— Що страшного в тому, щоб заснути? — запитав найнижчий гном. — Це ж просто сон. Всі ми спимо.

— Підіть і подивіться, — відказав п’яниця.

Він захилив голову і випив зі свого бутля скільки зміг, а тоді поглянув на них ще раз каламутним поглядом, наче здивувався, що вони досі тут.

— Ну ж бо, вперед. Ходіть, самі подивіться.

Він проковтнув решту випивки, а потім схилив голову на стіл.

Гноми пішли і подивились.

— Сплять? — спитала королева. — Поясніть, що ви маєте на увазі. Як це, сплять?

Гном стояв на столі, так щоб дивитись королеві в вічі.

— Сплять, — повторив він. — Одні зіщулившись на підлозі. Інші навстоячки. Вони сплять у кузнях, за шиттям, на стільчиках біля корів. А в полях сплять тварини. І птахи теж сплять — ми бачили їх на деревах та в полях там, де вони попадали з неба й забилися чи покалічилися.

Королева була вбрана у весільну сукню, яка здавалася білішою за сніг. Навколо неї товпилися і метушилися служниці, фрейліни, кравчині та модистки.

— А чому тоді ви троє не заснули?

Гном стенув плечима. Він мав темну, рудувато-коричневу бороду, яка нагадувала королеві злого їжака, що вчепився гномові у підборіддя.

— Гноми — магічні створіння. Цей сон — теж витвір магії. Втім, прошу зауважити, я відчував сонливість.

— А далі що?

Вона була королевою, і тому допитувала його так, наче вони зосталися на самоті. Прислуга почала знімати сукню, забрала, склала і спакувала її, щоб потім пришити мереживо і стрічки, щоб сукня виглядала ідеально.

Завтра весілля королеви. Все мало бути ідеальним.

— Коли ми повернулися до трактиру Фоксена, всі відвідувачі спали — всі до одного. Зона дії чарів шириться по кілька миль за день.

Гори, що розділяли королівства, були неймовірно високими, але не надто широкими. Королева порахувала милі. Вона запустила білу руку у смоляне волосся і стала дуже серйозною.

— Як ти думаєш, — запитала вона гнома, — якби я пішла туди, то так само б заснула?

Він безсоромно почухав дупу.

— Ви проспали цілий рік, — відповів він. — А потім прокинулися жива-здорова. Тому якщо хтось із людей і здатен там не заснути, то це ви.

Надворі тим часом містяни вивішували прапори і прикрашали двері та вікна білими квітами. Столове срібло відполірували, а дітей запихували в діжки з теплою водою (найстаршого завжди мили першим, тому йому діставалась найтепліша і найчистіша вода) і терли жорсткою фланелівкою, аж їхні обличчя пашіли. Після чого занурювали і вимивали бруд за вухами.

— Боюся, завтрашнє весілля доведеться скасувати, — сказала королева.

Вона послала по карту королівства, позначила на ній найближчі до гір села і відправила посланців, щоб ті наказали жителям евакуюватися на узбережжя під страхом королівського гніву.

Вона послала по свого першого міністра і повідомила, що за її відсутності він відповідає за цілісність королівства.

Вона послала по свого нареченого і попросила його не засмучуватись. Сказала, що вони однаково одружаться, хоч він лише принц, а вона — королева, після чого лоскотала його під підборіддям і цілувала, доки він не всміхнувся.

Вона послала по свою коротку кольчугу. Вона послала по свій меч.

Вона послала по харчі і по свого коня, а тоді виїхала з палацу на схід.

Вона їхала цілий день, перш ніж на горизонті замайоріли примарні й далекі, наче хмари в небі, обриси гір, які окреслювали межі її королівства.

Гноми чекали на королеву в останньому трактирі біля підніжжя гір і завели її в глибокі тунелі, якими мандрували самі. Вона жила з ними, коли була ще дитиною, а тому не боялася.

Дорогою глибокими тунелями гноми мовчали, тільки раз за разом попереджали: «Пригни голову».

— Ви помітили, — запитав найнижчий гном, — що-небудь незвичайне?

У гномів були імена, але люди не повинні їх знати, бо такі речі вважалися святинею.

У королеви теж було ім’я, але тепер люди зверталися до неї не інакше, як «ваша величносте». Одним словом, з іменами в цій історії туго.

— Я помітив багато чого незвичайного, — відповів найвищий гном.

Вони були в трактирі Гудместера Фоксена.

— А ви помітили, що навіть серед усіх цих сплячих є те, що не спить?

— Я не помітив, — відповів середній за зростом гном, почесавши бороду. — Всі вони виглядають так само, як ми їх полишили. Дрімають, посхилявши голови, і дихають так слабо, що навіть ледь-ледь ворушиться павутиння, яким вони оплетені…

— Прядильники не сплять, — сказав найвищий гном.

Це була правда. Старанні павуки наплели павутиння від пальців до обличчя, від бороди до столу. Невеличка павутинка примостилася в глибокому декольте кельнерки, а борода пияка аж посіріла від шару павучих тенет. Павутиння колихалося на протязі від прочинених дверей.

— Цікаво, — мовив один із гномів, — вони помруть од голоду, чи є якесь магічне джерело енергії, яке підтримує у них життя на час тривалого сну?

— Думаю, друге, — відповіла королева. — Якщо, як ви кажете, сімдесят років тому ці чари наклала відьма, і ті, на кого вони подіяли, досі сплять, як Руда Борода під горою,[56] то це означає, що вони не постаріли і не вмерли, у тому числі від голоду.

Гноми закивали.

— Ви дуже мудра, — сказав гном. — Ви завжди були мудрою.

Королева скрикнула від переляку й несподіванки.

— Той чоловік, — мовила вона, показуючи пальцем. — Він подивився на мене.

То був товстощокий. Він повільно ворухнувся, подерши павутину, і повернув голову на її голос. Здавалося, чоловік справді поглянув на королеву, але очей не розплющив.

— Люди рухаються уві сні, — сказав найменший гном.

— Ага, — погодилася королева. — Рухаються. Але не так. Цей рух був надто повільним, надто напруженим, надто нарочитим.

— Або вам просто привиділось, — припустив гном.

Решта сонних голів теж, наче навмисно, повільно і напружено ворухнулись. Згодом усі обличчя дивилися на королеву.

— Ні, не привиділось, — сказав той самий гном. Це в нього була рудувато-коричнева борода. — Але ж вони дивляться на вас із заплющеними очима. У цьому немає нічого поганого.

Вуста сплячих заворушилися в унісон. Голосу не було — з сонних губ зринув лише тихий шепіт.

— Вони справді сказали те, що я почув? — запитав найнижчий гном.

— Вони сказали: «Мамо, настав мій день народження», — відповіла королева і здригнулась.

Вони не їхали на конях. Всі коні, яких вони минули, спали, стоячи в полях, і розбудити їх було неможливо.

Королева йшла швидко, а гноми рухалися вдвічі швидше, щоб не відставати.

Королева почала позіхати.

— Нахиліться до мене, — попросив найвищий гном. Вона послухалась. Гном ляснув її по обличчю. — Краще не засинати, — весело мовив він.

— Я тільки позіхнула, — виправдалась королева.

— Як думаєте, далеко ще до замку? — запитав найнижчий гном.

— Якщо я правильно пам’ятаю розповіді і карту, — мовила королева, — то Екерський ліс має бути десь за сімдесят миль звідси. Це три дні ходьби. — А тоді додала: — Мені сьогодні треба поспати. Я не витримаю ще три дні.

— Раз треба, то спіть, — погодилися гноми. — Ми розбудимо вас на світанку.

Тієї ночі королева лягла спати на скирті сіна посеред поля в оточенні гномів, які подумки гадали, чи прокинеться вона колись іще.

Замок в Екерському лісі виглядав, як сіра масивна споруда, заросла довгими в’юнкими трояндами. Вони спадали в рів, а звідти простягалися ледь не до найвищої вежі. З кожним роком троянди розросталися все далі й далі: біля стін замку зосталися лише засохлі, зів’ялі стебла і повзучі пагони зі старими, гострими як ніж колючками. А за п’ятнадцять футів вже густо росли молоді квітні кущі. В’юнкі троянди, живі та мертві, сплітались у коричневий кістяк, всіяний червоними цятками, від чого сірий замок видавався не таким вже й понурим.

Дерева Екерського лісу тулилися одне до одного, і під ногами було темно. Століття тому ліс лиш називався лісом: тут розташовувалися мисливські угіддя, королівський парк, водилося безліч оленів, вепрів і птахів. Тепер це густі хащі, а старі стежки лісу заросли і загубилися.

Світловолоса дівчина у високій вежі спала.

Весь замок спав. Всі його жителі міцно заснули — всі, крім одного.

Стара жінка мала сиве волосся з білими пасмами, таке рідке, що видно було лисину. Вона сердито шкандибала замком, спираючись на костур, немовби керована виключно ненавистю, гупала дверима і говорила сама з собою.

— Йдемо клятими сходами нагору, а ось і клятий кухар. Що готуєш, га, ледарю? У твоїх горщиках й каструлях сама пилюка на пилюці. Тільки те, трясця, й робиш, що хропеш.

Вона вийшла на доглянутий город, зібрала дзвіночки-рапунцель і руколу, а тоді витягла з землі велику ріпу.

Вісімдесят років тому в палаці тримали п’ятсот курей; у голубнику завжди були сотні гладких білих голубів; у стінах замку по зеленій траві гасали білохвості кролі; а в рові та ставку водилась риба: і короп, і форель, і окунь. Тепер залишились всього три курки. Всю сплячу рибу стара зібрала в сіті й виловила з води. Не зосталось ні кролів, ні голубів.

Вона забила свого першого коня шістдесят років тому і з’їла, скільки змогла, перш ніж м’ясо набуло кольору веселки, а туша почала смердіти, й по ній заповзали сині мухи й личинки. Тепер вона забивала великих ссавців тільки взимку, коли нічого не гнило, і могла рубати та запікати шматки туші аж до весняної відлиги.

Стара минула сплячу матір з дитинчам, яке спочивало на її грудях. Проходячи повз, вона буденно витерла їх обох від пилу і перевірила, чи рот сонного малюка був на соску.

Приготувавши ріпу й зелень, стара сіла обідати у цілковитій тиші.

Це було перше по-справжньому велике місто на їхньому шляху. Висока міська брама видавалась неприступно міцною, проте була відчинена настіж.

Гноми радо пішли би в обхід, оскільки почувалися незатишно в містах і не довіряли будинкам та вулицям, як чомусь неприродному, однак рушили за королевою.

Вони зайшли у місто, та самі лише натовпи людей викликали в них занепокоєння. Там були сплячі вершники на сплячих конях; сплячі візники на нерухомих каретах, в яких сиділи сплячі пасажири; сплячі діти, які стискали свої м’ячі, обручі та мотузки до дзиґ; сплячі квіткарки за прилавками, на яких лежали зів’ялі, гнилі та засохлі квіти; навіть сплячі торговці рибою поряд зі своїми мармуровими дошками. Дошки вкривали рештки смердючої риби. Повзання і шарудіння личинок — ото й усі звуки живого.

— Ми не повинні тут бути, — пробурчав гном з коричневою бородою, що скидалася на їжака.

— Це найкоротший шлях, — відказала королева. — Крім того, він веде до мосту. На інших шляхах довелося б переходити річку вбрід.

Королева сказала це спокійно, без злості. Вона лягла спати вночі, а прокинулась вранці, виявивши, що спляча хвороба її не торкнулась.

Єдиним, що вони чули, рухаючись містом, було шарудіння личинок і, час від часу, тихе хропіння та совання сплячих. Аж тут мала дитина, яка заснула на східцях, мовила голосно і чітко:

— Ти прядеш? Можна я гляну?

— Ви це чули? — запитала королева.

Найвищий гном тільки сказав:

— Дивіться! Сплячі прокидаються!

Він помилився. Вони не прокидалися — вони вставали. Сплячі повільно піднімалися на ноги і робили невпевнені й незграбні сонні кроки. Це були лунатики, за якими волоклися марлеві тенета. Павуки все плели й плели павутиння.

— Скільки чоловік, тобто людей, живе у місті? — запитав найменший гном.

— Всюди по-різному, — відповіла королева. — У нашому королівстві не більше двадцяти, ну, може, тридцяти тисяч. Це місто виглядає більшим за наші. Думаю, тут п’ятдесят тисяч людей. Або більше. А що?

— А те, — пояснив гном, — що всі вони, схоже, наступають на нас.

Сновиди не надто швидкі. Вони спотикаються, хитаються, ступають, як діти, які бредуть ріками патоки, або як старі, що йдуть по грузькому, липкому болоті.

Сновиди сунули на гномів і королеву. Гноми легко їх обганяли, а королева взагалі обходила. Та однак їх було надто багато. Кожну вулицю всіяли сновиди, оповиті павутиною. Міцно заплющивши очі або закотивши їх так, що виднілися самі білки, вони сонно човгали вперед.

Королева розвернулася і побігла провулком, а гноми не відставали.

— Так чинити не шляхетно, — сказав гном. — Нам треба залишитися й вступити з ними в бій.

— Немає нічого шляхетного в тому, — сказала королева, хапаючи ротом повітря, — щоб битися з суперником, який навіть не знає, що ведеться бій. Не шляхетно битися, коли людина спить і сниться їй рибалка, сади або кохані, яких давно нема на світі.

— Що б вони зробили, якби піймали нас? — запитав гном, який стояв поряд з нею.

— Хочеш довідатися? — запитала королева.

— Ні, — зізнався гном.

Вони бігли й бігли, не спиняючись, аж доки не вийшли крізь дальню браму з міста і пішли мостом через річку.

Стара не піднімалась на найвищу вежу вже з десяток років. Підйом був непростий, і з кожним кроком давалися взнаки коліна та стегна. Вона ступала крутими кам’яними сходами, де навіть найменше човгання здавалося мукою. Поручнів не було, що тільки ускладнювало і так крутий

підйом. Раз у раз вона спиралася на свій костур, щоб перевести дух, а потім продовжувала сходження.

Ним же вона прибирала павутиння: щільний шар тенет звисав і вкривав сходи, тож стара тицяла їх костуром і розривала сплетіння, розганяючи павуків по стінах.

Вона піднімалася довго і важко, але зрештою досягла кімнати на вершині вежі.

Всередині був лише табурет з веретеном, який стояв біля єдиного вузького вікна, та ліжко, розташоване в центрі круглої кімнати. Це було пишне ліжко: під запиленою сіткою, яка служила накриттям і запинала сплячого від зовнішнього світу, виднілося червоно-золотаве покривало.

Веретено лежало на підлозі біля табурета, там, де воно впало майже вісімдесят років тому.

Стара потицяла сітку костуром — і в повітрі здійнялась пилюка. Вона подивилася на сплячу в ліжку.

Волосся дівчини мало золотаво-жовтий колір лугових квітів. Її губи нагадували троянди, які вилися на стінах палацу. Вона вже давно не бачила сонячного світла, проте її шкіра зберегла кремовий відтінок, який не здавався блідим або нездоровим.

Груди дівчини майже непомітно здіймалися і опускалися в напівтемряві.

Стара нахилилася й підняла веретено. Вона мовила:

— Якби я проштрикнула твоє серце веретеном, ти більше б не була така гарненька, правда? Га? Правда?

Вона підійшла до сплячої дівчини, одягненої в припорошену білу сукню, і опустила руку.

— Ні, я не можу. Бог бачить, що не можу.

Її чуття з віком слабшали, проте старій здалося, наче з лісу долинули голоси. Колись вона бачила, як приходили принци і герої, спостерігала, як вони гинули, заплутавшись у колючках, втім, вже давно до замку ніхто не добирався.

— Ex, — зітхнула вона, як завжди, вголос, адже її ніхто не чув. — Навіть якщо вони сюди дійдуть, то однаково помруть у муках через оті кляті колючки. Вони не здатні тут нічого вдіяти — ніхто не здатен. Ніхто.

Лісоруб, який спав біля стовбура дерева, що було наполовину зрубане півстоліття тому і тепер росло дугою, відкрив рота, коли королева з гномами проходили поряд, і мовив:

— Боже! Оце так подарунок на іменини!

Три розбійники, які спали посеред зарослої стежки, скрутивши кінцівки так, наче вони заснули, коли ховалися на дереві і гепнулись просто на землю, не прокидаючись, спитали в унісон:

— Ти принесеш мені троянд?

Один із них — велетенський чоловік, гладкий мов ведмідь восени — схопив королеву за щиколотку, коли вона наблизилась. Найнижчий гном навіть не вагався: він тут-таки відтяв п’ятірню сокирою, і королева заходилася розчіпляти пальці, один за одним, поки рука не впала на листяний перегній.

— Принеси мені троянд, — сказали троє сплячих розбійників в один голос, а на землю повільно стікала кров з одрубаної руки гладуна. — Я буду така щаслива, якщо ти принесеш мені троянд.

Вони відчули замок задовго до того, як побачили: відчули, як їх відштовхує хвиля сну. Якщо вони йшли вперед, у голові паморочилось, на душі ставало важко й сумно, а думки годі було розібрати. Як тільки розвертались, світ знову сповнювався барвами, і до них наче поверталися кмітливість, розум та здоровий глузд.

Королева і гноми вирушили вглиб дурманного туману. Часом котрийсь гном позіхав і спотикався. Тоді інші гноми з бурчанням і натугою брали його під руки і вели вперед, поки до нього знов не поверталася свідомість.

Королева не засинала, проте ліс наповнився людьми, яких там бути аж ніяк не могло. Вони ступали поряд стежкою, а іноді навіть заводили з нею розмову.

— Побалакаймо про те, як питання натурфілософії пов’язані з дипломатією, — пропонував її батько.

— Мої сестри правили світом, — казала її мачуха, яка волокла свої залізні черевики лісовою стежкою.

Вони світилися тьмяним оранжевим сяйвом, проте сухе листя під ними не займалося.

— Смертні повстали проти нас, скинули нас. Ми ховалися по щілинах, подалі від їхніх очей. А тепер вони обожнюють мене. Навіть ти, моя пасербице. Навіть ти мене обожнюєш.

— Ти така прекрасна, — казала її мати, яка померла так давно. — Мов червона троянда на снігу.

Інколи біля них бігли вовки, здіймаючи в повітря пилюку й листя з лісової землі, та вони навіть не зачепили великих клубків павутини, що звисали поперек стежки, мов вуаль. А ще, бувало, вовки пробігали прямо крізь стовбури дерев і зникали в пітьмі.

Королеві подобалися вовки, а тому вона засмутилася, коли один із гномів почав кричати, що павуки більші за свиней, і вовки зникли з її голови, з її власного світу. (Насправді, це було не так. То були звичайні павуки, що звикли плести свої тенета, не зважаючи ані на час, ані на мандрівників.)

Вони перейшли міст через фортечний рів, хоча здавалося, що все навколо їм перешкоджало. А от до замку зайти не змогли: браму загородили товсті колючки і молоді кущі троянд.

Серед колючок королева помітила останки людей: на кількох скелетах були обладунки. Деякі з них висіли високо на стінах замку, і королева гадала, чи вони видерлися туди в пошуках проходу, а тоді загинули, чи загинули на землі, а тоді піднялися з ростом кущів.

Вона так і не вирішила: і той, і інший варіант був можливим.

Аж раптом її світ став теплим і приємним, і королева подумала, що не страшно, коли вона лише на мить заплющить очі. Хіба не все одно?

— Допоможіть, — прохрипіла королева.

Гном з коричневою бородою відщипнув колючку з найближчого куща і щосили всадив її у великий палець королеви, після чого висмикнув. Крапля темної крові впала на плитняки перед брамою.

— Ой! — скрикнула королева.

А тоді сказала:

— Дякую!

Вони разом поглянули на колючу стіну. Королева простягнула руку, зірвала троянду з найближчого пагона і вплела її у волосся.

— Ми можемо прорити туди прохід, — мовили гноми. — Почнемо під ровом, а звідти ритимемо до фундаменту і далі. На це піде лиш пара днів.

Королева міркувала. У неї нив палець і це неабияк її тішило. Вона сказала:

— Це почалося десь вісімдесят років тому. Спочатку воно рухалося повільно. І лише нещодавно почало ширитися. Тепер та пошесть шириться дедалі швидше. Ми не знаємо, чи сплячі взагалі можуть прокинутися. Ми не знаємо нічого, окрім того, що в нас може не бути ще двох днів.

Вона окинула поглядом густе сплетіння живих та мертвих колючок: десятиліття засохлих, мертвих рослин, чиї колючки після смерті стали в стократ гострішими, аніж були за життя. Королева рушила вздовж стіни до скелета, а тоді стягнула з його плечей зотлілий одяг і помацала тканину. Вона виявилась сухою. З такого одягу вийде чудове багаття.

— У кого є трутниця? — запитала вона.

Старі колючки швидко розгорілись. За п’ятнадцять хвилин гарячі язики полум’я сягнули верхівки замку: на мить здалось, ніби вони поглинули будівлю, а потім зникли, залишивши по собі лише почорнілий камінь. Залишки колючих сплетінь, які виявились достатньо міцними, щоб витримати жар, легко розрубали мечем королеви, відтягли і скинули у рів.

Четверо мандрівників зайшли до замку.

Стара визирала з вузького вікна на вогонь, що витанцьовував внизу. До вікна донісся дим, проте ні полум’я, ні троянди не сягали найвищої вежі. Вона знала, що на замок напали, і сховалася б десь у кімнаті на горішньому поверсі вежі, якби там було де ховатись, якби на ліжку не лежала спляча.

Вона вилаялась і почала старанно спускатись сходами, сходинка за сходинкою. Вона планувала дістатися замкових бійниць, а звідти піти у дальню частину будівлі, до підвалів. Там вона могла сховатись. Стара знала будівлю краще за будь-кого. Вона була повільною, але спритною, і вміла чекати. Що-що, а чекати вона вміла.

Стара почула, як вони викрикували, піднімаючись сходами.

— Сюди!

— Нагору!

— Там ще гірше. Гайда! Хутко!

У цю мить вона розвернулася і щодуху поспішила нагору, проте ноги старої рухались не швидше, аніж зранку. Вони спіймали її зверху сходів — три чоловіки, що ледве сягали їй пояса, і молодиця у закіптюженому з дороги одязі, з найчорнішим волоссям, яке доводилося бачити старій.

— Хапайте її, — веліла молодиця звичним наказовим тоном.

Карлики відібрали в старої костур.

— Вона сильніша, ніж здається, — промовив один із них, у голові якого досі дзвеніло від удару костуром.

Вони відвели її назад до круглої кімнати на горішньому поверсі вежі.

— Та пожежа, — сказала стара, яка вже багато десятиліть не розмовляла з людьми. — Хтось у ній загинув? Ви бачили короля чи королеву?

Молодиця стенула плечима.

— Не думаю, що хтось загинув. Всі сплячі, яких ми бачили, були всередині, а стіни тут товсті. Хто ви така?

Імена. Імена. Стара зажмурилась, а тоді захитала головою. Вона була тим, ким була, а ім’я, отримане при народженні, зникло з роками, як щось зайве.

— Де принцеса?

Стара просто втупилась у неї.

— І чому ви не спите?

Вона нічого не відповіла. Тоді вони — карлики і королева — стали перемовлятись.

— Вона відьма? Від неї віє чарами, проте мені здається, що ці чари чиїсь інші.

— Охороняйте її, — наказала королева. — Якщо вона відьма, той костур може бути не простим. Тримайте його при собі.

— Це мій костур, — втрутилась стара. — Здається, він належав моєму батькові. Проте йому він вже не потрібен.

Королева пропустила це повз вуха. Вона підійшла до ліжка і стягнула шовкову сітку. Обличчя сплячої дивилося на них незрячим поглядом.

— Отже, тут все почалось, — сказав один із карликів.

— На її день народження, — додав другий.

— Що ж, — вступив третій. — Хтось має це зробити.

— Я зроблю, — сказала королева м’яко. Вона нахилилася до сплячої дівчини, припала своїми червоними губами до її рожевих уст і подарувала їй довгий поцілунок.

— Ну як, спрацювало? — запитав гном.

— Не знаю, — відповіла королева. — Але мені так шкода її, бідолашну. Вона все життя спить.

— Ти спала рік у такому ж відьминому сні, — відказав гном.

— Ти не померла з голоду і не зотліла.

Постать на ліжку заворушилась так, наче їй снився страшний сон і вона намагалася з нього прокинутись.

Королева не звернула на це уваги. Вона помітила щось на підлозі біля ліжка, а тоді нахилилась і підняла.

— А от це, — мовила вона, — вже справді пахне чарами.

— Та тут все пахне чарами, — відказав найнижчий гном.

— Та ні, я ось про що, — пояснила королева.

Вона показала йому дерев’яне веретено, наполовину оповите пряжею.

— Оце пахне магією.

— Воно було тут, у цій кімнаті, — раптом сказала стара. — Я була ще дівчинкою. Раніше я ніколи так далеко не ходила, проте цього разу пішла сходами і дерлася дедалі вище і вище, аж поки не дісталася горішньої кімнати. Я побачила ліжко — те, що зараз перед вами, — тільки воно було порожнє. У кімнаті була лише стара жінка, яка сиділа на табуреті і пряла вовняну пряжу. Доти я ніколи не бачила веретена. Вона запитала, чи не хочу я спробувати попрясти. Тоді вона взяла вовну до рук, а мені дала тримати веретено. Аж раптом вона схопила мій великий палець і притисла його до вістря веретена так, щоб пішла та клята кров, а до крові приклала нитку і сказала…

Її перебив голос молодої дівчини, сиплий од сну.

— Я сказала: «Дівчинко, я забираю в тебе сон, а разом з ним і здатність завдавати мені шкоди, бо треба, щоб хтось пильнував, поки я спатиму. Твоя сім’я, твої друзі і весь твій світ теж спатиме». Потім я лягла в ліжко і заснула разом із ними. І поки вони спали, я відбирала в кожного з них частинку життя, частинку їхній снів. Так уві сні я повернула собі молодість, красу й могутність. Я спала і ставала дедалі могутнішою. Я подолала руйнівну дію часу та створила власний світ сплячих рабів.

Дівчина підвелась і сиділа в ліжку. Вона виглядала дуже вродливою і зовсім юною.

Королева поглянула на неї і знайшла те, що шукала: той самий погляд, який вона бачила в очах своєї мачухи — погляд, який виказував сутність цієї істоти.

— Ми припускали, — сказав найвищий гном, — що коли прокинешся ти, прокинеться і решта світу.

— Чому це ви так вирішили? — запитала золотоволоса дівчина, вся така чиста і невинна (але ж її очі! Очі в неї були дуже старими). — Мені більше подобається, коли вони сплять. Так вони… слухняніші.

Вона затнулася на мить, а тоді всміхнулась.

— Вони вже йдуть по вас. Я покликала їх сюди.

— Це висока вежа, — відказала королева. — А сновиди ходять не надто швидко. У нас ще є трохи часу на розмову, ваша Темносте.

— Хто ти така? Про що нам говорити? І звідки ти знаєш, як до мене звертатися?

Дівчина встала з ліжка і задоволено потягнулася, розчепірила пальці, а тоді провела ними по золотавому волоссю. Вона всміхнулась, і здалося, наче в тьмяну кімнату зазирнуло сонце.

— Карлики нехай спиняться там, де стоять, зараз же. Мені вони не подобаються. А ти, дівчино, теж спатимеш.

— Ні, — відповіла королева.

Вона підняла веретено. Намотана на нього пряжа почорніла від плину часу.

Гноми спинились там, де стояли, а тоді захитались і заплющили очі.

Королева мовила:

— З вами завжди так. Вам потрібні молодість і краса. Ваші вже зів’яли, тому тепер ви віднаходите дедалі складніші способи, щоб відібрати їх у інших. А ще ви завжди прагнете могутності.

Тепер вони стояли майже ніс у ніс, і світловолоса дівчина здавалася значно молодшою за королеву.

— Чому б тобі просто не заснути? — запитала дівчина і простодушно всміхнулась, так само, як це робила мачуха королеви, коли чогось хотіла. Зі сходів долинув шум.

— Я цілий рік проспала у скляній труні, — сказала королева. — І жінка, яка заточила мене в ній, була значно могутнішою та небезпечнішою за тебе.

— Могутнішою за мене? — здається, ця думка розсмішила дівчину. — Я контролюю мільйони сплячих. З кожною секундою сну я ставала могутнішою, і щодня коло снів шириться дедалі швидше. Я повернула собі молодість — стільки молодості! Я повернула собі красу. Жодна зброя не може мені зашкодити. Немає живих, могутніших за мене.

Вона замовкла і поглянула на королеву.

— Ти не нашої крові, — мовила вона. — Але ти володієш певними нашими здібностями.

Вона всміхнулася, немов невинна дівчинка, яка збудилася весняного ранку.

— Правити світом буде нелегко, як і підтримувати порядок серед тих сестер, які дожили до цієї звироднілої доби. Мені потрібен буде той, хто стане моїми очима й вухами, хто чинитиме правосуддя та займеться справами, коли я буду зайнята. Я зостанусь у центрі павутини. Ти будеш правити не зі мною, а піді мною, та однак правитимеш, і не одним крихітним королівством, а цілими континентами.

Вона простягнула руку і торкнулася блідої шкіри королеви, яка при тьмяному освітленні кімнати здавалась білою мов сніг.

Королева промовчала.

— Люби мене, — сказала дівчина. — Всі любитимуть і ти — та, хто мене розбудила, — повинна любити мене понад усе.

Королева відчула, як щось заворушилось в серці. Вона згадала свою мачуху, яка хотіла, щоб її обожнювали. Вчитись бути сильною та відчувати власні емоції, а не чужі, було непросто; проте навчившись раз, ти пам’ятаєш цей урок назавжди. І вона не бажала правити континентами.

Дівчина всміхнулася до неї очима кольору ранкового неба. Королева не відповіла взаємністю. Вона простягла руку.

— Тримайте, — мовила королева. — Це не моє.

Вона передала веретено старій, яка стояла поряд із нею. Стара замислено зважила його в руках і взялась розмотувати пряжу з веретена побитими артритом пальцями.

— Це було моє життя, — промовила вона. — Ця нитка була моїм життям…

— Була твоїм життям, яке ти віддала мені, — втрутилась спляча роздратовано.

— І я терпіла надто довго.

Навіть після стількох десятиліть вістря веретена все ще залишалось гострим. Стара, яка колись була принцесою, міцно стиснула пряжу в руці і штрикнула вістрям веретена у груди золотоволосої.

Дівчина поглянула на цівку крові, яка стекла по її грудях, забарвивши білу сукню в червоний.

— Жодна зброя не може мені зашкодити, — сказала вона капризним дівочим голосом. — Не те що раніше. Погляньте — це лише подряпина.

— А це не зброя, — відповіла королева, яка зрозуміла, що сталося. — Це твоя власна магія. І вистачить навіть подряпини.

Кров дівчини всмоктувалась у нитку, яка раніше була намотана на веретено, нитку, яка тяглася від веретена до клубка шерсті в руці старої.

Дівчина поглянула на кров, яка заляпувала її сукню, та на кров, що була на нитці, і тільки й сказала:

— Це ж був лише маленький укол.

Вона виглядала спантеличеною.

Шум на сходах гучнішав. Долинало повільне нерівне човгання, немов сотня сновид піднімалася кам’яними гвинтовими сходами із заплющеними очима.

У малій кімнаті ніде було сховатися, а вікно було лише вузьким прорізом у камені.

Стара, яка не спала вже чимало десятиліть, стара, яка колись була принцесою, мовила:

— Ти забрала мої сновидіння. Забрала мій сон. Тепер з мене годі.

Вона була дуже старою: її пальці стали вузлуватими, як коріння глоду. Її ніс видовжився, а повіки обвисли, проте в ту мить в очах старої з’явився молодий погляд.

Вона похитнулась, а тоді перечепилася і була б упала на підлогу, якби її не підхопила королева.

Вона віднесла стару жінку на ліжко, дивуючись, як мало та важить, і поклала на червоне покривало. Груди старої здіймалися і опускались.

Шум на сходах став іще гучнішим. На мить запала тиша, а потім зчинився такий галас, наче одночасно заговорило сто людей — здивованих, сердитих, спантеличених.

Вродлива дівчина тільки встигла вимовити:

— Але ж… — і від неї не залишилось нічого вродливого чи дівочого. Її обличчя видовжилось і стало непропорційним. Вона нахилилась до найменшого гнома і витягла з-за пояса його сокиру. Незграбно покрутила її і погрозливо підняла вгору зморшкуватими хирлявими руками.

Королева дістала свій меч (вістря леза було вищерблене і пошкоджене від колючок), але замість вдарити відступила крок назад.

— Прислухайся! Вони прокидаються, — сказала вона. — Вони всі прокидаються. Розкажи мені ще раз про молодість, яку ти в них вкрала. Розкажи мені ще раз про свою красу і могутність. Розкажіть мені ще раз, якою ви були розумною, ваша Темносте.

Коли люди дісталися кімнати на вершині вежі, вони побачили стару жінку, яка спала на ліжку, гордовиту королеву і гномів, які хитали головами і чухали потилиці.

Вони побачили і дещо інше, на землі: купку кісток, жмуток волосся, рідкого й білого, як нове павутиння, а ще старезне ганчір’я, припорошене густим шаром пилу.

— Подбайте про неї, — мовила королева, вказавши темним дерев’яним веретеном на стару в ліжку. — Вона врятувала вам усім життя.

Після цього вони з гномами пішли. Ні в кімнаті, ні на сходах ніхто не наважився їх спиняти, та й навряд хтось взагалі розумів, що сталося.

Десь за милю від замку, на галявині в Екерському лісі, королева та гноми розклали багаття з сухого гілляччя і спалили в ньому пряжу та шерсть. Найнижчий гном порубав сокирою веретено, і його вони також кинули до вогню. З трісок повалив їдкий дим, від якого королева закашлялась, а повітря сповнилося стійким запахом старої магії.

Обвуглені рештки закопали під горобиною.

Ввечері вони були вже на узліссі і йшли розчищеною стежкою. За пагорбом виднілося село, в якому над кожною хатою з димаря валив дим.

— Що ж, — мовив гном-бородань. — Якщо ми підемо на захід, то доберемося до гір під кінець тижня, а через десять днів ви вже будете в своєму палаці у Кенселері.

— Ага, — підтакнула королева.

— Ваше весілля відбудеться з запізненням, але його справлять одразу по вашому поверненні, тож усе королівство святкуватиме і веселитиметься.

— Ага, — погодилася королева. Вона мовчки сиділа на моху під дубом і смакувала спокій, кожну його мить.

«Вибір є, — подумала вона, просидівши вже довгенько. — Вибір є завжди».

Вона зробила свій вибір.

Королева підвелася і вирушила вперед, а гноми пішли за нею.

— Ви ж розумієте, що ми йдемо на схід, правда? — запитав один із гномів.

— Ще й як розумію, — відповіла королева.

— Ну, якщо так, то добре, — сказав гном.

Полишивши позаду захід сонця і рідні краї, вони вчотирьох пішли на схід, назустріч пітьмі.