Обери мене

УДК 821.111(73) Ґ39

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Перекладено за виданням: Gerritsen Т., Braver G. Choose Me: A Novel / Tess Gerritsen, Gaiy Braver. - Seattle: Thomas & Mercer, 2021. - 336 p.

Переклад з англійської Світлани Новікової

ISBN 978-617-15-1774-5

ISBN 978-1542-02615-4 (англ.)

© Tess Gerritsen and Gary Braver, 2021

© Depositphotos.com /Jag_cz,vampyl, okanakdeniz, обкладинка, 2025

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»,

видання українською мовою, 2025

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»,

переклад та художнє оформлення, 2025

Присвячується Кетлін і Джейнобу

ПІСЛЯ

РОЗДІЛ 1

ФРЕНКІ

Є десятки способів накласти на себе руки, і за тридцять два роки роботи в поліції Бостона детективка Френсіс, або Френкі, Луміс, напевно, стикалася з ними всіма. Виснажена постійним гармидером у своєму домі, мати шістьох дітей зачинилася у ванній кімнаті, перерізала собі вени і мирно дрейфувала без свідомості у ванні з теплою водою. Збанкрутілий бізнесмен пристебнув свій ремінь зі страусової шкіри вартістю 500 доларів до дверної ручки, обмотав його навколо шиї і просто сів, використовуючи власну вагу, щоб безболісно забутися. Літня актриса, втративши надію отримати нові ролі, проковтнула жменю таблеток дилаудиду¹, вдягла рожеву шовкову нічну сорочку і простягнулася на ліжку, безтурботна, як Спляча Красуня. Вони обирали потаємні, непримітні способи піти із життя та дбали, щоб залишити після себе мінімум безладу, який доведеться прибирати живим.

На відміну від цієї дівчини.

Тіло вже запакували в мішок і забрали судмедексперти, сліди крові з тротуару із часом змиє дощ, але Френкі все ще бачить кров’яні струмочки, що стікають до водостоку.

У мерехтливому світлі мигалок поліційних автівок ці криваві патьоки міняться чорним кольором, скидаючись на нафту. Зараз 5:45 ранку - ще година до сходу сонця, -і Френсіс гадає, скільки часу дівчина пролежала тут, перш ніж пильний водій таксі «Ліфт», рухаючись дорогою додому після того, як висадив свого пасажира о 3:15 ранку, помітив тіло та зрозумів, що на тротуарі не просто згорток з одягом.

Френкі підводиться на ноги і крізь дощ дивиться на балкон квартири. Такі травми - вибиті зуби, розбите обличчя - пояснює падіння з висоти шостого поверху. Жахливі деталі, які, напевно, не спали на думку дівчині, коли вона перелазила через перила, щоб зробити фатальний стрибок ластівкою на тротуар. Френкі - мати двох вісімнадцятирічних доньок-близнючок, і теж не з чуток знає, що молодь може бути катастрофічно імпульсивною. Якби ж то дівчина так не квапилася і розглянула інші варіанти самогубства... Якби подумала, що відбувається з тілом, коли воно розбивається об бетон, і передбачила, що такий удар зробить із її гарненьким обличчям й ідеальними зубами.

-Думаю, ми тут закінчили. їдьмо вже додому, - каже її напарник Мак-Клеллан. Він тримає рожеву парасольку, яка, схоже, належить його дружині, і тремтить під високим візерунчастим куполом, з якого стікає дощ. - У мене промокли черевики.

-Хтось знайшов її мобільний? - запитує Френкі.

-Ні.

— Повернімося нагору й перевірмо її квартиру.

-Знову?

-Її телефон має бути десь тут.

- Може, у неї його не було.

-Годі, Мак. Молодь її віку практично не випускає телефон з рук.

- Може, вона його загубила. Або якийсь мудак, що проходив повз, підібрав його з тротуару після того, як вона впала.

Френкі дивиться вниз на майже зникле коло крові, що позначає місце, де впала голова дівчини. На відміну від людського тіла, мобільний телефон у міцному корпусі може пережити падіння із шостого поверху. Можливо, Мак має рацію. Можливо, на місці події опинився перехожий, чиїм першим поривом було не надати допомогу чи викликати поліцію, а поцупити цінні речі жертви. Це не дивує її; три десятки років роботи колом підірвали віру Френкі в людей.

Вона показує через дорогу на камеру спостереження, встановлену на будівлі навпроти.

—Якщо хтось забрав її телефон, ця камера мала б це зафіксувати.

-Так, можливо. - Мак чхає, почуваючись надто кепсько, щоб перейматися. - Я вилучу відео вранці.

-Повернімося нагору. Погляньмо, чи не проґавили ми чогось.

-Знаєш, що я проґавив? Сон у своєму ліжку, — скиглить Мак, але покірно йде за нею за ріг до під’їзду багатоквартирного будинку.

Як і сама будівля, ліфт старий і неймовірно повільний. Піднімаючись на шостий поверх, Френкі й Мак мовчать, надто втомлені та пригнічені. Від холоду в Мака загострилася розацеа, і під різким світлом ліфта його ніс і щоки стають неоново-червоними.

Френкі знає, що її напарник не любить, коли на це звертають увагу, тому намагається дивитися не на нього, а прямо перед собою, рахуючи поверхи, поки нарешті зі скрипом не відчиняються двері. Оціпенілий від нудного завдання в таку ранню годину патрульний, що стоїть біля дверей квартири номер 510, упівсили махає рукою двом детективам. Ще один коп, який волів би бути вдома, у власному ліжку.

У квартирі мертвої дівчини Френкі знову оглядає вітальню, але цього разу ретельніше, очима матері. Вона навчилася помічати підказки, що свідчать про «погану» поведінку її власних дочок, наприклад, мокрі черевики в шафі після того, як вони вислизнули з дому однієї дощової ночі. Виразний запах марихуани на кашеміровому светрі. Загадковий стрибок пробігу на одометрі «субару». Близнючки скаржаться, що вона більше схожа на тюремного охоронця, ніж на копа, але, можливо, саме тому її дівчатка успішно пережили свій вибуховий пубертатний період. Френкі раніше вважала, що, вберігши їх обох живими до дорослого віку, вона виконає свою батьківську місію, але кого вона дурила? Батьківська місія ніколи не закінчується. Навіть якщо вона доживе до ста років, все одно не перестане турбуватися про своїх доньок, яким тоді буде за шістдесят.

Френкі швидко повторює свій маршрут по квартирі. Це тісне приміщення, скупо обставлене меблями, схожими на непотріб із комісійного магазину. Диван вочевидь знав не одного власника, а на дерев'яній підлозі - подряпини та вм’ятини від незліченних мешканців студентського віку, які тягали меблі туди-сюди. На столі стоїть порожній келих і ноутбук, який Френкі вже ввімкнула й виявила, що він захищений паролем. Поруч - роздрукована чернетка есе на тему «У пеклі немає люті: насильство і зневажена жінка» - завдання з Університету Співдружності.

Його написала дівчина, яка тут жила. Дівчина, яку зараз везуть до холодильної камери в морзі.

Фреймі й Мак уже перетрусили сумочку дівчини і в її гаманці знайшли студентський квиток, водійське посвідчення штату Мен і вісімнадцять доларів готівкою. їм відомо, що їй двадцять два роки, вона родом із Гобарта, штат Мен; зріст -п’ять футів шість дюймів; вага — 122 фунти; у неї каштанове волосся і карі очі.

Френкі заходить на кухню, де раніше вони побачили в мікрохвильовці одну порцію макаронів із сиром від «Марі Каллендер»², теплу, але невідкриту. Френкі здається дивним, що дівчина розігріла їжу, яку так і не з’їла. Що ж за цей час сталося таке, що змусило її відвернутися від їжі, вийти на балкон і розбитися на смерть? Погані новини? Тривожний телефонний дзвінок? На стільниці лежить підручник із жіночим обличчям на обкладинці: жінка з вогняним волоссям і роззявленим у гнівному крику ротом.

«Медея: жінка, що стоїть за міфом».

Френкі розуміє, що має знати міф про Медею, але роки її навчання в коледжі давно минули, і пам’ятає вона лише те, що міф стосується помсти. Усередині підручника вона знаходить лист, захований під форзац. Це лист про зарахування восени до магістратури, надісланий з кафедри літератури Університету Співдружності.

Ще одна деталь, яка спантеличує Френкі.

Вона повертається до балконних дверей, які зараз зачинені. Коли комендант будинку вперше впустив їх до квартири, ці двері були навстіж відчинені, і вітер задував сльоту всередину. На дерев’яній підлозі досі виблискує вода. Френкі відчиняє двері, виходить на балкон і стає під прихисток балкону горішнього поверху. Внизу припарковані два патрульні автомобілі поліції Бостона, і гіпнотичні спалахи їхніх мигалок відбиваються у вікнах будинків на протилежному боці вулиці. За годину розвидниться, автівки поїдуть, а дощ вимиє тротуар. Пішоходи ніколи не дізнаються, що вони йдуть по місцю, де лише кілька годин тому закінчилося життя молодої жінки.

Мак теж виходить на балкон.

-Схоже, вона була гарненькою. Шкода її, — зітхає він.

-Навіть якби вона була потворною, її все одно було б шкода, Маку.

-Так, авжеж.

-І її щойно прийняли до аспірантури. Лист про зарахування лежить на кухонному столі.

-Хай йому грець! Що в біса відбувається в головах у дітей? Френкі дивиться на сріблясті простирадла дощу.

-Я постійно ставлю собі це запитання.

—Принаймні у твоїх дівчат голови на в'язах. Вони б ніколи не зробили цього.

Ні, Френкі не уявляє собі такого. Самогубство - це форма капітуляції, а її близнючки — бійці, залізні й непокірні. Вона дивиться на вулицю.

—Боже, як довго вона падала!

—Я краще не дивитимуся, дякую.

—Вона, напевне, була у відчаї.

-То ти готова визнати, що це самогубство?

Френкі дивиться на вулицю, намагаючись визначити, що її турбує. Чому її інстинкти шепочуть: «Ти щось пропустила. Не квапся іти».

—Її мобільний телефон, — каже вона, - де він?

У двері стукають. Вони обоє обертаються, коли патрульний просовує голову в квартиру.

—Детективно Луміс? У мене тут сусідка. Хочете поговорити з нею?

У коридорі стоїть молода жінка азіатської зовнішності й каже, що живе в сусідній квартирі. З огляду на її халат і шльопанці можна зробити висновок, що вона щойно встала з ліжка. Жінка дивиться на квартиру мертвої дівчини так, ніби за зачиненими дверима ховається якийсь неймовірний жах.

Френкі дістає свій блокнот.

-Як вас звати?

— Гелен Нґ. Пишеться Н-Ґ. Я студентка Університету Співдружності. Як і вона.

-Ви добре знали свою сусідку?

-Лише мимохідь. Я переїхала в цей будинок усього п’ять місяців тому. - Вона замовкає і дивиться на зачинені двері. — Боже, я не можу в це повірити.

— Що вона наклала на себе руки?

— Що це сталося по сусідству. Коли мої батьки дізнаються про це, вони збожеволіють. Змусять мене повернутися до них.

—А де вони живуть?

—Якраз дорогою на південь, у Квінсі. Вони хотіли, щоб я заощаджувала гроші на поїздках до університету, але це не має нічого спільного з досвідом навчання в коледжі. Не те саме, що мати власну квартиру і...

- Розкажіть нам про свою сусідку, - перериває її Френкі.

Гелен замислюється і безпорадно знизує плечима.

- Я знаю, що вона є... вона була старшокурсницею. З якогось маленького містечка в штаті Мен. Поводилася здебільшого досить тихо.

- Ви чули щось незвичайне минулої ночі?

— Ні. Але я застудилася, тож випила кілька таблеток димедролу. Я прокинулася зовсім недавно, коли почула

в коридорі поліційну рацію. - Гелен знову позирає на квартиру. - Вона залишила записку чи щось таке? Пояснила, чому вона це зробила?

—А ви знаєте, чому?

- Власне, останні кілька тижнів вона мала пригнічений вигляд, оскільки розлучилася зі своїм хлопцем. Але мені здавалося, вона це пережила.

-Хто був її хлопцем?

- Його звуть Ліам. Я бачила його тут кілька разів, до того як вони розбіглися.

-Вам відомо його прізвище?

— Не пам’ятаю, але знаю, що він із її рідного міста. Теж навчається в Університеті Співдружності. - Гелен робить паузу. - Ви телефонували її матері? Вона знає?

Френкі та Мак обмінюються поглядами. Жоден з них не хоче робити цього дзвінка, і Френкі точно знає, як Мак від нього відкараскається.

«Ти - жінка, ти краще знаєшся на таких речах», - його звичайна відмовка.

У Мака немає дітей, тож, на відміну від Френкі, він не уявляє, як розбиває серце матері така новина. Він не уявляє, як важко даються такі дзвінки.

Мак занотовує інформацію, а потім підводить очі від своїх нотаток.

-Отже, її колишнього хлопця звуть Ліам, він зі штату Мен і навчається в Університеті Співдружності.

—Так. Він старшокурсник.

- Його, напевно, буде неважко знайти. - Мак згортає свій блокнот. - Цієї інформації має бути достатньо.

Френкі добре розуміє його погляд: «Її покинув хлопець. Вона була в депресії. Що нам іще потрібно?».

* * *

Френкі залишає місце трагедії, вона має повернутися додому. їй потрібно прийняти душ, поснідати та привітатися зі своїми близнючками — якщо вони не сплять. Але дорогою додому, в Олстон³, вона не може втриматися, щоб не відхилитися від маршруту. Це всього за кілька кварталів, і зазвичай їй вдається протистояти спокусі побачити будівлю ще раз, але сьогодні вранці її «субару», здається, сама звертає з курсу, і Френкі знову паркується навпроти цегляної будівлі в Паккардз-Корнер⁴, щоб подивитися на квартиру на п’ятому поверсі, де досі живе та жінка.

Френкі знає ім’я жінки, знає, де вона працює і скільки в неї накопичилося штрафів за неправильне паркування. Ці факти не повинні б мати для неї значення, але вони турбують її. Вона не ділилася цими подробицями ні з ким - ні з колегами з відділу вбивств, ні навіть із власними доньками. Ні, цю інформацію вона тримає в таємниці, бо вже факт того, що вона знає про існування цієї жінки, до біса принизливий.

Отже, цього дощового квітневого ранку Френкі сидить у своїй автівці, спостерігаючи за багатоквартирним будинком, за яким вона не має жодної законної причини спостерігати, окрім як помучити себе. Усі вважають, що вона оговталася від трагедії та продовжує жити далі. Її доньки закінчили старшу школу з відзнакою, і, взявши перед вступом до вишу рік на роздуми, обидві проводять час весело й продуктивно. Її колеги з поліції Бостона більше не уникають її погляду й не дивляться на неї із жалем. Та жалість була найгіршою частиною її життя - коли їй співчували всі колеги-копи, аж до патрульних. Ні, її життя повернулося до нормального -принаймні набуло якоїсь подоби норми.

І ось вона знову припаркувалася на Паккардз-Корнер.

З будинку виходить жінка, і Френкі зосереджується. Вона дивиться, як жінка переходить вулицю та проходить повз її автівку, вочевидь, не знаючи, що за нею спостерігають, але Френкі, саме це й робить. У жінки світле волосся, вона рятується від холоду в чорних легінсах і білому пуховику, який облягає фігуру достатньо, щоб підкреслити вузьку талію та стрункі стегна. Колись, ще до народження близнят, Френкі мала таку саму фігуру. До середнього віку надто тривале сидіння за столом і надто велика кількість швидкої їжі, поглинутої похапцем, округлили її стегна.

У дзеркало заднього виду Френкі спостерігає, як жінка йде до станції метро. Вона думає про те, щоб вийти з машини і йти за нею. Френкі розмірковує, чи не вийти їй, відрекомендуватися й запропонувати цивілізовано поговорити як жінка із жінкою, можливо, в кав'ярні далі по вулиці. Але вона не може змусити себе залишити автівку. За свою довгу кар’єру копа Френкі вибивала двері, вистежувала вбивць і двічі дивилася в дуло пістолета, але вона не здатна присилувати себе зустрітися з місіс Лоррейн Коновер, сорока-шестирічною продавчинею з «Мейсі», без судимостей.

Жінка завертає за ріг і зникає з поля зору.

Френкі опускається на своє місце, ще не готова завести двигун і зіткнутися з іншими жахіттями, які принесе цей день.

Однієї мертвої дівчини вже достатньо.

ДО

Три місяці тому

РОЗДІЛ 2

ТЕРИН

Ніхто не знав, що вона булатам. І ніхто ніколи не дізнається.

О дев’ятій тридцять ранку всі мешканці третього поверху вже мали покинути будинок. Абернати з квартири 2А, які раніше часто дратували Терин своєю надмірною приязню, вже мали б піти на роботу: він - до Департаменту аудиту Бостона, вона - до Відділку розвитку районів. Двоє аспірантів-інженерів, які жили у 2В, мали б сидіти над своїми ноутбуками десь у кампусі. Блондинки з 2С мали б струсити із себе звичайне похмілля вихідних і податися на пари до Університету Співдружності.

У 2D теж нікого не мало би бути. Зараз Ліам прямував на заняття з економіки в дальній частині кампуса, це п’ятнадцять хвилин ходи звідси. Після економіки в нього курс про Германа III Цариградського⁵, потім - обід, - імовірно, його звичайний сендвіч із додатковим халапеньйо, який він їсть у студентському кафе, - а потім - політологія. Терин знала кожну деталь його розкладу, так само як знала кожен дюйм цієї квартири.

Вона повернула ключ, тихенько штовхнула двері й увійшла до 2D. Квартира була більшою і набагато приємнішою, ніж її власне паскудне помешкання, яке смерділо пліснявою і старими трубами. Тут, коли дівчина зробила глибокий вдих, вона відчула його запах. Оксамитову пару, яка ще не вивітрилася після його ранкового душу. Цитрусові нотки Dior Sauvage, його лосьйону після гоління. Дріжджовий запах висівкових тостів, які він завжди їв на сніданок. Усі запахи, за якими вона так сумувала.

Куди б вона не подивилася, усе повертало її до щасливих спогадів. Диван, на якому вони проводили суботні вечори, дивлячись дешеві фільми жахів. Її голова лежала на його плечі, а він пригортав її до себе. Книжкова полиця, на якій колись стояла їхня спільна фотографія. На цій світлині, зробленій того літа, коли вони обоє закінчили старшу школу, вони стояли на Болд-Рок-Маунтін, обійнявшись, а його розвіяне вітром світле волосся палало золотим німбом у сонячних променях. Ліам і Терин, назавжди. Де те фото зараз? Де він його заховав?

Вона ввійшла на кухню і пригадала їхні недільні ранкові млинці та «мімозу»⁶ з дешевим ігристим вином, бо справжнє шампанське було надто дорогим. На кухонному столі лежав стос учорашньої пошти в розірваних конвертах. Вона прочитала коротенький лист, надісланий його матір'ю разом із вирізкою з газети їхнього рідного міста. Доктор Говард Рей-лі, батько Ліама, отримав міську нагороду «Громадянин року». Ого-го! Вона перегорнула решту його пошти: рахунок за оренду, конверт із купонами на піцу й бланк заяви на отримання кредитної картки. Унизу стосу лежала товста брошура

Стенфордської юридичної школи. Чому він цікавився Стен-фордом? Вона знала, що він вступає до юридичної школи, але жодного разу він не згадував про Каліфорнію. Вони вже домовилися, що після закінчення навчання обоє залишаться в Бостоні. У них була така угода. Вони давно це спланували.

То була просто брошура, яка нічого не означала.

Вона відчинила холодильник і оглянула полиці зі старими знайомими: шрирача⁷, майонез Hellmann's та Yoo-hoo⁸. Але серед цих приправ причаївся інопланетний загарбник: йогурт Chobani зі зниженим вмістом жиру. Його не мало би тут бути. За всі роки, що Терин знала Ліама, вона ніколи не бачила, щоб він їв йогурт. Він зневажав його. Споглядаючи цю аномалію, дівчина так рознервувала, що подумала, а чи не потрапила вона випадково в іншу квартиру й не відкрила чужий холодильник. Наче вона заблукала й опинилася в паралельному всесвіті, де жив Ліам-самозванець, який їв йогурт і планував переїхати до Каліфорнії.

Занепокоєна, вона пішла до спальні, де у вихідні вечорами на підлозі валялися їхні речі, сплітаючись, наче коханці, де його сорочка обвивала її блузку. Тут теж щось було не так. Його ліжко застелене, простирадла розгладжені й ідеально розправлені на куточках, наче в лікарні - усе за правилами. Коли він навчився так заправляти куточки? Коли він узагалі застилав своє ліжко? Завжди за нього це робила вона.

Терин відчинила шафу й оглянула вишикувані на вішаках сорочки, деякі все ще в поліетилені після пральні. Вона підняла один із рукавів і притулилася обличчям до хрусткої бавовни, згадуючи ті часи, коли вона клала голову йому на плече. Але тепер свіжовипрані сорочки пахнули лише милом і крохмалем. Запахи без імені.

Вона зачинила дверцята шафи й пішла до ванної кімнати.

У тримачі, де колись була і її зубна щітка, щітка Ліама тепер зажурено сиротіла, сумуючи за своєю подружкою. Вона підняла кришку кошика для білизни, покопирсалася в брудному одязі й витягла футболку. Занурила в неї обличчя та сп’яніла від запаху. У нього була купа інших футболок; він ніколи не зверне уваги, якщо ця зникне. Вона запхала її в рюкзак, щоб мати таємний засіб зв'язку з Ліамом, щось для підтримання свого духу на той час, поки вони розігрують цей фарс під назвою «відпочинок одне від одного». Звісно, їхня розлука не триватиме вічно. Вони були разом так довго, що злилися в єдиний організм, їхня плоть зрослася, їхні життя назавжди пов’язані. Йому просто потрібен час, щоб усвідомити, як сильно йому бракує її.

Вона вийшла в коридор і тихенько зачинила двері. За винятком крадіжки його футболки, вона залишила все в його квартирі в тому ж порядку, у якому знайшла. Він не дізнається, що вона тут була. Він ніколи не дізнається.

Надворі між будинками вирував крижаний вітер. Терин підняла капюшон куртки, щільніше замотала шарф. Вона занадто затрималася тут; якщо не поквапиться, то запізниться на заняття. Але вона не могла не зупинитися на тротуарі, щоб востаннє поглянути на його квартиру.

Саме тоді вона помітила обличчя, що дивилося на неї з вікна. Це була одна з блондинок із 2С. Чому вона ще не була в кампусі, як зазвичай? Поки Терин нишпорила по квартирі Ліама, та була вдома. Вони витріщилися одна на одну, й Терин запитала себе: чи чула блондинка, як вона пересувалася по сусідніх кімнатах? Чи розповість вона Ліаму про її візит?

Серце Терин калатало, коли вона йшла геть. Можливо, блондинка не чула її. Навіть якби й чула, у неї не було причин розповідати про це Ліаму. Терин проводила з ним тут кожні вихідні й була в будівлі десятки разів до цього.

Ні, не було причин для паніки. Не було причин думати, що він коли-небудь дізнається.

Терин пришвидшила темп. Якщо вона поквапиться, то ще встигне на заняття.

РОЗДІЛ 3

ДЖЕК

Її звали Терин Мур, і вона проникнула в життя професора Джека Доріана в перший день семестру, увійшовши в аудиторію в сріблястій куртці-бомбері та блискучих чорних лосинах, що наче залакували її ноги. Заняття тривало вже десять хвилин, тож вона пробурмотіла вибачення, протиснулася повз інших студентів, що тіснилися в маленькій аудиторії, і зайняла останнє вільне місце за конференц-столом. Джек не міг не помітити, наскільки спокусливо вона опустилася на стілець, її легку, як у танцівниці, фігуру й розвіяне вітром темне волосся з рудуватими відблисками. Вона сіла поруч із огрядним хлопцем у бейсболці «Ред Сокс», поклала на стіл свій нотатник і втупилася в Джека таким прямим поглядом, що на якусь мить він мало не забув, про що говорив.

Група налічувала п’ятнадцять осіб, і всі вони з комфортом помістилися в тісній семінарській аудиторії кафедри літератури. Слухачів небагато, тож Джек швидко запам’ятав їхні імена.

-А ви у нас...? - запитав він, кинувши погляд на список студентів, які записалися на його семінар «Закохані, яким не судилося бути разом».

Досить химерна назва для курсу, який він розробив, досліджуючи тему приреченого кохання в літературі від античності до сьогодення. Та чи існує кращий спосіб заохотити завантажених старшокурсників до читання «Енеїди», «Трістана та Ізольди», «Медеї» чи «Ромео і Джульєтти», ніж зібрати все це під сексуальною обгорткою з кохання, пристрасті й неминучої трагедії? Які нещасливі обставини призвели до загибелі закоханих? Які релігійні, політичні й суспільні сили прирекли їхні романи?

-Терин Мур, - відповіла вона.

-Ласкаво прошу, Терин, - сказав він, поставивши галочку біля імені. Він знайшов у своєму конспекті місце, на якому зупинився, і продовжив лекцію, але дівчина в кінці столу його все ще відволікала. Можливо, саме тому він уникав дивитися на неї. Напевно, навіть тоді, у перший день, якийсь інстинкт застерігав його бути обережним.

Минуло чотири тижні, й він отримав підтвердження, що інстинкт його не підвів.

Вони обговорювали листи Абеляра та Елоїзи, написані у дванадцятому столітті. Абеляр був старшим, відомим філософом і богословом у Нотр-Дамі. Елоїза - його інтелектуально обдарованою студенткою. Попри безліч соціальних і релігійних табу, що стояли на заваді їхньому роману, Абеляр і Елоїза стали коханцями. Завагітнівши від Абеляра, Елоїза зі скандалом пішла до монастиря. Її дядько жорстоко покарав коханця: найняв поплічників, щоб ті кастрували нещасного Абеляра, а згодом чоловіка заслали до монастиря. Назавжди розлучені, закохані зберегли свою романтику в листах, які вони писали одне одному, документуючи розпач двох людей, приречених ніколи більше не торкатися одне одного.

-Їхні листи розкривають захопливі подробиці монастирського життя в епоху Середньовіччя, - мовив Джек. - Але саме їхня трагічна історія кохання робить ці листи такими зворушливими й непідвладними часу. Трагедія їх означила, а страждання в ім’я любові надали їм героїчності. Але чи вважаєте ви їхні жертви рівними? Хто із закоханих, на вашу думку, відважніший?

Бет із серйозним, як завжди, обличчям піднесла руку.

-Я гадаю, що, з огляду на тодішні норми для жінок, особливо вражає в Елоїзі її постійна непокора. - Дівчина поглянула у свої записи. - Вона пише з монастиря, що в той час, як інші «одружені з Богом, я одружена з чоловіком» і «я -рабиня одного лише Абеляра». Це була сильна духом жінка, яка кинула виклик тодішнім табу. Я б сказала, що вона справжня героїня.

Він кивнув.

-І вона ніколи не відмовлялася від свого кохання до нього.

- Елоїза каже, що пішла б за Абеляром навіть у пекло. Це справжня відданість.

-А от я навіть не можу змусити свою дівчину піти зі мною на гру «Бостон Брюїнз»⁹, - підхопив Джейсон.

Клас вибухнув сміхом. Джек радів, що всі беруть участь у жвавій дискусії, на відміну від тих гнітючих днів, коли йому доводилося говорити, а студенти просто дивилися на нього знудженими скляними очима, мов коропи в ставку.

- Мені також сподобалося, як Елоїза пише про те, що в неї виникають сексуальні фантазії під час меси, - вів далі Джейсон. -І ми з нею в цьому схожі, хай йому грецьі Божественна єктенія в грецьких церквах триває аж дві години. Цього часу достатньо, щоб я встиг перетрахати десяток дівчат. У всякому разі у своїй уяві.

Знову сміх. Саме тоді Терин і привернула увагу Джека. До цього вона щось без упину занотовувала, а тепер піднесла руку.

-Так, Терин? - промовив він.

-У мене є одне запитання щодо цієї історії. А також інших, про які ви вже говорили.

-Справді?

-Здається, у всіх творах, які ви аналізували, є спільне. Це те, що чоловіки незмінно зраджують жінок, яких, як вони стверджують, кохають. Елоїза відмовляється від усього заради кохання. Проте більшість дослідників вшановують як справжнього героя саме Абеляра.

Він почув пристрасть у її словах і кивнув, заохочуючи її продовжувати.

- Абеляр навіть говорить про себе як про якогось романтичного героя через свої страждання, та я зовсім не вбачаю в цьому героїзму. Так, це жахливо, що його кастрували. Але в той час як Елоїза підтримує полум'я їхніх стосунків, Абеляр зрештою відмовляється від усіх своїх сексуальних почуттів до неї. Він добровільно обирає побожність замість кохання, тоді як вона ніколи не зраджує своїй пристрасті.

- Блискуча думка, - щиро зауважив він.

Очевидно, що Терин замислилася над прочитаним і занурилася в текст глибше за інших студентів, які здебільшого робили лише необхідний мінімум, щоб виконати завдання. Її проникливість і розумове завзяття перетворювали викладання на задоволення. Власне, заради таких студентів він і викладав. Якби ж мати більше таких, як вона!

-Ваша правда, вона тримається за свою пристрасть, тоді як він вирішує наслідувати приклад святих і відректися від задоволень плоті.

—Тому він здається таким благородним, - продовжила вона, - але поміркуйте, від чого відмовилася Елоїза. Від свободи, молодості. Від власної дитини. Уявіть, який відчай вона відчуває, коли пише: «Я була лише твоєю повією». Героїня ніби усвідомлює, що він відмовився від неї і залишив її гнити в монастирі.

-Та годі тобі! - пирхнула Джессіка. - Вона застрягла в монастирі через соціальний і релігійний тиск. Він не змушував її туди йти.

Кейтлін, її сусідка по кімнаті, що сиділа поруч, механічно кивнула на знак згоди.

Джек не розумів чому, але ця парочка завжди видавалася йому ворожою до Терйн. Вони обмінювались поглядами й закочували очі щоразу, коли та робила якесь проникливе зауваження. Можливо, ревнощі?

-Неправда, — відказала Терин. Вона знайшла потрібну сторінку у своїй книжці. — Елоїза пише: «Я пішла в черниці лише через твій наказ». Вона зробила це заради нього. Вона все робила заради нього. Це очевидно для будь-кого, хто справді читав їхнє листування.

Джессіка почервоніла.

-Я читала листи!

-Я не казала, що ти цього не робила.

-Ти мала це на увазі.

- Послухай, у листах дуже багато всього. Можливо, ти просто не звернула увагу на цей момент.

Джессіка повернулася до Кейтлін і прошепотіла:

-От сучка!

- Джессіко? - звернувся до неї Джек. - Я правильно вас зрозумів?

Вона поглянула йому просто в очі й промовила з невинною усмішкою:

- Я нічого не сказала.

Але, очевидно, інші теж її почули, бо всі здавалися зніяковілими.

-У цій аудиторії немає місця особистим нападкам. Це зрозуміло? - зауважив Джек.

Джессіка мовчки дивилась просто перед собою.

-Джессіко?

-Як скажете.

Настав час облишити цю невеличку сварку. Він повернувся до Терин.

-Ви сказали, що Абеляр зрадив Елоїзу. Не хочете пояснити докладніше?

-Вона відмовилася від усього заради нього. Вона чекає, щоб він її втішив, запевнив, що кохає. І що ж він робить? Він наказує їй прийняти цей хрест. Я думаю, що це характеризує його як безсердечного покидька, який стверджує, що постраждав більше за неї.

—Узагалі-то йому відрізали яйця, - зауважив Джейсон.

Сміх нарешті зняв тривале напруження, та Джек помітив, що Джессіка не усміхалася. Вони з Кейтлін нахилили голови й перешіптувались.

Потрібно було почути нові голоси, тож він подивився на Коді Етвуда. Той, як завжди, сидів поруч із Терин. Це був сором'язливий хлопець, який постійно ховався під своєю бейсболкою, іноді насовуючи її так низько, що вона приховувала його очі.

- Що ви думаєте, Коді? - запитав Джек.

-Я, хм... Думаю,Терин має рацію.

- Він завжди такої думки, - обізвалася Джессіка.

Вона повернулася до Кейтлін і прошепотіла:

- Невдаха.

Джек вирішив пропустити це повз вуха, бо, здається, більше ніхто цієї образи не почув.

-Я просто згоден із Терин, що Абеляр такий собі придурок, - сказав Коді. - Він її вчитель, і він удвічі старший за неї. Це робить його ще більшим придурком, бо він використовує свою ученицю.

- І цю ж тенденцію ми бачимо в пізніших літературних творах. Згадайте «Людське тавро» Філіпа Рота й «Коректури» Джонатана Франзена. Я впевнений, що багато хто з вас читав «Загублену»¹⁰. Усі ці історії досліджують, як старший учитель може закохатися в ученицю.

-Просто як у «Загарячий для мого професора», — додав Джейсон.

-Що?

—О, це просто дешевий підлітковий роман.

-Дивно, як я його пропустив, - усміхнувся Джек.

-То це і є справжня тема цього семінару, професоре? -запитала Джессіка. - Учителі, які заводять стосунки з гарячими студентками?

Професор на мить зупинив на ній свій погляд, відчуваючи, що вони зайшли на небезпечну територію.

-Я просто вказую на те, що ця тема повторюється в літературі. Ці історії ілюструють, як і чому може статися ситуація, на яку в суспільстві існує заборона. Вони показують нам, що

будь-хто, навіть найправедніша людина, може бути втягнута у згубний сексуальний зв’язок.

Джессіка посміхнулася, її очі заблищали.

-Будь-хто, професоре?

— Ми говоримо про художню літературу, Джессіко.

-Справді, що тут такого, якщо вчитель закохується в студентку, яка зовсім не проти такого зв’язку? — зауважив Джейсон. - Це ж не заборонено Десятьма Заповідями. Там немає «Не злягайся з гарячими дівчатами».

-Але є заповідь проти перелюбу, - уточнила Бет.

—Абеляр не був одружений, - сказала Терин. - І взагалі, чому ми зациклилися на цьому питанні? Ми відходимо від теми.

—Згоден, - промовив Джек і подивився на годинник. Він відчув полегшення, побачивши, що заняття майже закінчилося. - Гаразд, у мене є невеличке оголошення, і я сподіваюся, воно вам сподобається. За два тижні в Музеї витончених мистецтв відкривається спеціальна виставка ілюстрацій, натхненних історією Елоїзи й Абеляра. У музеї погодилися провести для нас окрему екскурсію. Замість того, щоб зустрічатися тут, ми поїдемо на екскурсію до МВМ. Не забудьте позначити це у своїх календарях, а я ще надішлю вам електронного листа з нагадуванням. Однак наступного тижня ми зустрічаємося тут, як завжди. І будьте готові до обговорення «Енеїди»!

Поки студенти виходили з аудиторії, Джек збирав свої конспекти й ховав у портфель. Він не помітив Терин, що стояла поруч, аж поки вона не заговорила.

—Я не можу дочекатися екскурсії, професоре Доріане, -сказала вона. - Я бачила кілька ілюстрацій на сайті музею. Схоже, виставка прегарна. Дякую, що надаєте нам таку можливість.

-Прошу. До речі, минулого тижня ви написали чудовий реферат про Медею. Це найкраща робота, яку я читав за весь семестр. Чесно кажучи, такої глибини я зазвичай очікую від випускників.

Її обличчя засвітилося.

-Справді? Ви це серйозно?

-Так. Досить змістовно й дуже добре викладено.

Вона рефлекторно стиснула його руку, ніби він був близьким другом.

-Дякую вам. Ви найкращий.

Він кивнув і сіпнув рукою, і вона одразу відсмикнула свою.

Раптом він помітив, що Джессіка спостерігає за ними, стоячи біля дверей, і йому не сподобався вираз її очей. Також йому не сподобався явно сексуальний жест, який вона показала Кейтлін, коли Терин вийшла: середній палець. Кейтлін хихотнула, і вони обидві вийшли з аудиторії.

Робота Джессіки була гіршою за посередню, і він із величезним задоволенням оцінив її на «С-»¹¹.

Він гучно заклацнув портфель, більше стурбований непристойним жестом Джессіки, ніж йому того хотілося б. Лише коли аудиторія спорожніла, він нарешті натягнув пальто й вийшов один на холодний січневий вітер.

РОЗДІЛ 4

ДЖЕК

Меґґі, як завжди, запізнювалася. Вона з'явилася в ресторані трохи пізніше шостої тридцяти із заклопотаним обличчям і розпатланим вітром волоссям, але із широкою усмішкою. Вона поспішила до їхнього столика, міцно обійняла батька, а потім надіслала повітряний поцілунок Джеку.

—То як справи у генія медицини? - запитав Чарлі, її батько.

Меґґі стягнула куртку, повісила її на стілець і опустилася на сидіння, наче здута повітряна куля.

— Виснажена. Здається, за весь день я жодного разу не присіла. Усе через цей жахливий вірус, що зараз ходить. Усі хочуть, щоб я виписала антибіотики, а мені доводиться їм відмовляти. - Вона зробила знак офіціантці, щоб та принесла їй бокал шардоне, а потім взяла Чарлі за руку. - А як справи в мого улюбленого іменинника?

-Зараз, коли ти тут, почуваюся набагато святковіше.

- Ми чекали сорок хвилин, - сказав Джек, намагаючись не виказати невдоволення.

Він підібрав Чарлі по дорозі до ресторану й дивився на годинник, поки вони сиділи тут і вели розмову ні про що. Він допивав уже другий келих вина.

-Джеку, у неї найкраще виправдання у світі, - сказав Чарлі. - Усім тим хворим людям вона потрібна.

-Дякую, тату.

Меґґі кинула на чоловіка виразний погляд.

-І тобі пощастило з нею, хлопче, - додав Чарлі. - Якщо захворієш, у тебе вдома свій особистий лікар.

-Так, мені пощастило, - визнав Джек і зробив ковток «Піно нуар», щоб вгамувати роздратування. - Принаймні сьогодні ми разом повечеряємо.

-До речі, про вечерю, - потираючи руки, нагадав Чарлі, - нумо вже починати об’їдалово! Я з нетерпінням чекав цього весь рік. Якщо Бог є, то в нього немає проблем з холестерином.

Щороку вони втрьох святкували день народження Чарлі, влаштовуючи те, що він називав «об’їдаловом», набиваючи шлунок усіма забороненими лікарем стравами з меню. Dino's Steer House - старомодний стейк-хауз, що працював понад пів століття і хоча інші ресторани в місті перетворилися на заклади високої кухні, Dino's на таке не претендував. Тут досі подавали стейки, бургери та вбивчі для серця гарніри, як-от «свинячі палички» - гору картоплі фрі під густим сирним соусом, притрушену шматочками бекону й политу сметаною.

-З днем народження, тату! - промовила Меґґі, дзенькнувши своїм келихом об його пиво. - І поглянь, що я для тебе маю.

Вона дістала з портфеля пакунок, загорнутий у блискучий червоний папір з великим золотим бантом.

-Ох, люба, тобі не варто було нічого мені приносити, -проговорив він.

Але коли він брав подарунок, його очі сяяли.

Він намагався розгорнути його, не пошкодивши папір, старанно розрізаючи клейку стрічку ножем для стейків.

— Ресторан зачиняється о дев’ятій тридцять, час є, - кинув йому Джек.

Чарлі, усміхаючись, одним махом зірвав папір і поглянув на коробку, заповнену різноманітними відбірними смаженими горіхами від Fastachi.

Чарлі любив горіхи. Він нахилився до Меґґі й обійняв її.

-Ти найкраща, дитинко. І мій лікар каже, що горіхи дуже корисні для мого серця. - Він підморгнув Джеку. — А тобі їх не можна. Вони мої, всі мої!

Телефон Меґґі сповістив про текстове повідомлення. Джек зітхнув. Вона була лікарем первинної медичної допомоги в лікарні Маунт-Оберн у Кембриджі¹², і вони ніколи не могли поїсти без того клятого телефонного дзеленчання чи дзижчання — якщо вона взагалі приїжджала додому на вечерю.

Офіціантка підійшла прийняти замовлення, і Меґґі, навіть замовляючи чизбургер «Джамбо» з яловичим філе, не припиняла переглядати свої текстові повідомлення.

-А вам, сер? - запитала офіціантка Джека.

-Якщо ти замовиш лосося, - зауважив Чарлі, - то зганьбиш своє вірменське коріння.

Джек замовив шиш-кебаб.

Офіціантка повернулася до Чарлі.

—Що будете ви?

-Мій лікар посадив мене на цю кляту дієту «П’ять обмежень», - поскаржився він і почав загинати пальці, - обмежити жирне, обмежити солоне, обмежити солодке, обмежити м'ясне, обмежити все смачне. Тож принесіть мені теличку середньої прожарки з паличками моцарели, а на додачу розтоплений бекон - обмокувати в нього м’ясо.

Жінка хихикнула.

-Боюся, телички немає в меню.

-Тоді як щодо реберець барбекю і свинячих паличок? 0, і смаженої моцарели на закуску. У мене день народження.

-Справді? Що ж, із днем народження!

-Хочете вгадати, скільки мені років?

Не бажаючи його образити, жінка примружилася і вдала, ніби замислилася.

-Гадаю, десь п’ятдесят-п’ятдесят п’ять.

-Навіть і близько не вгадали. Мені тридцять сім.

Брови офіціантки аж підлетіли догори.

-Тридцять сім?

-За Цельсієм. Коли доживете до мого віку, перейдете на метричну систему.

Він підморгнув, і жінка пішла, не припиняючи хихикаючи.

Здебільшого прочитати обличчя Марлі не вдавалося — це була нерухома й невиразна маска, яка приховувала будь-які емоції, що вирували в ньому. Обличчя, створене для допитів. Перед тим, як піти на пенсію сім років тому, Марлі працював детективом у поліції Кембриджа. Джек часто уявляв, як злочинці щуляться під поглядом цих млявих блакитних очей, що не дають жодних зачіпок. Незбагненна, беземоційна кам’яна статуя з острова Пасхи, здатна змусити навіть святого зізнатися у вбивстві.

Але сьогодні ввечері очі Марлі блищали, а обличчя не покидала усмішка, коли вони з Меґґі обмінювалися звичними для батька й доньки жартами. Спостерігаючи за ними, Джек сумував за вечорами, коли вони з Меґґі доброзичливо піддражнювали одне одного. За вечорами, коли вона приходила додому з клініки ще не виснажена й мала сили поспілкуватися. Здавалося, ще не так давно Меґґі та Джек вечеряли о пів на сьому — готували разом або той, хто першим повертався додому. Іноді ходили до улюбленого ресторану, а коли видавався теплий вечір, їхали до «Келлі» на Ревір-Біч¹³, щоб поїсти ролів з лобстерами. Тепер, за винятком особливих вечорів, як сьогодні, вони купували їжу навинос або їли окремо: вона - в лікарні, а Джек - у «Сабвеї»¹⁴, що на сусідній вулиці вниз від їхнього будинку.

Телефон Меґґі знову задзвонив. Вона похмуро подивилася на екран, а потім натиснула кнопку, перенаправляючи дзвінок на голосову поипу.

-Може, ти вимкнеш його, поки ми їмо? - запропонував Джек, щосили намагаючись не виказати свого роздратування.

Зітхнувши, вона сховала телефон до сумочки.

-З днем народження! - сказала офіціантка, повільно розставлячи тарілки на столі.

—Який же це чудовий день! - вигукнув Чарлі, у захваті від піраміди з темних і блискучих від абрикосової глазурі ребер і миски картоплі фрі з розплавленим сиром та чипсами з бекону.

Меґґі дивилася на свій страхітливий бургер, з усіх боків якого стікав розплавлений сир.

—Я не їла такої потвори з твого останнього дня народження, тату.

Чарлі усміхнувся і заправив серветку за комір сорочки.

-Я знаю, що це напевно зашкодить мені. Тож, можливо, тобі варто викликати швидку допомогу, щоб почекала на вулиці з увімкненим двигуном? Якщо в мене зупиниться серце, я хочу, щоб та мила офіціантка зробила мені штучне дихання з рота в рот. — Він узяв ніж для стейка і раптом зупинився, здригнувшись.

-Тату, з тобою все гаразд? - запитала Меґґі.

-За винятком цього ножа для льоду в спині.

- Що ти маєш на увазі?

-Таке відчуття, ніби хтось штрикає мене ножем між лопаток. Ненавиджу, коли таке трапляється.

Меґґі поставила келих на стіл.

-Як давно в тебе цей біль?

-Уже кілька тижнів. - Він недбало махнув рукою. - То з’являється, то зникає. Нічого страшного, просто трохи докучає.

-Можливо, ви потягнули м’яз у спортзалі, — припустив Джек.

Чарлі регулярно тренувався у спортзалі «Голдз» в Арлінгтон-Хайтс і завжди був у чудовій фізичній формі, проїжджаючи на велосипеді, коли давала змогу погода, понад шістдесят миль на тиждень.

Навіть у сімдесят років його руки були накачані.

-Ти говорив про біль лікарю? - запитала Меґґі.

- Він сказав, що це просто розтягнення м’язів.

- Він що-небудь прописав?

-Лише тайленол. Може, мені варто сходити до хіропрактика?

- Боже, ні, - відказала Меґґі, - ти знаєш, що я думаю про хіропракгиків. У твоєму віці в тебе, напевно, остеохондроз.

Найменше, що тобі потрібно, - це щоб хтось смикав твого хребта. Тобі варто зробити МРТ.

-Що воно покаже?

— Може, защемлення нерва через грижу міжхребцевого диска.

-Хм. Я думав, що це просто від старості.

-Я зателефоную твоєму лікарю. Подивимося, чи зможе він хоча б відправити тебе на рентген.

Марлі ляснув себе по грудях.

-Ой-ой. Сигнал тривоги для дідугана! Де та офіціантка? Мені потрібне дихання рот в рот, негайно!

—Гарна спроба, тату, - зітхнула Меґґі.

Попри те, що її телефон був захований у сумочці, вони всі почули, як він дзвонить. Вона не втрималася, витягла його, подивилася на номер абонента й одразу ж схопилася на ноги.

— Вибачте, але я мушу відповісти.

Вона піднесла телефон до вуха й попрямувала на вулицю.

-Її пацієнти мають бути їй вдячні, - зауважив Марлі. -Я не думаю, що мій лікар навіть знає мене на ім’я. Я просто ще один сімдесятирічний білий чоловік.

-Хм.

Марлі вмочив паличку моцарели в соус і відкусив шматочок.

-Чую у твоєму голосі нотки зневіреності. Що з тобою, Джеку?

—Я нічого не сказав.

—Але я чую твої думки. У вас із Меґґі все гаразд?

— Що ви маєте на увазі?

Обличчя Марлі набуло того самого до сказу незбагненного виразу.

- Джеку, усю свою довгу кар’єру я розмовляв із людьми, які намагалися щось приховати.

Чарлі був схожий на сейсмограф, досить чутливий, щоб уловити навіть найменші тектонічні поштовхи, і його погляд був настільки пильним, що Джек майже відчував, як він проникає в його мозок.

- Річ у її роботі, от і все.

-А що з її роботою?

-Робота поглинає її повністю.

-Вона віддана своїм пацієнтам. У неї успішна практика. Звісно, це забирає в неї багато часу.

-Я знаю, і я пишаюся нею. Але останнім часом мені здається, що ми просто кораблі, які вночі пропливають один повз одного.

-Цього не уникнути, - сказав Чарлі, — така вже умова шлюбу з професіоналом. Усі лікарі мають бути такими, як вона.

Як Джек міг заперечити це?

На їхньому весіллі друзі вітали його з тим, що він одружився із жінкою, яка була не лише красунею, але й майбутнім лікарем, який приноситиме додому товсті стоси чеків. Вони не знали про нереальну кількість годин, яку поглинала ця робота. Останнім часом вони майже не дивилися разом телевізор.

-Можливо, їй спробувати трохи зменшити своє щоденне навантаження?

-Аби ж то і Та коли ти потрібна пацієнтові... - Голос Джека обірвався, перш ніж він закінчив речення: «...твій чоловік опиняється на другому місці».

Він не побачив співчуття на обличчі Чарлі, та й чому той мав співчувати? Меґґі була його ідеальною, блискучою маленькою дівчинкою; а Джек був хлопцем, який украв її, хлопцем, який тільки й робить, що викладає курс під назвою «Закохані, яким не судилося бути разом».

Меґґі повернулася до столу й сіла.

- Перепрошую.

—Усе гаразд? — запитав Чарлі.

-У мене дуже хвора пацієнтка. їй лише сорок три роки, у неї троє маленьких дітей. І вона помирає.

- Господи, - промовив Чарлі.

- Рак яєчників, остання стадія. - Меґґі глибоко вдихнула і провела рукою по обличчю. - Цей день ніяк не закінчиться. Мені шкода, що я затьмарила твоє свято.

-Меґґі, що б ти не робила, ти ніколи не зіпсуєш його. Хочеш поговорити про це?

— Не дуже. Я б хотіла поговорити про щось радісне.

—Чи знаєш ти, що дуже схожа на свою матір? Вона ніколи не сказала жодного невтішного слова, аж до самої смерті. З кожним днем ти схожа на неї все більше.

Джек дивився, як батько і дочка взялися за руки. Цей зв’язок встановився задовго до того, як він познайомився з Меґґі.

Він не обурювався їхньою близькістю, але заздрив їй. І вже не вперше йому хотілося, щоб одного дня він відчув такий самий зв’язок зі своєю власною дитиною.

Якщо вони коли-небудь матимуть дитину.

Коли пізніше того ж вечора вони вийшли з ресторану, сіявся дрібний сніг.

Джек висадив Чарлі біля його будинку, а коли повернувся додому, сніг уже змінила сльота. Меґґі сиділа на кухні й здавалася виснаженою і набагато старшою за свої тридцять вісім років.

-Мені шкода твою пацієнтку, - сказав він і обійняв її.

Він хотів лише заспокоїти її, але відчув, як дружина заклякла в його обіймах.

— Будь ласка, Джеку, - вивільнившись, прошепотіла вона. - Не зараз.

-Це лише обійми. Я не прошу кохатися.

- Вибач. Я просто не можу більше говорити.

-А невже було б так жахливо, якби я справді захотів покохатися зі своєю дружиною? Ми вже так давно не...

-Я втомилася.

Вона вже відходила від нього.

-Меґґі, річ у мені? - запитав він її наздогін. - Я здатен витримати правду, тож просто скажи мені. Я щось зробив чи не зробив? - Він замовк, боячись поставити запитання, але він мав знати. - У тебе є хтось інший?

- Що? Боже, Джеку, ні. Нічого подібного. Усе, чого я хочу зараз, - це прийняти душ і лягти спати.

Вона вислизнула й попрямувала сходами до їхньої спальні.

Він зайшов у вітальню, вимкнув світло й кілька хвилин сидів у темряві, слухаючи, як за вікном падає мокрий сніг.

Він згадав день їхнього весілля й обітниці, які вони дали одне одному.

Рік по тому, на випускному в медичному коледжі, вона дала ще одну обітницю - піклуватися про своїх пацієнтів. То хто був у неї на першому місці?

Він уже не впевнений.

Тієї ночі, лежачи поруч зі своєю дружиною, що спала, Джек теж волів заснути.

Він подивився на пляшечку лоразепаму в шухляді тумбочки й відчув спокусу випити одну-дві пігулки, щоб допомогти собі пережити цю ніч, але за вечерею він випив забагато вина.

Коли минулого разу він змішав лоразепам з алкоголем, то сів за кермо й поїхав кататися в піжамі, а прокинувшись уранці, геть не пам'ятав про цю пригоду.

Чоловік заплющив очі, прагнучи забуття, але сон відмовлявся приходити. Тож він лежав без сну, вдихав запах мила Меґґі, її абрикосового шампуню та згадував, як усе було в них раніше. «Я сумую за тобою»», - подумав він.

«Я сумую за нами».

РОЗДІЛ 5

ТЕРИН

«Ще надивитися досить не може, горить в огляданні... І аж і очима, і серцем уся уже в ньому...¹⁵»

Це стало початком кінця для трагічної цариці Дідони. Вона фатально помилилася, врятувавши воїна після корабельної трощі. Терин шкодувала, що взагалі розгорнула цю несамовиту книжку, але цього тижня «Енеїда» Вергілія — домашнє завдання до семінару «Закохані, яким не судилося бути разом». Професор Доріан попереджав їх, що ця любовна історія закінчується трагедією, тож вона була готова до нещасливого кінця. Дівчина здогадувалася, що Еней чи цариця Дідона, а то й обоє, передчасно помруть.

Однак вона не була готова до того, що їхня історія так її розлютить.

Усі вихідні вона думала про царицю Дідону та її коханого Енея, троянського воїна, який відважно бився, щоб захистити своє місто від нападу греків. Переможений ворогом, Еней був змушений тікати. Його місто Трою розграбували, а він і його люди відпливли на кораблях, що прямували до Італії.

Та боги виявилися неприхильними до троянців. Флот розбили шторми, корабель Енея зазнав трощі. Ледве живих Енея і його людей викинуло на узбережжя Тіру - міста-держави, яким правила прекрасна вдова, цариця Дідона.

Якби ж то Дідона одразу наказала зарубати Енея мечем чи кинула його без жалю назад у море, щоб він потонув! Якби вона так зробила, то, можливо, дожила б до безтурботної старості, її любили б піддані. Вона могла б знайти щастя із чоловіком, справді вартим її кохання. Але ні, Дідона була занадто ніжною і довірливою до цих чужинців із Трої. Вона запропонувала їм їжу, притулок і безпеку. А найнерозсудливішим було те, що вона запропонувала Енею своє серце. Відкинувши гідність, вона пожертвувала своєю репутацією добропорядної вдови-цариці. І все заради кохання невірного зайди.

Чужинця, який зрадив її і покинув.

Еней відплив у гонитві за власною славою, залишивши свою коханку з розбитим серцем. У розпачі Дідона зійшла на поховальне багаття, яке сама ж наказала розпалити. Там вона витягла з піхов меч із троянської сталі. Відчайдушно прагнучи забуття, устромила лезо у власне тіло.

«Вийшло із тіла тепло, і з повітрям життя відлетіло».

Зі свого корабля Еней міг бачити далеке сяйво поховального багаття Дідони. Звісно, він знав, що означає той вогонь. Знав, що в ту мить полум’я поглинає плоть жінки, яка кохала його й пожертвувала всім заради нього. Чи вагався він? Чи повернув із каяттям корабель назад? Ні, він поплив далі в бездушній гонитві за багатством і славою.

Дівчині хотілося розірвати книжку на шматки і змити її в унітаз. Або розпалити маленьке багаття в кухонній раковині й дивитися, як горять сторінки, так само, як горіла бідолашна

Дідона. Але завтра вони обговорюватимуть цю історію на семінарі, тож дівчина запхала книжку в рюкзак. О, їй буде що розповісти про Енея. Про так званих героїв, що зраджували жінок, які їх кохали.

Тієї ночі їй наснився вогонь. І в тому вогні жінна — охоплене полум’ям волосся, роззявлений у крику рот. Жінка в агонії простягала руки. Терин хотіла врятувати її, стяпи з багаття й загасити полум’я, але дівчину паралізувало. Вона могла тільки дивитися, як та жінка горить, як її тіло чорніє й перетворюється на попіл.

Прокинулася від виття сирени карети швидкої допомоги, що доносилося здалеку, і якусь мить лежала знесилена, її серце все ще калатало від нічного кошмару. Поступово вона почала розрізняти звуки транспорту й відблиски денного світла у вікні. Потім глянула на годинник на тумбочці поряд і зіскочила з ліжка.

Терин запізнилася на заняття професора Доріана, але Коді пообіцяв притримати для неї місце. Вона помітила товариша, який згорбився на своєму звичному місці в дальньому кінці семінарського столу, низько насунувши на лоба бейсболку «Ред Сокс». Дівчина тихенько увійшла до аудиторії, але замок на дверях зрадливо клацнув і змусив кілька голів обернутися в її бік. Професор Доріан зробив паузу посеред обговорення. Терин відчувала на собі його погляд, поки обходила стіл, пробираючись до місця, де сидів Коді. У повній тиші під хлопцем виразно заскреготів стілець, а потім зашарудів його пуховик, який він стягнув із порожнього стільця поруч.

-Де ти була? - прошепотів Коді, коли вона сіла. - Я вже почав думати, що ти не прийдеш на заняття.

—Я проспала. Що я пропустила?

- Звичайний оглядовий вступ. Я робив нотатки. Потім дам тобі конспект.

-Дякую, Коді. Ти найкращий.

І це були не просто слова. Що б вона робила без Коді, який завжди був готовий поділитися своїм конспектом і своїм обідом? їй справді варто спробувати бути з ним добрішою.

Професор Доріан усе ще дивився на неї, але без роздратування. Радше так, ніби вона була дивною лісовою істотою, яка забрела до його кімнати, і він не знав, що з нею робити. Потім, ніби зненацька згадавши, де перебуває, він продовжив лекцію і повернувся до дошки, на якій уже були написані чотири пари імен.

Трістан та Ізольда

Ясон і Медея

Абеляр і Елоїза

Ромео і Джульєтта

-Досі в цьому курсі ми говорили про чотири пари приречених закоханих, — промовив професор. Він знову повернувся до них обличчям, і на мить їй здалося, що він дивиться просто на неї. — Минулого тижня це були Абеляр і Елоїза. Тепер настав час перейти до іншої пари, чия історія закінчилася трагедією, так само як історія Ясона та Медеї. Історія Енея та Дідони пов’язана зі зрадою. - Він написав імена закоханих на дошці. - На цей час ви всі мали б прочитати «Енеїду».

Він озирнувся. Хтось зі студентів кивнув, хтось недбало знизав плечима.

-Гаразд, добре. Є охочі прокоментувати?

Запала звична тиша; ніхто не хотів говорити першим.

—Я думаю, це дуже круто, що саме Еней заснував Рим, -озвалася Джессіка. - Я завжди вважала, що його заснували двоє хлопців, яких немовлятами вигодувала вовчиця. Ніколи не чула, що то був Еней.

- Принаймні так стверджує Вергілій, - зауважив професор Доріан. - Він писав, що Еней був троянським принцом, який захищав своє місто від греків. Після падіння Трої він тікає до Італії і стає першим героєм Риму. Тепер, коли ви прочитали «Енеїду», чи згодні ви з тим, що він герой? - Доріан обвів поглядом кімнату. -Хто-небудь?

-Очевидно, що він герой, - відповів Джейсон. - Такої думки були троянці.

-А як щодо його взаємин із царицею Дідоною? Те, що він покинув її, і вона покінчила життя самогубством? Це впливає на твою думку про нього?

-Та чого б це? - озвався Люк. - Дідона не мусила вбивати себе. Це був її і лише її вибір.

-А в Енея були важливіші справи, - зауважив Джейсон. -Він мав будувати королівство. Його людям потрібен був лідер. До того ж Tip — це не його батьківщина. Він не мав перед ним ніяких зобов’язань, не мав бути йому вірним.

Терин слухала, як її співкурсники виправдовують зраду Дідони, і її роздратування зростало.

Раптом настав момент, коли вона не змогла більше стримуватися.

- Він не герой! - вигукнула вона. - Він - самозакоханий засранець, як і Абеляр. Як і Ясон. Мені байдуже, що він згодом заснував Рим. Він покинув Дідону, і це робить його зрадником.

В аудиторії запала тиша.

І тут Джессіка глузливо засміялася. Вона ніколи не пропускала нагоди під час занять кинути виклик Терин і, як завжди, намагалася вразити її якнайболючіше.

-Ти знову за своє, Терин? Те саме ти назала про Ясона й Абеляра. Ти просто зациклена на чоловіках, які зраджують жінок.

- Саме це зробив Еней, - зауважила Терин. — Він зрадив її. -Чому ти постійно товчеш цю тему? Тебе зрадив хлопець? Коді поклав свою долоню на руку Терин, ніби говорячи цим жестом: «Облиш. Вона намагається спровокувати тебе». Звісно, він мав рацію. Терин усе життя зустрічала таких дівчат, як Джессіка, - дівчат із привілейованих прошарків суспільства, які отримували все, що їм заманеться. Дівчат, які ніколи не заходили до магазинів Goodwill¹⁶, бо завжди купували брендовий одягу бутиках. Дівчат, які щоліта приводили своїх друзів до крамнички морозива, де вона працювала, просто щоб вони стояли й дурнувато посміхалися, поки вона їх обслуговувала.

Так, Терин знала всіх Джессік світу, але вони не знали її.

Рука Коді міцно стиснула її руку. Вона зробила глибокий вдих і мовчки відкинулася на спинку стільця.

—То я не помиляюся? — запитала Джессіка, оглядаючи клас. — Ця тема важлива для Терин? Жінки, яких зраджують.

- Рухаємось далі, - сказав професор Доріан.

- Можливо, це щось особисте для неї, - не вгамовувалася Джессіка. - Бо, здається, вона безперестанно говорить про чоловіків, які...

-Я сказав, рухаємось далі!

Джессіка надулася.

-Я лише звернула увагу.

-До чого тут Терин? Вона має право на власну думку, і я радий, що вона її висловила. А тепер повернімося до «Енеїди».

Коли він перевів розмову в інше русло, Терин зосередилася на чоловікові, який став на її захист. Вона майже нічого про нього не знала. Ні про його походження, ні про особисте жипя, ні навіть про те, що означає літера «Р» в імені Джек Р. Доріан. Уперше вона помітила, який він сьогодні втомлений, можливо, трохи пригнічений, ніби ці суперечки на семінарі виснажують його. Він носив обручку, тож вона зрозуміла, що він одружений. Чи не сварився він сьогодні вранці з дружиною, з дітьми? Він справив на неї враження хорошого хлопця - не такого, як Еней, Абеляр чи Ясон, а такого, що завжди захистить кохану жінку.

Так, як сьогодні він захистив її.

Вона має віддячити йому за це.

Після закінчення семінару, коли інші студенти розійшлися, Терин, затримавшись у аудиторії, спостерігала, як він збирає свої папери.

- Професоре Доріане?

Він підвів очі, здивований тим, що вона досі не пішла.

-Чим можу допомогти, Терин?

-Ви вже допомогли. Дякую за те, що ви сказали на занятті. Я про інцидент із Джессікою.

Він зітхнув.

-Атмосфера почала неабияк розпалюватися.

-Так. Не знаю, що я такого зробила на семінарі, щоб вона мене зненавиділа, але, здається, я дратую її навіть своїм диханням. Хай там як, дякую.

Вона повернулася, щоб піти.

- О, мало не забув. - Він перебрав стос паперів і витягнув есе, яке вона написала минулого тижня, про Ясона й Медею.

- Я роздавав есе на початку заняття. Ще до того, як ви прийшли.

Вона витріщилася на червону «А+», виставлену вгорі аркуша.

-Ого! Невже?

— Оцінка цілком заслужена. Ви вклали в роботу багато почуттів.

- Бо я справді відчула всі ті емоції.

-Багато хто щось відчуває, але не всі можуть висловити свої почуття так добре, як ви. Після того, що ви говорили сьогодні на семінарі, я з нетерпінням чекаю на вашу роботу про «Енеїду».

Вона подивилася на нього й уперше помітила, що у нього зелені очі - такого ж кольору, як у Ліама. Він був не такий високий, як Ліам, і не такий широкоплечий, але його очі здавалися добрішими. Якусь мить вони просто дивилися одне на одного, намагаючись щось сказати й не знаходячи жодного доречного слова.

Ніби схаменувшись, він відвів погляд і клацнув замком, закриваючи портфель.

— Побачимося в музеї наступного тижня.

РОЗДІЛ 6

ТЕРИН

-Чорт забирай, він поставив тобі «А+»? — здивовано промовив Коді, коли вони йшли через двір. - Я надривав дупу над цією роботою, а отримав лише «В+».

- Можливо, ти недостатньо глибоко відчув тему.

-«Закохані, яким не судилося бути разом»? - Коді втупився прямо перед собою. - 0, я добре на цьому знаюся, -пробурмотів він.

Вона досі сяяла, почуваючись на сьомому небі від щастя. Похвала професора Доріана спрацювала наче авіаційне пальне, закачане просто в її вени, і Терин була готова ділитися своїм тріумфом. Вона витягла мобільник, щоб зателефонувати матері, хоча Бренда після нічної зміни в будинку для літніх людей, напевно, щойно заповзла в ліжко. Лише тепер Терин помітила, що мати надіслала їй електронного листа. Тема листа змусила її застигнути посеред двору.

«Час повертатися додому?»

Вона відкрила лист. У ньому було кілька абзаців. Поки Коді дивився на неї, а інші студенти пропливали повз, як косяки риб навколо кам’яного стовпа, Терин читала

й перечитувала те. що написала їй мати. Ні, її мама не могла так думати.

-Терин? - гукнув Коді.

Вона набрала номер Бренди, але її одразу перенаправило на голосову пошту, що, звісно ж, було очікувано. Коли мати лягала спати після зміни, вона завжди переводила телефон у беззвучний режим.

— Що сталося? — запитав Коді, коли вона відключила мобільний.

Терин подивилася на нього.

- Мама пише, що якщо я подаватиму документи до магістратури, то це має бути в Мені.

-Чому?

-Гроші. Завжди всьому причиною є гроші.

-Хіба це така вже катастрофа? Я про повернення до Мену?

-Ти ж знаєш, що катастрофа! Ми з Ліамом усе продумали. Ми залишаємося в Бостоні. Саме це ми планували.

- Може, його плани змінилися.

-Припини! - обірвала вона.

Заскочений її поглядом, Коді замовк. Він подивився на годинникову вежу й несміливо зауважив:

- Ми, схоже, запізнюємося на заняття.

-Ти йди. Побачимося пізніше.

-А як же питання до есе? Я думав, ми працюватимемо над ними разом.

-Так, авжеж. Сьогодні ввечері. Приходь до мене.

Його обличчя посвітлішало.

-Я принесу піцу.

-Гаразд, — пробурмотіла вона, все ще не відриваючи очей від свого телефона. Вона навіть не помітила, як пішов Коді.

* * *

Голос матері по телефону здавався виснаженим. Була четверта година дня, і для помічниці медсестри, яка працювала в нічну зміну в будинку для літніх людей, це був еквівалент світанку, але Терин не могла більше чекати на розмову з нею.

-Ти, здається, не розумієш, наскільки це важливо, - сказала Терин. - Я не можу повернутися до Мену.

-І що ти збираєшся робити після закінчення навчання?

-Ще не знаю. Думаю про магістратуру. У мене досить високі оцінки, і я впевнена, що зможу вступити тут до якогось вишу.

-У штаті Мен є дуже добрі виші.

-Але я не можу покинути Бостон.

«Я не можу покинути Ліама», - мала на увазі Терин.

-Не все, що ми хочемо в житті, можливо, Терин. Я намагалася платити за твоє навчання, але є межа, я не можу зробити неможливе. Мені й так було важко, коли я виплачувала другу іпотеку. Тепер мені не залишилося нічого, під що можна було б узяти кредит, і я вже працюю у дві зміни. Зваж на це.

-Ми говоримо про моє майбутнє.

-Я саме про твоє майбутнє. Про всі ці кредити, які тобі колись доведеться віддавати, і заради чого? Лише щоб ти могла похизуватися, що вступила до якогось модного коледжу в Бостоні? А як же моя пенсія? Я не відклала собі ні копійки. - Бренда зітхнула. - Я більше не можу робити це для тебе, люба. Я втомилася. Відколи твій батько пішов, здається, я тільки й роблю, що працюю.

-Так не буде вічно. Я обіцяла піклуватися про тебе.

-Тоді чому не повертаєшся додому? Повертайся додому й живи зі мною. Тут ти зможеш отримати будь-яку освіту, яка

тобі потрібна. Може, знайдеш роботу на неповний день, щоб усе це оплачувати.

-Я не можу повернутися в Мен. Мені потрібно бути...

-З Ліамом. Усе через нього? Річ утому, щоб бути з ним. У тому самому місті, у тому самому виші.

-Диплом престижного вишу грає велику роль.

-Ну, його сім’я може собі це дозволити. Я не маю таких грошей.

-Колись ми матимемо їх.

Ще одне зітхання, цього разу глибше.

-Чому ти робиш таке із собою, Терин?

- Роблю що?

-Ставиш усе своє майбутнє на хлопця. Ти ж набагато розумніша за нього. Хіба ти нічого не навчилася, коли твій батько пішов? Не можна покладатися на чоловіків. Не можна покладатися ні на кого, крім себе. Що швидше ти прокинешся і...

-Я не бажаю про це говорити.

- Що відбувається, люба? Щось таки відбувається. Я чую це в твоєму голосі.

—Я просто не хочу повертатися в Мен.

— Щось сталося між тобою і Ліамом?

- Чому ти так вирішила? У тебе немає причин так думати.

— Він не єдиний хлопець у світі, Терин. Це ненормально -весь час побиватися за ним, коли є так багато інших...

-Я мушу йти, - перебила її Терин. - Хтось стукає у двері.

Вона завершила розмову, глибоко схвильована дзвінком. Їй відчайдушно хотілося поговорити з Ліамом, але вона залишила вже три голосові повідомлення на його телефоні, а він досі не перетелефонував. Надворі починало сніжити, та вона не могла витримати більше жодної хвилини у своїй крихітній квартирі. їй потрібно було прогулятися і провітрити голову.

Терин не думала проте, куди йде, ноги автоматично несли її тим самим маршрутом, яким вона безліч разів ходила раніше.

Коли вона дійшла до будинку Ліама, вже стемніло. Стоячи на тротуарі, вона подивилася на його вікна. У сусідів горіло світло, але в його вікнах було темно. Вона знала, що останнє заняття в нього закінчилося кілька годин тому. То де ж він? Вона не наважувалася зайти в його квартиру, бо він міг повернутися додому будь-якої хвилини і застати її там, але їй так хотілося побачити його, що вона не могла піти додому. Не зараз.

Просто через дорогу був джус-бар. Дівчина зайшла туди, замовила склянку соку з ягід асаї і сіла біля вікна. Крізь завісу снігу, що швидко лягав на землю, вона спостерігала за будинком коханого. Настав час вечері, і вона згадала всі вечори, які вони провели разом у його квартирі, жадібно поглинаючи ресторанну їжу. Падтай¹⁷ із «Саєм Хауз»¹⁸. Бургери та картопля фрі з «Файв Гайз»¹⁹. Вони їли за його журнальним столиком, поки дивилися телевізор, а потім вислизали з одягу. У його ліжко.

«Я сумую за тобою. А ти за мною?»

Спокуса зателефонувати йому була настільки сильною, що вона не змогла їй протистояти. І знову її дзвінок потрапив

одразу на його голосову пошту. Звісно, він був зайнятий навчанням, адже твердо вирішив вступити до юридичної школи, й мав готуватися до вступного тесту. Саме тому й вимкнув телефон.

Вона замовила другу склянку соку з ягід асаї і пила повільно, по ковтку, щоб затриматися в барі якнайдовше. Ліам, напевно, займався в бібліотеці; можливо, їй варто було б піти туди. Обрати столик на першому поверсі біля вбиральні, розкласти всі свої книжки й працювати над есе для семінару професора Доріана. Ліам неодмінно помітив би її, проходячи повз до вбиральні. Він був би вражений її зосередженістю, її заповзятістю в навчанні - незрівнянно більшій, ніж у тієї простої бідної дівчини з рідного міста, яку він знав ще із середньої школи. Ні, вона була з тих, кому судилося досягти більшого, була йому ідеальною парою у всіх сенсах.

У неї задзвонив мобільний. Ліам. Тримаючи слухавку тремтливими руками, вона відповіла:

—Алло?

—Я думав, що ми будемо займатися у тебе сьогодні ввечері. Я дзвоню, а ти не відчиняєш.

Вона розчаровано опустилася на стілець. Це був лише Коді.

— О боже. Я геть забула.

-Я зараз стою біля твого будинку, і піца в мене із собою. Де ти?

—Не можу зустрітися з тобою сьогодні. Може, іншим разом?

-Але ж ми збиралися обговорити питання до есе для семінару Доріана. Я приніс усі свої книжки, конспекти й усе таке.

- Слухай, у мене зараз голова зайнята купою справ. Я зателефоную тобі завтра, добре?

Повисла свинцева тиша розчарування. Терин уявила великого, неповороткого Коді у його гірському пуховику й припорошеній снігом бейсболці. Як довго він стоїть перед її будинком на лютому холоді, чекаючи на неї?

-Даруй, Коді. Мені справді шкода.

- Що ж, - зітхнув він, - вірю.

-Поговоримо завтра?

-Авжеж, Терин, - промовив Коді й відімкнувся.

Вона подивилася через дорогу на вікно Ліама; там досі було темно. «Ще трохи, - подумала вона. - Я посиджу тут ще трохи».

ПІСЛЯ

РОЗДІЛ 7

ФРЕНКІ

Хлопця звуть Ліам Рейлі. Він, схоже, саме такий, якого кожна мати сподівається бачити поряд зі своєю донькою. Світловолосий, підтягнутий, чисто поголений, охайно одягнений у брюки-чиноси й оксфордську сорочку. Коли Френкі й Мак заходять до його квартири, він ввічливо пропонує їм каву. Занадто мало молодих людей у наші дні поважають копів, і ще менше охочих виявити ввічливість і запропонувати каву. Коли вони сідають у вітальні Ліама, Френкі помічає на журнальному столику стос буклетів юридичних шкіл - ще одна деталь, яка її вражає. Він зовсім не схожий на неохайних музикантів, яких її доньки-близнючки нещодавно притягли додому, — хлопців, що не мають жодних очевидних амбіцій, окрім як влаштувати свій наступний концерт. Хлопців, які бояться дивитися Френкі в очі, бо знають, що вона коп. Чому її доньки не могли привести додому Ліама? Він - син лікаря, ввічливий і врівноважений, і він каже, що його вже прийняли до двох юридичних шкіл. Його жодного разу не заарештовували, у нього немає навіть непогашеного штрафу за неправильне паркування, і він, здається, щиро шокований новиною про смерть своєї колишньої дівчини.

-У вас не виникало жодних підозр, що Терин може накласти на себе руки? - запитує його Френкі.

Ліам хитає головою.

-Я знаю, що вона була засмучена, коли я порвав з нею. Так, іноді вона могла здаватися трохи божевільною. Але вбити себе? Це зовсім не схоже на Терин.

- Що ви маєте на увазі під «трохи божевільною»? - запитує Мак.

- Вона переслідувала мене, - пояснює хлопець і помічає, як Мак здивовано підводить брову. - Серйозно, переслідувала. Почалося з того, що вона цілодобово телефонувала мені й писала повідомлення. Потім вона почала прокрадатися в мою квартиру, коли мене не було вдома.

-Ви застали її тут?

- Ні, але одна з дівчат, що живуть по сусідству, бачила, як одного ранку вона виходила з будинку. Терин так і не повернула мені ключ, тож вона могла зайти в будь-який час, коли хотіла. А потім я помітив, що зникли деякі речі.

-Які речі?

-Безглузді дрібниці, як-от мої футболки. Спочатку я подумав, що просто кудись запроторив їх, але потім зрозумів, що то вона забрала. Досить моторошно. А потім стало ще гірше.

- Ви згадали, що вона продовжувала телефонувати й писати вам, - каже Френкі.

—Я зрештою заблокував її. Але потім вона просто скористалася мобільним телефоном іншого студента, щоб зателефонувати мені.

-Отже, у неї таки був мобільний.

Ліам кидає на Френкі здивований погляд, ніби її зауваження звучить абсурдно.

-Авжеж.

- Просто ми так і не знайшли її телефон.

- Він у неї точно був. Вона завжди скаржилася, що її мама може купити їй лише андроїд.

-Якщо ми знайдемо цей телефон, ви зможете його розблокувати? - запитує Мак.

—Зможу. Якщо тільки вона не змінила код доступу.

-Який у неї код?

-Це... — Хлопець відвертається. - Наша річниця. День, коли ми вперше поцілувалися. Вона була дуже сентиментальною і все вмовляла мене святкувати річницю разом із нею, навіть після...

Його голос обривається.

- Ви казали, що вона продовжувала надсилати вам текстові повідомлення, - зауважує Френкі. - Ми можемо їх побачити?

Він робить паузу, без сумніву, розмірковуючи, чи є щось на його телефоні, що він не має показувати копам. Потім неохоче дістає свій айфон, розблоковує екран і передає Френкі.

Вона прокручує список розмов, поки не знаходить повідомлення від Терин Мур.

Вони двомісячної давнини.

Де ти?

Чому ти не з’явився? Я чекала понад дві години.

Чому ти мене уникаєш?

Зателефонуй мені, БУДЬ ЛАСКА. Це важливо!!!!!!

У цих повідомленнях відчувається, як зростає відчай дівчини, але Ліам не відповів на жодне з них. Мовчання - вихід для

боягуза, і Ліам обрав саме його. Не відповівши, він залишив дівчину кричати в порожнечу.

—Гадаю, ви вже розмовляли з її матір’ю, - каже Ліам. -Сподіваюся, з Брендою все гаразд.

-То була важка розмова.

Насправді від тієї розмови краялося серце, хоча повідомляти матері саму новину Френкі не довелося. Цей тягар ліг на плечі офіцера поліції в Гобарті, штат Мен. Поліціят постукав у двері місіс Мур і повідомив їй про смерть дочки особисто. Коли Френкі зателефонувала за кілька годин, жінка здавалася спустошеною плачем і ледве промовляла слова.

-Бренда завжди була до мене добра, - каже Ліам. -Мені шкода її.

-Чому?

-Її чоловік утік з іншою жінкою, коли Терин було десять років. Думаю, що Терин так і не оговталася після того, як пішов батько.

-Може, тому вона й божеволіла, коли ви її полишили.

Він здригається від такої паралелі.

—Ми ж не були заручені чи щось таке. Звичайне шкільне захоплення. Крім того, що ми виросли в одному місті, у нас було мало спільного. Я планую вступити до юридичної школи, а Терин не мала жодних планів. Правда. За винятком, можливо, заміжжя.

Френкі знову опускає очі на айфон Ліама.

-Це останні повідомлення, які вона вам відправила?

-Так.

- Вони були надіслані ще в лютому. І з того часу нічого?

-Ні. Усе припинилося після того, як ми посварилися в ресторані. Я вечеряв зі своєю новою дівчиною, Ліббі.

Якимось чином Терин дізналася, що ми там; і увірвалася просто в зал. На очах у всіх почала кричати на мене. Мені довелося витягнути її на вулицю і сказати раз і назавжди, що між нами все скінчено. Думаю, саме тоді вона нарешті зрозуміла, що це справді так — усе скінчено. Після цього повідомлення від неї не надходили. Я подумав, що вона залишила минуле, можливо, знайшла нового хлопця.

-Її мати нічого не сказала про те, що у доньки з'явився новий хлопець.

Ліам знизує плечима.

—Бренда могла й не знати. Терин не все їй розповідала.

Френкі пригадує секрети, які її власні доньки приховували від неї. Протизаплідні таблетки, які вона знайшла в шухляді з білизною Ґаббі. Хлопець, який прокрадався до спальні Сібіл, аж доки однієї ночі Френкі не наставила на нього табельну зброю.

Так, дівчата дуже добре вміли зберігати секрети від своїх матерів.

—То інший хлопець був? — запитує Мак.

-Я не знаю, - відповідає Ліам.

— Ви коли-небудь бачили її з кимось іншим?

—Лише з її одногрупником. Він постійно крутився біля неї. Не знаю його імені.

- Гадаєте, у неї з ним щось було?

- Ви маєте на увазі, чи був він її хлопцем? - Ліам сміється. - Оце вже ні.

-Чому ні?

- Якби ви його бачили, то зрозуміли би. Він здоровезний, як дирижабль. Терин, напевно, дозволяла йому крутитися біля себе із жалю. Іншої причини я не бачу.

— Може, дружба? Може, він яскрава особистість?

-Аякже! - пирхає юнак, бо не може уявити, що його витіснить товстун.

Ліаму властива сліпа самовпевненість людини, яка добре знає, що вона гарна, й має завищену самооцінку. Френкі відчуває, що цей хлопець їй не до вподоби.

-Як ви думаєте, Ліаме, чому вона наклала на себе руки? Він хитає головою.

-Як я вже казав, ми давно не спілкувалися. Я не знаю.

- Вона була вашою дівчиною. Ви були разом зі старшої школи. Ви мусите мати якісь думки щодо цього.

Він на мить замислюється, але лише на мить. Ніби запитання не настільки важливе, щоб ламати над ним голову.

-Я справді не знаю. - Він опускає погляд на свій Apple Watch. - У мене за двадцять хвилин зустріч. Ми закінчили?

* * *

- Що за мудак! - каже Френкі, коли вони з Маком сидять за обідом у їдальні поліції Бостона.

-Це безкоштовне доповнення до титулу «золотий хлопчик», - відповідає Мак. - Коли я був підлітком, мені трапилися кілька таких. Зарозумілі придурки. Вважали себе особливими, але все їхнє досягнення - це виграш у генетичну лотерею. Хотів би я отримати кілька таких генів.

-А що не так із твоїми генами?

-Ти маєш на увазі, окрім того, що в мене діабет, облисіння за чоловічим типом і розацеа?

-Я не думаю, що розацеа - генетичне захворювання, Маку.

-Ні? Ну, якимсь чином я підхопив її від мами.

Він підносить бутерброд із шинкою та сиром до рота й відкушує величезний шматок.

З огляду на вагу й гіпертонію колеги, шинка й сир - не найкраща для нього їжа, але той бутерброд для Френкі має до біса спокусливий вигляд на противагу її салату «Цезар».

Френкі взагалі не любить салати, однак сьогодні вранці вона мигцем глянула на своє відображення в жіночій вбиральні, і воно підтвердило те, про що вже торочить її постійно затягнутий пасок.

Доведеться перейти на салати, доки не перестануть тиснути штани. Доки вона не перестане кривитися щоразу, коли дивиться в дзеркало.

-Які плани на вечір? — запитує Мак.

- Мабуть, телевізор і ліжко. - Вона покірно наколює виделкою листок салату ромен і неохоче жує його. - А чому ти запитуєш?

-Якщо ти не маєш планів на вечір, у Петті є підхожий кузен.

- Не сумніваюся.

- Йому шістдесят два, має хорошу роботу, власний будинок. І жодних судимостей.

-Справжній переможець.

- Петті впевнена, що він тобі сподобається.

- Мене це наразі не цікавить, Маку.

-Але хіба ти ніколи не думала про те, щоб знову вийти заміж?

-Ні.

-Серйозно? Щоб ти мала до кого повертатися щовечора додому? З ким разом постаріти?

- Гаразд. Так. - Френкі відкладає виделку. - Я міркувала про це. Але зараз у мої двері не стукає жоден Ромео.

-Цей кузен дуже милий, і Пепі просто горить ідеєю, щоб ви познайомилися. Можемо влаштувати невимушене подвійне побачення з пивом і бургерами. Якщо нервуватимеш, то подай мені сигнал, і ти зможеш втекти.

Френкі бере виделку й мляво пересуває салат-латук по тарілці.

-Її кузен знає, що я коп?

-Так. Вона йому сказала.

-І він все одно хоче зі мною зустрітися? Бо зазвичай це відлякує чоловіків.

-Петті каже, що йому подобаються сильні жінки.

-Та ще й зі зброєю?

-Тільки не розмахуй нею. Будь чарівною, як завжди. Усе буде чудово.

-Не впевнена, Маку. Після того останнього побачення наосліп...

-Знаєш, чому все пішло не так? Тому що ти дозволила своїм дочкам усе підлаштувати. Хто в біса зводить маму з барменом?

-Ну, він направду був досить гарячий. І робив чудовий мартіні.

-Завжди треба починати з перевірки біографії. - Мак кланяється. - І так, можеш мені за це подякувати. Принаймні ти одразу знаєш, що з кузеном Петті все гаразд.

«Гаразд».

Відколи «гаразд» стало найкращим, на що вона могла сподіватися в чоловікові?

Коли вона припинила шукати гострих відчуттів від бурхливих гормонів і калатання серця, а натомість задовольнятися просто прийнятним?

-Як звати кузена?

-Том.

-А прізвище Тома?

— Бленкеншип. Він удівець, має двох дорослих дітей. І як я вже казав, я перевірив його минуле. Навіть штрафів за парковку не знайшов.

—Схоже на ідеальне досьє кандидата для побачень.

* * *

Сьогоднішній вечір — це лише пиво й бургери в пабі на Брайтон-авеню, то чому ж Френкі все ще стоїть перед шафою, обмірковуючи, що вдягнути? Вона не ходила на побачення вже кілька місяців — відтоді, як розлучилася з гарячим, але злодійкуватим барменом. Вона сумнівається, що цей вечір буде вдалим, утім, завжди є шанс - жорстокий проблиск надії, - що цей чоловік може бути тим самим, і вона не хоче його проґавити. Тож жінка пильно переглядає свою шафу в пошуках потрібного вбрання.

Синя сукня не підійде, вона вже переросла її на два розміри. Френкі зриває її з вішака й кидає до купи, що попрямує до скрині для пожертв Goodwill. На зеленій сукні плями під пахвами, тож вона теж потрапляє на купу пожертв. Переможена жалюгідним гардеробом, Френкі нарешті вигрібає свій перевірений чорний брючний костюм. Вона така, яка вона є, - жінка, що любить брючні костюми.

Нарешті одягнена й готова до виходу, вона зазирає до вітальні, щоб забрати із шафи пальто.

Її донька Ґаббі підводить очі від журналу. Вираз її обличчя промовляє: «О, мамо! Невже ти справді збираєшся сьогодні вдягнути це?».

-А що не так?

- Це ж побачення, а не суд. Чому б не вдягнути сукню? Щось сексі?

— На вулиці мінус.

-Сексуальність вимагає жертв.

-Хто таке каже?

-Автор цієї статті.

Ґаббі перегортає журнал, щоб показати матері фотографію моделі зі спітнілим обличчям у червоній шкіряній мінісукні.

Френкі похмуро дивиться на шестидюймові підбори.

-Так. Ні.

-Нумо, мамо, просто зроби зусилля. Ми із Сібіл вважаємо, що на шпильках ти здаєшся дуже ласою. Можу позичити свої.

- По-перше, доньки не мають вживати слова «ласа» й «мама» в одному реченні, хіба що це стосується їжі. А по-друге, мені байдуже, ласий я маю вигляд чи ні.

- Ні, не байдуже.

-Гаразд, може й так. - Френкі засовує руки в рукави пальта. - Але не тоді, коли йдеться про чоловіка, якого я навіть в очі не бачила.

-Зачекай. Це Мак влаштував побачення наосліп?

-Так.

Ґаббі стогне й повертається до свого журналу.

-Тоді можеш іти, як є.

-Побажай мені удачі. Повернуся додому, мабуть, пізно. Ґаббі перегортає сторінку.

-Сумніваюся.

* * *

-... а потім, коли наші діти ще навчалися в старших класах, вона вступила до кулінарної школи й у сорок чотири роки отримала диплом. Почала зовсім нову кар'єру, коли відкрила власний ресторанний бізнес. Боже, як ми добре харчувалися, діти і я! У неї з’явилася купа клієнтів на Бікон-Хілл, вона обслуговувала їхні різдвяні та новорічні вечірки, святкування бар-міцви²⁰...

Френкі поглядає на годинник, робить ще один ковток пива і думає, як би ввічливо вислизнути з пабу й піти додому. Що ще може сказати чоловік про свою святу дружину, справжню мати Терезу, яка вже сімнадцять місяців як померла?

Не півтора року, а точнісінько сімнадцять місяців.

Він відраховує свій статус вдівця так само, як батьки відраховують вік малюка.

Бо рана від втрати ще дуже свіжа.

Коли Френкі вперше побачила свого кавалера в іншому кінці пабу, де він сидів з Маком і Петті, вона покладала на цей вечір великі надії. Підтягнутий, чисто поголений, волосся ще не випадає.

Він міцно потиснув їй руку і, усміхаючись, подивився в очі. Вони замовили напої та курячі крильця.

Вона розповіла йому, що у неї є доньки-близнючки.

Він сказав, що теж має доньок.

Потім почав розповідати про свою покійну дружину.

Це було два кухлі пива тому.

-Я йду до дамської кімнати, - виразно оголошує Петті і, підводячись, штовхає чоловіка в руку.

-Хм? О так, я принесу нам ще пива, - мовить Мак і слухняно підводиться зі стільця.

Френкі чудово розуміє, чому вони залишають її наодинці з Томом-без-кримінального-минулого. Петті сприймає всіх самітних знайомих як особистий виклик, і Френкі - її найприкріший проект.

Залишившись наодинці за столом, Френкі й Том на мить застигають у болісному мовчанні, утупившись у майже спустошений від курячих крилець таріль.

—Перепрошую, - зітхає він. - Схоже, я не розпалюю у вас вогонь.

Це правда, але Френкі хочеться бути чуйною.

-Я бачу, що це для вас ще занадто рано, Томе. Потрібен час, щоб зцілитися. Доки цього не станеться, не варто змушувати себе повертатися до звичайної круговерті.

-Ви маєте рацію. Це моє перше побачення після... - Його голос уривається. - Але Петті вже кілька місяців пиляє мене, щоб я повернувся до гри.

-О, Петті — то стихія, проти якої важко встояти.

Він сміється.

-Хіба не так?

-Але ви ще не готові.

-А ви?

-Моя рана вже не така свіжа.

Він дивиться на неї.

-Перепрошую. Я весь вечір говорив про Терезу, а мав би запитати про вашого чоловіка. Що з ним сталося?

-Петті вам не казала?

- Вона лише сказала, що то було кілька років тому.

Вона вдячна Петті за її розсудливість. Досить болю від того, що правду знає багато колег Френкі.

-У нього стався серцевий напад. Це було абсолютно несподівано. - «Більш ніж несподівано», - визнає подумки Френкі. - Це трапилося три роки тому, тож у мене був час звикнутися.

-А з цим коли-небудь можливо звикнутися?

Вона розмірковує над його запитанням.

Згадує місяці після смерті чоловіка, Джо, коли вона не спала ночами й гризлася запитаннями, на які не мала відповідей. Від горя, змішаного з люттю.

Ні, вона ніколи не зможе по-справжньому звикнутися, бо тепер вона ставить під сумнів усе, у що колись вірила, усе, що сприймала як належне.

- Правда в тому, що я досі не оговталася після його смерті, - зізнається вона.

-Усвідомлення того, що ти не єдиний, кому важко, у певному сенсі трохи заспокоює.

Вона посміхається.

-Ви, напевно, були дуже добрим чоловіком.

-Я міг би бути кращим.

- Пам’ятайте про це, якщо колись знову одружитеся. Але зараз, гадаю, вам варто подбати про себе. - Вона тягнеться до сумочки. - Було приємно познайомитися з вами, Томе, - каже вона, і вона щира, хоча між ними немає ніяких іскор, і, ймовірно, ніколи не буде. - Уже пізно, і мені треба йти додому.

-Я розумію, що це було не найкраще побачення у світі, але можна якось вам зателефонувати? Коли буду готовий?

-Можливо. Я повідомлю вам.

Однак, повертаючись до своєї квартири, Френкі вже знає, що вони більше не побачаться.

Іноді не буває другого шансу на щастя.

Іноді достатньо просто бути задоволеним своїм життям.

Повітря таке холодне, що здається, ніби вона вдихає голки, але це нагадує їй, що вона жива.

На відміну від її чоловіка. На відміну від Терин Мур. На відміну від усіх інших загублених душ, чиї тіла їй довелося споглядати.

Вона робить ще один глибокий вдих, дякує за його колючість і долає решту шляху додому.

ДО

РОЗДІЛ 8

ТЕРИН

Їй справді варто було б бути кращою подругою для Коді. Він єдиний завжди відповідав на її телефонні дзвінки, коли їй була потрібна послуга, єдиний, хто терпів її поганий настрій. Вони обоє були поганими вівцями в отарі і відтоді, як вони познайомилися минулого року, коли він обрав місце поруч із нею на курсі західної літератури, вони тусувалися разом, хоча б тому, що погані вівці завжди впізнають своїх побратимів-вигнанців. Тож так, вона справді мала би бути з ним добрішою, але іноді її дратувало, що він завжди крутиться поруч, намагаючись хоча б чимось допомогти. Прагнучи глибше проникнути в її життя. Вона була не сліпа, вона знала, чому він займає їй місце в аудиторії, чому ділиться своїми конспектами і підсовує їй цукерки, коли вона голодна. Вона ніколи не полюбила б його так, як він хотів, - це не можливо, адже в ньому так багато непривабливого. І річ не лише в його кульгавій ході чи крихтах, які завжди прилипали до його светра. Ні, її дратувала його постійна нав’язливість, хоча вона й розуміла її причини. Як і Терин, він із дитинства ніколи не вписувався в жодне товариство і з дитинства відчайдушно намагався показати себе якнайкраще.

Вона подивилася на нього через бібліотечний стіл, за яким вони обоє сиділи. Згорбившись на стільці, протягом останньої години він працював над есе, яке треба здати за два дні, та ледве спромігся надрукувати два речення. Як завжди, на ньому була червона бейсболка із засмальцьованим козирком - насунута низько на лоб, вона ховала від Терин його очі.

-Чому ти ніколи її не знімаєш? - запитала вона його.

-Га?

-Свою кепку. Ти завжди в ній.

-Це«Ред Сокс».

-Тоді ти маєш принаймні випрати її.

Він стягнув бейсболку, відкривши прилипле під нею до голови по-дитячому тонке світле волосся, і усміхнувся аж до вух.

- Мені купив її тато, коли ми ходили на гру «Ред Сокс». Того дня вони програли «Янкіз», але все одно було дуже круто сидіти на трибунах. Їсти хот-доги й морозиво. Бути поряд із татом. - Коді пестив масну пляму на краю кепки, наче Аладдін, який тер свою чарівну лампу, сподіваючись, що з’явиться джин. - То був останній день, який ми провели разом. Перед тим як... ну ти знаєш.

-Де він зараз живе?

-Десь в Аризоні. Я отримав від нього листівку на Різдво. Він написав, що, можливо, днями мені трапиться нагода відвідати його. Сказав, що візьме мене в похід.

«Ні, не візьме», - подумала вона. Тому що татусі, які полишали свої сім’ї, ніколи не виконували жодної зі своїх обіцянок. Вони не прагнули відвідувань. Татусі не хотіли нагадувань про дітей, яких вони покинули. Вони хотіли забути про їхнє існування.

Коді зітхнув і знову натягнув на голову бейсболку «Ред Сокс».

—Ти колись бачилася зі своїм татом?

-Ніколи. Уже багато років. Йому байдуже, і мені теж.

—Звісно, тобі не байдуже. Він же твій батько.

—Я не переймаюся. — Вона запхала свої книжки й нотатки в рюкзак і піднялася, щоб піти. - І тобі не варто.

-Терин, зачекай.

Коли Коді наздогнав її, вона вже вийшла з будівлі й так швидко крокувала через двір, що він аж задихався, наздоганяючи її.

-Вибач, що я згадав про твого батька, - сказав він.

-Я не хочу про нього говорити. Ніколи.

- Може, якраз треба про нього поговорити. Слухай, я знаю, що він пішов від тебе, але так само зробив і мій батько. Це те, із чим ми маємо жити. Це боляче, але це також робить нас сильнішими.

-Ні, не робить. Знаєш, якими це нас робить? Неповноцінними. Вигнанцями.

Терин зупинилася посеред двору й повернулася до хлопця обличчям. Коді здригнувся, ніби вона збиралася вдарити його. Ніби він боявся її, що, напевно, так і було на якомусь рівні. Боявся втратити чи розлютити свого єдиного доброго друга в цьому кампусі.

-Коли людина каже, що кохає тебе, це має означати назавжди, - промовила вона. - Це має бути щось, на що ти можеш розраховувати, щось, на що ти можеш поставити своє життя. Але мій батько вирішив не завдавати собі клопоту й пішов. Він покинув людей, яких мав би любити. Сподіваюся, він буде горіти в пеклі.

Коді витріщився на неї, приголомшений її люттю.

- Я б ніколи так із тобою не вчинив, Терин, - тихо сказав він.

Дівчина раптом різко видихнула, і з видихом вийшла вся її лють.

-Я знаю.

Коді обережно торкнувся її руки, наче вона могла його вколоти. Коли вона не відсторонилася, він поклав руку їй на плече. Його дотик мав заспокоїти, але вона не хотіла, щоб він подумав, ніби між ними щось може бути, принаймні не те, на що він сподівався.

Вона вивільнилася.

-На сьогодні досить навчання. Я іду додому.

-Я проведу тебе.

- Ні, я сама. Побачимося завтра.

-Терин? - покликав він так жалібно, що вона не могла просто піти.

Вона обернулася і побачила хлопця, що самотньо стояв під ліхтарем. Його величезнетіло відкидало тінь розміром із гору.

-Ліам того не вартий, - промовив він. —Ти можеш знайти когось кращого. Набагато кращого.

-Чому ти говориш про нього?

- Бо насправді вся річ у ньому, хіба не так? Річ не в тому, що твій батько покинув тебе. А в тому, що Ліам тебе ігнорує. Відштовхує тебе. Він тобі не потрібен.

-Ти нічого не розумієш у наших стосунках.

-Я розумію більше, ніж ти думаєш. Я розумію, що він не заслуговує на тебе. Чого я не розумію, так це чому ти не хочеш його відпустити, коли є інші хлопці, які були б кращими для тебе. Які хочуть бути з тобою. - Вона не бачила його очей, затінених бейсболкою, але чула тугу в його голосі. - Я знаю, що ти була з ним цілу вічність, але це не означає, що так і далі триватиме.

-Ми планували бути разом. Ось чому я в цьому кампусі. Адже ми пообіцяли не полишати одне одного, попри все.

—Тоді чому його тут немає? Чому він не відповідає, коли ти телефонуєш?

—Тому що він навчається. Або на заняттях.

-Зараз він не на заняттях.

Вона витягла свій мобільний і набрала номер Ліама. Виклик одразу перенаправився на голосову пошту. Вона втупилася в екран, і її осяяла можливість, яку вона відмовлялася розглядати.

-Дай-но мені свій телефон, - сказала вона Коді.

- Щось не так із твоїм?

-Просто дай його мені.

Він віддав їй свій мобільний і дивився, як вона телефонує Ліаму. Пролунало три гудки, а потім вона почула:

—Алло?

—Я телефоную тобі цілий день. Ти так і не перетелефонував.

Настала довга тиша. Занадто довга.

-Я не можу зараз говорити, Терин. Я дечим зайнятий.

-Чим? Мені треба з тобою побачитися.

— Що це за номер, з якого ти телефонуєш?

—Це телефон мого друга. Я не могла з тобою зв'язатися.

Подумала, може, ти мене випадково заблокував.

-Слухай, я мушу йти.

-Зателефонуєш мені? Пізніше, на час не зважай.

-Так. Звісно.

Дзвінок обірвався.

Вона втупилася в телефон, приголомшена тим, як раптово Ліам закінчив розмову.

-То що він сказав?

Коді весь цей час спостерігав за нею, і їй не сподобався його тямущий погляд. Вона тицьнула йому в руку телефон.

— Не твоя справа.

РОЗДІЛ 9

ДЖЕК

-Я все ще вважаю, що мій біль у спині - це просто перенапруження м’язів, - промовив Марлі, коли Джек віз його на прийом до лікаря. - Я не впевнений, чи потрібні ці рентгенівські знімки. І ти точно не мусив відвозити мене туди, хлопче.

- Без проблем. У мене вихідний.

-У п’ятницю? Чудовий у тебе розклад.

- Привілеї університетського професора. - Джек подивився на свого тестя, чиє обличчя раптово скривилося від болю, про який він щойно говорив. - Тобі боляче?

-Трохи. - Чарлі махнув рукою. - Нічого такого, із чим би не впорався тайленол. Так чи інакше, з віком приходить біль. Доживеш до сімдесяти - і ти зрозумієш, як важко просто встати вранці з ліжка. Меґґі каже, що, можливо, мені достатньо буде фізіотерапії чи масажу. Я лише сподіваюся, що вона не наполягатиме на відвідуванні занять із йоги чи ще на якійсь дурниці.

- Йога пішла б тобі на користь.

Чарлі пирхнув.

-Ти можеш уявити мене в одному з тих до біса тісних костюмів у позі «собаки мордою вниз», або як там це називається? - Він поглянув на Джека. - Цього літа, якщо я почуватимусь краще, ми всі можемо поїхати на велосипедах на захід.

Він дістав із кишені куртки глянцеву туристичну брошуру й розгорнув її.

- Поглянь на це. Backroads²¹ пропонує подорож до каньйону Брайс. Добре було б вирушити у спільну мандрівку, поки я на це здатен. Зрештою, я тепер офіційно належу до клубу сім-де-ся-ти-річ-них.

Чарлі вимовив останнє слово протяжно, по складах, ніби вперше.

-Так, але ти юний сімдесятирічний.

- Коли я працював у поліції Кембриджа, я нечасто брав відпустки. Я проводив занадто багато дорогоцінного часу з клятими покидьками суспільства. Засранцями, через яких ніхто ніколи не сумуватиме, навіть якщо їм всадять кулю в голову. Натомість я мав би більше подорожувати з Енні. Поїхати в круїз по Алясці, про який вона завжди мріяла. Господи, я шкодую про це. Тепер я маю надолужити згаяне. - Чарлі подивився на Джека. - Тож дізнайся, чи зможе Меґґі взяти відпустку в червні. Днів на десять.

-Я запитаю її.

— І подорож за мій рахунок. Усі витрати оплачую я.

-Справді? Чому?

—Бо я волію насолодитися заробленим, поки я ще живий. А ще я не хочу, щоб ви витрачали свій спадок на ринви для надгробку.

-Дуже щедро з твого боку. Але нові ринви нам однаково потрібні.

-Зроби так, щоб вона взяла відпустку. - Він знову подивився на Джека. - Вам обом було б корисно відпочити разом.

-Нам би не завадила відпустка. Шанс розслабитися.

-І зайнятися іншими справами.

-Іншими справами?

-Я все ще сподіваюся невдовзі стати дідусем,- підморгнувши, промовив Чарлі.

-Я теж на це сподіваюся.

-То коли це станеться? Маю надію, я ще буду достатньо молодим, щоб кидати йому бейсбольні м’ячі.

На якусь мить тема дітей завдала такого болю, що Джек не відповідав. Він просто їхав далі, не бажаючи навіть думати про це.

- Вона все ще переживає через останній викидень, так? -запитав Чарлі.

-Вона дуже важко це сприйняла. І я теж.

- Це було рік тому, Джеку.

-Від цього болить не менше.

-Знаю, знаю. Але ви обоє ще молоді. У вас є багато часу, щоб завести дітей. Моїй Енні було майже сорок два, коли вона нарешті народила Меґґі. Найкращий дарунок, який я отримав від Господа. Ти зрозумієш, що я маю на увазі, коли в тебе народиться дитина.

-Я працюю над цим. - Це все, що Джек зміг сказати у відповідь.

-Тоді поміркуй про каньйон Брайс, добре? Ви вдвох у романтичному готельному номері. Чудове місце для початку.

* * *

І Джек поміркував. Того дня, коли він сидів за перевіркою робіт у «Данкін Донатс»²² у Ґаррісон-холі, очі йому муляла брошура «Каньйон Брайс». Він відклав стос студентських есе і втупився у спокусливі краєвиди та засмаглі обличчя на обкладинці. Тиждень удвох у гарному місці - це саме те, що їм обом потрібно. Можливо, Чарлі мав рацію; можливо, настав час спробувати ще раз, заради дитини.

- Професоре Доріане?

За галасливими розмовами в кафе він спочатку нічого не почув. Лише коли привітання прозвучало повторно, він нарешті підвів очі й побачив Терин із рюкзаком через плече - вона стояла біля його столика. Дівчина відкинула пасмо волосся з обличчя, і цей жест здався радше нервовим, ніж невимушеним.

—Я знаю, що у вас вихідний, але у вашому офісі мені сказали, що я можу знайти вас тут, - промовила вона. - Маєте кілька хвилин на розмову?

Він сховав брошуру в портфель і жестом показав на стілець навпроти.

-Авжеж, сідайте.

Терин повісила свою парку на спинку стільця і сіла. Хоча вони регулярно зустрічалися на заняттях і час від часу мимохідь перемовлялися, він уперше сидів і пильно дивився на неї. Карі очі сяяли на відкритому й розумному обличчі. Відсутність макіяжу робила її одночасно невинною і вразливою. Тоненький шрам над повними губами змусив його замислитися над тим, як вона отримала травму: можливо, в дитинстві впала з велосипеда? Чи з дерева?

Дівчина дістала свій ноутбук і поклала його на стіл.

-Я щойно визначилася з темою для своєї курсової і хочу обговорити її з вами, - одразу перейшла до справи Терин. -Я думаю написати про Дідону та Енея, бо постійно повертаюся саме до їхньої історії. Власне, до її історії.

-Так, із ваших слів на занятті було зрозуміло, що ви відчуваєте зв’язок із царицею Дідоною. На чому ви зосередитеся?

-Очевидно, що вони обоє пристрасні персонажі, але їхні пристрасті суперечать одна одній. Він більше дбає про свій громадський обов'язок і зраджує її, щоб виконати своє покликання. Вона ж повністю віддається своєму коханню до нього і йде заради цього кохання на найвищу жертву.

-Громадський обов’язок проти особистого палкого бажання. Обов’язок проти кохання.

-Саме так. Це вдала назва: «Обов’язок проти кохання». -Вона щось надрукувала в ноугбуці. - Я читала, що вже написано про «Енеїду», і мене обурює, що більшість критиків сприймають Дідону як стереотипну жінку - ірраціональну, емоційну, навіть жалюгідну. Вони вважають, що її жіночність загрожує чоловічим ідеалам Енея - владі, чесноті й порядку.

-А ви маєте інакше бачення.

-Звісно. І я підозрюю, що Вергілій погодився би зі мною. Він зображує Дідону непростою жінкою, гордою і владною царицею, аж до того моменту, коли Еней залишає її. Тоді вона вирішує власну долю. Навіть керує побудовою власного погребного вогнища.

-Ви гадаєте, що симпатії Вергілія на боці Дідони?

-Так, її спокусили й покинули. Про це також свідчать їхні промови, що дуже різняться: слова Дідони сповнені емоцій; Еней же говорить про владу й долю. Йому бракує тієї пристрасті, яка робить Дідону такою людяною та справжньою. Вергілій показує нам, що справжня героїня — вона.

— Цікава гіпотеза. Якщо ви пов’яжете це з вашим есе про Медею, то колись зможете навіть побудувати на цьому дисертацію, раптом надумаєте здобувати докторський ступінь.

Її очі запалали від такої перспективи.

-Ого, я не думала про це як про дисертацію, але так! Робота про те, яку ціну платять жінки, коли їхні пристрасті загрожують чоловікам. Ми бачимо цю тему в історії Абеляра й Елоїзи. Ми бачимо її у Гемінґвея. Коли жіноча потреба в любові стає непосильним тягарем для її чоловіка. - Її обличчя затьмарилося. - Ми стикаємося з цим і в реальному житті.

—Схоже, ви говорите про власний досвід, - вирвалося в нього.

Терин кивнула, а її очі раптом наповнилися сльозами. Вона відвела погляд, щоб зібратися з думками.

Він не знав, який життєвий досвід підштовхнув її зосередитися на цій темі, але згадав зауваження Джессіки про те, що Терин здається одержимою чоловіками, які зраджують жінок.

-Іноді, викладаючи все на папері, ми зцілюємося. Це дає нам змогу впоратися з болем і сумнівами.

Вона кивнула й витерла очі, що надало їй ще більш вразливого вигляду й викликало в нього бажання її втішити. Але Джек зупинив себе.

-Чудова тема. Я вражений тим, як глибоко ви її обміркували, - зауважив він. - Ваші батьки часом не науковці?

Вона зніяковіло знизала плечима.

— Навряд чи. Мої батьки розлучилися, коли мені було десять років. Моя мама працює помічницею медсестри. Ми живемо в маленькому містечку Гобарт, що в штаті Мен.

-Гобарт? Я бував там. Багато років тому, коли ми з дружиною сплавлялися там річкою на рафтах.

Він згадав минуле, коли вони з Меґґі ще ходили у відпустки.

-Тоді вам відомо, що це глушина. Звичайне маленьке містечко з млином.

-Але, схоже, з нього вийшла науковиця-початківка.

Вона усміхнулася.

-Я б хотіла нею бути. Я багато ким хотіла б бути.

-Які ще курси з літератури ви відвідуєте?

-Літературу вісімнадцятого століття, читає професор Мак-Ґваєр.

Він намагався зберегти байдужий вираз обличчя. Офіс Рея Мак-Ґваєра був поруч із Джековим. На початку семестру той поскаржився Джеку, що нинішнє поповнення студенток явно непривабливе.

«Але зверни увагу на дівчину, на ім’я Терин Мур. Саме через таких нам сняться вологі сни». Тепер Джек розумів, що мав на увазі Рей. Терин підвелася й одягла куртку.

-Хочу зануритися в цю роботу з головою. Дякую.

-Якщо надумаєте вступати до магістратури, повідомте мені. Я з радістю напишу вам рекомендаційний лист.

Разом вони вийшли з будівлі.

Вітерець куйовдив її волосся, і в сонячних променях вона була схожа на сирену з картини прерафаелітів, що переливалася червоними й золотими відтінками.

-Побачимося на занятті, - сказала дівчина й помахала рукою.

Довгу мить Джек стояв на тротуарі, і, дивлячись, як вона йде, він відчував себе прикрим штампом. Іще один одружений професор університету, який мріє про студентку. Нещасний і жалюгідний.

Проте він був не просто ще одним професором. Він був наймолодшим професором у штаті кафедри літератури. Він любив свою роботу й минулого року був удостоєний нагороди «За видатні досягнення у викладанні». Ба більше, він мав честь викладати в Бостоні, найбільшому студентському місті Америки і найбажанішому місці для університетських викладачів. На кожну вакансію на факультетах літератури у східному Массачусетсі сипалися заяви від орди докторів філософії. До того ж Джек мав таку бажану для кожного викладача безстрокову посаду, адже жодна інша професія не надавала працівникам довічних контрактів. Єдиний спосіб утратити її - вляпатися в халепу, пов’язану з чимось незаконним чи дуже дурним. Прикладом такого є роман зі своєю студенткою.

Він дістав телефон і написав Меґґі. Йому вдалося роздобути два квитки на сьогоднішній виступ Бостонського симфонічного оркестру, і він запитав, де вона хоче повечеряти перед концертом.

За п’ять хвилин вона відписала: «На вечерю немає часу. Побачимося на концерті БСО. Зустрінемося біля входу о 7!».

Навіть якщо вони не повечеряють разом, він принаймні проведе вечір зі своєю дружиною. Вечір у симфонічному театрі був саме тим, що їм обом потрібне.

* * *

Того холодного лютневого вечора біля входу до Симфонічного залу на Массачусетс-авеню стояли лише кілька людей. У програмі вечора — концерт для віолончелі з оркестром Шумана, один з найулюбленіших творів Меґґі, і вона з нетерпінням чекала цього концерту вже кілька тижнів. Майже так само, як Джек чекав на побачення з дружиною.

Він стояв на узбіччі, виглядаючи, коли вона з’явиться, але о 19:15 Меґґі все ще не було.

О 19:20 він помітив Рея та Джуді Мак-Ґваєр, які поспішали тротуаром від парковки.

-Жебракуєш? - запитав Рей.

-Мав би, з огляду на мою зарплатню.

Рей розсміявся і потиснув Джеку руку.

-То де ж твоя прекрасна дружина?

Джек глянув на годинник.

-Вона має бути тут із хвилини на хвилину.

-Чудово. Побачимося в антракті.

Вони піднялися сходами і зникли всередині будівлі.

Минуло ще десять хвилин. Обличчя Джека заніміло, але він залишався стояти на бордюрі, підстрибуючи, щоб зігрітися, і перебираючи пальцями квитки в кишені пальта. Він уже починав хвилюватися. Чи не сталося аварії? Він зателефонував, але потрапив лише на голосову пошту, тож залишив повідомлення: «З тобою все гаразд? Де ти?».

О 19:45 його мобільний нарешті задзвонив. Меґґі. Слава богу.

-Джеку, мені дуже прикрої У мене тут надзвичайна ситуація, і я ніяк не можу піти просто зараз.

-Хіба ніхто інший не може тебе підмінити?

-Ні. Не з цим пацієнтом. - У слухавці Джек почув зловісний сигнал тривожної кнопки. - Мені треба йти. Побачимося вдома.

Вона відключилася.

Чоловік стояв і не вірив своїм вухам, тремтячи від холоду й розчарування. Йому хотілося просто піти додому, але це означало змарнувати гроші, витрачені на дорогі квитки. Він увійшов до зали саме тоді, коли замиготіло світло,

сповіщаючи, що концерт ось-ось розпочнеться. Ідучи проходом за капельдинером, Джек гостро усвідомлював, що він - єдиний відвідувач, який ще не сів на своє місце. Капельдинер вказав йому на ряд, де все було зайнято, за винятком помітної прогалини у два крісла. Джек сів, а на вільне місце поклав своє пальто. Жінка праворуч глянула на нього і, напевно, здивувалася його компанії.

Коли світло в залі згасло, він помітив, що пара зліва від нього тримається за руки. Інші, що сиділи попереду, в останню хвилину перед початком концерту щось шепотіли; одна жінка нахилилася до свого супутника й поцілувала його в щоку.

Боже, як йому хотілося, щоб Меґґі була поручі Щоб тримала його за руку, шепотіла на вухо, цілувала в щоку. Натомість вона схилялася над пацієнтом, який потребував її допомоги, на іншому кінці міста. «Але мені ти теж потрібна. І я сумую за тобою».

Коли диригент вийшов на сцену, зал вибухнув оплесками. Але Джек так і не спромігся зосередитися на концерті. Він не чув музики, і збагнув, що концерт Шумана закінчився, лише тоді, коли публіка знову зааплодувала.

Чоловік схопив своє пальто й проштовхнувся через прохід до виходу.

Майже об одинадцятій годині він дістався під’їзної алеї свого будинку й припаркувався в гаражі біля «лексуса» Меґґі. У вікнах було темно, і лише на кухні виднілося тьмяне світло. Він був упевнений, що дружина вже в ліжку, тому здивувався, побачивши її за кухонним столом із келихом вина. Вона мала виснажений вигляд, її обличчя було попелястого кольору, навколо очей - темні кола.

—З тобою все гаразд? - запитав він. - Що сталося? Вона знову відпила вина.

-Одному з лікарів було дуже зле, тож мені довелося підмінити його. Пацієнту порядку, але я направду не могла піти. То як пройшов концерт?

-Був би значно кращим, якби ти сиділа поруч.

-Вибач. - Вона зробила ще один ковток. - Хочеш пригорнутися?

Її мовою це означало «зайнятися коханням».

-Ти маєш на увазі зараз?

-Так, зараз.

Він стиснув її руку, і вони разом піднялися до спальні.

Згодом Джек лежав поруч із дружиною, яка вже спала, і думав, чи буде так завжди. Чи відтепер, замість того щоб вирішувати справжні проблеми у своїх стосунках, вони просто займатимуться сексом?

Він вдивлявся в темряву та прислухався до її тихого дихання. І в його голові промайнув образ. Дівчина з карими очима та розвіяним вітром, пронизаним сонячними променями волоссям.

РОЗДІЛ 10

ТЕРИН

Мабуть, Ліам здав її. Це єдине, що спадало їй на думку, коли розмірковувала, чому її попросили зайти в кабінет 125 у Дікінсон-холі, де на дверях висіла табличка з написом: «Університет Співдружності. Офіс Із питань рівності та захисту прав. Докторка Елізабет Сакко, координаторка Розділу IX».

В електронному листі, який докторка Сакко вчора надіслала Терин, не згадувалося, навіщо та мала до неї завітати, але, звісно ж, мова йшла про Ліама. Хтось із його сусідів, -можливо, одна з блондинок, - напевно, сказала йому, що Терин прослизала до Ліама в квартиру у час його відсутності. Або йому набридли її телефонні дзвінки й есемески, й він подав на неї скаргу. До цього не мало б дійти. Усе, що варто було зробити Ліаму, - це сісти й поговорити з нею. Терин нагадала б йому про всі роки, проведені разом, про спільні радісні моменти, про те, як тісно пов’язані їхні життя. Вони б обійнялися, і все між ними стало б так, як було раніше. Це просто непорозуміння. Так вона і скаже докторці Сакко.

Терин постукала у двері й почула:

—Заходьте.

Жінка, що сиділа за столом, привітала її без жодних емоцій на обличчі, і ця невиразність занепокоїла дівчину. Докторці Сакко близько сорока років. Світловолоса, акуратно підстрижена, вдягнена у темно-синій піджак, більш доречний у банку чи корпоративному залі засідань.

-Терин Мур, так? - швидко й по-діловому запитала докторка Сакко.

-Так, мем.

-Сідайте.

Вона жестом вказала на стілець, що стояв навпроти її столу, і Терин сіла. На столі лежало пів дюжини тек із документами, і Терин квапливо кинула оком на підписи, шукаючи ім’я Ліама, але докторка Сакко підхопила файли так швидко, що не встигла дівчина їх роздивитися, як вони опинилися у контейнері для вихідної документації.

-Дякую, що прийшли сьогодні, Терин.

-Я не розумію, чому я тут. У вашому листі нічого не сказано.

-Тому що ми маємо тримати цю справу в таємниці. Я -координаторка Розділу IX із питань рівності та захисту прав. Ви знаєте, чим займається мій офіс?

-На кшталт того. Я почитала в інтернеті перед тим, як прийти.

-Розділ IX забороняє дискримінацію за ознакою статі, і мій офіс забезпечує дотримання цих стандартів. Щоразу, коли надходить скарга на дискримінацію за ознакою статі чи домагання з боку учнів або співробітників, я зобов’язана провести розслідування. Якщо я вирішую, що скарга має підстави, ми вживаємо дисциплінарних заходів, які можуть означати що завгодно - від консультування до негайного звільнення. Якщо справа досить серйозна, ми передаємо її до правоохоронних органів.

Звільнення. Її збираються відрахувати? Вона згадала всі студентські позики, які взяла, всі подвійні зміни, які вона працювала щоліта, щоб заплатити за навчання. Згадала свою матір, яка тягнеться додому на світанку після чергової виснажливої ночі заміни підгузків у будинку для літніх людей, щоб її дочка могла відвідувати Університет Співдружності. Саме Університет Співдружності, тому що їй потрібно було бути з ним. «Невже ти справді міг би так вчинити зі мною, Ліаме?»

- Ми відповідально ставимося до кожної скарги, - сказала докторка Сакко. - Тож я маю вислухати обидві сторони і все задокументувати. Після того, як ми з вами поговоримо, я попрошу вас підписати свідчення.

Руки Терин тремтіли. Вона тримала їх під столом, щоб докторка Сакко не бачила їх і не здогадувалася, як вона налякана загрозою виключення. Дівчина прокрадалася до квартири Ліама лише пів дюжини разів - ну, може, дюжину разів, — але ніколи не брала нічого цінного. Вона брала тільки те, за чим він ніколи не сумуватиме, те, що мало значення тільки для неї. Чи це все через телефонні дзвінки й есемески? Вона згадала ті випадки, коли, можливо, зайшла надто далеко, все те, що їй, напевно, не варто було робити: наприклад, читати його пошту, красти його наволочку чи ходити за ним по кампусу. Однак то були зовсім незначні правопорушення.

-...наразі я опитала лише двох інших студентів, але опитаю й решту групи, щоб з’ясувати, чи не мали вони з ним таких самих проблем.

Терин кліпнула, несподівано усвідомивши почуте. Про що говорить ця жінка? Вона щось пропустила.

-Групи? Якої групи?

-Студентів, які відвідують семінар «Закохані, яким не судилося бути разом».

Терин трусонула головою.

-Перепрошую, я не розумію, про що йдеться.

-Мова про професора Джека Доріана. Який у вас був досвід спілкування з ним?

У неї враз перехопило подих, і на якусь мить, відчувши полегшення, вона замовкла, не в змозі вимовити бодай слово. Отже, річ була зовсім не в Ліамі. Річ була в чомусь зовсім іншому.

Докгорці Сакко мовчанка Терин очевидно не сподобалася.

-Ви можете що-небудь сказати про нього?