Обери мене

-А чому вас цікавить професор Доріан?

-Тому що одна з його студенток подала на нього скаргу.

-Хто?

-Я не можу назвати її ім’я, але вона ходить на ваш семінар о дев’ятій п’ятнадцять. Ви, напевно, були свідком випадку, про який вона свідчить.

-І що, за її словами, сталося?

— Вона сказала, що професор Доріан робив сексистські та принизливі коментарі. Вона сказала, що він адресував свої зауваження саме їй, однак інших студенток, присутніх на занятті, його слова теж засмутили.

-Я ніколи не була свідком чогось подібного.

-Можливо, ви пропустили заняття в той день, тому й не бачили цього.

-Я не пропустила жодного з його занять. Він мій улюблений викладач.

-Отже, він не сказав нічого такого, що вас образило?

-Ні. - Терин зробила паузу. - Що б з ним сталося, якби він дійсно таке вчинив?

- Це залежить від того, наскільки образливими були коментарі. Простого попередження може бути достатньо. Але якщо все серйозно, я б порекомендувала притягнути його до дисциплінарної відповідальності.

— Він може втратити роботу?

Докторка Сакко завагалася. Вона взяла ручку й почала крутити її між пальцями.

-За по-справжньому серйозні порушення - так. Прецеденти були. Сьогодні університет намагається бути особливо чуйним до потреб наших студентів. Раніше на негідну поведінку могли не зважати, але не зараз. Ми серйозно ставимося до кожної скарги.

- А хто подав цю скаргу?

- Як я вже говорила, я не можу назвати вам жодного імені.

-То була Джессіка?

Докторка Сакко щільно стиснула губи. Іншого підтвердження Терин було не потрібно.

- Значить, вона, — пирхнула Терин. - Що ж, я не здивована.

-Чому?

— Вона поводилася на семінарі як повна кретинка, і він привселюдно вказав їй на це. Плюс поставив їй «С-» за останню роботу. З дівчатами на кшталт Джессіки так поводитися не можна. Матимете наслідки.

- Вона повідомила, що професор Доріан робив сексуально принизливі зауваження, які змусили її відчути особисту образу. Ви були свідком такої його поведінки?

- Ні. Жодного разу.

-Вона стверджує, що він сказав, - дозвольте мені процитувати її скаргу, - ніби «може зрозуміти викладача, який має роман зі студенткою». — Вона підняла очі на Терин. - Він так казав?

Терин завагалася.

- Ну, можливо, він сказав щось подібне. Але його слова прозвучали в контексті теми, яку ми обговорювали, це стосувалося персонажів заданого нам твору. - Вона з огидою похитала головою. - Знаєте що? Ця скарга - нісенітниця. Джессіка переслідує професора Доріана через мене.

Спантеличена, докгорка Сакко насупилася.

-Через вас?

-Ми з Джессікою посперечалися на семінарі. Вона поводилася огидно, і професор Доріан вступився за мене. Це її розлютило, і вона пішла проти нього.

-Зрозуміло.

Але чи розуміла вона насправді?

Терин згадала тісну компанію дівчат, які завжди оточували Джессіку, дівчат, які ходили за нею по п’ятах і манірно посміхалися, наче фрейліни.

Чи наважиться хоча б одна з них заперечити їй, чи всі вони підтвердять версію Джессіки?

Терин, можливо, була єдиною студенткою, яка могла захистити Доріана, і раптом їй здалося, що це життєво важливо. Він заступився за неї, а тепер вона мала заступитися за нього.

-Професор Доріан ніколи б не переслідував студента. Я не знаю, що вона собі думає, але Джессіка точно не сказала вам правди. Я готова підписати заяву.

-На його захист?

-Безумовно. Я ніколи не зустрічала викладача, який би так пристрасно любив свій предмет. Коли він розповідає про Ромео і Джульєпу чи Енея і Дідону, ти відчуваєш їхній біль. Він один з найкращих викладачів, які є в цьому університеті. Якщо ви звільните його через те, що сказала якась зіпсована сучка, тоді ви станете справжньою проблемою для руху «Ме Тоо»²³.

Докторка Сакко, явно приголомшена її жорсткістю, не змогла одразу зібратись із думками й відповісти. Дивлячись на Терин, вона стукала ручкою по столу наче тремтливий метроном.

- Що ж, — нарешті промовила вона, - ви, безумовно, висловили альтернативну точку зору. Я візьму її до уваги.

-Ви хочете, щоб я підписала свідчення?

-Того, що ви мені сказали, достатньо. Але якщо я отримаю ще якісь скарги на професора Доріана, я викличу вас знову.

Терин уже збиралася вийти з кабінету, коли зупинилася і повернулася.

-Ви розповісте йому, що я сказала?

-Ні. Ця розмова була конфіденційною.

Тож він ніколи не дізнається, що саме вона його захистила. Це буде її власною маленькою таємницею.

Поки що.

РОЗДІЛ 11

ДЖЕК

У вихідний Чарлі надіслав Меґґі та Джеку чергову брошуру про велоподорож каньйоном Брайс, до якої він так наполегливо закликав їх приєднатися. Брошура рясніла спокусливими фотографіями туристів, які їхали в тандемі через каньйони й піднімали келихи вина за спільними вечерями. Люди були різного віку: від зовсім юних представників покоління «У» до однолітків Чарлі. На одній зі сторінок він поспіхом написав: «Ми теж можемо бути на цих фото!». У свої сімдесят років Чарлі мав чудову фізичну форму, їздив на велосипеді та регулярно тренувався у спортзалі.

- Чому б, чорт забирай, не зробити це? - сказав він телефоном. - Я готовий приєднатися, коли вам буде зручно. Ловімо кайф, поки є така можливість.

Того вівторка над можливостями Чарлі стали збиратися хмари. Через біль у спині він не міг піднімати нічого важкого, тому Джек заїхав до нього додому, щоб принести запас дров для печі.

-Сьогодні вранці мені телефонував лікар, — сказав Чарлі, намагаючись говорити невимушено, поки Джек підкидав чергове поліно в стіс. - Він хоче зробити мені ще кілька обстежень.

Джек струсив тирсу з долонь.

-Які саме?

-Для початку МРТ.

- Навіщо?

— Ніби рентген показав якісь аномалії в моєму хребті. Але він не говорить, що це означає.

Джек відчув, як крижинка льоду пронизала його серце.

-А Меґґі знає?

-Не думаю, що варто її турбувати. У неї і так достатньо проблем.

- Це може бути просто слід, що залишився після того, як ти впав із велосипеда кілька років тому. Ти тоді зламав хребет.

-Та що завгодно. Я записаний на четвер.

Джек рідко замислювався про неминучу смерть Чарлі. За п’ятнадцять років, що він його знав, Чарлі був взірцем здоров’я, і його можливий відхід у небуття здавався абстрактною подією в туманному майбутньому. Коли Джек їхав назад до кампуса, він намагався не думати про ймовірність того, що в Чарлі щось серйозне. А також про те, як така звістка може розбити серце Меґґі.

Телефон сповістив його про новий лист на електронну пошту.

Стоячи на світлофорі, він подивився на повідомлення від якоїсь Елізабет Сакко. Ім'я було йому незнайоме, але він звернув увагу, що в неї університетська електронна адреса. Він відкрив повідомлення і почав читати, відчуваючи дедалі більшу тривогу:

Шановний професоре Доріане!

Згідно зі своєю посадою в Університеті, я відповідаю за перевірку всіх повідомлень про тендерну дискримінацію, зокрема й сексуальні домагання та зґвалтування. Нещодавно до мого офісу надійшла скарга, у якій стверджується, що ви порушили політику Університету щодо Розділу IX.

Суть інциденту:

Студент стверджує, що ви дозволили собі неприйнятні коментарі на семінарі з літератури (спеціальність 3440) «Закохані, яким не судилося бути разом» під час обговорення літературних творів, у яких чоловіки-викладачі мають стосунки зі своїми студентками.

Університет серйозно ставиться до таких звинувачень, і я хотіла би призначити зустріч, щоб обговорити цю скаргу.

Будь ласка, майте на увазі, що ви можете запросити радника чи адвоката, який буде вас супроводжувати. Крім того, я була би дуже вдячна, якби ви ні з ким не обговорювали це питання, щоб зберегти розслідування від стороннього впливу.

З нетерпінням чекаю на вашу відповідь найближчим часом.

Щойно він повернувся до свого кабінету, як перевірив веб-сайт університету і знайшов її: докторка Елізабет Сакко, відділ ініціатив, Розділ IX. Він смутно пригадав, що в університеті є такий відділ, і займається він заявами про сексуальні домагання.

Звинувачення були смішними. Ніколи раніше його не звинувачували в неналежній поведінці. Він посидів кілька хвилин, намагаючись опанувати себе, перш ніж дати відповідь. Якщо він почне захищатися, то може налаштувати докторку

Сакко проти себе. Якщо здасться зневажливим, вона може подумати, що він сприйняв звинувачення несерйозно, й образитися.

Він вичавив із себе нейтральну відповідь і написав, що готовий зустрітися з нею наступного дня, коли їй буде зручно.

Решту дня Джек промучився невизначеним почуттям провини, запитуючи себе, чи скоїв він і справді якийсь страшний злочин. Його уява малювала жахливі картини, породжуючи страх, що та скарга розростеться і вийде з-під контролю. Що, коли Сакко стане на бік студента, найімовірніше, студентки? Що, як його зроблять офірним ягням на вівтарі політкоректності?

Яка іронія долі, адже він заводи пишався тим, що захищає права жінок! Тепер його можуть зарахувати до таких, як Гарві Вайнштайн. А може, він перегинає палицю? Можливо, це просто непорозуміння, а Елізабет Сакко просто виконує свою роботу, перевіряючи безпідставні чутки.

Але наступного ранку, коли він стояв перед дверима з написом «Офіс із питань рівності та захисту прав», йому здавалося, що він ось-ось потрапить на сторінки «Процесу» Кафки, де герой роману Йозеф К. одного разу прокидається і дізнається, що його заарештували за невідомий злочин і на нього чекає страта.

Джек відчинив двері. Секретарка зустріла його прохолодною посмішкою.

- Професор Доріан?

-Так.

-Докторка Сакко чекає на вас. Проходьте сюди.

«...на плаху».

Він очікував побачити людожера, але його зустріла досить приємна жінка років сорока, одягнена в темно-сірий брючний костюм. З коротким волоссям і в совиних окулярах вона нагадувала йому священнослужительку.

Він влаштувався в кріслі навпроти, придушуючи в собі бажання бовкнути: «Якого біса я тут роблю?». Цей офіс розглядав заяви про сексуальну дискримінацію, домагання і зловживання. Минулого року вони розслідували зґвалтування студентки п’яним хокеїстом. У порівнянні із цим скарга проти нього здавалася абсурдною, і він замислився, чи не була вона звичайною помстою за погану оцінку, яку він поставив.

Вони обмінялися кількома напруженими люб’язностями про нещодавню снігову бурю і прикрості погодних умов у Новій Англії. Вона розповіла йому, що родом з Південної Флориди і до переїзду сюди бачила сніг лише в кіно. Потім запала кількасекундна пауза, й він зрозумів, що люб’язності закінчилися.

-Я розумію, що ця ситуація може вас дуже збентежити, -сказала вона.

-Збентежити? Це слово й близько не описує мої почуття. Я спочатку подумав, що ваш лист - якийсь розіграш, тому що мене ніколи ні в чому такому не звинувачували. Я не така людина.

-Я просто намагаюся з’ясувати факти й сподіваюся вирішити це питання так, щоб задовольнити всіх. Як я вже писала у своєму листі, студент, який відвідує ваш семінар «Закохані, яким не судилося бути разом», поскаржився на ваші коментарі.

-Які коментарі?

-Ви поставили цього студента в незручне становище, коли схвально відгукнулися про те, що викладачі мають романи зі студентками. Ви саме так і сказали на занятті?

—Абсолютно ні! Моє зауваження стосувалося лише персонажів романів. Здається, я навів як приклади «Людське тавро» Філіпа Рота і «Загублену» Ґіліян Флінн. Ви знайомі з цими творами?

—Я бачила фільм «Загублена».

-Тоді ви пам'ятаєте, що герой Бена Аффлека зустрічався з однією зі своїх студенток.

-Так, пам’ятаю.

-А ви читали листи Абеляра та Елоїзи?

-Наскільки я пам’ятаю, вони були коханцями в епоху Середньовіччя.

- Він був учителем, а вона - його юною ученицею. Я просто вказав на те, що історія Елоїзи й Абеляра могла надихнути інших письменників на дослідження стосунків між учителем та учнем у сучасній художній літературі. І як ці ситуації залежать від обставин, у яких опиняються персонажі.

Вона кивнула.

-Я спеціалізувалася на англійській. Розумію, що ви хотіли сказати.

Її слова прозвучали обнадійливо.

-Чоловічі персонажі в цих романах всі недосконалі та вразливі. У них нещасливі шлюби, або вони самотні й прагнуть близькості. Це призводить до романів. Я не пропагував таку поведінку, таке навіть припустити смішно. Я маю на увазі, жоден викладач не буде так робити.

-Так, я згодна. Але ж розумієте, з огляду на поточні події, ми особливо чутливі до будь-якого натяку на неприйнятну сексуальну поведінку.

-Звісно. Я за те, щоб карати чоловіків, які вдаються до сексуальних домагань і насилля. Але я не можу повірити, що хтось на семінарі відчув загрозу через обговорення вигаданих викладачів, які мали вигадані романи з вигаданими студентами.

Докторка Сакко зазирнула у свої нотатки.

- Студент, який подав скаргу, також повідомив, що, з ваших слів, ви розумієте, чому таке могло статися. Чому професор може мати роман зі студенткою.

Вона поглянула на нього.

Він відчув, як його обличчя почервоніло від гніву.

-Я таке не казав. Насправді...

-Професоре Доріане, - вона піднесла руку, зупиняючи його, - я також опитала інших студентів, і одна з них описала інцидент саме так, як ви щойно розповіли. Вона дуже наполягала на тому, що ви обговорювали виключно персонажів книжки і ніщо інше.

Вона. Його захищала Терин Мур? Мабуть, так.

-Тож я припускаю, що ця скарга була просто непорозумінням.

Він полегшено зітхнув.

-Тоді... це все?

-Так. Утім на майбутнє, розгляньте, будь ласка, можливість включення попереджень про такі тригерні теми у ваші навчальні плани. Інші викладачі застерігають студентів, що деякі матеріали курсу можуть бути образливими через зображення жорстокості, сексуального насильства, расизму тощо.

-Я знаю, що інші так роблять, але в мене проблема з такими попередженнями.

-Чому?

-Тому що університетська освіта — це суцільне відчуття дискомфорту, зустріч із тривожними аспектами людського досвіду. Ми говоримо про двадцятирічних дорослих людей, які стикаються зі значно страшнішими речами в щоденних новинах. Не хочу їх інфантилізувати.

-Я, звісно, не збираюся вчити вас, як викладати ваші курси. Але просто візьміть це до уваги.

Він підвівся, збираючись іти.

-1 ще одне, - додала вона. - Університет суворо забороняє будь-які дії проти учасників розслідування за Розділом IX.

-Я б не вчинив такого, навіть якби знав, хто подав скаргу.

Але насправді він знав, принаймні мав цілком обґрунтоване припущення. Він згадав, як Джессіка та її сусідка по кімнаті Кейтлін хитро підморгували одна одній і змовницьки шепотіли, коли не погоджувалися з тим, що він говорив. І він пам’ятав «С-», яку поставив Джессіці за есе і яку вона гнівно оскаржувала.

Але він не стане мститися. Він просто з’явиться на занятті й продовжить вести семінар, ніби нічого не сталося. Він потиснув руку Елізабет Сакко, подякував їй за те, що вона зняла звинувачення, і вийшов, відчуваючи себе на п’ятдесят фунтів легшим.

І подумки подякував Терин.

РОЗДІЛ 12

ДЖЕК

-А на що скаржилася студентка? — запитала Меґґі, коли вони їхали до клініки, щоб зустрітися з Чарлі.

Вони обоє хвилювалися перед призначеним обстеженням, і, щоб заповнити тишу, він згадав про свою зустріч з координатором питань із Розділу IX.

-Ми обговорювали листи Елоїзи й Абеляра. Ну, знаєш, двох закоханих із дванадцятого століття, - промовив він так, ніби це все пояснювало.

Але ж ні.

- Елоїза й Абеляр? То це їм присвячена виставка в Музеї витончених мистецтв? Я бачила банер на одному з автобусів.

-Так. Виставка відкривається цього тижня.

-А яке відношення мають Елоїза й Абеляр до Розділу IX?

Раптом він пошкодував, що взагалі порушив цю тему. Оскільки скаргу відхилили, він почувався виправданим, жертвою мстивого студента.

На якомусь рівні він розумів, що розповівши про цю ситуацію Меґґі, він нейтралізує будь-які підозри, які вона може мати. Але, з іншого боку, він почувався так, ніби необачно зізнався у злочині, якого ніколи не скоював.

-Я пояснив студентам, що роман Елоїзи й Абеляра послужив моделлю для сучасних історій, таких як «Загублена» та інші.

—Хіба Абеляр не був її вчителем?

-Так.

-І він був набагато старший за неї?

—Так. У результаті його кастрували й він доживав свій вік у монастирі. А Елоізу запроторили в абатство.

—А чому студентка донесла на тебе у відділ із питань Розділу IX?

—Дурне непорозуміння. Усі звинувачення зняті.

-Джеку, в чому полягала скарга? Що ти сказав, що змусило студентку почуватися некомфортно?

-Я сказав, що можуть бути причини, які пояснюють стосунки вчителя з учнем.

Краєм ока він помітив, що Меґґі пильно дивиться на нього.

-А в тебе були?

-Що?

-У тебе були стосунки зі студенткою?

-Господи, Меґґі! - вигукнув він. - Як узагалі тобі спало таке на думку?

Чи не занадто гаряче він запротестував? Чи не склалося враження, ніби в темному закутку своєї свідомості він насправді припускав таку можливість?

-Просто... - зітхнула вона. - На роботі останнім часом справжня божевільня. Я ніяк не можу викроїти для нас час.

-Знаєш, я сумую за цим. За тим, якими ми були раніше.

-Ти думаєш, я не сумую? - Вона подивилася на нього. -Я намагаюся, Джеку. Справді намагаюся. Але мені так багато треба встигнути. Я потрібна стільком людям!

-А що, як у нас будуть діти? Як вони впишуться у твій графік?

Вона закам’яніла й відвернулася.

Він одразу ж пошкодував, що згадав про можливість мати дитину, знаючи, якою спустошеною вона була після останнього викидня. Привид тієї втраченої дитини все ще переслідував їх обох.

-Вибач мені, — промовив він.

Вона дивилася прямо у вікно.

- Я знаю, тобі теж болить.

* * *

Чарлі був останнім пацієнтом на сьогоднішньому прийомі доктора Ґрешема, тож коли вони помітили тестя, він самотньо сидів у приймальні, тримаючи на колінах пошарпаний примірник журналу National Geographic. Джек був шокований тим, наскільки той постарів, хоча минуло лише кілька днів відтоді, як вони бачилися востаннє. Здавалося, що пісок у його пісочному годиннику сипався дедалі швидше. Чарлі посміхнувся, коли вони ввійшли, і кинув National Geographic на журнальний столик на стос інших старезних журналів.

- Ви тут, - промовив він.

-Звісно, ми тут, тату. - Меґґі нахилилася, щоб обійняти батька. - Тобі не слід було їхати сюди самому. Ми могли б тебе підвезти.

- Це спроба відібрати в мене ключі від машини? Тобі доведеться вирвати їх з моїх холодних мертвих рук. — Він кивнув Джеку. — Дякую, що приєднався до мене з цього радісного приводу.

-Як же інакше, Чарлі?

-Старість - це суцільні веселощі й забавки. - Він здригнувся і опустився у крісло. -І той факт, що доктор Ґрешем хоче обговорити результати МРТ особисто, вказує на те, що далі буде ще веселіше.

- Це не обов’язково щось означає, — спробувала запевнити його Меґґі, але Джек сумнівався, що їй вдалося обдурити Чарлі. У її голосі вчувався фальшивий оптимізм.

- Містере Лукасе?

Чарлі покликала не медсестра, а сам доктор Ґрешем. Він стояв, тримаючи медичну карту, з підкреслено нейтральним виразом обличчя. Поганий знак, написаний просто на обличчі.

Зі стогоном Чарлі підвівся зі стільця, і вони пішли коротким коридором за доктором Ґрешемом до його кабінету. Ніхто не промовив жодного слова; усі готувалися до того, що мало статися. Меґґі та Джек допомогли Чарлі сісти на стілець, а потім розташувалися за столом по боках від нього. Усі троє дивилися на доктора Ґрешема, який сів навпроти. Ґрешем поклав руки на картку й глибоко вдихнув.

Ще одна зловісна прикмета.

-Я радий, що ви зараз тут зі своїм батьком, Меґґі, - зауважив Ґрешем. - Ви поясните йому потім те, що буде йому не зовсім зрозуміло.

-Я не ідіот, - втрутився Чарлі. - Я сорок років віддав службі в поліції. Просто скажіть мені правду.

Лікар вибачливо кивнув.

—Звісно. Я хотів сказати вам це особисто, бо боюся, новини кепські. МРТ показує низку остеолітичних уражень у грудному відділі хребта. Це пояснює біль, який ви відчуваєте, і...

-Остео... що?

-Ділянки руйнування кісткової тканини. Без курсу променевої терапії, до того ж якнайшвидшого, існує певна небезпека руйнування і компресії хребця Т5. Щодо первинної...

-Отже, це рак.

Доктор Ґрешем кивнув.

-Так, сер. Схоже, що так.

Чарлі подивився на Меґґі, яка була шокована й мовчала. Меґґі, яка розуміла кожне слово, але сама не могла вимовити жодного.

—Також є множинні вузлики в лівій верхній частині та правій середній частині легень. Деякі з них розташовані на периферії, тож можна зробити трансторакальну пункційну біопсію. Моє найкраще припущення - аденокарцинома. На цій стадії, з метастазами в кістках...

-Як довго? - перебив його Чарлі.

Меґґі потягнулася до батька, намагаючись узяти його за руку, але Чарлі відштовхнув її, прагнучи довести, що все ще контролює ситуацію. Він не збирався грати покірного пацієнта тільки тому, що не міг зрозуміти, що ці лікарі говорять про нього.

- Важко сказати, - відповів доктор Ґрешем.

-Кілька місяців? Років?

-Такі речі неможливо передбачити. Але деякі пацієнти на четвертій стадії можуть прожити рік і більше.

-Яке лікування? - запитав Чарлі.

Він говорив різким голосом, позбавленим будь-яких емоцій, а Меґґі, здавалося, ось-ось розплачеться.

-На даному етапі, - пояснив Ґрешем, - лікування є паліативним. Променева терапія від ураження кісток. Наркотики для зняття болю. Ми зробимо все можливе для вашого комфорту й максимальної якості життя.

-Тату, — прошепотіла Меґґі. Вона знову потягнулася до його руки, і цього разу він дозволив їй взяти її. - Ми із Джеком будемо поруч із тобою на кожному кроці.

-Гаразд, — пирхнув Чарлі, - але я розберуся із цим по-своєму. Якщо мені вже доведеться падати, я краще падатиму з гойдалки. До біса рак!

Він різко підвівся зі стільця. Гнів змусив його переступити через біль, і раптом він став старим крутим Чарлі, якого знав Джек, офіцером, який не боявся зустрічатися з бандитами в темному провулку. Коли він вийшов із офісу, Меґґі поспішила за ним. Джек почув, як грюкнули вхідні двері.

-Дякую, доку, - промовив він, підводячись на ноги. - Вибачте, що він так сприйняв цю новину.

-Такі новини ніхто не сприймає надто добре. - Доктор Ґрешем похитав головою. - Мені шкода, що все так погано. Наступні кілька місяців будуть важкими для вас усіх. Передайте Меґґі, що вона може телефонувати мені в будь-який час. їй знадобиться вся можлива підтримка.

Вийшовши на вулицю, Джек побачив Меґґі й Чарлі, які стояли біля його автівки. Розчервонілий і явно розлючений, Чарлі відганяв її геть.

-Я здатен доїхати додому самотужки.

-Тату, будь ласка. Тут немає нічого страшного. Ти маєш дозволити нам допомогти тобі.

Він затрусив головою.

-Мені не потрібна нянька! Я поїду додому й наллю собі подвійну порцію віскі.

Не припиняючи бурчати, він сів у машину і грюкнув дверцятами.

-Тату! — гукала Меґґі, стукаючи у вікно авто, поки Чарлі виїжджав з місця на парковці. - Тату!

Джек торкнувся її руки.

-Відпусти його.

-Він не може просто так поїхати. Йому потрібно...

-Зараз йому потрібна його гідність. Дозволимо йому бодай це.

Меґґі затулила рота рукою, намагаючись не розплакатися. Він обійняв її, і вони стояли, пригорнувшись одне до одного, доки звук автівки Чарлі не стих.

РОЗДІЛ 13

ДЖЕК

Джек прибув до Музею витончених мистецтв майже о десятій ранку. Над головним входом висів гігантський банер із зображенням культової пари в пристрасних обіймах, що сповіщав про нову виставку: «Вічні коханці: Абеляр і Елоїза». Студенти з курсу «Закохані, яким не судилося бути разом» уже чекали на сходах, і коли він наблизився, Джессіка й Кейтлін зустріли його похмурими поглядами. Він помітив Терин, що стояла трохи осторонь, і хотів подякувати їй за захист від звинувачень за Розділом IX, але вирішив зробити це пізніше, наодинці. Звісно, не тоді, коли Коді Етвуд тягатиметься за нею, як сьогодні. Натомість він усміхнувся і кивнув дівчині, і цього було достатньо, щоб її обличчя засвітилося.

— Професор Доріан? — запитала молода жінка, що стояла біля входу.

—Так, — відповів він. — А ви, мабуть, Дженні Айверсон.

Вона кивнула.

- Помічниця куратора. Я проведу для вашого класу екскурсію новою виставкою. Ласкаво прошу всіх!

Піднімаючись мармуровими сходами на другий поверх, Джек нагадав собі, що не має виявляти жодної образи на адресу Джессіки, попри свою впевненість, що саме вона написала ту скаргу за Розділом IX. «Зберігай спокій, Джеку. Просто посміхайся тим маленьким ідіоткам.»

Вони пройшли через залу імпресіоністів, повз «Танок у Буживалі» Ренуара — найулюбленішу в усьому музеї картину Меґґі.

Джек зупинився, щоб помилуватися зображенням двох танцюристів - жінки в червоному капорі й чоловіка в солом'яному капелюсі, двох щасливих закоханих.

Дванадцять років тому він освідчився Меґґі перед цією картиною. «Нехай це завжди будемо ми!» - сказав він їй тоді.

Сьогоднішні Джек і Меґґі були геть несхожими на цю пару.

Група прийшла до галереї Фараґо, зі стін якої відвідувачів вабили приголомшливі картини, написані олією, триптихи і гравюри із зображенням Елоїзи й Абеляра.

У центрі зали стояли скляні вітрини з підсвіченими рукописами листів закоханих чотирнадцятого століття.

На дальній стіні висіли афіші фільмів та нещодавні переклади листів - свідчення того, що їхня трагічна історія непідвладною часу.

-З очевидних причин відкриття цієї виставки приурочене до Дня святого Валентина, - пояснила місіс Айверсон. - Похід до музею замість вечері й кіно може стати ідеальним побаченням!

- Найнудніше побачення у світі, - почув Джек за спиною коментар Джессіки, та вирішив не реагувати.

-Я так розумію, що ви вже читали листи Абеляра й Елоїзи, тож знаєте історію їхнього кохання. Це роман між учителем і його геніальною, вродливою ученицею, що зіткнув християнську відданість і сексуальну пристрасть.

Джек помітив, як Коді скоса позирає на нього.

—Хай як нам не хотілося би вірити у правдивість цієї історії, автентичність листів так і не було підтверджено, і деякі вчені переконані, що це просто вигадка.

—А ви якої думки? - запитала її Терин.

—У цих листах стільки пристрасті! Я волію вірити, що вони справжні.

—Або це просто еротичні фантазії, викладені на папері якимось збудженим монахом, - вставила Джессіка.

— Можливо, — відповіла Айверсон із натягнутою посмішкою.

—Хіба має значення, хто їх написав? - зауважила Терин. - Вони так гарно увічнюють приречене кохання. Гадаю, що саме вони надихали авторів інших трагічних історій про закоханих. Можливо, навіть про Ромео і Джульєтту.

- Блискуче спостереження, - відгукнулася на слова Терин міс Айверсон.

Коли вони рушили далі, Джек почув, як Джессіка прошепотіла Кейтлін:

- Підлабузлива маленька сучка.

Вони пройшли повз картину прерафаелітів із зображенням приреченої пари: золотоволоса Елоїза в блискучому шовку й Абеляр з обрамленним темними кучерями обличчям. На картині поруч була зовсім інша версія Абеляра: його змалювали в образі середньовічного вченого із капюшоном на голові. Цілуючи невинну Елоїзу, він швидше нагадував мага, ніж учителя.

— Він схожий на Волдеморта, який заграє з Герміоною, -увернув Джейсон під смішки.

— Може, вона зробила це заради «А+», - зауважила Джессіка.

Джек побачив, як Коді насупився на Терин. Що за плітки точилися в цій групі?

Невже вони справді думали, що між ним і Терин щось відбувається?

Він хотів, щоб екскурсія закінчилася, але, на його нещастя, вони переходили до більш відвертих зображень пари. Вони зупинилися перед написаною олією картиною дев’ятнадцятого століття, на якій Абеляр тримав руки Елоїзи на її оголених грудях. Позаду них у тіні дверного отвору причаївся її грізний дядько Фулберт. Але погляд Джека прикувало рожеве сяйво грудей Елоїзи, не затьмарених ні віком, ні невблаганним тяжінням гравітації. Він гостро відчув присутність Терин, яка стояла поруч і теж роздивлялася картину. Вона була досить близько, щоб він міг вловити запах її волосся, відчути, як її светр торкається його руки.

Джек різко розвернувся і відійшов далі.

Вони наблизилися до останньої групи ілюстрацій, на яких було зображено покарання Абеляра.

-Як ви вже знаєте, оскільки читали листи, — промовила пані Айверсон, - дядько дівчини, Фулберт, наказав каструвати Абеляра в покарання за роман з Елоїзою. Тому деякі з цих зображень є досить важкими для сприйняття.

Це виявилося справді так. На одній чорно-білій гравюрі вісімнадцятого століття було зображено Абеляра на шлюбному ліжку з балдахіном і двох чоловіків, які тримають його за ноги, поки Фулберт проводить кастрацію. Елоїза кричить від жаху, спостерігаючи за цією сценою. На іншій гравюрі голову Абеляра з накинутим капюшоном нахиляли вниз, а священик у чорній сутані тримав у нього між ногами ніж.

Останнє полотно, «Прощання Абеляра й Елоїзи» Анґеліки Кауфман, зображувало черниць, які забирають заплакану Елоїзу від Абеляра. Розлучаючись назавжди, закохані тримають одне одного за руки.

—Вона йде до монастиря. Йому відрізають яйця, - промовив Коді. — Гадаю, цілком зрозуміло, кому не пощастило найбільше.

- Не Абеляру, - відказала Терин. - Він отримав те, чого прагнув, навіть якщо решту життя і провів у монастирі, не відчуваючи сексуального потягу.

* * *

-Дякую, що зустрілися зі мною, - сказала Терин за годину, сидячи з Джеком за столиком у ресторані музею. - Напевно, мені варто було домовитися про зустріч у робочий час.

-Нам обом не завадить пообідати. Заразом можна й поговорити.

Повз Терин промайнув офіціант із чотирма келихами вина на таці. Вона обвела поглядом зал.

-Так, але... можна було б зустрітися і в кав’ярні.

-Тут їжа значно смачніша.

З напускною безтурботністю він струсив серветку. Професори часто обідали зі своїми студентами, але, сидячи тут із Терин, він відчував провину: у цьому ресторані вони з Меґґі святкували свої заручини, щойно він освідчився їй на очах у танцюристів Ренуара.

Офіціант приніс їхні замовлення: чай із льодом для Терин і «Піно нуар» для нього. Він зробив ковток, щоб зосередитися.

- Чесно кажучи, - зізнався він, - у цьому ресторані я сподівався на більшу приватність. Тому що хотів подякувати вам за те, що ви стали на мій захист у справі про скаргу на мене до Розділу IX.

-Звідки ви знаєте, що це я вас захищала?

- Елізабет Сакко сказала мені, що одна зі студенток групи за мене заступилася. Я зрозумів, що це мали бути ви.

-Та розмова мала бути конфіденційною, — зауважила Терин, і на її губах з'явилася усмішка. — У будь-якому разі, скарга абсолютно безглузда. Я не повірю, що ваші слова могли когось зачепити.

-Я теж, - погодився з нею Джек.

- Ви ж про стосунки між викладачем і студенткою?

-Я говорив про книжку. Я не заохочував до такої поведінки.

-А ви б не проти?

-Що?

-Коли-небудь завести роман зі студенткою?

Він відчув, як закалатало серце.

-Я - одружений чоловік. І це суворо заборонено університетськими правилами. До того ж я вдвічі старший за своїх студенток.

-Ви говорите так, ніби ви старий дідуган.

-Порівняно з вами так і є.

Вона усміхнулася.

-Але не настільки, щоб я не могла з вами зустрічатися.

Кокетливість відповіді дівчини схвилювала Джека, але він пропустив її слова повз вуха.

Він зробив ще один ковток вина.

-Забудьмо про правила. Я так ніколи не вчинив би, бо це неправильно.

Вона кивнула.

-Саме це відрізняє вас від інших. Вам не байдуже, правильно ви робите чи ні. Для вас вірність — не порожній звук. Багатьом у цьому світі на таке начхати. — Вона витягла фірмовий пакет із музейної крамнички. - Хочете подивитися, що я купила?

-Звісно.

Джек був радий змінити тему.

Терин витягла коробку, з якої дістала білу керамічну статуетку жінки з кинджалом у руці. На основі статуетки було вирізьблене ім’я: «Медея».

- Ви не купили чогось, пов’язаного з Абеляром і Елоїзою?

- Ні, тому що мій тип жінки радше вона.

-Медея?

Терин зачитала напис на коробці:

-«У грецькій міфології Медея покарала свого невірного чоловіка, вбивши двох їхніх дітей. Зранена невірністю, засліплена ревнощами і гнівом, Медея обмірковує свій майбутній злочин». Вона набагато цікавіший персонаж, ніж Елоїза, вам не здається? — запитала дівчина, дивлячись на Джека.

—Чому?

-Тому що Медея не пасивна. Вона активна. Вона спрямовує свій гнів на те, щоб узяти ситуацію під контроль.

-Убиваючи власних дітей?

-Згодна, те, що вона робить, жахливо. Але вона не скиглить решту свого життя: «Горе мені!».

-І ви вважаєте це гідним захоплення?

-Я вважаю це гідним поваги. - Дівчина поклала статуетку назад у коробку й запхала пакунок у рюкзак. - Навіть якщо чоловікам ця ідея може здатися жахливою.

-Яка ідея?

- Про жіночу лють. - Вона подивилася просто на нього, і гнів у очах дівчини його збентежив. - Це те, про що я хотіла б написати. Середньовічна література робить наголос на жіночій пасивності. Вона обтяжує жінок усіма тими «не можна». Нам не можна бути нескромними, грайливими, бунтівними. А грецька міфологія оспівує нашу силу. Згадайте

Медею, Геру й Афродіту. Вони не приймають чоловічу невірність пасивно. Ні, вони реагують на це, іноді жорстоко. І вони...

Її голос раптом обірвався. Вона більше не дивилася на Джека, вона дивилася через його плече. Він озирнувся, сподіваючись побачити, що привернуло її увагу, але помітив лише молоду пару, яка пройшла повз стійку адміністратора й уже виходила з ресторану. Він повернувся до Терин і, стривожений її надзвичайно блідим обличчям, запитав:

-З вами все гаразд?

Вона підхопилася на ноги й зірвала зі стільця свою куртку.

-Мені треба йти.

-А як же ваш обід? Замовлення ось-ось принесуть.

Дівчина не відповіла. Вона вискочила з ресторану, якраз коли офіціант підійшов до їхнього столика.

- Ваші роли з лобстерами, - промовив він і поставив дві тарілки.

Джек подивився на стілець, де сиділа Терин.

-Мабуть, упакуйте її замовлення.

-Хіба вона не повернеться?

Джек подивився в бік виходу. Терин зникла.

-Гадаю, що ні.

РОЗДІЛ 14

ТЕРИН

Пара йшла на пів кварталу попереду, не знаючи, що Терин стежить за ними, хоча й мала відчувати всю лють її погляду на своїх спинах.

Хто та дівчина з Ліамом? Як довго тривають їхні стосунки? Було очевидно, що між ними щось було - просто по тому, як він обійняв її за плечі, як вони схилили одне до одного голови. У чоботах на високих підборах вона була з ним майже одного зросту, а затягнутий ремінь пуховика підкреслював тонку, наче в моделі, талію і стрункі стегна. Вузькі сині джинси облягали неймовірно довгі ноги.

У Терин скрутило шлунок, і раптом їй стало так зле, що, коли вона прихилилася до вуличного ліхтаря, то виблювала в стічну канаву кислою на смак рідиною. Якусь мить дівчина була не в змозі рухатися, лише трималася за крижаний стовп, а люди проходили повз неї. Ніхто не поцікавився, чи з нею все гаразд. Ніхто не зупинився, щоб сказати їй добре слово. Хоча навколо рухалося багато пішоходів і автівок, вона почувалася зовсім самотньою і наче невидимою.

Коли Терин нарешті підвела голову, Ліама і тієї темноволосої повії вже ніде не було видно.

До квартири Ліама іти потрібно лише десять хвилин. Опинившись біля дверей, Терин подзвонила, але ніхто не відповів. Вона вирішила дочекатися його і зайшла до квартири 2D.

Щойно дівчина переступила поріг, як відчула, що в повітрі щось змінилося - з’явився інакший запах. Здавалося, заряджалися самі молекули, що кружляли навколо неї. Те, що колись належало їй, тепер було чужою територією, окупованою загарбницею. Як вона могла бути такою сліпою, усе ж очевидно! Вона згадала чужі паковання з-під йогурту, які бачила в його холодильнику, брошуру Стенфордської юридичної школи в його стосі пошти, акуратно застелене ліжко. То зробила вона. Сучка. Прибулиці вдалося прослизнути на її територію, а вона не помітила жодної ознаки чужинки.

Терин сиділа на дивані обличчям до книжкової шафи. Там колись висіла фотографія, на якій вони з Ліамом разом. Тепер замість їхньої світлини там розмістилася маленька кришталева куля, яку вона раніше не бачила. Куля відбивала зимове світло з вікна, і Терин не могла відвести від неї очей. Ще одна річ, яка їй не належала.

Її руки заніміли від холоду. Від шоку. Засунувши їх під куртку, вона обійняла себе. Тут не було більше нікого, хто міг би її обійняти, бо Ліам зараз обіймав іншу.

Весь день і вечір вона чекала на нього. Вона чула, як прийшли додому його сусіди з третього поверху. Подружжя Абернаті повернулося з нудної роботи до свого нудного життя. Хихикаючи і перемовляючись, задзвеніли ключами блондинки. А з протилежного боку коридору долинав брязкіт віртуального бою на мечах: гіки з магістратури билися в якійсь відеогрі. Але тут, у квартирі Ліама, панувала цілковита тиша.

Вона не пам'ятала, як заснула. А коли прокинулася на дивані, за вікном було темно, а в будинку тихо. Батарея її мобільного телефону розрядилася до шести відсотків. Він показував 4:45 ранку, а Ліам так і не повернувся додому.

Звісно, він був з нею. Залишився в неї. Спав з нею.

Терин вийшла з будинку Ліама й подалася крізь гірку холодну темряву до своєї квартири. Вона пройшла повз цілодобову кав’ярню. Запахло свіжоспеченими круасанами, але апетиту не було, хоча вона нічого не їла з учорашнього дня. Здавалося, то було в минулому житті, коли вона думала, що Ліам усе ще належить їй.

До того, як ця сучка вкрала його.

Коли Терин дісталася до своєї квартири, вона так змерзла, що навіть не стала роздягатися, а просто стягнула чоботи і, тремтячи, заповзла в ліжко. Думала про Ліама та про неї. Це був перший раз за всі роки їхнього спільного життя, коли він їй зрадив. Ця нова дівчина приваблива для нього лише тому, що вона була свіжатиною, він ще не знав її недоліків. У всіх є таємниці, і в неї, безперечно, теж. Арешт за крадіжку в магазині? Аборт? Хлопець, якому вона зрадила? Якщо вона має якісь секрети, Терин вивідає їх.

І вона знає людину, яка їй допоможе.

* * *

-Я не бажаю цього робити, — відказав Коді.

Вони сиділи в студентському кафе, і, як завжди, Коді наклав на тацю все, що не варто їсти хлопцеві з його вагою: три шматки піци, порцію картоплі фрі та велику пенсі. Жодних зелених овочів, якщо не рахувати шматочки болгарського перцю, що застрягли в майже захололій моцарелі. Терин сиділа навпроти нього, сьорбаючи каву - більше вона нічого не замовила, бо була надто роздратована, щоб їсти. Її так дістала непоступливість Коді, що вона була готова зіштовхнути повну їжі тацю зі столу, щоб тільки змусити його поглянути їй в обличчя.

-Я не прошу тебе багато, - вмовляла вона Коді.

-Ти просиш мене шпигувати за якоюсь дівчиною, яку я навіть не знаю.

-Саме тому зробити це маєш ти.

-А чому не ти?

-Тому що Ліам може мене помітити. А тебе він не знає. Ти можеш слідувати за ними куди завгодно, і на тебе ніколи не звернуть увагу.

-Тепер ти хочеш, щоб я ще й ходив слідом за ними?

-Це єдиний спосіб дізнатися, що вони задумали. Ти ж передивився всі фільми про Джейсона Борна²⁴. Це саме те, що роблять шпигуни. Вони зливаються з натовпом і стають невидимими, наче привиди. Ти будеш моїм особистим таємним агентом.

Вона нахилилася вперед, понизивши голос до інтимного шепоту. Хлопець дивився просто на неї. І хай його рот був повний піци, але вся увага була прикута до слів Терин. Вона побачила, як у його очах з'явився захопливий блиск від думки про Коді Етвуда, секретного агента. Звісно, він мало нагадував Джейсона Борна, але альтернативи в неї не було.

- Що тобі від мене потрібно?

-З’ясуй, хто вона. Як звати, де народилася, де вона живе - у кампусі чи за його межами. Дізнайся про її секрети.

-І як мені це зробити?

-Ти ж шпигун. Ти маєш знати, що робити.

Він на мить замовк, потираючи жирною рукою підборіддя і розмірковуючи над тим, як із цим завданням упорався би його герой Джейсон Борн.

- Гадаю, тобі знадобляться фотографії, - промовив він. -Я можу розчохлити свій Canon.

-Чудово.

-І мені знадобиться мій телеоб’єктив.

-У тебе є телеоб’єктив?

-Дідусь подарував мені свій старий кілька років тому. Давно ним не користувався, але я його відкопаю. То як мені знайти ту дівчину? Ти навіть не назвала її ім’я. Де мені її шукати?

-Почни зЛіама.

Він зітхнув і відкинувся на спинку стільця. Тієї ж миті вона зрозуміла, що втрачає його, і щоб повернути його назад, потрібно негайно щось придумати.

Вона накрила його руку долонею.

-Ти єдиний, на кого я можу розраховувати, Коді.

- Річ не в дівчині, чи не так? Річ усе ще в Ліамі.

-Я маю знати, що вона задумала. Що вона планує.

- Навіщо?

- Бо я їй не довіряю. А я маю дбати про своїх друзів.

- Шпигуючи за ним? За нею?

—Я б зробила це і для тебе. Якби я думала, що ти зв’язався не з тією людиною, я би втрутилася, щоб захистити тебе.

-Правда?

- Саме так вчиняють друзі. Ми застерігаємо одне одного.

І вона не кривила душею. Можливо, вона не кохала Коді і її не вабило до нього, але вона ніколи не дозволила б нікому завдати хлопцеві болю. У цьому й полягала вірність.

-А якщо вони зловлять мене, коли я шпигуватиму за ними? Я можу потрапити в халепу.

-Ти дуже кмітливий. Я впевнена, тобі все вдасться.

Новоспечений пухкощокий Джейсон Борн з вимазаним жиром підборіддям підбадьорився.

—Ти справді так вважаєш?

-Не маю сумнівів.

Він випростався. Зробив глибокий вдих.

-То де мені знайти Ліама?

* * *

Її звали Елізабет Вейлі. Жила вона в багатоквартирному будинку за два квартали від кампуса.

Коді виявився кращим шпигуном, ніж очікувала Терин, і всього за два дні з'ясував адресу дівчини. Повз той будинок Терин проходила багато разів, навіть не підозрюючи, що саме тут живе її ворогиня. Будинок новий, із підземним паркінгом, а це означало, що дівчина мала гроші. Це б могло справити враження на Ліама, а на його батьків — і поготів. Дівчина була стрункою, стильною і заможною.

З нею мусило бути щось не так.

Терин чекала через дорогу від будинку, поки не побачила, як молодий чоловік із великим пакетом продуктів піднімається сходами до вхідних дверей. Коли вій відімкнув двері, вона вже стояла в нього за спиною і разом із ним зайшла всередину. Хто відчуватиме загрозу від симпатичної дівчини, надто яка усміхається? Коли вони обоє опинилися в ліфті, хлопець усміхнувся їй у відповідь. Кабіна ліфта швидко наповнилася ароматом зеленої цибулі та кінзи з його покупок. На четвертому поверсі він вийшов, а вона поїхала до п’ятого.

Це був її поверх. Ворожий.

Терин зупинилася біля дверей квартири 405 і прислухалась. Вона не почула ні голосів, ні музики, ні звуків, які б свідчили, що там хтось є. Але вона все одно не збиралася стукати в ці двері; натомість вона постукала до 407-ї, де звук телевізора підказав їй, що мешканці вдома.

Двері відчинила виснажена жінка в синіх джинсах. Її світле волосся було нерозчесане, а очі - порожні від втоми. Десь у квартирі заплакала дитина. Жінка обернулася на звук, а потім знову поглянула на візитерку.

— Перепрошую, що турбую вас, - промовила Терин. - Ви добре знаєте свою сусідку? Із сусідньої квартири?

- Ви маєте на увазі Ліббі?

Ліббі. Скорочено від Елізабет.

-Так, - підтвердила Терин.

- Час від часу натрапляю на неї. Вітаємося в ліфті. А що?

- Ви не мали з нею якихось проблем?

- Ви маєте на увазі шум?

— Можливо, щось інше.

Дитина заплакала голосніше.

- Перепрошую, — кинула жінка й побігла до спальні.

Вона повернулася, тримаючи дитину, що нервувала та звивалася в неї на руках.

Погойдуючи маля, вона запитала:

-У Ліббі якісь неприємності?

-Власне, справа делікатна...

- Якщо я щось маю знати, я б дуже хотіла це почути. Я живу по сусідству з нею, у мене дитина, та й узагалі.

-Я знаю Ліббі з будинку, де вона мешкала раніше. І у нас із нею були проблеми. Ви нічого не помічали?

Слова Терин насторожили жінку. Не зважаючи на дитину, яка ніяк не могла заспокоїтися, жінка ретельно обмірковувала запитання, згадуючи кожен випадок, пов’язаний із сусідкою, ножну зустріч.

- Ну, вона типу круга штучка. І я не думаю, що вона велика фанатка немовлят. Принаймні не моєї дитини.

«Так, гаразд. Продовжуй».

-А ще минулого місяця вона влаштувала вечірку. Запах травички відчувався по всьому коридору. Деякі гості були п’яні, і я впевнена, що серед них були неповнолітні. Вечірка тривала до півночі, ми із чоловіком не могли заснути. І дитина теж.

- Вона мала рахуватися із сусідами.

-Так, це не жарти. - Гойдаючи дитину, щоб та заспокоїлася, жінка тільки-но почала розповідати, й намагалася пригадати кожне роздратування, кожну дрібницю. — А ще той хлопець, якого вона постійно приводить. Якщо вони ночують разом, то чому б йому не зробити все офіційно й не переїхати сюди? Але, гадаю, він може дозволити собі власну квартиру. У мене точно не було таких грошей, коли я вчилася в коледжі.

«Той хлопець». Вона говорила про Ліама?

-О, і ще зникали посилки з FedEx²⁵, що лежали внизу біля поштових скриньок. Ми так і не з'ясували, хто їх взяв. Таке траплялося у вашому будинку? У вас теж щось зникало?

Терин не відповіла. Вона думала про Ліама, який спав у ліжку іншої дівчини. Дівчини, котра не мала на нього жодного права. Ні, це все ще може бути помилкою. Вона не знала напевно, що то був Ліам.

- Будь ласка, не кажіть їй, що я була тут, - попросила Терин.

-Мені варто хвилюватися? Може, сказати коменданту будинку?

-Поки зарано. Я ще не маю доказів.

-Гаразд. Дякую, що попередили. - Жінка кинула нервовий погляд у бік квартири 405. — Я приглядатиму за нею.

«Я теж», — подумки пообіцяла Терин.

Повертаючись до ліфта, дівчина знову зупинилася біля 405-ї. Вона подумала про те, як легко було б зачекати тут, поки Елізабет Вейлі повернеться додому. Як легко було б піти за нею в її квартиру й витягнути ніж із кухонної шухляди. Цікаво, з якою силою треба було б натиснути, щоб лезо встромилося в плоть, і як глибоко воно мало зайти, щоб пройти крізь серце. Вона обмірковувала всі дрібниці.

Потім Терин вийшла з будівлі й пішла додому.

* * *

У п’ятницю о сьомій п’ятнадцять вечора на телефон Терин надійшло повідомлення від Коді. Відкривши його, вона спершу не зрозуміла важливості побаченого. Фотографія мала дещо розмитий вигляд, зроблена через вікно, і половину кадру займало чоловіче плече на передньому плані. Потім Терин зосередилася на парі, що сиділа далі. Жінка повернулася спиною, але Терин бачила, що у неї довге темне волосся і вона тримає в руках келих червоного вина. Чоловік, що сидів навпроти неї, також тримав келих вина, злегка піднявши його, ніби виголошуючи тост, і камера зловила його посеред сміху. Це було обличчя, яке вона дуже добре знала, і воно всміхалося до іншої жінки.

Терин гарячково вистукала відповідь Коді:

Де це?

Він відповів:

Ресторан «Еміліо», на вулиці Конкорд.

Вона добре знала, де розташовано «Еміліо». Вона пам’ятала, як стояла біля ресторану з Ліамом, коли вони були першокурсниками, й пускала слину над меню, вивішеним у вітрині. Вона пам’ятала, як він сказав їй: «Одного дня, коли ми будемо святкувати якусь значну подію, я приведу тебе сюди».

Але так і не привів. Натомість був там з іншою, сміявся і попивав вино.

Терин написала Коді:

Вони зараз там?

Напевно. Я поїхав звідти лише десять хвилин тому.

У її голові загуркотіло. Вона притиснула руки до скронь, щоб заблокувати звук, але він не стихав. Звук калатання її серця, що розбивається.

Щоб дійти до ресторану, потрібно п’ятнадцять хвилин. Увесь час ходи Терин уявляла етапи їхньої трапези. Ось на цей момент хліб і закуски вже прибрали, і вони приступили до основної страви. Вона уявила, як дівчина накручує на виделку макарони, а Ліам нарізає телятину за сорок два долари порція. Він обере саме телятину, найдорожчу страву в меню, хоча б для того, щоб справити враження на свою подругу. Терин пришвидшила крок, її чоботи цокотіли тротуаром у рішучому маршовому темпі. Вона не може дозволити їм вислизнути з ресторану, перш ніж вона з ними зіткнеться. Це має статися сьогодні ввечері, зараз. Дівчина стиснула кисті в кулаки, приготувавшись до бою. Це мав бути бій. Вона подумала про Ахілла й Енея, Спарту і Трою. Та війна точилася за жінку. Ця війна точитиметься між жінками.

Розчервоніла й спітніла у своєму пуховику, Терин зайшла до «Еміліо». У приміщенні лунав тихий джаз, чувся дзенькіт порцелянового посуду й веселий гомін розмов. У барі, спінюючи молоко, гуділа машина для приготування капучино.

—Чим можу допомогти? - запитала адміністраторка.

Терин проштовхнулася повз неї до зали й побачила Ліама за столом біля вікна. Стілець навпроти нього був порожній, лише на спинці висіли жіночий светр і сумочка. Тож ворогиня вийшла до вбиральні, а Ліам був надто зайнятий переглядом повідомлень у своєму смартфоні, щоб помітити Терин, аж поки та не опинилася за його столиком. Він підвів голову і здивовано витріщився на дівчину.

-Терин? Що ти...

.-Чому ти тут з нею?

-Я не розумію, про що ти говориш.

- Я бачила вас двох у музеї. А тепер ти привів її сюди.

—Ти шпигувала за нами?

— Просто скажи мені: чому ти з нею?

- Це не твоя справа.

- Це, трясця, моя справа.

- Гаразд, ти маєш піти. Негайно. - Він озирнувся на залу, шукаючи очима допомоги. Адміністраторка вже йшла до них, стукаючи високими підборами по дерев'яній підлозі.

- Ця жінка вам заважає? — запитала вона Ліама.

-Так, заважає. Проведіть її до виходу, будь ласка.

— Нікуди я не піду, поки ти не скажеш мені, якого біса ти тут з нею\ - закричала Терин.

Усі довкола витріщилися, але їй було байдуже. їй було байдуже, що її волосся скуйовдилося, обличчя обвітрене, а голос тремтить. Її хвилювало лише те, щоб увесь світ став свідком ганьби Ліама.

- Це вже занадто, - промовив Ліам.

Він підвівся з-за столу й звернувся до відвідувачів:

-Мені дуже прикро, друзі. Ця жінка божевільна.

-Я викликаю поліцію, - промовила адміністраторка, дістаючи мобільний телефон.

- Ліаме, що відбувається? - пролунав незнайомий голос.

Терин обернулася і побачила сучку, яка повернулася із вбиральні й похмуро дивилася на неї. У сучки були великі невинні очі, і вона була дуже гарна.

-Навіщо ти зустрічаєшся з моїм хлопцем? — запитала її Терин.

-Я виведу її на вулицю, - сказав Ліам дівчині. - Я зараз повернуся.

-Але Ліаме...

- Просто зачекай тут, добре, Ліббі?

Ліам потягнув Терин через залу до виходу й зупинився вже на тротуарі. Хоча дув крижаний вітер, а він був лише в сорочці, його так розпалювала лють, що він, здавалося, зовсім не відчував холоду.

-Терин, ти маєш дати мені спокій. Ти зрозуміла?

-То ти мені зрадив?

-Зрадив? Тобі? - Його сміх був схожий на ляпас. - Ти гадаєш, що ми з тобою все ще разом? Усе скінчено. Уже минуло кілька місяців, як усе скінчено, і між нами нічого немає, зрозуміло? Я ж тобі казав, ще з Різдва, але ти як психопатка з усіма своїми телефонними дзвінками, електронними листами, есемесками. Тепер ти розумієш? Я покінчив з тобою. Тож відчепись від мене!

-Ліаме, - тихо промовила вона. - Ліаме!

-Іди додому.

Він повертався до ресторану.

-Ти кохаєш мене. Ти казав мені. Хіба ти не пам’ятаєш?

-Усе змінюється.

—Це не змінюється! Не кохання!

— Ми були дітьми. Ми не знали нічого.

-Я знала. Завжди знала. Єдина причина, чому я приїхала до Бостона, - бажання бути з тобою. Ти попросив мене.

- Але тепер нам обом час рухатися далі. Ми вже не ті, якими були в старших класах, Терин. Я вступаю до юридичної школи, можливо, у Каліфорнії. Мені потрібно мати можливість дихати.

—А вона дозволить тобі дихати?

- Принаймні вона не буде мене душити. У неї власні плани.

-Ти хочеш сказати, стосовно тебе.

-Ні, я хочу сказати, що вона збирається прокладати свій шлях. Вона вступає до магістратури, думає про кар’єру.

-Ви двоє плануєте вступати до магістратури разом?

-Облиш, Терин. Не ускладнюй ситуацію. У нас би ніколи нічого не вийшло.

—Тому що я не маю її амбіцій? Чи тому, що я просто дівчина з Мілл-стріт, а ти — син лікаря?

—Це не має нічого спільного з твоїм походженням. Річ утому, чого ти прагнеш і чого прагну я. Мова про плани.

—Але ж у моїх планах був ти.

Він зітхнув.

-Я не можу нести відповідальність за твоє щастя.

—Усі ці роки ти дозволяв мені вірити в нас. Ти тримав мене поруч тільки для того, щоб продовжувати використовувати мене. Трахати мене. - Вона підвищила голос, щоб у ресторані було її чути. Крізь вікно вона бачила, як відвідувачі витріщаються на неї. Нехай дивляться. Вона сподівалася, що сучка теж дивиться. — Я просто була твоєю повією, так?

-Терин!

-Просто шльондрою, яку ти використав і викинув. Ти покидьок. Ти покидьок.

Вона кинулася до нього.

Він схопив її за обидва зап’ястя.

-Ти поводишся, як божевільна! Припини. Припини!

Ридаючи, вона билася з ним, штовхала й молотила, але він був занадто сильним. Вона вирвалася, і він відпустив її так несподівано, що вона спіткнулася і впала назад. Сидячи на крижаному тротуарі, вона відчувала на собі нажахані погляди людей, які витріщилися на неї через вікно ресторану. Вони все бачили. Вони знали, що саме вона напала першою. Вони не могли звинувачувати в цьому Ліама.

- Іди додому, Терин, - з огидою промовив Ліам. - Іди додому, поки ти не зганьбилася ще більше.

Він повернувся до ресторану, залишивши її саму тремтіти на тротуарі.

Повільно піднімаючись на ноги, вона все ще відчувала на собі всі ті очі. їй було нестерпно дивитися у вікно й бачити, як люди насолоджуються її приниженням. Вона просто пішла геть, накульгуючи від болю після падіння. Вона так заніміла від холоду й шоку, що рухалася на автоматі. У її голові знову і знову лунали ті самі слова.

Я не достатньо добра для нього. Недостатньо добра. Недостатньо добра. Недостатньо добра.

Раптом вона побачила своє відображення у вітрині магазину й зупинилася, втупившись у вирячені очі й кошлате від впру волосся. То такий вигляд мають божевільні? І саме в таку мить кидаються під машину чи стрибають із багатоповерхівки?

Вона глибоко вдихнула. Відкинула сплутане волосся з обличчя і випросталася. Ліам вважає, що вона недостатньо добра.

Настав час довести, що він помиляється.

ПІСЛЯ

РОЗДІЛ 15

ФРЕНКІ

«Іноді моя робота занадто проста», - розмірковує Френкі. Знаряддя вбивства, майже напевно вкрите відбитками пальців убивці, вже запечатали в пакет для речових доказів. Покинутий чоловік сидить у наручниках у патрульній машині на вулиці. А його дружина...

Френкі дивиться на тіло на ліжку. Жінка одягнена в синю бавовняну нічну сорочку з оздобленим білим мереживом подолом. Вона лежить, згорнувшись калачиком на правому боці, обличчям притулившись до подушки, у яку пострілом упритул вкарбовані шматки скальпу й мозкової речовини. З огляду на мирну позу дружини, звук ключа в замку вхідних дверей, який вона ще не встигла поміняти, мабуть, не розбудив її. Не розбудили й кроки залою до спальні. Жінка спала, коли до її ліжка наблизилася до болю знайома після восьми бурхливих років шлюбу постать.

-Він не замовкає, - каже Мак. - Якби всі були такими, як він.

Коли до спальні заходить напарник, Френкі підводить очі. Його обличчя все ще обвітрене, а розацеа цього холодного ранку здається яскравішою, ніж будь-коли.

-Тоді ми з тобою залишилися б без роботи, — каже вона і знову дивиться на тіло.

Тереза Луговим, тридцять два роки. Колись, можливо, була вродливою, зараз важко сказати.

-Суд видав обмежувальний припис лише минулого тижня. Завтра мали встановити нові замки.

- Вона все зробила правильно, - говорить Френкі.

-За винятком того, що вийшла заміж за цього хлопця.

-Сусіди мають, що додати? - запитує вона.

- Сусіди праворуч спали, поки не почули сирени. Сусід зліва почув постріл, о котрій годині - не знає, і знову заснув. Якби цей мудак сам не викликав поліцію, могло минути чимало часу, перш ніж її знайшли б. - Мак з огидою хитає головою. - Ніяких докорів сумління, ані крихти. Насправді він розповідав про це так, ніби він до біса пишається тим, що зробив.

«Пишається тим, що відстоює своє Богом дане право на власність», - думає Френкі, дивлячись на те, що колись було його власністю. Чи відчувала ця жінка, уперше зустрівши свого майбутнього чоловіка, що на неї чекає закривавлене ліжко? Можливо, під час їхніх зустрічей промайнув натяк -погляд, різке слово — на монстра, що ховався під його маскою? Чи вона проігнорувала всі підказки, спокусившись, як і багато інших, на обіцянки кохати, дарувати квіти й жити разом довгота щасливо?

- Принаймні у них немає дітей, - зауважує Френкі.

-Дякувати Богу за це маленьке благословення, — бурмотить Мак.

* * *

Едді Лутович сидить за столом для допитів. Голова високо піднята, спина пряма, як у солдата. Коли Френкі сідає в

крісло навпроти, він уникає прямого погляду й дивиться повз неї, наче за її спиною стоїть якась примарна уповноважена особа. Ніби ця матрона в біфокальних окулярах і темно-синьому брючному костюмі нею бути не може.

Френкі дає йому хвилину почекати, а сама неквапно його розглядає. У свої тридцять шість років він міг би вважатися симпатичним чоловіком, м’язистим і підтягнутим; його каштанове волосся коротко підстрижене, а очі ваблять кришталевою блакиттю. Вона розуміє, що деяких жінок може принадити -навіть заспокоїти — його впевнена манера триматися. Вони подумають: «Ось чоловік, який може подбати про мене, захистити мене».

- Містере Лутовичу, - каже вона. - Про всяк випадок нагадую вам моє ім’я. Я - детективна Луміс. Мені потрібно поставити вам ще кілька...

-Так, ви називали мені своє ім’я сьогодні вранці, - перебиває він, усе ще відмовляючись дивитися на Френкі.

Вона пропускає повз вуха його очевидну зневагу та спокійно продовжує:

-Сьогодні о 5:10 ранку ви телефонували за номером 911 з дому вашої дружини, з якою розлучилися.

-Це мій дім. Не її.

- Незалежно від того, чий це будинок, ви зателефонували оператору служби порятунку, так?

-Так.

- Ви повідомили оператору, що щойно застрелили свою дружину.

Він зневажливо махає рукою.

- Чому я розмовляю з вами? Я маю говорити з детективом Мак-Клелланом.

-Тут сидить не детектив Мак-Клеллан, а я.

-Усе, що я хотів сказати, я вже сказав йому.

-А тепер ви скажете це мені.

- Навіщо?

-Тому що ми не вийдемо з цієї кімнати, доки ви цього не зробите. Тож продовжимо, добре? Чому ви застрелили Терезу?

Нарешті він подивився на неї.

- Ви не зрозумієте.

-А ви спробуйте пояснити.

-Думаєте, я хотів її вбити?

-Гадаю, ви, мабуть, розлютилися через те, що вона розлучилася з вами.

Він кинув на неї крижаний погляд.

-Чоловік здатен так далеко зайти, тільки якщо його загнати у глухий кут. Вона жила в моєму будинку. Не можна вигнати людину з її власного довбаного будинкуі

- Розкажіть мені про пістолет, з якого ви стріляли. Глок.

-А що з ним?

- Він не зареєстрований. А оскільки Тереза мала обмежувальний припис проти вас як кривдника, ви незаконно володіли цим пістолетом.

-Згідно з другою поправкою я маю право на зброю.

- Штат Массачусетс із цим не згоден.

-До біса штат Массачусетс.

-І штат Массачусетс із радістю відправить вас туди ж, -каже вона й посміхається.

Вони розглядають одне одного через стіл, і до нього, здається, нарешті доходить уся серйозність ситуації, у якій він опинився. Раптом йому перехоплює подих, і він опускає плечі.

-Так не мало статися, - промовляє він.

-Але сталося. Чому?

— Ви не уявляєте, яке пекло вона мені влаштувала. Вона ніби хотіла мене розлютити. Ніби навмисно робила все, щоб я відреагував.

- Що саме вас дратувало?

-Те, як вона дивилася на інших чоловіків. Те, як вона відповідала, коли я їй вказував на це.

-Тобто вона сама напросилася, ви хочете сказати?

Він чує в її голосі огиду й підводить голову, щоб подивитися їй в обличчя.

-Я знав, що ви не зрозумієте.

Але Френкі розуміє. Вона вже занадто багато разів чула таке виправдання або його варіації. «Я не винний. Жертва змусила мене це зробити»». Вона могла б показати йому список дзвінків його дружини на 911. Вона могла б показати йому запис її останнього візиту до швидкої допомоги й фотографію її побитого обличчя, його відповідь однаково була б такою ж: «Я невинний».

Ніколи не винний.

Вона відкидається на спинку стільця, раптово втомившись від своєї ролі в цих триактних трагедіях. Френкі - персонаж, який незмінно виходить на сцену надто пізно, у третьому акті, після того як шкоди вже завдано. Після того, як застібають патологоанатомічний мішок. Якби тільки вона могла ввійти в цю драму раніше, коли ще був час застерегти майбутню місіс Лугович: «Відступіть зараз, поки ви не закохалися в цього чоловіка. Перш ніж погодитеся стати його дружиною. До побоїв, заборонних приписів і викликів швидкої допомоги. До того, як над вами застібнуть блискавку мішка для трупів».

Але закохана жінка рідко дослухається до голосу розуму. Френкі думає про власних імпульсивних доньок і не спить ночами в очікуванні заспокійливого брязкання їхніх ключів у замку дверей. Скільки годин сну вона втратила, дивлячись, як спливають години, і боячись уявити всі можливі жахи?

Вона дуже добре знає, що може піти не так. Вона бачила це сьогодні, у спальні мертвої жінки.

Поліціянт виводить Луговича з кімнати, а Френкі залишається на своєму стільці й занотовує допит. Усе записано на відео, але вона досить старомодна: їй подобається відчувати папір на дотик, і вона віддає перевагу його стійкості. Слова, написані чорнилом, не зникають в ефірі й не видаляються випадково, а сам процес їх запису допомагає відновити допит у деталях. Телефон сповіщає про отримане повідомлення, але вона пише далі, поспішаючи зафіксувати свої враження, поки вони не стерлися з пам’яті. А от її відраза до Едді Луговича залишиться з нею назавжди. Френкі настільки зосереджена на своїх нотатках, що не помічає, як до кімнати заходить Мак. Лише почувши, як він чхає, вона підводить очі.

- Щойно телефонували від судмедекспертів. Питають, чи ми приїдемо, - каже він.

-Куди?

-На розтин Терин Мур.

Френкі дивиться на свої сердиті каракулі. Згадує вишкірене обличчя Едді й подушку, забризкану кров'ю його дружини. Вона згортає блокнот.

-Узагалі-то ми не мусимо їхати, - зауважує Мак. - Це звичайне самогубство.

-Ти в цьому абсолютно впевнений?

Мак покірно зітхає.

-Я сяду за кермо.

РОЗДІЛ 16

ФРЕНКІ

З досвіду Френкі, розтини рідко закінчуються якимось значущими сюрпризами. Іноді судмедексперт може виявити додаткове кульове поранення чи приховану пухлину, чи, яку випадку з одним божевільним пенсіонером, який розстріляв своїх сусідів, неймовірний випадок атрофії мозку, відомий як хвороба Піка. Але здебільшого Френкі вже знає причину й спосіб настання смерті ще до того, як патологоанатом робить перший розріз. Здебільшого розтин — це проста формальність, і Френкі не зобов’язана бути присутньою на ньому.

Цей розтин вона воліла би пропустити.

Коли вона бачить тіло Терин Мур, що лежить на столі, їй надто легко уявити, що воно належить одній з її власних доньок. Доньок, яких вона годувала й купала, яким міняла підгузки; які на її очах перетворювалися з пухких немовлят на струнких дівчат-підлітків і зрештою на вродливих молодих жінок. А тепер перед нею колись теж вродлива донька іншої матері. Думка про жінку, яка втратила свою дитину, настільки болюча, що їй хочеться піти. Натомість вона стоїчно зав’язує паперову маску і приєднується до Мака за столом для розтину.

-Я не очікував, що ви прийдете, тому почав без вас, -каже доктор Флір, патологоанатом.

Якби Френкі не знала, що він фанатично піклується про своє здоров’я, є веганом і бігає марафон, то подумала б, що він серйозно хворий, бо він худий, як скелет, а його блакитні очі пильно дивляться з обтягнутого шкірою черепа.

-Я зараз відкрию грудну клітку.

Поки Флір секатором розрізає оголені ребра, Френкі змушує себе зосередитися на тулубі. Стоячи поруч із нею, Мак гучно чхає за паперовою маскою, але здригнутися її змушує саме хрускіт кісток, що ламаються.

-Схоже, вам краще піти додому, детективе Мак-Клеллане, - зауважує Флір. - До того, як ви встигнете заразити нас своїм вірусом.

-Чому вас так хвилює якийсь нікчемний вірус? - пирхає Мак. - Я думав, що ви, вегани, нездоланні.

—Вам теж не зашкодить хоча б раз спробувати стати веганом. Мине кілька місяців — і ви не сумуватимете за тваринними жирами.

-Можливо, і спробую, коли броколі зроблять схожою за смаком на стейк.

-У вас же немає температури? А болю в м'язах?

-Це звичайна застуда. Волога погода - катастрофа для моїх носових пазух. У будь-якому разі, я ж у масці!

-Паперові маски не герметичні, і ви вже чхали, щойно зайшли. Зараз ваш вірусний аерозоль розлетівся по всьому приміщенню.

- Перепрошую, що дихаю.

Флір розрізає останнє ребро й піднімає грудину, відкриваючи серце й легені. І заглядає в грудну порожнину.

- Цікаво.

- Що цікаво? — запитує Френкі.

-Аорта на вигляд неушкоджена.

- Це для вас несподіванка?

- Падіння із шостого поверху на бетон зазвичай призводить до значно більших внутрішньогрудних травм, ніж я тут бачу. Коли тіло падає на землю з такою швидкістю, серце смикається на зв'язках, і це може призвести до розриву магістральних судин, але тут я не бачу жодного розриву. Можливо, тому, що їй було лише двадцять два роки. У таких молодих людей сполучна тканина набагато еластичніша. Стінки судин пружинять і повертаються до норми.

Френкі дивиться на блискуче серце Терин Мур і думає про травми, після яких молоді дівчата іноді не оговтуються. Коли йде з родини батько. Коли полишає хлопець.

-Отже, вона загинула від травми голови? - запитує Мак.

-Майже напевно. - Флір розвертається і кличе через кімнату свою асистентку, яка встановлює лоток з інструментами для наступного розтину. — Лізо, можеш дістати рентгенівські знімки черепа Терин Мур, щоб вони могли подивитися?

-І що ми там маємо побачити? - цікавиться Мак.

-Я вам покажу. Щоб проломити череп, потрібно лише п’ять футофунтів сили. Таку силу можна задіяти, навіть упавши з висоти трьох футів на голову, а це було падіння з шостого поверху. - Флір переходить до монітора комп’ютера, куди Ліза завантажила знімки черепа. - За знімками у прямій і бічній проекціях можна було б припустити, що дівчина вдарилася об землю, відскочила і вдарилася вдруге. Перший удар спричинив цей компресійний перелом лускової частини скроневої кістки. Другий удар спричинив перелом лобової кістки і призвів до травми обличчя. На основі правила Пуппе ми можемо з'ясувати послідовність ударів.

- Правило Пуппе? - перепитує Мак. — Це якось пов’язано із собаками?²⁶

Флір зітхає.

-Це правило має назву Пуппе на честь доктора Ґеорґа Пуппе, лікаря, який уперше описав цей принцип. Згідно з цим правилом, лінія наступного перелому зупиняється лінією попередньою перелому. Ви бачите на цьому рентгенівському знімку, де прогнулася кістка? З огляду на розташування пошкодження - біля скроневої ямки, - гадаю, швидше за все, стався розрив середньої мозкової артерії. Коли ми відкриємо череп, то майже напевно знайдемо субарахноїдальну кровотечу. Але дозвольте мені продовжити з грудною кліткою.

Флір повертається до столу для розтину й бере скальпель. Він вирізає серце й легені, кладе їх у миску й переходить до черевної порожнини. Він швидко та вправно вирізає шлунок і кишківник, печінку й селезінку. Коли він розрізає шлунок і виливає вміст у миску, повітря наповнюється кислим смородом шлункового соку. Френкі нудить, і вона відвертається.

-Підчас останнього прийому їжі вона споживала... червоне вино, напевно, - каже він. - Ніякої їжі я не бачу.

-У неї в мікрохвильовці були макарони із сиром, - зауважує Френкі.

-Але вона їх так і не з’їла. У шлунку немає твердої їжі. - Флір відкладає розрізаний шлунок і звертає увагу на оголену черевну порожнину.

Нутрощі, які він тимчасово видалив, не хворі — це органи здорової молодої жінки, яка мала б пережити всіх, хто стоїть навколо цього стола. Утім усі вони — Флір, Мак і Френкі - усе ще живі й дихають, а Терин Мур - ні.

-Щойно я закінчу з тазом, ми відкриємо череп, і ви побачите, яку шкоду може завдати падіння із шостого поверху... - Він замовкає, зануривши руки глибоко в порожнину тазу. Різко повертається до Лізи. - Необхідно зробити аналіз крові на ХГЛ²⁷. І покладіть матку в розчин формальдегіду.

-ХГЛ? - Ліза підходить до столу. - Думаєте, вона...

- Нехай доктор Сіу подивиться на зрізи матки. - Він тягнеться по шприц. - І нам потрібно буде взяти ДНК із цих тканин.

-ДНК? Що відбувається? - запитує Мак.

Френкі й без розпитувань уже розуміє причину збору ДНК. Вона дивиться на тазову порожнину Терин Мур і запитує:

- На якому вона була терміні?

- Я не хочу висувати здогадки. Я можу лише сказати, що її матка аномально велика, і, як на мене, на дотик вона м’яка, набрякла. Ми збережемо її у формаліні, а зрізи дослідить дитячий патологоанатом.

- Вона була вагітна? — Мак дивиться на Френні. - Але її хлопець сказав, що вони розійшлися кілька місяців тому. Гадаєш, це його дитина?

-Якщо не його, то ми щойно відкрили нову скриньку Пандори.

Флір знімає ковпачок зі шприца.

-ДНК дає відповіді на всі таємниці життя.

-Отже, тепер нам відома причина її самогубства, - каже Мак. - Вона дізналася, що вагітна. Розповіла про це колишньому хлопцю, а той відмовився з нею одружуватися. Він сказав, що це її проблема, а не його. Вона впадає у важку депресію та зрештою стрибає з балкона. Тоді все має сенс.

-Такий сценарій здається цілком логічним, — погоджується Флір.

Мак дивиться на Френкі.

-Отже, ми нарешті маємо переконливий доказ, що то було самогубство?

-Не знаю, - відповідає вона.

-Усе через той клятий мобільний телефон, так? Він досі не дає тобі спокою.

-Який телефон? - запитує Флір.

-Мобільний телефон дівчини зник, - пояснює Френкі.

-Думаєте, його вкрали?

-Ми не знаємо. Ми чекаємо, поки її мобільний оператор надішле нам перелік її вхідних і вихідних дзвінків.

-Гаразд, - каже Мак. - Суто теоретично. Припустімо, що це було не самогубство. Припустімо, що хтось зіштовхнув її з балкона. Як у біса ми це доведемо? У нас немає свідків. У нас немає доказів злому. Ми знаємо тільки те, що вона опинилася на тротуарі з проломленим черепом.

«Череп з двома різними переломами», - промовляє по-думки Френкі й повертається до комп'ютера, де на моніторі все ще світяться рентгенівські знімки Терин Мур.

-У мене запитання про ці окремі лінії перелому, докторе Фліре.

- Що саме вас цікавить?

- Ви сказали, що вона вдарилася об землю, відскочила і знову вдарилася. Звідки ви це знаєте?

-Я ж казав, це за законом Пуппе. Спочатку стався компресійний перелом скроневої кістки. Другий удар спричинив перелом лобової кістки.

—А якщо вона не відскочила? Якщо вона вдарилася об землю лише один раз? Чи можливо, що перший перелом стався ще до того, як вона впала з балкона?

Флір зіщулює очі.

- Ви припускаєте дві окремі травматичні події.

-Але ж рентгенівський знімок не виключає такої можливості?

Він на мить замовкає, обмірковуючи її запитання.

-Ні, не виключає. Та якщо ваше припущення правда, то це означатиме...

— Що сталося не самогубство, - закінчує фразу Френкі.

РОЗДІЛ 17

ФРЕНКІ

Вони сидять у робочому кутку Мака, де одразу впадає в очі фотографія його дружини Петгі - засмаглої, усміхненої і в купальнику. У свої п’ятдесят два Петті все ще підтягнута й має чудовий вигляд у бікіні, тож ця світлина невпинно дратує Френкі, бо вона сама в бікіні ніколи не почувалася впевненою. А ще тому, що від фото так і тхне хвастощами: «У мене сексапільна дружина, а чим похизуєшся ти?». Це здається доволі нетактовним, оскільки половина їхніх колег у підрозділі розлучені чи на межі розлучення. Утім, вона не може засуджувати чоловіка за те, що він пишається своєю дружиною.

Френкі намагається не дивитися на гарячу Петті, світлина якої висить прямо над комп’ютером, і зосереджується на відео, що відтворюється на моніторі Мака. Це запис із камери спостереження, встановленої на будинку навпроти квартири Терин Мур. Хоча її балкон і зависокий, щоб потрапити в зону огляду камери, запис мав би зафіксувати падіння дівчини на землю, а також момент, коли водій «Ліфт» виявив її тіло. Френкі лячно переглядати перший фрагмент—останню частку секунди між життям і смертю, і її плечі напружуються, коли Мак перемотує відео вперед, а таймкод швидко прокручується від опівночі до 12:30 - 1:00 ночі. Тієї ночі із заходу налетіла гроза, і дощ затуляє камеру від сторонніх очей. Раптом на тротуарі магічним чином матеріалізується тіло. Безформна темна груда за намистинами доїду.

- Назад, - каже Френкі.

Мак відмотує відео до 1:10. Тіла немає. Вони обоє нахиляються до монітору, уважно спостерігаючи за місцем події на відео вже на нормальній швидкості.

-Ось вона, - говорить Мак.

Він перемотує назад, кадр за кадром, і зупиняє відтворення.

Френкі вдивляється в те, що з’являється на екрані о 1:11:25. Тіло Терин, що падає, - всього лише темна пляма, що зависла в повітрі. Розгледіти жодних деталей її обличчя неможливо; вони лише знають, що дивляться на останню частку секунди перед тим, як вона вдарилася об бетон.

- Я ніде не бачу її мобільного телефону, - каже Френкі.

—Може, він упав кудись за межі кадру.

-Подивімося, чи не проходить хтось повз і не підбирає його.

І знову таймкод біжить уперед. 0 1:20 повз проїжджає, не зупиняючись, автівка. О 1:28 - ще одна. Йде сильний дощ, і водії, без сумніву, зосереджені на дорозі попереду, вдивляючись у темінь крізь патьоки води на лобовому склу. Авто проїжджають одне за одним, не зупиняючись, а тіло Терин Мур лежить непоміченим і повільно остигає. З огляду на погану погоду й пізню годину не дивно, що повз не проходить жоден пішохід.

О 3:51 в кадр потрапляє чорний седан. Цей автомобіль не проїжджає повз, як інші. Натомість він сповільнює хід і зупиняється, закриваючи камері огляд. Кілька секунд седан стоїть на узбіччі, наче водій не може вирішити, чи варто йому виходити на дощ і з’ясовувати, що сталося, чи просто їхати далі, як це робили до нього інші. Нарешті дверцята машини відчиняються, і з неї виходить чоловік. Він прямує до тротуару, присідає навпочіпки. Хто цей чоловік, не видно. За кілька секунд він залазить назад у авто.

-Дзвінок на номер 911 надійшов о 3:52, — зауважує Мак. - Отже, це наш водій «Ліфт», точно за розкладом.

- Він поводиться як свідомий громадянин. Я не можу уявити, щоб він поцупив її телефон. То що сталося з мобільником?

-Дався тобі цей телефон. Послухай, де б він не був, це не змінює наш висновок. Ми знаємо, що точний час смерті -перша одинадцять. О третій п’ятдесят одна водій «Ліфт» знаходить її тіло і викликає поліцію. Самогубство - усе ще наша головна версія.

-Подивімося, що покаже камера на вхідних дверях.

Під’їзд багатоквартирного будинку Терин Мур розташований за рогом від місця, де приземлилося її тіло, і єдиний доступний запис із камери спостереження, встановленої на висоті трьох футів над домофоном, - це відео із вхідних дверей. Камера стара, відео зернисте, але воно могло б зафіксувати всіх, хто входив до будинку.

Мак починає з 21:00.0 21:35 вони бачать сусідку Терин -Гелен Нґ, з мокрою від дощу головою. Був вечір п’ятниці, будинок розміщений поблизу коледжу, тож коли годинник наближався до півночі, мешканці продовжували сходитися до своїх домівок.

-У цьому будинку мешкає щонайменше вісімдесят-дев’яносто осіб, - каже Мак. - Ми що, збираємося зіставляти імена з усіма цими обличчями?

— Просто спостерігаймо далі. Може, нам пощастить, і з’явиться гарненький хлопчик Ліам.

- Це все одно не доведе, що він її убив.

—Але доведе, що він бреше про те, коли востаннє бачив її. І це вже початок.

— Почнемо, і що?

О 23:00 з’являється пара, вони обтрушуються від дощу. Молода жінка кусає чоловіка за вухо, а коли обидва опиняються всередині, він уже лапає її за груди.

—У мене в коледжі такого не було, - зауважує Мак.

Об 11:45 до дверей, спотикаючись, заходять двоє молодих людей, явно напідпитку.

О 12:11 тримаючи в руках ізотермічну сумку для доставки, із дощу до будівлі мляво заходить втомлений кур’єр «Доміно піца». За п’ять хвилин він виходить із порожньою сумкою.

А о 12:55 з’являється парасолька. На відміну від тієї яскравої візерунчастої парасольки, з якою Мак був на місці загибелі Терин, ця - чорна й анонімна, її неможливо відрізнити від мільйона інших парасольок, а нейлоновий купол приховує того, хто її тримає. Людина-парасолька заходить до будівлі, не показуючи свого обличчя на камеру.

Френкі нахиляється ближче.

- Це може бути важливим.

- Просто людина з парасолькою.

- Поглянь на час, Маку. Лише шістнадцять хвилин до падіння Терин Мур на тротуар.

- Можливо, один із мешканців, який повертається додому.

— Подивімося, що буде далі.

Протягом наступних тридцяти хвилин нічого не відбувається. Відлік часу триває, а в під’їзді більше нікого не з’являється. Єдиний рух, зафіксований на відео, - це випадкові бризки дощу, що вривається всередину. Здається, що всі мешканці будинку розійшлися по домівках на ніч.

Ні, не всі.

01:25 ночі хтось виходить з будівлі. Це людина-парасолька. І знову Френкі не може розгледіти обличчя, не може навіть визначити стать. Захищена куполом з чорного нейлону, людина невпізнаваною проходить повз камеру і вислизає в ніч.

-Повернись назад, - просить Френкі. - На десять секунд.

Мак перемотує відео назад, і людину-парасольку засмоктує назад у будівлю. Френкі ледве наважується перевести подих, як відео знову прокручується, але вже в сповільненому темпі, кадр за кадром. У кадрі з’являється парасолька. Щойно вона збирається вийти з кадру, Мак зупиняє зображення.

-Гей, - вигукує він. - Поглянь на це. - Він вказує на чорний опуклий предмет, що визирає з-за парасольки; його глянцева поверхня відбиває світло від лампи над входом у під’їзд. - Схоже на мішок для сміття, - каже він.

На мить Френкі та Мак замовкають, зосереджені на екрані, де відео зупинилося на 1:26 ночі. У цей моментТерин Мур лежала на тротуарі за рогом, її череп був розтрощений, а кров змішувалася з дощем.

-Можливо, тут немає ніякого зв’язку, - зауважує Мак. -Навіть якщо він є, нам буде важко це довести.

-Тоді нам варто взятися за роботу.

РОЗДІЛ 18

ФРЕНКІ

Старезний ліфт у будинку сьогодні ввечері здається ще повільнішим; він харчить, піднімаючи чотирьох пасажирів та їхні коробки з криміналістичним обладнанням на шостий поверх.

- Принаймні цього разу він працює, - зауважує одна зі спеціалісток з огляду місця злочину. - Минулого тижня нам із Брі довелося тягнути це обладнання хиткою драбиною, щоб дістатися до місця смерті. То було на даху.

-Що ж, леді, сьогодні, - каже Мак, - я вам допомагатиму.

Його галантна пропозиція, здається, не вражає ні Ембер, ні Брі, які відповідають ввічливими посмішками міленіалів. За винятком Мака, сьогодні на місці злочину працює суто жіноча команда, що є ознакою феміністичного прогресу, про який Френкі не могла й уявити, коли приєдналася до поліції Бостона понад тридцять років тому. Вона радіє, коли бачить, як багато таких молодих жінок, як ці двоє, патрулюють вулиці міста, ведуть суперечки в залі суду чи грайливо тягають важке обладнання на місця злочинів. Френкі знову і знову повторює своїм близнючкам, що дівчатка можуть робити все, що завгодно, якщо вони наполегливо працюють, зосереджуються і не дозволяють хлопцям відволікати їх від роботи.

Колись, можливо, близнючки дослухаються.

Піднявшись на шостий поверх, Ембер і Брі беруть дві найважчі коробки зі спорядженням і виносять їх із ліфту, а Маку залишають нести найлегшу.

Він зітхає.

— З кожним днем я почуваюся все непотрібнішим.

- Ми загарбуємо свгг, - відказує Френкі.—Звикай до цього.

Вони зупиняються в коридорі, щоб натягнути латексні рукавички та бахіли, перш ніж зайти до квартири Терин Мур. Із часу попереднього візиту Френкі нічого не прибирали, і підручник «Медея» так само лежить на кухонному столі, де вона бачила його востаннє, і з обкладинки на неї дивиться гнівне обличчя жінки.

Брі ставить свій контейнер з хімікатами й оглядає кімнату.

-Почнімо звідси. Але перед тим, як я змішаю люмінол, перевірмо це місце за допомогою краймскопу. - Вона вказує на коробку, яку щойно поставив Мак. - Окуляри там. Можливо, ви захочете їх одягнути.

Поки Ембер і Брі встановлюють камеру і штатив, Френкі одягає окуляри, щоб захистити очі від шкідливих хвиль світла ліхтаря, яким користуватимуться для початкового огляду кімнати. Хоча він не виявить прихованих слідів крові, та вкаже на волокна і плями, які можуть потребувати детальнішого огляду.

-Вимкніть, будь ласка світло, детективе Мак-Клеллане, -просить Ембер, запнувши вікна шторами.

Мак клацає настінним вимикачем.

У раптовій темряві Френкі ледве розрізняє силуети двох молодих жінок, що стоять біля вікна. Вмикається синє світло ліхтаря, і Ембер проводить променем по підлозі, відкриваючи нову моторошну картину з освітлених волосинок і волокон.

-Схоже, що ваша жертва не була взірцевою господинею, - зауважує Ембер.

- Вона навчалася в університеті, - каже Мак.

-Тут давно не користувалися порохотягом. Багато пилу й пасма волосся. У неї було довге волосся?

—До плечей.

-Тоді це, ймовірно, її волосся.

Синій промінь стрибає на журнальний столик, висвітлюючи сміття, яке залишила покійна мешканка квартири. Ще довго після того, як речі Терин вивезуть, після того, як її тіло поховають у могилі, сліди її присутності все ще залишатимуться в цих кімнатах.

Промінь ультрафіолету рухається зиґзаґом по килимку й піднімається до спинки дивана, де різко зупиняється.

- Гей, - гукає Ембер. - Тут дещо цікаве.

— Що? - запитує Френкі.

-Щось флуоресціює на оббивці.

Френкі підходить ближче і вдивляється в пляму, що світиться, і здається, плаває в темряві.

- Це кров?

- Ні, але це може бути біологічна рідина. Ми перевіримо її на кислу фосфатазу і зробимо аналіз ДНК.

- Ви думаєте, що це сперма? Її вагінальні й ректальні мазки не показали жодних доказів недавньої сексуальної активності.

— Цій плямі можуть бути тижні, навіть місяці.

-Хммм. Сперма на спинці дивана? - недовірливо питає Мак.

— Мова про студентів, детективе, - каже Ембер. - Ми можемо надати вам довгий список усіх дивних місць, де ми знаходили плями сперми. І якби пара займалася цим стоячи, то пляма потрапила б на диван приблизно на цій висоті.

Френкі не хоче про це думати. Вона не хоче думати про те, що дівчата віку її доньок займаються сексом у будь-якій позі.

-Може, перейдемо до люмінолу? - пропонує вона. -Мене більше цікавлять сліди крові.

-Детективе Мак-Клеллане, увімкніть, будь ласка, світло.

Мак клацає вимикачем. Там, де колись сяяла пляма, Френкі бачить лише тьмяно-зелену оббивну тканину. Того, що флуоресціювало під криміналістичним приладом, більше не видно, але вона знає, що воно все ще там і чекає на розгадку свої таємниці.

Брі відкриває контейнер у формі куполу й дістає пляшечки з хімікатами, які вона змішує, щоб отримати люмінол. Оскільки люмінол швидко розкладається, його слід готувати на місці.

- Вам, мабуть, варто одягнути респіратори, - радить Брі, висипаючи компоненти в банку і збовтуючи її. - І коли ми вимкнемо світло, детективи, залишайтеся на місці, щоб я не наштовхнулася на вас у темряві. Гаразд, усі готові?

Френкі натягує респіратор, а Мак клацає настінним вимикачем, знову занурюючи кімнату в темряву. Френкі чує тихе шипіння пульверизатора, коли Брі розпилює речовину в кімнаті. Хемілюмінесценція завжди здавалася Френкі чорною магією, але вона знає, що це лише хімічна реакція люмінолу із залізом у гемоглобіні. Ще довго після пролиття крові, навіть якщо витерти чи зафарбувати сліди, її молекулярний слід залишиться і мовчки чекатиме, щоб розповісти про свою появу.

Коли люмінол осідає на підлогу, відкривається справжня історія смерті Терин Мур.

-Срань господня! - не стримується Мак.

Біля їхніх ніг, мов химерні залізничні колії, спалахують паралельні лінії, позначаючи місця, де кров просочилася в тріщини між потертими дошками підлоги і стала недосяжною для будь-якої швабри чи губки. Те, що було невидимим при яскравому світлі, тепер світиться примарним відлунням насильства.

«Ось і він. Доказ».

-Ти знімаєш, Ембер? - запитує Брі.

—Усе на відео. Бризкай далі.

Пляшка знову шипить. З’являється більше паралельних ліній на підлозі: залізничні колії тягнуться через чорну рівнину.

—Я бачутутсліди, — говорить Брі, - які вказують на те, що жертву тягнули в напрямку балкона.

- Я теж бачу, - каже Френкі. - Простежте їх у зворотному напрямку. Де вони починаються?

Пульверизатор знову шипить. Раптом спалахує куток журнального столика. Підлога навколо запалюється безладно розкиданими яскравими точками: здається, то вибухають зірки, і що далі від них, то світло тьмяніше, а край «неба» уже в чорній темряві.

-Тут. - тихо каже Брі. - Саме на цьому місці все сталося.

Мак вмикає світло в кімнаті, і Френкі дивиться вниз, туди, де кілька секунд тому зірками сяяли бризки крові. Зараз вона бачить лише підлогу і звичайнісінький журнальний столик, з якого змито всі видимі сліди насильства. Люмінол розкрив таємниці квартири, і тепер, коли Френкі оглядає кімнату, вона може уявити, як усе відбувалося. Вона бачить, як Терин Мур відчиняє двері своєму відвідувачу. Можливо, дівчина ще не відчуває небезпеки, коли дозволяє вбивці увійти. Можливо, вона навіть пропонує відвідувачу келих вина чи макарони із сиром, які розігріває в мікрохвильовій печі. Можливо, вона так і не помітила загрози нападу.

Але потім напад: поштовх або удар, від якого дівчина падає на гострий кут журнального столика. Від удару їй проламується череп, і кров розбризкується на підлогу. Тепер вбивця тягне оглушену дівчину до балкона. Там він відчиняє двері, впускаючи потоки холодного повітря і дрібного дощу. Чи жива ще Терин, коли він піднімає її через перила, коли скидає з балкона? Чи жива вона, коли її тіло падає в темряву?

Убивця береться до роботи, стираючи докази того, що сталося. Він витирає кров з підлоги та журнального столика. Забруднені ганчірки й паперові рушники запихає в чорний сміттєвий пакет. Залишає балконні двері навстіж відчиненими, а світло ввімкненим, виносить мішок з будинку і зникає в ночі. Він сподівається, що ніхто не зазирне далі того, що здається самогубством, ніхто не витратить час на пошуки мікроскопічних слідів крові, які йому не вдалося стерти.

Але вбивця припустився помилки: він також забрав мобільний телефон дівчини і, напевно, знищив його, щоб його не можна було відстежити. Це дрібна деталь, яку слідчі можуть легко проігнорувати. Зрештою, поліції набагато простіше закрити цю справу й рухатися далі. Саме на це й розраховує вбивця: на недбалого поліціянта. Або занадто перевантаженого роботою, щоб розглянути всі можливі версії та простежити за кожною зачіпкою.

«То він не знає мене», - думає Френкі.

ДО

РОЗДІЛ 19

ДЖЕК

Протягом тижня Терин не з’являлася на заняттях і не відповідала на електронні листи Джека. Захворіла? Повернулася додому в Мен? Навіть Коді Етвуд не міг - або не хотів - сказати йому, що з нею сталося, і Джек настільки розхвилювався, що навіть зайшов на її сторінку у фейсбуці, сподіваючись побачити оновлений статус, але за тиждень вона не додала жодного нового допису.

У понеділок Джек уже хотів зателефонувати до канцелярії навчальної частини й просити перевірити, чи все з нею гаразд. Тому він відчув неабияке полегшення, коли вранці почув стукіт у двері і, підвівши голову, побачив Терин, яна стояла у дверях кабінету.

-З вами можна поговорити? - запитала вона.

—Звісно! Радий вас бачити.

Вона ввійшла й зачинила за собою двері. Він подумав, що варто було б попросити її залишити двері відчиненими. Після тієї скарги він вирішив ніколи більше не розмовляти зі студентами — чи то дівчатами, чи то хлопцями - за зачиненими дверима. Але він не бачив Терин відтоді, як вона вибігла з ресторану в МВМ, і, дивлячись на її виснажене обличчя, розумів, що їй потрібна була порада. Тож двері залишилися зачиненими.

-Я хвилювався за вас, - сказав він, коли вона сіла навпроти нього. - Ніхто не знав, чому ви пропустили заняття минулого тижня. Навіть Коді.

Вона зітхнула.

-Тиждень виявився важким.

-Ви хворіли?

-Мені просто потрібен був час, щоб поміркувати. І я прийняла рішення. - Вона сіла прямо, розправила плечі. - Я хочу вступити до магістратури. Чи не запізно подати тут заяву на докторську програму?

- Боюся, що запізно. Але можна спробувати. В особливих випадках комісія може зробити виняток.

-Ви вважаєте, що мій випадок може бути особливим?

-На моєму семінарі ви працюєте на тверду «А». І професор Мак-Ґваєр казав мені, що ваша робота про Мері Волстонкрафт²⁸ була блискучою. Він - голова випускної комісії, тож це добрий знак.

Він зробив паузу, намагаючись прочитати її думки по обличчю й зрозуміти, що змусило її прийняти таке раптове рішення.

-Чому ви раптом зацікавилися магістратурою, Терин?

Її нижня губа затремтіла. Вона прокашлялася й промовила твердим голосом:

-Я розлучилася зі своїм хлопцем.

- Мені шкода.

Її очі застигли. Вона знову прокашлялася, борючись зі сльозами.

Йому хотілося обійняти її, але натомість він простягнув їй коробку із серветками.

—Я не хочу вивалювати на вас свої проблеми, але й не хочу, щоб ви думали, ніби я проігнорувала ваші заняття. Це найкращий семінар, який я коли-небудь відвідувала. А ви -найкращий викладач із усіх, які в мене були.

Вона побачила, як він насупився, і додала:

- Перепрошую, якщо я вас збентежила. Хай там як... - Вона перевела подих. - Це змусило мене переосмислити все, що стосується мого майбутнього. Якого я прагну життя. Я зрозуміла, що була такою ж пасивною і безсилою, як Елоїза. Я не невдаха, якою мене вважає Ліам, і я збираюся це довести.

—Ліам? Це ваш хлопець?

—Так. — Вона витерла рукою очі. - Він вважає, що я недостатньо добра для нього.

— Ну, це просто лайно собаче. Перед вами відкривається цілий світ можливостей, і вам не потрібен диплом про вищу освіту, щоб довести свою цінність. Ви можете робити все, що завгодно, й бути ким завгодно. З якого дива він вважає, що ви недостатньо добрі?

—Може, тому що він - син лікаря, а я просто... просто я. - Вона знову витерла очі. - Ми зустрічалися всю старшу школу. Я сподівалася, що колись ми одружимося. Принаймні він мені так казав. Але тепер цього не станеться. Він не одружиться з такою, як я. - Вона перевела подих і випросталася. - Я збираюся це змінити.

- Вибачте, що питаю, але ви вступаєте до магістратури для себе? Чи щоб йому щось довести?

—Я не знаю. Можливо, і те, і інше. У будь-якому разі, мені потрібно це зробити. Я хочу бути схожою на вас.

— На мене? — здивовано перепитав він.

- Ваше життя здається таким ідеальним. Ніби ви все спланували до дрібниць.

Він усміхнувся.

-Зачекайте, поки доживете до мого віку. Ви зрозумієте, що наперед ніколи нічого не сплануєш.

- Але візьмімо вашу роботу. Ви жїї по-справжньому любите?

-Так, люблю. Люблю бути з молоддю, говорити про книжки, які я обожнюю. Проводити дослідження, які мене захоплюють. Якщо ви прагнете такої кар’єри, то я впевнений, ви маєте до неї хист.

-Дякую, - пробурмотіла вона.

-А що стосується вашого колишнього хлопця, то якщо хтось і невдаха, то це він, бо відпустив вас. Будь-який інший чоловік вважав би за щастя мати таку дивовижну жінку, як...

Він зупинився, несподівано вловивши запал у власному голосі. Вона теж почула це й нахилилася до нього, втупивши очі в його обличчя. Він опустив погляд на стіл.

-А зараз поговорімо проте, що вам потрібно зробити для вступу до магістратури.

-А ще мені знадобиться стипендія.

- Гаразд. Але про все по порядку. Погляньмо, чи зможемо ми зарахувати вас до програми. Я надішлю вам контрольний список документів. А ще напишу рекомендаційного листа, і я впевнений, що професор Мак-Ґваєр теж напише. Але навіть із високим середнім балом на вас чекає жорстка конкуренція. У програмі лише кілька місць.

-Але ви однаково вважаєте, що я маю шанс?

-Я читав ваші роботи, Терин. Гадаю, ви будете справжньою знахідкою для програми, і нам пощастить, якщо ви залишитеся тут.

—Я вам надзвичайно вдячна.

На її віях заблищали сльозинки, і в нього виникло безрозсудне бажання простягнути руку через стіл і змахнути їх. Натомість він подивився на годинник. Йому раптом закортіло закінчити цю зустріч.

—Ви не схожі на інших професорів. Ви набагато людяніший і чуйніший.

Джек знизав плечима, почуваючись так, ніби наближається до мінного поля.

-У будь-якому разі, якщо ви захочете зайти наступного тижня, ми можемо поговорити про роботу, яку ви пишете. Цікаві ідеї в дипломній роботі, безумовно, додадуть ваги вашій заяві.

—Я вже працюю над нею.

Він провів її до дверей, де вона затрималася так близько до нього, що він відчув запах її шампуню. Він зробив крок убік.

—Приходьте у будь-який час, Терин.

Вона потиснула йому руку й вийшла з кімнати. І хоча кроки дівчини в коридорі вже стихли, він усе ще відчував на своїй руці її дотик.

РОЗДІЛ 20

ТЕРИН

«Ви можете робити все, що завгодно, й бути ким завгодно».

У її голові лунав його голос. Вона подумки повторювала його слова як мантру, сидячи в бібліотеці з відкритим ноуг-буком і розкладеними на столі книжками. «Ви можете робити все, що завгодно». «Бути ким завгодно». Вона хотіла, щоб її поважали. Вона хотіла, щоб Ліам пошкодував, що покинув її. Вона хотіла, щоб його мати картала себе за те, що вважала Терин негідною вийти заміж за її дорогоцінного сина. Вона хотіла, щоб світ дізнався про неї.

А найбільше вона хотіла, щоб нею пишався професор Доріан.

Ніхто ніколи не висловлював такої віри в неї, жоден з її вчителів. Навіть її власна мати, хоча на її захист можна сказати, що, побита життям, Бренда була просто нездатна вірити в кращі часи. Терин уявляла, як одного дня під'їде до будинку Бренди на новенькому «BMW». І вручить матері примірник власної книжки - щойно з друкарського верстату. Терин уявляла, як та заплаче від щастя, почувши, що настав час пакувати речі й переїжджати з халупи з двома спальнями до нового будинку, який для неї купила донька.

Але спершу Терин має вступити до магістратури. А це означало, що їй слід завершити цю роботу.

На бібліотечних стелажах вона знайшла «Іліаду» й «Одіссею», а також півдюжини історичних книжок про Троянську війну. «Енеїда» розпалила її інтерес до історій про воїнів і героїв та вибір, який вони робили. «Любов чи слава?» Таку назву дівчина обрала для своєї роботи. Ця тема волала до неї з усіх грецьких міфів і легенд. У той час, як жінки плакали й сумували за своїми зрадливими коханцями -покинута Енеєм цариця Дідона, покинута Ясоном Медея, покинута Тесеєм Аріадна, - чоловіки просто рушали далі в гонитві за славою, не зважаючи на розбиті ними серця. Вони самі обирали свою долю, а жінки завжди були приречені на журбу.

Але не Терин. Вона рушить далі, щоб здобути свою власну славу. «Ви можете робити все, що завгодно, й бути ким завгодно».

-Ти досі тут? - запитав Коді. Він пішов понад годинутому, щоб повечеряти, а тепер повернувся. - Уже майже дев’ята година. Піди повечеряй, поки кафетерій не зачинився.

—Я не голодна.

Він опустився на стілець навпроти й похмуро поглянув на стос книжок, що лежав на столі.

—Ого! А ти, бачу, серйозно ставишся до магістратури.

— І ніщо мене не зупинить.

Вона перегорнула сторінку й пильно дивилася на ілюстрацію, що зображувала Агамемнона. Він тримає у руці ніж, яким збирається перерізати горло своїй прекрасній юній доньці Іфігенії. Це був ще один холодний амбітний чоловік, який обрав славу замість любові й пожертвував власною дитиною, щоб боги послали його кораблям попутний вітер і пришвидшили їхній шлях до Трої. Але він заплатить за цей жахливий учинок, коли повернеться з війни. Його дружина, Клітемнестра, убита горем через смерть доньки, помститься йому. Терин уявила собі чорну лють Клггемнестри, що загнала чоловіка в куту ванній. І ніж у її руці. І тріумф, який та відчувала, встромляючи лезо в груди Агамемнона...

-Я не розумію, Терин. Чому вступ до аспірантури раптом став таким важливим?

-Тому що все змінилося. У мене тепер є плани. Я збираюся отримати ступінь докторки філософії. Хочу викладати, писати книжки і...

- Це якось пов’язано з Ліамом?

-До біса Ліама. - Вона подивилася на Коді. — Він ніщо. Він не вартий мого часу. У моєму житті з’явилися кращі плани.

Коді кліпнув, приголомшений її лютою відповіддю.

-Що сталося? Що змінилося?

Вона на мить замовкла, постукуючи ручкою по столу. Згадала Джека Доріана, як він втішав її та хвалив. І як сказав, що будь-який чоловік вважав би себе щасливчиком, маючи таку жінку, як вона.

-Він усе змінив, - тихо промовила вона. - Професор Доріан.

-Яким чином?

- Він вірить у мене. Ніхто ніколи не вірив.

-Я вірю, Терин. Я завжди вірив у тебе, — проказав Коді.

Але Коді був просто другом, із тих хлопців, які сліпо віддані до кінця. Ні, єдина думка, яка для неї справді важлива, - це думка Джека Доріана. їй стало цікаво, чи думає він про неї так само, як вона про нього.

- Мені треба працювати над проектом, — відповіла вона Коді. - Побачимося завтра.

Вона почекала, поки він вийде з бібліотеки, а потім повернулася до ноутбука й надрукувала в пошуковому рядку браузера запит: «Професор Джек Доріан». Раптом їй страшенно захотілося побачити його обличчя, дізнатися про нього більше. Вона відкрила сторінку факультету з його профілем. На фото, яке явно не оновлювали багато років, він був одягнений у твідовий піджак і краватку та привітно, хоча і мляво, усміхався. Вона згадала його теперішнього: як спалахували його зелені очі, коли він сміявся, пронизане сріблом на скронях темне волосся. їй подобався Джек Доріан, якого вона знала зараз. Можливо, він був старшим, ніж на цій фотографії, і зморшки на його обличчі були трохи глибшими, але важливим був не вік, а його серце й душа.

І він відкрив їх їй.

Терин читала сторінку, закарбовуючи в пам’яті всі деталі. Здобув ступінь бакалавра у Бовдін-коледжі. Ступінь доктора філософії в Єльському університеті. Три роки пропрацював асистентом професора в Массачусетському університеті, чотири роки - асоційованим професором у Бостонському університеті. Останні вісім років - професор Університету Співдружності. Автор двох книжок про літературу й суспільство та понад двох десятків статей на різні теми: від універсальних тем у давніх міфах до сучасних тенденцій у феміністичній літературі. їй захотілося прочитати їх усі, зануритися у все, що він написав, щоб під час наступної зустрічі справити на нього враження. Вона прокрутила довгий список його публікацій і раптом затнулася. Її погляд зупинився на особистій інформації.

«Дружина: Маргарет Доріан».

Звісно, вона знала, що він одружений: вона бачила золоту обручку на його пальці, але чомусь викреслила цю деталь із пам’яті. Вона намагалася відкинути її, але уява вже малювала яскраві картини. Джек іде додому. Ось він заходить у вхідні двері. Дружина чекає, щоб обійняти його й поцілувати. А якщо створені її уявою образи помилкові? Вона згадала той день на семінарі, коли він мав стомлений і розбитий вигляд, ніби в родині щось пішло не так. Можливо, дружини не було вдома, щоб привітати його поцілунком. Можливо, ця жінка сварила та принижувала його.

Можливо, він відчайдушно прагнув знайти людину, яка зробила би його щасливим.

Терин набрала в пошуковику«Маргарет Доріан, Бостон». Ім'я було досить незвичне, тому знайти потрібну жінку виявилося легко. Перші три посилання були на Маргарет Доріан, докторку медицини. На сайті Rate Му Physician²⁹ вона отримала найвищий бал, а один із пацієнтів написав у відгуку про «співчуття та доброзичливе ставлення» до нього докторки Доріан. У онлайн-довіднику Whitepages була інформація про її медичну практику в лікарні Маунт-Оберн, Кембридж.

Терин зайшла на сайт Маунт-Оберн і натиснула на посилання «Маргарет Доріан, доктор медичних наук».

Зі світлини дивилася усміхнена жінка в білому лікарському халаті. Вона мала карі очі й руде волосся до плечей, і хоча досі була привабливою, Терин бачила ознаки середнього віку: зморшки на обличчі, навколо очей, рота. Хоча жінка вже немолода, проте успішна, і пацієнти її люблять. Терин подумала про довгий робочий день лікаря, ночі й вихідні з пацієнтами. Можливо, її чоловік відчував, що ним нехтують? Можливо, він проводив занадто багато ночей на самоті та прагнув компанії?

Терин знову повернулася до інтернету, щоб знайти їхню адресу. Це було нескладно: в мережі немає ніяких секретів. Google Maps привели її прямо до району Арлінгтон. Вона побачила їхній дім: двоповерховий білий колоніальний будинок із галявиною й акуратно підстриженими кущами попереду. У день, коли зробили фото, двері гаража залишилися відчиненими, і всередині було видно припаркований сріблястий седан. На супутниковому знімку дівчина не помітила жодних ознак наявності дітей - ні велосипедів, ні іграшок, ні дитячого майданчика на задньому дворі. Вони були бездітними, тож буде менше проблем, якщо вони коли-небудь розлучаться. Якщо він зустріне когось іншого, з ким захоче провести решту свого життя.

Терин повернулася до фотографії докторки Маргарет До-ріан. Безперечно, вона досі гарненька.

Але, можливо, Джек прагне більшого.

РОЗДІЛ 21

ДЖЕК

-Я б назвавТерин Мур безпрограшною кандидаткою, - промовив Рей Мак-Ґваєр. Він щойно вийшов із засідання випускної комісії і стояв у дверях, усміхаючись до Джека. - Її заявка настільки переконлива, що ми поступилися вимогами щодо кінцевого терміну подання.

-Чудово! Вона буде в захваті, коли це почує.

-Офіційні листи про зарахування з’являться лише за кілька тижнів, але голосування було одностайним. У неї середній бал понад три цілих, дев’ять десятих³⁰. А за рекомендаційними листами вона взагалі друга Глорія Стайнем³¹.

Джек не приховував гордості.

-Вона справді в захваті від програми.

-Сподіваюся, вона не подала документи до Гарварду.

-Ні. Тільки сюди. Це був її пріоритет.

-Дуже добре. Вона подала есе про «Енеїду» з твого семінару як зразок письмової роботи. Я не знавець класичних

дисциплін, але, як на мене, це готовий до публікації матеріал. Елегантне дослідження підтексту Вергілія, що може вказувати на іншу думку автора: замість того, щоб покінчити життя самогубством, цариця Дідона мала встромити меч Енею в серце. - Він засміявся. - Насправді доволі моторошний погляд на історію Енея та Дідони. - Він повернувся, щоб піти, але потім зупинився. - До речі, якщо вона приєднається до нашої програми, то підніме наш середній показник жіночої сексуальності з нинішніх мінус п’яти. Але, мабуть, сподіватися на таке з мого боку не дуже коректно, еге ж?

-Ти - легковажна сексистська свиня.

Рей усміхнувся.

-Так, і пишаюся цим.

* * *

Наступного дня Терин увійшла до офісу Джека, ледь не танцюючи.

-Дякую, дякую, дякую! - вигукнула вона й перехилилася через стіл; її волосся розсипалося по плечах, обличчя сяяло.

-Я так розумію, ви почули гарні новини? - сказав він, усміхаючись.

-Так! Професор Мак-Ґваєр щойно зупинив мене в коридорі й повідомив, що рішення щодо моєї магістратури фактично прийнято!

З радісним зітханням вона опустилася в крісло навпроти його столу, почуваючись із ним цілком вільно. Вони провели стільки часу разом, обговорюючи її заявку та дипломну роботу, що тепер їй не потрібне було запрошення, аби поводитися в його кабінеті як удома.

-І це все завдяки вам.

-Терин, ті роботи писав не я. І не я заробляв оцінки.

-Але ви показали мені можливості. Ви змусили мене повірити в себе.

Розчулений її похвалою, він не міг придумати, що відповісти. Якусь мить вони дивилися одне на одного, і він милувався прекрасним безладом її волосся, рожевим рум’янцем її щік. Вона була значно спокусливішою за будь-яку Елоїзу, і він почувався так само зачарованим, як і Абеляр.

Джек поглянув на свій стіл, щоб відволіктися, і побачив брошуру про конференцію, яку отримав кілька тижнів тому. Довгоочікувана зміна теми.

-Це може вас зацікавити, - промовив він, простягаючи їй брошуру.

-Конференція з порівняльного літературознавства?

- Вона відбуватиметься в кампусі Массачусетського університету в Амхерсті. Деякі з презентацій можуть вас зацікавити. Можливо, навіть додадуть вам ідей для майбутньої дисертації. Там будуть найкращі науковці, що досліджують вашу тему.

Вона звернула увагу на назви сесій, які він виділив текстовим маркером.

- «Вигадка чоловіків»?

-Про те, що класична література - це, зрештою, історія чоловіків.

Терин зачитала опис:

-«Починаючи з Гомера, письменники та історики-чоловіки зосереджувалися лише на чоловіках, залишаючи жінкам ролі тіней в історії». - Вона підвела на нього очі. - Це ж промова Максін Фоґель!

-То вам знайоме це ім’я?

— Вона одна з найвідоміших літературних критикинь-феміністок у світі.

- Вона нещодавно опублікувала роботу, суголосну з вашою інтерпретацією Елоїзи.

-О боже, я б із радістю поїхала. Ще не пізно зареєструватися?

-Думаю, у вас не буде проблем із реєстрацією.

- Цікаво, чи є автобусне сполучення з Амхерстом? У мене немає автівки.

-Я теж їду. Я можу підвезти вас та інших студентів, які матимуть бажання поїхати. Я зроблю оголошення на семінарі, подивимося, чи викличе воно інтерес.

Вона спохмурніла, прочитавши про плату за участь у конференції.

—О, мені доведеться заплатити за готель.

-Я зв’яжуся з Реєм Мак-Ґваєром, подивлюся, чи зможе він допомогти з виділенням коштів із фонду на студентські подорожі. Тим паче, є велика ймовірність, що ви ось-ось вступите до магістратури.

Вона всміхнулася, дивлячись на брошуру.

-Моя перша в житті літературна конференція. Я просто впевнена, що мені дуже сподобається.

* * *

Терин стояла край подвір’я кампуса, де пообіцяла чекати на нього. Ще за пів кварталу Джек помітив її струнку постать. Вона була одягнена в темно-рожеві лосини й чорну куртку, її волосся розвівалося на вітрі.

Жодних інших студентів. Лише Терин.

Професор Доріан припускався помилки. Він, звісно, це розумів, але зараз не міг відступити від своєї обіцянки відвезти її на конференцію. Не після того, як про все було домовлено.

Він зупинився на узбіччі. Дівчина кинула свою сумку на заднє сидіння і вмостилася на місце поруч із ним.

- Більше ніхто не їде? - запитав він.

-Тільки я.

- Я думав, ви вмовите кількох однокурсників приєднатися до нас. Я сподівався, що принаймні Коді поїде.

—Я намагалася, але їм нецікаво. - Вона відкинула назад волосся і усміхнулася. - Нічого не поробиш. Схоже, їдемо тільки ми удвох, професоре.

Через милю по проспекту на Коплі-сквер Джек повернув на захід, на автомагістраль, що з’єднує Бостон і Нью-Йорк, і в шлунку почало лоскотати, від хвилювання аж нудило. Терин і він, наодинці в машині, прямували за місто як двоє закоханих. Коли вони в’їхали до тунелю під Пруденшал-центром³², він запитав себе: «Що ми робимо? Що я роблю?». Щойно вони прибудуть до готелю, потрібно буде зателефонувати Меґґі. Хоча б для того, щоб нагадати собі, що він одружений. Що він робить усе лише з правильних міркувань.

Хоча Терин зареєструвалася пізно, у конференц-готелі, розташованому за кілька хвилин ходи від кампуса, де мали відбуватися засідання, ще залишалося кілька вільних номерів. Коли вони зайшли у вестибюль і підійшли до стійки реєстрації, Джек Доріан відчув, як у нього пришвидшилося серцебиття. Чи були вони схожі на коханців? Чи хтось помітив, що вони приїхали в одній автівці? Він обвів поглядом вестибюль, який не відрізнявся від вестибюлів безлічі інших корпоративних готелів, і відчув полегшення, не побачивши нікого зі знайомих.

-Ваш ключ, сер, - промовив портьє, вручаючи Джему конверт з карткою-ключем від номера 445. - Я можу поселити вас обох на одному поверсі, - запропонував він.

- Це було б чудово, - швидко відповіла Терин, випередивши Джека.

Портьє дав їй ключ від кімнати 437. За чотири кімнати від помешкання Джека, але все одно досить близько, щоб почуватися комфортно.

«Я її викладач. Вона моя студентка», - нагадав він собі, коли вони вийшли з ліфта на п'ятому поверсі. «Ми тут заради конференції, і все».

- Незабаром побачимося? - запитала вона, коли вони опинилися біля дверей його номеру.

-Хм, так.

-Тож за двадцять хвилин у вестибюлі?

-Гаразд.

Він увійшов до кімнати, і, коли двері за ним зачинилися, він гучно видихнув. «Гаразд. Гаразд, усе буде добре», - подумав він.

«Час зателефонувати Меґґі».

Чоловік сів на ліжко й набрав номер її мобільного. Йому треба було почути її голос. Це б нагадало йому те, що вони пережили разом, їхню історію, їхню любов. Але дзвінок було переадресовано на голосову пошту, і він почув лише знайому фразу: «Це докторка Доріан. Я не можу відповісти на ваш дзвінок».

Він відключився й опустився на ліжко. Джек пропустив обід і відчував, що в шлунку порожньо, але не від голоду, а від нервування. Він стояв на краю прірви, намагаючись утримати рівновагу й не скотитися в чорну безодню.

Через пів години вони з Терин увійшли до будівлі, де снували інші відвідувачі, вітаючись із колегами, вивчаючи постери на дошках оголошень і перевіряючи розклади виступів. Лекція Максін Фоґель «Вигадка чоловіків» ось-ось мала розпочатися, і аудиторія швидко заповнювалася. Вони зайняли два місця біля проходу, і Терин відкрила свій ноутбук, щоб робити нотатки.

—Подивимося, можливо, я познайомлю вас із нею після виступу, - сказав він.

- Що мені їй сказати?

-Запитайте про її останні дослідження, а потім перейдете до інших тем. Кожен науковець любить поговорити про роботу, та й чути лестощі завжди приємно.

-Добре. Добре. Боже, як я хвилююся!

Дівчина озирнулася на присутніх, які махали одне одному й тиснули руки - то був світ науковців, до якого вона мріяла колись приєднатися. Світло в аудиторії згасло, і її увага переключилася на екран, на якому з’явився перший слайд презентації. Гравюра на дереві із зображенням жінки в сукні з м’якої, рухливої тканини. Жінка схилилася над ткацьким верстатом.

Максін Фоґель вийшла на подіум і стояла у світлі софітів.

-Я впевнена, що ви всі впізнаєте жінку на цьому слайді. Пенелопа, - почала докторка Фоґель, махнувши рукою на екран. - Двадцять довгих років вона залишалася втіленням вірності й терплячості, давала відкоша всім залицяльникам і чекала на повернення свого чоловіка Одіссея з Троянської війни. Учені й поети ставлять її за взірець досконалої жінки. - Доповідачка повернулася до аудиторії і пирхнула. -Феєрична дурня!

Після цих слів аудиторія підпала під її чари.

Джек глянув на Терин і побачив, як та нахилилася вперед, захоплена промовою настільки, що геть забула про нотатки. Вона була надто зосереджена на захисті Фоґель нетрадиційних героїнь, жінок, чиї неприборкані пристрасті й нетрадиційні бажання протистоять звичаям суспільства. Не дивно, що Фоґель була зіркою у своїй галузі; він відчував легку заздрість до її таланту зачаровувати всю свою аудиторію. А ще він заздрив Терин через всі ті можливості, які відкривалися перед нею в майбутньому. Його можливості з кожним роком просочувалися крізь пальці -він це відчував.