Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони

Леонід Легкий. Спогади колишнього Юнака протилетунської оборони насильницьки мобілізованого німцями в червні 1944 року

Рід Легких з незапам'ятних часів займався хліборобством і походить з села Нагір'янка, тепер околиці міста Бучача на Тернопільщині. Село розкинулося на високому березі ріки Стрипи, яка омивала його з північно-східної сторони. З боку Бучача село не мало чітких меж. Існує тільки назва «Рогатка», де проходила колись ця границя і де в давнину збирали мито при в'їзді в місто. У 1954 році, під час хрущовських об'єднань областей, районів і сіл, зникло саме село і його назва.

З розповідей старших людей довідався, що мої предки хоч і не мали багато землі, зате вміли добре господарювати, любили землю, і вона відплачувала їм гарними врожаями. Недаремно на гробівці мого прадіда Костянтина, який помер ще в далекому 1887 році, написано, що «Тут спочиває господар села Нагірянка». Совєтська влада часто дорікала батькові за цей напис. Мабуть, він був рідкісним, а може, і взагалі таких більше не було. Прадід, крім цього що добре господарював, ще був шанованою людиною на селі, за що односельчани не раз обирали його війтом. Ці риси працьовитости і порядности він прищепив своїм нащадкам. У діда Тихона було 10 дітей і всі вони в спадок отримали свою частку землі, яку примножували і на якій добре працювали. А дід, як і прадід, не раз служив громаді війтом. Люди, які пам'ятають його, розказували мені, що він був ще й добрим суддею на селі і порадником. Видно, тоді і такі функції входили в обов'язки війта. Мого батька Констянтина після повернення з «трудового фронту» (як за совєтських часів називали примусові роботи) в 1948 році також змусили працювати головою місцевого колгоспу. Але так керувати колгоспом, як цього вимагали районні партійні керівники, він не хотів, а скоріше всього не міг. Від нього вимагали все робити у визначені ними терміни, проте вони були часто абсурдними. Він господарював на землі так, як його навчили, і йому трудно було працювати в тих нових умовах. Тому районні керівники швидко відмовилися від батькових послуг. Ще й хотіли судити за несвоєчасну здачу хлібозаготівель, але, на щастя, якось все обійшлося. Решту свого життя батько був простим колгоспником. Так і помер, працюючи біля комбайна, в день свого народження (08.02.1961), проживши рівно 61 рік. Закінчив 4 кляси тоді ще австрійської початкової школи. Брав активну участь у роботі «Просвіти», в аматорських гуртках (особливо в драматичному), грав у духовому оркестрі товариства «Просвіта». Був невтомним членом ОУН. До 1939 року, а також при німецькій окупації вів гурток з вивчення історії України.

Мати Ганна (1898-1958) через хворобу займалася посильним домашнім господарством. Тяжку форму астми «заробила» в Першу світову війну під час окупації Галичини російськими царськими військами, працюючи в 1916 році на вантажних роботах на залізничній стації Бучач.

Сестра Анастасія (1929-1988) після закінчення Бучацької середньої школи поступила на заочне відділення Львівського педагогічного інституту. Це вона зробила свідомо, щоби дати мені змогу вчитися стаціонарно. Тоді спеціялістів не вистачало, і її відразу влаштували вчителем початкових клясів. Вона працювала і вчилася, водночас допомагала мені.

Народився я 1 січня 1928 року, про що свідчить перший запис у церковній книзі за згаданий рік. Працюючи на землі, особливо в літній період, батьки не мали можливости багато часу приділяти вихованню дітей, тому, як тільки вони доростали до того, що могли самостійно добиратися до захоронки (закладу при церкві св. Покрови у Бучачі, у якому сестри-законниці за відповідну плату виховували дітей), їх віддавали під опіку цим сестрам. Там вчили молитися, писати, рахувати, співати, деклямувати, танцювати і навіть малювати. Такі заклади тоді були рідкісними, тому не всі діти могли їх відвідувати. У цьому відношенні нам з сестрою поталанило і ми, поки не пішли до школи, відвідували цю захоронку. У 1934 році, коли мені ще не виповнилося сім років, батько вирішив віддати мене до школи. Я був підготовлений до науки, та й зростом, мабуть, переганяв тодішних першокласників. Іншої думки був директор школи, і, зіславшись на закони, відмовив батькові. За сприяння мого двоюрідного брата я все ж таки почав вчитися, але у Бучацькій чоловічій семирічній школі. Це не сподобалося директору нашої школи і на його вимогу мене перевели в нагір'янську школу.

Під час німецької окупації я закінчив 7-му клясу і Торговельну школу в місті Бучачі.

З початком 1944 року стало все відчутніше наближення фронту. У Бучачі збільшилася кількість німецьких військових і польової жандармерії. Посилилося «відловлювання» молодих людей як для відправлення у Німеччину, так і для будівництва військових укріплень. Усі придатні для штабів і шпиталів будинки, в першу чергу школи, були виселені і пристосовані для військових потреб, а дітей вчили в неприспосіблених для цього приміщеннях. У середині березня керівництво Торговельної школи дотерміново видало учням свідоцтва про закінчення курсу і школи. Заняття припинено.

24 березня 1944 року совєтськими військами був захоплений Бучач. Не передбачаючи біди, в останній день березня я вийшов у місто. Центральною вулицею проїздила валка возів. Погода в ці дні була дуже нестійкою, і дорога вкрилася сумішшю болота й снігу, тому вози, коні і люди мали жалюгідний вигляд. Задивившися на це видовисько, я не звернув уваги на військового в накидці, який підійшов до мене, взяв за плече і потягнув до останнього воза валки, не звертаючи ніякої уваги на мої протести і просьби.

— Вот тєбє памощнік. Смотрі штоб нє сбєжал! — звернувся до червоноармійця, який сидів на возі. Залишивши мене, пішов до переду обозу. Солдат передав мені віжки в руки і при цьому сказав: «Будєш єздовим».

З Бучача майже польовою дорогою поїхали в напрямку Коропця. Один з коней, запряжених до воза, на якому я їхав, кривав на ногу і тому ми весь час відставали від валки. Залишивши позаду село Зубрець, під вечір зупинилися на якомусь хуторі. Тут ми розвантажились і пішли шукати місця для нічлігу. Коней з возом загнали у шопу. Солдат доручив мені розпрягти, нагодувати і напоїти коней, а сам пішов шукати щось поїсти. Спали у шопі разом з кіньми. Ніч була холодна, а я був тільки у кожушку. Тому солдат дозволив взяти шинель, яка лежала на возі. Удосвіта він розбудив мене, наказав запрягати коней і готуватись у дорогу. Намагання підняти коня, який попереднього дня кривав, виявилися марними, тому прийшлося запрягти до воза тільки одного коня. Хворого залишили в шопі. Возом під'їхали на подвір'я, де була польова кухня і склад зі стрільнами. Завантажившися посудом з їжею та бойовими припасами, поїхали в напрямі фронту. Дорога була польовою, дуже розбитою і тому часто треба було допомагати коневі тягнути воза. На узліссі на нас уже чекали червоноармійці. Забрали від нас привезене. Ми ж возом повернулися назад на хутір. Коня, якого ми рано не змогли підняти і залишили у шопі, вже не застали. Солдат наказав мені доглядати нашого коня, а решту часу бути у розпорядженні кухаря і без його дозволу нікуди не відлучатися. Ми щоденно робили по два рейси на фронт зі стрільнами та їжею. Так було і 5-го квітня. Завантажилися вдосвіта, поїхали, як завжди, на фронт, де на нас уже чекали червоноармійці. Віддали привезене, повернули назад. У цей час щось зашуміло у повітрі, солдат крикнув і зіштовхнув мене з воза. Пролунав вибух. Коли я підвівся, то побачив, що солдат стоїть з другої сторони воза і тримається рукою за плече, а кінь валяється на землі, б'ючи ногами. Рана у солдата виявилася невеликою і нам швидко вдалося зупинити кровотечу. Кінь, мабуть, був серйозно покалічений, бо після його огляду солдат наказав мені взяти з воза гвинтівку і застрілити коня. Я, звичайно, відмовився, бо ніколи такого не робив. Прийшлося йому самому виконати цю тяжку процедуру. Він пояснив, що робить це, щоби скотина не мучилася. А мені наказав взяти гвинтівку і йти разом з ним за солдатами, які виднілися вдалині. Тут доречно нагадати, що над фронтом і прилеглою місцевістю постійно висіли «ліхтарі» (ракети на парашутах), які всю ніч освітлювали прифронтову територію. Для освітлення використовувалися також прожектори і ракети.

До фронтової лінії добирались яром, далі починались окопи. На командирському пункті «мій» червоноармієць доповів ситуацію. Старшина в накидці вислухав його і показав мені, до кого я тепер маю звернутися. Всі військові командири були у накидках, тому визначити їхні звання було неможливо. Новий наставник, не розпитуючи нічого, вказав місце, яке я повинен зайняти в окопі, додавши тільки, щоби без команди не стріляти. Коли я пояснив, що ніколи з гвинтівки не стріляв і навіть не знаю, як нею користуватися, він спочатку подивився на мене з якоюсь незрозумілою посмішкою. Взяв від мене гвинтівку, показав як перезаряджати. Віддаючи її мені, сказав, щоб я так робив та стріляв, але тільки тоді, коли пролунає команда, бо як я не буду стріляти, то мене застрелять. У ситуації, в якій я опинився, винен сам. Через свою легковажність і недосвідченість недооцінив підступности і жорстокости нового окупанта, тому став невишколеним фронтовиком-червоноармійцем. Зрештою, недооцінили цього окупанта і наші батьки, коли у вересні 1939 року зустрічали його при в'їзді у Бучач за Чорним мостом квітами і жовто-блакитними та червоними прапорами. За це багато хто з них поплатився життям. А ми, одинадцятилітки, зустрічали їхню кавалерію і танки коло Білого хреста (він стоїть на сходженні доріг, що виходять з Бучача і Нагір'янки). На цьому ж місці 5 липня 1941 року ми, підлітки, зустрічали німецьких мотоциклістів. А дві години до того тут розігралася трагедія. Нагір'янські хлопці, члени організації «Січ», вирішили перегородити дорогу останнім частинам відступаючих енкаведистів. Сили були нерівні, тому хлопцям прийшлося відступати разом з пораненими. Залишеного на полі бою тяжкопораненого Олеся Федущака енкаведисти так скололи штиками, що неможливо було його впізнати. Ще одного хлопця (Олександровича) енкаведисти зловили вже при виході з Бучача і також закололи штиками. Хоронили їх 7 липня на св. Івана Хрестителя при невиданому до цього здвигу народу не тільки з Бучача і Нагір'янки, а й з довколішніх сіл.

З протилежної сторони фронту почувся гул моторів, який постійно наростав. Уздовж окопу поступила команда: приготуватися! Стріляти тільки в «живі» цілі. На горизонті появилися німецькі танки, які швидко наближалися. За ними бігла німецька піхота. Почулися поодинокі вистріли. Я і собі вирішив попробувати вистрілити. Відчув сильний біль у лівому плечі. Гвинтівка випала мені з рук на землю, а я схопився рукою за плече, щоб пересвідчитися, чи воно ціле. У цей час окопом пробігав якийсь офіцер. Як побачив гвинтівку на землі, а мою праву руку на лівому плечі, накинувся на мене з криком, чому не стріляю, а кинув гвинтівку на землю. Мої пояснення ще більше його розлютили. Він, мабуть, подумав, що я придурююся, показуючи на ліве плече. Тільки моє пояснення, що я — лівша і що вперше вистрілив з гвинтівки, трохи охолодили його. Порадив мені стріляти з правого плеча і при цьому сильніше притискати кольбу. У цей час німецькі танки підійшли зовсім близько. Їхній гул, розриви стрілен, випущених танками, свист куль — усе змішалося з криками поранених. Машинально перезарядив гвинтівку, але вистрілити не встиг. Щось блиснуло в очах, почувся вибух і мене відкинуло назад.

Я втратив свідомість. Коли опритомнів, почав вибиратися з-під накиданої на мене землі і каміння. Перше, на що звернув увагу, це те, що сонце світило дуже яскраво високо над головою. Було неймовірно тихо і сильно шуміло в голові й ушах. Руки і ноги заніміли так, що боляче було ними рухати. У перші хвилини ніяк не міг зрозуміти, де я і що зі мною сталося? Поволі почало прояснюватися. Я машинально підняв руки до голови, щоб переконатися, чи вона там є. Хотів зняти шапку, але біль не давав мені цього зробити. Розтираючи руки і ноги, поволі почав згадувати події, які відбулися на світанку. Оглянувся довкола, побачив багато трупів і ні однієї живої душі.

Виникла проблема, що робити далі? Вирішив йти вздовж гусеничної колії німецького танка. Ходити по ріллі, вкритій подекуди ще латками снігу, в подертих черевиках на дерев'яній підошві було неймовірно тяжко. Рухався поволі, обережно, щоби, по-перше, знову не попасти в якусь халепу, а по-друге, не був впевнений, що йду у правильному напрямі. Через якийсь час ходьби бездоріжжям нарешті на узліссі побачив бабусю, яка збирала хмиз. Від неї довідався, як вийти на дорогу, що веде до Бучача. Бабуся ще додала, що до міста йти зо дві милі (близько 14 км). На щастя, як виявилося, потрібна мені дорога була недалеко. Легко віднайшовши її, я приспішив, щоби ще за дня добратися додому. Перед самим Бучачем знову лежали побиті червоноармійці. Побачене повернуло мене до дійсности. Я побоявся добиратися найкоротшою дорогою через Бучач, щоб уникнути біди, обійшов місто. Через це примандрував додому пізно вночі і майже босий.

Вдома зустріли мене плачем, бо вже не сподівалися побачити живим. Почали розпитувати, де був і що зі мною сталося. Але я попросив маму спочатку дати мені щось гарячого поїсти, щоби зігрітись і розігріти ноги. Баранячу шапку прийшлося кусками зрізати з голови, а потім відмочувати її теплою водою. На щастя, серйозних пошкоджень голови не було. Коли я трохи відігрівся, то заснув і проспав не тільки весь наступний день і ніч, але ще й майже до обіду другого дня. Розбудили мене вибухи бомб, скинутих совєтськими літаками на село. З цього дня, а це було на свято Благовіщення, 7 квітня 1944 року, щоденно бомбардували Нагір'янку і Бучач, чим довели їх до майже повної руйнації. Люди спасалися від постійних нальотів, ховаючись у залізничному тунелі. 16 квітня святкували Великдень. Хотілося вірити, що в таке свято німці не стануть робити облав, а тому багато молодих людей, серед них і я, вирішили провідати там рідних. Уночі німці перекрили тунель з обох сторін, а ранком всю молодь вивели з укриття і погнали в табір, що був у селі Жизномер. Забраних хлопців використовували при будівництві укріплень вздовж ріки Стрипи. Умови життя в таборі були жахливі. При поганому харчуванні треба було тяжко працювати весь світловий день. Спали на землі, вкритій перетертою соломою, яка кишіла вошами і чорніла від бліх. На провідну неділю (23 квітня) біля табору зібралося багато жінок з дітьми, щоби побачитися з рідними й передати їм їжу. Після «торгів», які відбулися між жінками і охороною, відвідувачам дозволили зайти всередину табору. Наприкінці дня німці почали виганяти гостей. Мій вуйко миттєво оцінив ситуацію, що склалася, порадив мені скинути верхню одежу, замішатися між жінками і разом з ними вийти з табору через ворота мимо охорони. І це мені вдалося! Після успішної моєї спроби в такий самий спосіб покинули табір мій двоюрідний брат ще з одним хлопцем. Мабуть, відбувся добрий «торг» із жіночками, бо інакше тяжко повірити, щоби тверезі охоронці так легко далися обдурити і перепустити попри себе вже немалих «дітей». Додому поверталися, намагаючись не потрапляти чужинцям на очі. По дорозі зайшов ще до вуйкової хати, щоб розказати його рідним про ті нелюдські умови життя і праці, які були в таборі. Мою розповідь слухали сестри-законниці, які від 1939 року жили в нього, тобто від часу закриття їхнього закладу. Побачили мої руки в кровавих мозолях і вирішили наступного дня йти «визволяти» вуйка. Взяли зі собою запасну одежу. Вуйко переодягнувся законницею і разом з однією із сестричок без проблем вийшов мимо постових з табору. Правда, при виході другої законниці уже виникли деякі ускладнення, але все закінчилося щасливо. Тепер основним завданням було не попадатися німцям у руки.

Совєтські літаки перестали вдень бомбардувати Нагір'янку і Бучач. Люди поступово почали покидати залізничний тунель і пристосовуватися до нових плачевних умов. Все кругом — побите, зруйноване і спалене. Найнебезпечнішими були місця постою німецької військової техніки, військовиків та польової кухні. На них особливо полювали вночі «кукурудзники» (нічні бомбардувальники). Люди намагалися бути подалі від тих місць. Вуйко і я знайшли собі сховище у стодолі на обійсті тітки, яка виїхала з родиною на захід. Там у запіллі зробили собі криївку з входом зі сторони саду. Але у другій половині травня все населення Нагір'янки і Бучача було евакуйоване. Прийшлось і собі шукати нового місця. Влаштувався в зарослях на березі річки Бариш, неподалік села Вербятин. Це зробив не випадково, бо моя родина, як і багато інших селян Нагір'янки, після евакуації зупинилась у цьому селі.

Тут треба вдатися до минулого. Дім, у якому ми жили, був розділений сіньми на дві половини. В одній половині жив старший брат тата Юрко, а в другій — батькова сім'я. Жили б мирно, якби не різні погляди на ситуацію, що тоді склалася. Брат, як колишній капрал австрійської армії, був переконаний, що без допомоги, і в першу чергу німців, ми нічого не доб'ємося. Він і мені намагався прищепити свої думки. Зовсім протилежні погляди були у мого батька, який також воював за Австрію і навіть побував у італійському полоні. Він був твердо переконаний, що добро для народу треба виборювати самим. І ще любив повторювати: милостиню випрошують діди (жебраки), але від цього вони не стають панами. Тому між ними часто виникали суперечки. З приходом німців стрия призначили війтом у селі. Він брав активну участь в управлінських заходах Бучача, за що не раз йому попадало від батька за надмірні старання. Про те, що в числі перших я рахувався у списках на вивіз до Німеччини, моя мама завжди звинувачувала стрия.

У середині червня моїм батькам було вручено повідомлення про те, що я у назначений час обов'язково повинен з'явитися на збірний пункт. Переконавшись, що я не збираюся виконувати їхнього наказу, німці на збірний пункт забрали мого батька. Після такого кроку був змушений підкоритися долі. Упевнившися, що я прийшов, батька відпустили. Тоді я міркував так: у сім'ї, де є хвора мама і менша сестричка, краще батькові в такий неспокійний час залишитися вдома, а мене рано чи пізно і так заберуть, як не німці, то совєти.[25]

Після обіду нас повели у Монастирськ, де помістили в приміщенні складу тютюнової фабрики. Там вже було з півсотні людей. До вечора пригнали ще групу. Вночі нас вивели на залізничну стацію, посадили у два товарних вагони і закрили двері на замок. Невдовзі потяг рушив. Десь перед обідом ми приїхали до Львова. Тут на залізничному двірці нас розділили на дві групи. Молодшу групу вишикували і повели пішки вулицею Городоцькою до якогось будинку з подвір'ям, огородженим високим муром. Усіх переписали, після чого дозволили відпочити і поїсти хто що мав. Звернули на себе увагу кілька хлопців у формі, які розказували про себе — хто вони і чого очікувати, коли запишемось у Юнаки. Тоді ми серйозно не сприймали їхніх слів, бо ще не знали, що нас чекає. Під вечір всіх підняли, зробили перекличку і названим веліли вишикуватися. Колоною відвели на головний залізничний двірець і посадили в товарні вагони. Вже стемніло, коли виїхали зі Львова. Вночі поїзд зупинився і нам наказали вийти з вагонів. Вишикували в колону і повели через сонний, затемнений Перемишль (у колоні були хлопці, що впізнали його). Пригадав, що недалеко є містечко Сянік, куди переїхала мамина сестра з родиною, втікаючи від «визволителів». Ніч була темна. У мене зародилася думка спробувати втекти. Попереду виднівся провідник колони, з боків не було нікого, а задні охоронці були далеко. Почав вибирати місце, де можна було би здійснити задум. Спереду почувся шум ріки, а збоку появилися кущі, чи невеликі деревця. Попередивши сусідів в колоні про свій задум, я вискочив з колони. Та не встиг пробігти і кількох кроків, як відчув сильний удар у шию. Мені здалося, що лечу в прірву. На якийсь час втратив свідомість. Опритомнів від крику німця, який перед моїм носом розмахував револьвером, а два колеги, які йшли перед тим поруч зі мною в колоні, тримали мене попід руки. Німець кричав, що при наступній спробі втекти буде стріляти без попередження. Хлопці затягнули мене в колону, але я ще довго не міг самостійно йти.

Вже на світанку ми прийшли на якусь невелику стацію, знову всіли у товарні вагони і через Краків, Прагу доїхали до Еґера в Чехії. На двірці нас вивели з вагонів, вишикували в колону і пішки повели до табору, де на великій площі стояло багато одноповерхових дерев'яних бараків, огороджених колючим дротом, з брамою на вході і сторожовими вежами на рогах. Посередині — майдан, на якому побачили польову лазню. До нас підійшов офіцер з перекладачем, мабуть, чехом, бо вживав багато чеських слів. Ми насилу могли зрозуміти, що він перекладає. І тільки водночас прислухуючися до німця і чеха, ми змогли здогадатися, про що йдеться. Нам сказали роздягнутися, скласти свої речі і йти в лазню митися. Тим, у кого було довге волосся — укоротити або постригтися наголо. На майдані біля лазні на траві лежали одягові комплекти, і кожний після миття повинен був вбратися в один із них. У набір входили: робочий одяг (так званий дрилінґанцу?), наплечник, торбинка для хліба, менашка, польова фляга, коробка для масла, ложка, вилка, голки, нитки, черевики, шкарпетки, комплект нижньої білизни, рушник, два носовички, шапка і шлейки до штанів. Переодягнулися. Ледве впізнавали один одного. До своїх пожитків дозволили підійти тільки для того, щоби взяти деякі особисті речі і предмети гіґієни. З одежі не дозволили щось собі залишити. Після того як ми переодягнулись і все зложили в наплечники, поступила команда вишикуватися. Далі попросили вийти на три кроки вперед тих, хто працював у сільському господарстві. До них підійшов німець у цивільному одязі і став відбирати потрібних йому людей. Він набрав 20 хлопців. Між ними був і я. Нас вивели за ворота військової частини, де стояв трактор з причіпом. Десь через годину ми доїхали ним до його господарства. Нарешті здогадалися, що ми голодні. Нас нагодували і завели у млин, який у цей час не працював, і дали нам змогу трохи відпочити. На ніч нас закрили ззовні.

Працювали ми на всяких польових роботах. Годували добре, їжу привозили просто до місця праці. Все було б не так зле, якби до нас наступної ночі не внадилися сільські дівчата, які, не зважаючи на те, що млин зачинявся, ухитрялися пролазити всередину попри млинове колесо. Видно, дівчата були місцеві і добре знали, як і де можна пробратися. Невідомо як про це довідався господар, бо на п'ятий чи шостий день нашого тут перебування вночі з двома своїми помічниками з нагайками в руках зайшли всередину млина та повиганяли дівчат. Вранці господар відвіз усіх назад в Еґер. Розмістили нас у барак, видали шинелю, коц, форму Юнака, яка складалася з курточки, штанів, жовто-блакитної опаски з левом, наплечних відзнак, нашивок на шапку і петлиці, шолома, протигаза, ременя і баґнета.

Тут принагідно мушу підкреслити, що за весь час ніхто нікого не спитав, чи хтось хоче носити форму і зброю, врешті, чи хоче воювати і з ким. Усе це вважалося давно вирішеним. Питання про те, хто з нас доброволець, а хто був примусово мобілізованим, ніколи не виникало.

На початку липня нас знову вишикували, зробили перекличку і колонами повели на залізничну стацію. Посадили у товарні вагони, в яких з обох сторін були зроблені по два поверхи для спання. Крім того, попід стінами і посередині були лавки для сидіння. Всього було не більше десяти вагонів. Тепер нас везли все далі на захід через німецькі міста Вюрцбур?, Мангайм, Саарбрюккен аж до Франції. Границю переїхали непримітно, хоч я весь час слідкував, коли побачу укріплення між Німеччиною і Францією. Далі везли через французькі міста Мец, Верден і, нарешті, доїхали до передмістя Парижа. Щоб краще бачити місця, які ми проїжджали, я спеціяльно влаштувався на верхньому ярусі біля віконця. Мабуть, зо три дні ми переїздили з місця на місце, і на моє запитання: «Де ми?», залізничники постійно відповідали — Паріс (Париж). Усі ці дні та ночі, коли ми їхали, я дивився крізь вікно, щоби побачити Ейфлеву вежу. Тоді в мене і в думці не було, що місто може бути аж так велике, що не з кожної точки буде видно 300-метрову вежу. Далі рухалися на захід через міста Версаль, Ле-Ман, Анже і доїхали до повноводної ріки Луари, по якій плавали величезні кораблі, а на березі було багато підіймальних кранів. Тут ми на деякий час зупинилися. Це дало мені можливість полюбуватися небачено великою рікою і гігантськими кораблями. Звідси почався зворотний шлях, але вже на схід, уздовж ріки Луара. Так ми дібралися до міста Тур.

Дорога на Захід була для мене дуже цікавою. Коли їхали по території Франції, не відчували, що десь недалеко точиться війна. Всюди панував спокій, нам завжди вчасно до вагонів підносили їжу, каву, воду. Особливо остання була потрібна, бо стояла дуже спекотна погода. До міста Тур ми прибули на початку другої декади липня. Нас розмістили у великих наметах. Видали довгі гвинтівки (які ми назвали наполеонівськими) з дерев'яними і бойовими набоями. Розпочалася щоденна військова підготовка. Нас учили ходити, повзти, бігати, вести рукопашні бої, розбирати та збирати гвинтівку, стріляти. Тактичні заняття проводилися безпосередньо у польових умовах, які включали наступальні операції, виявлення і захоплення ворога. На тактичних заняттях застосовували патрони з дерев'яними кулями. Крім військової підготовки нас часто використовували для охорони об'єктів, що знаходилися неподалік табору. При інструктажі суворо наказували нікого до себе не підпускати і застосовувати зброю при спробі наближення. Хоч нас годували непогано, але інтенсивна військова підготовка так виснажувала, що постійно хотілось їсти.

Хочу відзначити, що після прибуття в Тур ми застали приблизно таку ж, як ми, групу Українських Юнаків. Хоча безпосередніх контактів з ними ми не мали, але пісні, які вони співали на марші, без сумніву свідчили, що Юнаки були з Галичини. Табір вони покинули на два дні раніше від нас. З Туру ми виїхали в середині серпня, в час, коли по всьому вже було видно, що західний фронт наближається. Ще в Турі дехто з Юнаків почав готуватися до втечі. Звідкілясь появився словничок французької мови, який поповнювався найбільш уживаними французькими словами і фразами.

Нас посадили в товарні вагони, але в них уже не було верхнього поверху, спали тільки внизу. Довкруги попід стінами лежали мішки з піском. У тамбурі першого й останнього вагонів були німці зі скорострілами. Виявилося, що такий упереджувальний захід був не випадковим, бо зворотний шлях на схід через Францію був уже для нас не таким простим. Поїзд переслідували і часто обстрілювали французькі партизани зі скорострілів. А ми відповідали їм вистрілами з «наполеонівських» гвинтівок. Найбільше нам докучали американські літаки. Під час їхніх нальотів нам дозволяли покидати вагони і розбігатися по полю чи по плантаціях винограду, які великими площами покривали Францію. При одному з таких нальотів декілька Юнаків не повернулось у вагони.

Годували нас дуже погано. Під час нальотів ми намагалися, по можливости, відбігти подалі у виноградники і наїстися ще не зовсім стиглих плодів. Їли до оскоми, яка сковувала рот і дубила язик. Зворотний шлях був довшим у часі і не тільки тому, що нас обстрілювали французькі партизани й американські літаки, але ще й через пошкодження залізничного полотна. Треба було чекати, поки його відремонтують. У певний час нам здалося, що ми не стільки просуваємося на схід, як знову відвідуємо прекрасні французькі міста, такі як Ліон, Діжон, Нансі з великою кількістю повноводних рік, з'єднаних каналами. Створювалося враження, що комусь не дуже хотілося випускати нас із Франції, бо як тільки переїхали на німецьку територію, все зразу змінилося. Поїзд швидко просувався на північ. Почали нас регулярно годувати.

В Ольденбур? ми приїхали у першій декаді вересня. Нас привели у військову частину, на території якої знаходилася велика кількість багатоповерхових казарм. Посередині кожного поверху був довгий коридор з кімнатами з обох сторін, де стояли двоярусні ліжка. Нам навіть не дали розглянутись і відпочити з дороги, як зразу поділили на відділи і частини. Наступного дня почалися заняття, які проводили німецькі підстаршини. Основний контингент Юнаків складався з сільських хлопців з освітою не більше п'яти класів, які не знали німецької мови, тому, щоби хоч якось спілкуватися з ними, в кожній групі розшукали Юнака, що лиш трохи володів цією мовою.

Якщо у Франції ми, в основному, займалися загальновійськовою підготовкою, то тепер більшу частину часу відводили на вивчення зенітної устави (двадцятиміліметрової чотирицівкової скорострільної зенітки). Навчання відбувалися спочатку в клясі з використанням плакатів, далі в боксах на макетах та стендах і наприкінці — на зенітних уставах, встановлених на майданчиках. На всіх стадіях науки вимагалось, щоби кожна команда і рух виконувались автоматично. Дивно, як молоді сільські хлопці, які ніколи не вивчали і не знали німецької мови, могли за три місяці успішно пройти вишкіл. Практичні заняття, а фактично охорона летовища, проходили в бойових умовах. Зенітні устави були прилаштовані на дерев'яних вежах на рівні верхівок дерев, тобто на висоті 3-5 метрів.

Крім галичан на території цієї військової частини було багато Юнаків зі східних теренів України. Про це свідчили нарукавні опаски і пісні, які вони співали на маршах. Якщо галичани перевагу віддавали пісням: «Там на ставі», «Подай, дівчино…», «Гармати грали…», то вони здебільшого співали «Марусю».

Неділя була вільною від занять, але ніяких культурних чи релігійних заходів не проводилося. За весь час вишколу в Ольденбурзі мені з групою Юнаків під проводом унтерофіцера тільки один раз поталанило побувати в місті. Але що було там робити, коли ніхто з нас не мав грошей? Через безгрошів'я ми навіть не могли зайти в туалет, тому змушені були повертатися в казарми. У час перебування на вишколі нас повністю ізолювали від світу. Ні радіо, ні газет у казармах не було. Щоби хоч якось орієнтуватися в подіях, знати ситуацію на фронтах, я погодився на пропозицію майора Вайса в суботу після занять порядкувати в його кімнаті в обмін на дозвіл користуватися журналами і газетами. Тільки з них я зміг почерпнути деяку інформацію. Таким чином довідався про смерть і похорон А.Шептицького у Львові, про те, що творили совєти у східній Пруссії, де проходили Східний і Західний фронти, що відбувається на Апеннінському півострові тощо.

Регулярна триразова їжа, здавалось би, повинна була задовольнити наші потреби, але чи то молодий вік, чи постійне надмірне навантаження вимагали кращого харчування.

Після успішного закінчення вишколу на початку грудня 1944 року розпочалася відправка Юнаків у військові частини. Група, в яку я потрапив, нараховувала 60 Юнаків. Нас відвели на залізничний двірець, посадили у два пасажирських вагони, облаштовані двоповерховими ліжками. Ми їхали весь час на південь через усю Німеччину, Австрію аж до Північної Італії. Під час переїзду мене найбільше вразили Альпійські гори. Скелясті схили, майже голі, без дерев, піднімаються з обох сторін залізничного полотна так високо — ніби вони підпирають небо. У деяких місцях проїзди були дуже вузькі, а скелясті гори такі високі, що навіть удень у вагонах ставало зовсім темно. Виникало якесь неприємне відчуття. Переїздили також через багато тунелів. Деякі з них були дуже довгі, і тому перед в'їздом до них попереджували щільно закривати вікна і двері. Але навіть і ті заходи мало допомагали. Диму набиралось у вагоні стільки за час переїзду, що всі задихалися від нього й кашляли.

У час, коли ми все далі рухалися на південь, нам назустріч часто їхали поїзди з італійськими військовими полоненими. На місці призначення потрібної військової частини ми вже не застали, тому нас знову повернули назад на північ. Коли їхали на південь, їжею нас більш-менш забезпечували, зате на зворотному шляху, здавалося, про нас забули. На жаль, не тільки їжі, а й води не завжди можна було добути. Голодні, немиті, завошивлені, заражені коростою поверталися ми назад. Уже й думати не хотілося про красу альпійської природи.

У середині грудня приїхали в місто Кайзерславтерн. Тут, у тупику в лісі, знайшли свою військову частину. Нас залишили жити у тих же вагонах, у яких приїхали. Нашою першою вимогою було дати нам можливість помитися, продезінфікувати одяг і речі та надати лікарську допомогу. Нам пояснили, що все це буде, але треба почекати декілька днів. Три дні чекання ми повністю витратили на боротьбу з вошами.

У лазню і на дезінфекцію, крім своїх речей, зі собою забрали і постіль. За час нашої відсутности продезінфікували наші вагони. Так, нарешті, позбулися паразитів. З їжею також наладилося. Харчували нас у їдальні (казино), до якої потрібно було йти з 15 хвилин. Після всіх наших пригод триразове харчування в казино здавалося нам ідеальним. Жаль тільки, що цей період був надто коротким.

За час нашого перебування у Кайзерславтерні майже не припинялися нальоти американської авіяції. Там, де ми стояли, не було бомбосховищ, тому під час алярму бігли до поблизького лісу, розораного ямами від розривів бомб. Одного дня в одну із таких ям мене вкинуло хвилею розірваної бомби ще й притрусило кусками поторощеного дерева і мерзлої землі. Мене непритомного витягнули з цієї ями, що була на додаток ще й наполовину наповнена розталою водою зі снігом. До пам'яти прийшов, коли переносили в медчастину, розташовану недалеко від казино. Виявилося, що я був потовчений і обморозив ноги. У медсанчастині надали першу допомогу. Ноги помастили якоюсь дьогтеподібною маззю. Вечером повернувся у вагон. Медчастину відвідував ще декілька днів. Чим тоді лікували ноги — не знаю, але некваліфіковане лікування відчуваю дотепер.

Після 25 грудня нас почали відправляти обслуговувати зенітні устави, змонтовані на залізничних платформах. Різдвяні свята 1945 року святкували вже в колі військової бригади. Вона складалася із командира устави — старшого єфрейтора Отто Шлєде, старшого єфрейтора — навідника Гельмута Тіса і нас, трьох Юнаків — Богдана, Левка і Михайла. Всі три прізвища починалися на літеру «Л», що свідчить про те, що німці призначали Юнаків не за їхніми бажаннями, а за списком згідно з алфавітом. Хоч з Михайлом ми виїхали разом одним поїздом, а з Богданом — в один день зі Львова і далі наші шляхи були ідентичними, проте до того часу, поки нас не призначили до однієї зенітної устави, фактично ми не спілкувалися. У кожного були свої друзі. Тепер, завдяки німецькій практиці не рахуватися з чужими намірами і побажаннями, змушені були підкоритися долі. Як потім вияснилось, із чужих з різними характерами людей спільні небезпечні ситуації і переживання зробили нас однодумцями і нерозлучними друзями.

Якою була двадцятиміліметрова чотирицівкова скорострільна зенітна устава на залізничній платформі? Посередині, на всю ширину платформи, стояв півтораметрової висоти залізобетонний круг з тридцятисантиметровою стінкою. У середині стояв бетонний постамент, до якого кріпилася сама зенітна устава. У передній частині платформи був змонтований бункер для ящиків зі стрільнами. З протилежної сторони платформи, далі за кругом, розміщався такої ж висоти, як і сам круг, курінь, тобто домик, призначений для відпочинку обслуги. В середині куреня з одного боку знаходилися два двоповерхових спальних ліжка, а з другого — односпальне і місце для складання особистих речей. Посередині змонтована чавунна пічка. Курінь був настільки малий і низький, що в ньому важко було довго сидіти.

Обидва «наші» німці були скеровані у війська протилетунської оборони після поранення на Східному фронті. З перших днів наші стосунки з ними тяжко було б назвати нормальними. Вони вели себе занадто наставницьки і вимогливо. Особливо грубо поводився командир, який тільки кричав і підганяв. Всі роботи з обслуговування, ремонту, наведення порядку і нічні варти входили в наші обов'язки. Січень і лютий видалися не дуже напруженими. Небо в ці місяці часто закривалося низькими хмарами й довгі ранні тумани, які нависали над Райном, його притоками, каналами і райнськими горами, часто дозволяли нам проскакувати найнебезпечніші місця. Свій рейд ми починали у містах Північної Райн-Вестфальської області. Нас причіпляли до поїздів, завантажених військовим спорядженням, які ми мали охороняти від американської авіяції під час їзди на Західний фронт. Залежно від цінности транспорту і складности переїзду охорона складалася з однієї, двох чи навіть трьох зенітних устав, які чіпляли спереду і ззаду поїзда.

Почався березень. Дні стали довшими і хмарности поменшало. Тепер щоденно ми мусили відбивати по декілька атак. Як тільки виїздили на трасу, в повітрі появлявся літак-розвідник (так звана драбина, бо це був літак з двома хвостами), який сповіщав про наше місцеперебування і вже через короткий час ми бачили над собою «гостей» (мустанґів, москіто, тайфунів).[26] Літаки вишиковувалися в ряд, заходили зі сторони сонця і починали методично штурмувати нас. Летунами на цих літаках були, в основному, негри. Вийти цілому з такого бою було нелегко. Кожна поїздка на фронт закінчувалась обов'язковим ремонтом зенітної устави. Нас відвозили у спеціяльні майстерні, де ремонтники, не більше як за добу, відновлювали боєздатність устави.

Стан, у якому ми перебували під час безперервних атак американських літаків, коли тріскотіли скоростріли штурмовиків, що нападали на поїзд, свистіли і барабанили по захисних щитках кулі, повітря роздирали вибухи бомб, під акомпанемент наших чотирьох скорострілів і все це на повній швидкості поїзда — може уявити собі тільки той, хто побував у подібній ситуації. Всі дії виконувались автоматично. Спрацьовував інстинкт самозахисту. Така зміна обставин вплинула на взаємовідносини між німцями і нами. Хоча ми продовжували виконувати ту ж саму роботу, що й раніше, але робили її вже без крику і підганянь зі сторони німців. Щоби якось зменшити психологічне і фізичне навантаження, командир устави у дні можливих гарячих атак додавав членам команди на сніданок до кип'ятку порцію рому. Звідки він його мав? І звідки запозичив такий досвід? Не знаю, але тоді це до деякої міри знімало з нас напругу.

Коли стало трудніше завантаженим військовим ешелонам добиратися до фронту, погіршилася ситуація і з одержанням їжі. На великих залізничних стаціях, де можна було б добути гарячу їжу, поїзд не зупинявся, щоби не попасти під бомбові атаки. Німці мали гроші, тому їм легше вдавалося щось собі придбати. Ми їх ніколи не мали, бо нам ніколи нічого не платили. Треба було шукати якогось виходу. Залишалося йти на дуже ризиковані дії, щоб якось вижити. Коли поїзд під час бомбардування вимушено зупинявся на залізничній стації, ми, замість ховатися від бомб, шукали чогось їстівного. Бувало, що нам таланило, — попадалися розбиті вагони з продуктами. Таку «операцію» ми могли проводити виключно тоді, коли поруч розривалися бомби. «Наші німці» нас суворо попереджали, що за таке можна «заробити» кулю. Ми це й самі дуже добре знали, тому діяли з великою обережністю, щоби нас не засікли. І цікаво! Коли ми частували «своїх німців» принесеними з розбомблених вагонів консервами, вони не відмовлялися брати, але коли вони із пакетів витягали свої запаси, а ми сиділи голодні і дивилися на них, то вони ніби нас і не бачили. Отака їхня психологія!

Захисний залізобетонний круг після кількох реставраційних ремонтів нагадував розбитий глиняний горщик, обдротований із зовнішньої сторони. Щоби не розвалився, його стягували обручами, поміж якими встановлювали вертикальні залізні паси.

Одного разу під час бою ми відчули сильний удар по платформі, але вибуху не було. Коли нарешті зупинилися, то побачили, що на зчіпці між вагонами висить невелика бомба. Не тяжко здогадатися, що було би з нами, коли б вона розірвалася. Треба було викликати спеціялістів для її знешкодження. Найбільшу втрату ми відчули тоді, коли вибухом бомби знесло курінь з нашими пожитками. Ми залишилися тільки в тому, в чому були одягнені під час бою, і без одежі, і без зброї, і навіть без тих нелегко зібраних провіянтів. Все було зметене вибуховою хвилею. Пропали наші статки і те, що охороняло нас від холоду. Щоби було де спати, до нас причіпили ще один критий вагон і виділили дещо з одежі, але незручності від цього не зменшилися. По-перше, тепер цілий день треба було перебувати біля устави, по-друге, під час їзди поїзда всю ніч без зупинок Юнак, що заступав на варту звечора, мусив мерзнути аж до ранку. Останні два тижні в ранзі помічників зенітної артилерії нам найбільше далися взнаки, бо 16 квітня в районі міста Ізерлон був відрізаний відступ залізницею.

Надійшла команда зняти з устави один скоростріл, закріпити його на переносному лафеті з труб, заповнити касети бронебійними стрільнами, а все решта знищити. Після виконання зазначених робіт ми добралися до західної частини міста Ізерлон, на околиці якого проходила лінія оборони. Нам визначили місце неподалік головної дороги, де й окопали свій лафетний скоростріл. 19 квітня в перших променях сонця ми побачили, як із-за гори виїжджає американська бронемашина. Коли по ній відкрили стрільбу, вона відразу повернулась і сховалася за горизонтом. Тоді на нас посипався град американських стрілен, які за лічені хвилини зорали довкруги все поле. Після цього настала тиша. Знов із-за гори появилися броньовики. Тепер нам дали команду не стріляти. З окопів почали появлятися білі ганчірки, підняті на гвинтівках. Де не взявся німецький генерал, а з ним ще й офіцер з білим полотнищем. Вони попрямували до передньої машини, з якої вийшов американець. Після коротких переговорів була подана команда, в якому місці скласти зброю і де збиратися полоненим. Вищі німецькі офіцери особисту зброю і відзнаки не здали.

Через деякий час до місця збору під'їхали автомобілі і почалася відправка полонених. Коли черга дійшла до нас, трьох Юнаків, і американський офіцер довідався, хто ми і звідки, відмовився нас полонити. Він порадив іти у місто Менден, в організований табір для переміщених осіб, а звідтіля попадемо на «батьківщину». Такий розвиток подій нас дуже шокував — ми не були готові до такої розв'язки. Виникла проблема, що ж робити далі? Від нашого юнацького однострою тоді вже фактично нічого не залишилося, бо рештки його полетіли разом з куренем, здуті повітряною хвилею розірваної бомби. На нас були мундири німецьких зенітників, тому ми знову звернулися до американця, але він і слухати не хотів. Проаналізувавши ситуацію, в якій опинилися, ми зрозуміли, що залишатись у військовій формі нам, Юнакам, дуже небезпечно, тому, забувши про голод, насамперед, вирішили терміново її позбутися. Згадали, що неподалік є залізнична стація. Пішли туди шукати необхідні нам речі. Це частково вдалося. Тепер, як нам здавалося, вже не зовсім були подібні на військовиків. Намагалися не контактувати з «переміщуваними особами».

Тут доцільно звернути увагу на те, що в перші дні після приходу американців всюди бродили зграї звільнених з таборів примусових робітників і полонених. Вони часто займалися не тільки грабунками, розбоєм, насилуванням жінок, а й самосудами. Нова влада зайнялася наведенням порядку, почалося виловлювання бешкетників. Їх звозили у табори. Ми боялися попасти в їх число.

Йшли селами, заходили до німецьких господарів з просьбою взяти нас на роботу взамін на їжу і деяку одежу. Але вони з недовірою ставилися до нас, відмовляли. Нарешті поталанило. В селі Зюмен, недалеко від Мендена, зайшли до одного господаря і чесно розповіли про ситуацію, в якій опинилися. Виявилося, що два його сини воювали на Східному фронті і він нічого про їхню долю не знав. Ми в нього зосталися працювати, а за це він підшукав нам все що міг з одежі. Жили там близько 10 днів. Допомогли йому в найневідкладніших весняних роботах і заодно трохи відживилися на домашніх харчах. У цей час вигляд у нас був уже досить цивільний. Крім того, прощаючись з господарем, домовилися з ним про те, що в разі потреби він підтвердить, що ми в нього працювали. Жаль, що забув прізвище цього добродія.

У табір прийшли на початку травня. І тут же нас почали допитувати: де були і що дотепер робили? Там уже працювала «фільтраційна комісія», завданням якої було точно встановити, хто чим займався в Німеччині. Почалися неодноразові виклики для уточнення додаткових питань. Атмосфера була непевна. Траплялися випадки, коли людина одного дня відвідувала «комісію», а наступного дня її знаходили закатованою в пивниці. Звичайно, у таборі були люди, які пояснювали, що чекає тих, хто повертається на «батьківщину», але знаходилися і провокатори. Табір охороняли американські солдати і виходити з нього не дозволяли.

У другій декаді травня нам оголосили, що ми попадемо в першу групу, яка відправиться на «батьківщину». Виявилося, що в цю групу відібрали тільки мужчин не старших тридцяти-тридцяти п'яти років. І це нас відразу насторожило. Але відступати було вже пізно. Нас посадили на вантажівки, на які не забули примостити ще по два «охоронці», і повезли на північ. Поблизу Гамбурга понтонним мостом переправили через Ельбу, далі через Любек до міста Росток. Там нас розмістили у військових казармах, переодягнули у старе військове лахміття і почали проводити військову підготовку. Але назвати це заняття військовою підготовкою було неможливо. Вони просто знущалися над нами. Вважали нас винними у тому, що, замість того щоб їхати додому, мусять нас учити воювати, а коли вони воювали, ми працювали на фашистів. Півдня ми вчилися воювати, а других півдня працювали на демонтажі і відправленні заводського обладнання в Союз. Тобто ми працювали по дві зміни без відпочинку. Годували дуже погано. В зупі плавали хіба що риб'ячі кістки, на друге — ложка пшоняної, або ще якоїсь, незрозумілого походження, протухлої каші з підливою, в якій рідко коли зустрічався якийсь хрящик. При такій їжі, муштрі і праці ми знову почали ледве волочити ноги, але це нікого не цікавило.

Нарешті, десь у середині серпня 1945 року, нас знову автомашинами через усю Польщу довезли до Бялистока, де розселили у старі військові казарми. Ще декілька днів повправлялись у військовій підготовці, а далі нас вишикували у колони і пішки погнали у місто Волковиськ. Тут уже чекали товарні вагони, в які нас посадили, але вирушати в дорогу чомусь не збиралися. Наступного дня до вагонів прийшли зі списками і зробили перекличку. Названим було наказано забрати свої речі і вийти з вагонів. Як потім вияснилося, викликали тих, кому ще не виповнилося 18 років. Усіх інших у цей же день відправили на Схід, а з ними й одного з нашої трійки — Богдана Л., про якого я і донині не маю ніяких відомостей, хоча не раз намагався довідатися про долю цього товариша. Але, на жаль, всі пошуки були безрезультатними. Виявляється, якщо б війна з Японією продовжувалася, то ми і далі були б червоноармійцями.

«Неповнолітних» відвели на територію військової частини і розмістили в наметах. Появилися нові «купці», які агітували їхати на відбудову Донбасу. Годували нас дуже погано, а можливости вийти з території частини, щоби щось роздобути, не давали. Мета була ясна — примусити «добровільно» їхати на Донбас. Ми з колегою зрозуміли, що довго так не витримаємо, і пішли на переговори з вербувальником. Зобов'язалися через два-три тижні прибути на Донбас за вказаною ним адресою, якщо видасть документ, за яким ми змогли б заїхати додому відвідати рідних. Нарешті угода була досягнена. Нам видали триденний «сухий пайок», який тут же з'їли, і попутними поїздами вирушили в дорогу. За весь час тільки у Львові на залізничній стації випросили у залізничника пригорщу пшона, яке на розкладеному вогнищі зварили і з'їли. Так 21 вересня 1945 року ми відзначили Різдво Пресвятої Богородиці, яка нам дуже допомогла знову живими повернутися на Батьківщину. Довідавшись, що зі Львова до Надвірної формується ешелон з порожніми цистернами, ми всілися зверху на одну з них. Пригадую, як під вечір проїздили через Стрий. Люди в святковій одежі ходили по вулиці, паралельній залізниці. Тут же в Стрию з цистерни перебрались у тамбур, в якому на світанку доїхали до Станіславова. Далі подалися пішки. Перші промінчики сонця зустріли вже на виході з міста. Перемагаючи голод, добралися до села Клубівці. Побачили на подвір'ї господиню і попросили у неї напитися води та, якщо можна, по кусочку хліба, бо дуже голодні. Видно, наш вигляд промовляв сам за себе. Вона нічого не розпитувала, а винесла по маленькому горнятку молока і по невеликій байдочці хліба, за що ми щиро подякували. Не доходячи до села Олешів, на узліссі побачили дику грушку, а під нею на землі — грушечки. Натурально, накинулися на такий дар природи, але, очевидно, трохи перестаралися під тою грушкою, а може, наші шлунки не були адаптовані до такої їжі, бо коли рушили далі в дорогу, то змушені були частенько зупинятися. Тільки під вечір ми добралися до села Комарівка. Як не просилися на нічліг, нам всюди відмовляли. Не дивно, люди в ті часи усього боялися. Правда, в одній хатині нам дали повечеряти по мисочці тіста з молоком, але на ніч не впустили. Вже коли стемніло і довкруги нікого не було видно, ми забралися під оберіг, що стояв край села. Там і переночували. На світанку помолилися, помили очі в потічку, що протікав неподалік села, і вирушили далі в дорогу.

На горі перед містом Монастирськ розпрощалися. Нелегко було нам розлучатися. Михайло повернув на дорогу, що вела до села Вичілки (тепер Гончарівка). Всього за 4 кілометри був він від рідного села.

Тоді ми не знали, що нас чекає вдома. Не могли передбачити, як складуться наші долі, коли зустрінемось і чи взагалі зустрінемося. Про все це кожний з нас думав, але мовчав. Міцно обнялися, побажали собі щастя і скорої зустрічі. Як виявилося, розійшлися на майже півстоліття.

А Михайло свого села Стара Гута уже не застав, воно взагалі вже не існувало. З'їла воєнна хуртовина. Прийшлося йому повернутися до Вичілок, де жила батькова родина. Тут довідався, що батько загинув на фронті, а мати (вона була полькою) зі своїм братом і трьома доньками виїхала до Польщі. В той час не було відомо навіть їхнього місця поселення, тому добратися до мами зразу було неможливо. Жив трохи в батькового брата, потім перебрався до родини в Чагарі, де помагав у господарстві. Про навчання не могло бути й мови. Ось чому мої пошуки його через школу, де він міг вчитися, були марними. Як тільки Михайло довідався про місце проживання мами, почав виробляти документи на переселення. У червні 1946 року виїхав до Польщі, де без перешкод здобув не тільки середню, а й вищу університетську освіту. Все своє життя пов'язав з викладацькою професією як у польських, так і закордонних університетах. Докторську дисертацію захистив на філологічному відділенні Варшавського університету, яку захистив після річного стажування в Київському університеті ім. Т.Г.Шевченка в 1961 році, і дістав наукову ступінь доктора гуманітарних наук. До 1991 року викладав російську і слов'янську філології та мовознавства, а після проголошення незалежности України — українське мовознавство.

Професор Михайло — автор багатьох цінних монографій, наукових і публіцистичних праць з українознавства, часто виступає в пресі.

Михайло мене також розшукував. І тільки через 48 років доля знову звела нас завдяки добрим людям і випадковому збігу обставин.

Повернімося до моменту, коли ми розійшлися з Михайлом. Мене чекали нелегкі останні більш ніж 20 кілометрів. Їх необхідно було подужати голодному і вкрай виснаженому. Моя дорога вела через Монастирськ. Не знаю, чи то голод, чи втома, а може, відчуття того, що вже немає поруч вірного друга і не стало підтримки, яку ми давали один одному, долаючи нелегкі шляхи, але гора, яку мені прийшлось осилити, коли виходив з Монастирська, здавалася мені найтяжчою, яку я коли-небудь здобував. Бувають такі хвилини в житті, які тяжко самому прожити. До села дібрався тільки перед заходом сонця. Щоби швидше дістатися додому, звернув з дороги і пішов городами. Згори було добре видно наше подвір'я. Із всіх будівель, які колись заповняли двір, стояла тільки одна хата, та й та без даху. Все подвір'я було заросле травою, а на хаті вже встигли вирости бур'яни. Нікого не було видно. Промайнула думка, що в хаті ніхто не живе. Мене опанував страх. Я зупинився. А далі якась незрозуміла сила пхнула вперед, і я останні сотні метрів уже не йшов, а летів, не звертаючи уваги на зустрічних людей. Добіг до хати і з силою штовхнув вхідні двері до сіней. Двері до хати були відчинені. З середини почувся слабкий мамин голос. Мама питала, чи то вже сестра повернулася з вечірні? Насилу я вгамував хвилювання і як можна лагідніше сказав: «Це я, мамо, Левко, повернувся». Вона ще щось хотіла сказати, але почув тільки хрип. У неї почався сильний приступ астми. В темноті я розгубився і не знав, що робити. На щастя, в цю мить прибігла до хати сестра, припідняла маму і дала їй необхідні ліки. Через деякий час їй стало легше. Вона заспокоїлася. Від сестри довідався, що сама всьому мусить давати лад, бо батька не відпускають з «трудового фронту». За весь час він всього два чи три рази був і то тільки на декілька годин, а мама — «сам бачиш».

Додому повернувся 23 вересня. Зразу взявся за пошуки відповідного матеріялу, щоби хоча перекрити дах на хаті. Шукав все, що могло знадобитися. З великими труднощами збирав куски бляхи, дахівки, дощок і кругляка. Вже десь через два тижні зробив маленький дашок на хаті. Ще й комин змайстрував з контейнера, в якому з літака скидали продукти військовим під час фронтових баталій. Той тимчасовий дах на хаті послужив аж до 1948 року, допоки не повернувся тато. Йому вдалося зробити невисокий дашок із збираної черепиці.

Коли з дахом було покінчено, я почав думати, що робити далі? Знав, що рано чи пізно про мене згадають. Вирішив подати документи до школи з просьбою зарахувати в 9 клас. Ледве погодилися прийняти, бо вже йшов другий місяць навчання.

Десь наприкінці жовтня мене викликали у військкомат і «запропонували» негайно виїхати в Донбас. Водночас директор школи повідомив, що за пропозицією військкомату мене виключили зі школи. Врятували ситуацію мої обморожені в Німеччині ноги, які в цю осінню пору покрилися мокрими виразками. Лікарська комісія, до якої я звернувся, насилу видала довідку про те, що в шахті мені можна буде працювати тільки після відповідного лікування. Таким чином одержав відтермінування. Відновити мене в школі категорично відмовилися, мотивуючи тим, що багато занять пропустив. Я не здавався і далі продовжував ходити на науку. В цей час моя молодша сестра вчилася в 9 класі і тому мені було легше займатися домашнім господарством і не відставати у навчанні. Наприкінці навчального року я здавав своєрідні заліки з усіх предметів, а потім і іспити за 9 клас. Видно, з Донбасу запитів більше не було і мене залишили в спокою. При проходженні допризивної комісії при військкоматі мене признали непридатним до служби у мирний час і придатним до нестройової — у воєнний. Тому в армії більше не служив, хоча комісії ще не раз проходив.

У 1947 році після закінчення Бучацької середньої школи поступив у Львівський політехнічний інститут на енергетичний факультет. При подачі документів «забув» написати в автобіографії про моє перебування під час війни у Німеччині. Але про це нагадали мені у Першому відділі інституту в час літньої іспитової сесії і повідомили, що за скривання біографічних даних мене виключають з інституту. Зайшов у відділ кадрів за документами. Там сказали, щоб написав заяву про звільнення за власним бажанням, що я і зробив. З гуртожитку не виписався, а продовжував там жити і працювати на всяких роботах у Львові. Їхати додому, де на мене «чекав» колгосп, не було бажання. Коли підійшов час вирішувати, де далі вчитись (у гуртожитку можна було жити тільки тоді, коли вчишся), я побував у декількох інститутах, проте не знайшов собі відповідного. Знову подав документи у політехнічний, але на інший факультет, бо, наївний, думав, що поміж тисячами студентів загублюся. Тепер уже не «забув» вказати в автобіографії про перебування у Німеччині. Видно, на це зразу не звернули уваги і я, після успішної здачі вступних іспитів, став студентом, навіть з виплатою стипендії!

Наприкінці 1949 і початку 50-х років з інститутського гуртожитку все частіше почали «зникати» студенти. Дійшла черга і до мене. А було це так. Коли вийшов з інституту (це було в травні 1950 року), до мене підійшло двоє молодих людей у цивільному одязі і попросили без шуму йти за ними. Ніхто з тих, що йшли поруч зі мною, навіть не звернув уваги, коли ми відділились і звернули на вулицю Дзержинського до будинку обласного КҐБ.

Світлина 8. Дивізійники й Юнаки завжди у бойових рядах. Леонід Легкий у Крутах.

Допити проводили безперервно більше тижня. Слідчі мінялися, не називаючи своїх прізвищ. Розмову вели як у доброму тоні, так і з нагайкою чи іншими предметами тортур і з незмінним свіченням в очі. Їх цікавило, з якою метою повернувся з Німеччини, хто приходив до мене, чи я маю прийти на зв'язок, чому скривав службу в німецькій армії, хто зі мною там був, про зв'язки з підпіллям і з якою метою поширював заборонену літературу. Останнє, може, було пов'язане з тим, що коли вчився в 10 класі, я приніс зі собою «Батурин» Б.Лепкого. На просьбу однієї дівчини дати їй прочитати я погодився. Про це, як виявилося, стало відомо в КҐБ. Найбільше попало мені за це, що «не міг» згадати ні одного прізвища, з ким служив у Німеччині. Весь час я їм доказував, що ми називали один одного по імені і ніколи прізвищами не цікавилися. Перед тим, як мене відпустили, дали можливість помити лице, «підштукатурили» і нагодували. За весь час допитів їжі ні разу навіть не бачив та й не завжди давали воду. Ще раз примусили мене написати розписку про те, що ніколи і нікому не розповім, де був і про що зі мною говорили. На моє запитання, як зможу пояснити в інституті свою відсутність, сказали, що про це мене питати не будуть.

Через декілька днів після повернення з КҐБ зайшов відвідати колегу, з яким не розлучався, починаючи з Монастирська аж до вишколу в Ольденбурзі, і який вчився у Львівському художньому училищі. Товариші, з якими він мешкав у одній кімнаті, мені розповіли, що вже майже місяць як його забрали разом з речами. Тоді я подумав, що це від нього у КҐБ були такі точні дані про мене. Я з ним зустрівся пізніше у Бучачі через два десятки років. Розповів йому про свої підозри. Він клявся мені, що ніколи і ніде мого прізвища не називав. Більше ми ніколи до цієї теми не поверталися, хоч і понині зустрічаємося. Так і не знаю, звідки в КҐБ були відомості про моє перебування в Юнаках.

За наступні два роки навчання в інституті у Львові мене ще багато разів викликали на «співбесіду» в різні місця і завжди у непередбачуваний час. Ті зустрічі вже не були такими довгими і жорстокими, але завжди закінчувалися закликом — «давайте співпрацювати». За це обіцяли посприяти закінчити інститут і одержати добру працю. Не добилися бажаного. 5 березня 1952 року мене знову виключили з інституту. Перед тим викликали до ректора інституту Степана Ямпольського, який пообіцяв мені, що дозволить закінчити політехніку, якщо я через рік-два принесу позитивну характеристику з виробництва. «Пропонував» їхати в Оренбург, де тоді йшло освоєння нових нафтових родовищ і де було легко її заробити. В наказі про виключення мене з інституту зазначалося, що виключено мене за порушення дисципліни. Яка фальш! Яке нахабство! Хіба при прибутті на нове місце не потягнеться за мною хвіст зі старого місця? Від товариша, який працював в інституті геології, довідався, що мене чекає в оренбурзьких степах, тому бажання їхати туди пропало. Вирішив пошукати щастя в Бориславі, де з творів І.Франка знав, що там також є нафта. В поїзді, що їхав до Дрогобича, розговорився з робітниками. Від них дізнався, що недалеко залізничної стації є ремонтно-механічний завод, на якому можна влаштуватися на роботу. Вирішив там попробувати щастя.

Навчений гірким досвідом, подався відразу до директора заводу Іонова і розповів йому про причини, що примусили мене звернутися безпосередньо до нього. Слухав уважно. Спочатку, мабуть, був шокований моєю відвертістю, бо довго не відповідав мені. Думав. Нарешті промовив: «Справа не така проста, як вам здається, але що зможу, постараюся зробити». Дав мені листок паперу. Я написав заяву з проханням прийняти мене на завод токарем 4 розряду, яку він одразу підписав. Нагадав мені, що необхідно додатково до заяви долучити і, коли все буде готове, занести всі документи у відділ кадрів під кінець зміни. Порадив мені, щоби не забув наприкінці автобіографії відзначити, що мене виключили з інституту за «порушення дисципліни» і скеровують на робоче місце для виправдання довіри. Мабуть, він був непоганим психологом, бо коли начальник відділу кадрів прочитав заяву і звернув увагу на кінець автобіографії, то тільки запитав «що натворив» і, не очікуючи відповіді, ознайомив мене з правилами роботи на заводі. Скерував у механічний цех. Але коли у відділі кадрів глибше познайомилися з моїми документами, то розпочався шалений тиск, щоб усунути мене з заводу. Особливо старався той же кадровик, він же — і парторг заводу. Примушував майстра і начальника цеху писати доповідні записки про мою невідповідність. Скликав збори робітників, на яких вони повинні були засудити моє минуле. На щастя, мало було таких, що його підтримали. Більше двох тижнів продовжувалася ця боротьба. Нарешті 26 березня 1952 року вийшов наказ про моє зарахування на завод.

Світлина 9. Львів. День героїв 25 травня 2003 року. Леонід Легкий перший справа.

На жаль, переслідування на цьому не закінчилися. Перший рік праці в Дрогобичі (тобто за рік до смерти Сталіна) був насичений «відвідуванням» КҐБ. Питання ті ж, що й раніше. Найбільшим бажанням каґебістів було зламати людину і примусити її співпрацювати. І тільки після смерти Сталіна дихати стало трохи легше. Хоча практика недовіри, переслідувань, всіляких провокацій продовжувалась упродовж всього часу роботи на заводі. Останнім акордом стала заява керівника заводу про те, щоби мені при виході на пенсію в 1988 році не присвоїти звання «ветерана праці», що давало деякі пільги. Пропрацював на заводі 36 років. Свій трудовий шлях там розпочав токарем 4 розряду. Через півроку мене перевели фрезерувальником, ще майже через півроку вже був на інженерних посадах, спочатку в технічному, потім виробничому відділах. Виконував обов'язки начальника ремонтно-механічного цеху. Але в 1962 році поплатився цією посадою за те, що без погодження з парторганізацією заводу розпустив «бригаду комуністичної праці» за халатне ставлення до роботи і неякісний ремонт обладнання. Мене перевели конструктором КТБ при відділі головного механіка, в 1967 я став його заступником. У 1970 році, після інфаркту, перевели начальником вимірної лабораторії заводу. На цій посаді закінчив свою трудову діяльність. З 1 січня 1988 року пенсіонер. Вийшовши на пенсію, вирішив активно включитись у громадську роботу. Найперше приєднався до боротьби за відновлення прав греко-католицької церкви. Далі став членом Товариства української мови, яке потім перетворилося в Товариство «Просвіта». В 1993 році вступив у Галицьке Братство Дивізія «Галичина», а в 1995 році — в ініціятивну групу по створенню Ради старійшин міста Дрогобича, де незмінно виконую обов'язки заступника голови. Входжу до складу Координаційної ради блоку національно-демократичних партій і організацій і до Ради ветеранів війни і праці. Неодноразово брав участь у поїздках до Києва, Крут (світлина 8) та Бродів, а також в інших патріотичних акціях (світлина 9).

Коли переконався, що мене ніколи не відновлять у інституті, вирішив у 1958 році третій раз поступити вчитися, але вже на заочне відділення політехнічного інституту. Мене уже мало цікавив диплом, більше — бажання добитися неможливого. Закінчив інститут у 1966 році, аж через 19 років після першого поступлення у 1947 році.