Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони

З чого почалося

Весна 1944 року йшла по Галичині повною ходою. Але вона не могла приглушити гул гармат під Тернополем. Містом ходили всілякі чутки про те, коли закінчиться стара і почнеться нова окупація Львова. Ці вістки ще більше загострювали нальоти совєтських літаків на місто. Руйнувань, правда, було небагато, але сам факт появи в білий день їхніх літаків у небі насторожував. Пішли поголоски, що тепер кожний день будуть бомбардувати. Батько, порадившись з мамою, вирішили виїхати зі Львова в рідне село, де жили як батькові, так і мамині брати і сестри. Тому на початку травня 1944 року батько «роздобув» вантажівку, і ми поїхали. Однак виявилося, що там було ще гірше, ніж у Львові. Кожну ніч чоловіки вартували, охороняючи село від польської і совєтської партизанок.

Десь через 10 днів ми повернулися додому. Слухи про щоденне бомбардування міста не підтвердилися, нальотів більше не було. Але зате в гімназії було багато новин, і найголовніша — набирають хлопців до протилетунської оборони. І так гарно кожен змальовував, що дають зброю і, головне, стилет.[27] З моєї кляси, де вчилося 30 гімназистів, записалося більше половини. Серед відважних були і мої чотири близьких товариша. Прийшовши додому з занять, я почув розмову старшого брата спочатку з мамою, а пізніше і з батьком, з чого зрозумів, що він збирається теж записатися. Батьки не погоджувалися, але брат наполегливо доказував, що його й так заберуть, але уже совєти, як тільки прийдуть. Коли ми полягали спати, батьки на кухні радилися до самого ранку. Про що говорили, ми могли тільки здогадуватися. Вранці батько сказав братові: «Йди, сину. Німаки все одно війну програють. Але щоби не було так як при розпаді Австро-Угорщини, коли у нас не було армії і ми не здобули України, — йди». Батько не був освіченим. Мав усього 4 кляси, але любив і вірив в Україну. Дай Боже депутатам нашої Верховної Ради бути такими патріотами.

Коли я почув, що батьки дали дозвіл братові записатися, почав просити, щоби вони згодились і на мій запис. Але батько сказав категорично: «Ні! Ти зростом малий, одна шкіра й кості. Тебе вітром здує». По дорозі до гімназії товариш Ромко Ф., з яким я завжди ходив на науку, похвалився, що вже записався і має тоді-то, а то приблизно через декілька днів від часу запису, пройти медкомісію. Коли ми прийшли до школи, у клясі стояв великий «гармидер», сипалися питання один одному: «Чи вже записався?», «А чому не хочеш?», «А, не хочеш, бо боягуз?», і так далі. Запис вели в приміщенні гімназії і міській раді. Я не знав, що робити. Хотів записатися, але боявся батька — він же не дозволив! Проплакав цілу ніч. Вранці батько встав і сказав: «Раз ти так дуже хочеш іти туди з братом, то ми тобі дозволяємо».

Побіг відразу записуватися. Настав час, і ми всі пішли проходити медогляд, який відбувався на вулиці Руській. Мої друзі були рослі і здоров'я їм позволяло — усі пройшли його без проблем. Мене двічі виганяли, бо зростом замалий і вагу мав недостатню. Утретє став у чергу, виструнчився на пальцях, щоб здаватися вищим, а хлопці нишком наступили на вагу, щоби був важчим. Пройшов медогляд ще й тому, що в цей час лікар-німець вийшов, а заступав його помічник чи медбрат. Махнув рукою, і я пройшов. Одержали посвідчення, де було записано, коли і куди прийти з речами. Сьогодні це вулиця Нижанківського, будинок № 5. У гімназії показав посвідку, і мені видали свідоцтво про закінчення 3 кляси Першої української гімназії у Львові. З братом зібрали свої пожитки і разом з мамою й сестрою, які нас відпроваджували, увійшли у велику браму, що ще й досі стоїть на цьому ж місці, але вже не дерев'яна, а металева. Там побачив багато хлопців з навколишніх сіл. Почав шукати своїх, та з нашої кляси прийшло тільки троє. Решту, як пізніше вияснилося, правдами і неправдами батьки звільнили, а хто був зі села — втік туди. При перекличці їхніх прізвищ уже не називали. Розбили нас усіх на чоти і повели на головний двірець. На запасній колії чекали товарні вагони з двоповерховими причами[28] для спання спереду і ззаду вагона. Посередині вагона — вільне місце. Під час руху поїзда двері не зачинялися до часу, поки старші хлопці, напившися, не почали кидати пляшками в зустрічний поїзд. Одна з них попала у вікно пасажирського вагона, в якому їхали німці. На наступній стації двері нам зачинили ззовні. Супроводжуючі нас німці провели багато неприємних допитів, щоби вияснити, хто кидав пляшки. Нас не дуже турбували, бо заглянули у наш вагон і побачили чоту майже однакових за зростом і віком хлопчаків. Двері вагона відкривали лише на стаціях. Так ми доїхали до Гульчина (Чехія).

Як дозрівають у муштрі

На стацію ми прибули вночі і вже до ранку нас не турбували. Десь біля шостої пролунала команда виходити з речами із вагона. Похідними колонами, близько години ходу, прибули до табору, де побачили казарми і великий майдан. Тут все було готове до нашого прибуття. Моя черга до лазні підійшла приблизно через дві години. Відразу постригли голови на «нуль» і послали митися. Але намилуватися теплою водою довго не дали. Вийшли з лазні другими дверима. На лавах лежала білизна, далі — за розмірами мундири та черевики і шапки. І знову проблеми. Набралося коло десяти хлопців, які зростом були менші, аніж видані найменші розміри мундирів. Нас залишили збоку. Комірник пішов у штаб питати що робити. Всі інші одягнулись і пішли у казарми, а ми чекаємо результатів. Одні говорили, що нас відправлять назад додому, другі — що будемо працювати на заводах. Довго радились. Видно, відправляти назад було дорожче, ніж тут якось нас одягнути. Так вони і вирішили. Прийшли два кравці, підігнули кальсони і рукави у сорочках. Складніше було з мундирами, але вони і тут дали собі раду. Якось нас одягнули. Появилась інша проблема — завеликі черевики. Мій розмір взуття був 38, а дехто мав і 37. Мене ще якось взули у 39, а тим меншим прийшлося почекати. Відвели у казарми. Вигляд наш був не дуже бойовий, зате хлопці високого і середнього зросту виглядали гарно. Зі своїх речей дозволили нам узяти хусточки, зубні щітки та, хто мав, приладдя для гоління. Мені вдалося взяти ще й чисту домашню сорочку. Решту цивільного одягу поклали у видані нам мішечки і на них хемічним олівцем написали прізвища та домашню адресу. Повідомили, що повернуть все при демобілізації. Після пізнього сніданку вишикували всіх на майдані. Зачитали, хто в якому рої і в якій чоті. Зробили перекличку і повели в казарми та поселили в кімнатах. Там були двоповерхові ліжка, застелені коцами з простирадлами і подушкою. Обід теж був пізній, після якого на складі видали нам решту «амуніції»: наплечник, шинелю, військовий ремінь, шлейки, пояс до штанів, ложку з вилкою, їдунку, флягу для води, робочий одяг, рушник, ще одну пару черевиків, протигаз, дві пари шкарпеток і пару носовичків. У казармі фельдфебель показав, де і як це все розмістити у шафці, як складати одяг на стільчику, де мають стояти черевики, які завжди повинні бути чистими. І знову — пізня вечеря і сон.

Наступного дня о 7-ій годині труба сповістила, що пора вставати. Але хлопці, в тому числі і я, не поспішали. Була команда одягати робочий одяг. Дехто не розумів, бо команди подавали по-німецьки, вбрався у парадну форму. І тоді ми відчули, що таке армія. Фельдфебель почав верещати, щоби вийшли з лави ті, хто одягнув парадну форму. Хтось тим хлопцям переклав по-українському, і вони вийшли, а він їм кричить: «Hinlegen! Аuf! Marsch!.. Лягай! Встань! Бігом! Лягай! Встань! Бігом!.. Через три хвилини переодягнутись і сюди прибути»…

— Verstanden?! — знову кричить. — Зрозуміли?! Повторіть наказ!!!

— Яволь!!! — кричать хлопці. — Так!!!

— Не ч-у-у-у-ю!!! — наставляє вухо фельдфебель, прикладаючи до нього долоню. — Повторіть голосніше!!! І знову команда: марш у казарми переодягатися.

Так пройшло п'ять тижнів тієї муштри. Правда, хлопці швидко опанували німецькі команди. Відполірували ми добре доріжки, повзаючи по них на животах. Коли попадалося найбільше болото, обов'язково лунала команда: «Лягай! Встань! Лягай! Встань!..». І за три хвилини щоб мундир був чистий. Або команда: «Гази!!!», «Літаки справа! Марш! Марш!». Це легко писати, але пройти ці тортури було дуже й дуже тяжко. Вночі постійні: «алярм», «гази». Потрібно було брати свої речі і виходити на подвір'я, а там бігом 10-15 кілометрів і тільки добігли до казарми, роздягнулися, як тут знову — вставай! Вже хотілося йти до чорта в пекло, або ще кудись, щоб тільки позбутися крику і лайки фельдфебеля. Діставалося всім, і тим, хто розумів ці лайки і команди, і тим, хто їх менше розумів. Останніх було більше, це були сільські хлопці.

На вправах фельдфебель-інструктор вчив нас, як стояти струнко, як розгортатися чоті в розстрільну у наступі чи обороні, «гармонізувати вогонь і рух», охороняючи свого товариша, не вискакувати вперед усім разом, а робити це пляново: ти біжиш, я стріляю, і навпаки; як ховатися від обстрілу артилерією; як ходити воякові серед цивільних осіб; як спритно обертатися. Взагалі — як бути бравим, спритним, умілим. Ці вимоги фельдфебель безупинно нам повторював. Під час вправ вчив, як надавати першу допомогу раненому. Він навіть забороняв брати в рот якесь стебло, бо на траві може рости отруйний грибок. Влада фельдфебеля над нами була абсолютною. Нікому навіть до голови не приходило не виконати його накази. Проте, коли настав час роз'їжджатися на місця служби і відбувся парад, було приємно дивитися, як наші хлопці марширують. Керівництво табору і публіка були задоволені. Це видно було по їхніх усміхнених лицях і з промов, які виголосили начальник та військовий гість, присланий з управління оберштурмфюрера Нікеля. Всі хвалили нас за гарну підготовку.

З братом протягом усього того часу бачилися кожного дня в час відпочинку.

На другий день після сніданку нас повели колонами до залізничного двірця і пасажирськими вагонами ми рушили до Бреслау (Вроцлав). На дорогу видали сухі продукти, на стаціях одержували ерзац-каву. Приїхали за два дні, бо по дорозі зупинялися через нальоти альянтів. Тут уже чекали «купці» з різних частин і летовищ. Нас, залежно від замовлень, розділили на групи. З братом я більше не бачився, бо його поселили десь у іншому бараку, і я не зміг його знайти.

Світлина 10. Група Юнаків у Любені.

Нашу групу з 24 хлопців (світлина 10) разом з офіцером, який нас супроводжував, відправили до Любена (Сілезія), тепер Любань (Польща). Офіцер мав спеціяльні талони, згідно з якими на стаціях нас годували. На сніданок — кава, маргарин, хліб, на обід — зупа, каша, хліб. За два дні, що були в дорозі, ми перезнайомилися. Зі Львова нас було троє одного зросту (світлина на обкладинці), решта — зі сіл. Я один вчився в гімназії, ще два львів'яни були учнями ремісничих шкіл. Місто, куди прибули, — невеличке, така ж була невеличка і стація. На майдані перед будинком уже чекала вантажівка, обладнана лавками. Нею і добралися до летовища Фліґергорст.

Що нас чекало в Любені-Фліґергорсті

На летовищі нас поселили в бараки-казарми. Пояснили правила поведінки і розпорядок дня. Уставили в колону і повели до штабу. Колона вийшла негарною. Спереду йшли високі до двох метрів хлопці, а через декілька рядів малі, зростом 1,6 метра (світлина 11). Перед штабом по-молодецьки пройшли парадним маршем і хвацько зупинилися. Вийшов начальник штабу. Офіцер, який нас привіз, доповів, хто ми і мету нашого прибуття. І тут виникла плутанина. Видно, рознарядку кількости людей у відповідну службу на летовища давали зверху. Проте не врахували, що на цьому летовищі взагалі не було протилетунської служби. Альянти сюди не долітали та й совєти теж. Жили вони собі «приспівуючи», і тут раптом на їхні голови з'являються люди, прийняти яких не були готові.

Світлина 11. Такого різного віку і зросту Юнаки служили в одній групі.

Начальник штабу вияснив, хто ми за національністю, поздоровив з прибуттям, поцікавився, чи розуміємо німецьку мову і чи є між нами перекладач. Хлопці показали на мене. Він зробив заувагу нашому офіцерові, а мені сказав, що коли мене викликають, то треба вийти із шеренги і доповісти. Так я отримав перший урок. Почав виправдуватися, що ніхто мене не попередив про те, що маю бути перекладачем. І тут «заробив» додатково за сперечання з керівництвом. Між начальником штабу і його заступником почалися переговори, що з нами робити. Офіцера забрали в штаб, а нас залишили чекати. Довго стояли на сонці. Нарешті вийшов наш офіцер і я знов отримав «ляпаса», що не скомандував розійтися. Виправдовуватися більше не відважився. Після обіду офіцер знову пішов на нараду в штаб. Видно, ми добре перегрілися на сонці, бо почали словесну перепалку між собою. Хлопці мені дорікали, що стільки часу простояли на сонці, а я їм — чому вони на мене показали, коли ніхто зі мною про це не говорив і не зобов'язував бути перекладачем? Всі думали — раз гімназійний учень, то повинен знати мову. Я дійсно її знав, але не так, щоб вільно розмовляти.

Тільки після вечері у казармі зібрав нас офіцер і проінформував про ситуацію, яка склалася. Нас вони не чекали, бо на летовищі немає зенітних батарей. Вони тут були непотрібні. Не мають і артилерійських гнізд та іншого спорядження. Тому на нараді вирішили, що будемо вивчати матеріяльну частину зброї: гвинтівки, кулемета МҐ-42, легкої автоматичної двадцятиміліметрової зенітної устави — це у непогідні дні, а в погідні — будуватимемо гнізда під ті ж устави. Потрібно було 8 гнізд і, згідно з інструкцією, ще 8 запасних. Ми зробили всього 4 гнізда і натерли собі досить мозолів. Кожне гніздо — це яма глибиною 2 і діяметром 2,5 метри. Стіни обшиті кругляком діяметром 100-120 міліметрів. За деревом ходили в ліс, який був неподалік, і шукали необхідний розмір. Зрізали тільки ті, які позначив лісник. Робота — не з легких для таких, як ми. Нас не підганяли, бо однаково не було чим зайняти. Але фронт безупинно наближався і нам дали на поміч людей (світлина 12).

Світлина 12. Будівництво гнізд під зенітні устави.

Старші хлопці, яким було по 18-20 років, без відома молодших написали до Кракова листа в Український Центральний Комітет, у якому пояснили ситуацію і просили перевести в дивізію «Галичина». Довго не було відповіді. А нам усім порядно набридло копання ям у гарячі дні, а в дощові — змащування зброї на складі. Ми виглядали як справжні волоцюги (світлина 13). Хлопці наполягали, щоб я пішов у штаб і про все там розказав. Я їм пояснював, що це наша робота — викопувати гнізда під зенітні устави. Під час цієї перепалки зайшов до нас офіцер. Попросив доповісти йому, що сталося.

Світлина 13. Після будівельних робіт.

Я пояснював, а всі махали головами, показували руки й одежу. Він усе зрозумів і повів мене у штаб. Заступник начальника вислухав, подивився на мій одяг, руки. Я ще додав, що коли ми записувалися в Юнаки, то нам обіцяли, що будемо служити при зенітних уставах, а не землекопами. На щастя, він був порядною людиною, уважно вислухав і взагалі дуже доброзичливо зі мною говорив. У мене склалося враження, що я йому сподобався. Він потім не раз нас виручав. Попросив офіцера залишитися, а мене відпустив, тільки запитав, чи ми не хотіли б бути учнями слюсарів при ремонті і обслузі літаків? Після обіду офіцер докладно нам розповів, про що йшла мова, і сказав скласти списки, хто де бажає вчитися. Більшість, в тому числі і я, записались учнями слюсарів, зварювальників і столярів. Нам почали видавати гроші — 20 марок щомісяця і 3 цигарки щоденно. Багато з нас не курили, тому стали панами обставин. За цигарки, наприклад, ми могли взяти напрокат ровери в німців. У неділю, в гарну погоду, об'їжджали округи летовища (світлина 14). До міста нас не пускали, за винятком, коли записувалися до лікаря або до дантиста. До лікарні було 3, а до міста 5 кілометрів у тому ж напрямі. Тому спочатку йшли до лікарні, а потім далі. Це продовжувалося доти, доки жандарми не впіймали трьох наших хлопців. Добре, що вони були у лікаря і там були записані їхні прізвища, а то попали б на гауптвахту. Але бувало й так, що хлопці йшли просто до міста, не заходячи в лікарню. На щастя, не попалися.

Світлина 14. Недільна роверова прогулянка.

Робота учнями слюсарів тривала до п'ятниці, а в суботу вивчали зброю і стрільбу з неї. Мені, як завжди, не пощастило, бо призначили до такого майстра, який не ходив ремонтувати і обслуговувати літаки, а працював тільки в майстерні. Він мав високу кваліфікацію, тому виконував всякі прецизійні роботи, але найчастіше особисті доручення офіцерів. Я випилював йому заготівки з алюмінію і бронзи. Коли не було такої роботи, приносив кусок вирізаної сталі, який я мав також пилувати під кут 90 градусів. Так заробляв нові мозолі. Хлопці приходили в казарми і розказували про літаки, в яких вони сиділи «як пілоти», а я тільки пилував метал. Одного разу щось не так я відповів майстру і тут же дістав підзатильника. То був дуже неприємний тип німця-партійця, який ще й дуже не любив чужоземців. Досить часто попадало мені й не з моєї вини. Переважно він так робив, коли нікого поблизу не було. Це зауважив начальник цеху. При мені він нічого не сказав, але розмова, видно, була, бо майстер від мене відмовився та ще й наговорив багато неприємного на мою адресу, додавши, що чужоземці тупі свині тощо. Взагалі німці по-різному до нас відносилися. Інші майстри не раз робили йому зауваги, а один навіть з ним сварився, чому так погано ставиться до дітей. Мене відправили в інший цех до радіотехніків.

Тут зустрів зовсім протилежне ставлення, а коли ще й дав майстрові цигарки, то він дозволив слухати радіо з Польщі і Росії. Це — порівняно з копанням ям і пилянням металу, було раєм. Ходив з навушниками на шиї і гордо дивився на хлопців-слюсарів. Тепер вони мені трохи заздрили, але як пригадували мого колишнього майстра, замовкали.

Світлина 15. Відвідини Кекилії Паліїв постою Юнаків в Любені.

А фронт невпинно наближався. Вже був зайнятий Краків. Український Центральний Комітет з Комітетом Відділу Молоді переїхав до Любена. У жовтні 1944 року приїхав до нас сам керівник відділу професор Зелений з журналісткою пані Паліїв (світлина 15), бо, видно, згадали про лист, який до них писали наші старші товариші. Правда, ситуація на час їхнього приїзду вже дещо змінилася. Але коли начальник летовища довідався від них, що нас б'ють, був здивований, заскочений і не повірив. Та знову став на наш захист заступник начальника штабу, підтвердивши цей факт. Тут же був підписаний наказ про категоричну заборону рукоприкладання. Дозволили в неділю за перепустками виходити до міста. В одну із таких неділь ми побували в міській церкві на Службі Божій, яку спеціяльно для нас приїхав відправити о. Северин Сапрун. Там же висповідались і запричащалися.

Коли фронт наблизився настільки, що вже чути було вночі вистріли далекобійної артилерії, почалась евакуація летовища. Спочатку відлетіли справні літаки. Решту розбирали на частини, пакували та разом з обладнанням відправляли залізницею. Запасні деталі вантажили на транспортні літаки, а обладнання — на залізничні платформи. Ми допомагали при цих роботах. Коли все було завантажено, наші майстри і весь персонал летовища виїхали з тим добром. Залишилося близько десяти німців, які мали висадити в повітря анґари і майстерні. Чому залишили і нас, наш офіцер нам так і не зміг пояснити. Може, і сам не знав. Згодом появилася фронтова польова жандармерія, але на летовищі не зупинялася, бо знала, що згодом усе буде знищено.

Вже появився перший сніг. Докучали тумани, вологість і холод. Казарми не огрівалися. Хлопці десь знайшли металічну бочку, доробили димар і почали палити дровами вдень і вночі. Встановили постійне чергування. Офіцер не заперечував, сам приходив грітися, а то й ночував з нами. Їжа — сухі харчі, дехто щось варив на бочці. Кожний день офіцер ходив у штаб за завданням. Поступила команда вивозити з бункерів у лісі ящики з гарматними стрільнами та лентами до скорострілів і складати їх біля смуги посадки літаків. Потім, якщо була погода, все це вантажили на літаки. До нас прикріпили комірника,

який знав, де замасковані бункери, відкривав їх, а ми два-три кілометри шнурками перетягали ящики. Уже і вдень чути було кулеметні постріли, а тої амуніції в лісі була тьма-тьмуща. Комірник казав, що всього не встигнуть вивезти, тому прийдеться знищити.

Під час одного з обідів на мотоциклах приїхали озброєні фельджандарми. Всіх нас вивели з казарм, оточили і почали виясняти, хто вкрав радіопередавач. Коли довідались, що ми чужоземці, питають, хто перекладач. А я зі страху мовчу. Німець ще раз питає, і тут хтось показав на мене. Жандарм розмахнувся і так ударив мене в лице, що я опинився на землі. Більше бити не став. Почався допит. Одне запитання — хто вкрав радіопередавач? Я йому пояснював, що ми возимо гарматні стрільна, всі працюємо разом, і ніхто не мав ні часу, ні можливости кудись піти. Тут прийшов комірник і теж накинувся на нас, чому не вийшли на роботу. Я старався пояснити причину. Комірник підтвердив жандармам мої пояснення. На роботу повели нас під охороною. Ввечері після роботи загнали нас у басейн (вода була спущена) глибиною один-два метри. Наверху поставили охорону і далі продовжили допит. Тут знову допоміг нам заступник начальника штабу, який проходив мимо та побачив нас під охороною жандармів. Вияснив причину, чому нас там держать. Я пояснив і додав, що комірник може це підтвердити. Вислухавши нас, він кудись пішов. Ми вже думали, що будемо ночувати в басейні. Просили дозволити взяти коци з казарми, але нам відмовили. Видно, ситуація наша була складна: прифронтова зона, іноземці, пропажа радіопередавача. Вже зовсім стемніло, коли прийшов посланець зі штабу і попросив старшого з охорони піти з ним. І тут появляються заступник начальника летовища, старший жандарм і наш офіцер. Витягнули мене з басейну і знову повторили ту саму процедуру допиту й пояснень. Усі троє поговорили між собою і врешті дали команду виходити з басейну, вишикуватися в колону та йти в казарми. Жандарми посідали на мотоцикли й поїхали. Заступник начальника сказав нам, що ми народилися в сорочках. Небезпека була ближче, ніж ми могли собі уявити. Виявилося, що ту радіостацію запеленгували в нашому квадраті, а там з німецьких частин були тільки ми. Тому було прийнято рішення знайти й ліквідувати — такі закони прифронтової зони. З того часу наш офіцер постійно був з нами.

Погода погіршилася. Фронт був десь за 10 кілометрів від нас. Літаки вже не літали, тож стрільна не вантажили. Ми терміново почали вивчати матеріяльну частину і обслугу панцерфаустів. Заняття вів підофіцер військової фронтової частини. Я, як перекладач, мусив бути завжди біля нього. Вчилися розбирати, збирати, заряджати панцерфаусти. Конструкція була дуже простою, і хлопці моментально її засвоїли. Стріляти не давали, бо економили патрони. Наставник вчив, причому декілька разів наголошував, що головне, щоб трубу викидних газів не прикладати до рамена, бо газами і вогнем його вирве. Один день дали нам «побавитися» цими патронами, а на другий день досвіта дванадцять

Юнаків повели на танконебезпечні місця, де були вириті одномісні окопи. Хлопці одержали по одному зарядженому панцерфаусту і зайняли місця в окопах. Вони просили ще по одній головці до фаустпатрона, але підофіцер, а тепер він був нашим керівником, сказав: «Щоб ви встигли хоч раз вистрілити… І то буде добре». Ми допитувалися, чому не дають зброї. Відповідь була страшною: «Не встигнете нею скористатися». Коли з позиції поверталися назад до казарм, а це — три-чотири кілометри, унтерофіцер по секрету пояснив мені, що якщо Юнак не влучить у танк, то останній його «пропрасує» гусеницями. Так ми стали смертниками, офіційно — «панцерєґерами» (мисливцями за танками).

Унтерофіцер приходив до нас досвіта, і ми виводили хлопців на позиції, в обід вели заміну і десь близько 6-7 години вечора повертали в казарми. Наш офіцер залишався з тими, які відпочивали. Помагав варити сніданок, обід, вечерю. Так ми відсвяткували Різдвяні Свята. З Комітету Українських Жінок (станиця їх була в Любені) принесли кутю без меду, горіхів і родзинок, а ще й печиво. Ми їм розповіли, що стали «мисливцями за танками». Вони перелякались і пообіцяли відразу це передати проф. З.Зеленому. Але його ми вже не дочекалися, бо після свят почався наступ совєтів. У тій суматосі десь зник унтерофіцер, а наш офіцер з ранку пішов у штаб. Юнаки покинули позиції і прибігли з панцерфаустами. Чути було не тільки кулеметні, а й постріли з рушниць і автоматів. Хлопці посилали мене в штаб летовища, та я не знав його нового місцезнаходження. Колеги швидко зібрали свої наплечники і накинулися на мене, щоб я вів їх звідси подалі — на захід. Я почав їх відмовляти, бо знав, чим це може для нас закінчитися. Але вони не зважали на це і стояли на своєму.

— Хочеш до москалів? Веди нас звідси! Ти їздив на ровері по окрузі, тому знаєш дорогу.

Я і сам не хотів потрапити до совєтів, отже повів хлопців. Перетнули шосе, заглибились у ліс. Йшли довго. Потім від утоми впали в сніг. Хтось додумався викинути все зайве. Полетіла друга пара черевиків, робочий одяг. Зарили в сніг свої панцерфаусти. Відпочили трохи й пішли далі. Вирішили йти лісом, орієнтуючися на шосе, але не показуватися, щоби нас не арештувала польова жандармерія. Йшли допізна. Заночували в лісі. Поснідали чим хто мав і — знов у дорогу. Врешті побачили село, повне військовиків. Вирішили зайти туди, хоча боялися попасти в руки жандармів, бо ті вояки, що відступали не в складі частини, вважалися дезертирами. З них формували військові відділи і відправляли на фронт. Ми хотіли знайти якусь порожню будівлю, щоби там відпочити. Але все було переповнене. Блукаючи по селі, один із наших здалека побачив того жандарма, який тримав нас у басейні. Задумалися, що робити? Вирішили йти до нього та й запитати, де тут обслуга нашого летовища. Відрядили мене. Я пішов, хоч зі страху підо мною гнулися ноги, бо хіба йому тяжко сказати: «дезертир!!!». На щастя, його вже не було на тому місці, де його бачили. Ніхто не знав, де пункт зголошення тих, хто відстав від своєї частини. Врешті натрапив на такого, що показав мені потрібну хату. Коли я ввійшов у двір, то з радости аж підскочив, бо побачив нашого офіцера, який також нас усюди розшукував. Мені так радісно стало, як давно не було. Там ще зустрів професора З.Зеленого, який їхав з німецькими частинами, бо все керівництво УЦК по святах евакуювалося на захід. Розказав йому, що з нас тепер зробили «мисливців за танками». Він тут же попросив нашого офіцера нікому не говорити про те, що ми знаємо, як користуватися панцерфаустами, особливо тим, які набирають з відстаючих вояків поповнення фронтових частин. Наш офіцер був старшою людиною і, видно, не дуже любив фашизм. У цьому ми переконалися раніше, коли одного разу на летовищі йшли із вправ у казарми і хлопці заспівали пісню «Ми націоналісти раз-два — молоді орлята…», він висловився тоді, що «пісня — маршова, але «націоналісти», це не є добре».

З офіцером прийшов до хлопців. Вони з радости стали його обнімати, що йому дуже сподобалося. Він нас повчав, як ми повинні себе вести. Головне нічого чужим без нього не говорити. Негайно вирушили у дорогу, бо хотіли впіймати наші штабні машини, які, згідно з даними офіцера, мали бути у цьому районі. Але ми запізнилися. Необхідно було знову йти до наступного пункту збору. Заночували під якоюсь хатою. Все що мали, поїли вже раніше, тому виникла проблема з провіянтом: або ми догонимо наші машини і запасемось їжею, або будемо змушені пристати до якоїсь частини і виконувати їхні накази. Офіцер вирішив сам догнати наш обоз, щоби було певніше, тому віддав мені всі маршові документи, пояснив ситуацію, що і кому маю говорити, куди йти і через які населені пункти.

Зранку вирушили. Трималися подалі від забитих транспортом доріг. Ще раз ночували в полі. Нарешті добралися до місця призначення. Тут нас зустрів наш офіцер. Але знову виявилося, що ми йдемо з великим запізненням, і частини він вже не застав. Ми падали від утоми й голоду, але йшли. Вранці офіцер пішов у село шукати пункт реєстрації тих, що відступають. Повернувся усміхнений і дав команду виходити без наплечників, але з їдунками. І тут у всіх знайшлися сили. Відразу вискочили з хліва, в якому ночували, та майже «на крилах полетіли» туди, де годують. Чудо відбулося: прибігли, стали в чергу і гостинний кухар накидав якоїсь каші повні їдунки, а в кришку ще й налив гарячої кави. Це перший раз за тиждень ми їли щось гаряче! Каша вмить зникла. Просили ще. Наїлися досхочу. Це нас так розморило, що ледве допленталися до свого хліва, впали і заснули. Вже й мови не було, щоб просуватися далі. Проспали майже добу і тільки ранком вирушили. Офіцер сказав, до якого населеного пункту маємо добиратися. Там ще курсували поїзди. Звідки тільки взялись у нас сили? Незважаючи на те, що хотілось їсти, ми йшли та йшли, але, на жаль, запізнилися. Поїзди вже не ходили, а стацію готували до знищення. Єдине, з чого ми там скористалися, то це з обіду, який залишився, бо через стацію вже ніхто не їхав. Офіцер, довідавшися, де є штаб, подався туди. На наше щастя, одна вантажівка відправлялась у напрямі Дрездена з легко раненими, і наш офіцер випросив, щоб і нас взяли. Виявилося, що це була наша машина, яку штаб реквізував для ранених. Під час війни та ще у прифронтовій зоні це дозволялося військовикам робити. Місця всім у машині не вистачало. Оскільки автомобіль був накритий брезентом, то декілька хлопців вмостилося зверху, а ще двоє лежали на передніх крилах. Водій сказав, що до Дрездена 100-150 кілометрів.

Ми щасливо добралися на залізничний двірець Дрездена. А там людей тьма-тьмуща. Відправлявся вже останній поїзд. У першу чергу вантажили ранених, цивільних взагалі не брали. Вагони товарні, для тяжкопоранених — пасажирські. Про те, як вдалося нашому офіцерові виклопотати право на нашу поїздку, він нічого не говорив. Щоби дістатися до поїзда, треба було пройти з десяток жандармських постів. Такої кількости людей, що хотіли їхати, я не бачив ніколи. Це було страхіття. Про голод вже ніхто не згадував, основне — добратися до поїзда і чим швидше виїхати. Нам дали притулок латвійські Юнаки, які мали в кінці поїзда протилетунську позицію-платформу. З мішків з піском зроблено гніздо, а в ньому змонтовано двадцятиміліметрову скорострільну гармату. На краю платформи стояли скриньки зі стрільнами, на яких ми й посідали. Така платформа була й спереду поїзда. Розговорилися з хлопцями, дехто трохи знав російську мову, дехто — польську, а решта порозумілася жестами. Поїзд рушив, але не проїхали і 80 кілометрів, як зупинився. Була вже ніч. Ми побачили жахливе зарево над Дрезденом. То альянти бомбардували місто. Постояли трохи і поїхали далі, але вибухи бомб було чути до ранку і весь наступний день. Поїзд оминав великі міста і прямував на північ. На стаціях нас годували. Лише потрібно було встигнути за час стоянки взяти їду. Ми навчилися від інших це робити: один зіскакував з вагона, щойно поїзд підходив до перону, і біг у сторону кухні, другий підбігав і подавав їдунки. На одній із стацій вдалося нам перебратися до вагона. По дорозі кілька разів пересідали на інші поїзди. Нарешті добралися до нового місця призначення — летовища біля містечка Нойштадт-Ґлеве на Мекленбурзькій низовині.

Облаштувалися. І почалися цілоденні чергування біля двадцятиміліметрових дводульних автоматичних гармат. Наша задача полягала у постійному спостереженні за появою пікірувальних штурмовиків, які нападали на літаки, що знаходилися на стоянках. Відбою повітряної тривоги не було, бо літаки могли появитися кожної миті. Мінялися за графіком. Тут відчувалася війна, турбували постійні нальоти. Хоча життя йшло ніби одноманітно: на пост, з поста на сніданок, далі — пост… пізно ввечері спати. До схід сонця — знову на вахту.

Починалася весна. Дні стали довшими, сонце гріло тепліше. Але в погідні дні не давали спокою штурмовики (спітфайри і мустанґи). Вони появлялись як примари. Ще ніби далеко чути гул мотора, а літак — пікує на позицію. Тому треба було постійно бути біля зброї, щоби вільно і швидко крутитися разом з нею навколо центрального стовпа устави.

Так ми воювали до 29 квітня. У цей день поступив наказ розбирати гармати, рухомі частини (засуви) викидати, мірники побити. Одержали сухий провіянт: хліб, консерви, цигарки та польову флягу вина. Наступного дня вранці після сніданку повели нас у сторону штабу, де вже чекали вантажівки з білими прапорцями. Поїхали у Шверін здаватись американцям.

Ще нам не вистачало «посмакувати» полону

Дорога була забита автомобілями. Всі військові частини з Мекленбурзької низини їхали здаватись у полон до Шверіна. Під вечір добралися до околиці міста. Побачили страшну картину: все навкруги горіло, дим від палених автомобільних шин закривав усе. Важко було дихати. Це нагадувало, до деякої міри, татарський табір, про що знали з книжок. Таким способом грілися люди, бо квітневі і травневі ночі — холодні.

Машини з полоненими по черзі під'їжджали до американських постів. Усі виходили з авт, постові перевіряли наявність зброї, показували куди йти далі. Так сталося, що коли ми наблизилися до контрольного пункту, наша машина в колоні з летовища була останньою. Нас затримали і висадили, а всі передні машини поїхали далі. Так ми залишилися без своєї частини та ще і без нашого офіцера, який уже розпрощався з нами і у цивільному одязі подався до Кельна, а далі — додому. Не знаю, чи йому це вдалося. Дай Боже щоб поталанило, бо був доброю людиною.

Тільки ввечері ми попали в американський табір полонених. Блукали, шукаючи між лежачими людьми вільного на землі місця. Поки знайшли його, довелось істотно відійти від КП. Коли розвиднілося, побачили, що знаходимося на засіяному озиминою і вщент витоптаному полі. Ми влаштувалися на пагорбі, тому було добре видно, що діється в таборі. Після тижневого перебування тут побачили якийсь рух полонених. Людей машинами кудись везли. Пішли виясняти ситуацію. Натрапили на латвійців із латиської дивізії і від них дізналися, що американське командування переводить полонених в інший табір.

Оскільки ми залишилися зовсім самі, вирішили до когось примкнути. Я пішов у розвідку. Довго блукав серед лежачих, сидячих полонених, аж нарешті побачив сині мундири, такі, які мали летунські частини. Підійшов до старшого офіцера, відрапортував, хто я такий і з чим звертаюся. Він обговорив ситуацію з групою офіцерів і, після деяких уточнень і пояснень, згодився взяти нас зі собою.

Швидко підійшла їхня черга евакуюватися. Ми посідали в їхні машини. Було тісно, але поїхали. Їли те, що нам видали, а воно тануло як сніг на сонці. Невідомо, скільки кілометрів проїхали за 3-4 дні. На дорогах були дуже великі «корки». Їхали тільки вдень. У першу чергу пропускали англійський та американський транспорт. Так доїхали до англійської зони. Зупинились у лісі на березі озера. Місцевість ця називалася Зеелянд. Ми вже мали деякий досвід бурлак, тому відразу розпочали будувати землянки. З гілок зробили дах, обложили ними стіни і підлогу. Дощ нас уже не мочив і тепліше було спати.

Ще в попередньому таборі захворів мій львівський колега Орест К. Тут з машини ми вже його зняли на руках. Ніякої медичної допомоги не було. Я пішов до старшого офіцера частини, до якої ми примкнули, просити ліки. Навіть не знав які, але найголовніше від температури, бо хлопець маячив. Він дав мені якихось з похідної аптечки і пояснив, що необхідно розчинити їх у воді та давати пити.

Прийшла ще й інша біда — страшний голод. Усі видані нам продукти давно закінчилися. З дерев позривали всі бруньки і молоді листочки. Все це варили, правда, без соли. З'їли весь квасок, який вдалося знайти, а потім і траву. Серед німців кинулася дизентерія, а ми як здоровіші копали їм могили.

Одного разу прийшов до нас німець з'ясувати, хто знає російську мову. Він хотів її вивчити, бо сам був зі Щеціна і збирався додому, а там була совєтська зона окупації. Ще раніше у дорозі до нас приєдналися два хлопці: росіянин та білорус. Росіянин зголосився, що знає російську мову, але не знає німецької. Тому ми вдвох, з дозволу офіцера частини, пішли з німцем. Він привів нас до англійського тимчасового табору, де був харчовий блок. Ось тоді трохи «зажили». Гірше те, що зі собою не можна було нічого виносити. Раз випросив у німця хліба для хворого, показав його англійцеві на КП і він мене пропустив. Єдине, що можна було взяти зі собою, — це сіль з-під оселедців. Ми її сипали в штанини. У таборі за нею вже стояла черга німців, що очікували нашого повернення. Сіль видавали зернятками, її смоктали як цукерки. А моєму товаришеві ставало все гірше. Він навіть не просив пити. Поїли його силоміць солоною водою. Той німець, якого ми вчили, також дав мені для нього якісь порошки.

Я з росіянином був у дещо кращому становищі, бо в англійському таборі щось діставали їстівного. Наші ж товариші страшенно голодували. Варили гілочки з якихось кущів. Хіба що вже могли посолити. Забули відлік часу. Ніхто не знав, який день, місяць. Як довго це продовжувалося? Одного разу офіцер частини зібрав тих, хто ще міг стояти і ходити, зачитав наказ про переведення всіх іноземців в інше місце. Через деякий час приїхала машина з німцем-перекладачем англійської та німецької мов і забрали наших хлопців. Ні вони, ні ми не знали куди. Я не міг покинути хворого друга і залишився з ним, бо англієць сказав, що має наказ забрати всіх здорових, а відносно хворих — не знає, що має з ними робити.

Ми залишились удвох. Було дуже сумно без хлопців. А Орест став щораз частіше приходити до пам'яти. Видно, криза минула. Я продовжував навчати німця. Російської мови я не знав, отже, говорив українською. Але приносив сіль і кусень хліба для Ореста. Хліб варив як кашу з дрібнонарізаними трав'яними корінцями. Орест не міг жувати, тому це все випивав, бо «каша» була дуже, дуже ріденька. Раптом певної ночі він розбудив мене, а спали ми разом, щоб було тепліше, і попросив їсти. Але дати не було що — лише листя. Тоді я розбудив офіцера, розказав йому суть справи і спитав, чи має щось їстівного. Він дав мені жменю каші, але попередив, що її треба потовкти, бо його шлунок слабкий і не перетравить їжу. До світанку я зварив цю «кашу», нагодував його, і він одразу заснув. Я знову пішов до німця, хоча він просив уже не приходити, бо я не знаю російської мови. Але не здивувався, коли мене побачив. Нагодував. Я розказав йому про Ореста. Він дав мені соли, а в другу ногавицю насипав якоїсь крупи. На КП мене не перевіряли, бо вже знали, що у штанинах ношу сіль і від мене «пахне» оселедцем. Цю крупу я знову товк на камені і з корінцями варив. Ми це їли уже вдвох. Сіль роздавав не всім, а тільки тим, у кого з ясен текла кров. Орест хотів сісти, але не міг, бо живіт не згинався: був твердий, як дошка. Я підкладав йому під спину два наплечники, і так напівлежачи він відпочивав. Надворі стало вже тепліше, і я вирішив роздягнути Ореста й погріти його на сонці. Він скаржився на болі спини. Коли я зняв з нього одежу, то побачив, що спина була суцільною червоною плямою. Я не знав, що робити. Привів офіцера. Але й він тільки розвів руками, сказавши, що не знає, що це таке і як його лікувати. І пішов геть. Що це було — не знаю, чи від лежання, бо лежав, мабуть, з місяць, чи від укусів паразитів, яких у нас не бракувало. Мені потім сказали вдома, що це були пролежні від довгого лежання на спині, але і «квартиранти» також у цьому допомогли, бо там було тепло.

Одного дня появився автомобіль з англійським військовиком і перекладачем. Підійшли з офіцером до нас. Прочитали наші прізвища і сказали збиратися. Попрощалися з німцями, які добре відносилися до нас. Вони допомогли віднести Ореста до машини, і нас повезли в невідоме.

«Відпочинок» на березі моря

Їхали ми в кузові машини під брезентом напевно довго, бо встигли виспатися. Водій дав нам печива, чим підкріпилися. Коли прибули на місце призначення, то побачили, що до нас біжать наші хлопці. Ми зняли Ореста з машини і подалися до одинокої будівлі, що стояла майже на березі моря (до моря було 30-40 метрів). Це була стайня. Інші фермерські будівлі були знищені. Хлопці потіснились і ми зайняли «спальні» місця. Обмінялися новинами і довідалися, що тут є українці і молдавани. Начальником табору був якийсь туркмен чи таджик. Появилася можливість помитись і позбутися паразитів. Коли було тепло, то купалися в морі. Але їжі знову не давали. Хлопці, переважно невеличкими групами, ходили за 7-8 кілометрів у село випрошувати їжу. Одного разу взяли й мене. Якщо хтось ще мав дещо для обміну, то було простіше дістати їжу, але переважно жебрали. Німці крім бобів, фасолі та гороху нічого не давали. Я приніс горнятко бобів, потовк їх і зварив у морській воді, бо прісної не було. Страва вийшла дуже гіркою й солоною, але голод не перебирає. Хтось порадив воду кип'ятити двічі. Це трохи допомагало.

Якось молдавани вкрали човен у німців і попливли до напівзатопленого корабля, який у сонячний день було видно на обрію. Розвідали і знайшли в трюмах пророслу пшеницю. Її у таборі обмінювали на одяг. Човен «здавали» в оренду за половину здобичі. Зібралась і наша команда, в яку попав і я. Цілий день пливли тільки в один бік. Заночували на кораблі. Зранку пшеницю набирали сорочками, щоби стекла вода, і тільки тоді зсипали у човен. Так проминув цілий день і ми мусили знову заночувати на кораблі. А хлопці думали, що ми потонули. Повернулися вже під вечір змучені, зате задоволені. З пшениці варили кашу і пекли коржики на блясі. Ходили з роздутими животами, бо, очевидно, пшениця забродила. Але зате не дошкуляв голод.

Через певний час прийшов начальник табору з представниками комітету Червоного Хреста. Нас вивели у двір і порахували. Звернули увагу на тих, які стояли останніми в колоні. Через перекладача поцікавилися, що ми їмо. Я вийшов з колони, показав наші коржі. Був змушений пояснити, де ми здобули пророслу пшеницю. Німець переклав це все англійцям. Вони похитали головами і пішли. Незабаром приїхала вантажівка, якою привезли нам тижневий запас харчів. Усе було запаковане в консервних банках, навіть хліб. Ми вже мали їжу, але й дуже багато клопоту, бо інші приходили до нас її випрошувати, а деколи ще й погрожували. Так продовжувалося доти, доки не почали возити продукти всім.

Тим часом серед полонених пройшов слух, що за 80 кілометрів від нас є Український табір біженців. Правда, необхідно було йти туди тільки поночі, бо вдень жандарми виловлювали втікачів і скеровували їх у інші табори. Тому потрібний був поводир. Знайшовся такий, але йому треба було заплатити. Винагороду він брав або грішми, яких ми не мали, або цивільною одежею, якої ми теж не мали, або харчами. Наші харчі високо цінилися, і ними можна було розрахуватися. У нас появилася надія на щасливий кінець наших бід. Я загорівся «помандрувати» і почав підготовку. Орест зі сльозами на очах просив не покидати його. Я знав, що він не дійде і ніхто його не візьме. Сам розчулився, обняв його, разом ми поплакали і я залишився з ним. Уже після війни мене за це звинуватили, що нібито я агітував їхати додому. Але ті, які писали в спогадах у «Віснику Комбатанта», не обмовилися ні словом про те, що не сказали тоді: «Ми тобі допоможемо, візьмім Ореста зі собою». Нас залишилося п'ятеро — троє зі Львова, один росіянин і білорус. Ми ще раз одержали харчі на всіх, а поділили на п'ятьох. Чого там тільки не було: шпроти, ковбаса, масло, хліб, горішки, печиво. Жили ми тоді розкішно, нам так добре давно не було.

У той час стояли гарячі дні, і в стайні через сильні випари було тяжко дихати. Я пішов просити коменданта поселити нас у намети. Але він заявив, що шукає можливости відправити нас додому, бо табір військових полонених не для дітей. Таку думку він повторював нам неодноразово. І свій задум здійснив. Наші прізвища він мав записані, бо до попереднього табору за нами з Орестом посилав машину. В один із погідних ранків під'їхала вантажівка, з якої вийшов перекладач, зачитав наші з Орестом прізвища і закомандував збиратись у дорогу. Я його попросив, щоби взяв ще одного колегу зі Львова, але англієць категорично заперечив і показав папірець, де було тільки два наших прізвища. Ми набрали повні наплечники продуктів, сіли в машину й поїхали. Нам не сказали, куди нас забирають, а німець теж не хотів говорити про це. Ми вже вдруге їхали з Орестом тільки удвох у невідомому напрямі на вантажівці. Десь під вечір зупинилися, відкрили тент машини і ми почули: «Вилазь, мать вашу…, власовци».

І ось ми у «рідного старшого брата»

Так ми приїхали на нове місце. Ті, які нас зустрічали, думали, що привезли людей повне авто, а тут вилазять два півтораметрові разом з шапками хлопчаки. Чуємо репліки: «Відать, еті мальчішкі особиє, што їх отдєльно возят в грузовой машинє». Ми оглянулися навкруги. Велике подвір'я і страшного вигляду з червоної цегли чотириповерхові корпуси. Подвір'я було посередині будівель. Враження гнітюче. Як вияснилося, це ще кайзер побудував у містечку Біцов цю тюрму з двометровими стінами. Під конвоєм завели нас до чергового і йому сказали, що нас тільки двоє.

Почався допит: «Кто такіє? Ґдє служілі, на какіх фронтах?». Ми відповідали, що на фронті не були, працювали в майстернях на летовищі Нойштадт-Ґлеве. Вони своє: «Ґдє поменялі власовскую форму?». Кажемо, що наша одежа подерлась і ми одягнули цю, а англійці взяли нас в полон і привезли сюди. Дуже добре підігнана на нас форма їм не сподобалась, видно, викликала підозру. Зробили обшук кишень і наплечників і забрали весь наш продуктовий запас. Тільки цмокали: «Віш как іх кормілі, сволочі». Пояснюю, що це перед від'їздом дали, а так весь час голодували. Відвели нас у пусту камеру. Ми сіли на підлогу й задумалися. Твердо вирішили так держатися далі. Через деякий час взяли на допит Ореста. Довго його не було, і я трохи задрімав. Мене повели на допит, коли вже світилось у коридорі, але котра була година — не знаю. Зустрілися з Орестом. Його вели у камеру, мене — на допит. За столом сидів офіцер і ще хтось. Посадили на вмонтовану в підлогу табуретку. І почалося… Хто ти, звідки родом, скільки років, де мешкав, де батьки, що роблять, як потрапив до Німеччини, де служив, на яких був фронтах, скільки разів переходив лінію фронту, які задачі як розвіднику ставили, хто були мої командири, хто мій колега, де його батьки живуть і багато подібних запитань. Я розказував, як мене і багатьох таких, як я, німці ловили на вулиці, садили в товарні вагони і везли до Німеччини. Там вирішували, кого призначити на сільськогосподарські роботи, а кого — в майстерні. І тут я довідався, для чого в кімнаті допитів є ще одна людина. Якщо офіцерові якась відповідь не подобалася, то той «вишибало» давав стусана під ребро. Я звалився з табуретки, бо тут і бити не було що. Хотів її притягнути, але відчув, що вона закріплена до підлоги. Основне, що їх цікавило: скільки разів я переходив лінію фронту, які задачі ставили мені, хто начальник, звання, прізвище. І після кожної моєї заперечувальної відповіді на ті численні запитання діставав доброго стусана. Може, могли бити і сильніше, але й так ребра нас довго боліли. Скільки це пекло продовжувалося — не пам'ятаю. Коли привели в камеру, то побачив, що Орест лежить на підлозі, держиться за живіт і стогне. Той «вишибайло» вдарив у хворе місце. Його допитували про це саме, що й мене. Наші відповіді були ідентичні і стусани відповідно ті ж. Ми готові були так держатися до кінця. Не встигли заснути, як нас підняли на сніданок. І знову на допит. Далі — до камери, а там уже стояла миска з кашею. І знову на допит. Але після обіду змінився сценарій. Привели якогось власівця, а той звертається до мене: «Миша! Ти мєня нє узнайош? Ти ж у мєня получал заданіє на разведку». І називає місцевість. А я його запитую: а де є така місцевість? Тут отримав чергового стусана, щоб пригадав. Цей спектакль продовжувався до вечора. Брали на допити нас з Орестом вже водночас, але були різні слідчі, лише сценарій і відповіді повторювалися. Це тягнулося тривалий час. Після одного з допитів нас з речами перевели в загальну камеру, де були власовці. Триярусні ліжка і повно людей. Вікно одне без шибок з ґратами, через яке потрапляло мало свіжого повітря. У камері були самі старші люди у військових формах. Нам дісталися другий і третій яруси. Оресту і на другий тяжко було добиратися. Наш сусід з першого поверху бачив, як я йому кожний раз допомагаю вилізти на ліжко, і сам запропонував помінятися місцями. Як виявилося, у нього були сини такого ж віку, як ми, та він не знав, де вони. Почав нами опікуватися, заступався за нас, коли хтось хотів відібрати нам хліб. Раз на день виводили нас на подвір'я подихати свіжим повітрям. Час минав монотонно. Вже рідше викликали нас на допити. Питання ті ж. Одного разу я не видержав і почав виясняти у слідчого, як це так можна перейти лінію фронту, коли там в окопах люди і стріляють. Видно, я так щиро задав йому це питання, що він розгубився і забув сказати: «Здєсь я задаю вапроси!» А почав пояснювати, що переодягають у цивільне і т.д. Я трохи осмілів і далі кажу, якби мав цивільне вбрання, то чого би носив цю форму, через яку мене взяли в полон. Ще додав: «Дивіться! Я кажу правду, що був на летовищі, тільки там носять синю форму, а тут всі у загальнопіхотинській». Не знаю, як сказане було сприйняте, але мене не вдарили, а відпустили. Більше нас на допити не викликали. Єдине, що було непогано — три рази давали їсти. Час спливав, а ми не знали, що нас чекає далі. Ночі холоднішали, дахи уже біліли, часом літали білі «мухи».

Несподівано одного разу після обіду видали нам продукти на чотири доби. Це була якась крупа з ложкою соли і хліб. Вранці нас з речами вишикували в колону і повели на залізничну стацію, де посадили в товарні вагони. Сусід і тут нас опікав. Усі троє трималися разом, разом і спали. Це було добре, бо, по-перше, тепліше було спати, по-друге, сусід допомагав мені з Орестом, а по-третє, чулися з ним безпечніше. Він порадив, що як не буде можливости зварити крупу, то треба буде добре її пережувати зубами, розчинити в роті слиною і аж тоді ковтати. Раз на добу ми зупинялись у полі, далеко від стацій. Варити крупу переважно не вдавалося. Не було або води, або дров. Тому здебільшого користувалися порадою сусіда. Правда, Орест не міг таку крупу вживати через хворобу живота, тому їв свій і мій хліб. Минуло вже чотири доби, а харчів більше не давали. Кричали через вікно конвоям, що голодні. Через якийсь час поїзд зупинився і наказали старшому вагона взяти з собою людей за продуктами. І знову та сама крупа зі сіллю, і знову на чотири дні.

Їхали весь час північними теренами Німеччини, Польщі, далі Прибалтики, Білорусії, України. Багато часу пройшло. Ще не раз одержували такий самий сухий приділ. Довго стояли на роз'їздах або в полі, але з вагонів нас не випускали.

Стояла вже холодна зима. Падав сніг. Аж тут раптом поїзд зупинився, відкрилися двері, але конвою не було видно і ніхто не кричав: «Вилазь такую вашу… мать. За папитку пабєга — растрел. До канваіра нє падхадіть». Тиша… Хтось у нашому вагоні крикнув: «Братва, лєс нєдалєко, бєгом туда!» Ще якусь мить всі перебували в нерішучості, а потім люди повалили з вагонів, побігли у напрямку лісу, який нібито був і близько, але треба було бігти під гору по свіжовипаденому снігу. Наш сусід каже: «Хлопци нє ідітє. Ето — пастка». Але близькість волі взяла своє. Поки я зняв Ореста з вагона, пройшов певний час. І тут раптом почалося щось страшне. Звідкілясь з автоматів почали стріляти у людей. Слова не було чути. Посадити Ореста назад у вагон я не мав сили і можливости, тому потягнув його під вагон на протилежну сторону, де були поодинокі корчі. Сховатися не було де, тому туди ніхто не втікав. Пробігли два-три десятки метрів і провалилися в якусь яму. Я пробував вилізти, але не міг, бо вона була дуже глибокою. Вирішили там пересидіти. Гілки, які закривали її, впали на нас і, видно, добре зверху прикрили. Стрілянина не припинялась. Нам здавалося, що проминула ціла вічність. Раптом — тиша, чути лише поодинокі вистріли. Напевно, добивали ранених. Гучно ідуть в наш бік і чуємо, як говорять: «Здєсь не бєжалі, здєсь нєт лєса». Пройшли поруч нас і пішли далі. Через деякий час почули шипіння паровоза і ляскіт буферів. Ешелон рушив. Зі страху завмерли, не рухалися. Вже добре змерзли і нами почала трясти лихоманка з холоду та страху. Треба було вибиратися. Я згріб зверху гілки, старе листя, суху траву. Встав, а до краю ями витягненими руками навіть не дістаю. Порадились і почали ложками робити у стіні заглиблення, щоб встромити туди черевика. Знизу земля була не дуже замерзла, але під верхом завдала нам трохи мороки при праці. Врешті вийшло так, що можна було ще й ліктями опертись у заглибини. Мені вдалося вилізти наверх. Це була перша перемога. Орест подав наплечники. Залишилася найтяжча робота — витягнути друга. Скільки намагань не робили — все марно. Він не мав сили підтягнутися на руках. Я поліз назад у яму і почав підносити його знизу. Після декількох спроб він наполовину виліз із ями. Я підштовхував його за ноги. Нарешті — Орест наверху. Хоча був змучений цією «акцією порятунку», мені відносно швидко вдалося покинути яму, яка нас властиво спасла від розстрілу. Трохи відновивши сили, потихеньку відходили подалі від цього жахливого місця. Рухатися вздовж колії було дуже небезпечно. Необхідно було вибратися з заглиблення, де пролягало залізничне полотно. Піднімалися вгору, тримаючися за дерева та кущі. Почалася відкрита місцевість. Для нас це теж не було добре, але вибрали менше зло. Пішли полем до лісу, що виднівся вдалині.

Виявилося, наш поїзд зупинився на відгалуженні, яке відходило майже під прямим кутом від основної колії, де, звичайно, рух був інтенсивнішим: їздили пасажирські поїзди і дрезини з військовиками-охоронцями колії. На ту магістраль ми вийшли. До лісу було ще далеко. Від дрезин нас дещо прикривав берег, але з вікон пасажирського поїзда нас могли побачити. На щастя, встигли дійти до лісу швидше, ніж проїхав черговий поїзд. Лісом пересувалися тепер уже на захід — додому, це вже була Україна. Де ми були, не знаю і нині не можу визначити цю місцевість, хоча не раз старався. Скільки пройшли — теж невідомо. Спали під корчами в лісі, коли не було сили йти далі. Давно втратили відлік часу. Як добре змерзали, вставали, жували крупу та йшли далі. Орієнтиром служила залізниця.

Вийшли на узлісся. З правої сторони від залізниці побачили хати. Їх було небагато. Вирішили зачекати темноти, щоб перейти колію. До першого будинку підійшли, коли вікна в ньому вже світилися. Голосно загавкав пес, тому пішли далі. Врешті добралися до хати, біля якої не було щільного паркану. Під стінами була загата з різаних і рубаних дров. Ми вдвох примостилися на ній під вікнами й заснули. Господар напевно чув, як ми вночі метушилися під хатою, але не виходив. Вранці побачив нас сплячих. Вийшов з вилами, розбудив, хоча ми вже майже не спали, бо чули скрип дверей. Питаємо, чи далеко до Львова, а він нам показує в той бік, звідки ми прийшли, де розстрілювали власовців. Чекає на відповідь. Зрозумівши питання, ми ствердно кивнули головами. Господар пішов до хати і виніс нам миску гарячої картоплі в мундирах. Він і оглянутися не встиг, як миска була порожня. Я його ще раз запитав, куди йти до Львова. Він, нічого не кажучи, показав напрям рукою. Уточнив, чи вздовж колії? Він ствердно махнув головою. Ми подякували і пішли. Тепер уже знали, що йдемо у потрібному керунку. А йти — це була одна мука. Наплечники я тягнув за собою на поясі, Орест лівою рукою спирався на моє праве плече, а правою — на палицю. У мене в правій руці також була палиця, щоб не впасти. Отака-то була хода. Поїзди їздили тепер частіше, тому ми трималися від залізниці на певній відстані. Хоча йшли лісом, але, коли наближався потяг чи дрезина, лягали на землю, щоб нас не побачили. Так ми дійшли до якоїсь зруйнованої стації, на якій зупинялися поїзди. Пішли виясняти, чи вони їдуть звідси в бік Львова. Якийсь мужчина підтвердив, але сказав, що треба почекати. На стації був базар і там, звичайно, чергував міліціонер. Отож мусили ховатись і від нього.

Під вечір зупинився поїзд, що прямував до Львова. Усілись у хвості між вагонами і поїхали. На освітлених стаціях зіскакували, щоб не попастися міліціонерам. Потім, коли поїзд рушав, знову залізали на буфер. Вітер, мороз. Бачу, що Орест засинає. Кричу йому, щоб держався, на стації зійдемо. Один Бог знає, яким чудом ми доїхали до наступної зупинки. Я теж від холоду засинав. Ледве зняв з буфера закоцюблого товариша. Звернулися з просьбою до провідниці, щоби взяла Ореста у вагон, бо замерзне. Даю їй останню крупу. Видно, це її зворушило. Крупи не взяла, але Ореста посадила в тамбурі біля пічки, щоб кидав всередину вугілля. Я далі їду між вагонами. Не можу дочекатися стації. В очах двоїться, голова зимна, аж болить і крутиться. Нарешті зупинка! Попрямував до провідниці і прошуся також у вагон. Вигляд у мене, безперечно, був такий жалюгідний, що без слова і мене впустила. Орест уже встиг відігрітися, навіть скинув шинель. Тому поступився мені місцем. Я мало не заліз у ту пічку, так був змерз. І заснув. Очухався, коли Орест збудив мене, бо ми вже під'їздили до пригородів Львова. Страшенно зраділи, почали обніматися. В якусь мить схаменулися. Як же пройдемо через головний двірець, де повно міліції?

Дорога додому

Ранок. Сніг не падає, але мороз сильний. Подякували провідниці і подалися до виходу в місто. На щастя, на пероні міліції не було. Спустилися вниз, а тут при виході стоять два міліціонери з залізничником. Подітися немає куди. Звільнили хід, відстаємо від основної маси людей, які буквально біжать. Думаємо, що робити? Орест категоричний — «хоч у тюрму, але у Львові». І ми пішли… Довго придивлялися ті два міліціонери до нас. Та, на щастя, пропустили. Як потім Орест зізнався — тоді щиро молився. Вийшли з двірця, бачимо — люди біжать. Йшов перший трамвай. І ми побігли.

О, диво! В Ореста до того часу ноги зле згиналися, а тут побіг! Сіли у вагон трамваю номер два, який у ті часи їздив за маршрутом «головний двірець — Личаківська вулиця». Підходить кондуктор. Грошей у нас, звичайно, не було. Пильно подивився, нічого не сказав і пішов геть. Доїхали до вулиці Чехова. Я пішов спочатку відвести Ореста додому. Ми оба нічого не знали про долі наших найближчих. Хвилювання досягло апогею! Тому коли підійшли до його будинку, він попросив, щоб я сам спершу вияснив, чи ще живуть там його батьки, чи, може, вивезли їх на Сибір? Я погодився. Орест описав, як виглядає його мама. Домовилися, що маю казати. Піднявся на третій поверх, подзвонив і чую жіночий голос. Двері відчинились і я побачив його маму. Ще й слова не встиг вимовити, як вона стривожено запитала: де Орест? Показую рукою вниз. Він не чекав, а повільно піднімався вверх. І тут на сходах вони зустрілися. Мама майже на руках внесла його до помешкання.

До моїх батьків було ще дві трамвайні зупинки, але я вже добирався пішки. Підійшов до наших воріт будинку на вулиці Піярів. Фіртка була зачинена, отже батько ще не пішов до праці. Переліз через неї, як це робив колись дуже часто. До будинку було 50 метрів. Я їх пройшов так, що батько, снідаючи біля вікна, мене не побачив. Вхідні двері були відчинені, тобто вже хтось виходив на подвір'я. Зайшов я в коридор і слухаю під дверима. З кухні чую багато голосів і раптом впізнав мамин голос! Постукав у двері і чую: «Хто там?». А я мовчу. Ще раз питають, а я далі мовчу… Мама відчинила двері і закричала: «Місю! Прийшов!». Так я повернувся додому. Це було 25 січня 1946 року.

P.S. Що ми нажили під час наших мандрів?

Як ствердили лікарі, в Ореста був черевний тиф. Він дав ускладнення на суглоби ніг. Але найстрашніше було те, що він зовсім оглух. Поступив в інститут, але не зміг його закінчити. У ті часи в Союзі не було слухових апаратів. І тільки десь у 80-х роках його брат передав такий апарат зі Штатів. У 1994 році у нього виявили злоякісну пухлину правої легені. Після операції 29 січня 1996 року Ореста не стало.

У мене була простуджена права сторона голови, як наслідок їзди в мороз між вагонами. Тяжкі приступи почалися ще у школі: темніло в очах, дуже боліла голова, втрачав чутливість пучків пальців, навіть тоді, коли колов їх пером, я нічого не відчував. Язик у роті здавався таким великим, немовби там не поміщався, говорити тоді не міг. Погано чув, встати з лавки також не міг. Більшість часу знаходився ніби в забутті. На моє щастя, в такі моменти вчителі мене не викликали. Я нікому про це не говорив, стидався. Приступи нападали на першому і на другому курсах інституту, але порідшали, бо дослідив їх причину, яка виявилася простою — не потрапляти з відкритою головою на протяг. Намагався не допускати приступів. Але це не було лікуванням, бо проблема залишалася.

Як вилікуватися? Допоміг випадок. На другому курсі проходили виробничу практику в Баку. Одного разу я заснув на пляжі в п'ятидесятиградусну спеку. Проспав, мабуть, довго. Товариші зібралися йти в гуртожиток і почали мене будити, але я не вставав. Подумали, що жартую. Взяли за ноги і поволокли в море. Там і залишили. Через деякий час отямився і побачив, що лежу у воді. Встав і поплентався в гуртожиток. Посварився з хлопцями за такі «жарти», а Богдан Б. каже: «А ти чого граєш вар'ята і спиш, коли треба було вже йти». Згодом мав розмову з лікарями про цю пригоду. Вони заявили, що це неймовірно, щоб я сам собі так шкодив, бо міг померти. Але факт є фактом. Слава Богу, вилікувався, приступів з того часу більше не маю.