Очікування шторму

ДАНТИСТ ЖИВЕ ПОВЕРХОМ ВИЩЕ

ДОНУГРО

Червоноармійська вул, 39, тел. 50

У лівому верхньому ріжку листа: «ДОНУГРО. Боровицькому. 24 травня 1927 р.» Підпис нерозбірливий.

Лист денщика Василя до брата Петра:

Уцілілий клаптик опису:

Штора не була запнута, звисала важко, торкаючись паркету, що скупо виблискував. За вікном срібно відсвічувала вершина гори, гостра, трохи нахилена набік. Вона ніби вдивлялася в ніч чи прислухалася до чогось. А звуків тремтіло багато, звичайних земних звуків, з яких складалося те, що заведено називати тишею ночі. Шуміла гірська дрібна річка — котила воду й каміння; подавали сигнали цикади; кричали птахи; на залізничній станції маневрували паровози — шипіли парою, захлиналися гудками, брязкали вагонними буферами. Місяць у небі гуляв повний, круглий, великий і неприродно гарний. Місто й гори навкруг нього, наче дощем, були вмиті м'яким і теплим світлом.

Черговий адміністратор готелю «Ельбрус» Ксеня Олександрівна Липова вийшла з-за конторки, перейшла готельний хол і зупинилася на порозі, підперши плечем відчинені вхідні двері. Двері були високі, давні. Не збиті, а зібрані з чорних дощок, маленьких і великих, акуратно підігнаних одна до одної. Дверна ручка у формі шиї і голови гуски, відлита з бронзи, мерехтіла на темному тлі, наче свічка.

Ксеня Олександрівна багато разів бачила таку літню ніч, із запахами гір, ріки, мімози, тартака, паровозного депо. Вона працювала в цьому готелі п'ятнадцять років, з тисяча дев'ятсот дванадцятого року, коли готель «Ельбрус» був відомий мешканцям міста під прозаїчною назвою «Гусачок».

Літніми ночами Ксеня Олександрівна звично закривала вхідні двері після другої, якщо, звичайно, не було грози й негоди, а світив місяць і можна було спокійно милуватися горами, їхньою простотою і величчю.

Перш ніж повернути ключ у замку — ключ був також бронзовий, як і дверна ручка, — Ксеня Олександрівна подивилася вниз, у долину, де біліло будинками й вулицями місто, відчула тугу за сином і вже вкотре подумала: «Час знайти нормальну роботу, денну, без нічних чергувань».

Двері не рипнули, прочинилися легко. Завгосп Попов нарешті змастив завіси. Поклявся, що мастило особливе. Воно буде триматися до осені й навіть до зими. Ксеня Олександрівна не поважала Попова. Не за те, що він уживає горілку. Вважала, всякий мужик її вживає, якщо гроші й здоров'я дозволяють. Вона не поважала Попова за патякання. Докоряла йому:

— Зотиковичу, то дуже погано — пообіцяти й не виконати.

— Ти маєш сенс, Ксеню. Ти маєш сенс, — діловито зсунув брови Попов. — Я сам цього не люблю. Ось скажи, я тебе хоч раз підвів?

— Іди з очей моїх, — просила у таких випадках Ксеня Олександрівна.

— Негайно! Негайно! — Попов розсікав ребром долоні повітря і зараз же виконував її прохання.

Ксеня Олександрівна повернула ключ. Почула кроки на сходах. Восени й узимку сходи вкривали килимові доріжки. Навесні, коли надворі утворювалося болото, доріжки знімали. Чистили. Й до осені Попов беріг їх у своїй коморі, що містилася на першому поверсі під сходами.

— Ви вже замкнули двері?

— Я можу відчинити.

Вона впізнала постояльця з третього поверху з тридцять шостого номера, молодика з короткими вусиками й золотою фіксою, яку можна було бачити зліва у верхньому ряду зубів, коли він говорив або посміхався. Ксеня Олександрівна охрестила його про себе Фіксань.

— Нічого, — сказав він. — Хотів подихати свіжим повітрям, провітритися… Ну гаразд… Піду спати.

Він жив у готелі вже четвертий день. Часто зникав. Однак, як правило, швидко повертався. Гасова лампа світила за його спиною на стіні, біля сходової площадки. Тінь Фіксаня перехилялася, збігаючи східцями в хол, а там лежала рівна й довга, торкаючись ніг Ксені Олександрівни.

Знизавши плечима, Ксеня Олександрівна наступила на тінь. Доброзичливо сказала:

— На добраніч.

— Дякую, — відповів він не рухаючись. Потім нерішуче спитав: — Ви не зможете розбудити мене о шостій?

— Будь ласка, — кивнула Ксеня Олександрівна, спокійно прямуючи до конторки.

Фіксань якось дивно дивився на неї. Раптом, немов від болю, стисши вуста, мотнув головою. Неголосно, наче про себе, сказав:

— Ні-ні… Будити не треба. Я сам прокинусь. Я сам! — І побіг східцями нагору.

Бронзові стержні, що підтримували доріжки, дзенькали, мов копійки в кишені.

Узявши з конторки свічку (електрика в місті через день вимикалась о дванадцятій годині всюди, крім залізниці й ремонтних майстерень, які в місті називали одним словом — депо). Ксеня Олександрівна пішла за сходи, щоб перевірити, чи зачинено чорний хід. Вона робила так завжди.

Коридор тягнувся вузький, невисокий, просякнутий запахами столярного клею і струганих дощок. Поряд з коморкою Попова була майстерня теслі, сухенького, миршавенького дідка, який не кваплячись і добре ремонтував готельні меблі.

Полум'я свічки колихалося. Тіні рухалися по стінах так, наче віяв вітер. Ксеня Олександрівна підняла свічку вище. Розплавлений віск котився по свічці прозорою, чистою сльозою.

Завгоспа Попова вона впізнала одразу. Він лежав упоперек коридора, в картатих штанях, у парусинових туфлях бежевого кольору. Лежав на животі, ткнувшись обличчям у зігнуту праву руку.

«Господи! — подумала Ксеня Олександрівна. — Це ж треба так напитися!»

Вона сіла напочіпки, як і раніше, тримаючи високо свічку. Торкнулася спини завгоспа, точніше, постукала об неї пальцями, як у двері. Сказала голосно:

— Вадиме Зотиковичу!

Поза, в якій лежав завгосп, нагадувала позу п'яної людини. Але щось насторожило жінку. Насторожило вже тоді, як вона тільки присіла. Минула секунда, друга, третя… І Ксеню Олександрівну наче пронизало: завгосп не дихає. Вона простягла руку до його голови. Торкнулася волосся. І відчула липучість на пальцях. Світло, яке блимало навкруг свічки, не вирізнялося великою яскравістю. Але й його виявилося досить, щоб зрозуміти: на пальцях кров.

— Зотиковичу, — цього разу пошепки, майже нечутно вичавила з себе Ксеня Олександрівна, зрозуміло, не сподіваючись почути відповідь.

М'язи її зомліли, наче вона багато годин сиділа чи лежала в незручній позі. Страх калатав у грудях, тремтіння перейшло в руку. Вона подумала, що може упустити свічку й залишитись у непроглядній темряві тут, у цьому страшному вузькому коридорі, з дверима, які не замкнені, а ведуть у засмічене подвір'я, що впирається в круту гору, де, крім каміння і чагарів, немає нічого.

Тепер вона добре бачила, що двері чорного ходу тільки прикриті. Важка защіпка, на яку завгосп, їдучи додому, чіпляв замок, була висунута. Замок лежав за метр од Попова, якраз на половиш відстані до дверей. Ключа в замку не було. Він дивився отвором угору, що темнів гостро, немов зіниця.

Ксеня Олександрівна помацала обличчя завгоспа Попова. Воно лякало холодом, не таким, який відчуваєш при доторку до холодного скла чи металу. Це був холод смерті.

Стрімко йшов у небо берег. Човен не хитавсь. Якорний канат, що зникав у каламутній, жовтуватій воді, був натягнутий струною. З криком літали птахи, схожі на чайок. Але Каїров знав, що це не чайки, а, напевне, нирки. Втім, можливо, він помилявся.

На дні човна між почорнілими дошками сумно блищала вода — неглибока, сантиметрів два, в якій, вирячивши очі, важко ворушив зябрами лящ, дуже завеликий.

Боровицький обмотав голову майкою. Сидів згорблено, лопатки випирали помітно, як у дитини. Каїров подумав, що начальник, напевно, вперше за літо вибрався на рибалку.

— Мірзо Івановичу! — казав Каїрову Боровицький. — Я тебе на ляща взимку звожу. Це казка! Ямки вирубуються вночі, годин за дві, за три до світанку, потім опускається прикорм із дрібних мотилів або порубаних черв'яків. Запорошують ямки чистим снігом або крижаною крихтою… А як світає — снасть на дно…

— Не любитель я, — зізнався Каїров.

— Не любитель, бо ні разу не був… Ось з'їздиш зі мною, то проситимешся…

— Я квіти люблю…

— Хто ж їх не любить?

— Ні, Володю, ти мене неправильно зрозумів. Я, як вирішив, у сорок років одружуся. Дім придбаю. Квіти розводити стану. Розумієш, різні…

— Ось і добре. Два роки ще в запасі… За цей час я з тебе не просто рибалку, а майстра зроблю.

— Уперта я людина, Володю. На відміну від Боровицького Каїров не роздягнувся. Сидів на кормі в рожевій картатій сорочці з засуканими рукавами. Чорне, з сивиною, волосся нічим не прикрите. Обличчя засмагле. Ніс із горбинкою, наче з міді. Розгорнув газету. Крайову — «Молот». На третій полосі, внизу, впали в око великі, жирно набрані слова:

Ляпаючи мокрими колісьми, фарватером повз низенький білий пароплав з високою, схожою на шпиль трубою. Борт широко й соковито прикрашала назва: «Червоний маяк». Хвилі потяглися до берега рядочками, один вище другого. Човен гойднувся… Боровицький немов прокинувся від заціпеніння, сказав:

— Раз на раз не випадає. Шумно тут, неспокійно. Лящ тишу любить, спокій…

— Тишу та спокій не тільки лящ любить, — зауважив Каїров, згортаючи газету.

Боровицький подивився на Каїрова, іронічно посміхнувся:

— Скільки ми з тобою, Мірзо Івановичу, не бачилися? Сім років… А ти анітрохи не змінився.

— Змінюються дівчатка. Спочатку — коли жінками стають, потім — матерями. Чоловіки не змінюються. Вони мужніють. Зрозуміло, справжні…

— Усе правильно, — погодився Боровицький. Труснув головою, скинувши з чола густе, кольору пшениці, волосся, що сповзло на очі. Закріпив вудлище впоперек човна. Повернувся до Каїрова, спитав: — Матеріал прочитав?

Каїров байдуже позіхнув, потягнувся, аж потім відповів:

— Їх журналістам передати треба.

— Журналістам? — здивувався Боровицький.

— Нехай пофантазують, вигадають історію про вкрадені скарби з самого Зимового палацу. Цікава річ може вийти…

Боровицький запалився поглядом, підхопив думку Каїрова:

— Неситі хижаки викрадають, а сміливі працівники Донського карного розшуку знаходять…

— Усе правильно, Володю. Як тобі відомо, я в сімнадцятому був у Пітері. Після взяття Зимовий палац був одчинений на кілька днів для вільного відвідування. Ну, а публіка, вона буває різна. Тягали з палацу постільну білизну, дзеркала, порцеляну… У зв'язку з цим було навіть опубліковано звернення про охорону музеїв… Випадок, про який розповідає грабіжник Строкін, відбувся ще при Тимчасовому уряді. Я чув, що справді якась частина скарбів була вивезена з Зимового палацу в Москву.

Боровицький кивнув:

— Я також чув. Саме в цей період і могли бути авантюри. Напевно, про одну з них і розповідає Строкін.

— Цілком можливо, — погодився Каїров.

Труснув головою Боровицький. І човен гойднувся у такт. Хлюпнула об борт вода: хлюп-хлюп.

— Ех, Мірзо, Мірзо! — спересердя сказав Боровицький. — Зовсім забув ти мене за сім років. Невже я після такої тривалої розлуки підсунув би своєму заступникові в перший тиждень роботи кволу справу?

— У мене, до речі, — нагадав Каїров, — іще десять днів відпустки лишилося.

— Тим більше чому б тобі не з'їздити в Сєверокавказьк? Там чудодійна водолікарня.

— Он як? — здивувався Каїров. — Кінчай розмовляти загадками. Викладай.

Боровицький зморщився. Напевне, від сонця, що різонуло по очах:

— Двадцять восьмого травня в Сєверокавказьку, в готелі «Ельбрус», який до революції називався «Гусачок», був убитий завгосп Попов. Убитий за сходами, біля цегляної кладки. Словом, біля того самого місця, що описане в листі денщика Василя. І матірне слово видряпане…

— Ти думаєш, ящик там?

— Я не думаю, а знаю. Я їздив у Сєверокавказьк. З місцевим карним розшуком ми акуратно, не привертаючи уваги співробітників готелю, відкрили через комору стіну. За цегляною кладкою, якою відгороджений куток, знайшли ящик з трьома сургучевими печатками.

— Як у казці. — Каїров промовив слова без іронії, цілком серйозно, нахилившись уперед.

— За всіма прикметами ящик простояв у тайнику років сім-вісім. Тайник не розкривали, це я гарантую. Але… — поплавець гойднувся, його різко повело вбік. Боровицький поспішно схопив вудлище. Підсік. І тут же розчаровано признався: — Зірвалося. — Він знову повернувся до Каїрова. Мружачись од яскравого сонця, сказав: — На жаль, казка обірвалася наполовині.

— Ящик виявився порожній?

— Ні, Мірзо, він не був порожній. Але й жодних коштовностей у ньому не лежало. Він був набитий хатнім мотлохом. Прасками, сковорідками. Порожніми пляшками. Навіть кочерга була в ящику, загорнута в бюлетень Ростово-Нахічеваньского єдиного споживчого товариства… Решта ж речей виготовлені в Сєверокавказьку. Що ти на це скажеш?

— Треба подумати.

— Біля стіни, — вів далі Боровицький, — ми знайшли крихти кладки. Хтось шкрябав цемент між третьою і четвертою цеглинами знизу. При уважному обстеженні помітили вмазаний у цемент п'ятак… Моя робоча версія така: завгосп Понов був убитий тому, що перешкодив комусь перевірити тайник. П'ятак служив прикметою: відкривали — не відкривали. Отже, вбивця приїхав у місто за ящиком. Саме приїхав. Якби він жив там завжди, то не став би ждати стільки років.

— Хто ж підмінив усе, що було в ящику? — запитав Каїров. І тут же відповів: — Тільки не Дантист і не осавул Кратов. Це міг зробити Ованесов.

— Міг і ще хтось інший, невідомий. Ясно одне: малоймовірно, щоб із Малахітової зали був винесений у сімнадцятому році ящик, набитий кухонним начинням.

— Правильно.

— Я вважаю, ми повинні розслідувати причину вбивства. Й зараз, Мірзо, я скажу, чому я просив би тебе підключитися до цієї справи. На мій погляд, убивство це випадкове. Незнайома людина вбиває незнайому. На місці завгоспа міг опинитися хто завгодно. Місцевий карний розшук перевіряв й інші версії. Та я переконаний, що вбивця знав про тайник і не мав уявлення про те, що все в ящику поміняли. Попов випадково застав, коли той обстежував кладку. В мою схему вкладається Дантист.

Каїров сумно посміхнувся:

— Усе може бути й простіше… Вчителька, яка виявила листи, напевне, розповіла кому-небудь у Камишинській про денщика Василя і решту… Може, хтось із запальних людей і вирішив перевірити: правда чи ні. Все-таки сховані скарби — це завжди заманливо.

Боровицький розвів руками, сказав:

— Не сперечаюся. Просто нагадую: в нашому краї вбили людину. Місцевий карний розшук зі справою не вправляється. Ми повинні їм допомогти. Продумай план роботи, Мірзо. Строк — доба.

Вогонь у гасниці ледве жеврів. Вона стояла на довгому, накритому іржавою цератою столі серед інших гасниць, у вузькому прокопченому коридорі, куди виходило п'ятеро дверей, не рахуючи дверей до туалету й на сходову площадку.

Каїров підняв чайник, зважив його в руці. Скептично похитав головою, відлив половину води в раковину. Раковина виявилася засміченою. Каламуть раптом пішла широкими колами. Сусідка, невизначеного віку жінка, в білій, зав'язаній на підборідді хустині, сказала, наче ні до кого не звертаючись:

— Отак у грязюці й потонемо, як у болоті. — Вона стисла вуста й закліпала часто-часто, наче порох потрапив їй одразу в обидва ока.

— Постараємося, щоб цього не сталось, — якомога привітніше відповів Каїров і поставив чайник на гасницю. Запитав: — Де в цьому будинку можна дістати шматок дроту?

— На горищі. На горищі, — швидко відповіла сусідка. — Там усе дістати можна. Усе!

— Перевіримо, — сказав Каїров.

Повернувшись у кімнату, досить простору для зеленого односпального ліжка, стола й стільця, Каїров узяв з підвіконня ліхтарик. Спробував — світить.

За хвилину він уже ішов запорошеними сходами до відчиненого люка, що чорнів угорі й з якого тягнуло вогкістю, наче з підвалу.

Виставивши вперед ліхтарика, Каїров натиснув кнопку. Жовте коло світла відразу заплуталося в павутинні між балками. У темряві щось гуркнуло, хтось швидко побіг. Потім пролунало протяжне котяче завивання…

Каїров підтягся. Долоні його запорошились. І, напевне, не тільки долоні. Він подумав, що звичайно ж треба було переодягнутися, перш ніж лізти сюди. Та, як сказано, справу вже було зроблено.

Він стояв зігнувшись, тому що балка йшла в півтора метра над люком, стара, сточена шашелем. Товста скоба стирчала, як поручень трамвая. Каїров звернув увагу: на скобі не було пороху. Скобою користувалися.

Світло ліхтарика поширювалося на метрів п'ять. І весь цей простір був закиданий найрізноманітнішим мотлохом: дірявими умивальниками, безногими стільцями, порваними валізами, бездонними ящиками, поламаними ліжками й усякими іншими речами хатнього вжитку, які зробилися непридатні.

Знайшовся тут і дріт. Ним була перетягнута сітка ліжка. Дріт виявився товстий, пружинистий. Розмотати його було непросто, та саме такий знадобився Каїрову.

Сусідка зустріла його з переможним виглядом. Ще б пак! Слова її підтвердилися!

— Там усе є, — сказала вона знову.

— І золото? — весело запитав Каїров.

Сусідка подивилася на нього підозріло. Гмикнула:

— Золото… Золото на горищі тільки дурні зберігають.

Каїров старанно, не кваплячись, прочищав раковину. Чай не закипав довго…

Каїров помив руки, вмився. Із задоволенням, смакуючи, пив духмяний чай і закушував м'ятним печивом…

Потім сидів мовчки, малюючи на аркуші паперу хвостатих чортиків.

О пів на одинадцяту вдягнув піджак і пішов на вулицю розшукувати справний телефон-автомат, щоб подзвонити Боровицькому.

За всі вечірні години він прийшов до висновку, що там, у Сєверокавказьку, не повинні ждати на людину з Донецького карного розшуку. Навпаки, вони негайно зобов'язані почати розслідування вбивства завгоспа Попова найзвичайнісіньким шляхом, не пов'язуючи його з тайником у готелі. Треба допитати коло людей, з якими він спілкувався, родичів, знайомих. Вивчити його спосіб життя, звички, симпатії, антипатії.

Усе це треба робити сумлінно й точно, в крайньому разі, з двох причин. Якщо вбивство справді пов'язане з тайником, то розслідування у фальшивому напрямі заспокоїть убивцю, стимулює його подальшу активність. Якщо ж убивство завгоспа Попова ніяк не пов'язано з наявністю тайника, то таке звичайне розслідування необхідне тим більше.

Про це Каїров і повідомив Боровицькому пізно ввечері по телефону-автомату.

Чоловік хворобливої зовнішності, з довгою шиєю і великим адамовим яблуком, у сірій трійці, з краваткою, що лисніла біля підборіддя, сидів за письмовим столом завбільшки з півкімнати. На столі мовчав старий телефон з дуже потертою ручкою і лежала худа канцелярська папка, зверху якої хімічним олівцем було написано: «Попов В. З.»

За вирубаним у стіні вікном, схопленим монастирськими чавунними гратами, вигиналася зелена вулиця, занурена в сонячний ранок. Десь поруч — найшвидше, у будинку навпроти — хтось старанно грав на піаніно. До, ре, мі, фа, соль… фа, мі, ре, до…

Чоловік якийсь час дослухався до звуків, повернувши голову до вікна.

Це був Салтиков. У місті Сєверокавказьку він очолював карний розшук. Кабінет Салтикова — маленький, колишня келія з низькою, навислою стелею, товстою зовнішньою стіною, розсіченою по центру вузьким напівкруглим вікном.

Двері з грубих нефарбованих дощок, з'єднаних темними чавунними болтами, напіввідчинилися, зазирнув міліціонер:

— Товаришу Салтиков, тут до вас громадянин Попов проситься.

Почувши прізвище Попов, начальник карного розшуку здригнувся. Глянув на папку. Сказав поспіхом і незадоволено:

— Так-так, пропустіть!

Костюм з білого полотна на Попові був звичайно ж із крамниці кравця Макарова — кращий чоловічий одяг, готовий і на замовлення.

Попову вже виповнилося сорок. Був він кремезний, трохи сутулий. Але, можливо, так здавалося через коротку шию. Волосся з сивиною.

Увійшовши, зупинився на порозі. Стримано кивнув:

— Я — Попов Андрій Зотикович. Брат Вадима.

Салтиков указав рукою на стілець:

— Будь ласка.

— Я приїхав сьогодні ранковим поїздом. Дізнався про біду з Вадимом.

— Від кого дізналися? — суворо спитав Салтиков.

— Сусідка сказала.

— Прізвище сусідки?

— Тітонька Айша. Прізвище, здається, Такмазян. Точно, Такмазян.

— Куди ви їздили? — Салтикова скрутила печія. Він не дивився на відвідувача, а обличчя з землистого стало мало не зеленим.

— У Ростов.

— З якою метою?

Попов здивовано дивився на Салтикова. Відповів майже ображено:

— У справах… У мене фотоательє в місті. Я їздив до контрагента по хімікалії. Їх треба було отримати терміново, тому що закінчувався строк…

Салтиков повернувся до тумбочки, налив у склянку води з графина, запитав Попова:

— Скажіть, будь ласка, Вадим знав про вашу поїздку?

— Так.

— Коли ви бачили його востаннє?

— У день від'їзду, 28 травня. В суботу, десь близько одинадцятої дня. Я прийшов до нього в готель. Узяв у нього гроші.

— Велику суму? — поцікавився Салтиков.

— Ні. Він був винен п'ятдесят карбованців. А тут мені знадобилися гроші. Фотоматеріали тепер дуже дорогі. Я був у нього, може, хвилин дві. Потім ми разом вийшли. Він ішов у крамницю, щоб купити електролампочки.

Тільки тепер Салтиков згадав — художня фотографія Андрія Попова. Виконання фотопортретів: чорних, сіткою і фарбами. Виробничі знімки — спеціальними об'єктивами.

— У вашого брата були вороги, як ви думаєте? — запитав Салтиков.

— Про ворогів я нічого не знаю. А ось щодо жінок він був дуже неперебірливий. Я кілька разів попереджав, що добром це не закінчиться… Сьогодні вранці до мене прийшла Таня Шелепньова. Вона в готелі буфетницею чи покоївкою працює. Не знаю… Вона попросила в мене дозволу зайти у Вадимову кімнату, щоб розшукати там свої листи до нього. По-перше, в мене не було ключів од кімнати брата. Та їх можна було взяти в тітоньки Айші, яка прибирає в нас. Однак я сказав Шелопньовій, що не можу цього зробити без дозволу міліції. Вона засмутилася. Боїться, що про листи дізнається чоловік. Я спробував переконати її, що міліція вміє зберігати чужі таємниці. По-моєму, вона не заспокоїлася…

У цю мить на столі Салтикова задзвонив телефон. Начальник карного розшуку підняв трубку з таким смутком в очах, що здавалося, наступної миті він заплаче.

— Так. Салтиков. Що тобі? — ліг на стіл, вірніше, на руку, яка прикривала край столу. — До восьмої вечора чергує. Гаразд… Запроси її на пів на дев'яту…

Поклав трубку. Випростався.

— Шелепньова… — Салтиков не міг одразу знайти потрібне слово, — його любов… його захоплення… минулого часу чи останнього?

Попов знітився, навіть почервонів:

— Не знаю… До нього додому вона давно не ходила. Та вони разом працювали. Зустрічалися майже щодня.

Цілий день небо хмурилося, хмари пливли низько, над самими дахами. Пливли, наче судна, одна за одною. Іноді вони огинали сонце, іноді заслоняли його. Спекоту змінював дощ. Задуху — вітер. У будинках стукали вікна. Дзвеніли шибки…

Наступав вечір…

— Таким чином, — говорив Боровицький, — ми визначили три етапи революційного руху на Кавказі…

Він проводив політбесіду з співробітниками Донського і міського карних розшуків, зі всіма тими, хто цього вечора опинився на Червоноармійській, 39.

За вікном ударив грім. Рама гойднулася. Каїров узяв мармурове прес-пап'є, просунув його між рамою і підвіконням. Дощ раптово полив з незвичайною силою, та вода не заливала вікно. Вітер зносив її до тротуару. Вона вигиналася помітно, наче вітрило, закипала на асфальті білими рясними бульками. У вікнах почало спалахувати світло, розмите, оранжеве, схоже на полиски багать.

Відчинилися двері. З вікна потягнуло вітром, наче з труби. На порозі стояв співробітник у новій міліцейській формі, з червоною пов'язкою на лівому рукаві.

— Чергові оперативники по міському карному розшуку, на вихід! — крикнув він дзвінким хлоп'ячим голосом.

Троє оперативників піднялися, зняли зі спинок стільця піджаки, рушили на вихід.

— Що сталося? — запитав Боровицький.

— Убивство на Олександро-Невському кладовищі! — по-молодечому бадьоро доповів міліціонер. — Громадянина знайшли з фінкою в грудях. І записку: «В усьому винна вона».

— Може, й винна, — неголосно зауважив хтось.

— Гаразд, не будемо відриватися! — суворо сказав Боровицький. — Продовжимо заняття…

Після занять Боровицький попросив Каїрова до себе в кабінет. Перш ніж розпочати розмову, Боровицький увімкнув світло, запнув штори. Тільки після цього відкрив одну раму.

Дощу не було. Долинало цокання кінських копит об бруківку, рідше — шарудіння автомобільних шин. Десь у темряві, на Дону, басом гув пасажирський пароплав.

Боровицький пройшов до столу, відсунув настільну лампу, зроблену у формі товстенького янголяти, який спрямував зір у блакитний, наче ясне небо, дашок.

На письмовому столі лежало скло, а під ним — різноманітні папірці, в тому числі календар і один цікавий документ.

— Так, — сказав Боровицький. — Сьогодні субота, одинадцятого червня. Мірзо Івановичу, поїдеш завтра. В Сєверокавказьку будеш тринадцятого. В духів день. Може, це й краще, що він неробочий. Вулиці будуть людні. Споживання вина збільшиться.

— Це добре, — сказав Каїров.

— 1 я так думаю, — погодився Боровицький. — Отже, в Сєверокавказьку ти жодного разу не був. Що тобі про нього сказати? Місто гарне, сам побачиш. Населення шістдесят тисяч. Мінеральні джерела. Тому людей там тепер, звичайно, більше, ніж числиться офіційно. Місто багатонаціональне. П'ятдесят вісім процентів росіян, тринадцять процентів осетинів, одинадцять процентів вірмен. Живуть там грузини, перси, греки, євреї, поляки, українці, татари, німці, інгуші. Отак. Що ще? Комунальні підприємства: цегельно-черепичний завод, водогін, механічні майстерні, електростанція, що працює вкрай погано, спирто-горілчаний завод Держспирту. Працює чудово. Ремонтні майстерні Північно-Кавказької залізниці. Друкарня. В оренді в приватних осіб: гільзова фабрика, консервний завод, пивоварний завод і млин. Нудно?

— Ні. Чому ж? — спокійно відповів Каїров.

— Справді, чому ж? — Боровицький сів за стіл. Кивнув у напрямі крісла: — Сідай, Мірзо… Кажи. Я — весь увага.

Крісло стояло між вікон, пухке у бильцях, у спинці, однак саме сидіння було дірчасте й обвисле, як старий проколотий м'яч.

— План мій простий, — сказав Каїров уже з крісла. — Але спочатку я висловлю деякі міркування.

На цьому місці його обірвав телефонний дзвінок. Боровицький зняв трубку. Крикнув:

— Так! — і зразу зрадів: — Де взяли? На Сінному базарі? Так… Без шуму? Молодці! Хвалю! Починайте допит, через півгодини підійду. — Боровицький поклав трубку. Сказав Каїрову: — Сову взяли. Він і гармату витягнути не встиг.

Каїров не мав уявлення, хто такий Сова. Тому змовчав. Боровицький зрозумів інакше: мовляв, образився. Сказав:

— Вибач, що перервав тебе. Викладай супутні міркування.

Усе-таки Боровицький виглядав молодо. Ледве тягнув на тридцять. Але Каїров знав, що вони ровесники.

— Перше, — почав Каїров, — необхідно зв'язатися з учителькою Лосевою й одержати від неї листи дружини осавула Кратова. В листах можуть бути якісь прізвища, адреси, навідні обставини. Обов'язково треба уточнити, кому й коли розповіла вчителька про листи денщика Василя, з ким вона радилася, перш ніж звернутися до нас. Друге: в Крайове адміністративне управління лист надійшов звичайною поштою. Про всяк випадок необхідно поцікавитись: як там у них проходить звичайна пошта. Чи достатньо надійні люди розкривають листи. Чи не могло бути витоку звідти? Третє: при допиті Строкіна слідчий не надав особливого значення золотій чаші, оскільки Строкін ішов за бандитизм, якого навіть не заперечував.

— Він не міг заперечити. Його упіймали на гарячому.

— Ясно! — відмахнувся Каїров. — Слідчий зацікавився чашею, як далекою загадковою історією, що до цієї справи не причетна. А тим часом у показаннях Строкіна з цього приводу є дуже сумнівні відповіді. Він твердить, що побачив чашу, коли від'їхала машина. Тоді виникає питання: чому золото побачив лише Строкін, а інший солдат і поручик не побачили? Припустимо, пощастило. Та як він міг зберегти його, як був солдатом? Та й потім — на будівництві шахтарського селища, де жив у бараці. Нарешті, з двадцять першого року по двадцять третій він перебував в ув'язненні за продаж казенного кожуха. Де всі ці роки Строкін беріг чашу? Набагато спокійніше було б продати її, пропити, програти в карти. Одне слово, є серйозні підстави думати, що чаша потрапила до Строкіна після двадцять третього року. А беручи до уваги характер його життя, можна сказати, що, мабуть, незадовго до останнього арешту, тобто влітку двадцять шостого.

— Ніхто про продаж чаші заяв не робив, — зауважив Боровицький.

— Не дивно, — відповів Каїров. — Треба уточнити, кому з фахівців показували чашу. Якщо вона справді п'ятнадцятого століття, то цілком могла бути в тому опису, уривок з якого надіслала вчителька…

— Тоді ця ниточка…

— Так-так-так! Ниточка, яка може вивести на місце, де треба шукати те, що було в ящику з трьома сургучевими печатками. Я дивився справу Строкіна. Він служив у Петрограді в караульній роті. Й міг вантажити на машини ящики з цінним майном. Щодо чаші, то слідчий своєю недосвідченістю сам наштовхнув на відповідь. Слідчий прямо виклав, що, на думку фахівців, чаша належить до творів мистецтва, викрадених із Зимового палацу. Мені здається, в інтересах справи треба показати чашу не тільки фахівцям і історикам, але й торговцям-ювелірам. Ось на вулиці Енгельса, сімдесят чотири, «Годинникова ювелірна крамниця Л. Перельман», а на протилежному боці вулиці — «Годинники, золото, срібло М. Добіна». Цікаво, що вони скажуть.

— Думка варта уваги, — погодився Боровицький. — Але де чаша? В Москві? В Ленінграді? Хто нам її поверне?

— А жаль, — зітхнув Каїров. — У справі є фотографії. Показати хоча б їх.

— Можна спробувати, — без особливої впевненості відповів Боровицький.

— Тепер про мою поїздку. Спочатку я вважаю за потрібне перевірити твою версію: вбивця завгоспа Попова прибув у Сєверокавказьк з метою розкрити тайник. Цілком можливо, що так воно й є…

— Як це здійснити?

— Дуже просто. Я приїду в Сєверокавказьк з тією ж метою, що й він. Відкрити тайник і вивезти його вміст. Якщо вбивця, назвемо його умовно Дантист, відповідає нашій моделі, то трьох-п'яти днів йому буде досить, щоб він викрив мене. Й спробує вжити заходів. Так він себе видасть.

Капелюха Каїров купив у Армавірі. Поїзд стояв тут довго. Пасажири, розморені духотою, дорогою, квапливо вистрибували на перон, низький, старий, брудний. На пероні виявилося ще задушливіше, ніж у купе. Каїров уже хотів повертатись у вагон, як раптом біля камери схову побачив грузина з купкою жовтих солом'яних капелюхів. Капелюхи були з надзвичайно широкими крисами. І більше скидалися на жіночі. Та купували їх виключно чоловіки. Чи то сонце тут винне, чи святе почуття чоловічої солідарності, але Каїров прилаштувався в кінці черги з трьох чоловіків. Грузин вигукував:

— Сапсем задаром! Сапсем задаром! Один полтиник.

«Сапсем задаром» було, звичайно, рекламним трюком. Бо в червні 1927 року полтиник важив рівно стільки, скільки три роки тому п'ятдесят повнокровних карбованців. Каїров витягнув із кишені новеньку блискучу срібну монету, де з аверса[8] гордо дивився державний герб і лозунг: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», поклав її на долоню грузина догори реверсом[9] — дуже гарний молотобоєць був зображений на цьому боці.

Капелюх був в самий раз. Каїров забув про широкі криси і напівчоловічий його фасон. Тим більше поруч з вокзалом, під запиленою акацією, розчепірилася фанерна будка, на широкій стіні якої яскраво й різко було написано: «Державний пивоварний трест «Українська Нова Баварія». Продаж столового й пльзенського пива вищої якості в будь-якій кількості».

Вусань дядько — сорочка на грудях вишита хрестом — наповнював високі кухлі пивом. Воно чудово пінилося. Каїров попросив два кухлі.

Біля акації, на п'ятачку затінку, стояло троє хлопців, обстрижених «під горщик». Один, у синій сорочці, найменший, грав на гітарі й співав:

Пиво виявилося не тільки смачним, але й холодним. У гарному настрої Каїров повернувся у вагон.

… Поїзд прибув у Сєверокавказьк майже за розкладом, о тринадцятій годині, запізнившись усього на кілька хвилин. Широкі сосни на схилах гір осявалися рожевим світлом, що стрибало з гілки на гілку. Гілки здригалися під його стрибками. А може, у цьому був винен легкий вітер, що віяв з ущелини, за якою в тремтливому мареві бузково виступали чоласті обриси закутаних снігом вершин.

Широкоплечі носильники ринули у вагони з такою самовідданістю, наче зустрічали не випадкових пасажирів, зморених багажем, а любих родичів.

Валіза Каїрова була невелика й легка. Мірзо Іванович відмовився від послуг молодого, на вигляд циганкуватого, носильника, так само як відмовився і від послуг чистильника взуття, який невідомо чому переслідував його аж до турнікета біля виходу в місто.

Довкола вокзалу росли троянди. На великій клумбі. Й уздовж тротуару, між кипарисами. Пахло трояндами, кипарисами, кіньми. Возами й тарантасами був запруджений весь привокзальний майдан. Лише біля аптеки, акуратного кам'яного будиночка, на широкому фасаді якого була намальована змія, що обвивала чашу, стояв довгий «роллс-ройс» світло-сірого кольору. Модель приблизно десятирічної давності.

Молода жінка в бриджах з розпущеним каштановим волоссям, яке спадало на куртку спортивного крою, і сивий чоловік у чорному костюмі (в правій руці чорний баул) підійшли до машини. Жінка відчинила передні дверцята. Чоловік поставив баул на заднє сидіння, обернувся до вокзалу, блиснув скельцями пенсне.

— Дорогий мій, куди треба? — спитав з козлів фаетона бородань кучер у білій кошлатій шапці. — До-о-о-ставлю, як на орлиних крилах.

— Готель «Ельбрус».

Кучер закотив очі, зацокав одчайдушно, наче Каїров просив одвезти його в Туреччину. Зажадав карбованця. Сторгувалися на тридцяти копійках. Трамвай у Ростові коштував шість копійок. Щоправда, з дев'ятої вечора ціна за проїзд збільшувалася до десяти копійок, а на першому номері трамвая, що ходив од вокзалу до Нахічеванського депо, — навіть до шістнадцяти копійок, але це вже вважалося заміським рухом.

Коли під Каїровим рипнули пружини фаетона, «роллс-ройс» огинав привокзальну площу. Жінка з каштановим волоссям сиділа за кермом.

— Чия це машина? — спитав Каїров.

Кучер знову зацокав язиком. Сказав:

— Великої людини. Адвоката.

— Попереду його дружина?

— Ні… Вдівець він. Дочка його… Велика жінка…

Наперекір обіцянкам кучера фаетон їхав повільно. Може, тому що викладена бруківкою вулиця помітно йшла вгору, може, що кучер регулював швидкість руху відповідно до оплати. В усякім разі Каїров мав можливість спокійно дихати свіжим повітрям і розглядати це одноповерхове містечко, що потопало в зелених садах, обгороджених стінами з білого каміння. Зустрічалися тут і двоповерхові будинки, й навіть триповерхові. Та вони залишалися ліворуч, ближче до центру, а фаетон рухався у бік околиці.

— Рекомендую завітати! — Кучер указав пужалном на будинок, що виходив вікнами на невелику площу, від якої вниз збігало відразу чотири вулиці.

На будинку висіла довга фанерна вивіска:

Неподалік, за Верхньоосетинською слобідкою, розташувався цегельно-черепичний завод Максима Павловича Джанаєва і єдина в місті парова хімічна фарбувальня В. С. Пупкова.

Дорога від готелю йшла вниз уздовж мілкої гірської річки, що облизувала каміння, круте і біле, покрите де-не-де сіруватим мохом. На протилежному обривистому березі річки, зеленому від густих кущів ожини й кизилу, виднілося подвір'я, обгороджене новим нефарбованим парканом. За ним стояв будинок з розібраним дахом.

З вікна виднілися гори. Висвітлені ранковим сонцем, вони дихали туманом і синявою, глибокою прохолодою, що підступала з ущелини.

Дантист опустив фіранку. Повільно пройшовся по номеру з кутка в куток. Сів на неприбране ліжко. Вийняв із гаманця календар-листівку. Перекреслив у червні 13-те число. На зворотному боці календаря був намальований робітник у фартусі й червоним по білому йшов напис: «Нова 10 % виграшна позика. За облігаціями позики нараховується 10 % річних».

Біля великого дзеркала в дерев'яній рамі, оздобленій різьбленими квіточками, Дантист освіжив обличчя одеколоном із пульверизатора, витер хусткою губи. Потім він вийшов з номера, зачинив за собою двері. Й пішов коридором до сходової площадки. Ні в коридорі, ні на сходах йому ніхто не зустрівся.

Вестибюль готелю був порожній. Черговий адміністратор — непоказна маленька жінка наливала в чашку окріп з закіптюженого чайника з зім'ятим боком. Ізсередини вестибюля двері під сходами не були видні. Дантист вирішив задати якесь запитання черговій. Тоді, йдучи з конторки, він міг би ненавмисне повернути голову й побачити, чи так само запломбовані двері, чи ні. Однак увагу його привернуло велике оголошення на стіні, якого вчора ще не було. Він сміливо пересік хол, тим часом не наважившись скосити очі направо.

Оголошення повідомляло:

Дантист дістав ручку, блокнот. Зробив якийсь запис. Потім повернувся. І тоді глянув за конторку, під сходи. Пломби на дверях більше не було. Двері стояли навіть трохи відчинені.

Він вийшов із готелю. Навкруги розтікалася незвичайна, майже неденна тиша. Мелодійно дзюркотіла річка. Рожеві плями, як листя, пливли по її сталевій воді. Високі хмари віддзеркалювались у воді. Товстуваті чинари тримали над собою розкішні крони блискучого листя — темно-зеленого, лілового, золотого. Тополі, навпаки, були стрункі, дивилися в загусле небо, де ширяв якийсь чорний птах, можливо, навіть орел.

Було прохолодно, наче восени. В дворі навпроти, що заповзав угору фруктовим садом, диміла глиняна піч. Біля печі був навіс з іржавого заліза, напевно, для захисту від дощу. Смаглява жінка підкладала в багаття нарубане віття. Маленький хлопчик тримав на руках кішку. Жінка щось сказала. Хлопчик випустив кішку й побіг у будинок.

Дантист пересік місто пішки до самого вокзалу. На вокзалі він узяв з камери схову валізу. Потім подзвонив по автомату.

— Вікторію Германівну можна? — спитав він у трубку.

Сода в склянці піднялася, коли Салтиков почав мішати ложкою.

— Вибачте, — сказав він Шелепньовій. — Ви сідайте.

Шелепньова обережно, наче в сутінках, сіла на стілець, не зводячи гарних зляканих очей з начальника карного розшуку.

Салтиков випив воду. Зморщився. Поставив склянку на тумбочку. Вийняв з ящика столу чистий аркуш паперу. Поклав перед собою.

— Шелепньова Тетяна Павлівна.

— Так.

— Рік народження?

— 1904-й.

— Місце народження…

— Місто Батайськ.

— Сімейний стан?

Шелепньова потемніла очима. З напускним кокетуванням знизала плечима:

— Не розписані ми…

— Хто це «ми»? — спитав Салтиков, підсовуючи до себе чорнильницю.

— Ну… Федір і я.

Салтиков тепер вивчаюче дивився на Шелепньову. Ні, її не можна було віднести до жінок, обдарованих яскравою красою. Однак вона була мила, з хитруватими чорними очима, з гарною фігурою. Само собою зрозуміло, її могли кохати чоловіки й ревнувати також. Щодо цього сумнівів у Салтикова не було.

— Місце роботи й посада.

— Готель «Ельбрус», покоївка.

— А цей ваш… чоловік Федір… Будь ласка, по батькові, прізвище. Чим він займається?

— Федір Максимович Глотов… Працює інспектором у Комдопомозі.

— Де? — не зрозумів Салтиков.

— У Комітеті по наданню допомоги демобілізованим інвалідам та їхнім сім'ям.

— Так… Гаразд, — записав Салтиков. Потім запитав: — Ви знали Попова Вадима Зотиковича?

— Знала, — тихо відповіла Шелепньова. — Він працював у нас завгоспом.

— Які були у вас стосунки?

— Ми дружили. Звичайно, до мого одруження, — квапливо пояснила Шелепньова.

— А ваші листи до нього? Важко повірити, що, живучи в одному місті, ви листувалися.

— У нас з Федором була сварка. Вірніше, розрив… І я їздила до родичів у Батайськ… Отоді й виникло листування з Поповим. Він хотів одружитися зі мною, по-справжньому… — Вона замовкла. Та очей не опускала, дивилася напружено, вичікуюче. На її засмаглій довгій шиї пульсувала жилка.

— Ви не погодилися? — спитав Салтиков.

— Федір завадив. Він приїхав у Батайськ. І стояв на колінах… Я простила.

— Він знав про Попова?

— Ну то й що? — запально відповіла Шелепньова. — Я не питала, що в нього з ким було. Й не збиралася перед ним звітувати…

Салтиков несхвально посміхнувся. І навіть похитав головою:

— Звітувати вам перед Глотовим чи ні — це справа ваша. Особиста… Ми ж, працівники карного розшуку, повинні пам'ятати, що буває, коли, здавалось би, цілком особисті справи набувають громадського забарвлення. Особливо на грунті ревнощів… І якщо раптом Федір Максимович Глотов ревнував вас до Вадима Зотиковича Попова, то… могло статися те, що сталося…

— Ні! — Шелепньова злякано повела рукою, наче відсторонюючись од цієї страшної думки.

— Глотов мешкає з вами на одній площі?

— Так, — сказала вона ледь чутно.

— Я випишу йому повістку.

Каїрова поселили в двадцять першому номері на другому поверсі. Кімната вузька. Біля сходів. Ліжко, стіл, дзеркало, умивальник. Вікно високе. За вікном — сині гори, зелена ущелина. Й річка…

Капелюх, куплений в Армавірі, гарний. Навіть учора, на духів день, коли центр міста кишів народом, Каїров не побачив іншого такого капелюха. Вечеряв у шашличній «Роздоріжжя». Напевно, у зв'язку з неробочим днем там була сила-силенна відвідувачів. Однак власник її, Зураб Іларіонович Лаїдзе, почувши, що дядько Шалва шле йому привіт із Баку, обняв і розцілував Каїрова, про всяк випадок пустив радісну сльозу, щоб ніхто не сумнівався в його гарячих почуттям до родича й до друзів родича.

Він відвів гостя в маленький кабінет, вхід до якого, прикритий важкою портьєрою, був прямо за опудалом ведмедя. Там, у кабінеті, Зураб по-діловому спитав:

— Як улаштувалися?

— Добре.

— Салтиков дзвонив, цікавився, приїхали ви чи ні. Що йому передати?

— О котрій ви відкриваєте шашличну?

— О дванадцятій.

— Зустрінемося тут о пів на першу.

— Усе зрозумів. Як Володя Боровицький?

— Живий.

— Ми з ним у двадцять першому році в Білорусії за бандою Прудникова бігали. Її з Польщі перекинув контрреволюційний комітет «Народного союзу захисту вітчизни й волі». Володя мені тоді життя врятував. Братами стали.

Зураб усміхнувся, спитав:

— Що будемо вечеряти?

— Що є найліпшого, — відповів Каїров.

— Усе зрозумів без дальших пояснень.

На другий день, 14 червня, Каїров, як і було домовлено, зустрівся в шашличній «Роздоріжжя» з начальником міського карного розшуку Салтиковим.

— Боровицький просив підготувати для вас список мешканців, що були в готелі в день убивства Попова, 28 травня, і живуть і досі. Таких мешканців залишилося троє. — Салтиков передав Кадрову аркуш паперу.

На папері були надруковані такі прізвища:

Салтиков сказав:

— Слід звернути увагу, що черговий адміністратор Липова бачила Нахапетова вночі на сходах у готелі за кілька хвилин до того, як знайшла труп завгоспа Попова. В понеділок 30 травня Нахапетов виїхав з готелю і в суботу 4 червня поселився знову. Ми запросили Сочі, Майкоп, Москву підтвердити дані на цих людей. Відповідь прийшла поки що тільки з Сочі. Лікар, що займається приватною практикою, на прізвище Сменін, не зареєстрований.

— Добре, — сказав Каїров, повертаючи аркуш паперу Салтикову.

— Ви не візьмете? — здивувався той.

— Я все запам'ятав… Прохання до вас таке: з'ясуйте, кому належить світло-сірий «роллс-ройс» і як він потрапив до власника.

— Відповім одразу. В місті всього дві приватні машини. «Роллс-ройс» належить Шатровій Вікторії Германівні. Попав він до неї цілком законним шляхом. Вона купила машину у вдови червоного командира, який свого часу був нагороджений цією машиною за хоробрість і мужність у боротьбі з білогвардійцями. За фахом Шатрова художниця. На паях володіє художньою майстернею. Оформляє інтер'єри, рекламу. Справно платить податок з кожної сили саморухливого екіпажа — 6 карбованців за одну кінську силу, двічі на рік.

— Скільки ж у машині сил? — поцікавився Каїров.

Салтиков відповів:

— Понад двадцять. Не знаю точно.

— Грошовита пані.

— Безумовно, — кивнув Салтиков. — Її батько адвокат. Веде цивільні справи непманів. Живуть вони вдвох.

Хтось скрикнув. Пронизливо, відчайдушно. Каїров схопився, наче підкинутий. Пружини ліжка надсадно рипнули. Слабке світло згасаючого дня вливалося в кімнату крізь незашторене вікно, густим бузковим кольором грало на шибці. Десь дзвонів дзвінок, мелодійно, перекатисто.

Каїров одчинив двері в коридор. Дівчина з довгими темними косами перевела на нього переляканий погляд, відкриваючи рот беззвучно, ніби риба.

— Що сталося? — хриплим, зовсім чужим голосом спитав Каїров.

— Там, там… — Дівчина показувала пальцем на сходову площадку.

— Що там? — цього разу спокійніше спитав Каїров.

— Щур.

Електрика в коридорі ще не була ввімкнена. Однак на сходовій площадці на всю стіну здіймалося вікно, світле й голубе, з темною зламаною лінією гір унизу.

— Там немає щура, — придивившись, сказав Каїров.

— Але він був, — переконано відповіла дівчина.

— Отже, він злякався! — весело пояснив Каїров. — Почув ваш крик і втік.

— А раптом він ховається за дверима? — Дівчина не рухалася, дивилася на Каїрова майже благально.

— Вам треба пройти?

Вона кивнула.

— Ходімо. — Він простягнув їй руку.

Вона подала свою. Пальці в неї були холодні. Коли пересікли сходову площадку, Каїров хотів зупинитись, але дівчина не випустила його руки, глянула ласкаво.

— Мене звати Валя, — сказала вона.

Він теж назвався:

— Мірзо.

— Цікаве ім'я, — сказала Валя, спускаючись східцями.

— Ви знаєте, яка людина носила його?

— Ні, — зізналася вона.

— Мій дідусь.

З холу на них дивився молодик з короткими вусиками, одягнений у темний костюм і білу сорочку, комір якої підпирала краватка-метелик. Погляд у чоловіка був не злий, але й не добрий, швидше холодний був погляд і гострий, наче лезо ножа.

— Рафік! — збуджено сказала Валя, не випускаючи руки Каїрова. — Познайомся, це Мірзо. Він врятував мене з біди.

Рафік здригнувся, досадно зморщився. Голосно спитав:

— Біди? Якої біди?

— На мене напав щур! — Валя нарешті відпустила руку Каїрова.

— Щур? — Рафік спочатку не збагнув зв'язку між бідою і щуром. Але коли збагнув суть справи, посміхнувся, струсивши з очей блиск металу. Сказав: — Моя сестра Роза теж боїться щурів.

— Каїров.

Рафік потиснув протягнуту руку:

— Нахапетов… Спасибі вам. Ви сьогодні приїхали?

— Учора.

— Тоді у нас іще буде час розпити пляшку натурального кахетинського вина фірми «Іверія».

— Натуральне вино — це те, заради чого варто жити.

— Ви торгуєте винами? — спитав Рафік.

— Не тільки винами.

Нахапетов з повагою кивнув.

— Спасибі вам іще раз, — сказала Валя.

І вони пішли.

Дивлячись їм услід, Каїров згадав:

«Нахапетов Рафаїл Оскарович, 1899 року народження, прибув з міста Майкопа. Заготівник Агентства Всеросійського шкіряного синдикату. Кімната 31».

У холі біля вікна на кріслі лежав смугастий, схожий на матрац мішок, набитий речами. Жінка, оточена трьома дітьми дошкільного віку, голосно домовлялася про номер з рябим адміністратором. Вона хотіла поселитися неодмінно на першому поверсі, час од часу вказуючи рукою на старенького дідуся, який сидів біля мішка на камишовій циновці й, заплющивши очі, твердив:

— Аллах екпер! Аллах екпер!

Аллах, очевидно, і справді був великий. Тому що рябий адміністратор кинув жінці ключі. Й затис вуха руками.

Почекавши, коли жінка, а за нею і діти відійшли від конторки, Каїров спитав у адміністратора:

— У вас у місті десь є художня майстерня? Оформлення інтер'єрів, реклама.

— На вулиці Кооперації, — швидко й підлесливо відповів адміністратор. — Якраз напроти водогону.

Вулиця зустріла його прохолодою. Першими зірками. Й запахами шашлика. Десь грала музика, напевне, на якійсь відкритій терасі, обвитій дикими трояндами, гліциніями, плющем. Скрипіли ресорами тарантаси, ляскали батоги кучерів.

— Но-о! Мила-а-а!

Каїров спочатку побачив не водопровідну колонку, а «роллс-ройс». І рішуче попрямував до майстерні. Для здійснення наміченого ним плану був потрібний транспорт. Каїров не мав наміру тягнути ящик на собі. Звичайно, простіше домовитися з візником. Але хіба «саморушійний екіпаж» гірший за воза? Ні. А вже хазяйка екіпажа, само собою зрозуміло, симпатичніша за будь-якого тутешнього власника кінного транспорту.

… На дверях висіла табличка: «Відчинено». Каїров легко штовхнув двері. Вони пішли всередину, відчиняючись світлою кімнатою, обшитою деревом, з верстатом уздовж стіни й мольбертом біля вікна, ліворуч од входу. В центрі кімнати стояла Вікторія Шатрова в бриджах і оранжевій куртці спортивного крою. Руки на стегнах широко розставлені. Не звертаючи уваги на Каїрова, вона продовжувала робити гімнастику, енергійно повертаючи тулуб то в той, то в інший бік.

— Мій покійний приятель полковник Ованесов казав, що людина — це передусім система м'язів. І що життя — це не карти й навіть не жінки, а передусім — рух.

Каїров просто так, пригадавши пораду Боровицького, назвав прізвище Ованесова. Зрештою, це дуже поширене прізвище.

— Що ж завадило вашому приятелеві дожити до ста років?

Вікторія припинила гімнастику. Дихала вона глибоко, але рівно. Обличчя її було свіже, рожеве.

— Зустріч, — відповів Каїров. І посміхнувся так, як мав усміхнутися чоловік кавказького походження до жінки, яка йому подобається.

«Напевно, я переграю, — подумав він. — Чи так повинен поводитися власник чайхани з міста Баку? Може, навпаки, треба більше пихи? Адже їй належить на мені заробити. Я їй платитиму…»

Однак Вікторія дивилася на нього не як на замовника. Це було зрозуміло. Й Каїров пояснив:

— Він зустрівся з кинджалом.

— Романтична… але неприємна зустріч, — іронічно відповіла вона. Додала: — Побережи нас, доле, від цього.

— Побережи, — погодився він.

Вона провела долонею по волоссю, зігнувши при цьому руку якось особливо по-жіночому, наче це був рух із танцю, і продовжувала вивчаюче дивитися на Каїрова. І йому чомусь здалося, що їй приємно бачити його. Він навіть засумнівався, чи треба вигадувати замовлення для неіснуючої чайхани. Чи просто сказати: я побачив вас і прийшов.

— Чим можу бути корисна? — Це була звичайна, завчена фраза. Але в голосі тремтіли смішинки, подзвонювали дзвіночки.

Він підняв руку й зітхнув при цьому наче розгублено. Сказав:

— Можна мені прийти іншим разом?

— Чому ж?

— Взагалі-то я приїжджий.

— Це очевидно, — посміхнулася вона.

Посмішка обнадіяла Каїрова. Свято вірячи в кожне слово, він говорив:

— Я, звичайно, у справі. Але не лише в самій справі…

— У двох, — підказала Вікторія. Вона сіла на край столу й закинула ногу на ногу.

— Ви правильно мене зрозуміли… Я з Баку. В мене там чайхана. Й разом з родичами ми відкриваємо ресторан. Я побачив, які у вашому місті гарні реклами… Й побачив, яка гарна ви…

Вікторія, продовжуючи посміхатися, похитала головою:

— Дві справи не можна робити водночас. Давайте почнемо з основного. Яку ви хочете рекламу?

— Основне якраз навпаки…

— Спасибі за комплімент. — Вона говорила вже без посмішки.

Він зрозумів, що не можна зариватися. Свідомо відобразив на обличчі смуток і навіть маленьку образу. Підійшов до стіни і, позначивши рукою розміри майбутньої реклами, сказав:

— Я хотів би приблизно так… «Шашлики з карачаївського молочного баранчика, саціві, сацебелі та інші туземні й європейські страви, закуски, а також вина кращих фірм! Є умебльовані затишні кабінети. Грає симфонічний оркестр. Усе це можна одержати в щойно відчиненому ресторані-погребі «Булонський ліс».

— «Булонський ліс»! — скептично посміхнулася Вікторія. — В Баку? Може, краще щось східне.

— Східне? — образився Каїров. «Булонський ліс» здавався йому найвишуканішою назвою в світі.

— Звичайно, — не помітила образи Вікторія. — Припустимо, ваш ресторан можна назвати «Лампа Алладіна». Замовити спеціальні лампи. Я зроблю ескіз. Розумієте, в ресторані-погребі — самі лампи. Й ніякої електрики.

— А як же симфонічний оркестр? — спитав Каїров.

— Оркестр? — задумалася Вікторія. — Оркестр. Свічки не підійдуть… Можна розробити маленькі лампи з голубим склом. Підвісити їх до стелі. Й вони будуть над оркестром, як зорі… Я накидаю ескіз інтер'єру. Та для цього мені доведеться поїхати з вами в Баку.

— Заради вашої поїздки я готовий відмовитися від назви «Булонський ліс».

— Ви молодець, — сказала Вікторія. — Я зрозуміла це відразу… Ви де зупинилися?

— У готелі «Ельбрус».

При слові «Ельбрус» Вікторія Шатрова, здається, здригнулася. А може, це лише здалося Каїрову…

Пара над ванною здіймалася помітно, з запахом різким і важким. Фіранки на нікельованих прутах, що ділили ванни в залі водолікарні, світилися зеленкувато, тому що з вулиці в шибки, матові й великі, било яскраве сонце, й стіни, викладені білим кахлем, віддзеркалювали його.

Санітарка, негарна, з пасмами нерозчесаного волосся, що вилізало з-під хустки, сказала Каїрову:

— Дивися на пісочний годинник.

Він кивнув.

Санітарка недбало засмикнула фіранку. Й пішла. Крізь щілину Каїров бачив ріг підвіконня, край батареї парового опалення.

Пісок, кольору натуральної кави, сипався беззвучно тонкою, схожою на голку, цівкою. Каїров занурився у воду по шию, розслабився.

Пригадалися подробиці сьогоднішнього сніданку в буфеті. Буфет при готелі «Ельбрус» був більш ніж скромний. Прилавок і два столики — обидва приставлені до стіни. Так що за кожним з них могло розташуватися тільки три чоловіка. Буфетниця, ввічлива бабуся з обличчям професіональної гувернантки, чемно й спокійно подавала кефір, чай, бутерброди. Суму підраховувала подумки. Не кидала на прилавок копійок, а клала їх у тарілку з жовтими квіточками, трохи вищерблену скраю, клала акуратно й навіть дещо церемонно.

Коли Каїров розрахувався, взяв свою каву і некруте яйце, то побачив, що за столиком, ближче до дверей, сидить учорашній дідок, який бурмотів «аллах екпер», галаслива жінка, його родичка, й троє дітей: двоє на одному стільці, а найменший — у жінки на колінах. За другим столиком допивав чай сивоволосий чоловік, який, очевидно, колись був світським левом і зберіг відбиток цього в рисах свого величавого обличчя.

Каїров спитав:

— Можна?

Сивоволосий поважно кивнув. І басом сказав:

— Прошу. — Він підніс до рота чашку, з насолодою відсьорбнув чаю, прикривши при цьому очі.

У цей час у буфет зайшов сухорлявий чоловік. На ньому були коричневий берет, коричневі штани й оранжева сорочка з засуканими рукавами. Через плече перекинутий ремінь, на якому висіла незачохлена кінокамера.

— Гавриле Олексійовичу, пролетарський привіт! — вигукнув він з порога, привернувши на себе увагу всіх присутніх у буфеті, за винятком дідка, який продовжував незворушно дивитися в ліпну стелю.

Сивоволосий повільно й важко повернув голову, наче шия в нього була гіпсова, сказав:

— Доброго ранку, Олександре Яковичу.

«Кузнецов Олександр Якович, — відновив у пам'яті Каїров, — 1890 року народження, прибув з Москви. Місце роботи: Радкіно. Кімната 38. Так, отже, з кінокамерою Кузнецов. Для своїх років чоловік грунтовно підтоптаний. Треба вважати, що «світський лев» — Сменін Гаврило Олександрович, 1880 року народження, прибув з Сочі. Кімната 33. Сочинською міліцією приватна практика не підтверджена».

— Як ваші успіхи, Олександре Яковичу? — спитав Сменін, коли Кузнецов поставив на стіл свій сніданок і сів поряд.

— Чекаю плівку, — без особливого смутку, навіть з відтінком безтурботності, сказав Кузнецов, розмазуючи ножем масло на м'якій булці. — Що двадцять шостого травня дав з Ростова телеграму в Радкіно. І як у безодню… А погода чудова…

— Тут завжди чудова погода, — тоном, що не допускає заперечень, заявив Сменін.

— У мене інше лихо. З величезними труднощами випросив у Донпостачторгу на десять днів машину для зйомок, а плівки все нема…

Сменін усміхнувся:

— Що Донпостачторг? Організація… Тут у місті є одна чарівна дама з своїм власним «роллс-ройсом». Прямо як у казці. Можу познайомити.

Стріпнувся, заблищав очима Кузнецов:

— Буду вельми вдячний, Гавриле Олексійовичу. Бачив її. Двічі бачив. Проїжджала вона на своїй машині, як амазонка на коні.

— Авжеж… — задоволено пробурмотів Сменін.

Каїров сказав:

— Даруйте мені, будь ласка. Та з вашої розмови я зрозумів, що ви живете тут давно… Як мені краще дістатися до водолікарні?

— Найкраще на візнику, — уважно подивився на нього Сменін, можливо, навіть незадоволений тим, що Каїров увірвав розмову.

— Це на протилежному кінці міста, — добродушно пояснив Кузнецов.

— Дякую, — відповів Каїров і підвівся з-за столу.

Вийшовши з буфету, він якийсь час постояв біля вхідних дверей. Потім, побачивши, що Кузнецов і Сменін залишають буфет, пересік хол і рішуче попрямував під сходи в коридор на чорний хід.

— Громадянине, ви куди? — майже з переляком запитала черговий адміністратор Ксеня Олександрівна Липова. Після нещастя з Поповим вона уважно стежила за цим коридором. — Громадянине…

— У чім справа? — запитав Каїров.

— Туди не можна.

— Чому?

— Це службовий коридор, — пояснила Липова.

Дуже незадоволене обличчя зробив Каїров:

— Мені сказали, що тут можна попрасувати штани.

— Вас увели в оману. Штани можна попрасувати в кравця Зольцмана. Це за рогом, п'ятдесят метрів звідси.

— Ну й готель! — обурився Каїров. — У нас у Баку таких готелів не буває…

— У нас гарний готель, — заперечила Липова. — Ми від тресту «Кавотель» подяку маємо…

— Подяку! — зневажливо махнув рукою Каїров. — Грошей немає у вашого тресту зручності організувати.

— Як немає грошей?! — образилася Липова. — Наш основний капітал двісті сімдесят тисяч карбованців. У нас іще два готелі, крім «Ельбрусу». «Гранд-отель» і «Європа».

— «Європа», — скривився Каїров і повернувся назад.

У холі голосна розмова з Липовою привернула увагу постояльців, серед яких були Кузнецов і Сменін.

Пісок струменів точно й без звуку. У горішній половині годинника його залишалося з сірникову головку.

«Отже, я знаю всіх трьох, — міркував Каїров. — Нахапетов, Сменін, Кузнецов. Але вся річ у тім, що, цілком можливо, ніхто з них не причетний до вбивства Попова. Дантист, якщо він існує, не обов'язково повинен жити в готелі. Він може працювати в комунальному тресті, мати доступ у будь-який з трьох готелів. У тресті працює сорок шість чоловік. Треба буде сказати Салтикову, щоб він узявся за трест. Убивство на грунті ревнощів також виключати не можна».

— О! Це ви! — Вікторія трохи відкинула назад голову і поправила волосся таким же граціозним жестом, як й вчора ввечері.

Робітник у фартусі — найімовірніше, осетин — схилився над верстатом, відстругуючи дошку. Стружки падали на підлогу нечутно, тому що рубанок, який бігав туди-сюди, вищав голосно й протяжливо.

— Я цілу ніч думав про наші лампи, — сказав Каїров, протягуючи Вікторії троянди. Їх було три. Й усі білі.

— Дякую, — відповіла Вікторія, приймаючи троянди. — Це дуже славно з вашого боку.

Каїров засоромився.

Вікторія підвелася з-за столу. Й зникла в іншій кімнаті, вхід до якої прикривала чорно-червона портьєра.

Робітник продовжував стругати, не звертаючи на Каїрова жодної уваги. Каїрову нічого не залишалося, як повернутися до нього спиною. Дивитись у вікно на світлу немощену вулицю, на чавунну водопровідну колонку, калюжу навколо неї і схожу на барак одноповерхову будову з вивіскою: «Консервне виробництво, соління огірків і різних маринадів. Г. К. Алоджава».

Вікторія повернулася. Мокрими пальцями вона тримала глиняний глечик, у якому стояли троянди.

— Скільки музикантів буде у вашому симфонічному оркестрі?

Її питання застало Каїрова зненацька.

— Чоловік шість, — сказав він.

Вона засміялася:

— Який же це оркестр?

— Живий. І навіть дуже гарний.

— Ви уявляєте, скільки музикантів мав бути в справжньому симфонічному оркестрі? — Вона поставила квіти на стіл.

— Багато.

— Правильно, — сказала Вікторія. І залишилася стояти поруч, на відстані простягнутої руки.

«Їй, звичайно, вже тридцять, — подумав Каїров. — Або близько того. Дивиться вона впевнено. Розуміє, що розумна й гарна. Посмішка примхлива. До речі, чому б їй не дозволяти собі примх».

— Люба Вікторіє, — сказав Каїров.

— Ви знаєте, як мене звати?! — здивувалася вона.

— Цю таємницю знає усе місто… Люба Вікторіє, я відкрию свій маленький секрет. Симфонічний оркестр — це така ж реклама, як і карачаївський молочний баранчик.

— О! Торговці… Після цього приходь до вас на шашлики!

— Саме вечерю в шашличній я хотів запропонувати на сьогодні. Ми могли б уточнити форму ламп і склад симфонічного оркестру.

— Як вас звати?

— Мірзо Іванович. Можна просто Мірзо…

— Мірзо Іванович краще. — Вона дивилася на нього з усмішкою, яка ще аж ніяк не означала згоди на вечерю. І Каїров розумів, вона оцінює його уважно й причепливо, як могла б оцінювати шубу в крамниці жіночого одягу.

Зітхнувши, вона тихо сказала, трохи примруживши очі:

— Не дуже ви схожі на власника чайхани і ресторану-погреба «Булонський ліс». Але це навіть цікаво…

Каїров мимоволі кинув погляд у бік робітника, який стругав дошку. Вікторія зазначила:

— Він не розуміє по-російському.

— На кого ж я схожий? — Тепер він теж дивився на неї пильно й говорив тихо.

— У нас буде час усе з'ясувати… — запевнила вона. — О восьмій вечора приїздіть по мене на Луначарську вулицю, шість. Візьміть кучера. Після шашличної за кермо я не сідаю. І останнє, не одягайте цього блазенського капелюха. Офіцерську виправку капелюхом не приховаєш.

— Я й не приховую, — образився Каїров. — За своє антипролетарське минуле я відсидів строк од дзвінка до дзвінка. Й сьогодні перед новою владою чистий.

Вона наче не чула його слів. У майстерню зайшло двоє жінок, дуже схожих одна на одну. Цілком можливо, сестри. Вікторія розкрила обійми:

— Руфіна! Сарочка!

— До побачення, — сказав Каїров.

— До зустрічі, — підкреслила Вікторія.

Кримінальна справа, порушена міським прокурором з приводу вбивства завгоспа готелю «Ельбрус» Попова Вадима Зотиковича, висіла на Салтикові важким тягарем.

Прокурор, інтелігентний і старий, повчав його сьогодні: — Друга стадія кримінального процесу — попереднє розслідування — повинна являти міні-енциклопедію злочину.

Від «а» до «я». Всі фактичні обставини, всі необхідні докази, які неодмінно стануть потрібними при судовому розборі, повинні бути виявлені саме на другій стадії.

— Я про це здогадуюся, — похмуро сказав Салтиков.

— Цього мало, шановний товаришу. Про майстерність у кінцевому підсумку свідчить результат.

— Ви ж знаєте, водночас цією справою займається і Донський карний розшук.

— Не нам учити, як кажуть, товаришів із краю… Але я пам'ятаю, ще до їхнього приїзду ви висловлювали цікаву версію…

— Убивство на грунті ревнощів.

— Авжеж. Скептичне ставлення до першої версії в наших сферах стало мало не гарним тоном… Тимчасом як в історії криміналістики ой скільки прикладів, коли перша версія була і єдино правильною… У тутешніх краях народ темпераментний, гарячий. Коли ж мова йде про питання честі, тим більше жіночої честі… Тут і кулак, і ніж можуть піти в хід у найнесподіваніший момент…

— Судячи з усього, Попов був убитий кастетом.

— Експертам видніше. В усякім разі, якби це було заплановане вбивство, тіло б довелося шукати довго й, можливо, безрезультатно…

— Можливо, й так, — похмуро погодився Салтиков.

— Шукайте жінку. — Прокурор зробив жест рукою, наче запрошуючи в танок.

… Повернувшись од прокурора, Салтиков за завданням Каїрова подзвонив у Ростов і попросив з'ясувати: чи відправляв 20 травня телеграму в Радкіно громадянин Кузнецов.

Потім він запросив до себе Глотова Федора Максимовича, який чекав у коридорі.

Обличчя у Глотова було трикутне. Широке на чолі, воно крапкою сходилося на підборідді. Нижня губа трохи відвисла, надаючи обличчю виразу здивування і легкого переляку. Однак очі з-під кошлатих брів дивилися нахабно, недовірливо.

Задаючи перші традиційні запитання, Салтиков звернув увагу, що Глотов молодший за Шелепньову. Вона була з 1904 року народження, він — з 1906-го. Салтикову здалося це вершиною аморальності. Його почав дратувати навіть голос допитуваного.

— Ви були знайомі з Поповим Вадимом Зотиковичем? — спитав Салтиков руба.

Глотов, зрозуміло, чекав цього запитання. Відповів не замислюючись:

— Так-так… Я був знайомий з ним. Не любив його. В ніч під Новий рік підбив йому око.

— З якої причини?

— Він, п'яний як чіп, приперся вітати мою дружину.

— Тетяну Шелепньову?

— Тетяну, — кивнув Глотов. На його обличчі блищали намистинки поту.

— Чому ви з нею не розписані? — Це було необов'язкове питання. Та Салтикова — в душі серйозного сім'янина — дратувала неохайна манера відвертого співжиття, що називалося громадянським шлюбом.

— Ми розпишемося, — збентежено пообіцяв Глотов.

І Салтиков повірив йому. Навіть більше того, він повірив у те, що Глотов не вбивав Попова. Підсвідомо відчував.

— Федоре Максимовичу, — Салтиков проказував слова спокійно, безпристрасно, — ви коли востаннє бачили Попова?

— Двадцять восьмого. В день убивства.

— Розкажіть про цю зустріч детальніше.

— Детальніше? — здивувався Глотов.

— Так-так, — ствердив кивком Салтиков.

Глотов захвилювався:

— Я був у нього всього три хвилини. В обід зайшов.

— Час?

— Хвилин п'ять на другу… Я сказав йому, щоб він відстав од Тетяни, бо інакше пику наб'ю.

— Зразу так і сказали? — опустив у чорнильницю перо Салтиков.

— Ні. Там у нього пожилець якийсь був… Ну, а коли він пішов, я й сказав.

— Що за пожилець?

— Не знаю. Літній чоловік. Пикатий такий. І волосся на голові сивою гривою. Він щось у номері замінити хотів. А Попов сказав, що про це знає. Мовляв, адміністратор уже доповідала. А я сказав і пішов.

— Де ви з ним розмовляли? — спитав Салтиков.

Глотов роздратовано відповів:

— У його коморі під сходами.

— Будь ласка, згадайте, що ви робили ввечері двадцять восьмого травня.

— До четвертої дня я був у Комдопомозі. Потім їздив до млина. Він інвалідів обслуговує. Там пробув години півтори. На зворотному шляху взяв квитки в кіно «Гігант». На дев'ятигодинний сеанс. Прийшов додому. Ми з Тетяною повечеряли. Потім пішли в кіно. Повернулись об одинадцятій. Лягли спати.

— Який фільм дивилися?

— «Промінь смерті».

— Хто може підтвердити, що, повернувшись з кіно, ви нікуди не ходили?

— Тетяна.

— А ще хто?

— Не знаю. Напевно, сусідки. Від них нічого не приховаєш.

Сменін ішов залою важко, нахиливши плечі вперед, і здавалося, ресторанні столики самі собою розступаються на його шляху, як вода перед пароплавом. Оздоблені міддю світильники шкірилися зі стін індійськими масками, а на естраді, за музикантами, висвітлений червоним і зеленим світлом, гордо спирався на спис вождь племені з пір'ям навкруг голови й скляними сергами у вухах.

— Вождя ми зробили з гіпсу. Власник захотів назвати ресторан «Ельдорадо», — розповідала Вікторія Каїрову. — Мені довелося читати книги про конкістадорів. Я дізналася, що в 1526 році Піссаро, Альмагро і Луке склали угоду в ім'я бога-отця, бога-сина й святого духа й діви Марії… Вони уклали так звану угоду трьох конкістадорів про відкриття й завоювання Перу…

Сменін не крутив головою, не шукав нікого очима. Він узагалі дивився кудись угору, ступав широко, наче степом. Кузнецов, який слідував за ним, хоча і був тонший, гнучкіший, поза всяким сумнівом, фізично відчував тісноту зали, хаотичну розкиданість столів, жорсткість спинок стільців. Він рухався напівбоком, підкреслено намагаючись нікого не зачепити, не потурбувати.

— Збереглася легенда про те, як на березі озера Тітікака одного разу з'явилися чоловік і жінка. Вони були навдивовижу гарні і не дуже схожі на диких, темних людей, що проживали тоді в Перу. Він був сином Сонця. Вона — дочкою Місяця. Його звали Манко Капак, її — Мама Ойльо.

Каїров не сумнівався, що Сменін і Кузнецов підійдуть до їхнього столу. Вікторія сиділа спиною до зали. Вона бачила терасу за відчиненими дзеркальними дверима й шматок ночі, темної і зоряної, яка обтягувала проріз у дверях, наче картина підрамник.

— Манко Капак і Мама Ойльо були брат і сестра. Та не тільки… Вони були ще й чоловік і дружина.

— Хіба таке буває? — спитав Каїров і відпив вино з келиха.

— Я вірю в легенди.

— Правильно, Вікторіє Германівно… Легенди, по суті, то неписана історія. І може, правдивіша, ніж та, яку пишуть! — Сменін здіймався над столом, висував стілець упевнено, наче у себе вдома.

У Каїрова склалося враження, що Кузнецов ховався за спиною Сменіна. Не можна сказати, що вигляд у кінооператора був збентежений чи боязкий, однак безцеремонність товариша, напевне, спантеличувала його.

Каїров вирішив, що йому також не слід радіти з появи непроханої пари, зсунув здивовано брови, уїдливо подивився на Вікторію.

Тільки вмостившись за столом, Сменін побачив Каїрова:

— Приємна зустріч… Ми ж знайомі.

— Ні, — холодно заперечив Каїров. — Ми лише снідали за одним столом.

— А тепер повечеряємо… Якщо ви не заперечуєте.

Не задумуючись, Каїров хотів відповісти, що заперечує. Проте Вікторія випередила його:

— Вечеря носить діловий характер. Господиня за столом я. Прошу вас. — Останні слова стосувалися Кузнецова.

Він ґречно вклонився. Перш ніж сісти, подивився на розсердженого Каїрова й непомітно підморгнув Сменіну.

— Можете нічого не говорити. — Вікторія повернулася до Кузнецова. — Машину оформлю як взяту напрокат. Вам доведеться оплачувати вартість бензину. І крім того, три карбованці на годину. Сюди входить амортизація транспорту й оплата моєї праці як водія.

— До речі, Олександре Яковичу, за офіційними даними, — сказав Сменін, — середня місячна платня робітника Північкавжирмасло — 62 карбованці 63 копійки, а в Північкавспирті — 37 карбованців 91 копійка.

— Радкіно — багата організація, — безпечно посміхнувся Кузнецов, — Я згоден.

— Такі точні цифрові дані дивно чути з вуст лікаря. — Вікторія коротко, примружившись, глянула на Сменіна. Потім звернулася до Каїрова. — Сподіваюся, Мірзо, ви будете джентльменом.

Каїров слухняно кивнув і заходився наливати вино в келихи.

— Цієї весни моїм пацієнтом став бухгалтер Крайового статуправління, — байдуже пояснив Сменін. — Він був закоханий у цифри, як у жінку. З спілкування з ним я, наприклад, дізнався, що минулого року добування лісового матеріалу по краю дорівнювало 120 тисячам кубічних сажнів, а нафти — 137 мільйонам пудів, або 32 процентам усього республіканського видобутку.

— Такі знайомства збагачують, — сказала Вікторія, але сама, очевидно, була переконана в протилежному. Вона раптом утратила до присутніх інтерес і дивилася в бік кухні, де стінка ніби розступилася, утворивши прохід, схожий на щілину.

Каїров також подивився туди. У проході сховався офіціант із підносом, на якому було навалено посуд. Замаячив білим ковпаком кухар, кілька разів затягнувся цигаркою, випустив дим у зал.

Вікторія з жалем сказала:

— Ніколи не спостерігала проходу в кухню з цього боку. Можна сказати, місцеві «Ворота сонця»…

— Краще ворота в рай, — пожартував Кузнецов.

Кухня була навпроти нього, й він добре бачив, куди дивляться Вікторія і Каїров.

— Ні! — заперечила Вікторія. — «Ворота сонця» — це пам'ятник культури стародавніх перуанців тіауанаку. Судячи з описувані., він великий, монолітний… Адже це «Ельдорадо» — тільки стилізація.

Сменін нерухомо дивився на спорожнілу пляшку, вдавалося, не помічав келихів, наповнених вином. Вікторія повернулася до столу, сказала:

— Давайте вип'ємо.

— Треба замовити ще, — запропонував Сменін Кузнецову.

— Хто наш офіціант? — з готовністю запитав оператор.

— Усе вже замовлено, — заспокоїла Вікторія. І підняла гордо підборіддя, наче надала можливість помилуватися своєю шиєю і низкою перлів на ній.

Кузнецов великодушно заявив:

— Витрати сплачує Радкіно.

— Право! — вкрадливо сказала Вікторія. — Якщо чоловік я розмахом, це приємно.

Вона взяла келих, пила вино з задоволенням. А коли випила половину, підвела очі на Каїрова:

— Мірзо, чому б вам не запросити мене до танцю?

Грали фокстрот. Майданчик перед естрадою був малий.

І було так тісно, що, незважаючи на швидкий темп, люди не танцювали, а тільки ворушилися.

— Тут гарно взимку. Зала майже порожня. І з'являється настрій і якийсь інтерес… До життя, до щастя.

Вікторія горнулася до Каїрова. Він відчував її теплоту і запах її волосся.

— Ви незадоволені, Мірзо?

— Навіщо тут ці люди? — спитав він майже ревниво.

— Це вони повинні задати подібне питання.

— Чому?

— А тому, що з Гаврилом Олексійовичем я домовилася про вечерю раніше, ніж з вами.

— Хто він такий?

— Гарна людина. Безнадійно закоханий у мене ось уже два роки.

— Він нетутешній?

— Зрозуміло. Він, здається, з Криму. Вдруге приїздить сюди на води… У нього щось з нирками.

— Нирки вином не лікують.

— Не будьте таким педантом, Мірзо… Івановичу. Він завтра від'їжджає.

— Тепер зрозуміло, для чого я тут, — сказав Каїров, зітхнувши.

— І дуже добре, що зрозуміло. Ви — моя симпатія, моє захоплення, мій мужчина… Вас не влаштовує така роль?

— Роль?

— Не присікуйтесь до слів. Зрештою, все залежить од вас.

«Я ніколи не розумів жінок, — думав Каїров. — Тим часом, може, це нерозуміння саме й є розуміння… Що являє собою Вікторія Шатрова? Про зовнішність питань немає. Легко здогадатися, якою вона була у вісімнадцять-двадцять років і скільки молодих хлопців упадало за нею! Треба гадати, батько її вже тоді був адвокатом. Тож вона вчилася в гімназії, спілкувалася з певним колом людей, що, як я, не чистили черевиків на вулицях Баку. Судячи з її розмови, вона багато читає… Безперечно, людина, що захоплюється. І разом з тим практична, розсудлива. Як вона чітко визначила стосунки з Кузнецовим! Прокат, бензин, амортизація… І мені відвела роль: хочеш радій, хочеш ображайся… Інша річ Сменін… Чомусь не віриться, що він закоханий у неї. Вранці в буфеті він сам пропонував Кузнецову знайомство з чарівною пані — власницею «роллс-ройса». Коханих не пропонують…»

— Ви думаєте про мене? — спитала Вікторія.

— Про вас, — признався він.

— І що ви про мене думаєте?

— Гарне…

— Ні, — докірливо подивилася вона, трохи відсторонившись, щоб бачити його очі, й повторила: — Ні, ви наче щось рахували… Коли людина думає про гарне, у неї зовсім інші лінії шиї і підборіддя. Вони м'які, як ніжний погляд. А ви…

Ви в напруженні. Але приховуєте його під ревнощами до моїх гостей.

— Я взагалі ревнивий, — признався Каїров. — І батько мій був ревнивий, і дід… Але про вас я справді думав гарне… Й мені приємна ваша спостережливість. Правда, я розмірковував… Зарізати мені Кузнецова чи тільки зламати йому двоє-троє ребер?

— Чому Кузнецова? — не без переляку спитала Вікторія, відсторонюючись од Каїрова.

— Адже Сменін завтра від'їздить.

Вона засміялася, пустотливо сказала:

— Коли я була гімназисткою, мені страшенно хотілося, щоб через мене когось зарізали. Проте хлопці обмежувалися розбитими носами та синцями.

— Жаль, — зауважив Каїров.

— Трохи… Зате я рано вийшла заміж. У сімнадцять років. Подружки охнули від заздрощів. Вони б не заздрили, якби знали, що в двадцять два роки я стану вдовою.

Танок закінчився. Натовп густо поповз, розтікаючись у напрямі столиків, відділяючи Вікторію від Каїрова. Між ними опинилися жінка й чоловік. А Вікторія не поверталася. Говорила якісь слова, гадаючи, що Каїров іде слідом. Він спробував наблизитися до неї. Протиснувся було вперед, зачепивши плечем вусатого високого чоловіка. Той сердито глянув на Каїрова:

— Обережніше треба!

— Вибач, дорогий. Хочу пробитися до дами.

— Будь ласка, будь ласка, — відсунувся чоловік, пропускаючи Каїрова. Проте буркотливо побажав: — Будь терплячим, кацо.

Вікторія нарешті помітила, що Каїров одстав, відсторонилася, очікуючи його. Він узяв її за руку, сказав:

— Вибачте.

— Вибачаю.

Вони були однакові на зріст. Вуста їхні опинилися поруч. І поцілунок вийшов, як легкий доторк.

Коли вони поверталися до столу, Каїров спитав:

— Сменін гарний лікар?

— Не знаю… У мене здорові зуби.

Пляшок на столі збільшилося. Час од часу, пригублюючи високу склянку з місцевим червоним вином, Сменін говорив:

— Слабість дедуктивного методу бачиться мені насамперед у тому, що у вчинках і діях людей нерідко зустрічається парадокс. Не випадково в науці під парадоксом розуміють несподіване явище, яке не відповідає звичайним уявленням.

— Чесно кажучи, Гавриле Олексійовичу, — Кузнецов випустив дим з рота, поклав цигарку на край попільнички, керамічної, за кольором і формою схожої на сонце, — я про дедукцію читав тільки в Конан Дойля. Але мені здається, що дедуктивний метод надто популярний і відомий лише тому, що він передбачає глибинне, а не поверхове вивчення явищ…

— Глибинне вивчення! — незадоволено сказав Сменін. — Усе слова… Я можу довести, що, сьорбаючи це вино, здійснюю глибинне вивчення напою.

Сівши за стіл, Вікторія пояснила:

— Не звертайте уваги, Мірзо… Після третього келиха Гаврило Олексійович завжди відчуває потребу в довжелезних міркуваннях на найзагальніші теми.

Сменін погодився:

— Як чуйна натура, Вікторія Гсрманівна вже давно помітила цю мою слабість. А в кого немає слабостей?

Питання залишилося без відповіді. Можливо, заважала музика. Кузнецов підвівся, сказав Вікторії:

— Дозвольте?

Вона дозволила.

— Нам залишається тільки випити, — глибокодумно прорік Сменін. — За ваше здоров'я, Мірзо.

Каїров підняв келих:

— Дякую.

Сменін випив, поморщився:

— Вікторія перервала нашу розмову…

— Вашу, — поправив Каїров.

— Не має значення… — Очевидно, Сменіну було однаково, перед ким висловлювати свої думки. — Я ніколи не погоджуся з тими, хто називає тривіальною фразу: «Життя — кращий учитель». Вона не тривіальна. Вона беззаперечна й безсмертна… Та життя не тільки вчитель. Воно й фантазер. Не знаю, чи відомо вам, але перш ніж у 1810 році заснувати Сюрте — французьку кримінальну поліцію, — Ежен Франсуа Відок був арештантом.

— Звичайним арештантом? — щиро здивувався Каїров.

— Замолоду він був артистом, солдатом, матросом, ляльковиком. Кілька разів тікав з в'язниць. А потім прийшов до властей і сказав, що із злочинним світом може боротися тільки колишній злочинець. Іншими словами, той, хто знає звичаї, закони цього світу. Те, що ми з вами розуміємо під словом «специфіка».

— Але, можливо, в нього було не тільки знання предмета. Але й талант детектива. Різнобарвне життя його було всього-на-всього пошуком справжнього покликання.

— Мабуть, Мірзо, ви маєте сенс. Справжнє покликання здатне творити дива. Шеф поліції Лондона Джон Філдінг, брат письменника Генрі Філдінга, був сліпий. І якщо вірити сучасникам, міг розрізняти три тисячі злочинців за голосами.

Немолодий косоокий офіціант приніс срібне відерце з льодом. І в ньому пляшку шампанського.

Сменін і Каїров обмінялися здивованими поглядами. Офіціант зрозумів. Звернувся до Каїрова:

— Вам прислали шампанське он з-за того столика.

Каїров подивився туди, куди вказував офіціант. За столом усміхався Нахапетов і поряд з ним Валя.

— Я не знаю, як у вас у Баку…

«Звідки йому відомо, що я з Баку? — подумав Каїров. — Могла сказати Вікторія… Звичайно, могла».

— А в нас у Сочі за куроротний сезон скоюються два-три серйозних злочини. Як то: застосування холодної зброї у стані афекту й алкогольного сп'яніння; напад на громадян з метою вилучення коштовностей…

— Ви з карного розшуку? — в очі запитав Каїров.

— Боронь боже! — Сменін аж здригнувся.

Повернулися Вікторія і Кузнецов. Вікторія сказала:

— Може, це й неввічливо, та я повинна вас залишити. Прошу, Мірзо, провести мене.

— А шампанське? — з образою в голосі спитав Сменін.

— Шампанське? Це дуже мило! — посміхнулася Вікторія, напевне думаючи, що Сменін замовив срібне відерце й пляшку на її честі.. — Келих шампанського на дорогу.

Місячне світло довгими косими зрізами біліло в прольоті вулиці, зігнутої по краю обриву. За цементним бордюром заввишки по коліна, поцяткованим старими тріщинами, йшли вниз, до кам'яного русла ріки, густі зарості самшиту й держидерева, оплетені гнучким плющем, як павутинням.

Іще нижче починалися сади: айва, персики, слива. Біля самої річки на високих фундаментах стояли будиночки. Від будиночків до вулиці й у сади вели не стежинки, а східці. Кожен з них — дубова дощечка й два міцних дубових кілочки.

Біля будинку Вікторії Каїров відпустив кучера. Вікторія сказала, що їм треба або розстатись, або зайти в будинок хоча б на терасу, тому що вона вже вийшла з того віку, коли можна обніматися біля хвіртки.

— Біля хвіртки добре обніматись у будь-якому віці, — зауважив Каїров.

Однак вони пройшли в сад і піднялися на терасу. З річки тягло запахом холодної води й твані.

Спалахнуло світло. Мошкара закрутилася навкруг лампочки. Старечий голос запитав за дверима:

— Хто там?

— Це я, тату, вимкни, будь ласка, світло.

Тераса захлинулася темрявою, в першу мить щільною, майже непроникною. Потім срібно виступила ріка, позначилася вигином дорога.

Вікторія сіла на поручні, обхопила руками стовп, що підпирав дах, притулилася до нього головою. Тихо зажадала:

— Ну… Розповідайте про себе всю правду.

— Так одразу! Навіщо вона вам?

— Поки що не знаю.

— Це добре, що ви не знаєте.

— Дивний висновок, — з сумнівом зауважила вона.

— Напевно, мені буде потрібний автомобіль, — сказав він, відокремлюючи кожне слово.

— Умови прокату вам відомі, — відповіла вона байдуже. — Що ви ще хочете сказати?

— Що я неодружений. І це правда.

— Цілком можливо. — Вона промовила слова сухо, ніби підкреслюючи, що сімейний стан Каїрова їй байдужий.

— Ви мені подобаєтеся.

— Мірзо, я подобаюся багатьом чоловікам! — Тепер вона говорила з відвертим роздратуванням.

Він відповів ображено:

— Ви хотіли чути правду, я її кажу.

— Вибачте. — Вона відсторонилася від стовпа, зісковзнула з поручнів.

— Подобатися можна по-різному.

— Я вам подобаюся дуже?

— Дуже, — кивнув він. — Ви мені вірите?

— Припустимо…

— Це погана відповідь.

— Це чесна відповідь.

— Спасибі. — Каїров узяв її за плечі. — Я також з вами правдивий і чесний… У мене немає ресторану в Баку. Це був лише привід для знайомства з вами.

— Уявіть, я здогадувалася.

— Не ображайтесь… Але я приїхав сюди зовсім в іншій справі.

— Вам потрібна моя допомога? — спитала вона.

— Ні… У мене чоловіча справа.

— У такому разі ви даремно відпустили тарантас. Ночами тут вулиці темні й порожні. А до «Ельбрусу» далеко.

— Нічого. Недарма кажуть, що закоханим і п'яним допомагає доля.

З вікна було видно задня подвір'я, поділене тінню від роту готелю до сарая, в якому зберігалися меблі, переважно старі, що вимагали ремонту. Відразу за сараєм починалася гора — кущами й дрібними деревами, осипом грунту, що спух біло, круто.

Подвір'ям у затіненій його частині йшла людина. Йшла, не крадучись, але обережно, й кроки були — як стримане дихання.

Дантист дивився з-за штори. Людина, поза всяким сумнівом, прямувала до дверей чорного ходу.

Північ дихала свіжо. Вітер несильний, але помітний, торкався листя. В небі з'явилися хмари. Вони пливли швидко, немов кудись поспішали.

Там, унизу, людина зупинилася біля дверей і, здається, смикнула ручку. З хвилину вона не рухалася. Можливо, дослухалася. Потім рішуче пішла до рогу будинку.

Коли людина опинилась у смузі світла, Дантист упізнав Каїрова.

Десь далеко, на дорозі, дзвеніти дзвіночки й співали цигани.

— Мірзо, поїхали в гори!

Каїров тепер не сумнівався: за дверима був власник шашличної «Роздоріжжя» Лаїдзе.

— Зурабе, це ти? — про всяк випадок запитав Каїров.

— І не сам. Відкривай швидше й подивися, хто зі мною!

Від Зураба пахло вином, і очі виблискували з хмільною лукавістю — поряд у коридорі стояли три молоді циганки й циган з гітарою, у бузковій сорочці навипуск, перехопленій поясом з китицями.

Каїров похапцем прочинив двері. Сказав у щілину:

— Вибачте. Мені треба вдягнутися.

— Вибачаємо. І ждемо тебе біля під'їзду.

На сходовій площадці Зураб сказав циганам:

— Одна мить… Дожену.

Повернувся. Зайшов у номер Каїрова. Той, одягаючи піджака, запитав:

— Що сталося?

— Салтиков передав термінове повідомлення з Ростова, — абсолютно тверезим голосом відповів Зураб і поклав на стіл зігнутий удвічі конверт. — Я пішов. Ми ждемо тебе внизу.

— Може, мені не обов'язково їхати з вами?

— Обов'язково. По-перше, ми все одно розбудили весь готель. По-друге, образяться мої друзі, а співають вони дивовижно…

Залишившись на самоті, Каїров одкрив конверт.

Іще в конверті Каїров знайшов записку від Салтикова:

Каїров зачинив за собою двері номера. Сходами з третього поверху спускався Нахапетов. Побачивши Каїрова, підняв руку для привітання:

— Ви ще не спите, Мірзо Івановичу?

— Друзі не дозволяють.

— Гарні друзі. — Нахапетов зупинився, несподівано дивно подивився на Каїрова, блиснув фіксою.

— Мірзо Івановичу, я хотів порадитися з вами… В одній справі.

— Зараз? — здивувався Каїров.

— Ні-ні… Час терпить.

— Тоді давайте вдень.

— Ближче до вечора, — підказав Нахапетов.

— Можна до вечора, — погодився Каїров, згадавши, що на запит щодо особи Нахапетова Майкоп не дав жодної відповіді.

Тридцять вісім — сама по собі, звичайно, невелика цифра. Та якщо до неї додати слово «років», тоді, напевно, буде половина життя, а може, й більше. Це вже як пощастить!

Каїров вірив у своє везіння. Вірив спокійно, розсудливо, з гідністю сміливої, досвідченої людини, яка бачила на своєму віку всякого — й гарного, й поганого, — знала ціну ризику, впевненості, сміливості. В його біографії не було нічого виняткового. Швидше навпаки, вона була характерною для багатьох людей того покоління. 1899 рік — учень шевця в місті Баку, 1903 рік — юнга на шхуні «Вознесение», 1917 рік — більшовик-червоногвардієць, 1920 рік — служба в розвідвідділі 9-ї армії, 1921 рік — старший слідчий воєнного трибуналу Туркестанського фронту… Була й інша робота. В Донугро він приїхав після спеціальних юридичних курсів.

На курсах лекції читали серйозні фахівці, приїжджали керівники кабінетів судової експертизи з Харкова, Києва, Одеси. Практичні заняття, які викладало саме життя, оснащалися теорією, як шхуна вітрилами, міцними, надійними, тому що плавання могло виявитися штормовим і далеким.

Безумовно, знання, отримані на лекціях, були важливі й цінні. Залишалося лише правильно застосовувати їх на практиці.

Тоді в Ростові вони з Боровицьким вирішили, що Каїров поїде в Сєверокавказьк під своїм прізвищем. Біографічна легенда така: в минулому білий офіцер, служив у Добровольчій армії; воював проти червоних і після громадянської війни відбував покарання; тепер живе в Баку, разом з родичами утримує чайхану. Сюди приїхав лікуватися. Приймати мінеральні ванни, дихати гірським повітрям. В адміністративному відділі, тим більше в місцевому карному розшуку, не повинен з'являтися. Зв'язок тримати через шашличну «Роздоріжжя».

Каїров сказав:

— Мені потрібно днів п'ять. Якщо за ці дні вбивця на мене не вийде, то нехай ці дні підуть у рахунок моєї відпустки.

Звістка про те, що Вікторія — вдова осавула Кратова, не внесла в справу нічого такого, що подає надію. За даними Салтикова, вона повернулася в Сєверокавказьк у двадцять другому році. Чистою наївністю було припускати, що, знаючи про тайник, вона п'ять років вибирала б момент для заволодіння ним.

Можна припустити інше: Вікторія була знайома з Дантистом. Твердого переконання в цьому немає. Але припустити можна. Й раптом Дантист з'являється тут, у місті. «Роллс-ройс» у місті один. Дантист цілком може побачити й упізнати Вікторію. Проте це зовсім не означає, що вона теж може побачити Дантиста, якщо він цього не захоче. У курортний сезон тут понад сто тисяч жителів.

Отже, якщо Дантист не захоче зустрітися з Вікторією, то в його силах це здійснити.

Однак слід продумати й інший варіант. Дантист зустрічає Вікторію. Вони пізнають одне одного. Як поводитиметься Дантист? Відкриє їй мету приїзду? Чи, навпаки, спробує вивідати: чи відомо Вікторії щось про тайник?

Якщо не відкриє справжньої мети, то Вікторія знову осторонь. Але…

Припустимо, відкриє.

Навіщо? Йому потрібна її допомога? В чому? В транспорті? Але валізу дуже просто покласти у візок, не відкриваючись візникові.

Є й ще один варіант.

Дантист — чиста умовність. Той, справжній Дантист (можливий Розумовський), міг з якоїсь причини розповісти комусь таємницю старої комори, як це зробив осавул Кратов. Тоді нинішній Дантист і Вікторія можуть не знати одне одного й тому не вступати в контакт.

Ні, природно, можливий випадковий контакт чоловіка й жінки. А втім, Розумовський міг відкрити таємницю не обов'язково чоловікові. Забавно, Дантист може виявитися жінкою.

Боровицький у Ростові казав:

— Затримка вбивці завгоспа в цьому разі не тільки факт справедливості, відплати. Тут є ще один цікавий момент. У крадіжці брали участь офіцери: поручик Шавло, осавул Кратов, полковник Ованесов… Можливо, за ними стояла чи стоїть організація… Сам знаєш, скільки їх було! І «Союз відродження», «Національний центр» і «Союз захисту батьківщини й волі»… Ми мусимо зробити все, щоб з цим розібратися. Вкрасти такі коштовності одному, без серйозної підтримки неможливо.

— Тоді чому про це забули? — спитав Каїров.

— Я не Шерлок Холмс… Але одне припущення в мене є. Ящик з коштовностями міг становити недоторканний фонд якоїсь офіцерської організації. Оскільки білий рух єдності не мав, така секретна організація могла існувати вже тоді. В Сєверокавказьку я дізнався, що в дев'ятнадцятому році десь близько двох тижнів у готелі «Ельбрус», колишньому «Гусачку», містився штаб козачої дивізії. Очевидно, тоді й був улаштований тайник. Природно, вся організація про це знати не могла. Й ось один з тих, що знали, найімовірніше, Дантист, став прибирати решту посвячених у таємницю. Він ліквідував Ованесова, Кратова, денщика Василя, може, ще когось… Але Дантист не знав, що все в ящику замінено…

Звичайно, в припущеннях Боровицького не було нічого фантастичного. Але й твердого, перевіреного також нічого не було.

… У крамниці біля базару Каїров купив велику валізу і важкий лом. Поклав лом у валізу. Й приніс у готель. Неподалік од готелю зустрів Сменіна й Кузнецова. Сказав їм:

— Добридень.

Вони відповіли. Здивовано подивилися на велику негарну валізу.

Салтиков був збентежений. Дивився на Андрія Зотиковича Попова не кліпаючи, без звичної чіпкості, розгублено, облизуючи пересохлі вуста. Перед ним на столі лежали бронзовий кастет і аркуш з шкільного зошита в косу лінійку, списаний крупно, поспішно.

Андрій Зотикович Попов сидів червоний, спітнілий. Дихав часто, напевно, від швидкої ходи. Його погляд був позначений переляком і навіть благанням про захист і допомогу.

— Ви чого так боїтеся? — спитав нарешті Салтиков.

— Я — ні… — невпевнено запротестував Андрій Зотикович. — Особисто я не боюсь. Але все це неприємно. І, я б навіть сказав, моторошно.

— Моторошно, — погодився Салтиков. Попросив: — Повторіть, будь ласка, де ви все це знайшли. Де й коли?

— Я ж казав… Півгодини тому, — він вийняв з нагрудної кишені золотого годинника, — на ґанку перед власними дверима. Відчиняю двері. Дивлюся: лежить газета, а в неї щось загорнуте. Мені газету «Сєверокавказька правда» завжди в поштову скриньку кладуть. А тут вона на підлозі, під ногами. Я взяв. Відчуваю — вага. Розгорнув. А там, як самі бачите, кастет і лист.

— Ви кому-небудь показували свою знахідку?

— Що ви! Я одразу щодуху до вас. Навіть візника шукати не став. Одразу до вас…

— Правильно зробили, — сказав Салтиков. — Я вас попрошу про цей випадок поки що нікому нічого не розповідати.

— Я розумію. — Андрій Зотикович витер хусткою спітніле чоло. — Ви його впіймаєте?

— Не сумнівайтеся.

Після того, як Попов пішов, Салтиков подзвонив у Комдопомоги й попросив до телефону Глотова Федора Максимовича. Відповіли, що його немає на роботі. На запитання: «І давно?», повагавшись, пояснили: «Другий день». Тоді Салтиков узяв номер телефону начальника відділу кадрів і домовився про зустріч. Через двадцять хвилин він був у Комдопомозі. Дивився особову справу Глотова.

О першій годині дня зустрівся з Каїровим у шашличній Лаїдзе.

Каїров підкинув на долоні кастет, потім уважно прочитав листа.

— Почерк його? — спитав Каїров.

— Схожий, — сказав Салтиков, протягуючи Каїрову аркуш паперу. — Я вилучив з особової справи Глотова автобіографію.

Каїров присвиснув, прочитавши документ:

— На експертизу! В Глотова початкова освіта. В автобіографії сім помилок. У листі — жодної.

— Тут слова прості, — зауважив Салтиков.

— А стиль? Однак… Я хочу признатися… Мав зв'язок. Після початкової школи так не пишуть.

— Ідентифікацію почерку можна зробити тільки в Ростові. Це забере не менше тижня.

— Я подзвоню Боровицькому. Попрошу прискорити. Викличте Шелепньову. Поговоріть з нею прискіпливо. Якщо Глотов через неї вбив людину, то не міг би розстатися з нею просто так. Зникнути… Це треба зробити сьогодні. В крайнім разі завтра… Там, у протоколі, фігурує старенька, що прибирала в будинку братів.

— Такмазян?

— Так, Такмазян. Побесідуйте з нею. Старі люди спостережливі.

Старенька рухалась і розмовляла з моторністю підлітка. Махала руками, схоплювалася з стільця. Салтикову вже кілька разів доводилося просити її сісти й розмовляти тихіше.

Це була та сама Такмазян, про яку нагадав Салтикову Каїров. Вона жила поруч з будинком убитого завгоспа. Мала ключі від будинку, бо щопонеділка й щочетверга прибирала кімнати, за що одержувала десять карбованців у місяць.

— Зотикович називав мене тітонька Айша. Тітонько Айша, на тобі цукерок! На тобі ключі! Тітонько Айша, ось квиток у кіно. А нащо мені кіно, я його боюся… Гарна була людина Вадим Зотикович… А ось брат його Андрій — свиня. Брудний, усі ганчірки в проявнику… Гарного слова не скаже. Ніс догори… Погана людина!

— Айша Давидівна! — Старенька обтерла губи хусткою, і Салтикову нарешті вдалося задати питання. — Які стосунки були між братами?

— Стосунки? Були стосунки. Один брат, другий брат…

— Я запитую, які були стосунки? Гарні, погані?

— Погані, погані! — задріботіла старенька. — Зовсім погані. Сварилися брати. Вбити погрожували.

— Хто погрожував? — насторожився Салтиков.

— Вадим Зотикович погрожував. І Андрій погрожував. Уб'ю, заріжу. Голову відірву.

— Часто таке бувало?

— Увечері бувало. Ввечері…

— Щовечора?

— Щовечора, щовечора, — переконано говорила старенька. — Й уранці також бувало, й удень бувало… Завжди бувало. Не вищі столу були, а вже билися.

— Зрозуміло. Спасибі.

— Що «спасибі»? У мене троє внуків. Тільки ходити навчилися, вже б'ються.

— Так-так! — усміхнувся Салтиков. — Айша Давидівна, ще одне запитання.

— Запитуй скільки хочеш. На всі відповім, — запевнила старенька, кліпаючи чорними кошлатими віями.

— Останнім часом перед убивством не зустрічалися вам у домі Попова які-небудь незнайомі люди?

— Був, був, був… Зотиковича, значить, у суботу вбили… А перед цим, у четвер, прийшла я прибирати й чула з кімнати Андрія, як Зотикович у себе з чоловіком розмовляє. А потім вони вийшли. Я на терасі була. Обидва вийшли. Чоловік нестарий. Може, черкес, може — осетин. Худий. Із золотим зубом.

— Де зуб? — квапливо спитав Салтиков.

— У роті. В роті…

Салтиков зморщився:

— Я не про це. Вгорі, внизу… Справа, зліва.

Старенька замислилася:

— Не пам'ятаю.

— Про що розмова була?

— Я не прислухалася… Підмітала я. Здається, чоловік про щось просив. А Зотикович голосно відповів, що це дорого буде коштувати. Великі гроші будуть потрібні…

— На терасі вони нічого не говорили?

— Ні. Худий сказав мені: «Здрастуйте». А Зотикович: «Тітонько Айша, я пішов».

Салтиков захворів. Його скрутило в робочому кабінеті. Лікар з «швидкої допомоги», яка добре знала начальника карного розшуку, визначила діагноз — загострення виразки — й сказала, що конче потрібна госпіталізація. Салтиков, звичайно, відмовився лягати в лікарню. Дивився мутно, вперто повторював:

— Все минеться… Я знаю краще.

Лікар була сива жінка з сухими довгими пальцями. Говорила старанно, клацаючи вставними зубами, як ножицями:

— Так не можна, товаришу Сал-тиков. Ви людина дер-жав-на.

— Сам знаю, який я! — не дуже ввічливо відповідав Салтиков. — Мені полежати треба годинку… Годинку, й усе!

— Берегти здоров'я тре-ба. Ви не хлопчик.

— Знаю, знаю, — морщився Салтиков.

Незадоволено покрутивши головою і знизавши плечима, лікар поступилася.

… Салтикова привезли додому на службовій машині. Того ж дня його провідав Каїров.

Начальник карного розшуку сидів на ліжку в чорних сатинових трусах і морському тільнику, прикривши ноги ватяною, з клаптиків, ковдрою. Зі спинки стільця звішувалися піджак і штани. Сонце, що попадало крізь шибку, блищало на маленькій блясі ременя, зробленої у формі серця.

— Я вранці неодмінно буду, Мірзо Івановичу. Слово тверде. Я цю Шелепньову на дев'яту п'ятнадцять викликав… Я до неї підхід знайду. Вона від мене нічого не сховає.

— Гаразд, гаразд, — сказав Каїров. — Про Шелепньову зараз не думай. Тобі, товаришу Салтиков, треба підлікуватися. Грунтовно. А отже, треба подумати про своє здоров'я. Шелепньову в крайньому разі я візьму на себе. І взагалі, в лист Глотова не вірю. Чи не написав його сам Андрій Зотикович Попов?

— Попов?

Каїров розвів руками:

— Ні, я не стверджую. Я думаю так… Припустимо, Глотов убив Вадима Попова. Навіщо йому признаватися в злочині братові вбитого? Навіщо залишати серйозний доказ? Простіше поїхати потайки. Шукай вітра в полі.

— Потрібно ждати висновку фахівців-графологів, — підтягнувши ковдру, сказав Салтиков. — Раптом Глотов псих. Од психа можна ждати будь-яких вчинків.

— До речі, треба з'ясувати, чи не перебуває він на обліку в психіатрів, — нагадав Каїров. По паузі сказав: — Якщо лист підроблено, то й дитині ясно, що тільки вбивця зацікавлений у тому, щоб підставити слідству Глотова.

— Правильно, — кивнув Салтиков, однак тут же зауважив: — З іншого боку, невже вбивця такий дурний, що нездатен міркувати так само, як ми.

— Ні. Він не дурний. Він розуміє, що така версія спаде нам на думку. Та версію треба перевірити. А на перевірку потрібний час. Отже, він хоче виграти час. Який?

Салтиков потер підборіддя, на якому виступала руда щетина, подався уперед так, що панцирна сітка під ним скрипнула. Сказав:

— Треба посилити нагляд у готелі.

— З цим теж треба бути надзвичайно обережними. А раптом він відчує, що нагляд є. Як тоді бути?

Фотомайстерня А. З. Попова містилася біля входу на базар. Це була фанерна будка, втиснута між палаткою і приймальним пунктом вторинної сировини, біля якого запряжений у візок віслюк байдуже жував сіно. Слабкий вітер ліниво розгойдував картонний щит, що звисав з дерева. На картоні в кілька рядів були наклеєні фотографії, деякі з них привертали увагу блакитним небом і зеленими деревами, недбало розфарбованими пензлем.

Фотограф Попов, у бурій фланелевій сорочці з засуканими рукавами, сидів біля входу на табуретці, розбирав довгий дерев'яний штатив з потемнілими латунними затискувачами.

— Добридень, — сказав Каїров.

Попов підняв очі, подивився на Каїрова, оцінююче сказав:

— Портрет, документ? Шість на дев'ять, дев'ять на дванадцять? Чи накажете три на чотири?

— Коли будуть готові? — спитав Каїров.

— Через дві години. — Попов підвівся, притулив штатив до стіни. Вийняв з кишені золотого годинника на товстому золотому ланцюжку. Уточнив: — Можна через півтори.

— Ні, — відповів Каїров. — Через півтори мені не треба. Я прийду по фотографії завтра вранці.

— Як накажете. Можна й завтра вранці.

— Квитанція буде?

Попов здивовано розвів руками:

— Розпорядження фінорганів — для нас закон.

— У такому разі треба сфотографуватися.

Попов розчинив перед ним двері:

— Рекомендую формат дев'ять на дванадцять. Англійський папір бромпортрет.

— Гаразд, — погодився Каїров, — нехай буде англійський. Гуляти так гуляти.

… Після процедури фотографування Попов виписав Каїрову квитанцію. Мірзо Іванович уважно прочитав її і заховав у кишеню.

Наступного ранку Каїров дарма ждав, коли відкриється фотографія Попова. Якщо вірити оголошенню про години роботи, вона мала відкриватись о восьмій. Однак і о дев'ятій, і о десятій на дверях висів замок.

О пів на одинадцяту з'ясувалося, що Андрій Зотикович Попов повісився в себе вдома в одежній шафі, не залишивши ні листа, ні записки…

Годиною раніше прибиральниця, яка підмітала в готелі «Ельбрус» за сходами біля чорного ходу, звернула увагу на рештки сміття у вигляді сухої глини й іржі, наче навмисне висипаних під стіною. Як жінка сварлива й дратівна, вона у брутальній формі висловила своє незадоволення черговому адміністратору Липовій.

Співробітник карного розшуку, що був присутній у холі готелю, чув цю розмову. Він негайно подзвонив Салтикову. Однак начальника на місці не виявилося.

Телефонна розмова з Салтиковим відбулася тільки о третій годині дня. Салтиков запитав, чи ціла кладка. Кладка була ціла. Відповідь співробітника заспокоїла Салтикова. Й він не надав факту необхідного значення.

Кінний екіпаж зупинився біля шашличної «Роздоріжжя». Каїров легко зістрибнув на бруківку. Кинув погляд на двох молодих хлопців в однакових картатих костюмах і двох сміхотливих дівчат, на морозивника, який котив перед собою фіолетового візка. Подивився на далекий пік гори, трохи розмитий у згасаючому небі, й зайшов до шашличної.

Зураб Лаїдзе зустрів гостя усмішкою, якою зустрічав усіх дорогих гостей. Провів до окремого кабінету за опудалом ведмедя. Голосно сказав:

— Дорогий Мірзо, ось меню! Вибирай що хочеш. Усе екстра-клас.

У меню був укладений запис сьогоднішньої розмови Салтикова з Шелепньовою.

На першій сторінці червоним олівцем був підкреслений такий текст:

На третій сторінці були виділені такі рядки:

— Ну, механіки, міркуйте, — сказав Каїров.

Була глибока ніч, тиша. Співробітники карного розшуку стояли під сходами зі свічками в руках. Жовте неяскраве світло Погойдувалося, наче на воді. По краю цегляної кладки, оштукатуреної кілька років тому, зверху донизу чорніла тріщина, пряма й вузька, наче розрізана ножем.

— Тепер ясно, за що вбили завгоспа Попова. — Каїров повернувся до Салтикова. — Стінка розсувна. Й Попов знав секрет.

Один із співробітників з чорним, остриженим під бокс волоссям, сказав:

— Механізм повороту може бути вмонтований тільки в сходи. Більше його ніде не сховаєш.

Він підняв свічку, вільною рукою торкнувся болта, що ледве виглядав з бетонного отвору. Обережно потягнув на себе. Болт не рухався.

— Спробуй розвернути, — порадив Салтиков.

Порада виявилася слушною. Болт легко піддався праворуч, потім униз. І в міру того, як болт виходив із бетону, цегляна кладка розверталася, поскиглюючи, як цуценя.

На обличчі Каїрова з'явився вираз сумної іронії, коли він побачив ящик з зсунутою набік кришкою, обривки паперу та іржаву праску. Навіть при світлі свічок легко було здогадатися, що стіна розбиралася з боку столярної майстерні й недавно була закладена.

— Проґавили, — похмуро признався Салтиков.

— Треба пошукати відбитки пальців, — нагадав Каїров і пішов у хол.

Адміністратор Липова була за конторкою, де стояли телефон і гасова лампа. Каїров запитав:

— Скажіть, а столяр ваш досі хворий?

— Так. Але одужує. З лікарні виписали.

— Як його прізвище?

— Пантелєєв.

— В останні дні ніхто не цікавився його адресою?

Липова здригнулася:

— Сьогодні запитували. Десь близько дванадцятої дня.

— Хто?

— По телефону. Голос чоловічий.

— Ви дали адресу?

Липова кивнула:

— Вулиця Станична, шість.

Задзвонив телефон. Липова зняла трубку:

— Готель. Одну хвилинку. — Вона опустила трубку. Сказала чомусь пошепки: — Товариша Салтикова.

Салтиков прийшов швидко. Черговий по міському управлінню міліції прочитав йому телефонограму з Ростова. Мова йшла про ідентифікацію почерку Глотова:

— Цього й треба було чекати, — неголосно сказав Каїров. — Відправ людину на Станичну, шість. Треба перевірити, чи живий столяр Пантелєєв. І поспостерігати за його будинком.

— Оце негайно? — кисло спитав Салтиков.

— Так, — кивнув Каїров. — Не виключено, що ми вже спізнилися.

Було тепло, але дощ ішов холодний. Кисті рук хотілося наховати в кишені, ввіткнутися обличчям у щось сухе, м'яке. Каламутний струмок, звиваючись і пінячись, біг униз лівобіч вулиці, лизав край тротуару.

Каїров побачив слово «Каси» й тільки потім назву кінотеатру по верху видовженої, схожої на сарай будови: «Радкіно № 2».

Десь мала бути афіша. Проте дощ лив такий густий, що дальній край кінотеатру розпливався, наче в тумані. Приміщення перед касами, досить просторе, виявилося заповненим людьми, що знайшли тут, як і Каїров, сховище від дощу. Люди розмовляли, багато хто курив.

За відчиненими дверима в дощових бульбашках сіріла вулиця. Розкотисто гуркотів грім. Коли-не-коли проїжджали візники. На жаль, з пасажирами. Вільного — жодного.

Дощ застав Каїрова на вулиці Кооперації, біля художньої майстерні, що навпроти водопровідної колонки. Ще здалеку, тільки вийшовши на цю вулицю, Каїров побачив, що «роллс-ройса» біля майстерні немає. Він, звичайно, зрозумів: Вікторія відсутня. Та, можливо, в майстерні є хтось інший, хто зможе відповісти, коли повернеться Шатрова чи де можна її знайти. Ні. У вікні майстерні біліла табличка з написом «Зачинено». Каїров кілька разів смикнув за дверну ручку. Безрезультатно. Двері не піддавалися.

Отут і вперіщив дощ. Навідліг. Як ударив…

Та-та-та-та… Гуркіт грому — наче перекати канонади. Луна поміж горами довга-довга.

— Я гори люблю. Кавказ люблю, — сказав сьогодні Нахапетов. — Мені без Кавказу буде важко.

… Салтиков уранці повідомив, що Майкоп нарешті підтвердив особу Нахапетова. 28 років. Заготівник агентства Всеросійського шкіряного синдикату. Проживає в місті Майкопі, по вулиці Леніна… Все збігається.

У Нахапетова свої проблеми. Багато планів. Валя — дівчина, з якою він тут, — чиясь наречена. З великими зусиллями вона втекла від жениха. Нахапетов кілька днів чекав її. Потім їздив у Майкоп, щоб підтримати дівчину, переконати… За суворими гірськими звичаями, в них можуть виникнути серйозні неприємності. Дуже серйозні… Не можна їм у Майкоп вертатися. Спочатку Нахапетов хотів у Сєверокавказьку залишитися. Майстерню модельного взуття відкрити. Завгосп Попов, який усі ходи й виходи знав, обіцяв допомогти йому. Але казав, що це буде дорого коштувати. Нахапетову гроші обіцяв дядько. Проте значно менше, ніж треба було для майстерні… Нещастя з Поповим завадило довести справу до кінця. До того ж дядько сказав, що Сєверокавказьк дуже близько від Майкопа. Й тоді Нахапетов подумав про Баку.

Каїров запитав:

— Звідки ви дізналися, що я з Баку?

— Від ваших друзів.

— Яких?

— Тих, з якими ви були в ресторані «Ельдорадо».

— Зрозуміло, — сказав Каїров. І порадив: — Рафаїле Оскаровичу, Баку теж близько. На вашому місці я б поїхав куди-небудь на Донбас чи Волгу… Чи в Москву.

Отоді Нахапетов і сказав про свою любов до гір. Каїров похитав головою:

— Я думав, що Валю ви любите більше, ніж гори. Це той випадок, коли вибирати не доводиться.

— Ви праві, Мірзо Івановичу, — сказав Нахапетов. — Я послухаюсь вашої поради. Як тільки я побачив вас, одразу повірив, що зустріч з вами принесе удачу.

— Я буду радий…

Каїров промовляв ці слова, а сам думав про столяра Пантелєєва, якого знову відвезли в лікарню і Дантист не встиг навідатися до нього. В будинку столяра залишили співробітника. За версією, вибудованою Каїровим, Дантист неодмінно повинен зайти на Станичну, шість.

Версія проста.

Дантист не збирається довго затримуватися в місті. Для того, щоб роздобути ящик або його вміст, йому необхідно кілька днів. Чотири-п'ять. Але твердих, надійних. З цією метою він знешкоджує Глотова й підкидає фальшивого листа фотографу Попову. Дантист не сумнівається, що фотограф повідомить про лист у карний розшук і розслідування справи на якийсь час піде хибним шляхом.

Однак, одкривши тайник, він бачить перед собою ящик, набитий мотлохом, розгублюється. Він помічає, що тайник відкривали з боку столярної майстерні. Хто це міг зробити? Перша відповідь — завгосп Попов, який багато років працював тут, займався ремонтом приміщення. Але завгосп мертвий. Однак у нього є рідний брат. Між братами могло не бути таємниць. Тим більше у фотографа Попова золотий кишеньковий годинник явно старої роботи. Чи не з ящика він? Ось чому фотографа Попова, перш ніж задушити, катували.

«Хто ще міг відкрити?» — міркує Дантист. І друга відповідь напрошується сама по собі: столяр Пантелєєв. Отже, Дантист буде ждати, коли Пантелєєв повернеться додому, тому що катувати людину в міській лікарні неможливо.

Через годину дощ ущух. Небо, як і раніше, було обкладене хмарами. Все тонуло в сутінках, наметених сіро, густо. Пахло мокрою глиною, корою, димарями, тому що печі стояли майже в кожному дворі під навісами, мазані й побілені, з каструлями й сковорідками на конфорках. То тут, то там було чути стукіт сокири, тріск дров, собачий гавкіт, людський гамір. Лише двір Шатрових дивував похмурою тишею і темним будинком з зачиненими віконницями. Будинок виглядав непривітно й запущено, наче в ньому вже давно не жили.

Каїров підійшов до хвіртки. Вона виявилася закритою на внутрішній замок. Мокрі дошки давили товщиною, масивністю. В лівому верхньому розі хвіртки чорнів проріз і проглядалося облізле слово «пошта».

Дощ тепер падав рідкими поодинокими краплями. Каїров вийняв блокнот. Написав:

Він просунув записку в проріз. Подивився навсібіч. Вулиця була порожня. Однак у Каїрова виникло відчуття, що хтось спостерігає за ним. Дорога, як і вчора увечері, вигиналась по краю обрива круто. Там, де виступала вперед схожа на півострів гора, починалася інша вулиця, одна з центральних. І до неї був іще один шлях, короткий, низом.

Для цього вузьким провулком треба було дійти до річки. Нижня дорога була пряма, як лінійка. Це добре проглядалося з того місця, де стояв Каїров.

Дощ міг знову ринути щохвилини. Поміркувавши, Каїров вирішив скоротити дорогу. Провулок, весь у камінні і бруківці, був схожий на широку трубу, обабіч затиснуту чагарями й деревами, верхівки яких часто змикалися, затуляли небо. Вода стікала вниз вузьким каламутним струмком, і Каїров весь час дивився під ноги, боячись посковзнутися. І все-таки черевик ковзнув по сірій бруківці, що своїм виглядом і розмірами дозволяла розраховувати на її стійкість. Каїров утратив рівновагу і, падаючи, вхопився за віття ліщини. Цієї миті щось просвистіло в нього над головою. Лежачи на боці, він побачив, як із стовбура кремезного дуба, що ріс метрів за два нижче по провулку, стирчить ніж, здригаючись, наче залізнична рейка, по якій щойно пройшов поїзд.

Каїров різко обернувся. Побачив угорі на дорозі силует людини, що промайнула зі швидкістю спалаху.

Підвівшись, Каїров витягнув із дерева ніж, попередньо обмотавши його ручку носовою хусточкою. Держак був зі старої кістки. З кожного боку по чотири мідних клепки ромбоподібної форми.

Каїров глянув на годинник. Стрілки показували 6 годин 11 хвилин.

Угорі провулка з'явилися дві жінки. Перша несла порожню плетену корзинку. Коли вони порівнялися з ним, Каїров запитай, чи по бачили вони чоловіка в темному. Вони заперечливо похитали головою. Каїров пішов угору.

Вулиця так само була порожня. Але в глибині двору навпроти грали діти. Вони грали у схованки. Тонкий, трохи плаксивий голос хлопчика вигукував: «Раз, два, три, чотири, п'ять! Я іду шукать!»

Каїров повернувся до хвіртки будинку Шатрових. Як і кілька хвилин тому, вона була зачинена. Ставши на носки, Каїров перекинув руку через хвіртку, намацав кришку поштової скриньки. Відкрив її. Обнишпорив скриньку пальцями. Записки там не було.

… Дощ знову ринув з силою лавини. Але Каїров уже встиг дістатися до шашличної «Роздоріжжя». Там він випив склянку вина, яке носило гучну назву «Сан-Ремо». Переговорив про щось із господарем. Той знайшов йому візника. Й Каїров поїхав у готель.

Коли він проходив через хол, зустрів біля сходів Сменіна. В руках у того були валіза й портфель. Сменін багатозначно сказав:

— Прощавайте. Та нехай не покине вас удача.

— Спасибі, — подякував Каїров.

Він прийшов у свою кімнату. Ввімкнувши електрику, зрозумів, що за його відсутності хтось тут побував. Прибиральниця? Навряд. Вона приходила вранці, коли Каїров снідав у буфеті.

Машина гула рівно. Вікторія без напруги тримала темне, що давно втратило блиск, кермо. Інколи оберталася на якусь мить до Каїрова, невизначено посміхалася.

Сірий світанок клаптями туману піднімався з ущелин, заслонюючись од дороги кущами й віттям, ще глянцево чорними, без півтонів, якими були щедро позначені хмари, вигнані на синьо-голубе пасовисько. Неквапно і байдуже вони поскубували вершину гори, світлу й трохи позолочену, схожу на спілу розламану диню.

Між ущелиною і дорогою по схилу, окутаному в м'яку тінь, високими фундаментами ступали вгору будиночки під гострими дранковими крівлямн, заклично заливався пастуший ріжок, ремиґали воли.

— Часом мені хочеться покинути все, — сказала Вікторія, — втекти в гори. Стати дружиною пастуха. Й жити до ста двадцяти років.

— Чи не забагато?

— У горах живуть довго.

— Що ж заважає здійснити цю голубу мрію?

— Різне. — Вікторія прикрила вії, гальмуючи, бо з-за каштана, що ріс на крутому повороті дороги, що збігала вниз, з'явився віз з дровами, який повільно тягли двоє коней. — В тому числі й такі товариші, як ти.

— Дивна відповідь…

Вікторія кивнула. Без смутку, без посмішки. Цілком спокійно визнавала дивність відповіді.

Вона вломилася в номер, тільки-но почало займатися на світ. Енергійна, ділова. Дивилася на заспане обличчя Каїрова й не могла приховати посмішки.

— Вибач, Мірзо, але твою записку я знайшла тільки вранці. Батько поклав її на мій письмовий стіл. А я повернулася вчора втомлена як чорт. І зразу впала в ліжко… Одягайсь, я зачекаю тебе в холі. Їдьмо.

— Розумію, розумію, — нудотно повторював він, дещо ошелешений наполегливістю і стрімкістю. Все-таки здогадався спитати: — Куди їдьмо?

— Яка різниця! — безпечно відповіла вона. — Потім дізнаєшся.

… Дорога піднімалася вгору густими петлями, дуже гарними здалеку. Скеляста стіна, що простягалася далеко праворуч, раптом почала зменшуватися.

— Дивись уважно, — сказала Вікторія. — Ми в'їжджаємо на перевал. За хвилину, Мірзо, побачиш море.

Воно плигнуло знизу. Зависло, як повітряна куля. Величезна. Сіро-зеленувата. Здавалось, її можна дістати, простягнувши руку.

Лінія берега не проглядалась. Її прикривали покатисті вершини гір, що бурими східцями спускалися до моря. Білі рисочки кораблів були розкидані, як полиски. Над трьома з них кучерявилися неширокі чорні пасемка диму.

— Зупини машину, — попросив Каїров.

Вона виконала його прохання, повернулася, притулившись плечем до жовтої шкіри сидіння. Він узяв у долоні її обличчя і міцно поцілував у вуста.

— Божевільний! — тихо здивувалася вона.

Він кивнув. Вона сказала:

— Я прощаю тебе. Схоже, ти ніколи раніше не бачив моря.

— З такої висоти — так.

— Тоді все зрозуміло. — Вона зняла гальмо. Дорога повільно поповзла назустріч. Погана, що ніколи не бачила асфальту, дорога.

Вона дала сигнали: два коротких і один довгий. Залізна брама, непрониклива, як скриня, відчинилася перед машиною. Неквапно. Спочатку права половина, потім ліва. Доріжка від брами, на яку воші виїхали, не була викладена камінням. Рідка, невисока трава росла поміж неглибокими коліями, помітними в сухій глині.

Старий, що відчинив браму, був зовсім лисий, пишні сивуваті вуса здавалися приклеєними до його сухого маленького обличчя. Примружившись, він стояв майже виструнчившись і нерухомо дивився на Вікторію, усім своїм виглядом висловлюючи шанобливий переляк. Величезні платани, що росли в саду, кидали довкола себе густу тінь. І Каїров відчув, що повітря тут, звичайно, вологіше, ніж на дорозі.

Десь поряд жебоніла вода. Попереду за деревами біліла глуха стіна кам'яного будинку.

— Ну! — Вікторія вже вийшла з машини й стояла перед старим, трохи розставивши ноги, руки на стегнах, як одного разу в себе в майстерні.

— З благополучним прибуттям, — дуже чітко, по-військовому привітав старий.

— Готуй сніданок. І якнайситніший! — Вікторія кивнула Каїрову, мовляв, можна виходити.

Коли він вийшов, старий перестав мружитись. Дивився гострими, холодними очима.

— Це мій друг, — сказала Вікторія. — Звати його Мірзо. Він великий начальник.

— Здрастуйте, товаришу начальник, — приосанився старий.

— Добридень, дорогий, — відповів Каїров. І пішов услід за Вікторією.

Вона йшла широко, по-хазяйськи озираючи сад. Зупинилася біля басейну, викладеного камінням і схожого на серп молодого місяця. Присіла, попробувала рукою воду. Вода збігала керамічним жолобом. Од джерела, що було тут же в саду, але трохи вище.

— Гарна, — сказала Вікторія, стріпнувши мокрими пальцями.

— Холодна?

— Якраз. Я вмиваюся тут, коли буває дуже жарко.

За басейном був майданчик. На майданчик спускалися дерев'яні сходи, старі, що вели на широку терасу, обвиту дрібними дикими трояндами, яскраво-червоними і білими.

— Куди ми потрапили? — спитав Каїров.

— На мою дачу.

— А старий?

— Він доглядає сад. До речі, більше байдикує, ніж доглядає. Він живе тут на першому поверсі, поруч з кухнею. Він і його стара. Колись це був будинок мого діда. Вони завжди служили в діда.

— Чому ти назвала мене великим начальником?

Вона глянула на Каїрова з викликом. Сміхотливі очі її звузились і видовжились, а обличчя на хвильку застигло, наче не обличчя, а маска. Потім вона стріпнула головою, повела плечима. Оранжева кофта натягнулася, відзначивши опуклість грудей. Здригнулася жилка на довгій шиї. Вікторія сказала:

— Хафізу дев'яносто років. Життя було до нього суворим. І він твердо повірив — гарною людиною може бути тільки начальник… Нам треба піднятися сходами.

Вона трималася рукою за поручень, нетерпляче постукувала фарбованим нігтем по старому, вимитому дощами дереву.

Каїров пішов. Східці під ним не рипіли, а зітхали. Коли піднявся на терасу, глянув назад. Думав, що Вікторія так і залишилася внизу.

Ні. Вона стояла поруч. Значить, у неї була нечутна, м'яка хода. Трохи театрально вона показала рукою на двері. Сказала:

— Ласкаво прошу.

Каїров зайшов у будинок. Темнуватий передпокій, просторий і порожній, зустрів його запахами лаку й фарби. Двостулкові двері, у верхній половині своїй засклені, були відчинені, ранок голубів на товстих ромбоподібних шибках, оздоблених позеленілою міддю. За передпокоєм відкривалася довга кімната з трьома широкими незавішеними вікнами. На протилежній стіні і в простінках між вікнами висіли картини. Це були полотна, розписані олією, натягнуті на підрамники. Очевидно, вони належали пензлю одного автора, й автор цей був пейзажистом. Каїров побачив перевал і дорогу, якою вони щойно їхали, віслюка й арбу біля будинку, глибоку ущелину, вершини гір, що тонули в хмарах…

— Це полотна мого покійного дідуся. Є рішення місцевих властей організувати тут будинок-музей… — Вікторія замислилася, потім сказала: — Тоді я попрощаюся зі своєю майстернею. І стану доглядачем. Буду виписувати з Ростова книги з мистецтва, ждати поштаря, кімнати в будинку стануть називатися залами і я буду водити по будинку екскурсантів. Розповідати їм про прекрасне, вічне. — Вона стріпнула головою, наче позбувалася мари. — Ні-ні… Це станеться пізніше. Не сьогодні…

Вона м'яко повернулася на каблуках, пішла в інший кінець кімнати, де за портьєрою виявилися вузькі двері.

«Про що все-таки вона думає зараз? — міркував Каїров, простуючи за Вікторією. — Не для того ж вона везла мене в таку далечінь, щоб показати картини свого дідуся. Вона щось знає, чи здогадується, чи просто демонструє жіночий характер. Може, розумніше було б з мого боку вдати хворого й відмовитися від поїздки… Такі речі важко передбачити наперед».

Вікторія повернулася, вуста її ледве здригалися, вона дивилася так, наче просила вибачення. Браунінг лежав у задній кишені штанів. Каїров одсунув полу піджака. Вікторія вгадала жест.

— Ні-ні! — Очі її затуманились, як холодні ущелини. — Тут ти в безпеці.

Каїров відчув, що в нього пересохло в роті, а язик став шершавим, нездатним промовляти слова. Вона простягла йому руку й пірнула між портьєрами. Плюш торкнувся його обличчя, обдав застарілою пилюгою. Двері рипнули сипло, голосом прокуреним, незадоволеним.

«Простакуватий я для такої роботи», — подумав Каїров, ступаючи в яскраве світло.

Салтиков заснув пізно. Проспав годин три. Прокинувся з відчуттям, наче щось збудило його. За вікнами, нещільно прикритими фіранками, вгадувався ранній світанок. Шибки блищали темно, сіро, наче змочений водою асфальт. У кімнаті було тихо й задумливо. Салтиков підвівся з ліжка й пішов до вікна, щоб відчинити раму чи кватирку. Килим на підлозі лежав м'який, пухнастий. Нагороджений ним був Салтиков до свята Першого травня, як було сказано в наказі: «За добру роботу й успішні результати по ліквідації злочинницького світу». Як холостяк, Салтиков не став вішати килим на стіну, щоб не зав'язнути в болоті міщанства, а кинув на підлогу. Й задоволено ходив по ньому босоніж.

Не дійшовши до вікна два-три метри, Салтиков почув скрипіння мостин під чиїмись обережними кроками. Салтиков блискавично повернувся… Ні. Скрипіння проникало в кімнату з-за вікна.

Не торкаючись фіранки й намагаючись опинитися на такій відстані від шибки, щоб його не помітили з вулиці, він вдивився у вікно. Проглядалася частина двору, здичавілі кущі самшиту, доріжка між ними, ріг будинку, за яким тягнулися сараї з перекошеними дверима, ґанок з трьома прогнилими східцями.

На ґанку, переступаючи з ноги на ногу, курив власник шашличної «Роздоріжжя» Лаїдзе.

Салтиков підійшов до столу, де поряд з тарілками стояв телефон. Підняв трубку. Зітхнув. Усе ясно: телефон не працював.

Повернувши ключ у замку, Салтиков одчинив двері. Сказав:

— Привіт, Зурабе. Чого сторожиш мене? Злодюжки не стануть брати кімнату начальника карного розшуку. В місті будинки і багатші є.

— Про килим забув, — бадьоро відповів Зураб, зятягся цигаркою, кинув на стежку.

— Що сталося? — запитав Салтиков, зачиняючи за ним двері.

— Телефон у тебе не працює.

— Я їм сьогодні скандал улаштую! — пообіцяв гаряче Салтиков.

Зураб махнув рукою:

— Їм не скандал потрібен, ти апаратуру їм нову влаштуй.

— Для цього інші люди є! — незадоволено заперечив Салтиков. — Що в тебе?

— Викрала вона його прямо з-під самого мого носа. Посадила в машину й покотила в бік перевалу.

— Мабуть, у будинок свого діда. Вона часто туди їздить. Треба б додзвонитися в місцеве відділення.

— Пробують хлопці… Та це не все. О першій ночі невідомий громадянин подзвонив черговому й попередив, що в готелі «Ельбрус» прожинає член таємної монархічної організації офіцерів Мірзо Каїров, який прибув у місто з терористичною метою.

Салтиков узяв кухоль, націдив із чайника води. Відпив і тільки після цього сказав:

— Ясно. Каїров заважає Дантисту. Вчорашня спроба вбивства виявилася невдалою. Тоді Дантист вирішив здати Каїрова нам. Звідси висновок — сьогоднішня поїздка на перевал не загрожує життю Каїрова. Тоді б не було дзвінка.

Зураб заперечив:

— Дзвінок може бути звичайною страховкою. Якщо не пристрілять його по дорозі, тоді нехай забирають власті…

Дивлячись пильно й твердо, Каїров процитував:

— Увечері Філарет грав на роялі Шопена, однак з нього такий же музикант, як з Розумовського дантист.

Вікторія не одразу згадала рядки свого листа. Ні, текст був їй знайомий. Але те, що саме ці слова вона писала в листі до Валентина, зразу не спало їй на думку. Вона звела на Каїрова сині очі, сказала начеб із ввічливості:

— Продовжуйте.

— Я запам'ятав тільки це. Листів було багато. Ціла пачка.

— Продовжуйте, — повторила вона тепер уже тремтливим голосом.

— Чому Розумовський отримав кличку Дантист?

— Ах ось що, — сказала вона майже байдуже, подивилася в свою тарілку, взяла стебельце кінзи, вертіла ним поміж пальців.

Каїров розумів: байдужість дається їй нелегко, й зараз вона швидко розмірковує, що відповісти і як поводитися далі.

— Розумовський, коли був юнаком, провів кілька років з батьками в Індії. — Вікторія говорила повільно, відокремлюючи слово від слова короткими, але підкресленими паузами. Так учителька читає в школі диктант. — У Петербурзі Розумовський стверджував, що один індус, мандруючий лікар, навчив його виривати зуби пальцями, причому без болі і крові. Якось на бенкеті в одного з членів нашої компанії зламався зуб, і Розумовському була надана можливість продемонструвати своє вміння. Проте він схибив. Відтоді за ним закріпилося жартівливе прізвисько Дантист.

— Розкажіть мені про нього детальніше.

— Ні! — Вікторія знову звела очі на Каїрова, погляд її був утомлений, спустошений. — Я мало його знала. Якийсь час перед війною він часто приходив до нас на Фонтанку. Але Валентинові це не подобалося. Він ревнував мене до Розумовського. Він узагалі був ревнивий… Якийсь час вони служили разом. Потім Розумовський утік з Врангелем… Решту вам відомо краще ніж мені.

«Дивно, — думав Каїров. — Значить, вона вважає, що я втік разом з Врангелем. Як же я опинився тут? З якою метою? З метою стежити за Розумовський? Вона вважає, що нас послали сюди одні й ті ж люди…»

Вікторія сказала:

— Ви знали мого чоловіка? Як він загинув?

Каїров впиняв з гаманця лист денщика Василя, передав Вікторії.

«… Я поклявся на хресті, що знайду його речі. Вони заховані в підвалі готелю, за сходами. Речі в дерев'яному ящику з трьома сургучевими печатками. Цінності величезної, навіть не можна сказати якої. Про них знав полковник Ованесов, але він мертвий вже як місяць. Знав іще Дантист. Дуже, небезпечна людина. Кратов сказав мені, що Дантист убив його і Ованесова з-за того ящика…»

В міру того, як Вікторія читала лист, обличчя її блідло.

Засклена веранда вигнулася навколо них підковоподібним ліхтарем. Кілька стулок було відчинено, й прохолодне, пропахле каштанами повітря вривалооя з саду, підштовхуване вітром.

— Лист не закінчений, — глухо сказала Вікторія.

— Дантист убив денщика Василя.

— Він уб'є і вас.

— Якщо ви мені допоможете, цього не станеться.

Вікторія закурила. Згадала:

— Ованесов був веселою людиною. Навіщо ви зразу виклали мені, що дружили з ним?

— Хотів довести цей почесний факт до вашого відома.

— Я так і зрозуміла… — Вона зітхнула важко, затулила обличчя долонею, може, не хотіла, щоб він бачив її сльози.

Він не побачив. Коли Вікторія відняла долоню, обличчя її було сухе й суворе.

— Я допоможу вам, — сказала вона. Ще чверть години тому вони були на «ти».

— Спасибі.

Вона поморщилася:

— Пусте. Наша поїздка здійснена з цією метою. Після того, як батько попросив мене показати вас, я зрозуміла, що вам загрожує небезпека.

— Навіщо я вашому батькові? — здивувався Каїров.

— Ні. Йому ви не потрібні. Про це просив Дантист. Його цікавило, чи не зустрічав вас батько в дев'ятнадцятому році, коли в готелі стояв штаб дивізії… Пам'ятаєте, ви проводжали мене з «Ельдорадо»? Ми піднялися на терасу. Й спалахнуло світло. Я сказала: «Це я, тату. Вимкни, будь ласка, світло».

— Пам'ятаю, — відповів Каїров.

— Батько тоді роздивився вас. Він сказав Дантисту, що ніколи не зустрічався з вами раніше.

— Цікаво. Звідки ж мені загрожує небезпека?

— Боже! До чого ж ти дурний! — Вікторія з відчаєм подивилася на Каїрова: — Розумовський упевнений, що тебе прислали стежити за ним. Він боїться тебе. Боїться!

— Йому не треба було вбивати завгоспа.

— Це він? — злякано запитала вона. — Я про це здогадувалась. Але мовчала.

— Убивство завгоспа ускладнило проведення операції. Цілком ясно, що ведеться розслідування.

— Так, ведеться. Батько розповідав. Міліція схильна вірити, що вбивство здійснено через ревність.

— «Схильна вірити»… Це ще не доказ.

— Звичайно, — погодилася вона. — Я не знаю планів Дантиста. Але думаю, якщо денщик пише правду і в ящику коштовності, а не секретні списки організації, то з ними Дантист не розстанеться. Кров буде пролито.

— Він веде мову про списки?

— Так. Але батько не вірить. Документи такого характеру за умов гострої потреби спалюють.

«Безумовно, — міркував Каїров, — вона вважає, що мені відоме прізвище Дантиста, під яким він живе в Сєверокавказьку. Сменін чи Кузнецов? Напевне, хтось із них двох… От дідько! Прямо запитати небезпечно. Раптом замкнеться, насторожиться».

— Мірзо, ти мені вибач. Я думала, ми поживемо тут у тиші два-три дні, а потім я відвезу тебе на роз'їзд. І ти поїдеш… світ за очі… Захочеш знайти мене, напишеш. Я така дурна, що готова поїхати за тобою на край світу.

— Чому ж дурна?

— Не будемо! — Вона стріпнула головою, не маючи бажання слухати жодних заперечень. — Розумієш, я хотіла переждати… Стати осторонь. Але… після всього того, про що я дізналася з листа денщика, плани мої змінилися. Я відвезу тебе на роз'їзд сьогодні ж, зараз, а сама повернусь у Сєверокавказьк. Дантист повинен розплатитися за все.

— Він і так розплатиться! — запевнив Каїров. — У нього погані документи.

— Так, — погодилася вона. Досадливо сказала: — Це ж треба бути таким ідіотом, щоб видавати себе за кінооператора, не вміючи тримати в руках навіть фотоапарат.

Схоже, в кінці вулиці було весілля. Молоді хлопці — черкеси — танцювали, утворивши коло від огорожі до огорожі. А баяніст, звісивши чуба на спітніле засмагле чоло, грав весело й дрібно-дрібно…

Перестиглі ягоди чорної шовковиці падали, розбивались об землю, залишаючи сліди, схожі на чорнильні плями. Небо над деревами вже синіло. Наступав вечір.

Каїров ішов у карний розшук до Салтикова. Відкрито, не таючись. Бо справу було зроблено. Особистість Дантиста встановлена. Решта — все, що мало статися, — належало до категорії спритності й професійного вміння. Безумовно, злочинця належало взяти, не привертаючи громадської уваги.

Вікторія вмовляла його їхати до роз'їзду. Каїров не відкрився їй. Він лише сказав, що почуття обов'язку наказує йому повернутися в Сєверокавказьк. Вона подивилася на нього пильно-пильно. І зробила висновок, що він справжній мужчина.

Тоді він поміркував і поділився побоюванням:

— Адже за мною також можуть стежити. Хто такий Сменін?

Вона заспокоїла:

— Не хвилюйся, я знаю його багато років. Він спекулює медикаментами. І навіть запевняє, що одного разу прийде в прокуратуру повинитися…

Черговий міліціонер, побачивши на посвідченні слово «Донугро», з повагою взяв під козирок.

На обличчі Салтикова Каїров не побачив здивування. Воно було настільки заклопотаним, що Каїров на якусь хвильку вирішив: начальник карного розшуку не впізнає його.

— Товаришу Салтиков, я відчуваю, що у вас знову печія. І все одно запрошую до шашличної «Роздоріжжя», щоб відзначити мій від'їзд. І нашу спільну удачу…

— Удачу? — спитав Салтиков тоскно.

— Цілком правильно, — відповів Каїров. — Ти не помилився… Давай кілька чоловік. І за годину в цих стінах ти побачиш Дантиста.

— Хто він?

— Кінооператор Кузнецов.

— Справді? — винувато закліпав Салтиков. — Так я й думав.

Салтиков звівся на носки. Дістав патрон лампочки й повернув на ньому білу головку вимикача. Лампочка загорілася. Салтиков похмуро сказав:

— Кузнецов убитий. На думку лікаря, вбивство відбулося вчора, між сьомою і дев'ятою годинами вечора. Труп знайдено сьогодні о пів на одинадцяту дня біля кладок, за млином.

Вікторія розпізнала труп.

Морг був у підвалі з товстими кам'яними стінами, на яких виднілися іржаві патьоки й сірі плями плісняви. Салтиков затис у кулаці пляшечку з нашатирним спиртом. Але спирт Вікторії не знадобився. Вона трималася суворо й спокійно. Глянула на тіло мигцем, без жалю. Сказала:

— Я знала цю людину до революції під прізвищем Розумовський. Нині він носив прізвище Кузнецов.

— Коли ви бачили його востаннє?

— Учора. Ввечері він попросив довезти його до кустарного млина. Ну того, що біля кладок.

— Навіщо?

— У нього там було ділове побачення.

— З ким?

— Я не запитувала. — Вікторія повернулась і пішла на вихід.

— Хвилинку, — сказав Салтиков. — А які стосунки були у вас з убитим?

— Він за мною упадав, — відповіла вона, не зупиняючись. Біля дверей додала: — Природно, як був живий.

У бурій темряві голосно загорланив півень. Крик різонув ніч навскоси, потонув у шумі ріки. Молодик висвітлював бруківку й стулки відчиненого вікна.

— Я ніколи не надіялася, що лихо буде обминати мене, — задумано промовила Вікторія. — Я самовпевнено вважала, що можу обминути його сама.

— Про це не варто жаліти, — відповів Каїров.

Вікторія перехопила його погляд, усміхнулася досадно:

— Я не жалію… Я не розумію. Нарешті, я не вірю в те, що людина безпорадна перед долею.

— Людина не живе сама по собі. Їй не дають цього робити інші, — із зумисною відчайдушністю пояснив Каїров.

— Тому що вона слаба, — повернулася до нього Вікторія.

— Слаба людина, сильна людина — це, звичайно, різні поняття. Але та й друга здатна виявити себе лише за певних обставин. Обставини ж рідко залежать од нас. Їх породжують причини. А наше бажання — всього лиш одна з причин.

Промайнула за вікном прольотка. Білі коні несли її галопом. Шарудіння шин і цокотіння копит були такі голосні, що заглушали голос річки. Річка затихла, ніби прислухалася.

— Це все зрозуміло, — здавленим голосом відповіла Вікторія. Вона сердилася. — Це все плаває на поверхні, як двічі по два — чотири. А якщо двічі по два — п'ять? Ти розумієш мене, Мірзо?

Мірзо не розумів.

— На тобі тягарем лежить твоє дворянське минуле, — пояснив він. — Ти хочеш дивитися на життя збоку, а відчувати себе в його гущі.

Вона подивилася на нього з цікавістю. Відвернулася, нічого не сказавши. Він також відвернувся, підставивши обличчя скупому світлу настільної лампи. Закінчив думку, можливо, переконуючи самого себе:

— Скільки два на два не множ, п'ять не вийде.

— Усе може вийти, Мірзо! — вперто відповіла вона. — Розумієш, усе-все…

— Що ти говориш?! — Каїров навіть почервонів од обурення.

— Життя, воно все-таки кругле, як м'яч.

Каїров примружив очі. Перекреслив обличчя рисочками, що з'єдналися біля перенісся.

— Це жіноча логіка кругла, як м'яч. А життя, воно форми не має. Воно від землі до землі.

— Фатум смерті! — схопилася Вікторія. Пройшла через кімнату. Зупинилася біля дзеркала. Поправила в кришталевій вазі, що мерехтіла, квіти, які Каїров подарував їй. Обернулась: — І ми ходимо під ним по землі, наче засуджені.

— Я розумію, — втомлено сказав Каїров, — це страшно. Але ж зробити нічого не можна.

Вона повернулася на диван. Узяла його долоню в свої долоні. Дивилася мудро й ніжно, наче він був маленький-маленький хлопчик.

— Говори, говори! — попросив він.

— Якщо зробити нічого не можна, тоді й нічого не можна вимагати. Ні порядності, ні відданості, ні вірності, ні ласки. Тоді батька ні за що судити. Яка різниця, де лежали ці коштовності — в Ермітажі чи в тумбі письмового столу?

— Коштовності — факт державної крадіжки, — заперечив Каїров.

— Украдені вони були не в Радянської держави, а у проклятого, загниваючого… Щодо Розумовського… Цей професійний убивця заслуговував смерті за будь-якого ладу…

— Але мене теж хотіли вбити, — нагадав Каїров.

— Отепер ми підійшли до головного! — зраділа вона. — Випадково в тебе не влучили, схибили. Тобто докладали зусиль, мали бажаний… Не вийшло. А людина ти гарна. І хочеш жити.

— Хочу, — признався Каїров.

— Тим більше… Отже, ти вживав і вживатимеш певних дій, щоб зберегти своє життя.

— Не тільки своє.

— Через професію. Те ж саме робить лікар. І ти, й він утручаєтесь у фатум, при цьому часом отримуючи перемоги. До речі, перемоги очевидні. Ліквідована банда, ліквідована холера… Але подумай, а хіба дроворуб не впливає на факт існування людини, забезпечуючи його теплом, селянин хлібом, кравець одягом?.. І так далі. Тому якщо доля і є, то їй з людиною теж нелегко доводиться… Ти вибач мені за довгі й нудні розмірковування, але я впевнена, що нас з тобою розділяє не стіна, а стіночка. Й через неї можна переступити…

З службової записки Каїрова:

Першим номером трамвая можна було за дванадцять копійок доїхати від вокзалу до Нахічеванського депо. Ранок, сухий, задушливий, насувався на місто. Зорі швидко блякли й танули в світліючому небі. Голосно-голосно в тиші вулиць, які ще спали, кричали галки.

«Донвагаліжко» великими літерами повідомляло про виробництво вагів і ліжок. Товариство «Новий шлях» запрошувало всіх бажаючих у перукарні. На тильній стіні цегляної будови біля булочної Каїров помітив номер свого телефону.

Першим рядком повідомлялося, що «швидка допомога» викликається без номера, потім ішли телефони на випадок пожежі й обвалу будинку.

Четвертий рядок нагадував: