Очікування шторму

Помічник

Берег, подібно до шальки ваги, то піднімався, то опускався, бо хвиля об борт била велика, сіра. Й сторожовик не різав її носом. Вистрибував нагору. Гупаючи, падав. І тоді корма задиралася високо, наче фіранка, підхоплена вітром. Бризки білі, але тьмяні, з сичанням надали в море, з якимсь квапливим приреченням перекочувалися палубою, сталевою, холодною.

Каїров у прогумованому плащі, який боцман майже силоміць змусив його одягнути поверх шинелі, стояв на ходовому містку поряд із капітан-лейтенантом — високим простудженим грузином. Каїров важко, що завжди його пригнічувало, переносив хитавицю. Але море пахло гарно. Й це було порятунком.

Холодні хмари повзли слідом за катером, обганяли, нагромаджуючись одна на одну, зависали спереду над нечіткими вершинами гір. Ліворуч, не далі ніж за милю, море закипало, підставляючи зюйд-весту патли солоних бризок, — це каміння хвилеріза, старе, поросле зеленим мохом, перегороджувало дорогу шторму. Й море злилося. Кидалося на каміння люто, грізно. Темний мол навколо бухти здавався низьким. Хвилі перекочувалися через бетон, але не всі. Більша частина їх, піднявши до неба пінисті гриви, охкаючи, відкочувалася назад.

— Уперше сюди, товаришу полковник? — не повертаючись до Каїрова, спитав капітан-лейтенант, власне, не спитав, а вигукнув.

— На початку тридцятих років працював тут начальником міської міліції. З того часу й не був… — Каїров говорив сумно й тихо, без усякої надії, що капітан-лейтенант почує його. Але той почув. І знову вигукнув:

— Немалий строк! Позаминулої осені німець перетворив місто на руїни!

Катер повернув ліворуч. Хвиля валила його на борт. І небо покосилося, наче стара, зализана дощами огорожа.

Каїров, жовтий, з набряклими від безсоння повіками, на повні груди, наче позіхаючи, вдихнув повітря, відчув, що вага в грудях спала, сказав:

— Жаль.

— Сьогодні не сорок другий, сьогодні сорок четвертий. Другий Український фронт уже в Румунії.

— Однак Гітлер іще в Криму, — заперечив Каїров з уїдливою розсудливістю старої людини.

— Виб'ємо!

— Не сумніваюся. І все ж хочу нагадати розумне азербайджанське прислів'я: спочатку перестрибни арик, а потім кричи «ура!».

Малюк МО-ІV, прослизнувши крізь стулки воріт, опинився в бухті, де вода була спокійніша, темно-зеленого кольору, з фіолетовими маслянистими колами. Чотири підводних човни, відшвартованих біля пристані, чорніли довгими, суворими, схожими на акул тілами. Над похмурим тральщиком, що погойдувався в західній частині гавані, кружляли чайки. Вони, напевне, кричали, але гуркіт хвиль і шум мотора були сильні, іі Каїров не чув птахів і тільки підозрював, що вони обов'язково про щось кричать.

У береговій імлі, виступали обриси будинків. Деякі з них були розвалені, інші закамуфльовані: в коричневих, у зелених плямах. Лише пірамідальні тополі та кипариси, як і в колишні, довоєнні роки, високо похитували верхівками.

— Ліво кермо! — вигукнув капітан-лейтенант. — Так тримати!

Втрачаючи хід, катер плавно наближався до причалу.

По причалу, заклавши руки за спину, ходив капітан у сухопутній довгій шинелі. З містка Каїров іще не міг розгледіти його обличчя, але відзначив, що капітан — людина приземкувата й сутула.

Дбайливий боцман виніс з кубрика валізку. Каїров зняв плащ. Подякував боцманові. Боцман був зовсім сивий. Праву щоку його прорізував свіжий шрам майже від ока до кутика вуст. Коли боцман розмовляв, шрам натягувався, наче готовий луснути.

— Хай вам щастить, товаришу полковник. А коли в Поті знову надумаєте, одразу доставимо.

— Боцман правильно каже! Він службу знає! — весело зауважив капітан-лейтенант. Його смаглявому обличчю з кучерявими бакенбардами дуже пасувала морська форма. Він повторив: — Хай вам щастить.

— Бувайте, друзі! — Каїров ступив на настил причалу.

Капітан, обличчя в якого було звичайним, без будь-яких прикмет, лише погляд був надмірно холодний — він запам'ятовувався, — приклав праву руку до козирка кашкета:

— Дозвольте відрекомендуватися, товаришу полковник, слідчий особливого відділу капітан Чирков.

— Каїров. Погон перекосився.

Дивлячись на огрядного, немолодого полковника, що страждав задишкою і, здається, уїдливістю, капітан Чирков квапливо поправив погон і сказав чітко й холодно, намагаючись цим самим приховати досаду:

— Машина на набережній. Вона відвезе вас у готель.

— Спасибі, синку, — задоволено відповів Каїров.

— Начальник особливого відділу просив з'ясувати, коли він може прибути до вас для доповіді.

— Я зустрінуся з ним завтра. Нехай підготує у моє розпорядження людину.

— Ця людина я, — зі смутком зізнався капітан Чирков.

— Тим краще! Зведення Радінформбюро слухали?

— Ранкове зведення. Наші війська зайняли Сімферополь.

— Спасибі за радісну звістку, капітане… Шофера Дешина часом не розстріляли?

— Аж ніяк ні, товаришу полковник. Виконання вироку затримано за наказом штабу фронту. Дивно, такі високі інстанції зацікавилися такою рядовою подією…

— Що таке рядова подія? — Каїров ішов трохи попереду Чиркова. Йому не хотілося бентежити капітана своїм поглядом. Йому не хотілось і говорити, і рухатися. Але він розумів, так чи інакше треба дістатися до готелю, так чи інакше треба з'ясувати, що за людина його помічник: раптом доведеться від нього відмовитися?

— Те, що не виходить за рамки звичайного чепе, — відповів Чирков.

— Як відрізнити звичайне чене від незвичайного?

Чирков відповів квапливо:

— Теоретично, можливо, й важко. Та на практиці нам, хоча ми й рядові слідчі, видніше, ніж там… — Він підняв руку вгору.

Набережну й дорогу розділяли два ряди колючого дроту, натягнутого на високих необструганих стовпах. Машина стояла по той бік огорожі.

— У твої роки я думав те ж саме… — Каїров махнув рукою, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Але капітан уже не міг зупинитися:

— Ви можете переглянути справу. Замінити розстріл штрафною ротою. Заперечувати, перешкоджати ніхто не буде… Тим більше, що серйозних мотивів для злочину в Дешина не було. Їх ніщо не зв'язувало з Сизовим, навіть знайомство. Нещасний випадок, а потім боягузтво. Елементарна справа… Прошу вас. — Капітан Чирков одкрив дверцята віліса.

У бібліотеці

— «Жінки втратили тут усяку стриманість…» Ні, ти послухай, Тетянко… «Вони з'являються перед чоловіками з відкритим обличчям, наче просять власної поразки, вони шукають чоловіків очима; вони бачать чоловіків у мечетях, на прогулянках, навіть у себе вдома; звичай користуватися послугами євнухів їм невідомий…»

Якби, китайці не винайшли порцеляну, важко сказати, з чим можна було б порівняти обличчя Тетяни. Креми, пудра, фарби, туш — усе це так уміло поєднувалося на обличчі, що воно справді здавалося виліпленим з порцеляни. Кліпнувши віями, вона чемно сказала:

— Мишо, і тобі подобається Монтеск'є?

Миша Роксан, майор інтендантської служби, ситий, рум'яний чоловік років сорока, підкреслено почухав потилицю і, зморщившись, сказав:

— Подобається — це по-шкільному. Мене вражають глибина його поглядів, широчінь тем, філософське осмислення подій.

— Стародавні писали про все, — зітхнула Тетяна.

— Монтеск'є не такий стародавній, як ти думаєш. Вісімнадцяте століття. Епоха французького Просвітництва.

— Ми щось про це вчили у школі. — Тетяна згадала: — Атос, Портос, д'Артаньян… Правильно я кажу?

— Так, люба, — дещо збентежився Миша Роксан, — але я, з твого дозволу, додав би: Дідро, Даламбер, Руссо, Гольбах, Гельвецій. І, звичайно ж, великий Вольтер!

— Пам'ятаю, пам'ятаю, — сказала Тетяна. — Він був коханцем цариці Катерини.

— Я, наприклад, чув, що вони тільки листувалися. І старий Вольтер намагався вселити імператриці основні ідеї просвітителів. Ліквідацію кріпосництва, громадянські свободи, широке освічення народу, прилучення його до багатств культури.

— Одне другому не заважає. У неї було дуже багато чоловіків.

— Ти їм заздриш? — Миша запитав жартівливо, м'яко, майже пошепки.

І, наче зізнаючись у потаємному, Тетяна, зашарівшись, відповіла:

— Ми, жінки, всі трохи заздрісні…

Вона сиділа біля столика, за яким ряботіли корінцями книги на довгих стелажах, що закривали всю стіну від підлоги до стелі. Інші стелажі, коротші, стояли посеред кімнати. На них теж лежали книги. Ліворуч, на вузькому, застеленому скатертиною столі, біліли підшивки газет.

— А я заздрю вашій роботі. Ще рік — і я б закінчив філологічний, — сказав Миша Роксан. Він оперся ліктем на перегородку, що відділяла стіл Тетяни й стелажі від решти зали. Й тепер дивився на неї зверху вниз. Пальці в бібліотекарки були у чорнилі. Вона старанно відтирала їх промокачкою.

— Де вчився?

— У Москві…

— Цьому можна позаздрити, — зітхнула Тетяна. Й посміхнулася, її потішала незграбність Роксана, нав'язливість, що пригнічувала його самого.

— Війна незабаром закінчиться. У тебе все попереду, Таню, — сказав він переконливо.

— У мене все позаду, Мишенько, — сказала вона без будь-якого кокетування. Щиро.

І це так сподобалося Роксану, що, сам тому не вірячи, без усякого страху він промовив:

— Таню, будь моєю дружиною.

Вона не збентежилася, не почервоніла. Підвела здивовані очі. І… раптом заплакала.

— Ні-ні! Я не хотів тебе образити, Таню! Слово честі! — Роксан схилився над бар'єром, торкнувся рукою плеча жінки. — Я розумію. Безглузда загибель Валерія. Я розумію…

— Нічого ти не розумієш. — Вона вийняла з сумки носову хустинку. Зазирнула в дзеркало, притулене до фанерного ящика з абонементними карточками: — Валерій ніколи не любив мене.

— Ти помиляєшся. — В словах Роксана не було певності. Просто йому не хотілося в це вірити.

— Я кажу правду. Незадовго до того, як він потрапив під машину п'яного шофера… ми посварилися з-за листа…

— Якого листа? — Роксан відчув, як неприємно деренчить його голос.

— Він хіба нічого тобі не казав?

— Ні.

— Лист од жінки, — втомлено зітхнула Тетяна.

Вона вже привела до ладу своє обличчя. І тільки очі її блищали, як листя після дощу.

— Ти щось плутаєш.

— Я знайшла лист у кишені кітеля. А він дав мені ляпаса. І сказав, що нишпорити по чужих кишенях свинство.

— Ти взяла це близько до серця?

— Коли тебе б'ють по обличчю, тут уже хоч-не-хоч — візьмеш близько до серця.

Миша Роксан нахмурився. Сказав цього разу без зривів у голосі:

— Про покійників не говорять погано. Та в цьому випадку майор Сизов поводився негідно.

Різка, пронизлива сирена увірвала тишу. Й це було так несподівано, наче впала стеля чи у вікно ринуло море. Репродуктор, що досі мовчав, раптом забасив:

— «Увага! Увага! Говорить радіовузол штабу протиповітряної оборони. Повітряна тривога! Повітряна тривога!»

Між тривогою і відбоєм

Коридор готелю був порожній. Сирени вже не гули, зенітки ще не стріляли. І в будинку, й за його стінами панувала тривожна тиша.

Вийшовши на сходову площадку, Каїров побачив частину освітленого вестибюля, стіл з табличкою: «Черговий адміністратор» — і однорукого чоловіка в неновому матроському бушлаті. Коли Чирков привів Каїрова в цей готель при Будинку офіцерів, у вестибюлі чергувала жінка. Отже, відбулася зміна.

Помітивши полковника, що спускався східцями, однорукий адміністратор підвівся із стільця й попереджуюче сказав:

— Бомбосховище праворуч у дворі. — Й додав: — Під горою, товаришу полковник.

— Буде бомбити? — спитав Каїров.

— Та хто ж його зна. Може, й пронесе… В сорок другому прикладався міцно. Дня не було, щоб двічі-тричі не налітав. А тепер буває, сирена тільки страхає… І відбій дають. Наші Сімферополь узяли!

— Знаю.

Адміністратор, очевидно, ровесник Каїрова. Тільки обличчя в нього зашкарубліше і зморшкуватіше. Він, здається, охочий поговорити.

— Ось, кинь-перекинь, можна сказати, вік одживаю, товаришу полковник, а тільки тепер збагнув, що міста — вони точнісінько як люди. В кожному з них якась штукенція закладена до певного часу. Візьміть наше місто… Живу я тут з одна тисяча дев'ятсот сьомого року. Уявлення про нього мав найзвичайнісіньке. Моряки, вантажники, курортники. На ринку кубанці з картоплею, адигейці з кизилом. Знаменитостей у нашому місті не народжувалося, театру немає, трамвай не ходить… А прийшла біда, й у нашого міста характер одкрився. Що тільки німець не робив, скільки дивізій не кидав! Бомбардував удень і вночі… А люди наші по шістнадцять годин на добу працювали. Барикади будували, протитанкові ями рили. Ворог у місто не пройшов… І порт у найстрашніший час Всесоюзний перехідний прапор отримав.

— Про характер правильно кажеш, — погодився Каїров.

— Життя, воно таємниця сильна. Я б сказав, могутня. Воно як трава навесні. Відбили німця. І потроху все налагоджується. Дітки до школи пішли. Лазня запрацювала. Тричі на тиждень танці.

— І є кому танцювати?

— Ще б пак! Війна, вона не сильніша за людей. Дулю їй! Чував я, хлопці й на передовій із гармошкою не розлучаються.

— І пісні співають.

— Товаришу полковник, — адміністратор хитро посміхнувся, — обличчя мені ваше, здається, знайоме. Чи не бували ви в вас до війни?

— Може, десь в іншому місці бачились?

— Ні. Я тут уже тридцять сьомий рік безвиїзно.

— Каїров моє прізвище.

— Усе ясно. Згадав… У тридцять другому, в тридцять третьому ви у нас міліцію очолювали.

— Було таке.

— Про вас тут гарна слава лишилася… Радий з вами познайомитися. Сованков Петро Євдокимович.

— Дуже приємно.

— Отже, до нас у гості.

— Служба.

— Ясна річ. В якому номері зупинилися?

— В одинадцятому.

— Там один майор жив. Загинув нещодавно.

— Війна.

— Усе так… Однак на війні геройська смерть красна.

Двері, як завіса, поповзли ліворуч. Увійшла молода жінка. Обличчя правильне. Вуста яскраві. Очі великі, темні, як нічні метелики. Поряд з жінкою майор інтендантської служби. Богатир.

— Хто ця красуня? — з відвертим захопленням запитав Каїров.

— Таня Дорофєєва з бібліотеки. Наречена загиблого майора.

— Приваблива жінка, — дуже серйозно сказав Каїров. І навіть зітхнув.

У номері Каїрова

— Треба поправити штори, — сказав Чирков. — Здається, світло проникає на вулицю.

Він пластично, з жіночою акуратністю переставив стілець. Підіткнув штору під потерті ребра батареї парового опалення, давним-давно пофарбованої в синій колір, який тепер уже був не синій, а брудний.

— Не треба переоцінювати світломаскування, — буркотливо сказав Каїров.

— Уночі з літака добре видно кожен вогник.

— Ти коли-небудь літав уночі на літаку, синку?

— Ні, товаришу полковник, — винувато відповів Чирков, очевидно, не звиклий до манери звертання, властивої Каїрову. Він не знав, куди діти руки, де стояти і як: вільно чи струнко.

Кивнувши капітанові на крісло, Каїров стягнув чоботи і, не роздягаючись — у галіфе, в гімнастерці, — ліг на ліжко, поставивши прямовисно подушку, щоб краще бачити Чиркова.

— Спасибі, товаришу полковник. — Чирков сів на краєчку крісла.

— Бачу, ти втомився за день, капітане, — сказав Каїров. — Обіцяю не затримувати довго. Викладай свою версію про діло шофера Дешина.

— Я не можу цього зробити, — збентежився капітан. Тут же виправився: — Жодної особливої моєї версії не існує. Є одна спільна версія, встановлена слідством і підтверджена судом.

— Одна так одна! — трохи незадоволено пробурчав Каїров. — Цю версію я і мав на увазі.

— Чотирнадцятого березня о двадцять другій годині десять хвилин з міського відділення міліції подзвонили воєнному комендантові. Сказали, що на третьому кілометрі за Рибальським селищем стоїть наша машина й під нею — мертвий офіцер.

Слідство встановило, що машину водив шофер місцевого гарнізону рядовий Дешин Микола Миколайович. Сидячи за кермом — думаю, у п'яному стані, — він збив майора Сизова Валерія Ілліча. Покинувши смертельно пораненого майора стікати кров'ю, шофер Дешин від страху, що охопив його, втік у гори, а точніше, дезертирував…

— Його знайшли?

— Він повернувся сам. Але через добу. Отож… У пред'явлених звинуваченнях шофер Дешин визнав себе винним. За скоєні злочини Дешин засуджений до розстрілу.

— Це мені відомо.

Каїров якийсь час задумано дивився повз Чиркова на стіну, де в невеликій лакованій рамці висіла картина, що зображала берег моря: кипарис і яхту, білу-білу, на рейді. Потім сказав несподівано офіційно:

— Капітане Чирков, у мене ще одне запитання. Ви вели слідство й звичайно ж зможете назвати мені прізвища людей, які дружили чи близько спілкувались — я розумію, це все відносно, — з покійним майором Сизовим.

— Так, тільки відносно… Його добре знала Тетяна Дорофєєва. Дружив з інтендантом Роксаном. Оце близькі… Ну хто ще? Спілкувався він з товаришами по роботі. Це треба взяти список офіцерів штабу.

— Він завжди жив тут, у готелі?

— Ні. На початку перебування в гарнізоні. І в останній тиждень. Більше двох місяців він жив на квартирі у Дорофєєвої.

— Ви допитали Дорофєєву, Роксана?

— Не вважав за потрібне. Яке відношення вони можуть мати до дорожніх пригод?

— Розумію… Так. Прошу завтра до десятої ранку подати мені зведення на Дорофєєву, Роксана та інших офіцерів, з якими Сизов мав стосунки по службі. Підготуйте список службовців готелю: чергових адміністраторів, покоївок, коридорних… Я маю намір з ними побесідувати. Ясно?

— Так точно, товаришу полковник.

— Бувай здоровий, синку. До завтра.

— Товаришу полковник, дозвольте? Я згадав. Є ще одна людина, з якою Сизов перебував у приятельських стосунках. Барабанщик Жан…

— Прізвище?

— Це легко з'ясувати. Тричі на тиждень він грає у джазі тут, у Будинку офіцерів.

— Добре, капітане. Спасибі.

Чирков, як на огляді, клацнув підборами. Чітко повернувся кругом.

— Стій, синку! — зупинив його Каїров. — Ти не знаєш, хто тепер начальник міського відділення міліції?

— Майор Золотухін.

— Золотухін! Чудово. Ще раз спасибі, капітане. Гарна ти людина.

— На добраніч.

— Добраніч.

Незважаючи на гарне побажання Чиркова, Каїров не заснув. Він довго дивився на картину — на білу яхту й зелений кипарис. Картини, схожі на цю, він бачив майже в усіх південних готелях. Море на них завжди було синє, небо рожеве, а кипариси скидалися на огірки, поставлені вертикально. Та, дивна річ, сьогодні це не викликало в полковника звичного роздратування. І він дивився на картину спокійно, як на рядовий готельний інвентар, що залишився від славного довоєнного часу й уже через одне це був приємний для очей.

Дзвінок у телефону верескливий, наче розношені борти машини. Каїров різко хапає трубку:

— Слухаю!

— Товаришу полковник, це Чирков. Прізвище барабанщика — Щапаєв Жан Герасимович…

— Спасибі за оперативність.

Тайник

Вечір був не дуже холодний, але вітряний, просякнутий морською вогкістю і шумом хвиль, які, накочуючись на берег, гуркотіли, наче вибухи. Може, в ті, інші, мирні роки гуркіт солоної хвилі, що розгулялася, ніхто б і не став порівнювати, з вибухами, та після вогневої осені сорок другого люди часом здригаються і від гуркоту хвиль.

«Ех, чайку б не завадило!» — подумав старшина міліції Туманов і навіть зіщулився, згадавши про гарячий чайник. Як не розмірковуй, що Чорноморське узбережжя — рай, тільки отакий вологий вітер у сто крат гірший, ніж найлютіший сибірський мороз.

Туманов виріс у Сибіру. Дитинство в Красноярську провів, юність. Знає він ціну тому краю. На противагу тим, кого Сибіром лякати можна, як дітей міліцією. Там якщо мороз, то мороз. Удень сонце. Повітря лунке. Вночі зорі лічи! І благодать — вітру немає. Якщо ти одягнувся нормально, то мороз не страшний.

Тут і листочки зазеленіли, однак постояв годину нерухомо — і зуб на зуб не попадає.

«Так, — міркує Туманов, — самотність завжди на роздуми тягне. Й найгірше, що закурити не можна. Раптом злякаєш того, невідомого, що до тайника прийти повинен. Дідько зна, коли він прийде! Може, йому начхати на цей баул з десятьма бляшанками свинячої тушонки! Може, в нього тушонки — ящики! Спритні злодюги. В місті по хлібних карточках раз на тиждень кукурудзяне борошно дають, на продуктові лише хамсу одержати можна, а в руїнах під напівзгнилими східцями — баул з яскравими американськими бляшанками, на яких апетитна їжа намальована: тарілочка, значить, із свинячою тушонкою, по краях — свіжі помідорчики, молода петрушечка! І як це я сьогодні опівдні випадково на баул наштовхнувся? В руїни зайшов і очам своїм не повірив».

Сам начальник міліції товариш Золотухін міцно тис руку. Молодцем назвав. Звелів баул на старе місце покласти і прихований пост виставити. Все так і зробили. З однією лише різницею: в баулі не тушонка, а три цеглини, в газетки загорнуті.

Людина, на яку чекає старшина Туманов, уже йде вулицею, їх розділяють поки що два квартали. Та це небагато. Сім хвилин ходи.

Людину звати Жан. Жану двадцять років. Він навдивовижу маленького зросту. Один метр і сорок сантиметрів. З цієї причини чи через якийсь інший дефект здоров'я в армію не призваний.

На Жанові куртка з блискавкою, берет. Куртку, як і решту одягу, Жану пошила мати. Вона кравчиня, відома в місті.

Темно. Тому важко розгледіти обличчя Жана. Простіше це буде зробити в Будинку офіцерів, де Жан грає у джазі на барабані.

У місті введено комендантську годину. Але в Жана є перепустка. Про це потурбувався начальник Будинку офіцерів.

Музика в житті Жана — цілий світ. Але час важкий. Жан розуміє це. Й тому ще працює приймальником у майстерні по ремонту металевих виробів.

Погода подобається Жану. Вулиці порожні. Завивання вітру й гуркіт моря глушать звуки кроків. І місяця немає. Нехай відсипається…

На перехресті вулиць Вокзальної і Карла Лібкнехта патруль перевіряв документи. Звичайно, можна тупати прямо, перепустка законна. Та краще обійти. Так спокійніше. Навіщо привертати до себе увагу. Й Жан звернув у під'їзд зруйнованого будинку…

Усе-таки старшина Туманов замріявся. Він побачив невідомого, коли той уже проминув отвір вікна й наближався до східців. Старшина Туманов був зобов'язаний дати можливість невідомому взяти баул. Тільки після цього він мав право затримати. Раніше не можна. Якщо раніше, невідомий скаже — зайшов у руїни по нужді. Потім доводь…

Ось чому старшина Туманов суворо дотримувався інструкції. У лівій руці в нього був ліхтарик, у правій — пістолет. Він не поспішав, але й не вволікав. На жаль, через темряву старшина не міг бачити, чи взяв невідомий баул. І коли від східців знову відокремився силует, старшина натис кнопку ліхтарика. Однак сталося непередбачене. Ліхтарик тільки мигнув і погас.

Старшина вигукнув:

— Стій!

Невідомий не виконав наказу, а кинувся навтьоки.

— Стій! Стріляти буду! — В інструкції передбачалось і це.

Але, коли фігура з'явилася в отворі вікна, що виділялося на фоні густої, липкої синяви, старшина був приголомшений маленьким зростом невідомого.

Негідники! Хлопчину підіслали.

— Стій, поганцю! — І старшина вистрелив угору. — Стій!

Жан і не думав зупинятися. Перебігши вулицю, він прошмигнув в інші руїни. Зістрибнув у підвал. Звідти вийшов у недіючий каналізаційний тунель. І за чверть години був далеко від місця пригоди.

Начальник міліції

Золотухін дививсь, як Каїров зачинив за собою двері. Як неквапно, наче сумніваючись у міцності підлоги, вийшов на середину кабінету. Зупинився, по-хазяйськи огледівся. Сказав з усмішкою:

— Ти такий же кудлатий, як десять років тому.

Золотухіну давно здавалося, що він забув голос Каїрова.

Як забув смак березового соку, перші квіти медунки: рожеві, фіолетові, сині. Доля дуже міцно прикувала його до цього міста. Й усе, що лежало поза містом, було схоже на випадковий сон.

— Сивини додалося, Мірзо Івановичу. Та й волосся лізе, наче солома з даху.

Широкий і кремезний був Каїров. Золотухін обхопив його за плечі. Притислися щокою до щоки.

— Не думав, що побачу вас, — чомусь винувато промовив Золотухін.

— Це дуже добре. Про зустрічі не треба думати. Тоді вони радісніші, — відказав Каїров спроквола й, човгаючи підошвами, попрямував до дивана.

— Ми зараз поїдемо до мене додому. Я попередив Неллі, як тільки ви подзвонили. Вона жде вас з нетерпінням.

— Сьогодні пізно, — сказав, дивлячись на втомлене, виснажене обличчя Золотухіна, Каїров. — Краще завтра. Я пробуду тут кілька днів. А може, й тиждень.

— Ми вам багато чим зобов'язані, Мірзо Івановичу! — На шиї в Золотухіна пульсувала жилка. — Ми вас так любимо!

— Ти правильно зробив, що одружився з Неллі. Вона вірна жінка. Моя Аршалуз і досі називає її дочкою.

Каїров чомусь не сів на диван. Став ходити по кабінету. Дивився вниз. І руки його були за спиною ніби зчеплені. Золотухін, що добре знав звички свого колишнього начальника, мовчав, терпляче ждав, коли Каїров заговорить.

— Побите місто. — Каїров розчепив руки, потер підборіддя.

— Побите, — погодився Золотухін.

— Жаль.

— Так, Мірзо Івановичу.

Каїров сів у крісло. Затулив долонями очі.

— Вибач… Я лише сьогодні приїхав. А в морі трохи погойдувало.

— Так, погода стоїть погана… — погодився Золотухін і замовк, очікуючи.

Поклавши руки на бильця, Каїров закинув голову і, дивлячись угору, в кут, де сходяться стеля зі стіною, сказав:

— Як розумієш, я приїхав до вас не випадково. В місцевому гарнізоні зовсім недавно відбулася на перший погляд пересічна подія. Я підкреслюю, на перший погляд… Шофер напідпитку вбив офіцера. Злякавшись, протверезів. І два дні ховався в горах. Машину й труп знайшли твої люди.

— Абсолютно точно.

— Хто саме?

— Старшина Туманов.

— Я хотів би з ним поговорити.

— Завтра. Зараз Туманов виконує завдання.

— Добре. — Каїров опустив голову. Й тепер дивився прямо на Золотухіна. — Мене цікавлять відомості про двох людей. Допоможи дізнатися все, що можна.

— Постараюся.

— Дорофєєва Тетяна Іванівна. Бібліотекарка при Будинку офіцерів. І ще… Щапаєв Жан Герасимович. Де працює, ще не з'ясував. Але трудиться в джазі барабанщиком. Теж у Будинку офіцерів.

— Барабанщика Жана знаю. Віртуоз! — без захоплення, але з даниною поваги промовив Золотухін.

— Треба буде подивитися на нього в ділі. Давно не чув пристойної музики.

— У нас є патефон. Десятків зо три платівок. І пляшка коньяку з довоєнних запасів.

— Гаразд. Умовив, — погодився Каїров.

Неллі

Над горою висіла зоря. Голуба, велика. Більша, ніж дві долоні. Неллі ніколи не бачила її раніше, ні в цьому, ні в іншому місці. Але зоря висіла над чорною, схожою на речовий мішок горою, і це була не мара. Дрібні інші зірки цятками проколювали небо десь високо, неяскраво, нерухомо. А ця погойдувалася низько й ліниво, наче медуза в спокійній хвилі.

«Красуня», — подумала Неллі. Відчула, що їй хочеться погладити зорю, як песика чи кошеня. Посміхнулася зі свого бажання. Зійшла з ганку.

За огорожею лежала темна вулиця, що пахла молодим листям кислувато, весело. Десь верещали коти, гавкали собаки, самотні світлячки пунктирили ніч уздовж і впоперек. Машин не було чути. Неллі довго дослухалася. Далеко-далеко шуміло море. На товарній станції маневрував паровоз. Неллі зрозуміла, що хвилюється, чекаючи зустрічі з Каїровим.

Мірзо Іванович, який він тепер?..

Неллі рано залишилася сиротою, виховувалася в дитбудинку. Взагалі це був гарний час. Хоч і голодний. Учителем літератури був старенький, щуплий чоловік — Олександр Михайлович. Він носив пенсне. І якусь стару формену куртку синього кольору.

Тримаючись правою рукою за стіл, наче для стійкості, він, піднімаючи вгору зігнуту в лікті ліву руку, читав:

Олександр Михайлович любив Лермонтова. І багато його творів знав напам'ять.

— Людство ніколи не дізнається, кого втратило в особі Лермонтова, — часто повторював старий учитель. — Воно може лише здогадуватись, який це був геній.

Тепло, яким Олександр Михайлович зігрівав свої уроки, захоплення, з яким він розповідав про чародіїв російського слова, залишили слід у пам'яті Неллі. Вона навіть мріяла вступити в педагогічний інститут.

Неллі не довелося вчитися в інституті. Семирічка за тих часів вважалася гарною освітою. Каїров узяв її секретарем у відділення міліції. І він, і його дружина, Аршалуз Аршаківна, поставилися до Неллі, як до рідної дочки. Своїх дітей у них не було. Й Неллі більше року жила в квартирі Каїрових, поки Мірзо Іванович не виклопотав для неї комунгоспівську кімнату.

Люди в міліції працювали, звичайно, різні. За вдачею, освітою, віком. Ллє «усіх них було дві спільні риси: доброта й сміливість.

Неллі виповнилося сімнадцять, коли вона, в короткому заштопаному пальтечку, зшитому зі старої англійської шинелі, прийшла до Каїрова. Було це в 1932 році. Дванадцять років тому. Час, час… Так і хочеться сказати — важкий. А може, й добре, що він був нелегкий, як трухляве поліно. Міліціонери сперечалися про Маяковського. І билися з бандитами. І з іншою сволотою.

З гордістю згадується, що вона, Неллі, не тільки підшивала папери, реєструвала вхідні й вихідні документи, розбирала пошту. Каїров давав їй невеликі доручення оперативного характеру. Нехай вони були нескладні й їхнє виконання не пов'язувалося з надзвичайним ризиком, усе ж саме ці доручення допомагали Неллі почуватися своєю людиною серед співробітників міліції. Своєю і потрібною.

Потім вона покохала. Начальника карного розшуку Мироненка. Вона вже рік працювала в міліції. А Мироненко приїхав з Ростова. Він був лірик. І писав повість про їхнє життя, про роботу. Писав на зворотному боці фізкультурних плакатів. З папером тоді було сутужно. Не вистачало… Дописати повість не встиг. Загинув… Тоді йшла важка операція «Паризький швець». І оперуповноважений Кость Волгін загинув. Він спочатку подобався Неллі. А вона йому ні.

У тридцять шостому році Неллі вийшла заміж за Золотухіна. В неї був дворічний хлопчик од Мироненка. Золотухін любив її. Людиною він був сором'язливою і тямущою.

Тепер у неї двоє дітей. Старшому дев'ять, молодшому — шість. А їй самій двадцять вісім.

Неллі з тугою глянула на голубу зорю. І повернулася додому.

Обережно ступаючи, вона підійшла до дитячої кімнати, дослухалася. Відчинила двері. Смуга світла лягла на червоний, у сині квадрати, килимок. Розділила кімнату надвоє. Праворуч, зібгавши ковдру, лежав на ліжку молодший — Альошка. Ліворуч, увіткнувшись обличчям в подушку, спав старший — Генка.

Неллі вкрила Альошку ковдрою і так само обережно вийшла з кімнати.

У них був окремий будинок з садом. Щоправда, трохи далеко. В передмісті. Та саме отакі далекі вулиці, що наче східці крокували в гори, вціліли під час бомбардування міста. В саду був город. Невеликий. Але Неллі, яка вже давно ніде не працювала, а господарювала вдома, вміла зібрати з нього й капусту, й огірки. Солила цілих два кадібці, їх зробив сусід, старий грузин Нодар. Він же навчив Неллі давити вино з винограду «ізабелла». І тепер у підвалі домовитої хазяйки дрімало барильце, накрите для збереження температури зношеною шинеллю.

Повернувшись в їдальню, Неллі ще раз критично оглянула стіл. Переставила тарілки. Повернула пляшку коньяку етикеткою до дверей. Узяла з буфету графин. Потім зупинилася. Глянула в кругле, що висіло на стіні, дзеркало й поправила кучері.

Який він усе-таки тепер, Мірзо Іванович? Сім років — це багато. «Я, звичайно, постаріла, — подумала вона. — Й зачіска в мене не під хлопчика, як колись». Покрутила головою. Волосся в неї не було довге. Й навіть не торкалося пліч, а гарно заокруглювалося на рівні підборіддя. Спереду темпів чубчик, скошений наліво, тому права частина чола була відкрита і білим кутом заходила в зачіску. Це молодило обличчя. І очі в Неллі були молоді — карі, під густими чорними віями.

Неллі знову вийшла на вулицю. На ґанку глянула вгору. Зорі над горою не було. Так само тьмяніли дрібні далекі зірки. Та голубої зорі, яку хотілося взяти в руки, не було. Це не здивувало Неллі. Дивуватися було не в її вдачі. «Я фантазерка, — можливо, сказала вона сама собі. — Я можу придумати все що завгодно».

Підвал був зроблений під будинком. Будинок упирався в схил гори. Й фундамент із фасаду був трохи вищий, ніж під глухою стіною, що виходила вгору.

Неллі повісила ліхтарик на цвяшок. І він світив прямо на барильце, накрите старою міліцейською шинеллю. Неллі дістала з ящика гумовий шланг, обмахнула а нього долонею куряву, продула.

Вино з шланга, булькаючи, лилось у графин. І він тьмянів, наповнюючись, і робився дивовижно красивим. Промені ліхтарика падали на графин, переломлюючись, залишаючи у вині яскраві блискітки.

Вона почула шум машини, що. під'їжджала, коли зачиняла підвал на замок.

Пес, який з гавканням кинувся до огорожі, привітно заскавучав. І Неллі зрозуміла, що це приїхав чоловік…

Барабанщик Жан та його матуся

— Засікли, кляті! — випалив Жан, переступаючи поріг кімнати. — Засікли! Й стукача поставили!

Марфа Іллівна, збліднувши, якимсь механічним, завченим рухом спритно засунула засув і повернула ключ у дверях.

— Ось їм! Дуля! Баул я забрав. — По обличчю Жана котився піт, змішаний з пилюкою, наче якусь мить тому, надриваючись з останніх сил, він довбав ломом тверду вапняну землю.

— Тебе переслідували? — злякано запитала мати сина.

— У мене стріляли. Тільки дідька їм… Ніч приховала.

У Марфи Іллівни, огрядної, сивоволосої жінки, підкосилися ноги. Й її очі, звичайно владні, втратили свою твердість. Добре, що під рукою трапилася спинка стільця…

Жану довелося квапливо відраховувати краплі. Та він, як завжди, не ладив з піпеткою, тому в склянку попало значно більше вісімнадцяти крапель. І йому довелося міняти воду, чим була невдоволена матуся.

Ліки подіяли не відразу. Якийсь час Марфа Іллівна сиділа, заплющивши очі, й дихала голосно, й груди її під яскравим халатом опускались і піднімались, як насос.

Жан зняв куртку, штани. Він був у пилюці, у вапні. А вдома не любили бруду.

На скрині, застеленій цупким чистим рядном, він побачив щітку з тріснутим, що аж блищав від тривалого користування, держаком. Він хотів негайно, цієї ж миті, почистити одяг. Однак Марфа Іллівна вже розплющила очі. Владно, хоча й неголосно, вона сказала:

— У баулі що? Подивися, що в баулі.

У трусах і в майці Жан поспішив до столу, клацнув замком.

— Щось є, — сказав зраділо.

— Безголовий ти… По всьому час здогадатися, що не порожній.

— Матусю! Цеглини! Цеглини в газеті. Аж три цеглини.

— Підмінили, — спокійно сказала Марфа Іллівна. — Я так і думала, що підмінили.

— Ви цій повії грошей не віддавайте! — закричав Жан розгнівано й нервово.

— Вона ні при чому. Міліція підмінила, — спокійно відповіла Марфа Іллівна і щільно стулила вуста.

— Все одно ми не повинні нести збитки!

— Тихіше, — підвелася Марфа Іллівна. — Та не маяч перед рідною матір'ю без штанів, безсоромнику!

— Я зараз, матусю. Я вмить. — Він утік в іншу кімнату, не причинивши дверей.

Вона зазирнула в баул, зважила цеглину на долоні. Запитала голосно:

— Упевнений, що тебе не вистежили?

— Цілком.

Вона замислилася. Погладжувала цеглину, немов пестила. Раптом запитала:

— Ну а якщо з собакою?

— Я махру в трьох місцях кидав, матусю, — неспокійно відповів Жан. І додав поспішливо: — Як ви вчили.

— Мені тайник цей з самого початку не до душі був, — сказала Марфа Іллівна.

— Ой, мамо… Знову те саме! — Жан з'явився тепер уже одягнений. — Не могла ж інтелігентна тендітна жінка тягати вам баули та кошики, наче коняка.

— Ну й влучив… У цієї тендітної жінки стегна, як у коняки.

— Дарма ви, мамо… — заперечив Жан. Щоправда, не дужо впевнено. Й навіть боязко.

— Заперечуєш? Ніяк не збагну, Жане… То ти її шльондрою називаєш, то інтелігенткою, тендітною та гарною. Щось приховуєш… Здається мені, чи не закохався в неї? Чи не ревнуєш?

— Мені двадцять років, мамо. А я на вас працюю. Получку до останньої копійки на цей стіл кладу. Ви ж мені від щедрот своїх по п'ятірці на кіно видаєте. При таких грошах, знову ж таки мій зріст враховуючи, в мене повік нареченої не буде.

— Дурненький, — лагідно, співуче промовила Марфа Іллівна. — З такою мамою ти все матимеш. Чого набундючився, мов індик? Таньку пожалів… На рідну матір розсердився. Ех! Дурний ти, дурний…

— Вам легко казати. Ви старі…

Марфа Іллівна руки в боки. Дивиться козою:

— У старі відрядив! Рано, синку! Мені п'ятдесят шість років. Та якщо я захочу, до мене ще сватів засилатимуть. При моєму будинку, при моєму садку, при моєму достатку… — Посміхнувшись, розважливо похитала головою Марфа Іллівна. — Тільки не захочу я цього, не захочу… Для тебе живу, для сина свого… А Танька — то дурне. До чоловіків ласа. Думаєш, вона за тебе не піде, зросту твого посоромиться? Годі-бо! Пообіцяти їй багатство треба. І весь клопіт!

— Ось і пообіцяйте. — Жан, здається, злякався власної впертості.

— Ні! — наче відрубала Марфа Іллівна. — Старша вона за тебе на чотири роки. Чоловіками розбещена.

— Гарна та гладка…

— Чув, як люди кажуть: на гладкому коні гній возять, а на рябому — пшеницю сіють.

— Ряба мені не потрібна.

— Без тебе знаю! І сама про все подбаю! — Ці слова вона промовила суворо. Та згодом лагідність з'явилася в її очах. Вона наблизилася до сина, поклала руки йому на плечі: — Думаєш, чого я в міську лазню ось уже другий місяць ходжу? Невістку собі добираю. Жінку тобі, дурненький. У лазні дівчата без маскараду, як під склом…

— У мене свої очі є, до речі, — нагадав понуро Жан. — І потім, душа в ряжці не миється. Її як розгледиш?

— Досить! — насупилася Марфа Іллівна. — Спати час. А мені ще помолитися треба.

Вона пішла в куток, де під стелею висіла велика широка ікона — діва Марія з маленьким Ісусом на руках. Опустилася на коліна. В цей час у зовнішні двері голосно постукали.

— Мати божа, пронеси і помилуй… — зашепотіла Марфа Іллівна. Кивнула синові: мовляв, іди до дверей, запитай.

— Хто там? — Голос у Жана був невпевнений, тремтливий.

— Відчініть! Міліція!

Життя взагалі, сімейне зокрема

Каїров обняв Неллі. По-батьківському поцілував її в обидві щоки. Й вона поцілувала його.

Золотухін пройшов уперед. А вони забарилися біля ганку. І Каїров сказав:

— Ходімо. Я хочу роздивитися тебе при світлі.

Поручні — їх було видно в темряві — підпирали ґанок, але довгі східці залишалися невидимими. Неллі посвітила ліхтариком, а Каїров тримав її під лікоть.

Двері, які встиг відчинити Золотухін, оголили світлий отвір, прикритий портьєрами, що колихалися. Каїров піднявся на ґанок. І його велика постать ледь протиснулася крізь двері, а занавіски він розсунув руками.

Неллі поставила графин з вином на стіл. Підійшла до Каїрова.

— Постаріла я? Дуже? — спитала вона з надією, чистою і трохи кумедною.

— Що означає постаріла? Я не постарів, а за твоїх років… Тридцяти нема.

— Незабаром двадцять дев'ять.

— Двадцять дев'ять? Я цей вік за дитячий вважаю. Ось коли тобі буде шістдесят, а мені дев'яносто, ти прийдеш, запитаєш: «Постаріла я, Мірзо Івановичу?» А я відповім: «Жартуєш, Неллі, ти стала зрілою жінкою».

— Ви така ж весела людина, як і раніше… Каїров зітхнув і посміхнувся:

— На тому стоїмо, Неллі… Смуток — він гірший, ніж старість.

— Роздягайтесь, Мірзо Івановичу. Неллі забалакає кого завгодно.

— Гаразд, Золотухін, — Неллі сказала усміхнено, але рішуче, — не демонструй дотепності.

Каїров глянув на стіл. Похитав головою, зітхнув.

— Здаюся… Тут уже нічого не зробиш… І довоєнні платівки, — сказав Золотухін і вийшов.

— Як живете? — запитав Каїров, передаючи Неллі шинель.

— По-сімейному…

— Не сваритеся?

— Він так вимотується на службі, що не здатен сваритися.

— Мені не подобається твоя відповідь, дочко… Аршалуз Аршаківна просила передати тобі вітання. І веліла дізнатися все про твоє життя-буття.

— За вітання спасибі. Життя-буття у мене звичайне. А для воєнних років — то й гарне. В інших чоловіки на фронті, а мій поруч. В інших будинки розбомбили, а наш цілий…

— Не подобається мені твій голос, Неллі.

— Ой, милий Мірзо Івановичу, мені багато що не подобається!

— Викладай.

— Ходімо на кухню. Умивальник на веранді, але там не можна запалювати світло.

— Тоді я зніму кітель.

— Звичайно. Повісьте його на спинку стільця.

Каїров нахилився над білим емальованим тазом, а Неллі зливала воду, тримаючи обома руками коричневий глиняний глечик.

— Розповідай, — попросив Каїров.

— Що?

— Він тебе любить?

— Так.

— А ти?

— Ви ж знаєте.

— Він гарна людина.

— Гарна.

— Чим же ще ти незадоволена?

— Засмоктала мене сім'я!

— Вай! Вай! Негарно говориш!

— Домогосподарка я. Куховарка, праля, садівник, городниця…

— Корисні спеціальності.

— Я літературу люблю. На педагога хотіла вчитися.

— Іще не пізно.

— Легко казати. А мені газету почитати ніколи, не те що книгу.

— Е… Вміння викроювати час — це також талант.

— Скільки ж талантів повинна мати людина, щоб прожити так, як їй хочеться?

— Очевидно, багато. Проте до талантів потрібна ще одна річ — сила волі. Часом її підмінює везіння…

— Тоді все правильно. — Неллі подала Каїрову рушник. — Значить, я на своєму місці. Й Золотухін тут ні при чому… Розумієте, колись ви давали мені маленькі завдання, дріб'язкові. А я, дурна, думала, що отак, од однієї справи до іншої, зможу стати оперативним працівником. Людиною корисною… Ба, наївні мрії закінчилися дітьми і ночвами…

— Бачиш, Неллі, — вони ще хвилину стояли на кухні, — можливо, у вас з Золотухіним десь і не все гаразд вийшло. Та не можна ігнорувати й той складний час, у який ми живемо. Не загинув би від кулі бандита Гена Мироненко — і твоє життя могло скластися по-іншому. Й ти б не стояла, як кажеш, біля ночов, а може, працювала б розвідницею в тилу ворога… Чи виповнилася б перша мрія — і ти читала б літературу в школі… Розумієш?

— Розумію… А поскиглити часом все одно хочеться. Каїров засміявся, плеснув Неллі легенько по плечу:

— Дитина ти ще маленька… А кажеш, постаріла…

— А що мені ще говорити…

— Правильно. Тема вичерпана. Мовчання… Ні, дочко, ти мені відкрилася, тепер моя черга. Слухай, життя складне, але й недосконале. І ми в цьому житті не випадкові гості, а бійці. Так уже ведеться, що в бійців не запитують, ким би вони хотіли бути, чим би воліли займатися. Наша справа боротися за те, щоб життя стало кращим. Я, сама знаєш, тільки тим і займаюся, що різних покидьків і сволоту виловлюю. А душа в мене, до речі, іншого прагне. Якби життя було ідеальне, якби на землі не було ворогів робітничого класу, я, знаєш, чим би займався? Не повіриш, засмієш… Я б рослини домашні вирощував…

— Квіточки?

— Це для людини непосвяченої вони квіточки, травичка, кущики… А в них імена є, та ще які… Мірзина африканська, санхезія благородна, бегонія королівська, рафіолепіс індійський, арегелія представницька… Отак, моя мила. Я недавно роман одного американця прочитав про сищика Hipo Вульфа. Розумний такий сищик, ледачий, правда. Так він, дочко, не тільки всякі вбивства розкриває, але й вирощує орхідеї найрідкісніших, найзнаменитіших сортів.

Неллі лагідно поклала руку на плече Каїрова. Тихо й дуже щиро сказала:

— Мірзо Івановичу, ви гарний…

— Гарний, гарний… Далі нікуди. А бідолашні квіточки виростають сирітками.

Вони повернулися в кімнату.

Золотухін поставив на платівку круглу, як цибуля, мембрану, запитав:

— Підходить?

Пісенька була пустенька, та дуже модна в довоєнний час. І мелодія була простенька, приємна. Вадим Козін співав солодко, по-жіночому. Однак настрій пісня породжувала мирний, безтурботний. Й слухати було її приємно.

— Ой нап'юсь я сьогодні, — сказала Неллі.

— Вдома можна, — погодився Каїров.

— А хто стіл прибиратиме? — запитав Золотухін.

— Отак завжди, — сказала Неллі. — Суцільна проза…

Їм не довелося довго сидіти за столом, віддавшись спогадам. Подзвонив черговий по відділенню міліції. Сказав, що повернувся старшина Туманов.

— Пришліть машину! — наказав Золотухін.

Каїров вирішив їхати з ним, щоб іще сьогодні побесідувати із старшиною. Неллі сказала:

— Ми ще побачимося, Мірзо Івановичу? Ви ж не від'їдете, не попрощавшись?

— Звичайно, ні. Ми ще попробуємо твого вина, Неллі. Це я кажу, Каїров. А Каїров завжди дотримується слова.

Старенька емка, схожа на черепаху, незграбно розвернулась і під'їхала до хвіртки. Вона пихтіла. Й газ біля стоп-сигналу клубочився червоний.

Золотухін і Каїров сіли на заднє сидіння.

Каїров сказав:

— Черства ти людина, Золотухін. Може, слова мої здаватимуться давно відомими. Але жінки — це квіти. Троянди, гранат, персик. Вони вимагають уваги, турботи, захоплення.

— Чоловіки — каміння. Цемент, бетон. Восьмий рік живемо… Вона мене жодного разу на ім'я не назвала. Все Золотухін та Золотухін… Напевно, і не знає, що Дмитром звати.

Перевірка

Почувши слово «міліція», Марфа Іллівна напружилася, зблідла обличчям. Сутула її фігура закам'яніла, начебто потягнулася до пофарбованої підлоги. Й руки висіли, як батоги.

За дверима нетерпляче й явно переступали кілька чоловік. Хтось сопів, покашлював.

Марфа Іллівна хитнула головою, скинула з себе заціпеніння. Шепнула:

— Відчиняй не поспішаючи.

Швидко, мов вітер, схопила зі столу баул. Запхнула його в порожню духовку. Кинулася в іншу кімнату: ну, звичайно ж, брудний одяг Жан кинув прямо на стілець. Марфа Іллівна сунула штани й куртку в шафу. Тепер усе гаразд. Усе?

Цеглина, оранжева, помітна, залишилася на столі, кидаючи тінь на чисту голубувату церату.

Першою думкою Марфи Іллівни було схопити цеглину й запхнути її ну хоча б під стіл. Але два міліціонери — один вищий, молодший, інший літній, з вусами — вже зайшли в кімнату.

Молодий привітно сказав:

— Доброго вам вечора, господарі.

— Дякуємо, здрастуйте, — відповіла Марфа Іллівна, радо посміхаючися.

— Самі вдома?

— Боже, таке питають… А хто ж у нас може бути? В такий час? До війни, коли чоловік, царство йому небесне, живий був, гостей ми часто приймали. Любив він товариство… Та ви сідайте, синочки. В ногах правди нема!

Молодший сів. Підозріло подивився на цеглину. Здригнулася Марфа Іллівна, щось подібне на тінь торкнулося кутиків рота. Однак, подолавши себе, вона спромоглася на сором'язливу посмішку. Сказала протяжно:

— Вибачте… Не прибрано. Бо гостей не ждали. А нині простріл у мене в хребті. Так ниє… Надумала цеглину прогріти. Та в ліжко з собою. Гарний народний засіб.

— Грілка краще, — сказав вусань міліціонер.

— Не скажу… — заперечила Марфа Іллівна. — Грілка, вона пару виділяє. А при прострілі пара — то справжня отрута.

— Принесіть паспорти й домову книгу, — сказав молодий міліціонер.

— Для чого, милий? — сплеснула руками Марфа Іллівна. — Невже нас не знаєте? Від дня народження безвиїзно і безвихідно в місті живемо.

— Не хвилюйтеся, матусю. Час звикнути. Звичайна перевірка документів.

— Зараз, зараз! — Марфа Іллівна квапливо пішла в іншу кімнату.

Вусатий міліціонер пішов слідом за нею.

Молодий міліціонер підняв цеглину, потримав її в руці, і, наче переконавшись, що вона не з золота, поклав на церату. Барабанщик Жан стояв, притулившись до одвірка, ні живий ні мертвий.

— Квартирантів маєте? — запитав молодий міліціонер.

— Ні-ні! — швидко відповів Жан.

— На горищі хто ховається?

— Воно забите, горище…

— Теж непорядок. А якщо пожежа?

— Пожежа? — перепитав Жан і закліпав часто, наче збираючись розплакатися.

— Саме пожежа, — повчально повторив міліціонер і додав: — Розбити треба.

— Зараз?

— Можна завтра.

— Обов'язково, — поспіхом запевнив Жан і при цьому чомусь вклонився.

— Прийдемо перевіримо.

Марфа Іллівна поклала на стіл домову книгу й два паспорти. Прийшов і вусатий міліціонер. Доповів:

— Сторонніх немає.

— Ну й гаразд.

Молодий міліціонер діловито перегорнув домову книгу. Подивився паспорти. Підвівся:

— Вибачте за турботи, господарі. На добраніч!

— Спасибі, синочки. Добраніч.

Марфа Іллівна провела міліціонерів до дверей. І тільки-но клацнув замок, а тоді й засувка, Марфа Іллівна полегшено зітхнула й перехрестилася.

Перша година доби

Годинник у шестигранному футлярі з темного полірованого дерева висів на протилежній стіні. Каїров бачив, як велика стрілка під круглим випуклим склом сповзла з цифри «дванадцять» і стала хилитися до цифри «один».

Старшина Туманов — сорокарічний чоловік, дещо пригнічений розмовою з начальником міліції, насторожено й запитливо дивився на незнайомого огрядного полковника.

— Ви сідайте, товаришу Туманов, — сказав Каїров, вдивляючись в обличчя старшини, вкрите ластовинням.

— Нічого. Я постою, товаришу полковник, — шанобливо відповів старшина, гадаючи, що запрошення начальника не більше, ніж ввічливість, що сидіти тут йому, старшині Туманову, немає ніякого сенсу.

— Сідайте, — наполіг Каїров. — Отак… Старші знають, що кажуть. Правильно?

— Так точно.

— У мене до вас ось яке запитання: розкажіть, де ви несли службу ввечері чотирнадцятого березня? Що сталося на вашій дільниці?

— Це ви про машину, яка офіцера збила? — здогадався Туманов і важко зітхнув.

— Цілком правильно.

— Увечері чотирнадцятого березня я ніс службу в районі Рибальського селища, — почав Туманов монотонно, наче переказував текст, завчений напам'ять.

Каїров зрозумів, що старшина не вперше розповідає цю історію, що вона йому досить набридла. Тому перебив запитанням:

— У всьому селищі?

— Ні. Ну… — Старшина почухав потилицю: — По трикутнику, можна сказати: рибозавод, початок вулиці Плеханова й третій кілометр Приморського шосе. Ну… Я ходив.

— Ви були без мотоцикла?

— Так. У нас на тому тижні вийшли з ладу відразу три мотоцикли.

— Зрозуміло.

— Ну… Коли я прийшов на третій кілометр… Там велика трансформаторна будка… Ну… Вона, можна сказати, орієнтир…

— Діюча будка? — Для Каїрова не мало значення, була будка діюча чи ні, та він ще вловлював монотонність у голосі старшини й намагався добити її, цю монотонність, несподіваними запитаннями.

— Ні. Вона розбита. Ну… Коли я підійшов до будки, мені здалося, що хтось побіг угору. Вітру не було, а каміння посипалося. Я вийняв пістолет. І поспішив за будку. Ну… Там такий з'їзд з дороги. Я дивлюся, машина стоїть, студебекер. З номера бачу — військова… Ну… До неї я інтерес одразу й втратив.

— Втратив, значить?

— Звичайно. У військових своя служба. Чи мало вони з якої причини машину за будкою поставили. Ну… В мене на той час сигарети закінчились. Я запитав: «Хазяїн, чи не знайдеться закурити?» Ніхто не відповів. Ну… — Старшина сором'язливо знизав плечима: — Я подумав, що шофер у якійсь справі на гору поліз або з дівчиною притих у кабіні.

— Буває і так? — весело запитав Каїров.

— Всяке буває… Я вирішив обійти машину. Ну… З ліхтариком, ясна річ. Дивлюся… Метрів за два від переднього колеса — слід крові. А під переднім лівим колесом офіцер…

— Котра була година? Точно не скажете?

— Хвилин п'ять-десять на одинадцяту. Ну… Я швидко зупинив попутну машину. Й повідомив воєнному коменданту.

— А в міліцію повідомили?

— І в міліцію. Черговому. Але спочатку воєнному коменданту. Якщо машина військова, ми в першу чергу доповідаємо в комендатуру.

— Ви впевнені, старшина, що, коли підходили до машини, якась людина полізла на гору? — Каїров нахилився над столом, прим'явши газету, що лежала на краю. Дивився на старшину пильно й тривожно.

Туманов було завовтузився під поглядом полковника, що несподівано поважчав, витримав його. Сказав тихо:

— Поліз, точно. Ну… Чи людина? Судити важко. Темно як було. Може, бездомний пес.

— Слідством установлено, що машина йшла з міста. Випадково ви не бачили її?

— Ми не автоінспекція. Наше завдання стежити за порядком. Щоб хуліганства не було, розбою. В нічний час машин іде багато.

— Студебекер — примітна машина.

— Товаришу полковник, машина що людина. Її зупинити треба, роздивитися… Тоді запам'ятаєш… Ішли по дорозі того вечора студебекери. Два чи три бачив. Ну… Що з цього? Номерів не знаю, водіїв у лице не бачив.

— Скажіть, а скільки чоловік сиділо в кабінах тих студебекерів? По одному, по двоє?..

Старшина Туманов співчутливо, якось по-батьківському, хоча був набагато молодший за Каїрова, подивився на докучливого полковника, але твердо відповів:

— Два чоловіки, три…

— Ви впевнені?

— Так. У бік Новоросійська рідко їздять поодинці. Машина з одним шофером одразу привертає увагу.

— Спасибі, старшина. Ви вільні.

Туманов вийшов. Він нещільно причинив за собою двері, і його важкі кроки ще довго й глухо лунали в коридорі.

Крекчучи, Каїров підвівся з крісла. Пройшов до триногої вішалки, де висіли його шинель і кашкет. Золотухін сидів за столом, відчужено дивлячись на відкидний календар.

— Я піду, — сказав Каїров. — Страшенно втомився за цей день.

— Я розпоряджусь, і вас відвезуть машиною, Мірзо Івановичу. — Золотухін підвівся, маючи намір подати полковникові шинель. Але Каїров похитав головою, висловлюючи цим незадоволення. І Золотухін стояв біля вішалки трохи розгублений.

— Тут недалеко, — сказав Каїров. — Я піду. Це корисно — пройтися перед сном. Інакше я не засну. І буду довго мучитися.

— Вам видніше, Мірзо Івановичу, — втомлено відповів Золотухін і опустив голову. Мабуть, він був серйозно засмучений невдачею, що спіткала Туманова.

Каїров застебнув шинель. Сказав спокійно:

— Я тобі не начальник. Але, як старший товариш, як твій учитель, повинен сказати, що ти неправильно поставив завдання Туманову. Не треба було пробувати взяти цього невідомого хлопчиська, чи хто б там не прийшов, на місці, в руїнах. Треба було вистежити, куди він піде. Якісь зв'язки, якісь канали… Пошукати канали, якими вони дістають ці продукти. А тепер що? Справа закінчилася переляком. І все перекрито.

Золотухін скривився. Очевидно, він був дуже незадоволений словами Каїрова, очевидно, йому було боляче слухати ці слова, хоча він, ясна річ, і розумів усю їхню правоту. Але тим неприємніше було чути це йому, людині, що горіла на роботі і вдень і вночі.

— Це все правильно, Мірзо Івановичу. Правильно, так би мовити, з погляду нормального, мирного життя. А тепер хіба є можливість простежити що-небудь? Це все може бути таке випадкове! Тут треба брати зразу, на місці. Тому що нас завжди підтискує час. Спекулянти. Їх треба хапати, і край. На допитах зізнаються. Я в цьому не сумніваюся. Просто Туманова підвів ліхтарик. І сам він неточно все зробив…

Це плутане й навіть наївне пояснення звичайно ж не задовольнило Каїрова. Й він нагадав незадоволено:

— Не можна було посилати одного старшину.

— У мене не вистачає людей. Так працювати важко.

— Усім тепер важко. Війна…

Вони не сказали один одному ні «до побачення», ні «добраніч», але це не означало, що між ними виникла холодність. І справді, вони дуже втомилися за минулу добу.

Ніч так само була темна. І вітер чіплявся за вулицю. І крутився на ній, мов гімнаст на перекладині. Гудок маневрового паровоза пролунав жалібно, а точніше, тужливо й самотньо. Вантажні машини з притемненими фарами рухалися обережно, наче навпомацки.

Слід «Цепеліна»?

Сонце голубило руїни. Коротка й дуже зелена трава пробивалася дрібними віхтиками між обвугленими цеглинами, понівеченим бетоном, іржавим залізом. На барикадах, осілих після нудних дощів, цвірінькали птахи. Пахло білою акацією, бузком, морем.

— Покажіть мені речі Сизова, — попросив Каїров.

Чирков привів полковника на якесь широке подвір'я, вхід у яке охороняв вартовий з гвинтівкою. У дворі стояли видовжені будинки, низькі — одноповерхові. Очевидно, де був склад, мабуть, речовий, тому що біля одного будинку солдати вантажили в машину паки шинелей.

Витягнувши в'язку ключів, Чирков довго шукав потрібний. Нарешті відкрив замок. І вони опинилися в маленькій кімнаті, де було небагато світла завдяки невеликому вікну, забитому гратами. Меблів у кімнаті не було. На долівці вздовж стіни лежали папки з паперами, на яких великими літерами було написане одне слово: «справа…», «справа…», «справа…». Чорна потерта валіза мала вигляд дуже помітний. Вона стояла перед папками. Поруч лежав клунок.

— Це і є речі Сизова, — сказав капітан Чирков.

— Усе забрали?

— Усе, — відповів Чирков і додав: — Природно, те, що являло цінність.

— Так, — замислено сказав Каїров, — відповідь розпливчаста. Цінність, бачте, може являти все. Наприклад, мене цікавить, чи не було в майора Сизова щоденників, записників. Чи не знайшли ви серед речей якихось папірців, може, клаптиків, де щось написано чи не написано. Для мене це дуже важливо.

Чирков стенув плечима:

— Я не можу вам сказати нічого точно. Я особисто не був… Точніше, не був присутній, коли забирали речі. Я послав за ними в готель солдатів. Розумієте, товаришу полковник, Сизов не був підслідчим. Підслідчим був шофер Дешин.

— У нього не було бібліотеки? — запитав Каїров.

— У Дешина? Не знаю… Їй-богу, не знаю…

— Синку, мене цікавить передусім майор Сизов. І тільки потім — шофер Дешин.

— Винен, товаришу полковник. Але мені важко судити, чому вас цікавить постраждалий, власне, навіть жертва, а не злочинець? — Чирков говорив ввічливо, але наполегливо.

— Ви впевнені, що Сизов жертва? — запитав Каїров, розглядаючи валізу.

— Це підтверджують факти.

— Мене вже у твоєму віці бентежили справи, які легко підтверджувалися фактами.

Чирков нахмурився, по-хлоп'ячому зашморгав носом:

— Ніхто не стане заперечувати, що п'яний шофер Микола Дешин чотирнадцятого березня збив майора Сизова. Злякавшись розплати, Дешин покинув офіцера, що стікав кров'ю, і втік у гори. Фактично дезертирував, чим ускладнив своє становище. Логічно?

— Відносно… А в тебе не з'являлося такої елементарної думки, чому раптом увечері майор Сизов опинився на третьому кілометрі за Рибальським селищем біля розбитої трансформаторної будки? Що його могло привести туди?

— Я не ставив перед собою завдання уточнити це. Очевидно, були якісь причини, що привели його сюди. Може, він прийшов на побачення.

— До Тетяни Дорофєєвої? — серйозно запитав Каїров. — Навряд. Він міг зустрітися з нею і вдома.

Чирков погодився.

— Так. Звичайно, не до Тетяни Дорофєєвої.

— Добре, щодо цього пункту ми маємо спільний погляд. Але мене цікавить, чому все-таки Сизов опинився біля трансформаторної будки.

— Товаришу полковник, у Сизова було сто доріг, у нас — одна. Й завжди, якщо подумати, можна знайти сто, двісті, триста версій, цілком логічних, закономірних, виправданих, за якими Сизов опинився біля трансформаторної будки вночі.

— Напевно, так, — погодився Каїров. І повторив: — Напевно, так… Ось і давайте шукати варіант — той самий, єдиний, правильний.

— Чи треба? — незадоволено запитав Чирков. — У мене щодо справи немає жодних сумнівів.

— Спасибі за відвертість.

— Це, напевно, найголовніше у стосунках між людьми.

— Не найголовніше. Але якість важлива… Якось ми виберемо вільний вечір, капітане, й побалакаємо на абстрактні теми.

— Із задоволенням.

— А тепер можете займатися своїми справами. — Несподіваний перехід на «ви» наче підстібнув Чиркова.

Він клацнув закаблуками:

— Слухаюсь… Тільки ось… — Капітан Чирков простягнув Каїрову в'язку ключів: — До замка підходить оцей.

— Спасибі, капітане.

— Дозвольте йти?

— Ідіть.

Чирков чітко повернувся, ще раз клацнув закаблуками. Такій хвацькості позаздрив би і завзятий стройовик. Поли його шинелі на мить розчепірилися, наче зонт.

Каїров мимоволі посміхнувся. Потім неголосно й спокійно сказав:

— Хвилинку, капітане.

І знову повернувся Чирков — не міг же він розмовляти із старшим, стоячи до нього спиною. Але тепер Чирков повернувся, переставивши ноги, як звичайна цивільна людина.

Рука Каїрова лягла на плече капітана. Й, підкоряючись цій руці, ніби в танку, Чирков рушив крок у крок з Каїровим. Вони зупинилися біля стіни, навпроти входу. Каїров тихо промовив:

— Є одна обставина, про яку ти раніше не знав, синку. Я відкрию її… Майор Валерій Ілліч Сизов, одна тисяча дев'ятсот п'ятого року народження, уродженець міста Астрахані, помер чотирнадцятого листопада сорок третього року від ран у батумському госпіталі. Нам треба з'ясувати, чий агент працював тут чотири місяці за документами Сизова. Й за що його кинули під машину. Ясно?

— Ясно, — так же тихо відповів капітан Чирков, з обличчя якого відразу зник вираз погано прихованої образи.

— Що ти думаєш з цього приводу?

— Відразу й не відповіси… Напевне, агентура абверу.

— Німці в Криму. Висновок здається правильним… — Каїров нахмурився. — Хоча як же бути з батумським госпіталем? Батумі далеко від фронту.

— В абверу широка амплітуда дій.

Каїров не любив, коли молоді офіцери хизувалися мудрими словами, наче новими хромовими чобітьми. Він вважав, що така манера розмовляти однаковою мірою свідчить про недостатню скромність і про недостатню професійну підготовку співробітника. Зморщившись, він сказав:

— Воно-то так… Але диверсійною діяльністю займаються не тільки агенти Канаріса. Вже два роки діє «Цепелін» — орган головного управління імперської безпеки. На відміну від абверу «Цепелін» передусім цікавиться глибоким тилом.

— Вони можуть діяти спільно, — припустив Чирков.

Каїров сказав:

— За нашими даними, особливої дружби між військовою розвідкою і гестапо не спостерігається. Але… ворон ворону ока не виклює. І координувати свої дії, за логікою, ці служби можуть.

Варіант

Очевидно, можна стверджувати, що професія контррозвідника вимагає ще таланту. Очевидно, можна порівняти цей талант з водою, що дала можливість прорости зерну, кинутому на сухе поле, зоране щедро, закохано, працьовито.

Крім особистої хоробрості, контррозвідник повинен володіти ще цілою низкою людських якостей. Таких, як принциповість і спостережливість, інтуїція. Він повинен мати чудову пам'ять і велику витримку. Від уміння триматися, бути терплячим може залежати успіх усієї операції, результат праці багатьох днів і ночей. З гостротою журналіста чи художника він зобов'язаний схоплювати деталі. Й не просто схоплювати, але й уміти їх співставити й зробити висновки, здатні залякати ворога, загнати його в глухий кут. Само собою зрозуміло, що контррозвідник повинен бути різнобічно ерудованою людиною. Знання мов, літератури, мистецтва, техніки необхідні контррозвіднику, як лещата чи напилок слюсареві. Контррозвідник повинен бути тонким психологом, природженим актором, із властивим цій професії умінням приховувати свої почуття. І не тільки приховувати, але й радіти, коли хочеться плакати, захоплюватися, коли природніше виразити зневагу, в гніві залишатися стриманим і спокійним.

Але найголовніше — обов'язкове творче начало в людині, яка вирішила боротися зі шпигунами.

Каїров прожив довге і досить складне життя. Він рідко навчався чогось спеціально. Життя вчило його само. І взагалі непогано… Дуже ніжна й тонка за своєю вдачею людина, він звичайно ж затвердів за роки служби, звикся з маскою людини іронічної, хитрої, всевидющої. Він так само любив природу, годинами міг зі своєю Аршалуз розмовляти про кімнатні рослини, повчаючи її, як правильно вирощувати алое, амараліси чи бальзаміни. Але маска потрібна була йому, як диригентові фрак, як футболістові бутси. Він працював у ній. Аршалуз, його люба й мила, бурчала:

— Ти багато бачив… Ти багато знаєш. Не розумію, навіщо напускаєш на себе пиху? Голова твоя від сивини біла, наче місяць. Будь скромніший, Мірзо!

Він і сам би радий бути скромнішим. Не виходить. А переробляти, перекроювати себе пізно. Старий. І голова справді сива…

Аршалуз, як завжди, в усьому має рацію. Бачив він багато. Й знає — дай того ж доля кожному… Книгу б йому написати! Досвідом поділитися. З користю прочитали б таку книгу ті, хто буде після нього. Тільки часу взятися за перо немає. Немає часу… Ось війна закінчиться, тоді інша розмова. Тоді багато хто почне писати. Буде що розповісти людям…

Ще у Поті, познайомившись з обставинами загибелі майора Сизова, Каїров дійшов висновку, що під машиною Сизов опинився з однієї з таких причин. Або його прибрала своя ж німецька розвідка, або справді трапився нещасний випадок. Допомогти з'ясуванню цього міг тільки перегляд справи під новим кутом, вивчення деталей, найменших дрібниць. Якщо Сизова прибрали агенти німецької розвідки, напевно, за завданням центру, то повинні бути причини, що викликали таке рішення. Треба шукати ці причини, треба шукати агентів. Їх, звичайно, наче мошку на світло, тягне до порту, що став у ці дні важливою базою Чорноморського флоту.

Якщо правильний другий варіант, якщо справді трапився нещасний випадок, то слід з'ясувати канали зв'язку Сизова. Він цілком міг бути резидентом. Але якщо він був навіть рядовий шпигун, усе одно існували канали, якими він отримував і передавав інформацію.

Один знайомий археолог якось розповів Каїрову, що, знайшовши глиняну статую велетенського будди, вчені знімали з неї тонни грунту маленькими щіточками, тому що найменше зусилля, необережний рух могли загубити знахідку, перетворити її на порох. І тепер у Каїрова було таке відчуття, що десь отут закопаний глиняний будда й що до нього теж треба дістатися з обережністю. Значно делікатнішою, ніж археологам. Цього будду можна сполохнути. Й він зникне. Й тоді його доведеться шукати знову. Довго й важко шукати.

Досвід підказував, що найкраще йти від простого до складного. Перевірити версію з нещасним випадком. На користь його говорила одна немаловажна обставина. Який сенс німецькій розвідці інсценувати нещасний випадок, якщо вона могла прибрати небажаного їй агента менш клопітним способом? Прибрати, не залишаючи жодних слідів.

Каїров підняв запис допитів шофера Дешина.

Запитання. Чи визнаєте ви себе винним у тому, що ввечері 14 березня цього року, порушивши правила водіння автомобілів, що виявилось у незабезпеченні безпеки руху, збили майора Сизова Валерія Ілліча, що і стало причиною його смерті?

Відповідь. Визнаю.

Запитання. Освітіть детально обставини пригоди.

Відповідь. Які обставини. Збив, і край!

Запитання. Є одна обставина. Ви збили його не на проїжджій частині, а в тупику за трансформаторною будкою. Як ви потрапили в тупик?

Відповідь. Не знаю. Може, мене освітила зустрічна машина.

Запитання. А точніше?

Відповідь. Зустрічна машина освітила.

— Тупик — це зачіпка, — сказав Каїров Чиркову. — Ви помітили, Дешин завагався в цьому пунктику. Лише на повторне запитання відповів ствердно.

— Тут би треба підтиснути, — сказав Чирков.

— Треба, — підтвердив Каїров.

— На жаль, я ж тоді не знав, хто такий Сизов насправді.

— Не все ще втрачено, — сказав Каїров. — Я повинен бачити шофера Дешина.

— Це просто. Його зараз приведуть.

— Ні, — похитав головою Каїров. — Мені ще рано допитувати. Подивитися його між іншим. І побалакати б між іншим…

— Збоку поспостерігати?

— Не зовсім. У камері яке опалення?

— Парове.

— Батарея є?

— Так.

— Чудово, капітане. Дістаньте мені робочу спецівку. Якнайбруднішу. Розвідний ключ. Молоток. І перекрийте парове опалення.

У камері

Він, зсутулена, обросла людина з запаленими від безсоння очима, рідко сідав на табуретку, а здебільшого міряв камеру кроками. Дослухаючись до кожного звуку, що лунав у коридорі гауптвахти, він завмирав, напружуючи слух і зір. Вузькі двері в чорних тріщинах заворожували його. А коли вони, риплячи, відповзали в коридор, дихання його зупинялося, наче шершавий зашморг захльостував горло.

Ніхто точно б не вгадав, скільки йому років, але за документами він значився 1916 року народження. Отже, йому пішов двадцять восьмий рік. Дев'ять років він попрацював шофером. Освіта — неповна середня, неодружений… Безпартійний. Уродженець міста Чити. Прізвище Дешин. Звати Микола. І батька Миколою звали.

Каїров помітив усе: й переляк, і розгубленість, і полегшення, яке, мов дихання життя, торкнулося щік, очей Дешина, кутиків його рота, коли він побачив, що вартовий залишився за дверима, а в камеру зайшов немолодий слюсар у промасленому комбінезоні і з сумкою, звідки стирчав великий розвідний ключ.

— Здоров, синку! — привітно сказав Каїров і, схопившись рукою за поперек, зморщився. — От дідько, кістки ломить! Можна? — Він кивком показав на табуретку.

— Сідай, батьку! — грубувато, але якось тужливо сказав Дешин.

Каїров, крекчучи, дістався до табуретки. Поліз за цигарками. Не виймаючи пачки з кишені, дістав одну цигарку. Потім у руках у нього опинилося кресало. Воно було зроблено з напилка. Й кінці кресала заокруглювалися, мов колеса. Кремінь, на який Каїров поклав гніт, голубів вузькими зламаними прожилками. Він добре давав іскри. Вони віялом розліталися врізнобіч. В камері приємно запахло вогником.

— Не знайдеться закурити, батьку?

Каїров прокашлявся. Неохоче, явно виявляючи скупість, відповів:

— Пошукаємо.

— Та ти не муляйся. Шостий день без куріння. Вуха попухли.

— Заріс як! Давно сидиш, чи що?

— Не питай, — прикуривши, відповів Дешин.

— Давно. Значить, скоро відпустять.

— Чому так думаєш? — швидко й насторожено запитав Дешин.

— Тепер довго не тримають. Смислу нема. Воювати треба.

— Я хоч зараз на фронт! — Дешин схопив себе за груди: — Я фашистів!.. Я їх, гадів!.. Але боюся, не пошлють. Вишку мені, батьку, приляпали.

— Не жартуй.

— Правду кажу, — Дешин промовив ці слова тихо й спокійно. Підійшов до стіни. Притулився спиною: — Ось і сиджу, як у мишоловці. Дожидаюся.

— Виходить, що будь-якої хвилини тебе можуть теє? — сказав Каїров і показав пальцями вгору.

— На помилування подав. Відмовлять, значить, теє…

— Важко ждати?

— Ой як важко! — Дешин заплющив очі. — Краще б кулю в лоб. Одразу. Щоб не думати. Зіграти в ящик не страшно. Страшно думати про це.

— Може, воно так спокійніше.

— А на дідька мені спокій потрібний, якщо земля залишиться, а мене не стане! Це ж усе… Більше не закуриш, дівку не обнімеш. Пісню не почуєш…

— Ох! — Каїров, крекчучи, вийняв із сумки розвідний ключ, присів навпочіпки біля батареї парового опалення. Похмуро й докірливо подивився на Дешина: — Накоїв ти, видно, хлопче, справ негарних, коли з такою суворістю до тебе поставилися.

— Офіцера переїхав, — кліпнув Дешин короткими віями. Й туга була в його голосі. Й страх.

— Шофер… — Каїров осудливо похитав головою: — Водити машину не вмієш — ходи пішки.

— Я? Ти не мели дурниць, батьку! Я дев'ять років за баранку тримався. — Тепер у голосі лунала тільки образа. Ні, напевно, не тільки образа, а й роздратування.

— Він до тебе сам під колеса кинувся?

— Мабуть, ні… — засумнівався Дешин. — Баба в нього тут красива. Сам майор. З грошима.

— Знайомий?

Дешин невизначено знизав плечима, наче й не знав, що відповісти на це питання.

— Знайомим не назвеш. Офіцер із штабу. Часом на машині його підкидав. У нашого брата шофера таких знайомих гарнізон. Дай іще закурити!

— Важко зараз із курінням, — зморщився Каїров і важко зітхнув.

— Не скупися, батю!.. — мало не благав Дешин. — Іще дістанеш собі. А для мене вона, може, й остання…

Каїров знову стукав кресалом об кремінь.

— Спасибі, батьку. На тому світі зустрінемося. Частуватиму цигарками я.

— Нащо так жартуєш? Я стара людина. Я теж про смерть думаю. Не треба жартувати на цю тему.

— А я, може, від страху жартую. Я боюся, може!

— Ти мужчина.

— Ну то й що… Мені ось один хлопець розповідав. У далекі часи за кордоном, у Франції чи Італії, такий звичай був. Засудженому на страту чоловікові на ніч перед стратою приводили молоду гарну дівчину. Й спав він з нею, щоб сім'я все з нього вийшло. Щоб не загинуло разом з ним майбутнє життя, яке в кожному з пас закладене.

— Добрий звичай, — погодився Каїров.

— Зрозуміло.

Каїров понуро глянув на ключ, важко підвівся з табуретки. Сказав із сумнівом:

— А мені одне незрозуміле. Задавив ти людину. Важкий випадок, так за це ж не стріляють!

— Стріляють не стріляють. Цікавий ти, батьку, дуже.

— На старість усі цікаві. Я про що кажу. Не вмієш водити машину — ходи пішки.

— Знову своє. Я шофер другого класу. Автобус у Читі водив. А тут ускочив у халепу. І нічого не доведеш… Ішов я в рейс. Напросився до мене Сизов. Підкинь, каже. Коло треба було зробити. Виїхали на третій кілометр. Він каже: стій, друга зачекати треба. В жіночий гуртожиток він, що при рибозаводі, значить, заходив. І сам пішов. А мені пляшку з горілкою залишив. З'їхав я з проїжджої частини в тупичок. За трансформаторну будку. Випив. Може, від того, що обідав погано, відключився я. Пропала пам'ять. А коли очуняв, майор під колісьми мертвий… Я втікати.

— Перелякався.

— Перелякаєшся… — сумно посміхнувся Дешин.

Каїров ніби над силу підійшов до стіни, всім своїм виглядом удаючи, що йому недобре. Помацав рукою батарею. Запитав:

— І скільки ж ти втікав?

— Дві доби.

— Вишка тобі за дезертирство.

— Не помилують, думаєш?

— За інших вирішувати важко.

— Це правильно… — Дешин затягувався часто-часто, наче його квапили.

— А той, друг майора, не приходив? — поцікавився Каїров.

— Ні. Не приходив.

— І хто він, не знаєш?

— Мені це байдужо.

— Дарма… Я ось із твоєї розповіді не збагну, коли ж ти майора задавив?

— Сам не розумію. Ось думав, думав… Якщо тільки він, коли зліз, — може, пішов за обочину по нужді. А я тут завертати в тупик став, фар не вимикаючи. Й може, зачепив його. Потім протягнув…

— Так. Незавидне в тебе становище. — Каїров одвернувся до стіни й кілька разів ударив ключем по батареї.

За хвилину в коридорі почулися поспішні кроки й хтось голосно запитав:

— Де сантехнік буде?

— У шостій!

Відчинилися двері. Задиханий виводний сказав:

— Товаришу майстер! Швидше в котельню, там трубу прорвало!

Тетяно, пам'ятаєш дні золоті…

Старий шкіпер Пантелеймон Миронович Обмоткін, уперше побачивши свою рідну внучку Тетяну, коли їй пішов шістнадцятий рочок, повчально промовив: «Красива. Занадто красива! А краса, як і випивка, добра в міру». Дід ходив по багатьох морях, обмітав кльошами набережні Марселя, Сінгапура, Шанхая… Жоден, навіть найбільший танкер у світі не вмістив би у себе стільки спиртних напоїв, скільки випив Пантелеймон Миронович за сорок років плавання. Віскі, ром, джин, горілка, коньяк… Ех, та хіба перелічиш!

— Я безліч разів зраджував своїй дружині, — говорив старий шкіпер. — Ось чому мені досить глянути на молоду дівчину — і я краще за всяку ворожку визначу, що з неї вийде.

Тетяні запам'яталася зустріч із дідом. Багато з часів юності забулося, зринуло, не залишивши в пам'яті сліду, — так скочується мала вода, що встигла тільки лизнути берег та пошелестіти галькою. Але приїзд діда вона пам'ятала ясно, наче це було вчора, а не дев'ять років тому — в тридцять п'ятому році. Там жила і бабуся. Але згодом бабуся померла. Вона потрапила під машину «швидкої допомоги». Й Тетяна вважала й досі вважає смерть бабусі безглуздою. Про діда вона багато чула. Уявляла його високим і сильним. І красивим, оскільки родичі, всі без винятку, заявляли, що Тетяна схожа на діда.

Дуже радісно було зауважити, — дід виправдав її кращі сподівання. І зріст, і постава, і дідові очі могли прикрасити будь-якого чоловіка. Ось тільки старий був дід. І обличчя ііого було зморшкувате й коричневе, наче шкіра портфеля.

Пантелеймон Миронович привіз внучці подарунки. На жаль, він не знав її зросту, повноти. Й усі сукні виявилися в грудях затісними для Тетяни, а білизна — завеликою. Та це нічого. Важливо, яка це була білизна, які запаморочливі гарнітури.

Тетяна здогадалася, що звичайно ж не внучці купував їх у Гонконгу дід. Але з якоїсь причини вони не дійшли за призначенням. Тетяна дякувала долі за це.

Весна. 1937 рік. Тетяна закінчує десятирічку. Остання чверть. Щоправда, в класному журналі навпроти прізвища Тані стоїть негарне слово «пос.»… Ну й що? «Посередньо» — теж державна оцінка. На «добре» й «відмінно» нехай негарні вчаться. Їм потрібніше…

Цвіте біла акація. Щовесни цвіте. Здається, й звикнути можна. Але так тільки здається… А ось потепліє земля, засиніє небо, наче підмальоване. Й море — барвиста клумба — напоїть пахощами повітря. Тоді дивися на гілки акації. Незабаром з'являться білі кетяги. Й до пахощів моря додасться ще один, приємний-приємний… Він вносить в душу сум'яття, будить мрії…

Кожен мріє про своє: один хоче підкорити гірську вершину, другий — написати оперу, третій — отримати гарну спеціальність…

Тетяна мріяла потрапити в ресторан «Інтурист». Вона не замислювалася про те, чи складе екзамени за десятирічку, чи пі, чи вийде заміж, чи ні, чи стане в майбутньому лікарем або пожежником. Їй було байдуже все це. Вона могла б мріяти про гарну сукню, про лаковані туфлі. Та й шовкова сукня, і модельні туфлі, вкриті чорним лаком, і навіть витончена спідня білизна з Гонконгу в неї були. Предметом її прагнень став ресторан «Інтурист».

Він голубів неподалік од набережної, між міським парком культури й відпочинку і Будинком моряків. Його обвиті гліцинією тераси здавалися сповненими особливого таємничого життя, де царювали офіціанти в накрохмалених куртках і вечорами грав золототрубий джаз.

Жінки з посмішками і без них піднімалися широкими східцями. Жінок підтримували чоловіки. А східці підтримували вибілені колони. Вони, були виліплені у формі ваз. І в кожній вазі росли рожеві пухнасті квіти, назвою яких Тетяна не цікавилася.

Гуляючи з подругами біля ресторану, Тетяна, мов повітряна куля, вільна від усякого вантажу й насамперед од вантажу забобонів, з тужливою заздрістю дивилась услід парам, що заходили й виходили. Й думала, що колись і для неї почнеться справжнє життя. Почнеться саме в ресторані «Інтурист».

Це правильно, що людина — коваль свого щастя. Це правильно: хто шукає, той завжди знайде.

Хлопець був високий на зріст. І м'язи в нього грали під засмаглою шкірою, коли він ліг на пісок, а потім повернувся на бік і став пильно розглядати Тетяну. Вона також лежала на піску. В синьо-білому купальнику. А на юнакові були не чорні сатинові труси, в яких звично на пляжі засмагали місцеві хлопці, а вузькі пурпурні плавки з яскраво-жовтою тасьмою по краях і на боці. Тетяна зрозуміла, що хлопець з корабля. І почервоніла, як уміють червоніти ще не зіпсовані дівчата, вважаючи, що моряк непристойно довго роздивляється її груди.

— Де ви встигли так засмагнути? — запитав хлопець.

— На даху, — відповіла Тетяна.

— Дивно. Відкрийте секрет.

— Ніякого секрету немає. З березня місяця щоденно вилажу на дах сарая. Лежу там хвилин тридцять-сорок…

— Барсуков, — назвався хлопець і запитав, як її звати.

Вона відповіла. Взагалі, якщо дивитися збоку, все було звичайним. Тисячі, а може, десятки, сотні тисяч людей знайомились отак на цьому березі, а потім зустрічалися ще і ще.

Увечері Тетяна сиділа в ресторані «Інтурист», і діловитий офіціант з перекинутою через руку серветкою записував недогризком олівця те, що диктував йому Барсуков. Вони розташувалися біля вікна. Скатертина на столі була не така свіжа, як здавалося з вулиці. І сіль довкола прибору було розсипано, й перець також.

У центрі зали за трьома зсунутими столиками — весела компанія моряків. Дуже часто хтось з них підходив до оркестру, шептався про щось із скрипалем, зібгана кредитка переходила з долоні в долоню. І тоді скрипаль голосно оголошував:

— На замовлення екіпажу танкера «Дунай» виконуємо улюблену пісню їхнього дорогого боцмана…

Боцман сидів до Тетяни спиною, і вона не могла бачити його обличчя, але вирішила, що він некрасивий. Боцман обожнював народні пісні. «Світить місяць» змінювався «Калинкою», а «Калинка» — «Коробейниками». Нарешті боцман зажадав послухати «Очі чорні». І Барсуков запросив Тетяну танцювати. Він водив, як бог. Це вирішило все…

Та ба! Перше кохання виявилося таким же недовговічним, як і морська хвиля.

Через десять днів Барсуков пішов у рейс, а вона познайомилась з студентом юридичного факультету Чирковим, що проходив практику в місцевому народному суді.

Першої ж ночі 1938 року Тетяна стала його дружиною. Подружнє щастя могло бути довге, якби Чирков не страждав застарілою нав'язливою ідеєю. Він вважав, що його дружина повинна мати вищу освіту й прагнути до знань, як річка до моря. Та ба! Тетяну вабило інше русло. Воно звивалося між крамницями, ресторанами, перукарнями. Однак матеріальний достаток практиканта виявився хиткою посудиною для такого звивистого шляху.

За Дорофєєва Тетяна вийшла в травні сорок першого року. Менш ніж через місяць почалася війна. Дорофєєв був знаменитий у місті футболіст. Лівий крайній у команді «Порт». Чирков, який не пропускав жодного матчу, водив з собою на стадіон і Тетяну. Якось сталося, що вона запам'ятала гру Дорофєєва. Він вважався робітником порту. Та, зрозуміло, не працював. А приходив двічі на місяць по зарплату. Тетяна після розлучення з Чирковим улаштувалась касиром у бухгалтерії морського порту. Так вони й познайомилися.

Порівняно з Чирковим новий чоловік здався їй таким дурним, що вона через тиждень зрозуміла — вони не зможуть протриматися разом навіть медовий місяць.

Розсудила їх війна.

Уже в липні Тетяна овдовіла.

Біженці з Одеси й Криму заполонили місто. Міськкомунгосп став виявляти природний інтерес до Тетяниної двокімнатної квартири. Підселення можна було ждати з дня на день. Тоді Тетяні спала щаслива думка: пускати на постій офіцерів. Вони довго не затримувалися в місті. І, як правило, були чоловіки дотепні й веселі.

Тетяна припудрила кінчик носа. Шкіра на ньому трішки лущилася. Це дратувало молоду жінку. Навіть лякало. Вона розуміла, що обличчя її старіє. І вся вона старіє. І якщо доживе, то колись стане такою ж старою, як Марфа Іллівна. Й чоловіки будуть дивитися на неї без захоплення чи просто не помічати. Що робити тоді? Для чого жити? Щоправда, при її фігурі, при її жіночих даних років п'ятнадцять іще можна протриматися. Закривши коробку з пудрою, Тетяна глянула на годинник. Незабаром на роботу. А ще треба забігти до Марфи Іллівни. Квапливо накинувши пальто, вона схопила сумку й вийшла в коридор. У цей же час у двері постукали. Тетяна повернула ключ. На порозі — Марфа Іллівна.

Протиснувшись у коридор, кравчиня шепотом запитала:

— Сама?

— Нікого більше немає.

— Біда, — сказала Марфа Іллівна. — Нещастя.

Дешин змінює показання

Його викликали вночі. Після дванадцятої заскреготав замок. І двері, рипнувши, вивалились у коридор. Брудна стіна, короткозоро висвітлена лампочкою, наче підштовхувала вивідного, що не зупинивсь у дверному отворі, а ступив у камеру. Сухо сказав:

— Збирайся.

— Зовсім? — без жодної надії запитав Дешин.

І щось обірвалось у нього під горлом, і він відчув, що обличчя, і руки, і все тіло його мокрі, наче він стоїть під дощем.

Вивідний нічого не відповів. Зняв з плеча карабін, поставив на долівку. Приклад гримнув об дошки, наче постріл. Передчуття Дешина посилилися. Він опустив ноги з нар, підвівся, не відчуваючи власної ваги. Подумав, що ступить крок — і впаде, безшумно, плавно, як поставлений на ребро папір. Він хотів накинути шинель, але вивідний зупинив:

— Не треба.

— Може, й чоботи візьмеш, — сказав Дешин. — У шофера вони завжди носкі.

— Припиніть розмови! — відрізав вивідний.

У коридорі Дешин побачив начальника караулу, молодого лейтенанта, і з ним двох солдатів. Озброєних. Він сказав начальнику караулу:

— Не маєте права. Ви зобов'язані показати мені відповідь. Я просив про помилування.

— Не тремтіть, — відповів молодший лейтенант. — Вас викликають на допит.

Злегка запаморочилось у голові, вага стала повертатися в тіло. Й Дешин відчув під собою цементну долівку. Й похвалив у душі вивідного, що той не скористався його хвилинною слабкістю і відмовився від чобіт.

Світло в кабінеті поставили так, щоб освітлювався тільки стілець, на якому сидітиме допитуваний. Каїров одсунув крісло в далекий кут кабінету. Й звідти міг спокійно стежити за ходом допиту.

Як і домовилися, Чирков почав без передмов:

— Дешин, я допитував вас уже чотири рази. Тому опустимо формальності. Уточнимо деталі.

— Слухаю вас, громадянине слідчий, — з готовністю відповів Дешин.

— Ось і чудово. Згадайте, в який час, де й куди майор Сизов просив вас його підкинути?

Ні. Дешин не здригнувся. Він тільки отетеріло дивився на Чиркова. Насупився. Глухувато відповів:

— Я не показував цього на слідстві.

— Знаю… Тому запитую.

— Якщо знаєте, нічого й запитувати.

— Дешин, повне й найвідвертіше зізнання — ваш єдиний шанс урятувати життя. Я вас не обманюю, Дешин. Справа може бути переглянута лише в тому випадку, якщо викриються якісь нові, особливі обставини. У ваших інтересах говорити тільки правду.

— Я й кажу правду.

— Не всю.

— Мене помилують? — з надією запитав Дешин, очі забігали, здавалося, з них ось-ось бризнуть сльози.

— Можливо. — Голос невидимого Каїрова, що пролунав з глибини кабінету, здавалося, налякав Дешина. Він раптом поник, розслабився.

Чирков похитав головою:

— То мовчатимете?

— Ні… Я скажу, — в'яло відповів Дешин. — Майора Синова зустрів після обіду, коли вийшов із солдатської їдальні. Сизов запитав, як у мене сьогодні з часом. Я відповів, що ввечері вирушаю в рейс. Він сказав: «Вибирайся раніше, підкинеш мене в Перевальне».

— Вас не здивувало це прохання?

— Ні. Я вже двічі або тричі возив майора туди.

— З якою метою?

— У начальства не запитують.

— А все ж? Він доручав вам перевезти вантаж чи пасажирів?

— Ні. Він їздив сам. Там госпіталь… Розумієте, громадянине начальник? — Дешин розвів руками. Й жалюгідна подоба посмішки з'явилася на його обличчі.

— Поясніть! — сухо зажадав Чирков.

— Молоденькі медичні сестрички. Там навіть я з однією познайомився. А майорові і сам бог велів мати серед них кохану.

— Хто вона?

— Не можу відповісти.

— А жінка, з якою зустрічалися ви?

— Жінка? — здивувався Дешин. Заперечив сумно: — Вона ще майже дівчинка.

— Прізвище?

— Не запитував. Оленкою її звати. Там усі знають.

— Далі? — підштовхував Чирков. Якби Дешин міг добре бачити обличчя слідчого, він би легко зрозумів, що капітан незадоволений його в'ялою непевною відповіддю.

— Увечері, значить, я поїхав. Загальмував біля Держбанку. Там до мене в кабіну сів майор Сизов. На третьому кілометрі звелів зупинитися, друга, значить, забрати треба було.

— Друг не ждав майора біля трансформаторної будки?

— Ні. Він був у гуртожитку рибозаводу. Майор виліз. А мені фляжку з горілкою залишив. Я в тупичок з'їхав, щоб автоінспекцію не дратувати. Там і приклався до фляжки.

— Вас не здивувало, що майор дав вам горілку?

— Ні. Він завжди що-небудь давав. Горілку чи цигарки.

— А коли ж ви задавили майора?

— Сам не збагну. Випив. Задрімав трохи. Коли отямився, майор був готовий.

— Чому ви приховали цю обставину на слідстві? — запитав Чирков.

— Я боявся… за нетверезий стан одержати більше.

— Одержали під зав'язку… — подав голос Каїров. — А скажіть, куди ви дівали фляжку?

— Здається, вона залишилась у кабіні.

Відповідь не задовольнила Каїрова:

— А якщо точніше?

— Я не брав її.

— Виходить, вона зникла.

— Я не брав її, — повторив Дешин.

— Згадайте, коли ви отямилися, то фляжку бачили?

— Не звернув уваги.

— Жаль. Це єдиний речовий доказ, який міг підтвердити правдивість ваших слів. Але його немає.

— Може, фляжку взяв міліціонер, — сказав Дешин.

— Не думаю, — відповів Каїров. — Але ми уточнимо.

Госпіталь у Перевальному

У той день гарно світило сонце. Й молоде листя, жовте й клейке, дивилося в небо, як у дзеркало. Густо пахло землею і терпкою зеленню, а коли шосе виходило до моря і воно віялом розгорталося перед машиною, повітря свіжіло, наче відчинялася кватирка, й можна було вгадати, як пахнуть водорості, черепашки, галька.

Вони їхали вдвох. Машину вів Чирков. Каїров сидів поряд. Мружачись од яскравого сонця, дивився на дорогу, обсаджену пофарбованими у колір землі стовпчиками, за якою, опускаючись удалину, світлів видолинок. Розкидані по видолинку будиночки й огорожі навкруг них здавалися Каїрову іграшковими.

Обігнали полуторку, заповнену ящиками. Вийшли на крутий підйом, що обплітав безлісну гору, ледь прикриту дрібним чагарником.

Чирков, в якого сьогодні не відчувалося холодності в погляді й настрій був по погоді, розмірковував:

— Якщо фляжка існувала насправді, значить, її хтось узяв. Виходить, що був третій. Хто? А якщо це друг Сизова…

— Треба уточнити, чи були того вечора гості в жіночому гуртожитку. Візьміть це на себе.

— Слухаюсь, — кивнув Чирков.

— А про фляжку… Я, наприклад, не бачу причин, заради яких Дешину належало вигадувати цю історію.

— Я також… Тим більше він говорив про фляжку там, іще в камері, коли ви прийшли до нього сантехніком.

— Він пізнав мене сьогодні вночі? — запитав Каїров.

— Не думаю.

— Так. Заплутана історія. До речі, вам не здається, капітане, що «справа шофера Дешина» звучить кримінально й не виражає суті? Настав час дати операції кодову назву.

— Згоден. Так зручніше. Невідомо, що ми ще тут розкопаємо.

— Будду.

— Як ви сказали? — не зрозумів Чирков.

Каїров опустив скло. Меткий вітер прошмигнув між сидіннями, потім повернувся ще і ще…

— Пропоную назвати операцію «Будда». Вам зрозуміло чому?

— Ні, — признався Чирков.

— Я згодом поясню…

— Справа не в мені. Така назва не сподобається начальству.

— Начальство знає мої смаки. Воно просило мене тільки не кодувати операції назвами квітів. Уявляєте, операція «Азалія». Гарно?

— Цілком.

— Коли-небудь бачили її?

— Ні.

— О! Це розкішні, що густо сидять, квіти з маленьким вузьким листям.

— У мене таке враження, що ви знаєте все на світі.

— Контррозвідник повинен володіти саме такими знаннями. На жаль, у світі є багато речей, про які я не маю поняття.

У госпіталі медсестру Оленку всі вважали схожою на хлопчиська. Й виною тому було не тільки волосся, підстрижене дуже коротко, але й задерикуваті очі, й хода, як у хлопчика-підлітка, й манера розмовляти, нестримно жестикулюючи. Якщо врахувати, що на обличчя вона була гарненька, та ще світлокоса, завжди носила чистенький халат і білосніжну хустину, вдачу мала чуйну, то неважко здогадатися — вона була загальною улюбленицею. І ніхто не знав і, може бути, навіть не підозрював, що Оленці зовсім не подобалося, коли в госпіталі її називають Льонькою і додають при цьому: «Свій хлопець». Вона все-таки була дівчиною. Звичайною дівчиною…

Місяців зо два тому, гнилого лютневого дня, коли широкі хмари йшли низько, мало не торкаючись даху госпіталю, і колючий дощ періщив, немов батіг, Оленка познайомилася з шофером Миколою. Він привіз якогось майора й сидів у кабіні машини. Оленка бігла через круглий асфальтований двір у двоповерховий особняк з товстими похмурими колонами біля входу, де жив увесь медичний персонал госпіталю. Микола відчинив дверцята, гукнув:

— Дівчино, загальмуй! — Вона зупинилась. А він сказав: — Пригости чайком, мила. Змерз, як дідько.

— Біжи за мною, — відповіла вона.

І він побіг.

Розчервоніла й весела, вона напоїла його чаєм з міцною заваркою і грудками цукру. Він пив із задоволенням. Дмухав на край металевого кухля. Й розповідав смішні анекдоти, багато з яких Оленка чула і раніше. Та вона однак сміялась. Їй було весело з ним. І вона відчувала, що подобається йому.

Микола приїжджав іще тричі, все з тим же майором. Але двічі Оленка, як на зло, чергувала. А останнього разу майор пробув у госпіталі лише кілька хвилин.

Прощаючись, Микола обіцяв незабаром заїхати. Але обіцянки не викопав.

… Оленчине ліжко стояло біля вікна. В кімнаті з високими, пофарбованими в салатовий колір панелями було свіжо й чисто. Широка шафа, поставлена до стіни торцем, загороджувала вхід, утворюючи перед дверима маленький тамбур, прикритий вузенькою, барвистою завіскою. Кімната на трьох. Посередині — стіл. На ньому темна бордова вазочка з молодими розпухлими гілочками граба.

Стягнувши покривало, Оленка сіла на ліжко. Високо піднявши руки, зняла блузку. Тут же почула, як двері без стуку відчинились. Оленка злякано запитала:

— Хто там?

Гойднулася портьєра. Неприваблива на обличчя дівчина в білому халаті зупинилася біля столу, подивилася скоса на вазочку, потім сказала:

— До начальства госпіталю тебе викликають, Оленко.

— Спати хочу.

— З ночі?

— У шостій палаті на світанку моряк помер. При повній свідомості помирав. Усе пальці мої розглядав. І стверджував, що вони музикальні, що мені треба грати на віолончелі. А я цього інструмента не знаю. Ти коли-небудь бачила віолончель?

— Неодноразово, — упевнено відповіла дівчина. — Вона на саксофон схожа. Тільки труба довша.

— А я чомусь думала, що на гітару. Він так гарно про пальці говорив.

— Ні. На саксофон. Одягайся.

— У мене немає сил підвестися з ліжка, — зізналася Оленка.

— Чи скажу, що тебе не знайшла?

— Все одно не відстануть.

У кабінеті начальника госпіталю Оленка побачила тільки двох офіцерів.

— Вибачте, мені потрібен начальник, — сказала вона.

Й хотіла вийти.

— Не поспішайте, чарівна дівчино, — сказав немолодий огрядний полковник. — Вас звати Оленка?

— Так.

— Ось і чудово. Ми вас ждемо. Проходьте, будь ласка, Оленко. Сідайте. Я полковник Каїров. А це капітан Чирков.

Капітан був набагато молодший від полковника і, як здалося Оленці, серйозніший. За весь час він навіть не ворухнувсь і тільки дивився на Оленку пильно, наче просвічував рентгеном. Розгубленість, що спочатку опанувала Оленку, змінилася Цікавістю. Дівчина неквапно пройшла в глиб кабінету. Й опустилася в низьке незграбне крісло, покрите зім'ятим полотняним чохлом.

Каїров запитав:

— Оленко, ви знайомі з шофером Миколою Дешиним?

— З шофером Миколою — так. Але я не знаю, як його прізвище.

— Гляньте, будь ласка, — сказав капітан Чирков і вийняв з папки, що лежала перед ним, велику фотографію Дешина.

— Що він накоїв? — глянувши на фотографію, стурбовано спитала Оленка.

— Це він? — повторив запитання Каїров.

— Так.

— Він ваш друг?

— Ми знайомі, — спокійно, з внутрішньою гідністю відповіла дівчина.

— Давно?

— З лютого місяця. Він приїздив сюди.

— Часто? — запитав Чирков і чомусь збентежився. Кінчики його вух почервоніли дуже помітно.

— Тричі.

— Сам? — доброзичливо поцікавився Каїров.

— Ні, — похитала головою дівчина, перевела погляд на Чиркова й відповіла так, наче запитував капітан: — Він приїжджав з майором.

— Ви знаєте прізвище майора? — Голос у Чиркова був напружений, наче він над силу видавлював слова.

— Не цікавилася, — винувато призналась Оленка.

— А в обличчя його пам'ятаєте?

— Бачила один раз.

— Він тут є? — Чирков поклав перед нею кілька фотографій.

Оленка швидко знайшла фотографію майора Сизова:

— Ось він.

— Ви не помиляєтесь?

— Ні. Я його запам'ятала. Він подивився на мене так. Я зрозуміла, що не сподобалась йому.

— У жінок є таке чуття, — зауважив Каїров.

— Є, — підтвердила Оленка.

— До кого він приїжджав? — запитав Каїров.

— Не знаю.

— Жаль. — Каїров засмучено похитав головою. — Дуже жаль. Ми на вас дуже розраховували, Оленко.

— Якщо потрібно, я спробую дізнатися.

— Ми були б вам за це вдячні, — сказав Чирков і несподівано усміхнувся Оленці. Гарно, ніжно.

І вона ствердно відповіла:

— Я дізнаюся.

— Тільки робити це треба делікатно, не привертаючи зайвої уваги, — пояснив Каїров. — Між іншим… Зрозуміло?

— Так, — тихо й серйозно відповіла Оленка.

— Нехай це буде вашим комсомольським дорученням. Бойовим дорученням, — сказав Каїров, який полюбляв (що вдієш!) гучні фрази.

— Я приїду до вас завтра в цей час, — сказав Чирков, підводячись. — Строк достатній?

— Цілком. — Оленка теж підвелась.

— До побачення! — Чирков простягнув їй руку.

Автобіографія

Природний убуток

— Що я йому скажу? — злякано запитала Тетяна.

— Не знаю, — ховаючи погляд, заявила Марфа Іллівна, й друге підборіддя її неприємно хитнулося.

— Він не повірить.

— Його справа. Тільки з'являтися біля тайника, тим більше товар туди класти, не раджу.

— Він сказав, що ви йому винні дві тисячі.

— За цеглу? Дуже багато хоче, — сказала, як відрізала, Марфа Іллівна, махнула при цьому рукою і почервоніла.

— Він приносив не цеглу.

— Мені невідомо, й тобі — теж.

— Ви ніколи нікому не вірите, — зітхнула Тетяна.

— Це мій недолік.

— З недоліками треба боротися.

— О, якби тільки з недоліками! До них руки не доходять.

— Марфо Іллівно, ви забалакаєте кого завгодно.

— Правильно, Тетяночко. Змалечку я заїкалася. Потім вирівнялась. І тепер балакаю, спину нема. Жан часом почне на інструменті репетирувати, а я до нього з розмовами. Він у мене слухняний, чемний. І то заблагає: «Мамо, ви кричите так, що я барабана не чую».

— Вам добре жартувати, — гірко зауважила Тетяна. — А що я скажу йому?

Марфа Іллівна ухилилася від відповіді:

— Дай води попити.

Вони пройшли на кухню.

— У мене квас є, — сказала Тетяна.

— Ні, краще води. Я квасом не напиваюся.

Крякнувши голосно й неприємно, Марфа Іллівна поставила спорожнілу склянку на підвіконня. І повернулася спиною до вікна, яке хрест-навхрест було заклеєне вузькими смужками марлі.

— Ти, Тетяно, не сумуй. Покладися на мене. Твій, він людина обережна, навіть мені не ризикує показатися. Він усе розуміє. Передай йому — наперед товар нехай до тебе приносить. Коли я сама носитиму, коли ти… Ні в кого підозри це викликати не може. Ти моя клієнтка довоєнна. Ясно?

— Ясно, але… Хто дві тисячі платитиме?

— Плюнь і забудь. У торгівлі завжди трапляється природний убуток. Про це кожен продавець знає.

Фляжка

О шостій годині вечора ще було видно, хоча сонце вже ховалося за косим мисом, і світло над містом лежало м'яке, і усе було без тіней, мов на дитячому малюнку. Каїров пішов до Золотухіна. Він повільно, наче прогулюючись, ступав по стертому, давно не ремонтованому тротуару, що тягнувся від будинку до будинку, більшість яких давно були без дахів та вікон. Біля продуктового ларка жінки ждали своєї черги. Продавщиця різала хліб довгим, наче шабля, ножем, і він мерехтів тьмяно й холодно.

Сквер, заселений старими, кремезними кленами, був порожній.

Крамниць уціліло мало. Та й уцілілі мали пригнічено непривітний вигляд. Але листя на деревах уже набирало силу. І дивитися на нього було приємно.

На виході зі скверу Каїров зупинився, щоб пропустити машину, яка мчала на великій швидкості, та, заскреготавши гальмами, вона, лише трохи проскочивши мимо Каїрова, завмерла біля тротуару. З'явилася кудлата голова. Почувся знайомий голос:

— Мірзо Івановичу!

— А я до тебе, Дмитре, — сказав Каїров Золотухіну.

— Ласкаво прошу в машину.

— Тут недалеко. Ходімо пішки. Подихаємо свіжим повітрям, — запропонував Каїров. — Це повертає сили і бадьорість.

— Як завжди, ви маєте сенс, Мірзо Івановичу. — Золотухін вийшов з машини. Сказав шоферові: — їдь. — Виглядав нін утомлено. Подав Каїрову руку: — Я підготував дані, які ви просили.

— Спасибі, Дмитре. Як Неллі?

— Що з нею станеться? — незадоволено відповів Золотухін.

— Слухай, дорогий, — Каїров промовив ці слова владно й суворо, — таким тоном ніколи не смій говорити про Неллі! Вона мені як дочка.

Золотухін збентежився:

— Мірзо Івановичу, ради бога, не гарячкуйте. Здається, я трохи втомився.

— Не чоловіча справа жалітися на втому.

— Я не жаліюсь. Я пояснюю. Не сердьтеся, Мірзо Івановичу. Я люблю Неллі.

— А розуміти її — розумієш? — Каїров схилив голову набік, зазираючи в очі Золотухіну.

— Це вже тонкощі. Тепер не до них. Нехай вона мене розуміє. В неї більше вільного часу.

Каїрову відповідь видалася дивною. Мало того, не сподобалася. Спочатку йому хотілося осадити Золотухіна чи прочитати йому мораль про подружнє життя, але той виглядав таким нещасним, таким замороченим, що Каїров не знайшов нічого іншого, як просто запитати:

— Підрахував?

— І не думав.

— Не вірю.

— Чесно, Мірзо Івановичу… В нас з Неллі все гаразд. Добре ми з нею живемо. Щоправда, докоряє мені, що простору в мені малувато, що суха я людина. Не сперечаюся. Кажу, постривай, після війни життя справжнє почнеться.

Нота гіркоти пролунала в голосі Золотухіна голосно й виразно, як півнячий крик на світанку. Каїрову не сподобалося це. Й він сказав нуднувато, по-старечому:

— Із життям лише коли розстаються, розуміють, що воно справжнє. А після війни, любий, свої труднощі будуть.

— Ясна річ, — без піднесення погодився Золотухін.

Вони поминули площу. Голубий присмерк лежав над нею, мов перекинута чаша. Піднялися вулицею, яку перегороджувала складена з цегли барикада. Вийшли до будинку міліції.

— Старшина Туманов на місці? — запитав Каїров.

— Зараз з'ясуємо, — відповів Золотухін.

Але з'ясовувати не довелося. Старшина Туманов сидів біля столу чергового, набирав номер телефону. Побачивши прибулих, він поклав трубку, встав і привітався.

— Мені треба задати вам тільки одне запитання, — сказав Каїров. — Ви не знаходили в машині Дешина фляжки з горілкою?

— Ні, товаришу полковник.

— Отже, не знаходили, — багатозначно уточнив Каїров.

Старшина стояв перед ним навитяжку, дивився на полковника чесно, з розумінням. І Каїров повірив, що така людина не приховала б фляжку, нехай навіть наповнену горілкою.

— Фляжки в кабіні не було. Я освітив кабіну. Думав побачити кров. Або інші сліди злочину.

— Нічого не побачили? — Каїров уже не дивився на старшину.

Пофарбовані білою фарбою шибки вікна за спиною чергового світилися слабо й мерехтливо.

— Підозрілого нічого.

— Спасибі. — Потім, повернувшись до Золотухіна, Каїров сказав: — Гаразд, на все добре.

— Вам не потрібна моя допомога, Мірзо Івановичу?

— Поки що ні.

Вийшовши з міліції, Каїров вирішив не спускатися вниз ні площі, а повернутися в готель верхньою дорогою. Вона виведе його до вузької вулички, на якій він колись жив. У них з дружиною був затишний дерев'яний будиночок, і персиковий сад. І виноград «ізабелла» над вікнами. З винограду восени Каїров чавив вино. Та виходило мало. Й вино випивали молодим, не пізніше Нового року. Воно дуже гарно пахло. Чудово! І було майже як виноградний сік, тільки трішки з градусами. Й колір у вина був темно-червоний. Воно приємно блищало в келиху, якщо світло потрапляло на тонкі стінки й котилося вниз жовтим іскристим клубком.

І море іскрилось. І влітку і взимку… Тому що і взимку було багато сонячних днів. Небо в січні голубіло ще частіше, ніж у серпні.

Білі панами, яскравий одяг курортників на бульварах рясніли, наче прикраси. Вони надавали місту святкового і дещо легковажного вигляду.

Сьогодні море й небо залишалися такими ж, але курортну панаму місто замінило на матроський бушлат.

Каїрову не довелося бути восени сорок другого року серед захисників міста. Проте він багато, дуже багато чув про мужність людей, які розтрощили ворога, перегородили йому шлях на Чорноморське узбережжя Кавказу.

І тепер, вдивляючись у сильні й спокійні обличчя мешканців міста, Каїров вірив, що ці люди зроблять усе. Й місто, їхнє рідне місто, стане ще краще, ніж довоєнне. Як і годі, воно буде сонячне, красиве, веселе, але воно буде і суворіше, і стриманіше, тому що подвиги чоловіків і жінок, що відстояли його, не забудуться ніколи.

Обеліски й пам'ятники встануть поряд з тополями й кипарисами, а легенди про мужність і безстрашність передаватимуться із уст в уста.

Складеться дуже багато легенд — про піхотинців, моряків, льотчиків, зенітників. І спочатку, очевидно, нічого люди ми дізнаються про чекістів. Тому що дії їхні відомі лише обмеженому колу осіб і за службовими законами до певного часу розголошенню не підлягають.

… Жінка з повними відрами йшла через вулицю. Вода вихлюпувалася на землю.

Побачивши воду, Каїров одразу згадав про фляжку.

Куди ж поділася фляжка, з якої Сизов поїв шофера Дешина? У речах Сизова її нема. Та й не повинно бути. Речі брали з готелю. А в готель Сизов не повернувся, тому що лишився лежати під колесами. Фляжку Дешин не забирав (Каїров вірив у це). Отже, був третій. Хто він? У чім полягала його роль?

Знову Перевальне

Побачення з Оленкою

Чирков зупинив машину метрів за двісті від воріт госпіталю. Дорога там розмашисто завертала праворуч. І гори відділялися од неї видовженою рівною галявиною. Трава на галявині була свіжа, незатоптана. Й гарно стелилася під сонцем, виблискуючи ніжним зеленим кольором. З почуттям жалю Чирков заїхав на галявину. А вийшовши з машини, зажурено подивився під ноги. Дві темні смуги, немов стежини, простяглися від дороги до коліс машини. Й сік виступив, наче сльози. Й скати були вологі й зелені.

Високі ворота з кованого заліза, пишаючись химерним орнаментом, сторожею вставали на дорозі. Перед ними ходив ще один сторож — матрос у безкозирці, з гвинтівкою за спиною. Примкнутий широкий багнет нанизував на себе сонце. Здалеку, звідти, де йшов Чирков, здавалося, що моряк мече блискавки.

Таким грізним вартовий виглядав лише на відстані. Коли Чирков підійшов ближче, він побачив ще зовсім молодого хлопчину, білявого, кирпатого, з веснянками на щоках. Вартовий не запитав у Чиркова перепустки, навіть не поцікавився, куди й до кого він іде. Якось байдуже подивився на капітана й відвернувся.

Великі будинки госпіталю, колись білі, а тепер у великих сіро-зелених плямах, височіли праворуч. Перед госпіталем був широкий асфальтовий майданчик. У центрі — фонтан. Од нього промінням розходились алеї, обсаджені кипарисами, але серед них зустрічались і клени, і магнолії, і каштани. Десь там, за алеями, були корпуси нижчі. Чирков добре знав це місце. До війни тут був санаторій. І хоча йому не довелося відпочивати в санаторії, він кілька разів приїздив сюди у справах. Тоді тут панували веселощі. Вечорами грав духовий оркестр. І звуки фокстротів чутно було навіть на березі.

Старожили розповідали, що в далекі роки, до революції, тут була садиба, а точніше, літня резиденція когось із членів царського уряду. І головний будинок (останні три корпуси збудовано пізніше, в тридцяті роки) колись мав вигляд святковий і нарядний. Біломармурові колони охороняли його. А стіни були увінчані скульптурними фризами й фронтонами, помальованими в темно-лілові і яскраво-сині кольори. На тлі цих фарб визначалися скульптури чистого, світлого мармуру. При садибі була невелика церковка, збудована з блоків вапняку. На численних плитах пентелійського мармуру проглядалися рельєфні зображення мужніх старців, дивовижних птахів і звірів. Перед входом, біля напівкруглої арки, грудаста жінка у спадаючих шатах тримала за роги бика, що впирався. Очевидно, невідомий художник пробував розробити томи фризів Ерехтейона. Й особа з короткими, але міцними ногами була богиня Ніка, що вела до вівтаря жертовного бика.

Церква збереглась. Але використовувалася не за призначенням. До війни там був павільйон, в якому можна було випити склянку холодного «Абрау-Дюрсо».

Оленку Чирков знайшов у головному корпусі. Вона йшла через вестибюль, несучи під пахвою лікарняні картки. Побачивши Чиркова, дівчина почервоніла і, як йому здалося, розгубилася.

Він сказав їй:

— Здрастуйте, Оленко. Ось я й приїхав.

— Здрастуйте, — сказала Оденка. — Я зараз. Я тільки віднесу картку.

Він сказав:

— Гаразд.

Вона відповіла:

— Посидьте тут на дивані. Я повернуся дуже швидко.

Він сів на диван. Вестибюль був великий, чистий, світлий. Двоє поранених, що одужували, пересікли вестибюль і піднялися східцями.

Східці були зроблені з пожовклого мармуру. Але доріжки на них не було. Тільки латунні прути, які лежали впоперек східців, нагадували про те, що колись тут лежала важка килимова доріжка.

Оленка повернулася і справді швидко. Вона не сіла на диван, зупинилась і запитала:

— Будемо розмовляти тут чи вийдемо?

— Краще вийдемо, — сказав Чирков. — Дуже гарна погода.

— Так, погода гарна, — сказала Оленка і повернула голову до вікна.

— У вас є вільний час? — запитав Чирков.

— Небагато. — Вона ласкаво подивилася на нього. Він підвівся. Пішов поряд. Вона тихо й швидко сказала: — Візьміть мене під руку.

Мимо йшов чоловік у білому халаті — напевно, лікар. Він здивовано подивився на Оленку.

— Ваш поклонник?

— Ні. Хірург. Великий хірург.

Свіжість зустріла їх у дворі. Вони обійшли фонтан, в якому давно не було води. На дні лежала суха земля та зморщене минулорічне листя. Горобці сиділи на цементному потрісканому дельфіні, з пащі якого колись струменіла вода.

— Мені подобається ця алея, — сказала Оленка й потягла Чиркова в алею, що вела до моря.

— Чим ви мене порадуєте? — запитав Чирков.

— Я про все дізналася, — відповіла Оленка.

— Усе-все?

— Те, про що ви мене просили.

— Кажіть.

— Майор, яким ви цікавилися, приїжджав до нашої сестри-хазяйки. Звати її Серафима Андріївна.

— Прізвище? — нетерпляче запитав Чирков.

— Погожева…

— Як мені її побачити?

— Це неможливо.

— Чому? — Це було більше схожим на переляк, ніж на здивування. Чирков зупинився. Випустив руку Оленки.

І вона подумала, який же він нервовий. І їй стало жаль його. Й вона відповіла тихо-тихо:

— Її немає більше в госпіталі.

— Давно?

— З вісімнадцятого березня.

— Що з нею сталося?

— У неї загинула сестра. Десь при бомбардуванні. Вона взяла відпустку. Й більше не повернулася.

— Керівництво госпіталю не поцікавилося чому? — запитав Чирков.

Оленка винувато посміхнулася:

— Такий тепер час. З кожною людиною все може статися.

— Так, — сказав Чирков. — Час такий, що все може статися. Спасибі вам, Оленко. Ви молодець.

— Це не так важко було зробити. Я… робила з великим бажанням. Мені дуже хотілося допомогти вам.

— Спасибі ще раз. Ви сьогодні чергуєте. До котрої години?

— До шостої вечора.

— Добре. А наступного тижня ви коли чергуєте?

— Уночі.

— Вдень будете вільні?

— Так. Але чергувати вночі погано, тому що все одно вдень хочеться спати. І якось виходить, що не бачиш ні дня, ні ночі. Повернешся вранці, впадеш у ліжко. Прокинешся тільки до обіду. Поки туди-сюди… Причепуришся. І треба знову заступати. Краще чергувати вдень.

— Добре, — сказав Чирков. — Я на це зважу. А тепер ми попрощаємось. Я піду до начальника госпіталю. Повинна ж зберегтися особова справа Серафими Андріївни Погожевої.

У відділі кадрів Чиркову принесли потерту худу папку, в якій лежали трудові книжки, довідки, заяви, очевидно, частини вільнонайманих співробітників госпіталю.

— Зараз знайдемо, — сказав сивий лисуватий чоловік з хворобливим обличчям сірого кольору. Він був у цивільному костюмі. Й кульгав на ліву ногу. — Так, що ж ми маємо? — Чоловік перебирав документи: — Погожева… Погожева… Є. Ось, будь ласка. — Він простягнув Чиркову донорську довідку про здачу крові Погожевою Серафимою Андріївною в місті Батумі: — І все.

— Не густо, — скептично зауважив Чирков.

— Її до нас прислали з Батумі. Документи, треба думати, там.

— Як же ви… Взяли людину без документів, без перевірки? — Голос у Чиркова суворий, наче чорний колір.

Однак кадровика не збентежиш. Старий він, щоб бентежитися.

— Людей, шановний товаришу, не вистачає. Всі палати переповнені. Поранені в коридорах лежать. Піднімися, глянь. Залізничний вокзал, а не госпіталь.

— Усе це не знімає питання про пильність.

— Правильно… Проте ми під начальством ходимо, — наполягає на своєму кадровик, наче човен на приколі. — Начальство наше в Батумі. Вони направили — вони мають відповідати.

— Направлення де?

— Знайдемо направлення… в іншій справі. Отже, по командированій лінії глянемо.

Дзвонить ключами кадровик, мовби корова дзвіночком. Шухлядами брязкає. А на чолі піт виступив. Од потуги чи від хвилювання.

Од потуги, мабуть. Важко, очевидно, йому нахилятися. Роки чинять опір.

— Ось, будь ласка… — переможно підходить до Чиркова, несучи перед собою папку, наче хлібину. — Все при справі…

Читає капітан. Правильно.

— Документ законний, — сказав кадровик. — Ішов спеціальною поштою.

Чирков нервово стукав пальцями по столу.

— Паспорт ви у неї дивились? У вас же воєнна установа!

— Паспорт неодмінно дивилися. З паспортом усе гаразд.

— Ви це добре пам'ятаєте?

— Звичайно, ні.

Чирков розуміє: говорити кадровику про пильність — даремно витрачати час.

— Фотографію б мені… Цієї самої Погожевої.

— Чого нема, того нема, — розводить руками кадровик.

І ось Чирков знову в коридорі. Тільки невеселий, похмурий. Оленка з'являється з-за колони. Запитує:

— Вдало? Все гаразд?

— Порядочки у вас. Хаос у документації, — журиться Чирков.

Оленка не поділяє його смутку.

— Людям життя тут повертають, — каже вона. — Про здоров'я людини піклуються. Не до папірців. Розумієте?

— Не розумію, — зморщується Чирков, обличчя в нього ображене-ображене. — Удару від ворога треба ждати не тільки на фронті. Ворог — він підступний…

Фрази якісь стандартні виходять. Злий Чирков дуже. Злий на людей безвідповідальних.

— Фотографію б мені Погожевої, — вслух розмірковує він. — Глянути на обличчя, яка вона.

— Є фотографія! — радісно каже Оленка. — Звичайно, любительська. Та роздивитися обличчя можна.

Чиркову хочеться поцілувати Оленку. Мила, гарна вона. Фотографія — це ж зовсім інша справа. Це вже удача.

— Я зараз, — каже Оленка. Потім якусь мить вагається. — Ходімо разом.

Він тримає її за руку. Вони не йдуть, а біжать по алеї.

Пахне морем, водоростями й чистою галькою. Хвилі накочуються десь тут, поряд. Їх іще не видно за корпусом і деревами. Але вони шумлять. На серці в Чиркова від цього шуму радісно й солодко. А може, хвилі тут ні при чому? Може, причиною тому медсестра, схожа на хлопчика?

Кімната Оленки порожня. Дівчина пропонує:

— Сідайте.

— Ні-ні!

Вона відкриває тумбочку — там альбом, товстий од фотографій.

— Зараз я знайду.

Оленка спритно, як карти, перебирає фотокартки.

— Ось! Крайня ліворуч. Нас підполковник фотографував з газети. Думали, не надішле. А він два дні тому прислав…

Крайньою ліворуч була висока худорлява жінка з великими мускулястими ногами, видовженим обличчям і густими бровами, що зрослися біля перенісся.

— Спасибі, Оленко, спасибі…

Вони поряд. Вони близько. І сам того не чекаючи, Чирков цілує дівчину у вуста.

Каїров у гостях у Тетяни

— Може, в небесах і є рай, але в ньому все одно не затишніше, ніж у вашій квартирі.

Тетяна здивовано дивиться на гостя, поважного, сивого полковника, й завчено усміхається. Але Каїрову давно відома ця мила жіноча хитрість. Тим часом усмішка у Тетяни виходить ніжна, безпосередня. І, дивлячись у її чисті сірі очі, Каїров розуміє чоловіків, що закохувались у цю жінку.

— Якщо ви хочете найняти кімнату, — м'яко, наче вибачаючись, промовляє Тетяна, — то… Я не можу здати. У мене вже є постоялець.

— Майор інтендантської служби Роксан.

— Ви знаєте? — дивується Тетяна. Й тут же запитує кокетливо: — Це він вас прислав?

— Я сам по собі, — зізнається Каїров.

— Співчуваю. Але нічого іншого сказати вам не можу.

— Не засмучуйтесь. Я зупинився в готелі Будинку офіцерів. До речі, в тому самому номері, де жив майор Валерій Сизов. Він, здається, був вашим квартирантом?

— Це не має значення, — сухо відповіла Тетяна. Її, очевидно, почав дратувати освідомлений і балакучий полковник. — Насамперед Сизов був моїм другом.

— Вибачте, — сказав Каїров. — Але оскільки я тут, дозвольте задати вам кілька запитань. Вони стосуються саме вашого друга.

— Хто ви такий? — тихо й трохи злякано запитала Тетяна.

— Полковник із контррозвідки.

Чирков скептично поставився до ідеї Каїрова відвідати Тетяну в її квартирі.

— Краще викликати. Допитати. А в будинку влаштувати обшук.

— Ти не маєш анітрохи фантазії, синку. Ти нудний реаліст. Може, я дещо старомодний, але мені здається, для натхнення треба обдивитися будинок, де живе Дорофєєва. Я хочу пройтися тією дорогою, якою багато разів ходив Сизов. Подивитися подвір'я, піднятися східцями, постояти біля дверей. У будинку є підвал. І, напевне, є горище. Я хочу подивитися квартиру. Вона може бути чистою або брудною. Я хочу подивитися меблі. Речі — також чудові свідки. Я вважаю за краще застати хазяйку зненацька. Все це для мене дуже важливо. Я повинен визначити своє ставлення до Дорофєєвої: чи вона була тільки коханкою Сизова, чи ще і співучасницею?

— Вам видніше, товаришу полковник, — сказав Чирков. — Хочу лише попередити. Я, хвала богові, знаю свою колишню дружину. Неофіційна бесіда з нею може дати нульовий результат. По-перше, Тетяна брехуха. По-друге, якщо ви зразу не поставите крапки над «і», не скажете, хто ви й навіщо прийшли, вона вирішить, ви просто набиваєтесь до неї в ліжко. Й у відповідь на ваші хитромудрі запитання буде безвідповідально патякати.

— Дякуємо, капітане, за попередження.

— Не мені вас учити, та професійно грамотніше було б викликати Дорофєєву на допит.

— Милий Єгоре Матвійовичу, запам'ятай: контррозвідка — це не просто професія. Контррозвідка — мистецтво. А в мистецтві кожен іде своїм шляхом…

Низька арка, що похмуро дивилася на вулицю, вела у подвір'я. У глибині двору ліворуч стояв двоповерховий котедж, в якому жила Тетяна Дорофєєва. Її квартира містилася на другому поверсі. Подвір'я було маленьке. Бомбосховище, яке жовтим горбом височіло неподалік од старої груші, ділило його на дві частини. Двері в бомбосховище були відчинені. Темрява чорним оком дивилася на забризканий сонцем двір і дихала вологістю. Двоє дівчаток гралися в класи. Сміялися вони легко, безтурботно. Пальтечка на них розкривалися, короткі й латані.

Із репродуктора, що висів на сірому, затиснутому рейками стовпі, долинав голос московського диктора. Він читав ранкове повідомлення Радянського Інформбюро. Новини були гарні. 4-й Український фронт рвався до Севастополя.

На сходову площадку, дерев'яну, з поручнями, що давно втратили свій первісний коричневий колір, виходило троє дверей. Коротка й, наче трап, крута драбина вела на горище. Люк над нею був зачинений. Ступивши вгору на кілька східців, Каїров переконався: кришка забита заіржавілими цвяхами. Й немає жодних слідів, що люк недавно відкривали.

Іще внизу Каїров звернув увагу: вікна першого поверху висять низько над землею, навряд чи в будинку є підвал.

… Почувши, що він із контррозвідки, Дорофєєва не злякалася, не збентежилася. Навпаки, з інтересом, точніше, з цікавістю подивилася на Каїрова. Без усмішки, але цілком гостинно сказала:

— Почувайтеся, мов удома, полковнику. Давайте я до поможу вам зняти шинель.

— Я сам. Прошу, не сприймайте мене за дідуся.

— Навіщо ж? — усміхнулася Тетяна. — На мій погляд, людині стільки років, на скільки вона виглядає.

— Я дивлюся, ви прогресивно мислите.

— Не терплю умовностей.

Каїров пильно подивився їй у вічі. Вона витримала погляд.

— Я думаю, розмова у нас з вами вийде.

— Ви хитрий, — відповіла вона.

— Несподіваний висновок.

— Цигани всі хитрі.

— Я не циган.

— Вірменин?

— Я з Азербайджану.

Вона сіла на диван. Перекинула ногу за ногу. Сукня з сіро-голубої матерії зібралась у складки і тепер лише трохи прикривала коліна. Відкинувшись, вона, раптом заламавши руки, стала поправляти зачіску.

Голова Каїрова вже давно з чорної перетворилась на кольори махорочного попелу, й він звичайно ж розумів: поза, в якій тепер перебувала Тетяна, давно вивчена й відпрацьована. Та разом з цим саме життєвий досвід не дозволяв зробити іншого висновку — ця жінка збудована бездоганно.

— Ви про мене погано думаєте? — раптово запитала Тетяна.

— Я думаю про вас добре.

— Ні. Ви про мене погано думаєте. Я гарна, й усі чоловіки думають про мене одне й те ж. — Гіркота була в її голосі і в погляді також.

— На жаль, я прийшов сюди не як чоловік. — Він зрозумів, що втрачає ініціативу в розмові.

— Я вам не вірю.

— У мене єдиний спосіб переконати вас у протилежному: задати кілька запитань.

Вона недовірливо похитала головою і сказала втомлено:

— Усі починають з цього.

— У ваших поклонників бідна фантазія, — пожартував Каїров. І вийняв портсигар: — Дозвольте?

— Будь ласка. — Вона поставила перед ним попільничку. Знов опустилася на диван. Пожалілася: — Я нещаслива.

— Тепер не час говорити про щастя, — повчально зауважив він. Прикурив од запальнички.

— Що ви, чоловіки, розумієте в часі? Ось ви мені в дідусі годитесь, а на вас дивитися приємно. І будь-куди з вами піти можна.

— Дякую.

Тетяна сумно всміхнулася:

— Якщо я доживу до ваших років, на мене ніхто й не гляне. Для жінок інший відлік часу, полковнику.

— Може, ви й маєте рацію… Та я все-таки перейду до справи. Коли ви познайомилися з майором Сизовим?

— Яке це має значення? — раптом напружилася вона. Й погляд її зробився холодний. І обличчя зблідло, може, від переляку.

— Не задавайте зустрічних запитань! — здається, розсердився Каїров.

— У грудні. Число не пам'ятаю. Але можна уточнити. Він прийшов у бібліотеку. Я виписала йому читацьку картку. Там зазначено дату.

— Очевидно, ви знали його близько. Чи не було в поведінці Сизова чогось підозрілого?

— Усі чоловіки однакові. У вічі: ля-ля, гарна, мила. А з хати вийшов — жодної спідниці не пропустить.

— У нього була жінка?

— Отже, була, якщо листи писала.

— Ви їх бачили?

— Один. Але й цього досить.

— Поспішний висновок. Насамперед необхідно прочитати лист.

— Він учив мене іншого. Вдарив по обличчю, сказав, щоб я не сміла читати чужі листи.

— Лист зберігся?

— Ні.

— Може, згадаєте зміст?

— Нічого цікавого там для вас не було.

— Охоче вірю. Але заради цікавості хотів би почути.

— На початку листа вона розпускала слину: дорогий, любий. Зустрітися б хотіла, та обставини не дозволяють. Очевидно, заміжня, шльондра… Просила на брата вплинути, який після контузії зовсім опустився. І тепер віниками торгує біля лазні.

— Дубовими?

— А ви звідки знаєте?

— Проходив повз лазню… Там завжди віниками дубовими торгують.

— Не знала. В лазню не ходжу. В мене ванна… Щоправда, гарячої води нема. Та я миюся холодною. Звикла. А шкіра від цього стає еластичнішою і здоровішою. Дивіться. — Вона заголила руку вище ліктя. Шкіра у неї була смаглява, що гарно зберегла сліди минулорічної щедрої засмаги.

— Що ще було в листі?

— Нічого. — Їй була неприємна ця розмова. Така неприємна, що блідість, наче талий сніг, зникла з обличчя. І тепер — чи від злості, чи від звичайного роздратування — воно вкрилося великими рожевими плямами.

— Ким підписаний лист? — запитав Каїров.

— Підпис нерозбірливий.

— Зворотна адреса?

— Без адреси. — Вона відповідала, нервово покусуючи губи.

— Не звернули уваги, з якого міста відправлено листа?

— Місцевий… Тому я й вигнала його. Останній тиждень він жив у готелі.

— Речей своїх Сизов не залишив у вас?

— Усе забрав. Забув лише фляжку.

— Покажіть її.

Тетяна неохоче підвелася з дивана. «Дивна вона жінка, — подумав про неї Каїров. — А може, й ні. Може, все закономірно. Народилася красивою. Свого роду витвір мистецтва. Легковажна. Це теж од народження. Яким би виглядало життя на землі, якби всі жінки були отакі вродливі? Й такі легковажні. Напевно, виробилися б інші звичаї, нрави. Поняття моралі було б також зовсім інше. Чому вона так розмовляє зі мною? То сердиться, то кокетує. Напевне, Тетяна по-іншому й не може розмовляти з чоловіком. Вона звикла подобатися. Звикла, як п'яниця до алкоголю».

Тетяна принесла фляжку. Звичайну, з алюмінію. В зеленому матер'яному чохлі. Струснула. Булькнула рідина.

— Що тут? — запитав Каїров.

— Вино. Чарочку?

— У першій половині дня не вживаю.

— Гарна звичка.

— Сизов пив?

— Багато. Та ніколи не п'янів. Тільки очі червоніли.

— Я заберу з собою фляжку. Злийте вино у графин.

— Графин не порожній. А це вино випийте в другій половині дня за наше знайомство.

— Дякую. — Каїров підвівся. — Скажіть, Сизов розмовляв з вами про події на фронті?

— Рідко. Мені здається, вони не дуже його цікавили. Він любив повторювати, що тепер фронт усюди.

— Це точно. Спасибі… Всього найкращого. Вибачте вже…

— Будь ласка, будь ласка, — чемно відповіла Тетяна.

Біженка з Новоросійська

Рибоколгосп «Чорноморський» притулився до моря за високою, що ступала в хвилі, скелею, на якій моряки поставили потужну берегову батарею. Там же й очкасті прожектори. Вночі, наче кулі, темряву пронизують. А вдень сплять під густими плямистими сітками. Скеля струнка, мов дівчинка, красива, примітна. Німці на неї в сорок другому зуба гострили. Тільки вистояли моряки. Скільки чорнопузих, хрестатих літаків дельфінами в морі перекидалося!

Постраждав рибоколгосп. Звичайно, менше ніж місто. Але… семирічну школу прямим влучанням на тріски рознесло. На рибозаводі від коптильного цеху лише купи цегли лишилися. З півдюжини житлових будинків трусонуло. Щоправда, прямих влучень у будинки не було, та з вікнами, дверима попрощатися довелось.

Колгосп славився рибою. До війни мав торговельні угоди з багатьма санаторіями та будинками відпочинку. Тримав свій ларьок на міському базарі. Робив консерви в цехах власного маленького заводу.

Як почалася війна, вилов упав. Більшість чоловіків пішли в армію. Жінки тепер старшували на шаландах. Честь їм і хвала. Нічим сильному полу не поступалися. Та ось лихо: нині в море далеко виходити ризиковано. Німецькі підводні човни ще, мов акули, нишпорять. Мін — що медуз перед штормом. Промишляють колгоспники біля берега. А який вилов на мілині — річ відома. Й усе ж шаланди ніколи не поверталися порожні. День на день не випадав — кефаль, ставрида, хамса, битий дельфін. Дельфіняче м'ясо було цілком їстівне. Та коли його смажили, сморід стояв над усім селищем, що заповзало в гори ящіркою. Кмітливіші господині додавали в печеню стручковий перець, кріп, часник, цибулю…

Ваня Манько шморгнув носом. Ні, їсти йому не хотілося. Він досхочу наївся дельфінячого м'яса. Йому б звичайного, яловичини. Та це буде згодом, коли батько повернеться з фронту. А тепер… Тепер Ваня втікав з уроків. І крутою стежиною, що огинала кущі, спускався до моря. Море сьогодні було тихе й ласкаве. Хвилі не шуміли, а розмовляли одна з одною пошепки, як хлопчиська на уроках.

Учився Ваня в четвертому класі. Коли школу розбомбило, їх перевели в клуб. Концертний зал великий. У кожному з чотирьох його кутків навчався клас. І гомін стояв щільний і нерозбірливий, наче на колгоспному базарі. В ранкову зміну ходили перший, другий, третій та четвертий класи. Після обіду — з п'ятого по сьомий.

Нудно в школі було Іванові. Він любив море. Любив рибоколгоспний причал. Запах вітру морського, солоного. Він давно вирішив стати рибалкою. І жалкував, що через маленький зріст дорослі не беруть його в море.

А навчання? Яка з нього користь! Рибі особисто начхати, хто її неводом витягує — письменний чи не дуже.

Берег довгий. І півкруглий, як край блюдця. Галька на ньому світла. Лише біля самої води — темна й блискуча. Тому що волога. Не встигає висихати. Хвилі лижуть її і лижуть, мов кіт сметану. Добре на березі. Та від сторонніх очей не сховаєшся. Побачить хтось із колгоспників Івана — не пожаліє. За вухо візьме. І… заведе в школу.

Найкраще сховатися б удома. Так раніше Іван і робив, коли мати на шаланді виходила в море. Але тепер лафа скінчилася. Третій тиждень у них квартирантка живе, біженка з Новоросійська. Сувора така тітонька — вчителька. Взяли її алгебру та геометрію викладати. У старших класах. Ось вона й байдикує в першій половині дня вдома.

Зітхає Іван. Важко, як старий. Думає: а якщо обережно-обережно на горище перебратися? Квартирантка й не помітить. Валяється, напевно, на ліжку. Книгу читає.

Правильна думка! На горищі сіно. Поспати можна. Задвірками виходить Іван до своєї хати. Біля криниці в паркані дірка. А навкруги кропива молода — багатство за нинішніх часів. Суп з неї варять.

Підібрався до сарая Іван. Подивився крізь щілину. Завішене вікно в кімнаті квартирантки. Тепер — шасть у сіни. А там і драбина на горище. В сінях на лаві відро з водою стоїть. І кухоль поруч. Попити б водички, та зашуміти кухлем можна. Іван переводить подих і п'є прямо з відра.

Драбина вдома добра, не рипить. Люк гавкнути може. Навіс там один перекошений. Нагодувати б його риб'ячим жиром! Іван, підштовхуючи однією рукою люк угору, другою піднімає край, де заїдає навіс. Ура! Минулося!

Старанно зачинивши люк, Іван ступає в сіно до слухового вікна. Шаль, що з нього моря не видно. Зате скелю видно. І батарею на ній. І морячків також… Щасливі хлопці — моряки, ніхто в школу не ходить. І безглузді завдання «З пункту А вийшов поїзд із швидкістю 60 км за годину…» — розв'язувати не примушують.

«Виросту — піду в моряки, — думає Іван. — Рибалкою, звичайно, добре. Та не сидіти ж вік у колгоспі! Краще по морях, океанах побродити. Куплю собі мавпу й навчу різних фокусів. Ось потіха буде…»

Тер-рр… Скрипить люк. Кого лиха година принесла?

Квартирантка. Вистежила, зануда!

Проте про всяк випадок Іван ховається за важкою, обвішаною павутинням балкою. Квартирантка дряпається по сіну, піднявши пелену сукні. Її довгі ноги в чорних панчохах провалюються в сіно. Вона ступає навколішки. Доповзає до слухового вікна. В руках у неї з'являється бінокль. Вона підносить його до очей і щось довго роздивляється.

«Батарею!» — здогадується Іван. Він сидить ні живий пі мертвий.

Потім квартирантка повертається назад. Вибирається з люка.

Іван хоче простежити, що ж вона робитиме далі, спинається навшпиньки. Дрин, що випадково опинився під ногами хлопчика, зрадливо тріщить. Квартирантка здригнулась і обертається…

Що ми маємо?

Чирков детально, з властивою йому сумлінністю розповів Каїрову про поїздку в Перевальне. Крізь потужну лупу Каїров, крекчучи й незадоволено наморщуючись, розглядав фотографію, яку дала капітанові Оленка. Він підійшов до вікна. Потім знову сів на ліжко. Нарешті поклав і лупу, й фотографію на ковдру. Сказав:

— Траплялося мені бачити фотографії і дещо вищої якості…

— Якість і справді не дуже, — погодився Чирков.

— Очі трохи змазані. Кліпала… Гаразд. Збільшити й розмножити. Сьогодні ж.

— Завтра на ранок, товаришу полковник. У нас сушилки немає.

Каїров нічого не відповів. Однак обличчя в нього стало кисле й зовсім старе. Йому треба було б поголитися, бо щетина на підборідді густо темніла.

— Ви обідали? — запитав Чирков.

— Ні, — відповів Каїров і погладив долонею підборіддя.

— Тож ходімо в їдальню.

— Іще не час, капітане. На ситий шлунок важко думається. Кров з голови йде.

— При моїй худорбі це непомітно, — не стримав усмішку Чирков.

— Тобі легше прожити. Гаразд, — Каїров підвівся з ліжка, — досить жартів. Перш ніж вирушити в їдальню, підіб'ємо підсумок наших двох візитів. Що ми маємо на сьогоднішній день?

— Ми маємо фотографію сестри-хазяйки Погожевої, з якою Сизов підтримував контакт. Ми знаємо, що якась жінка, вважаю Погожева, писала Сизову й призначила зустріч біля лазні з агентом Примаковим. Ми знаємо, що Погожева…

— Очевидно, Погожева, — поправив Каїров.

— Так… Очевидно, Погожева рекомендувала Примакову влаштуватися на нафтоперегінний завод. Вона не дала йому пароля, сказавши, що його знайдуть. Вважаю, вона не могла розраховувати лише на себе. Отже, в місті є чи в місто прибудуть агенти, які знають Примакова й яких Примаков знає в обличчя.

Чирков говорив не вільно, а так, немов диктував протокол. Давалася взнаки звичка.

— Так чи інакше, а нафтоперегінний завод випускати з поля зору не можна, — сказав Каїров. — Можливо, сама Погожева стане шукати зв'язок із Примаковим. Вона ж не може знати, що він заарештований. Тому сьогодні ж направимо на завод людину з фотографією Погожевої. Раптом клюне. Однак основну увагу, капітане, й усі сили свої ми повинні викласти на головні питання. Хто вбив Сизова? Й з якої причини? Треба проаналізувати всі причини, аж до ревності. В цьому світлі особливо цікавий Роксан.

— Отже, версію з Дешиним…

— Версію з шофером Дешиним треба відкинути, й чим швидше, тим краще. Дешина слід судити за іншими статтями. До вбивства він жодного дотику не має. Якщо фляжка Сизова опинилася на квартирі Дорофєєвої, тоді з чиєї ж фляжки він частував шофера? З'ясуйте в господарників, чи не отримував Сизов другої фляжки. Опитайте його товаришів по службі, чи не позичав він у кого фляжки. Підготуйте мені фотографії офіцерів, з якими Сизов був знайомий чи міг бути знайомий. Ми відправимо їх у Поті. Можливо, Примаков впізнає когось на фотографії. Все це потрібно мені завтра до години дня. Сьогодні ж до десятої вечора забезпечте вантажну машину, лопати й чотирьох солдатів. Отак, Єгоре Матвійовичу… Оленка зраділа з вашого приїзду?

— Гарна дівчина. — Чирков, зовсім як школяр, шморгнув носом і втупився в підлогу поглядом, дошки лічити став.

— Гарних дівчат багато, — сказав Каїров і зі смутком додав: — Цим прекрасне життя, цим і сумне… Ну що ж, тепер можна і в їдальню.

Піти не довелося. Завадив телефон.

— Золотухін? — перепитав Каїров. — Вітаю, Дмитре. До мене? Через п'ять хвилин? Давай, жду…

Каїров наче не хотів розлучатися з телефоном; навіть поклавши трубку на важелі апарата, він продовжував погладжувати її пальцями.

— Обід пересувається на півгодини, — сказав він Чиркову. — А поки в очікуванні Золотухіна я розповім, як закохався вперше. Не заперечуєте?

Звичайно, ні! Чиркову приємно, що великий начальник, заслужена людина, удостоює його, капітана, своїм довір'ям. Чирков охоче сідає в крісло. Весь — увага.

Як стверджують злі язики, Каїрова хлібом не годуй, вином не напувай, тільки дай поговорити.

— Сорок чотири роки тому, а точніше, в одна тисяча дев'ятсотому році мені виповнилося шістнадцять. А їй було… Їй чотирнадцять. Але у нас в Азербайджані дівчата в такому віці виглядають як у Росії сімнадцятирічні.

— Сонце…

— Швидше повітря, рослинність. Щедрості багато. Ось організм, як бутон… Розцвітає. Звали її Ануш. Очима й обличчям вона була така ніжна й ласкава, як Оленка. Тільки волосся в неї було не світле, а чорне і блискуче… як твій чобіт. Я працював у шевській майстерні підмайстром. А батько Ануш був хазяїном цієї майстерні. Сухий, прямий, наче метр. Пам'ятаю, сидить у затінку під акацією, чотки перебирає. Ануш у майстерню зазирала рідко — вважалося негарно це за тих часів. Та на подвір'ї з'являлася, з подругами бавилася. І запримітила мене, а я її. Стали ми переглядатися. Вона часом гляне і зашаріється, як троянда. Шевці мені: «Давай-давай, не губися! Дурнем не будь!» А розмов я про жінок наслухався! О! — Каїров махнув рукою. — Ну тож якось хазяїн з майстрами на базар по шкіру поїхали — я сміло підійшов до Ануш. Не пам'ятаю навіть, що сказав. А вона швидко, мовби це було вже давно завчене, каже: «Приходь сьогодні ввечері в сад і заховайся за кущами бузку». Що приховувати, від радощів я сп'янів. Не міг вечора дочекатися. Час тягнувся, наче клей. Нарешті впали гранатові сутінки. Я — в сад. Сиджу, мов барс, між кущами бузку. Чую, Ануш пісеньку співає. Веселу, дитячу. Щоб мама з татом чули. Я — до неї. Вона злякано: «Це ти?» Й зупинилася зовсім близько. Ближче, ніж цей стілець, — Каїров показав на стілець, де висів його кітель. — А в мене ще ніколи дівчат не було. Не зустрічавсь я з ними. Не цілувався. Стою, не можу язиком поворухнути. Руки свинцевими зробилися. А вона швидко шепоче: «Обніми мене». Й знову пісеньку співає. Весело, пустотливо. Зовсім я розгубився. Це мені пізніше спало на думку, що вона співами увагу родичів одвертала. А тоді подумав: знущається з мене, сміється. Слова із себе вичавити не можу. Де там обніматися! Постояли ми так хвилин дві. Вона запитує: «Чого прийшов, бовдуре?» Тут я вже… Спаленів я. Схопив її за коси. А вона перелякалася. Зарепетувала: «Вай, вай, мамусю!» У хаті галас, крик. Родичі з рушницями. Я втікати. Втікати з міста. Й завела мене доля далеко. В Санкт-Петербург. На знаменитий Путіловський завод… Потім революція…

І ось, капітане, минуло двадцять п'ять років. Чверть віку. Багато. І я знову потрапив у Баку. І звичайно ж, пішов на ту вуличку, де була шевська майстерня. Склалося так, що я побачив Ануш. Вона жила в тому ж будинку, з чоловіком і численними дітьми. Це була повна, низького зросту, немолода жінка. Відомо, жінки Сходу старіють рано. Мені був сорок один рік. Стрункий, вродливий, у формі. Й вона впізнала мене, сказала: «Мірзо, чому ти тоді втік? Я сказала родичам, що на мене напали бандити. Я шукала тебе другого дня, ждала». — «Ануш, люба! — відповів я. — Хлопчиків шістнадцяти років не можна кохати, тільки в двадцять шість років вони гідні жінки». — «А я кохала тебе», — сказала вона. «Ми все одно не змогли б залишитися разом. Батько ніколи не віддав би тебе за бідного». Вона запитала: «Де ти був, Мірзо?» Я відповів: «Далеко, Ануш, я бачив багато різних країв. Пізнав багатьох людей. Тепер я будівник. Будую нове життя, при якому не буде бідних і багатих, а будуть просто рівні громадяни». — «Нехай благословить тебе аллах!» — сказала Ануш, і на її очах заблищали сльози. Згодом, капітане, в мене було багато захоплень. Але те перше кохання — це як перший квіт персика, як світанок, як світанкова роса.

Чирков з подивом дивився на сивого полковника. Зморшкам було тісно на його обличчі, та очі в Каїрова були дуже молоді й душа, здається, також.

Незабаром прийшов Золотухін. Привітавшись, він запитливо подивився на Чиркова. Каїров помітив погляд, сказав:

— Це мій помічник. Говори при ньому відверто.

— Справа дріб'язкова, — раптом засоромився Золотухін. — Але я подумав, що знати вам про це слід. Мірзо Івановичу, пам'ятаєте, ви цікавилися Дорофєєвою?

— Так, так. І ще цікавлюся.

— А ще пам'ятаєте випадок із свинячою тушонкою? Коли старшина Туманов упустив людину біля тайника? Так ось, сьогодні вранці Неллі з моїм молодшим сином Альошкою пішла до кравчині. Це мати барабанщика Жана — відома майстриня Марфа Іллівна Щапаєва. Раптом бачать вони попереду пару. Офіцер і Дорофєєва. Офіцер несе сумочку. Біля будинку Щапаєвої вони зупиняються. Офіцер передає сумочку Дорофєєвій. Ну а тут Альошка — мій молодший, ішачить, — побіг на пустир. Неллі побігла за ним. Потім дивиться, офіцер один стоїть. Очевидно, Дорофєєву чекає. А коли прийшла Неллі до кравчині, побачила там Дорофєєву. Марфа Іллівна спочатку збентежилась. Але радісно вигукнула: «Здрастуйте, моя люба, заходьте». Словом, звичайна жіноча тріскотнява. Неллі принесла тканину на сукню. Стали розмовляти, туди-сюди… Альошка ж розбещений хлопець. Замість того, щоб тихо сидіти й ждати, поки звільниться мати, він став нишпорити по кімнатах. І раптом з'являється з бляшанкою тушонки в руках. Щапаєва, розумієте, зразу змінилася на обличчі.. Дорофєєва теж. Неллі — Альошку сварити. З'ясувалося, що бляшанку він дістав з тої сумки, яку принесла Дорофєєва.

— Що ти зробив? — запитав Каїров.

— Ще нічого. Ось приїхав сюди. Ясно, свинячої тушонки там уже нема. Її переховали. Та факт залишається фактом, що надходить вона через ваші канали. Найшвидше, з воєнфлотторгу. Неллі запам'ятала в обличчя того офіцера. На випадок чого вона може пізнати.

Чирков запитав:

— З Дорофєєвою був морський офіцер?

— Морський.

— Цілком можливо, що це був Роксан.

Інтендант. Каїров погодився з думкою Чиркова:

— Треба перевірити цю версію. Вона найімовірніша.

Старшина Туманов виявляє ініціативу

Погляд квартирантки чіпко, немов прожектор, обмацує сантиметр за сантиметром, але сіна на горищі багато, балок і перекладин також. А Ваня Манько — зовсім ще маленький хлопчик. Закляк він з переляку. Стоїть, не поворухнеться. Півтемрява заслонює його. Півтемрява — то добре!

«Щурів на горищі до дідька!» — може, вирішує, квартирантка. А може, згадує прислів'я: «Страх має великі очі». Й думає, що підозрілий шум їй привидівся.

Вона зачиняє за собою люк. І по драбині спускається в сіни.

А Іван ще довго стоїть нерухомий. І думки в його голові щонайтривожніші.

Хто ця жінка? В селищі її ніхто не знає. Чужа вона рибалкам. Чому на горище підіймалася, в бінокль на батарею дивилася?

Минає година, друга. Хлопчина розуміє, що квартирантка — Єфросинія Петрівна — вже давно пішла в школу.

Й старшокласники тепер під її пильним поглядом розв'язують приклади з алгебри. Та лячно розставатись Іванові з горищем. Куди піти? Кому розповісти про свої здогадки? Директорові школи? А раптом він у відповідь: «Ти мені, Манько, зубів не забалакуй. Відповідай, чому втік з уроків?»

Директор суворий. А голос у нього скрипучий, наче розсохла підлога.

Ні, до директора Іван не піде. До директора нехай дівчата звертаються.

Так і не прийнявши рішення, з ким поділитися таємницею, Іван попрощався з горищем і вийшов на вулицю. Сонце вже давно перейшло зеніт і тепер націлювалося на ріг, де скеля, темна — при такому освітленні наче вирубана з вугілля, — стикалася з лінією горизонту.

Було близько третьої години дня. Незабаром з моря прийдуть шаланди. Тоді можна буде про все розповісти матері. А мати Івана, яку в селищі всі звуть просто Марусею, жінка високого зросту, на руку важка. Вона (коли що!) цю нещасну квартирантку в баранячий ріг скрутить.

І раптом Іван чує — поруч на вулиці стукає мотоцикл. Мотоциклісти — рідкість у селищі. Чи можна упустити такий випадок? За мить Іван опинився за хвірткою. Він бачить мотоцикл, на ньому міліціонера. Мотоцикл розвертається біля крамниці й завмирає.

Старшина Туманов зліз з мотоцикла. Кілька разів присів, щоби розім'яти затерплі ноги.

Хлопчина років одинадцяти, обстрижений наголо, в старенькому піджачку, з-під якого гордо маячить матроський тільник, наблизився до Туманова й чемно сказав:

— Здрастуйте, дядечку міліціонер. Мене звати Іван. Прізвище моє — Манько. Вчуся в четвертому класі. А живу онде, в тому вицвілому будинку. Тато на фронті воює, а мати рибалить.

— Молодець, — сказав старшина Туманов, не розуміючи, для чого все-таки такий довгий вступ. І хотів було додати: «Славний хлопчик».

Але Іван перебив його:

— Дядечку міліціонер, я вам маю заяву зробити.

Від слова «заяву» повіяло чимсь рідним і зрозумілим. І старшина Туманов ласкаво кивнув Іванові: мовляв, давай!

Іван розповів, як утік з уроків, заліз на горище, побачив квартирантку, що розглядала в бінокль батарею на скелі.

— А бінокль великий був? — із сумнівом запитав старшина Туманов.

— Ні-і… Маленький.

— Театральний.

— Маленький… Заарештувати її треба, дядечку міліціонер.

Старшина Туманов вагався:

— Заарештувати. Кажеш, у бінокль на скелю дивилася… Підозріло, з одного боку. А з другого… Скажи мені, батарейці до вас у селище ходять?

— Обов'язково.

— Ось… Раптом учителька ваша з кимсь із артилеристів познайомилася. Покохала. В бінокль на нього дивиться. Для натхнення, значить. Уловлюєш?

— Ні, — чесно признався Іван.

— Бо малий, тому й не розумієш. Ну, припустімо, якби радіостанцію в неї побачив або динаміт — це докази. А бінокль — факт сам по собі непереконливий. Ти нікому про це ще не говорив?

— Нікому.

— І помовч. Для порядку ми документи в неї перевіримо, прописочну. Якщо порушення будуть, затримаємо, якщо в повному порядку, відпустимо. Зрозумів, малий?

— Зрозумів, товаришу міліціонер.

— А тепер хочеш, я тебе на мотоциклі до школи відвезу?

— Дуже хочу. Тільки відвезіть мене в інше місце.

— Жартівник! Учителька ж у школі.

— Ви одразу там документи перевірятимете? — здивувався Іван.

— Ну то й що? Перевірка документів у теперішній час — справа звичайна…

На кладовищі

Дощ уперіщив, коли зайшло сонце й важкі хмари загніздилися над морем, окутавши місто сліпим і гнітючим мороком. Вітер зненацька стих. І знову прокинувся лише з першим громом. Блискавка лягла на мокрі тротуари, на руїни й дахи. Й місто заблищало. Й гілля зашмагало одне одне, не жаліючи, як боксери на рингу.

Фари вихоплювали з темряви косу сітку дощу. Й «двірники» на вітровому склі, повзаючи вгору-вниз, не встигали витирати воду. Видимість була дуже погана.

Вантажна машина рухалася позаду віліса. Каїров, зрозуміло, не бачив окреслення її кабіни чи кузова. Розрізняв тільки вузькі щілини фар та блідо-жовту пляму світла, яка, похитуючись, наче тінь, не відставала од передньої машини. У вантажній машині, вкритій брезентом, їхало четверо червоноармійців. У вілісі, крім Чиркова й Каїрова, були ще Золотухін і запрошений ним лікар-експерт.

Машина з солдатами чомусь затрималась у гаражі. Під'їхала до Будинку офіцерів не о десятій вечора, як наказав Каїров, а за чверть до одинадцятої.

У цей час вулиці міста були спорожнілі. А спалахи блискавки й грім нагадували артилерійську канонаду.

Вибравшись на шосе, машини поїхали швидше. Море тут було зовсім поруч. Ревіло воно страшенно. Й розмовляти п машині було важко.

Капітан Чирков, здавалося, злився з кермом.

— Незабаром поворот! — нахилившись до капітана, прокричав Золотухін.

— Бачу!

Зменшивши швидкість, Чирков повернув машину ліворуч. Вона опинилася у вузькому, затиснутому двома горами струмку, під яким ховалася вся у вибоїнах дорога.

— Застрягнемо, дідько! — не стерпів Каїров.

— Нічого, нічого! — заспокоїв Чирков. — Під водою каміння. Ви тримайтеся міцніше, бо інакше без ґуль не обійтись.

Каїров обернувся. Між головами Золотухіна й лікаря-експерта вимальовувався прямокутник віконця. Жовта пляма так само маячила за машиною. Отже, вантажна машина також звернула з шосе. Не проскочила.

Потім машини повернули ліворуч і поповзли вгору. До-рога-струмок лишилася позаду.

У цю мить знову блиснуло. Й усі побачили цвинтарну огорожу й хирляву каплицю між двома високими акаціями.

— Не хотів би я тут помирати, — сказав Каїров.

Решта промовчали.

Цвинтарний сторож уже спав. Золотухін довго й уперто стукав кулаком у двері сторожки. Нарешті фіранка на перекошеному вікні, забитому на дві третини фанерою, поповзла вбік. І старечий голос простуджено запитав:

— Хто там?

— Міліція!

Сторож заметушився. Засвітив лампу. Відчинив двері. Це був старий дід з старанно розчесаною бородою. Він безсилий був приховати збентеження — адже спав на роботі. Й без усякої потреби квапливо повторяв:

— Хромадяни начальники… Хромадяни начальники…

— Відчиняй ворота, — сказав Золотухін.

Сторож одягнув фуфайку. Брязкаючи ключами, сховався і» темряві. Але крізь шум дощу було чути його:

— Сей секунд, хромадяни начальники.

— Допоможіть! — наказав Каїров.

Солдати поспішили до воріт. Потягнули їх у різні боки. Машини в'їхали на територію кладовища. Розвернулися біля каплиці. Далі проїзду не було.

— Беріть лопати, — сказав капітан Чирков солдатам.

Один солдат плигнув у кузов і звідти подав лопати своїм товаришам. Було дуже темно. Білі дерев'яні держаки лопат ледь розрізнялися.

— Далеко? — запитав Каїров.

— Так, — відповів Чирков. — Я піду попереду.

Періщив такий самий дощ. І жодних стежин не було.

А була вода. І, наче острови, могильні горбики з хрестами. Чирков світив собі під ноги ліхтариком. І Каїров, і Золотухін, і лікар-експерт світили. Тільки солдати не мали ліхтариків. Хлюпали кирзовими чобітьми. Не перемовлялися.

Часом світло від ліхтарика падало на старий, немов заплаканий, хрест, на поіржавілу металеву ограду. Трапилася під ноги зламана лава. Чирков підняв її і кинув кудись у темряву.

Ішли хвилин десять…

Нарешті зупинилися. Проміння схрестилося на фанерній пірамідці, увінчаній червоною зірочкою.

Земляний горб ще не осів. І могила мала вигляд незвичайно великої. Каїров обійшов її. Світлове коло крутилося перед ним, як цуценя.

— Тут ніхто не побував до нас? — запитав Каїров.

— Не схоже, — відповів Чирков.

Вітер із завиванням кинув йому в обличчя пригорщу води.

— Клята погода, — сказав Золотухін, — і не закуриш.

Солдати мовчали. Вони стояли, притулившись один до одного. Може, їм було моторошно.

— Копайте! — наказав Каїров.

Чирков зняв пірамідку з зіркою. Лопати ввіткнулися в грунт.

— Не розкидайте землю, — попередив Золотухін. — Закопувати доведеться.

Втрачена можливість

Того ж вечора, повернувшись з чергування, старшина Туманов не зміг діждатися начальника міліції. Однак про зустріч з хлопчиною в рибоколгоспі «Чорноморський» він доповів черговому.

— Хлопчина, отож, пильний, — говорив старшина. — Це йому плюс буде. Ну документи я для порядку в громадяночки перевірив. Прописка в неї міська, по вулиці Вокзальній. При штампі — особистий підпис товариша Золотухіна. Для порядку, значить, виписав адресу. Й прізвище. Деветьярова Єфросинія Петрівна.

— Гаразд, товаришу старшина, — сказав черговий, — ідіть додому й відпочивайте. Вам завтра зранку.

Старшина Туманов пішов додому. Золотухін з'явився в міліції лише близько другої години ночі. Втомлений, мокрий, брудний. Запитав:

— Що нового?

— Нічого істотного, товаришу майор. Ваша дружина дзвонила. Турбувалася.

— Гаразд. Тоді я не буду підніматися до себе в кабінет. Поїду додому. Коли що, дзвони.

— Звичайно, товаришу майор.

Не можна було звинувачувати чергового, що він не доповів начальникові міліції про донесення старшини Туманова. В прифронтовому місті перевірка документів була найзвичайнісінькою справою. Громадян, в яких паспорти виявлялися не в порядку, затримували для з'ясування. Старшина Туманов встановив, що документ у громадянки в повному порядку. Ну а якщо вона і в бінокль дивилася, то не обов'язково на батарею. Хлопчині могло здатися. До того ж бінокль не приймач і не передавач. Заборони на біноклі немає.

Прорахунок старшини Туманова став ясним лише вранці, коли Чирков за розпорядженням Каїрова передав Золотухіну п'ятнадцять збільшених фотографій колишньої сестри-хазяйки госпіталю в Перевальному Погожевої Серафими 'Андріївни.

Старшина Туманов дивився на фотографію, як приголомшений. Обличчя його спочатку зробилося блідим, наче він відчув себе погано, потім щоки й вуха густо почервоніли, наче підфарбовані гримом.

Метушливо й плутано він доповідав Золотухіну:

— Учора перевіряв, значить… У бінокль вона. Хлопчина помітив. Ну я, грішним ділом, значить…

— Товаришу старшина, спокійніше, — з досадою говорив Золотухін. — Ви бачили цю жінку?

— Так, товаришу майор.

— Коли?

— Учора.

— Де?

— У рибоколгоспі «Чорноморський».

— Розповідайте все по порядку.

І старшина Туманов детально розповів про вчорашній випадок.

— Документи перевірив, товаришу майор. Усе якнайкраще. А на паспорті — ваш підпис.

— Може, ти помилився? — запитав Золотухін. — Може, там зовсім інша жінка? Фотографія нечітка.

— Подібна дуже, товаришу майор.

Капітан Чирков, який ще був у кабінеті Золотухіна, негайно подзвонив Каїрову.

Вислухавши капітана, Каїров сказав:

— Єгоре Матвійовичу, бери цього старшину. І їдьте в рибоколгосп. Привези жіночку до мене. Треба її перевірити.

Вітер вривався в машину. Й хмари ковзали по мокрому, ще не просохлому асфальту чіткі, красиві. Вони тягнулися над зазеленілими горами, але не торкалися їхніх круточолих вершин. А в море, біля горизонту, вже дивилось інше небо, голубе й добре, наче посмішка.

Шосе йшло вгору. Місто панорамою сповзало вниз. Будинки прикривалися різними дахами: залізними, черепичними, драночними, шиферними. Й усе це рябіло, мовби клаптикова ковдра.

Старшині Туманову здалося, що машина йде надто повільно. Хоча на спідометрі стрілка не сповзала нижче шістдесяти. Для мокрої гірської дороги — гранична швидкість. Чирков не перший рік водив машину. Він знав: тут, на Кавказі, найменша помилка може коштувати життя. Доводилося бути надзвичайно уважним. У старшини Туманова, навпаки, була можливість думати про що завгодно й дивитися обабіч.

І він журився, що в останні дні йому вперто не щастить. Зовсім недавно проґавив хлопчика біля тайника. А вчора ось учительку. Й раптом…

Назустріч їм промчав забризканий грязюкою студебекер. У кабіні поряд з водієм сиділа жінка.

— Вона! Товаришу капітан! — Туманов схопив Чиркова за плече, той за інерцією крутнув кермо, і машина мало не врізалася в гору.

— Зупиніть!

Чирков вивернув на обочину. Натис на гальмо.

— У чім річ? Кого побачили?

— Учительку, товаришу капітан. Треба швидше розвертатись. Інакше втече.

— Хіба так можна… А якщо у вас галюцинації, старшина?

— Щорічно медичну комісію проходимо, — образився Туманов.

— Привидітися може й здоровій людині.

— Точно кажу… Треба доганяти.

Дорога була вузька. Поки вони розверталися (плюс іще час на розмови: доганяти чи ні?), студебекер випередив їх приблизно кілометрів на два. Стрілка спідометра підстрибнула до позначки «сімдесят». На поворотах доводилося гальмувати. Та машину все одно заносило. Й до того, як попереду замаячив брудний задник студебекера, вони могли разів п'ять перевернутися.

Зустрічний транспорт довго не дозволяв обігнати студебекер. Лише біля самої міської лінії Чирков обійшов переслідувану машину й подав знак зупинитися.

Важко уявити собі розчарування капітана Чиркова і ще більше розчарування старшини Туманова, коли вони побачили, що поруч з шофером у кабіні нікого не було.

— З вами їхала жінка, — сказав Чирков. — Де вона?

— Попросила висадити, не доїжджаючи до міста, біля трансформаторної будки, — відповів шофер, пикатий, похмурий хлопець.

— Документи! — зажадав Чирков.

— А ви хто? Я вас не знаю, — ліниво заперечив шофер.

— Я воєнний слідчий. — Чирков показав посвідчення.

Поведінка шофера відразу змінилася. Він похапцем дістав службову книжку, права водія.

— Де до вас сіла пасажирка?

— У рибоколгоспі, товаришу капітан, — цього разу чітко відповів водій.

Допит Роксана

Роксан рухливий. Жваво жестикулює. Поводиться так, наче заздалегідь вдячний Каїрову за приємну бесіду.

— Михайле Георгійовичу, — Каїров суцільна люб'язність, — у вас красиве, рідкісне прізвище. Мені ніколи раніше не доводилося зустрічати таке.

Балакучий Роксан:

— Прізвище мого діда було Поляков. Він піднімав у цирку гирі. Й тримав на грудях рояль з акробатками. Одна з них пізніше стала його дружиною. Її звали Роксана… Прізвище Полякова не звучало на циркових афішах. Натхненний іменем коханої жінки, дід став Мішелем Роксаном. Силачем з Марселя.

— Ви не пішли по цирковій лінії?

— Я не прихильник родових династій. Династія скрипалів, династія циркачів… По-моєму, це ознака виродження.

— Дозвольте не поділити вашого погляду. Успадковування від покоління до покоління якоїсь однієї професії може стати виявленням вроджених здібностей.

Роксан перебив Каїрова, махнувши руками й скорчивши міну — від неї обличчя заморщилося колами, наче вода, в яку кинули камінь.

— Діти Пушкіна не стали поетами. А Льва Толстого — письменниками. Я не знаю, може, в якихось сферах… Скажімо, потомствений рибалка, потомствений моряк, потомствений хлібороб… Можливо, тут, де якісь чисто механічні, практичні навики мають превалююче значення… Можливо, тут успадкування професії має позитивну роль. Але в мистецтві це призводить до народження бездарності.

— Вашим судженням не вистачає послідовності й справедливості…

— Ви знаєте, що Монтеск'є говорив про справедливість? Справедливість — це співвідношення між речами: воно завжди одне й те ж, яка б істота його не розглядала. Щоправда, люди не завжди вхоплюють його, більше того: нерідко вони, бачачи це співвідношення, ухиляються від нього. Найкраще вони бачать власну користь. Справедливість підвищує свій голос, але він заглушується шумом пристрастей. Люди можуть здійснювати несправедливості, тому що вони мають з цього користь і тому що своє власне благополуччя ставлять вище за благополуччя інших… Даремно ніхто не робить зла…

— Я зрозумів. Спираючись на вчення Монтеск'є, а конкретно на поняття про несправедливість, ви власне благополуччя ставите вище за благополуччя інших.

— Не розумію ваших жартів, товаришу полковник! — Роксан схопився зі стільця, на обличчі обурення.

— Сідайте, Михайле Георгійовичу. Не хвилюйтеся. Це особлива розмова, і я приїхав з Поті не для того, щоб вести її з вами. Сьогодні мене цікавить лише Сизов. Розкажіть усе, що ви про нього знаєте. Сідайте, сідайте!

Не посміхався тепер Роксан. Сидів зосереджений. Розумними очима дивився на Каїрова. Лише іноді морщив чоло, наче щось пригадував.

— Сизов… — Роксан відкашлявся. — Це була складна людина. Суперечлива. Й потайна. Наслідки контузії, очевидно, — його труснуло під Ростовом — давалися взнаки в найдивніший спосіб. Він іноді виявляв вражаючу наївність і навіть жахливу необізнаність, скажімо, про довоєнне життя в країні.

— Яка ваша офіційна посада?

— Заступник начальника гарнізонного воєнфлотторгу.

— Сизов був піхотний офіцер. За яких обставин ви познайомились і зблизилися?

— Усе просто… Ми чоловіки. Я буду відвертий. Мені вже тоді подобалася Тетяна Дорофєєва. У вільні хвилини — а в нас, постачальників, вони випадають, на жаль, рідко — я забігав до неї бібліотеку. Між нами існували дуже дружні стосунки. Словом, це був типовий приклад нерозділеного кохання. Тетяна — людина обмежена, але по-жіночому хитра. Вона не відштовхувала мене. І, приймаючи подарунки, давала тільки туманні обіцянки. Сизов теж став приходити в бібліотеку. Коли вона здала кімнату, я зрозумів, що в мене є удачливий суперник.

Роксан дістав з кишені зім'яту пачку «Біломору».

— Дозвольте закурити?

— Звичайно.

— А ви? Куріть, — запропонував Роксан.

— Кинув. Другий день не курю.

— Зичу удачі… — Роксан чиркнув запальничкою. — Вийшов горезвісний «любовний трикутник». З тією хіба що різницею, що суперники виявилися друзями. Сизов так зміг усе повернути! І я відчув свою необхідність для цієї приємної, як мені здавалося, щасливої пари. Послуги, які я їм надавав, викликали в них почуття вдячності…

— Сизов знав, що ви через посередність Дорофєєвої торгуєте продуктами?

Прямо-таки підстрибнув Роксан:

— Цього не було, товаришу полковник! Така вже нещасна доля постачальників! На нас усіх собак вішають!

— Михайле Георгійовичу! Це по-дитячому. Питання серйозне. Я сформулюю його так: чи не пробував Сизов шантажувати вас?

— Навіщо? — здивувався Роксан.

— Отже, ні… — Каїров ухилився від роз'яснень. Сказав: — Як я вважаю, обіймаючи таку посаду, ви повинні мати в своєму підпорядкуванні транспортні засоби.

— У мене персональна емка. Й чотирнадцять вантажних машин.

— Багато живете.

— Ні, товаришу полковник. Вантажних машин мало. Завжди в роз'їздах.

Дим од цигарки плив по кімнаті. Каїров підвівся і відкрив кватирку. Він не повернувся до столу, а залишився стояти біля стіни, обіпершись на пофарбовану в салатовий колір панель.

— Згадайте, Михайле Георгійовичу, ви не їздили з Сизовим у Перевальне?

Ні, Роксан не змінився на обличчі, не почервонів, не зблід. Спокійно, навіть дещо байдуже відповів:

— Їздили.

— Часто?

— Раз. Сизов просив підвезти його. Ми скористалися моєю емкою.

— Що йому треба було в Перевальному?

— Госпіталь. Якісь службові справи.

— А точніше?

— Не цікавився. Я чекав його в машині. На все пішло не більше десяти хвилин.

— Спасибі. Й ще одне запитання. Коли й де ви бачили Сизова востаннє?

— Удень чотирнадцятого березня. Він подзвонив мені й просив дістати пляшку горілки. Ми зустрілись у місті, біля критого базару. Пройшли на склад. Комірник дав йому пляшку. Й Сизов пішов. А я залишився з комірником. Треба було уточнити накладні.

— Він не сказав, для чого горілка? Куди він збирається?

— Ні.

— А що ви робили ввечері чотирнадцятого?

— О восьмій годині я на машині приїхав додому. Відпустив шофера. Хазяйка нагодувала мене. І я ліг спати.

— Сподіваюся, ваша хазяйка також молода й чарівна?

— Ні-ні… Стара. За шістдесят років. Чудово готує. Я приношу продукти. І харчуюсь удома. В мене застаріла виразка.

— Я обіцяв задати вам тільки одне запитання. Та все одно вже не дотримав слова. Ви трохи говорили про Тетяну Дорофєєву. Дайте їй характеристику.

— Мені це важко зробити. Хіба що в двох словах. Вродлива, без забобонів. Не дуже розумна.

— Інтереси, запити, кругозір?

— На все це можна відповісти одним словом — мізерні.

— Тепер таке абстрактне запитання. Цілком умовне. Припустімо, якби ви — повторюю: припустімо! — виявилися німецьким розвідником, чи змогли б ви її завербувати?

— Я не зміг зробити з неї коханку.

— Це інша сфера.

— Розумію… Досвідчений, спритний розвідник знайшов би у ній багато слабостей. Мені здається, їх більше ніж достатньо, щоб перетворити її в спільника.

— Усе! На сьогодні досить. Гадаю, незабаром ми знову зможемо поговорити віч-на-віч. Ви військова людина. Й вас не треба попереджувати, що сьогоднішня розмова повинна лишитися між нами.

— Розумію, товаришу полковник. Завжди радий побесідувати з розумною людиною.

Вони потисли один одному руки.

Каїров провів Роксана вже майже до самих дверей, але раптом зупинився, притримав його за лікоть. Сказав:

— Хвилинку.

Спритно, наче підліток, Каїров повернувся до столу, висунув ящик.

— Ви пізнаєте цю фляжку? — Він тримав фляжку за ланцюжок. Дрібний, що з'єднував кришку з корпусом.

— Так, — сказав Роксан. — Це фляжка Сизова.

— Ви впевнені?

— Мені часто доводилося наповнювати її.

— Це моя фляжка, — заперечив Каїров. — Фляжка Сизова на експертизі. Дорофєєва розповіла про розмову зі мною?

— Розповіла, — збентежено відповів Роксан.

— Не наслідуйте її приклад.

Таємниця трансформаторної будки

Чирков розвернув машину. Й дорога знову побігла під колеса. Й море заголубіло ліворуч.

— Ну а якщо ви помилилися, старшина? — холодно сказав Чирков. — Тоді ми поводимось, як хлопчаки.

— Усе збігається, товаришу капітан. І зовнішність… І попросилася до шофера, значить, у рибоколгоспі «Чорноморський».

Поворот. Праворуч забіліла напівзруйнована трансформаторна будка. Чирков загальмував.

Вони вийшли з машини. Одразу за будкою був з'їзд, який закінчувався тупиком. Далі починалася гора. На ній густо зеленів чагарник. Дерев було мало. Вони росли біля підніжжя і на самій вершині.

Від обочини, що навпроти гори, починався спуск до моря. Кілька стежин виходило на нижню дорогу, навколо якої тулилося передмістя, що називалося Рибальським селищем.

Назва ця, напевно, збереглася з дуже давніх часів, коли тут справді жили рибалки. Проте місто розросталося, кораблі розполохували рибу, рибалки переселялися подалі від міста (приклад — рибоколгосп «Чорноморський»), а назва так і лишилася.

Чирков зазирнув у будку. Обвалений теньк, уламки цегли й апаратури…

— Найімовірніше вона зникла в Рибальському селищі, — припустив капітан.

Туманов нічого не відповів. Він пильно роздивлявся м'яку, вологу землю, на якій відбилися сліди жіночих туфель маленького розміру. Туфлі були на товстому підборі. Й мітки від них лишились ясні й виразні.

— Дивіться, — сказав старшина.

Сліди вели за трансформаторну будку, до вирви. Бомба тут вибухнула велика. Не менше, як півтонни. Яма утворилася глибока. На дні її чорніло зовсім небагато води.

— Дощ періщив цілу ніч, — сказав Чирков, — а води у вирві кіт наплакав. Дивно.

Сліди не кінчалися біля краю вирви. Навпаки, ланцюжком вони тягнулися до дна ями й уривалися лише біля великого покрученого листка бляхи, напевно, зірваного з даху трансформаторної будки.

Чирков спустивсь у вирву. Відкинув бляху. Й, наче підозріло дивлячись, чорний отвір, який ішов у глибину землі, постав перед ним.

— Тут підземний хід! — крикнув Чирков старшині Туманову.

Старшина похапцем спустивсь у вирву. Посвітили ліхтариком.

— Каменярні, — сказав старшина Туманов. — Років сто тому тут добували біле каміння. Нас якось в управлінні інформували. Й навіть показували кілька входів у районі Нахаловки. Та всі вони, значить, закінчувались обвалами.

— Треба спуститися, — сказав капітан Чирков і вийняв пістолет.

Туманов розстебнув кобуру:

— Дозвольте з вами, товаришу капітан?

— Так, пірнемо разом.

При світлі ліхтарика вони визначили, що глибина не більше двох метрів. Коли стрибнули, то опинилися в штольні з білого каменю. Лише там, де бомба пробила дірку, порода обвалилась і хлюпала під ногами рідкою грязюкою. Вони одразу вирішили, що йти по штольні в бік моря не має сенсу. Різкий спуск за дорогою неодмінно повинен був викликати обвал. Але обвалу не сталося, тому що за п'ять метрів од вирви штольня закінчувалася тупиком.

Вони йшли на повен зріст. Поряд. Ширина штольні дозволяла йти вільно. Вона досягала чотирьох-п'яти метрів. Користувалися одним ліхтариком. Чиркова. Ліхтарик старшини берегли. Спочатку силкувалися розглядати сліди. Та переконалися, що заняття це марне. Черепашник на дні штольні був сухий і твердий.

— Ось, значить, бомбосховище. Можна сказати, природне. Доповідну записку товаришеві Золотухіну складу неодмінно, — сказав старшина Туманов.

— Невже не зберігся план цих забутих штолень? — запитав Чирков.

— Точно, не зберігся. Вже нам би показали.

Метрів через п'ятнадцять штольня стала звужуватися, підніматися вгору. Та незабаром знову вирівнялась, і вони опинилися в залі, досить широкому й високому: у ньому змогли розташуватися три залізничних вагони.

Треба було прискорити огляд залу. Вирішили користуватись і другим ліхтариком. Незважаючи на те, що стіни мали вигляд сухих і чистих, повітря в залі відгонило вологістю, затхлістю. Жодних слідів перебування людини виявити не вдалося. Далі з залу виходило шість вузьких і низьких тунелів.

Чирков сказав:

— Шість тунелів — це забагато. Треба повертатися. Прислати сюди взвод солдатів. Прочесати цей лабіринт сумлінно й уважно.

Вони повернулися назад до штольні, яка привела їх сюди. Та в цей час у залі почувся підозрілий шум і хтось голосно чхнув.

Експерт підтверджує вбивство

У штаб гарнізону прийшов міліціонер. Вартовий зупинив його. Чоботи міліціонера були в жовтій глині, тому що ранок видався мокрий. І вітер гнав хмари, й сонце з'являлося на якісь хвилини, боязке, далеке.

— Куди? — запитав вартовий. Запитав недружелюбно, звисока.

— В особливий відділ.

— До кого?

— До полковника Каїрова.

— Почекай. Викличу чергового.

Вартовий натис кнопку. Вона була вправлена в стіну, тільки значно нижче, ніж кнопка двірного дзвінка.

З'явився підполковник з червоною пов'язкою на рукаві.

— У мене пакет в особливий відділ до полковника Каїрова, — сказав міліціонер.

— Ходімте, — запропонував черговий.

Коридор був погано освітлений і виглядав похмуро. Двері з кабінетів — праворуч і ліворуч. Лише далеко попереду, в самому кінці, вузьке вікно, заклеєне хрест-навхрест папером.

Біля одних дверей черговий зупиняється. Стукає. За дверима:

— Прошу… Заходьте.

— Товаришу полковник, — доповідає черговий, — до вас із міліції.

Кабінет зовсім маленький. Але вікно велике. Тому світла тут досхочу. І здається, ось-ось воно почне витікати, як вода з переповненої бочки.

— Спасибі, що провели, — каже Каїров.

— Дозвольте йти? — запитує черговий.

— Так, будь ласка.

— Товаришу полковник, вам пакет од майора Золотухіна. — Міліціонер кладе на стіл конверт, великий, але тонкий. Дістає з сумки потертий загальний зошит. Каже: — Тут треба розписатися.

Каїров розписується.

— Я піду, товаришу полковник.

— Так. Спасибі вам.

Міліціонер іде. Каїров розриває конверт. Виймає з нього складений навпіл аркуш паперу.

Каїров заховав аркуш у конверт. Останній рядок засмутив: «Наявність снотворних, а також отруюючих речовин в організмі не виявлено».

Йому все-таки здавалося, що Сизов сьорбнув з тієї фляжки, яку запропонував шоферу Дешину. Якщо ж вірити Дентину, якщо вірити, що він, приклавшись до фляжки, заснув або взагалі втратив свідомість, то…

А раптом Дешин бреше?

Каїров подзвонив начальнику гауптвахти:

— Здрастуйте! Каїров турбує. Приведіть в особливий відділ заарештованого Дешина.

З психікою в Дешина, очевидно, не все гаразд. Він не пізнає в полковнику того сантехніка, що приходив до нього в камеру ремонтувати батарею. Навряд чи він прикидається, грає. Не до гри людині, засудженої до смертної кари.

Дешин увесь у собі. Й погляд у нього безтямний. Страх в очах є, а смислу нема.

— Чому ви приховали, що вирушили в рейс чотирнадцятого березня в нетверезому стані? — запитав Каїров.

— Я не приховував, — в'яло відповів Дешин. — Мене ніхто про це не запитував. Спочатку в їдальні. Потім уже в гаражі…

— Скільки?

— Що?

— Скільки випили в їдальні?

— Відома річ… Півлітра.

— А в гаражі?

— Склянку.

— Хіба ви не розуміли, що скоюєте злочин?

— Зовсім ні, громадянине слідчий. Я о десятій годині ранку повернувся з рейсу. Ніч не спав. Мені належало відпочивати. А командир автороти відпочинок відмінив, уже коли я випив пляшку.

— Він не помітив, що ви п'яні?

— Від пляшки я не п'янію, — ображено відповів Дешин.

— Що було далі?

— Я розізлився і вирішив відпочити. Й пішов до куховарки, до жінки… Вона не те щоб мені обіцяла, але натяки робила. Я до неї прийшов, а вона мене прийняла неласкаво, тому що до неї з села тітка приїхала. Й заважала нам… Я посварився…

— Як прізвище цієї жінки?

— Не запитував. Клавою звати. Куховаркою вона в їдальні на вулиці Енергетиків працює.

— Гаразд. Розповідайте далі.

— Розстроєний прийшов я в гараж. І на півпляшки поміняв запасний балон шоферу Вітьці Орлову.

— Із фляжки, яку вам дав Сизов, багато випили?

— Не міряв. Вона залізна. Хіба побачиш?

— Зрозуміло… Ну а коли ви отямилися… виявили біду, то вирішили втікати?

— Вирішив.

— І звичайно, прихопили фляжку. Ночі холодні, в горах знадобиться.

— Ні, громадянине начальник, забув я про фляжку. Якби згадав, то взяв би її з собою. Але тоді вона не потрапила мені під руку.

— Куди ж поділася фляжка? — запитав Каїров.

— Вам видніше…

Зустріч у штольні

Різко повернувшись, Чирков підняв ліхтарик і нанизав темряву на промінець світла.

Жовте коло з нечіткими, ніби розмитими краями покотилося по білій черепашковій стіні, сковзнуло на долівку, спинилося.

— Собака! — засміявся старшина Туманов.

Дворняга світлої масті незлобно крутила писком, намагаючись ухилитися від сліпучого променя. Коротка шерсть її була промочена краплями дощу. Й краплі блищали звично, ніби на вулиці.

— Десь близько є вихід, — сказав капітан Чирков.

— Можливо, — погодився старшина. — Ну, песику, тож веди нас на свіже повітря.

Пес закрутив хвостом, шморгнув носом і знову чхнув.

— Повітря тут важке, — сказав старшина Туманов. — Навіть собаці не до вподоби.

Тільки-но він вимовив останні слова, як чхнув сам. Чирков теж відчув різкий лоскотливий запах, якого ще хвилину тому не було ні в штольні, ні в залі.

Піднявши ліхтарика, завдяки чому промінь видовжився, Чирков освітив далекий край залу, куди виходило шість тунелів. Білий дим канатом витягувався з крайнього лівого тунелю й розповзався по залу, наче туман.

— Димова шашка, — сказав Чирков, — Без протигазу тут робити нічого. Ходімо.

Вони прослизнули в горловину штольні й пришвидшили крок. Собака випередив чоловіків. Скиглячи й чхаючи, він біг попереду. Газ розповзався повільно й не переслідував їх.

Без пригод вони добралися до отвору біля трансформаторної будки. Першим виліз із штольні капітан Чирков, якого підсадив старшина. Потім Чирков витягнув собаку й за допомогою паска — старшину Туманова.

Голубі проблиски біля горизонту затягнула димчаста пелена. Вітер знову вибивав із хмар колючий і холодний дощ. День був похмурий, смутний.

— Старшина, — сказав Чирков, — зараз ми з тобою розійдемося. Ти на попутній машині в рибоколгосп «Чорноморський». Уточниш, коли втекла вчителька. Й чи втекла взагалі… А я візьму в гарнізоні солдатів з протигазами. Й ми прочешемо каменоломню наскрізь.

— Ясно, товаришу капітан.

Старшина вийшов на середину дороги, зупинив машину, що йшла назустріч. У кабіні, крім шофера, сиділо ще двоє солдатів.

Туманов сказав:

— Підкиньте до рибоколгоспу.

— Можна.

Старшина Туманов заліз у кузов. Він став обличчям уперед, поклавши руки на кабіну. Капітан Чирков бачив, як дощ стьобав старшину, великого й широкого…

Зіпсоване піаніно

— Здрастуйте. Ви Тетяна Дорофєєва?

Тетяна, не приховуючи здивування, розглядала незнайому жінку, що стояла на порозі квартири.

— Заходьте, — нерішуче сказала Тетяна.

У жінки в руці була потерта спортивна валізка.

— Я тільки на хвилинку, — сказала жінка. — Хотіла побачити вас. Сизов розповідав…

Тетяна запитала:

— Валерій? Ви знали Валерія Сизова?

— Так. Я добре його знала. Й… повинна признатися, саме я мимоволі стала причиною вашої сварки. Той лист, який ви знайшли, був моїм.

Погляд у Тетяни став холодний:

— Ось як!

— Так, — сказала жінка й опустила голову.

— І ви посміли до мене прийти?!

— Посміла… Тому що хотіла сказати: він ні в чому не винен.

— Яке це тепер має значення?..

— Ви гарна жінка. Ви не знаєте, не можете знати, що таке нерозділене кохання. А я… Я росла з Валерієм в одному місті. Я знала його з дитинства. Й завжди кохала його. А він мене ні. В нас склалися гарні, дружні стосунки. Багато хто не вірить у такі стосунки між чоловіком і жінкою. Але вони можуть бути…

Жінка замовкла, наче для того, щоб вдихнути повітря. Тетяна сказала:

— Усе-таки роздягніться. Й зайдім у кімнату. Незручно розмовляти у передпокої.

— Спасибі. Я скористаюся вашою гостинністю. Та ненадовго. Сьогодні я від'їжджаю в Поті. Й мені ще треба подбати про квиток.

— Це не проста справа — дістати квиток до Поті, — похитала головою Тетяна, здивувавшись з непрактичності жінки. Й співчуття ворухнулося в душі. Й вона сказала: — У вас мокрі ноги.

— Я наслідила. Вибачте… Дуже мокро.

— Тут завжди мокра весна… Ось мої капці, — Тетяна відчула себе гостинною господинею. Це надало їй бадьорості, впевненості.

— Спасибі, — почервоніла жінка. — Мені, чесне слово, незручно.

— А панчохи можна висушити на чайнику. Я роблю так. Нагрію чайник. Обгорну його рушником. А зверху — панчохи. Вмить висихають.

Жінка посміхнулася, не зважуючись ступити з місця:

— Я завдала вам стільки клопоту! Зайшла на хвилину. А просиджу годину…

— Чи варто про це казати! Адже війна!..

— Війна… — зітхнувши, погодилася жінка.

Капці з м'якої цапиної шкіри Тетяна виміняла на базарі в чорноокого літнього адигейця за пайку хліба. Вони були легкі й теплі. Й жінка, одягнувши їх, здавалося, мимоволі вигукнула:

— Як приємно!

У кімнаті Тетяна сказала:

— Ми майже знайомі. А я не знаю, як вас звати.

— Серафима Андріївна Погожева, — відповіла жінка.

— Ви жили десь поблизу? — запитала Дорофєєва.

— У Перевальному. Я працювала там у госпіталі сестрою-хазяйкою.

— Перевальне. До війни це було чудове місце. Я їздила туди зі своїм другим чоловіком.

Погожева здивувалася:

— Така юна! Й уже двічі замужем.

Тетяна весело відповіла:

— Було б бажання!

— Вам можна позаздрити.

— Даремно. Я, по суті, нещасна людина. Інші думають про мене: легковажна, ласа до чоловіків, корислива. Я ж ні те, ні друге, ні третє. Я тільки шукаю щастя. Мені хочеться бути трохи щасливою. Маю я на це право?

— Кожна людина замислюється над подібним питанням. Але мені здається, якщо уявляти щастя як щось матеріальне, то такого щастя значно менше, ніж людей на землі. Ось люди й віднімають його один в одного, як футболісти м'яча.

— По-вашому виходить, що й німці воюють за своє щастя?

— В їхньому розумінні — так, — спокійно відповіла Погожева.

— Так можна виправдати все, — не погодилася Тетяна.

І неприязнь до жінки знову торкнулася серця. Й подумалося: не слід було пускати її в дім.

— Це не відкриття. Виправдати справді можна все, — відповіла Погожева, уважно оглядаючи кімнату.

— Навіть убивство? — насторожилася Тетяна. Стояла не рухаючись, зігнувши руки в ліктях, наче готуючись захищатися.

— Почитайте Достоєвського.

— Він нудно пише, — призналася Тетяна. Й розслабилася: знову книги, набридли в бібліотеці!

— Вчитайтеся. Це тільки здається…

— Спробую після війни, — відповіла Тетяна з помітною зневагою. — А поки зніміть панчохи, Серафимо Андріївно. Я розпалю примус і поставлю чайник.

Серафима Андріївна Погожева (вона ж Єфросинія Петрівна Деветьярова, вона ж — за карткою абверу — Клара Фест) не мала жодного наміру вступати в просторікуваті розмови про щастя і смисл життя. Інакше кажучи, марно витрачати час. Але сталося так, що тієї миті, коли Погожева стояла біля дверей Дорофєєвої і натискала кнопку дзвінка, з сусідньої квартири вийшла бабуся і сказала:

— Тетяни може й не бути вдома.

Довелося обернутися до бабусі, з посмішкою відповісти:

— Мені пощастить.

— Ви часом не електрику перевіряєте? — поцікавилася сусідка.

— Ні.

— Я гадала, лампочки будете дивитися. Давно не цікавилися.

Бабуся, звичайно, запам'ятала обличчя Погожевої. Зрозуміло, можна було й бабусю на той світ відправити. Але стомилася за останні дні Погожева. Нерви натягнулися. Поки зважувала Серафима Андріївна ситуацію, бабуся східцями спустилась. Якщо застрелити чи отруїти Дорофєєву, бабуся дасть показання. Тоді прикмети вчительки з рибоколгоспу «Чорноморський» і невідомої жінки, що напередодні вбивства дзвонила в квартиру Дорофєєвої, збіжаться. А це погано. З міста втікати ще ніяк не можна. Та й залишатися небезпечно. Вчора старшина міліції раптово перевірив документи. Дивно? Хтозна! Може, звичайна перевірка, пов'язана з війною. Якби були підозріння, заарештував би її старшина ще в «Чорноморському». Ну, а вогні в штольні? Сама бачила ясно. Вогні теж не доказ. Як вгадаєш, хто там лазив? Може, злодії чи дезертири. Дарма вона димову шашку розбила. Знову нерви. Доказ залишила.

Ні, ще не наступила година Тетяни Дорофєєвої. Щаслива вона, дідько забирай! На піаніно стояла кришталева ваза, прикрита свіжою серветкою з майстерною вишивкою. І ще — ваза з бузком. Переставивши їх на стіл, Погожева відкинула верхню кришку піаніно. Піднялася на носках, зазирнула всередину. Праворуч, притиснутий струнами до стінки, темнів пухлий згорток. Погожева вийняла згорток, поклала його на стіл. Спокійно, не поспішаючи й не хвилюючись, що Тетяна щосекунди може прийти з кухні, поставила вази на ті ж самі місця. Розгорнула ганчірки. В них виявилися три товсті пачки грошей по сто карбованців. Погожева вийняла звідкись, мало не з ліфчика, маленький пістолет, поклала його перед собою.

Заклякла Тетяна зупинилася на порозі, відчула: ноги наче збунтувалися й відмовляються слухатися.

— Що це? — запитала Тетяна. Промовила взагалі-то два зайвих слова, бо добре бачила, що лежить на столі.

— Ніколи не бачила запальнички у формі пістолета й купюр вартістю сто карбованців? — здивувалася Погожева втомлено й трохи роздратовано.

— Так багато! Ніколи, — призналася Тетяна, щосили намагаючись не виказати своєї тривоги.

— Не дуже багато. Десять тисяч.

— Велика сума, — сказала Тетяна з повагою.

— Я хочу подарувати її вам, — усміхнувшись, заявила Погожева.

— Мені? Хіба ви добра фея з казки?

— Я справді фея. Тільки не добра, а зла.

— Чому ж зла? — Тетяна нарешті зрушила з місця, підійшла до столу й поставила чашки.

Погожева стріпнула головою:

— Так зручніше. — Й раптом запитала: — У вас знайдеться аркуш паперу?

— Так.

Повернувшись до тумбочки, Тетяна взяла з-під старого альбома учнівський зошит і поклала перед Погожевою.

— Ні, — сказала Погожева, — писатимете ви. Ось цією авторучкою.

— Я не розумію вас, — збліднувши, промовила Тетяна й похитала головою.

— Зараз зрозумієте. Прошу. Пишіть: «Я, Дорофєєва Тетяна Іванівна, бібліотекар гарнізонного Будинку офіцерів…» Написали? Добре… Пишіть: «Зобов'язуюся… співробітничати… з німецькою військовою розвідкою…»

— Навіщо ви так? — з образою запитала Тетяна й відсунула зошит. — Що я вам зробила?

— Люба моя! — зітхнула Погожева. — Ви молода й гарна. Я розумію чоловіків, які у вас закохуються. Але зрозумійте й ви мене. Якщо ми не домовимося, не знайдемо спільної мови, то… бог свідок… Я не можу піти з цієї кімнати, залишивши вас живою. Як би я до вас не ставилась, я на службі… Будьте благорозумні.

— Про яку благорозумність може йти мова? — крізь зуби процідила Тетяна. — Ви що? З місяця звалилися?

— На жаль, з грішної землі. — Погожева поклала руку на пістолет. — Ця запальничка, між іншим, шестизарядна.

— Чхати я на неї хотіла! — заявила Тетяна, дивуючись з особистої хоробрості.

— Облишмо ці теревені. Ви не дівчинка, а я не спокусник. Я пропоную вам справу. Ризиковану, але грошовиту. Я знаю, ви погодитесь. І коли увійдете в смак, то збагнете, що в розвідці можна заробити більше, ніж у ліжку.

— Я не повія! — почервоніла Тетяна.

— Фу! Як вульгарно.

— А мені чхати! Йдіть до бісової матері з моєї квартири! Я не злякалася вашої гармати!

— Заспокойтеся. Істерики руйнують нервову систему не. менше від алкоголю. Відповідайте, ви здогадувалися, що Сизов — агент німецької таємної служби?

— Якої служби? — не зрозуміла Тетяна, та запальності тепер не було в її голосі.

— Вам відомо, що Сизову вдалося завербувати вашого друга Роксана? Того самого Мишка, який через ваше посередництво сплавлює лишки продуктів?

— Ви брешете!

— Забудьте це слово. В розвідці не брешуть. У розвідці мовчать або кажуть правду. Я говорю правду тільки тому, щоб ви зрозуміли: я не можу вийти з цієї кімнати, залишивши вас живою.

— Ідіть! — рішуче сказала Тетяна. — Ідіть! Я нікому не скажу… Можете не хвилюватися.

— Дякую, — підвелася Погожева. — Боюся, що до вас не зможу виявити таку милість.

Тетяна відступила на крок, сказала переконливо:

— Я не потребую її, вашої милості. Я викинусь у вікно. Й закричу на всю вулицю. Я не піду на зрадництво!

— Зрадництво — також робота, — сухо зауважила Погожева.

— Погана робота!

— Запам'ятайте, дівчинко, поганої роботи не буває. Робота або відповідає духовним запитам і розумовим можливостям індивідуума, або ні.

— У такому випадку ви переоцінили мене.

— Людину скромність прикрашає, агента оберігає.

— Я не агент! — процідила Тетяна. Страху не було в її голосі, лише злість, злість, злість…

— Не будемо чіплятися до слів, — миролюбно сказала Погожева. — Й даремно нервувати. Може, нам краще розібратися в суті. Відповідайте на мої запитання, тільки щиро. Ви здатні на щирість?

— Так!

— Вам подобається працювати на заводі біля верстата?

— Я ніколи не працювала на заводі.

— І не прагнете? — посміхнулася Погожева.

— Ні.

— Що, ви вважаєте, краще: комунальна квартира чи власна вілла в сосновому лісі на березі моря?

— Це дурне запитання, — зауважила Тетяна.

— Вам подобається танцювати?

— Так.

— Гарно попоїсти?

— Так.

— Гарно одягатися?

— Так.

— Якому кольору ви віддаєте перевагу: голубому чи червоному?

— Голубому.

— Ох, Таню, Таню… Навіть останньої відповіді досить І для того, щоб засумніватись у вашій благонадійності.

— Але голубий колір мені справді більше пасує, ніж червоний, — з образою промовила Тетяна.

— Усе ясно. Якщо додати, що протягом певного строку ви надавали житло німецькому агентові Сизову, порушуєте правила торгівлі нормованими продуктами, то… Висновок напрошується сам по собі — російську контррозвідку вам треба боятися більше, ніж мене. Я пропоную вам гроші й забезпечене майбутнє. «Смерш» може запропонувати в кращому випадку тривале ув'язнення, в гіршому — стінку…

— За що стінку? Я нічого не зробила…

— Ви думаєте?

— Я знаю, — відповіла Тетяна запально.

— Я теж знаю. Вночі на десяте лютого в Будинку офіцерів відбувалася нарада вищого командного складу групи військ. Вона була цілком таємною. Тривала з двадцять третьої години дев'ятого лютого до третьої години десятого. Замість хворої буфетниці вам було доручено подати офіцерам вечерю.

— Тільки каву з бутербродами.

— Нехай каву з бутербродами. Вам категорично заборонялося говорити, де ви були тієї ночі й кого бачили. Це так?

— Так.

— Ви розповіли про це Сизову. Видали військову таємницю ворогові.

— Звідки ж я знала, що Сизов ворог? Вів був ревнивий, як чорт. Думав, що я спала з Роксаном.

— Не майте мене за дівчинку. Ви вказали на показаній фотографії офіцерів, що приїжджали на нараду.

— Усе було зовсім не так. Коли Сизов дізнався, де я була, він несподівано повірив мені зразу. Вигукнув: «Там обов'язково був хтось із моїх друзів!» Я відповіла, що не знаю. Отоді він і показав групову фотографію. Я пізнала на ній двох чи трьох офіцерів.

— Ви пізнали командуючого армією, начальника штабу і начальника оперативного відділу. Таким чином, про нараду, цілком таємну, того ж ранку стало відомо німецькому командуванню.

— Того ж ранку? — не повірила Тетяна.

— Так. Ви скоїли службовий злочин. Уявляєте, що жде вас, якщо про це стане відомо російській контррозвідці?

— Ви хочете сказати… — Очі в Тетяни були ще сухі, та голос тремтів, наче вона вже плакала. — Ні-ні! Мене не розстріляють!

— Ви самовпевнені. Вас розбестили чоловіки. Цілком можливо, що вас саме розстріляють. Але якщо раптом органи НКВС виявлять жалість, неприпустиму у воєнний час, то вам дадуть строк. Мінімум років десять. На волю ви повернетеся бабусею. Найкращі роки за колючим дротом. Сумно?

Може, вам пощастить. І час од часу ви будете спати з начальником табору. Та все одно це сумно.

— Як же бути? — запитала Тетяна тихо.

— Покластися на своїх друзів. Я вам друг. Ви мене зрозуміли?

— Зрозуміла…

— Пишіть, — зовсім м'яко сказала Погожева.

Тетяна слухняно взяла ручку. Перо легко ковзало по паперу. Та літери виходили нерівні, скошені праворуч.

— Тепер поставте число й підпис, — закінчивши диктувати, запропонувала Серафима Андріївна.

Тетяна неохоче підкорилася.

— Гаразд, — сказала Погожева. — Перегорніть сторінку й напишіть номери частин, які дислокуються в гарнізоні.

— Я не знаю, — злякано прошепотіла Тетяна.

— Погано, — докірливо зауважила Погожева. — Погано першого дня брехати своєму колезі. На бібліотечних картках ви вказуєте номери військових частин. До речі, не забудьте написати прізвища й воїнські звання відомих вам офіцерів.

У Тетяни було таке відчуття, ніби вона летить у провалля. Але ще довго-довго не буде дна з його гострими скелями, а тільки страх, незнайомий і липучий.

Стовпчик номерних знаків військових частин вийшов зовсім короткий. Список офіцерів — трохи більший.

— Мало, — сказала Погожева.

— Більше не пам'ятаю.

— Вірю. Даю день строку. За цей час складіть мені повні списки за картотекою.

Тетяна нічого не відповіла..

— Перегорніть іще сторінку, — вела далі Погожева. — Пишіть: «Розписка». З нового рядка: «Я, Дорофєєва Тетяна Іванівна, отримала від співробітника німецької розвідки за передану мною інформацію воєнного характеру аванс на суму десять тисяч карбованців». Словами. Так. Число. Підпис.

Погожева взяла одну з трьох пачок, підсунула до Тетяни.

— Десять тисяч у купюрах по сто карбованців. Лічіть.

Тетяна взяла пачку, покрутила. Відповіла:

— А що рахувати? Вони ж запечатані.

— Спасибі за довір'я, — посміхнулася Погожева.

Вона підвелася. Взяла зошит.

— Опустіть пістолет, — попросила Тетяна.

— Не хвилюйтеся. Тепер я у вас не стрілятиму. Та попереджаю. Не робіть дурниць. Якщо мене заарештують, ваші розписки потраплять у російську контррозвідку. Не думаю, що ви зможете переконати їх у своїй безневинності. Там працюють непокладливі люди. Ясно?

— Ясно.

— Я попрошу вас, моя мила, помінятися зі мною одягом. Дайте мені своє пальто, сукню…

Хвилин через десять переодягнута Погожева вже стояла у передпокої. Прощаючись, вона сказала:

— Ваша агентурна кличка — Лялька. Не знаю, чи зможу я сама підтримувати з вами контакт. Можливо, прийде інша людина. Пароль: «Мені відомо, що у вас є піаніно». — «Воно зіпсоване». — «Можу запропонувати на обмін мішок картоплі». — «Спасибі. Мені потрібне борошно».

Знову Жан

Чирков усю другу половину дня з групою солдатів обстежував каменярні. Повернувся лише ввечері, втомлений, голодний, злий. Результати були надто й надто скромні. Рештки димової шашки (могли гратися діти) та сліди, не дуже конкретні, які свідчили лише про те, що ще недавно хтось використовував штольні під склад.

Каїров сказав Чиркову:

— Ви вільні. Вечеряйте й відпочивайте.

Сам він пішки вирушив у готель Будинку офіцерів.

Посутеніло. Дощ ущух. Але все повітря було просякнуте вологістю. І морем, і нафтою. Біля Будинку офіцерів розмовляли люди. Двері грюкали. Й плями світла, наче кулі, скочувалися мокрими східцями.

У фойє Каїров побачив афішу кінофільму.

Ні. Він не пішов у кіно. Втома й недуга скували його, зробили в'ялим. Піднявшись у номер, він, не знімаючи шинелі, впав на ліжко. Заплющивши очі, майже чверть години лежав нерухомо.

Потім у двері постукали. Ввійшла покоївка — низького зросту бабуся. Обличчя в неї було зів'яле, та посмішка привітна, очі молоді. Вона сказала:

— Давайте я поміняю вам постільну білизну.

Каїров підвівся. Винувато пояснив:

— Приліг на мить, — і як у воду.

— Втомилися, певно, за день, — співчутливо сказала старенька й заворушила губами, наче щось пережовуючи.

— Намучився не більше, ніж завжди. Та роки не ті…

— Роки — вони як бульбашки мильні. Незчуєшся, як їх уже немає. — Біле простирадло, затверділе від крохмалю, хлопнуло, наче вітрило, накрило матрац.

— Давно у готелі працюєте? — запитав Каїров, здивувавшись спритності бабусі.

— Восьмий рік… Якраз з весни тридцять шостого.

— Майора Сизова пам'ятаєте?

— Хіба забуду… Привітний хлопець був. Було, зайдеш у номер прибрати чи білизну поміняти, без п'ятірки не відпустить. І по десять карбованців давав.

— Друзів до нього багато ходило?

— Та хіба запам'ятаєш. Офіцери ходили. Цей ось… Солідний моряк. Що по продуктах… Прізвище забула. Як почну згадувати, все одно забуваю.

— Жінки навідували майора?

Старенька образилася — ніс її видовжився, і зморшки покотились униз:

— Бог з вами! Він такий добрий був, інтелігентного виховання. В Таню нашу закоханий…

— Може, згадаєте, коли бачили майора востаннє?

— І згадувати нічого. Бачила я його, можна сказати, перед самою смертю.

— Де? — з надією запитав Каїров.

— Навпроти лазні. На тротуарі вони з барабанщиком нашим, Жаном, розмовляли. А потім машина біля них зупинилася. Шофер щось запитав.

— Не чули, що говорив шофер?

— Ні. На чергування поспішала.

— О котрій годині це було?

— Близько дев'ятої вечора. До дев'ятої вечора мене начальник відпустив.

— Спасибі, — сказав Каїров.

А коли бабуся виходила, дав їй десять карбованців. Обличчя покоївки розпливлося, мов млинець на сковорідці. Завела вона:

— Дай вам бог могутнього здоров'я. І щоб прожити іще стільки. Й удруге стільки…

— Сьогодні танці будуть? — обірвав її Каїров.

— Після кіно.

— Зрозуміло.

Покоївка вийшла. Каїров подзвонив начальникові Будинку офіцерів.

— Добрий вечір. Це Каїров. У мене до вас запитання. Якщо хтось із музикантів джазу не виходить на роботу, ви про це знаєте?

— Звичайно, — відповів начальник Будинку офіцерів. — До речі, в цьому році такого випадку не було.

… Джаз — саксофоніст, барабанщик, акордеоніст, сурмач, скрипаль, піаніст — працював на авансцені. Круглий, мов сонце, барабан, оздоблений червоним перламутром, стояв трохи попереду, а праворуч і ліворуч шанобливо завмерли маленькі барабанчики. Блискучі, прямо-таки золоті тарілки салютували несамовитим дзвоном. І світло розсипалося від них бризками, веселими, безтурботними.

Барабанщик Жан сидів із гідністю, мов король на троні. Та на вустах його була зовсім не королівська посмішка — нелукава й приємна.

Танцювальні пари заповнювали зал. Стільці були присунуті до стіни, ті, що виявилися зайвими, винесені в фойє. Кілька морських офіцерів стояли неподалік од входу, очевидно, обговорюючи фільм. Один сказав:

— Вражає. Піски, пальми…

Інший заперечив:

— Порівняно з Сталінградом — елементарне учнівство.

— Африканська спека щось та означає.

— Спека, мороз… Усе це приправа. Важлива суть. Масштаби операції…

Пахло парфумами. Потом. Долівка, трохи нахилена до сцени, була вислана паркетом. Ковзати по ньому не складало труднощів, особливо вниз, до джазу. Каїров розраховував побачити тут Дорофєєву. Та жінок танцювало багато, переважно молодих.

В антракті Каїров підійшов до Жана. Сказав:

— Ви великий майстер своєї справи.

— Стараюся, — відповів Жан, розстібаючи комір сорочки.

— Мій приятель, на жаль, покійний, — Каїров зітхнув, — майор Сизов був великий поклонник джазу.

— Я знаю. Він часто приходив на танці.

— Отже, ви були знайомі? — зрадів Каїров.

— Жан! — покликав саксофоніст. — Ходімо в буфет! Нас пригощають пивом.

— Прийду, — відповів Жан, — через кілька хвилин.

Довкола розмовляли люди. Пересувалися, штовхалися. Каїров узяв Жана за лікоть і потягнув за лаштунки.

— Я вас ось про що хочу спитати, хлопче. Останні чотири місяці мені не довелося бачити Сизова. Скажіть, чи не помічали ви в ньому смутку, тривоги? Одне слово, тільки між нами, чи не міг мій друг накласти на себе руки?

— Не знаю. Я бачив Сизова того самого вечора, напередодні його загибелі. Він був веселий. Ми трохи побалакали.

— Про що?

— Так, про дрібниці.

Пропилені оксамитові завіси темно-бузкового кольору важко звисали зі стелі, відкидаючи широкі й густі тіні.

— Куди ви пішли чотирнадцятого березня, попрощавшись з Сизовим?

— Сюди, в Будинок офіцерів. У нас була робота.

— О котрій годині ви попрощалися?

— Десь близько дев'ятої.

— І пішли відразу в Будинок офіцерів?

— Так.

— А мені сказали, що чотирнадцятого березня ваш джаз до двадцять другої години десяти хвилин грав без барабанщика.

— Я спочатку зайшов у бібліотеку.

— Узяти книгу?

— Так. «Козаки» Льва Толстого.

— Цікава повість?

— Іще не прочитав. З часом зовсім погано.

— Це точно. Вибачте за старечу цікавість. Друзі чекають на вас у буфеті.

— Нічого! — відповів Жан. — Сизов був гарний хлопець.

Заради цікавості

Танго було давнє, довоєнне. Дуже сумне й трохи надривне. Мелодія породжувала банальні картинки млосного, жагучого життя, свідком чи учасником якого Каїров ніколи не був, але він бачив таке життя в закордонних кінофільмах і навіть чув саме це танго в одному з них. Він забув назву стрічки. Але кадри, як сміття, випливали в пам'яті, — берег океану, чоловік у пробковому шоломі і яскрава жінка, що дивиться йому у вічі. Папуги на пальмах, мавпи…

Чужа туга, чужі пристрасті. Дешеві, наче грим. І ця музика, народжена десь далеко для інших людей, для інших печалей і радощів… Чому вона тут? Чому люди рухаються в такт їй, підкоряючись, як наказу? Добре це чи погано?

Подумати б на дозвіллі. Але коли воно буде, це дозвілля?

Вибравшись з танцзалу, Каїров звернув під східці й побачив, що двері в бібліотеку відчинені. Він увійшов. Роксан сидів по один бік перегородки, Тетяна — по інший. Роксан підвівся, він був зобов'язаний підвестися при появі полковника. Запитав:

— Вам подобається наш джаз?

Тетяна дивилася насторожено.

— Я досить старий, щоб любити таку музику, — буркотливо відповів Каїров і непривітно глянув на Роксана.

Роксан усе-таки збентежився, але не подав вигляду:

— Надаєте переваги симфоніям?

— Маршам. Вони нагадують мені дні моєї молодості. — Каїров повернувся до Тетяни: — У мене до вас одне прохання. Чи не могли б ви дати мені почитати «Козаків» Льва Толстого?

— Книга на руках. Ой, треба нагадати Жанові, щоб повернув. Він завжди так: візьме й тримає місяцями.

Каїров зітхнув, кинув погляд на стілець, але не сів. Сказав:

— Так уже й місяцями! Може, людина й узяла її зовсім недавно.

— У мене чудова пам'ять. — Тетяна порилася в картотеці. Вийняла абонементну книжку. — Дивіться, чотирнадцятого березня. Він тоді ще просидів тут мало не цілий вечір. Анекдоти дурні розповідав.

— Чого нема, того нема, — розвів руки Каїров.

— Візьміть щось інше, — запропонувала Тетяна.

— Тільки з класиків.

— Є Горький, оповідання.

— Це можна.

… Коли Каїров проходив повз столик чергового адміністратора, почув голос Сованкова:

— Доброго вечора, товаришу полковник. Як життя?

Каїрову подобався цей однорукий чоловік, по-житейському мудрий, привітний. Він зупинився, потис йому руку. Відверто сказав:

— День шалений видався. А роки не ті.

— Старість не радість, — сумно погодився адміністратор. — Життя пролітає швидше, ніж сон.

— Сни бувають довгі.

— Є люди, що не бачать снів.

— Є. — Каїров хотів було йти далі, але раптом запитав: — Ви добре знали майора Сизова?

— На нашій роботі важко сказати: добре, погано. Швидше, поверхово. Прізвище, ім'я. Номер кімнати, в якій живе… Ну й ще… О котрій годині йшов, о котрій повертався.

— Коли бачили Сизова востаннє, не пам'ятаєте?

— Дуже добре пам'ятаю. Того самого вечора чотирнадцятого. Йдучи з готелю, Сизов поклав на цей столик ключ. І, можна сказати, мені доповів. Каже: «Петре Євдокимовичу, якщо подзвонять зі штабу, повернуся після дванадцятої. З Мишком Роксаном до дівчат їдемо…»

Ніч

— Страшно, — сказала Тетяна. — Сьогодні ти залишишся в мене.

— Раніше ти не дозволяла цього, — спокійно відповів Роксан.

— У твоїх словах я не чую радості.

— О п'ятій годині ранку я виїжджаю в Сочі по продукти.

— Не можна відмінити поїздку?

— Наказ може відмінити лише старший начальник.

— Я все забуваю, що ти офіцер.

— Треба тренувати пам'ять.

Вони йшли темною вулицею. Місяця на небі не було. Й зірок на ньому здавалося менше, ніж завжди.

— Ти обіцяв подарувати мені ліхтарик, — сказала Тетяна.

— Ось він. — Роксан поклав ліхтарик їй у руку.

Тетяна натисла кнопку. Пляма яскравого світла ковзнула по листі. Завмерла.

— Бузок, — сказала Тетяна. — Персидський.

— Наламаємо.

— У мене є великий букет.

— Нехай буде два. — Роксан перестрибнув через невисоку огорожу. Й затріщало віття…

Вони поставили букет у літрову банку, тому що ваза була зайнята іншим букетом, і наповнили банку хлорованою водою з крана.

— Звичайно я не опускаю квіти в таку воду, — сказала Тетяна. — Я наливаю воду, годин п'ять даю їй відстоятися. Поки вийде хлорка…

— За цей час бузок зав'яне, — заперечив Роксан.

— Бузку багато.

— Так. Але скоро він відійде.

… Лежали мовчки. Й вона чула в темряві його спокійне дихання. І бачила його голову, що, наче камінь, вминала подушку. Вона знала, що він не спить. І її пригнічувала мовчанка, яка затягнулася.

Вікно було відчинене. Пізній місяць зазирав у кімнату запитливо, але дружелюбно. Прохолода, свіжа, нічна, приємно лоскотала шкіру обличчя, плечей, рук.

Раптом він запитав:

— Ти мене кохаєш?

— Як ти мене.

— Це не відповідь.

— І не запитання.

— Ти нічого не хочеш сказати мені?

— Хочу.

— Говори.

— Зі мною сталася біда.

— Зі мною також.

— У мене страшна біда.

— У мене страшніша.

— Ні. Страшнішої біди не може бути. До мене приходила жінка. Вона сказала, що Сизов був німецький шпигун.

— Чому ж ти досі жива?

— Я підписала папірці. Й отримала гроші.

— Багато?

— Десять тисяч.

— Що ж тепер робитимеш?

— Я хочу втекти, сховатися.

— Куди втекти, де сховатися?

Він лежить нерухомо. Не дивиться на неї. Не хоче бачити її обличчя. Великих, наляканих очей.

— Не знаю, — відповідає вона.

— Утечеш — заплутаєшся ще більше. Це не вихід. Слухай мене. Завтра подзвони Каїрову. Й, не називаючи себе, попроси зустрітися з ним де-небудь у безлюдному місці. Припустимо, в міському саду. В усьому йому зізнайся. І ще скажи, що я прийду до нього ввечері, як тільки повернусь із Сочі.

— Чому в безлюдному місці? — запитала Тетяна.

— Можливо, вони стежать за тобою.

— Вони. Вони й тебе хотіли завербувати?

— Так. Тільки обломилося, не вдалося.

— Чому ж ти живий?

— Тому що мертвий інший.

— Отже, це ти Сизова… — прошепотіла вона.

Він повернувся, подивився їй у вічі.

Михайло Георгійович Роксан вийшов з квартири Тетяни Дорофєєвої о четвертій годині п'ятнадцять хвилин. Він не замовив машину. Й тепер повинен був добиратися до місця служби пішки.

Займалося на світ. Небо було ще сіре. Видимість погана. Під аркою, що виводила з внутрішнього двору на вулицю, скупчилася темрява.

Невідома жінка, відділившись од стіни арки, раптом перепинила Роксану дорогу. Постать жінки здавалася рівною, наче стовп.

— Руки геть від пістолета! — владно сказала жінка. — Отак… Поклін од Сизова, Роксане.

Оленка їде в місто

Завгоспа в госпіталі не любили. В усякім разі, медичні сестри. Він був старий, скупий, підозрілий. Словом, чоловік паршивий. І молодість дратувала його. Медичним сестрам він завжди шкодив у дрібницях. Ліжко з прорваною сіткою запропонує, електричну лампочку не видасть: не належить, мовляв, стара лампочка перегоріла завчасно. З лікарями ж і з іншими старшими начальниками завгосп був запобігливо чемний, уважний. І начальство прихильно до нього ставилося. Й по-простому величало Федотовичем.

Оленка давно мріяла зробити шестимісячну завивку. В неї було світле рівне волосся, а їй хотілося, щоб воно кучерявилось, мов у баранчика чи хоча б як у хірурга Сари Аронівни. Й Оленка накручувала його на бігуді. Та вже вранці воно розкручувалось і обвисало. Жіночого майстра перукарня при госпіталі не мала. Вибратися ж у місто не так просто: або машини попутної не було, або машина йшла в місто, а Оленка чергувала.

І ось сьогодні вранці Оленка вільна, дівчата гукають:

— Старший шкарбун у місто їде. Оленка — до завгоспа:

— Федотовичу, я з тобою. Федотович зморщується, мов од диму:

— Я в кабіні тіснитися не буду. В мене ревматизма.

— А в кузов? Можна, я в кузові?

— Там цистерни, гасом пропахлі.

— Нічого. Я як-небудь, — умовляє Оленка.

— А що тебе в місто несе?

— Завивку зробити.

— «Завивку», — передражнив Федотович. — Потрібна вона тобі. Просмердиш гасом — у перукарню не пустять.

— Прорвуся!

Цистерн у кузові чотири. Залізні, чорні, завбільшки з Оленку. Вони тісняться до кабіни, коли дорога йде під нахил. І подаються до заднього борту, коли дорога пнеться вгору. Нелегко з ними Оленці.

Оленка дивиться на небо. Їй дуже хочеться зробити перманент і побачити того капітана, серйозного й доброго, що приїжджав у госпіталь з'ясовувати про Погожеву. Цікаво: знайшли її чи ні? Та ще цікавіше: чи одружений капітан? Якщо одружений, то краще його й не зустрічати. Надії, дурні, як кури, в голову лізуть. А раптом капітан парубок? Очі в нього правильні й обличчя також. І вона подобається йому. Хіба забудеш його поцілунок? Не в щоку або чоло, а у вуста. Так цілують, коли кохають. А може, ні?

Машина в'їхала в місто. Оленка постукала по кабіні:

— Зупиніть!

Федотович відчинив дверцята.

— Я злізу тут, — сказала Оленка.

— Давай.

Машина зупинилась. Оленка зістрибнула на обочину.

— Де мені вас шукати?

— Біля нафтоперегінного заводу, — відповів завгосп.

— Не їдьте без мене, — попросила Оленка.

— А ти швидше тутечки… Не пізніше години до прохідної приходь.

— Гаразд, — сказала Оленка.

Вона швидко розшукала перукарню. Це був низький по білений будинок, що стояв серед руїн, в одній половині якого розташувалося швейне ательє воєнфлотторгу, в другій — перукарня. В чоловічому залі була черга. Жіночий — пощастило — порожній. Опасиста вірменка в білому халаті сиділа перед дзеркалом і їла варену картоплю.

— Здрастуйте, — сказала Оленка. — Я хочу зробити завивку!

— Фіксаж є?

— Який фіксаж?

— Простий… Без фіксажу не можна.

— Як же бути? — засмутилася Оленка. — Я спеціально приїхала з госпіталю.

— Поранена?

— Санітарка.

— А роботи багато? — поцікавилася вірменка.

— Вистачає.

— У нас, навпаки, клієнтів нема. Хіба до краси тепер жінці?

— Погано, — погодилась Оленка. — До побачення. Я піду.

— Навіщо? Не поспішай… Розкажи щось…

— Фіксажу нема…

— Стривай. Куди поспішаєш? Фіксаж пошукаємо.

Чи вдалий вийшов парманент, гадати важко. Років він Оленці додав, але кращою її не зробив. І з перманентом, і без нього вона все одно була гарненька.

Годин через півтори Оленка вийшла з перукарні. Місто вона знала погано. Тому запитала в першої-ліпшої жінки, як пройти до нафтоперегінного заводу. Виявилося, що завод не близько — біля підніжжя гори, вершина якої темніла в далекій голубизні. Транспорт у місті ходив нерегулярно, з перебоями, та Оленка дочекалась автобуса. Приземкуватий, з одними лише дверима біля кабіни водія, автобус був переповнений. Оленка стояла між мішками й корзиною, сплетеною з лози. Й інші люди стояли в проході. Налягали одне на одного, коли автобус гальмував або розвертався.

Виявилося, що до заводу автобус не йде. Він зупиняється біля мосту й робить там коло.

Річка під міст текла з самих гір. Швидка, неглибока. Вона пінилась і вирувала навкруг каміння. Каміння було дуже добре видно з мосту: велике, загорнуте в зелено-жовтий мох.

Міст заслонявся шлагбаумом. І солдати з автоматами на грудях стояли біля маленького будиночка, який, очевидно, служив караульним приміщенням.

Документи медичної сестри сподобалися солдатам. Вони посміхалися до Оленки, жартували. Один сказав щиро:

— Залишайся служити з нами. Не образимо.

— У вас є свої, — відповіла Оленка.

— Нащо таке кажеш? Нащо ображаєш? — солдат чорнявенький, з вусиками. Грузин, певно.

— Не сердьтеся, хлопці! — Оленка помахала їм рукою.

Вона звернула з шосе на дорогу, вимощену великим камінням.

Величезні нафтосховища, закамуфльовані зеленими й коричневими плямами, височіли обабіч дороги. Навколо сховищ була огорожа з колючого дроту й ходили вартові. Один, зовсім іще хлопчина, не стримався, гукнув:

— Привіт, землячко!

— Бувай здоровий, земляче, — відповіла Оленка.

— Може, зустрінемося?

— Після війни! Коли в тебе борода рости почне.

Далі були будинки барачного типу. А перед заводом — площа. Через неї залізнична колія, що виходила на сорту вальну станцію.

На площі — крамниця, швейна майстерня, громадський туалет. Час — полудень. І схоже, що на заводі перерва. Біля прохідної людно. Біля крамниці черга.

У центрі площі — стоянка для машин. Їх там майже дюжина. Брудні, й камуфлювати їх не треба. Вода в калюжі хлюпає, ходить хвилею, коли машина виїжджає на стоянку. Солдати-водії зморщуються і навіть чортихаються: виходити з машини доводиться в калюжу, жовту, густу.

Машини з госпіталю серед решти нема. «Невже старий шкарбун поїхав, не дочекавшись?» — подумала Оленка.

Черговий по бюро перепусток відповів:

— Так. Із Перевального була машина. Півгодини тому поїхала.

«От негідник Федотович! Як тепер добиратися?» Стоїть Оленка розгублена, наче її обікрали. Мало не плаче.

— Що мені робити? — запитує жалібно.

У бюро перепусток говорять:

— До шосе вийдіть. Голосуйте. На попутних дістанетеся!

Через прохідну йдуть, ідуть натовпом жінки. Й уривки розмови долинають до Оленки звичайні, жіночі.

— З рідким милом суцільні муки…

— А ти замочуй у милі.

— Я їй кажу: «Який смисл? Він до тебе ходить, а в самого сім'я». Вона у відповідь зуби вишкірила. Як загне… Сама знаєш.

— Знаю.

— На колінках штанці знову протер. Віриш, залатати нічим…

— Фаїна крем на свинячому жирі робить, сурми в нього додає.

У роздумах, так і не вирішивши, що їй робити (легко сказати: виходь голосуй на дорозі, на цю дорогу через усе місто добиратися треба), підійшла Оленка до вікна. Й крізь запорошену шибку раптом побачила біля прохідної Серафиму Андріївну Погожеву. Не повірила собі, придивилася: Догожева…

— Ой! — Оленка знову стукає у вікно чергового. — Тут жінка біля прохідної. Контррозвідка її шукає. Допоможіть затримати. Це дуже важливо.

— Десь міліціонер був. Товаришу старшина!

Старшини нема довго. Або час зупинився, сповільнився.

Нарешті вийшов старшина.

— Ось вона, ця жінка, — показує Оленка.

Старшина Туманов дивиться у вікно. Каже тягуче:

— Відома жінка. Звідки її знаєте?

— Вона працювала в нашому госпіталі.

Старшина чухає підборіддя. Мовчить. Думає, певно. «Сюди б, звичайно, краще офіцера, — думає Оленка. — Цей старшина, здається, великий валянок».

— Ідіть побалакайте з нею… — нарешті каже Туманов. — Треба відвернути її увагу. А то почне стріляти… Люди постраждають.

— Старшина, візьміть співробітників нашої охорони, — пропонує черговий бюро перепусток.

— Не треба, — спокійно відповідає Туманов. — Цього разу не втече.

Оленка вже біля прохідної. Радісно, по-дівочому вигукує:

— Серафимо Андріївно!

Не витримала Погожева, здригнулася. Руки в кишені. Та впізнала Оленку. Напруження зникає з обличчя.

— Серафимо Андріївно, як добре, що ви живі! А ми все думали, що ви потрапили під бомбардування. Думали, що з вами нещастя сталося…

— Ні. Все гаразд, Оленко. Повернулась я. А ти яким чином тут?

— З машиною приїхала. Завивку зробити. Як? Добре вийшло?

— Дарма ти, Оленко. Без перманенту ти була миліша.

— Ви мене засмутили, — розстроїлась Оленка. Розстроїлася дуже щиро.

Це не приховалося від спостережливої Погожевої. І вона сказала зовсім спокійно:

— Нічого. Завивка довго не тримається. Все ж скажи, що ти робиш біля заводу?

— Старий шкарбун… — Оленка засоромлено виправилася _ Тобто Федотович мене покинув. Не дочекався…

У цей час старшина Туманов був уже за спиною Погожевої.

— Руки вгору!

Усе зрозуміла Погожева. Обличчя — крейда. Очі наче збільшилися. Підняла руки. Та, піднімаючи, щось впихнула у рот. І, обм'якнувши, впала на землю.

Невезуча людина старшина Туманов.

Зустріч, призначена по телефону

Жіночий голос, — не скажеш, що він напружений або схвильований, може, трохи винуватий — у трубці:

— Товаришу Каїров, мені треба терміново вас побачити.

Давайте зустрінемося сьогодні о десятій годині ранку в міському саду біля скульптури «Русалка».

— З ким я розмовляю?

— Ви мене знаєте. Але… я не хочу називати своє ім'я.

— Здається, Дорофєєва, — сказав Каїров Чиркову, поклавши трубку.

— Можливо… — погодився Чирков. — Цілком можливо. Ви справили на неї враження як чоловік.

— Не слід бути циніком, синку, — незадоволено відповів Каїров.

… Востаннє, в цьому парку Каїров був з дружиною сім років тому. Тоді тут жовтіли рівні доріжки, й кущі стояли доглянуті, пострижені, й фонтани здіймали гребені, мов півні. На плоскому даху готелю «Південний» був літній ресторан і танцювальний майданчик. Тріо музикантів — поважні випещені чоловіки в білих фраках — грали танго і блюзи. Ресторан був дорогий. Публіка сюди приходила солідна. Чоловіки й жінки середнього віку. Офіціанти подавали гарні вина, й кухня вирізнялася вишуканістю.

Тепер на даху готелю «Південний» стояли три зенітних кулемети. Й маскувальні сіті звисали на стіни, як покривала.

Доріжки парку були в темних тріщинах. Кущі розрослися. Скульптура «Русалка», вимита дощами, висушена вітрами, здавалася зморщеною і постарілою. Тетяна ходила по танцювальному майданчику, де мокло ще восени опале листя. Жінка, як завжди, була старанно напудрена й підфарбована, та синяву під очима не вдалося приховати. Й очі від цього здавалися ще більші, ніж завжди.

— Ось, — сказала Тетяна. Й вийняла пачку грошей.

— Так багато! — сказав Каїров.

— Десять тисяч, — сказала Тетяна. Й додала: — Я написала за них розписку.

— Розумію, — сказав Каїров. — Говоріть…

Він узяв її під руку. Й вони, наче прогулюючись, пішли занедбаною алеєю, де стояли вицвілі лавочки й минулорічне листя смітилося під ногами. Вона говорила тихо, але дуже щиро. Й Каїров подумав, що Тетяна, по суті, непогана людина, може, тільки розбещена, в чому винні її краса й чоловіки. До речі, давно помічено — нема нічого швидкоплиннішого й ненадійнішого, ніж краса жінки.

— Ви вважаєте, що Роксан убив Сизова? — запитав Каїров.

— Я так зрозуміла… Він не сказав точно. Але можна було здогадатися.

— Сизов знав, що Роксан спекулює продуктами?

— Знав.

— Картина прояснюється. Знаючи про махінації Роксана, Сизов пробував його шантажувати. Роксан не міг відмовити. Він розумів, що відмова означає смерть. Можливо, він також дав розписку. Того самого вечора, коли Сизов залишив Дешина з машиною біля трансформаторної будки, а сам пішов до Роксана. Адже Роксан наймає квартиру в Рибальському селищі.

— Я жодного разу не була в нього.

— Я був. Я зразу подумав про це. Але хазяйка нічого не могла сказати. Вона лише підтвердила, що Роксан приїхав додому після восьмої, повечеряв і ліг спати. Вся біда в тому, що й вона рано заснула.

— Як? — жахнулася Тетяна.

— Ні-ні! Хазяйка — бабуся. Найімовірніше, що Роксан виліз через вікно. Якщо так, то вбивство Сизова не було випадковим стихійним актом. Очевидно, погоджуючись працювати на німецьку розвідку, Роксан хотів насамперед виграти час. Але Сизов повірив йому. Й утратив пильність. Вони прийшли до машини. Побачивши п'яного як чіп шофера, Роксан зміркував, що має славний шанс. Вибравши момент, він б'є Сизова гайковим ключем по потилиці. Сизов був у шапці. На ній зберігся слід удару. До речі, експерт, зважаючи, що Сизов був у шапці, вирішив, ніби удар нанесено предметом, загорнутим у ганчірку. Тіло він кидає під колеса й спускає машину з гальмів. Він робить одну помилку — забирає з собою фляжку, в якій були рештки горілки.

— Фляжка — помилка? — здивувалася Тетяна.

— Сама фляжка не дуже потрібна, та її відсутність навела на думку, що на місці злочину була третя людина. Схвильований тим, що сталося, Роксан відчув необхідність випити. Може бути й інше пояснення. Не будемо гадати, попросимо розповісти про це Роксана.

— Він усе розкаже.

— Ви впевнені?

— Він сам послав мене до вас. І обіцяв зустрітися з вами, коли повернеться з Сочі.

— Гаразд, почекаємо.

— Я все розповіла, товаришу полковник. А тепер відведіть мене в камеру.

— До кінця війни? — запитав Каїров.

— До кінця війни, — відповіла вона втомлено.

— А хто переможе? Як ви думаєте? Ми чи німці?

— Ми.

— Сидячи в камері? Зачинимось усі в камері і будемо ждати, коли закінчиться війна. А хтось буде приносити нам їжу. За нас битися. Несерйозна розмова, Таню. Війна — не змагання джигітів. У ній глядачів немає. Або ти ворог, або друг. Якщо прийшла до нас, давай іти разом — пліч-о-пліч…

— У мене не вийде, — сумно сказала вона.

— Ми допоможемо. Ти нам віриш?

Вона насупилася. Похитала головою:

— Чиркову я не вірю взагалі.

— Мені?

— Вам?.. Ну… Не дуже, щоб вірю.

— А ти повір, — попросив Каїров. — Без цього не можна. Я з громадянської війни у контррозвідці. Контррозвідка — це наука. Контррозвідка — це мистецтво. Контррозвідка — це імпровізація. Але ще вона… і віра! Віра в товаришів, віра у справедливість твоєї боротьби.

— Ви чоловік. Вас спеціально вчили цього.

— Спеціально мене не вчили нічого. Навіть грамоти… Мій батько чистив взуття на Центральному базарі міста Баку. І був упевнений, що земля плоска, як коржик. Я бродив по світу й клював зерна знань, де доведеться й коли доведеться. Єдине, що я зрозумів одразу, ще босоногим хлопчиськом, — я зрозумів, що хочу щастя і для себе, і для людей. А ти, Таню, хочеш щастя тільки для себе.

Вона не заперечила. Вона згорбилася, сказала, дивлячись у землю:

— Люди про мене не дуже турбуються.

— Навіть наша розмова свідчить про неправоту твоїх слів. За цей час я встиг би скласти протокол, допитавши тебе, як німецьку шпигунку.

— Що я повинна робити? — Вона випросталася, подивилася рішуче.

— Ждати.

— Кого?

— Людину, яка прийде з паролем.

— Вона вб'є мене?

— Ні. Ми вживемо заходів, щоб цього не сталося.

— А якщо вона не прийде?

— Це зі сфери здогадів. Наберіться терпіння.

— Якщо до мене прийдуть з паролем, як я повідомлю вам?

— Про це домовимося. Сьогодні ж. До побачення. Не будемо виходити разом.

Каїров сховався в алеї. Небо було похмуре. Листя не блищало. Ледь погойдувалося в очікуванні дощу. Глухо гули машини, рухалися по дорозі в порт. Каїров зачекав, поки Тетяна вийшла з саду, й тільки потім попростував до своєї машини.

В особливому відділі його з нетерпінням ждав Чирков. Перше, що сказав Каїров, увійшовши в кабінет, було:

— Треба затримати Роксана.

І почув у відповідь:

— Інтендант Роксан зник. Уранці він мав їхати з автоколоною по продукти, та на базу не з'явився, в управління тилу не приходив, удома не ночував.

— Негайно забезпечте охорону Дорофєєвої! — розпорядився Каїров.

Шифровка

Викликавши командира комендантського взводу, Каїров наказав узяти людей і ретельно оглянути руїни й пустирі в районі вулиці, де жила Тетяна Дорофєєва. Він припускав, що коли Роксан став жертвою, то вбивця міг чекати його тільки біля дому Тетяни, тому що за квартал була площа. Й на неї виходило шість вулиць. Там постійно чергували військові й міліцейські патрулі. Інший кінець вулиці закінчувався тупиком. Гора там була кудлата від заростів шибляку. Й ще був невеликий кар'єр праворуч від вулиці, за останніми будинками, що потопали в розкішних садах.

У штабі Чирков почав розповідати Каїрову:

— Мірзо Івановичу, старшина Туманов затримав було Погожеву…

— Я все знаю. Тобі, Єгоре, привіт од нашої милої санітарки. Від Оленки.

— Вона була в місті?

— Була — не те слово. Вона пізнала Погожеву.

— Труп у морзі.

— Що при ній знайдено?

Чирков одкрив високу жовту шафу. На другій полиці лежали: пістолет, портсигар, пудрениця, пачка грошей, хлібні картки, записник, клаптик паперу й чорна жіноча сумочка.

— Сумочку сумлінно обдивилися?

— Так точно!

— Записник?

— Нічого суттєвого… Найцікавіше ось це. — Чирков обережно взяв клаптик паперу. За розмірами він був як половина аркуша із зошита. Жовтий, щільний. Складений у кілька разів. На одному боці — великі літери чорною тушшю:

З другого боку аркуш був чистий.

— Що означає ця криптограма? — запитав Каїров.

— Іще не з'ясував. Тайнопис із зворотного боку. Виявляється тільки при нагріванні. Потім знову зникає.

Чирков поклав клаптик паперу на скляний, молочного кольору, ковпак настільної лампи, ввімкнуті світло, притиснув папірець пальцями.

Незабаром, наче в проявнику, стали з'являтися колонки цифр.

— Шифр.

— Він самий.

— Знати б, який час буде потрібен нашим фахівцям на його розгадку.

Гребінець з секретом

Кімната пропахла нитками. Запах ниток був тут завжди, як і завжди були стеля, стіни, вікна, ніжна швацька машинка марки «Singer» і кравецькі ножиці, де замість другого кільця був видовжений овальний отвір, в який уміщалися всі чотири пальці.

Гроші кружляли по кімнаті. Вони кружляли не так, як восени кружляє на вітрі пожовкле листя, яке легкістю і забарвленням своїм нагадує невгамовних метеликів. Гроші літали важко, наче паперові голуби. Це були великі купюри темно-сизого кольору по сто карбованців.

Ніколи раніше в житті Жан Щапаєв не бачив такої кількості грошей. Так само, як і не бачив у такому дикому стані свою рідну матінку Марфу Іллівну.

Збожеволіла, з розпущеним волоссям, вона повзала по долівці, згрібаючи гроші розчепіреними пальцями, які здавалися йому цієї хвилини клішнями плазуна. Вона лепетала якісь нечленороздільні звуки. Але він розумів, що матінка продовжує вигукувати слова:

— Загубив! За-гу-бив! Це він, Жан, загубив її? А може, навпаки?

Два дні тому надвечір, коли небо вже було похмуре й періщив дрібний, але по-весняному холодний дощ, до них зайшла жінка з невеликою валізкою в руках. Вона сказала, що працює медичною сестрою в госпіталі Перевальному, й попросилася зупинитись у них вдома на два дні.

— Що ви! Що ви! — заперечувала Марфа Іллівна. — Ось так просяться на два дні, а потім і за рік не виженеш.

— Бог з вами! — сказала жінка. — Я говорю правду.

— У нас тісно. Ми чужих не пускаємо. До того ж є сувора вказівка міліцейських властей щодо прописки.

Жінка поклала на стіл п'ятсот карбованців і сказала:

— Мені порекомендували звернутися до вас наші спільні друзі.

— Які ще? — насторожено запитала Марфа Іллівна, не відводячи, однак, погляду від грошей.

— Ті, що постачають нам продукти.

— Тільки на два дні, — не задаючи більше запитань, погодилася Марфа Іллівна й узяла гроші.

Коли жінка зняла пальто, Марфа Іллівна враз пізнала бежеву сукню, яку майже рік тому шила Дорофєєвій. Як тут не спитати:

— А що, Таня не змогла вам дати притулок?

— Вона жде мужчину.

Не вступаючи далі в розмови, жінка лягла спати, та серед ночі кудись пішла. Повернулася під ранок. Однак побула вдома зовсім недовго. На другий день не прийшла взагалі.

Під ліжком залишилася її потерта валізка. Вона була замкнена. Та цікава Марфа Іллівна не стерпіла, відкрила замок. І обімліла. Вся валізка була заповнена пачками грошей. Нових купюр по сто карбованців. Більше у валізці не було нічого, якщо не рахувати жіночого гребінця з якоїсь пожовклої кістки.

— Ой, що ж робити? Ой, що ж робити? — Вона промовила ці слова так розгублено, наче відстала від поїзда й опинилася на незнайомій станції без речей і без копійки. — Ой! Що ж робити?

— Повідомити в міліцію, — підказав Жан.

— Ти що? Збожеволів? — Вона глянула на сина з такою злістю, що він одразу замовк і притулився до стіни, ніби хотів нею заслонитися.

Але Марфа Іллівна вже забула про Жана й знову повторювала стару, мов світ, фразу:

— Ой! Що ж робити?!

Потім, отямившись, вона поспішила до вікна, метушливо запнула фіранку:

— Самі гроші! Валізка з грошима!

— І гребінець, — нагадав не до ладу Жан.

— Його спочатку кип'ятком обдати треба. Може, вона шолудива, — діловито відповіла Марфа Іллівна. Вона зітхнула глибоко, печально. Сказала тихо: — Де ж нам їх закопати? — Й сама собі відповіла: — Найкраще в льосі.

— Що ви, матусю? — осмілився вимовити слово Жан. — А раптом хазяйка повернеться?

— Злодійка вона, а не хазяйка. Я їй повернуся! Я її миттю за грати відправлю! Мерщій по лопату!

Жан боявся цих грошей. Звідки така сума може виявитись у медичної сестри? Раптом вона із злодійської зграї? Її дружки даром багатство не випустять. Вони сім шкур знімуть і з Жана, і з його матусі.

Коли він повернувся з сарая з лопатою, задоволена й усміхнена Марфа Іллівна поливала з чайника гребінець. Пара піднімалася над мискою. І пахло кісткою чи якоюсь есенцією.

Тоді Жан і побачив, що обличчя матері дивно змінилося. Вона опустила чайник. І сказала.

— Диви-но.

Гребінець лежав у гарячій воді. Та тепер він був зовсім не такий, як у валізці. На жовтій кістці чітко і ясно було видно літери латинського алфавіту. Вони розташувалися навпроти зубців. І кожен зубець мав свою певну літеру або сполучення літер.

— Ма-мо! — видихнув Жан. — Це щось таємне… Я боюся.

— Знищити! Треба негайно знищити! — вирішила Марфа Іллівна. Вона завжди і тільки так приймала рішення.

— Ні! Цього не можна робити, мамо. Це треба віднести в міліцію.

— Неси! — похмуро пожартувала вона. — Може, орден дадуть…

— І гроші також, мамо!

Здригнулася Марфа Іллівна, потерла долоню об долоню, міцно, до хрусту, затисла пальці. Посміхнулася над силу — не сподобався, насторожив її голос сина. Сказала:

— Бог з тобою! Дихни!

— Я ж не п'ю, матусю. Гроші не наші. Їх треба віднести властям.

— Не кричи, синку. Не кричи… Грошей я тобі не віддам. І міліції не віддам! Дулю їй!

— Ви самі кричите, мамо! І кажете дурниці!

— Ні… Ні… А може, гребінець і не таємничий. Може, його просто якийсь закордонний умілець робив. Так ось — із фокусом.

— Мамо, не обманюйтесь. Адже гроші. Стільки грошей. Звідкіля вони в медичної сестри?

— Не наша справа. Не наша. Знищімо гребінець — і край.

— Не можна, мамо. Війна! Якщо вона шпигунка, якщо її власті розшукують… Тоді судитимуть нас за те, що ми ворогові сприяємо. Й навіть розстріляти можуть…

Він хотів переконати її доказами. Хоча й не вірив у таку можливість.

— Мати божа! Прости… Все на себе візьму. Я без сина все зробила. Й гребінець, значить, знищила, й гроші забрала. А ти на роботі був…

— Не можна, мамо.

Але вона вже поспішила до грубки, відкрила заслонку й кинула гребінець у вогонь.

Спочатку йому довелося відкинути матір на долівку, потім засунути руку у вогонь. Щастя, що кістка на гребені не спалахнула. Вона ніби запінилася по краях. І все.

Він, мовби боячись, що охолоне, що пропаде рішучість, вибіг в іншу кімнату, схопив валізу квартирантки.

Але мати не випустила його з дому. Вона вчепилась у валізку. Й Жан тягнув її до дверей. А вона кричала:

— За-гу-бив! За-гу-бив!

Біля дверей валіза відкрилася. Гроші випали. Вона кинулася на них, намагаючись накрити тілом. Потім стала рвати пачки. Й кидати. Й гроші кружляли по кімнаті.

Мати вила. Може, вона збожеволіла?

Вислухавши Жана Щапаєва, Золотухін відвіз його до Каїрова.

Мірзо Іванович довго розглядав гребінець. Сказав Щапаєву:

— Молодець, ти вгадав — це шифр. — Потім обернувся до Золотухіна: — Дмитре, вияви винахідливість. Дістань пляшку вина. Ми повинні випити з цим юнаком.

Турботи Каїрова, турботи Чиркова

Розшифрований текст Каїрову принесли тільки надвечір.

У короткій записці Японець повідомляв Кларі, що за стійкий зв'язок з центром відповідати не може. Професіональної підготовки не проходив, став радистом випадково.

Нафтоперегінний завод, на його думку, — справа складна. Він ніколи раніше диверсіями не займався. Своїм завданням вважає збирання інформації. Особисто зустрітися з Кларою не має права — такий наказ центру.

Цікаво, та не густо. Хто ж цей Японець? Випадковий радист? На Південній теж був затриманий радист. Значить, їм потрібен зв'язок. У них щось раніше сталось із зв'язком.

Каїров зачинив за собою двері задушливого кабінету. На повітря. До набережної. Плигаючи з блока на блок — вони були величезні, залізобетонні, порослі м'яким, як оксамит, мохом, — Каїров спустився до моря, опинився біля води, яка хлюпалася зовсім тихо. Стрімконосий катер сріблястого забарвлення йшов упоперек бухти. Хвилі, що здіймалися за кормою, наче крила, швидко бігли до берега, й море змінювало колір й іскрилося, мов багаття. Вологе повітря, повисле над морем і над набережною маревом, що ледь розрізнялося, видихав запахи, з яких найсильніший був запах брому. Каїрову тут дихалося легко й вільно.

Отже, Клара могла шукати в штольні передавач. Знайшла вона його чи ні — записка на це питання відповіді не давала. Можна припустити, що вона не знайшла передавача. Значить, треба ще раз перевірити ці старі штольні.

Усе належить перевіряти, навіть малоймовірні припущення. Це одна із заповідей контррозвідки. Який би хитрий і розумний ворог не був, він завжди може допустити помилку, вибрати не найкраще рішення. Йому можуть відмовити нерви, зрадити витримка.

Випадок з Сизовим краща тому ілюстрація. Агент, який пройшов розвідшколу, був убитий інтендантським офіцером при спробі його завербувати. Поворот не передбачений. Невикритий агент став жертвою дилетанта. Цей варіант не зразу спадає на думку тим, хто його послав. У загибелі Сизова вони вбачають насамперед дії радянської контррозвідки. Квапливий висновок породжує не менш квапливе рішення — Погожева залишає госпіталь у Перевальному. Нервовість очевидна! Схоже, вона стала однією з причин провалу агента-радиста за кличкою Довгий на станції Південна. Тим часом територіальні органи державної безпеки і внутрішніх справ хліб даром не їдять. І можливо, Довгий зовсім не нервував. Можливо, взяли його чисто й професіонально наші хлопці тільки тому, що виявилися досвідченішими, розумнішими…

Гаразд, не будемо відволікатися.

Погожева, припустимо, залишається без зв'язку. Правильніше, в неї є зв'язок, аварійний, запасний, через якогось Японця, якого центр не підпорядкував їй. Японець не радист. І не диверсант. Він збирає інформацію. Японцем може виявитися старий, давно вкорінений агент.

Старий, давно вкорінений…

Про безпеку Тетяни Чирков подбав. У читальному залі, заглибившись у читання газет або журналів, постійно сидів хтось з оперативних співробітників. Пости були виставлені й біля будинку, де жила Дорофєєва. По дорозі від місця роботи її, зрозуміло, непомітно повинні були супроводжувати призначені Чирковим люди.

Він прийшов до неї в бібліотеку, вибравши момент, коли там не було сторонніх. Вона дивилася на нього спокійно, без радості і без смутку. Наче ніколи не була його дружиною. Наче вони не кохали одне одного, не були разом щасливі.

Він попросив її пройти з ним за стелажі. І, заслонові книгами й полицями, вони стояли наче в довгому, високому ящику. За багато років він уперше дуже близько бачив її обличчя. І зрозумів, що шкіра в неї не така гладка й свіжа, як була. Й погляд інший — позбавлений самовпевненості.

Ясно, вона не могла знати, з якою метою привів її за стелажі Чирков. Звичайно, могла здогадуватися. Але могла надіятися на інше, краще, бо надіятися нікому не заборонено.

Простягти папірець з номерами телефонів, він попередив:

— Якщо прийдуть з паролем, подзвони по будь-якому з цих телефонів. Запитай: «Ви замовляли «Минуле і думи»?» Почуєш у відповідь: «Тиждень тому». Тоді скажеш: «Книга надійшла».

— Добре, — жалібно відповіла Тетяна.

— Тобі страшно?

— Нічого. Тільки… Якийсь тип уже цілу годину сидить у читальному залі.

— Це наша людина. Не бійся.

— Роксана знайшли?

— Ще ні.

— Вони його вбили.

— Або він дезертирував. Пожалів, що тобі довіривсь, і втік.

— Ні. Вони вбили його.

Тетяна говорить переконливо, наче сама бачила злочин, але Чирков розуміє, що вона нічого не бачила, що це страх. Звичайний страх.

Тепер він не відчував у душі злості на Тетяну. Й сама вона вся — звичайна, рядова. Кохання до неї в нього більше не було. Він навіть не дуже засуджував її, вважаючи, що жінка такої рідкої краси навряд чи призначена одному чоловікові, рядовому, звичайному. Може, природа, створюючи Тетяну, орієнтувалася на Александра Македонського або Наполеона.

— Як ти живеш? — запитала вона.

— Війна.

— Скоро закінчиться?

— Доживеш, не постарієш…

— Ти коли-небудь згадуєш про мене?

— У мене рідко буває вільний час.

— Зате я тону в ньому.

— Кожному своє. Не забудь про «Минуле і думи».

— На пам'ять не скаржуся.

«Так, життя добряче пообтерло Тетяну», — думав Чирков, ідучи вулицями міста, що занурювалося в сутінки.

Біля штабу Чиркову зустрівся командир комендантського взводу, доповів:

— Товаришу капітан, труп Роксана знайдено. Тільки не біля кар'єру, де ми шукали його вдень, а в дворі під аркою, у водопровідному люці.

Руки в командира комендантського взводу були брудні й іржаві. А обличчя — синє, наче він замерз.

Ійського кін ких королів

Вечір опускався теплий, місячний. Дерева шелестіли листям, вітер був ласкавий, обережний. Він не торкався землі, а линув над нею, як птиця. І птиці раділи йому. Співали на різні голоси: дзвінкі, глухі, пискляві. Пташиний щебет заповнював усе небо, до самих зірок. І місяць висів над горою. Жовте світло гойдалося в морі, тремтіло на молодому листі, свинцем застигало в руїнах. Руїни, як і раніше, пахли горілим і побитою відволоженою. штукатуркою. Але ще вони пахли травою. І від цього теплішало на серці.

Промені прожекторів, що піднялися над містом з вершин ближніх гір, прийняли на себе небо. Й зорі примружились, зробилися менші.

Чирков сказав:

— Чи знав Роксан що-небудь про Японця? І хто його зарізав? Невже жінка?

— У розвідшколах і жінок навчають багато дечого, — відповів Каїров.

— Це так. От якби нам вдалося взяти Погожеву живою!

— Вона могла не знати, хто такий Японець. І Сизов міг не знати. Тут є ще один момент. На мій погляд, перспективний. Смерть Сизова, зникнення Погожевої могли залишити Японця самотнім…

— Якщо так, він заляже, — сказав Чирков.

— Він так і зробив би, але… перегінний завод. Вони тиснуть на цей завод. Довгий мав завдання туди вкорінитися. Погожеву затримали біля прохідної заводу, в записці Японця Кларі теж є нагадування про цей завод. І дуже ясне: «Ніколи раніше диверсіями не займався». Я впевнений, центр буде тиснути на Японця. Мабуть, йому надішлють помічників. Диверсантів-професіоналів. Він повинен буде підготуватися до їхньої зустрічі. Забезпечити надійним дахом і так далі. Отут він може вийти на Тетяну. Й у мене передчуття, що це станеться.

— Передчуття до справи не підшиєш, — скептично зауважив Чирков.

— Ми люди різних поколінь, капітане. Може, тобі й забавно, але я вірю в могутню силу передчуттів. Я вірив би й у сни, та вони мені ніколи не сняться…

— Щаслива ви людина.

— Хтозна. Думаю, сни допомагали б мені. Щодо передчуттів. Наша старенька земля була свідком багатьох випадків, коли передчуття збувались, як вирок.

— Охоче вірю. Але вважаю, що це не дуже надійна зброя проти абверу.

— Проти абверу не можна гребувати жодною зброєю. Тому, капітане, я розгадав таємницю «ійського кін ких королів». Ви пам'ятаєте, в Будинку офіцерів демонструвався англійський фільм «Перемога в пустелі»? А в місті тим часом сутужно з папером. Школярі пишуть на газетах. І мені не давало спокою, що я десь раніше бачив шрифт з записки Погожевої. Тоді я згадав про плакат. Поспішив до начальника Будинку офіцерів. На щастя, плакати відразу не знищують, їх використовують двічі. З одного й другого боку. А тут хтось одірвав нижню частину плаката. Це було зроблено після того, як плакат зняли. Як бачиш, Єгоре Матвійовичу, «ійського» потрібно читати «Армійського», «Кін» — «кінофотовідділу», «ких» — «Британських», «королів» — «королівських»… Тепер питання.

— Хто міг це зробити?

— За логікою, насамперед співробітник Будинку офіцерів. Я попросив особові справи всіх штатних працівників.

— Жінок можна відсікти, — сказав Чирков. — Японець — кличка чоловіка.

— Свята наївність, — усміхнувся Каїров. — У практиці розвідок не так уже мало випадків, коли чоловічими кличками наділяли жінок і навпаки.

— Чого не знав, того не знав, — засмутився Чирков.

— Це в минулому, — заспокоїв Каїров і вів далі: — Справи в повному порядку. Є одна цікава, але… можна впіймати облизня. Мене непокоїть інше. На музикантів джазу немає особових справ. Друге, плакати зберігаються під сходами, біля бібліотеки. Туди ходять сотні людей.

— Для початку читачів-офіцерів можна виключити. За характером записки Японець уявляється мені цивільною людиною.

— Спробуйте, капітане, будемо працювати в чотири руки. Час не жде.

Дзвінок у бібліотеку

За все своє життя Тетяна не мала стільки тривоги, скільки за останні два дні. Звичайно, людина, знайома хоч трохи з її біографією, могла зрозуміти, що життя Дорофєєвої не було суцільним святом. Але сімейні нелади печалили її не більше, ніж дощова погода. А страху в прямому розумінні вона не зазнавала взагалі.

Сьогодні ж Тетяна боялася. Прокинувшись уночі від якогось неясного шарудіння, вона довго лежала з розплющеними очима, не тільки розумом, серцем, але й шкірою відчуваючи, що зло, чорне й липуче зло поряд, її можуть убити, що вона не безсмертна.

Ще зовсім недавно Тетяна не вірила в свою смерть. Так-так! Вона знала, що в кожному місті й навіть маленькому селищі є кладовище. Вона знала, що триває війна. Знала, що змінюються покоління. Люди приходять і відходять. Але якесь величезне, наче всесвіт, почуття — ні, не винятковості, а швидше, вічності — владарювало в ній давно й неподільно. Почуття це не було ласкаве, добре, слухняне. Даючи спокій, воно з дивовижною жадобою вимагало безтурботності, радості, насолод.

І Тетяна служила цьому почуттю вірно, віддано. Й не було в неї кумира, крім себе самої.

Страх прийшов після зустрічі з Погожевою. Притягнув за собою невпевненість.

Життя, здавалося, втратило глузд. Стало тьмяне, мов запотіла шибка.

Каїров (він зайшов у бібліотеку, щоб повернути оповідання Горького), глянувши на Тетяну примруженими очима, незадоволено хмикнув. І буркотливо сказав:

— За добу ви постаріли на цілих десять років.

Тетяна прикусила губу, намагаючись не розплакатися. Щоки її, залишаючись блідими, порожевіли біля самих ніздрів.

Важкий запах старого паперу, нестача сірого світла за вікнами, що трохи височіли над тротуаром, заляпані грязюкою і заґратовані, стіл у фіолетових плямах, як у лишаях, — усе це давило, пригнічувало, дратувало. Каїров не міг приховати роздратування і не хотів його приховувати.

— Навіщо ви так сказали? — запитала Тетяна боязко й жалісливо.

— Вас як виховували тато з мамою? По-новому чи по-старому?

— Не розумію. — Коли Тетяна дивувалась, її очі робилися схожі на очі дитини.

— З паском чи без паска?

— Мірзо Івановичу! — докірливо сказала Тетяна. Й усміхнулась. І хустку тепер можна було не жмакати в пальцях. За непотрібністю.

— Розумію. — Каїров підняв долоню. — Можливо, я видамся вам консервативним чоловіком. Але я людина щира… Я, вважаю, що на ниві виховання, якщо говорити військовою мовою, пасок знято з озброєння передчасно.

— Яке щастя, що я не ваша дочка!

— Одна з найстаріших і неспростованих істин говорить, що людині властиво помилятись, і речі, які вона часом сприймає за щастя, на перевірці виявляються не таким великим щастям. Швидше, навпаки…

— Із цього випливає… — В очах Тетяни була й цікавість, і хитринка, й навіть посмішка. Й ще щось… Тільки не туга. Ні-ні!

— Із цього випливає, — підхопив Каїров, — що треба взяти в начальника Будинку офіцерів скатертину й накрити нею стіл. Треба взяти ганчірку, вийти на вулицю й протерти вікна. Треба, нарешті, відкрити кватирку.

— Вона не відкривається, — пояснила Тетяна.

— Цього не може бути, — сказав Каїров. — Ми примусимо її відкриватися.

… Візит Каїрова підбадьорив Тетяну.

Але, на жаль, бадьорості цієї вистачило тільки на півдня.

… В'яло, наче тяжкохвора, Тетяна виймала абонементні картки з вузького довгого ящичка, що стояв на її столі ліворуч. Ящик був старий, нефарбований, зі слідами пальців і чорнильними плямами, вицвілими й зовсім іще свіжими. Книги були старі, заношені і пахли, як несвіжа білизна.

Відвідувачів було мало. Вони приходили поодинці, найчастіше молоді офіцери, красувалися перед Тетяною, говорили дотепи, жартували. А вона, звично така привітна, відповідала сьогодні не до ладу, дивилася відчужено й не посміхалася.

Щоразу, коли на заіржавілих завісах рипіли вхідні двері, Тетяна насторожувалась і з хвилюванням дивилася у дверний отвір, сподіваючись побачити чуже, незнайоме обличчя, почути слова пароля. Та всі обличчя були взагалі знайомі. І погляд її згасав.

І вона знову залишалася на самоті зі страхом.

Той телефонний дзвінок пролунав близько третьої години дня. Приблизно без семи хвилин. Тетяна підняла трубку й сказала:

— Бібліотека.

— Тетяна Іванівна? — Чоловічий голос був їй незнайомий.

— Так. Слухаю.

— Здрастуйте, люба Тетяно Іванівно. Мені відомо, що у вас є піаніно.

Вона здригнулась і відчула незвичайну сухість у роті, й у горлі, й у легенях, а долоня, що стискала трубку, стала, навпаки, такою вологою, наче її опустили в воду. Та це, звичайно, було не найголовніше. Головним і страшним виявилося те, що Тетяна забула слова відповіді.

Стиснутим, не своїм голосом вона сказала:

— Здрастуйте… А хто ви? А як… як вас звати?

— Це не має значення, Тетяно Іванівно, мені відомо, що у вас є піаніно, — наполегливо повторив чоловік.

— Так, але воно зіпсоване.

— Можу запропонувати на обмін мішок картоплі.

— Спасибі. Мені потрібне борошно.

— От і добре. Домовимося, — весело сказав чоловік. — А зараз, Тетяно Іванівно, підніміть свій вузький ящик з абонементами. Прошу вас.

Геть розгублена Тетяна підняла ящик.

— Що ви там бачите? — запитав чоловік.

— Паспорт.

— Правильно. Розкрийте паспорт — і ви знайдете квитанцію до камери схову. Вам залишається одне — піти на вокзал і показати квитанцію з паспортом, щоб одержати в камері схову свою валізу.

— А куди її діти?

— Залишіть у себе.

Книга надійшла

За своєю вдачею Каїров був людиною повільною. Про нього не можна було сказати, що він важкий на підйом, або лінивий, або апатичний. Та коли він проводив якусь операцію, то спочатку нагадував незграбний паровоз, який довго-довго пихкає на колії, неквапом, ніби неохоче зрушує з місця і лише пізніше набирає крейсерську швидкість, здатну викликати подив.

Зрозуміла річ, у роботі контррозвідника бувають такі випадки, коли, як бігуну на короткі дистанції, треба володіти чудовим стартом, але, очевидно, Каїров був народжений для далеких відстаней, відстаней, де можна починати неквапом, зберігаючи сили для кінцевого ривка. Він міг подобатись або не подобатись, але не рахуватися з ним було не можна.

Каїров дотримувався тієї думки, що поспіх найчастіше дає хоч і ефектні, але поверхові результати.

Працюючи з молодими співробітниками, Каїров вважав своїм обов'язком виховувати їх, передавати власний досвід, викликати на суперечку, на розмови. Кожну паузу, вільну хвилину він використовував для цієї мети. Людина, яка його не знала чи знала погано, могла сприйняти Каїрова просто за літнього чоловіка, схильного до повчань. Каїров жалів, що не мав можливості закінчити якийсь педагогічний заклад, і розумів, що з методикою справа в нього йде погано.

— Наше покоління, — любив повторювати він, — прийшло на землю в цікавий час, але надто бурхливий. Ми багато зробили, та далеко не все, на що мали право.

— Хіба можна зробити все? — якось запитав Чирков. — І як розуміти це «все»?

— Умовно розуміти, Єгоре Матвійовичу. Я вважаю, як це не печально, є межа людським можливостям. Схематично її можна уявити у вигляді кола. Те, що всередині кола, я й називаю «все».

— Отже, межа є?

— У житті однієї людини — безумовно. Той факт, що саме наше існування обмежене часовим відрізком, підтверджує мої слова. А якщо врахувати, що й відведені нам роки ми найчастіше використовуємо не кращим чином, то… Самі розумієте. Я, скажімо, страждаю через відсутність систематичної, фундаментальної підготовки. До багато чого своїм розумом доходив.

— Це ж добре.

— Добре, добре. Та не продуктивно. Все одно, що велосипед винаходити!

Того дня у них була інша розмова. Та вона мало чим відрізнялася від зазначеної вище. Розмова про життя, коли висловлюються звичайні, взагалі-то, не нові речі.

Каїров підняв трубку. Тетяна Дорофєєва, хвилюючись, сказала:

— Ви замовляли «Минуле і думи»?

— Тиждень тому.

— Книга надійшла.

— Ви не могли б принести її?

— А де я вас знайду?

— Там, де й минулого разу. Вас буде ждати мій друг.

— Гаразд.

Вузькі дощечки паркету, вкладені ялинкою, поскрипували під чобітьми Чиркова, який повільно ходив по кабінету. Заклавши руки за спину й опустивши голову, він дивився на сухий нечищений паркет дуже складної кольорової гами, де була перемішана велика кількість відтінків од жовтого до темно-бурого. Так, скрізь і всюди є відтінки. Людей однакових теж немає, і справ, і вчинків.

Як завжди неквапно, Каїров поклав телефонну трубку. Відкинувсь на спинку стільця.

— Хтось вийшов на контакт з Дорофєєвою. Йдіть у міський парк. Там буде ждати Тетяна. З'ясуйте обстановку, в разі потреби приймайте рішення самостійно.

— Слухаю! — чітко відповів капітан.

Валіза

Раптом пішов дощ. Небо осіло. Воно не було темне, а навпаки, засмучувало одноманітним світло-сірим кольором — першою ознакою тривалого дощу. Вода осідлала вулиці. Й калюжі розповзлися по тротуарах, і струмки затемніли, наче тріщини.

Чирков, який вийшов із штабу в кітелі, без шинелі, без плащ-намету, заспішив, перебігаючи від дерева до дерева, де під зеленим молодим листям дощ стьобав не так дошкульно.

Перед входом у міський парк був відкритий майданчик. І коли він біг через нього, то добряче вимок.

Вхідні чавунні ворота, зірвані вибуховою хвилею, лежали на мокрому щебені, але тісна цегляна будка — в безтурботний довоєнний час тут господарювала касирка, жінка солідна, гордовита, — збереглася, тільки перекошені двері більше не зачинялися.

У будці Чирков побачив Тетяну. Вона також була без плаща. Й її сірий двобортний жакет зберігав сліди дощових краплин.

Вона здивовано, та разом із цим жалісливо й примхливо, промовила тільки одне слово:

— Ти?

А вій, готовий до зустрічі, неголосно, без жодних емоцій, запитав:

— Що сталося?

Вона поспіхом дістала з сумочки паспорт і квитанцію в камеру схову.

— Ось.

І потім швидко-швидко, дуже хвилюючись, стала розповідати, як їй подзвонили на роботу, назвали пароль, потім звеліли підняти абонементний ящик, узяти паспорт і квитанцію й отримати на залізничному вокзалі валізу.

Чирков розкрив паспорт. Він був виписаний на ім'я Деветьярової Єфросинії Петрівни. Але фотографія на паспорті була Тетянина.

— Що мені робити? — запитала вона.

— Я зараз запишу номер квитанції. Прийдеш отримувати валізу через півтори години. За цей час я встигну ознайомитися з тим, що в ній.

— Гаразд, — сказала Тетяна. — Тільки мені страшно.

— Тримайся, — порадив він. — Сама влипла в історію. Ніхто не винен.

— Знаю, що сама, — відповіла вона, — тому й страшно.

— Візьми пістолет, — сказав він, дістаючи з кишені ТТ.

— Я не вмію стріляти.

— Дуже просто. Відведеш запобіжник і натиснеш на спуск.

— Не треба. — Вона похитала головою.

— Даремно… — Він заховав пістолет.

— Мені лишатися тут? — покірно запитала вона.

— Йди до людей.

Тетяна кивнула:

— До побачення.

— Із камери схову валізу віднесеш додому. Й одразу ж повернешся в бібліотеку.

Площа перед вокзалом була кругла. В центрі — сквер, також круглий, наче обруч, обсаджений великими кущами самшиту. Лави були порожні через дощову погоду. А люди ховались у вокзалі, та всі не могли втиснутися в приміщення, тому багато солдатів і жінок стояло під фронтоном біля входу. Й Чиркову довелося дивитися вимогливо й суворо казати:

— Пропустіть.

Від мокрого одягу здіймалася пара. Й дуже пахло хлоркою, яку медслужба, боячись епідемій, зовсім не економила; пахло людським потом, махоркою, бензином, дешевим милом і ще чортзна-чим.

Начальник вокзалу провів Чиркова в камеру схову.

— Приймальник — людина надійна? — запитав Чирков.

— Так. Жінка. Наш давній працівник.

Вони розшукали потрібну валізу. Трохи важкувату як на свої розміри.

Чирков одкинув кришку й побачив дві поношені сукні. Синю, в білий горошок, і салатову. Капітан обережно підняв сукні. Під ними лежали шматки завбільшки з бруски хазяйського мила — толові шашки.

Каїров виходить на ціль

Вона зі страхом обдивилася бібліотеку, впевнена, що за кожним стелажем стоїть людина, готова позбавити її життя. Світло, що просякало крізь низькі ґратчасті вікна, ледве освітлювало півпідвал. І Тетяна, підійшовши до свого столика, швидко ввімкнула настільну лампу. Жовте коло лягло на стару газету, вимазану фіолетовим чорнилом, торкнулося стінки ящика, де лежали картки читачів, приголубило чорний незграбний телефон.

Однак темрява в кутках загусла. Й приміщення здавалося Дорофєєвій іще похмурішим, іще зловіснішим…

Вислухавши повідомлення Чиркова, Каїров сказав:

— Добре, що ви підмінили вміст валізи. Погано, що квартира Дорофєєвої без нагляду.

— Спостереження є. Наша людина стоїть отут. — Чирков торкнувся місця на плані міста. — Вона бачить, хто виходить з-під арки й заходить у двір.

— У дім Дорофєєвої можна потрапити через дах…

— Але якщо хтось прийде за валізою… — почав Чирков.

Каїров перебив:

— Він найімовірніше відкриє її у квартирі. Побачить замість вибухівки цеглини й постарається швидко й непомітно зникнути.

… Тетяна здригнулася. Телефон дзвонив вимогливо, тривожно. Вона видихнула в трубку:

— Слухаю.

— Тетяно Іванівно! — Голос чоловіка, що назвав пароль.

— Я вас слухаю!

— Ви отримали валізу?

— Так.

— Де вона?

— У мене на квартирі.

— Гаразд. Нехай полежить до завтра.

— Мені все одно, — роздратовано відповіла Тетяна.

— Ви чимсь схвильовані?

— Вам здалося.

— Сподіваюся, що це так…

… Надвечір випогодилося. Вітер ущух. Пухнасті білі хмари, що прийшли на зміну сірим, висіли нерухомо. Небо між ними було не яскраво-голубе, а димчасте. Й сонце, що скотилось за гори, підсвічувало рожево й ніжно.

Каїров залишив машину за квартал до будинку Тетяни. Сказав водієві, щоб не від'їжджав, дочекався його повернення.

— Якщо я не повернуся через годину, дзвони Чиркову. Нехай він прибуде на квартиру Дорофєєвої.

… Жінка котила дитину у візочку, що був дуже гарний, довоєнний, старанно збережений. Блідо-зелений, з білими колесами і блискучою нікельованою ручкою. Каїров став осторонь, пропускаючи жінку та її дитину. Дитина лежала мовчки. Й очі на її обличчі здавалися величезними.

Чоловік уставляв шибки. Почорніла, з дірками від цвяхів, фанера валялася прямо на тротуарі. Але шибки були не цілі, а колоті…

Біля під'їзду на маленькій лавочці сиділо дві бабусі й дівчинка-школярка. Бабусі витирали сльози, швидше радісні, ніж сумні, а дівчинка читала вголос листа.

— … А фашистів ми ненавидимо люто. І б'ємо їх од усієї душі. В нас є знаменитий снайпер…

Назустріч ішла група жінок. У всіх через плече — протигази.

Знайома арка. Каїров пересік подвір'я. Біля бомбосховища, як і минулого разу, бавилися діти. Репродуктор на стовпі наповнював двір російською народною музикою.

Каїров піднявся на другий поверх. Ключами (Тетяна дозволила зробити другі ключі для потреб співробітників Каїрова) відкрив квартиру.

Напівтемрява. Тиша. Й звичайно ж, задушливо. Каїров ступив до вікна. Встиг повернути шпінгалет, як раптом почув за спиною голос:

— Руки вгору, полковнику. Швидше, швидше! Або я стріляю.

Ніколи ще Каїрову не доводилося підіймати рук. Так, заняття не з приємних.

— Можете повернутися.

В отворі відчинених дверей, що вели в суміжну кімнату, стояв адміністратор готелю Сованков.

— Довго ми вас шукали, Японцю, — сказав Каїров і опустив руки.

— Руки, руки… — Пістолет Сованкова не тремтів.

— Поклади пістолет на стіл, — сказав Каїров. — І можеш поки посидіти на дивані.

— Якщо ви зробите хоч крок, полковнику, я вистрелю.

— Навіщо?

— Мені втрачати нічого.

— З подібними висновками шкідливо поспішати.

— Не рухайтеся!

Але Каїров спокійно наближався до Сованкова. Кроки були довгі, наче сама вічність. Або, може, час зупинився раптом, несподівано, наперекір усім законам фізики. Сованков чомусь пригадав свою матір. Молода, гарна, в червоному ситцевому сарафані, вона стояла біля криниці й засмаглими руками крутила дерев'яний барабан, на який намотувалася мокра прядив'яна мотузка.

Це було незбагненно. Каїров наближався. Пітніла долоня, пітніли пальці, що стискували пістолет. Але краплина поту тремтіла в матері над переніссям, і степове небо синіло за її головою. Вода хлюпала у відрі, коли воно, холодне й темне, з'явилося між зіпрілих колод цямрини. Потім мати спритно зняла відро з гачка. Вода ще і ще перекотилася через край, хлюпнула в жовту пилюку й запахла запаморочливою прохолодою.

Палець ліг на курок. Але солодко здавалося, що в руці не пістолет, а гнучка лозина, з якою добре бігти попереду матері й збивати реп'яхи біля стежинки, замахуючись нею, наче шаблею. Курява у верхів'ях Дону м'яка, тепла, якщо, звичайно, літо, й світить сонце, й нема дощу. Коли ж ллє дощ, тоді порох стає грязюкою, суцільною грязюкою, з якої не завжди здатен вибратися кінь з возом. У такі дні гарно сидіти біля вікна й дивитися за мокрий тин, на мокру вулицю, де в широкій калюжі плавають качки. Вони чомусь не мокрі й почуваються в дощову погоду дуже добре. Мати, витираючи ганчіркою запотілі шибки, було, говорила:

— Людина повинна бути як качка. Така ж чиста. Й щоб жоден бруд до неї не прилипав.

Очі в матері великі, здивовані, — в селі такі називали коров'ячими, — ставали тоді сумними. Й уся вона здавалася ображеною і не дуже молодою. А ще вона любила співати пісню про тонку горобину, яка не може перебратися до дуба. Старанно виводила її і навіть витирала хусточкою сльози. Батько зо зла стукав по столу кулаком, утомлено говорив:

— Кінчай вити!

Батько був бородатий, од нього завжди пахло конем і кожухом.

Каїров вийняв з кишені портсигар.

Усміхнувся Сованков. Згадав, уперше курив з хлопчаками в ярузі, біля старого вітряка, на якому, може, вже піввіку ніхто не молов борошна. Курили листя вишні, підсушене на сонці. Дим не те що був противний, але голова від нього не крутилася, хоча хлопчаки обіцяли це твердо. Навпаки, було відчуття порожнечі і холодної слабості. А трава була зелена. І були бабки, й цвіркуни, й птахи, й усе інше, що можна побачити в погожий літній день.

Сованков глянув у вікно. Сутеніло. Й сонце, повністю рожеве, занурилося в море якраз наполовину. Сованкову раптом стало страшно, наче він злякався за сонце. Виникло відчуття порожнечі й холодної слабкості, як тоді в ярузі, за старим млином.

Каїров сказав якось надто байдуже:

— Покладіть зброю.

І Сованков зрозумів: будинок оточений. І не тільки будинок, але всі входи й виходи. Й ще зрозумів: життя і смерть полковника Каїрова не належать йому, Сованкову, як і сам він зараз не належить собі.

Без надії, про всяк випадок, він сказав:

— Стійте. Ви робите останній крок.

— Не будь дурнем, Японцю. На той світ ніхто й ніколи не запізнювався.

— Що ви мені пропонуєте? — запитав Сованков і відчув, як пересохло в горлі.

— Окрім кулі в лоб, може бути ще одна тільки пропозиція! — жорстко й сухо сказав Каїров. — Працювати на нас!

— Який сенс?

— Це вже інша розмова. Давай пістолет, Японцю. І сідай на диван.

— На диван я сяду, але пістолет не віддам.

— Тоді заховай його до дідька! Не будь дитиною. Весь будинок оточений.

Сованков заховав руку з пістолетом у кишеню плаща. Боком пройшов до дивана. Каїров опустився на стілець. Сказав:

— Запитуєш про сенс. Сенс вірний — зберегти собі життя.

— Як ви мене знайшли?

— Прочитав вашу особову справу. Ви — учасник російсько-японської війни. Й повинен зауважити, що кличку вам дібрано невдало. В мене виникли деякі підозри. Ну а після дзвінка до Дорофєєвої я вирішив установити за вами нагляд. До того ж я знав, що диверсія для вас справа нова. Досвіду ви не маєте. Й ваша прозора хитрість була розрахована на Тетяну. Ми не сумнівалися, що ви не станете ждати до завтра й візьмете вибухівку сьогодні.

— Просто.

— Правильно. Думка гранично проста. І я вирішив її перевірити.

— Ваші умови?

— У деталях обговоримо пізніше. А в загальних рисах — робота під нашим керівництвом. Зрозуміло, без обману. Якщо німці вас не пристукнуть, отже, житимете. Закінчиться війна. Закони стануть менш суворі.

— Все одно мені дадуть великий строк.

— А що робити?

— Вам — я не знаю. А мені — пустити собі кулю в лоб.

— Красива фраза.

— Фраза, може, й красива. Тільки ось набридло все, остогидло. Все життя, мов прокажений, од людей ховався, під страхом жив.

— Коли завербували?

— Давно. В Японії. В дев'ятсот п'ятому, я в полон потрапив…

— Старанно прихований біографічний факт.

— Веліли.

— Японці?

— Німці.

— Гаразд, ударимось до спогадів в іншому місці. А тепер лише скажіть, хто дозволив вийти на контакт з Дорофєєвою. Зважаючи на все, вас оберігали старанно.

— Такий наказ центру. Коли я повідомив, що Клара не відгукується, вони заборонили мені користуватися поштовою скринькою.

— Де вона?

— У будинку п'ять на вулиці Фрунзе.

— Ведіть далі.

— Звеліли підшукати людину з нафтоперегінного заводу. Вони давно просили це зробити. І я запропонував їм одну. В довоєнні роки крав цей чоловік. Кличка в нього була Ніздря. І шрам через обличчя.

— Знаю, — відповів Каїров. — Під час перебування начальником міліції доводилося зіштовхуватись.

— Учора вони схвалили його кандидатуру й дозволили мати справу з Дорофєєвою.

— Де радіостанція?

— У мене в голубнику.

Каїров підвівся:

— Досить, поговорили. Давай зброю. І ходімо.

Сованков підвівся з дивана, поклав пістолет на стіл.

— Більше нема?

— Обшукайте. — Голос байдужий.

— Ходімо. — Каїров заховав пістолет Сованкова в кишеню.

Очі звикли до напівтемряви, Каїров, розглядаючи Сованкова, бачив, що перед ним стара, втомлена людина. Хода невпевнена, спина згорблена.

Вони вийшли у передпокій, і раптом Каїров відчув гострий біль у грудях, запаморочення. Сованков був уже на порозі. Каїров хотів зупинити його. Але… Мова не скорилася. Руки й ноги також. За мить полковник Каїров сповз по стіні й упав упоперек передпокою.

Будинок побачень — Японія, 1905 рік

— Це дивна нація, — сказав світловолосий Фріц, відпивши з маленької порцелянової чашки підігріту рисову горілку, що огидно пахла. — Білий колір, наприклад, в Японії — колір печалі й жалоби.

Сованков розуміюче кивнув. Вони сиділи на циновках у просторій, але зовсім порожній кімнаті, перед ними стояв низенький, наче дитячий, столик, на якому біліли три малесенькі чашки й видовжена порцелянова посудина з дивовижним за красою рисунком: журавель, черепаха, сосна й бамбук. Сованков уже чув од Фріца, що рисунок цей символізує довголіття.

— Ми когось ждемо? — запитав Сованков.

— Гера Штокмана, — відповів Фріц.

— А жінок?

— Ви, росіяни, надзвичайно нетерплячі, — посміхнувся Фріц. — А тим часом у вас є дуже розумне прислів'я: скінчив діло — гуляй сміло. — Очі у Фріца холодні, як у черепахи, а шия худа, наче в журавля. Він знову піднімає чашку. Неквапно промовляє: — Культ кохання в Японії має стародавні традиції. Для гетер існує складний щабель про ранги. На вершині його тайфу, пізнавальний знак — золоте віяло. Далі тендзін — срібне віяло… Десь у кінці — хасицубоне…

— Який пізнавальний знак?

— Він вам не знадобиться. Сьогодні ви будете в ліжку з тендзін. Я ж, як ваш старший товариш, із тайфу.

— А гер Штокман?

— Гер Штокман не спить з жінками. Він працює.

— Правильно сказано, Фріц, — промовив по-російському, але з акцентом, лисий, низького зросту чоловік. Він з'явився в кімнаті наче з-під землі. — В моєму віці робота — це одне з небагатьох доступних задоволень.

Фріц, а за ним Сованков, схопилися.

— Сідайте, панове. — Він був смішний у своєму дорогому костюмі без туфель. Теж місцева традиція! — Людина до кінця життя може не навчитися цінити гроші, але на час, рано чи пізно, як кажуть у Росії, вона оглянеться. Пане Сованков, я багато гарного чув про вас від свого друга Фріца. Буду коротко… Росія програла війну. Японія перемогла. Та вона перемогла не російський народ, а косну російську державну машину. Ця машина, якщо її своєчасно не замінити, приведе Росію до загибелі. Пам'ятайте, Сованков, співробітничаючи з Німеччиною, ви є насамперед справжнім патріотом свого народу. Завтра ви повертаєтеся в Росію. Їдьте на Чорноморське узбережжя Кавказу. Залишитеся в зручному для вас порту. Купіть трактир. І назвіть його «Старий краб». Клієнтуру вибирайте серед моряків. Спостерігайте, запам'ятовуйте. Нічого не записуйте. Колись до вас прийде наша людина й скаже: «Я кращий друг Фріца». Будете в його розпорядженні. — Штокман замовк. Пильно подивився на Сованкова. — Запитання є?

— Може, мені змінити прізвище?

— Ні. Будете працювати під своїм прізвищем, із справжньою біографією. Ваша агентура кличка — Японець.

— Чому?

— Так треба. Якщо запитань нема, до побачення, панове. На добраніч.

Павутиння

Гер Штокман знав ціну копійці. Не встиг Сованков поселитися на Чорноморському узбережжі, як уже через тиждень прийшла до нього людина з обличчям, яке зовсім не запам'ятовується, і назвала себе другом Фріца.

Пробув він у Сованкова майже місяць. Навчив його тайнопису, фотографії, деяким прийомам шпигунського ремесла.

Потім Сованков улаштувався обліковцем в управлінні порту. Німецьку розвідку цікавили дані про товарообіг порту, тоннаж кораблів, політичний настрій у середовищі робітників, інтелігентів, обивателів.

У чотирнадцятому році, коли почалася світова війна, відробляти німецькі гроші стало важче, небезпечніше. За шпигунство загрожувала смертна кара. Тим часом у будинку Сованкова час од часу з'являлися похмурі, мовчазні люди з важкими валізами. А потім у порту підривалися судна, горіли склади.

Восени 1919 року зв'язок із «друзями Фріца» увірвався. Сованков одружився. Але незабаром дружина померла від сердечного приступу, не залишивши йому дітей. Відтоді він жив бурлакою у своєму невеликому будинку у занедбаному фруктовому саду.

Ніхто не жде вічно нагород або покарань за скоєний вчинок. Минає час, туманіє, і минуле здається сном.

Улітку 1935 року Сованков побачив біля своєї огорожі сім'ю. Відразу було зрозуміло, що це курортники. Чоловік у брилі і білому чесучевому костюмі. Молода жінка в сарафані. Й двоє хлоп'ят дошкільного віку.

Чоловік утомлено й невесело промовив:

— Нам сказали, що ви здаєте кімнату.

— Ніколи цього не робив, — відповів Сованков.

— Як же нам бути? — пригнічено запитала жінка. — В мене підкошуються ноги.

Сованков пожалів її. Чимсь вона нагадала йому покійну дружину.

— У будинку чотири кімнати, — сказав він. — Я живу сам. Будь ласка, вселяйтеся. Тільки постільну білизну періть і міняйте самі.

Так вони й поселилися в нього, ці люди з Ленінграда. Прожили чотири тижні. А в день від'їзду чоловік у брилі викликав Сованкова в сад. І тихо, щоб ніхто не почув, сказав: «Петре Євдокимовичу, знаєте, я кращий друг Фріца».

Підкосилися ноги в Сованкова. Наче човен, загойдався в очах білий світ. Опустивсь він на лаву. Захлинувся…

— Ви не хвилюйтеся, Петре Євдокимовичу. Нічого особливого від вас не вимагається. Живіть, як і жили. Дріб'язкова інформація. Тільки інформація. Раз у місяць надсилатимете листа на залишену мною адресу.

— Що я повинен писати?

— Те, що й раніше. Суттєві дрібнички. Які кораблі приходять у порт, які відходять. Що привозять, що відвозять. Характер продукції місцевих заводів. Станції призначення для вантажів.

— Я нічого про це не знаю.

— Розумію. Виявляйте ненастирливий інтерес. У міру можливостей.

— А якщо я відмовлюся? Тоді я був молодий, дурний…

— Не думаю, щоб вам удалося переконати в цьому органи НКВС.

Мовчав Сованков важко, пригнічено. Потім сказав:

— Довго ж ви не приходили. Звикся з думкою, що я нормальна людина.

— Чудово! Це краще, що може бути. Ми на вас дуже розраховували. Мені доручено передати вам велику суму грошей.

Це неправда, що гроші не пахнуть. Срібники за зраду пахнуть страшніше й огидніше, ніж найбрудніший смітник. І якщо Іуда не здатен використати їх для гульбища й ласолюбства, вони обтяжують його, як важка небезпечна ноша.

Нехай би «друзі Фріца» прийшли до Сованкова просто так… Легше було б на душі. Набагато легше.

Дві пачки купюр по сто карбованців у банківській упаковці він заховав на балці під дахом сарая. Ганчірка, в яку були загорнуті гроші, вкрилася шаром терпкої на запах пилюки. Й павук-хрестовик сплів над нею свою сіть, хитромудру, чіпку.

Сованков, вірячи в сни й прикмети, побачив у цьому лиху призвістку. Він не торкався ганчірки з грішми. Лише іноді дивився на неї сумно й скорботно, як на могилу.

Раз у місяць він акуратно відправляв листа, де гнітюче однаково повідомляв «племінникові» про стан здоров'я, про погоду, про види на врожай фруктів, винограду, овочів.

Між рядками старечих скарг і надій, написані невидимим чорнилом, до племінника йшли зведення: «У порт прибув сухогруз «Еллада» з партією марганцевої руди…», «У доках судноремонтного заводу перебуває три теплоходи загальною водотоннажністю…», «В аптеках міста четвертий тиждень немає в продажу бинтів і вати…».

Племінник м'яко дякував «дяді» за увагу. Цікавився системою роботи портових маяків, воїнськими перевозками, протихімічною пропагандою серед місцевого населення.

Потрібні зведення не завжди йшли в руки. Здобувати їх було клопітно, а часом і ризиковано. Спробуй, припустимо, дізнатися, яка кількість протигазів є в розпорядженні місцевих властей.

На подібні запитання він звичайно відповідав: «Дізнатися не можу, не по силах це мені, не по здібностях…»

Як мовиться, все геніальне просте. Й Сованкову нарешті спало на думку те, що могло спасти йому й місяць, і два, і рік тому. Він вирішив змінити місцепроживання. Поїхати в Середню Азію, прихопивши, зрозуміло, гроші «друзів Фріца». А там загубитися в глушині. За першої можливості дістати документи на нове прізвище. Й нехай тоді німецька розвідка шукає свого колишнього агента стільки, скільки їй завгодно!

Але поїхати раптом, отак одразу покинувши все, не можна було. Раптове зникнення привернуло б увагу карного розшуку. Там можуть подумати, що Сованкова хтось убив. Почнеться слідство й так далі. Крім усього іншого, існує складність з пропискою, з якою також не можна не рахуватися.

Отже, треба звільнитися з роботи, продати будинок, виписатися. Зробити все це необхідно без зайвого розголошення. Хто може поручитися, що в місті немає агентів, які доповідають про кожен крок Сованкова.

З роботою просто. Від посади відмовитися легко, мотивуючи віком і здоров'ям. Складніше з будинком. Без оголошення його не продаси.

Який би вихід із становища знайшов Сованков, гадати важко. Почалася війна.

Уже на четвертий день прийшла людина з паролем. Вона сказала:

— У цій валізі передавач. Я проживу у вас двадцять днів, двадцять днів навчатиму працювати на ключі. Потім ви заховаєте передавач. Дуже надійно. Й ждатимете сигналу. — Й ще сказав: — Ви працювали в'яло. Думаю, доблесний наступ наших військ додасть вам енергії, товаришу Сованков.

Слово «товариш» він промовив іронічно й навіть трішки презирливо. Сованкову стало кривдно, й дуже паскудно зробилося на душі. Й захотілося дати по пиці радисту, по гладко поголеній, молодій. І він зробив це з задоволенням. Радист перевернувся разом з стільцем. Урізався в тумбочку трельяжа. Центральне, велике дзеркало вилетіло з розсохлої рамки й упало на голову радистові, розбившись на друзки.

— Шмаркач! — сказав Сованков. — Я в розвідці з дев'ятсот п'ятого року.

Тільки хвилину він вірив у те, що має право так сказати. Й вимовляв слова зло й гордо. Й цього виявилося досить, щоб жовторотий радист звідти, з-за кордону, визнав у ньому силу. Й, потираючи забиту спину, шанобливо сказав:

— Винен, пане Сованков. Винен…

Освоївши роботу на рації і випровадивши радиста, Сованков обладнав схованку у голубнику, під гніздами.

Скупі газетні повідомлення і суворий голос московського радиста говорили про те, що німці просуваються. Сованков слухав радіо, й подих перехоплювало від здивування: швидко наступали німці, швидко… Тепер він був зацікавлений, щоб війна закінчилася швидше й неодмінно перемогою армії Гітлера.

Куди ж бігти?

Пляма була рухлива, світла, непрозора. Вона збільшувалась, загрожуючи заповнити простір, неосяжний і темний, немов всесвіт. Віяло холодом, вологістю, гнилизною.

Як пара, пляма раптом почала танути, й Каїров розрізнив обличчя старої жінки, яка раптом усміхнулася беззубим ротом і сказала:

— Відродився, милий…

Каїров побачив, що він лежить упоперек передпокою. Почув голос Сованкова:

— Ми не перенесли вас у кімнату. Я думав, це інфаркт. Під час інфаркту не можна турбувати…

— Дайте мені руку, — сказав Каїров.

Сованков не примусив себе просити двічі. Коли Каїров підвівся, старенька сусідка сказала:

— Водички випив би, рідний…

— Ні, нічого… Спасибі, — відповів Каїров. Він був іще слабий, але свідомість працювала нормально, й дихання теж налагодилося. — Ходімо, — сказав він Сованкову, пропускаючи його вперед.

— А двері? — здивувалася бабуся. — Забули замкнути двері.

— Так… Замкніть, будь ласка. — Каїров кинув ключі.

Сованков зупинився.

— Ти розсудлива людина, — сказав Каїров.

— Я стара й бита людина… Тільки й усього. Дивуєтесь, чому не втік?

— Ні.

— І я так думаю… Куди ж мені тікати? Назустріч кулі?

Старенька повернула ключі. Сованков сказав:

— Я кликав ваших хлопців, але вони чомусь не відгукувалися.

— Дисципліна, — відповів Каїров.

Спускаючись східцями, він дихав глибоко й спокійно. Й тіло було легке й слухняне. Думати про те, що сталося в передпокої, не хотілося. Каїров міг себе змусити не думати про щось. Це вміння було особистим щастям полковника. Проте далося воно не зразу, ні…

У 1921 році, направлений у Фергану на боротьбу з бандою Муетдінбека, старший слідчий воєнного трибуналу Туркестанського фронту Каїров уперше зіштовхнувся з такою мірою людської жорстокості, про яку не міг і підозрювати.

13 травня 1921 року на Куршабо-Ошській дорозі Муетдін Усман Алієв здійснив напад на продовольчий транспорт, що рухався в місто Ош. Десь у давніх архівах, у пожовклих папках, досі зберігається акт обстеження місця події, складений Каїровим.

Три доби Каїров не міг заплющити очей, три доби не міг приторкнутися до їжі. На четверту він твердо зрозумів: або треба змінювати професію, або виробити в собі якості характеру, необхідні для боротьби зі всілякою сволотою, якою б жорстокою і мерзенною вона не була.

Розплата, розплата, розплата…

Ця думка витіснила інші. І була головною для Каїрова цілих шістнадцять місяців. Тільки 26 вересня 1922 року об 11-й годині 30 хвилин на площі Хазратабал у місті Оші польова виїзна сесія воєнного трибуналу Туркестанського фронту, керуючись статтями 58, 76 і 142 КК РРФСР, засудила Муетдіна та його спільників до розстрілу.

Потім було багато різних справ. Але цю першу свою справу Мірзо Іванович тепер уже не забуде ніколи.

Сованков, горблячись, вийшов у двір. Каїров ступав на крок позаду.

Вечір був іще світлий. Але перші зорі вже дивилися з неба. Й дерева не зеленіли, а мерехтіли тьмяно, наче накрилися на ніч темним покривалом. По радіо передавали вечірнє повідомлення Інформбюро: наші наближалися до Севастополя.

Чорнота арки лишилася позаду. Вони вийшли на вулицю. Там було порожньо. Лише вдалині стояла машина Каїрова й поряд з нею кілька співробітників особливого відділу…

Прощання

— Оце й усе! — сказав Каїров у телефонну трубку, прикриваючи її долонею, тому що люди в кабінеті розмовляли голосно, здається, сперечалися. — Так і не попив я, Неллі, твого виноградного вина.

— А дарма, — пошкодувала Неллі. Й похвалилася: — Вино вищого гатунку.

— Не обділяй ним Золотухіна.

— Він і від води хмеліє.

— Неллі, ти невиправна. Говорити мені таке про свого чоловіка! Не забувай, мої предки сповідували іслам. А в корані прямо сказано: «Чоловіки стоять вище жінок тому, що аллах дав одним перевагу над іншими».

— Я невіруюча, — весело відповіла Неллі.

Катер відходив до настання світанку, близько четвертої ранку, коли нічна імла лише починала розсмоктуватися і свинцеве море не бавилося бліками, а мерехтіло, наче застигле, тому що роздивитися рух хвиль було неможливо, як не можна було розглянути і берег, розрізнити на ньому будинки, вулиці, дерева.

Навіть вершини гір, сонні, ще лежали, обнявшись з небом, заколисані посвистом солов'їв, та й не тільки солов'їв, але й інших птахів, назви яких Каїров просто не пам'ятав.

Свіже й чисте було повітря і дихалося легко, й не було відчуття втоми, задушливого, як тісний комір.

Довгий причал нечіткою чорнотою розсікав бухту. З маленької будки, що стояла біля входу на причал, вийшов матрос у бушлаті і з гвинтівкою. Матрос і гвинтівка здалися Каїрову дуже великими, він з подивом подивився на маленьку будку, похитав головою.

Перевіривши документи в Каїрова й Чиркова, матрос віддав честь. Сказав:

— Проходьте.

Дошки на причалі були вологі. Пахли сіллю. Сіль відкладалася на них роками. Дошки почорніли, зістарилися.

А Каїров пам'ятав цей старий причал молодим, коли він пахнув лісом. Усе старіє. Причали — також.

Каїров не думав від'їжджати так раптово. Він розраховував покинути місто, побачившись іще з Золотухіним, Неллі, Дорофєєвою. Думав побесідувати з шофером Дешиним. Однак радіограма, що викликала його в штаб фронту, надійшла зразу ж після повідомлення про завершення операції «Будда». Каїрова ждало нове завдання, яке, зважаючи на все, не терпіло відкладання.

— Не забудьте показатися лікареві, — нагадав Чирков.

— Іграшки все це, синку. Каїров буде жити до ста років. У нас рід довгий.

З тральщика, що пришвартувався праворуч до причалу, санітари виносили поранених. Носилки не були накриті.

Матроси лежали в розірваних тільниках. І бинти були темні від крові.

— Здрастуйте! — Голос Оленки. Й сама вона в матроському бушлаті. Йде поряд з носилками.

Чоловіки спиняються.

— Це гарний знак, — каже Каїров. — Побачити знайомого — все одно що сісти перед дорогою.

— Давайте посидимо, — пропонує Оленка. — Адже кілька секунд можна.

— Можна, але не треба. Все буде добре, Оленко, — посміхається Каїров.

— А ви мовчите, — Оленка звертається до Чиркова.

— Ви з'явилися тут так несподівано, — збентежено каже капітан.

— Зовсім ні… Приїхали по поранених.

— Я розумію. Я висловився неправильно.

— Ви все правильно сказали. Я до вас причепилася.

Чирков запитав:

— Що ви робите Першого травня?

— Чергую.

— Так… — Чирков говорить тихо й сумно. — У мене теж буде якась справа.

— А якщо не буде, приїжджайте, — запрошує Оленка. — Я чергую до шостої вечора.

— Тепер темніє пізно, — відповідає Чирков.

— Весна ж… — Оленка повертається до Каїрова: — Хай вам щастить.

— Спасибі. А знаєш… Дай я тебе поцілую, дочко.

Плечі в Каїрова широкі. Й голова Оленки зникає між ними.

Катер біля пристані перевалюється з борту на борт. Хтось невидимий розмахує попереду зеленим ліхтарем. І лінії виходять, як зелене листя.

— Тепер можна відчалювати, — каже капітан-лейтенант.

Каїров подає Чиркову руку:

— Я тобою задоволений, Єгоре Матвійовичу. Радий буду, якщо доведеться разом працювати. А взагалі… Бадьорості тобі, сміливості. Тільки не спокою.

Запрацювали мотори. Злетіли над берегом злякані чайки. Корма катера поповзла ліворуч повільно, майже непомітно.

Темний простір води, що плескалася об старі палі, раптом став розширюватися, видовжуватися, вигравати скупими передсвітанковими бліками. Потім катер осів, завмер, обтрусив заціпеніння і помчав в отвір портових воріт. Слід за ним потягнувся широкий, кучерявий, білий, немов тополиний пух.

ЗМІСТ

ЧОТИРИ ПОШТОВИХ ГОЛУБИ

ДАНТИСТ ЖИВЕ ПОВЕРХОМ ВИЩЕ

ОСТАННЯ ЗАСІДКА

ОЧІКУВАННЯ ШТОРМУ