Очікування шторму

Земля лежала під інеєм, тонким і трохи сизим від похмурого світанкового неба, навислого над горами. Дорога білою стрічкою розмотувалась уздовж схилу, яким униз, до яру, збігали каштани з широкими безлистими кронами, також вкриті інеєм, але не такі світлі, як дорога.

Попереду на горбку бовваніла садиба. З комина здіймався дим, що його вітер нахиляв до довгого, одягнутого в залізо даху.

Четверо бійців червоного кавалерійського ескадрону — Іван Піддувайло, Семен Лобачов, Борис Кнут, Іван Безпризорний — їхали на конях, неголосно розмовляючи.

— Це той будинок, — сказав Піддувайло. Він був старший групи. — Тут навкруги кілометрів на п'ятнадцять іншого житла немає. Треба заслонити єгереві шлях на південь. Наполохати його пострілом, коли що…

— Правильно, — погодився Кнут. — Якщо він втече у заповідник, тоді кінець. Тоді можна розмотувати онучі й сушити їх на сонечку.

— Чому? — пробурчав Лобачов.

— Тому що Сєверокавказький заповідник він знає краще, ніж ти свої граблі.

— Некультурне порівняння, — втрутився Безпризорний. — Огрубів ти, Борисе. Можна сказати: знає краще, ніж ти свої п'ять пальців.

— Це тобі для віршів культурні порівняння потрібні. А життя на них чхати хотіло. Воно з усякими дружить — і з культурними, і з некультурними.

— Припиніть теревені! — суворо сказав Піддувайло. — Слухайте наказ. Червоноармійці Лобачов і Кнут, ідіть у яр і якомога швидше виходьте он до того кар'єру. Ясно? Ми з Безпризорним підемо прямо в хату…

— Небезпечно, — зауважив Лобачов.

— Все одно гада треба брати. Прикривайте. Борис Кнут і Семен Лобачов злізли з коней.

Був ранній ранок. Віяв різкий вітер. Хмари, кошлаті й сиві, повільно надкушували гори. І гори стояли без вершин, наче люди без шапок. І тиша була білою і трохи солодкою від запаху прілого листя.

Опустивши голову, коні дуже обережно ступали по слизькому листю, під яким дрімав яр. І голе віття чагарників мокро стьобало їх по ногах і по крупах.

— Як ти думаєш, Семене, — запитав Боря Кнут, — у цього старого поганця самогонка є?

— Клопіт у тебе несерйозний, — відповів Лобачов докірливо.

Боря Кнут не збентежився. І не без хвалькуватості заявив:

— Я і сам несерйозний. Таким мене тато з мамою зробили.

— Серед людей живеш.

— Люди різні зустрічаються… Людина, вона, розумієш, Семене, немов кавун. Її ж всередині не видно. Це тільки в пляшці все ясно і прозоро.

— Базіка ти, Борисе… Вже краще що-небудь про коханця розповів би, про жіноче серце…

— Що в кого болить… — усміхнувся Боря Кнут. — Щодо Марії сумніваєшся. А ти плюнь на сумніви. До серця прислухайся. Там і відповідь знайдеш. Тим більше, що не спеціаліст я по жіночій лінії. Жінки кохають гарних і серйозних.

Яр круто йшов угору. Вузьке каміння лежало одне на одному довгими жовтими шарами.

— Нам тут не вибратися з кіньми, — сказав Боря Кнут. — Коней прив'яжемо в яру. Їм тут спокійніше буде і безпечніше. Раптом цей псих стріляти почне. Він птах непростий. Зв'язківцем у банді Козякова був…

Семен Лобачов зітхнув:

— Місця, звичайно, необжиті. І навіть страшні.

— У тім-то й заковика. Як сказав би Піддувайло: «Я тебе бачу, а ти мене ні». Може, старий чорт нас давно на мушці тримає. І наші молоді життя від його фантазії залежать.

… Прив'язавши коней, вони вибралися нагору і, зігнувшись, пішли навпростець до кар'єру. Хата єгеря Вороніна була звідси на відстані півсотні метрів. І вони добре бачили, як Іван Безпризорний, підкинувши гвинтівку, присів за огорожею, а Піддувайло піднявся на ґанок. Він недовго стукав у двері. Йому відчинила жінка в яскравому синьо-червоному фартусі. Він щось сказав їй, а потім вони сховалися в хаті. Невдовзі до хати зайшов Іван Безпризорний. Складалося враження, що Піддувайло покликав його, виглянувши у вікно.

Семен занепокоївся:

— Може, нечисто там! І допомога наша потрібна!

— Не діти вони. Знак подадуть. Вигуком чи пострілом.

— Знаку немає — все спокійно. Так я розумію?

— Правильно розумієш, Семене. Здається, старий хрін без бою здався. Чи дурня клеїть, ягням прикидається.

— Закуримо?

— Не гріх.

Вони не встигли закурити. З хати єгеря Вороніна вийшов Піддувайло. Покликав їх.

— Узяли? — запитав Кнут.

Піддувайло похитав головою:

— Утік. Стара, значить, дружина його бачила, що в ніч він подався. Зібрав харчів, рушницю, патронташ…

— Так, — підтвердила стара, — зібрався, як для великого обходу. Тільки сказав: не жди, а поспішай до дочки у Курганну.

Вона вимовляла слова без страху, але якось злісно, надсилу стримуючи себе.

— Складно дуже говориш, мати, — примружився Боря Кнут. — Наче молитву читаєш. А я скажу: обшукати спочатку будинок треба. Всі закутки, льохи, комори перевірити.

Обличчя старої не здригнулось і погляд не потьмянів. Вона продовжувала говорити швидко. І все так само — з озлобленням. Наче позбавлялася від ваги.

— Воля ваша! Бог свідок, правду кажу! І марудитися з обшуком вам не треба. Сама покажу. Склад тут є. Зі зброєю і припасами. На банду мій хазяїн працював, щоб йому, цариця небесна, шляху не було! Допоможіть мені гірку зрушити.

Гірка з посудом стояла в першій великій кімнаті, яка могла правити і за вітальню, і за передпокій, і за їдальню, і за залу. З цієї кімнати праворуч і ліворуч вело по двоє дверей. Таким чином, у будинку було п'ять кімнат. В одній з них, дё ніжно пахло гарними парфумами, Кнут побачив на зім'ятому ліжку зарубіжну книгу. Й дуже здивувався, хоча й не зрозумів, якою мовою вона написана.

— Чия? — запитав він. — Хто у вашому будинку по-буржуазному читає?

— Анастасія.

— Родичка?

— Сам велів називати її племінницею. Тільки ми ріднею полковникові Козякову не доводимося. Дочка вона його, — відповіла стара.

— Де ж тепер ховається ця Анастасія?

— Пішла. — Хазяйка подивилася на Борю так, що в нього мурашки на спині виступили.

Боря гвинтівку міцніше стиснув. Семенові Лобачову шепнув:

— Ти вийди, посидь біля будинку. А то раптом нас тут, наче кошенят, передавлять. Сумніваюся, що старий чорт далеко втік.

А в цей час Піддувайло й Безцризорний вовтузилися з гіркою. Вона була вмурована в підлогу. Закріплена, очевидно, на гвинтах. І хоча тріщала, але не рухалася.

— Під гіркою лаз до льоху, — наче сичала, говорила стара. — Він мене виганяв, як собаку, коли туди спускався. Та ба, вікна в будинку є.

— Секрет тут якийсь, — сказав Безпризорний.

— Полиці пробуйте. В полицях секрет, — підказала хазяйка.

Тоді Піддувайло звернув увагу, що ребро лівої полиці, другої знизу, замацане й що на полиці ніщо не стоїть. Він штовхнув полицю долонею, і весь лівий нижній відсік поповз у стіну. З чорної пащі льоху війнуло вогкістю.

Стара засвітила гасову лампу. Подала її Іванові Піддувайлу, який уже стояв на драбині, спустившись у льох більше ніж наполовину. Полум'я, вигнувшись, лизало скло, й кіптява піднімалася догори довгою, що розширювалася донизу, доріжкою.

Іван узяв лампу. Тримаючи її над головою, спустився в льох.

Спочатку він мовчав. Напевне, роздивлявся. Потім голосно сказав:

— Хлопці! Під нами ціле багатство.

Боря Кнут вигукнув:

— Іване, я до тебе!

Через кілька секунд він стояв поруч із Піддувайлом у низькому, але широкому льосі. Й рахував уголос:

— Три кулемети. Гвинтівок… Раз, два… Сімнадцять, вісімнадцять… Двадцять чотири гвинтівки. А це, звичайно, гранати. І в ящиках гранати.

— У ящиках патрони, — відповів Піддувайло, що встиг зірвати кришку з одного ящика. Патрони лежали по п'ятнадцять штук у невеликих коробках із промасленого картону. Піддувайло розірвав коробку, й патрони заблищали в нього на долоні.

— Дев'ять ящиків — це багато, — сказав Борис Кнут. — Це тобі не хуліганство. А справжня контра… А я ось одного, Іване, не збагну. Адже тепер не вісімнадцятий рік і не двадцятий… Тридцять третій, можна сказати, своє відтупав. І раптом саботаж. І бандити, як гриби після дощу, повилазили. Ти, Іване, комуніст. Ти і зведи мені кінці з кінцями…

Піддувайло нахмурився, крякнув, кинув патрони в ящик. Сказав Кнуту:

— Підійди поближче. Глянь, якою мовою написано. А ці гарні гвинтівки? Що їх, на Кубані чи в Росії зробили? Здогадуєшся, як вони сюди потрапили?

— Ясно.

— Отож-то й воно… — І Піддувайло показав рукою на темну, обшиту дубом стіну. Тоді, повернувшись обличчям до Бориса, вів далі: — Зерно в цьому. Та кинь ти зерно на кам'яний шлях, і воно загине. А опусти на городі — воно паростки дасть. Ось Кубань і стала городом. Куркульні тут було — хоч греблю гати. Й колективізація для них — ніж до горла! Звичайно, шпигуни різні скористались… А люди бандитів не підтримали. Ось вони й лютують…

Піддувайло різко повернувсь і пішов до драбини. Сказав:

— Візьми лампу.

… Хвилин десять вони проводили військову раду. Обговорювали ситуацію, що склалася і не була передбачена наказом. Стало ясно, що наказ був відданий нашвидкуруч, коли кавалерійський ескадрон вийшов на переслідування банди Козякова. Командир взводу, вже сидячи в сідлі, підкликав до себе Піддувайла й велів узяти трьох бійців і вирушити за кілька десятків кілометрів, щоб затримати єгеря Вороніна. Про те, що єгеря може не бути вдома, піхто не подумав. Знайдений склад боєприпасів і зброї ще більше ускладнював ситуацію. На чотирьох конях вони ніяк не могли відвезти все. З другого боку, цілком можна було припустити, що бандити дуже розраховують на склад. І прийдуть сюди. Це може статись і завтра, і післязавтра… Але може статись і сьогодні, через годину, через дві. Чи на віть через кілька хвилин.

Було прийняте рішення, що здавалося найрозумнішим: коней заховати у стайні єгеря. Семенові Лобачову вирушити в штаб ескадрону. Троє ж — Іван Піддувійло, Борис Кнут, Іван Безпризорний — залишаться в будинку єгеря — в засідці.

Семен Лобачов скочив у сідло…

Піддувайло й Кнут знімали мастило з «максима», якого витягли з льоху. Іван Безпризорний, спостерігач, сидів біля вікна.

Стара сказала:

— Синочки, я вам картоплі наварю. І борошно в мене є. Оладків напекти можу.

— Спасибі, товаришко матусю, — відповів Піддувайло й поцікавився: — Скажіть, як вас звати?

— Мотря Степанівна.

— Спасибі вам, Мотре Степанівно. Ми про вашу гарну турботу командирам доповімо.

Боря Кнут усміхнувся. Пустотливо сказав:

— Нескромне запитання, я це розумію. Але чому це ви на свого дорогенького чоловічка такі сердиті?

— А це вже наша з ним справа…

Мотря Степанівна пішла до печі. Якийсь час ніхто нічого не говорив. І тільки було чути, як брязкали деталі кулемета й гриміла конфорками господиня.

Потім Кнут підморгнув Піддувайлу, кивком голови вказав на Безпризорного:

— Знову Іван вірші пише.

Безпризорний поклав олівець на підвіконня. Відповів:

— Перший рядок придумав: «Засідка» слово жорстоке…»

— Правильно, — погодився Кнут. — Слово таке, що кров'ю від нього пахне, як… Шукаю культурне порівняння. Як із дула порохом.

— Слово звичайне, — відгукнувся Іван Безпризорний. — Тільки дуже старе. Наступить час, і воно помре.

— А хіба слова помирають?

— Звичайно. Тільки не так легко, як люди.

— А я не вірю, — заперечив Кнут. — Що їх, сухоти поїдають?

— Час гірший від сухот. Ось приклад. Ямщик — мертве слово. Тому що немає на Русі ямщиків. Останній, може, вже піввіку, як у землі лежить.

— Отже, колись і остання засідка буде?..

— Виходить, що так.

Боря Кнут обличчям посвітлів, наче небо на світанку:

— Братці, хто знає: раптом наша засідка й є остання!

— Все може бути… Гадати не час, — відповів Безпризорний, вдивляючись у вікно, й з тривогою додав: — Лобачов повернувся.

Вони почули цокання копит у дворі. А ось уже й Лобачов убігає в кімнату:

— Бандити!

— Багато?

— Десятків зо три. За кілометр од яру. Рухаються в нашому напрямі.

Піддувайло випростався. Руки нижче від пояса. Пальці в мастилі.

— Лобачов, миттю ховай коней у стайні. Кулемет на горище. Займаємо кругову оборону. Кнут — північ. Безпризорний — схід. Лобачов — південь. Вони рухаються з заходу. Я зустріну їх кулеметом. Раніше за мене ніхто вогонь не відкриває. Підійдуть близько, зустрічайте гранатами. До бою, товариші. Кнут, допоможи мені затягнути кулемет.

Можливо, обережність і не рідна сестра перемоги. Та все одно вони близької рідні. Й це розуміють бандити. Й без потреби не ризикують.

Вони зосередилися в яру. Вперед послали тільки одного. Й він не йшов, а тюпав дрібно, як побитий пес, наче відчував, що вженуть йому сьогодні поміж кістки кілька грамів свинцю. І життя закінчиться, і страх також… Він був зовсім молодий. Може, років шістнадцяти, може, сімнадцяти. Напевне, куркульський синок… І ось він рухався до будинку єгеря Вороніна з обрізом навпереваги. Й, звичайно, дуже боявся. Він не впав, а гепнувся на землю, коли відчинилися двері й вийшла Мотря Степанівна. А потім, побачивши стару жінку, зметикував, що йому, козакові, не личить лежати перед нею долілиць, підвівся, підтягнув штани й крикнув:

— Тітко! Хазяїн удома?

— Щоб тебе, клятий, дідько забрав разом з моїм хазяїном.

Хлопець осмілішав:

— Тітко! А ти сама?

— Відчепись, нечиста сила… Невже в мої роки коханців приваджувати?

— Ей! — загукав хлопець, повернувшись обличчям до яру, й замахав над головою рукою.

З яру стали вибиратися бандити — й кінні, й піші. Ватагою, наввипередки кинулися до будинку, силкуючись обігнати один одного, щоб розжитися поживою.

Іван Піддувайло дуже здивувався з цього. Він не знав, що кавалерійський ескадрон жорстоко поскуб бандитів. І переслідує їх, буквально наступаючи на п'яти, що полковник Козяков уже кілька годин лежить мері вий і що бандити дуже поспішають.

Черга вдалася: бандити падали, як у кіно. Звивалися, корчилися! роздирали роти від крику… Здорово. Ой як здорово! Ще десяток секунд, і все скінчиться. Їм же, гадам, ніде дітися. Вони несамовито тікають до яру. Та тільки не встигнуть. Не встигнуть!

І раптом — тиша. Ні. Внизу стогнали, й кричали, й тупали. Але Іван нічого не чув. Кулемет мовчав. Заїло стрічку. Чи щось сталося з механізмом подачі… Іван став навпочіпки. Відкинув кришку затвора…

Його побачили з яру і вбили.

І якби вони тієї миті знову кинулися в атаку, будинок не вистояв би.

Але бандити не кинулись. Вони не знали, скільки людей засіло в будинку. Й тому повелися так, як поводилися обложники усіх часів. Вони оточили будинок. І тільки потім зрозуміли, що захисників небагато.

Але бандити дуже поспішали. Вони навіть гукали:

— Ей, ви! Більшовики! Віддайте нам три ящики патронів! І ми підемо!..

Боря Кнут відповів на цю пропозицію міцним слівцем.

Безпризорний стріляв зрідка. Він бачив, як визирнуло сонце, як відповзли хмари, оголивши золотаві вершини гір. І подумав, що ще дуже рано, напевно, година восьма ранку. Він кинув гранату, коли побачив групу непоголених людей, що бігли на нього. І ще він кинув другу гранату. А третю не встиг… Останньої секунди він не думав про вірші. Та обличчя бородатої людини, що вистрілила в нього, здалося Івану схожим на віник. Такою вузькою була голова, а борода, навпаки, розходилася віялом.

Частив Семен Лобачов. Попадав зрідка. Але двоє вже лежали біля стайні. Нерухомо лежали. А решта не наважувалися підійти. Стріляли зрідка. Берегли набої. Йому здалася підозрілою тиша. Й він відчинив двері до великої кімнати. Побачив Борю Кнута, що лежав на спині, й кров, яка струмувала з нього. Він ступив крок до товариша… Куля зустріла Семена Лобачова.

А бандити вже тікали геть, тікали стрімголов. До будинку єгеря виходили цепи кавалерійського ескадрону…

Мотря Степанівна спустилася з горища, обійшла кімнати. Перехрестилась. Але раптом побачила живе обличчя Бориса Кнута. Червоноармієць поворушив устами й тихо сказав:

— Мати…

Вона вирішила, що він просить пити. Принесла йому ківш води. Він припав устами до холодних країв. І вода стікала по підборіддю на гімнастерку, змішуючись з кров'ю. Відсторонивши ківш, Боря Кнут сказав:

— Мати, в тебе немає самогончика? Хоча б склянку чи половину. Я тобі віддам. Чесно. Мені один піп чвертку винен. За біблію. За таку гарну. Але важку, як цеглина.

Вона побігла в комірчину, де під лавою стояла сулія у плетеному чохлі. Та коли повернулася із склянкою, Кнут був мертвий.

— Царство тобі небесне, — сказала Мотря Степанівна, перехрестившись поспішно.

На подвір'ї червоноармійці обшукували полонених бандитів.

Так закінчилась операція по знищенню банди полковника Козакова. Та кінцева крапка в усій цій історії ще не була поставлена.

Давайте повернемось на три місяці назад і простежимо за подіями, що передували останній засідці Івана Піддувайла та його бойових друзів.

ЧАСТИНА ПЕРША «Паризький швець»

Великі жилаві руки лежали поверх малинової ковдри. Й пальці були стиснуті в кулаки зі страшною силою, від чого лінії судин виступали, наче татуїровка. Перебинтована голова вминала подушку, притулену до низенької спинки голубого вузького ліжка — єдиного в палаті з великим вікном, що виходило у двір. Над вікном тріпотіли накрохмалені фіранки. Й Каїров, увійшовши в палату, зразу звернув увагу на ці фіранки. Точніше, на те, що вітер гойдав їх. Отже, рами відчинені.

Каїров підійшов до вікна, глянув униз. Він побачив асфальтовану кромку біля стіни, гареву доріжку, а за нею рудуватий підстрижений газон. Неважко було здогадатися, що в усі палати першого поверху можна легко проникнути з вулиці крізь вікно, ступивши ногою на маленький карниз, який виступав на півметра від землі, а тоді підтягнутися до підвіконня.

Провівши по підборіддю долонею, наче перевіряючи, чи не заріс, Каїров суворо запитав:

— Хто розпорядився помістити пораненого на першому поверсі?

— Я, — тихо відповів черговий лікар. — Співробітники, які доставили його, вимагали окремої палати, а ця була єдина. В лікарні на другому поверсі ремонт.

Каїров спохмурнів, дістав з кишені толстовки цигарку. Зупинився біля ліжка, дивлячись у потилицю Челні — сивенького міліцейського лікаря. Випроставшись, поправивши пенсне, Челні повернувся до чергового лікаря, наляканого подією, і запитав:

— Де у вас умивальник, колего?

— Другі двері праворуч… Я вас проведу.

— Хвилинку… Ваше слово, лікарю Челні, — сказав Каїров.

Челні вийняв велику, як півгазети, носову хустку й, витираючи руки, запропонував:

— Мірзо Івановичу, вчора за візит я отримав відро картоплі. Це ж багатство! В мене є в'ялена ставридка. Й трохи чачі… Поїхали вечеряти.

— Інтелігентна ви людина, Семеновичу. Надто інтелігентна для нашого суворого часу. — Каїров скептично посміхнувся. — Ну, а тепер про справу…

— Смерть наступила одразу. Чверть години тому, внаслідок ножового поранення в серце. — Челні зняв пенсне, заховав його у футляр і сказав черговому лікареві: — Ходімо, колего.

Каїров вийшов слідом за ними. Міліціонер біля дверей витягнувся. Каїров назвав його на прізвище й велів викликати інструктора з собакою, щоб ретельно обстежити газон і доріжки, що до нього прилягали.

Ривком відчинивши дверці, Каїров утиснувся в машину. За хвилину прийшов Челні. Поклав на коліна портфель. Сказав:

— Як же щодо вечері, Мірзо Івановичу?

— Наполеглива ви людина, — відповів Каїров. Він говорив з незначним кавказьким акцентом, і буква «є» через раз у нього звучала як «е».

— Наполеглива… Уявіть… Ні, не відмахуйтесь, а тільки уявіть… Молода кубанська картопля. Рожева. Одна в одну. Таку й за великі гроші не купиш.

— У кого вони є, ці великі гроші?

— Думаєте, немає? Прикиньте, скільки тут на узбережжі у вісімнадцятому році золота осіло!

— Торгсин свою справу робить…

— Товари не тільки в торгсині. Французьке мило пропонували моїй дружині не далі як учора. Такий ароматний жовтий квадратик із видавленим написом: «Париж».

— Де пропонували?

— Біля крамниці металевих виробів на вулиці Полетаєва.

— Хто?

— Чоловік.

— Який він із себе? Прикмети?

— Жінка є жінка. Навіть якщо вона й дружина міліцейського лікаря.

— Багато жінок дуже спостережливі.

— Моя дружина не така.

Машина їхала повільно. Вулиці були вузькі, без тротуарів. Люди ходили по проїжджій частині. Й не поспішали стати осторонь, почувши сигнал автомобіля. Вони сповільнювали ходу. Проводжали машину поглядом не злісний, а здивованим, як начеб дивилися на слона.

— У мене простріл, — сказав Каїров.

— Нагрійте солі… А ще краще — підкладка з собачої вовни.

Каїров недовірливо подивився скоса на лікаря, але не заперечив.

Незабаром машина в'їхала у внутрішній двір триповерхового будинку, складеного з білої цегли. Високий кипарис, біля якого стирчала водопровідна колонка, здіймався посеред двору, похитуючи вузькою верхівкою.

Була п'ята година вечора. І небо вже відливало рожевим світлом. Як воно завжди відливало восени в цей час, якщо хмари не затуляли сонця. Двір був не прибраний. На траві і біля потемнілої під старості лави валялися клапті газет. Співробітники, розморені за тривалі години праці в задушливих кабінетах, надвечір виходили подихати свіжим повітрям, покурити, пожувати принесений з дому бутерброд.

У четвертому під'їзді оперуповноважений Волгін говорив утішливі слова заплаканій удові Мироненка — друкарці з карного розшуку.

— Тримайся, Неллі. Горю слізьми не допоможеш, — сказав Каїров. — Знайдемо вбивцю. Правильно я кажу, Волгін?

— Аякже, — ствердив Волгін.

— Ходімо. Ти мені потрібен.

Каїров старанно зачинив за собою двері, пройшов до столу, вказав Волгіну на диван:

— Сідай. Розкажи, як Хмурого брали.

— Ну ви знаєте, що пізнали його два дні тому. Причепили хвоста. Та він ні з ким не зустрічався. Жив у готелі. Речей при ньому не було. Тільки маленька валізка з продуктами. У вівторок і середу з половини на дванадцяту до дванадцятої прогулювався на центральному бульварі біля афіші кіно. Рівно о дванадцятій ставав спиною до афіші і був нерухомий протягом хвилини.

— Ви не запам'ятали назви фільму?

— «Паризький швець»…

— Що було далі?

— Уночі з середи на четвер, о третій годині, він прийшов на вокзал до поїзда. Квиток купив до Ростова. За десять хвилин до прибуття поїзда Мироненко наказав брати Хмурого… В останню мить Хмурий збагнув, що попався. Кинувся навтьоки по шпалах у бік переїзду. Звідти й пролунав постріл… Коли ми підбігли, Хмурий уже марив.

— А що саме він казав:

— Повторював слово «нумізмат»… А може, це було якесь інше слово. Але мені здалося, що він разів зо три повторив саме це слово.

— Більше він нічого не говорив?

— Ні… Коли ми принесли його в медпункт вокзалу, він знепритомнів. Я попросив медсестру зупинити кровотечу й накласти пов'язку. Вона сказала… Можливо, боялася… Але вона хотіла, щоб я був поруч. У цей час пролунав іще один постріл. А через десять секунд почалася стрілянина. Я знав, що Мироненко й двоє чергових міліціонерів обстежують прилеглу до переїзду ділянку. Залишивши Хмурого на догляд медсестри, я побіг до переїзду… Мироненко був уже мертвий. Міліціонери лежали біля нього й стріляли в кущі ожини. Буквально через п'ять хвилин ми оточили пустирище з боку шосе й по схилу Бірюкової гори… Але нікого не знайшли. Напевно, невідомий стріляв з револьвера. Й гільзи залишилися в барабані. Ми не знайшли жодної. Важко припустити, що вій збирав їх у темряві.

— Чергового по переїзду допитано?

— Так. Виявилося — жінка. Перевірений і надійний товариш. Постріли вона чула, та ні по коліях, ні по шосе повз будку ніхто не проходив. Побували ми і в поліклініці. Там теж були чергові. А в лабораторії люди працюють цілодобово. Й вони чули постріли, але виходити з приміщення побоялися. Кажуть, береженого і бог береже.

Кудлатий, наче пудель, Золотухін відчинив двері і, просунувши голову, запитав:

— Мірзо Івановичу, можна?

— Заходь.

Золотухін ішов плавно, ніби ковзав по паркету. Мірзо Івановичу, а ми дещо знайшли.

— Невже гільзи?

— Одразу гільзи, наче це головне… Дещо цікавіше. — Й він поклав перед Каїровим крихітний білий клаптик завбільшки з автобусний квиток. — На кущах ожини висів.

— Ну то й що? — не приховуючи розчарування, запитав Каїров.

— Я вирахував умовну траєкторію польоту кулі. Лінія йшла під кутом у тридцять п'ять градусів до залізничної колії. Знаючи убивчу силу револьвера, мені неважко було визначити місце, де стояв убивця. Коли я був маленький, Мірзо Івановичу, фізика й тригонометрія були моїми улюбленими предметами. Я й сам не збагну, чому пізніше вирішив стати міліціонером. Убивця стріляв з тридцяти метрів. Якби він не влучив у перенісся, ми могли б навідувати Мироненка в лікарні.

Каїров скептично посміхнувся:

— Милий мій, навіть точні науки підпорядковані законам логіки. Якщо ти задумаєш когось убивати осінньої ночі, ти не вдягатимеш ні білої блузки, ні куртки, ні халата, одне слово, одягу, в якому тебе буде видно за кілометр.

— Однак факт очевидний. Ви ж перший, хто вимагає від нас фактів, і насамперед фактів.

— Ти забираєш у мене час, — сказав Каїров з властивою йому прямотою. — Та коли в мої обов'язки входить і виховання кадрів, сідай, намотуй на вуса…

Каїров роздратовано підняв телефонну трубку. З посиленим кавказьким акцентом — першою ознакою незадоволення — сказав:

— Шановна, з'єднайте з поліклінікою. Завідуючого… Товаришу Акопов, це Каїров. Проконсультуйте мене з одного питання.

— Будь ласка.

Здається, в Акопова був сильний голос, а може, це повністю заслуга телефону, але Золотухін і Волгін гарно чули все, що говорив завідуючий поліклінікою.

— У вас у поліклініці хто-небудь залишається на ніч?

— Безумовно. Черговий лікар «швидкої допомоги». Медична сестра. Кучер. Співробітник у лабораторії.

— Скажіть, вони виходять уночі з приміщення поліклініки?

— Безумовно. У випадку виклику «швидкої допомоги»…

— І тільки?

— Безумовно. Тобто не зовсім безумовно. У нас немає каналізації.

— Ясно. Людям доводиться виходити вночі.

— Так. Але в туалеті відсутня електрика.

— Залишається пустирище, — підказав Каїров.

— Мабуть, так. Мені ніколи не доводилося бувати вночі в поліклініці.

— Спасибі. Ще одне запитання. Ваші люди і вночі носять білі халати?

— Безумовно.

— Як ви думаєте, вони знімають їх, коли виходять… на вулицю?

— Думаю, що не завжди.

— Спасибі вам, товаришу Акопов. — Дзеленькнула трубка. Каїров задоволено подивився на Золотухіна. — Отак, любий детективе… Треба б допомогти лікарям. Послати до них електрика. Й у нас, дивись, час дарма б не пропав.

Золотухін — великий артист. У нього на обличчі одне, а на думці інше. Він не хоче дратувати начальника. І всім своїм виглядом демонструє: здаюся, ваша взяла.

А Каїров любить, щоб брала саме його… Ось він вийшов з-за столу, заклав руки за спину й неквапно почав ходити від дверей до вікна… В кабінеті стояли густі сутінки, але Каїров не вмикав світла. Він не хотів зашторювати вікон, бо в свої п'ятдесят років був огрядною людиною, хворів на задуху і віддавав перевагу свіжому повітрю перед усіма іншими благами.

— З особовою справою Хмурого ви знайомі, — сказав Каїров. — Контрабанда. Валюта. Наркотики… Хмурий не вбитий на переїзді, а годину тому зарізаний у лікарні. Ніхто з його старих дружків на мокре не піде… Все-таки поява Хмурого, якого місяць тому бачили в Лабінську, і дії банди Козяка — це один ланцюжок… З бандою буде покінчено протягом найближчих тижнів. Нас цікавить інше. Очевидним є наявність іноземної агентури, яка керує і допомагає банді. Ми не знаємо каналів зв'язку. Але вони існують… Можливо, що Хмурий прибув сюди як зв'язківець. Але де ж той, до кого він ішов? Оце нам і доручено з'ясувати. До виконання операції приступаємо сьогодні ж. Золотухін, улаштуєш утечу Графові Бокалову. О десятій вечора. Задля годиться нехай дадуть кілька пострілів угору. З допомогою Графа слід виявити всіх, хто зв'язаний з контрабандою, валютою, торгівлею наркотиками. Всю операцію знаю я. І начальник крайового відділення. Кодова назва операції… Де вони зустрічалися? Біля якої афіші?

— «Паризький швець», — підказав Золотухін.

— Операцію назвемо «Паризький швець», — вирішив Каїров.

Він любив назви загадкові й надзвичайні. Коли Золотухін пішов, Каїров поклав руку на плече Костю Волгіну й сказав:

— Тобі, Костю, належить виконати найважчу частину операції «Паризький швець».

Густа паморозь. Степ довгий, похмурий. Пірамідальні тополі оголені, мокрі. Вони мовби мандрівники з'являються то праворуч, то ліворуч. І дорога — каша з чорної грязюки, по якій над силу рухається віз.

Двоє втомлених коней рудої масті ступають повільно.

Повітря холодне, й над крупами тварин здіймається пара. Візник сидить на передку якось впівоберта. Скоса поглядає на пасажирів. Він не дуже їм довіряє.

Пасажирів троє. Один, Володимиром Антоновичем його називають, за віком, видно, найстарший. У капелюсі, в окулярах, у тонкому пальті. Що пальто тонке — це його власна справа. Окуляри на Кубані багато хто носить, особливо ті, хто в місті родичів має. А от щодо капелюха товариш маху дав. Не звикли тут до капелюхів мешканці. Роздратування такий убір викликати може. Сумнів.

Другий — може, циган, може, татарин. Очі чорні, хитрі. Росту маленького. Цілу дорогу руки в кишенях плаща тримає. Це точно — пістолета не випускає.

Третій — справжній злодій. У шкірянці й з чубчиком.

Ящики якісь з ними, лопати…

— Так отже ви, добрі люди, з Ростова будете? — запобігливо запитує візник.

— Бери вище, батьку, — відказує злодійкуватий. — Із самої Москви. Ми, батьку, геологи. Корисні копалини у ваших краях шукатимемо…

— Окрім грязюки, тут нічого немає, — заявив візник.

— А ми далі поїдемо…

— Та й дальшого не буває. Куди ж це?

— У хутір Солоний… Рожкао…

Візник зблід. Обернувся до них. Руки тремтять.

— Люди добрі, не губіть…

Ніякого враження. А коротун рук із кишені не виймає. Так і жди, цілу обойму випустить.

— Синочки, коли що, забирайте коней і воза також… Я пішки до Лабінської дістануся. Я, розумієте, п'ятеро душ дітей маю… Жінка минулого тижня ногу підвернула… В яких дворах золото є, не знаю. В нашій сім'ї мого зроду-звіку не було.

— Що з вами, товаришу? — запитав той, що в окулярах і капелюсі.

— Лякливий я дуже… — зізнався візник.

— Чого ж нас боятися? Ми вчені, приїхали сюди проводити геологорозвідувальну роботу. Я професор Фаворський. А це мої колеги.

— Мене звати Аполлон, — сказав злодійкуватий. — А його Меружан…

Візник знову зблід:

— Імена… дивні…

— Які батьки дали! — посміхнувся Аполлон.

Меружан не посміхався, ніяк не реагував, а сидів нерухомо, наче глухонімий. Не витягував рук із кишені. І тканина плаща підозріло відстовбурчувалася, наче в кишенях і насправді стирчали пістолети.

— Може, нам документи показати? — запитав професор.

— Для порядку б, — сказав візник; оскільки ніколи не ходив до школи, він і розписувався хрестиком.

Вигляд паперу з машинописним текстом і фіолетовою печаткою подіяв на нього заспокійливо. Повертаючи його професорові, повеселілий візник сказав:

— Люди добрі, так куди ж ви їдете? Ви знаєте, що тут коїться? А в тих краях особливо… Бандитів — як псів нерізаних. Минулого тижня наші їх добре поскубли. Та от жаль, начальника відділення у тому бою вбили… Гарний чоловік був. З поняттям… І все куркульня клята!

— Цими днями бандити не з'являлися? — вперше за всю дорогу подав голос Меружан.

— У горах, гади, відсиджуються… Якби жінка ногу не підвернула, я б з обрізом!..

Візник дістав з-під кожуха великий промаслений обріз і поклав на віз.

— Так ліпше, батьку, — сказав Меружан. — Я цю гармату давно пригледів…

— Що ви, добрі люди… Бандити ж мого рідного брата прикінчили. Головою сільради він був. І жінку його споганили й — зарізали. Й доньку трирічну не пожаліли. Я їх, гадів, багатьох в обличчя знаю. Всю Малу Лабу обійду, до Псебая дійду… Нехай тільки жінка погою ступить…

— Гори великі, — сказав Аполлон. — Шукати бандитів буде не лопне, ніж голку в стозі сіна.

— У мене ниточка є… Старий князівський холуй єгер Воронін. Відчуваю, що він не погидує і на бандитах заробити…

Візник провів рукавом по мокрому обличчю. Підняв віжки.

Пахло землею, кінським потом. Надривно поскрипували колеса.

Одноповерхові будиночки з станиці з'явилися лише в сутінках.

Готель стояв у самому центрі. Й досить було зайти в передпокій, обклеєний вицвілими шпалерами, щоб одразу уявити «блага», які чекають подорожніх. Сморід, холод, блощиці…

Геологам виділили окрему кімнату. В ній стояло шість прибраних ліжок. Наволочки на подушках свіжі, але залатані й заштопані. Ковдри — солдатські, зеленуватого кольору.

Професор попередив завідуючого готелем, що вони везуть дорогу апаратуру, й просив сторонніх у номер не поселяти.

Ліжка вибрали подалі від вікна. Воно витягнулося мало не вздовж усієї стіни, з каламутними плямами на шибках. Других рам не було. Шпінгалети трималися на чесному слові.

Аполлон вийшов у коридор і запитав у чергової, що і де тут можна купити з їстівного. Погано одягнута жінка — і, можливо, передусім з цієї причини неприваблива — терпляче пояснила, що базар у станиці буває з шостої до дев'ятої ранку. Там іноді пропонують продукти: коржики, тельбухи, варену шкіру. Та здебільшого на обмін. За гроші купити майже нічого не можна.

Довелося їсти свої запаси…

Повечерявши, геологи вимкнули світло й лягли. Незважаючи на далеку дорогу, яку їм довелося сьогодні подолати, сну не було.

Аполлон сів, опустивши ноги на долівку, і без ентузіазму сказав:

— Блощиці пішли у психічну атаку.

— Ти найтовстіший, — сказав Меружан. — Вони знають, що роблять.

— Не вмикай світла, — попередив професор.

— Може, він не прийде, — заперечив Аполлон.

— Не будемо дискутувати, — сказав професор. — Лежіть і чекайте…

— Знаєте, який час людина витрачає на очікування? — запитав Меружан. — Дванадцять років, або одну п'яту всього свого життя.

— Сам підрахував? — запитав Аполлон.

Меружан змовчав.

— Чого мовчиш? Соромишся?

— На безглузді питання не відповідаю.

— Усе, — сказав професор. — Нічичирк, колеги.

Цокав годинник. На вулиці завалували собаки. Таргани шаруділи під шпалерами, наче гнані вітром клапті газет.

У шибку тричі постукали. Професор скинув ковдру. Він був одягнений. М'яко ступаючи у вовняних шкарпетках по фарбованій підлозі, він наблизився до вікна й повернув шпінгалет. Шпінгалет дзенькнув голосно, наче випущені з рук ключі. Рипнувши, розійшлися рами.

— «Два», — сказала людина за вікном.

— «Вісім», — відповів професор.

— Володимир Антонович?

— Так.

— Вам записка й привіт од Кравця.

Світало. Вода хлюпала під чобітьми. Листя, і те, що не встигло опасти, і те, що вже кілька тижнів лежало на землі м'яким жовто-коричневим килимом, поблискувало краплинами води сумно й похмуро. Тому що небо теж було похмуре — без низьких свинцевих хмар, схожих на валуни, сіре, обложне небо.

Пахло прілим листям, і жолудями, і різнотрав'ям, пожовклим та прим'ятим монотонним осіннім дощем.

День обіцяв бути сльозливим. Це зовсім не радувало єгеря Вороніна, дорога йому передувала довга й за такої погоди небезпечна. Вода розмочила схили, ожили струмки. Вони поспішали вниз, вируючи і бурмочучи, вузькі й холодні, наче змії.

Єгер ніс трьох підстрелених на світанку тетеруків. Оскільки вважав, що з порожніми руками йому йти незручно. Вороній любив полювати на лісову дичину. Коли людині п'ятдесят років, у неї сила-силенна звичок, яких пізно позбавлятись і які стали характером, вдачею, повноправною її частиною, як голова, ноги, борода, зморшки.

Давно. Дуже давно. Скільки ж років? Сорок. Або тридцять дев'ять. Так. Тридцять дев'ять… Батькові тоді за п'ятий десяток перевалило. Вони залізли в курінь іще завидна. Свіжорубане віття відгонило тим запахом, який можна почути, лише уткнувшись обличчям у скошену траву, ледь зів'ялу, зелену, але дивовижно запашну, наче молодо вино.

Благословлялося на світ. І в синьому повітрі ледве-ледве проглядалися дерева, коли батько схопив сина за плече й вони почули буркотання тетерука. Спочатку одного, потім двох, трьох… Це було старе токовище. Батько пам'ятав такі місця. Він знав заповідник краще, ніж хтось інший… Тетеруки співали спочатку на деревах, згодом на землі. Півні несамовито билися з-за тетерок. Й Воронін-молодший зрозумів, що це дурна хтива птиця. І в нього не було до неї жалю. І немає. З цієї самої миті, коли він уперше натиснув спусковий гачок і пісня увірвалася…

Радість тоді переповнювала його. Її не можна було порівняти з жодними іншими радощами, які зустрічалися пізніше. Батько сказав, що син природжений мисливець. І хлопцеві подумалося: отаке відчувають, коли кохають.

Але він помилився. Від кохання він ніколи не мав такого задоволення, як од полювання.

Він не замислюючись промовляв слово «люблю». Казав «люблю» Галині. Моторній козачці. З чорними очима й косами. Казав Марії навіть після шлюбу… Казав «люблю» фрейліні Вірі, коли вона, гола, як створив її господь бог, забігла до нього в сарай, де він чистив рушницю…

Сам дідько відає, що виробляли ці фрейліни. Великий князь Кирило не випадково привозив їх в особисту вотчину.

Челяді приїздило багато. Літніх дач не вистачало. Й тоді розбивали намети, влаштовували заслони. Князь розумівся на розвагах. Полювання без спиртного не обходилось. І дами не поступалися перед чоловіками…

Воронін спіткнувсь і, впавши на бік, покотивсь униз схилом гори. Зарості шибляка притримали його. Єгер над силу підвівся, сів навпочіпки й тупо дивився на голе переплетене віття глоду, грабини, шипшини, держидерева. Дивився, не думаючи ні про що. Ждав, коли вгамується біль. Терпляче, як не раз він чекав сікача, причаївшись у засідці на кабанячій стежці.

Полегшало. Воронін знайшов танку, підняв з землі тетеруків. Закурив. І неквапно, дивлячись під ноги, рушив угору.

Обігнувши вершину, він опинився на широкій сідловині, порослій жовтуватою травою. Десятків зо два коней блукало по галявині. Похмурий, зарослий мужик із карабіном навскидку визирнув із-за скелі. Пізнавши Вороніна сказав:

— Вони там, — і кивнув головою ліворуч.

Курінь був улаштований під високим грабом. Великий курінь, схожий на перекинутий кульок. Сичачи й потріскуючи, біля входу горіло багаття. Перед багаттям стояв полковник Козяков у бурці і каракулевій кубанці. Обличчя його було жовте, а під очима лежали зеленуваті кола. Можливо, полковника тіпала малярія.

Воронін кинув дичину, не промовив «здрастуйте». Полковник повернувся, подав руку. Воронін потиснув її й невдоволено пробурчав:

— Старий я, щоб поштарем по горах мотатися… — Він дістав з кишені зім'ятого листа у саморобному конверті, віддав полковникові. Потім вийняв з-за пазухи пляшку горілки: — Мало не угробив. Ноги чужими стали. Ревматизм…

Полковник узяв пляшку. Здивувався:

— «Московська»?

І Воронін кивнув.

— Звідки?

— Постояльці наділили.

— Що за новини? Хто такі?

Воронін невизначено знизав плечима. Закусив нижню губу.

— Требухов! — гукнув полковник.

Меткий чоловік, з круглим, розсіченим уздовж правої щоки обличчям, поспішив до багаття. Полковник указав на дичину:

— Займися!

— Слухаю, пане полковник! — Вишкірившись, Требухов глянув на Вороніна, потім нахилився й узяв тетеруків.

— Ходімо, Сергію Івановичу, — сказав Козяков.

У курені на землі лежав килим. І ще два килими висіло. Крім ліжка, накритого коричневою ковдрою з верблюжої вовни, в курені був гарний столик на вигнутих ніжках і грубо змайстрована табуретка.

— Сідай, Сергію Івановичу.

Єгер опустився на табуретку. Полковник — на ліжко. Читав листа, мружачи очі. Й зітхання було важке, як у простудженого. Покрутив конверта, склав навпіл і заховав під подушку.

— Сумно їй, — сказав роздумливо. — Ну та гаразд! Тепер викладай, що за постояльці.

— Геологами називаються… Каміння шукають.

— Червоний конгломерат?

— Мені не доповідали.

— Багато?

— Троє. Один професор. Двоє чином нижчі.

— Анастасію бачили?

— Поки що ні. Вона з суміжної кімнатки не виходить. Для того і йшов, щоб порадитися. Може, прибрати їх, та й край?

— Ні. Твій дім повинен бути чистий, наче склянка, з якої п'ють. Нехай дівчина не ховається. Вона твоя племінниця, приїхала з міста старим по господарству допомогти. І зваж, Воронін, якщо з Анастасією що трапиться! Запам'ятай, я не господь бог! Я нічого не прощаю!

Воронін негарно посміхнувся:

— З панночкою все буде гаразд… Про себе подумайте, пане полковник. У Курганну цілий ешелон червоних кіннотників прибув.

— Залякуєш?

— Попереджаю… Певно, не гриби вони збирати приїхали.

Козяков обхопив долонею чоло й, не дивлячись на єгеря, спитав:

— На пошту ходив?

— У середу піду. Не можу так часто… Я людина проста. Не люблю привертати увагу.

Поклавши лікті на коліна, Козяков зігнувся, ніби в нього заболіло в животі. Потім різко випростався. Відкоркував пляшку. Гукнув:

— Требухов! Склянки!

— Я не буду, — сказав Воронін. — Мій шлях далекий.

— Ти став надто боязким для своєї професії.

— Моя професія — єгер.

— Знаю, що єгер… І все ж… Червоних кіннотників ти боїшся. На пошту ходити боїшся. Ковтнути на дорогу горілки боїшся!

— Ліс до обережності привчив.

Горілка заповнила склянки на третину. Та запах одразу поліз у ніс. І Козяков кривився, коли пив, і Воронін кривився теж…

Похрускуючи огірком, полковник сказав:

— Я жартую, Сергію Івановичу. Жартую… Інакше в твоїх місцях здичавіти можна.

— Навіщо так?

— Як? Місця дивні… Та зимувати тут у мої плани не входить. Я певний, що на білому світі є тепліша зима, ніж у передгір'ї Північного Кавказу. Та й Настуся у мене на шиї висить, хоч і ночує під твоїм дахом. Слухай уважно… В суботу підеш на пошту. — Козяков знову вхопився за пляшку, на якусь мить затримав її в руці, потім поставив на стіл. Розважливо сказав: — Мене непокоїть лише одне: чому Бабляк не подав умовного сигналу? Тепер ця ж історія повторюється з Хмурим… Якщо листа не буде, дістань мені зимовий розклад поїздів. Жду тебе в неділю. Зрозумів? І не лякайся. Зі мною бідним не будеш. Я папірцями не розраховуюся. Папірці в наш час тільки для однієї справи годяться, якщо поруч лопуха немає.

— Я вам вірю, — сказав Воронін. — Ви дворянин. Людина честі. Ви за ідею поневіряєтесь. А дружкам вашим я не вірю. І ви не вірте. Злодюги вони…

— Тихіше! — обірвав його Козяков. — Прикінчать. І я воскресити не зумію…

Воронін змовчав. Зібрався було йти, але раптом сказав:

— Дивний хлопець один з цих геологів…

Козяков запитливо зсунув брови.

— Вийшов уранці на подвір'я. Озирнувся навколо. Та й. каже мені: «Давно, діду, єгерем служиш?» — «Вважай, тридцять років», — відповідаю. «Отже, і батька мого тут бачив». — «Червоний командир?» — кажу. Геолог, Аполлоном звати, посміхнувся. Та й сказав тихо: «З князем Кирилом батько, царство йому небесне, в цих краях бував. Метикуєш, діду?..» Я відповів, що з князем Кирилом багато всякого люду бувало. Всіх не пригадаєш.

— Прізвищем не цікавився?

— Запитував… Не каже. Сміється: «Називай хоч горшком, тільки в піч не став».

— Цікаво. — Козяков підвівся з ліжка. — Глянути б на цих хлопців…

— Можна влаштувати.

— Стеж за ними… Коли що, дорогу знаєш… І про розклад не забудь…

Коли Воронін пішов, полковник Козяков зібрав банду, сказав:

— Чверть години тому я отримав радісне повідомлення з центру. Найближчими днями англійці й французи висаджуються на Чорноморському узбережжі. Від нас вимагається тільки одне: зібрати у клубок нерви й сили. І бути готовими до вирішальної сутички. Я даю вам слово офіцера… слово дворянина… що ще до першого снігу Кубань буде вільною. А до різдва, якщо так захоче бог, ми почуємо голос московських дзвонів…

Козяков повернувся в курінь, вилив у склянку рештки горілки.

«За брехню в ім'я порятунку!» — промовив подумки.

На душі було моторошно, наче він дивився у прірву.

Граф Бокалов дізнався небагато.

Звичайно ж, він не міг дізнатися про Хмурого більше, ніж знав сам Хмурий. А точніше, ніж Ніздря. Тому що саме Ніздря поділився з Графом сумнівами. А Ніздря був бувалий у бувальцях. І вже рік мовчав, як пес на морозі. І його ніхто не міг схопити за руку — ні карний розшук, ні Чека. Ніздря остерігався виймати руки з кишень. Хоча, зрозуміло, дрібна контрабанда не оминала його. Але тільки дрібна й вірна. Без хвоста й підозр.

З того самого дня, коли п'яний матрос з новоросійського буксира врізав Ніздрі розбитою пляшкою і обличчя фарцовщика стало впадати у вічі й запам'ятовуватись, як усмішка Мони Лізи, він надавав перевагу роботі вдома. І в людей, що знали його поверхово, могло скластися оманливе враження, що Ніздря зник з «ділового» горизонту, зав'язав. І захопився розведенням тепличних огірків. Або австралійських папужок…

Граф Бокалов мав щодо цього свою думку. Тому «хлопчики» Графа й не губили Ніздрю з очей. Хоча Ніздря ніколи так не опускався, щоб скуповувати крадене, але часом він не гребував послугами кишенькових злодіїв і форточників, тобто основних асів Графа.

Графові Бокалову сповнилося дев'ятнадцять років. У нього були довірливі голубі очі, широкі плечі. А за плечима — кількість крадіжок, яка вдвічі перевищувала — вік. Кличку Граф йому дала шпана, яка знала, що він щедрий на синці й гулі і роздає їх зі спритністю фокусника.

Для честі Графа слід зазначити, що він майже не вживав спиртних напоїв, не курив.

Каїров приніс йому книги Горького. Хто міг подумати, такий великий письменник, а босяками не гидував!..

Граф не любив сентиментів. А до гарного ставлення просто не звик. І книги Горького, і бесіди з Каїровим… Усе це було нове, наче він уперше пірнув з розплющеними очима.

— Якби я мав такого батька, як ви, — признався Граф Бокалов, — падлом буду, ніколи б не опинився на цьому місці!

— Вовко, — назвав його на ім'я Каїров, — ти не знаєш свого батька. А я знаю, хто був твій батько. Я все знаю, Вовко, це мій фах. Твій батько був червоний командир. Його вбили врангелівці на Перекопі. Твій батько був більшовик… Володю, всі трохи винні, що ти став тим, ким ти став. Але ти молодий. Ти ще можеш виправитись. І я буду твоїм батьком, Володю.

Вони все обговорили з Каїровим.

Хто-хто, а Мірзо Іванович ясно уявляв труднощі й небезпеку, що чекають на Графа.

Бокалов вийшов із огольців — дрібних злодюжок, молодих за віком, — чия фантазія не піднімалася вище кишень перехожих і вивішеної на просушування спідньої білизни.

Дорослі, досвідчені злодії цуралися такої несерйозної публіки, здатної, наприклад, «на хапок» зірвати в жінки найдешевші сережки. Вільні настрої, що панували серед огольців, здавалися злодіям вершиною безвідповідальності. Вони закликали до обережності. Й не мали щонайменшого бажання стати перед судом за статтею 35 Карного кодексу РРФСР.

Тим часом Граф переріс своїх ровесників. І настав той період, коли він повинен був пристати до клану зрілих злодіїв. Але в цьому клані були свої неписані закони. І якщо серед огольців ще існувало поняття старшинства, то на початку тридцятих років у злодіїв старшинству був покладений край. Будь-яка спроба створити групу й очолити її оголошувалася «магероншиною», що було дуже небезпечно. Бо знаменитий бакинський кишеньковий злодій Кость Магерон — останній оплот старої злодійської традиції — був засуджений на «сходнику»[10] на смерть. Його зарізали свої ж колеги.

Тому Каїров попередив Бокалова: жодної ініціативи, жодних отаманських замашок. Скромність, обережність, уважність.

Коли мова зайшла про те, де Графу осісти після втечі, згадали про Ніздрю. Власне, згадав Граф. І навіть не згадав, а відразу, ще вперше, коли Каїров заговорив про справу, Граф подумав, що Ніздря і є те саме тихе болото, в якому можуть водитися чорти.

Каїров дав Графу номер свого телефону. На крайній випадок. Попередив, що Граф Бокалов повинен поводитися так, наче він справді втік із тюрми. Будь-який необачний вчинок може викликати підозру. Й тоді з ним станеться те, що й з Хмурим.

Пароль для зв'язку: «Ви не підкажете, де мені знайти шевця?» — «Я можу лагодити взуття, але в мене немає лапки».

Два тижні тому, в суботу, о дев'ятій годині вечора, Граф Бокалов здійснив «утечу». Два постріли налякали кажанів, що гніздились у руїнах за міською тюрмою. Черговий записав про подію в журнал.

Майже добу Граф відлежувався в занедбаній капличці. Мерехтіння хрестів. Вигуки сови… Від цих утіх крижаніла кров. На ранок стало зовсім холодно. Куртка на змійці не гріла. Граф Бокалов думав про те, чи варто стирчати в цьому сміттєвику цілий день. Чи не краще негайно піти до Ніздрі. Зігрітися чайком. Задрімати…

Але слово є слово. Дав. Треба дотримувати. Каїров не якийсь базікало. Піжонів зневажає. Вимагає точного виконання плану.

А план Граф пам'ятає назубок. Дочекатися вечора. Й на морський вокзал…

День минув без пригод.

Коли посутеніло, Граф вийшов на набережну, тримаючись у затінку платанів. Пахло курявою і лавровишнею. І, як завжди, нафтою пахло також… У міськпарку грав духовий оркестр. Чоловік у поношеній ватянці ходив од лавки до лавки, пропонуючи в'ялену ставриду.

Біля ларка, зробленого у вигляді великої винної бочки, товпилися гультяї. Вони цокалися гранчастими склянками, курили, сперечалися, лаялися…

Нюх підказав Графу: таке поживне місце не могло випасти з поля діяльності «хлопчиків». І точно. Бокалов побачив знайому охлялу фігуру Левка Сивого.

Левко ліз до прилавка, притискуючись до невисокого товстуна в білому чесучевому костюмі. Лівою рукою Сивий простягав порожню склянку. Правою… Можна було не дивитися. Можна було сісти на лавку й подивитися на зорі. Тому що правою рукою Левко завжди витягував гаманці, заплющивши очі. Й робив він це так спритно, як бабуся, що, стуливши повіки, безпомилково продовжує в'язання на спицях.

Уже за десять секунд Левко діловито йшов у напрямку до промтоварної бази курортторгу..

— Сивий! — гукнув Бокалов.

Сивий зупинився, здивовано повернув голову і, не вірячи своїм очам, промовив:

— Граф?!

Бокалов поклав йому руку на плече. Обнявшись, як двоє старих добрих приятелів, вони пішли сквером.

— До твоєї матері сьогодні приходили з міліції. Сказали, що ти втік. — Сивий замовк, шморгнув носом.

— І все? — запитав Граф.

— Якщо з'явишся — звеліли їм повідомити.

— Повідомляють зведення погоди. Й то лише для Москви. Гаразд. Їсти хочеться. Скільки вибрав?

Сивий одкрив гаманець:

— Повечеряти вистачить…

Від Сивого несло часником і цигарками.

— Босяк ти, — сказав Граф. — Виходиш на вечірній променад, а жереш часник, ніби циган на ярмарку.

Сивий винувато відповів:

— Забув я.

Вони вийшли до морського вокзалу — двоповерхового вибіленого будинку з товстими колонами біля входу й важким ліпним портиком.

На клумбі опадали останні квіти. Лави стояли брудні, й фарба лізла з них охоче, наче шерсть з вилинялих кішок. Ліхтар на алеї поряд не світився.

Граф озирнувся і схопив Сивого за лікоть. На лаві, низько опустивши голову, сиділа жінка. Біля її ніг стояла валіза. Сивий розумів Графа без слів. Вони підійшли до жінки. Вона по-дружньому глянула на них. Вони побачили, що вона молода. Коротко підстрижена, з впертим вилицюватим обличчям. Жінка сказала:

— Хлопчики, ви не підкажете, де мені знайти шевця?

— Я можу лагодити взуття, але в мене немає лапки, — відповів Граф Бокалов. Тоді підняв палець і, як немовляті, пригрозив: — Не пищати!

Сивий важко схопив валізу.

— Ви колекціонуєте цеглу, мадам? — запитав Граф. — У мого кореша вигинається хребет.

Жінка мовчала. Тільки стискувала вуста. Й обличчя було біле і плоске, як шматок стіни.

Наступної хвилі голова жінки смикнулася, тіло покосилось, і вона долілиць упала на лаву.

— Дивачка, з переляку знепритомніла, — зробив висновок Граф. — Похряли… — І подумав про себе: «Як? Сивому не прийшло і в голову, що все йде наче по нотах. Тільки ноти ці писав не композитор, а начальник міліції. Жінка молодець — справжня артистка. Вдала знепритомлення на всі сто. Вона працює секретаркою у Каїрова. Я її там бачив. Каїров називав її Неллі…»

Близько першої години ночі Сивий, крадучись, наче кіт, підійшов до будинку Ніздрі. Озирнувся… Будинок, дерев'яний, під бляхою, виходив вікнами на проїжджу частину вулиці, тому що тротуар пролягав лише з одного, протилежного, боку, де стояв довгий цегляний триповерховий дім; у напівпідвалі його розташувалися перукарня, залізна крамниця і майстерня «Гофре, плісе».

Над входом до перукарні блимала невелика лампочка.

Сторож ходив біля гастроному, що містився на вулиці Пролетарській, метрів за сто від будинку Ніздрі.

Праворуч вулиці, поруч з будинком Ніздрі й далі, до самого Рибальського селища, темніли такі ж дерев'яні будинки з садами й городами. Гавкали собаки. Ллє до цього вже давно всі звикли, як і до ранкових півнячих вигуків.

Сивий постукав у віконницю. У будинку рипнули двері. Хтось вийшов на засклену веранду. Простуджено запитав:

— Кого лиха година принесла?

— Силантію Зосимовичу, свої, Левко я.

— Який Левко? Сивий?

— Так-так… Силантію Зосимовичу.

— Чого хочеш? — сердито запитав Ніздря, прочинивши двері стільки, скільки дозволяв ланцюжок.

— Граф Бокалов просить на кілька слів.

— Граф на «курорті». Кожен босяк у місті це знає, — заперечив Ніздря.

— Часи змінюються, — сказав за огорожею Граф.

Ніздря відчинив двері, рипучими сходами спустився у двір. Підійшов до хвіртки. Злий пес, упізнавши хазяїна, радісно заскавучав. Гримкотів заіржавлений ланцюг. Сонно скрикували кури. Запах курячого посліду, сечі, псини й в'яленої ставриди тримався у дворі стійко.

Ніздря поклав ребром цеглину. Встав на цеглину, схопившись руками за верх високої хвіртки. Він був дивовижно обережний, наче старий сікач, який чув мисливця на відстані.

— Добрий вечір, Силантію Зосимовичу, — ввічливо привітався Граф.

— На добраніч, — пробурмотів у відповідь Ніздря.

— Дякую за теплі побажання. Тільки я другу ніч ока не змикаю…

— Це точно, — ствердив Левко. — Граф позавчора ввечері відвалив…

— Я не батюшка. Дарма сповідатися прийшли, — незадоволено відповів Ніздря.

— Товар є, — сказав Граф.

— Крадене не скуповую.

— Може, адреску підкажете?

— У Левка що, памороки забило?

— Кузьмич таке не бере… Й Марія Спиридонівна також, — виправдовувався Левко.

— До побачення. Бувайте здорові. Нічим допомогти не можу… — Ніздря зліз з цеглини. Над хвірткою стирчав тільки його ніс, довгий і зігнутий, наче гачок.

— Ну, гад! — обурився Граф. — Мішок з порохном, ти ще пригадаєш нашу зустріч! І десятеро псів не встережуть твою погану халабуду! Мені втрачати нічого! Мене карний розшук по всьому місту шукає! У мене стріляли!

— Не репетуй, психопате! — обірвав його Ніздря. — Що за товар?

— Валіза кави. У зернах.

Ніздря закашлявся від здивування. Сопучи, відкрив замок. Подалася хвіртка. Покректуючи, Левко затягнув валізу на подвір'я.

У дім Ніздря їх не повів. Вони обігнули курник і опинилися в маленькому сарайчику. З полицями на всю стіну, на яких щось стояло. Й хоча було темно, Граф знав: у таких сараях звично ховають слоїки, порожні пляшки, столярні та інші інструменти й ще різне дрантя: ганчірки, плащі, старе взуття. Все це, звичайно, припадало курявою. І павуки живуть тут по закутках, розкошуючи.

Ніздря чиркнув сірником. Просунув руку під полицю. Клацнула засувка. Полиця подалася на Ніздрю. В стіні відкрилася щілина, що вела під підлогу.

Граф кивнув Левку, щоб він ліз перший. Бокалов люб'язно поступився дорогою Ніздрі. Й останнім спустився сам. Льох виявився невеликим квадратним ящиком із бетону, розміром приблизно два на два.

Електрична лампочка світила на стіні. Вона була вгвинчена не в простий патрон, мідний, з білим фарфоровим обідком. Такі патрони продавалися на базарі, у залізній крамниці. Їх можна побачити в будь-якій квартирі міста. Ні. На стіні висіло бра, напевно, перероблене з позолоченого світильника: пузатенький ангелочок з пупочком тримав у руці ріжок. У цей ріжок і вгвинчувалася лампочка.

Може, Ніздря купив бра у якогось злодія, але не ризикнув повісити його в кімнаті.

Біля стіни під бра стояла висока скриня, на якій лежав кожух.

Валіза відкрилася. Великі кремові зерна кави лежали, наче дрібна прибережна галька.

— Турецька, — сказав Левко.

— Ти-то, шмаркачу, знаєш! — шпигонув уїдливо Ніздря.

— Що ж я, Силантію Зосимовичу, турецької кави не бачив? Я навіть пив її…

— У Туреччині кава не росте, — сказав Ніздря.

— У Туреччині все росте, — заперечив Левко. — І тютюн, і кава. Я сам у ресторані «Інтурист» таку страву бачив — турецька кава.

Ніздря відмахнувся од нього, як від мухи.

— Скільки хочеш?

Одяг відповідно до сезону. Й затишний куток на тиждень, зрозуміло, з харчами. Відлежатися треба, поки фараони вирішать, що я все-таки в Ростов прорвався.

— Беру, — сказав Ніздря.

Граф утомлено опустився на скриню.

— Дешево віддає, — сказав Левко. — Ви б побачили, Силантію Зосимовичу, як ми накололи валізку! Прима! Вищий клас. Дамочка знепритомніла. Граф — женнтельмен…

— Поки перебуватимеш тут. Подушку принесу. — Ніздря кивнув Левку: — Допоможи!

Левко потягнув валіну нагору. Ніздря пішов за ним.

— Пожерти принеси, — нагадав Граф.

Вони повернулися хвилин через десять. Граф дрімав, упавши на кожух.

— Добу серед могил ховався, — сказав Левко. — Як подумаю: домовини, покійники!.. Аж моторошно стає… Піднімайся, Вово.

Ніздря приніс пляшку самогонки, запечатану туго згорнутим газетним пижем, півдюжини сирих яєць, малосольний огірок, зо п'ять помідорів і низку в'яленої ставриди.

— Одяг завтра підберу.

— Щоб пристойний був, — нагадав Граф, потираючи кулаками очі.

— Як чижика одягнемо, — заспокоїв Ніздря.

… Тоді вони як слід випили. Очевидно, Ніздря вважав операцію вдалою. Він іще раз збігав по пляшку. І ще…

Захмелівши, Ніздря ляпнув, що до нього заходив Хмурий. Вони добряче піддали. Й Хмурий поводився як метр. Говорив, що натрапив на золоту жилу й має намір забезпечити собі безтурботну старість «на тому березі». Який це берег, Ніздря не уточнював, але здогадався, що турецький.

Хмурий обіцяв не забувати Ніздрю, якщо Ніздря пам'ятатиме його, Хмурого.

Очі у Хмурого блищали, і він казав, що знудьгувався за жінками, та йому, мовляв, не можна впадати в гульню. У нього повинна відбутися ділова зустріч. Важлива зустріч, яка буде в його долі поворотом… Ідучи, Хмурий просив Ніздрю подумати, чи знайдеться де-небудь підхоже місце: схованка надійна і безпечна. Про всяк випадок, якщо доведеться щось ховати.

Більше Хмурий не приходив. Однак Ніздря знав Хмурого не перший рік. І був упевнений: такий ділок дарма слів на вітер не кидає…

Зрештою Ніздря напився і зі слізьми розчулення ліз цілуватися до Графа, називаючи його синочком, рідненьким.

Левко уволік Ніздрю лише на світанку.

Граф накрився кожухом і заснув…

Кілька днів Анастасія бачила геологів тільки крізь вікно. Навіть після розмови з полковником Козяковим Воронін не велів їй показуватись у дворі. Він сказав: треба виждати, придивитися, що це за люди. Гарні чи погані. Та нехай навіть гарні. Все одно слід остерігатися. Бо навіть найгарніша людина, побачивши таке волосся й очі вісімнадцятирічної дівчини, може накоїти такого, що потім жодними молитвами не відкупишся.

Анастасія ніколи не помічала, щоб Воронін молився чи стояв перед іконами. Але пом'янути ім'я господнє всує з непристойним словом він любив. І робив це особливо голосно. Можливо, тому, що дружина його, згорблена сердита бабуся, недочувала.

Якийсь час Анастасія не знала, як поводитися з хазяйкою дому. Обличчя цієї непривітної жінки й її очі здавались Анастасії загадковими, а часом одержимими. Але чи була це одержимість, чи якийсь загострений стан нервової системи, а може, всього складного комплексу, який називають психікою, — визначити важко. Анастасія і Мотря Степанівна ставились одна до одної насторожено. Хазяйка запрошувала Анастасію до столу під час сніданку, обіду, вечері. Дівчина, попоївши, дякувала й ішла в свою кімнату. Здається, на другий день перебування в хаті єгеря Вороніна Анастасія хотіла вимити після сніданку посуд. Мотря Степанівна сухо сказала:

— Я зроблю це краще. Воронін тут як тут:

— Ви, панночко, будь ласка, не турбуйтесь. — І додав: — Хіба з нашими пальчиками у помиях порпатися! Ципки наживете!

Незабаром вона збагнула, що хазяйка недолюблює її і тому ставиться з підкресленим холодком. Але це не дуже схвилювало Анастасію. Ні, ставлення людей не було для дівчини байдужим. Тепер її непокоїло інше — батько, воскреслий наче з попелу…

Якось хазяйка натопила лазню. І Анастасія милася. Спочатку сама, згодом прийшла Мотря Степанівна. Вона допомогла дівчині помитись і, дивлячись на неї, раптом сказала по-материнському тепло:

— Яка в тебе шкіра! Одне слово — панська…

— Навіщо ви так?

Хазяйка зітхнула:

— Батечко ваш, щоб ним на тому світі чорти вдавилися, не любить вас, не жаліє. Лиходій він, скільки людей тут, на Кубані, загубив! І вас, Настусю, погубити хоче. Хреста на ньому немає. Тікайте ви звідси до своєї бабусі, поки не пізно.

— Чому ви таке кажете? — обурилась Анастасія. — Він за своє бореться. Нова влада все у нас забрала.

— Молода ти ще, дочко. Ой яка молода! І стару владу, виходить, не бачила. А мене при цій самій владі без усякої моєї згоди ось за цього вовка віддали. Мені тоді й сімнадцяти рочків не виповнилось. І груди мої були такі високі, як твої, і ноги теж рожеві. А волосся, воно досі в мене густе, сама бачиш. Стара влада до нас із самого Петербурга приїздила. Надивилась я… Князь великий, значить, жеребець жеребцем. І жінки з ним гадючі… Ніким не гидували. Моїм хазяїном також. А він за ними упадав, мов кіт.

— Бідолашна ви, — пожаліла Анастасія. — Для чого ж ви з чоловіком своїм залишилися? Покинули б його.

— Кидала… Знайшов він мене. Побив так, що в хребті хруснуло. З того часу розігнути спину не можу.

— Жорстокий він, — погодилася Анастасія.

— Уся порода в них така…

Високий, плечистий, стрункий, із сивіючою головою і обвислими запорізькими вусами, Воронін одним своїм виглядом лякав Анастасію.

Одного разу він зайшов до неї в кімнату. Настуся сиділа на кушетці, підібгавши ноги. Читала французьку книгу. Французької мови її навчила мати. Мати була жінкою, зовсім не пристосованою до нового життя. Але французьку мову знала краще, ніж російську. За рік до смерті вона почала особливо серйозно працювати з дочкою. Анастасія не тільки вільно розмовляла по-французькому, але й читала й писала. Більше того, часом навіть думала французькою мовою.

Воронін зупинився перед кушеткою. І Анастасія, не підводячи очей, стислася в грудку, ніби чекала, що він підімне її, розчавить.

— Так запам'ятайте ще раз… Ви моя племінниця, приїхали з Новомінської. Тато з мамою від тифу, а може, від голоду померли. Наряди свої московські — сукеночки, туфельки — якнайдалі заховайте. Й книжки ці також. Племінниця кубанського козака не може читати по-агліцькому чи німецькому…

— А по-французькому може? — не стрималась Анастасія.

— Ні!

— Добре, — ховаючись за роздратування, мов за щит, сказала Анастасія. — Я виконаю все, що ви сказали. Але я хочу бачити батька.

— Поки що це неможливо.

— Тоді я повертаюся в Москву. Мені набридло затворництво. Я не звикла до такого життя, без друзів, без подруг…

— Відпускати вас звідсіля не велено. Я за вашу цілість макітрою відповідаю.

— Нічого не розумію. Нічого… Я напишу батькові…

— Тільки не сьогодні. Наступного тижня. Всьому свій час.

Анастасія підвелась. Вона сягала Вороніну до підборіддя. Відчула огидний запах тютюну й самогону. Й відійшла вбік. Притулилася до шибки.

— Панночко! — сказав Воронін. — На горищі в стружці зберігаються груші й яблука…

— Принесіть! — обірвала Анастасія. Вона вважала, що слід показати характер. І насмішкувато додала: — Чи ви хочете піднятися зі мною на горище?

— Ми хочемо, щоб у вас не був блідий колір обличчя, — сказав похмуро Воронін. І кахикнув.

На другий день геологи кудись пішли ще рано-вранці. Із рюкзаками, кирками, лопатами. Й смуга дощу сховала їх, як сховала й гори, й дорогу.

Сам відлучився з дому вчора надвечір, наказавши жінкам міцно зачинитись і не впускати до хати нікого ні в якім разі.

Стара пекла хліб. Анастасія любила дивитися, як дружина Вороніна порається біля печі, здійснюючи дивовижне таїнство серйозно іі мовчки. І в хаті, й навіть у дворі стояв запах свіжого хліба, солодкуватий, хмільний запах.

До третьої години погода вияснилася. Небо стало синє-синє, з густо замішаними білими хмарами, які пливли з півдня над вершиною гори.

Анастасія підійшла до огорожі. Й глянула вгору. Відчуття часу зникло непомітно, як іноді щезає біль.

— Добрий день чи, точніше, вечір, — сказав чоловік.

І вона відразу впізнала наймолодшого з геологів, якого кілька разів бачила крізь вікно.

Аполлон усміхався, дивлячись на неї трохи засоромлено, Щоки в нього почервоніли. І вона теж відчула, що неспроможна приховати рум'янець. Хоча. останнім часом звикла до пильних, а іноді захоплених поглядів чоловіків.

— Я так і думав, що в старого єгеря є всі підстави ховати свою племінницю.

— Хіба такі підстави взагалі можуть існувати?

— Так. Подивіться у дзеркало.

— Я не вірю дзеркалу. Краще у воду…

— Ви кажете так, наче завжди жили в лісі. А тим часом у вас багато міського. Ви не схожі на внучку кубанського козака.

Аполлон, по соромлячись, розглядав її тонкі білі пальці, довгі, загострені нігті.

— Молоді дівчата скрізь однакові, — відповіла Анастасія. Їй усе-таки подобався цей геолог із Москви. Й вона додала: — Le printemps de la vie ne revient jamais.[11]

Аполлон усміхнувся:

— On a tous les ans douze de plus.[12]

— Отож-то. — Анастасія силкувалася подолати сором'язливість. І навіть страх. Як не суди, але внучці чи племінниці кубанського козака зовсім ні до чого розмовляти по-французькому з незнайомою людиною. Однак щось було в цьому чоловіку, що схиляло до відвертості. Здається, очі, розумні й лагідні. Вона не могла сердитися, дивлячись у них. Вона тільки сказала: — До побачення.

Каїров одразу впізнав співучий голос уповноваженого ДПУ. Навіть у трубці чистий і трохи протяжний, ніби людина, що вимовляла слова, хотіла їх проспівати, але потім передумала, а бриніння залишилося.

— Мірзо Івановичу, милий, чекаєш?

Каїров відповів:

— Мірзо Іванович людина терпляча. Терплячіша, ніж квочка.

Уповноважений засміявся:

— Так не піде… Чоловік! Азіат! І раптом квочка! А чому не сокіл, що пильнує здобич?

— Який сокіл? Навіщо душу бентежиш? Кажи прямо: ти до мене прийдеш чи я до тебе?

— Ні те, ні се. Швець мовчить.

— Отже, ще не час.

— Там видніше.

— Дзвони.

— Додому?

— Що говориш? — здивувався Каїров. — Я у себе. В міліції. Годинник є. Дивися на стрілки.

Наступила пауза. Очевидно, уповноважений справді дивився на годинник.

— Двадцять хвилин на третю, — почулось у трубці.

— Ось бачиш. Незабаром світанок.

— Добре б випити міцного чаю. На все краще, Мірзо Івановичу.

Поклавши трубку, Каїров наочно уявив великий порцеляновий чайник з двома червоними маками, яким уповноважений пишався, солдатську емальовану кварту й подумав, що непогано б і в міліції завести чайник, а може, й самовар, щоб отакої глухої ночі хлопці могли потішитися окропом. Він і сам полюбляв гарячий чай із свіжою духмяною заваркою. І щоб варення було в кругленьких білих розетках з якими-небудь маленькими квіточками, вишневе варення, сливове й обов'язково аличеве. Й добре, коли за вікном вітер, і голе гілля треться об шибку, й хмари квапляться, ділові, заклопотані… Тоді чай уже не чай, а насолода, наче гарна лазня чи верхова їзда. До речі, за однієї умови: якщо на серці не щемить, якщо на серці все спокійно. В противному разі краще пити вино, або чачу, або просту горілку. Та тільки небагато, щоб збадьоритися.

Каїров стиснув скроні долонями — голова тріщала й без вина. Він підвівся. Повільно підійшов до дверей, вимкнув світло, клацнувши вимикачем, і вийшов у коридор.

Двері до туалету були відчинені. В коридорі пахло хлоркою та аміаком, було чутно, як дзюрчить вода, заповнюючи бачок.

«Хто з лікарів чергує сьогодні в міліції?» — подумав Каїров, але згадати не зміг.

Лікар Челні сидів за столом у сірому двобортному піджаку, в білій накрохмаленій сорочці, у краватці кольору морської хвилі. Перед ним на газеті пихкав нікельований чайник, на блюдцях стояло дві чашки, високі, темно-бордові, з золотою смужечкою, а ручки в них були такі витончені, що страшно доторкнутися. У маленьких білих розетках лежало варення. І на розетках були намальовані дрібні квітки. Каїров побачив це ясно.

Челні винувато сказав:

— Я зовсім забув про вишневе варення. Але це з персиків, — він показав на середню розетку, — надзвичайно духмяне. Я б сказав, нектар.

Каїров на якийсь час затулив долонею очі. Йому здалося, що він спить стоячи. Не відриваючи долоні, він глухо сказав: — Я прийшов по таблетку, Семене Семеновичу. Будь ласка, як минулого разу. Тоді головний біль минув швидко й утома разом з ним.

— Кофеїн, — заметушився Челні, підійшов до шафи, відчинив дверцята, висунув верхню шухлядку. — Ось. — Він вийняв із паперового пакетика білу, таблетку: — Зап'єте чаєм. При сприянні гарячої води вона швидко розчиниться в організмі. За три-п'ять хвилин ви відчуєте полегшення. Сідайте, Мірзо Івановичу. — Челні підсунув до нього чашку й палив чаю.

Каїров зрозумів, що він не спить, а тільки дуже стомився. І ні до чого, й не час дивуватися з приводу такої дрібниці, як накритий для чаю стіл.

— Сьогодні спокійна ніч, — сказав Челні, може, для того, щоб почати розмову.

— Ніч і повинна бути спокійною. Так задумано природою. На жаль, не все задумане здійснюється.

— Тому що світ речей існує поза нашою свідомістю…

— І кожна річ у собі принципово непізнана.

— Ви читали Канта, Мірзо Івановичу?!

— Коли в п'ятнадцятому році я сидів у Єкатеринодарі в політичному ізоляторі, у мене був час і на читання, і на роздуми…

— Вам не здається, що Кант страшенно боявся майбутнього? І тільки тому хотів примирити ідеалізм з матеріалізмом.

— Гарні домисли, Семене Семеновичу. Кант плутав божий дар з яєчнею.

Челні іронічно посміхнувся:

— Так просто.

— І вульгарно. Подумали, але не сказали. — Каїров поставив порожню чашку на блюдце й відсунув од себе. — Правильно подумали. Правильно… Та я не буду виправдовуватися, нагадувати, що доба має двадцять чотири години. І в мене немає часу на філософію Канта, рибну ловлю й доміно. Навіть якби до доби додали три години чи п'ять, все одно я не став би працювати над Кантом. У мене інше завдання. Боротьба з злочинністю. Ось на цю тему я готовий розмовляти захоплено, як юнак з коханою. А чотири антиномії Канта краще залишити філософам. Хоча одна з них надто цікава.

Челні:

— Положення: у світі існують вільні причини. Протипоставлення: нема ніякої волі, а все є необхідність. Ви це мали на увазі?

— Семене Семеновичу, ви вгадали. Я можу розкрити вам таємницю: я прихильник протипоставлення. Все у житті породжується необхідністю. Ось чому в основі злочинності насамперед лежить соціальне коріння.

— Так, — сказав Челні. — Але й спадкове. Й релігійне… Я цим дещо цікавився. Не знаю, чи відомо вам, що на початку дев'ятнадцятого століття в Індії було розкрито стародавнє релігійне товариство фансегарів, або, як вони себе називали, «братів доброї справи». Брати поклонялись якомусь божеству Бохвані, найжаданішими пожертвуваннями для якого були людські життя. В основі лежала досить примітивна формула: блага на тому світі перебувають у пропорційній залежності від кількості жертв, принесених божеству.

— Цікаво, — погодився Каїров.

— У релігії багато йде від шахрайства, від шулерства. Не випадково відзначав Вольтер, що релігія походить від зустрічі дурня з обманщиком.

Каїров засміявся:

— З вами бесідувати одне задоволення.

Головний біль вщух. Після таблетки, після випитого чаю була бадьорість, яку, здавалося б, здатний повернути лише міцний сон.

Уже біля дверей Каїров обернувся, уважно подивився на Челні.

— Семене Семеновичу, тільки чесно, ви вмієте читати чужі думки на відстані?

— Мені б дуже хотілося збрехати, сказати «так».

— Тоді звідки це? — Каїров показав рукою на стіл. — Чай, варення… Розетки.

— Дружина. Все дружина… Наполягала, щоб на чергуванні при мені був гарячий чай, варення…

— Це у вас друга дружина?

— Так… — сумно відповів лікар. — Моя перша дружина померла в Одесі. Від черевного тифу. Я дев'ять років був вірним її пам'яті…

— Вибачте мені, Семене Семеновичу.

— Ні, ні… Хвилинку. Дозвольте, я закінчу свою думку. Так ось. Закип'ятивши чай, я побачив з цього вікна, що ваша машина стоїть біля під'їзду. Я зрозумів: ви тут. І вирішив запросити вас на чай. Однак ви випередили мене, ніби прочитали мої думки.

— Спритно ви це повернули. Вам треба кинути медицину й зайнятися адвокатською практикою.

— Можливо, ви маєте рацію. Можливо, вісімнадцятирічним гімназистом я зробив помилку.

… Каїров повернувся в свій кабінет. Телефон розривався.

— Слухаю, — сказав Каїров.

— Приїжджай, Мірзо Івановичу, — сказав уповноважений ДПУ.

За хвилину машина пирхнула білим димком, що сильно тхнув бензином, виповзла на шосе й помчала по місту. Місяць висів над дахами. Але небо було не дуже темне, а якесь ніби вицвіле. Десь далеко на околиці валували собаки. Місто спало…

Машина зупинилася. Каїров широким кроком зайшов в один з під'їздів триповерхового будинку, на фасаді якого ліпилося багато вивісок: «Рибгосп», «Райфо», «Заготскот…» І праворуч, під запорошеною лампочкою: «Уповноважений ДПУ».

Трохи згодом Каїров вийшов з під'їзду, сів у машину. Кинув водієві:

— Додому! — Але тут же передумав: — Ні. Спочатку в порт.

Спати не хотілося. Хіба до сну після такого повідомлення: сьогодні о 2-й годині 47 хвилин операція «Паризький швець» почалася.

Глибока ніч. Швидко мчать хмари. Й місяць наче купається в них. Вітер студить землю. Студить дерева. Студить листя. Останнє незелене листя. Він зриває його. Кидає під ноги коням.

Шестеро вершників і двоє коней без сідоків пробираються вузькою розмитою дорогою, що веде до будинку єгеря Вороніна. А ось і будинок. Він стоїть на пагорбі. І його білі стіни видно здалеку, наче вітрила яхти.

Сипло дихають коні. Цокають копитами об вимите каміння.

Вершники зупиняються в затінку розлогого граба. Спішуються. Прив'язують коней.

Один з них, очевидно начальник, рішуче каже:

— Почекаймо хвилину. Зараз хмара проковтне місяць… Петро залишається тут. Соболєв іде до будинку Вороніна. Ми вчотирьох — на дачу…

… Анастасії не спиться. В кімнаті задушливо. Так задушливо, що не заснути, навіть скинувши ковдру. «Ну й дика звичка в моїх хазяїв зачиняти на ніч віконниці! Й не просто зачиняти на гачки, а ще й закладати поліном… Звичайно, якщо все життя проживотіти тут, як оці стіни, ніщо не буде здаватися диким. Я дарма злюсь. І на старого особливо. Він, звичайно, хитрий мужик. Звір. Та це й зрозуміло — від народження справу із звірами має. Не випадково біля мого ліжка лежить шкура рисі.

Як мені набридло стирчати в цій глушині! І батько… Чим він займається? За два місяці бачила його всього лише раз. І чому він тут? Де ж обіцяний Париж і вілла в Плезансе? «Зачекай, дочко, незабаром Кубань буде вільною». Каже, а з голосу відчувається, що й сам не вірить. «Я собою не розпоряджаюся!» Хто ж ним розпоряджається? Борець за ідею. Чи не хоче він оголосити себе імператором Кубані? Цікаво, як почуваються дочки імператорів? їм усе можна чи не все?

А віконниці я спробую відчинити».

Анастасія опускає ноги на ворсисту шкуру. Навпомацки знаходить капці. Скрадаючись, підходить до вікна.

Засув — товста, обтесана колода — над силу піддається. Дівчина напружує сили… Є! Притулила засув до стіни. Відчинила стулки віконниць. Повернула защіпку. Кватирка відкинулася праворуч. Ось воно, свіже повітря. Як легко дихається! І приємно, наче спекотного дня вгамовуєш спрагу.

«Аполлон! Як він дивився на мене, наче я рідкісний мінерал… «Ви не схожі на тутешніх дівчат». А на Клеопатру я схожа?»

Чужі кроки вриваються в тихе бурмотіння вітру. Хтось іде до будинку. Шум… І постріли. Один, другий, третій… Злісна лайка…

Хтось пробіг повз вікно, зник у кущах за огорожею. Потім інша людина кричала: «Стій!» — і палила з пістолета…

У будинку Вороніна зробили обшук. Нічого підозрілого не знайшли. Але головний — у сірій каракулевій папасі, в довжелезній кавалерійській шинелі, як належить, із розтрубами на рукавах, у чоботях з блискучими шпорами, які час од часу подзенькували, з пістолетом у руці й шаблею на боці — говорив Вороніну:

— Як же ти не догледів? На якій такій підставі біляків пригрів?

— Геологами вони назвалися. Довідки показували, — виправдовувався Воронін.

— Довідки… Бандити вони, а не геологи. Ватагу сюди створювати приїхали. Забрати тебе, діду, треба.

— Що ж я? Я документам Радянської влади вірю. Папір печатками скріплений. — Воронін говорив неквапно. Й у голосі не відчувалося хвилювання. Ось тільки очі хижо горіли, як у звіра.

Головний зручно сів на стілець. Скрутив цигарку. Прикурив од лампи. Сказав:

— Прізвище ваше Воронін?

— Так.

— Оскільки одному з бандитів удалося втекти, — вів далі головний, — і він являє небезпеку для населення, наче голодний вовк, ви, товаришу Воронін, повинні нам допомогти.

Єгер розуміюче кивнув.

— Що ви знаєте про цього бандита?

— Звати його Аполлон. Зросту високого. Волосся світле. Молодий. Років тридцять буде… Веселий. Завжди пісеньки наспівував… Походження високого. Про батька казав, що той самому князеві Кирилу близький був… Більше нічого не знаю.

— Пильності в тебе, батьку, немає. Не пролетарського гарту ти людина… Та гаразд… Із цих місць бандит далеко не втече…

— Із цих місць можна втекти аж у саму Туреччину, — скептично заперечив Воронін.

— Якщо знати дорогу, — багатозначно зауважив головний. — Так ось, Воронін, коли бандитський Аполлон з'явиться у ваших місцях, спробуйте затримати його силою або хитрощами. Й повідомте нам у кавалерійський загін чи у відділення міліції.

За чверть години кавалеристи покинули хутір Вороніна, Шестеро з карабінами. Й між ними професор і Меружан — руки зв'язані за спиною.

Місяць так само купається у хмарах. Тільки хмари стали більшими і щільнішими.

Десь виють шакали…

Посилюється вітер. Здається, вдень знову поллє дощ.

Кавалеристи зупиняються біля граба. Привітно іржуть коні. Головний повертається і дивиться на білий, наче паперовий, будинок Вороніна. Потім рішуче дістає ніж і… розрізає мотузки, що стягують руки професора й Меружана.

— Ми вас не дуже пом'яли, товариші?

«Професор» ворушить стерплими кистями рук. Меружан каже:

— І холостим пострілом можна запалити волосся, коли стріляти прямо в чуб.

— Це Боря Кнут перестарався, — каже головний.

Кавалеристи неголосно сміються.

— По конях!

Обережно ступають коні. Постукують об каміння копитами.

Вісім вершників ховаються серед ночі.

Ґудзиків двадцять штук. Маленькі, перламутрові, один біля одного. Вони видовжують талію Варвари, без того довгої і тонкої жінки. Й сукня зелена, й очі зелені. Й волосся, густе, що спадає на плечі, теж якогось зеленкуватого відтінку. Але в цьому не слід звинувачувати Варвару. Вона хотіла зробити кучерики золотавими. Але закордонні хімікати навіть в їхній перукарні, кращій у місті, де всі вивіски й об'яви пишуться двома мовами, російською та англійською, навіть у їхній перукарні ці хімікати давали іноді найнесподіваніші результати.

Варвара змінює голку. Опускає мембрану на чорний диск платівки. Грайливо посміхається до гостей. Левко бундючиться. Розправляє груди. Запрошує Варвару. Вона кладе руку на його плече. Трохи нахиляє голову. Волосся дощем сиплеться на Левкову щоку, потрапляє на вуста. Левко задоволений, наче кіт, що вилизав сметану.

Граф Бокалов у зневажливій позі розвалився на дивані. Варвара на сім років старша від Левка. Й раптом любов…

Бокалов трохи випив. Коньячку. Граф або зовсім не п'є, або п'є дуже мало. Левко й Варвара накурились американських сигарет. У кімнаті плавають кола білого солодкуватого диму.

Голка ледь дере пластинку. Напевно, пластинка заграна. Співак млосно співає:

Варвара не перукар. Вона манікюрниця. В жіночому залі. И неї пухлі вуста. Яскраві, як цукеркова обгортка. Й може, того, що вона сама худа, а вуста пухлі й очі широкі, наче сірникові коробки, ніс на обличчі непомітний. Він у неї маленький, із горбиком. І ніздрі хижі…

— Ой, хлопчики! — каже Варвара, коли вони повертаються до столу. — Сьогодні до обіду випадок був. Кумедія! Приходить такий мосьє. Костюмчик — впасти можна… І кольору сказати не можу якого. І синій, і сірий. Одно слово, Парижі Сідає за мій столик. Белькоче щось по-французькому. На нігті показує. Роблю йому манікюр. Сама, як вимагається, посміхаюсь очима. Він… цікавий. Пісеньку наспівує. Пальцями у пляшечки з лаком тицяє, щодо кольору вказівки дає. Обслужила його за першим класом. Нігтями милується. Задоволений. І знову щось каже по-французькому. Я йому у відповідь усміхаюсь і киваю головою. Заради пристойності. Він іще більше розпалюється. «О-о!» — кричить. А потім, негідник, роззувається. І свої спітнілі лапи кладе на мій віденський столик. У мене очі на лоба. Я до завідуючої… Але Поліна Абрамівна тільки німецькою мовою розмовляє і англійською… Крім російської, зрозуміло… Над силу вона йому роз'яснила, що педикюр не робимо. Він знову кричить: «О-о!» Тільки не радісно. Потім плескає себе по голові. Й дістає з кишені дві пляшечки паризьких парфумів. Дивіться, як оригінально зроблено…

— Ейфелева вежа, — пояснює Бокалов.

— А ти звідки знаєш? — дивується Варвара.

— Граф усе знає, — авторитетно заявляє Левко Сивий.

— А запах! Справжня троянда! — захоплюється Варвара. — Ось понюхайте.

Граф вдихає аромат паризьких парфумів. Запитує:

— Чим усе закінчилось?

— Ах! Чого заради французьких парфумів не зробиш! — зізналася Варвара. — Та й Поліна Абрамівна підтримала. Каже, не розстроюйся, Варю, педикюр — це теж робота.

— Вип'ємо за педикюр! — запропонував Граф.

— І за любов також, — сказав Левко.

— Ні! За роботу й педикюр. За француза й торгсин, що в перекладі на російську мову означає торгівля з іноземцями.

— А чи не взяти нам торгсин? — запропонував Левко, зморщуючись од лимона.

— При такій охороні! Нереально, — відповів Граф.

— Можна продумати…

— Нереально.

Варвара підтримала Графа:

— Не зирся на державну кишеню, Левку. Хіба ти більше не любиш мене?

— Люблю, — сказав Левко.

— І я тебе люблю… Хлопчики, — Варвара знизила голос до шепоту, — одну квартиру примітила. Провалитися мені на цьому місці, якщо ви не наберете там вошей.

— Що в перекладі на російську мову означає золото! — весело зауважив Левко.

Варвара підвелася, не чекаючи відповіді, підійшла до патефона. Стала крутити ручку.

— Треба обміркувати. Й усе зважити, — обережно сказав Граф, якому Каїров суворо заборонив приймати поспішні рішення.

— Що за квартира? — запитав Сивий.

Варвара поманила хлопців пальцем до вікна. Вимкнула світло й розсунула штори. Навпроти у густих вечірніх сутінках висіли вікна п'ятиповерхового будинку.

— Лічіть. Четвертий поверх, шосте вікно з того краю. Темне. Там ніколи не горить світло… Хазяйка квартири інтелігентна бабуся. Я ще дівчинкою запам'ятала її. У неї був чоловік. І двоє синів. Усі білі офіцери. Чоловік, здається, загинув, коли червоні вступали в місто. А сини втекли з Кутеповим… Я другий рік спостерігаю за нею. Головою ручаюсь, у неї є золото. Й мені здається, що вона не наважиться заявити в міліцію.

Кімната, в якій відбувалася розмова, була досить велика, але загромаджена меблями, високими, темними, з різьбленим орнаментом по дубу. Стіл розплющився в центрі на товстих, як тумби, ніжках. Півкрісла, обшиті червоним плюшем, стояли вздовж столу праворуч і ліворуч од дверей, завішених жовто-золотавою портьєрою.

Разом зі старою матір'ю Варвара займала кімнату, просторий передпокій й кухню. І хоча це не можна було назвати окремою квартирою — туалет містився з другого боку сходової площадки, — все одно помешкання дуже влаштовувало Варвару та її матір. Тут не було допитливих сусідок, суперечок і чвар на кухні…

Ця зручна кімната перейшла їм у спадок од діда, відомого в минулому ювеліра. Колись дід мав свою майстерню з величезною вивіскою на Садовій вулиці й трьох помічників. Із обігом на кількасот тисяч. Його клієнтами були жінки найбагатших і найшанованіших людей у місті. Двірники й дрібні ремісники вклонялися йому в пояс.

У липні 1903 року в місто прибула на гастролі трупа артистів з Єкатеринодара. Приїхала грошей підзаробити, в морі покупатися. Виступали артисти в літньому театрі на блакитній естраді, зробленій у формі мушлі. І була там серед інших примадон одна така циганкувата! Роза Примак. Молода, років дев'ятнадцяти. Пісні задушевно виконувала. Й особливо «Очі чорні…». Як, було, заведе:

Як аплодували, як на біс викликали! Що там квіти — крамарі гаманці кидали…

Люди кажуть: сивина в голову, а біс у ребро. Закохався ювелір у співачку. Соромно признатися, світлячків з нею вночі в парку ловив, з лавки стрибав, наче дочці його не двадцять років було, а тільки двадцять місяців.

За один сезон Роза розорила діда. Й восени від'їхала в Єкатеринодар разом з трупою. А дід, утративши відразу все — майстерню, чесне ім'я, — найняв оцю кімнату з широким передпокоєм.

Він багато пив. Напившись, бешкетував. На які кошти жив, ніхто не знав. Поліція запідозрювала його у зв'язках з контрабандистами. Цілком можливо, що філери не помилялися. Дідові знання щодо золота й коштовностей могли знадобитися молодим та спритним контрабандистам.

Восени вісімнадцятого року діда, зарізаного, знайшли на камінні у ближчій гавані. Що занесло його на ці величезні бетонні брили, які безладно лежали одна на одній, куди лише зрідка навідувалися любителі-рибалки, залишається загадкою. Відомо цілком достовірно: дід ніколи рибною ловлею не захоплювавсь. І всі місцеві «мокрушники» були його друзі.

З того самого дня в кімнаті діда поселилася Варвара та її мати.

Граф познайомився з Варварою рік тому. В той час її чоловіка, технолога м'ясокомбінату, посадили за групову крадіжку… Й Варвара повернулася до заняття, яке вона опанувала ще в роки ранньої юності. Вона стала навідницею. І тепер сама шукала зв'язку з вуркаганами.

Працюючи манікюрницею, вона легко знайомилась з клієнтами. Й найцікавішим з них напівголосно розповідала, що в неї старенька мати на руках і що після роботи вона обслуговує частину клієнток удома. В її розпорядженні завжди було десятків зо два адрес із планами квартир і приблизною вартістю «вилову».

— Квапитися по треба, — повторив Граф, вмощуючись на дивані. — Нехай Варя планчик зробить. Ми повинні бути особливо обережні…

Увечері Каїрову, коли він після вечері читав газету, подзвонила Неллі. З схвильованого голосу своєї секретарки він здогадався — сталося щось серйозне. Вона просила про зустріч. Про негайну зустріч.

Каїров звелів їй прийти до нього додому.

Дружина, прибираючи зі столу, сказала:

— Мірзо, ти глянь, що діється за вікном. Дощ, пітьма. Й жодного ліхтаря на нашій вулиці. Ти б зустрів Неллі. Дівчині незручно самій…

Дружина Каїрова — огрядна вродлива вірменка з сивіючим волоссям, стягнутим у тугий вузол, принесла плащ.

— Неллі — смілива людина, — сказав Каїров, якому не хотілося виходити з теплої кімнати, такої затишної і світлої.

— Мірзо — стара людина, — насмішкувато зауважила дружина.

Каїров зітхнув, підняв угору руки, потім розвів їх врізнобіч, ніби згадуючи гімнастичну вправу. Він тепер щоденно робив гімнастику. Лікар Челні якось вислухав його ретельно й виніс вирок:

— Або щоденна гімнастика, або ожиріння серця.

Одягнувши плащ, Каїров довго вовтузився з капюшоном.

Капюшон сповзав на очі, і його довелося приколоти шпилькою.

Переклавши в кишеню плаща пістолет і затиснувши в руці англійський ліхтарик — трубку коричневого кольору, Каїров вийшов на ґанок. Світло з вікна падало на східці й на частину доріжки, викладеної плескатим камінням.

Батарейки були рідкістю, і Каїров вирішив пройти до хвіртки, не вмикаючи ліхтарика.

Дощ був не сильний, звичайний дрібний осінній дощ, який не кінчався тижнями. І вітер віяв. І море шуміло…

Раптом Каїров розрізнив людську постать, що копошилася, біля огорожі. Права рука машинально ковзнула в кишеню по пістолет.

— Мірзо Івановичу, голубчику! — почув він голос лікаря Челні. — Я загубив калоші…

— О боже! — здивувався Каїров. — Йому не спиться і в дощ…

— Я склав оригінальну задачу. Білі починають і роблять мат за чотири ходи, — сказав лікар Челні.

Напевно, лікар спіткнувся, бо калоша лежала на плиті, де й грязюки не було. Загубив він її недавно, бо коли Каїров увімкнув ліхтарик, лілова підкладка калоші була ще сухою.

— Гаразд, — сказав Каїров. — Зайдіть у хату. Аршалуз обсушить вас і напоїть чаєм. А я за чверть години повернуся.

— Спасибі, Мірзо Івановичу. Адже я теж лише на хвилинку.

Вулиця, звиваючись, спускалася до шосе, з якого відкривався вид на порт, що лежав унизу, під горою. І пристані, позначені жовтими цятками вогнів, і зелені й червоні вогники над виходом у море, й кораблі, застиглі біля причалів, зі світлими прорізами палуб — усе це було знайоме Каїрову, як його власна квартира. Зараз праворуч з'явиться маяк — будиночок, схожий на бджолиний вулик. Він стоїть на білій тринозі, що вища за велику тополю. І світить ніжно, фіолетово. Вище, на горі, є ще один точно такий же маяк. Маяки — поводирі капітанів кораблів, що приходять у порт уночі. Вогні обох маяків повинні злитися. Це буде означати, що курс правильний.

Вийшовши на шосе, Каїров озирнувся. З міста, розганяючи пітьму віниками світла, повз автобус. Коли автобус підійшов, Каїров побачив Неллі. Вона стояла біля виходу, притискуючи до грудей чорну сумочку.

— Мірзо Івановичу, в моїй квартирі щось шукали, — зразу ж сказала вона.

— Обшук? Хто давав дозвіл?

— Це не обшук. І не крадіжка. Це зовсім інше… Перериті всі речі Геннадія…

Каїров згадав, що за кілька днів до своєї загибелі Мироненко переселився до Неллі.

— Що ж вони могли шукати?

— Плакати, — сказала Неллі. — На щастя, я зібралася передрукувати записи й узяла сьогодні плакати на роботу…

— Ти їх читала?

— Так.

— Щось серйозне?

— У Геннадія були підозри, але він не довіряв їх паперу…

— Плакати з тобою?

— Так. — Вона відкрила сумочку й вийняла, з неї паперовий згорток.

Каїров заховав його під плані.

— Я боюся повертатися додому.

— Доведеться, Неллі. Я зараз подзвоню оперативному черговому, щоб прислали співробітників з собакою. Може, собака візьме слід. Або нам удасться взяти відбитки пальців.

Коли Каїров прийшов додому, лікар Челні пив чай і розповідав Аршалуз якусь веселу історію. Каїров віддав розпорядження по телефону. Челні запитав:

— Тож сядемо до шахової задачки, Мірзо Івановичу?

— У мене задачка складніша, — буркнув Каїров і зачинився в кабінеті.

Лікар Челні погомонів з Аршалуз іще чверть години й, чемно попрощавшись, пішов.

Каїров став розглядати записи. Записи не в зошиті, не в блокноті, а на зворотному боці плакатів. На плакатах була намальована фізкультурниця, що кидала диск. Здорова гарна дівчина. Вона усміхалася. Десь на другому плані цілився з рушниці стрілець, стартували бігуни, мчали мотоциклісти. Нижче біліли вірші:

Знайомі плаката. Всього три…

Плакат перший

Місяць лежав упоперек моря. Довгий, сріблястий. Він розсікав море надвоє — від берега до горизонту. Хвилі м'яко накочувались і відступали, ніби танучи, непомітно, з тихим шепотом.

Незграбний шезлонг, безпритульний, що його забули відпочиваючі, притулився до парасолі. Круглий, наче диня, камінь був йому замість зламаної ніжки. Я сів, твердо вирішив роззутися. Чоботи в мене брезентові, вузькі. Зняти їх не так просто. Пасмо парусини звисало над реєю. Я підвів очі догори й побачив дірку, залатану небом і зірками. Перекинутий баркас, який темнів метрів за п'ятнадцять, заслоняв вогні міста. Й море здавалося мені великим. Я бачив усе це вперше. Й довгу пристань, і маяки, наче квіти, біля входу в порт…

З боку міста чулося човгання кроків і неголосні чоловічі голоси. Двоє зупинилися по той бік баркаса.

Чорний буксир, заходячи в порт, утішився таким пронизливим гудком, що я мимоволі здригнувся. Буксир — маленький і низенький, але габарити баржі, яку він тягнув, викликали повагу. Наче мурашка, він старанно волочив свою ношу. Слабкий, мутнуватий прожектор мацав воду. Біляста серед ночі імла вигиналася над димарем, наче вітрило. Буксир розвернувся і пішов до пристані…

Мені чомусь стало радісно. Просто по-людському — й усе… Добре, що я приїхав у це місто, де пахне рибою і нафтою, де ростуть магнолії і крихітні буксири тягають баржі-велетні.. Й може, зовсім дарма мені не сподобався Волгін, черговий по відділенню, неголений і заспаний, що з лабораторною старанністю досліджував мої документи й на завершення запропонував на ніч диван у кімнаті карного розшуку. Облізлий, з двома горбами, більшими за верблюжі, в яких, напевне, стільки блощиць, що й до ранку не злічити…

За баркасом хтось застогнав, майже скрикнув. За хвилинку щось глухо впало на гальку… Немає нічого гіршого, ніж бути застуканим зненацька. Істина давня, як саме життя. І проте кожен відкриває її заново. Мене наче підкинуло. Однак бігти в чоботі, що був лише наполовину знятий, виявилося не дуже просто. Я застрибав, потім, лаючись, опустився на каміння, стягнув чобіт обома руками.

Долілиць лежала людина. Я освітив її ліхтариком. Крові майже не було. Тільки на потилиці коротке, як щітка, волосся здавалося змоченим чимсь темним.

Біля пристані тремтіли вогні. Там повинні бути люди. Я поспішив… Поруч з причалом якась людина шпаклювала човен.

— Слухай, товаришу, — сказав я, — треба подзвонити в міліцію. Сталося вбивство…

Людина випре сталася. Я увімкнув ліхтарик. Людина здригнулась і замахнулась на мене веслом.

— Легше! — встиг сказати я і вчепився за весло. — Кинь пустувати… Де найближчий телефон?

Опустивши руки, чоловік недовірливо спитав:

— Правду кажеш… убивство?

Він був немолодий. Років шістдесяти. Обличчя зморшкувате. Під кудлатими віями зіркі, наче в птаха, очі.

— Міліціонер… Зараз буде міліціонер…

Він підняв з каміння кепку й, горблячись, пішов до пристані…

Повернувся з міліціонером. Худим і довгим. Оглянувши труп, міліціонер сказав мені:

— Ви затримані.

— Мені треба взутися, — сказав я. — Мої чоботи там…

— Нічого не знаю, — сказав міліціонер, розстібаючи кобуру. — Вам краще постояти… Слідство розбереться.

Постояти так постояти. Тільки ось каміння вологе, наче спотіло від страху. Це лягає роса. Й чайки кигикають голосно й тривожно, ніби не можуть відшукати свої гнізда.

Підкотив новий, полискуючи чорним лаком, ГАЗ-А. Двоє оперативних працівників і лікар, усі в цивільному, спустилися до баркаса.

Спалах магнію — жовта клякса — ліг на берег. Клацнув затвор фотоапарата. Труп перевернули. З кишені випав гаманець. Оперативники неквапно розглядали його.

Я сказав міліціонеру, що піду взуюся. Він кивнув, але, схаменувшись, шепнув:

— Кузьмичу, сходи з ним…

Кузьмич, той самий човняр, що мало не стукнув мене веслом, з явним небажанням поплентався за мною.

— Сам не з ближніх країв? — запитав він.

— З дальніх.

— Черево рибу чує. Публіки нинішнього літа понаїхало. Тільки риба не дурна. Так препогано вона п'ятнадцять років не клювала.

Ніколи чоботи не здавалися мені такими легкими й зручними. Кузьмич не відставав, наче тінь.

Біля баркаса ніхто не звернув на мене уваги. Невисокий оперативник, очевидно старший групи, спитав:

— Як ви вважаєте, лікарю, коли відбулося вбивство?

— О двадцятій годині сімнадцять хвилин, — відповів я.

Усі здивовано глянули в мій бік.

— Документи! — зажадав невисокий оперативник.

Я розстебнув нагрудну кишеню гімнастерки, в якій лежало завірено підписами й печаткою моє призначення на посаду начальника карного розшуку.

… У гаманці вбитого виявилися паспорт на ім'я Бабляка Федора Остаповича, довідка про прищеплення віспи, тридцять карбованців і квиток на поїзд із станції Курганна. Квиток двотижневої давності.

Мокра фотографія Бабляка прилипла до газети, й патьоки, наче пліснява, розповзлися по її краях. Знімок був зроблений з паспортного фото. Широкий, хрящуватий ніс, здавалося, займав більшу частину обличчя, що сходило на клин. Темні рисочки очей, відкрите, середніх розмірів, чоло, волосся коротке, зачесане назад. Обличчя як обличчя… Словом, це була одна з тих невдалих фотографій, з яких мало що можна дізнатися про людину.

Ніч закінчувалась. Я вимкнув світло, й вікно відплигнуло назад. У кабінеті задушливо. Відчиняю раму й сідаю на підвіконня. Звідси, з другого поверху, видно частину вулиці, що підпирає круглу, наче блюдце, площу. Верещать птахи. В повітрі настояний запах осені. Десь удалині рипить віз. Незабаром він виповзає з-за будинку й котиться до площі. На возі бідони з молоком. Поряд ступає візник. Я впізнав його по кепці-шестиклинці. Очевидно, відчувши на собі погляд, він підняв голову. Впізнав мене. Й дружньо привітав помахом руки. Це був Кузьмич. Той самий, з пристані…

Хтось, увійшов. У кабінеті було темніше, ніж на вулиці, і я не міг розрізнити, хто ввійшов. Клацнув вимикач. Біля стіни стояв чоловік з непроникливим, як ікона, обличчям. Він поклав на тумбочку рулон, який розгорнувся. Дівчина в спортивному трико дивилася на мене з плаката. Вона посміхалась і замахувалася диском. Чоловік сказав:

— Каїров.

Ось він який, начальник міського відділення міліції! Я назвався. Кинувши погляд на стіл, де висихало фото Бабляка, Каїров запитав:

— У чім справа? Вбивство?

— Так… Дев'ять годин тому. Його прізвище Бабляк, — сказав я. — Це нічого вам не говорить?

— Уперше чую! — швидко відповів Каїров.

Він викликав чергового й призначив службову нараду на восьму тридцять.

Я, здається, заснув. Розбудила секретар-друкарка. Я бачив її ще вчора. Вона торкнула мене за плече:

— Мерщій у кабінет Каїрова.

— Як вас звати? — запитав я.

— Неллі…

Їй років двадцять. У неї каштанове пряме волосся і засмагле вилицювате обличчя. Хода вайлувата, хлопчача.

— Я. хочу коротко поінформувати вас, — почав Каїров, — про нараду, яку проводив начальник ОДПУ Північнокавказького краю.

Обстановка на Кубані напружена. Боротьба з куркулями викликала відомі тимчасові ускладнення. На річці Малій Лабі, на околицях заповідника, орудує банда одного з царських полковників. Прізвище його точно невідоме. Ховається він під кличкою Козяк. Людей у банді небагато. Триста-чотириста. Але вони прекрасно озброєні. Хтось регулярно постачає їх боєприпасами. Є дані, що боєприпаси надходять через наш порт.

Плакат другий

Жовтень випав теплий. І листя на деревах іще трималося; воно було сіре від пороху й трохи жовте від старості, та вітри, що віяли з моря, від берегів Туреччини, ще не могли збити його. Листя трималося до листопада, доти, поки норд-ост, розвернувшись у Новоросійську, не кинувся на південь і жовта його дорога не простягнулася до самого Батумі.

Я найняв кімнату в огрядної особи, яка запевняла, що двадцять років тому в неї була осина, найтонша талія на всьому узбережжі Північного Кавказу. Коли я прийшов до неї, хазяйка поспішала на концерт. Вона була піаністка.

— У вас сучасний вигляд, — сказала вона. — Ви не спали й не голилися щонайменше три доби. Я не бачу причин, щоб не здати вам кімнату. Судячи з усього, ви відповідальний працівник.

— Я з карного розшуку.

— У наш час такий квартирант — просто знахідка. Я візьму з вас удвічі дешевше.

Кімната мені сподобалася. Будинок стояв на горі. З вікон, які виходили в маленький розарій, виднілося море, порт, пристань… Але акація, що росла за сусіднім будинком, густою кроною, наче запоною, закривала те місце на березі, де теплої вересневої ночі сталося нерозгадане вбивство. Я відчував, що інша, досвідченіша людина розібралася б у цій справі. Очевидно, тоді на парткомі належало виявити більше принциповості й відмовитися від несподіваного призначення.

Важкувато. Й Каїров — людина важка, наполеглива.

Я визнаю за ним силу волі. Та багато в чому не розумію його…

Одного разу Неллі, я і Каїров ішли обідати. Було опівдні. Й сонце дуже гріло. Циганка у барвистих спідницях сиділа біля входу у відділення. Це було не дуже розумно з боку циганки — всістися в такому місці, та ще, схопивши Каїрова за полу піджака, співуче сказати:

— Позолоти ручку, чорноокий. Як звати, скажу. Щастя відгадаю…

Вона, звичайно, не знала, хто такий Каїров. І нахабніла, як з простим рядовим перехожим.

— Філіппов! — Міліціонер з'явився на порозі. — Перевір документи, — кинув Каїров, указуючи на циганку.

— Звідки вони в неї? Від сирості? — ліниво сказав Філіппов.

Каїров попередив:

— Не відпускати до мого приходу.

Потім циганку випустили. Й може, не варто б і про це згадувати… Та в спілкуванні Каїрова з людьми є щось панське. Я не розумію, звідки це взялося в старого партійця. Можливо, винен вік. Можливо, просто стара людина міркує, що вона найрозумніша, що вона ніколи не помиляється. Звичайно, літні люди бувають мудрі. Але й молодий, і середній вік не складається з самих дурнів…

Неллі поділяє мою думку.

Я навмисне уникав писати про Неллі. Та, очевидно, настав час сказати про неї зразу…

Це дуже складно розповідати. Хто гадає, що писати про кохання просто, той або ніколи не кохав, або це було в нього років п'ятдесят тому. Строк вибачливий, переконливий.

Річ у тім, що в лютому дев'ятнадцятого року я одружився з військфельдшеркою Тамарою Ісаковою. Мені було дев'ятнадцять років, моїй дружині ще менше. Весілля відбулося на фронті. Ми пили горілку з темних емальованих кухлів, закусували квашеною капустою…

Я не вірю в те, що є пісні, які задумувалися без душі, без віри в їхню потрійність, в їхнє майбутнє. Але чому ж тоді бувають погані пісні?

Здається, саме взаємне нерозуміння, що виникло між мною та Тамарою в останні роки, спонукало мене виїхати з Ростова.

Обставини зближують людей. Це не нове. І багато що здається значимішим і жаданішим, ніж воно могло б здаватися в інший час.

Неллі я побачив у перший день, коли сидів у Волгіна.

Волгін роздивлявся мої документи, а в суміжній кімнаті стукала друкарська машинка. Потім машинка перестала стукати, а з кімнати вийшла дівчина. Вона швидко глянула на мене й сказала: «Здрастуйте». Я сказав: «Добрий вечір». Але дівчина вже поклала ключі на стіл і пішла. І в кімнаті знову стало нерадісно й накурено…

Наші кабінети були навпроти, і я зустрічав Неллі в коридорі. Я усміхався, на її обличчі не було жодних емоцій. Вона завжди до когось поспішала з зеленою папкою в руках, а коли працювала за машинкою, вдягала окуляри. Раз чи двічі на день вона заходила в мій кабінет з дорученнями від Каїрова. Й незабаром я зрозумів, що мені приємно бачити її вперті очі й коротке, наче в хлопчиська, волосся.

У неділю мене розбудили на світанку. Посланець сказав, що пограбовано торгсин. Ми довго вовтузилися з цією справою. Тільки до третьої години дня я закінчив диктувати Неллі протокол допиту сторожа, якого ми знайшли в коморі цілим і неушкодженим, загорнутим у килим.

Із відділення вийшли вдвох. Піднялися до площі, де під мімозою дрімав міліціонер у білих рукавичках.

Купили каштанів. Старий грек, насипаючи каштани в слоїк, буркотів:

— Каштани печені, каштани варені… Кращі за морозиво, кращі за морозиво…

В єдиному в місті кінотеатрі йшов новий звуковий фільм «Путівка в життя». Глядачі брали каси приступом. Неллі сказала:

— Ходімо в кіно.

— Ходімо, — погодився я.

Адміністратор, глянувши на моє посвідчення, запевнила, що забезпечить на останній сеанс двома приставними стільцями.

Щоб якось згаяти час, ми пішли до старого Нодара, з яким мене нещодавно познайомив Каїров.

Сиділи в бесідці за дощаним столом. Світило сонце, і білі. — хмари бігли на захід. Неллі поклала лікті на стіл, долонями вперлася об підборіддя. Нодар приніс обгорнуту ганчірками сулію і гранчасті склянки.

— Минулорічне, — сказав він. — Дивіться, яке ясне… Неллі посміхнулася. Вино було світло-рожеве, духмяне.

Старий Нодар додав до нього інжир, хоча ні за що на світі не хотів у цьому зізнатися.

Вітер віяв із щілини. Він був прохолодний. І жовте виноградне листя спадало на стіл. І він мав вигляд святкового. Я підняв сулію. І налив вино у склянки.

— Випий з нами, — сказав я Нодару.

Нодар похитав головою, подивився скоса на старий, повитий гліцинією дім, зітхнув і неголосно пожалівся:

— Скандальна в мене жінка. Не одружуйся, кацо!

— У тебе немає такту, Нодаре, — лукаво сказала Неллі. — А раптом я захочу оженити його на собі?

— Вай! Вай! — збентежився Нодар. — Збережу на весілля бочку вина. Перший сорт! «Ізабелла»…

— Не зберігай, Нодаре… Воно скисне. На жаль, персональні справи наших співробітників проходять через мої руки.

— Зручна річ — персональна справа, — посміхнувся я. — Людина як на долоні.

— Нудьга… Нерозгадане краще. — В неї був твердий, майже жорстокий погляд й суворі, зсунуті брови, на які спадав чубчик прямого волосся.

… Ми не квапились, але прийшли в кіно ще задовго до початку сеансу. Коли піднялись у фойє, Неллі сказала:

— У мене бони є. З'їмо що-небудь…

У торгсинівському буфеті лежали вузькі бляшаночки шпротів, тістечка, бутерброди із справжнього білого хліба з зернистою ікрою, блискучою і чорною, наче намистинки. Й ще лежало там багато інших приємних речей, серед них — цигарки «Пушка».

— І «Пушку» візьмемо, — сказала Неллі. — Адже я також іноді курю…

— Не треба витрачатися, — зупинив я. І, сміючись, додав: — Наситимося духовним поживком…

У фойє була фотовиставка. На ній експонувалися твори місцевих фотоаматорів. Виставка називалася «Наше місто». Кілька морських знімків з густими низькими хмарами було виконано талановито. Решта — дрова….

Уже продзвенів дзвінок, і люди ринули у залу для глядачів. Неллі потягла мене за руку, як раптом на стенді, що стояв біля самого вікна, я побачив фотографію, в яку не міг повірити. Куточок скверу, на задньому плані — пристань. А біля фонтана, зробленого у вигляді маяка, на лаві сидять двоє чоловіків. Сидять і курять. Їхні обличчя так ясно і чітко вирізняються на фоні зелені, наче фотограф саме на них наводив різкість. Із жестів і міміки облич було видно, що це не просто двоє випадкових людей. Ні, вони курили й бесідували. Неллі перехопила мій погляд.

— Я бачила цю людину… Гено, це ж той, якого вбили в день твого приїзду.

— Бабляк… Але хто другий?

Я похитав головою. Потім присів і став роздивлятися знімок крізь лупу…

Третій дзвінок тремтів над обезлюдненим фойє. Зазирнула білетерша. Вона підганяла нас.

— Ходімо, — шепнула Неллі. — Не привертай уваги.

Ми пішли в залу. Але мені було не до кіно. Я твердив прізвище фотографа — Саркісян…

Плакат третій

Цей стук замучив мене. Він був голосний і повторювався через короткі проміжки часу: «тяк… тяк… тяк!..»

Я висунув голову з-під ковдри. Посеред кімнати стояв емальований таз. Зі стелі капала вода. Таз, напевно, принесла хазяйка, тому що за вікном лив дощ і було похмуро. А дах був зовсім як решето. Хазяйка якось сказала:

— Дістали б мені бляхи. Ви все можете…

— Не обіцяю…

— Ви все можете, — повторила хазяйка. — Якщо захочете.

— Це інша річ.

Вона вдавано зітхнула й похитала головою. Що не кажи, — дама з манерами. Ось і зараз я чую її кроки на породі. Вона не стукає в двері, а голосно, співаючи, каже:

— Ви ще спите?

— Ні. Плаваю…

— У мене до вас справа, — каже хазяйка.

За хвилину вона вже в кімнаті. Громіздка, наче шафа.

— Ви матимете можливість бесідувати з людиною незвичайною. — Голос її лунає наче в бочці.

— Розо Карлівно, хто ви за національністю? — запитую я.

— Спитайте щось легше. Мати моя була гречанка. Батько прибалтійський німець… За паспортом я росіянка… У вас що, професійна манера уривати того, хто говорить? За місяць я так і не змогла сказати вам те, що могла й хотіла. Та цього разу ви мене вислухаєте… Наш сусід — учитель ботаніки. Справжній російський інтелігент. Він усього боїться. І тільки до органів влади має довіру. До того ж він переконаний, що в такої господині, як я, не може бути поганого квартиранта. В нього неприємності. Поговоріть з ним. Це забере небагато часу. А я приготую вам воду на гоління…

Над зашкарублим, худим обличчям блищало пенсне. Вчитель ботаніки подав мені руку й винувато сказав:

— Чайников.

Плутаючись і заїкаючись, він розповів, що цієї ночі до нього залізли злодії. Очистили шафу з вовняними речами. А наближається зима…

За розслідування крадіжки в будинку Чайникова взявся Волгін. Він знайшов на шпінгалеті відбитки пальців. Незабаром з'ясувалося, що відбитки належать місцевому злодієві за кличкою Граф Бокалов. Графа заарештували о третій годині дня в торгсині, де він здавав золоту обручку.

Дев'ятнадцятирічний хлопець, блідий, з очима наркомана, блазнюючи, сказав:

— Громадяни начальники, мене й самого совість мучить. До старого вчителя заліз. До людини, що мені про порядне життя розповідала…

— Де речі? — запитав Волгін.

— Які речі? — здивувався Граф. — Щось ви набалакуєте на мене. Краще запитайте, з яких мотивів я кодекс кримінальний порушив. Що мене в чуже вікно штовхнуло. Я відповім вам, громадяни начальники… Спрага знань! Ви й не відаєте, яка в старого багата бібліотека! За царського режиму збирав!

Так базікаючи, Граф Бокалов протягом трьох годин стверджував, що заліз до вчителя Чайникова з метою викрасти книгу Лідії Чарської «Паж цісарівни».

Книгу знайшли під час обшуку. Зникнення її Чайников просто не помітив. І ще в кімнаті Графа знайшли нерозпечатану коробку в англійській упаковці.

Потім Графом раптом зацікавився сам начальник відділення. Які плани в Каїрова щодо цього — професійна таємниця. А може, він просто хоче допомогти Бокалову порвати з злочинним минулим. Стати на правильний шлях…

Я забув написати про фотографію. Тоді, після сеансу, ми повернулись у фойє. І я зняв фотографію, показавши здивованому директорові посвідчення карного розшуку. Взагалі я помітив, що люди або дивуються, або лякаються, зіштовхнувшись з нашим братом. Чому так? Адже більшість з них гарні люди…

Одразу пішов у відділення. Показав фотографію Волгіну. Він години дві порався в картотеці. Прийшов і каже:

— Привіт від Хмурого. Виходить, що старий валютник знову об'явився в наших краях.

Фотографію побачив Каїров. Він уразив мене своєю відповіддю:

— Хмурий. Поговоріть з Саркісяном.

Саркісян — фотограф з базару — точно вказав дату зйомки:

— Двадцять третього вересня.

— Шукати Хмурого! Можливо, він іще в місті! — наказав Каїров.

Увечері Хмурий був упізнаний співробітниками карного розшуку саме тоді, коли спокійно прогулювався біля афіші кінофільму «Паризький швець».

Я обіцяв Неллі взяти квитки на цей фільм. Але, очевидно, з часом у мене, як і раніше, нічого не виходить.

У Неллі впертий характер і теплий голос. Я стаю іншим, коли чую його. Немає необхідності робити таємницю з того, що ми не можемо жити одне без одного… Я і Неллі йдемо набережною. Темною і брудною, забудованою пакгаузами, складами, майстернями. Сьогодні вечір із смутком, як навесні. Й зорі. Й навіть місяць… Пахне морем і нафтою. Від запахів наморочиться у голові.

У нас серйозна розмова про високі матерії. Іноді треба говорити й про це. Неллі не філософ. Я також. Говоримо, що відчуваємо.

— Ми якісь особливі, — каже Неллі. — Й життя у нас особливе… А мені хочеться простоти. Ось ти кохаєш мене, а не знаєш… що я обожнюю танці й морозиво. В мене бони є. Купимо морозива?

— Час особливий, — повторюю я. — Не треба себе переоцінювати. Ми тільки люди. Й виконуємо свій обов'язок… Це головне! А нащадки розберуться, що ми зробили. Хтозна, може, ці вулиці іменами нашими називатимуть…

Морозиво в круглих вафлях. На вафлях імена: «Таня», «Маня», «Ваня»… У Неллі на вафлі написано «Гена».

— Твоє ім'я, — каже вона. — Якщо в нас народиться син, я дам йому це ім'я на честь тебе…

… Ми повертаємося додому дуже пізно. Засвічуємо світло. Вже три дні, як я перебрався в її кімнату. Так правильніше. Й чесніше… Вона спить. Або вдає, що спить…

Хмурий знову крутився біля афіші кіно «Паризький швець». Кого він ждав? І чому той, невідомий, не прийшов на побачення?

— До афіші не підходьте…

Ця випадково почута телефонна розмова…

Ні. Про це ще рано писати. Треба перевірити. Треба ретельно перевірити. Сім разів відміряй, один відріж… Невже ворог справді так близько? Я бачу його десятки разів на день. Вітаюся з ним за руку… А може, це манія підозри, викликана втомою…

На цьому записки обривалися.

Опівночі Каїрову подзвонив черговий по міському відділенню міліції. Він повідомив, що під час ретельного огляду квартири на склі книжкової шафи були виявлені відбитки пальців, які не належали хазяйці дому.

Складену дактилоскопічну формулу за методом Гальтона й Рошера відправили в крайове відділення міліції…

Кость Волгін став Аполлоном Пращуровим не випадково. Й раніше йому доводилося змінювати ім'я і прізвище. З'являтися в зайнятому денікінцями Єкатеринодарі з паспортом турецького комерсанта Генріха Боркмана, розгулювати в білогвардійському Сімферополі в погонах кавалерійського капітана, гультяя і циніка. Розігрувати з себе сліпого, німого, припадочного…

Але, напевне, найважчою була роль кафешантанного співака в Одесі в 1918 році. Може, тому, що це була перша роль. І труднощі набігали, як хвилі на невправного плавця. Він співав у кафе у Фанконі. Й публіка там була різнобарвна. Й усе місто було різнобарвне, окуповане французами. Негри, зуави, спекулянти найрізноманітніших гатунків, великосвітські дами — колишні фрейліни й просто легковажні дівчата дворянського походження. І, звичайно ж, панове офіцери, різного віку і звань.

У моді була сіро-рожева камбала, кругла, як сковорідка, й крюшон з білого вина з суницями.

Волгіну вдалося познайомитися-з майором із оточення генерала Шиллінга. Відомості, вивуджені в майора, згодилися підпільній більшовицькій організації… Роки, роки…

Тільки пам'ять тепер скидалася на комору, де далеко не все розкладено на свої місця. Багато загубилося. Забулося… Але не ця зустріч. Там, у Фанконі. Після концерту до нього підійшов світловолосий худорлявий чоловік з видовженим обличчям. Потис руку. Й назвався:

— Вертінський.

Кожен одесит знав, що Олександр Вертінський гастролює в Будинку артистів. Там іще було кабаре. Справжнє європейське кабаре. З Ізою Крамер і Плевицькою…

Життя батьків Костя та його близьких родичів так чи інакше було пов'язане з театром: бабуся — відома костюмерша, мама — драматична актриса, тато (він помер молодий) писав веселі куплети й особисто виконував їх під фортепіано. Були серед родичів декоратори, режисери, музиканти, суфлери й один гардеробник — дядечко Кеша, про якого вдома говорили з тихим сумом, наче про померле маля. Дядечко Кеша не переступив рубікон. Більше того, подаючи театралам шуби, він не гребував чайовими. Очі в нього завжди були червоні. Й кінчик носа також. Гадають, що не через алкоголь, а від природної сором'язливості.

Мама й бабуся повірили, що Кость стане артистом. У хлопчика виявилася прекрасна міміка, правильна мова. Й облудник він був неабиякий. Але бабуся витівки онука визначала, як здатність до перевтілення.

Кость народився 2 січня 1900 року. Якби він з'явився на світ років на п'ять пізніше, він, природно, не став би в 1918 році розвідником Червоної Армії. З нього, найімовірніше, вийшов би цікавий актор. Можливо, навіть знаменитий… Однак у 1918 році молодій Радянській країні насамперед потрібні були не актори, а воїни.

У травні 1928 року Кость Волгін демобілізувався з армії. Москва. Театральне училище. Сивий професор — давній друг сім'ї. І Кость. Одяг відповідно до часу: діагоналева гімнастерка, хромові чоботи. На грудях два ордени Червоного Прапора. Навіть шаблі ще не зняв. Справжньої шаблі, взятої в убитого офіцера, в чеканній срібній оправі, з георгіївським темляком.

— Пізно, друже мій, — проникливо говорить професор. — У двадцять вісім років пізно вчитись акторської майстерності. Можливо, режисура. Спробуйте свої сили в режисурі. Наступного року ми намічаємо набрати цілий режисерський курс.

Люди, що не раз ризикували життям, самі не знають, скільки їм років. Щоразу, коли смерть уже позаду, вони відчувають себе заново народженими. Наче вперше бачать небо, траву, посмішки… Її чого тільки сивіють скроні?

У старому, запиленому дивані Кость знайшов розшарпану книгу без початку й кінця. Він так і не дізнався про назву цієї книги та її автора. Одна частина «Під Південним Хрестом», остання — «Магараджа острова Борнео». В книзі жваво описувалися пригоди двох французьких авантюристів, сутички з піратами… Й хоча книга була наївною, а пригоди надуманими, все одно з пожовклих сторінок віяли вітри південних морів. Білими гривами здіймалися бризки над безіменними кораловими рифами. Сумували високі пальми. Кричали непосидючі папуги…

І Костеві раптом захотілося стати моряком далекого плавання. Нехай спочатку матросом, потім штурманом. А під кінець — і капітаном… Він уявляв собі, як іде набережними Сіднея чи Порт-Саїда. З сигарою в зубах…

Маленькі таверни з диковинними назвами: «Три носороги», «Заштопане вітрило»… Усмішки смаглявих жінок у строкатих вузьких сукнях, що підкреслюють стрункість фігури. Хлопчаки, які торгують фініками. Й ром… Духмяний ямайський ром, який так полюбився людям Флінта…

Кость вирушив до Чорного моря. Секретар міськкому партії, рухливий як на свої роки чоловік, терпляче вислухав відвідувача. Й з не меншим терпінням, подужавши з десяток цигарок, переконав Костю Волгіна, що, беручи до уваги його, Волгіна, героїчне минуле, в штаті міської міліції він значно потрібніший, ніж на набережній Сіднея чи Сінгапура…

За п'ять років Волгіну доводилося зіштовхуватися з різними феноменами злочинного світу. Серед них були і дегенерати, й артисти-ерудити…

Аполлон Пращуров… Чи зрадів Кость? Мало сказати — так. Він уже й гадки не мав, що коли-небудь знову йому доведеться вивчати роль. Уживатися в образ людини, знайомої йому лише за легендою. Про проведення операції «Паризький швець» було поінформовано небагато досвідчених і надійних людей. Але про те, що головну роль у ній буде виконувати Кость Волгін, у всьому місті знав тільки Каїров.

Через день після відбуття Костя у напівтемному коридорі міського відділення міліції був вивішений наказ:

Важко уявити достоту, як відбулася їхня зустріч, бо ні Волгіна, ні Козякова тепер немає в живих. Волгін не встиг детально ознайомити Кравця з ходом операції, коли був у нього однієї шаленої ночі.

Можна лише припустити, що Волгін переконливо розповів легенду, підготовлену для нього Каїровим, і полковник Козяков повірив у це. Хоча немає жодних даних, що вдачу полковник мав довірливу. Але колись Козяков співчував горю молодої вдови полковника Пращурова, свого друга, загиблого в першій світовій війні. У Пращурова був син Аполлон. І, напевно, не тільки Козяков, але й усяка інша людина павряд чи змогла б впізнати у тридцятитрьохрічному чоловікові дитину, яку не бачила понад двадцять років.

Пращурови займали другий поверх особняка, що виходив ліловим фасадом на набережну Фонтанки. Анфілади кімнат, де все — і важкі портьєри, й витончені тюлеві гардини, й модні віденські меблі — видихало запах ніжних парфумів, які так любила мати Аполлона, білява німкеня Берта. Вона тоді була молодою жінкою, що вміла млосно дивитись і загадково всміхатись. І очі в неї були сірі, а шия довга й гарна. І взагалі при своєму високому зрості Берта відзначалася на рідкість правильними формами.

Козяков захоплювався Бертою. І, як засвідчував Аполлон (справжній, узятий у полон після розгрому Врангеля), мати легко зраджувала батькові. Й здається, не тільки з Позиковим.

Може, сказане вище якоюсь мірою пояснює довірливість Козякова. Данина молодості. Часу, про який рідко хто згадує без смутку…

Можливий такий діалог:

«Якщо це ви — в чому я не сумніваюся, — то ви дуже й дуже постаріли, — каже Волгін. — Востаннє ви були в нас на обіді. Й усі жаліли, що тато напередодні поїхав у Київ. Ви принесли велику плюшеву мавпу. Мати завжди любила іграшки. Й дуже жалкувала, що я не дівчинка».

«Ти схожий на свою матір, — каже Козяков. — Ті ж очі, те ж волосся. Й усмішка… Що з нею? Вона жива?»

«Ні. Мама померла в Одесі від черевного тифу».

«Давно?»

«У вісімнадцятому».

Ну, а якщо Козяков виявиться менш сентиментальним? І, схопивши Волгіна за груди, крикне: «Брешеш, сволото!»

У такому разі… Він не може не помітити золотого ланцюжка… Й медальйон. Медальйон, який він колись подарував Берті. Й фотографію молодої Берти. Берти-дівчинки. Й пасмо волосся…

«Ви кохали її?» — повинен був запитати Волгін у стишеного Козякова.

І він, мабуть, відповість:

«Так».

Він міг нічого не відповісти… Й уся розмова могла скластися зовсім по-іншому, ніж вона уявляється. Безперечне одне: Волгін виграв перший поєдинок… І в банді відчули, що новенький користується довір'ям і покровительством отамана.

Люди, які послали Волгіна на це важке завдання, розуміли, що навіть повіривши в Аполлона Пращурова, Козяков повинен був запитати:

«Добре, хлопчику мій! Але навіщо, для чого ти тут? Невже ти всерйоз віриш у врятування вітчизни?»

Волгін повинен був розповісти таке:

«За кілька годин до смерті мати призналася, що я не син полковника Пращурова. Я німець. Справжній німець. Мати назвала мені кодовий номер вкладу, який її батько залишив у швейцарському банку. Це велика сума. Мені треба в Європу. Там я забезпечена людина… Пам'яттю матері благаю вас, допоможіть мені здійснити мрію».

Тоді ще ніхто не знав, що Анастасія дочка полковника Козякова й що з цієї причини в Козякова взагалі можуть бути особливі плани на Аполлона й на його «швейцарську спадщину».

Зберігся протокол допиту Анастасії. Ось витяги з нього.

Запитання. Що ви знали про свого батька?

Відповідь. Нічого. Я зустріла його шість місяців тому в Староконюшенному провулку. Підійшла людина й сказала: «Я твій батько». Я звикла вірити бабусі. А бабуся ніколи не говорила, що батько живий і ховається за кордоном. У бабусі такі чесні, щирі очі! У мене теж чесні, щирі очі. Й вони залишаються чесними, щирими навіть тоді, коли я брешу. Та тепер я кажу правду. Чисту правду. Тому що все так жахливо! Я по-різному уявляла своє життя. Але ніколи не думала, що стану вдовою, у вісімнадцять років…

Запитання. Чому ви поїхали з батьком?

Відповідь. Останні дні я думала про це. Здається, було три причини. Незнання життя. Відсутність того, що в газетах називають патріотизмом. І страх… Хіба я відчувала щось, крім страху, до цього втомленого чоловіка з сивими скронями? Й коли він зупинив мене в Староконюшенному провулку, мені здалося, що він сприйняв мене за повію. І я почервоніла, й мені хотілося провалитися крізь асфальт. Він одразу збагнув це. Він сказав: «Чим же фарбовані нігті кращі від натуральних?» — «Модніше», — відповіла я. «Твоя мати, дівчинко, ніколи не фарбувала нігтів. А ви схожі, наче дві краплі води». — «Хіба ви знали мою матір? Чому я не бачила вас ніколи раніше?» — «Я твій батько, Анастасіє. Я повернувся, щоб більше не розлучатися з тобою».

І знову повторив, що я дуже схожа на матір. Я і без нього знала, що моя мати була схожа на бабусю, а я на матір. І фотографії зі старого оксамитового альбома підтверджували нашу схожість. Так, жодного відкриття віп не зробив. Але умів говорити прописні істини, наче бог.

Він узяв мене під руку. Без дозволу. Ніби я була його власністю чи він двадцятирічним красенем із кіноінституту й збирався запропонувати мені роль у своєму фільмі чи хоч би для знайомства запросити в «Метрополь».

Ми йшли по Арбату. Й бабусі у підворіттях пащекували про розбещеність молоді, і я, як дурна, дивилася собі під ноги. Тому що я читала в книгах: коли батьки повертаються з мандрівок, діти кидаються їм на шию. Плачуть, цілуються… Одне слово, виявляють теплі почуття. У мене не було жодного бажання цілувати його в гладко виголені щоки, тим більше у вуста. Барвистий шарф вибивався з-під бежевого плаща. Й цей плащ привертав до себе увагу, наче родимка-мушка, посаджена над губою. А в його становищі, як я пізніше зрозуміла, було нерозумно привертати чиюсь увагу.

Запитання. Він вас умовляв?

Відповідь. Він запитав: «Ти поїдеш зі мною?» — «У Францію?» — «Так. У мене там будинок під Парижем. Троянди, виноград… Бабуся говорила про твою мрію стати актрисою. У Парижі багато російських емігрантів, що працюють у кіно, в театрі».

Він ішов, високо піднявши підборіддя, розправивши плечі. Й ноги ставив, карбуючи крок. Я не забула, як бабуся якось проговорилася, що мій батько білогвардійський офіцер. І я запитала. Навмисне. Спересердя. Як він буде реагувати? «Ти більшовик, тату?»

Він мовби поперхнувся. Й хода в нього змінилася, наче його цеглою вдарили. «Я росіянин… Я втратив тут усе, що заповіли предки. Та, хвала богові, при мені залишилися моя голова, мої руки…» — «Як я — пролетарій?» — «Я не бідний. Я приїхав по тебе, Анастасіє. Може, це й не вся правда. Та основна причина мого повернення — ти. Я хочу показати тобі світ… Він великий і неосяжний. Рим. Неаполь. Париж… Ніцца…»

Він стріляв назвами міст. І я слухала… Мене гойдало, як човника. І я трималася за його руку вже не просто заради пристойності.

«Не можна уявити можливості, які життя відкриває перед людиною. Уявити — це означає посадити думку в тюрму, в клітку. А думка повинна бути вільною, мов птиця», — говорив він. І вірив, що все це придумав сам. І це було його справою — вірити чи не вірити.

Але найбезглуздіше полягало в тому, що і я вірила у вимовлені ним слова. В набір слів, зв'язаних банальністю, наче слиною. Може, в ньому десь спала телепатія. Може, іноді вона прокидалась. І тоді він міг робити з людьми все, що йому заманеться. А йому заманулося підпорядкувати мене своїй волі.

Запитання. Весілля… Розкажіть про ваше весілля з Аполлоном Пращуровим.

Відповідь. Я покохала Аполлона, як тільки побачила… Та зрозуміло, ні про яке весілля не могло бути й мови… Батько нічого не питав про почуття. Приїхав уночі, зайшов у кімнату, не знявши кубанки, сказав мені: «Тобі доведеться вийти заміж. Приготуйся, шлюб через півгодини».

Від здивування я навіть не запитала, хто ж мій суджений. Я просто сиділа на ліжку, притиснувши коліна до підборіддя, і сонно дивилася на ковдру, зшиту з різнобарвних клаптиків. «Я поясню тобі пізніше. Все пізніше…»

А в сусідній кімнаті вже дзенькав посуд. Накривали стіл. Три лампи освітлювали кімнату. Й ще червонуватий вогник лампадки, що висіла під великою іконою Марії з маленьким Ісусом на руках.

Піп, від якого несло самогоном, нашвидкуруч здійснив обряд. Ми помінялися обручками. Й поцілувалися…

Запитання. Скільки часу тієї ночі залишався Козаков у хаті Вороніна?

Відповідь. Годин дві. Перед від'їздом він хвилин на десять виходив з Аполлоном у двір. Про щось говорили…

Запитання. Сам на сам?

Відповідь: Ні. З ними був Генріх Требухов. Він стежив за батьком.

Запитання. Чи означає це, що полковник Козяков не міг поговорити ні з ким віч-на-віч?

Відповідь. Ні, не означає. Але Требухов, як мені відомо, завжди був на відстані видимості, маючи можливість у разі необхідності прийти на допомогу. Полковник так і називав його: «Мій охоронець».

Напевно, діяльність і кар'єра Генріха Требухова заслуговує особливого вивчення. Ми нічого не знаємо про його дитинство та юнацькі роки, якщо не вважати розказану ним самим історію про роман з землеміровою дочкою, що визначалася високими грудями й низькою моральністю… Тому перенесемося в 1923 рік, коли Генріх працював діловодом обліково-військового столу при відділенні міліції. Оскільки торгівля запліснявілими чорнильницями й обкусаними ручками не обіцяла зиску, діловод почав продавати облікові картки, без яких у той час важко було влаштуватися на роботу. Картка приносила 10 тисяч карбованців. Гроші, скажемо прямо, невеликі, якщо врахувати, що номер курортної газети коштував 20 карбованців. Однак Генріх не витрачався на пресу, визнаючи за краще читати етикетки грузинських вин… Останнє заняття, як і перше, було перерване 114-ю статтею Кримінального кодексу. Пункт 4 дріб 1. Народний суд визначив Генріхові Требухову міру покарання у три роки, зі скороченням строку у зв'язку з амністією наполовину, з обмеженням у правах по відбуттю покарання на один рік…

Час точить строк, як шашіль меблі…

І ось Генріх знову в губсуді. Тільки вже не підсудний, а секретар-кваліфікатор камери у справах по порушенню законів про працю.

Підмуштрувавшись на покій посаді, секретар-кваліфікатор зметикував, що більшість громадян-непманів зовсім не знає кодексу про працю. Одного чудового дня він приходить у трикотажну крамницю громадянки Гофман і заявляє наляканій дамі, що вона притягується до відповідальності за найми службовців без біржі праці й що за це їй загрожує суворе покарання.

— Я можу вам допомогти, — сказав Генріх.

І чорні вусики над пухлою губою дами здригнулися від розчулення.

— Я можу вас зовсім звільнити від суду. Або кваліфікувати злочин у легший бік.

— Ближче до справи, — сказала громадянка Гофман, іще сподіваючись на свої чари, як той, хто зірвався з п'ятого поверху, надіється, що йому пощастить і внизу він зустріне не бруківку, а віз свіжого сіна.

— Думаю, що зміст статті сто тридцять другої Кримінального кодексу вам знайомий… Звільнення від суду вам обійдеться у п'ять мільярдів карбованців, а легша кваліфікація за першою частиною статті сто тридцять другої буде коштувати тільки три мільярди…

— Я не тримаю вдома ні карбованця, — довірливо повідомила громадянка Гофман. — Так навчив мене мій покійний чоловік… Приходьте завтра.

Наступного дня, не заставши господиню в домовлений час, Генріх написав записку, в якій указував номер свого телефону, ім'я і по батькові.

Громадянка Гофман подзвонила йому ввечері і, виявивши практичну кмітливість, попросила його принести «справу», щоб переконатися, що тут немає обману.

Вирушаючи з візитом, Генріх одягнув накрохмалену сорочку, краватку «кішечку». Він ніжно ніс «справу», як молода мати несе первістка.

Мило посміхаючись, громадянка Гофман прийняла папку. Й відрахувала завдаток — один мільярд карбованців… Генріх заховав гроші в кишеню. З сусідньої кімнати вийшли міліціонери.

— П'ять років.

— Прощавай, «Хванчкара»… «Отто Поднек» — друкарські машинки всіх систем, арифмометри, ротатори. Трамваї і кінематограф… «Мастяжарт» — вакса, гуталін, мисливське мастило. Оптом і вроздріб…

Тук-тук! — стукають колеса.

Ту-ту! — кричить паровоз.

Далі в біографії Генріха Требухова — айсберг, або, як кажуть, біла пляма. Проміжок у два-три роки після виходу з табору не лишив жодних слідів у судовій хроніці. Й можна лише зробити висновок, що саме в цей час і відбулося перетворення Требухова з рецидивіста-комбінатора на бандита.

З'ясувалося, що Козяков обіцяв переправити Требухова за кордон… Можливо, жодного перетворення не було. Шахрай залишився шахраєм, тільки вирішив змінити клімат.

Перш ніж перейти до викладу подальших подій, слід відзначити один маленький епізод, а якщо говорити точно, всього лише випадок, що спантеличив Волгіна в перший день перебування в банді.

Малорухливий чоловік із плоским неголеним обличчям вручив Волгіну обріз. Сказав:

— Почисть і покажи.

Обріз був вкритий нальотом іржі. Приклад розмочалений. Це трохи насторожило Костя. Йому не довіряють. Адже решта бандитів озброєні новенькими англійськими карабінами.

— Коцюба, — критично сказав Кость. — Нею тільки попіл ворушити.

— Яку бог послав, — ліниво відповів чоловік із плоским обличчям і зробив жест рукою, даючи зрозуміти, що Волгіну краще вийти із землянки.

— Трохи б часу, — нагадав Кость.

І ось у нього в руці зелена пляшка, заткнута добрим корком, немов витримане вино, шмат ганчірки. Волгін сидить під деревом і, насвистуючи простеньку мелодію, чистить обріз…

Хтось проходить мимо. Кость підводить голову. Й не вірить очам: стежкою йдуть четверо червоноармійців. У шинелях, у будьонівках з червоними зірками. Тільки ось карабіни за спинами все ті ж, англійські. Люди, одягнуті в форму червоноармійців, сідають на коней і скачуть униз, у долину, де піниться річка й перед надвечір'ям димить туман…

Волгін у безсиллі сплюнув… Ось що означає не мати зв'язку! Бандити задумали якусь каверзу. А він ніяк не може попередити своїх. Згадалися настанови Каїрова: «Твоє завдання — Козяков. Ти повинен викрасти його за першого зручного випадку. Дуже важливо нічим не видати себе. Тому зв'язок буде однобічний. Якщо виникне потреба щось повідомити, до тебе прийде людина. Й скаже: «Поклін од Кравця».

Тієї ж ночі невідомі вирізали сім'ю столяра Антипова й підпалили будинок. Сусіди, боячись прийти на допомогу, все ж стежили за всім, що відбувалося, у вікна й тепер в один голос стверджували, що грабіжників було четверо й усі вони червоноармійці.

Кравця мучив зубний біль, але, курячи цигарку за цигаркою, він особисто допитував свідків. І вся суть була в тому, що Кравець, хоча анітрохи не сумнівався, що це справа рук бандитів Козякова, все ж не міг зрозуміти, чому жертвою раптом став Антипов і його сім'я. Кульгавий столяр ніколи не служив у жодній армії, був людиною досить заможною, до Радянської влади особливої любові не виявляв.

Коли вийшов останній свідок, Кравець заховав списані фіолетовим чорнилом аркуші в шухляду столу. Поклавши руки на стегна й злегка пригнувшись, він раптом звернув увагу на те, що підлога в кабінеті давно не метена, запльована недокурками й заляпана дорожною грязюкою.

Кравець побризкав підлогу водою з графина, дістав з-за грубки недогризок віника й, зігнувшись, взявся до роботи. Він іще підмітав, коли в двері зазирнув черговий.

— Товаришу Кравець, до вас просяться.

Кравець пригнічено сказав:.

— Не бачиш? Я мию підлогу. У нас брудніше, ніж у конюшні. Сьогодні ввечері генеральне прибирання… Запам'ятай.

— До вас цей…

— Хто?

— Єгер Воронін.

Воронін був блідий і злий. І очі червоніли розпалено, наче він довго плакав.

— Сідайте, — сказав Кравець і кинув віник у куток.

Але Воронін не зрушив з місця. Зняв шапку й, опустивши голову, глухо сказав:

— Заарештуйте мене.

Не чекаючи такої розмови, Кравець підсунув єгерю стілець. Повторив:

— Сідайте.

І сам сів. Дістав із пачки цигарку. Запропонував закурити Вороніну. Важко, наче в нього підкосилися ноги, опустився єгер на стілець. Каламутно подивився на Кравця. По старому, зморщеному обличчі Вороніна котилися сльози.

— Що? — Кравець запитливо уп'явся в єгеря.

Ховаючи руки між коліньми, Воронін почав говорити неголосно й уривчасто:

— Несила тримати гріх на душі. Бог свідок… П'ятдесят років поганого людям не робив. І тепер душа не дозволяє. По-перше, знаю, де банда Козяка. Людей скільки в банді — знаю: трохи менше трьох сотень буде. Всі при конях… Це по-друге… Ще, чував я, в наших краях вони не затримаються. Підуть… Гадається мені, в Туреччину…

Вийнявши з кишені недогризок олівця, Кравець поклав перед собою аркуш паперу. Похмуро поглянувши на папір, Воронін нагадав:

— Тільки відпиши, що я добровільно, через свою чисту совість прийшов. Готовий загін червоних такими стежинами привести, яких піхто й не знає. Зненацька ми Козяка застанемо. Всіх бандитів знищимо.

— Добре, — сказав Кравець, — що самі прийшли. Але чому так пізно? Ви були в Козякова зв'язковим?

— Зв'язковим я не був… Але пам'ятав він мене відтоді, як приїздив сюди з князем Кирилом полювати. Каже, мужик ти тертий і згідливий. Віра в тобі є… А хто на моєму місці не стан би згідливим! Люблю я свою роботу. І любив… Тому й догоджав усім… Хоча про себе інше думав… А чому пізно прийшов, громадянине начальник? На одному диханні скажу, може, взагалі б не прийшов, якби вони Ілюшку Антипова не порішили. Племінник він мій. Син сестри єдинокровної…

— Ми також знаємо, що це бандити. Але навіщо їм оздоблювати вас? Смисл який?

— А щоб я на червоноармійців більше злості лютої мав. Та мене не проведеш. Я людина терта. Відомо мені, що вони не вперше у форму червоних перевдягаються.

Обличчя Вороніна була суворе, очі жорстокі.

— Допоможете нам, Воронін? — перехилившись через стіл, упритул запитав Кравець.

Воронін поважно кивнув. Кивнув із почуття усвідомленої сили, непримиренної, злої…

— Вирішено, — сказав Кравець. — Ми зв'яжемося з вами, коли ви нам знадобитеся. А тепер повертайтеся додому й поводьтеся так, наче й справді вірите, що червоноармійці вбили вашого племінника і його сім'ю.

Воронін іще раз кивнув. Пішов не попрощавшись.

Через півгодини Кравець послав дві шифровані телеграми. Одну — начальнику ОДПУ Північнокавказького краю, другу — керівнику операції «Паризький швець» Каїрову.

Тим часом Воронін, перш ніж вирушити додому, заглянув на пошту й біля віконця «до запитання» спитав, чи немає листа на його ім'я. Жінка в хустці простягла конверт з зеленою маркою.

Вийшовши на вулицю, Воронін іще раз уважно оглянув конверт, але розкривати не став і заховав у внутрішню кишеню. Потім сів на коня і поїхав.

Сто кроків… Кравець відрахував сто кроків і зупинився посеред кабінету. Кабінет був маленький. І Кравець кілька хвилин ходив із кутка в куток. Сиза темрява заповнювала кімнату, й вона трохи пригнічувала, ця темрява. В усякім разі, заважала думати. Тоді Кравець зняв скло з гасової лампи. Черкнув сірником і торкнувся ним ґнота. Жовтий вогонь, оповитий чорною кіптявою, потягнувся вгору. Хрускаючи, влізло в гніздо скло. Одразу ж посвітлішало. Кравець узяв лампу й, підійшовши до стіни, почепив її на гвіздок.

Ні з Ростова, ні від Каїрова телеграм-відповідей іще не надійшло. Кравець подумував, чи не зв'язатися йому особисто з командиром кавалерійського загону й, скориставшись допомогою Вороніна, накрити бандитів зненацька.

Це було дуже привабливо — покінчити з Козяковим одним ударом, зазнавши під час операції мінімальні втрати. А він, Кравець, був упевнений, що бандити не чекають нападу й не зможуть чинити особливого опору.

З другого боку, як людина досвідчена, він повинен був виважити всі варіанти. В тому числі й найгірший… Але Кравець уже не спав дві доби. І в голові в нього гуло. Непогано було б відпочити.

Однак з'явився новий свідок, який поставив нове завдання.

Переступаючи з ноги на ногу, колгоспник Никодим Буров сказав, що в убивстві Антипова підозрює єгеря Вороніна.

— Зустрів я його нещодавно. Плаче він щось дуже. Жаль йому Іллю… Може, це все й правда… Горе людське висміювати гріх… Але з того, як знаю вдачу єгеря Вороніна, радіти смерті племінника він повинен… Відомо мені, що вони золото на Лабі за англійців промивали та й пізніше також. І десь разом, казав якось напідпитку Антипов, до кращих часів заховали.

— Коли Антипов говорив про золото?

— Років два… три тому. На Великдень…

— А якщо він брехав?

— Я тут народився й усе життя безвиїзно й безвихідно… Як облупленого Антипова знаю. Місяцями пропадав він на Рожкао. Червоний камінь товк…

— Конгломерат?

— Він самий.

— А хіба ви в тих місцях не бували?

— Траплялося, по ладан ходив. Багато його в горах. Попи гарно за ладан платили…

ЧАСТИНА ДРУГА Особиста зброя

Того року Європу заливали осінні дощі…

І люди, стоячи в чергах за газетами, тримали над собою парасольки. Чорні парасольки — одна біля одної, схожі зверху на кажанів. Газети, як завжди, відгонили друкарською фарбою. І жирно набрані заголовки на шпальтах впадали у вічі. Це були новини. Калейдоскоп новин. Їх приносили радіо, телеграф, телефон…

Політична поліція закрила у Франкфурті-на-Майні інститут соціальних досліджень, звинувачуючи його в тому, що він заохочує антидержавні поривання.

На нараді виконавчого комітету федерації лісоторговців у Лондоні було прийнято постанову відхилити втручання канадського прем'єра Беннета у внутрішні справи Англії, й урядові був надісланий протест з вимогою, щоб лісоторговці при укладанні угод попередньо радилися з федерацією. Ці рішення розцінюються як різне ставлення до імпорту радянського й канадського лісу. Вказується, що Канада неспроможна в достатній кількості постачати Англію потрібним їй лісом і не зможе запропонувати ліс за цінами, що наближаються до цін тих же сортів лісу, які пропонує СРСР.

Співробітники Академії наук СРСР, працюючи в бібліотеці імені В. І. Леніна і в архівах та книгосховищах Горьковського краю, знайшли нові матеріали про повстання Степана Разіна. Знайдені документи детально висвітлюють селянський побут допетровської епохи й дають нові дані про розгром ряду сіл під час ліквідації повстання 1670 року.

Сьогодні на берлінській біржі курс долара знову впав до 2,86 німецької марки проти вчорашнього курсу — 2,90 за долар (паритет 4,20 марки).

Вашінгтон. З авторитетних джерел стало відомо, що Рузвельт має намір без будь-яких обмежень здійснити програму військово-морського будівництва. В 1936 році, коли програму буде завершено, в американському флоті виявиться на 101 судно менше, ніж це дозволено угодами, а в англійському флоті — на 64 судна менше, тоді як японський флот досягне на той час максимальних меж.

Учора о 16-й годині 15 хвилин три французьких літаки, на яких летів французький міністр юстиції П'єр Кот та його супутники, знизилися на центральному аеродромі аерофлоту в Москві. Всі три прибулі літаки — трьохмоторні моноплани. Особливий інтерес являє флагманський апарат «Девуатин-332».

Агентство Ассошіейтед Пресс передає з Буенос-Айреса, що всі спроби Аргентіни, Бразілії, Чілі й Перу виступити з посередництвом між Болівією та Парагваєм зазнали невдачі. За словами агентства, Парагвай готується до війни на невизначений строк для того, щоб чинити опір Болівії. Парагвайський уряд має намір завербувати в свої війська 10 тисяч російських білоемігрантів-козаків. Царський генерал Бєляєв вирушає в Європу з метою вербування. Парагвайський уряд обіцяє білогвардійцям, які візьмуть участь у війні, земельні наділи в районі Чако, що став приводом для конфлікту. Агентство вказує, що витрати на переправлення білогвардійців узяв на себе «видатний парижанин».

За повідомленням з Гавани, страйковий рух на Кубі поширюється. Робітники захопили в свої руки ряд нових цукрових заводів, вимагаючи від американських промисловців підвищення заробітної плати. Боячись зростаючого революціонізування солдатів, робітників та селян, новий уряд Сан-Мартіна озброює кілька тисяч студентів. Багатьох капралів і сержантів уряд висунув на вищі посади.

Радіо, телеграф, телефон… Осінь 1933 року…

Хмари на світанку густішали. Й гори видавалися плоскими, наче наляпаними на папір. З щілини віяв вітер. Листя падало темне, як хмари.

Коні, яких вели за вуздечку, ступали обережно, наче не довіряли мокрому камінню, прихованому під листям. Требухов ішов попереду. І його спина в брудній тілогрійці маятником погойдувалася перед очима Волгіна.

Цілу дорогу мовчали. Й це було зручно для роздумувань. Роздумувань серйозних, як ніколи. Волгін мав усі підстави лаяти себе за те, що виконання завдання затягнулося, що події так обернулися, що важко передбачити, чим вони закінчаться. Та з іншого боку, працювати без зв'язку майже неможливо. Ні з ким порадитися, нікого проінформувати.

Якщо навіть він, Волгін, більше ніколи не потрапить у банду, не побачить Козякова, то час, який він пробув тут, дарма не пропав. Йому відомий пароль. Це й мало і багато. Мало, якщо той, хто ховається в місті, щось підозрює і не прийде на місце зустрічі. Багато, якщо все буде гаразд… Тому що викрадення Козякова не було самоціллю. Він потрібен був живий, щоб дати відомості. Розповісти, хто ж справжній керівник бандитських зграй, хто постачив їх англійськими карабінами, патронами…

Цей пароль ниточка. А може, волосінь. А здобич не одірветься. І якщо тепер поводитись як належить і, купивши квиток на перший же швидкий поїзд, від'їхати в місто, то Каїров не стане сердитися, не скаже: «Підвів. Зірвав серйозне завдання». Правильніше, не сказав би. Коли б не це весілля…

Але весілля відбулося. Так, діти не відповідають за батьків. Нехай Анастасія Козякова — людина наївна й легковажна, та вона не злочинець… Ні, ні, ні! Й вона гарна. Й Кость Волгін кохає її. Він ніколи не кохав раніше. А тепер кохає. Та, слово честі, він не збирався з нею одружуватися. Слово честі!

Так, це важко довести… Тепер, коли він не привіз Козякова, зв'язаного по руках і ногах, із кляпом у роті… Можна гадати, що це так просто — зв'язати Козякова, немов немовля.

Кость дуже розраховував на весілля, коли дізнався, що воно відбудеться в домі Вороніна. Він був упевнений, що гості як слід нап'ються. Й коли вийти з любим тестем подихати свіжим повітрям, а потім ударити його по черепу маленьким, але таким важким браунінгом, що лежить у кишені куртки… Й тоді не велика проблема зв'язати його й покласти впоперек сідла. А за годину, навіть за півгодини можна втекти далеко…

І Костеві вдалося виманити Козякова з дому.

Холодний вітер шурхотів гіллям. І воно погойдувалося, наче в танку. Іній підбілив землю, і східці ганку, й поручні. Тихо іржали коні, прив'язані біля сарая. Теліпали хвостами, стріпували гривами.

Козяков сперся плечем на стіну, спокійний, задоволений. Дивився на Волгіна, попахкуючи цигаркою.

Волгін намацав у кишені пістолет. Узяв за дуло. Рукоятка досить важка, щоб звалити кого завгодно…

— Що ти хотів сказати мені, Аполлоне? — Голос Козякова був майже ласкавий.

— Я тепер не сам… Ми з Анастасією повинні втікати звідси, поки не настали морози.

Він повів ліктем, намагаючись вийняти з кишені пістолет і блискавично нанести удар. Але… Рипнули двері. П'яні голоси на мить стали голосними. Однак тут же знову стихли, наче віддалилися. На ґанку хтось залишився. Козяков смикнув плечима й пішов до ґанку. Волгін не рушив з місця.

— Що, Генріху, не п'ється?

— Треба їхати, — сказав Требухов.

— Аполлоне, залишаєшся тут.

— Я б з вами, — заперечив Волгін.

— Оце так зять… Від молодої дружини першої ж ночі втікати ладен! Залишаєшся до ранку… Воронін проведе тебе. Ми будемо на колишньому місці.

Усе так же не вщухав вітер. Грюкнули двері. Бандити виходили поодинці. З посмішкою бажали Волгіну добраніч.

Сідали на коней. Цокіт копит розчинявся в шумі вітру… Гори лежали довкола похмурими чорними плямами. Десь за ними був місяць. Він трохи підсвітлював. І тому небо було світліше, ніж гори. А гори здавалися ще непрогляднішими.

Стара прибирала посуд. Воронін дрімав, поклавши голову прямо на стіл.

— Іди, — стара кивком указала на двері, — хвилюється вона. Молоде діло, відоме…

Волгін зайшов у кімнату до Анастасії. Лампа була пригашена. На бильці стільця висіла білизна. Волгін засоромився й перевів погляд. Анастасія лежала в ліжку, повернувшись обличчям до стіни…

Раптом Требухов зупинився, подав знак рукою. Внизу по обмілілій річці рухався кінний дозор. П'ятеро вершників у будьонівках, з карабінами в руках. Передній підняв бінокль і довго розглядав схил гори. Потім він щось сказав товаришам. Вершники під'їхали до гори. Тепер кущі й дерева ховали їх.

Требухов шепнув:

— Треба втікати.

Скочили на коней…

Удень ховалися. В ущелині між скелями… Ввечері ще їхали майже дві години.

Нарешті коней прив'язали в кущах біля самшиту, єдиного на узліссі, тому помітного. Кілька кілометрів ішли до станції пішки. Вже посутеніло. Дорога була незнайома, осіння, студена, з липкою глиною і злежалим листям.

Паровозний гудок підказав, що близько станція. На порослій травою запасній колії стояло кілька товарних вагонів. У маленьких, під самим дахом, віконцях, блідло світло. Сохла білизна на незримих у темряві мотузках. Грала гармошка, одноманітно й зухвало. Й хтось танцював, здається, в крайньому вагоні, біля якого вже був збудований ґанок із нефарбованих дощок.

Жінка вийшла з вагона й сказала тому, хто залишився в теплі:

— Знімати треба. Волога… А як украдуть, тоді шукай вітра в полі.

Живуть ось люди: працюють, сплять, перуть білизну. А вітер сушить її. Добре. Все добре. Й гармошка грає. Добре. Отже, людям радісно.

Волгін і Требухов пройшли повз жінку. Вона глянула на них. Пильно чи підозріло, спробуй угадай.

Коли ступали по шпалах, Требухов сказав:

— Попоїсти б.

Метрів за тридцять зупинилися. Вздовж колії лежали гірки вугілля. Під ліхтарем, який висів на перекошеному стовпі, тупцював червоноармієць, тримаючи впоперек гвинтівку. Іскриста куля мерехтіла навколо лампочки. Волгін провів по обличчю рукою. Мокро. Мжичка була дрібною і липучою, наче туман.

— Доведеться в обхід, — з досадою сказав Требухов.

— Не заблукаємо?

— Язик до Києва доведе…

Але запитувати не довелося. Незважаючи на те, що було ще не пізно, на вулицях не зустрілося жодної людини. Требухов зорієнтувався по водонапірній башті, й незабаром вони стукали в потрібну хвіртку. Довго гавкав пес. Непривітно, хрипло. Потім вийшов хазяїн.

— Що хочете, люди добрі?

— Іще хвилина, і я пристрелив би твого пса! — роздратовано відповів Требухов. — Рано спати лягаєш, свояче.

— Удень не байдикуємо, — відповів хазяїн.

— Гас економимо, — підказав Требухов.

— Проходьте. — Хазяїн відчинив хвіртку, пропустив їх у двір. Сам вийшов на вулицю. Оглянувся. Нікого не було.

Усе це не подобалося Волгіну. Й передчуття не обмануло його. Тільки-но зайшли в теплу продимлену кімнату, як він звернув увагу на людину з коротким волоссям. Вона здалася йому знайомою. Стрижений і ще один, похмурий чоловік з великим підборіддям, сиділи за столом, у центрі якого світила п'ятилінійна лампа. На столі, застеленому чистою скатертиною, більше нічого не було. Стрижений, очевидно, теж упізнав Волгіна. Очі його неспокійно забігали, й він забрав руки зі столу, засунувши їх у кишені.

Може, це пастка? Може, все влаштовано Козяковим? Гаразд. Якщо Козяков запідозрив Костя, то навіщо такі складнощі? Хіба він не міг прикінчити його там, у горах? Резон. Остання розмова з Козяковим була особливою. Це була розмова тестя з зятем. І Козяков довірив йому таке, на що ні Волгін, ні Каїров навіть не розраховували. Прибувши в місто, Волгін повинен приклеїти на розі рибної крамниці (це біля нового колгоспного ринку) оголошення: «Колекціонер збирає старовинні медалі й монети, а також літературу з нумізматики. З пропозиціями звертатися: Головпошта, до запитання, Лазареву Юрію Михайловичу».

І все ж… Кость десь бачив цю пику. Але де, коли, за яких обставин? Небезпека бути впізнаним, розкритим наче підстьобнула його. Кость усміхнувся, спокійно сказав:

— Привіт, хлопці.

Стримані рукостискання, як завжди, між малознайомими людьми.

Требухов сказав:

— Годуй, дядьку. Голодні, як вовки.

Хазяїн сам накинув на стіл клейонку. Приніс соління, картоплю, сало. Пляшку з каламутним самогоном.

Випили. Волгін несподівано розімлів. Далося взнаки недоїдання. Зняв куртку, повісив її на цвях, забитий у стіну. Волгін тільки пізніше згадає, що в кишені куртки залишився пістолет. А зараз Кость думав про те: хто ж оцей стрижений? Хто?

Поїзд на Сочі прибував аж о четвертій ранку. Квитки починали продавати не раніш як за чверть години до відправлення.

Хазяїн запропонував перепочити.

Кость ліг на скриню в маленькій кімнаті з вікном, що виходило у внутрішній двір. Подушки не було. Кость поклав руки під голову й відразу згадав…

Стрижений! Точно! Кость був присутній на допиті, що вів Мироненко. В чому ж тоді підозрювали стриженого? Здається, в пограбуванні…

Немає сумніву, що стрижений теж упізнав Костя Волгіна.

Мало яку ніч Граф Бокалов проводив тепер під тим самим дахом. Каїров не радив йому спати вдома. Вважалося, Що Бокалов ховається від міліції, а отже, і його квартира під наглядом. Дружки по черзі водили Бокалова до себе. Це було не завжди зручно й, можливо, часом ризиковано, але бродяче життя дозволяло більше бачити і більше чути. А це для нього й було головне.

Бачити більше, чути більше…

Два дні тому Граф зустрівся з Каїровим на дров'яному складі в маленькій дощаній сторожці з одним-однісіньким вікном, яке ніколи не відчинялося. Каїров, як звичайно, був у цивільному одязі. Сіре пальто, шарф, м'який, з білої козячої вовни, кепка.

Слухав Графа не перебиваючи. Похвалив за спостережливість. Потім сказав:

— Мене дуже цікавить Варвара. Чи не зможеш з нею зблизитися, Вово?

— Якщо треба, я можу піти пішки в Америку, — запевнив Граф. — До Варвари значно ближче… Але… Левко Сивий неабиякий телепень. Він несерйозний і до того ж ревнивий…

— Якщо Сивий тобі вже не потрібен, — сказав Каїров, — ми надамо йому притулок в себе. Крадіжка гаманця…

— Гаразд, — сказав Граф. — Якщо Левко переселиться на «курорт», Варвара не стерпить самотності. І моя дружба може стати дуже доречною…

— Вирішено, — подав руку Каїров.

— Ні, Мірзо Івановичу, потрібні гроші на представництво. Відтоді, як я не займаюся справою, мій гаманець худий, мов березневий кіт.

— Ясно, Вово. Отримаєш гроші…

— Скільки?

— Для початку — п'ятсот…

— Вважайте, що Варвара в наших руках.

— Скажеш гоп, коли перескочиш. Слухай мене уважно, Вово. Варвара стала часто бувати в клубі іноземних моряків. Сам по собі факт не дуже значний, оскільки цей клуб приваблює багато шльондр. Але Варвара амурних знайомств з моряками не заводить. І рано йде з клубу. Й завжди сама… Дивно?

— Авжеж, — погодився Граф Бокалов.

— Треба з'ясувати, навіщо вона приходить. Зрозумів?

— Так.

— Дій.

Сутеніло о шостій годині. На початку дев'ятої Граф Бокалов пішов до Варвари. Він вирішив не їхати автобусом, а пройти пішки через Старий порт, піднятися до шосе, а там до будинку, де живе Варвара, палицею докинути.

Вечір був вітряний, сухий північно-східний вітерець віяв з кубанських степів. І в місті не пахло морем, а тільки трохи нафтою. І вулиці були безлюдні.

Бруківкою прогуркотів віз, потім проїхав чоловік на велосипеді. Тонкий місяць зігнувся над горою, і тіні біля парканів густішали нечіткі. Глуха огорожа судноремонтного заводу простягалась уздовж лівого боку дороги. Праворуч стрімка гора, тільки на самій першині перехоплена чагарником, притискувала до узбіччя дерев'яні будиночки, що дивилися з-під дранкових дахів одним-двома завішеними вікнами.

За огорожею робітники нічної зміни клепали, очевидно, обшивку судна. Гуркіт пневмомолотків змішувався з вереском лебідок, людськими вигуками.

Бокалов добре знав цих хлопців. Він і сам мало не пішов працювати на судноремонтний завод. Колька Інженер барвисто своє життя-буття розмальовував. Інженером його на вулиці хлопці прозвали. За кмітливість, за любов до техніки. А взагалі на заводі Колька слюсарем у складальному цеху… І Граф погодився піти до нього учнем, заяву написав. Але тут, як на зло, програвся майданщикам у «двадцять одно»… Майданщики, що крали на залізницях і в поїздах, були похмурі й злі. І строк для виплати боргу встановили три тижні. Тоді Бокалов ще не був зведений у ранг злодійського графа, й з ним можна було розмовляти на таких умовах. Бокалов зійшовся з двома дахівниками. Тягав з ними білизну з горищ: труси, простирадла, бюстгальтери… Збував здобич на барахолці. Одержував свій сармак — так на блатному жаргоні називалася доля… Потім познайомився з домушниками… Й уже місяців через два його стали величати Графом завдяки сміливості, ініціативі, кмітливості…

Нічого гріха крити, Бокалов не відразу зрозумів, куди веде доріжка, на яку він ступив. Усе це здавалося грою. Ризикованою, але цікавою. І було в цьому житті щось привабливе, але й таке, що засмоктувало, як болото… Перше відкриття — назад дороги нема — було особливо безвідрадне. Він став додивлятися до злодійської компанії. І подумав, що багато з хлопців, переважна більшість, за винятком двох-трьох закінчених кретинів, могли б стати людьми цілком корисними для суспільства…

Каміння робить бруківку схожою на шахівницю. Воно квадратне, але лежить не зовсім рівно. Й місяць освітлює його так, що один камінь блищить, наче змочений водою, а інший залишається темним, шорстким. І по камінню хочеться не ступати, а стрибати, як по «класиках».

Тим часом найбільше Графові хочеться довести справу, яку йому довірив Каїров, до гарного кінця. І почати нове життя.

Але хто це вже три квартали йде позаду? Граф зупинився, різко обернувся. Людина йшла прямо на нього. За силуетом та ходою можна було визначити, що це чоловік.

Чуттям чи інтуїцією, називайте як хочете, Бокалов раптом зрозумів, що в нього зараз стрілятимуть. І коли невідомий вийняв з кишені праву руку, Граф кинувся до стіни з надією, що тінь на якийсь час приховає його. Він притулився до стіни, широко розставивши руки, наче хотів обняти її, і пересувався боком, боком… Коліно вдарилось об виступ. І Бокалов зрозумів, що, можливо, доля дарує йому останній і єдиний шанс виграти поєдинок. Скочив на виступ, схопився руками за край стіни й перекинув через неї тулуб. Цієї ж миті, коли Граф іще був на стіні, перша куля, попавши в козирок, збила з нього кепку, друга чиркнула об край стіни, лишивши на цементі темну видовжену смужку.

Обтрусивши штани, Граф підняв з землі кепку й пішов до цеху — великої довгої споруди, в широких вікнах якої горіло світло.

— Володя? — В голосі юнака здивування. Ясно, що Колька Інженер чекав побачити тут кого завгодно, тільки не Бокалова.

— Він самий… — в'яло відповів Граф.

— Як же ти сюди потрапив?

— Професійна таємниця. Де у вас телефон?

— Телефон?

— Так. Я хочу викликати машину.

— Жартуєш.

— Серйозно. Покажи, де телефон. — Граф глянув йому у вічі.

І Колька не спитав більше нічого. Він провів Бокалова в кабінет начальника цеху. В цей час там уже нікого не бувало.

— Вийди, — сказав Граф. І набрав номер телефону Каїрова.

Іван Безпризорний сказав:

— Хлопці, я вам вірші нові прочитати хочу.

— Не час, — відповів Семен Лобачов, що тепер був за старшого.

Піддувайло заперечив.

— Може, до світанку ніхто й не об'явиться… Та й потім хтозна, чиї це коні.

— Баба надвоє казала, — підтримав Боря Кнут. — Мабуть, коні крадені. Й тут міліціонерові зручніше сидіти, а не нам, бійцям Червоної Армії.

— Багато говорите, — зауважив Семен Лобачов. І потім дозволив: — Гаразд, читай… Тільки неголосно…

— Вірш називається «Шабля»… — почав упівсили Іван Безпризорний.

Хмари розповзалися повільно й тихо, як розповзається промоклий папір. І з'явилися зірки, маленькі, наче ялинкові свічки. Й Семен Лобачов, який погано слухав Івана, дивлячись на небо, подумав, що третій десяток на землі живе, а вперше бачить, як зорі з-за хмар з'являються…

— Авжеж, — сказав Боря Кнут. — Будеш ти, Ваню, великим поетом. У столиці житимеш. А я до тебе проїздом навідуватися стану, на випивку позичати…

— Я серйозно, хлопці. Яка ваша думка?

— Моя думка гарна, — сказав Піддувайло. — Та я більше вітав би, якби ти анекдоти писав.

— А про кохання що-небудь є? — спитав Семен Лобачов.

— Йдеться, зрозуміло, про його Марію, — посміюючись без злості, уточнив Боря Кнут.

— Ліричних віршів у мене багато, — запевнив Іван Безпризорний. — Хоча б цей… «Я не знаю, як дівчину звати»…

— Тихіше, — підкинув гвинтівку Семен Лобачов. — Хтось іде…

Від дороги в бік узлісся їхали вершники.

Вікно світилося серед ночі. Й на долівці біля скрині лежав білястий квадрат, розсічений рамою, наче хрестом. Десь шаруділа миша. В суміжній кімнаті не спали. Й замкова дірка так само залишалася жовтою.

Волгін натягнув чоботи, сів на скриню, подумки лаючи себе останніми словами. Як же він міг схибити? Забути на гвіздку куртку з пістолетом у кишені! Може, ще не пізно пройти в суміжну кімнату.

За стіною розмовляли. Кость завмер біля дверей. Дослухався.

— Що я, маленький! Це точно, — говорив стрижений.

— А якщо плутаєш? — спитав Требухов. — Ти знаєш, хто він? Зять полковника.

— Все одно… Схожий на того лягаша…

Цокав годинник. Під ногами Требухова порипували дошки.

— Що будемо робити? Ну й задача, — буркотів Требухов.

Кость навшпиньках пробирається до вікна. Двостулкову раму з'єднує з наличником лише фарбований шпінгалет. Рух руки — й шпінгалет легко ковзає вгору. Стулки розходяться беззвучно.

Земля зразу затріщала під ногами. Й пес кинувся на ріг будинку. Та ланцюг був короткий. Пес гавкав, але дістати Волгіна не міг. А він уже біг через сад до огорожі. Перевалився через огорожу. Опинився на вулиці, Й кинувся вперед, шукаючи очима водонапірну башту.

Зорі стрибали над головою і мчали за ним навздогін. Повний місяць мерехтів праворуч за дахами. Він махав руками, наче бігун на дистанції, і піт котився по його обличчю. Але сорочка була тонка, холод легко проникав крізь неї. Між лопатками крижаніло, наче він притулювався до скла.

Чорні шпали виповзали йому під ноги. І він біг по шпалах, пам'ятаючи про вартового, що охороняв вугілля.

І коли вартовий вигукнув: «Стій! Хто йде? Стій! Стріляю!», Волгін зрадів, наче почув голос близької людини.

— Ти швидше, швидше викликай своїх! — підганяв він вартового.

А вартовий дивився на нього підозріло, наче на божевільного.

Розводящий тричі перепитав. Похитав головою. Але, може, все ж повірив, а може, просто шлях у караульне приміщення пролягав повз будинок, який займав уповноважений ДПУ. І розводящий зазирнув туди. Кравець виявився на місці.

Кравець здивувався. І не приховував цього.

А Волгін не знав, з чого почати. Не знав, що можна говорити, а що ні. Тому, поміркувавши, він сказав найпростіше:

— Я від Каїрова.

— «Два», — сказав Кравець.

— «Вісім», — відповів Кость. І про всяк випадок додав: — «Паризький швець».

Через сімнадцять хвилин на явку, де залишався Требухов, було здійснено наліт. Чекісти обшукали будинок, льох, горище, сарай і сад, але ні Требухова, ні стриженого, ні самого господаря знайти не вдалося. На кухні виявилися лише перелякана жінка й двоє заплаканих дітей.

Куртка Волгіна висіла на тому ж самому місці. Та іменного пістолета в кишені не було.

Волгін розповів Кравцю найголовніше, про оголошення з медалями й монетами. Й про телеграму, яку повинен дати на ім'я Вороніна, якщо все буде гаразд.

На роздуми часу було обмаль. Але і Кравець, і Волгін одразу зрозуміли, що найголовніше тепер — перехопити Требухова, не дати йому можливості зв'язатися з Козяковим. Тому що може існувати ще якийсь канал зв'язку, яким Козаков зуміє попередити того, хто в місті, про небезпеку. Й тоді відомості, добуті Волгіним, утратять усяку цінність.

Командир кавалерійського загону зробив правильно, влаштувавши засідку біля коней, знайдених на узліссі.

Однак коли Семен Лобачов підкинув гвинтівку й сказав: «Тихо. Хтось іде», це були не Требухов і його дружки… Це йшли Волгін, Кравець і кавалерист — командир взводу.

Варвара читала журнал «Вокруг света». Вона любила його. Тут друкувалися пригодницькі повісті, цікаві оповідання, переважно перекладні: про далекі моря і незнайомі міста, по яких мавпи гуляють так же вільно, як у нас кішки.

Варварі подобався цей журнал. І вона передплачувала його… Вона завжди робила все, що хотіла, без зайвих слів і галасу.

У кріслі було затишно. Світло настільної лампи лягало на письмовий стіл, етажерку, зелений пуфик і килимову доріжку неправильним колом — з химерним орнаментом по краях.

«Сонце спускалося за видноколо, освітлюючи червоним промінням яскраво-зелену поверхню Саргасового моря і Острів Загиблих Кораблів з його лісом щогл. Цей спустошений бурями, посічений часом ліс, його зламані сучки — реї, клапті вітрил, рідкі, як останнє листя, — все це могло б пройняти зневірою найжиттєрадіснішу людину. Але професор Людерс відчував…»

У двері постукали. «Матері сьогодні немає. Хто б це міг бути?» Годинник пробив раз. Варвара машинально глянула на циферблат: стрілки показували пів на першу. Й від свідомості, що вона сама й уже пізно, Варвара сповільнила ходу. Нерішуче зупинилася перед дверима. Їй стало моторошно, але лампочка в передпокої перегоріла кілька днів тому, й світло падало лише з тієї кімнати, до вона щойно читала журнал.

Стукіт повторився, вимогливий, голосний…

Варвара підняла защіпку, повернула ключ. Рипнули двері й попливли у півтемряву сходової площадки. На порозі стояв чоловік у низько насунутій на очі кепці. Варвара здригнулась, але… двері вже були далеко, й потягнути їх на себе неможливо.

Обличчя чоловіка здалось їй трохи знайомим. І хоч їй було страшно, так страшно, що хотілося плакати, вона нічим не видала свого переляку, навпаки, нахабно сказала:

— Алло, любий!

«Любий» холодно запитав:

— Сама?

Вона невизначено знизала плечима, гарячково міркуючи, що ж робити.

— Можна пройти?

— Я жду коханого, — про всяк випадок збрехала Варвара.

Чоловік увійшов у передпокій.

— Зачини двері, — сказав він.

— Зачини сам, — відповіла вона. — Я боюся темряви.

Вони зайшли в кімнату, де горіла настільна лампа. Чоловік запитав:

— Ти не дозволяєш мені залишитися?

— Це неможливо. Не терплю, коли чоловіки калічать один одного.

Варвара ще не могла його пригадати. Та він поводився так, нібито вже залишався ночувати в цій кімнаті. Сів у її крісло. Дістав пачку з сигаретами. Варвара охоче закурила. Кинувши швидкий погляд на пачку, поцікавилася:

— Закордонні?

— Вгадала.

Хвилину він випробувально розглядав її. Потім сказав:

— Ти мене пам'ятаєш, Варваро?

— Дурне запитання. Звичайно ж пам'ятаю, ти обіцяв на мені одружитись і відвезти в якийсь… Е… е… Скадовськ!

— Я ніколи не був у Скадовську.

— Це десь між Одесою та Севастополем.

— Можливо. Але я нічого не обіцяв тобі.

— Я не вірю обіцянкам.

— Ти велика розумниця, — поблажливо сказав чоловік.

І коли він сказав ці слова, вона згадала. Рік чи два тому він приносив у перукарню французькі лаки, помаду, пудру, одеколон. Він не торгувався, і всі залишалися ним дуже задоволені. А Варвара, поласувавшись на коньяк «Наполеон», запросила його до себе…

— Навіть найрозумніші жінки мріють вийти заміж, — відповіла вона.

— Правильно. Тим більше, що завжди можна розлучитися. Чи не так?

— Не пробувала. У мене все вийшло простіше. Мій чоловік опинився в тюрмі… Гаразд, ближче до справи. В тебе є що-небудь для продажу?

— Нащо так швидко? Мені приємно розмовляти з тобою на абстрактні теми. Ти молода й гарна… Тобі не місце в цьому місті. В Одесі ти була б королевою…

— Легко дарувати компліменти. Вони нічого не коштують. А гроші? Де я візьму гроші, щоб перебратися в Одесу?

— Гроші заробляють не тільки в ліжку.

— Я цього не знала, — глузливо заперечила вона.

— Ти так само ходиш у клуб моряків?

— Не здихати ж мені з нудьги.

— Сьогодні не пішла?

— Я ходжу не щодня. До речі, сьогодні понеділок, а по понеділках клуб не працює.

— Я знаю. Тому хочу попросити тебе про одну послугу.

Вона смикнула плечима. В неї була така звичка. Може, ця звичка замінювала посмішку. Може, слова, які вона не змогла б так швидко дібрати.

— У середу передай цю книгу моєму другові. Ви зустрінетеся з ним у клубі моряків.

Чоловік вийняв з-під пальта книгу. Варвара прочитала на бурому корінці: «Граф Монте-Крісто».

— Як звати твого друга?

— Не має значення. Він сам підійде до тебе. Ти чекатимеш на нього в більярдній кімнаті й триматимеш книгу на колінах, розкриту на тринадцятій сторінці…

Вона скривилася.

— Не бійся… Все нормально. Я думав це зробити сам. Але ми стоїмо в цьому порту тільки сімнадцять годин замість обіцяних трьох діб. Якщо він не прийде в цю середу, жди наступної…

— Дурну знайшов… — відповіла Варвара. — Буду я, мов ідіотка, таскатися на танці з книгою.

Діставши з кишені гаманець, чоловік відрахував три сотенні й поклав на стіл поряд з книгою.

— Це аванс… Потім одержиш іще стільки. Як бачиш, робота не фізична й для здоров'я не шкідлива. Згодна?

Варвара мовчки кивнула. Однак, наче торгуючись, сказала:

— За нинішніми цінами це не такі вже великі гроші.

— Більші, ніж твоя зарплата, до речі, — резонно зауважив він. Але все ж поліз у кишеню за гаманцем і додав іще сотню.

Вона зачинила за ним двері й кілька хвилин стояла нерухомо, затиснувши долонями рот, готова кричати від страху.

Припікало сонце. Воно визирнуло зовсім недавно, пекуче опівденне сонце. Й легкий серпанок тремтів над землею і над деревами, тому що й земля, і дерева, й опало листя ще блищали вологою. А вітру не було. Й тільки птиці гойдали віття, коли сідали на нього. Віття піддавалося, мов гума м'яча під пальцями дитини. Й краплі надали на землю, яскраві, наче шматочки сонця.

У темних калюжах, мілких, наче блюдця, лежало листя, над яким сюрчали коники, зелені — завбільшки мов палець, коричневі, мов квасоля. Випурхнув метелик з довгими стрілоподібними крильцями в чорну смужечку й довго кружеляв над Волгіним, поки він Не зліз з коня й не повів його за вуздечку.

Щебінь повз під ногами. Та кущі чітко трималися за землю, встаючи на шляху щебеню. І лиш окремі камінці з тихим шерехом скочувались униз.

Схил, яким спускався Волгін, був одкритий. І Кость, і його кінь могли послужити чудовою мішенню, коли б хтось захотів зустріти їх пострілом. Трохи заспокоювало, що до Лисої гори ходи більше години. А засідка в лощині здавалася малоймовірною, оскільки будь-яка група людей, навіть найменша, ризикувала бути поміченою згори.

Невідоме ждало внизу, за тим схилом. Воно не лякало, а просто сковувало думку. Й часом Кость почувався безпорадним, наче стрілець із зав'язаними очима.

Явка біля Лисої гори була останньою зачіпкою, спроможною повернути Волгіна в загін Козякова. Та повертатися можна, лише випередивши Требухова.

У лощині ледь-ледь тягло вогкістю. Дзюрчав струмок, звиваючись поміж моховитим камінням. Кінь опустив голову. Торкнувся губами води. Форкнув. І став жадібно пити… Кость присів, зачерпнув пригорщу води. Вона була прозора й холодна. Й зуби зводило від неї. Та пити було приємно.

Поплескавши коня по крупу, Кость повів його далі. Правий берег геть заріс чагарями, але перебиратися назад, на лівий бік по слизькому булижнику не хотілося. Струмок дзюрчав… Розмірено й монотонно. Й дзюрчання трохи дратувало й насторожувало Волгіна, тому що заглушало кроки. Й свої, і чужі…

Зустрівся кущ кизилу, великий, розлогий. Ягодами всіяна земля. Але й на вітті ще багато плодів. Чорно-червоних! Кость дивувався терпкому й водночас солодкому смаку перестиглого кизилу, що пах диким лісом. Руки стали чорні й липучі від соку…

Але ось знову мовчать над головою дерева. Й небо рідшає за ними. Знову задушливе й нерухоме повітря. І набридла мошва кружляє над гривою коня. На цій останній прямій можна змусити коня бігти жвавіше. Тільки чи треба? Кілометра через півтора Лиса гора виросте перед ним, загороджуючи горизонт, наче єгипетська піраміда. А на відкритій місцині потрібно скакати чимдуж. Скакати, наче в атаку. Навіть страшніше, тому що в атаку поодинці не ходять…

Кінь сам зупинився. І Кость, не чекаючи цього, подався корпусом уперед. Тривожне іржання, нашорошено підняті вуха. Й раптом чийсь стогін…

Якби життя було довго, як ті дороги, що він не встиг пройти. Якби йому лишалося бачити небо, слухати вітер, дихати і боротися більше, ніж сімнадцять годин, Кость Вол-гін часто згадував би цю хвилину, коли він зістрибнув з коня. І в придорожніх кущах побачив Анастасію. Сліди крові. І свій браунінг, маленький, але важкий, що вона стискала в руці.

Він уже не думав про те, як Анастасія опинилася тут, на дорозі до гори Лисої. Він зрозумів головне: Требухов випередив його…

Жінка, перев'язана хусткою хрест-навхрест, викопувала бульби жоржин. Дбайливо складала їх у плетену забруднену корзину. Неширока, метрів півтора, смуга довкола газону перед входом у клуб моряків, що ще тиждень тому біліла живими квітами, тепер була перекопана. Жінка вже закінчувала роботу, коли оперативний уповноважений Золотухін з'явився на набережній.

Утиснута в море гора чорніла, наче вирубана з вугілля. Хвилі переливалися відблисками — жовтими поблизу, а біля горизонту рожевими. Сонце сідало.

Побачивши Золотухіна, жінка зібрала бульби, взяла корзинку й зникла.

Настала черга Золотухіна. Він поставив мольберт, дістав фарби.

Світло змінювалось, і тіні зникали. Швидко й помітно, наче слід води на гарячому піску. Скреготіли лебідки. Вода омивала палі обвітреної пристані, до якої пришвартувався брудний, наче бродяга, суховантаж. На його кормі майорів прапор, тепер малиновий, тому що захід був дуже яскравий, і справжній колір прапора Золотухін не міг визначити. Вздовж набережної, наче віспою, зритою сонцем і сіллю, сиділи рибалки: з десяток хлопчиків і менше — дідусів. Вудлища звисали над водою. Та риба ловилася погано. До речі, Золотухін не мав можливості весь час спостерігати за рибалками. Значно більше його цікавили люди, які заходили в клуб моряків і виходили звідти.

Незважаючи на то, що вихід у клуб моряків був вільний, місцеві жителі зрідка приходили сюди. Коли сутеніло, біля клубу з'являлися дівчата певної категорії. Вони знайомилися з моряками, своїми й чужоземними, тут же, у скверику.

Клуб моряків працював щоденно, крім понеділка. Це був гарний триповерховий будинок з великими концертним, більярдним, танцювальним залами, рестораном, де за бони чи за долари, фунти, марки продавалися найвишуканіші страви й напої.

Золотухін одразу помітив Варвару. Граф Бокалов напередодні познайомив їх, назвавши Золотухіна своїм добрим корешом. І Варвара заспокоїлася, зрозумівши, що в клубі моряків вона буде не сама, що там будуть її друзі, яких вона, може, так ніколи й не впізнає. Адже навіть з Золотухіним вона повинна поводитись, як з зовсім незнайомою людиною.

Тієї ночі, коли непрошений візитер доручив їй передати книгу «Граф Монте-Крісто», Варвара не лягала спати. Вона сиділа в кріслі. Пила холодну каву й гортала «Графа Монте-Крісто», але жодних слідів тайнопису чи якогось шифру не знаходила.

О третій годині ночі — знову стукіт у двері. Довго не відчиняла, дослухалася. Нарешті впізнала голос Графа Бокалова, який лаявся за дверима. Зустріла його, як рідного. Й виклала все одним подихом.

Граф нахмурився:

— Вскочила в халепу ти, Варю. Одна річ — зламування квартир, кишенькові крадіжки, інша — шпигунство. За шпигунство — стінка.

Варвара плакала й просила виручити. Тоді Граф сказав, що він зараз піде на якийсь час і щоб вона, крім нього, Графа, нікого в квартиру не впускала ні з якого приводу.

Граф повернувся хвилин через тридцять, які здалися їй роком, разом з Золотухіним. Варварі пояснили, що вона має робити і як поводитись.

…І ось тепер Варвара йшла неквапно. Дуже плавною і граціозною ходою. Одягнута в світле коверкотове пальто, з чорною газовою хустинкою на волоссі. В правій руці, зігнутій у лікті, вона несла книгу, притискаючи її до грудей.

Хтось із подружок привітався з манікюрницею. Вона кивнула. Тоді потягла на себе бронзову, начищену до блиску ручку на дверях і зайшла в клуб моряків.

Фойє блищало паркетом. Сходи з білого мармуру, що вели на другий поверх, були вкриті широкою темно-бордовою доріжкою з голубими смугами по краях. Зігнуті канделябри мерехтіли на стінах, наче свічки.

Гардероб містився у напівпідвалі. Варвара здала пальто. Поправляючи волосся, поклала книгу на столику біля дзеркала.

Якийсь чоловік зупинився за її спиною. Вона бачила лише блискуче від бриоліну волосся і ніс з великими ніздрями.

Чоловік масно посміхнувся:

— Ладен сперечатися, що книга, яку ви читаєте, найзахопливіша в світі.

— Не знаю, — відповіла Варвара. Вона справді не знала, що це за книга. Вона її не читала і нічого про неї не чула. Точніше, туманно пам'ятала, що розповідали ще в дитинстві подружки, які читали цю книгу.

— Цікавлюся назвою, — сказав чоловік.

— «Граф Монте-Крісто».

— О-о… Цікаво. Ми ще побачимося! — кинув чоловік. І гукнув до когось: — Розо Карлівно, хвилинку…

У більярдній плаває цигарковий дим. На зелених столах кулі, жовті і блискучі, наче налиті яблука.

Вигуки. Розмова. Розмовляють і по-німецькому, і по-французькому, і по-англійському. Та Варварі все одно. Вона не знає іншої мови, крім російської. Вивчала в школі німецьку: фатер, мутер, кіндер… А більше не пам'ятає.

Вона сидить, закинувши ногу на ногу, в костюмі з м'якої вовни, свіжа й приваблива. Й очі в неї гарні, задумані. Й вона не читає книжку, а думає про щось своє, напевно, дуже важливе й дуже далеке… Книжка вже півгодини як відкрита на одній і тій же сторінці — тринадцятій.

А в танцювальному залі грає музика. Швидка мелодія. Називається «Ріо-Ріта».

Темношкірий у салатовому піджаку й картатих штанах підходить до Варвари, люб'язно розкланюється. Щось каже. Напевне, запрошує до танцю.

Вона не менш люб'язно відмовляє. Темношкірий посміхається, оголюючи зуби. Вони в нього звичайні. Й просто здаються великими.

Варвара терпляче слухає музику. Фокстроти, танго, вальси… Й раптом їй стало не по собі. Хоча ніхто не звертав на неї уваги. Й навколо більярдного столу чоловіки сперечались і навіть розмахували киями, наче шпагами. А стеля так само голубіла від диму. Але у Варвари серце завмирало, наче вона плигала з великої висоти. Давалася взнаки втома, викликана безсонням вночі. Не випадково, збираючись у клуб моряків, Варвара більш ніж годину провела перед дзеркалом: розтирала обличчя кремами, пудрилася, вкладала волосся…

Золотухін сказав, що, коли ніхто не підійде до неї і не поцікавиться книгою, вона повинна перебувати в більярдній доти, поки не заграють танго «Бризки шампанського».

Укотре Варвара перечитувала початок другого розділу: «Новина про прибуття «Фараона» не дійшла ще до старого, який, вибравшись на стілець, тремтливою рукою поправляв красолі та ломоноси, що обвили віконце. Раптом хтось обхопив його ззаду…»

Підсідає череватий іноземець. Маленькі очиці за випуклими окулярами в позолоченій оправі. Оцінююче дивиться на ноги Варвари. Щось бурмоче гугняво, простягує панчохи.

Панчохи, звичайно, гарні. З чорного шовку. Й восени і взимку такі панчохи були б до речі. Але Варвара не має права їх брати. Та й черевань їй противний. Нехай про неї думають що завгодно, та вона ще ніколи не опускалася до того, щоб лягти в ліжко з людиною, яка їй не до вподоби.

«Новина про прибуття «Фараона»…»

«Новина про прибуття «Фараона» ще не дійшла…»

Ось і знайома мелодія «Бризки шампанського». «Чому бризки? Чому?..»

Варвара підвелась і перетнула танцювальний зал, в якому кружляло всього лише кілька пар. У роздягальні вона впритул зіштовхнулася з повною, дуже нафарбованою дамою, яка, побачивши в руці у Варвари книгу, голосно вигукнула:

— Я давно мріяла про цей роман! Любонько, ви не залишите мені його почитати?

Не встигла Варвара щось відповісти, як жінка вже потягнулася за книгою.

— Будь ласка, — відповіла Варвара.

— Чудово. Я поверну, як тільки побачу вас тут.

— Розо Карлівно! — гукнула даму гардеробниця. — Вам цілий вечір дзвонить якийсь чоловік. А я ніде не можу вас розшукати.

Граф зустрів Варвару біля виходу. Без жодних осторог сказав:

— Проведу тебе.

Вона відповіла:

— Це можна?

— Треба, — відповів він.

Ніч була тиха. Дорога видавалася білою, немов вибіленою вапном. Сади потопали в темряві. Але верхівки дерев теж були білі, мов дорога. Світив місяць. Великий, повний…

Увесь вечір Каїров не виходив із свого кабінету, та все, що відбувалося в клубі моряків, було відоме йому до найменших дрібниць. Телефон дзвонив кожні п'ять-десять хвилин. На жаль, перші півтори години не принесли нічого втішного. Й раптом:

— Варвара передала книгу піаністці Розі Карлівні. В момент передачі книга не була розкрита на тринадцятій сторінці. Й Варвара була в гардеробній, а не в більярдній. Зараз Роза Карлівна грає на роялі у блакитній вітальні. Книга лежить поруч на столику.

— Продовжуйте спостерігати… І з'ясуйте, з якого телефону її увечері запитував чоловік.

Каїров повернувся, не підводячись зі стільця, і простяг руку в одкритий сейф, що стояв за спиною. Він вийняв із сейфа тоненьку папку тютюнового кольору, на лицьовій стороні якої був наклеєний папірець і чорним чорнилом виведено: «Георгець Никодим Харитонович».

Розкрив папку. На першій сторінці фотографії: похмуре, видовжене обличчя, шия з кадиком, нахабні, без вій, очі.

Не міг стриматися Каїров, посміхнувся. Він узагалі рідко посміхався на службі.

Механік судна «Сатурн» Георгець Никодим Харитонович. Це була чи не перша велика удача. Граф Бокалов виправдав себе. А Варвара, спостережлива пройдисвітка, докладно виклала усний портрет незнайомця, що вручив їй книгу. Не складало труднощів зв'язатися з начальником порту й з'ясувати, які судна вийшли в море в ніч з понеділка на вівторок.

Виявилося, що між суботою та вівторком тільки один суховантаж «Сатурн» швартувався в порту. Він стояв біля пристані рівно сімнадцять годин і вибув у Новоросійськ у вівторок на світанку. «Сатурн» був приписаний до місцевого порту. У відділі кадрів Каїров досить-таки легко розшукав фотографію, що збігалася з прикметами людини, яка приходила до Варвари.

Золотухін показав фотографію манікюрниці, й вона без вагань пізнала незнайомця.

Кнопка височіла над зеленим сукном столу, наче маленька горошинка. Каїров натис її. Двері відчинив співробітник. Мовчки зупинився біля порога, ждучи наказу.

— Приведіть заарештованого.

… Чоловік горбився. Й обличчя його було неголене. Він сів на запропонований стілець і, мружачись од яскравого електричного світла, дивився на зашторене вікно.

— Георгець Никодим Харитонович, — сказав Каїров.

Чоловік кивнув.

— Рік народження тисяча дев'ятсот перший.

Знову кивок.

— Уродженець міста Одеси.

— Так.

— Національність?

— Родичів не пам'ятаю. Вважаю себе росіянином.

— Запишемо: росіянин. Освіта?

— Самоосвіта. Юнга. Учень механіка. Після цього механік.

— Літературу любите?

Георгець відповів не дуже впевнено:

— Люблю.

— Книги яких авторів любите читати найбільше?

— Товаришів Пушкіна, Лермонтова…

— Що ж ви читали товариша Лермонтова?

Мовчанка.

— Забули?

— Так. У мене погана пам'ять на назви.

— У вашому віці!

— А що вік? Не вік людину робить старою, а життя.

— І все ж дивно, — заперечив Каїров. — Твердите, що шанувальник російських класиків, і не можете згадати жодної прочитаної вами книги.

— Про золоту рибку пам'ятаю… І ще «Бородіно»…

— Це вже краще. А скажіть, книги товариша Дюма ви любите?

— Не знаю.

— Дивна ви людина. Може, й роман «Граф Монте-Крісто» не читали?

— Не читав.

— Ви схибили. Я на вашому місці неодмінно б прочитав цю захоплюючу книгу, перш ніж передавати її манікюрниці Варварі.

— Я нікому нічого не передавав, — швидко відповів Георгець і насупився.

— Може, ви й з манікюрницею Варварою не знайомі?

— Не знайомий.

— Що ви робили в понеділок, у ніч з двадцять другого на двадцять третє листопада? — запитав Каїров. — Відповідайте швидко. Чи не пам'ятаєте?

— Не пам'ятаю, — кинув Георгець.

— Навіть малолітні злочинці брешуть спритніше.

— Двадцять другого ввечері я був на березі. Випив вина. Потім познайомився з жінкою і пішов до неї. З берега повернувся о другій годині ночі. Можете запитати у вахтового.

— Прізвище жінки й де вона мешкає?

— Я не питаю прізвищ у випадкових знайомих. А живе вона в залізничному місточку. Де точно, не пам'ятаю. Був напідпитку.

— Як звати жінку?

— Тоня.

— Георгець, ви знову брешете. Й знову це помітно. Я, зрозуміло, знаю, де ви були й що робили двадцять другого листопада. Та хочу допомогти вам. Мені здається, ви людина, яка заплуталась. Але ви не ворог. Нам відомо, що ви спекулюєте дріб'язком, іноді навіть контрабандними товарами. Вас давно варто заарештувати. Це допомогло б вам стати на чесний шлях. Однак історія, в яку вас заманили зараз, не кримінальний злочин. Вона має інше визначення — шпигунство на користь іноземної держави.

Георгець зблід як полотно.

— Ви недурна людина. Й знаєте, що шпигунство в нашій країні карається суворо. Якщо ви допоможете слідству, це буде взято до уваги при винесенні вироку.

— Що я повинен робити? — запитав Георгець.

— Розповісти, хто, де й коли передав вам книгу «Граф Монте-Крісто».

— У мене ніколи не було такої книги.

— Ви забули. — Каїров торкнувся кнопки дзвінка: — Вважаю, у вас буде час подумати. Ви згадаєте все. А завтра вранці ми зустрінемося знову. Розумної ночі, Георгець.

Конвоїр відвів механіка «Сатурна», й Каїров залишився сам.

Подзвонив Золотухін. Сказав, що Роза Карлівна благополучно прибула в свій дім. Кімната, яку раніше займав Мироненко, тепер здана молодятам. У них маленька дитина. Вона чимось хворіє. Весь час плаче. Роза Карлівна заходила до квартирантів. Очевидно, рекомендувала викликати лікаря. Тому що квартирантка тут же одяглась і вийшла. Роза Карлівна проводила її до хвіртки. Запевнила: «Гарний лікар. Старої школи. Пошліться на мене, й він прийде неодмінно».

Каїров сказав Золотухін у, щоб той продовжував спостерігати.

Потім принесли дві шифровані телеграми з Ростова. В першій повідомлялося, що вбитий у вересні Бабляк Федір Остапович розшукується саратовською конторою «Заготсировина» у зв'язку з крадіжкою великої суми грошей. Друга телеграма була дуже важливою. Вона мала повідомлення, які Вол гін устиг передати Кравцю.

«Отже, так, — ходив по кабінету Каїров, — убивство Бабляка не має політичних мотивів. Можливо, не має. Зустріч Бабляка й Хмурого, зафіксована на фотографії, могла бути чисто випадковою. А Хмурий пристрелив Бабляка, очевидно, з метою пограбування. Припустімо, так… Але куди ж Хмурий дів гроші? Не міг же він передати їх Ніздрі у вигляді валізки з речами? Малоймовірно… Але доведеться сполохати Ніздрю, зробити обшук».

Справи йдуть добре. В руках Каїрова три нитки. Георгець. Роза Карлівна… «Колекціонер збирає старовинні монети й медалі…»

Це вже ціла мережа. Й рибі важко буде з неї вирватись, якою б великою вона не була…

Об одинадцятій знову подзвонив Золотухін. Сусідка привела… лікаря Челні.

Ну й Челні. Восьмий місяць працює в карному розшуку, а приватною практикою займається, наче земський лікар. Треба поговорити з ним офіційно.

— Стежте за Розою. Не спускайте очей із її будинку.

Через чверть години Золотухін доповідав:

— Лікар Челні пішов. Роза Карлівна жалілася печінку.

— Він тебе бачив?

— Так. Привітавсь. І запитав, що я тут роблю. Я відповів: вона запізнюється на побачення.

— Ох, Челні! Я ж заборонив йому підробляти на стороні.

Після цього він узяв чистий аркуш паперу. Й став писати оголошення: «Колекціонер збирає старовинні медалі й монети…»

Біля Лисої його ніхто не ждав. Проте сліди копит і запах кінського гною свідчили, що годину чи дві тому тут були два вершники, які поспішно від'їхали на південний захід, можливо, налякані саме пострілами.

Анастасія продірявила Требухова в чотирьох місцях. Але в нього ще вистачило сили схопитися на ноги й пробігти метрів десять. А потім він спіткнувсь і покотився під гору. Й Волгін випадково побачив тіло, яке застряло в кущах, коли метався в пошуках води, надіючись привести Анастасію до пам'яті.

Требухов був мертвий. Але його розплющені очі здивовано дивилися на землю, наче ніколи не бачили її раніше.

Хвилин через п'ятнадцять Анастасія опритомніла. Вона дивилася на Костя з якимсь диким здивуванням.

— Яке щастя, що ти жива, — сказав він.

Вона мовчала.

— Тобі треба помитись. І ти мені про все розкажеш…

Вони разом знайшли струмок, і вона попросила його відійти. Роздягнувшись наголо, обмилася холодною водою. Вернулася від струмка розчервоніла. Й було помітно, що білизну вона одягнула на мокре тіло.

— Що сталося? — відразу спитав Кость.

Анастасія відповідала плутано, хвилюючись. Але він зрозумів таке…

Рано-вранці в дім єгеря Вороніна з'явився Требухов. Він сказав, що Аполлон зовсім не Аполлон, а співробітник карного розшуку. Воронін був на пасіці. Але Требухов не став його ждати. Й звелів Анастасії швидко зібрати необхідні речі й іти з ним.

«Куди?» — про це Анастасія спитала, коли вони вже були у лісі.

«До батька», — відповів Требухов.

«Я хочу до бабусі. В Москву. Покажіть мені дорогу…»

«Я не знаю до Москви дороги».

«Тоді я знайду її сама, — рішуче відповіла Анастасія і звернула на ту дорогу, де й знайшов її Волгін.

«Вернися, — зупинив її Требухов. — Ти знаєш, хто твій батько?»

«Здогадуюсь…»

«Отож-то… Тебе судитимуть, якщо затримають. Більшовики не визнають церковних шлюбів. І те, що ти спала з їхнім агентом, не допоможе тобі».

«Негідник! Мені байдуже, хто він — співробітник карного розшуку чи рибоконсервного заводу… Він мій чоловік. І я люблю його».

Тоді Требухов накинувся на неї. Повалив на спину. Але… з кишені випав пістолет Костя… І Анастасія вистрелила чотири рази…

— Це правда, що казав Требухов? Як тебе звати — Аполлоном чи…

— Костем. Ти дуже розчарована?

— Нехай Кость. Але я хочу знати всю правду. Я повинна знати правду… — наполегливо сказала Анастасія.

— Уся правда в тім, що я тебе кохаю.

— А ти… Ти маєш на це право?

— Я не знаю, що таке право на кохання.

— Але чому ти не сказав про це тоді, вночі? Ти не вірив мені? Ти думав, що я здатна тебе зрадити?

— Я не міг.

— Що ми робитимемо тепер?

— Повертаємося на станцію. У нас є кінь. І ми дістанемося до ранку… Дружина Вороніна чула, що говорив Требухов?

— Так. Вона перелякалася…

— У мене є шматок хліба. І я знаю, де росте кизил. Там пообідаємо.

— Мені не хочеться їсти. Зовсім не хочеться. Як усе заплуталося! Батько й ти! Він уб'є тебе, якщо впіймає?

— Або я його, або він мене…

— Це жахливо! Чому все так складно в житті?

— Пам'ятаєш у Кіплінга «Мауглі»?.. Там тигр-людожер…

— Пам'ятаю.

— Твій же батько позбавив життя людей більше, ніж тигр Кіплінга… Сім'ї вирізував. Дітей малолітніх не милував…

— Це жахливо! — повторила Анастасія.

— Сідай на коня, — сказав він. — Було б непогано завидна вибратися з цих хащів.

… Вони рухалися решту дня, вечір і більшу частину ночі. Потім відбулася зустріч.

Силует вершника майнув на тлі неба, світлішого, ніж гори й ліс, — Волгін сказав Анастасії, що це полковник Козаков. Він сказав, що пізнав би полковника з будь-якої відстані і вночі, і вдень, тому що той навчався верхової їзди в імператорському Олександрівському ліцеї і сидів у сідлі артистично.

Цокіт копит долинав знизу. Можна було здогадатися, що вершник уже вибрався з ущелини й гірською дорогою, на якій із труднощами змогли б розминутися двоє коней, піднімався сюди, до дуба, де стояли Анастасія і Кость.

Глухо скрикнув великий птах. Одлетів у піч, розсікаючи повітря чорними крильми.

— Це точно Козяков, — тихо сказав Волгін.

— Заховаймося, — прошепотіла Анастасія.

— Нехай ховається він. Ми в себе вдома. Ми тут господарі.

Анастасія пригадала, що в неї у кишені пальта лежить пістолет чоловіка. Вона опустила руку в кишеню, щоб передати Костянтинові особисту зброю. Але тут же побачила в правій руці Волгіна інший пістолет.

Кінь Волгіна раптом заіржав. Козяков зупинив свого коня.

— Руки вгору! — вигукнув Кость і ступив назустріч полковникові.

Але в цей час за його спиною пролупав постріл. Волгін упав плнском. І навіть не скрикнув.

Здригнувся кінь під Козяковим, піднявся на задні ноги. Ледве втримався в сідлі полковник.

— Не страхайтеся, пане полковнику… — З-за дуба вийшов єгер Воронін з рушницею напереваги.

— Кого це ти заспокоїв, Сергію Івановичу? — спитав Козяков, зіскакуючи з сідла. Та, не діждавшись відповіді, раптом упізнав Анастасію і кинувся до неї. — Анастасіє! Боже милосердний! Я не сподівався тебе знайти!

— Що ви наробили? — видихнула вона. — Що наробили? Ви вбили його! Негідники, бандити!

— Заспокойся, дочко. Заспокойся.

— Це Аполлон, — сказав Воронін. — Вони вже тут майже півгодини відпочивали.

Отямившись від раптового пострілу, Анастасія підбігла до Волгіна. Впала поряд з ним на коліна й припала обличчям до його голови. Куля, напевно, влучила в потилицю. Волгін був мертвий. Але кров іще не охолола.

— Знайшов? — спитав Козяков у Вороніна.

— Так. Ціле-цілісіньке. Тільки перекласти в щось треба. Незручно волочити в горщику…

— Придумаємо. Де золото?

Єгер повернувся, щоб іти до дуба, й уже ступив кілька кроків, коли підвелась Анастасія, швидко наблизилася до Вороніна й вистрелила в те місце, де комір кожуха облягав шию. Після цього вона повернулася до батька:

— А тепер твоя черга…

— Анастасіє! Не смій!

— Не підходь…

— Анастасіє, Воронін приніс золото. Ми сьогодні ж втечемо звідси. Поїдемо туди, куди я обіцяв…

— Не підходь!

— Я не рухаюсь! Це тобі просто здається!

Але вона вистрелила все одно…

Ех! Тільки все це привиділось Анастасії. Привиділося, наснилося. Бувають же сни, схожі на дійсність.

Це, звичайно, добре, що не сталося нічого страшного. Непоправного. Що заснула Анастасія, просто заснула.

Волгін та Анастасія справді йшли день, вечір і більшу частину ночі. Більшу частину, та не цілу ніч. Тому що йти цілу ніч у Анастасії не було сил. И вони зробили привал біля забутого куреня, з якого ще не облетіло зморщене, як гармошка, листя.

І коли Анастасія розплющила очі, то зрозуміла, що вони з Костем не самі. Довкола стояли коні й люди… Потім вона почула батьків голос… І перелякалася за Костя…

Але Козяков іще не зустрічався з Вороніним. Нічого не знав… І він, очевидно, спитав Костя, чому вони тут. І Кость щось сказав…

Коли Анастасія прокинулася, то всі вже дуже квапилися. Козяков сказав їй, що зустрілися вони до речі. Й поневірятися їм лишилося недовго. Він угадав, наче дививсь у воду. Але звичайно, вкладав зовсім інший зміст у свої пророцтва…

Сіли на коней. Анастасія їхала поряд з Волгіним. Настав уже ранок. Гарний ранок. Але раптом попереду вигукнули:

— Червоні!

А потім почалася безладна стрілянина. Кінь поніс Анастасію, і Волгін ледве наздогнав її. Схопив коня за вуздечку.

А кулі шипіли й свистіли. Й кора відскакувала від дерев, і білі тріски теж. Спалахи пострілів миготіли, наче хтось розмахував жовто-червоними квітами. А потім упала одна людина, й інша лежала на землі з розбитим до крові обличчям.

Козяков підтягнув кулемет. Кулемет «максим». Поставив на дуже гарне місце, а червоні лишалися внизу, й прошити їх з кулемета було дуже зручно. Козяков сам ліг за кулемет. Бризнуло полум'я. І люди внизу наче почали спотикатися. Тоді Волгін, розпалений боєм, вигукнув:

— Відходь, отамане, я прикрию.

Козяков кинувся до коня. Прокричав:

— Аполлоне, ми підтримаємо твій відхід вогнем! Дій!

Кость ліг за кулемет, а козяковці скочили на коней і кинулися в гори… Але коли вони від'їхали метрів на сто, Волгін розвернув кулемет і став стріляти їм услід. І вони падали, й кричали. Й важкі коні летіли через голови, ламали хребти, ноги…

Стріляли згори й знизу.

Анастасія лежала поряд з Волгіним і стріляла в бандитів із пістолета. Й куль було більше, ніж бджіл у вулику. Й спробуй дізнайся, чия куля знайшла Костя Волгіна. Спробуй дізнайся!

Кость, звичайно, бачив, як випав з сідла прошитий чергою полковник Козяков. А що він іще бачив, ніхто не знає…

… Уранці кавалерійський дозор затримав молоду дівчину з божевільними очима. Вона стискувала в руці браунінг і пробувала стріляти. Та патронів в обоймі більше не було…

Золотухін стояв біля тополі, що росла на вигині вулиці. Звідси йому було видно будинок Рози Карлівни, точніше, верхню частину будинку й хвіртку, тому що високий фундамент і східці ґанку прикрили троянди, що обплели паркан. Й хоча троянди уже не цвіли, їхні кущі були досить густі, щоб робити невидимими з вулиці подвір'я і нижню половину будинку.

Після опівночі Золотухін підійшов до огорожі впритул. Тепер він міг краще розгледіти будинок і доріжку, що пролягала між будинком і палісадником. Тиша. Навіть чути, як маневрують паровози, хоча залізничне депо неблизько… А на годинник краще не дивитися. Час тягнеться повільно. Так повільно, наче дрімають годинникові стрілки, наче вони також втомилися за день.

І раптом Золотухін розрізнив звук… Наче скрипнули двері, тужливо, протяжно… Чи здалося?

Безшумно й легко (вже така в нього хода) Золотухін іде до хвіртки. Відсуває защіпку. Двір викладений камінням, різним за розмірами та за формою. Звичайним, випадковим камінням. Золотухін чіпляється за один камінь носком черевика й мало не падає. Негарна прикмета. А він вірить у прикмети. Хоча нікому не зізнається в цьому. Кімнати, в які веде парадний ґанок, займають квартиранти. Роза Карлівна мешкає в протилежній частині будинку.

Подвір'я густо поросло деревами й виноградом. Тут темніше, ніж на вулиці. Й погано видно через темряву. Золотухін огинає будинок. Якщо з вулиці будинок має високий бетонний ґанок з білими гладенькими східцями, то з тильного боку — довга дерев'яна тераса, незасклена.

Золотухін зупиняється біля вузьких східців, зазирає на терасу. Двері в кімнату прочинені. Трохи прочинені. На ширину долоні. Ну, може, трохи більше. Дивно. Самотня жінка. Літня. Лягає спати — і забуває зачинити двері? Якийсь Золотухін нерухомий. Потім, вийнявши з кишені наган і ліхтарик, вій піднімається на терасу й ривком одчиняє двері.

Промінь ліхтарика випереджає його. Роза Карлівна лежить на зім'ятій подушці. Рот широко розкритий, очі великі, набряклі.

… Приїжджає Каїров і з ним кілька оперативних співробітників. Машина зупиняється під горою. До будинку піднімаються один за одним. Каїров важко дихає від швидкої ходи. Поки лікар Челні оглядав труп, Каїров і Золотухін бродять по саду. З'ясовується, що сад закінчується яругою. Непрохідною? Хтозна! Просто порослою кущами ожини й хмелю…

Лікар Челні констатує, що жодних зовнішніх слідів насильницької смерті на тілі Рози Карлівни немає. Остаточне рішення покаже розтин.

Так, але де ж роман Дюма? Може, в будинку є тайник? Треба все ретельно обшукати.

Коли він потримав листа над парою, між рядками виступили цифри:

І ще інші цифри.

Тринадцята сторінка роману «Граф Монте-Крісто» починалася таким рядком: «Будь у Парижі вулиця Каннеб'ер, Париж був би маленьким Марселем».

Десятою була літера «ж», третьою літера «д», дев'ятою «и»…

«Жди…» І далі, таким же методом: «Яхту тридцятого косого мису друга година ночі сигнал кола червоним вогнем».

Чоловік узяв книгу, листа, конверт. Підійшов до грубки. Відкрив заслінку. Й кинув листа й конверт у полум'я. Потім він по дві, по три сторінки виривав із книги й також клав їх у вогонь, скручуючи в рурочки…

Тоді він розворушив попіл кочергою. І вийшов із будинку. Небо було хмарне. Сонце не визирало. Було прохолодно.

На вулиці, п кінці якої височіла, мутніючи скляним дахом, споруда ринку, жінки торгували останніми жоржинами. На розі, біля рибної крамниці, чоловік зупинився. Серед десятка оголошень, написаних на клаптях паперу («Шукаю няню», «Продаю шафу», «Вчу грати на баяні»), чоловік відшукав одне, що, очевидно, зацікавило його:

Таблетка акрихіну була гірка на смак і дуже неприємна, світло-жовта на колір. Каїров зморщився, заниваючи таблетку водою, і вилаявся в душі: знову підібралася лихоманка, знайшла ключик. І всьому причиною дві останні події: нічна — з Розою Карлівною і ранкова — з механіком судна «Сатурн».

У голові гуло. І його трохи морозило. Й піт, що виступав на чолі й під пахвами, був дуже холодний, наче вода з-під крана.

Прийшов Граф Бокалов:

— Здрастуйте, Мірзо Івановичу.

— Здрастуй, Володю. Сідай!

Граф підсунув стільця ближче до столу.

— Ти не цікавився, Володю, чому в тебе стріляли?

Граф поважно відповів:

— Можна припустити один із двох варіантів: або мене з кимось переплутали, або комусь відомо, що я на… — Він хотів сказати «на вас», але тут же поправився: — Що я у вас працюю.

— У нас багато людей працює. Та без причини в наших співробітників не стріляють.

— Хіба я співробітник?

— Позаштатний… Але за бажання і старання… Гаразд, ми ще повернемося до цієї розмови у слушний час. А тепер, Володю, до тебе ще одне питання. Ти мені про все розповідаєш?

— Мірзо Івановичу, як ви можете сумніватися? Все, що становить бодай найменший інтерес, вам відомо.

— А те, що не становить бодай найменшого інтересу?

— Хіба я маю право забирати у вас час на всяку нісенітницю?

— Дорогий, коли в людину стріляють, це не нісенітниця. Іди до Неллі, візьми в неї чистого паперу. Й опиши все, день за днем, до того вечора. Пиши, з ким зустрічався, про що говорив, що робив. Факти, мені відомі, можеш не описувати.

Тільки-но Граф пішов, принесли висновок медичної експертизи. Він підтвердив припущення Каїрова: Роза Карлівна померла не своєю смертю — її задушили.

Лишалося останнє. Оголошення.

— Неллі, розбудіть Золотухіна.

Золотухін спочатку вмився. І лише потім пішов до начальника.

— Георгець розколовся? — спитав Золотухін.

— Ні.

— Ви його допитували?

— Ні. — Каїров говорив роздратовано.

Але Золотухін ніколи не вирізнявся особливим тактом і, здавалося, не помічав поганого настрою начальника.

— Не встигли?

— Як ти вгадав? Не встиг.

— Може, допитаємо?

— Цього не можна зробити. Сьогодні вранці, за сніданком, Георгець проковтнув отруту.

Золотухін присвиснув од здивування.

— Не знаю, де вже він беріг ціанистий калій. Не могли ж його підкинути тут, у нас! У своїй установі! Але він випив отруту з чаєм, спочатку апетитно поснідавши. Ця деталь насторожує.

— Треба перевірити відбитки пальців на посуді, — рішуче запропонував Золотухін.

Каїров махнув рукою:

— А… Щоб підкинути отруту в чай, не обов'язково торкатися чашки. Дошкільнята такими справами не займаються. Ось що, любий мій Золотухін, пиши оголошення.

У ті часи членський квиток Товариства Червоного Хреста й Червоного Півмісяця був документом, цілком достатнім для того, щоб, глянувши на нього, вам видали кореспонденцію «до запитання».

Через два дні після того, як оголошення з'явилося на роті поблизу рибної крамниці, що стоїть біля колгоспного ринку, Золотухін показав дівчині з пошти, яка сиділа за широким розколотим склом, членський квиток Лазарева Юрія Михайловича й чемно поцікавився, чи не надходило що-небудь на це ім'я.

Признатися, Золотухін був безсилий приховати здивування, коли дівчина привітно поклала перед ним п'ять листів. Досить було одного погляду, щоб збагнути — листи писали різні люди.

Проте чемність — над усе. Золотухін відповів усмішкою на усмішку дівчини з пошти. Й поспішив до Каїрова.

Отже, листів було п'ять.

Відкрили першого:

Другий:

Третій лист був своєрідний:

Підпису, зрозуміло, нема. Зворотної адреси також.

У четвертому листі якийсь товариш Коблєв, шофер автобази райспоживспілки, пропонував товаришеві Лазареву черкеський кинджал у срібних піхвах. Кинджал старовинний… Але… Шофер Коблєв чесно признавався, що ні монет, ні медалей у нього немає.

Каїрову було над чим замислитися. Золотухін сказав:

— У цьому весь фокус. Лазарєв один, а адресатів у місті, де населення триста тисяч, не рахуючи приїжджих… Адресатів може бути скільки завгодно. Я не здивуюся, якщо завтра мила дівчина запропонує десяток листів.

Звичайно, Золотухін перебільшував. На другий день дівчина з пошти поклала перед ним чотири листи, на третій день також чотири. Більше листів поки що не надходило.

Тринадцять листів! Фатальне число. Не будемо наводити тут зміст останніх листів. Перші п'ять достатньо характеризують кореспонденцію, що надійшла на ім'я Лазарєва Юрія Михайловича.

— Знаєш що, — сказав Каїров Золотухіну, — Козяков, очевидно, повідомив Волгіну не весь пароль, а тільки першу його частину.

— Не бачу сенсу, — заперечив Золотухін. — Я схильний думати, що Волгін не встиг розповісти все Кравцю. Чи Кравець забувся. Був би Кость живий… Я одне не розумію: чому його тоді знову понесло в гори?

— Я розмовляв з Кравцем по телефону. У нього склалося враження, що Волгін повернувся через цю дівчинку, через Анастасію. І Кравець не міг заборонити йому. Оскільки завдання не було виконане до кінця, він мав усі підстави повернутися в гори. Це було його право на ризик, справа професійної честі.

— Так. Я знав Костя. Якщо він покохав, значить, дівчина заслуговувала на це.

Хвилину мовчали. Може, як данина поваги до загиблого товариша. Може, це сталося само собою.

— Так, любий Золотухін, усе-таки мені здається, що Козяков повідомив Волгіну першу половину пароля, другу він повідомив іншій людині, яка повинна була їхати потайки від Волгіна і навіть стежити за ним. Очевидно, цією людиною був Требухов. У момент, коли Волгін отримав би кореспонденцію «до запитання», вони зустрілися б, і той, другий, вибрав би потрібний лист. Бо він знав умовні слова, яких не знаємо ми. Вихід один. Листів усього тринадцять. Піонери не беруться до уваги і будівельник індустрії теж. Залишається одинадцять листів. Слід уточнити, що за люди їхні автори. Дій.

На столі під папками лежали аркуші, списані Графом Бокаловим. І коли Золотухін пішов, Каїров узяв папки й підсунув аркуші до себе.

Граф писав широким почерком, злегка нахиленим уліво, жирно вмочуючи перо в чорнило, й тому літери виходили соковитими і яскравими. Й читати було легко.

Спочатку Каїров відкладав аркуш за аркушем, дивуючись сумлінності Графа, але не знаходячи в записах нічого цікавого. Та раптом здригнувся, наче торкнувся чогось холодного. Й знову перечитав абзаци, що насторожили його.

Останні записи не являли нічого цікавого, хіба що в психологічному плані. А тим часом… у Графа Бокалова стріляли.

Каїров перевів погляд на аркуш, де були записані прізвища одинадцяти чоловік, які відгукнулися на оголошення нумізмата, підкреслив прізвище Сєдих і поставив навпроти нього жирний знак.

— Володю, ти зміг би пізнати того літнього чоловіка, якого бачив у під'їзді будинку мадам Сєдих?

— Зрозуміло, Мірзо Івановичу. Тим більше, що я бачив його не тільки в під'їзді, але й того вечора, коли Варвара носила книгу в клуб моряків. На зворотному шляху він зустрівся нам на Приморському бульварі. Я зразу шепнув про це Варварі. В мене геніальна пам'ять на обличчя.

— Перевіримо, — вирішив Каїров.

І вже через годину Бокалов із Золотухіним, як висловився Граф, «орендували» кімнату Варвари. З вікна було добре видно шістнадцятий будинок на Мойці і під'їзд, який вів у квартиру сорок один.

До Варвари в кімнату провели телефон і обіцяли не відключати, що, природно, порадувало хазяйку.

Цілий день Золотухін і Граф спостерігали безрезультатно. Надвечір набігли хмари. Стало мрячіти. Розгулявся вітер. Людей на вулиці зменшилось. І це полегшило завдання Графа. Але шибки стали мокрі, й доводилося приглядатися, до болю напружуючи очі.

Очевидно, Граф був людиною везучою. Коли здавалося, що темрява ось-ось наступить, наступить раніше, ніж засвітяться ліхтарі, Граф сказав:

— Він.

— Ти не помилився? — спитав Золотухін, дивлячись на людину, що ступала під дощем.

— Ні. Дивися, він зараз поверне в під'їзд. Ну? Що я казав?

Золотухін подзвонив Каїрову:

— Мірзо Івановичу, Бокалов упізнав людину, яка зайшла у другий під'їзд будинку шістнадцять. Так, але це, на мій подив… лікар Челні.

— Стежте за ним, — сказав Каїров. — Чекай на вулиці. Коли він вийде з будинку, нехай Граф повідомить мені по телефону.

Через півгодини Каїров отримав у прокурора дозвіл на обшук у квартирі Сєдих Ольги Павлівни. А також ордер на арешт лікаря Челні. Й на обшук у його квартирі. Ще чверть години тому, переглядаючи матеріали розслідування обставин отруєння механіка судна «Сатурн», Каїров звернув увагу, що в момент приготування сніданку на кухні, крім повара, була лише одна людина — лікар Челні, який брав пробу їжі.

А ще через якийсь час Каїров установив, що відбитки пальців, залишені лікарем Челні на посуді, збіглися з тими, що були знайдені в кімнаті Неллі на склі книжкової шафи.

Лікар Челні вийшов з будинку мадам Сєдих чорним ходом, через котельню. Ні, він не помітив, що будинок перебуває під наглядом. Але його чуття, воістину вовче чуття, волало до обережності.

Отже, людина, яка дала оголошення, на зустріч не з'явилася. Можливо, вона вже затримана. Можливо, ні. Гадати не варто.

На цю явку лікар більше не прийде.

Дев'ять років він прожив у місті, вдаючи підточеного часом діда. На останньому році навіть міліцейським лікарем став. Репутація: не п'є, не курить, до хворих уважний. Гідна людина.

Цікаво, чи задоволені його роботою там, за кордоном? Організувати банди й попервах постачити їх зброєю йому вдалося. Але потім… Не вистачало спритних людей, здатних переправити боєприпаси з міста в гори. Перша осічка сталася на Бабляку. Йому пообіцяли місце на яхті за умови, що він відпрацює, його — візьметься за доставку патронів Козякову. Бабляк погодився, та потім злякався. Хмурий чисто прибрав його. Та карний розшук шукав Хмурого за старі гріхи. Пізнав. Причепив хвоста. Довелося ліквідувати. Грубо. В найостанніший момент. А заодно з Хмурим і Мироненка. Він міг чути, як Челні дзвонив у готель і просив не з'являтися поблизу афіші «Паризький швець», тому що зустріч з цим йолопом Хмурим була призначена біля рекламного щита.

Георгець ідіот. Так, йому довелося працювати з такими ідіотами, як Георгець, що був здатен довірити дівці важливе доручення тільки тому, що він одного разу з нею спав! Пришити б цю Варвару, та ніколи. Довелося пожертвувати Розою Карлівною. І найсумніше, залишити сліди…

Челні звернув на Приморський бульвар. Тут вітер був сильніший і долинав шум хвиль. Челні перелякано подумав, що, коли розіграється шторм, яхта навряд чи прийде тридцятого. Вітер хитав поодинокі ліхтарі, й кола світла плигали по лавках, по голих деревах, по мокрому асфальту. Й уявлялося, що це метушиться сам бульвар. На душі в лікаря було дуже неспокійно.

Човняр Кузьмич, як і домовлялися, ждав його біля «бочки». Тут, на свіжому повітрі, випивало ще кілька гультяїв. Челні попросив склянку «Хванчкари». Відійшов в Кузьмичем у темряву.

— Ящики сьогодні затопи, — неголосно проказав Челні.

— Усі шість?

— Так.

— Свіжувато на морі.

— Гроші тобі переказано поштою.

Кузьмич кивнув, що зрозумів.

Челні допив своє вино. Склянку поставив на прилавок. Купив пачку «Казбеку». Й пішов далі. До набережної.

Повертатися додому він вважав за небезпечне. Однак добу треба було десь відлежатися. Йти до Кузьмича було б вершиною необережності. Його можуть затримати, коли він скидатиме в море ящики зі зброєю. Блукати містом — не кращий вихід із становища. Каїров напевно оголосив розшук.

Є тільки одне місце, де можна сховатися. За адресою, що залишив Хмурий…

Ніздря зустрів його непривітно. Дивився з підозрілою нашорошеністю. Відповідав коротко й неголосно, наче лінувався розкрити рот. Але Челні не був збентежений холодним прийомом. Саме таких відлюдькуватих, обережних людей, як Ніздря, Челні вважав надійними, вартими довір'я.

Він виклав перед Ніздрею сто карбованців і сказав:

— На поточні витрати. Завтра отримаєш удвічі більше.

Ніздря спитав:

— Де маєте бажання перебувати? В будинку чи в тайнику?

— Веди в тайник, — вирішив Челні.

Ніздря повів Челні тим же шляхом, яким колись ішов Граф Бокалов.

У тайнику було холодно й мокро.

— Та-ак… — зіщулився Челні.

— Можна електроплитку організувати, — сказав Ніздря.

— Розумно. Це було б дуже розумно, — погодився Челні.

Незабаром Ніздря приніс іржаву електроплитку й вузлик з харчами.

— Вечеряйте, — Ніздря витягнув з кишені неповну пляшку самогону. Поставив її на скриню перед Челні.

У вузлику були яйця, хліб, огірки, порожня склянка. Челні налив самогон у склянку. Й тут він здійснив останню, фатальну помилку. Може, йому вже дуже сподобався Ніздря, може, осічка, що вийшла в нього з Графом, роздратовувала, наче скалка, в усякім разі, він сказав:

— Ви знайомі з Графом Бокаловим?

— Так, — відповів Ніздря.

— Не довіряйте йому, він працює на Каїрова.

Зовні Ніздря зреагував на пересторогу так само, якби він почув: «Приготуйте калоші, завтра піде дощ».

Одне слово, він навіть не ворухнув бровою. Ніби Челні й нічого не казав. Тим часом у його голові майнула така думка: якщо Каїров підсилає до нього Графа, значить, справи кепські, значить, треба рятувати власну шкуру. А як рятувати? Чи можна врятувати? Здається, так.

І вибравши момент, Ніздря вдарив Челні пляшкою по голові. Зв'язав. Очистив кишені. Гроші приховав у затишне містечко. Пістолет, якісь порошки, папери завернув у згорток. І пішов до Каїрова…

… Човняр Кузьмич цієї ж ночі був затриманий прикордонниками. А ще через добу чекісти зустріли яхту біля мису Косого.

Іван Безпризорний і Боря Кнут родичів і близьких не мали.

Епілог

І знову світило сонце. Тут завжди так. Сьогодні дощ або мокрий сніг, а завтра сонце, жарке, південне. Й наче немає на землі ніякої осені, немає зими. Тільки весна й літо. Й небо було блакитне. Й море блакитне. Вони зливались, і здавалося, що місто повисло в блакитному повітрі.

Люди на пероні торгували виноградом, каштанами, в'яленою ставридою і білими хризантемами. Провідник оголосив, що тут міняють паровоз і стоянка триватиме двадцять п'ять хвилин, але Анастасія не вийшла з вагона, а стояла на площадці прокуреного тамбура. Вона знала, що її повинні зустріти друзі Костя Волгіна, й вважала, що на площадці її легше знайти, ніж у натовпі біля вагона. Анастасія їхала в Гагру, в санаторій, куди була направлена ростовськими лікарями.

Золотухін піднімав над головою букет хризантем. Каїров обома руками притискав до грудей пакет з виноградом.

— Я вас пізнав одразу, — заявив Золотухін. — У вас зовнішність героїні. Вам треба зніматися в кіно.

Анастасія була бліда. Й посміхалася від збентеження, але рум’янець не виступав на її щоках. І вони залишалися жовтими, наче воскові. Тільки очі були живі. Й сумні. Вона сказала, що дуже зворушена. Просила Каїрова допомогти їй оформити шлюб з Костем. Вона хотіла, щоб дитина Волгіна носила прізвище батька.

Каїров запевнив Анастасію, що любив Костя, як рідного, й що зробить для Анастасії все.

Потім поїзд поповз назад. І Каїров, і Золотухін, і ще якась жінка, що сунула їй у руку пакетик цукерок і яку чоловіки звали Неллі, махали Анастасії.

Під колесами загуркотів міст через зелену річку з чорними від мазуту берегами. Й Анастасія побачила море. Воно було живе. І від цього ще величніше, ніж на картинах у Третьяковці. Хвилі йшли одна за другою. Великі хвилі з білими холками. І розбивалися десь біля поїзда. Та Анастасія не бачила, як розбиваються хвилі. Лише бризки попадали їй на обличчя. Вона знала, що бризки блищать на сонці. Й вони блищали. Й хотілося, щоб так було завжди.

Гув паровоз, прикриваючись димом, як парасолькою. Миготіли телеграфні стовпи. Місто віддалялося…

Це незнайоме сонячне місто, в якому вона не була ні під жодним дахом, не бродила вулицями. І все ж не вважала його чужим, тому що там залишилися люди, що знали її, вірили їй. Люди — її друзі!