Одіссея капітана Блада

Розділ XVII ОБДУРЕНІ

У сліпучому сяйві вранішнього сонця на палубі «Арабелли» засідала наспіх скликана рада. Капітан Блад, головуючи на раді, зовсім занепав духом. Згодом він сам признався, що цей день був найтяжчим у його житті. Він не міг не визнати, що, провівши цю операцію з такою майстерністю, якою можна було б заслужено пишатися, і розгромивши ворога з переважаючими силами, вони все ж не здобули жаданої перемоги. Три вдалих постріли батареї, про існування якої ніхто з них і не догадувався, перетворили перемогу на поразку. На порятунок нічого було й сподіватися, поки вони не оволодіють фортом, який охороняв вихід у море.

Зопалу капітан Блад запропонував сяк-так полагодити кораблі і ще раз спробувати прорватися в море. Але його відмовили від такого рискованого наміру, адже гарячковість невластива їхньому капітану — від нього чекають розважливості, а не розпачу. І капітан Блад, як тільки до нього повернувся спокій, тверезо оцінив обстановку: «Арабелла» нездатна вийти в море, «Інфанта» ледве тримається на воді і то завдяки майстерності її капітана, а «Сан-Феліпе» серйозно пошкоджено вогнем піратів ще до того, як він потрапив до їхніх рук. Цілком ясно, що за таких обставин, хотів цього Блад чи ні, він змушений був визнати за краще повернутися в Маракайбо і там переобладнати кораблі, перш ніж робити ще одну спробу пробитися до моря.

Так і вирішили. І ось у Маракайбо повернулись переможці, переможені в короткому, але жахливому бою. Гнітючий настрій Блада посилювався набридлими наріканнями Каузака, песимізм і в'їдливість якого не мали меж. Зазнавши непомірної втіхи від блискавичної і легкої перемоги над переважаючими силами ворога, бретонець знову впав у страшний відчай, заразивши своїм настроєм більшу частину французьких корсарів.

— Кінець усьому, — сказав він Бладу. — Цього разу ми попалися.

— Я чую від тебе це не вперше, — зауважив Блад з героїчною витримкою. — А ти ж, здається, не з тих, хто не розуміє, що сталося. Адже ніхто не посміє заперечувати, що повернулися ми з більшою кількістю і кораблів і гармат, ніж вирушили сюди. Поглянь, чоловіче добрий, зараз на наш флот!

— Я бачу, — буркнув Каузак.

— Он як! Тоді ти нікчемний боягуз!

— Ти називаєш мене боягузом?

— Авжеж!

Бретонець, важко дихаючи, метнув на кривдника злий погляд, але вимагати помірятися силами за образу не зважився. Йому було добре відомо, чого можна сподіватися від Блада. Ще не стерлась із пам'яті сумна доля Левасера, і Каузак, стримавши свої почуття, гірко докорив:

— Це вже занадто! Ти перегнув!

— Ось що, Каузак! — не витримав Блад. — Остогидло мені слухати, як ти скиглиш і скаржишся, що не все йде так гладенько, як тобі хотілося б. Якщо тобі потрібен спокій, то не слід було виходити в море, та ще й зі мною. У мене спокійного життя не жди, його не буде ніколи. Оце і все, що я мав тобі сказати.

Почувши такі слова, Каузак вибухнув прокляттями і подався до своїх людей за порадою.

А капітан Блад, не забуваючи про свої обов'язки лікаря, пішов до поранених і пробув там до пізнього вечора. Потім він поїхав на берег у дім губернатора і написав дону Мігелю листа, який був чемним викликом.

«Сьогодні вранці Ви, Ваше превосходительство, переконалися, на що я здатний, — писав він. — Незважаючи на Вашу більш ніж подвійну перевагу в людях, кораблях та гарматах, я потопив або захопив усі судна великої ескадри, яка прийшла в Маракайбо, щоб знищити нас. Зараз Ви не зможете здійснити своєї погрози, якщо навіть із Ла-Гуайри підійде очікуваний вами «Санто-Ніньйо». Уже маючи деякий досвід, Вам неважко уявити, що може ще статися. Мені не хотілося тривожити Вашу високість цим листом, але я людина гуманна і ненавиджу кровопролиття. Тому, перш ніж розправитися з Вашим фортом, який Ви вважаєте неприступним, так само як я вже розправився з Вашою ескадрою, яку, до речі, Ви теж вважали непереможною, я, керуючись виключно почуттям людяності, роблю вам останнє застереження. Якщо Ви заплатите викуп у п'ятдесят тисяч песо, доставите нам сто голів худоби і дасте можливість вільно вийти в море, я не спалю міста Маракайбо, а залишу його, звільнивши при цьому захоплених мною сорок полонених. Серед них є чимало поважних персон, яких я затримаю як заложників, поки ми не вийдемо у відкрите море, а потім відправлю їх назад у каное, які ми тільки для цього й беремо. Якщо ж Ви, Ваше превосходительство, відхилите мої скромні умови, нав'язавши нам таким чином необхідність захопити форт, хоч це і вимагатиме жертв, то застерігаю вас, що на милосердя не сподівайтесь. Я почну з того, що перетворю на руїни чудове місто Маракайбо…»

Закінчивши листа, він наказав привести до нього захопленого в Гібралтарі віце-губернатора Маракайбо. Ознайомивши його з написаним, Блад послав віце-губернатора з листом до дона Мігеля.

Блад вибрав посильного дуже вдало. Адже віце-губернатор був найбільш зацікавленою людиною в тому, щоб будь-якою ціною врятувати місто від страшного спустошення, яким погрожував капітан Блад.

І надії Блада справдились. Віце-губернатор додав до того, що зазначалося в листі, ще й свої палкі й наполегливі умовляння. Проте дон Мігель лишився твердим і невблаганним. Що з того, що його ескадру частково потоплено, а частково захоплено противником. Тоді, втішав він себе, його заскочили зненацька, а зараз це не повториться. Форт не візьмуть несподіваним наскоком. Нехай Блад зітре Маракаїбо з лиця землі, але йому все одно не уникнути кари, коли він наважиться вийти в море, а рано чи пізно йому доведеться це зробити.

Охоплений відчаєм, віце-губернатор не стримався і наговорив адміралові чимало дурниць. Однак адмірал став ще брутальнішим:

— Коли б ви були вірними слугами нашого короля і не допустили сюди цих клятих піратів, так само, як я не випущу їх звідси, ми не потрапили б зараз у таке дурне становище. Тому прошу не докучати мені своїми зрадливими порадами. Про угоду з Бладом і слухати не хочу. Я служу королю і виконую свій обов'язок перед ним і перед собою. Крім усього, в мене є ще й особисті рахунки з цим мерзотником, і я збираюся нарешті поквитатися з ним. Так і перекажіть тому, хто вас послав!

Цю відповідь і приніс віце-губернатор у свій красивий будинок у Маракайбо, де міцно отаборився капітан Блад, влаштувавши оце нараду з ватажками корсарів. Адмірал виявив таку витримку після катастрофи, що віце-губернатору стало соромно за себе, а тому, вручаючи Бладу відповідь, він тримався досить зухвало, чим неодмінно задобрив би адмірала, якби той міг усе побачити.

— Отак і сказав? — спокійно мовив Блад, посміхаючись, хоч серце його болісно Аислось: адже він розраховував на іншу відповідь. — Так, так, шкода, що адмірал упертий. Саме через це він і втратив свій флот. Ну, що ж, він втратить і це чудове місто. Я ненавиджу кровопролиття, та що поробиш. Завтра вранці сюди принесуть оберемки хмизу, і, можливо, побачивши заграву пожеж, адмірал повірить, що Пітер Блад дотримує слова. Можете йти, дон Франсіско.

Втративши від цих слів свій раптовий запал і залишки сміливості, віце-губернатор, ледве тягнучи ноги, вийшов у супроводі сторожі.

Тільки-но зачинилися за ним двері, як зблідлий Каузак, що входив до складу ради, схопився з місця і, розмахуючи руками, захлинаючись, вигукнув:

— Прокляття! Ну, що ви на це скажете? — І, не чекаючи відповіді, зарепетував: — Адмірала ж не так легко залякати. Він загнав нас у пастку і добре розбирається в обстановці. Дивись, так він і клюне на твою нехитру приманку! Своїм дурним листом ти тільки накликав на нас усіх погибель.

— Ти скінчив? — спокійно звернувся Блад, коли француз замовк, щоб перевести подих.

— Ще ні.

— Тоді з жалю до мене облиш. Нічого нового ти, нещасний боягузе, все одно не скажеш і не допоможеш нічим.

— А що скажеш ти? Га? Скажи мені.

— Гм! Я сподівався почути від тебе розумну пораду. Але коли ти тремтиш за власну шкуру, то зроби милість і забирайся геть з усіма своїми однодумцями. Я певен, що адмірал зрадіє, коли почує, що нас поменшало та ще за таких обставин. Можете скористатися шлюпкою. Все одно з вас користі ні на копійку.

— Ну, це ще як подивляться мої люди, — огризнувсь Каузак і, приборкавши гнів, рішучою ходою рушив до своєї команди.

Наступного ранку він знову розшукав Блада у дворі, коли той у задумі, схиливши голову на груди, походжав по алеї. Каузаку помилково здалося, що Пітер Блад у розпачі. Кожен з нас шукає і знаходить у іншого те, що він хоче знайти.

— Ми вирішили скористатися з твоєї поради, капітане, — заявив він понуро і разом з тим з якоюсь зневагою.

Капітан Блад, все ще горблячись і тримаючи руки за спиною, зупинився і байдуже глянув на пірата. Каузак пояснив:

— Сьогодні вночі одним із своїх хлопців я послав іспанському адміралові листа, в якому повідомляв про свою згоду порвати з тобою і капітулювати, якщо він дозволить нам вийти звідси з військовими почестями. Щойно я одержав відповідь. Адмірал приймає нашу пропозицію при умові, що ми нічого з собою не візьмемо. Мої люди вже споряджають шлюп, і ми вирушаємо негайно.

— Щасливого плавання, — кинув Блад; кивнувши головою і одвернувшись, він знову поринув у роздуми.

— І це все, що ти міг мені сказати? — вигукнув Каузак.

— Ні, ще дещо, — відповів Блад, навіть не повернувши голови. — Але я знаю, що це тобі не сподобається.

— Ого! Ну, тоді прощавай, мій капітане. — І Каузак в'їдливо додав: — Думаю, що ми вже не побачимось.

— Сподіваюсь, — відповів Блад.

Каузак з прокльонами вискочив з подвір'я. Ще до півдня він одплив разом із своїми прихильниками, яких назбиралося чоловік шістдесят. Настрій у них був пригнічений, адже вони дозволили Каузаку умовити себе і вирушити з порожніми руками, незважаючи на всі намагання Ібервіля утримати їх від цього.

Адмірал додержав слова, дозволивши їм вільно вийти в море. Слід сказати, що Блад, добре знаючи іспанців, на таке не сподівався.

Як тільки французи одпливли, капітанові Бладу доповіли, що його знову хоче бачити віце-губернатор. Дон Франсіско своєю поведінкою показав, що нічні роздуми пішли йому на користь: вони посилили його побоювання за долю міста і до краю розпалили обурення непохитністю адмірала.

Капітан Блад прийняв його люб'язно.

— Вітаю вас, вітаю, дон Франсіско! Я відклав феєрверк до вечора. В темряві це буде величніше.

Дон Франсіско, миршавенький, нервовий і немолодий уже чоловічок, незважаючи на своє високе походження, хоробрістю не відзначався. Тому він зразу ж перейшов до діла:

— Я прийшов, щоб просити вас, дон Педро, не чіпати міста три дні. За цей час я зобов'язуюсь зібрати визначений вами викуп — усе те, в чому відмовив вам дон Мігель.

Повівши бровою, капітан Блад з ледве помітним здивуванням запитав:

— А звідки ж ви його візьмете?

Дон Франсіско похитав головою і відповів:

— Це моя особиста справа. Я знаю, де взяти. В цьому мені допоможуть співвітчизники. Відпустіть мене тільки на три дні на моє слово честі, і я все зроблю. Заложником у вас залишається мій син.

І віце-губернатор почав умовляти Блада, але той владно обірвав його:

— Клянусь усіма святими, дон Франсіско, ви, як я бачу, смілива людина, коли наважилися прийти до мене з такою байкою! Вам, кажете, відоме місце, де взяти викуп, але ви чомусь примовчуєте, де саме. А що ви заспіваєте, коли вам між пальці всунуть палаючі ґноти?

Дон Франсіско зблід, але знову заперечно хитнув головою.

— Таке виробляли Морган, Л'Оллоне та інші пірати, але цього не допустить капітан Блад. Коли б я мав хоч крихту сумніву, то не сказав би вам ні слова.

— Ну й лисиця! — розсміявся Блад. — Хочете зіграти на моїй великодушності, правда ж?

— На вашій честі, капітане!

— На честі пірата? Та ви збожеволіли!

— На честі капітана Блада, — невгавав дон Франсіско. — Про вас кажуть, що ви воюєте, як джентльмен.

Капітан Блад знову розсміявся, цього разу явно кепкуючи з іспанця, і дон Франсіско захвилювався за результат своїх переговорів. Йому й на думку не спадало, що Блад насміхається над собою.

— Але чому вам потрібно саме три дні? Проте, кінець кінцем, хай буде так. Що ж, даю вам те, що ви просите.

І дон Франсіско подався виконувати зобов'язання, а капітан Блад замислився над тим, що репутація рицаря, коли вона в якійсь мірі сумісна з піратством, може часом стати в пригоді.

Як і було домовлено, через три дні віце-губернатор повернувся з Маракайбо з мулами, навантаженими грішми та різними коштовностями. За караваном ішла череда в сто голів худоби, яку гнали раби-негри.

Худобу одразу передали тим тратам, що колись займалися полюванням і вміли білувати. Добру половину тижня мисливці згаяли на розбирання туш та засолювання м'яса.

Поки провадилися ці роботи та закінчувався ремонт кораблів, Блад сушив собі голову над задачею, від розв'язання якої залежала їх доля. Розвідники-індійці доповіли йому, що іспанці під час відпливу зняли з «Сальвадоре» тридцять гармат і ними зміцнили на цілу батарею і без того сильну берегову артилерію. Сподіваючись, що якесь рішення спаде на думку на місці подій, Блад нарешті зважився провести розвідку особисто. Рискуючи життям, він під захистом ночі з двома дружньо настроєними індійцями перебрався в каное на острів і, сховавшись у прибережних заростях, пролежав там до світанку. Після цього він °4ин вирушив оглянути острів і, щоб розвіяти свої підозри, підкрався до форту навіть ближче, ніж дозволяла обережність.

Він плазом дістався на вершину пагорба, який височів за милю від форту. Звідти перед ним, мов на долоні, розкривалося внутрішнє розташування фортеці. За допомогою підзорної труби він зміг на власні очі переконатися в тому, що й передбачав: усю артилерію форту було спрямовано в бік моря.

Задоволений розвідкою, Блад повернувся до Маракайбо і виклав перед радою шести, куди входили Піт, Хагторп, Ібервіль, Волверстон, Дайк та Огл, свою пропозицію штурмувати форт з суші. Переправившись у темряві на острів, вони раптово нападуть на іспанців і спробують розгромити їх ще до того, як ті встигнуть перетягнути свої гармати для відбиття атаки.

Майже всі офіцери холодно поставилися до плану Блада, крім Волверстона, який за своїм темпераментом належав до людей, що полюбляють риск. Але Хагторп одразу ж виступив проти них обох:

— Занадто легковажно, Пітер, — суворо почав він, похитуючи головою. — Тільки подумай, хіба ми зможемо непомітно наблизитись до форту на таку відстань, щоб можна було кинутись в атаку? Іспанці встигнуть перетягти гармати. Але навіть і тоді, коли б нам пощастило непомітно підійти до форту, ми все одно не змогли б узяти з собою гармати і змушені були б покладатись на нашу легку зброю. Невже ти віриш, що три сотні сміливців зможуть успішно атакувати вдвоє сильнішого противника, який засів у кріпості?

Дайк, Огл, Ібервіль і навіть Піт, завжди такий відданий Бладу, підтримали Хагторпа. Уважно вислухавши заперечення, Блад спробував переконати їх:

— Я врахував усі можливості, зважив на риск і подумав над тим, як зменшити його.

І тут Блад раптом замовк. Якусь мить, насупившись, він зосереджено думав, та ось у його очах спалахнув вогник натхнення. Опустивши голову, він замислився, повторив кілька разів то «так», то «ні», після цього, сміливо глянувши на своїх офіцерів, вигукнув:

— Гаразд! Ви, мабуть, маєте рацію! Риск і справді занадто великий. Але у мене є кращий вихід. Ми тільки симулюємо атаку. Ось план, який я ставлю на ваш розсуд!

Говорив він швидко, чітко і переконливо. Обличчя його офіцерів поволі світлішали. І коли Блад скінчив, усі в один голос вигукнули, що в цьому їх порятунок.

— Так, але це необхідно довести на ділі, — зауважив капітан Блад.

Виступ було призначено на ранок наступного дня, оскільки все було готове і корсарів ніщо більше не затримувало.

Капітан Блад так вірив в успіх, що за його наказом звільнили всіх заложників і навіть негрів-рабів, яких кожен вважав законною здобиччю. Задля обережності звільнених замкнули поки що в соборі, а випустити їх мали ті з жителів, що першими повернуться в місто.

Навантаживши в трюми трьох кораблів захоплені цінності, корсари знялися з якоря і рушили до виходу в море. На буксирі в кожного з кораблів тягнулися по три піроги.

Побачивши осяяні сонцем вітрила піратських кораблів, що неухильно посувалися вперед, адмірал у захваті потирав довгі сухі руки і злорадно посміхався.

— Нарешті! — вигукнув він, звертаючись до групи офіцерів, що стояли позаду. — Сам бог веде їх у мої руки! Рано чи пізно, а саме так мало статися. Послухайте, панове, хіба ж це не винагорода за моє терпіння? Сьогодні, на ваших очах, скінчаться всі капості, яких завдавав підданим його католицької величності короля Іспанії цей мерзотник дон Педро Сангре, як він мені колись відрекомендувався.

Адмірал обернувся, віддав наказ, і форт враз перетворився на справжній вулик. Коло гармат вишикувалась обслуга, в руках у канонірів зажевріли запали. Однак піратська ескадра, ідучи на Паломас, стала чомусь помітно відхилятися на захід. Іспанці здивовано стежили за незрозумілим маневром піратських кораблів.

Десь за півтори милі від форту і за півмилі від берега, тобто там, де починалась мілина, що заважала підступити до Паломаса, всі чотири кораблі стали на якір: іспанцям їх було добре видно, але дістати туди не могла жодна з далекобійних гармат.

Адмірал переможно й зловтішно зареготав:

— Ага! Ці англійські собаки завагалися! Клянусь богом, є над чим' замислитись!

— Вони чекатимуть, поки смеркне, — зауважив племінник адмірала, тремтячи від збудження.

Дон Мігель глянув на нього і посміхнувся.

— А чи допоможе їм темрява у цій вузькій протоці під жерлами гармат? Будь певен, Естебан, сьогодні ми помстимося за твого батька.

Збуджений адмірал приклав підзорну трубу до очей. Зненацька він помітив, що піроги, які були на буксирі, підтягнуто чомусь до бортів. Важко було розгадати такий маневр. Якийсь час пірог не було видно за кораблями, та ось одна за одною, цього разу з озброєними піратами, вони знову з'явилися в полі зору, прямуючи просто до берега, туди, де темніли найгустіші зарості кущів. Адмірал не зводив з них очей, аж поки човни не зникли зовсім за густим листям.

Дон Мігель знову звернувся до офіцерів:

— Що це могло б означати, кат би його побрав?

Ніхто йому не відповів, кожен так само, як і він, нічого не розумів. За хвилину чи дві дон Естебан, який не відривав очей від моря, смикнув дядька за рукав і, показавши рукою, вигукнув:

— Он вони, он!

Там, куди він показував, і справді з'явилися піроги. Вони поверталися до кораблів. Проте зараз у них, крім веслярів, не було нікого. Озброєні корсари лишилися на березі. Човни підійшли до кораблів і ще раз відвезли на Паломас свіжу партію піратів.

Нарешті один з іспанських офіцерів висловив своє припущення:

— Вони збираються атакувати нас із суші, спробують штурмувати форт.

— Вірно, — посміхнувся адмірал. — Я вже догадався, що вони задумали. Коли бог хоче когось покарати, він спершу позбавляє його розуму.

— Можливо, нам почати вилазку? — захвилювався Естебан.

— Вилазку? У таких хащах? Це буде тільки їм на користь. Ні, ні, ми чекатимемо тут, нехай атакують. Як тільки вони нападуть, ми враз їх зітремо на порох.

Проте надвечір адмірал не мав уже тієї витримки і віри в перемогу. За цей час пірати шість разів доставляли на берег людей і, як він сам бачив у підзорну трубу, не менш дюжини гармат.

Дону Мігелю було вже не до глузувань. Повернувшись до своїх офіцерів, він роздратовано зауважив:

— Який бовдур доповідав мені, що корсарів не більше трьохсот? Вони вже висадили на берег щонайменше шістсот.

Його дивувала така велика кількість ворожих бійців, але яким би було здивування адмірала, коли б йому сказали, що на березі Паломаса немає жодного корсара, жодної гармати. Трюк удався. Дон Мігель не міг навіть догадатися, що човни возили одних і тих же пасажирів: їдучи на берег, вони сиділи й стояли, так щоб їх бачили всі, а, повертаючись до кораблів, лежали на дні човнів, і здалеку здавалося, що човни повертаються порожніми.

Наростаючий страх іспанської солдатні перед неминучою кривавою сутичкою почав передаватись і адміралові.

Іспанців лякала нічна атака з суші всіма силами піратів, бо до того ж у страшного Блада виявилося вдвічі більше людей, ніж вони сподівалися..

Смерком іспанці зробили те, на що саме й розраховував Блад, — вони перебудували свою оборону для відбиття так майстерно і тонко симульованої атаки. Спонукувані лайкою, а то й канчуками своїх офіцерів, стогнучи від натуги і обливаючись потом, солдати з панічною метушливістю перетягали найважчі гармати через усю територію форту в бік гаданого нападу з суші. Треба було встановити наново гармати і підготуватись до відбиття атаки, яка могла розпочатися з хвилини на хвилину з боку заростей.

Аж коли запала ніч, іспанці більш-менш підготувалися до зустрічі піратів. Чекаючи атаки, вони заклякли біля своїх гармат, смертельно налякані майбутньою навалою дияволів капітана Блада, про хоробрість та мужність яких складалися легенди на морях Мейну.

А поки вони чекали нападу, ескадра капітана Блада під захистом темряви, скориставшись з відпливу, тихо знялася з якоря. Промірюючи глибину, чотири неосвітлених кораблі рушили до виходу в море. Капітан наказав спустити всі паруси, залишивши тільки пофарбовані в чорний колір бушпритні, які забезпечували хід кораблям.

Попереду бортом до борту йшли «Елізабет» та «Інфанта». І тільки тоді, коли вони майже порівнялись із фортом, іспанці, поглинуті спостереженнями за сушею, помітили в темряві неясні обриси кораблів і почули хлюпотіння кільватерних струменів. У нічному небі розлігся лютий крик людського безсилля, крик, якого, мабуть, не чули з часу вавілонського стовпотворіння.[57]

Щоб ще більше посилити паніку серед розгублених іспанців, «Елізабет», у ту хвилину, коли швидкий відплив проносив її на гребені величезної хвилі, дала бортовий залп по форту.

Тільки тепер адмірал збагнув, що його обдурено і що жертва благополучно вислизнула з його рук, але як це сталося, він ніяк не міг второпати. Оскаженівши від люті, дон Мігель наказав повернути на старі місця щойно зняті звідти з великими труднощами гармати, а на ті немічні батареї, що одні зараз з усього могутнього, але безпорадного арсеналу охороняли прохід до моря, послав канонірів. Втративши ще кілька дорогоцінних хвилин, ці батареї нарешті відкрили вогонь.

Але їм у відповідь прогримів страшенної сили бортовий залп «Арабелли», яка в цю мить саме порівнялася з фортом і вже піднімала паруси. Очманілі іспанці побачили, як майнув її червоний корпус, осяяний спалахом залпу. Скрип фалів[58] потонув у гуркоті гармат, і «Арабелла» щезла, мов та примара.

Під прикриттям сприятливої темряви, в яку безладно і навмання стріляли малокаліберні іспанські гармати, відпливаючі кораблі не дали більше жодного пострілу, щоб не виказати розгубленим і обдуреним іспанцям свого місцеположення.

Пошкодження, заподіяні ескадрі Блада, були незначні. На той час, коли охоплені панікою іспанці оговталися і стали знову боєздатними, кораблі корсарів, підтримані сприятливим південним бризом, перейшли вузький прохід і вийшли в море.

А дон Мігель, лишившись на острові, болісно переживав так безглуздо втрачену можливість помститись і обмірковував, як він звітуватиме перед верховною радою католицького короля про втечу Пітера Блада з Маракайбо з двома двадцятигарматними іспанськими фрегатами, не кажучи вже про двісті п'ятдесят тисяч песо та всяку іншу здобич. Блад вислизнув, незважаючи на те, що в дона Мігеля було чотири галеони і добре озброєний форт, якими корсари були наглухо замкнуті в пастці.

«Борг» Пітера Блада непомірно виріс, і збуджений дон Мігель поклявся перед небом, хоч би там що, а стягнути цей «борг» сповна.

Проте втрати, яких зазнав король Іспанії, не обмежувалися тільки цим. Увечері наступного дня в гирлі Венесуельської затоки, недалеко від берегів острова Аруба, ескадра Блада перехопила «Санто-Ніньйо», який під усіма парусами з великим запізненням поспішав у Маракайбо на допомогу дону Мігелю.

Команді галеона спочатку здалося, що їм назустріч після розгрому піратів іде переможний флот дона Мігеля. Але коли кораблі зійшлися і розгублені іспанці побачили на грот-щоглі «Арабелли» англійський вимпел, то капітан «Санто-Ніньйо», вирішивши, що хоробрість не завжди потрібна в житті, спустив свій прапор.

Захопивши «Санто-Ніньйо», Блад наказав команді корабля негайно зійти в шлюпи і забиратися геть — на Арубу чи куди вони хочуть. Він був настільки люб'язний, що навіть дав їм кілька своїх човнів, які тяглися на буксирі.

— Ви, мабуть, застанете дона Мігеля в поганому настрої, — сказав Блад. — Не забудьте передати адміралові привіт від мене і нагадати мої слова, що в усіх нещастях, які впали на його голову, він сам винен. Те зло, яке він заподіяв, наславши свого брата з бандитами на острів Барбадос, окошилося зараз на ньому. Перекажіть йому також, щоб надалі він сім разів одміряв, перш ніж зважитися знову напускати своїх дияволів на англійські поселення.

Блад відпустив капітана «Санто-Ніньйо», а сам почав критично оглядати свій новий трофей. Піднявши люки, команда «Арабелли» помітила, що в трюмах іспанського корабля є живий вантаж.

— Невільники! — вигукнув Волверстон і, впевнений у цьому, почав на чім світ стоїть клясти, іспанців, аж поки з трюму не виповз Каузак, мружачись від ясного сонячного світла. Щоправда, мружився бретонець не тільки від світла. Ті, хто виповзав слідом за ним, — а це були залишки його команди, — останніми словами лаяли свого ватажка за легкодухість, через яку їм доводиться оце зараз зносити таку ганьбу, бо їх рятують люди, яких вони так підло зрадили і прирекли на загибель.

Три дні тому «Санто-Ніньйо», зустрівшись із ними в морі, потопив їхній шлюп, подарований капітаном Бладом. Сам Каузак ледве уникнув шибениці, і то, мабуть, для того, щоб усе життя бути посміховищем «берегового братства».

Довго потім на острові Тортуга йому глузливо докоряли:

— Куди ти подів здобуте на Маракайбо золото?