Одіссея капітана Блада

Розділ III ВЕРХОВНИЙ СУДДЯ

Тільки через два місяці — 19 вересня, якщо ви цікавитесь точною датою, — Пітер Блад, обвинувачений у державній зраді, став перед судом. Ми знаємо, що зрадником він не був, але можете не сумніватися, що на той час, коли йому пред'явили обвинувачення, він був уже здатний на такий злочин. Два місяці ув'язнення в таких жахливих умовах, що їх неможливо навіть описати, породили в душі Блада невгамовну ненависть до короля Якова і його сатрапів. Те, що за таких умов він все ж не збожеволів, свідчить про неабияку силу його духу. Та яким би жахливим не було становище цього абсолютно невинного в'язня, Блад ще мав підстави дякувати своїй долі насамперед за те, що його взагалі викликали до суду, потім за те, що суд відбувся саме 19 вересня і ні на день раніше. Бо в затримці, яка так дратувала арештованого, крилась єдина для нього можливість уникнути шибениці, хоч сам він ще не збагнув цього.

Якби не милість долі, він легко став би одним з тих, кого на другий день після бою витягли з переповненої Бріджуотерської тюрми й без суду, за наказом полковника Кірка, який жадав крові, повісили на базарній площі. З жорстокою оперативністю командир Танжерського полку вчинив би те саме і з усіма іншими в'язнями — кількість не мала значення, — коли б не рішуче втручання епіскопа М'юсського, який поклав край цим беззаконним стратам.

Тільки за перший день після Седжмурської битви Кірк і Февершем, влаштувавши комедію суду, стратили понад сто чоловік. Переможцям не бракувало жертв для шибениць, якими вкрилась уся округа, їх мало бентежило, де і за яких обставин були захоплені ті люди і скільки серед них було невинних жертв. Кінець кінцем, чого варте життя якогось телепня? У катів була гаряча пора, в дію пішли мотузки, сокири і казани з киплячою смолою… Але я утримаюсь від опису подробиць того огидного видовища, бо, зрештою, нас більше цікавить доля Пітера Блада, ніж доля повстанців, прихильників Монмута.

Блад залишився живим, і в натовпі нещасних в'язнів, закутих парами, його погнали з Бріджуотера в Тонтон. Тих, що були тяжко поранені і не могли йти, солдати грубо кидали на переповнені візки. Їх незабинтовані рани гноїлися, і багатьом в'язням пощастило вмерти в дорозі. Коли Блад почав наполягати, щоб йому дозволили полегшити страждання бідолашних, конвоїри порадили йому облишити дурниці і пригрозили відшмагати нагаями. Можна сказати напевно, що коли він і каявся зараз у чому, то тільки в одному — що не брав участі у повстанні. Звичайно, така думка була нелогічною, але навряд чи можна було сподіватися на логічне мислення від людини в його становищі.

Під час цього страшного переходу напарником Блада по кайданах був той самий Джеремі Піт, поява якого два місяці тому поклала початок його теперішнім стражданням. Молодий шкіпер став найближчим товаришем Блада після їх арешту. Випадково їх закували разом у кайдани ще в переповненій тюрмі, де вони задихалися від спеки й смороду в липні, серпні й вересні.

Крізь стіни в'язниці з навколишнього світу просочувалися уривки новин. Деякі з цих новин, можливо навмисне, поширювались серед в'язнів. Серед них була й чутка про страту Монмута. Вона завдала глибокого смутку тим, хто терпів усі страждання заради герцога й віри, боротися за яку той закликав. Багато хто рішуче відмовлявся вірити цій чутці. Поширилась безглузда вигадка про те, що замість Монмута на плаху пішов хтось інший, схожий на нього, а сам Монмут залишився живим і прийде знову, овіяний славою.

Блад слухав цю останню вигадку з такою ж байдужістю, з якою сприйняв і звістку про смерть Монмута. Проте одна ганебна деталь цієї плітки не тільки не залишила його байдужим, але й посилила його ненависть до короля Якова. Його величність погодився зустрітися з Монмутом. Якщо він не збирався помилувати герцога, то цей вчинок з боку короля був неймовірно огидним і відворотним: адже в такому разі єдиною метою цієї зустрічі було підле бажання потішитися з каяття свого племінника.

Пізніше дійшли чутки, що лорд Грей, який був першим помічником герцога, а можливо, навіть і головним вождем повстання, купив собі помилування за сорок тисяч фунтів стерлінгів. Пітер Блад вважав, що цього й слід було чекати. Він не міг далі стримати свого презирства до короля Якова.

— Яка підла, мерзенна істота сидить на троні! Коли б я знав раніше про нього стільки, скільки знаю сьогодні, то безумовно, що у драгунів було б значно більше підстав для мого арешту, — заявив він і враз поцікавився: — А як ви думаєте, де зараз лорд Гілдой?

Молодий Піт, якому адресувались ці слова, повернув до Блада обличчя, яке за два місяці ув'язнення майже зовсім втратило свій бронзовий морський загар. Його круглі сірі очі запально глянули на лікаря.

— Ви дивуєтесь моєму запитанню? Але ж ми бачили лорда востаннє в Оглторпі, — сказав Блад. — Цікаво, де ж тепер інші заарештовані дворяни — фактичні керівники цього проклятого повстання? Думаю, що їх відсутність пояснюється тим самим, що й відсутність Грея. Вони багаті люди і можуть відкупитися. Шибениці чекають тих бідолах, що пішли за аристократами, а самі аристократи, які мали честь очолити повстання, звичайно, на волі. Курйозна і повчальна історія. Клянуся честю, ми живемо в несолідному світі!

З почуттям глибокої зневаги до всього він засміявся і з тим самим почуттям пізніше увійшов до великого залу Тонтонського замку, щоб стати перед судом. Разом з Бладом туди привели Піта і Бейнса. Суд мав розпочатися з розгляду їхньої справи.

Увесь зал до самих галерей, заповнених переважно жінками, був задрапований яскраво-червоною матерією. Це зробили з наказу пихатого верховного судді барона Джефрейса, який цілком природно віддавав перевагу червоному кольору, бо він найкраще відображав його власну кровожерливість.

В кінці залу на підвищенні сиділо п'ять суддів у яскраво-червоних мантіях і важких чорних париках: верховний суддя барон Джефрейс сидів посередині, по обидва боки від нього розташувалися члени суду, а ще нижче — присяжні засідателі.

Один за одним під конвоєм ввели підсудних. Судовий пристав закликав присутніх до тиші, погрожуючи за непослух ув'язненням, і гомін поступово вщух. Блад з цікавістю розглядав дванадцятьох присяжних засідателів, які дали клятву бути «милостивими і справедливими», але їх зовнішній вигляд свідчив про те, що вони не могли думати ні про милість, ні про справедливість. Перелякані, приголомшені й жалюгідні, вони скидалися на кишенькових злодіїв, спійманих на гарячому. В душі кожного з них веління власної совісті заглушалося страхом перед мечем жорстокого верховного судді.

Потім спокійний, зосереджений погляд Блада перемандрував на членів суду і найдовше затримався на голові суду, лордові Джефрейсі, слава про жорстокість якого дійшла з Дочестера ще раніше, ніж приїхав він сам.

Це був високий, худий чоловік років під сорок, з довгастим вродливим обличчям. Синюватість під очима і набряклі повіки свідчили про страждання або про безсоння і посилювали блиск очей та їх лагідний смуток. На блідому обличчі різко виділялися плями сухотного рум'янцю і яскраві повні губи. В лінії губів судді крилося щось невловиме, що псувало красу його обличчя.

Добре знаючи, як медик, ту страшну хворобу, яка мучила лорда, Блад з інтересом розглядав людину, що, незважаючи на близький кінець, а можливо саме через це, вела розпутне і розбещене життя. — Пітер Блад, підніміть руку!

Хрипкий голос судового клерка повернув Блада до дійсності. Пітер машинально виконав наказ, і клерк почав монотонно читати багатослівний обвинувальний акт, у якому Пітер Блад обвинувачувався у зраді свого верховного і законного володаря Якова II, божою милістю короля Англії, Шотландії, Франції та Ірландії. З цього акту Блад довідався, що він, не маючи в серці бога, був спокушений дияволом, забув про свій обов'язок любити й шанувати короля і порушив мир і спокій у королівстві, розпалюючи війну та заколот з метою позбавити короля корони, титула і честі. І ще про багато інших злочинів довідався Блад з документа, в кінці якого пропонувалося відповісти: винен він чи не винен?

Відповідаючи, він сказав більше, ніж від нього вимагалось:

— Я абсолютно не винний.

Маленький, гостролиций чоловічок, що сидів перед столом суддів праворуч від Блада, аж підскочив на своєму місці. Це був військовий прокурор Полліксфен.

— Винні чи не винні? — загорлав цей запальний джентльмен. — Відповідайте тими ж словами, якими вас запитують!

— Тими ж словами? — перепитав Блад. — Он як! Не винний. — І, звертаючись до суду, він знову заговорив: — Якщо ваша ласка, то я не зробив абсолютно нічого, що могло б підтвердити хоч слово з цього обвинувального акту. Я завинив лише в тому, що мені бракувало терпіння за час мого двомісячного перебування у смердючій в'язниці, де моє здоров'я і навіть життя піддавалися страшній небезпеці…

Розпалившись, Блад міг би ще багато чого додати, але в цю мить верховний суддя, перебив його лагідним, навіть журливим голосом:

— Послухайте, Блад, ми повинні дотримуватися звичайних, загальновизнаних судових норм, і я мушу перебити вас. Ви, мабуть, не обізнані з судовою процедурою?

— Не тільки не обізнаний, але навіть до цього часу був щасливий у своєму незнанні. Я радо утримався б від такої обізнаності.

Квола посмішка на мить промайнула на сумному обличчі судді.

— Вірю вам. Вас уважно вислухають, коли ви виступатимете на свій захист. Але говорити будь-що зараз і недоречно, і незаконно.

Підбадьорений очевидним співчуттям і увагою судді, Блад відповів, як того вимагали від нього, що він згоден стати перед судом бога і країни.[11] Після цього клерк, помолившись, щоб бог допоміг ухвалити справедливий вирок, викликав Ендрю Бейнса, наказав йому підвести руку і відповісти на обвинувачення.

Від Бейнса, який не визнав себе винним, клерк перейшов до Піта. Той сміливо прийняв на себе вину, і верховний суддя пожвавішав.

— Ну, це вже інша річ, — сказав він, і його колеги в яскраво-червоних мантіях закивали головами. — Якби всі були такими впертими, як ці двоє бунтівників, то ми ніколи не закінчили б своєї справи.

Після такого лиховісного зауваження, висловленого холодним байдужим голосом, від якого здригнулися всі присутні, підвівся Полліксфен. Багатослівно виклавши суть злочину, вчиненого всіма трьома підсудними, він докладніше зупинився на обвинуваченні Пітера Блада, справа якого розглядалася першою.

Єдиним свідком з королівської сторони був капітан Гобарт. Він жваво змалював обстановку, в якій знайшов і арештував трьох підсудних разом з лордом Гілдоєм. Згідно з наказом полковника, він одразу повісив би Піта, але від цього його утримала брехня підсудного Блада, ніби Піт — пер і особа, яка заслуговує на увагу.

Коли капітан закінчив свої свідчення, лорд Джефрейс подивився на Пітера Блада.

— Чи є у підсудного Блада запитання до свідка?

— Ні, сер. Він правильно виклав усе, як було.

— Я радий, що ви визнали все без лукавства, звичайного для людей вашого сорту. І скажу вам по правді, що викрути тут вам не допомогли б. Бо, зрештою, ми завжди доб'ємося правди. Будьте певні.

Бейнс і Піт також визнали правдивість свідчень капітана, після чого верховний суддя, полегшено зітхнувши, сказав:

— Коли це так, то ради бога, не будемо зволікати. Попереду ще багато справ. — Тепер у його голосі від лагідності не залишилося й сліду. Губи скривилися в презирливу посмішку. Тон став різким і грубим. — Я вважаю, пане Полліксфен, що оскільки факт підлої зради цих трьох негідників доведений і навіть визнаний ними, то нам більше нема про що говорити.

Але тут пролунав рішучий і навіть якийсь глузливий голос Пітера Блада:

— З вашого дозволу, сер, ще треба говорити й говорити.

Вражений такою зухвалістю, Джефрейс здивовано глянув на підсудного, і поступово вираз подиву на його обличчі змінився виразом тупого гніву. На яскраво-червоних губах судді з'явилася неприємна злісна посмішка, що враз спотворила все обличчя.

— Що… що, негіднику? Ти хочеш, щоб ми марнували час на вислуховування твоїх нікому не потрібних словесних викрутів?

— Я хотів би, щоб ви і пани присяжні засідателі дозволили мені виступити на свій захист. Ви обіцяли вислухати мене, ваша честь.

— Ну що ж, тебе вислухають, негіднику. Вислухають…

Голос судді скреготнув, як терпуг. Йому стало важко говорити, і на якусь мить його скорчило. Тендітною, мертвотно-блідою рукою, на якій блакитними лініями позначалися вени, він дістав хусточку і приклав її до губів, а потім до лоба. Дивлячись на суддю очима спеціаліста, Пітер Блад зрозумів, що того зараз корчить приступ руйнівної хвороби. — Вас вислухають, — вів далі суддя. — Але який може бути захист після зізнання?

— Ви розсудіть самі, ваша честь.

— Власне, для цього я тут і сиджу.

— І ви також розсудите, панове, — сказав Блад, переводячи погляд з судді на присяжних, які нерішуче засовалися під сміливим поглядом його блакитних очей. Напередодні суду лорд Джефрейс звернувся до них з такою промовою, яка вибила з них рештки мужності. Навіть якби вони самі були в'язнями, обвинуваченими в зраді, то й тоді він не міг би поводитися з ними крутіше.

Пітер Блад сміливо виступив, тримаючись прямо і впевнено. Він щойно поголився, і його парик, хоч і без завивки, був охайно зачесаний.

— Капітан Гобарт справді знайшов мене в садибі Олгторп у понеділок вранці після Седжмурської битви, — почав Блад. — Але він не сказав, що я там робив.

Тут суддя перебив його знову:

— Ну, а що ж ти міг робити в товаристві бунтівників, двоє з яких — лорд Гілдой і Піт — уже визнали свою провину?

— Саме це я прошу дозволити мені розповісти вам.

— Будь ласка, розкажи, але, ради бога, якнайкоротше, бо коли б мені, довелося вислухувати всіх собак-зрадників, то я просидів би тут до весни.

— Я був там, ваша честь, як лікар, щоб допомогти пораненому лорду Гілдою.

— Що таке? Ти хочеш сказати нам, що ти лікар?

— Я закінчив Трініті-коледж у Дубліні.

— Боже праведний! — вигукнув лорд Джефрейс різким голосом, звертаючись до присяжних. — Який мерзотник! Ви ж чули, як свідок сказав, що кілька років тому він зустрічав його в Танжері як офіцера французької армії. Ви чули також, як підсудний визнав, що свідок говорив правду.

— Я й зараз не заперечую, що він говорив правду. Але правда й те, що я скажу вам. Кілька років я був солдатом, але ще до цього я був лікарем, і з січня цього року знову став ним, влаштувавшись на життя у Бріджуотері; це може підтвердити сотня свідків.

— Немає ніякої потреби гаяти на це час! Я винесу вирок на підставі твоїх власних слів, мерзотнику. Я ще раз запитую тебе: як сталося, що той, хто видає себе за лікаря, який мирно займається практикою в Бріджуотері, опинився в армії Монмута?

— Я ніколи не був у тій армії. Жоден свідок не говорив такого і, насмілюсь заявити, не скаже. Мене ніколи не цікавило те повстання, і я вважаю цю авантюру цілковитим безглуздям. Насмілюсь запитати вашу честь, — тут ірландський акцент Блада помітно посилився, — що міг робити я, католик, в армії протестантів?

— Католик? — Суддя якусь мить похмуро розглядав Пітера Блада. — Ти скоріше лицемірний ханжа-протестант. Скажу тобі, чоловіче, що я нюхом чую протестанта за сорок миль.

— Тоді наважусь поцікавитись, чому ж ви, ваша честь, своїм надзвичайним нюхом не чуєте католика за чотири кроки?

По галереях легкою хвилею прокотився сміх, але лютого погляду судді і окрику судового пристава було досить, щоб він негайно урвався.

Трохи нахилившись уперед, лорд Джефрейс підніс тендітну білу руку, пальці якої все ще стискали носову хусточку і, погрозливо сказав:

— Не час зараз розглядати твою релігійну приналежність, голубе, — сказав він, постукуючи пальцем по столі в такт словам. — Але закарбуй собі на носі те, що я зараз тобі скажу: немає такої релігії, яка б дозволяла брехати, прикриваючись нею. В тебе, як і в кожного, є безсмертна душа, і ніщо в світі з нею не зрівняється. Не забувай, що всесильний господь-бог, перед чиїм судом і ти, і всі ми станемо в нашу останню годину, покарає тебе за найменшу брехню і кине у вічний вогонь, у безодню, де палає сірка, якщо ти хоч трохи ухилишся від правди. Бога не обдуриш! Тому я закликаю тебе говорити правду: як сталося, що тебе захопили з бунтівниками?

Якусь мить Пітер Блад дивився на суддю здивовано і збентежено. Яка неймовірно жахлива людина цей суддя! Нарешті Блад опанував себе і відповів:

— Того ранку мене покликали до пораненого лорда Гілдоя, і я вважав, що за обов'язком, накладеним на мене професією, я повинен був подати йому допомогу.

— Ти вважав?

Вигляд судді був страшний: на зблідлому обличчі його губи червоніли, як кров, якої він так жадав. Злісно посміхнувшись, він впився поглядом у Блада, але опам'ятався, зітхнув і, знову набравши лагідного та скорботного вигляду, сказав:

— Як ти безжалісно марнуєш наш час! Але я наберусь терпіння. Добре. Хто покликав тебе?

— Піт. Він може підтвердити.

— О, звісно, Піт може підтвердити. Зрадник, який уже визнав свою провину. І це твій свідок?

— Бейнс також може засвідчити мої слова.

— Бідолаха Бейнс має ще відповісти за себе, і не сумніваюся, що на тебе в нього не вистачить часу, бо він намагатиметься врятувати від зашморгу свою власну шию. Так, так! І це всі твої свідки?

— Ні, ваша честь. Можна викликати з Бріджуотера ще й інших, які бачили, як я виїхав того ранку з Пітом на крупі його коня.

Джефрейс посміхнувся.

— В цьому немає потреби. Я не збираюся витрачати так багато часу на тебе. Скажи лише одне: коли Піт, якщо вірити тобі, приїхав по тебе, ти ж знав, що він був прихильником Монмута, як він це визнав зараз сам?

— Знав, ваша честь.

— Знав! Ага! — верховний суддя подивився на присяжних засідателів, які знітилися від страху, і коротко, в'їдливо засміявся. — І все ж, незважаючи на це, ти поїхав з ним?

— Я вважав своїм священним обов'язком подати допомогу пораненому.

— Священним обов'язком, кажеш? — І в очах судді знову спалахнула лють. — Боже милосердний! Як тільки ми живемо серед таких, гадів? Твій священний обов'язок, негіднику, — служити богу і королю. Але не будемо даремно витрачати слова. Піт сказав тобі, кому саме ти мав подати допомогу?

— Так, лордові Гілдою.

— І ти знав, що лорд Гілдой був поранений у бою, знав, на чиєму боці він бився?

— Знав.

— І все ж, вважаючи себе лояльним підданим короля, в чому ти хочеш нас переконати, ти поїхав до пораненого?

На мить Пітер Блад втратив терпіння.

— Моя справа — лікувати рани, а не вивчати політичні погляди пораненого, — сказав він різко.

Схвальний гомін прокотився по галереях і навіть серед присяжних засідателів, але це ще більше розпалило верховного суддю.

— Господи Ісусе! Чи бачив світ ще коли-небудь такого безсоромного негідника, як оцей? — 3 білим, мов крейда, обличчям суддя повернувся до членів суду. — Я сподіваюся, панове присяжні, що ви звернете увагу на поведінку цього підлого зрадника. Не можна не помітити заклятості людей такого типу, як він. Він сам, своїми власними устами, визнав провину, якої досить, щоб повісити його десять разів… Але це ще не все. Говори, мерзотнику: з якою метою ти морочив голову капітанові Гобарту брехнею про високий сан зрадника Піта?

— Щоб врятувати його від повішення без суду, яке йому загрожувало.

— А яке тобі діло до того, чи повісять цього негідника, чи ні?

— Справедливість — справа кожного вірнопідданого, бо несправедливість, вчинена людиною, яка перебуває на королівській службі, в якійсь мірі безчестить самого короля.

Це був тонкий і гострий випад на адресу присяжних; він розкривав гнучкість та гостроту розуму Блада і міру його самовладання, що особливо посилювались у хвилини великої небезпеки. На будь-який інший склад суду його слова справили б те враження, на яке він і сподівався. Можливо, вони вплинули б навіть на цих слабкодухих овечок. Але тут знову втрутився Джефрейс.

Він почав дихати важко й шумно, потім рвучко підвівся.

— Пресвята діво! — закричав Джефрейс. — Чи доводилось вам бачити такого безсоромного мерзотника? Але з тобою вирішено. Я бачу тебе, падлюко, вже з мотузкою на шиї.

Закінчивши цю зловтішну тираду, суддя знову впав у крісло і заспокоївся. Судова комедія скінчилась. На блідому обличчі судді не проявлялося ніяких ознак душевного хвилювання. Його знову охопила тиха меланхолія. Коли ж за хвилину він заговорив, голос його був лагідним, майже ніжним, але кожне слово чітко лунало в принишклому залі.

— Не в моїй вдачі кривдити когось, а тим більше втішатися чиєюсь загибеллю. Тільки з жалю до тебе я вдався до цих слів, бо хотів, щоб ти подбав про свою безсмертну душу, а не віддавав її на поталу, вперто чіпляючись за брехню та викрутаси. Але я бачу, що всі мої зусилля, все моє співчуття і милосердя марні, тому мені більше нема про що з тобою говорити. — І, повернувши до присяжних засідателів своє сумне вродливе обличчя, він додав: — Панове! Як представник закону, я зобов'язаний нагадати вам, що той, хто хоч і не брав безпосередньої участі в повстанні проти короля, але свідомо приймає, дає притулок або лікує бунтівника, є таким самим зрадником, як і той, хто виступив із зброєю в руках. Моя присяга і власне сумління зобов'язують мене роз'яснити вам суть закону, а ваші присяги і ваше сумління зобов'язують вас ухвалити справедливий вирок.

Після цього Джефрейс почав промову, в якій намагався довести, що Бейнс і Блад обидва винні в зраді: перший — тому, що переховував зрадників, другий — надавав зрадникові медичну допомогу. Він пересипав свою промову улесливими посиланнями на свого законного государя й повелителя, якого бог поставив над усіма, і лайкою на адресу протестантів та Монмута, про якого, — висловлюючись його власними словами, — він брав сміливість твердити, що найбідніший законнонароджений підданий королівства має більше прав на престол, ніж цей байстрюк герцог.

— Господи! Яке гаддя завелося в нашому суспільстві! — шалено вигукнув суддя і впав у крісло, знесилений таким енергійним виступом. Якусь мить він сидів нерухомо, приклавши хусточку до рота, потім знову якось неспокійно засовався в кріслі, і знову його обличчя спотворив біль. Він ледве зміг кивнути членам суду, щоб ті вийшли для ухвалення вироку.

Пітер Блад слухав нестримну, богохульну і майже непристойну промову Джефрейса з байдужістю, яка пізніше, коли він згадував про все це, дивувала його самого. Він був так вражений поведінкою цієї людини, протиріччям між його духом і тілом, методами залякування і примусу по відношенню до присяжних засідателів, що майже забув про небезпеку, яка загрожувала його власному життю.

Присяжні засідателі незабаром повернулися. Всі троє підсудних були визнані винними.

Пітер Блад обвів поглядом зал суду, задрапірований червоною матерією. На якусь мить море облич захиталось і розпливлось перед його очима. Потім він знову опанував себе і почув, як його питали: що він може сказати проти смертного вироку після того, як його визнали винним у державній зраді.

Він зареготав, і його сміх моторошно пролунав серед мертвої душі суду. Вся ця комедія була таким безглуздям, таким знущанням над справедливістю! І все це витівав той блазень у яскраво-червоній мантії, що сам був посміховиськом, слухняним знаряддям злобного і мстивого короля. Але навіть і на цього блазня вплинув сміх Блада.

— Ти ще смієшся — з зашморгом на шиї, смієшся на самому порозі вічності!

І тут Блад використав нагоду, щоб помститися:

— Клянусь честю, у мене більше підстав для цього, ніж у вас. І ось що я скажу вам, перш ніж буде затверджений мій вирок. Ви бачите мене — невинну людину, єдина провина якої полягає в милосерді — з зашморгом на шиї. Ви юрист і говорите із знанням справи про те, що чекає мене. Я ж, як лікар, можу сказати, теж із знанням справи, що уготовано вам, ваша честь. І запевняю, що навіть зараз я не помінявся б з вами місцем, не поміняв би зашморг, який ви накидаєте мені на шию, на той камінь, який ви носите в собі. Смерть, до якої ви засуджуєте мене — легкий жарт порівняно із смертю, на яку ви засуджені тим всевишнім суддею, ім'ям якого ви так часто прикриваєтесь.

Верховний суддя сидів, неприродно виструнчившись, обличчя його сполотніло, губи скривилися. На кілька секунд після того, як Пітер Блад скінчив говорити, зал суду, немов паралізований, принишк, запала абсолютна тиша. Ті, хто знав Джефрейса, вважали це затишшям перед бурею і готувалися до вибуху. Але вибуху не сталося. Поволі, ледве помітно на зблідлому обличчі судді знову заграв рум'янець. Джефрейс немов виходив із стану заціпеніння. Ось його постать в яскраво-червоній мантії подалася вперед, і він заговорив. Приголомшеним голосом і стисло, набагато коротше, ніж звичайно в таких випадках, абсолютно механічно, як людина, думки якої зайняті чимсь іншим, він виголосив смертний вирок, ні словом не згадавши про те, що сказав Пітер Блад. Прочитавши вирок, Джефрейс знесилено сповз у крісло. Очі його напівзаплющилися, а чоло вкрилося краплинами поту. В'язнів вивели.

Полліксфен, — запеклий віг у душі, незважаючи на свою посаду прокурора, — прошепотів на вухо своєму колезі — адвокату:

— Клянусь богом, той смаглявий негідник добре налякав верховного суддю. Шкода, що його мають повісити. Людина, здатна злякати Джефрейса, пішла б далеко.