Одіссея капітана Блада

Розділ V АРАБЕЛЛА БІШОП

Якось сонячного січневого ранку, десь через місяць після прибуття «Ямайського купця» в Бріджтаун, міс Арабелла Бішоп виїхала верхи з красивої садиби свого дядька, розташованої на пагорбі в північно-західній частині міста. За нею слідом на достатній відстані підтюпцем бігли два негри-охоронці. Прямувала ця молода дівчина до губернаторського будинку, щоб навідати дружину губернатора, яка останнім часом занедужала. Досягши вершини пологого, зарослого травою горба, вона побачила високого, худорлявого, в простому, але пристойному одязі чоловіка, який ішов їй назустріч. Чоловік цей був їй незнайомий, а незнайомі люди рідко трапляються на цьому острові. І все ж дівчині здалося, що вона десь бачила його.

Міс Арабелла зупинила коня, ніби для того, щоб помилуватися краєвидом, і це виглядало цілком правдиво, бо панорама справді була чудова. Водночас краєм карих очей вона уважно вивчала незнайомого, що підходив ближче. Тепер їй довелося змінити своє перше враження про його одяг — досить строгий, але навряд чи красивий. Камзол і штани були домашньої роботи, і якщо камзол сидів на ньому гарно, то це пояснювалося скоріше його природною грацією, ніж майстерністю кравця. Панчохи бавовняні, прості і грубі; крислатий капелюх, якого він шанобливо скинув, підходячи до неї, — старий, без стрічки і пера. А те, що здалеку здавалося париком, були його кучері, чорні і лискучі.

Виголене загоріле обличчя незнайомого було похмуре. А напрочуд блакитні очі серйозно дивилися на неї. Він пройшов би далі, якби вона не зупинила його.

— Здається, я звідкись знаю вас, — мовила дівчина.

Голос її був дзвінкий, як у хлопчика. Щось хлопчаче було і в манерах, якщо слово «хлопчачий» взагалі можна вжити щодо такої шляхетної дівчини. Це йшло, мабуть, від тієї простоти і невимушеності, які робили неможливими хитрощі, властиві жіночій статі, і дозволяли їй бути в найкращих стосунках з усім світом. Можливо, саме через це Арабелла, досягши двадцятип'ятирічного віку, не тільки не була одруженою, а навіть не мала поклонників. З усіма чоловіками вона поводилась, як з братами, і така невимушеність ускладнювала можливість упадання коло неї.

Негри, що супроводили її, зупинились на пристойній відстані позаду і присіли навпочіпки на траві, чекаючи, поки їхній господині заманеться знову вирушити в дорогу.

Незнайомець, до якого вона звернулася, теж зупинився.

— Господині слід знати своє майно, — сказав він.

— Моє майно?

— Або вашого дядька. Дозвольте відрекомендуватися. Мене звуть Пітер Блад, і я коштую рівно десять фунтів стерлінгів. Я це знаю, бо якраз таку суму ваш дядечко заплатив за мене. Не кожному щастить дізнатися в такий спосіб про ціну собі.

Тільки тепер дівчина впізнала його. Вона не бачила його з дня торгів на набережній і через це не могла відразу впізнати, хоч при першій зустрічі юнак і зацікавив її. Та за цей місяць він настільки змінився, що не був схожий на того раба.

— Боже мій! — вигукнула вона. — І ви ще можете сміятися!

— Як бачите. Хіба це не досягнення? — визнав Пітер. — Та й живу я не так уже й погано.

— Я чула про це, — сказала Арабелла.

Вона справді чула, що засуджений бунтівник, який колись її зацікавив, виявився лікарем. Звістка про це дійшла до губернатора Стіда, якого немилосердно мучила подагра, і губернатор позичив Блада у його господаря. Завдяки чи то умінню, чи, може, щастю, Пітер Блад полегшив страждання його превосходительства, чого не вдавалося зробити жодному з двох лікарів, що мали практику в Бріджтауні. Потім дружині губернатора заманулося, щоб Блід лікував її від мігрені. Блад, правда, встановив, що хвора вона хіба що на сварливість — результат природженої вередливості, посиленої аж надто нудним як для світської жінки животінням на Барбадосі. Проте він прописав ліки, і жінка переконала себе, що їй стало краще. Після цього слава про нього рознеслась по всьому Бріджтауну, і полковник Бішоп зметикував, що з цього нового раба можна мати більше користі як з лікаря, аніж як з робітника на плантації.

— Це вам, добродійко, я маю дякувати за порівняно легке життя і чисту роботу, — сказав Блад, — і я радий скористатися з нагоди, щоб сказати про це.

Однак подяка була скоріше в його словах, аніж у тоні, яким висловлювалась.

«Невже він глузує?» — подумала Арабелла і глянула на нього з такою допитливою відвертістю, яка когось іншого неодмінно збентежила б. Але Блад у її погляді відчув запитання і відповів:

— Коли б мене купив якийсь інший плантатор, то безсумнівно, мої лікарські здібності назавжди залишилися б невідомими, і в цю хвилину я рубав би ліс та орав землю, як і ті бідолахи, що їх привезли разом зі мною.

— Але чому ви дякуєте за це мені? Вас же купив мій дядько?

— Він не зробив би цього, якби ви не умовили його. Я помітив, це і в ту мить страшенно обурився.

— Ви обурились? — У хлопчачому голосі Арабелли зазвучав виклик.

— У цьому тлінному житті мені всього зазнати довелось. Але продавали і купували мене вперше, і тому навряд чи я був схильний любити свого покупця.

— Якщо я й наполягала, щоб дядько купив вас, то тільки тому, що співчувала вам. — Тон її голосу був трохи суворим, наче вона докоряла йому за глузування і зухвалість, що, як їй здалося, звучали в його словах. — Можливо, мій дядько здається вам суворою людиною, — додала вона. — Це так, він суворий. Плантатори всі суворі. Напевне тому, що таке вже їхнє життя. Але тут є ще й гірші. Взяти хоча б Кребстона із Спейгстауна. Він теж був на березі і чекав своєї черги, щоб купити те, що залишиться після мого дядька, і от коли б ви потрапили до його рук… Страшна людина… Може, тому так і сталося, що я…

Блад трохи розгубився.

— Це зацікавлення чужою долею… — почав було він, але враз перебудував фразу. — Але ж там були й інші, що заслуговували на співчуття.

— Ви чомусь здалися мені зовсім не таким, як інші.

— Я й є не такий, — сказав він.

— О! — Вона пильно глянула на нього і трохи насторожилась. — Ви непоганої думки про себе.

— Навпаки. Решта засуджених — гідні поваги повстанці, не те, що я. В цьому і полягає різниця. Я ж був одним із тих, у кого не вистачало глузду побачити, що Англія потребує очищення. Я задовольнявся лікарською практикою у Бріджуотері, в той час як кращі за мене проливали свою кров, щоб вигнати підлого тирана і мерзенну зграю його придворних.

— Сер! — зупинила вона його. — Мені здається, ви пропагуєте зраду.

— Сподіваюся, що я висловився недвозначно, — сказав він з притиском.

— Дехто висік би вас за такі слова.

— Губернатор не допустить цього. У нього подагра, а в його дружини — мігрень.

— Ви покладаєтесь на це? — сказала вона з неприхованим презирством.

— У вас, очевидно, ніколи не було не тільки подагри, а навіть мігрені, — відповів Блад.

Вона нетерпляче махнула рукою і на якусь мить перевела погляд на море. Потім раптом знову глянула на нього — на цей раз брови її зійшлися на переніссі.

— Якщо ви не бунтівник, то чому ж ви опинилися тут? Він зрозумів, що вона не йме йому віри, і засміявся.

— Слово честі, це довга історія, — сказав він.

— І, напевне, така, що ви визнали б за краще не розповідати її?

Тоді Блад коротко виклав їй усе, що з ним сталося.

— Боже мій! Яка підлість! — вигукнула Арабелла, коли він скінчив.

— Ні, ні… Англія стала блаженною країною за короля Якова! Вам не треба жаліти мене. Зваживши все, я думаю, що на Барбадосі живеться краще. Тут принаймні можна хоч у бога вірити.

З цими словами він глянув спочатку ліворуч, на темну масу гори Хіллбей, що височіла вдалині, потім праворуч, на неозорий простір збуреного вітрами океану. Йому здалося, ніби чудовий краєвид ще більше підкреслював його мізерність і нікчемність його нещастя.

— Невже скрізь життя таке важке? — сумно запитала дівчина.

— Люди самі роблять його таким.

— Розумію. — Вона уривчасто і, як йому здалося, з якимсь смутком у голосі, засміялась. — Я ніколи не вважала, що Барбадос — земний рай. Але, не перечу, ви знаєте світ краще, ніж я. — 3 цими словами дівчина торкнула коня своїм хлистом із срібною рукояткою. — Все ж я вітаю вас із полегшенням ваших страждань.

Пітер вклонився, а вона поїхала далі. Негри підхопились і підтюпцем побігли слідом.

Кілька хвилин Пітер Блад постояв там, де вона залишила його, в задумі розглядаючи залиті сонячним сяйвом води Карлайлської бухти й кораблі, що стояли в просторій гавані, над якою з галасом кружляли чайки.

Тут і справді було гарно. «Краєвид чарівний, — подумав Блад, — а проте це тюрма». Говорячи, що він вважає Барбадос кращим за Англію, Блад намагався применшити своє нещастя. Нарешті він повернувся і розміреним кроком рушив до маленького селища — купки халуп, зліплених з глини та лози і обгороджених частоколом. Тут жили раби, що працювали на плантації, а разом з ними жив і він сам.

Нараз у пам'яті його спливла строфа з Ловласа.[13]

Та він вкладав у ці рядки новий зміст, зовсім протилежний тому, що мав на думці автор. «Якою б просторою не була тюрма, — міркував Пітер, — вона залишається тюрмою навіть тоді, коли не має ні мурів, ані ґрат».

Особливо глибоко збагнув це Блад того чудового ранку, а з часом йому довелося ще ясніше усвідомити справедливість такого твердження. З кожним днем він дедалі частіше думав про те, що в нього підрізані крила, що він вигнанець із цього життя, і дедалі менше згадував про ту випадкову свободу, якою часом користувався. Порівнюючи ж свою трохи легшу долю з долею нещасних товаришів по рабству, він не відчував того задоволення, якого міг би зазнати інший. Навпаки, їх нещастя тільки посилювали гнів і гіркоту, що сповнювали душу Блада.

З сорока двох засуджених повстанців, які зійшли з «Ямайського купця» на берег разом з Бладом, полковник Бішоп купив не менше двадцяти п'яти. Решту було продано дрібнішим плантаторам, декого в Спейгстаун, а інших ще далі на північ. Блад не знав, яка доля спіткала їх. Однак серед рабів Бішопа він ходив вільно і, живучи разом з ними, добре розумів їх нелюдські страждання. Всі вони працювали на цукрових плантаціях з раннього ранку до пізнього вечора, а коли вибивалися з сил, то на їхні спини зразу ж опускався нагай наглядача або його помічників. Одягнені вони були в лахміття, дехто майже голий; жили в багні; харчувалися смердючою солониною та кукурудзяними коржиками — їжею, яка для більшості з них якийсь час була настільки незвичною, що двоє захворіли і віддали богові душу перш ніж Бішоп зметикував, що раби мають для нього певну цінність як робоча сила, і поступився перед домаганнями Блада дозволити йому доглядати хворих. Щоб тримати рабів у покорі, одного з них, який повстав проти жорстокості наглядача Кента, закатували на смерть на очах у його товаришів, а іншого, що наважився втекти в ліс, спіймали, завернули назад і відшмагали, а потім витаврували йому на лобі літери «3. К.», щоб до кінця його життя всі знали, що він збіглий каторжник. Але, на щастя, бідолаха помер, не витримавши катувань.

Після цього засуджені ще більше спохмурніли, притихли. Найнепокірніших приборкали, з трагічною терпеливістю та відчаєм вони скорилися своїй невимовно тяжкій долі.

Лише Пітер Блад, уникнувши цих надмірних страждань, зовні майже не змінився, хоча в душі його з кожним днем наростала ненависть і визрівав намір утекти з цього острова, де так безжалісно глумилися над людьми. Бажання втекти було ще надто невиразне, щоб його можна було назвати надією. І все ж Блад не впадав у відчай. Накинувши на своє спохмурніле обличчя маску байдужості, він сумлінно лікував хворих, зберігаючи таким чином робочу силу для Бішопа, а водночас усе далі вторгаючись у «володіння» двох інших мужів медицини Бріджтауна.

Позбавлений принизливих покарань і злигоднів, що їх зазнавали його товариші, Блад. зберіг почуття власної гідності. Навіть бездушний плантатор, його власник, і той поводився з ним не так грубо, як з іншими. І все це завдяки подагрі та мігрені, завдяки тому, що Блад добився поваги з боку губернатора Стіда, і що ще більше — пошани з боку дружини губернатора, якій той у всьому потурав.

Зрідка Блад бачив Арабеллу Бішоп. Зустрічаючись, вона майже щоразу зупинялася і розмовляла з ним, а це вказувало на те, що дівчина зацікавилася лікарем. Проте сам Блад ніколи не був схильний довго затримуватися з нею. Він умовляв себе, що не повинен спокушатись її гарною зовнішністю, грацією молодості, невимушеними манерами підлітка і приємним голосом. За все своє життя Пітер ніколи не зустрічав більшої тварюки, ніж її дядько, і тому не міг думати про дівчину, не згадуючи про того негідника. Вона ж була його племінницею, в їх жилах текла одна кров, і в усякому разі якась крихта безпощадної жорстокості багатого плантатора, здавалось йому, передалась і їй. Таким чином, він не раз боровся сам із собою, немов шукаючи відповіді на неясне запитання, силкуючись перебороти якийсь інстинкт, що доводив йому протилежне. Не знаходячи такої відповіді, він, коли це було можливо, уникав зустрічей з дівчиною або був удавано чемним, коли зустріч виявлялась неминучою.

Якими б переконливими та незаперечними не здавалися на перший погляд міркування Блада, все ж він зробив би краще, повіривши інстинктові, що повстав проти розуму. Бо хоч у жилах дівчини й текла така сама кров, як і в жилах полковника Бішопа, однак у неї не було вад її дядька, в якого ці вади були набутими, а не природженими. Батько Арабелли Томі Бішоп, брат полковника Бішопа, був людиною доброї вдачі, благородною і великодушною. Рання смерть молодої дружини тяжко вразила його. Щоб хоч трохи забути своє горе, він покинув Старий Світ і вирушив шукати щастя в Новому Світі. Разом з маленькою дочкою, якій тоді було п'ять років, він приїхав на Антільські острови і зажив життям плантатора. З самого початку справи його йшли добре, як воно часом і буває в тих, хто мало дбає про них. Розбагатівши, Том не забув і про свого молодшого брата, який служив солдатом в Англії і набув уже слави сварливого гультяя. Він порадив братові приїхати на Барбадос. Порада ця, від якої іншим часом Вільям Бішоп, можливо, й відмовився б, надійшла саме тоді, коли через свої дикі вибрики йому не шкодило перемінити клімат. Вільям приїхав, і щедрий брат прийняв його своїм партнером на багатій плантації. Минуло шість років, і батько п'ятнадцятирічної Арабелли помер, залишивши дочку під опікою дядька. Це була, мабуть, єдина його помилка. Але через доброту своєї вдачі він завжди уявляв людей кращими, ніж вони були насправді; до того ж він сам керував вихованням своєї дочки, прищепивши їй незалежність, на яку теж покладався і, напевне, більше ніж слід. Обставини склалися так, що у відносинах між дядьком і племінницею було мало теплоти. Вона слухала його, а він поводився з нею обережно. Все життя, незважаючи на дику неприборканість своєї вдачі, Вільям Бішоп схилявся перед старшим братом, на це в нього вистачало здорового глузду. Після смерті брата частина того схиляння ніби перейшла на його дочку, яка до того ж була і його компаньйоном, хоч і не брала активної участі в справах плантації.

Пітер Блад судив про неї — як нерідко всі ми робимо, — не знаючи її в достатній мірі. Проте дуже скоро в нього з'явилася підстава змінити свою думку.

Якось наприкінці травня, коли спека вже ставала нестерпною, в Карлайлську бухту вповзло побите і понівечене англійське судно «Прайд оф Девон». Надводна частина судна була посічена і потрощена; рубка перетворилась на суцільний зяючий отвір; бізань-щоглу знесло гарматним ядром, і лише зазубрений пеньок вказував на місце, де вона стояла. За словами капітана, це судно витримало бій з двома іспанськими кораблями десь поблизу Мартініки, і хоч капітан присягався, що це іспанці не спровоковано напали на нього, важко було позбутись підозри, що сталося якраз навпаки. Один з іспанських кораблів, щоб уникнути бою, втік, і якщо «Прайд оф Девон» не переслідував його, то тільки тому, що він був уже нездатний до погоні. А другий іспанський корабель було потоплено, але, перш ніж його потопити, англійці перенесли в трюм свого корабля немалі скарби.

Фактично це був один з тих піратських нападів, які були джерелом постійних чвар між Сент-Джеймським двором і Ескуріалом.[14] Скарги на такі напади надходили то від одних, то від других.

Проте Стід, як і більшість губернаторів колоній, охоче вдав, що вірить розповіді англійського капітана. Він поділяв ту ненависть до чванькуватої, владної Іспанії, яку носили в собі люди інших націй від Багамських островів до Мейну. Ось чому він дав судну «Прайд оф Девон» притулок у своїй бухті і створив усі умови для ремонту корабля.

Але перед тим як розпочати ремонт, з корабля на берег висадили двадцять англійських моряків, так само побитих та понівечених, як і корабель, і шість іспанців — усе, що лишилося від іспанського загону, який вдерся під час бою на англійське судно. Поранених розмістили у великому бараці на пристані; для подання їм допомоги покликали двох медиків Бріджтауна. Пітерові Бладу також наказали взяти участь у цій роботі, доручивши йому лікувати іспанців — він добре говорив по-іспанськи і, крім того, як раб займав нижче становище, ніж його колеги.

У Блада не було підстав любити іспанців. Два роки в іспанській тюрмі і участь у війні в Іспанських Нідерландах дали йому змогу ознайомитися з такими рисами іспанського характеру, якими аж ніяк не можна було захоплюватись. Проте він чесно виконував обов'язки лікаря, як кажуть, з душею і навіть з якоюсь, може, удаваною прихильністю до своїх пацієнтів. Іспанці були дуже здивовані, що їх лікують, замість того, щоб негайно ж повісити, і виявляли незвичайну, як для їхнього брата, покору. Їх, правда, обходили своїми щедротами жителі Бріджтауна, які носили в госпіталь пораненим англійським морякам фрукти, квіти і делікатеси. Та й не тільки це. Бо коли б узяти до уваги побажання декого з цих жителів, то іспанців, як цуценят, кинули б на повільну смерть.

Пітер Блад це прекрасно розумів.

Якось, вправляючи з допомогою негра, присланого для догляду за пораненими, зламану ногу одному з іспанців, Блад почув, що до нього хтось різко звернувся низьким, хрипким голосом. Лікар одразу впізнав цей голос, — він усім своїм єством ненавидів його.

— Ти що тут робиш?

Блад не підвів очей і не відірвався од роботи. В цьому не було потреби. Як уже було сказано, він знав цей голос.

— Вправляю зламану ногу, — відповів Пітер.

— Я це сам бачу, дурню! — і на фоні вікна над Бладом виросла огрядна постать полковника. Напівголий змучений іспанець, що лежав на соломі, з жахом втупив чорні очі в прибулого. Не треба було знати англійську мову, щоб відчути, що перед ним ворог. Різкий, загрозливий тон досить ясно говорив за себе.

— Бачу, дурню. Так само, як бачу й те, хто цей негідник. Хто дозволив тобі лікувати іспанців?

— Я лікар, пане полковнику. Людина поранена. Не моя справа шукати різницю між пораненими. Я виконую свій обов'язок.

— Обов'язок! О боже! Якби ти шанував його раніше, то не потрапив би сюди.

— Навпаки, саме через те я тут.

— Чув, чув твою побрехеньку. Полковник презирливо посміхнувся. Але, бачачи, що Блад спокійно продовжує свою роботу, Бішоп розійшовся. — Кинеш ти панькатися з мерзотою, коли з тобою говорить хазяїн?

Пітер Блад залишив хворого, але тільки на мить.

— Людині боляче, — сказав він коротко і знову нахилився над пораненим.

— Чи чуєте — цій клятій піратській собаці боляче! Сподіваюся, що це справді так. А ти послухаєш мене нарешті, нахабо?

Полковник аж пінився, розлютований тим, що, на його думку, було відвертою непокорою. Він уже замахнувся для удару своєю довгою бамбуковою палицею, але блакитні очі Пітера Блада вчасно помітили, як майнула палиця, і, щоб відвести удар, він швидко заговорив:

— Я не нахаба, сер. Я виконую наказ губернатора Стіда.

Полковник остовпів, роззявивши від подиву рота; його широке обличчя густо почервоніло.

— Губернатора Стіда, — повторив він. Потім опустив палицю, різко крутнувся і, не кажучи й слова, перевальцем пішов у протилежний кінець барака, де саме стояв губернатор.

Пітер Блад вдоволено посміхнувся. Але це вдоволення диктувалось не стільки почуттям гуманності, скільки усвідомленням своєї перемоги над озвірілим повелителем.

Розуміючи, що в цій сварці, якщо не докопуватись до її глибоких причин, лікар стоїть на його боці, іспанець насмілився ледве чутно запитати, що сталося. Але Блад мовчки хитнув головою і взявся до роботи. Він напружив слух, намагаючись почути, про що говорили між собою Стід і Бішоп. Полковник шаленів і бризкав слиною, вся його масивна постать нависла, мов та вежа, над миршавенькою постаттю вичепуреного губернатора. Але маленького чепуруна було не так просто залякати. Його превосходительство знав, що за ним сила громадської думки. Можливо, тут і знайдуться люди, які дотримуються тих самих кровожерливих поглядів, що й полковник Бішоп, але їх небагато. До того ж його превосходительство не любив ділити з іншими свою владу. Це таки за його наказом Блад займається пораненими іспанцями, а всі його накази треба виконувати. І нема чого про це говорити.

— Ви розмовляєте, наче якийсь іспанець, полковнику, — не стримався губернатор і цим завдав самолюбству полковника болючої рани, яку не скоро загоїш. Бішоп занімів від образи і кулею вилетів з барака, охоплений люттю і не знаходячи слів висловити її.

Через два дні після того знатні дами Бріджтауна — жінки та доньки плантаторів і купців — зробили свій перший благодійний візит на пристань, принісши подарунки пораненим морякам.

Пітер Блад і цього разу був на своєму місці, подаючи допомогу своїм пацієнтам, тим нещасним іспанцям, на яких ніхто не звертав уваги. Все милосердя, всі подарунки призначалися членам команди «Прайд оф Девон», і Пітер Блад вважав, що це цілком природно. Але зненацька, підвівшись після перев'язки одного з поранених, він, на превеликий подив, побачив, що якась дама, відійшовши від гурту, поклала банани і жменю цукрових тростин на плащ, який служив ковдрою одному з його пацієнтів. На ній було красиве вбрання з блідо-лілового шовку. Слідом за нею ніс кошик напівголий негр.

Пітер Блад, без камзола, з засуканими до ліктів рукавами грубої сорочки і з закривавленою ганчіркою в руці, якусь мить пильно розглядав даму. А вона, повернувшись до Блада, враз упізнала його і привітно посміхнулася. Це була Араббела Бішоп.

— Цей чоловік іспанець, — сказав Блад тоном людини, яка виправляє непорозуміння, і в голосі його прозвучала ледве вловима нотка злої іронії. Посмішка, якою Арабелла привіталась з лікарем, враз зів'яла на її устах. Вона нахмурилась, згорда глянула на Блада і з неприхованим докором відповіла:

— Я це знаю, але він теж людина. Така відповідь вразила лікаря.

— Ваш дядько, полковник, іншої думки, — сказав він, опам'ятавшись. — Він вважає, що це черва, яку слід залишити на муки й смерть від ран.

Тепер їй стала зрозумілою іронія, що звучала в його голосі. Не зводячи з лікаря здивованих очей, вона спитала:

— Навіщо ви говорите це мені?

— Хочу попередити вас, що ви можете накликати на себе гнів свого дядечка. Якби його воля, то мені б ніколи не дозволили перев'язувати цих поранених.

— А ви, напевне, вважаєте, що думка мого дядька має бути й моєю думкою? — Голос дівчини пролунав владно, а в карих очах спалахнув лиховісний вогник.

— Навіть у думці я не буваю брутальним із жінкою, — сказав Блад. — Але якщо ваш дядько дізнається, що ви роздаєте подарунки іспанцям… — Він зупинився, не знаючи, як закінчити речення. — Ото буде!

Проте це_ пояснення аж ніяк не задовольнило дівчину.

— Спочатку ви приписуєте мені нелюдяність, потім боягузтво. Клянусь честю, зовсім непогано для чоловіка, який навіть у думці не буває брутальним з жінками. — Вона розкотисто, по-хлопчачому засміялася, але тон цього сміху змусив Блада знітитися.

Йому здалося, що зараз він бачить дівчину вперше, і Пітер зрозумів, які помилкові були його попередні судження про неї.

— Пробачте мені, але як я міг догадатись, що… що племінниця полковника Бішопа — ангел? — вирвалось у Блада.

— Звичайно, ви не могли догадитися — для цього треба бути кмітливішим.

З цими вбивчими словами вона зміряла його насмішкуватим поглядом, повернулася до негра і, схилившись над кошиком, якого той ніс, почала щедро обдаровувати фруктами та делікатесами поранених іспанців. На той час, коли вона наділила останнього з них, кошик спорожнів, її землякам нічого не залишилось. Та вони й не потребували її уваги. Арабелла це сама помітила — їх щедро засипали подарунками інші дами.

Випорожнивши кошик, вона гукнула на свого негра і, не сказавши ні слова і навіть не глянувши на Пітера Блада, з високо піднятою головою вийшла з барака.

Пітер подивився їй услід і зітхнув.

Його вразило відкриття, що навіть сама думка про гнів Арабелли непокоїть його. Ще вчора такого б не було. Це сталося зараз, після того, як він зрозумів її справжню вдачу. «Хай йому всячина, так мені й треба. Здається, я зовсім не розуміюся на людях, — думав він. — Але звідки було мені знати, що родина, яка зростила цього сатану полковника Бішопа, могла викохати й такого ангела, як Арабелла?»