ІСТОРІЯ ДРУГА Гра в наперстки

— Якщо чесно, то треба мені у відпустку…

Поки спускалися сходами лікарні, Віка все намагалася підтримати Ірину під лікоть. «Невже в мене такий жахливий вигляд? — думала відьма. — Невже я схожа на людину, нездатну здолати трьох сходинок?»

Ледь одійшовши від порога, вона вивільнила руку:

— Сигарети принесла?

Віка простягла їй пачку «Вінстона» й запальничку. Ірина затягнулася; згори, з вікон, затягнутих у фігурні ґрати, на неї дивились із заздрістю.

— Клієнтки телефонували, — повідомила Віка, явно бажаючи підбадьорити. — Одна плакала, дякувала — до неї чоловік повернувся. Друга хоче ще раз прийти — не дотримувалася твоїх приписів, не постувала, тому й досі роботи не знайшла.

— Ага, — безбарвно відгукнулась Ірина.

— На сайт пишуть, нові щодня телефонують… Відпустка, звісно, це добре. Але оренди за офіс ще ніхто не скасував.

«Капіталізм, — похмуро подумала Ірина. — Потогінна система, як у дев’ятнадцятому столітті. Ні тобі оплаченого лікарняного, ні тобі соцпакета, ні профспілкової путівки до санаторію. Працюй, працюй, наче раб на галерах. Бо клієнтура розбіжиться, оренда зжере весь прибуток, а у Віки, до речі, дочка шістнадцятирічна, їй наступного року до інституту вступати…»

Відразу подумки вона роздратовано себе урвала: «А чому це я повинна дбати про Вічину дочку? Що, своїх проблем мало? У мене задниця сколота, повна сумка таблеток, та ще й діагноз під сумнівом. От замкнули б мене до шизарні місяці на три, якої б Віка тоді заспівала? Добре, що згоди на лікування я не підписала, а той факт, що я небезпечна для себе й оточення, у стані ремісії виявити не вдалося. А якби я розказала чесно, що і як зі мною було — застосували б, не вагаючись, статтю двадцять дев’яту про примусове лікування, і сиділа б я в палаті, і з нудьги знімала б вінець безшлюбності подругам по нещастю…

Добре, що я прикусила язика й не розказала їм правди про демона. Не зізналася, хто мені лоба об дзеркало розбив, хто синця під оком поставив. Утім, синець уже майже зійшов…»

— Іринко, — Віка стурбовано зазирнула їй в обличчя. — Ти взагалі як?

— Нормально.

— Ти вибач, раптом що. Я за тебе злякалася. Подумай сама. Припадок, потім лице розбите, неадекватна поведінка, потім ті твої есемески…

— Ти все правильно зробила, — вимушено погодилася Ірина.

— А тепер ти… здорова?

— Сподіваюсь, — Ірина намацала на дні сумки, під капцями в пакеті, перемотаний скотчем паперовий згорток з таблетками. Однією з перших лікаревих версій була «симуляція наркоманки в надії одержати свої колеса…» Помилився ескулап. Ніякої радості від цих таблеток мені нема. Чи їх треба горілкою запивати?

Одна надія — якщо, боронь Боже, знову з’явиться цей… демон на ім’я Олег, — таблетки виженуть його крутіше за будь-який екзорцизм.

— Добре, — вона кинула сигарету повз урну. — Їдьмо.


* * *

Якщо чесно, відьмі треба було не у відпустку, а на пенсію.

За три довгі ночі, проведені в клініці, вона встигла багато про що передумати. І, як буває в складних ситуаціях, щохвилини всередині розгойдувався величезний маятник. Праворуч — і вона вірила, що в неї стався нервовий зрив, загострення невідомо де набутої шизофренії, обтяжене маренням. Ліворуч — і вона точно знала, що їй явився натуральний демон — потойбічна істота — чомусь стурбований порятунком самогубці Каті.

Демон досяг успіху, Катю врятовано Ірининими руками, зате рятівниця опинилась у шизарні. Заради справедливості — сама винна; якби відьма не намагалася так затято позбутися демона, не довелось би красуватися в гамівній сорочці.

А якби Катю, зовсім чужу дівчину, врятувати не вдалося?

Ледь задрімавши, Ірина прокидалася на твердому ліжку від страшного сну — вона стоїть на даху, і ноги самі собою роблять крок у порожнечу. Хіба є сумнів, що демон відьми не пощадив би?

А скількох він уже не пощадив?!

«Чому саме я? — питала себе Ірина і щоразу доходила невтішного висновку: через те, що я відьма. Я стою над пеклом, упевнена, що це порожня бульдозерна яма, і за гроші придурююся, що говорю з духами. І раптом із ями вилазить… не хочу знати хто. Він вилазить, бо я говорю з духами, в яких не вірю, але він вилазить…»

Залишившись, нарешті, сама, Ірина довго прибирала в квартирі: збирала, вигрібала звідусіль аркуші, клаптики, обривки паперу, на яких олівцем і кульковою ручкою було написано одне й те ж: «Іро, ти влетіла». Збирала їх, намагаючись не дивитися, скосивши очі, затамувавши подих; зав’язала все у два великих поліетиленових пакети й винесла, хитаючись, на смітник.

Сусідка подивилася співчутливо. За час, проведений у лікарні, Ірина схудла так, що одяг висів на ній мішком. Це для клієнтів добре: у їхніх очах худа відьма краща за ситу.

«Хоча — які там клієнти! Я ж клялася зав’язати!»


* * *

В офісі нічого не змінилося. Хіба що з кухонного стола зникла клейончаста скатертина з написом «У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати», а на її місці з’явилися пластикові серветки з голландськими краєвидами: млин, пастушки, корови.

— Дивися, — Віка ввімкнула ноутбук, відкрила для Ірини таблицю. — Цій, цій і оцій я обіцяла перетелефонувати сьогодні о дванадцятій… От зараз і телефонуватиму. їм треба терміново. Платити готові. їм тебе рекомендували, розумієш, як справжню відьму.

— Хто рекомендував?

— Колишні клієнтки.

— Ти ба, які ми, — Ірина важко опустилася на стілець.

— Іринко, — Віка сіла навпроти, — я ж говорила з твоїм лікарем. Він каже — нема в тебе шизофренії, йому, каже, весь його досвід підказує, що нема. Він узагалі був переконаний, що ти симулянтка — тільки не розуміє, нащо тобі симулювати.

— Якщо чесно, — Ірина нарешті наважилася вимовити вголос те, що не давало їй спокою, — якщо чесно, Вікусю, треба б мені покинути практику. Якось це все… Це дзвіночок.

Віка помовчала.

— А жити на що? — нарешті спитала.

— Ну, — Ірина подумала, — ти що, роботи не знайдеш?

— Знайду, — Віка насупилась. — Хоча… А ти на що житимеш?

— А тобі хіба не однаково? — Ірина витягла з пачки нову сигарету. — Усі наче подуріли: думають і думають, бачиш, про інших, рятують їх, переживають за них…

— Я за тебе не переживаю, — Віка ображено підібгала губи. — Це твоє власне рішення.

Ірина курила, дивлячись у стелю.

— Я тобі щось винна? — запитала нарешті. — По грошах?

Віка змінилася на лиці. Тонкі губи взагалі зникли, втяглися під шкіру; вона вийняла паперовий блокнот (особливо важливі розрахунки Віка комп’ютерам не довіряла), послинила палець, перегорнула кілька сторінок; показала Ірині.

Ірина так само мовчки витягла гаманець. Відрахувала гроші. У гаманці після цього майже нічого не лишилося.

— Дякую, — біла й сувора, як статуя, Віка сховала гроші й поклала на стіл ключі від офісу. — Сплачені рахунки за електрику в нижній шухляді стола. Щось іще?

Ірина люто затяглася.

— Дякую, — з гірким сарказмом повторила Віка.

І рушила до дверей. Ішла дуже довго, як по злітній смузі — хоч у тісній квартирі від кухні до виходу було близько трьох метрів, не більше.

— Стривай!

Віка з готовністю зупинилась, але обертатися не стала.

Ірина відклала сигарету:

— Ти, той… Шизофренії в мене нема, але нерви не в порядку. Спробуємо… Помаленьку. Ану ж я ще на щось згоджуся?


* * *

— Як листя на дереві, як золото в кришталі, так збільшаться гроші раби Божої Анни!

Горіла свічка, масно дихали пахощі. Наче нічого й не було, щирився старий череп на столі, вкритому церковною парчею. У кришталевій вазі, дзенькаючи, каталася старовинна жовта монетка.

— Як зірки на небі, як золото в дзеркалі, так збільшаться гроші раби Божої Анни!

Монета лягла на кругле дзеркальце.

— Як сильна річка притягує струмочки, а море — сильні річки, як жінка притягує чоловіка, а чоловік — жінку, як ніч притягує день, а день — ніч, так щоб і ти, грошику, притягував рублі та євро, долари й фунти, хай прибуде до тебе, і хай буде так завжди!

У пальцях з оновленим манікюром з’явився зелений гаманець із зображенням Бенджаміна Франкліна.

— Гроші течуть золотою річкою й назавжди залишаються з тобою… Тут, до кишеньки, кладу тобі амулет твій. Завжди носи з собою. Руками не торкайся. Нікому не віддавай у жодному разі, з ним і гроші твої підуть!

Клієнтка — висока плечиста дама, в минулому, здається, спортсменка — енергійно закивала.

— Ітимеш — на поріг поклади двісті баксів. А як покладеш — скажи: «Скільки кладу, тисячу разів по стільки хай повернеться мені». І хай буде так!

Очі в клієнтки стали геть скляними.

Викликати духа цього разу Ірина не ризикнула й через хвилину відправила клієнтку назустріч незліченним багатствам; та залишила на порозі п’ять тисяч рублів дрібними купюрами — очевидно, все, що в неї було.

— А чого, добре, — стримано похвалила Віка. — Ір, ти ж сама маєш відчувати — пруха йде. Хіба ні?

— Та начебто пруха, — Ірина покрутила в руках запальничку, хотіла знову закурити, та раптом відчула відразу до сигарет. — Бачить Бог — вони самі цього хочуть, я їм роблю краще, по-чесному допомагаю!

Вона питально озирнулася, ніби чекаючи, що Той, до кого вона звертається, підслухує під вікном і схвально кивне у відповідь. Проте знамення не було; Ірина полегшено перевела подих:

— Знаєш… Там є цукерки шоколадні заникані, і десь іще був коньяк. Відсвяткуємо, їхали-возили, повернення в професію!

Продзвенів дзвінок у дверях.

На порозі стояв чоловік.


* * *

Вона не те щоб не любила працювати з чоловіками — певною мірою з ними було простіше. Але ті, що траплялися Ірині в її практиці, були зазвичай істериками, і тому їхні реакції, траплялося, заганяли її в глухий кут.

Цей новий не був ні істериком, ні підкаблучником. Довговолосий, але з твердим підборіддям; плечистий, але не культурист. Було йому років тридцять, й Ірина впіймала себе на несподіваній бабській цікавості, що не мала нічого спільного з роботою.

— Бачу, біда в тебе велика, — сказала вона одразу ж, як чоловік сів; таким, як він, важко першим почати скаржитися.

— Неприємність, — підтвердив він крізь зуби.

— Жінка, — означила Ірина найперше, найширше поле здогадів — і не промахнулася. Ніздрі клієнта роздулись, очі сказали «так».

— Любовний інтерес…

Ні.

— Зрада!

Точно. Першу серію розмови з клієнтом відьма любила найбільше — гра в «морський бій» на живій людині.

— Вона тобі зрадила…

Але не просто покинула. Немає однозначної реакції.

— Але ти її досі… любиш?

— Ненавиджу, — сказав чоловік крізь зуби.

— Від любові до ненависті, — Ірина проникливо всміхнулася. — Ну, розказуй, як ви розійшлись.

— Я фотограф, — він подивився на череп. — Роблю на замовлення фотосесії… портфоліо… Еротика. Деякі вдалі фото залишаю собі.

— Еротика, — повторила Ірина, ніби прислухаючись до звучання.

— Порнуха! — з викликом сказав клієнт. — Але на замовлення, індивідуально, розумієте?

— Розумію, — Ірина прискалила око. — Вдалі залишаєш собі.

— А вона залізла до мене в камеру й скачала мою добірку, — важко, ніби шпурляючи каміння, заговорив чоловік. — І виклала в мережу.

Затріщав ґнотик свічки.

— Ох, тяжка справа, чоловіче, — пригніченим голосом сказала Ірина. — 3 Інтернету ніяка відьма тобі не позбирає… Що з воза впало…

— Знаю, — погляд став колючим. — У мене тепер проблеми з клієнтами. Великі проблеми.

— Можна очі відвести, — подумавши, запропонувала Ірина. — Хто тебе не любить — щоб забув про тебе. Спершу свічку в церкві поставити й помолитися за їхнє здоров’я, а потім…

— Не треба! — чоловік стис у кулак руку на коліні. — Мені помститися їй треба, цій суці.

Ірина зустрілася з ним очима.

Їй траплялося в житті бачити по-справжньому страшних людей — готових убити, покалічити для діла й заради задоволення. Вона їх не боялася — просто знала, що треба триматися якнайдалі. Зараз, дивлячись у блакитні очі довговолосого фотографа, відьма здригнулася.

— Я хочу, щоб вона мучилася, — сказав чоловік, — щоб вона осліпла, щоб її паралізувало. Я добре заплачу. Коли я побачу, що пристріт діє, заплачу ще більше.

Ірина перша відвела очі:

— Не шкода? Вона ж… од ревнощів, мабуть. Любить, отже, ревнує.

Похитнувся стіл; здригнулося полум’я свічки, похитнувся череп.

— Я не хочу, щоб вона померла, — крізь зуби сказав чоловік. — Нехай помучиться.

— Фотографія є? — після паузи запитала Ірина.

Клієнт витяг із внутрішньої кишені роздруковане на принтері фото. Ірина піднесла фотографію до світла; миловида дівчина з великими зубами сиділа за святковим столом, широко всміхалася, на її плечі лежала чиясь рука. Очевидно, дівчину вирізали з групової фотографії, не шкодуючи чужих кінцівок.

Ірина примружилась. Поглянула на фото. Подивилася на клієнта; нюанс у русі його брів, ледь акцентований жест, уважний погляд змусили її насторожитися.

Вона знову поглянула на фото. Зубаста дівчина дивилася не прямо в камеру, а трішки повз; її невелика, але щира особистість відбилася на обличчі, у півколах біля губів, у малюнку тіней навколо повік, у блиску невеликих підфарбованих очей. Дівчина могла бути ким завгодно — тільки не авантюристкою, що викладає в мережу чужі інтимні знімки.

— Що ж ти, милий, чужу фотку мені підсовуєш?

Фотограф на секунду перестав дихати.

— Вибач, стара, — сказав хрипко, — не той папірець витягся.

— Перевіряєш? — Ірина підвищила голос. Від звертання «стара» її аж перекосило. — Та перевіряй-перевіряй. Думаєш, не бачу? Я все бачу!

Фотограф уперто стис губи.

— А ти як думав?! — Ірина підвищила голос ще на півтону. — Усе бачу. Зла ти людина, от зло твоє через людей і повертається…

Стіл знову затрясся. Захиталася свічка; череп підстрибував і хіба що не стукав зубами.

— Дешевих трюків не треба, — злісно сказав чоловік.

Ірина обома руками вчепилася в стільницю. З’явилася й зникла дурнувата думка про землетрус. Вона оглянула темну кімнату, намагаючись побачити, чи не тремтить іще щось, чи не гойдається лампа…

І завмерла, втупившись у дальній куток через плече фотографа. Рот роззявився сам собою. Чоловік хотів щось сказати, але, побачивши вираз її обличчя, замовк.

Стіл припинив трястися раптово, як і почав. Ірина замружилась — і знову розплющила очі. Потім протерла їх, розминаючи повіки пальцями. Ні; в тому кутку нікого не було. Нікого й нічого.

— Я на таке не купуюся, — голос клієнта здригнувся.

— А я не торгую, хлопче, — Ірина сама здивувалась, як хрипко й страшно пролунав її голос. — Забери свою фоточку.

Чоловік невпевнено взяв фотографію зубатої дівчини. Повагавшись, вийняв із внутрішньої кишені інший знімок: те саме застілля. Групове фото, не порізане ножицями, а ціле; за накритим столом, де царювала над тарілками величезна пляшка мартіні, сиділи рядком білявий чоловічок, худий і низькорослий, дівчина з великими зубами, а поруч із нею, поклавши їй руку на плече, — жінка трохи старша, фарбована блондинка років тридцяти в стильних окулярах. Цю блондинку легко можна було уявити за якою завгодно диверсією: не тільки фото злити в Інтернет, але й, мабуть, роздряпати пику щасливій суперниці чи навіть хлюпнути в очі кислотою.

— Ця? — строго запитала Ірина.

— Вона.

— Таки хочеш покарати? Бо дивись: усі під Богом ходимо. Щоб відповідати не довелося.

— А тобі не доведеться? — чоловік поборов страх і тепер соромився його. — Відповідати? Ти ж, мабуть, щодня твориш щось ще й гірше?

— Гірше — ні, — Ірина, миттю змінивши тон, масно всміхнулася. — Фотографії мало для твоєї справи. Треба ще щось — волосся, нігті…

Клієнт пограв жовнами і вийняв з тієї ж таки кишені білий пластиковий гребінець. У зубцях заплуталися дві-три волосинки; Ірина була неприємно вражена його передбачливістю.

— Це точно її волосся? Ти не чуже мені приніс?

— Її, — чоловік одвів очі.

— Отже, так, — Ірина міркувала, — для початку…

Стіл сіпнувся. Чоловік напружився. Ірина до останньої секунди сподівалася, що пронесе, що минеться; не минулося. Вона знову замружилася, відчуваючи, як усе її життя, щойно владнавшись, летить шкереберть.

Коли вона розплющила очі, демон на ім’я Олег стояв за кілька кроків, і його сірий костюм у напівтемряві здавався світлим. Ірина мовчала, наче язика проковтнула; клієнт мовчав теж. Не бачачи демона, він примудрився відчути його присутність і тепер дедалі більше нервувався.

— Я все для тебе зробила, — сказала Ірина крізь зуби. — Що тобі треба?!

— Мені? — вразився фотограф. — Та я ж…

— Фотографію лиши собі, — сказав демон. — Цю, другу, де вони разом бухають.

— Знову?!

— Що?! — викрикнув роздратований клієнт у паніці. — Я щось незрозуміле сказав?

Демон мовчав. Обличчя його було похмурим; Ірина, зціпивши зуби, знову подивилася на клієнта. Той злився, нервувався й пітнів, і запах поту пробивався крізь дух димучих пахощів.

— Фотку лиши, — сказала тяжко. — Оцю. І забирайся. Гроші поклади біля порога. Триста баксів, зеленими чи за курсом, а не покладеш — нарікай на себе.

— Ми так не домовлялися, — чоловік говорив крізь зуби. — Ти не сказала, що я одержу.

— Виконаю замовлення, — Ірина охрипла й прокашлялася. — Нашлю пристріт, якщо хочеш, на цю тітку в окулярах. Три дні мине — побачиш перші ознаки.

Фотограф глибоко зітхнув, аж загойдався вогник свічки. Ірина дивилася незворушно, як череп.

Чоловік уривчасто кивнув, устав і вийшов. За ним зачинилися двері. Демон, ніби тільки цього й чекав, широко пройшовся кімнатою. Старий паркет під його ногами не рипів.

— Що ти хочеш? — швидко пробурмотіла Ірина. — Чого ти знову…

— Тобі сподобалося в шизарні?

— Ні! — Ірина здригнулася.

— Хочеш провести там решту життя?

Череп сам по собі підстрибнув на столі, і блимнула свічка, наче лампочка на вітрі. Через частку секунди Ірина зрозуміла, що це вона сама гойднула стіл — різким мимовільним рухом.

— Ірино! — у двері зазирнула Віка. — Мужик нічого так бабок підкинув… Ти в порядку?

— Так, — Ірина нахилилася, ніби щось підбираючи з підлоги. — У повному порядку. Все в мене добре.

Багаторічна школа лицемірства могла б пишатися відьмою як найкращою ученицею. Але Віка, досвідчена помічниця, щодо інтуїції не набагато поступалася патронесі.

— Точно? — Вічин голос затремтів. — Ірино, ану глянь на мене.

Ірина випросталася. Пройшлася кімнатою, розсунула штори, впускаючи денне світло. Подивилася Віці просто у вічі:

— Ну що ти, Вікусю, мимо каси переживаєш? Тип цей — рідкісна погань, хоче пристріт наслати на свою колишню.

— Ірочко! — Віка не відводила погляду. — А ти ж начебто пристріту… не насилаєш… Чи як?

«Шарлатанка я все-таки чи ні? — запитала себе Ірина. — 3 одного боку, Віка все про мене знає, про мої замовляння й про закляття, і відгуки вдячних клієнтів сама ж пише на сайт. З другого боку… а хто його знає? Пристріт наслати — раз плюнути. Хтось устоїть, а хтось упаде. І доводь потім, що відьма насправді — авантюристка».

— Пристріту досі не насилала, — Ірина стягла з голови хустину. — Знаєш, треба б іконку в кімнату. Так, щоб… ну, щоб так.

— Ага, — погодилася Віка. — А ти ж відьма — це як, нічого? Іконка тут доречна?

— Я цілителька, — промимрила Ірина.

Ніколи й нікого не тривожила та каша, яку вона заварювала на замовлення з православних, язичницьких та вудуїстських обрядів. Допомагає тобі Христос, Перун чи Ґандальф — байдуже, аби допомагали, тому що ти — хороший і заслуговуєш на краще, а сусіди, рідня чи колеги — сумнівні; подекуди просто справжні негідники, тому Христос, Перун чи Ґандальф тобі допоможуть, а винних покарають…

Демон Олег стояв мовчки, схрестивши руки на грудях, як суддя чи навіть кат.

— То будемо святкувати? — все ще напружено запитала Віка. — Повернення в професію?

Ірина звела підборіддя:

— Будемо. Наливай.

Поки Віка поралася на кухні, Ірина пройшла до суміщеного санвузла найманої квартирки-офісу. Сіла на край ванни, вийняла з сумки паперовий згорток, заклеєний скотчем. У згортку лежали таблетки — всього п’ять штук.

— Не смій, — сказав демон.

У тісному приміщенні місця йому не було, тому він відбивався в дзеркалі.

Ірина пустила воду у ванну й у раковину, щоб створити шумову завісу.

— Я серйозно, — сказав демон, — ти від цієї гидоти звалишся з копит, а часу в нас — до четвертої ранку.

— Часу в нас? — буркнула Ірина, викочуючи на долоню білясту таблетку.

— Дехто повіситься сьогодні о четвертій тринадцять ранку. Якщо ти його не зупиниш.

Ірина засміялася.

— Відьмо, — сказав демон. — Ти сумніваєшся, що я можу запроторити тебе до шизарні назавжди?

Ірина потяглася губами до таблетки.

Рука її сіпнулася, ніби долоню підбили знизу. Таблетка злетіла, покрутилася в повітрі й упала у ванну, просто у вир біля стоку. Ірина заточилася й трохи не гепнулася вслід — як була, в одязі. Згорток з іще чотирма «колесами» випав, таблетки розкотилися по підлозі, забиваючись до щілин, до запилюжених дірок, проникаючи глибоко під ванну.

Ламаним жестом маріонетки Ірина міцно схопила себе за волосся й кілька разів смикнула — так, що з очей линули сльози, а на пальцях залишилися видерті з корінням пасма.

— Вистачить? — спитав демон. — Чи ще?

— За що?!

Її руки знову потяглися до волосся.

— Вистачить!

— От і молодець, — демон у дзеркалі підійшов зовсім близько, майже вперся лобом у скло. Втупився в Ірину згори вниз. — Скоріше відішли свою Вікулю нафіг. Треба працювати.

— Як же я відішлю? — Ірина стримувала сльози й говорила пошепки, боячись, що Віка на кухні почує голос або схлип. — Якщо я відішлю — вона ж одразу все зрозуміє. Викличе санітарів.

І тоді твій самогубець точно повіситься, тому що з гамівної сорочки навіть ти мене не визволиш!

— Відьмо, — сказав демон із дзеркала, — коли тобі треба, ти вирізняєшся розумом і кмітливістю. Придумай, як відіслати Віку, щоб вона нічого не запідозрила! Це тобі треба, а не мені.

— Тобі це теж треба, — пробелькотіла Ірина. — І подумай, кому треба дужче.

Демон дивився на неї з глибин задзеркалля, і погляд його потроху наливався такою люттю, від якої в Ірині заболів живіт.

— Добре, — сказала вона швидко. — Я придумаю.


* * *

На столі обіцяли свято коробка цукерок та маленька пляшка «Хеннессі». Під вікном репетувала сигналізація на чужій машині і про щось радилися клієнти нотаріуса, чий офіс був на поверх нижче. Ірина зі смутком подумала, що там клієнтів тепер більше, а ще недавно все було навпаки…

Демон вийшов із ванної, причому зачинені двері не відчинялися. Зупинився за спиною у Віки. Ірина облизнула губи.

— Ти чого така рум’яна? — Вічина пильність не слабшала.

— Бліда — погано, рум’яна — погано, — пробурмотіла Ірина. — Таблетку я проковтнула, мені лікар про всяк випадок із собою дав. Для профілактики.

— І що?

— І відчуваю, що розвезе мене зараз од цієї таблетки, — сказала Ірина з огидою. — Не буду я їх більше пити, в мене від них голова пухне… Вік, відкладімо свято на кілька днів?

— Тобі погано? — Віка насупилася.

— Я втомилася, — зізналась Ірина.

І, не стримавшись, подивилася на демона; той задоволено кивнув.

— Куди ти дивишся? — зразу відреагувала Віка.

— Нікуди. А що?

— Ти так глянула, наче в мене за спиною хтось стоїть!

— Віко, хто з нас божевільний — я чи ти?

Віка обернулася, вивчила порожній простір перед кухонними дверима.

— Ніхто, — пробурмотіла не надто впевнено. — То відвезти тебе додому?

— Накажи їй вимітатися, — сказав демон.

— А в тебе на сьогодні є якісь плани? — лагідно поцікавилася Ірина.

— Та, — Віка завагалась, — які там плани. Нема…

— А мала твоя після школи на курсах? — закинула Ірина пробний гачок.

— Ні, у неї по вівторках нема курсів. Прямо зі школи додому…

— Погуляти захоче?

— Яке там! У неї стільки уроків…

Віка замовкла, різко перемкнувшись. І раптом зізналася:

— Вона так учиться, просто відмінниця! Так старається! Усі кажуть здібна, працьовита. Треба тільки платити — там репетиторові, тут на курси…

— Не переживай, гроші будуть, — упевнено пообіцяла Ірина.

Віка раптом усміхнулася тепліше, ніж звичайно:

— Та ясно… Я поки жива — зароблю…

Ірина, що звикла читати по обличчях, побачила в її очах дочку Дашу, гостю з майбутнього, котра з відзнакою закінчила, університет, вступила до аспірантури й одночасно одержала роботу в солідній фірмі. І все це, якщо помріяти, всього через кілька років…

— Час іде, — демонові плювати було на Вічині материнські амбіції. — Кожна секунда на вагу золота. Жени її!

— Тоді йди, — бадьоро сказала Ірина, забувши, що після таблетки їй годилося б бути млявою й сонною. — Допоможи їй, ну, вечерю приготуй, нагодуй дитину.

— А як же ти?

— А мені ще пристріт насилати, — згадала Ірина.

Віка потемніла на виду. Підібгала губи; виклала на стіл загорнуті в папірець гроші:

— Цей мужик десять тисяч залишив!

— І воно того варте, — Іринин голос посуворішав. — І… ось. На, ти заробила. Потім зведемо рахунки.

Одержавши на руки пристойну суму, Віка остаточно забула про свою підозріливість. Можливо, наказові нотки в Ірининому голосі переконали її, що з відьмою все гаразд, а може, гроші перемкнули в голові крихітний важілець; хай там як, а Віка мовчки сховала коньяк, запхнула в пакет цукерки, пройшла повз непорушного демона і, вже стоячи з сумкою у дверях, озирнулася через плече:

— Іринко, ти б той пристріт… Усе-таки не треба, га?

— Але ж він заплатив. Нам же гроші потрібні, — Ірина не втрималася, щоб не підколоти.

Віка зітхнула:

— Ну… може, якось… не назавжди, не дуже сильно… Так можна?

«Учора вона забирала мене з шизарні, — подумала Ірина. — А сьогодні вірить у моє чаклунство, як вірять коханцеві, котрий сто разів зраджував».

— Тебе попідганяти? — крізь зуби поцікавився демон.

— Добре, — квапливо сказала Ірина Віці. — Не назавжди. Я ж не звір.

Віка кивнула, відчинила двері — і лишилася так стояти, однієї ногою на порозі:

— Ти зателефонуй у разі чого. Я приїду, допоможу тобі.

— Ага.

— Якщо стане погано — викликай «швидку».

— Ага.

— І напоготові тримай свої документи з клініки: виписку, висновок, список препаратів…

— Жени її! — страшно гаркнув демон. — Або гірше буде!

— Згадуються мені вірші улюбленого поета Єсеніна, — сказала Ірина, звівши очі до стелі. — Відшуміла діброва, облетіла, не реви, як корова, бо не буде діла. Бувай, Віко, до завтра.

І, перш ніж Віка встигла ще щось сказати, зачинила двері.


* * *

Дивлячись у двір крізь щілину в портьєрах, вона переконалася, що Віка справді пішла. У кімнаті із черепом панувала напівтемрява, на душі була дивна порожнеча: найстрашніше сталося, демон повернувся, а чи прийшов він з тартару чи виявився, як симптом хвороби, особливої ролі не грає. Хоч так, хоч сяк попереду пекло.

— Я тебе слухаю, — вона сіла за стіл. Вітер із відчиненої кватирки грався краєм портьєри.

— Фотографія, — нагадав демон.

Ірина взяла зі скатерки роздруковане на принтері фото: застілля, пляшка мартіні, білявий худорлявий чоловічок, зубата дівчина всміхається, красива стервоза в окулярах поклала руку їй на плече.

Багатозначний жест.

— Ну і?

— Хтось із них повіситься о четвертій тринадцять.

— Як це — хтось із них?

— Хтось із цих, на фотографії, — голос демона пролунав утомлено. — Я не знаю хто. Тільки знаю, що повіситься на смугастій краватці, чорно-синій, із Міккі Маусом.

— Краватка з Міккі Маусом?!

— Що, ніколи таких не бачила?

Ірина придивилася до фото. Чоловічок був у сорочці з розстібнутим коміром, зубата — у светрі, блондинка — у блузці. Ніяких краваток.

— І що ти від мене хочеш?

— Щоб ти довідалася, хто це й чому хоче накласти на себе руки. І зупинила. Як це було з Катею.

— Спасибі за щиру вдячність, я дуже зворушена.

— Тобі нема за що дякувати, — процідив демон. — Ти боролася за свою шкуру, і тобі вдалося вижити. Один раз.

Ірині здалося, що в кімнаті холодно, дуже холодно, що крижаний вітер несе з кватирки колюче арктичне повітря.

— Якщо до четвертої ранку ти не розв’яжеш проблеми самовбивці… — голос демона звучав, як із пекла.

— І Міккі Мауса…

— Так. Якщо ти не розв’яжеш цієї проблеми — повісишся, на тому, що під руку потрапить. На телефонному шнурі, на мотузці для білизни.

— Тоді я краще піду до шизарні, — твердо сказала Ірина.

— Спершу зробиш, що я сказав, а потім підеш до шизарні. З почуттям виконаного обов’язку.

— Ага, — Ірина розтягла губи. — Дохідливо…

Не змінюючи виразу обличчя, не гублячи усмішки, вона зірвалася з місця й кинулася до вікна:

— Ряту…

Розрахунок був на те, щоб наполовину вивалитися з вікна, потрапити на очі перехожим, привернути увагу матусь, що гуляють у дворі з візочками, та клієнтів нотаріуса. Розрахунок не виправдався: на третьому кроці в Ірини підкосилися ноги, а в горло наче хтось із силою ввігнав невидимий кляп. Ірина гепнулась, старий паркет опинився просто перед носом; демон підійшов і присів поруч навпочіпки.

— Життя — чудова штука, Ірино, — в його голосі почулися дивні, ностальгійні й водночас страшні нотки, аж дрож пройняв. — Чи не так?

Він поворушив пальцями, як це роблять ляльководи, керуючи маріонеткою на хрестовині; Ірина засмикалася на підлозі, здіймаючи й опускаючи руки та ноги.

— Життя чудове, — демон різко встав, і Ірина встала услід за ним, цілковито втративши контроль над тілом. — І так добре дивитися на світ розплющеними очима, — скорчена Іринина рука потяглася до ножиць, забутих на столі.— Ах, які яскраві барви, як світить сонечко…

Корячись чужій волі, Ірина схопила ножиці, повернула лезами до себе й піднесла до обличчя. Від жаху до неї повернувся дар мови.

— Олегу, — пробурмотіла вона благально, — не треба. Я все зроблю.

— Двоє очей — розкіш…

— Олегу! — заверещала Ірина. — Олежику, я все зроблю! Я клянусь!

Ножиці завмерли за кілька міліметрів од вибалушених від жаху очей. Потім рука її впала батогом, ножиці випали, і Ірина, знову здобувши владу над собою, насилу встояла на ногах.

— Візьми фотографію, — скомандував демон.

Ірина схопила фото тремтячою рукою. Білобровий хирляк, зубата брюнетка, блондинка в окулярах.

— Невже тобі їх не шкода? Невже не цікаво, чому людина, у якої є все, раптом вирішує… поквитатися з життям?

— Дуже цікаво, — пробелькотіла Ірина.

— Брешеш.

— Мені їх дуже шкода. Надзвичайно. Я все зроблю, щоб нічого не сталося…

— Лицеміриш, — гірко визнав демон.

На кухні задзвонив відьмин мобільний. Ірина не поворухнулася, так і сиділа з фотографією в руках; телефон дзвонив і дзвонив.

— Відповідай, — сказав демон. — Це може бути важливо.

Ірина послухалась, як автомат. У кухні було відчинене вікно; Ірина з тугою глянула у двір — там зараз було стільки народу, що жінці, яка раптово випала б із вікна другого поверху, не дозволили б заподіяти собі шкоду. Викликали б «Швидку», і ага: рецидив, палата, довгі рукава…

Номер на дисплеї висвітився туманно знайомий, але не Вічин.

— Алло, — сказала Ірина дерев’яним голосом.

— Ірина? — заговорила дівчина на тому кінці дроту, і відьма моментально впізнала голос.

— Катя, — пробурмотіла вона, від подиву трохи збадьорившись.

— Так, це я… Я так і не сказала «дякую». Я хочу подякувати… Ви врятували мені життя.

— Та ні, — Ірина захекалася. — Я просто…

— І… навіть більше, — Катин голос затремтів. — Якби не ви, я б зробила величезну дурість… і підлість. Ви мене врятували. Просто знайте це, от і все.

— Е-е, — сказала Ірина.

— Я вас ніколи не забуду.

І Катя від’єдналася. Відьма обережно поклала апарат на край стола.

— Бачиш, відьмо, — сказав демон. — На твоєму рахунку добра справа. Тобі зарахується.

Ірина помовчала. Подивилась на свої долоні — вони досі тряслися. Звела очі; демон стояв за три кроки, як і раніше схрестивши руки на грудях.

— Олегу, — сказала відьма, — хто тобі… — вона подивилась на телефон, — Катя?

— Ніхто.

— Тоді чому ти її врятував?

— Це ти її врятувала.

— Добре, — Ірина помовчала. — Я спитаю по-іншому… Як ти дізнався, що Катя стрибне з даху, якщо вона сама про це не знала?

— А оце, — демон дивився їй у вічі, — не твоя справа.

Ірина проковтнула клубок:

— Добре. Я питаю, бо, якби ти точно міг сказати, хто на цій фотографії, ну… має проблеми, нам було б простіше, е-е-е…

— Просто не буде, відьмо, — сказав демон. — Не сподівайся.


* * *

Отже, три різні людини. Ні імен, ні прізвищ, жодних підказок. На годиннику — чверть на першу; до останнього подиху самогубці залишилося шістнадцять годин і дві хвилини.

— Де це має статися?

— Не знаю.

— Хоч щось ти знаєш конкретно?

— Фотографія. Краватка з Міккі Маусом. Хтось із них. Усе.

Ірина пройшлася по кухні, розминаючи пальці, наче фокусник перед виступом. Відкрила Вічину телефонну базу. Насупилась. Узялася за телефон:

— Віка? Цей мужик, що останнім приходив, записувався по телефону?

— Ні, — відгукнулася в слухавці Віка. Чутно було, як шумить мотор і грає в маршрутці «Радіо Шансон». — Записався на сайті. Можеш подивитись… А навіщо?

— Для діла, — відрізала Ірина. — Ну все, вибач.

— Допомогти тобі?

— Сама впораюся.

Демон нависав над нею, заважаючи зосередитись. Ірина зайшла на свій сайт, ввела пароль, переглянула записи. Останній відвідувач зареєструвався на форумі під невимовним ніком і залишив для зв’язку електронну адресу, схоже, одноразову — ім’я скриньки звучало дико, безглуздий набір букв і цифр.

— Фігня, а не адреса, — буркнула Ірина.

— Якщо я хочу записатися на прийом до відьми, але не хочу виставляти свої координати, — мудро почав демон, — я створюю нову скриньку, спеціально для цього випадку…

— Або пишу, що в голову стукне.

— Ні. Я ж не малолітній мережевий троль, я справді збираюся піти на прийом до цієї відьми. Отже, я зацікавлений у тому, щоб одержати інформацію… Просто напиши йому! Зараз!

Ірина, як загіпнотизована, набила в поле теми: «Новини від відьми Ірини». Потім, майже не замислюючись над змістом, однак шукаючи на клавіатурі кожну букву, настукала повідомлення: «На твоїй фотці — прокляття. Зателефонуй мені».

Вона залишила в тілі листа номер свого мобільного й надіслала повідомлення — можливо, в нікуди.

— Якщо лист повернеться — значить, скриньки нема, — сказав демон, ніби відповідаючи на її думки.

— І що тоді робити?

Демон мовчав.

— Ти знав, що в базі немає його телефону? — раптом запитала Ірина.

Демон мовчав.

— Чому ти мені не сказав? Чому сам його не вистежив? Чому не запам’ятав номер його машини? Він же єдина ниточка! Чому ти…

— Через те, що я вселився в тебе! — гаркнув демон. — Я знаю те, що знаєш ти, дивлюся твоїми очима і слухаю твоїми вухами! Якби я міг сам щось довідатися — не став би бруднитися!

— Використовувати мене — значить бруднитись? — тихо уточнила відьма.

— Саме так, — демон пройшовся по кухні.

Ірина опустила очі. Поки демон лякав її, мучив, знущався — можна було прикидатися покірною і шукати шляху до порятунку. Але тепер демон не приховував огиди; вона раптом відчула себе глибоко й несправедливо скривдженою. «Я помщуся, — подумала вона, щоб подолати лють. — Я знайду, як помститися. Він ще не знає, з ким завівся».

Зціпивши зуби, вона перевірила пошту, раз і вдруге. Лист не повернувся.

— Принаймні скринька існує, — сказав демон.

«Але відповіді нема, — подумала Ірина. — Може, він створив собі електронну адресу на один раз та й забув про неї?»

— Я помилився, — визнав демон, помовчавши. — Я пам’ятав, що з Катею минулося легко… Ми її знайшли просто.

«Нічого собі “просто”», — подумала Ірина, але нічого не сказала.

Фото застілля лежало на клавіатурі. Крім пляшки мартіні, того дня гостям запропонували бутерброди з ікрою, нарізку сирів, салат зі свіжими овочами, заливну рибу…

— Що вони святкують? — запитав демон.

Ірина знизала плечима:

— Не Новий рік — це точно, на Новий рік люди вдягаються інакше. Чийсь день народження? Восьме березня? Може бути що завгодно, тільки…

Вона замовкла, вдивляючись у знімок. Те, що її зацікавило, ледь потрапило в кадр — самим краєчком.

— Це Великдень, — сказала вона впевнено. — Ось паска на столі. І отут шматочок паски, за пляшкою. Цього року Великдень припав на четверте квітня.

— А що, як це торішній знімок?

— Яке це взагалі має значення?

Демон не відповів. Ірина знову перевірила пошту — лист не повернувся, але й відповіді не було.

— Глухий кут, — сказала вона крізь зуби.

— Не глухий кут, — демон зупинився в неї за спиною. — Хто ці люди? Що ти про них знаєш?

— Цей білявий — бабій, — знехотя почала Ірина. — На вигляд — здохлика, грибок кривоногий, де воно й береться. Років йому близько тридцяти, за професією — офісний щур…

Почавши говорити, вона не могла зупинитися. Демон знову описав коло по кухні й сів перед відьмою. Його лице з уважного стало недовірливим, потім здивованим.

— Самотній, обручки на пальці немає… звісно, — Ірина, мружачись, дивилася на фото. — Найімовірніше, ви наймає квартиру. Однокімнатну. П’є… середньо. Незадоволений життям. Розраховує на цю чорненьку дівицю, яка сидить поруч, але, судячи з пози дівиці, йому нічого не обломиться. Мабуть, з цим усе… Тепер дівчина. Трішки за двадцять. Незаміжня. Дурненька. Але добра. От іще: вона постувала принаймні два тижні перед Великоднем, постувала ретельно. Тому дуже пишається собою… Не студентка. Освіта середня. У цій компанії постійного бойфренда не має… Найімовірніше, в пошуку. Але білявий її не влаштовує.

Ірина помовчала.

— І козі ясно, — сказала повільно, — що дівчина запала на нашого фотографа. І дивиться так трішки мимо… значущо.

— Як ти знаєш, що вона постувала? — подав голос демон. — Я тобі не клієнт. Не мороч мені голову.

Ірина й не подумала відповідати.

— Тепер блондинка… Руку поклала на плече дівиці, що означає ця рука? Ніякого сексуального підтексту. Радше, неусвідомлене застереження: не заривайся, кицю, цей мій. Підсвідомо відчуває в дівчині суперницю… Бо блондинка старша за брюнетку, трішки поправилася за минулі місяці: сидячий спосіб життя, коктейлі, тістечка, — Ірина перевела подих. — Вирішила худнути, тому на тарілці в неї тільки салат. Сама вона штучка ще та, розумна, зараза. Дами такого типу не вішаються ні за яких умов. Таким чином, під підозрою двоє: дівчина й грибок. Причому дівчина на першому місці.

— Чому ти вирішила, що дівчина постувала? — уперто перепитав демон.

Ірина зітхнула:

— Подивись на її тарілку. Ти коли-небудь бачив, щоб людина за святковим столом їла саму ковбасу?

— Може, вона просто любить…

— Ага-ага. Ще колір обличчя. Ще блиск в очах. І щоки запали.

— Непереконливо.

— Не збираюся тебе переконувати.

Демон замислився.

— Таким, як вона, дуже важливо вважати себе правильними, — помовчавши, сказала Ірина. — Знати, що ти добра. Щось важити у власних очах. Кажу тобі: якщо хтось на цій фотці потенційний самогубець — то це вона.

— Перевір пошту.

Ірина скорилася, заздалегідь знаючи, що результату не буде. І точно — скринька була порожньою; вона задумалася, розглядаючи кольорові рекламні вставки.

Відкрила Яндекс. Набрала в рядку пошуку: «Виклав інтимні фото».

Знайшлося чотириста шістдесят чотири тисячі сторінок.

Демон моментально навис над лівим плечем:

— Ще подивися на форумах. Ще в блогах. Ще…

— Сама знаю, — відгукнулася крізь зуби. — Не заважай.


* * *

Антивірус працював, як галерний раб: фальшиві скарги на хлопців, що нібито помістили в мережу фото покинутих жінок, вели просто на порносайти. Маневруючи між випещеними Демі Мур, Наомі Кемпбелл та любительськими знімками домогосподарок — голих, із гусячою шкірою, — струшуючи налиплі по дорозі віруси, відьма хвилин через п’ятнадцять відшукала форум, де обговорювали нову галерею «The Best від Миті Чеканкіна».

Плутаючись у посиланнях, Ірина вийшла спершу на головний сайт фотографа. Тут містилося парадне фото Миті з камерою на грудях: довге волосся зібране у хвіст, широкі плечі розправлені, блакитні очі інтригують. Електронна адреса, залишена для зв’язку, нічого спільного не мала з тією одноразовою, на яку Ірина вже надіслала листа.

Серед знімків, викладених для ознайомлення, голої натури не знайшлося. Ірина повернулася на форум, похапцем зареєструвалась і настукала повідомлення: «Привіт, а де ця галерея, про яку говорять?»

Їй дали посилання, і за кілька секунд відьма побачила те, що шукала.

Знято було майстерно. Двадцять фото, кожне з новою моделлю — від досить-таки скромних у жанрі м’якої еротики до розпусних, вишукано-вульгарних порнознімків. Дами, незалежно від форм і об’ємів, зухвало дивилися в об’єктив; тільки одна дивилася без виклику, повз камеру. Під фото був підпис: Ліза. Телефон такий-то.

— Скотина, — прошипіла Ірина. — Усе ясно: дівчина скромна, та ще й віруюча, Митя Чеканкін її спокусив, а його дама йому помстилася. Галерею виклали, — відьма перевірила дату, — позавчора… Двох днів вистачило, щоб набратися ганьби, та ще рідні, мабуть, додали перцю.

— Думаєш, це справжній міський телефон?

— Аякже. У цьому сутність помсти. Вона точно не сама живе, а з батьками, найімовірніше… Ясно, чому нещасна в петлю полізла!

— Ще не полізла, — уточнив демон. — Але твоя правда, мотив у неї є. А за номером телефону можна дізнатися адресу.

— Я відьма, а не хакер.

— Сучасна відьма не може не бути хакером! Давай.


* * *

— Я знала, що тобі сподобається, Митьочку.

Машина стояла правими колесами на тротуарі, тому світ здавався перекошеним. Чоловік на водійському сидінні стискав мобільник і силою волі змушував себе здаватися спокійним.

— Мене поставили на бабки, і це лише початок.

— Ну, ти ж творча людина. Для творчості необхідні сильні враження.

Жіночий голос в апараті тремтів од пристрасті. Так кішка захоплено вуркоче, граючись із мишкою.

Чоловік відсунув телефон від лиця. Глибоко зітхнув, заспокоюючись.

— Мені шкода, що так вийшло, — сказав у мікрофончик якомога спокійніше.

— Справді?

— Справді, шкода. Ти будеш покарана, Юліє.


* * *

Його співрозмовниця на тому кінці дроту — блондинка в кріслі перед комп’ютером — потягнулася, дивлячись у вікно. Прийняла зі стола окуляри:

— Що може бути жалюгіднішим за безглузді погрози?

— Сука, — прохрипіла слухавка. — Ти осліпнеш, оглухнеш, тебе паралізує!

— Фу, Митю. Це вульгарно.

— Ти згниєш заживо! Ти збожеволієш, ти…

Жінка торкнулася скроні. Поморщилася; голос якось дуже докучливо дряпав вухо, віддавався головним болем…

Вона подивилася на екран монітора.

Виставка голих дівок раптом утратила різкість. Затяглася ніби флером. Розмазалася перед очима, а вслід за нею розмазалися стіл і стіни, вікно й двері, кімната й люстра…

Вона підскочила від жаху, і підлога захиталася в неї під ногами. Упали на підлогу прямокутні окуляри…

— Рятуйте!

Стало темно; вона побачила, що лежить на паркеті, і за кілька сантиметрів од лиця валялася слухавка.

— Рятуйте, — прошепотіла вона. — Ряту…


* * *

Будинок — як виявилося, стара дев’ятиповерхівка — загубився серед висотних новобудов, і в густому, наче ліс, дворі все було зайнято: парковка — машинами, гірка й гойдалка — дошкільнятами, лави — матусями й бабусями, а вузькою стежкою вздовж палісадника гуляла жінка з дитячим возиком.

Ірина нервово пройшлася під липами. Набрала Лізин номер. Послухала автовідповідач. На секунду замислилась: а чи не влаштувати припадок просто тут, зараз, на очах у маси свідків? Чи швидко приїде «швидка»?

Демон був поруч, усім своїм виглядом застерігаючи від необдуманих учинків.

— Послухай… — почала вона.

Озирнулася. Вийняла мобільний, приклала до вуха, ніби відповідаючи на дзвінок, і заговорила півголосом:

— Коли ми цю дурну врятуємо, ти мене відпустиш чи ні?

— Зайве питання.

— Отже, не відпустиш.

— Ірино, — сказав демон проникливо, — невже тобі її не шкода?

— А мене хто пожаліє?

— Ти нікого — і тебе ніхто.

— Я що, все життя тепер рятуватиму якихось фріків?

— Це не фріки, а люди. Слабкі, так, але вони ще можуть…

— Олегу, — обірвала його Ірина, — ти можеш вселитися ще в когось, крім мене?

Демон промовчав.

— Що, не можеш?

— Можу.

— Чому не вселяєшся?

— Тільки після твоєї смерті.

— Що?!

— Я можу вселитися в когось після твоєї смерті, — похмуро зізнався демон.

Повз неї пробігли за м’ячем двоє хлопчаків, один кричав: «Гол!», другий верещав, намагаючись його перекричати: «Штанга!»

— А якщо я зараз закричу? — пошепки спитала в телефон Ірина. — Почну корчитися на землі й проситиму викликати «швидку»?

— Кричи.

— І що буде?

— Нічого! — виплюнув демон. — Розбіжишся й об стіну головою. Дітей шкода — їм рано на таке дивитися… Дорослим теж рано. Коли приїде «швидка», я буду вже вільним. І абсолютно безсилим. А вранці, о четвертій тринадцять, Ліза помре. От що буде.

Ірина опустила мобільний.

У гілках липи над її головою щебетали горобці. У пісочниці вовтузилися карапузи.

— Життя прекрасне, — дуже тихо й дуже гірко сказав демон.

Ірина сховала телефон. Дівчинка, що малювала на асфальті кола, підібралася близько до її ніг.

— Мала, — звернулася Ірина фамільярно й привітно, — ти знаєш Лізу з шістнадцятої квартири?

Дівчинка подивилася переляканими очима і втекла на майданчик. Ірина зітхнула: все правильно, не розмовляй із незнайомими…

— А навіщо вам Ліза з шістнадцятої? — бабуся з повідцем у руках із готовністю зупинилася навпроти. Пудель у червоному нашийнику гавкнув, крутячи хвостом.

— А, — Ірина широко всміхнулася, — просто я телефоную їй цілий день, а ніхто слухавки не бере… Вони вдома, не знаєте?

— Гуляють вони, — повідомила бабуся, і підозріливість на її обличчі трішки розгладилася.

«Ну, процес пішов», — подумала Ірина.

— Гуляють? Де?

— Та он же, — бабуся вказала в бік палісадника.

Жінка з візком тим часом розвернулася, вкотре дійшовши до кінця доріжки, і Ірина побачила її лице; їй знадобилося кілька довгих секунд, щоб упізнати дівчину з фотографії.

— Дякую, — сказала вона, сподіваючись, що бабуся піде, але та все стояла поруч і говорила без упину, як забуте радіо. Ірина не чула ні слова.

Возик. Дитина. Коли Ліза встигла народити? Хто батько дитини?

Чи не Митя Чеканкін постарався?!

— їхали-возили, — сказав демон.

Бабуся чекала відповіді. Дивилася вимогливо.

— Так, — сказала Ірина.

— Вона спитала, чи давно ти знаєш Лізу, — підказав демон.

— Не дуже, — зізналася Ірина.

Бабуся знову заговорила.

Ліза тим часом ішла, котила перед собою візок і думала про своє. Лице її було спокійним; Ірина ніколи б не повірила, що ця жінка страждає, що вона плаче ночами, що вона готова накласти на себе руки через знімок в Інтернеті.

— Дякую, — сказала вона бабусі. — Ваша собачка…

Пудель, на щастя, встиг утекти досить далеко. Бабуся миттю забула про Ірину:

— Моню! Ти куди?! Поганий хлопчик! Моню! Назад!

Пес тішився цією біганиною. Бабуся зникла з поля зору; Ірина відійшла далі від дитячого майданчика й знов зупинилася.

— Як вона може накласти на себе руки, якщо в неї дитина? — демон, здавалося, не вірив власним очам.

— Може, післяпологова депресія?

— Ірино! — демон раптом заговорив переконливо й жагуче. — Ти уявляєш, яка в тебе місія? Ти розумієш, що ти рятуєш уже двох? Жінку — від смерті й манюсіньку дитину — від сирітства!

Ірина мимоволі розправила плечі.

— Тобі зарахується, відьмо! — палко запевнив демон. — Ну, йди!

Широко крокуючи по намальованих на асфальті колах, по гравію і по траві, Ірина перетнула двір і обережно наблизилася до Лізи.

— Лізо, добрий день! Ви мене пам’ятаєте?

Відьма всміхалася так привітно, що дівчина зніяковіла. Їй було незручно зізнатися, щб вона не пам’ятає такої милої, гарної жінки.

— Я Ірина, — від бажання сподобатися відьма мало не навшпиньки стала. — Нас познайомив Митя Чеканкін, пам’ятаєте?

Дівоча усмішка у відповідь застигла на її губах:

— Вибачте, я не пам’ятаю. Ми з Митею… давно не спілкуємось.

Ірина кинула яструбиний погляд на візочок. Там лежало й спокійно сопіло немовля місяців шести, вгодоване, здорове.

— Вибачте, — Ліза моментальним рухом засмикнула мереживну завісочку. — Мошка…

«Віримо в пристріт, — відзначила Ірина. — Правильно робимо. Наша людина».

— Але ж ви на Великдень начебто добре посиділи? — здивувалась Ірина.

— На Великдень? — дівчина зніяковіла. — Ну так. Тільки потім ми… не зустрічалися.

— І звичайно, немає часу, — з розумінням кивнула Ірина. — Дитина забирає всі сили.

— Ні, — Ліза пильно подивилася на відьму. — Тільки з десятої до першої і з другої до четвертої. Та й то, якщо погода погана, ми менше гуляємо…

Ірина часто закліпала. Ліза раптом широко всміхнулася:

— Я нянею працюю! Он у тому будинку, — вона кивнула на висотку, — знайшла родину за оголошенням…

Поки Ірина перетравлювала новину, Ліза знову покрокувала по доріжці. Відьма пристосувалася до її кроків; поруч ішов демон. Ірина кинула на нього докірливий погляд, той знизав плечима.

— Отож я й здивувалася, — зізналась Ірина, переводячи подих. — Митя мені не казав… втім, не будемо про нього, якщо ви посварилися.

— Ми не сварилися. Ми просто розійшлися.

Ірина вп’ялася очима в її лице. Ні, ця дівчина не страждає. Спогади про Митька викликають у неї досаду, і край.

— Я телефонувала вам, — довірливо сказала Ірина. — Мобільний вимкнений, домашній не відповідає.

— У мене телефон виправся у пральній машині разом із джинсами, — весело зізналася дівчина. — Ще минулого тижня. Висох, але не працює. Івасикові батьки, — вона кивнула на візочок, — мені поки що свій дали, для зв’язку.

— А автовідповідач ти іноді прослуховуєш? — м’яко запитала Ірина.

— Автовідповідач?

— Ну, на домашньому телефоні повідомлення…

— Ні. Він не працює.

— Он як, — сказав демон за спиною, і Ірина ледь стрималася, щоб не озирнутись. — Ірино, вона гадки не має, що її фото є в мережі.

— А звідки у вас мій номер? — дівчина вповільнила крок.

— Від Митька, — в Ірини не було часу на роздуми.

Ліза насупилася:

— А навіщо він роздає мій телефон?

— Він не роздає, — Ірина спробувала добродушно обуритися. — Він…

Ліза дивилася тепер уже з відвертою підозрою.

— Більше не бреши, — попередив демон. — Ти й так забрехалася.

— Я випадково побачила в Миті вашу фотографію, — пробурмотіла Ірина. — Оцю, — витягла знімок. — А я, розумієте, ясновидиця… відьма.

Ліза мимоволі позадкувала.

— І на цій фотографії, — Ірина труснула аркушиком, — я побачила, що вам бажають зла… Вам наврочено. Я зніму. Безкоштовно!

Ліза повернулася так, що між нею й Іриною опинився візочок:

— Нічого мені не наврочено! Взагалі, я вас не знаю, у мене немає грошей, з мене нічого взяти!

— Та не треба мені ваших грошей!

Завовтузилось у візочку немовля. Почулося перше пхикання — наче далекі перекати грози.

Одночасно в Лізиній кишені задзвонив телефон.

Немовля розплакалось.

Ліза витягла мобільний:

— Алло! Так, Світлано, ми гуляємо у дворі!

Дитина плакала. Ліза метушливо трусила візочок:

— Так, заплакав. Ні, він увесь час спав, щойно прокинувся, буквально щойно… Що? Які фотографії?

Якийсь час вона слухала, зсунувши брови.

— Не знаю, — голос її раптом ослаб і потоншав. — Гадки не маю… Добре, зараз…

Дитина плакала. Забувши про візочок, забувши про все, Ліза стояла з телефоном у руці й із жахом дивилася на Ірину.

— Я ж кажу, тобі пороблено, — впевнено сказала відьма. — Але ми вроки знімемо, вір мені!

На очах у дівчини виступили сльози:

— Вона щось говорить про фотографії в Інтернеті… що я в них більше не працюватиму… якась маячня!


* * *

Каталка безшумно котилася на гумових колесах лікарняним коридором. Черговий лікар, худорлявий блондин, слухав чоловіка з довгим хвостом за плечима:

— Ми розмовляли по телефону, потім вона замовкла. Я скоренько до неї приїхав і бачу…

— У тебе й досі її ключ? — худий, здається, здивувався.

— Ну… так. Вона збиралася поміняти замок, але…

— Про що ви говорили?

— Ми сварилися, — зізнався чоловік із хвостом за плечима. — Потім вона скрикнула. Потім — «рятуйте»…

— У неї є родичі?

— У неї мати у Воронежі.

— Треба, щоб хтось із родини приїхав і привіз її поліс.

— Ага… Ігоре, я тобі страшенно вдячний. Я взагалі не знав, що робити… Це таке щастя, що твоє чергування…

— Та яке там щастя? — блондин поморщився. — Зроблю, що зможу. Простежу… і все.

— А що з нею, Ігоре? — помовчавши, запитав чоловік із хвостом.

Блондин глянув підозріливо. Знизав плечима:

— Нічого доброго не бачу.


* * *

— …Як ви можете зняти вроки, якщо ви не можете забрати цю гидоту з мережі?!

— Я знаю, я все зроблю, я все зніму.

— Це ж роками так і висітиме… з одного ресурсу на інший… разом з адресою, телефоном…

— Телефон можна змінити.

— А якщо я зустрічатимуся з хлопцем? Працюватиму за фахом? Я ж вихователь дитячого садка…

На кухні двокімнатної Лізиної квартирки Ірина, освоївшись, заварювала чай:

— Лізо, таких знімків у мережі мільйони. Цілі юрми. Тебе ніхто зі знайомих не помітить.

— А Світлана помітила! Через два дні!

Ірина подивилася на демона.

— Це не Світлана, — сказав той, зітхнувши. — Це її чоловік, видно, любить «веселі картинки». От і наскочив.

— Митя мені зробив гарну фотосесію, — захлинаючись слізьми, пояснювала Ліза. — І кілька фотографій захотів… ню. А я його… любила… я думала, він зі мною… він мене…

І вона знову заридала — ніби підключили новий резервуар зі слізьми.

— Ану припини! — зненацька грубо сказала Ірина.

Ліза закашлялася. Затихла.

— У тебе що, помер хтось? — Ірина підвищила голос. — Чи захворів? Чи тебе покинули? Митя цей… та дякуй Богу, що ти з ним ближче не зійшлася! Це лайно на паличці, цей твій Митьок! Подумаєш, виклали голу фотку в мережу!

— Не просто голу, а…

— Ну й що? Ти що — потвора? Ні! Подивися на себе!

— Я…

— Мовчи! Годі сльози лити! Чи ти одна під роздачу потрапила? Знаєш, які в Митька неприємності?

— А, — Ліза звела мокрі очі, — хіба це… не Митя сам виклав?

— Ох, — сказав демон.

— Це не Митя виклав, — Ірина зробила серйозне лице. — Це…

Вона знову вийняла із сумки вже прим’ятий знімок.

— Це вона, — ніготь з чорним лаком тицьнув на лице блондинки в окулярах.

— Юлька, — прошепотіла Ліза, раптом напружившись.

Сльози на її очах висохли.

— Вона не тобі мстилась, а йому, — мудро кивнула Ірина. — І з ним заодно багато народу постраждало. Можеш не сумніватися — пику йому наб’ють, а може, щось і гірше.

Ліза роздивлялася фотографію, ніби хотіла очима пропалити в ній дірку; вікно було відчинене, на другий поверх долинав галас дітей у дворі й собачий гавкіт.

Ірина досвідченим оком оглянула кухню: серветочки, тарілочки, картинки в рамках…

— З матір’ю живеш?

— З мамою й бабусею… Бабуся зараз у лікарні, мама на роботі. Вони в мене, слава Богу, в Інтернет не ходять… У нас навіть комп’ютера немає… І як я поясню, що мене з роботи вигнали?

— Ніяк! Скажи, що та родина перебирається, їде чи, навпаки, до них бабуся з провінції приїхала, та що завгодно. А я тобі замовлений амулет зроблю — робота сама до рук прийде. Гарна й легка.

Ліза схлипнула.

— Я сумуватиму за Івасем… малим…

— Свого народиш, то й сумувати перестанеш, — Ірина вперше за останню годину трішки розслабилася. — Ну, пий чай.

Усе було непросто. І водночас — усе було правильно. Дівчина поплаче й забуде. Зрозуміло, до самого ранку не можна залишати її саму; треба придумати, як забрати її з дому, щоб мати нічого не запідозрила.

— Ти до клубів ходиш? — спитала ніби між іншим.

— Ні…

— Дарма. У твоєму віці до клубів треба ходити.

— У мене грошей мало, нема що вдягти… І… я не люблю взагалі-то, коли гучна музика.

— А ти пробувала?

— Я не хочу, — Ліза нарешті поклала фотографію на стіл. — Пам’ятаю, ми тоді сиділи на Великдень… Добре було. Душевно. Наче ми… друзі.

— А це хто? — Ірина вказала на білявого чоловіка.

— А це Ігор. Митин шкільний друг, вони багато років не бачилися, потім знову зійшлися. Він лікар, здається. Кажуть, добрий. Хоча… по ньому не скажеш.

— Він до тебе клеївся?

— Та ну його, — Ліза повела плечем. — Він узагалі липкий тип.

— Ну й хрін із ним, — Ірина сіла, розмішуючи цукор у чашці. — Отже, Лізо, сьогодні йдемо в люди. Скажи мамі — повернешся вранці.

— Ні.

— Я запрошую.

Ліза кліпнула мокрими віями:

— Я вас зовсім не знаю.

Ірина звела очі до стелі:

— Я що, мужик чи лесбіянка? Я що, звідниця чи сутенерка? Я що, на когось такого схожа? Я цілителька, кажуть тобі! Моя робота — робити добро!

Демон засміявся. Ірина ляснула долонею по столу:

— Тихо!

Ліза здригнулася.

— Тихо, тихо, — повторила Ірина м’яко та вкрадливо. — Це я серцю твоєму наказала. Бо в тебе пульс за сто, для здоров’я дуже погано.

Ліза покліпала мокрими віями.

— Я допомагаю людям, — твердо сказала Ірина. — Тобі треба розвіятися, не думати про погане. Вважай, що це рекомендація лікаря.

— Мама не зрозуміє, — пробурмотіла Ліза. — Бабуся в лікарні, у неї нерви… Та й куди мені тепер? Мене ж упізнаватимуть, пальцями показуватимуть…

— Розмріялася! Люди роками собі популярність заробляють, а ти хочеш одразу!

— Та не хочу я! Що ви таке кажете!

— Давай так, — Ірина напружено міркувала. — Поїдемо до мене в офіс. Знімемо з тебе вроки, заговоримо амулет… Це швидко не робиться, потрібен час. Ти хрещена?

— Так…

— Добре. А вже там вирішимо, що робити далі. їдьмо, — Ірина встала, не допивши чай.

З Лізиного обличчя було видно, що вона вагається й от-от погодиться — але тут у кишені в Ірини задзвонив мобільний.

Митя Чеканкін захряснув дверцята машини. Відкинувся на спинку крісла. Підніс мобільний до вуха:

— Круто… Ірино. Я… гроші вам винен… премію за чудову роботу. Хоч я тепер усім винен, куди не кинь, — він нервово засміявся.

— Не зрозуміла, — Ірина зрозуміла все моментально й ухопилася за спинку стільця на тісній кухні Лізиної квартири. — Що сталося?

— Вона… в лікарні. Ніхто не знає, що з нею. Я… правда кажучи, навіть не чекав, що так…

І Митя Чеканкін вимкнув телефон.

Ліза дивилася стурбовано:

— Що? Що таке?

— Усе гаразд, — відьма навіщось витерла руки об штани. — Можна до туалету?

Через хвилину, увімкнувши воду в раковині маленької ванної, вона втупилася в дзеркало, у бліде демонове обличчя:

— Ти свідок. Я ніякого пристріту на неї не наводила!

— Може, її ще хтось замовив? — невпевнено припустив демон.

— Ти що? — Ірина кричала пошепки. — Віриш, що можна пристрітом довести людину до лікарні?!

Демон мовчав; Ірина запізно усвідомила комізм ситуації. У демонів вона теж не вірила — донедавна.

— Не ти — то інша, — невпевнено припустив демон.

Ірина взялася за голову.

— Важливо зрозуміти, в якому вона стані, — знову заговорив демон. — Важливо зрозуміти… що вона не може… ну… ти розумієш.

— Накласти на себе руки?!

— У неї з’явився… привід. Важливо зрозуміти, чи може вона встати з ліжка, як її доглядають, тямить вона щось чи в неї потьмарився розум…

— Ех, усе було так просто, — прошепотіла Ірина.

— Не здавайся, — сказав демон.

— Ти мене втішаєш?!

Кілька секунд вони дивилися одне одному в очі — крізь дзеркало.


* * *

У дитинстві Ігор Котельников мріяв бути артистом цирку. Щороку на перше квітня влаштовував складні й досить-таки образливі розіграші однокласників та знайомих. Після одного такого розіграшу, уже в одинадцятому класі, закінчилася їхня дружба з Митею Чеканкіним, а вони ж були з дитячого садка нерозлийвода.

До циркового училища батьки Ігоря не пустили, а загнали в медичний інститут, і тоді його специфічне почуття гумору розцвіло буйним цвітом. Він обожнював навантажити старий дипломат препаратами — чиїмись фрагментами й тельбухами — і в метро, наче ненароком, відкрити його так, аби вміст вивалився під ноги якій-небудь юній панянці. Він став прокляттям рідних і викладачів. Та якось у метро він познайомився з жертвою свого розіграшу, і всі, хто його знав, були вражені зміною.

Це було кохання, як про нього пишуть у книжках, — велике й світле. Колишній шибайголова засів за книжки, їв печиво з її долонь і навіть, здається, почав писати вірші. Через півроку безтурботного щастя Тамара спокійно покинула Ігоря й пішла до його однокурсника, сина багатих батьків.

Ні до, ні після тієї чорної середи Ігор Котельников не знав такого розпачу.

Він так-сяк вийшов із запою. Спробував наркотики й насилу покинув. Завалив сесію й пересклав, користуючись щирим співчуттям викладачів. Нарешті вилікувався, але відтоді назавжди визначився у стосунках із жінками.

У нього завжди було багато жінок. Худий і некрасивий, він вабив їх, наче мед. Гострий на язик, обізнаний у всіх галузях медицини, веселий і позбавлений комплексів, він жив, як собі хотів. Роботу не дуже любив, але вона його й не обтяжувала.

Зрозуміло, так було в ті дні, коли до лікарні не привозили у важкому стані близьких знайомих.

Ігор заповнював папери; надворі, за вікном, жило місто, сигналило, диміло, ревло моторами. Усередині, за нещільно причиненими дверима, жила за своїми законами лікарня — приглушені і напружені нервові голоси, і кроки, і брязкіт, шелест ганчірки по підлозі й шум води по трубах.

Юлька лежала непритомна.


* * *

— Вікусю, виручай. Я тебе дуже-дуже прошу…

— Послухай, ми так не домовлялися! Я менеджер, а не клоун!

— Віко, я все поясню. Приїдь до мене на квартиру, негайно, візьми таксі, я сплачу!

Ірина говорила по мобільному, стоячи у ванній Лізиної квартири, пустивши в раковину воду під великим тиском.

— Віко, я тебе благаю! Це справа життя і смерті!

— Приїду, — помовчавши, сказала Віка.

— Я віддячу! Спасибі, подруго!

Ірина перевела подих.

— Залишилося вмовити Лізу, — пробурмотів демон.

— Ліза, до твого відома, — відьма швиденько вмилася, — за своєю природою опікунка. Їй треба доглядати безпорадних, тоді вона почувається людиною. І чоловік їй потрібен слабенький, хворобливий або такий, який уміло грає на жалощах…

— Я не замовляв сеанс ясновидіння.

— Це не ясновидіння, — Ірина взяла з полиці паперовий рушник. — Це психологія, Олегу. Вчись.

Демон, усупереч звичці, не став морщитися:

— Тоді скажи мені як психолог. Ліза, у її нинішньому стані, схожа на самогубцю?

Ірина вперла руки в боки:

— Тепер — ні. А хто, скажи мені, виявився з нею поруч у найтяжчу мить? Хто втішив її і розраяв? Хто пообіцяв допомогу? Хто, зрештою, знайшов їй роботу?!

— Рано радіти, відьмо.

— Сказати відьмі добре слово — язик відпаде…

Вона на секунду затрималася, дивлячись у дзеркало, і зненацька собі сподобалася: натхненна блідість, блискучі очі… Можливо, шляхетність її місії відблиском лягала на лице. Принаймні така думка їй полестила.

— Ліза під доглядом. Тепер до лікарні.

— А третій? — спитав демон. — Цей… Ігор?

— Знаєш, що це мені нагадує? — Ірина взяла з полиці чужу туалетну воду, принюхалася, освіжилася. — Три наперстки, під одним — кулька.

— І дуже висока ставка, — буркнув демон.

Ірина бігцем повернулася на кухню, де Ліза пудрила носа, тримаючи перед обличчям дзеркальце. Ірина вирішила, що це добрий знак: дівчинка оживає.

— Лізо, — сказала діловито, — ти як у воду дивилася: не доведеться нам сьогодні танцювати… В однієї моєї знайомої на роботі аврал, ні з ким залишити лежачу хвору, родичку. У тебе є робота на цю ніч, о восьмій ранку тебе змінять. Оплата — три тисячі рублів! Половину наперед!

— Я ніколи не доглядала лежачих хворих, — Ліза злякалася.

— Її не треба доглядати. Вона спатиме. Треба тільки постійно перебувати в квартирі і, в разі чого, телефонувати…

— Я не можу, — запхинькала Ліза. — Як я мамі поясню?!


* * *

— Віко, мені треба, щоб дівчина звідси ні на крок. І щоб вона вірила, що зайнята шляхетною справою.

— Так, але дванадцять годин?!

Ірина металася по своїй квартирі, поспіхом надаючи їй умовно-лікарняного вигляду. Знайшла й виклала на кухонний стіл якісь старі одноразові шприци. Повісила на гачок у ванній марлеву пов’язку. Набрала в аптечці пляшечок, які потрапили під руку, виставила на тумбочку біля ліжка.

— Вікусю, лягай, вона прийде через десять хвилин. Я тобі дам свій халат…

Віка скорилася.

— Що, я взагалі не встаю?

— Не встаєш.

— А до туалету?

— Вікусю, ти не встаєш!

— А як…

— Не пий води! Взагалі, ти спиш, ми домовилися, що ти спиш увесь час!

Демон спостерігав за метушнею, відверто тішачись. Дочекавшись, поки Віка піде до ванної, Ірина насунулася на нього, ніби збиралася дати ляпаса:

— Припини іржати! Ти що, не розумієш, навіщо я це роблю?!

— Вибач, — сказав демон. — Дуже смішно.

Ірина плюнула й витягла мобільний.

— Митя? Це Ірина. Відьма. У мене висвітився ваш номер. Митю, мені треба точно знати, до якої лікарні поклали Юлію.


* * *

— Юля?

Жінка дивилася повз нього. Очі її були напіврозплющені й здавалися загадковими. Так само загадково вона дивилася ввечері в Сочі, коли Митя виїхав знімати — тобто, фотографувати! — актрис на пляжі, а Ігор затримався й спізнився на літак…

І було сонце, і було море, і у винайнятій квартирці вуркотів допотопний кондей. Менш як рік тому. Дуже давно.

— Юлю! Ти мене чуєш? Можеш поворухнути пальцями?

Ніякої відповіді. Доктор Хаус уже призначив би МРТ, КТ та ще триста тридцять досліджень, і все поза чергою; Ігор зітхнув, перевірив аркуш із призначеннями, перевірив крапельниці. Повернувся до кабінету, де його чекала літня сестра:

— Ігоре Анатолійовичу, там родичка домагається…

— Чия?

— Я родичка Юлії Антонової, — жінка протиснулася до кабінету, спритно обминувши масивну сестру. — Я її… Ой.

Вона замовкла, дивлячись на Ігоря, ніби очікувала побачити на його місці когось іншого.


* * *

І цей був тут. Двоє підозрюваних в одному місці — дарунок долі; Ірина розпливлася в усмішці:

— Ігор?

Миршавий дивився з підозрою. Він був чимось дуже серйозно пригнічений: щоки запали, очі почервоніли. Переживає через пацієнтку?

— Яке щастя, що Юлечка потрапила саме до вас!

— Немає ніякого щастя, — процідив худий. — Хто ви їй?

— Двоюрідна сестра, — Ірина не затнулася ні на частку секунди.

— Як ви дізналися?

— Тобто? Мені зателефонував Митя Чеканкін!

Недовіра зникла з блондинових очей. «Я тільки сьогодні вранці вперше побачила їх на фотографії, — подумала Ірина. — А тепер ці троє мені — мов рідні».

— Який діагноз? — для близької родички вона підозріло мало засмучувалася, більше напирала. — Як це могло статися — здорова людина раптом упала?

— Деякі хвороби розвиваються в прихованій формі, — неохоче зауважив Ігор. — Установлення діагнозу — не така проста справа, я призначив обстеження…

— Ви ж зробите, що треба? — Ірина згадала, що повинна виявити стурбованість. — Ви її добрий друг. Яка удача, що з тисяч лікарів…

— Це не удача, — Ігор поморщився. — Митя зателефонував мені, дізнався, що я на чергуванні, і привіз Юлю до приймальні.

— Митя сам її привіз?! — Ірина роззявила рота. — А вони ж…

— Вибачте, я не маю часу, — уривчасто сказав Ігор. — Приходьте завтра на дев’яту, після обходу будуть якісь новини…

— Я нікуди не піду! — Ірина навіть здивувалась, як можна їй таке пропонувати. — Я сидітиму тут цілу ніч, це ж моя двоюрідна сестра!

Частку секунди Ігор дивився на неї, як на божевільну.


* * *

Наставала ніч.

Темніли вулиці. Розсмоктувалися затори. Світилися в будинках екрани.

Ліза, одягнена в білий халатик, дивилася на кухні телевізор. Періодично, як старанна доглядальниця, вона зазирала до кімнати, прислухалася до дихання хворої, перевіряла, чи все гаразд.

Щохвилини незнайомі пітні мужики добували з мережі її беззахисне голе фото. Від цієї думки в Лізи тьмяніло в очах.

Але вдома не працює телефон. Ні мама, ні бабуся ні про що не дізнаються — принаймні до п’ятниці; Ліза зітхала з полегшенням.

По телевізору показували сагу про повію, яка стала пристойною жінкою й щасливою дружиною. Якщо навіть повіям так щастить — чому Ліза не може почати нове життя?

Тим більше, що перший крок зроблено. Ліза працює, і справа її шляхетна. Трохи дивно все-таки, що у квартирі лежачого хворого тільки одне ліжко… Та й то не ліжко, а розкладний диван. І незрозуміло, навіщо тут антикварний годинник із боєм, який перетворює ніч на суцільний довгий і шумний парад із канонадою.

Дуже дивна все-таки хвора. Хто її родичі? На столику біля ліжка недбало звалені коробочки й тюбики ліків: від радикуліту, від нежитю, від проносу, від запору. Снодійне. Масажний крем. Вітаміни, рекомендовані при напруженій розумовій праці. Бідна жінка, що з нею таке? І лежить нерухомо, майже не дихає…


* * *

Віка вмирала від нудьги. З кожною хвилиною Іринина авантюра, в яку Віка так легко дозволила себе втягти, здавалася їй дедалі обурливішою.

Було душно. Свербіла спина. Хотілося пити.

Хотілося до туалету — саме тому, що Віка точно знала, що до туалету не можна. Клята дівчина весь час зазирала до кімнати, а то й заходила. Скрізь нишпорила, принюхувалася, розглядала дрібнички. Цікаво, якщо вона полізе шарити по замкнених шухлядах відьминого бюро — теж лежати, не ворушачись, удаючи набивну тушку?!

Пролунав телефонний дзвінок. Від різкого звуку Віка сіпнулася на ліжку; на щастя, Ліза була в цей час на кухні.

— Алло, — дівчина говорила приглушеним голосом доглядальниці. — Усе добре. Спить… Ні. Добре… Так, аякже. Можете мені довіритись.

Віка в розпачі закотила очі.


* * *

Пожежні сходи, хоч продувалися всіма вітрами, служили курилкою медсестрам і нянечкам з відділення. Ірина стояла, нервово крутячи в руках мобільний, дуже шкодуючи, що в присутності демона не можна курити.

— Зате з Лізою все нормально. Вона під наглядом.

Демон кивнув. Ірина відкрила телефон:

— Алло… Митя? Це Ірина. Поясни, як сталося, що це ти привіз Юлію до лікарні? Ти що, був біля неї, коли їй стало погано?

— Ми розмовляли по телефону, — голос у слухавці якось підозріло затремтів. — Я почув стукіт, потім крик, потім — «рятуйте». Я був біля її будинку. В машині. Я піднявся…

— А хто відімкнув двері?

— У мене були ключі. Вона не встигла… поміняти замок.

— Ясно, — сказала Ірина. — Дякую.

Сховала телефон і довго стояла, дивлячись униз, на двір із двома каретами «швидкої допомоги».

— Ми ж не допускаємо, що він бреше, — невпевнено сказав демон. — Що він, наприклад, її отруїв? Або стукнув молотком, загорнутим у рушник?

Ірина мовчки похитала головою.

— Це якийсь неприродний збіг, — пробурмотів демон.

— Отже, це не збіг.

— Що тоді?

Ірина повернулася до нього:

— Скажи, а навіщо вона виклала в мережу ці фотографії?

— Щоб помститися.

— За що помститися? Якщо вони не сварилися? Якщо в нього були ключі від її квартири?

— Запитай у нього, — порадив демон.

Ірина витягла телефон, але перш, ніж устигла набрати номер, телефон задзвонив.

— Алло.

— Ірино, — Митин голос тремтів у телефоні, тепер уже безсумнівно тремтів, — я скасовую… своє замовлення. Будь ласка, зніміть із неї пристріт. Будь ласка.


* * *

Ігор Котельников переглядав порнографічні сайти.

Раніше він ніколи не робив такого на роботі. Але все в житті буває вперше.

На трьох аркушах — результат обстеження. Знімки, аналізи. Фізіологічно все в нормі.

Ігор Котельников вглядався в манливе м’ясо на екрані компа й нічого не відчував. Залишався байдужим, як дровиняка.

Задзвонив у кишені мобільник.

— Так.

— Ігоре, — сказав Митя непритомним голосом. — Як Юля?

— Нічого. Стабільно.

— Їй не полегшало?

— Кажу: стабільно.

— Ігоре, якщо їй стане… ліпше… або гірше… ти мені одразу зателефонуй, добре? Я під’їду…

— Добре, — уривчасто пообіцяв Ігор. — Вибач, я зайнятий.

Обірвав зв’язок. Витягнув шухляду; баночка «Віагри». Упаковка з коренем женьшеню. Коробка стимуляторів різних фармакологічних груп, різних форм і відтінків. Ігор проковтнув синю таблетку, поморщився… Зітхнув. Відкрив нову картинку на екрані…

І швидко згорнув — ледь стукнувши, до кабінету зазирнула літня сестра:

— Ігоре Анатолійовичу! Ця, ваша знайома, опритомнює!


* * *

До пів на дванадцяту Віка зрозуміла, що не витримає.

Дівчина Ліза, виснажена важким днем, дрімала в кріслі навпроти ліжка. Вона спала дуже чутно: що кілька хвилин піднімала голову й незрячими очима дивилася на постіль.

Її пробудження ставали дедалі рідшими.

Коли годинник пробив північ, Віка наважилась. Рівно опівночі з труни встає імператор; погань і примари піднімаються відповідно до століттями встановленого режиму. З останнім ударом годинника Віка, наче кістяк із-під плити, вислизнула з-під масивної ковдри й навшпиньки — бігцем — кинулася до туалету.

Кріз двері почулося її умиротворене зітхання. Віка секунду міркувала, чи спускати воду, але охайність узяла гору над обережністю.

І туалет заревів, як ракета. Дівчина, що дрімала в кріслі, від страху підвела голову. Ліжко було порожнім!

— О Господи, — пробурмотіла Ліза.

Тремтячими руками ввімкнула світло. Хворої не було!

Ліза заметалася. Спершу чомусь визирнула у вікно; потім кинулася на кухню — і зіштовхнулася з хворою, яка жадібно пила охололий чай із заварювального чайника.

— Ой! — сказали обидві одночасно. Ліза позадкувала; Віка, у нічній сорочці не її розміру, поморщилася.

— Ви встали? — пробелькотіла доглядальниця.

— Ні, — відрізала пацієнтка. — Це тобі сниться.

Залишивши чайник на столі, вона прослизнула, мов примара, повз Лізу до кімнати.

— Ви встали! — Ліза була простодушною, однак не настільки. — Ви… не хворі?!

Віка почувалася винною і від цього ще більше злилася.

— Я хвора! — гаркнула вона, вкладаючись. — Хвора! На голову! Усе, закрили тему, спи далі!

— Ви мене обманюєте, — тремтячим голосом почала Ліза. — Ви мене заманили…

Вона роззирнулася довкола, ніби чекаючи, що спальня перетвориться на комору Синьої Бороди.

— Ви мене обдурили! Я йду!

І, підхопивши свою сумку, на ходу стягуючи халатик, Ліза кинулася до дверей.


* * *

Стоячи на пожежних сходах, Ірина дивилась на освітлене вогнями місто.

Фотографія, запаяна в пластиковий файлик, лежала в сумці. Не було потреби її діставати: досить було замружитися, щоб знову побачити їхні обличчя. Ліза під наглядом Віки. Юля непритомна під крапельницею, під наглядом сестер. Ігор… із яким нічого не ясно. Чи є в нього мотив? Можливість — є, він чергує сьогодні до восьмої ранку й вільно пересувається по лікарні. Червоні очі, запалі щоки…

— Ми будемо щось робити чи ні? — нервово поцікавився демон.

— Наперстки, — бурмотіла Ірина. — Три наперстки, і під одним кулька… Що за мотив може бути в Ігоря?

— Кохання до вмираючої Юлії, — бовкнув демон.

Ірина подивилася на нього, як на ідіота.

— Смертельна хвороба, — припустив демон уже тихіше.

Ірина гепнула кулаком по залізному поруччю. Поморщилася:

— Ну як я… Як я про це дізнаюся?!


* * *

Ліза пробігла, схлипуючи, через темний двір, і через інший двір, освітлений єдиним ліхтарем, і тут доріжка вперлася в зарості кущів. Чорна залізна огорожа не давала повернути ліворуч; праворуч тягнувся морок, далеко за гілками маячіли освітлені вікна житлового будинку.

Ліза згадала, що ніколи раніше не бувала в цьому районі.

Мовчки пробігла повз неї зграя бродячих собак.

Ліза притисла до грудей сумочку; з кожної тіні на неї дивилися, здавалось, пильні жадібні очі.


* * *

Ірина йшла лікарняним коридором, утримуючи на лиці самовпевнений вираз: я тут по праву. Медсестри, що траплялися їй назустріч, дивились із сумнівом, але ні про що не питали — така впевненість струменіла від пані в халаті, з бейджем на грудях; демон щось говорив над вухом, заважаючи зосередитися.

— Помовч, заради Бога! — прошепотіла Ірина, коли нікого поблизу не було.

— Куди ти йдеш? Що ти хочеш зробити?

Ірина зупинилася біля дверей із табличкою «Черговий лікар».


* * *

Юля мала набагато кращий вигляд; очі дивилися осмислено. Губи ледь ворушилися.

— Тихо, — Ігор сів поруч. — Усе добре.

Він справді був радий. Швидка позитивна динаміка означала, що жахливі діагнози, які він виписав у стовпчик під одним знаком питання, найпевніше, ні до чого. Можливо, йдеться про приховану побутову травму, гіпертонічний криз або…

Юля насилу звела кутики губів.

— Ігоре, — сказала майже беззвучно, — де Митя?

— Не знаю. Вдома. Він телефонував. Питав, як ти.

— Скажи йому, що я вмерла.

— Що?!

— Я тебе дуже прошу. Заради нашої дружби. Зателефонуй йому зараз і скажи, що я померла.


* * *

У кабінеті було пусто. Ірина причинила за собою двері.

— Що ти шукатимеш? — розпачливо сичав демон. — Що ти збираєшся знайти, краватку з Міккі Маусом?

Ірина переглянула тонкий стосик паперів на краю стола. Посмикала за ручки шухляд. Одна відчинилася; в шухляді, як і слід було чекати в робочому столі лікаря, були медичні папери: виписки, знімки, результати аналізів…

— Еректильна дисфункція, — прочитала Ірина. — Хворий — Котельников Ігор Анатолійович…

— О Господи, — пробурмотів демон. — Ірино, тепер шукай краватку.

Зазирнувши глибше до шухляди, вона відшукала пакет із препаратами — гора таблеток та ампул під гордим проводом Віагри.

— Ми знайшли нашу кульку під наперстком, — голос у демона нервово тремтів. — Це він. Лікар… Йому ледь за тридцять… Проблеми з потенцією, причому серйозні, причому…

— Невже через це вішаються? — подумавши, запитала Ірина.

— Ти що?! Ти, відьма, психолог, такі запитання ставиш?!

Вона засунула шухляду. Зазирнула до шафи з одягом:

— Краватки тут немає… Хоча стривай…

У коридорі почулися кроки.

— До шафи! — видихнув демон.

Одночасно відчинилися вхідні двері — і зачинилися двері шафи, ховаючи відьму.

Увійшов Ігор, дивно стурбований. Зробив коло по кабінету; сів за стіл. Висунув і засунув шухляду. Узявся за голову…

Годинник на стіні показував тринадцять хвилин на другу. До самогубства залишалося рівно три години.

Ірина затамувала подих; і в цей момент у неї в кишені радісно задзвонив мобільний.


* * *

Віка, з сигаретою в тремтячій руці, стояла на балконі.

— Лізо! — покликала в темряву. — Повернись!

Тиша. Собачий гавкіт. П’яний регіт на лаві біля сусіднього під’їзду.

Телефон гудів і гудів, запрошуючи Ірину відповісти.

— Ну, відповідай! — бурмотіла Віка. — Відповідай!

Прохолодний нічний вітер пробирався під нічну сорочку.


* * *

Ігор повернув голову. У шафі грав незнайому мелодію мобільний телефон; у шафі.

Потім він почув дихання й сопіння, і навіть стриманий проклін. Телефон замовк.

Тоді він устав, ледь не перекинувши стіл, і розчахнув дверцята шафи; родичка Юлії, в білому халаті, з чужим бейджем на грудях, дивилася на нього улесливо:

— Ігоре Анатолійовичу! Вибачте, що потурбувала…

— Чекаєте трамвая? — уривчасто спитав Ігор.

— Ігоре, — жінка відразу посерйознішала, — ви мені вибачте. Річ у тому, що я спадкова ясновидиця й відьма…

— Зоє! — Ігор розчинив двері кабінету. — Олексію! Чому в кабінеті сторонні?!

— Тому я знаю про ваше лихо, — дуже швидко заговорила жінка. — Про імпотенцію. Знаю, як вас це мучить. Знаю, що ви навіть думали про самогубство…

Ігор витріщив на неї очі. Простий варіант про те, що мерзотниця дібралася до паперів у столі, не спав йому на думку; втома від життя, яка докучала йому протягом останніх місяців, не була задокументована в жодній виписці.

— Ігоре, я вам допоможу, — заквапилася відьма, побачивши тінь сумніву на його обличчі. — Я допоможу. Я знаю як. Завтра відіспитеся після чергування, і я вам зовсім безкоштовно…

У дверях з’явилася літня медсестра і, позіхаючи, підійшов охоронець.

— Чому сторонні в кабінеті? — запитав у них Ігор, без колишньої, втім, люті.

— Пройдімо, — сказала Ірині медсестра, а охоронець подивився докірливо.

— Ігоре Анатолійовичу, — Ірина ласкаво зазирнула йому у вічі, ніби бажаючи побачити крізь них саме дно душі, — повірте, я знаю, що кажу.

І, не сперечаючись більше ні про що, вийшла за сестрою в коридор. Демон був поруч, але ніхто, зрозуміло, його не бачив.


* * *

Ігор щільніше зачинив двері. Закрив на засувку.

Про всяк випадок ще раз зазирнув до шафи.

Сів за стіл. Глибоко зітхнув; видихнув.

Зняв слухавку.

— Митя?

— Ну що? — прошепотів нервовий голос на тому кінці дроту.

— Тримайся, — сказав Ігор, додавши голосу відповідної похмурості. — Юля померла.

Ліза брела, спотикаючись, темними дворами. У кущах вовтузилося й гарчало; кілька разів дорогу їй перебігали чорні коти.

Раз вона ледь не наступила на сонного бомжа.

І от, коли, здавалось, уже близько була велика вулиця з її машинами, вітринами й пішоходами, — саме цієї миті, уже повеселішавши, уже впоравшись із нервовим дрожем, вона вийшла просто до скверика, де сиділи навпочіпки й курили троє смаглявих, коротко стрижених хлопців.

— Аллах Акбар, — весело сказав перший, зі шрамом на щоці.

Ліза кинулася геть — і підвернула ногу.


* * *

Доплентавшись до лави біля входу до приймального відділення, Ірина важко опустилась на прохолодне, вологе від роси дерево. З-за сусідніх дахів повільно виповзав величезний святковий місяць.

— Хто це телефонував? — запитав демон.

Ірина покрутила головою:

— Дай передихнути… Слухай, сили нема. Просто нема сили. Жерти хочу… У горлі пересохло… Через одну паршиву імпотенцію отак людину на вуха ставити?!

— Багато ти розумієш.

— Ах він бабій, бабій… Догулявся.

— Заткнись!

Ірина відсапалася. Вийняла мобільний, перевірила останній дзвінок. На дисплеї висвітився Вічин номер.

— Так, — вона клацнула пальцями. — Я ж її просила мені не телефонувати… Сказала, сама телефонуватиму…

На годиннику була за чверть друга. Віка відповіла майже одразу.

— Іринко, — голос її звучав придушено, — вона пішла.

— Як?!

— Отак-от, узяла й пішла.

— І тебе покинула?!

Віка сопіла в слухавку.

— Віко?! Ти що, ти… вона зрозуміла, що ти — насправді не хвора, так?!

— Ір, ну я ж не артист із дипломом, — бурмотіла Віка. — Я старалася. Я її вмовляла… Вона пішла.

Ірина дала відбій. Загарчала крізь зуби, розгойдуючись на лаві.

— Не кінець світу, — подав голос демон. — Вона… в такій ситуації… вішатися не стане… напевно.


* * *

Ліза плакала.

Від хлопця зі шрамом пахло тютюном і жуйкою. Він тягнув Лізу, не зважаючи на її спроби вирватися.

— Тихо ти!

— Відпусти!

— Куди тебе відпускати, ти ж кульгаєш!

— Пусти, кажу тобі!

Тяглися темні двори, сходив над дахами місяць, і ніхто не йшов на допомогу.


* * *

Охоронець дивився на Ірину спідлоба, але без злості.

— Вона тебе любить.

Хотів би я в це вірити, сказало охоронцеве лице.

— Ну аякже. Вона тебе чекає. Народила тобі… (так) си… (ні) донеч… (так) донечок дво… (так!) двох. Знаєш, як дівчатка до тата прикипають?

— Вона мені сказала, що я паразит, — поскаржився охоронець. — І щоб я вимітався на всі чотири.

— На тобі візитку, — проникливо сказала Ірина. — Прийдеш до мене, я тобі життя полагоджу. Дякуватимеш цілительці.

Вона поклала в долоню охоронцеві білий прямокутник зі своїм іменем і номером Вічиного мобільного телефону.

— До сестри йду, — сказала довірливо. — Не можу залишити. Сестра хвора. Лікарі, знаєш, занапастять, а я допоможу.

Охоронець кивнув, як сомнамбула, і відступив. Ірина прослизнула до середини, за нею просочився демон.

Це була надзвичайно тиха для лікарні ніч. Нікого не привозили ось уже півгодини. Тьмяне світло відбивалося від тьмяного лінолеуму на підлозі, від тьмяних кахель на стінах; Ірина кралася до кабінету з табличкою «Черговий лікар».

На годиннику було пів на третю.

Ігор звів голову.

Дивна жінка стояла перед ним, приклавши пальця до губів; він поморщився. Потилицю ломило дедалі дужче.

— Як Юлія? — пошепки спитала жінка.

Ігор покрутив важкою головою:

— Тут лікарня, а не прохідний двір. Є ж якісь правила пристойності…

— Їй ліпше?

— Хто ви така?

— Я відьма, — жінка всміхнулась. — Ясновидиця. Цілителька… Ігоре, ви ж славно посиділи на Великдень із Митею, з Юлею і з цією, як її, зубатою такою… Лізою?

Ігор насупився:

— Це Митя розказав?

— Ні, — жінка всміхнулася. — Я бачу… — вона театрально затулила очі долонею. — От сидите ви рядком, перед вами на столі… що це? Пляшка мартіні… Ти сидиш біля чорнявої дівчини, молоденької, зубки в неї великі… Хочеш помацати за коліно, а вона не дається. А поруч із нею Юлія. Всміхається… Руку поклала цій чорнявенькій на плече… Бачу…

— Вражає, — Ігор гмикнув. — Що ще бачиш?

— Біду твою бачу. Чорні думки. Порятунок, — твердо відповіла Ірина.

Криво посміхаючись, Ігор відкрив свій ноутбук. Знайшов фотоальбом. Знайшов папку «Великдень, добре сидимо».

Відкрив фото. Повернув ноутбук до Ірини:

— Оце ти бачила, чарівнице? Чи щось іще?

Вона подивилася на фотографію — і раптом страшно змінилася на лиці. Ніби їй показали казна-який жах — хоч фото було найпростішим: сидять четверо п’яненьких мармиз за столом, радіють життю…


* * *

На фотографії їх було четверо.

Ірина тремтливими руками витягла з сумки свій екземпляр у пластику. Точнісінько той самий знімок — але, віддаючи їй фото, Митько обрізав його по лівому краю. Залишилося тільки — Ірина вибалушила очі — залишився тільки краєчок рукава, який Ірина мала за фрагмент диванного валика… Та ще коліно під столом…

На оригінальній фотографії ліворуч, біля Ігоря, сидів Митя.

— А хто ж камеру тримав?!

— Знято зі штатива, — відгукнувся здивований Ігор.

Митя всміхався на фото — широкі плечі розправлені, довгий хвіст за плечима, вільний піджак, жовта сорочка; на шиї в Миті була синя в смужку краватка з Міккі Маусом.


* * *

Митя Чеканкін закінчив розбирати документи.

Склав стосиком на краю стола. Склав камеру, флешки, карти пам’яті зі своїми роботами.

Запустив переформатування диска на комп’ютері.

На аркуші паперу А4 написав олівцем: «Я винен у смерті людини».

Порвав на дрібні стьожки. Написав на іншому аркуші: «Юлю, я винен, до зустрічі».

Порвав на крихітні клаптики.

Пройшовся по квартирі. Визирнув у вікно — другий поверх; спробував відв’язати білизняну мотузку на балконі — не зміг. Тремтіли пальці.

Дістав ножиці з шухляди кухонного стола.

Задзвонив мобільний телефон; на дисплеї висвітилося: «Відьма».

Митя вимкнув телефон, вийняв SIM-картку й викинув у відро для сміття.


* * *

Ірина вилетіла на середину вулиці, розмахуючи руками; машини, замість пригальмовувати, об’їжджали її й додавали ходу.

— Спокійніше! — кричав демон, сам дуже далекий од спокою. — Спокійно, є час! Немає заторів! Виклич таксі по телефону!

Повний місяць висів над містом.


* * *

Морщачись, кремсаючи, Митько все-таки відрізав шнур на балконі — ножицями. Приніс до кімнати. Спробував зв’язати петлю, але стара мотузка була занадто товстою й негнучкою, наче дріт.

Митько відчинив шафу. Розсипав одяг, заштовхав назад; посмикав у руках тонкий шарф. Кинув.

Звідкись вивалилась і розкинулася на підлозі смугаста краватка з Міккі Маусом. Тонка, легка шовкова краватка.


* * *

— Не троє, а четверо, — бурмотіла Ірина. — Ти, демоне… Ти що, не бачив?!

— Дивитися треба було краще, — огризався демон.

— Кому дивитися? Ти демон! Ти повинен такі речі знати!

— Що я ще повинен?!

Водій таксі дивився на дорогу очманілими очима, але мовчав.


* * *

Митя так і сяк покрутив у руках краватку.

Прив’язав петлю до турніка в одвірку.


* * *

Ірина металася серед нічних дворів:

— Де тут третій корпус? Де?!

— Я не знаю! — репетував демон.

— Ти хоч щось узагалі знаєш?!

Два бомжі на лавочці здивовано перезирнулись.


* * *

Митя налив собі коньяку. Випив. Закусив лимоном.

Петля чекала.

Митя приніс із кухні табуретку, коротко зітхнув, подивився вгору…


* * *

Ірина, перечіпаючись, бігла нагору сходами. Квартира вісім…

Ірина всією долонею натисла на кнопку дзвінка.


* * *

Митя здригнувся від дзвінка у двері. Поспіхом надів петлю на шию…

Годинник показував четверту — і десять хвилин. Час Години Бика; час, коли бадьорим найбільше хочеться спати, а сплячі прокидаються од жахіть.

Час, коли серцевий ритм планети прослуховується слабко. Година Бика.

— Не дзвони, — сказав демон. — Гірше буде.

— А що мені робити?!

— Три хвилини лишилося.

— Ти що, знущаєшся?!

— Іро, якщо він помре — ти помреш теж.

— Гад, — прохрипіла Ірина.


* * *

Бабуся в будинку навпроти встала серед ночі — накрапати собі валокордину. Не вмикала світло, щоб не тривожити сина й невістку.

У місячному сяйві двір був незнайомим і казковим; бабуся замилувалася відблисками світла, іграми тіні і раптом ледь не впустила склянку — по той бік двору, за якихось шістдесят метрів, доросла жінка лізла на дерево, як Тарзан. Ось вона зависла й ледь не впала… Ось вона перебралася на балкон…


* * *

Задихаючись, Ірина вивалилася на балкон квартири номер вісім. Через два шари тьмяного скла, через шпарку в нещільно затягнутих шторах побачила довгасту фігуру — людини на табуреті…

— Вікно! — крикнув демон.

На балконі валявся мотлох — серед іншого стілець без ніжки, який давно відслужив своє. Підхопивши стілець двома руками, Ірина замахнулася…


* * *

Митя зволікав. Перед смертю він хотів згадати найкраще, що було в житті, але спогади не йшли; лізли в голову якісь сварки, образи, щось незначне, а головного — гарного — не було. Та це ж не означало, що Митине життя минуло марно?!

І от коли він згадав, нарешті, як сміється задоволена Юля, і вирішив, що цього вистачить, — у цю саму хвилину шибка, що відмежовує кімнату від балкона, лопнула.

— Стояти!

Завмерши, застигши, Митько дивився, як приземляється на всіяний скалками килим відьма — справжня відьма, вишкірена, розпатлана, з небезпечним блиском в очах:

— Ти що робиш, га? Ти куди поліз?! Совісті в тебе нема! Бога не боїшся, скотина така! Ану швидко злазь!

І Митя зрозумів, чого він чекав усе життя, заради чого народився — заради цього окрику, наказу дорослої людини йому, малюкові, бути хорошим.

І заплакав.


* * *

Важко дихаючи, хлопець зупинився посеред Лізиного двору. Роззирнувся:

— Цей під’їзд? Чи той?

— Цей.

— Який поверх?

— Стривай, — сказала Ліза, яку хлопець, як і раніше, ніс на руках. — Мені треба… якось себе до ладу… Давай на лавочку.

Не сперечаючись, хлопець опустив її на лаву перед дитячим майданчиком. Наближався ранок; місяць сховався, у темних ще кронах прокинулися перші пташки. Небо зблякло, готуючись прийняти світанок. Ліхтарі горіли.

Ліза вийняла з сумки, дивом уцілілої в колотнечі, пудреницю. Прискіпливо оглянула ніс. Швиденько зачесалася щіточкою. Хлопець чекав.

— Ти що, мене до квартири потягнеш?

— А що робити, якщо ти шкандибаєш і не можеш іти? Який поверх?

Ліза поворушила ногою. Поморщилась і всміхнулася:

— Четвертий.

— Не питання.

З кожною хвилиною у дворі світлішало.

— Мама мене вб’є, — задумливо сказала Ліза.

Хлопець не відповів.

— Мене, між іншим, звати Ліза…

— Мене — Артур, — помовчавши, відповів хлопець.

У кущах увімкнувся, наче радіо, соловейко.

— Котра година? — прошепотіла Ліза.

Артур подивився на свій годинник:

— Пів на п’яту.


* * *

Пів на п’яту; антикварний годинник у відьминій квартирі пробив один раз. Засмучена Віка спала на дивані, поклавши мобільник біля подушки.

Пів на п’яту; Ігор приніс Юлі склянку води. Вона звелася на лікті: заважала крапельниця.

— Можна зняти цю дурню?

— Пий.

— Це вода? А можна кави? Або хоч би кока-коли?


* * *

Митя Чеканкін сидів на підлозі своєї квартири, біля перекинутого стільця. Ірина ножицями зістригала з турніка чорно-синю шовкову петлю.

— Як це — вона жива? — бурмотів Митько. — Як — жива?!

— Ти сказав їй, що пішов до відьми, аби та навела на неї пристріт?

— Сказав… — Митькові губи розповзлися макаронинами.

— Вона тобі помстилася. Вона хотіла, аби ти подумав, що вона померла. Вона хотіла, щоб ти покаявся.

— Як… Як?

Насилу тримаючись на ногах, він почовгав на кухню. Дістав з відра для сміття чип, вставив у телефон, набрав номер:

— Ігор?!

— Так, — відгукнулися на тому кінці дроту. — Не спиш?

— Ігоре, а Юля… вона…

— Жива, жива.

— Жива?!

Після короткої паузи в слухавці почувся жіночий голос:

— Я таких, як ти, десяток переживу, Чеканкін.

Жінка засміялася. Зв’язок увірвався.

— Чому? — прошепотів Митько у спорожнілу слухавку.

— Тому! — люто відгукнулася Ірина. — Тому, що ти до мене прийшов, пам’ятаєш?

— Відьма, — Митько розглядав її, наче вперше бачив.

— Так тобі й треба! — люто сказала Ірина. — Надалі будеш… розумнішим.

— Ти зняла з неї пристріт, — прошепотів Митя. — Дякую.

— Ніякого пристріту, — Ірина плюнула, — я їй нічого не робила.

— А… що з нею… тоді?

Ірина кинула йому сіру картонну упаковку — невиразний малюнок, великі ієрогліфи.

— Що це? — промимрив Митько.

— Китайський засіб для схуднення. Дуже дієвий. Із хмарою побічних ефектів. Не сертифікований.

— Вона…

— Ти казав їй, що вона погладшала? І не годиться в моделі? Ти відмовлявся її знімати, доки не схудне?

Митько відвів очі.

— Гостре отруєння, — сказала Ірина.

Митько скорчився:

— Вона перша… мене зрадила. Змія!

— А що ти їй сказав, пам’ятаєш? Як ти показував їй ці фото, як порівнював, як насміхався?

— Це все було не так…

— А як? Ти, художник, розповідав Юлі, що в неї груди в’ялі й дупа товста, а Лізу наводив як зразок? Лізу, котра на десять років молодша?!

— Це творчість, — промимрив Митько. — Це… мистецтво.

— Мистецтво…

Ірина витягла з сумки й поклала перед ним фотографію в пластиковому файлі:

— Твій друг тебе ненавидить. Твоя колишня кохана — змія, як ти правильно розумієш. Дівчинка, яка тебе кохала, але якій ти не потрібен. Оце твоє життя.

— Віддай мені мою краватку, — з тугою попросив Митько. — Навіщо ти взагалі прийшла? Навіщо розбила вікно?

Ірина озирнулася на демона. Той стояв, схрестивши руки, величний і монументальний. Кивнув, ніби благословляючи.

— Я відьма, — сказала Ірина. — Я наказую тобі встати й жити.

Вона підійшла до стола й виклала з гаманця гроші:

— Це те, що ти мені заплатив. Чужого не треба — пристріту не було.

Митя дивився на неї згори вниз очима, повними сліз.

Вона пішла. Потім повернулася.

— Та припини, я сама така, — сказала з несподіваною теплотою. — Я… така сама, як ти. Тому живи… і більше не гріши.


* * *

— Мамо, вибач, я пізно, тобто рано… Я ногу підвернула. Це Артур.

— Е-е-е…

— Я піду…

— Може, хоч чаю?

П’ята ранку.

Світанок.


* * *

Повертаючи Миті неправедні гроші, Ірина випатрала гаманець і тепер лаяла себе на всі заставки. Жест був гарний, але грошей стало шкода уже через три хвилини, особливо коли з’ясувалося, що не вистачає навіть на таксі.

Вона вийшла з під’їзду й зупинилася посередині зеленого старого двору. У напівтемряві співали пташки. Світало.

Сусіди, що було прокинулися від звуку битого скла, поховалися назад. Тільки в будинку навпроти боязко бовванів спостерігач — бабуся. Не бажаючи привертати увагу, Ірина швидко пішла, не дивлячись куди — до автобусної зупинки.

З кожною секундою світлішало.

Вона зупинилася, здригаючись од ранкового холоду, під жовтою дошкою з розкладом автобуса. Перший на лінії, якщо вірити розкладу, мав з’явитися тут о шостій тридцять.

Демон стояв поруч, ніби чогось чекав. Ірина сіла на вологу від роси лавочку й простягнула ноги. Демон стояв навпроти, з руками в кишенях штанів.

— От і вижили, — пробурмотіла Ірина. — Цього разу.

Вона сиділа на лаві безмежно втомленим мішком. Вона невидимим дирижаблем ширяла над містом — літала, зливаючись зі світанком і з хмарами, і дивилася згори на себе, на зупинку, на ряди будинків та машин, на ранніх пішоходів, на собак і горобців, на калюжі. На віддзеркалені в них останні бліді зірки.

— У мене ж немає ніякої шизофренії?

Демон сумно похитав головою.

Ірина потерла перенісся. Ніколи раніше їй не доводилося розв’язувати питання життя й смерті; ніколи раніше їй не спадало на думку, що ці питання треба розв’язувати.

І тепер вона почувалася дивно. Наче миша, перетворена на сонет Шекспіра. Це не було неприємно… навіть, якоюсь мірою, це лестило, проте ступінь відповідальності, що не кажи, інший… Та й чи може миша бути сонетом?..

— Хто ти, Олегу?

Демон не відповів.

— Ти ангел, посланий на землю, щоб рятувати самогубців?

Демон усміхнувся, але якось болісно.

— Де ж ти взявся? Ким ти був раніше?

Демон промовчав.

Ірина підвела руку. Повільно, тремтячи, рука потяглася до демона — і завмерла за сантиметр від ґудзика на його сірому піджаку.

Швидко осмикнулась.

У неї був час подумати про художника Митю, про Юлю зі специфічним поглядом на помсту, про Ігоря з його імпотенцією, про Лізу, випускницю педагогічного коледжу. У неї був час; але думати про них — це було б лицемірством.

Тому вона поставила єдине важливе запитання:

— Що тепер буде зі мною?

І знову не одержала відповіді.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги