ІСТОРІЯ ЧЕТВЕРТА Ювілей

Вона прийшла, ще молода, на вигляд благополучна, схожа на зайчиху, виховану лисицями. Стрижка, укладка, доглянуті руки — і жіночі розгублені очі:

— Чоловік у мене зник.

«Темне діло, — подумала Ірина. — Утік? Та від таких не тікають. Таким не бояться сказати: «Вибач, подруго, я закохався». Правда, може бути безліч обтяжливих обставин: майно, діти, спільні знайомі, кар’єра, робота…»

— Давно? — Ірина напустила на себе значущості.

— Невдовзі рік.

Ірина примружилась:

— Чому ж ти зразу до мене не прийшла? Ходила до шарлатанок, до самозванок усяких, поки слід загув?

Жінка ледь здригнула кутиками вуст: бінґо, відьмо. Ходила.

— Скільки я грошей на екстрасенсів витратила, — сказала візитерка майже без жалю, з самою лише втомленою тугою. — На провидців, на ясновидців…

— Багато побачили? — Ірина дозволила собі глузування в голосі.

Жінка втомлено похитала головою:

— Один сказав, що він живий, тільки повернутися не може. У психіатричній клініці, без імені. Я всі лікарні обдзвонила, об’їздила… Другий сказав — мертвий, і тіло пропало, не шукай. Третя каже — утік до Австралії. Як він міг утекти? Його закордонний паспорт у тумбочці як лежав, так і лежить… Та й не тікав би він, він дітей дуже любить.

Ірина стиснула губи. Колеги, допущені до годівниці раніше, встигли розтягати по ниточці можливі версії, позбавивши її свободи маневру.

— Він був хворий, — вела далі жінка. — Але з таким діагнозом, знаєте, роками живуть. Якщо ремісія. Не так, щоб упав і все. В останні дні він добре почувався…

«Вона не говорить про нього, як про чоловіка, — подумала Ірина. — 3 такими інтонаціями вона могла б розшукувати літнього родича — свекра, наприклад. Старшого зведеного брата».

— У вас діти?

— Сини, сім і вісім.

«Такі маленькі, — подумала Ірина. — Пізній шлюб?»

— Він уже був одружений? До вас?

— Ні, — твердо сказала жінка.

«Або ти нічого про це не знаєш», — подумала Ірина.

— Інші діти в нього є? Позашлюбні?

— Ні, — ще твердіше відповіла гостя.

І додала, помовчавши:

— Він мені сниться. Часто. Наче просить його знайти… То каже, щоб не шукала…

«Почуття відповідальності, — подумала Ірина. — Можна б її подоїти, щоб вона ще кілька разів прийшла… Але, найімовірніше, глухий номер. Якщо я її не здивую до печінок — наступного разу піде до іншої відьми. Не я в неї перша, не я остання».

— Я дітям кажу, що тато у… відрядженні, — жінка раптом схлипнула без сліз. Авжеж, минув майже рік, увесь цей час вона шукала, ходила, сиділа в лікарнях і в моргах, уже й найпекучіші сльози висохли.

Ірина подивилась на череп, ніби радячись. Побарабанила пальцями:

— Фото є?

— Ось, — жінка витягла фотографію, запечатану в прозорий файлик. Жанрова сценка на пікніку; Ірина побачила спершу двох хлопчиків в однакових синіх курточках, обабіч мангала, потім свою гостю у спортивному костюмі, на колодочці, і, нарешті, чоловіка в центрі знімка: він сміявся, дивлячись в об’єктив, тому впізнати його було майже неможливо.

Він сміявся. Ірина ніколи не бачила, щоб він хоч би всміхався.

— Олег?!

Заколихався вогник свічки. Похитнулися важкі портьєри. Ірина витріщалася, не вірячи очам, удивлялася в деталі: на чоловікові були світлі джинси й футболка з написом «Я люблю Лондон». Аристократично-неголені щоки. Блакитні очі — це ж треба, Ірина звикла, що вони сірі…

Гостя враз підтяглась, освітилася зсередини — ніби знову спалахнула давно припала пилом лампочка на ім’я Надія.

— Олег Васильович! — Ірина рідко коли почувалася такою значущою, значною й компетентною, і погляд, спрямований на гостю, сяяв, як фари далекобійної вантажівки. — Так, я можу тобі допомогти, голубонько, твій чоловік…

Її горло паралізувало. Марно спробувавши відкашлятися, продихатися, знову заговорити, Ірина озирнулась…

Демон Олег Васильович, бліда тінь живої людини з фотографії, стояв за її спиною, і обличчя в нього було таке, що Ірина заклякла.

— Жени її, — сказав демон крізь зуби. — І ні слова.

«Олегу, ти що?!» — хотіла було благати Ірина. Звуку не вийшло — вона тільки сплеснула руками. Стіл захитався, череп заперечливо хитнув кістяною головою.

— Жени її втришия і більше ніколи не приймай, — демон мигцем глянув на фотографію, і лице його перекривилося. — А якщо ні, то обирай: шпицю в око або руку до м’ясорубки.

Ірина закашлялась.

— Іди, — видихнула, не дивлячись на клієнтку. — Не повертайся.

— Ви що, ви його знаєте?! — клієнтка підвелася. — Ви назвали його на ім’я й по батькові!

— Іди, — Ірина кашляла, змахуючи з вій сльози. — Вимітайся!

— Геть, — підказав демон.

— Геть, — важко виплюнула Ірина.

— Я до міліції піду, — після паузи пообіцяла клієнтка. — Я скажу, що ви його впізнали, що ви знаєте, що з ним сталось і причетні…

— Геть!

Ірина щосили штовхнула стіл. Той перекинувся, оголюючи пластиковий кошик із відходами магічного ремесла, але Ірині було не до церемоній. Застрибав по підлозі череп, і, здається, щось від нього відпало. Полетіла свічка; цілу секунду Ірина була впевнена, що зараз усе запалає, наче в кіно, але свічка захлинулася воском і згасла.

Клієнтка задкувала до дверей. Іринине божевілля справило на неї враження.

— Іди! — Ірина зціпила зуби. — Швидше!

Клієнтка підняла з підлоги фотографію, запечатану у файлик, і вийшла, не озирнувшись. Крізь нещільно причинені двері відьма чула, як стривожено допитувалася Віка, як зачинилися вхідні двері, і все стихло.

— Не моє діло, звісно, але це, Ірино, занадто. Дивися, череп тріснув.

— Ну й фіг із ним.

— Скатерка вся у воску! А якби загорілася?

— Не загорілася ж.

— А могла б! І ця тітка пішла, знаєш… Хоч би вона ментів на нас не навела. Або податкову.

— Та нехай. Відкупимося.

— Раз відкупилися, два відкупились… Іринко, а що сталося?

Голова гула, й Ірина обхопила її обома руками:

— А що звичайно стається? Відпочити мені треба.

Віка скорботно похитала головою.

Ірина знала, що вона шукає роботу. Якби не дочка — Віка давно пішла б на менші гроші, але треба було оплачувати Дашиних репетиторів, і в перспективі світила плата за навчання, якщо дівчинці не вдасться вступити на бюджет.

Демонові плювати було на всі ці життєві обставини. Він стояв у кутку, схрестивши руки на грудях, і свердлив Ірину поглядом; Ірина не дивилася на нього — не тому, що боялася, а тому, що зневажала.

Усі мужики — падлюки. Навіть мертві мужики. Ці — особливо; ну чом би не розповісти нещасній жінці правду? Веселіше їй од цього не стане — але стане хоч би спокійніше. Хоч оплаче його й житиме далі. Вона ж, на відміну від самогубці, жива…

Ба ні! Йому плювати, що вона відчуває! Йому взагалі плювати на родину, на дітей — нічого дивного! Мужик вульгарний, натуральний, у всій своїй красі.

Припустімо, у самогубстві зізнаватися нелегко. Але ж виправдовують якось і самогубців! Потьмарення розуму, психічна хвороба, хіба мало що ще… Та й не вимагається зізнаватися! Просто заткнись і промовч! Ірина сама б усе розписала так, що у вдовиці ні тіні осуду — тільки жаліти, любити, оплакувати, свічку в церкві, панахиду…

Хоча, якщо самогубець — яка там панахида.

— Та я все одно працюватиму, — сказала Ірина Віці у вперту спину. — На сьогодні ще хто-небудь є?


* * *

Бабця з’явилася завчасно, від чаю відмовилася, тож Віці довелося розважати її розмовою, поки Ірина гарячково наводила лад.

Пов’язала білу хустину, мигцем глянула в маленьке кругле дзеркало; зробила масні очиці. Бабця не сказала заздалегідь, чого хоче. Хоч би не пристріт: тоді доведеться відмовлятися, знову щось вигадувати і знову втрачати в грошах…

Ірина насупилася в дзеркало, зображаючи праведний гнів. Сховала пудреницю до кишені штанів, поправила білу хламиду, підняла стілець і різко опустила — стук ніжок об дерев’яну підлогу було добре чути на кухні. Сіла, кінчиками пальців граючись із полум’ям свічки; зайшла літня селянка, котра за своє життя бачила і війну, і мир, і двадцятий з’їзд КПРС.

Мабуть, бабцею її охрестили зопалу. Зморшкувата, звісно, і важкувата, на підборідді ріденькі волосинки — але й макіяж є, і з зачіскою все гаразд, у погляді — гідність.

Привіталася, роззирнулася, сіла. Поклала на стіл свіжу газету із тих, що їх продають у кожній електричці. Розгорнула газету, дістала старий конверт; із конверта дістала паперовий пакунок; і тільки з пакунка, коли Ірина вже геть знудилась, вийняла кольорову фотографію: чоловічок років сорока, кругловидий, добряк на вигляд, якщо й питущий, то не дуже.

— Син? — Ірина з розумінням примружилась.

Жінка образилася:

— Це Валера!

Ірина зрозуміла, що авторитет її як провидиці впав, мов обеліск з гірської вершини. Ще секунда — і клієнтка піде, не заплативши ні копійки, та ще й, мабуть, обізве на прощання лихим словом…

Вона хижо прищулилась:

— А чоловік твій, бува, не гуляв із білявою?

«Гуляв», — сказали їй округлені бабчині очі. Не конче з білявою, але гуляв абсолютно точно — з багатьма. І заробляв за це качалкою по спині.

— То це його син, — різко заявила Ірина. — Твого мужика. Сам не знає, звісно.

— Не може бути, — прошепотіла клієнтка.

Ірина надто пізно зрозуміла, що в клієнтки були на молодого плани. Якби вона здогадалась на хвилину раніше, тітка занадилася б ходити, як на роботу, на обряди жіночої привабливості, а тепер усе шкереберть, бо, сидячи за столиком зі свічкою й черепом, відьма думає зовсім не про діло. Так хірург помиляється за операційним столом, так диспетчер скеровує назустріч два літаки… А все через особисте життя мертвого Олега — з його вдовою, з його родиною, з його ослячою впертістю.

— Та яка різниця? — вона спробувала в останній момент підхопити удачу. — Він же не твій по крові. Гріха нема ніякого. Будемо приворожувати?

Жінка гірко дивилася на Валерину фотографію, хитаючи головою, ніби щось подумки підраховуючи.

— Він сусідський. Їхня хата через вулицю, вже сорок років… Ех, Васю-Васю, то оце ти підклав таку свиню? Піду плюну на твою могилу, Васю, за таке…

Краєм ока Ірина помітила рух. Ледь стрималася, щоб не здригнутися: демон нависав над столом, щось шукаючи в гірці паперових обгорток.

— Витягни газету! — звелів сухо.

Ірина не ворухнулася.

— Витягни й розгорни газету, відьмо! — повторив демон голосом, від якого посивів би навіть мармуровий пам’ятник.

Ірина ковтнула. Дозволила собі довгий докірливий погляд; здалася. Витягла з-під фото, конверта й обгорток принесену клієнткою газету.

— Хотіла я його привернути, — бурмотіла клієнтка, дивлячись на фотографію, — людині вже сорок, а й досі нежонатий, молодих боїться. Хотіла Валерку собі взяти, він хлопець ласкавий… сильний…

— Ось він, — сказав демон, указуючи довгим безтілесним пальцем на фото на першій сторінці.

«Народному художникові Росії Едуарду Раєвському сьогодні виповнюється сімдесят років», — прочитала Ірина заголовок. На фотографії всміхався тонколиций, свідомий своєї величі літній чоловік. За його спиною, віддаляючись у перспективі, містилися його роботи, але добре роздивитися можна було тільки одну картину — портрет дівчинки з букетом бузку.

— Є в мене до тебе довіра, — помовчавши, повідомила клієнтка. — До інших, скільки їх бачила, довіри немає. А ти мені від самого початку сподобалась… Валера — точно Василів син? Чи, може…

— Ця людина, — крізь палець демона злегка просвічувало фото художника, — сьогодні накладе на себе руки. У будь-який момент із четвертої нуль-нуль і до півночі. Причина… причина — трагічна загибель онучки.

— О зараза, — пробурмотіла Ірина дуже тихо, але клієнтка почула. Замовкла.

— То як? — знову заговорила, вимогливіше. — Точно син?

— Син, — сказала Ірина.

— А приворожуй, — спокійно сказала клієнтка. — Гріха в цьому великого немає… А Василеві помщуся, жеребцю. Прийду на могилу та так і скажу: «А Валерик, твій синок, мужик, не те, що ти!»

— Привертати, — механічно повторила Ірина.

— Відьмо, — демон присунувся майже впритул, — зараз перша година! Художник може вбити себе вже о четвертій! А тобі ще треба його знайти — і доїхати!

— Приворот, — повторила Ірина, наче двієчниця біля дошки. — Так… для надійного привороту принеси мені його волосся.

— Є, — клієнтка потяглася до сумки. — Захопила.

— І нігті.

— І нігті є, — клієнтка пишалася своєю передбачливістю.

— І… ґудзик.

— Ґудзик? — здивувалася клієнтка. — А я думала, знаєш, як це звичайно… до склянку з вином, м-м… так я, у мене, знаєш… а він і вина не п’є, горілочку тільки…

— Ґудзик, — Ірина твердо подивилася їй у вічі. — З того одягу, що він носить не менше року. Краще з піжами.

— Він у майці спить — яка в нього піжама?

— З сорочки. Зі спецівки. Тільки щоб точно — його ґудзик. Тоді я його тобі прикручу так, що… одним словом, тільки смерть вас розлучить, та й то нескоро! — Ірина набрала більше повітря. — Як застібну цей ґудзик на твоєму серці, так хай застане тебе любов, і як ґудзичок до сорочки, так раб Божий Валерій хай би до тебе горнувся, і як не відірветься ґудзик, так і ти не відірвися від його серця!

Клієнтка дивилася з повагою, з-під якої коли-не-коли таки прозирала колишня недовіра.

— А тепер іди! — Ірина підвищила голос. — Іди по ґудзик. Я… демона викликатиму. Без демона нічого не вийде.


* * *

— Наче нічого, — сказала Віка. — Але грошей вона не залишила, ти в курсі?

— Принесе ґудзик і залишить гроші, — Ірині здалося, що в неї бджолине гніздо замість голови. У вухах гуло, зсередини поколювали крихітні жала.

— Ґудзик?

— Віко, не втручайся в технологію процесу, добре? Ти вільна, йди додому, на сьогодні нікого більше немає.

— А якщо зателефонують?

— Усіх на завтра, ноутбук залиши, Дашуні вітання.

— Іринко… ти як почуваєшся?

— Бувай, Вікусю. Здзвонимося.

Вона дочекалась, доки зачиняться вхідні двері. Сіла за кухонний стіл перед ноутбуком, приклала до скронь кінчики пальців.

…То що ж сталося з його внучкою?

Насамперед вона переглянула новини. Повідомлень про те, що сталося з онучкою народного художника, у стрічці не було.

«Ще не пронюхали, — думала Ірина, закусивши губу. Якщо з дівчиною щось і сталося, не вивідали, не вивісили на загальний огляд — дивіться, мовляв, у заслуженої людини горе, співчувайте чи зловтішайтеся, хай миготять картинки, хай стрибають заголовки. Ми хочемо знати, коли їм добре, але особливо — коли їм погано, це нас розважає та зайвий раз доводить, що вони нічим не кращі. Відомі теж плачуть; люди з обкладинки б’ються в істериці, ньюзмейкери хворіють і вмирають, і ми хочемо знати, ми хочемо бачити спотворені горем обличчя…»

«Що це зі мною? — подумала вона втомлено. — Звідки цей панічний потік свідомості? Катю я врятувала, Митю врятувала, Антона-Шмаркача теж урятувала. Я супергерой, дарувальник життя, я й тут упораюся, не бійся, народний художнику. Хоча загибель любої внучки — це, знаєте, серйозний привід збожеволіти…»

Вона навмисно не дивилася на демона Олега. Раз у раз згадувалося обличчя його вдови. Жінка ж зрозуміла, нутром відчула, що відьма щось знає і знання це — не мед…

Усі мужики — падлюки; Ірина скрушно похитала головою.

Галерея Раєвського, виставка Раєвського, продаж картин без посередників… Картини нічого собі, гарні. І чоловік він показний, хоч і старий; на всіх презентаціях на чільному місці — портрет цієї дівчинки, онучки. Оце доля, ну й доля, не позаздриш…

Ірина подивилась на годинник — пів на другу. Де він зараз?

На сайті народного художника в розділі «Контакти» пропонувалося заповнити стандартне поле для електронного повідомлення; Ірина почухала потилицю. Спробувала пошукати імена в новинах; одне за іншим посипалися повідомлення про ювілей. «Не тільки фахівцями, але й…», «…і широка світова популярність», «…прийняв нашу знімальну групу у своєму заміському будинку, де останнім часом живе безвиїзно…»

Ірина в прискореному темпі переглянула відеосюжет. Разом із художником показали й будинок — двоповерховий особняк із білими колонами на веранді. Навколо сосонки.

Ірина набрала в рядку пошуковика: «адреса художника Раєвського». Одержала у відповідь: «На адресу художника Раєвського неодноразово висловлювали докори…»

— Гадство.

«Де живе Едуард Раєвський?»

Бінго! Першим же посиланням вилетіло інтерв’ю, де, серед питань про собак і японську кухню, промайнуло одкровення: «Я купив будинок на Київському шосе… тридцять п’ятий кілометр… Ні, я не хотів морочитися з проектами, займатися будівництвом — купив звичайний просторий будинок, сам оформив, добудував майстерню…»

— Київське шосе, — демон нервово потер долоні. — Їдьмо.

Ірина зволікала.

— Їдьмо, — повторив демон. — Що, мені тебе стусанами гнати?

«Я вирішую, а не ти», — подумала Ірина й міцніше зціпила зуби.

— Агов! Відьмо!

Сім, вісім, дев’ять, десять, одинадцять…

Дорахувавши до двадцяти п’яти, вона встала — підкреслено неквапливо.

— За чверть друга, — прогарчав демон. — Він накладе на себе руки найраніше о четвертій, найпізніше…

— Заткнися.

— Що?!

— Закрий рота.

Вона пройшла до виходу, в душі тремтячи й боячись миттєвої розплати. Одначе кари не було.


* * *

На шосе вона помітила фургончик із логотипом великого телеканалу — і сіла на хвіст. Машина з телевізійниками могла їхати за місто в сотні інших справ, але відьмина інтуїція запевняла, що вони їдуть до Раєвського, і відьмі пощастило.

Фургончик знав, як проїхати. Принаймні Ірина на це сподівалась; з траси вони повернули праворуч, розвернулися, проїхали по вулиці блискучих крамниць, дивних у такій глушині, і проминули одні за одними дві пари залізних воріт. Обидва рази Ірина віддавала належне демоновій винахідливості: це Олег зажадав, щоб Ірина конче купила по дорозі квіти. Букет у хрусткому папері та магічне «До Едуарда Васильовича!» правили їй за перепустку.

Демон першим упізнав будинок із колонами. Фургончик іще стояв на роздоріжжі, вибираючи дорогу, неначе витязь, а демон за спиною в Ірини вже виставив довгу руку, вказуючи перстом:

— От він! Дивись, де машини!

Помилитися було важко. Ледь фургон однієї компанії від’їхав од будинку, як під’їхала друга знімальна група; Ірина пошукала очима, де припаркувати скутер. Знайшла.

Повісила поверх куртки фотоапарат на сірому шнурку.

— Сховай, — порадив демон. — Засміють.

— Помовч.

Квіти тепер випадали з образу; добре подумавши, вона залишила їх у багажнику. Пройшла повз хлопців, що розвантажували апаратуру, до охоронця біля входу на територію:

— Фотокореспондент газети «Вісті», — поплескала по «мильниці» на грудях. — Терміново в номер.

— Ваше прізвище? — охоронець завис над паперовим простирадлом довгого-предовгого списку.

Ірина раптом схопилася за кишеню, витягла телефон, імітуючи терміновий дзвінок:

— Так, Олегу, я на місці!

Вона відійшла на кілька кроків, повернулася спиною до охоронця, навсібіч випромінюючи діловитість досвідченої медійної акули.

— Четверта п’ятнадцять, — нагадав демон.

— Я й так поспішаю! — закричала в слухавку Ірина. — Але не збираюся халтурити через поспіх! Хочу повноцінну сесію, а тут натовп! Ти домовлявся про ексклюзивний час, і де він?!

На відьму, проходячи повз неї, скоса глянув чужий оператор.

— Зміни тон, — порадив демон.

— Довіряй професіоналу! — гаркнула Ірина. — Або роби сам!

За сто кроків, на розі, зупинився мікроавтобус. Ірина насторожилась; велика делегація з букетами, з величезними коробками, з огидною статуєю, сповитою в целофан, висипала на узбіччя й заозиралася.

— Так, сюди, — Ірина рушила до них, запрошуючи помахом фотоапарата. — Поверніться, будь ласка, груповий знімок… Щоб усі букети було видно, будь ласка. Це для архіву, Едуард Васильович дуже просив… Увага в кадрі!

Люди слухняно стали величезною дугою, охопивши фотографа. Ірина ввімкнула камеру й побачила, що акумулятор видихається.

То й добре.

— Готово! Тепер за мною, будь ласка, давайте я допоможу нести…

Вона підхопила другий кінець статуї, яку тяг сам-один уже немолодий чоловік із задишкою — судячи з обличчя й одягу, дрібний чиновник.

— Ви звідки? — неголосно, але дуже діловито запитала його Ірина.

— Академія…

— Чудово. Так, панове телевізійники, тут у нас академія… Проходьте, проходьте!

Поки охоронець вишукував у величезному аркуші запрошених чужі прізвища, які йому викрикували в обидва вуха, Ірина протиснулася за хвіртку, волочачи подарункову статую — і заразом чоловіка в костюмі. Демон пройшов мовчки, запхнувши руки до кишень. Його ніхто ні про що не спитав.

— Туди, — Ірина невиразно махнула рукою, передаючи статую дарувальникові. І одразу переметнулася до незнайомих телевізійників, які монтували апаратуру.

— Вибачте, де тут можна підключитися? — чемно звернувся до неї оператор.

Ірина роззирнулася. Дівчина в білій блузці, з великим бейджиком «Оля» на грудях, спускалася широкими сходами величезного будинку.

— Оленько! Покажіть, будь ласка, гостям, де краще підключитися!

Фраза була зважена, як на аптекарських терезах. І оператор, і, з певною натяжкою, Оленька визнали інтонацію цілком доречною; Ірина відчула себе серфінгістом на краєчку хвилі — дуже важливо піймати темп руху, інакше впадеш.

Переміщуючись од групи до групи, всміхаючись, киваючи, вона помалу просувалася парадними сходами нагору. Це нагадувало маленьку модель кар’єри; пощастило, що тут сьогодні так багато людей. Двічі пощастило, що вони одне одного майже не знають. Обслуга думає, що я з делегацією, делегація — що я з телебачення, телебачення — що я з обслуги…

Зупинившись на верхніх сходах, вона могла бачити крізь скляні двері і весь двір, і більшу частину холу. У холі вже стояли столи із закусками та вином. Букети в стрічках і мереживі переповнювали величезні вази, пахло часником і трояндами. Метушилися дівчата з бейджиками. Щохвилини під’їжджали нові гості. Ірина уявила на мить, що все це свято, як кремовий торт, згорить і згасне за секунду — коли прийде та сама звістка.

А квіти не зів’януть. Вони стоятимуть, пам’ятаючи про свято, і завтра, і післязавтра, і в день похорону. І зріжуться нові — для вінків. І та сама юрба, тільки вже пригнічена й Чорна, з’явиться висловити співчуття…

Вона потрусила головою, витрушуючи депресію. «Я тут, щоб урятувати життя, — суворо нагадала собі. — Життя цьому ювілярові, якого всі так люблять… або прикидаються».

Хазяїн будинку, народний художник Раєвський, спускався внутрішніми сходами — без піджака, у світлій сорочці вільного крою. Він був худорлявим, підтягнутим, геть сивим. Очі дивилися привітно та м’яко, але тонкі губи зі зведеними кутиками викривали вольову, владну, до дикої впертості, до істерики свавільну натуру. Такі не те що до відьом не ходять — такі навіть поради ні в кого не питають, такі перестають зважати на чужу думку, щойно їм виповнюється три роки…

«Він ще нічого не знає», — подумала Ірина.

А може, ще нічого не сталося. А станеться через хвилину. Або зараз, у цей самий момент, стається…

їй було холодно, хоч день видався майже літній. Інші гості нишком розстібали піджаки, розпускали вузли краваток; делегація загадкової «академії», потрясаючи квітами й коробками, кинулася назустріч художникові. Ірина підібралася ближче; вислухавши привітання, хазяїн запросив усіх закушувати й обернувся до високого чоловіка в костюмі з метеликом:

— Аліса-свинятко не дзвонила? Уже скоро четверта, а обіцяла бути на другу!


* * *

О пів на п’яту юрбу гостей, що прибували й відбували, було допущено до виставкової зали. У центрі напроти входу містився знайомий Ірині портрет — дівчинка років чотирнадцяти, з каштановим чубчиком і рожевими щоками, з букетом бузку в руках. Портрет так і називався: «Аліса з бузком».

Ірина кілька разів обійшла залу проти годинникової стрілки, уважно розглядаючи картини. Більшість не справила на неї ніякого враження: нудні пейзажі, схожі на величезні цукеркові обгортки, сизі натюрморти в жанрі гламурного сюрреалізму, пафосні батальні фантазії; тільки трьом картинам удалося пробити її байдужість: портрет дівчинки з бузком біля входу до зали. Акварельний начерк дівчинки, трирічної, верхи на дерев’яній конячці, парадний шкільний портрет «Перший раз — у перший клас», для якого маленькій Алісі, мабуть, довелося довго позувати. Проте ні сліду примусу, нудьги, розрахунку не було на цьому полотні: вогники в очах, усмішка, зухвалість, відблиски світла на підлозі й на целофані — портрет був єдиною миттю, перенесеною на твердий носій, шматочком життя справжньої любої дівчинки.

Художник стояв, розмовляючи з трійцею молодих людей — усі троє тримали перед собою диктофони. Ірина помітила рух у юрбі й зупинилася; через усю залу швидко йшла жінка з телефоном у руці.

Ні слова не кажучи, вона простягла слухавку ювілярові. Ірина підійшла ближче.

— Так, — красивим басом сказав у слухавку художник. — Що?!

Ірина не витримала й замружилася.

— От лихо, — сказав художник схвильовано, але щось у його голосі змусило Ірину розплющити очі. — Тримайся там… Щойно зможеш вилетіти — повідомляй… спасибі, люба! Бувай!

Він звернувся до жінки в строгій сукні, хитаючи головою, явно засмучений:

— Віра з Лос-Анджелеса сьогодні не прилетить: рейс затримали з технічних причин… От лихо! Племінниця моя, — пояснив чоловікам із диктофонами. — Чекав її ще вчора… Так, дуже шкода. То на чому ми зупинились?

Він віддав слухавку жінці й знову повернувся до диктофонів. Ірина відсапалася й зрозуміла, що вся змокла, що блузка на спині прилипла до тіла.

— Щось ти все близько до серця береш, — пробурмотів демон. — Відьмо, агов! Твоє чергування — до дванадцятої ночі, не розкисай!

Знайомі Ірині телевізійники тицяли прожекторами й камерами в портрет дівчинки з бузком. Кореспондентка розмотувала мікрофонний дріт; народний художник зробив доброзичливе лице — як робив сотні разів, побачивши камери.

— Едуарде Васильовичу!

Клята жінка знову несла слухавку. І хвилини не минуло! Ірина вп’ялася поглядом у її обличчя: знає? Не знає? Сказали?!

— Едуарде Васильовичу! Ігор Львович хоче поздоровити особисто!

Ірина взяла з найближчого столика келих білого вина й сьорбнула, як воду. Помітила здивований погляд дівчини з бейджиком.

«Хто вони мені такі? — подумала Ірина роздратовано. — Дівчини цієї я в очі не бачила. А старий зазнайко явно не талантом собі будинок заробив. Справжні таланти на мансардах голодують, а цей від’ївся. Звідки бабки? Замовлення за протекцією, зв’язки, мода. Мабуть, ходив, куди треба, у приймальнях чекав…»

Художник тим часом говорив по телефону з Ігорем Львовичем, і лице в нього було, як медяник. Він навіть легенько кланявся зі слухавкою біля рота. Договорив, широко всміхаючись, повернувся до вже встановленої телекамери, але тут залою пронісся невидимий вітер.

Грюкнули двері. Дзвякнуло скло. Повернулися всі голови.

Увійшов букет на ніжках — оберемок троянд, яких Ірина не бачила ніколи в житті. Букет був узутий у кросівки.

— Діду, з днем народження!

За лісом троянд (кожна завбільшки як кулак) блищали очі. Дуже живі, зухвалі, глузливі, знайомі Ірині за портретами. Розтинаючи юрбу, ні на кого не зважаючи, дівчина з квітами йшла через залу; художник широко розставив руки, ніби збирався прийняти дитину в обійми.

— З днем народження, дідуню, будь завжди здоровий!

Художник однієї рукою підхопив троянди, другою обійняв онучку. Аліса з’явилася на свято в повному велосипедному обмундируванні, не знімаючи навіть шолома, і хвилясте каштанове волосся вибивалося з-під сірого й чорного пластику.

— Аліска-свинятко! — у голосі діда виразно пролунало «царівна». — Де твоя сукня?

— Увечері, ну ввечері, діду, мені ще до перукарні!

— Уже майже п’ята година!

— Ще не вечір! — вона поцілувала народного художника в щоку. — Дідусю, я на хвилину, я буду о сьомій… Або о восьмій.

— Свинятко, — художник засмутився, але й не намагався сперечатися.

— Ну добре, я постараюся раніше!

У її веселості, підкреслено-безтурботній, Ірині привиділася фальшива нота. Вона що, завжди прикидається дитиною для старого діда?

Чи саме сьогодні її щось турбує, і вона не хоче цього показувати?

Букет перекочував до рук тієї ж таки розпорядниці. Звідкись принесли вазу на половину людського зросту — у такій вазі можна було втопитися; Аліска-свинятко, у велосипедних трусах і в чорній обтислій майці, пройшла крізь юрбу у зворотному напрямку — як і раніше ні на кого не зважаючи. Вона пройшла повз свої портрети: повз акварельний начерк, і «У перший клас», і портрет із бузком — навіть не кинувши на них оком, і вийшла, на прощання помахавши дідові рукою.

Ірина подивилася на народного художника. Піймала погляд, яким той проводжав онучку. Прихилилася до стіни між двома нудними натюрмортами:

— Олегу, це засідка.

— Що?! — демон насторожився.

Ірина мертвою рукою витягла з кишені телефон. Людина з телефоном привертає значно менше уваги, ніж той, хто говорить із невидимим співрозмовником.

— Я не зможу.

— Здуріла, відьмо?

З телефоном біля лиця, з фотоапаратом-«мильницею» на шиї вона вийшла з зали; у холі вже юрмились, і стихійні групки піднімали келихи за ювіляра.

«Цього разу самогубця не треба шукати, — думала Ірина. — Не треба вгадувати його мотив. Усе просто й абсолютно неможливо, тому що мені його не зупинити. Щойно він дізнається про загибель цієї дівчинки — я можу хоч штабелем скластися, хоч сама повіситися в нього на очах — його не зупинити».

— Олег?

— Агов, відьмо, ти несповна розуму?

— Що з нею станеться, ти знаєш? Як вона загине?

— Не знаю… Ти куди?!

Ірина вибралася на свіже повітря. У дворі повно було людей і машин, на вході додалася рамка-металошукач і охоронців зібралося вже троє. Аліса, з шоломом під пахвою, зі склянкою води в руці, стояла біля давно не митого сірого пежо; на даху машини закріплені були два велосипеди, і хлопець років двадцяти перевіряв кріплення.

Показний хлопець, треба сказати. Височенний, м’язистий, прекрасної статури, у шкіряній жилетці на голе тіло, так що круглі плечі горбились, мов у кіногероя. Довге світле волосся вибивалося з-під чорної бандани, у мочці лівого вуха погойдувався масивний кульчик. Внучка художника, виявляється, ласа на мачо й не любить «ботаніків»…

Ірина дивилась на них, як і раніше стискаючи телефон:

— Олегу, послухай. Ми старого не врятуємо.

— Якщо він помре — ти теж помреш! — прошипів демон. — Забула?

Ірина глибоко зітхнула:

— Припини, не залякуй… Ні вмовлянням, ні обманом, ні ліками, ніякими психологічними викрутасами його не врятувати. Йому сімдесят років, він усе бачив і знає, його тримає на світі ця Аліска-свинюка, чи як там він її називає…

Вона пройшлася вздовж фасаду, намагаючись не випускати з очей лиця дівчини. Тепер, коли дід не бачив, вона здавалася старшою, серйознішою й сумнішою. І її, поза сумнівом, щось мучило. Проблема, яку треба розв’язати сьогодні; хлопець щось говорив, повернувшись до Ірини спиною, його руки викривали нервозність. Кріплення давно були затягнуті й перевірені, а він усе перевіряв і перевіряв їх, ніби не наважуючись зрушити з місця.

Аліса похитала головою. Кинула свій шолом на заднє сидіння й віддала склянку першому-ліпшому гостеві. Гість сторопів.

Не озираючись, дівчина залізла в машину, хлопець сів за кермо, і обоє одночасно грюкнули дверцятами. Ірина, на ходу ховаючи телефон, поквапилася до воріт.

— Ти що?! — гаркнув демон. — Як ти потім зайдеш?

Назустріч поспішали діти в легких курточках поверх концертних костюмів, трохи старші підлітки несли акордеони та скрипки у футлярах, жінка з бузково напомадженими губами підганяла їх, наче капрал: «Хутчіш! Не спимо! Ще розспіватися!» Вони пройшли повз Ірину, малий із віолончеллю, що йшов останнім, наткнувся на неї й тихо матюкнувся.

Повільно почали відчинятися ворота — охоронці випускали пежо з велосипедами на даху.

Старий житиме, якщо виживе внучка. Ірині було це ясно, як… як оці відбитки туфель на м’якій глині. Як номер машини з велосипедами. Як небо, ще хвилину тому блакитне, а тепер біле, з сірими прожилками.

…Але як її зупинити?!

Лавіруючи в юрбі, вона раптом кинулася до воріт.

— Відьмо, ти здуріла? — демон розгубився.

— Зажди! — Ірина кинулася за пежо, на ходу придумуючи першу фразу. Таку, щоб зачепити, щоб вони вислухали; вона не вигадала нічого кращого за «Бачу на твоїй аурі велику небезпеку», але повідомити про це було нікого.

Хтозна, чи бачив хлопець за кермом відьму, яка бігла за машиною. Але, виїхавши на дорогу, автівка одразу взяла добру швидкість і пригальмувала тільки метрів за п’ятсот — перед поворотом. А Ірина лишилася стояти посеред вузького путівця.

Пізно похопилася. Треба було хапати дівчину, коли вона була тут; утратила нюх, відьмо, сьогодні все шкереберть — а все через клятого демона та його вдову!

Її скутер був на місці, і навіть строкатий букет не встиг зблякнути. На скутері гнатися за машиною? По трасі?!

— Повертайся, — сказав демон. — Будь біля старого.

Ірина приплющила очі. Машина з велосипедами віддалялася, зникала вдалині, і через кілька секунд її неможливо буде наздогнати навіть на гоночному мотоциклі…

Але старий житиме, тільки якщо виживе внучка.

— Ми врятуємо дівчину, — вона скинула букет на траву. — І тоді не буде самогубства.

— Дівчину?!

І так бліде обличчя демона пополотніло ще більше. Ще секунду тому він вірив, що відьма знає, що робити — а тепер розлютився; права Іринина рука сама собою вчепилася їй у волосся.

— Не при всіх! — прошипіла вона. — Мене до шизарні загребуть, хочеш?

Її пальці стиснулися самі собою, і рука повільно, дуже обережно й дуже сильно потягла волосся вниз.

— Олегу, припини!

Вона беззвучно заплямкала ротом — голос зник.

— Як ти її врятуєш, — демонові не треба було стримуватися, його все одно ніхто не бачив і не чув, — як ти її врятуєш, якщо вона зараз влетить у стовп на цій своїй тарадайці? Старий через півгодини одержить звістку, і що тоді?!

— Дай мені пояснити!

Волосся затріщало, але хватка майже одразу послабшала.

— Це єдиний шанс! — відхекуючись простогнала Ірина. — Так, можемо не врятувати. Але якщо дівчина загине — шансів узагалі не буде. Невже ти не розумієш?!

Її рука випустила пасмо. З десяток вирваних волосинок полетіло за вітром, як павутиння.

— Олегу, — сказала Ірина, — я ж начебто тебе розумію… Ну навіщо ти починаєш усе спочатку?!


* * *

Погода швидко псувалася. Якби Ірина вірила в прикмети — визнала б це за поганий знак. Але вона вірила тільки в гроші… донедавна.

На її китайському скутері не було заглушок для обмеження швидкості, і фахівці в Інтернеті стверджували, що з такого циліндра можна запросто витиснути сімдесят, а то й вісімдесят кілометрів. При тому, що вже шістдесят — на такій іграшковій торохтілці — здавалися Ірині смертоносною швидкістю.

На трасі скутер, такий зручний у міських заторах, здався слабким і жалюгідним. На превелике щастя, траса виявилася завантаженою, і розігнатися було ніде. Якби Ірина вірила в прикмети — вважала б це добрим знаком.

Алісин приятель їхав невміло й кепсько. Раз у раз без потреби міняв ряд, підрізаючи чужі машини. Рух був щільний, зустрічною смугою важко рухалися самоскиди; зціпивши зуби, Ірина їхала за сірим пежо, на щастя, через велосипеди на даху він був помітний.

Демон в Ірини за спиною мовчав.

Пішов дощ. Гальмовий шлях моментально збільшився. Холодні краплі били в лице; схилившись до керма, мружачись од вітру, вона проклинала демона, його вдову, художника з Алісою-свинятком, а найбільше — себе.

«Господи, якщо це мій останній день — то чому він такий паскудний?!»


* * *

Попса в динаміках змінилася рекламою, і Вова роздратовано вимкнув радіо. Щітки-двірники на вітровому склі змахнули дощові краплі — і завмерли на кілька секунд.

— Вовко, тисам усе бачив — коли мені було з ним говорити?! Навколо натовп, журналісти, божевільня…

Аліса сиділа засмучена, дивлячись уперед на дорогу. Щітки-двірники знову гойднулись, як два метрономи; Аліса завжди пристібалася в машині. Це її за кордоном навчили.

— Вово, пристебнись.

— Іди нафіг.

Вона замовкла, тепер надовго. Вова прикусив язика; посилати людину, від якої залежить твій порятунок, може тільки повний ідіот.

Або невдаха-панікер; він сам щойно вклав їй до рук святий привід відмовити йому в допомозі.

Він перелаштувався, випадково підрізавши якусь «Ладу». Скинув швидкість, мовчки клацнув паском. Знову спробував розігнатись, але попереду йшов брудний повільний фургон, а ліворуч не давав його випередити суцільний потік машин.

— Вибач, — сказав він якомога жалібніше. — Я просто, ну, не спав сьогодні. Голова болить.

Вона мовчала.

— Аліско, ну вибач мені. Я більше не буду.

— Дитячий садок…

— Чесне слово.

Він дочекався прогалини зліва й випередив фургон. І випередив стару тойоту. Перелаштувався в крайній лівий ряд; зустрічна вантажівка хлюпнула на вітрове скло віялом бруду. Щітки-двірники розмазували її по склу, й каламутні патьоки заважали дивитися.

— Чесне слово, — знову заговорив Вова. — Я зав’язав, тепер зовсім. Вітька бере мене назад на роботу. Я поверну ці гроші до цента. До копієчки. Ще тітчину квартиру продам у Твері…

Аліса мовчала.

— Тільки мені треба їх віддати завтра, це найпізніше, — його голос затремтів. — Розумієш?

— Ні, — мовила Аліса. — То ти казав, що другові винен, а тепер виявляється, що тебе мало не на лічильник поставили?

— Та ні, — він спробував розсміятися. — Що ти. Там нормально, пацани свої… Просто треба повернути. Обов’язково.

— Увечері, — сказала Аліса. — На банкеті. Я знайду правильний час, щоб попросити.

— А він тобі хоч раз у чомусь відмовляв?! — від полегшення Вова готовий був сміятись уголос.

— Відмовляв, — сказала Аліса дуже дорослим, відстороненим голосом, і Вова відразу ж їй повірив.

Позаду став сигналити крутезний чорний мерседес. Вова дочекався прогалинки справа й знову поміняв ряд. Ображено нявкнув сірий фольксваген.

Дощ припустив. Двірники замахали туди-сюди без упину.

— А велики наші на даху, — сказала Аліса.

— То й що?

— Дощем помиє…

Вова тицьнув пальцем у кнопку радіоли. У салоні закрутилася безглузда пісенька без початку й кінця.

— Круто зараз на скутері, — Аліса дивилася в бічне дзеркало.

— Що?

— Та он, намахана тітка на скутері вишиває…

— Хрустики, — промурмотів Вова. — Я їх ненавиджу.


* * *

Що він виробляв на трасі! Що цей ідіот виробляв! Випереджав, пригальмовував, йому сигналили зусібіч, і видимість щосекунди скорочувалася, і кислотна міська вода пінилася під колесами. Дощ лив, голячи пізні білі кульбаби на узбіччі.

Кожен маневр пежо змушував відьму підстрибувати на сидінні. Зате коли машина з велосипедами на даху нарешті вливалася в ряд і кілька хвилин ішла спокійно, Ірина починала мерзнути; пальці її на кермі задубіли і втратили чутливість.

Мимохіть вона думала про жінку, що кілька років тому сфотографувалася на пікніку з чоловіком і дітьми. І чоловік ще був живий.

— Ти небезпечно їдеш, — сказав у потилицю демон.

— А що ти пропонуєш? Що, що?!

Демон знову замовк.

— Що тобі зробила ця бідна тітка, твоя вдова? — Ірина не могла заспокоїтися. — Чому не можна відпустити людину з миром? Вона б іще вийшла заміж, у дітей був би батько! Ба ні, треба глумитися. Треба запам’ятатися, заповнити своєю смертю її життя, нехай посивіє завчасно…

— Нічого вона не посивіє.

— Та вона вже сива!

— Ну, пофарбується, подумаєш.

— Скотина ти, Олегу.

— Вона при живому чоловікові пречудово жила з іншим мужиком, і все було о’кей.

Дощ бив відьму по щоках:

— А, то ти ревнуєш…

— Відьмо, — сказав демон їй у самісіньке вухо, — помовч, я тебе дуже прошу. А то вб’єшся на цій торохтілці. Кісток не позбираєш. Я тобі обіцяю.

Ірина знайшла за завісою дощу обриси велосипедів на даху машини — і, зціпивши зуби, додала газу.


* * *

— Треба було тобі з ним залишитися. З дідом, тобто. Піддобрити.

— І вийти до банкетного столу в пітній майці? Ідеально. Усі в захваті.

Дощ хльостав по вітровому склу пежо.

— Та не переймайся, — сказала Аліса, дивлячись на дорогу. — Я сказала, що візьму сьогодні — значить, візьму.

— Готівкою?

— Так. Я знаю, він карткам не дуже вірить.

— Спасибі, — голос у Вови мерзнув. — Я знав, що ти справжній…

У кишені в нього засмикався телефон. Заграла ретро-пісенька: «Ми летимо у блиску шпиць, скоріш од птиць, серед мигтіння лиць…»

— Не бери! — Аліса з тривогою подивилася в дзеркало на самоскид, що плив за ними. — Дай, я…

Але Вова вже витяг телефон із нагрудної кишені жилета.

— Алло, — тепер він тримав кермо однієї рукою. — Так… Ну, пам’ятаю, — голос у нього змінився, злегка захрип. — Завтра будуть… Ні, Славко сказав, можна завтра. Ні, Славко… Ну я ж не брешу! Славко так сказав, що можна, я завтра принесу… Я не викручуюсь, я…

Він замовк. Різко пішов праворуч; іззаду заревіли водночас два чи три гудки, а потім почувся удар, від якого волосся в Аліси стало дибки.


* * *

Відьмі траплялося переживати і страх, і жах, але це був один із наймоторошніших моментів.

Заверещали гальма. Заскреготіло залізо. Задимилися сліди шин на мокрому асфальті. Три чи чотири машини зіштовхнулися, перегородивши трасу. Ірина метнулася праворуч, і маленькі скутерові колеса перерахували всі вибоїни на узбіччі.

— Усе, — скрипуче сказав демон.

Траса зупинилася, ззаду прибували й гальмували, завмирали, сигналили машини; попереду раптом відкрився просвіт, і в нього, наче примара у водяному серпанку, беззвучно й плавно поплив силует машини з велосипедами на даху.


* * *

Озирнувшись, Аліса встигла побачити: великий білий мерседес, уникаючи зіткнення, пригальмував, і одержав під зад від тих, що йшли за ним, і врізався ще в когось. Другий удар злився з третім; дощ зробив покриття слизьким, але він же й уповільнив загальну швидкість. Якби таке сталося в гарну погоду на ста тридцяти — тут би була, можливо, гора трупів.

— Валимо звідси! Скоріше!

Кинувши телефон, Вова обома руками вхопився за кермо. Аліса втиснулася в крісло: хоч би номер не записали, він брудом заліплений. Але в нас же велики на даху — особлива прикмета…

— Вовко, велики треба зняти…

— Вони мені кажуть сьогодні везти гроші, — сказав Вова чужим тонким голосом. — Просто зараз. Геть охрініли… Цей їхній головний, Артур, обматюкав мене, чого я їх обіцянками годую…

Позаду на трасі збирався величезний затор.


* * *

Уперше на Ірининій пам’яті її скутер набрав сімдесят. Вода летіла з-під коліс, а пежо, здалеку схожий на карлика-лося з величезними рогами, усе одно віддалявся.

Холод зник. Ірині було жарко, хоч на ній не лишилося, напевно, сухої нитки. Дівчина вижила, непоправного не сталося; пронесло, цього разу скасувалося, всьому можна запобігти…

Машина з велосипедами розчинилася в дощі, і разом з водою відійшла відьмина ейфорія. До півночі залишилося ще шість із чвертю годин, і будь-якої миті — будь-якої! — на дівчину чигає смерть.


* * *

— Я продав би машину, розумієш, але хто її купить от просто зараз? І скільки дадуть? Та й машина записана на матір, у мене доручення, але не генеральне, а…

— А якщо велики продати?

— За сто тисяч?!

— Про що ти думав раніше?!

— Та ні про що я не думав!

— Воно й видно, — гірко сказала Аліса.

Помовчали три хвилини.

— Я добуду ці бабки, це не так багато, просто ці недоумки геть охрініли…

— Ти ж казав, що Славко тобі начебто друг!

— Я ж і думав, що друг! А як дійшло до бабок, злив мене начисто…

— Зателефонуй йому.

— Я цілий день телефоную, він слухавки не бере.

Помовчали п’ять хвилин. Їхати стало легше. Дощ ущух.

— А якщо ти кудись звалиш? Поїдь до Твері, де тітчина квартира.

— Ага. Та тільки вони знають, де живе моя мати, до якої школи ходить сестра…

— Що, так серйозно? — Аліса сполотніла.

— А ти думала!

Помовчали десять хвилин.

— Аліско, — хрипко сказав Вова, поглядаючи в дзеркало. — Ця баба на скутері нас пасе.

Аліса озирнулася. Справді, жінка на скутері й далі теліпалася в правому ряду, біля самого узбіччя.

— Ти параноїк, — сказала поблажливо. — Знаєш, що скутер швидше сорока п’яти звичайно не їздить?

— Але це ж та сама баба!

— А це — та сама траса! І всі їдуть до тієї самої Москви! Що, твоїм друзям-пушерам робити нічого, крім як відправляти за тобою старих тіток на скутері?

Із самовпевненістю тінейджера Аліса вважала старезним усе, старше за тридцятку.

— Аліско, — помовчавши, сказав Вова, — а давай ти зі мною до них під’їдеш?

— Я?!

— Поясниш їм, хто ти така й де візьмуться гроші. Вони ж мені не вірять, розумієш?


* * *

Гонка по трасі вимотала відьму, ніби вона була рваною стрічкою, що волочиться по асфальту за сірим пежо. Затор біля в’їзду до міста став коротким перепочинком.

«У вас аура жертви». «Вас зурочили». «Вам пороблено». Всі ці й подібні фрази вона виголошувала подумки, під’їхавши — знову ж таки уявно — до машини з велосипедами й домігшись, щоб Аліса опустила скло. І щоразу відповіддю була зневажлива гримаска, і щоразу скло піднімалося, відтинаючи другу спробу.

Не так. Не з того кінця. «У вас відпав номерний знак». «У вас на капоті вм’ятина». «У вас зараз упаде велосипед з даху». Усе не те, неправда викривається за секунду, немає зачіпки.

«Вас кличе ваш дідусь, я від нього, він послав мене вслід». Ще більша дурість: у діда мобільний, у внучки мобільний, один дзвінок розсіє сумніви, якщо вони виникнуть.

«Це велика таємниця, я від вашого дідуся, не кажіть йому, що я знаю…» Оце вже свіжіше; не завдаючи собі клопоту додумати наступну фразу, Ірина рушила й, оминаючи машини, стала пробиратися крізь затор до пежо.

— Куди прешся?!

На неї гарчали з-за шибок. Вона просочувалась, наче вода між щільно складеними цеглинами, іноді зачіпаючи ліктями дзеркала й щосекунди ризикуючи заробити по шиї, почуваючись дедалі ліпше в міру наближення до пежо: нарешті від неї щось залежало. Від її вміння переконувати. Від її інтуїції, професійної волі, зібраності, від таланту відьми, нарешті; коли між нею й пежо залишалося п’ять метрів, спереду перемкнувся світлофор.


* * *

— Їдьмо, — сказала Аліса.

Вова рушив й устиг проїхати в щільному строю метрів п’ятсот, коли вона повторила впевненіше:

— Їдьмо!

Тільки зараз Вова зрозумів, що вона має на увазі, і не повірив своєму щастю:

— Д-дякую. Ми зайдемо, ти побачиш, на хвилинку. Вони мені не вірять — а тобі вони повірять, ну й одразу, куди там, до тебе додому, до перукарні, я тебе скрізь возитиму, тільки скажи куди…

З радості він став балакучим. Йому здалося в цю мить, що проблему дивом розв’язано й більше нема про що турбуватися.


* * *

Клята машина віддалялася. Велосипеди пливли над дахами автомобілів, і сонце, ледь визирнувши, вигравало на блискучих шпицях. Пежо був, як морквина під носом віслюка — шмигаючи поміж машин, Ірина майже наздоганяла його, але в цю секунду рух на вулиці пожвавлювався, і невидима нитка смикала пежо вперед, ніби гаманець на мотузочці.

Ірина лаялася вголос. Потім захрипла. Потім змирилась. Уся її невелика водійська майстерність ішла на те, щоб не відірватися від пежо. «Ще п’ять із гаком годин я не витримаю», — думала відьма, позираючи в дзеркало на демона за спиною.

Демон мовчав. Змирився. А може, довірився Ірині.


* * *

— Уже близько, — сказав Вова. — Це тимчасова хата, я там якось бував, ми зі Славком заходили у справі…

— Уперше й востаннє я тебе витягаю, — крізь зуби сказала Аліса. — Більше ніяких Славків.

— Клянусь!

— Ого, як пафосно.

— Що?

— Та нічого, — Аліса глузливо повела плечем.

У такі хвилини Вова чіткіше усмідовлював відстань між ними. Зимуючи в Парижі, стажуючись у Флориді, вільно розмовляючи трьома мовами, Аліса тримала його, як домашню тваринку — на повідці й на дистанції. То підтягувала до себе, то відпускала; йому багато разів хотілося її вдарити. А зараз закортіло вдесятеро більше.

Але вона — його єдина ниточка до порятунку, тому Вова стримався.


* * *

Пежо з велосипедами на даху стояв на стоянці перед маленьким супермаркетом. На щастя, у Вови була дуже примітна фігура, а в Аліси — примітний одяг.

— Он вони, — сказав демон.

Ірина сповзла зі скутера й мало не впала. Ноги підкошувалися. Моторолер був обліплений брудом, бак спорожнів майже повністю.

— Відірвуться.

Ірина зі схлипом вилаялась. Поспіхом прикувала скутер до залізної огорожі й пошкутильгала вслід за Алісою — у двори.

Тут зносили хрущоби. Один будинок стояв, наче після бомбардування, вивернувши назовні припалі пилом нутрощі. Другий, уже порожній, чекав своєї черги. У третьому ще виднілися на вікнах фіранки, ще висіла білизна на балконах, збираючи розсіяну в повітрі бетонну завись. Аліса зі своїм хлопцем упевнено крокували до третього.


* * *

«Поверну їй гроші, — думав Вова. — Ні… кину їй у лице. І скажу все, що накипіло. Може, вмажу. Один тільки раз дам по пиці, хай не думає, що вона особлива…»

Аліса, ніби прочитавши його думки, здивовано повернула голову. Вова вичавив із себе усмішку.

У неї були дивовижні губи. І чудовий зад, обтягнутий велосипедними трусами. Вова мучився, як грішник на пательні: він хотів її і ненавидів. І багато разів мріяв, як добре було б прикувати Алісу до батареї й так пожити хоча б кілька днів. А потім — під суд і в буцегарню, але пам’ятати все життя, що вони були, ці дні, ця влада, це чуже й доступне, привласнене тіло…

Він важко дихав. Він боявся виказати себе поглядом, жестом, запахом. І так тривало цілу хвилину, а потім він ніби гепнувся з небес на землю: згадав, навіщо вони тут, і хто така Аліса, і хто він такий.

— Ти чого? — спитала вона, дивлячись знизу вгору.

— Нічого… Усе гаразд.

— Тебе ламає, чи що?

Вова притис долоню до розбухканого серцем боку. Похитав головою.

— Часу обмаль, — сказала вона заклопотано. — Доведеться в перукарні все швидесенько, програма-мінімум…

— Кілька хвилин, — пообіцяв він.

— Алісо!

Обоє озирнулися.

Та сама жінка, що їхала по трасі на скутері, мокра, в брудних чоботях, доганяла їх, шкутильгаючи, риссю. Вова здригнувся.

— Алісо, — важко дихаючи, жінка наздогнала їх біля самого під’їзду. — Я дещо повинна вам сказати, це стосується вашого діда.

— Ви хто? — дівчина відступила.

— Я? — жінка всміхнулася, усмішка була б цілком світською, якби не бруд на лиці. — Мене звуть Ірина, я… екстрасенс. Це стосується вашого дідуся, нам треба негайно поговорити.

— Фігня, — зарозуміло сказала Аліса. — Ідіть і говоріть із дідом.

— Це стосується й вас! Вам загрожує небезпека. Я точно знаю, що ви можете померти сьогодні до півночі, якщо не послухаєте мене!

— Божевільна, — повідомила Аліса без ознак хвилювання. — Пардон, ми поспішаємо.

І вона повернула до під’їзду, тягнучи за собою хлопця. Відчинилися й зачинилися дерев’яні двері в лусці давно обдертих оголошень.

Ірина, знесилена, сіла на стару лаву.

Сорок років тому бабусі, сумуючи за рідними селами, проводили тут дні й вечори, перемивали кістки, базікали, пліткували, роздивлялись, як проходить повз них життя. Усі вони померли в поважному віці, та й лава доживала останні дні. Ірина сиділа, слухаючи, як б’є віддалік чавунна баба по стінах п’ятиповерхівки.

Демон сів поруч:

— Ну?

Вона мовчала. Цей день пішов шкереберть із самого ранку; відьма знала, хто в цьому винен. Жодного разу в її практиці — жодного разу! — людина, яку вона лякала б скорою смертю, не поводилася так байдужно.

— У тебе вигляд, як в опудала, — сказав демон.

«Я схожа на міську божевільну, — подумала Ірина похмуро. — Дівчина не сприйняла мене всерйоз. Мала паскудниця».

— Що? Удар по самолюбству? Агов, відьмо! Куди вони пішли, що за кубло, хто цей мужик із нею? Ти мене чуєш?!

Ірина відкинулася на тверду спинку й заплющила очі. Дідок-п’яничка, що проходив повз, подивився на неї здивовано.


* * *

— Привіт! А це хто?

Артурові було років тридцять, він був чорноволосим і дуже смаглявим, сидів на підлозі, схрестивши ноги.

— А це, — почав, явно хвилюючись, Вова, — моя подруга.

— Абанамат! — Артур блиснув маленькими чіпкими очима. — Качку, дорогий, дякую. Удружив.

— Ні, — Вова занервувався сильніше. — Це внучка Раєвського, художника. Вона мій гарант… Вона добуде бабки, я завтра принесу.

— Скільки разів ти казав «завтра»? — ласкаво запитав Артур. — По-моєму, гнилий базар, так?

Аліса розглядала маленьку кімнату. Меблів майже не було, шпалери висіли клаптями, підлога була встелена у два шари відносно новими, але брудними килимами. У кутку на голому бетоні стояли поруч кальян — і світлий ноутбук із яблуком на кришці. Під вікном, розлігшись на подушках, спав чоловік, байдужий до всього, ніби в залі очікування.

Двері до сусідньої кімнати були оснащені засувом. Дверей до кухні не було зовсім — там двоє наголо бритих сизолицих ґевали пили з трилітрової банки чи то молоко, чи то кумис, чи то розведений клей ПВА.

— Я дістану в діда гроші, — сказала вона зарозуміло й твердо. — Хоча…

І подивилася на Вову поглядом, від якого тому знову захотілося вдарити її.

— Я обіцяю, — знову заговорив Вова. — Зуб даю…

— Нахріна мені твій зуб?

Артур, прискаливши око, розглядав Алісу. Там, де він виріс, тільки гуляща дівчина могла б вийти з хати у велосипедних трусах.

Та й то — страшно уявити, що б із нею сталося через хвилину.

— Твій дід багатий, так?

— Багатий, — з відразою відгукнулася Аліса.

— Тоді так: ти, Качку, іди до цього багатого дурного діда й візьми лаве сьогодні, а не завтра. А ти, красуне, сідай зручненько… Косячок будеш?


* * *

Хлопець вийшов з під’їзду хвилин через п’ятнадцять. Не вийшов — вилетів, тримаючись за лице; сам. Без Аліси.

— Де вона? — Ірина підхопилася.

Хлопець дивився на неї каламутними очима.

— Де Аліса?! — відьма моментально забула про втому.

— Там, — він ковтнув клубок.

— Де «там»?!

— Нічого не знаю, відвали!

І в паніці подивився на вікна п’ятого поверху.


* * *

Вікна квартири з килимами виходили на інший бік.

Замкнена в тісній смердючій кімнатці, Аліса ніяк не могла повірити, що це серйозно, що це насправді, що це сталося з нею. За фанерними дверима перемовлялися незрозумілою мовою, і навіть сміялись якось незрозуміло; вікно було замкнене наглухо, ручки на рамах зняті, зсередини ґрати. Чим вибити шибку, щоб покликати на допомогу? І хто почує?

Але це ж не джунглі, це майже центр міста! І ані душі! Порожній будинок навпроти, порожня доріжка під вікнами й віддалені хмари пилу над руїнами знесеної п’ятиповерхівки…

Крізь голоси вона ясно розрізнила дзвінок свого телефону десь там, у передпокої. Дзвіночки — заставка з «На добраніч, діти!» — рінґтон для дідових викликів. Господи, вже майже сьома, він там місця не знаходить! Ну й подаруночок на ювілей…

— Агов, ви що… геть охрініли? Мене вже шукають!

Незрозумілий жарт чужою мовою. Сміх.


* * *

— Слухай мене уважно. За лівим плечем у тебе — ангел смерті…

Вова ривком озирнувся. Демон, що стояв у нього за спиною, підбадьорив відьму кривою посмішкою.

— …Але ще без меча, меча в нього нема, отже, тебе можна врятувати… Заткнись! Аура в тебе тьмяна, мічена, хтось на тебе пристріт наслав. За минулі два-три місяці — відчуваєш, яка непруха?

— Точно, — простогнав Вова.

— Енергія в тебе витікає з нижньої чакри, так і сочиться, життя тобі вкорочує. Видно, дівка якась на тебе образилась і обряд замовила. Згадуй: скривдив дівку?

Вова роззявив рота. На своєму віку він скривдив багатьох дівок, особливо останнім часом.

— Твоє щастя, що твій ангел-охоронець тобі мене по дорозі послав. Сильний у тебе ангел… Ти хрещений?

— Т-так…

— Хрест носиш?

— Буду…

— Носи й не знімай! Якщо цей день переживеш — до старості живи й радій. Та якщо з Алісою щось станеться — здохнеш просто сьогодні й підеш прямо до пекла.

— Я не хотів! — притихлий було Вова знову забився в невидимих тенетах. — Я не знаю… Та вони, може, й нічого… Я тільки до її діда, ну, нехай дасть грошей, а я поверну, я віддам…

Ірина, на дві голови нижча, міцно взяла його за шкіряну жилетку на грудях:

— Ти розумієш, у що влип?

Вова гарячково ковтнув клубок.

— Якщо ти скажеш її дідові, що привів Алісу в кубло наркоманів, — знаєш, що він із тобою зробить?

Вовин мужній борлак жалібно сіпнувся.

— Він людина зі зв’язками. Виймуть тебе з річки через місяць… Сказати, в якому вигляді?

Вова гикнув.

— Тільки я можу тобі допомогти, — суворо продовжувала відьма. — Я говорю з ангелами. Мені допомагають демони. Давай свій телефон.

Вова змахнув довгими віями.

— Трубку свою давай! — заревіла Ірина. — Мобільний! Іди в машину й не смій відсвічувати, доки я не дозволю тобі дихати, ясно?

Високий плечистий атлет наче став нижчим на зріст. «Боже мій, які ж вони падлюки», — подумала Ірина відчужено.

— Усі мужики — козли, — сказала вголос, дивлячись, як віддаляється Вовина спина.

— Усі баби — лярви, — відгукнувся демон. — А ця ще й дурна. Вона що, не розуміла, куди він її веде?


* * *

Так, у деяких сферах життя вона була дурною, просто-таки безнадійно. Мати називала це м’якше: вона вважала, що, проводячи більшу частину юності за кордоном, Аліса «відірвалася від реалій».

Їй траплялося курити травичку й ковтати екстазі з друзями в клубах. Виходило смішно, красиво, мило, з присмаком забороненого, але не брудного. Вона, звісно, знала, що робота пушера небезпечна й важка, але ніколи й у страшних снах не могла побачити, що це торкнеться її хоч пір’їнкою. Дивіться, Аліса Раєвська — заручниця наркоторгівців! Або навіть підручна? Або те й те одразу?!

Вона гадки не мала, що Вова приторговує травою і, довідавшись, цілком могла кинути його в скруті. Але погано те, що іще місяць тому вона була по вуха закохана у Вову й не встигла остаточно до нього охолонути. І, зрозуміло, їй подобалося мати владу над таким мужиком, а гроші… Що гроші? Зрештою, дід багатий…

Аліса не боялася висоти, темряви, швидкості й замкненого простору. Її ніколи в житті не били. Вона вважала себе дівчинкою, з якою нічого не станеться — так, ніби ім’я її захищало. А тепер їй було страшно — не через ці голоси, не через ґрати на вікні, а через запах.

У цій кімнаті стояв такий запах, що волосся ставало сторч, — запах безнадії, приниження, смерті. Що вони тут робили, кого тримали, навіщо на вікні ґрати?

Коли розчинилися двері, Алісі пригадалася сцена з «Кавказької полонянки», яку дід обожнював. Їй захотілося водночас сміятися — і кричати від жаху.


* * *

— Алло, це служба порятунку? Просто зараз Раєвську Алісу, внучку народного художника Росії, убивають у наркокублі! Допоможіть, убивають!

Вона телефонувала з Вовиного мобільного, набираючи й нуль два, і нуль двадцять, і дев’ятсот одинадцять. Вона телефонувала всім диспетчерам, до яких могла дотягтися.

— Алло, запишіть адресу! Скоріше, збройний напад!

Секунди складались у хвилини. Усіх обдзвонила? Так, наче всіх. Хтось повірить, хтось приїде, ну хоч хто-небудь повинен відгукнутися!

Вона глянула навколо. Тут давно не працював двірник. У під’їзді, на майданчику між четвертим і п’ятим поверхами, валявся стос старих газет і обгорткового паперу. Нагромаджувалися нерівним штабелем картонні ящики з-під бананів, із прорваних боків звисало ганчір’я. Удача.

Повагавшись тільки секунду, Ірина клацнула запальничкою.


* * *

— Ображаєш, красуне.

— Геть лапи! У мене дідові сьогодні сімдесят років, він мене чекає…

— Ой-ой. Шанована людина, а внучка — шльондра.

— Ти що, здурів?! Руки…

Пролунав довгий дзвінок у двері.


* * *

— Пожежа! — кричала Ірина на сходовому майданчику, не відриваючи пальця від кнопки старого дзвінка. — Горимо! Скоріше виходьте!

Стос паперів швидко танув у вогні, ганчірка, додана для колориту, лише починала жевріти, але дим уже мав би відчуватися за шпаристими дверима. Усередині забурмотіли, невиразно, нерозбірливо, без особливого, втім, хвилювання.

На поверх нижче відчинилися двері, охнула якась жінка.

— Горимо! — верещала відьма на все горло. — Рятуйтеся! Виходьте!

— Слухай, іди, — сказали всередині, не відмикаючи. — Йди звідси!

І, перекриваючи незадоволений чоловічий голос, у квартирі раптом зарепетувала дівчина:

— На допомогу! Поможіть!


* * *

Аліса не боялася ні висоти, ні темряви. Вона не боялася насильства — точніше, вона недостатньо його боялася, бо слабко уявляла. Але думка про пожежу наводила на неї жах, відколи дід уперше прочитав їй «Кішчин дім».

І тепер, почувши крики на сходах та ледь відчутний запах диму, вона враз скинула запобіжники, що не дозволяли їй кричати: страх, сором, розгубленість. І закричала так, що заклало вуха:

— На допомогу!

Артур не встиг знову замкнути її в кімнаті з ґратами. Рвонувшись, мов кішка, Аліса вискочила з кімнатки — і, повніше відчувши запах диму, геть утратила розум:

— Поможіть! Ой, горимо!

Квартирка була крихітною. Аліса з розгону вдарилась об замкнені вхідні двері, мов муха об скло ліхтаря. Дверний дзвінок заглушав дзенькіт дзвіночків на тумбі біля входу: це Алісин телефон грав заставку до програми «На добраніч, малята!», поки народний художник на тому кінці зв’язку вслухався в довгі гудки. Аліса потяглася до телефону, Артур перехопив її руку; Ірина на сходовому майданчику репетувала й тиснула на кнопку, і в цей пекельний шум утрутився новий звук — віддалена сирена.

Чоловік, що спав під вікном, ураз підвів голову.

Він спав, коли прийшли Аліса й Вова, він не поворухнувся, коли Артур із двома ґевалами переконував Вову йти по гроші, він не поворухнув і ніздрею, коли дівчину запихали під замок. Іринині дзвінки й запах диму його не розбудили — а тепер він раптом сів, як уважний пес од звуку віддаленого вовчого виття.

— Агов, Артуре, — сказав він без акценту, — це що за…

Швидко визирнув у вікно. По дорозі, розбитій самоскидами, між руїнами розваленого будинку й п’ятиповерхівкою, готовою до знесення, їхала міліцейська машина.

— Лайно, — буркнув, прокинувшись, чоловік і з цього моменту не вимовив більше ні слова.

Він підхопив спортивну сумку, що правила йому за подушку, відіпхнув Артура, відкинув Алісу, що билася в паніці, й одімкнув вхідні двері. Дверний дзвінок, що свердлом терзав вуха, нарешті замовк.

Чоловік із сумкою відшпурнув Ірину так, що відьма врізалась у двері квартири напроти — оббиті драним дерматином двері з номером «20», що висів на одному шурупі. Не дивлячись більше ні на кого, чоловік напрочуд спритно відкрив на стелі люк, що веде на дах, і зійшов нагору залізними прутами-сходами. Сумка теліпалася в нього на грудях.

У цей момент умираючий вогонь на майданчику внизу, зжерши папір та пожувавши стару ганчірку, дібрався до промащеного дрантя в картонній коробці й раптом підскочив на метр. Загорілася пластикова плитка на підлозі, перекриваючи вихід. Чорним шлейфом посунули ядучі клуби. Те, що секунду тому було сумнівною провокацією, раптом стало дуже схоже на нещастя — тим більше, що відкритий люк у стелі створював чудову тягу.

— Дострибалася, — прогарчав демон, не відстаючи від Ірини ні на півкроку.

Від диму стало темно. Артур закричав щось ґевалам, які залишились у квартирі. Кашляючи, Ірина схопила за руку зомлілу від жаху Алісу:

— За мною!

І потягла до люка.


* * *

З даху відкривався прекрасний краєвид на руїни й сусідній сквер. Міліційна машина вже обігнула будинок і під’їхала до під’їзду, з боку вулиці чулося завивання пожежної сирени. Ірина вибралася першою, схопила Алісу за лікоть, потягла нагору, допомагаючи вибратися.

Чоловік із сумкою, низько пригнувшись, тікав по даху в напрямі дальнього торця будинку. Він одійшов уже досить далеко, озирнувся, сунув руку за пазуху…

— Лягай! — гаркнув демон.

Ірина впала на руберойд. Найменше їй хотілося бути героїнею бойовика, тим більше другорядного; щось цвірінькнуло в повітрі над самою головою. Ідіот! Озброєний кретин, дебіл, щоб тобі твій ствол у горло засунули й повернули, щоб ти своїми кулями вдавився, щоб тебе… (Напевно, той чоловік посивів би дочасно, якби його вух досягли відьмині прокльони).

З відкритого люка сунув чорний дим. У житлових дев’ятиповерхівках навколо почали відчиняти вікна, з’явилися глядачі на балконах. Ірина дочекалася, доки божевільний із сумкою й пістолетом почне спускатися пожежною драбиною, доки зникне, і тільки тоді відпустила Алісу, яку притискала, виявляється, до даху:

— Ходімо, доки тут усе не згоріло й доки нас не пристрелили.

Аліса схлипнула. У жмені в неї заграв мобільний — дон-дінь, дон-дінь…

— Відповідай дідові, — Ірина потягла її за руку, підводячи і ставлячи на ноги. — Поясни, що все добре.

Аліса витріщилась на неї, як на божевільну. Ірина м’яко відібрала в неї телефон:

— Алло, це Едуард Васильович? Із днем народження вас! Це говорить перукар вашої Аліси, вона зараз на укладці й не може розмовляти. Вона обов’язково перетелефонує… Так, я вже закінчую! Хвилину — і вона буде готова! Дякую!

Пожежна машина, сурмлячи й блискаючи, зупинилася біля самого будинку. Ірина мовчки віддала Алісі телефон:

— Зараз спустимось, і перетелефонуєш.

— Ви хто?

— Дід Піхто! — гаркнула відьма. — Сьома година — чого ти й досі не в діда на святі?!

Ірина не боялася висоти. Інша річ, що спускатися пожежною драбиною з даху п’ятиповерхівки їй доводилося вперше в житті.

Будинок був оточений цікавими. Над дахом стояв стовп диму, який, утім, уже рідшав. Пожежники лаялися по рації; під’їхала друга міліцейська машина.

Зістрибнувши з двометрової висоти, відьма добряче забила ступню. Щодо Аліси, то вона, з божевільними очима й чорним од кіптяви лобом, могла б запросто позувати дідові для епохального полотна «Велосипедистка рятується од вогнів Помпеї».

— Як ти почуваєшся?

— Д-добре…

— Мерщій за мною.

І, схопивши Алісу за руку, відьма пішла вперед, кульгаючи і затуляючи лице рукою:

— Ой, погорільці ми… Ой, усе згоріло, яке горе…

Від неї співчутливо задкували й співчутливо сахалися. Ірина пройшла повз міліціонера в бронежилеті, що обвів її уважним поглядом:

— Громадянко!

— Усе згоріло, — схлипнула Ірина в екстазі.

— І документи? — проникливо припустив міліціонер.

Але цієї миті в нього на поясі ожила рація — і зажадала термінового звіту.

Не прискорюючи ходи, аж ніяк не переходячи на біг, Ірина йшла, розмазуючи бруд по обличчю, вдаючи, що плаче. Алісина рука в її руці спробувала викрутитися:

— Слухайте…

— Іди за мною, — монотонно прогула Ірина. — Йди… Ах ти ж паскуда.

На стоянці, де мав чекати Вова, не було сірого пежо з велосипедами на даху.

— Вова твій поїхав, — повідомила відьма.

— Він не мій.

— Твій, твій. Він мені все розказав.

— Ви з ним говорили?!

— Скоріше, — Ірина відстібнула від огорожі свій моторолер. — Сідай.

Аліса позадкувала:

— То це ви всю дорогу за нами їхали?!

— Я тобі життя рятую, — прогарчала Ірина. — Хочеш жити…

Недоречно згадався Термінатор.

— …йди зі мною!

Вона нервово засміялася, долаючи пафос моменту, і викинула Вовин мобільник у найближчу урну.


* * *

— Діду, ти не хвилюйся, будь ласка, і не ображайся, я… в перукарні. Так, досі… Що це гуде? Це фен гуде. Я вже закінчую… Буду от-от… Перетелефоную, як під’їду… Цілую… З днем народження!

Голос в Аліси трохи тремтів, але загалом упоралася вона добре. Ірина подивилася в дзеркало свого скутера; тепер, коли місце демона зайняла Аліса, відьма відчувала дивну порожнечу.

Наче їй бракувало Олега.

— Де, ти сказала, повертати?

— Через один провулок праворуч, де жовтий кіоск…

— Врахуй: часу в тебе рівно п’ятнадцять хвилин.

— Ага, аякже! Я димом просмерділа, у мене на голові вороняче гніздо…

— Дід розсердиться. Він уже сердитий. Хочеш, щоб він про все дізнався?

— А ви взагалі хто така?!

— І приготуй гроші, — не відповідаючи, продовжувала Ірина. — За таксі заплатиш сама.

— Йому це так не минеться, — сказала Аліса, помовчавши, й обидві зрозуміли, кого вона має на увазі.


* * *

Аліса винаймала квартиру недалеко від університету, удвох із подругою. Тієї дуже вдало не було вдома; поки Аліса, замкнувшись у ванній, приводила себе до ладу, Ірина заварила на кухні чай.

Напилася. Вмилась. Вийшла до передпокою, так-сяк поправила зачіску. З дзеркала на неї дивилася втомлена, бита життям, підтоптана жінка.

А за плечем стояв чоловік із тонкими, стиснутими в стрілочку губами.

— Чого дивишся? — запитала відьма ворожо.

Олег повагався. Дивитись, як вагається демон, було страшнувато; нарешті сказав зовсім не те, про що збирався (принаймні такий висновок зробила Ірина з його вигляду):

— Дізнайся, чи немає в неї алергії на що-небудь. Буває, коли людину кусає, наприклад, бджола…

— Немає в неї ніякої алергії. Вона здорова, як кінь.

— Ти її медичну карту дивилася?

— Олегу, я дивилась на її лице. Вона здорова.

— Проводка в будинку справна? Оголені дроти? Праска? Фен у ванній?

— Олегу…

— Ти рахувала, скільки разів сьогодні вона могла померти? На трасі, в кублі, на даху…

— Олегу, — втретє повторила Ірина, — жодна людина не може померти більше ніж один раз.

Його обличчя ледь змінилося. Ірина не змогла витлумачити зміни й інстинктивно напружилася:

— Що?

— Хочу до пекла, — тихо сказав демон. — Утомився.

— Вирішив істерику влаштувати? Саме зараз?

— Іро, я помилився… І тебе збив з пантелику.

— Тобто?

— Самогубця можна втримати, якщо він сам змінить свою долю. Але тільки самогубця. Якщо цій дівчинці судилося померти — ти її не врятуєш.

— Якщо, — напружено повторила Ірина. — Хто це знає напевно? Ти?


* * *

Таксі під’їхало до під’їзду о пів на дев’яту. Внучка народного художника на той час упоралася з шоком настільки, що спробувала вигнати Ірину з будинку:

— Так, до побачення, рада була познайомитися. Нате п’ятсот рублів, вистачить?

Ірина стрималася, щоб не дати їй ляпаса тільки тому, що за спиною в Аліси стояв демон і виразно дивився з-за її плечей.

— Не вистачить, — сказала відьма, кам’яніючи лицем. — Я пообіцяла твоєму дідові, що привезу тебе до столу живу, здорову й у вечірній сукні. А грубіянитимеш — я розповім йому щось таке, що його засмутить.

— Він вас не слухатиме, — Аліса зміряла її поглядом, який покупці на ринку кидають на явно несвіжий товар. — Я досі не збагну, хто ви така і який маєте стосунок до нашої родини.

— Машина чекає! — гаркнула Ірина. — Усі вже давно за столом, давно говорять тости на дідову честь, а ти, свиня, швендяєш казна-де!

Імовірно, саме таким тоном говорила з Алісою її мати в дитинстві. Принаймні мети було досягнуто: внучка народного художника залізла в машину, підбираючи поли вечірньої сукні, і мовчки дозволила, щоб Ірина сіла біля водія. Одна звичка цієї дівчини явно заслуговувала на похвалу: вона завжди пристібалася в автомобілі, навіть на задньому сидінні.

Демон сів поруч. Аліса не підозрювала про це, зате Ірина прекрасно бачила Олега — у дзеркалі.

— Велика пожежа сталася сьогодні в одному зі старих будинків на заході Москви, — байдужо повідомило радіо. — П’ятиповерховий будинок був призначений до знесення, однак не всі мешканці встигли відселитися. Інформації про жертв немає. Причини займання з’ясовують. Двоє чоловіків отруїлися чадним газом і були доставлені до лікарні. Як з’ясувалося, обидва вони перебували у федеральному розшуку…

Ірина витягла шию, намагаючись у дзеркалі роздивитись Алісине обличчя. Внучка народного художника дивилась у вікно, начебто новина її не стосувалася, зате демон здався стурбованим:

— Слухай, відьмо. Старий може себе вбити не тому, що дівчина загине, а тому, що йому скажуть, що вона загинула. Хтозна…

— Телефонуй дідові, — Ірина повернулася до Аліси. — Скажи, що ти їдеш.

Клята дівка й бровою не повела.

— Ану, ти! Телефонуй дідові! Негайно!

Аліса вдостоїла відьму швидким поглядом і, відвернувшись, заплющила очі.

— Нічого не вдієш, — із жалем сказав демон. — От скотина.


* * *

З кожною секундою в неї дедалі дужче боліла голова. Востаннє такий напад був роки три тому: тоді вона серйозно налякала матір, зненацька зомлівши просто в залі філармонії, на симфонічному концерті.

Жоден лікар не знав до пуття, чому це з Алісою буває. Казали — нерви. Казали — мігрень. Казали, що загалом вона цілком здорова — і серце, і голова, і судини.

Судини. Голова — дзвенить, мов келих, порожній акваріум, великий і круглий. І хтось кидає до нього каміння, воно б’ється об скло, скло дзенькає, може лопнути; голову розпирає зсередини.

Ця нестерпна жінка знов чогось хоче. Кожне її слово било в скляну голову й посилювало біль: бам, бам, БАМ. Аліса хотіла їй сказати, щоб замовкла — але говорити було невимовно.

Щоб забути про біль, вона спробувала думати, але думати виходило тільки про Вову. Аліса була максималісткою і чудово розуміла, що винуватити треба себе; вона познайомилася з Вовою на велодоріжці, вона поділяла його любов до екстриму й обожнювала запах його спортивного одеколону. Разом вони проїхали, напевно, тисячі кілометрів. І хоч Алісина закоханість останніми місяцями танула, але такої зради від Вови, такого падіння вона не чекала.

«Сама винна», — сказала б її мати, дізнавшись правду. Але мати ніколи не дізнається. Сакраментальне «сама винна» Аліса цілком може сказати собі без свідків.

У машині працювало радіо, плодило в скляному черепі крихітні тріщинки, що дзвеніли. Дід образиться, і справедливо; це свинство з її боку — так спізнюватися. Вона мусить бути веселою, повинна загладити ніяковість хоч би перед гостями; Алісі страшно було уявити, що скоро доведеться вийти на світло, яке так ріже очі, сміятися й плескати, і кожне слово привітань «Визнаний художник… всенародна слава… вітальна телеграма…»

Хоч, мабуть, офіціоз уже закінчився. О цій порі застілля перейшло в іншу фазу: всі вже сп’яніли, говорять кілька тостів одночасно, сміються, не слухають одне одного й балакають, балакають…

Її крихітна декоративна сумочка могла вмістити хіба що пудреницю та кредитку. Однак на самому дні лежала, причаївшись із попереднього виходу в люди, упаковка таблеток: вони не допомагали, або майже не допомагали, але в Аліси не було вибору.


* * *

— Що це вона ковтає? — раптом стурбувався демон. — Відьмо, що вона оце проковтнула?

Ірина повернулася на передньому сидінні, підозріливо розглядаючи Алісу. У напівтемряві машини лице дівчини світилося білим, ніби фосфоресціювало.

— Агов! Тобі що, погано?

— Відчепись, — Аліса розплющила очі й одразу замружилася, наче їй заважало навіть світло близьких рекламних щитів.

— У неї крововилив, — тривожно сказав демон. — У неї інсульт!

— Так, зупиніть, — Ірина обернулася до водія. — Де ми, адреса? Я викликаю «швидку»!

— Відвали, ідіотко, — тихо прогарчала Аліса. — Шефе, чому ми стали? Їдь…

Водій задумався, переводячи погляд з однієї на другу.

— Їдь! — гаркнула дівчина голосніше. — А ти, якщо тобі потрібна «швидка», виходь і викликай!

Водій обережно рушив уперед. Аліса відкинулася на спинку сидіння й заплющила очі.

Демон ще кілька хвилин дивився на Алісу впритул: дівчина його не помічала. Ірині кортіло просто зараз висловити Олегові, що вона думає про панікерів і про базік — але при двох свідках, та ще й у замкненому просторі, їй не хотілося починати розмову з порожнім місцем.

— Немає інсульту, — пробурмотів нарешті демон. — Звичайна мігрень або тиск. У моєї дружини раз на два місяці бувала мігрень…

І він замовк, ніби обпік язика.

— У твоєї вдови, — важко відгукнулася Ірина й заслужила швидкий погляд водія, який у цей момент гнав сто двадцять по шосе.

— Добре, — сказав, помовчавши, демон. — У моєї вдови… Ти от про що подумай, Ірино: до півночі лишилося три години з гаком. Що з нею ще може статися?

«Хотіла б я знати», — втомлено подумала відьма.


* * *

Так склалося, що Алісу змалку оточували «ботаніки». Навіть ті з них, хто формально належав до «золотої молоді» й поводився відповідно, в душі своїй залишалися «ботаніками» — боязкими очкариками під соусом із татових машин, клубів і понтів. А Вова, фанат техніки, атлет і велогонщик, був з іншого тіста.

Де він зараз?

Він же нічого не знає про Алісину долю! Що, як він телефонував дідові?! Щось набрехав чи, ще гірше, сказав правду?! Морщачись од болю, Аліса вийняла телефон:

— Дідусю! Я на трасі… Та от поки з міста вибралася — затори… Усе, я вже кілометрів за десять… Слухай, тобі ніхто не телефонував? Я маю на увазі від мене? А, добре, потім розповім… Ні, нічого. З днем народження!

І вона дала відбій.

Отже, Вова просто зник. Розчинився. Поїхав до тітки у Твер або до друзів у Сімферополь. Просто покинув Алісу в кублі каламутного Артура — вона була Вовиним знаряддям, потім стала баластом…

Кілька хвилин плани моторошної помсти допомагали їй боротися з болем. Потім, на щастя, почала діяти таблетка і невидимий поршень, що тиснув ізсередини на очі, ослаб. «Але ж він не побіг до діда по гроші, — знову подумала Аліса. — Негідник побіг би… Чи він злякався?»

Чи він тепер побоїться глянути їй у вічі — після того, як пішов, залишивши Алісу Артурові?

Галявинка перед будинком була оздоблена новорічними гірляндами. Таксі під’їхало до самого ґанку.


* * *

Молодик у костюмі з метеликом відчинив передні пасажирські двері й, оголивши в усмішці зуби, витріщився на Ірину. Подив мав сенс: гостя з’явилася на свято в джинсах і в куртці, які сьогодні бачили дощ і негоду, пожежу й спуск по стрімкій драбині з п’ятого поверху.

— Тольку! — крикнула із заднього сидіння Аліса. — Дідунчик ще не спить?

Вона намагалась, як могла, залізти назад в образ Аліси-свинятка — веселої дівчинки, шаленої, але приємної. У пустунки-внучки навіть тригодинне запізнення сприймається кокетливо, і досада присутніх одразу змінюється на радість: як же, вона все-таки прийшла, ох, негідниця, ох, пустунка!

Только з метеликом, крекнувши, все-таки дочекався, коли дивна Алісина супутниця вибереться з машини, і тоді відчинив двері Довгоочікуваній Гості. Демон вийшов, як завжди, без сторонньої допомоги.

— Розплатись, — сказала Аліса Толькові.

Мигцем глянула на Ірину. Нічого не сказала, пішла сходами нагору, ступаючи тільки на носки; її тоненькі підбори зависали в повітрі, а голова була піднесена так гордо, ніби свинятко збиралося злетіти.

— Іди за нею, — сказав демон.

— Куди? — пробурмотіла відьма.

Только вручив водієві купюру, дочекався здачі, повернувся до Ірини:

— А ви, вибачте… як вас відрекомендувати?

— Відрекомендовувати не треба, — відьма таємничо всміхнулася. — Кому слід, і так знають…

І, скориставшись короткою розгубленістю Толька, діловито додала:

— Я сьогодні по-робочому, ну, без вечірньої сукні. Можна мені якось збоку, щоб не було зайвих питань?


* * *

Вона ввірвалася до зали, усміхаючись водночас усім, розправивши плечі, щоб краще сиділа сукня, йдучи від стегна, знаючи, що всі дивляться. Навіть ті, хто вже посоловів, хто задрімав над жульєном із білими грибами — до її приходу стрепенулися, прокинулися й пожвавішали. Крізь оплески й крики пробивалося докірливе клацання язиком: фу, сором, де ти була?!

— Алісо! Штрафну!

— Алісо! Тост!

Вона обійняла діда, відчула щокою його сиву щетину, на частку секунди згадала дитинство. Він любив брати її на руки, підносити до вікна й розповідати про перспективу, про техніки пейзажу і чим етюд відрізняється від ескіза. Ні, він не наполягав, щоб вона займалася живописом; йому просто подобалось, як вона слухає. Батьки в якийсь момент навіть стали ревнувати…

— Дорогий дідусю! — вона підняла келих із шампанським. — У цей особливий день…

Ті, що сиділи близько, слухали прихильно: мамі, тітці Лілі, дядькові Колі не треба було «свіжих метафор», вони хотіли, щоб дівчинка говорила звично й гідно. Ті, що сиділи далі, потихеньку займалися своїм: хтось розповідав анекдот, хтось балакав по телефону, хтось неквапливо їв; будь-який великий банкет розпадається на частини після перших кількох тостів…

— …І ми всі дуже тебе любимо!

Вона ледь пригубила шампанське, з досвіду знаючи, що може зробити алкоголь з її досі ниючою, хворою головою.

Дід, здається, уже їй вибачив.


* * *

А дівчина трималася на відмінно.

Знайшовши собі місце на самому краєчку дальнього стола, Ірина бачила, як Аліса гордо сидить біля діда, як вона сміється й відповідає щось поважній старій у бузковому намисті, і дамі з діамантами у вухах, і лискучому чоловікові середніх літ, і решті своїх, очевидно, родичів, друзів родини та наближених до діда. Дівчина трималася так, ніби не було кубла й пожежі, Вовиної зради та головного болю; Ірина спостерігала за нею з дедалі більшою повагою.

О десятій годині в залі стояв шум, усі були п’яні й веселі, на окремому столі за спиною іменинника громадилися коробки й букети, вітальні адреси та листівки чи не з людину завбільшки. На стінах, матово підсвічені, розташувались роботи іменинника — кілька спеціально дібраних алегоричних картин, патетичних, еротичних і бузкових. Замість усіх цих очей, грудей, неприродних поз та задертих голів проста Іринина душа воліла б побачити лебедів на ставку або ведмедів на поваленому дереві.

Жадібно ковтаючи бутерброди з ікрою та червоною рибою, відьма ловила на собі чужі запитальні погляди; хай там що думали про неї — Толик розпорядився прийняти дивну гостю, і прийняти гостинно.

— Що вам налити?

— Соку. Апельсинового.

— Шампанське, вино червоне, біле…

— Соку.

Демон сидів поруч, на вільному стільці, перед тарілкою, з якої хтось уже їв сьогодні. Сумно дивився на тарілки з неторканими стравами:

— А мені всього цього за життя не можна було. Солоного не можна, копченого не можна, смаженого — нізащо…

— Шлунок? — запитала Ірина, жуючи.

— Печінка, підшлункова і ще… Втім, не має значення.

— Зате тепер, — Ірина начепила на виделку пружний солоний огірочок, — тобі взагалі нічого не можна. І нічого не хочеться, звісно.

Демон глипнув на неї. Ірина здивовано витріщилася на свою руку; рука сама собою струснула огірок назад і поклала поруч порожню виделку.

— Олегу?

— Годі жерти.

— Олежику, — вона ковтнула слину, — ми ж в одному човні. Не розгойдуй.

Дівчина, що сновигала вздовж стола й підливала в келихи, поглянула на неї.

— Я тобі забороняю говорити про мене, — сказав демон. — Як я жив, із ким, чому помер. Що мені хочеться, чого не хочеться, що робити й хто винен. Ясно?

— Так, — Ірина дивилася на огірок. — А хочеш, я з’їм і розкажу, яке це на смак? Буде ніби секс по телефону.

— А хочеш, ти собі око виколеш?!

Права Іринина рука небезпечно перехопила ніж. Офіціантка підійшла ближче, зсунувши брови.

— І мене виведуть, — майже безтурботно підсумувала Ірина. — Дуже ефективно. Продовжуй.

Ніж упав на підлогу. Офіціантка поспіхом його підняла.

— Можна зрозуміти, за що я тебе не люблю, — замислено сказала Ірина, звертаючись до огірка. — Але за що ти мене так ненавидиш, га?


* * *

Вона забула вимкнути телефон, і тепер він пищав і смикався в сумочці. Тим часом до діда підійшли з келихами двоє якихось добре вдягнених, але з банальними обличчями й очима, і він стояв, тепло обійнявши їх за плечі. До Аліси долинало: «…Живий класик! Неповторна сила таланту… Розмах, грандіозна сила… І ще оця сила у ваших полотнах…»

Не звертаючи на них уваги, підхопився худий маленький дідок у світлому костюмі, схожий на березовий корч:

— Друзі! Я хочу підняти келих за творчий шлях! Творчий шлях, який привів до вершин! За творчий шлях!

— Вийди, — прошепотіли Алісі в слухавці, здалеку, ніби з Марсу. — Вийди, я у дворі…

Аліса широко всміхнулася, щоб усі, хто її бачив, подумали, ніби їй телефонує з привітаннями подружка.

— Вийди, — повторив той самий голос із непідробним стражданням. — Дуже треба…

Вона дала відбій, не відповідаючи. Й далі широко всміхаючись, підняла свій келих та осушила до дна.

Вона чекала цього дзвінка. Дзвінок був їй необхідний. Не для того, зрозуміло, щоб вислуховувати виправдання (або обвинувачення, залежно від того, яку тактику він обере). А щоб він запам’ятав її такою — у вечірній сукні, з ретельно підібраним волоссям, блискучу, впевнену, сильну.

Тому, тричі сказавши собі «Нафіг, не піду», на четвертий вона встала, нещиро всім усміхаючись, і вийшла, ледь торкаючись підлоги тонюсінькими підборами.


* * *

Відвойований огірок завмер за сантиметр од відьминого рота: далеко в залі, на чолі стола, внучка народного художника говорила по телефону. Точніше, мовчки слухала; злегка пополотніла, порожевіла знову, вихилила келих і встала, але не для тосту. Залишила сумочку на спинці стільця й дуже швидко подалася до виходу.

— За нею, — придушено сказав Олег.

Повагавшись, Ірина все-таки вкинула огірок до рота. Зухвало хрумтячи на ходу, вибралася із зали й опинилася в напівтемному приміщенні — маленькому холі, що прилягав до виставкової зали. Освітлені були тільки картини: вони виступали з темряви й несподівано вразили відьму. У цих, старих, не було ні глянцю, ні патетики: оце берег моря й причал. Оце мокрий пісок відбиває, як біжать діти. Оце старий двір у жовтні, і чорний автомобіль, обклеєний листям, наче марками.

Вона вповільнила ходу. Наче інша людина малювала, їй-богу.

— Швидше, — сказав над вухом демон.

Ірина вийшла до великого холу, пройшла повз першокласницю в сонячному промінні, повз портрет дівчинки з бузком і біля самих дверей зіштовхнулася з Алісою.

— Ти куди? — спробувала перетнути їй шлях. — Це він телефонував?

— Іди нафіг.

— І ти після всього з ним розмовлятимеш?

— Я зараз скажу Толькові, щоб тебе викинули.

— Буде дуже гучно, — попередила Ірина.

Аліса не вшанувала її відповіддю. Повернулась і вийшла на ґанок; Ірина вийшла за нею, слід у слід.

Охоронець вичікував біля воріт із виглядом пильним і відчуженим; збоку від ґанку стояв знайомий сірий пежо, але в якому стані!

Лівий бік добряче пом’ятий у двох місцях. Заднє скло вибите. Права фара обсипалася, перетворивши машину на подобу маски Термінатора. Бампер подряпаний; на даху, як пам’ятник давно минулим світлим дням, як і раніше, височіли два велосипеди. Вова, величезний і плечистий, стояв, привалившись до водійських дверцят, і крутив на пальці ключі, як таксист.

Не озираючись, Аліса царствено зійшла до нього з ґанку. Зупинилася навпроти. Вова стражденно поморщився й заговорив дуже тихо, ледь ворушачи губами.

Ірина глянула на охоронця. Той спостерігав за розмовою, вдаючи, що дивиться в інший бік.

Відьма вийняла телефон. Притисла до щоки й швидко пошепки заговорила, озираючись, чи не підслуховує хтось; збоку це мало звичайний вигляд, але біда, якби хто-небудь почув її слова:

— Він приїхав її вбивати?

— Ні, — демон, примружившись, дивився на Вову й Алісу.

— Що з ним сталося?

— Ну, ти ж бачила, який він за кермом…

— Яка дурна! Навіщо вона взагалі його слухає?!

— А ти б не стала слухати?

Відьма опустила телефон. Демон дивився тепер на неї, його прозорі очі були дуже близько.

— Ви всі хочете, щоб за кам’яною стіною, — сказав він повільно. — Але все з вашої волі. Але без єдиного вияву слабкості. На білому коні. На чолі великої фірми, але — усе згідно з вашої волею… Чоловік повинен бути бездоганний. Жінка може собі дозволити, але чоловік — бездоганним, або не чоловік…

— Твоя дружина тобі докоряла?

— Моя вдова?

Кілька секунд вони дивились одне одному у вічі.

— Ти що, виправдовуєш цього Вову? — Ірина відчула, що всілася на свого коника. Пароль-відгук, морський бій — поцілив-промазав-поранив. Демон одвів погляд; Аліса й далі стояла, вислуховуючи хрипкий шепіт, і навіть щось відповідала — так само тихо.

— Не виправдовую, — сумно сказав демон. — Я просто не суджу. На відміну від тебе.

— Я ще й винна? — відьма забула, що мусить прикидатися й тримати телефон біля вуха. — Та ця дівчина… Це кремінь, а не дівчина! А він шмаркля, а не мужик! Та ще й наркоман!

— Про нього я взагалі не говорю…

— А про кого? Чоловіча солідарність, щоб ви всі провалилися. Вона тепер повинна його вислухати, пожаліти? Та він…

— Він мізинця її не вартий, — сумно посміхнувся демон. — Скажи, скажи. Так звичайно матусі говорять дорослим дочкам.

— Отже, тебе ще й теща кривдила?

— Ірино, — серйозно сказав демон, — прибережи дешевий психоаналіз для клієнтів.

Ірина набрала повітря, щоб відповісти, але в цю мить розмова Аліси й Вови з тихої стала голосною, навіть оглушливою.

— …Ти обіцяла!

— Скотино, то ти по гроші приїхав?

— Ти обіцяла, чуєш? Або я зараз піду до них… до твого діда…

І стало ясно, що Вова напідпитку. Або під кайфом; яка саме речовина скаламутила його розум, Ірина не знала.

— Далеко не зайдеш, — Аліса гидливо відсунулась. — Тут охорона, якщо ти не знав.

— Я ні-що, — вимовив він по складах. — Нік-че-ма… А ти вся в шоколаді, так. Ти ні-ні-ні… не-нік-че-ма. Ти така вся блискуча, сяюча. А я біля твоїх ніг…

І він важко опустився на коліна.

— Устань, придурку! — верескнула Аліса.

— А я лайно під твоїми підборами… А ти ж любила мене. Любила гівно. Подобається?

Аліса різко повернулася, щоб піти, але Вова схопив її за край плаття:

— Ні! Будь ласка… Ну секундочку ти можеш… Нехай ті бабки… Ну, здохну я, я й так скоро здохну… Не важливо… Ну хоч секундочку постояти? Чи западло?!

Ірина збігла з ґанку й швидким кроком підійшла до охоронця:

— Що ви дивитеся?

— Та це ж начебто її хлопець…

— Ви що, не бачите, він п’яний? Ану ж він її вдарить?!

Охоронець недобре блиснув очима. Він не сказав того, що просилося на язик, але відьма й так зрозуміла: похмурий дядько вважав, що Алісі-свинятку кілька ляпасів підуть тільки на користь.

— А що, як він її вб’є? — Ірина зціпила зуби. — Хто відповідатиме, га?

Охоронець подивився на неї похмуро, потім знехотя, але дедалі швидше покрокував до розбитої машини:

— Так, Алісо Вікторівно, у нас нібито проблема чи ні?

Вова підхопився з колін, наче його вдарило струмом:

— У нас проблема… У нас душі немає! Бабки є — а душі немає… Та забирай, якщо вже я негідний тюхтій, не вартий тебе, шоколадної… Забирай!

І він почав зі стогонами й прокльонами відстібати велосипеди від багажника на даху.

— Сто тисяч гівняних рублів, — бурмотів він собі під ніс. — Це життя не варте, ні… Моє життя — лайна купа, зате ця вся в білому… Аж виблискує… А моє життя — це тьху…

Навіть Ірині було соромно й страшно на нього дивитися. Аліса відступила ще на кілька кроків, але не йшла, наче заворожена.

— На! — Вова несподівано сильно жбурнув велосипед, так що Аліса ледь ухилилася. — Твоє! Забирай!

— Ти що робиш? — насунувся охоронець.

— Та нехай, — кинула Аліса.

— Нехай? — проридав Вова. — І занехаяла… Занехаяла… І мій теж, бо яка різниця, все одно здихати…

Він говорив це, знімаючи з даху другий велосипед, з чоловічою рамою.

— Я йду, — сказала Аліса й розвернулася до ґанку.

— То що з ним робити? — охоронець, здається, трохи розгубився.

— Убивати! — вигукнув Вова. — Усі ви мене вбиваєте… І ти, — він тицьнув пальцем у спину дівчині, — ти мене вбиваєш! Уся в білому, так! А я лайно, а ти любила лайно, ти зі мною, з лайном, спала…

Аліса різко обернулася до охоронця:

— Слухай, викинь його звідси!

Голос її погано слухався.

— На! — Вова жбурнув другим велосипедом в охоронця. Той відскочив, і його запас лояльності висох остаточно.

Аліса піднімалася сходами, підбори її не торкалися мармуру. Ірина стояла, переплівши пальці перед грудьми, і дивилась, як охоронець, завівши Вові руку за спину, тицяє його лицем у понівечений бік сірого пежо:

— Та я тебе, обколотого, до ментовки здам!

З будки вийшли ще двоє в чорних куртках з емблемою охоронної фірми. На порозі виріс Только.

— Пусти, — стогнав Вова, — я поїду… Відпусти, нафіга це тобі…

Аліса зникла за дверима.

— Година? — прошепотіла Ірина.

— Одинадцята нуль п’ять, — у голосі демона вона почула втіху. — Яке жалюгідне щеня. Від нього кровопролить чекали… Ірко, п’ятдесят п’ять хвилин. І все!

«Якби він був живий, — подумала Ірина, — зараз напився б од радості. Хоча радіти, мабуть, зарано».

Кивнувши охоронцям, наче підлеглим, вона вибігла на ґанок. Крізь скляні двері можна було розрізнити фігуру Аліси в довгій світлій сукні: внучка народного художника бродила, мов привид, уздовж химерно освітлених картин і не поспішала повертатися до зали.

Ірині стало так її шкода, що аж горло перехопило. Одного за одним вона згадала всіх своїх мужчин: за першого вона вийшла заміж на жахливі півроку — наркота… Другий трапився випадково, на дві ночі. Третій був роботом, світ уявлявся йому величезним механізмом-обслугою, а дружина — блискучою шестірнею. А так — відповідальний, добрий, турботливий навіть… Таке.

І кожного вона по-своєму кохала. Якщо це можна назвати коханням. Якщо кохання взагалі буває на світі, бо ж усі мужики — відомо хто…

Повернувшись до будинку спиною, вона дихала свіжим лісовим повітрям і дивилася, як сірому пом’ятому пежо відчиняють ворота. Як він викочується, щоб ніколи не вертатися.

Ворота зачинилися.

— Придурок, — сказав один охоронець другому. — Зараз його на дорозі заметуть…

— Хай замітають, аби не тут, — мудро відповів другий.

І кинув оком на освітлений будинок, звідки долинав спів — хоч і врозбрід, але щирий і голосний.

Третій мовчки прибирав галявинку: підняв один велосипед, одніс за ріг, притулив до стіни гаража. Потім другий одніс туди ж.

Ірина знову зазирнула до холу. Аліси не було видно.

Відьмі захотілося горілки.

Вона прокралася до зали, на своє місце, і нарешті доїла солоний огірок. Потім сама собі налила чарку й вихилила; одразу стало тепліше й припинили тремтіти руки.

— Отак і спиваються, — сказав демон.

— Тобі все одно не можна, — огризнулась Ірина. — Котра година?

— Я тобі годинник чи будильник?

Ірина пошукала поглядом Алісу. Старий художник сидів зажурений, опустивши голову на руку: втомився, мабуть, за довгий день нескінченних вітань. Його родичі й друзі спілкувалися, кожний у своєму колі; подали солодке, і гості бродили залою з кавовими чашечками в руках.

«Ридає в туалеті», — подумала Ірина.

Гостьовий туалет був великим і світлим, у ньому пахло розарієм — і тютюновим димом; дві манірні пані курили на дивані й розмовляли не про мистецтво, як можна було припустити, а про хабарі в якомусь провінційному інституті. Аліси не було.

«Ридає в іншому туалеті, — подумала відьма вже з відтінком тривоги. — Ясно, що після такої сцени їй треба побути самій… Особливо, якщо вона хоч трішки кохала цього бридкого типа».

Вона побачила управителя Толька — й рішучо підійшла до нього:

— Де Аліса? Ви не бачили?

— Ні, — відповів він без подиву.

Вона взяла його за ґудзик і притягла до себе:

— Сьогодні в неї боліла голова, — довірливо шепнула у вухо. — Може бути спазм… Одним словом, знайдіть її, їй час пити ліки.

— Ви хто? — він знов оглянув її з голови до ніг, від кросівок до хвоста на маківці. — Ви її лікар?

— Я її особистий тренер, — сказала Ірина суворо. — Попросіть знайти її.

І, переконавшись, що Только справді підкликає до себе обслугу, вийшла на ґанок.

У дворі мерехтіли гірлянди. Світилися червоним вогники сигарет: ситі й п’яні гості вирвалися на свіже повітря. Ірині гостро захотілося курити.

— Алісо! — покликала вона в темряву.

— Мієлофон! — гугнявим голосом відгукнулися з групи гостей.

І кілька голосів засміялося.


* * *

Краще б у неї, як і раніше, боліла голова. Краще б вона була п’яна, з завісою перед очима, краще б думки плуталися, а ноги запліталися.

Але вона мислила дуже чітко. Історія стосунків із Вовою була освітлена, висвітлена, ніби картина на виставковому стенді. І в цій історії багато було зайвого, але було й дороге.

Тим гірше.

Аліса зупинилася перед улюбленою дідовою картиною; вона пам’ятала її змалку. Пляж, мокрий пісок, у якому, мов у дзеркалі, відбилось, як граються діти. Тоді все було просто — без усіляких сюрреалістичних пошуків, без фальшиво-пафосної каламуті.

І туди вже не повернутися, на цей мокрий пляж.

Вона тихенько вийшла через бічні двері. Постояла, дихаючи повітрям. Вови вже й сліду не було; так легко уявити, що він наснився. Що це був прекрасний на початку, потім гіркий і страшний, потім принизливий сон; на галявинці перед входом, де щойно, кілька хвилин тому, стояв пежо, запрошені піротехніки готували феєрверк. Ох, вибухне, заблискає, ох, розсиплеться вогнями…

А потім Алісин погляд наткнувся на велосипеди.


* * *

— Тут один вихід?

Охоронці дивилися на неї підозріливо.

— А що таке? — почав перший, той, що скручував Вову.

— А те, чи ви точно знаєте, що Аліса не виходила? Бо в будинку її, здається, немає.

Охоронці перезирнулися.

— Ну, є ще хвіртка, — сказав другий. — Там, ззаду, де чорний хід. До річки, раптом що, але звичайно там не ходять, звичайно до річки на машині, тому що…

Ірина перестала його слухати.

Два велосипеди були притулені до стіни гаража ще п’ятнадцять хвилин тому.

Два.

А тепер там стояв один.


* * *

І ці стежки вона теж знала змалку. Правда, при здоровому глузді вона б не вилазила на велик у довгій сукні та босоніжках на високих шпильках.

Але вона примудрилася вилізти. Підбори теліпалися в повітрі, не торкаючись педалей. Сукня маяла, оголюючи коліна; нікому було дивитись, осуджувати чи жадати, Аліса їхала крізь ніч, подекуди підсвічену ліхтарями.

Стежка влилася в путівець. За огорожами гавкали й затихали собаки — вони передавали один одному Алісу, як олімпійці — смолоскип.

Вітер в обличчя заспокоював її. Розмазував сльози. Казав, що все ще буде.


* * *

— Вона поїхала! Серед ночі! Це нормально?!

— Тихо, тихо, люди навколо, нащо здіймати паніку?

— Тому, що куди ви дивилися?! На велосипеді серед ночі! Одна!

— Вона тут знає всі стежки, — примирливо сказав перший охоронець. — Триста разів каталася. Житейська справа, захотілося дівчинці провітритись, а ми зараз Сергія пошлемо по неї на мотоциклі… Сергію!

«Охоронець Сергій її й знайде, — холонучи, подумала Ірина. — Причому, судячи з того, як мало лишилося часу до півночі — знайде десь недалеко від будинку».

— Іди до старого, — прошелестів демон. — Рахунок на секунди!

— Панове, через хвилину феєрверк! — пролунав звідкись веселий голос розпорядниці. — Через хвилину перед будинком буде влаштовано феєрверк на честь Едуарда Васильовича, прошу вас, не пропустіть це диво!

Охоронець Сергій тим часом пішов до свого мотоцикла. Він ішов повільно, замислено, флегматично. Ще хвилина — і дійде, мабуть. А ще через кілька хвилин заведе мотор.

— Ірино! Припини метатися! — демон виплив із темряви, перетинаючи їй дорогу. — Добудь десь білий халат. На кухні має бути. Шукай.

— Га?

— У білому халаті тебе допустять до старого, коли все почнеться.

— Що почнеться?!

— Ірино, — демон став перед нею, блідий, як лампа денного світла, — ти її не врятуєш. Шукай халат! Тобі треба бути біля нього, коли цей Сергій привезе… її.

Гості виходили з будинку, сміялися, курили, заповнювали двір юрбою. Народного художника поки що не було видно.

— Уже все сталося, — хрипко продовжував демон. — Або станеться через кілька секунд. Вона злетить у кювет, або її зіб’є машина, або…

— Олегу, — сказала Ірина, — ти мене можеш не пустити… Але знай, я говорю зараз дуже серйозно. Я все-таки відьма, і баба моя була відьмою. Ти матимеш своє пекло, Олегу якщо не даси мені врятувати дівчину.

— Ти її не врятуєш! — сказав він благально. — Мені теж її шкода, але ти її не…

Вони віп’ялися одне одному у вічі, як два коти за мить до бійки.

— Давай, — Олег здригнувся, наче у крижаній ванні. — Ну… спробуй.


* * *

Велосипед був розрахований на великого чоловіка. У підлітковому віці Ірині траплялося їздити й на таких — сусідських, чоловічих, із високою рамою. Але то було давно.

Ліхтарі горіли неяскраво й не скрізь. Відьма ввімкнула фару: вогник майже нічого не освітлював, проте на вологій од дощу глинистій стежці чітко виднілися сліди велосипедних шин.

Стояла ніч, глибока й свіжа, жовтнева. Пахло глицею та водою. Повільно розходилися хмари, відкриваючи для неба землю, ніби вказуючи падаючим зіркам, куди саме слід прагнути. Сопучи й крекчучи від незвичних зусиль, Ірина гнала по сліду шин на глині: велосипед здавався величезним, як буйвіл, і таким само важким.

Прокинулися собаки за чужими парканами, заходячись і вмовкаючи по черзі, ніби їх вмикало величезне реле. Ірина гнала, з жахом відчуваючи, що сил скоро не залишиться.

І, піднявшись на горбок, побачила на дорозі далеко попереду самотню велосипедну фару.


* * *

Плаття розірвалось, а сльози висохли перед самим шляхопроводом — мостом над трасою. Свіже повітря, алкоголь та анальгетик досягли нарешті рівноваги в слабкій Алісиній голові; правда, почали боліти ноги в босоніжках, а скинути взуття й крутити педалі босоніж було б зовсім божевіллям. Аліса вже колись намагалася їздити босоніж. У дитинстві… Та чому ж сьогодні так часто згадується те дитинство?

Дід навчив її їздити на велосипеді. Зразу на великому. Ніяких триколісних, ніяких підпірок і бічних коліщат. Дід просто посадив її в сідло, сказав правильні слова, підштовхнув — і вона поїхала. Так просто.

І життя своє влаштувати теж просто. По-перше, Вови немає й ніколи не було. По-друге, інших теж нема, крім мами й діда, звісно. По-третє, вона не кидатиме університет: то була примха. Вона знову ходитиме на танці, двічі на тиждень басейн, тренування, солярій; а велосипед вона покине. Або подарує комусь. Вистачить із неї велосипеда — тільки погані спогади…

— Алісо!

Вона озирнулась: о Господи. Ця дурна її наздогнала й тут; кришталевий настрій розбився, наче ваза. Втім (вона посміхнулася) на велику нас не доженуть…

Не озираючись, налягла на педалі. З розгону виїхала на місток над трасою й не одразу збагнула, звідки стільки світла.

Назустріч через горбатий місток ніби сходила зоря: це пер на швидкості сто двадцять здоровенний паркетний джип.


* * *

Багато разів потім Ірина намагалася забути цю картинку. Вона відбилася в очах, як, за давнім переказом, влипає в сітківку вбитого образ убивці.

Розігнавшись, Аліса вилетіла на міст, і в цю саму секунду джип з увімкненим дальнім світлом виринув із другого боку, наче акула-людожер. Силует дівчини на велосипеді на мить завмер — мов на сцені, у морі вогнів, у довгій сукні, на очах захопленої зали…

А потім метнувся вбік, наче його здмухнули.

Джип промчав мимо, ще більше поспішаючи, в паніці тікаючи з місця пригоди. Ірина не втрималася й полетіла в кущі разом із велосипедом. Джип зник, залишивши в повітрі їдкий запах вихлопу — ніби нервового поту вбивці.

Вона виплуталася з колючих стебел. Схопила велосипед — і кинула. Побігла до моста, підсвіченого ліхтарями з траси. От залишилося сто метрів, сорок метрів, десять…

Ось валяється на самому краєчку велосипед.

Ось долинає здалеку — звідкись із-за спини — рев мотоциклетного мотора.

Вона підійшла до огорожі й зазирнула донизу. Аліса висіла на руках — точніше, на одній руці; пальці лівої зімкнулися на залізній трубі огорожі. Пальці правої намагались учепитися за бетон, але весь час зісковзували.

По трасі, за п’ятдесят метрів під ними, проїхав самоскид. Водій вирішив, що настав час передати кермо змінникові — ввижається, що дівчата в довгих сукнях висять на мостах. Чи це манекен, новий вид реклами?

Подумки рахуючи секунди, Ірина пролізла між горизонтальними трубами огорожі й перехопила за зап’ястя праву Алісину руку. У цей самий момент над будинком народного художника Раєвського розкрилися перші квіти великого феєрверка.


* * *

— От зараза… Ну отось же… Та бачив я цей джип, навіть приблизно знаю, хто це… Ох суки, ну вони вже не викрутяться…

Так бурмотів Сергій, допомагаючи Ірині садовити дуже тиху, з розбитими ліктями й коліньми, але загалом цілу Алісу на мотоцикл.

— І зразу викликати «швидку», — суворо наказувала Ірина. — Вона в шоці, не бачиш?

— Я нормально, — хрипко відгукнулась Аліса.

— їдь!

Сергій, ревучи мотором, поспішив з місця аварії назад до будинку, де цвіли в небі сині, зелені, червоні вогні. Кілька хвилин Ірина стояла, дивлячись на них і ні про що не думаючи.

Вона сама була шокована.

— За чверть дванадцята, — прошелестів демон, з’являючись у неї за спиною.

Ірина дивилася на феєрверк.

— Ще п’ятнадцять хвилин…

Якби демонові потрібне було повітря, Ірина визначила б, що зараз він задихався.

— Це воно й було, — знову забурмотів Олег. — Воно й було… З моста на дорогу — певна смерть… Або під колесами тієї машини… Знаєш, як вони називають велосипедистів? «Хрустики»…

— Це вони тих, хто на скутерах, так називають.

Над будинком народного художника Раєвського опадав золотий дощ.

— Ірино, — тихо сказав демон, — ти як?

— Нормально.

— Ірино, ти… офігенно крута, — він дуже боявся пафосу й тому добирав підліткові дурні слівця. Теж мені демон. Знайшов, чого боятися.

Вона мовчки підняла Алісин велосипед. Колесо погнулося «вісімкою», рама була цілою; спираючись однією ногою на педаль, як на самокаті, Ірина спустилася з моста й підібрала в кущах колишній Вовин велик. Ліхтарик горів серед заростей дикої малини.

Відьма піднялася на раму чоловічого велосипеда й покотила поруч жіночий, тримаючи обидва керма двома руками.

Ніколи раніше вона так не їздила.

— Ти її врятувала, — сказав демон. — І його теж.

Відьма не відповіла.

— Знаєш, — сказав демон із такою інтонацією, ніби йому дозволили говорити після тисячі років мовчання, — я б хотів, аби ти була щаслива. Я б… якби я міг. Якби я був живий.

Собаки, що злегка отетеріли від усіх цих нічних переміщень, гавкали за парканами вже без колишньої злості.

— Дякую, — сказала Ірина, помовчавши.

Феєрверк припинився. Над будинками й лісом залягла ще чорніша, оксамитова, осіння темрява.


* * *

Вона відчула біду, вже під’їжджаючи до будинку.

У дворі нікого не було. За скляними дверима, в холі, металися тіні. Кинувши велосипеди, Ірина вибігла на ґанок.

Центром загальної уваги, як і досі, був іменинник. Народний художник Раєвський стояв біля стола, й ані тіні колишньої добродушності не було на його жовтому лиці:

— Творчий шлях?! В очі плювати… Медом мазати… Суки… Та в сраку такий творчий шлях! Це ж гноїще… Ці мої…

Він із силою жбурнув баночку з хріном, і буряково-рожева ляпка забарвила алегоричну картину на стіні.

— Геній… народний художник… ви ж із мене випили, тварюки солодкоголосі… я ж здохнути хочу, на це дивлячись… Та западіться ви!

І він перекинув стіл, і недоїдені тістечка застрибали по паркету.

До художника вже підбирався з улесливою усмішкою управитель Только:

— Едуарде Васильовичу, ви так утомилися… Це нервовий зрив… Просто відпочити, і все буде…

— Щезни!

І народний художник підхопив найближчий стілець; той був важким, однак і Едуард Васильович здавався в цей момент могутнім, як Голіаф. Він відвів снаряд назад, ніби збираючись метнути в Толька, і той відсахнувся, а гостей, що стояли поруч, наче вітром звіяло.

Поважна стара в бузковому намисті стояла, звівши очі догори, всім своїм виглядом виражаючи шляхетне обурення. Дама з діамантами схлипувала. Молодик у незграбному смокінгу, присівши за стіл, мов кулеметник, знімав художника мобільним телефоном.

— Та хай воно все западеться, — скрушно сказав Раєвський, сліпо шукаючи очима в купі подарунків і вітальних адрес. — Дохле… смердить. Думав, один раз…

Він із силою гепнув стільцем об купу подарунків — полетіли скалки та пелюстки.

— Стара я хвойда! — слізно вигукнув художник. — Такий талант просрати!

Він розвернувся й пішов геть, і гості, і втеклі офіціанти розступалися перед ним, сахалися, ховалися одне одному за спини. Якась жінка квапливо почала відтирати хрін з алегоричної картини.

Люди заговорили всі разом. Аж ніяк не всі здалися засмученими: більшість уже уявляла, як воно буде — описувати все це в блозі, розповідати друзям, і як здивуються глядачі, і як буде слухачам по той бік студійного мікрофона. Багатий, знаменитий, усе в нього є — і диви! Так і сказав — «просрати»? Та чесне слово!

Ірина вискочила до холу. Аліса сиділа в кріслі, ледь жива, біля неї клопоталася дівчина-медсестра в білому халаті (все-таки комусь знадобився білий халат). Ірина мовчки пораділа, що онучка не була свідком огидної сцени. Доля хоч цього позбавила дівчину; відьма здалеку всміхнулась Алісі, яка здавалася дуже сонною: кінська доза заспокійливого на тлі алкоголю. Нехай поспить, уранці й голова мудріша. Такі дні називають другим народженням — вона вижила, й доживе тепер до старості, і відзначить дев’яносторіччя в колі родичів і друзів…

— За п’ять, — прошепотів їй на вухо демон.

Ірина повернула голову:

— Що?!

— За п’ять дванадцята. Де він?


* * *

Народний художник віддалявся стрімко. Збіг сходами з гладенькими дерев’яними східцями, із кованим поруччям; Ірина встигла помітити за фігурними ґратами — уже на самій горі — його м’які шкіряні туфлі.

Тут усе було м’яко, гладенько, бездоганно: дерев’яні поверхні, шкіра, сталь, матове світло. Тут закінчувалася гостьова частина будинку й починалася приватна, але в момент загальної метушні та розгубленості нікому було зупинити відьму, яка побігла слідом.

— Едуарде Васильовичу!

Він навіть не озирнувся. Прискорив крок, повернув у коридор за масивними дубовими дверима.

— Едуарде Васильовичу, вас кличе Аліса!

Ірина розраховувала, що внуччине ім’я виявиться ключем до його уваги. Та навряд чи народний художник узагалі її чув.

— Едуарде Васильовичу?!

Зачинилися двері. Ірина навалилася на ручку й спізнилася на частку секунди — в масиві суцільного дерева прокрутився ключ, клацнув сталевий язичок.

— Едуарде Васильовичу, Алісі погано, ви чуєте? Вона вас кличе! Вона потрапила в аварію, ви чуєте?

Тиша. Швидкі важкі кроки.

— На допомогу! — відчайдушно закричала відьма.

У глибині великого будинку вдарив годинник. Старовинний, антикварний, гучний, такий відбивав північ для Попелюшки.

— Допоможіть!

Вона кинулася сходами вниз. Якась дівчина у фартушку не стала її слухати — втекла.

— Допоможіть! Двері!

Ніхто не розумів. Усі дивились, як на божевільну; єдиним, хто відреагував одразу й правильно, був той-таки Только, але до цього моменту замовкли годинники, що били по всьому будинку.

Ламати дубові двері було довго й важко, але в кімнаті обслуги знайшовся дублікат ключа. Ірину відіпхнули, відтіснили, притисли до стіни чиїмось ліктем, і все, що вона встигла побачити — ноги в м’яких шкіряних туфлях, що нерухомо висять у повітрі.

Втім, вона не хотіла бачити більше.


* * *

— …Я помилився. Це моя помилка.

Ніч була прохолодною. Ірина йшла вздовж шосе, а від світла фар металася на узбіччі майже кілометрова тінь.

— Я помилився… А може, мене змусили помилитися. Може, просто настав мій час.

— Хто? — Ірина чітко переставляла ноги. — Хто змусив?

Демон не відповів.

Вона зупинилася, підвела руку; ще одна машина пролетіла, не спинившись. Ірина рушила далі. Напевно, можна було викликати з мобільника таксі. Але тоді доведеться називати адресу; тоді доведеться повертатися додому, заново входити в буденність і зізнаватися собі, що нічого не привиділось. Усе так і було: рожева ляпка, гострий запах хрону, ноги в м’яких шкіряних туфлях. «Але ж я знала, що він захоче себе вбити, проте не завадила йому…»

Аліса тепер спала й нічого не знала. їй скажуть завтра, та й то не відразу; чи буде винуватити внучка себе у смерті діда? Ні: такі, як Аліса, не дуже схильні себе картати.

Вона не свята. Мабуть, вона не дуже добра дівчина. Але жива.

— То що, Олегу? Що тепер буде?

— Похорон.

— Розумію. А з тобою? Зі мною?

— Зараза ти, Ірино, — сказав демон, ніби повторюючи завчений технічний опис. — Тільки про себе й думаєш.

Вона йшла, запхнувши руки в кишені куртки й насунувши на лоба каптур. У пришляхових кущах і парканах їй ввижалися сплетені шестірні, що позначають закони долі. Чому можна запобігти? Чому не можна?

«Якби я не гасала цілий день за Алісою, а втерлася б у довіру до старого. Якби я вчасно зрозуміла. Напевно, був спосіб його втримати, як я втримала тих, інших».

— Ми врятували Катю, Митю й Антона, — сказала вона вголос. — І Алісу теж урятували. Вона б не вижила без нас.

— Чи став би світ гіршим без Каті, Миті й Антона? — глухо відгукнувся демон. — Та й без Аліси, якщо чесно?

— А без тебе?

Відьма зразу пошкодувала про сказане. Клятий язик.

— Без мене він став кращим, — повільно відгукнувся демон.

— Особливо для твоєї вдови. І дітей. Вони просто щасливі.

— Забудуть, — його голос заскреготав консервною кришкою. — І правильно зроблять.

Ірина зупинилася. Демон, у своєму сірому костюмі, з блідим, як перлова пудра, довгастим лицем завис перед нею, ледь торкаючись ногами узбіччя.

— Мені здається — чи ти став якимось… зовсім прозорим?

— Мій час спливає, — сказав він з відразою. — На світанку — з речами на вихід… добре, без речей. Нафіга мені речі в пеклі?

— А я?

— А тебе я за правилами повинен… прибрати. Як відпрацьований інструмент. Ти забагато знаєш.

— За якими правилами?!

— Дорожнього руху, — сказав демон зло. — Техніки безпеки при роботі з лобзиком!

Повз них мчали машини.

— Ну, тоді прибирай, — дуже спокійно сказала Ірина. — Якщо за правилами треба — що ж… прибирай, можна прямо зараз.

Демон мовчав.

«Навіть істерики не можу здійняти, — подумала відьма з утомленим подивом. — Добре було б зараз розкричатися, з матюками, з кулаками — місце гарне, чисте поле, ніч. Не прибіжить юрба — знімати на мобільний. Викладати в мережу. Може, заридати?»

На небі горіли зірки. При світлі фар тьмянішали, в короткій темряві знову розгорялися. Демон мовчав.

— Чого чекаємо, Олегу? Світанку? Як Русалонька?

Ірина й сама не могла зрозуміти, чому давня казка, забута ще в її бурхливому підлітковому віці, раптом згадалася, та ще й так яскраво.

Демон мовчав.

— Ну! — крикнула вона надсадно. — Прибирай свій відпрацьований інструмент!

— Я пожартував, — сказав він глухо.

— Що?!

— Чого ти розкричалася? Нема… таких правил, — він ледь затнувся, ніби долаючи перешкоду. — Твоя правда.

Проскочили зелені «Жигулі». Машинка різко загальмувала попереду на узбіччі і, ввімкнувши білі фари заднього ходу, позадкувала до Ірини.

Відчинили дверцята.

— Їхати будемо? — весело запитав молодий чорнявий хлопець. — Куди?

— Південне Чертаново, — раптом сказав демон.

— Що?

— Академіка Янгеля, — вигляд у нього був такий буденний, ніби він і не мертвий. — Їдьмо.


* * *

О третій ночі дзвінок у дверях лунає особливо голосно. Але за цими дверима не спали — так, дрімали впівока.

— Хто там?

У голосі зрозуміла тривога. І, якщо Ірині не почулося — надія.

— Алевтина, — сказав демон, — Ігорівна.

— Алевтино Ігорівно, — промовила відьма, радіючи, що в імені так багато жалібного звука «і». — Це Ірина… відьма. Ви були в мене сьогодні вранці.

Потемнів отвір вічка.

— Як ви дізналися, де я живу? — у голосі страх. — Я міліцію викличу просто зараз, у нас віддок поруч!

— Алевтино Ігорівно, не треба міліцію. Я можу… розповісти вам, що сталося з Олегом.


* * *

З дитячої визирнули відразу два невеликих личка. Хлопчики були майже однаковими на зріст і не дуже схожими один на одного: перший — викапаний батько. Другий — копія мами.

— Хто там?

— Ніхто. Ану спати!

— Ма, хтось прийшов?

Олег стояв зовсім поруч, прихилившись плечем до стіни. Ірина не бачила зараз його обличчя й не хотіла бачити.

— Спати, я кажу! Це… сусідка, ви спіть, це вас не стосується.

Алевтина щільно зачинила двері дитячої. На ній був шовковий халат, накинутий на нічну сорочку; відьма пройшла за нею до кухні й сіла на поданий стілець.

Олег лишився стояти у дверях.

— Недобре, якщо ви мене обдурите, — глухо сказала вдова.

— Я не обдурю, — Ірина переплела пальці. — Олег, він, одним словом…

Вона замовкла.

Секунду тому ця жінка ще могла сподіватися: збожеволів, викрадений, утік…

— Я знала, — дуже спокійно сказала вдова.

— Двадцять сьомого березня, — прошепотів Олег. — Двадцять сьомого березня минулого року…


* * *

Двадцять сьомого березня сніг ще лежав у лісі, але ця річка, зігріта промисловими стоками, вже рухалася, текла в чорних підталинах берегів, поринала під лід і знову вибивалася на волю.

Він зупинився на залізному містку, зведеному тут ще до розпаду СРСР. Не дивно, що поруччя проіржавіло й відвалилося.

Він волів би проковтнути цю жменю таблеток удома в ліжку, але не хотів, щоб його там знайшли. Особливо, щоб знайшли діти.

Тому він з’їв усі, стоячи на тонкому містку над чорною крижаною річкою. І запив горілкою з пляшки. Постояв і ще кілька хвилин, а потім плавно, дуже м’яко полетів униз. І не відчув холоду — взагалі нічого.

Ірина здригнулася, уявивши собі цю картину. Жінка сиділа навпроти, дивлячись широко розплющеними почервонілими очима:

— Але навіщо? Навіщо?!

— В останню мить, — швидко сказала Ірина, — він пошкодував. Він дуже хотів би все повернути, але було пізно…

Вона благально глянула на Олега — щоб переконати його не опиратися ласкавій брехні.

— Пошкодував? — Олег подумав, ворушачи губами, ніби повторюючи про себе віршовані рядки. — Так.

— Навіщо? — повторила жінка, чомусь стискаючи в руках синю чашку.

— Нервовий зрив, — ще швидше сказала відьма. — У нього просто було потьмарення… розум потьмарився. Він би ніколи такого не зробив при здоровому глузді. Він дуже любив… родину, дітей. Він був сильним чоловіком, він би ніколи такого не зробив, це хвороба, от.

— Скажи, нехай знайдуть мене й поховають, — сухо й буденно звелів Олег.

— Він хоче, — почала Ірина, — щоб його знайшли й поховали.

Жінка нарешті знайшла в собі сили розплакатися.

— Усе, годі, ходімо, — ще сухіше звелів Олег. — Більше ні слова.

— Чому ти відразу мені не сказала? — заговорила крізь сльози Алевтина Ігорівна. — Ще вранці?

— Іще він просить пробачення, — зненацька для себе вистрелила Ірина, дивлячись просто в сіро-сталеві очі демона. — Він винен перед вами. Перед хлопчиками. Він просить пробачення.

Її ноги сіпнулися самі собою; вона підвелася так різко, що стілець гепнувся на підлогу — наче маріонетка, яку сильно й невміло смикнули за ниточки. Похитуючись, рушила до виходу: ноги йшли, а руки чіплялися за одвірки.

— Я теж перед ним винна, — тихо сказала жінка за її спиною.

Ірина ледь не впала — демон припинив тягти її, як ляльку, і знадобилася частка секунди, щоб перемкнутися на власну нервову систему.

— Винна, що там казати, — уже не плачучи, сказала жінка, дивлячись перед собою, бачачи щось особливе. — Виходила за нього — така дурна була, прости Господи. Набралася розуму, звісно, але дорогою ціною… Тому хай він мені пробачить. Якщо почує. А я йому пробачаю з легким серцем… І земля йому пухом.


* * *

О сьомій ранку відьма була на Лужковому мосту, де в ранкових сутінках випиналися «древа кохання», залізні конструкції з тисячами замкнених замків — великих і маленьких, кольорових і сірих, з іменами молодят. Тисячі ключів, гадалося, спочивали на дні під цим самим мостом, і водолаз із магнітом міг би чудово тут розважитися.

«Древо кохання», а не «древо шлюбу». Імена, дати, кумедні сердечка; бажання скувати й прикувати, замок як символ неволі й безпеки. Замок на чавунному поясі вірності. «І чому мене тягне на міст, — думала Ірина. — Міст між двох берегів: як ти, бетонна конструкціє, з’єднуєш твердінь із твердінню, так і моя доля нехай з’єднує любов і свободу в одному флаконі… Тьху, зникли, це професійне, треба буде використати в майбутньому… якщо в мене є майбутнє, а не тільки минуле, якщо це не міст посеред Стіксу, хоча які на Стіксі мости».

Демон плентався поруч, повторюючи кожний її крок, і незрозуміло, хто був чиєю тінню. Діставшись до середини моста, відьма зупинилася біля поруччя, дивлячись на фонтани.

— Насправді я був їй не потрібний, — сказав Олег.

— Вона тобі пробачила.

— У неї був коханець. Заможна пристойна людина. І дітям подобався. Усе складалося. А мене не кидала тільки з жалю. Був би здоровий — давно б пішла.

— Олегу, вона тебе кохала.

— Жаліла, — вперто повторив демон. — Вона й себе жаліла, і собою пишалася: така героїня, хворого чоловіка не кидає, хоч давно й не любить. Приносить велике кохання у жертву смиренності й чесноти. Тепер вона молодець, а я…

— Олегу, як тобі не соромно?

— А хто сказав, що не соромно? — запитав він із викликом.

Ірина згадала, як кілька місяців тому, під час їхньої першої зустрічі, він страшно кричав їй в лице: «Що ти знаєш про самогубців? Коли нічого не прив’язує до життя, лише біль, тільки й чекаєш, щоб це швидше скінчилося!»

— З таким діагнозом мені все одно лишалося недовго, — сказав він, ніби прочитавши її думки.

— Ти цього не можеш знати. І це не наше діло, скільки нам лишилося.

— Ти теж суддя, так?

— А я схожа на суддю? — вона осміхнулася.

Він стояв дуже близько. Дивився гарячково. А навколо світлішало з кожною секундою.

— Дякую, — сказав він металево-дзвінко, ніби в горлі зламалася залізна шпиця. — Ти їй усе правильно сказала. І ти все правильно зробила, відьмо. Дуже тобі… дякую.

Довкола світлішало й світало.

Якби він був людиною, вона запросто поклала б йому руки на плечі. Сестринським таким, безневинним рухом. І потім, щоб закріпити успіх, підвелася б навшпиньки й понюхала кутик його рота. А потім і поцілувала; жоден із її мужиків не будив у душі ніжності. Пристрасть — так, страх — скільки завгодно, а ніжність — не судилося.

Вона стала навшпиньки.

Її долоні ковзнули, проходячи крізь Олега, як крізь голограму; Ірину облило крижаним душем. Він відсахнувся із запізненням — він хотів і мав би відсунутися раніше, щоб не допустити її рук до себе. Але от — забарився. Піддався.

Вони мовчали довгих п’ять хвилин, а довкола світало неминуче й потужно, як злітає на стовпі полум’я ракета.

— Як мені шкода, якби ти знала, — сказав демон. — Як мені жаль.

— За правилами, — заговорила вона голосніше й веселіше, ніж це було б природно, — ти ж спокутував. Ти їх урятував, трьох, чотирьох навіть, якщо врахувати Алісу.

— Немає таких правил.

— Як це немає? Я сто разів бачила в кіно. Привид виконує свою місію й заспокоюється…

— У пеклі.

— Ну чому обов’язково в пеклі? Навіщо тоді все це було, га?

— Не знаю, — зізнався демон. — Художника я не врятував.

— Бо тобі повідомили неправильні дані! Зажадай, щоб тобі дали нове завдання, з правильною інформацією…

— …Напиши скаргу…

— Ну й поскаржся! Хто там у вас найголовніший демон?

Він усміхнувся — вперше, відколи Ірина його знала. А потім раптом засміявся — дуже тихо, не дуже весело, але це був людський теплий сміх.

— Ірино, ти чудова.

— Ну, я відьма без вищої освіти… Але хіба неправда?

— Правда-правда, авжеж.

Він припинив сміятися. Потягнувся до неї, але, схаменувшись, зупинив руку на півдорозі:

— Ірино, йди, га?

— Як — іди?

— Зараз сонце зійде…

— Олегу!

— Іди, будь ласка. Я не знаю, що зі мною буде, я хочу, щоб ти пішла!

— Утекти, — сказала вона докірливо. — Щоб когось від чогось уберегти. От мужики, знов на ті самі граблі.

І всміхнулася найвідчайдушнішою зі своїх усмішок.


* * *

Рівно о сьомій тридцять дев’ять сонячний диск виринув з-за обрію, і першими його появу помітили дахи на заході.

Ірина й Олег трималися за поруччя моста — їхні руки були поряд, і можна було повірити, що вони дотикаються.

Відьма примружилась, коли сонячний промінь ударив їй у вічі. І міцніше стиснула поруччя; сонце піднімалося вище. Блищали струмені фонтанів. їхали по набережній машини. Олег дихав ротом, так, ніби був живий, і дивився на небо, наче сподіваючись злетіти.

Сонце зійшло — а він ще був поруч, був тут.

— Тобі вибачили, — прошепотіла Ірина.

На секунду їй повірилось, що, як Піноккіо став справжнім, так і Олег тепер стане живим. Вона була готова до того, що його зараз закрутить, із пальців ударять промені, а перетвориться він на принца чи на потвору — значення не має…

— …Там для мене горить во-огонь, як вічний зна-ак забутих і-сти-ин!

Сміючись і виспівуючи тонкими дівочими голосами, від Болотної площі насувалася юрба підлітків після весело проведеної ночі. Ірина відвернулася тільки на хвилину — а коли подивилася знову, його вже не було.

— Олег?!

Її рука стискала поруччя — самотня й біла, навіть, здається, синя від ранкового холоду.

— Олегу!

Усе, що відбулося за ці місяці, враз стало схоже на вигадку чи марення.

Світанок змінився ранком, як у почесній варті. Тяглися катери по воді, під’їжджали нескінченні весільні процесії, замикалися замки на залізних гілках і летіли на дно ключі, уособлюючи чиюсь волю. На жінку, що стояла біля поруччя, ніхто не звертав уваги.

Хіба мало в місті божевільних.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги