Одержима

ІСТОРІЯ ТРЕТЯ Післязавтра

— Розумієш, дорогенька, приворот — сильнодіючий засіб, я його застосовую, коли вже ніщо не допомагає. А у твоїй справі радше, відворот треба дати розлучниці.

— Сім років із чоловіком прожили — він убік навіть не дивився!

— І не буде… Це вона його привернула, знаємо як. Такі речі потім назад повертаються, їй же на голову. Горем. А поки що ми зробимо відворот — мужик сам повернеться… А сама не хочеш наліво сходити, щоб йому, зрадникові, стало соромно?

— Ні, ні!

— Усе одно проведемо обряд жіночої привабливості, воно й само по собі непогано. І для здоров’я, до речі, корисно…

За вікном стояла неприродна для вересня спека. З ранку до ночі світило сонце, зате у відьминій кімнаті було прохолодно, наче в льоху. Аромат пахощів стелився в кондиційованому повітрі.

— Обряд жіночої привабливості я сама намагалася робити, — зізналася клієнтка. — За книжками…

Ірина докірливо сплеснула руками:

— Ну як же так можна! От зуби ти собі сама свердлитимеш? Чи стрижку модельну сама собі — зробиш?

— Ні, — клієнтка почервоніла. — Я так, знаєте, опівночі сіла перед дзеркалом, дві свічки поставила й прочитала замовляння: «Сидить дівчина-краса біля лютого пса, вранці випадуть роси, гарна я, гарні коси». Відтоді здоров’я в мене ніякого й краси теж поменшало…

— От наробите казна-чого, а майстер потім мусить морочитися з вашою творчістю, — Ірина зітхнула. — Добре. Добудь мені фото розлучниці, фото чоловіка і якусь його річ — гребінець, хустинку, краватку…

— А допоможе? — несміливо кліпнула клієнтка.

— Досвід роботи — п’ятнадцять років, — суворо сказала Ірина. — Ліцензія, — кивнула на стіну, де висіла грамота з печаткою. — Ніхто досі не нарікав. Почитай хоч би відгуки на сайті.

Справи йшли, як у давні добрі часи: на порозі бабиного літа чоловіки легко піддавалися привороту, юні діви хотіли заміж, і всім без винятку були потрібні гроші. Ірині, яка з появою демона зазнала фінансових втрат, доводилося тепер працювати, як волові, і братися за все поспіль: одвороти, замовляння, талісмани, а заразом депресії, неврози, жадібність та людські лінощі. Вона почувалася навперемінки то асенізатором, то ескулапом; провівши клієнтку, вона відсунула штору й стала біля вікна — у хустині, як працювала, і в довгій білій хламиді.

Пишна, ледь пожовкла липа затуляла її від цікавих очей. У просвіті між листям Ірина бачила, або могла вгадати, зелений двір і гамірну вулицю в прогалині між будинками. Людей можна було впізнати за голосами: чоловік говорив по мобільному, пенсіонерки базікали на лавочці, дошкільнята верещали, ганяючись одне за одним. Дівчинка, що прогулювала школу, з гуркотом прокотилася на роликах, мов легкий танк.

— У цьому мурашнику, — подумала Ірина вголос, — щодня хтось народжується і вмирає. Десятками, сотнями.

— Ага, — погодилася Віка, міняючи пахощі на підставках.

— А якщо знати заздалегідь, що станеться?

Віка здивовано повела на неї оком.

— Урятувати людину, — вагомо продовжувала Ірина. — Ти кого-небудь рятувала?

— Я ж не відьма, — смиренно визнала Віка.

— Я не про те, — Ірина всміхнулася. — Уяви, що ти знаєш. І все змінюєш. Вони залишаються живими.

— Хто?

— Усі.

— Це ненадовго, — сказала мудра Віка. — Ніхто не безсмертний… До речі, я тобі твій фотоапарат привезла, дуже дякую. І я там фотки не вбивала — глянь.

Торік узимку Ірина купила собі фотокамеру — непогану цифрову «мильницю», але після того майже нічого не знімала. Зате Віці, яка сама ростила дочку, раз у раз треба було закарбувати то Дашине шкільне свято, то пікнік, то Дашу на пляжі, то Дашу з друзями в зоопарку. Щоразу вона просила камеру в Ірини й щоразу з вдячністю повертала.

Фотоапарат лежав на кухонному столі. Віка вперто не «вбивала» свої знімки — ніби комусь, крім матері й дочки, могли бути цікаві всі ці сімейні сцени.

— Дуже мило, — сказала Ірина, не дивлячись. Навмання перегорнула на екрані кілька фотографій — як зазвичай, Даша в різних варіантах: багаття, шашлики, тьмяні дурнуваті знімки, як буває, коли випадково натискаєш на спуск…

— Не стирай, — тихо сказали в Ірини за спиною. — Нізащо не викидай із карти.

Ірина обернулася. Демон стояв біля стола; ледь не зачепивши його, увійшла на кухню Віка з пакетом паперового сміття:

— Правда, Дашуня стала на мене схожою? Ох, я в школі була гарненька… Ти чого? Щось не так із камерою?

— Та все чудово, — пробурмотіла Ірина, тупо дивлячись на випадковий кадр: очевидно, він був зроблений у метро, темний, розмитий, чиїсь штани й черевики, чиясь сумка, хтось сидить навпроти з книжкою…

— У малої телефон геть розвалюється, треба новий, — довірливо заговорила Віка. — Вона хоче ай-фон. Часи, гадство. Дорогувато виходить, та я й боюся: свиснуть, відберуть. Як гадаєш?

Ірина дочекалась, доки вона відвернеться, і скорчила демонові гримасу, яка мала означати: і як я з тобою розмовлятиму при сторонніх?!

— Сумувала? — з сумирною усмішкою поцікавився демон.

Ірина закотила очі до стелі. Цієї миті Віка підвела голову:

— Як гадаєш, може, мені колишньому підкинути цю… Що з тобою?

Ірина поспіхом зобразила гімнастику для очей: угору-вниз, праворуч-ліворуч…

— Вікусю, обідати будемо?

— Є пиріг із вишнею. Розморозити?

— Давай.

З фотоапаратом у руках Ірина пішла до кімнати, зачинила двері й притулилася до них спиною:

— Що? Знову?!

— Гірше, — демон зчепив довгі долоні.

— У мене клієнтка, — згаслим голосом сказала Ірина.

— У тебе проблема, — демон здавався пригніченим. — Серйозна.

Він замовк.

— Що? — прошепотіла Ірина.

— Хлопчик. Років шістнадцяти чи сімнадцяти. Школяр.

Двері за Іриною спиною сіпнулися, намагаючись відчинитися.

— Іринко, — здивувалася Віка, — ти що, замкнулася?

— Ні, — Ірина поспіхом одійшла від дверей. — Вибач, Вікусю, мені треба терміново… зателефонувати.

Вона вийняла мобільний телефон і пішла до вікна, вдаючи, ніби набирає номер. Демон зупинився за три кроки.

— Алло, — сказала Ірина в порожню слухавку й одразу ж зрозуміла, як важко бути артистом на сцені. — Так… Ти мені телефонував?

— Та телефонував, — демонів голос був сповнений сарказму.

— І… що?

— Хлопчик помре післязавтра. О пів на дванадцяту ночі.

— Ну, час є, — вона зітхнула з полегшенням. — Це така рідкість, коли є час…

Ірина очікувально замовкла. Демон чогось чекав.

— Е-е-е, — сказала Ірина в слухавку. — Що ще про нього? Ім’я, телефон, якась інформація?

— Він у тебе на фото.

— Де?!

— У камері. Ти щойно на нього дивилася.

— Та де ж?

Вона глянула скоса на Віку. Та явно неохоче забралася на кухню. Відьма знову відкрила у віконці камери випадковий знімок; хлопця навпроти майже не було видно: у кадр потрапило тільки вухо й плече, та ще книжка з картинкою на обкладинці, з яскравими буквами: «Террі Пратчет»…

— Дізнайся, де й коли вона знімала, — наказав демон.

Ірина визирнула в кухню:

— Вікусю, знімки — супер… А це що таке?

Віка глянула через плече:

— А, це я в метро перевіряла лаштування, випадково клацнула… Убий його.

Ірина здригнулася від буденного «вбий». Віка здивувалася:

— Що з тобою?

— Нічого. А коли ти це… клацнула?

— Сьогодні… Вранці, годині о восьмій.

— Станція? — тривожно втрутився демон.

— На якій станції, не пам’ятаєш?

— Ні, звісно, — Віка здивувалася ще дужче. — А навіщо тобі?

— Ну хоч яка гілка?

— Жовтогаряча.

— З центру чи в центр?

— У центр… думаю, десь у районі Нових Черьомушок.

— Дякую, — упалим голосом сказала Ірина.

Повернулася до кімнати. Сіла за стіл, поклала перед собою фотоапарат із темним розмитим знімком.

— Це все, — тихо сказав демон.

— Що значить — усе?

— Усе про нього.

— Нереально, — сказала Ірина, бліднучи. — Фотографія?

— Перед тобою.

— Але це ж несерйозно!

Двері відчинили. Ірина схопила мобільний, розігруючи телефонну розмову:

— Ти розумієш, що це безнадійно?

Віка ввійшла до кімнат зі шваброю.

— Що з ним хоч станеться? — прошепотіла Ірина, повертаючись до неї спиною.

— Він укоротив… тобто вкоротить собі віку.

— Як?

— З пістолета.

— Що?!

— Ствол… — демон затнувся. — Вогнепальна зброя.

Ірина заплющила очі:

— І що тепер?

Демон мовчав. Ірина подивилася на нього підозріливо; демон мовчав, на лиці його був вираз, якого Ірина не могла зрозуміти.

— Що тепер? — повторила вона з натиском; у поле її зору втерлася цікава Віка.

Ірина квапливо натисла відбій — поки Віка не помітила, що розмова фальшива.

— З ким це ти? — відразу запитала Віка.

— З Олегом, — зізналась Ірина.

Вічина цікавість скочила кроликом:

— З яким? Тобто… ти вибач, не моє діло, звісно. Якісь проблеми?

— Ти коли-небудь читала Террі Пратчета? — дивлячись повз неї, очужіло запитала Ірина.

— Кого?!

— Уперше чую, — зізналась Аліна.

Вони стояли в коридорі школи, біля вікна; крізь двері сусіднього класу чувся вереск і дзвінке матюччя п’ятикласників, які чекали початку ботаніки.

— Террі Пратчет, — Антон вийняв книжку. — Класно і… дуже смішно.

— Комедія?

— Ну, не зовсім… але смішно.

— Картинка прикольна, — вона мигцем зиркнула на книжку в його руках. У неї були дивні очі — вони неначе весь час сміялись, і незрозуміло було, жартує вона чи говорить серйозно. Мала терпкі парфуми, радше жіночі, ніж дівочі. Антонові страшенно хотілося доторкнутися до її підборіддя, вкритого ледь помітним пушком. До глузливого кутика рота.

— А хочеш… дам почитати? — Антон обімлів од власної сміливості.

Аліна дивилася на нього, примруживши очі.

— Бери, — він подав їй книжку, заздалегідь обмираючи в передчутті відмови.

Вона, подумавши, взяла книжку до рук:

— У мене, взагалі, часу читати зараз… не дуже. Предки заганяли по репетиторах.

— То не поспішай! Тримай, скільки треба!

Вона завагалася.

— Дякую.

І засунула його книжку в сумку з підручниками, у сумку, пропахлу її парфумами, поруч зі своїми підручниками, косметичкою, поруч зі своїм гребінцем! Антон відчув, наче частина його перейшла до дівчинки — і була прийнята з вдячністю.

— Дуже смішна, — він усміхався до вух і розумів, що це непристойно.

— Не думала, Нечай, що ти можеш бути таким позитивненьким, — вона розглядала його з цікавістю. — Слухай, а що ти робиш у суботу?

— Я?

— Це я до того, що збирається гарна туса в гарному місці. Можу сказати, щоб тебе покликали.

— Ні, — Антон раптом злякався. — Мене в суботу… не буде в місті.

— Дача?

— Ага, — Антон зрадів.

Пролунав дзвінок. Антон підхопив портфель, зробив крок коридором, питально озирнувся на Аліну.

— Ну й не поїхав би, — вона всміхнулася з відтінком співчуття. — Сказав би родакам, хай самі копають.

— Ну… я…

На всьому поверсі зачинялися двері; тільки одні, за двадцять метрів, були відчинені: їх притримував ногою Алінин однокласник Піня з одинадцятого «Б».

— Усе-таки подумай, — сказала Аліна. — Туса буде приємна, чужих не кличемо… Але про тебе можу домовитися.

І розправила плечі, від чого її груди піднялись, наче бушприт маленького й гордого корабля.

У кінці коридору з’явилася літня пані з журналом напереваги:

— Дзвінок був хвилину тому! Поглухли обоє?

Аліна всміхнулася Антонові, кивнула й неквапливо пішла на свою геометрію. Її однокласник Піня галантно пропустив даму вперед. Без жодного виразу на лиці глянув повз Антона, зачинив за собою двері.

Антон постояв ще секунду. Потім нервово поправив окуляри і, мов заєць, метнувся сходами нагору.

Віка ходила по офісу, раз у раз сплескуючи руками, ніби збиралася полетіти:

— То що ж сталося, Іринко? Хто він такий, цей Олег? Ми ж не так усе планували!

— Вибач, — вона швидко перевдягалася в кімнаті з черепом, замість довгої сукні натягуючи джинси й блузку. — Потойбічні сили дали мені зрозуміти, що сьогодні роботи більше не буде.

— А завтра? Клієнти на завтра, ми ж не можемо їх скасовувати!

— Завтра? — Ірина, ніби ненароком, глянула на демона. — Я проконсультуюся з духами.

— Заразом скажи їм, що завтра в тебе два прийоми з приворотом, і ще замовляння на подружню вірність! І ще скажи своїм духам — якщо цих клієнток завтра не прийняти, вони підуть до конкурентів!

— Проблеми пропоную розв’язувати в міру їх появи, — Ірина широко всміхнулася. — До зустрічі, Вікусю.

У чоловічій роздягальні, де пахло гумою й шкарпетками, зненацька стало дуже тісно. Антон безнадійно подивився праворуч, ліворуч; осоружний тягар у животі й слабкість у колінах заважали зосередитися. Тепер він зрозумів, чому хлопці з його класу не поспішали заходити до роздягальні — чогось чекали ззовні, пили воду, вдавали, що зайняті.

Зрадники.

У роздягальні зібралися пацани з «Б» класу. Душ п’ять Пініних дружків оточили жертву, інші, не такі бойові, сиділи на лавках попід стінами, неквапливо перевзуваючись.

Піня дивився, примружившись, склавши руки на грудях, ніби ні до чого не причетний. Учителі обожнювали Піню і вважали інтелектуалом; на загальношкільних зборах математичка говорила, ледь не захлинаючись: «Одинадцятий «Б» — такий сильний клас! Такий дружний, згуртований клас! У хлопців такі гідні лідери!»

— Ти що їй дав? — губи гідного лідера ледь ворушилися.

— Книжку, — сказав Антон, намагаючись змусити себе розлютитися, але не відчуваючи нічого, крім страху й сорому. — А що?

— Яку книжку?

— Террі Пратчета, — Антонові не треба було відповідати, але він не зміг вчасно зупинитися.

— Ідіот, — Піня легенько сплюнув йому на лацкан. — Ти б іще Паоло Коельйо їй притяг.

— А що?!

Піня підловив його на русі й блискавично схопив за ніс, наче лещатами. Антон спробував відірвати від себе його руку — дуже тверду, впевнену, м’язисту; пальці на носі стислися сильніше. Антон засмикався: принизливо й дуже боляче.

— Запхни свої книжки собі в сраку, — сказав Піня. — Ще раз підкотишся до Аліни — яйця відірву. Ясно тобі, очкарику?

— Очкарик, — сказав демон. — Це особлива прикмета.

Ірина сиділа перед монітором, на якому була виведена темна фотографія. Зараз, при ретельному вивченні, чітко видно було дужку окулярів за вухом.

— У принципі, є фрагмент обличчя, — бурмотів демон. — Я міг би його впізнати… Напевно. Лоб звичайний. Прямий. Вилиці.. нормальні. Ану, візьми олівець!

Вона зіпсувала один аркуш, згодом другий, потім третій. Звідусіль витріщалися невиразні пики, схожі в одночас на фотороботи «їх розшукує міліція» та на дитячі малюнки «мій любий тато». На кожному аркуші містилося по п’ять-шість таких пик, і жодна не вгодила демонові:

— Не так. Уяви: перенісся тонке, очі доволі маленькі…

— Не показуй на собі, — в’їдливо зауважила Ірина.

— Ти малюй! Уявляй!

— Та що я можу уявити?!

Вона намалювала окатого всміхненого хлопчика.

— Ти знущаєшся? — тихо спитав демон.

— Олегу, — Ірина зітхнула, — ти хоч сам розумієш, у що мене втягнув?

Демон зціпив зуби.

— Ні імені, ні нормального фото, жодного знайомого, жодного зв’язку, — проникливо почала Ірина. — Олегу, зміни умови, га?

Демон дивно на неї подивився.

— Дай підказку, — знову попросила Ірина.

— У мене нема, — глухо сказав демон. — Усе, що знаю, я тобі сказав.

— А де ти взагалі береш інформацію? Як це відбувається? От ти його бачиш — це опис чи картинка, наче в кіно?

— Не твоє діло, — сказав демон, але в його голосі не було колишньої впевненості.

— Чому ж не моє? — Ірина відсунула аркуші, покалатала ложкою в чашці з чаєм. — Чому не моє? Ти ж у мене вселився, не в кого-небудь! Я через тебе ночей не сплю, здоров’ям ризикую, гроші втрачаю.

Демон пішов до кімнати й там усівся на диван. Ірина, прихопивши чашку, пішла за ним; старовинний годинник пробив пів на четверту.

— Як ти дізнаєшся про цих людей? Ти ж не був з ними знайомий раніше?

— Не був.

— Олегу, — вона сіла навпроти, у крісло, — чому ти вселився саме в мене? Я що, справді… відьма?

— Ти вже питала.

— А ти не відповів. Я — відьма? У мене є здібності до чаклунства?

— Ти шарлатанка.

— Тоді чому? Якби ти вселився в слідчого прокуратури або в багатющого магната…

— Я не обираю, в кого вселитися! — пошепки закричав демон. — Я нічого не обираю! Як груша не вибирає, упасти їй на землю чи на небо!

Ірина ковтнула чаю й обпеклася; інтуїція підказувала, що тему продовжувати не варто: демон близький до того, щоб знавісніти.

— Добре, — сказала вона примирливо. — Що в нас із доказами? По-перше, ця книжка. По-друге, жовтогаряча лінія, до центру, район Нові Черьомушки.

— Ще одяг, — демон вдивлявся в екран. — Куртка… легка, сіра. Блискавка розстібнута. Під курткою піджак, начебто від шкільної форми. Синій.

— Тут що, можна розрізнити колір?

— Синій, кажу тобі! І от іще шматок емблеми, круглий. Що на емблемі — не можу розібрати.

— Що ж, — Ірина зробила новий великий ковток, прочистила горло. — Виходить, він їхав до школи. На метро. До центру. До своєї звичайної районної школи він би на метро не їхав. Думаю, школа просунута, гімназія яка-небудь або ще щось із доброю репутацією…

— Твоя правда, — раптом сказав демон.

— Щодо школи?

— Щодо… За цими даними не можна знайти людину в Москві.

Ірина захлинулася чаєм.

— Це означає, — демон подивився у стелю, — що хлопчик помре.

Антон одімкнув двері своїм ключем. Навшпиньки пройшов спочатку до ванної; уважно роздивився себе у дзеркалі.

Умився холодною водою. Ретельно вимив руки — тричі, з милом.

Сів на край ванни й опустив плечі.

Нехай Піня дивиться на нього, як на грудку слизу. Але свої, однокласники? Спокійно вичекали, доки здійсниться «розбірка», і тільки тоді, за сигналом, веселою юрбою завалились до роздягальні — за хвилину до дзвінка на фізкультуру.

Дотрималися пристойності. Не заступитися за свого — непристойно, бачте. Треба вичекати, дивлячись в інший бік, і вдати, що нічого не знаєш…

А він же вчився з ними цілий рік. Давав їм списувати. Сміявся з їхніх жартів. Та так і лишився порожнім місцем для них. Чому?

Сьогодні мама витирала пил на столі; він помітив це з того, як нерівно стояли його речі на полиці: дерев’яний верблюд, пластикова машинка, улюблена змалку, і ганчір’яна сувенірна жаба. Насупившись, Антон обережно розставив їх на місця: машинка — під кутом дев’яносто градусів до краю полиці, жаба — мордою до верблюда, верблюд — лицем на північ. Порядок у кімнаті був необхідний — фізіологічно. Перекошений плед, зайвий папірець на столі, шкарпетка під ліжком завдавали йому такої фізичної муки, як, наприклад, затиснений дверима палець. Тому в його кімнаті завжди — завжди! — панував порядок. Одяг у шафі висів у строго встановленій послідовності. Футболки в тумбочці були складені стосиком за кольорами.

Він розумів, що це ненормально. Але саме порядок — зовнішній порядок — допоміг йому вижити в ті дні, коли раптом не стало тата.

Він переглянув пошту. Як звичайно: ні від кого ні рядка. Ніби нема на світі такої людини, як Антон Нечаєв.

Він акуратно розвісив одяг і взявся мити підлогу; зазвичай, коли він прибирав іззовні, йому здавалося, що чистіше стає всередині.

Але не сьогодні.

— Поясни!

Ірина стискала кулаки. Демон сидів, опустивши руки, на краю дивана.

— Поясни, як це все відбувається! — Ірина марно намагалася вловити його погляд і, як у роботі з клієнтом, прочитати реакцію. — Хто тебе змушує їх рятувати? І, якщо рятує — отже, бажає добра? Тоді чому не допомогти, не підказати докладніше — що за хлопчик, як звуть, як його знайти? Це ж логічно!

Демон не відповідав.

— Ну чого ти вперся й мовчиш?

Демон зіщулився, поменшав на зріст:

— Не має значення.

— Як це — не має? Навіщо ти псуєш мені життя?

— Не має значення. Ми його не знайдемо, цей хлопець усе одно помре.

— Та плювати мені на цього хлопця! Чим це для мене обернеться, що зі мною буде далі? Можна дізнатися?

— Тебе завжди цікавиш тільки ти.

— А хто ще? Я в себе — одна! Я просто намагаюся вижити!

— Не вийде.

— Що?

— Не вийде, — з тугою повторив демон. — Мене чекає пекло. Не таке, де пательні, але все-таки. А ти…

— А я ні до чого! — Ірина злякалася.

— А ти ні при чому, — раптом погодився демон, і вона не повірила своїм вухам. — Але ти все одно колись помреш. І тебе теж чекає пекло.

Ірина обережно поставила чашку на край тумби:

— Але ж іще не скоро?

Він звів злі жовті очі:

— А є різниця?

— Авжеж, є!

— Немає, — сказав він з відразою. — Зрозумієш потім, коли буде пізно.

Він устав і вийшов з кімнати; Ірина якийсь час сиділа, очманіло прислухаючись. На кухні було тихо.

— Олег?

Вона зазирнула в кухню. Ані сліду чужої присутності.

— Олег?!

Його не було. Зник.

Секунду тому життя висіло на волосині, і було воно нестерпним, це життя, отруєним думками про чужі самогубства, за півтора кроку від божевілля й вічного ув’язнення в шизарні.

А тепер усе зникло, розсіялося, мов нечиста сила від півнячого кукурікання.

І стало вільно.

Мама повернулась о дев’ятій, як завжди, змарніла, сіра від утоми. Вечеряти не стала; сіла тільки чаю випити на кухні, де Антон вимив сьогодні до блиску й стінки холодильника, і мийку, й плиту.

— Який ти молодець, — сказала знесилено. — Знов усе прибрав, що б я без тебе робила?..

— Мамо, — сказав Антон. — Мені треба перейти до іншої школи.

Вона зів’яла, враз піддавшись утомі:

— Знову?

— Ця погана.

— І попередня теж була погана… Антосю, це гімназія, ти вчишся безкоштовно, нічого кращого ми просто не знайдемо! Диво, що тебе взяли… Такими силами… Я ж перед директрисою трохи не плазувала, пояснюючи наші обставини!

Антон мовчав; мама придивилася до його обличчя:

— Тебе що, побили?!

— Ні.

— Тоді що?

Антон мовчав.

— Послухай, — знову почала мама, — це ж третя школа за чотири роки! Нехай у старій тебе били кримінальники… Але тут — тут же гімназія! Пристойні діти… Які є! Навчися, зрештою, себе обороняти!

— На добраніч, — сказав Антон і встав.

Мама впіймала його за руку:

— Антосю, ну я все розумію, але один рік потерпи! Один рік тобі лишився, випускний клас! Ти ж повинен нормально написати ЄДЕ! Інакше ти нікуди не вступиш!

— Так, — сказав Антон. — На добраніч.

Будучи дипломованою відьмою, вона не вірила ні в пекло, ні, тим більше, в рай. Вона бачила пекло, працюючи після училища в поліклініці; на пекло легко перетворювалося подружнє життя. Її перший чоловік виявився наркоманом, і тільки диво врятувало Ірину від ранньої смерті в чужому під’їзді. Другий чоловік не мав шкідливих звичок: він мріяв дослужитися до топ-менеджера, а більше ні про що й ніколи не мріяв. Дружина мала чекати на нього щовечора з розігрітим обідом у квартирі, обставленій згідно з фен-шуєм. Ірина знала жінок, для яких таке життя здалось би раєм…

Обидва заміжжя не тривали й року. Незалежність — оце рай; здорова агресія — оце квиток у майбутнє. Перед відьмою, готовою вижити хоч би там що, відступить найлютіший демон.

Вона мала смак до життя.

Цієї ночі вона цілувалася в клубі з хлопцем, років на десять за неї молодшим, танцювала з ним, переплівшись руками, і підсміювалася, дивлячись, як божеволіє його подружка, шмарката, ревнива. Молодість покинула поле бою, поступившись досвіду. Ірина крутила новою жертвою, як дитина крутить йо-йо на мотузочці. У старому джипі, просторому й душному, гарний хлопець підтвердив свої неабиякі якості; в тоновані вікна машини дивилася ніч, ресори покірно приймали навантаження, Ірина почувалася років на двадцять, не більше.

Усе сталося дуже швидко. Вона пішла з клубу після півночі, залишивши хлопця, дещо розгубленого, з’ясовувати стосунки з подружкою.

Піймала таксі. Повернулася додому.

Одним духом випила келих вина.

І потонула у своєму щасті, як у бузковій солодкій перині.

Антон лежав без сну до другої ночі. Потім устав і ввімкнув комп’ютер; цими днями він дуже мало спав.

Уві сні йому іноді згадувалися — знову снилися — ті дні, коли він ходив до дитячого садка, і в нього було багато друзів, і він ділився з ними іграшками, а вони ділилися з ним.

Він і тепер прагнув чимось поділитися. Він намагався. Він дуже хотів мати друзів.

Як було просто в пісочниці. Він простягав синю лопатку й одержував натомість червоні грабельки. Віддавав грабельки й одержував солдатика. Так має бути між людьми: увага в обмін на вдячність. Радість в обмін на симпатію. Зацікавленість в обмін на інтерес у відповідь; чому він увесь час промахується? Чому не відповідає правильно на прості, відомі всім питання?

У попередній школі його вважали скупим, егоїстом, снобом, самозакоханою скотиною. Він намагався бути поступливим — тепер, у його нинішній школі, його вважали тюхтієм, слабаком і ганчіркою. І все одно його ненавиділи. І плювати б на них, але Аліна… Аліна йому явно симпатизувала. Може, тому, що погано знала?

Щулячись, він прочинив двері. Визирнув у коридор; їхня квартира була зовсім маленькою, зате з трьома ізольованими кімнатами. В одній спала мама. У другій був батьків кабінет, і нічого в ньому не мінялося ось уже п’ять років. Усе було так, як було.

Висів у шафі кітель з майорськими погонами. Лежали на столі порожні картонні течки.

У маленькому сейфі зберігався нагородний пістолет. Ключ мама ховала в поліетиленовому пакеті, приклеєному скотчем ззаду шафи. Мама думала, що це надійне місце; Антон відклеїв пакет, вийняв ключі, одімкнув сейф. Пістолет треба було тримати в порядку, і Антон це вмів краще за багатьох.

Він розстелив на столі ганчірочку. Поглянув угору, на фотографію в рамці. Батько дивився на нього, всміхаючись.

Але нічого не міг підказати.

Відьма прокинулася серед ночі від різкого звуку. Уві сні подумала: «Невже гади-сусіди надумали вночі довбати стіну?!»

Знову заснула й, заснувши, зрозуміла, що звук був уві сні. Їй снилися жахіття. І не дивно: після таких пригод!

Вона потрясла головою, намагаючись викинути неясні деталі сну. Пеклом лякали в давнину дітей та селян, щоб не пустували й нижче гнули спину; в пеклі були вогонь і пательні, стогін і скрегіт зубів, але різкого звуку, схожого на постріл, не було.

Вона навстіж відчинила кватирку, повернулася в ліжко і, покрутившись, примудрилася задрімати знову. І одразу ж звук повторився: це був постріл.

Вона увімкнула торшер.

У квартирі було порожньо. Уперше, можливо, в житті, самотність її налякала.

— Олег?

Тиша.

— Олегу, ти тут?

Вона почовпала до ванної. Подивилася на себе в нове дзеркало на стіні: бліда, мокра, досить-таки стара, з пом’ятим лицем тітка.

— Душно, — сказала вголос.

Подивилася на годинник — пів на четверту. Обірвала аркуш календаря; «післязавтра» перетворилося на «завтра». Завтра за півгодини до півночі хлопчисько накладе на себе руки. Що більше Ірина намагалася про це забути, то голосніше скреготало у вухах: хлопчик помре. Він помре. Ще можна зупинити. Завтра, о двадцять третій тридцять дві, все стане незворотним, усе відріжеться, як ножем, і настане пекло.

Але поки що іще можна.

На кволих ногах повернулася до кімнати, сіла за стіл і ввімкнула ноутбук. Інтернет не знає дня й ночі; уночі в Інтернеті так цікаво…

В усьому будинку стояла тиша, але за вікнами наближався світанок. Скоро заспівають пташки; події сьогоднішньої ночі видалися далекими, як історія наполеонівських воєн. Життя прекрасне, у ньому стільки можливостей, ти молодий, здоровий, перед тобою весна, літо, осінь… Ба ні — ти, скотина така, шпурляєш своє життя в лице Богу, мовляв, заберіть цю гидоту…

— Знайду його — розпишу нижче спини паском, чесне слово, — пообіцяла вона спересердя.

Пошукала школи поблизу метро від Нових Черьомушок до Третьяковської. Їх виявилося не просто багато — їх було кількасот.

— Безнадійно…

Відкрила пасьянс. Переклала на екрані кілька карт.

Знову повернулася в браузер. Розгорнула перед собою аркуш паперу. Розсортувала школи за ступенем імовірності: відмела найдорожчі — учень такої школи навряд чи їхав би на метро. Відсікла звичайні — чого їздити щоранку до районної школи, простіше податися до першої-ліпшої, ближче до будинку.

Ні, все-таки безнадійно.

Шкіл із поглибленим вивченням англійської, з гімназійними класами й іншими бонусами набралося кілька десятків — при тому, що навчальні заклади в самому центрі Ірина взагалі не брала до уваги. Годинник пробив шосту, коли аркуш із зошита був пописаний адресами й телефонами — всіх шкіл, які вона визнала відповідними для перевірки. Сьогодні п’ятниця, останній навчальний день тижня; скільки там у них уроків? Шість, сім? До третьої дня, найпізніше…

Є ще одна прикмета — форма. Синій піджак з емблемою.

О сьомій п’ятнадцять Антон, уже цілком готовий, накинув синій піджак з емблемою. Подивився на годинник, потер перенісся й вирішив сьогодні надіти лінзи. У лінзах було зручніше, ніж в окулярах, він тільки не любив надівати ці тоненькі липкі плівочки — пальці здавалися неповороткими, багато часу забирало вранці. Але сьогодні час був, і лінзи наділися без примх.

Рівно о сьомій двадцять він вийшов з дому й пішки рушив до метро.

Мовчазний потік людей, що вже розліпили очі, але ще не прокинулися, заливався до вагонів, мов розплавлене олово у форми. Від самого початку було ясно, що проінспектувати кожен вагон кожного поїзда не вдасться, що шансів мало, у найкращому разі один до семи; Ірина розуміла, що робить дурницю, але нічого кращого вигадати не могла.

— Пропустіть.

— Куди лізеш?

— Пропустіть!

Щохвилини ставало складніше. Витягнувши шию, вона розглядала сидячих, стоячих, вихоплювала поглядом підлітків; ось очкарик із книжкою…

— Агов! Ви що?!

— Хамка!

— Куди прешся?

Вона пливла в юрбі, як у густій пітній лаві. Вона штовхала, і її штовхали у відповідь. Вона наступала на ноги, і їй наступали — зі злістю. Дібравшись до очкарика з книжкою, вона ледве не збила його з ніг; хлопець зло озирнувся. Йому було років вісімнадцять, він читав якусь технічну документацію.

— Вибачте, — сказала Ірина тоном, яким звичайно кажуть «Щоб ти здох».

Хлопець відсунувся, наскільки це було можливо. Ірина обернулася до виходу й раптом, серед безлічі відбиттів у темному склі, побачила демона Олега.

Йому не було місця у вагоні, але у відбитті він стояв у неї за спиною — примара на тлі чорних і бурих стін тунелю. Ірина вичавила усмішку. Демон сумно помахав рукою.

Вона почала вдивлятися з подвоєною силою. Побачила вдалині потилицю з кіскою, червоне вухо й дужку окулярів — підліток стояв у самому кінці вагона спиною до Ірини й нічого не читав, а бавився з телефоном — але це був підліток в окулярах, і вона відновила свій шлях, важкий, як у волзького бурлаки.

Поїзд уповільнив хід перед станцією. Ірина, навпаки, прискорилась, наче частка в адронному колайдері…

Антон стояв, учепившись за поруччя, відчуваючи, як тисне на нього ранкова юрба. Крізь прозорі двері було видно сусідній вагон; розпатлана й розчервоніла жінка проштовхувалася до хлопця в окулярах, який, стоячи, грався на телефоні.

Здається, вона його покликала — через двері, та ще в реві тунелю, нічого не було чути. Хлопець обернувся; жінка відсахнулася, наче помилившись. Хлопець, здається, сказав щось украй зневажливе, жінка почервоніла ще більше й погрозливо присунулася до нього, але поїзд уповільнював рух перед станцією, і жінка кинулася до дверей. Усі, кого вона штовхала на ходу, невдоволено оберталися, відкривали роти в нечутних лайках…

Поїзд пригальмував перед станцією. Антон протиснувся до виходу. У загальному потоці, мов колода в річці, виплив на перон і пірнув за колону; дивна жінка продовжувала поводитися незрозуміло: стояла, напружена й хижа, і вдивлялася в юрбу, явно когось вишукуючи. Антон сховався за широкою спиною плечистого пасажира й прослизнув повз неї, почувши:

— Зрештою, він міг і спізнитися… Агов, ти мене чуєш?

Хіба мало божевільних у метро? Зійшовши з ескалатора, Антон витяг із сумки пачку вологих серветок і ретельно протер долоні.

— Зрештою, він міг і спізнитися… Агов, ти мене чуєш?

Ірина озирнулася. Потік пасажирів на кілька секунд спав перед новою хвилею. Жоден підхожий хлопчик не потрапив у поле зору, зате на залізній огорожі виявився сидячий демон. Будь-який мент зігнав би його з огорожі, але менти Олега не бачили.

Ірина підійшла.

— Я кажу, він міг і спізнитися. Шкода, що ми не знаємо точно станції, де він вийшов.

Демон знехотя знизав плечима:

— Ти уявляєш, скільки в місті шістнадцятирічних підлітків?

— Так, але ж іще можна його зупинити! Ще можна!

— Я вже перестав сподіватись, — тихо сказав демон. — А ти знову. Ти ж знаєш, що це безнадійно. Хіба тільки диво…

— А що, не буває чудес?

— Навіщо ти мене мучиш? — запитав він тихо.

— Я тебе мучу?!

Наряд міліції, що стояв віддалік, почав, здається, прислухатися. Ірина за звичкою витягла телефон:

— Олегу, що ти там казав про пекло?

— Нічого. Забудь.

— Ти можеш хоч раз відповісти не викобенюючись?

Новий потік пасажирів вивалився з поїзда й заполонив простір хвилею рук, ніг, сумок, голів, стукотом, голосами, чханням. Демон опустив голову.

— Ти хто? — запитала Ірина. — Мрець?

— Я самогубець.

— Правда?!

— Так. Будь ласка, Ірино, знайди цього хлопчика. Будь ласка.

На шкільному подвір’ї, на півдорозі від воріт до ґанку, його наздогнала компашка з одинадцятого «Б». Без Піні — просто п’ятеро здорових лобурів; налетіли, тюкаючи, кілька разів тицьнули під ребра. Пішли далі, регочучи й не озираючись, розмовляючи про своє — наче нічого й не сталося…

Він розвернувся, щоб іти назад, і майже ніс у ніс зіштовхнувся з Аліною.

— Привіт, — вона поспішала. — Ходімо, зараз дзвінок!

І всміхнулася йому.

І він пішов за нею, мов зачарований.

— Добрий день! Це школа? Вас турбує представник швейного товариства «Форма й зміст», ми вивчаємо ринок, не могли б ви сказати, яка шкільна форма прийнята у вашому навчальному закладі? Ні, не артикул, просто яка на вигляд? Бордовий піджак? Так, дякую… Наш представник із вами зв’яжеться!

Старенькі «Жигулі» тяглися в заторі. Водій утомився зиркати на пасажирку; Ірина робила позначки у величезному списку в себе на коліні:

— Ці — ні.

І набрала наступний номер:

— Добрий день! Це школа?

Демон сидів на задньому сидінні. Машина просувалася ледь-ледь.

— Ми так у заторах простоїмо цілий день, — пробурмотів демон.

— Що ти пропонуєш? — гаркнула Ірина в телефон.

Водій підстрибнув.

— Що ти пропонуєш?! — прокричала Ірина, тримаючи мобільний біля обличчя й поглядаючи в дзеркало заднього огляду на демона. — Мені злетіти?!

Машина рушила й знов зупинилась. Ірина притисла до вуха розігрітий від постійного використання мобільник:

— Вікуся? Сьогодні прийому не буде. Ні. Це ще не все! Віко, мені терміново треба взяти напрокат моторолер! Ну, скутер! Я не знаю де! Знайди!

Дала відбій. Перевела подих. Набрала новий номер:

— Добрий день! Це школа? Вас турбує представник швейного товариства «Форма й зміст», не могли б ви сказати… Що? То й що, що ви з нами не працюєте, ви нашої продукції ще не бачили! Що? Та почекайте ви!

Вона відкинулася на спинку крісла. Подумки порахувала до десяти. Набрала той самий номер.

— Алло, — сказала м’яким, майже старечим голоском. — Це школа? Мій синок вступає до вас у десятий клас, Бєляєв-Ценський його прізвище… яка у вас форма? Синенька? А емблемка є? Кругленька? Дякую, пошиємо…

І заскреготала зубами, лякаючи водія. Скільки їх, ну скільки їх, і в усіх сині піджаки… І десята година на циферблаті. І досі жодної зачіпки.

Вони стояли біля вікна. Піня дивився на них — із глибини коридору. Антон удавав, що його не помічає.

— Мої ніколи не знають і не здогадуються, що я роблю, де гуляю, я їм усе брешу, — з м’якою усмішкою говорила Аліна. — Вони думають, що в мене буде золота медаль… Може, ще й буде, звісно. Але ці репетитори мене заколупали конкретно. У суботу буде кльова туса, ну реально кльова, ти, якщо від дачі відбрикаєшся, свисни мені.

— А де це? — хрипко спитав Антон. — Це… ваш клас збирається?

— Це в Рудого квартирник, Рудий співатиме, ти його не знаєш? Варварин брат, он вона йде… З нашого класу, ну, буде душ п’ять… А так буде купа різного народу… Рудий співає фолк-рок, а буде все на квартирі у Варвариної бабусі, там тісно, взагалі, якщо надумаєш — принось хавчик, піцу там чи ковбасу. Випивка в нас буде. Але якщо хочеш щось особливе — принось для себе джин, чи що ти там п’єш. Так, і ще води — спрайт, фанта, мінералка.

— І Піня буде? — спитав Антон, щокою відчуваючи уважний погляд із протилежного кінця коридору.

— Ну, як же без нього, — Аліна заусміхалася. — А що, ти з ним щось не поділив?

— Ні, — Антон усміхнувся у відповідь. — Я думав, він… Він же не твій хлопець?

— Він?!

Аліна розреготалася. Кокетливо глянула в бік Піні, ніби даючи зрозуміти, про кого йдеться.

І, на очах спостерігача, простягла Антонові руку:

— Здзвонимось. Домовилися?

Ірина витрусила з шафи на диван увесь свій гардероб. Демон мовчки спостерігав.

Вибрала піджак, блузку, пряму спідницю до колін. Продумувала стратегію на ходу, гарячково перебираючи аксесуари.

Колір помади — це дуже важливо. Узагалі грим — одна з найважливіших складових успіху. Форма губів. Колір обличчя; зачіска — начесати волосся на маківці. Об’єм; лак, пудра, шийна хустка…

— Що ти робиш? — не витримав демон.

— Не заважай.

Об одинадцятій зателефонувала Віка:

— Забирай свій скутер. Я на ньому їздити не вмію.

— Вікусю, — у пориві почуттів Ірина ледь не розцілувала мобільний, — я тобі пам’ятник поставлю, за життя, чесно!

— Мені краще грішми, — сварливо відгукнулася Віка.

О пів на дванадцяту Ірина, загримована під Працівника Відділу Освіти, з хусткою, що маяла на вітрі, виїхала на скутері на дорогу — і почала петляти, оминаючи затори, вилітаючи на тротуар, викликаючи ошелешені погляди. Якби вона вилетіла з димаря на мітлі — то й тоді її поява не привернула б такої уваги.

І навряд чи вона дібралася б швидше.

— Здрастуйте! Я зі Спілки бібліотекарів «Книга для школи», у нас проходить акція…

Наткнувшись на нерозуміння в очах шкільного секретаря, Ірина збагнула, що в запалі переплутала цільову групу.

— Спілка бібліотечних працівників «Книга для школи» запрошує старшокласників на захід, присвячений Террі Пратчету. Нас підтримує районний відділ народної освіти, група місцевих депутатів і дитяча кімната міліції… Я хочу попросити вас дати мені можливість зробити оголошення для учнів десятих і одинадцятих класів.

— Зараз урок, — сухо відгукнулася секретарка. — Вам треба було зателефонувати, узгодити з адміністрацією. Якщо хочете — можете залишити інформацію, ми повісимо на дошку оголошень.

— Це не просто інформація, — Ірина насунулася на неї, угвинчуючись очима в очі жінки за канцелярським столом. — Це дуже важливо для кожного підлітка. Я, як мати…

Вона затнулася лише на частку секунди.

— Я, як мати, чудово уявляю проблеми сучасної школи!

(Так.)

— Ці діти, що виросли на закордонній кінопродукції, на відеоіграх, на голлівудських виробах!

(Так, точно.)

— Хіба вони читають книжки? Ні!

Секретарка дивилася на Ірину значно уважніше, ніж доти.

— Хіба вони одержують удома достатньо уваги від батьків? Ні! А наша Спілка бібліотечних працівників прагне зазирнути кожному у вічі. Отак, як я вам дивлюся. Зазирнути у вічі й запитати: «Скільки книжок ти прочитав?» І нехай почервоніє! Нехай зрозуміє, який він невіглас, як багато йому треба зробити, щоб стати гідним своїх педагогів!

— Я запитаю в завуча, — сказала секретарка й зняла слухавку.

— Добрий день, діти! Зізнайтеся: хто з вас читав Террі Пратчета?

Ніякої реакції. Мертві очі, кожен думає про своє; відчуваючи, як ущільнюється час, Ірина пробіглася очима по рядах, вихоплюючи хлопців у синіх піджаках… Ага, ось очкарик.

— Не той, — тихо сказав демон.

Він стояв за Ірининою спиною, майже підпираючи собою дошку. У класі пахло так, як пахне звичайно в школі — пилом, фарбою, вологим деревом, книгами, вереснем за вікном…

— Його тут нема, — сказав демон.

Ірина видихнула. Ну, смішно було сподіватися, що отак, у першій же школі, у першому ж класі.

— Читати модно. Спілка бібліотек бажає вам щасливого дня… — вимовила вона скоромовкою й обернулася до завуча, худорлявої літньої дами. — А ще десяті-одинадцяті класи у вас у школі є?

— На наступному перехресті поверніть ліворуч, — звелів GPS-навігатор, закріплений на кермі моторолера.

— Пальне закінчується, — сказав демон. — Де цю штуку заправляють?

— Гадки не маю.

— Де ти взагалі навчилася на ньому їздити?

— У першого чоловіка був скутер. Доки не продав.

Демон помовчав.

Він сидів у Ірини за спиною, і ніхто, зрозуміло, його не бачив. Для водіїв, що нудьгують у заторі, для пішоходів, що чекають на зелене, навіть для ментів біля перехрестя — божевільна пані в діловому піджаку сиділа одна на своєму старенькому, торохкітливому, димучому скутері.

— А скільки в тебе було чоловіків?

— А тобі яке діло? — мстиво відгукнулась Ірина.

— Просто так, — зізнався демон.

— Я думала, — Ірина лавірувала між машинами, — ти все про мене знаєш. Якщо вже в мене вселився.

— Я до тебе в голову не лізу.

— Дякую.

— Я не міг би бути твоїм чоловіком, — знову почав демон. — І не розумію дурнів, які намагалися.

Ірина виїхала на вільну дорогу, і двигун заревів.

Антон сидів один за партою, розрахованою на двох. Так було завжди, від самої його появи в цій школі. Він не міг зрозуміти, чому так виходить.

Закінчувалася геометрія. Наостанок була нескладна самостійна робота, Антон закінчив її за три хвилини до дзвінка.

А за хвилину до дзвінка двері раптом відчинилися, увійшла в супроводі секретарки яскрава дама в піджаку, з начесаним на потилиці волоссям; кожна деталь її костюма, зачіски, макіяжу начебто кричала: «Я Чиновник від Освіти! Я Вчитель у Квадраті!» Антон сам здивувався, звідки в нього такі думки. Наче жінка як жінка…

І раптом він її впізнав. Це була та сама божевільна, яку він бачив у метро, яка говорила сама з собою й навіщо чіплялася до хлопця з телефоном; правда, тоді вона була в джинсах і куртці, без макіяжу. Навіщо вона тут? Звідки взялася? Чому так різко змінила вигляд?

Про всяк випадок він глибше просів за столом і опустив очі. Тому, що турбує або лякає, не можна дивитися в очі; ніхто його цього не вчив. Сам інстинктивно здогадався.

— Добрий день, діти! — сказала жінка точнісінько тим самим голосом, яким звичайно говорять нудні вчителі з багаторічним стажем. — Хто з вас читав Террі Пратчета?

Якби він не був напоготові — попався б і звів здивовано очі. Але тепер, почувши питання, він тільки нижче нахилився над партою, вдаючи, що пише в зошиті; незрозуміла ситуація починала лякати. До чого саме ця жінка ставить саме це питання? При чому тут Пратчет, це явно не найпопулярніший автор серед тіток її віку. Навіщо вона з’явилася в класі?

— Я читав, — відгукнувся Сергій Охотніков, що сидів в іншому кінці класу. — А шо?

— Спілка бібліотечних діячів пропонує тобі взяти участь у вікторині, — скоромовкою сказала жінка, пильно розглядаючи Сергія. — Скажи… ти не носиш окулярів?

В Антона тьохнуло серце.

— Ні, — Сергій здивувався. — А що?

— А в метро ніколи не читаєш?

Сергій похитав головою.

— І правильно, — згаслим голосом сказала жінка. — Навіщо псувати очі? Потім окуляри носити доведеться…

— Це не він, — сказав демон. — Той вужчий у плечах. Ну й окуляри.

Ірина, примружившись, знову оглянула клас. Ну й здоровенні дівиці — дорослі вже, хіба таким до навчання? А хлопці дрібніші. Хоча й великі є. А он іще один сидить, у задньому ряду, сам за партою, щось пише — відмінник, напевно… Якщо відмінник — чому на «Камчатці»? Теж без окулярів. У цьому класі взагалі немає очкариків. Ніхто не читає в метро.

— Деталі вікторини — на сайті пратчет-ру, — Ірина не виключала, що такий сайт існує насправді. — А тепер, — повернулася до секретарки, яка її супроводжувала, — мені треба терміново зайти ще в одинадцятий «Б», терміново, до дзвінка…

Дзвінок застав її в коридорі.

Випереджаючи секретарку, ризикуючи викликати нерозуміння, вона ввірвалася до класу першою. Заповнюючи простір собою — голосом, піджаком, ліктями, — розкотисто запитала:

— Діти, хто з вас читав Террі Пратчета?

Уже ніхто не слухав.

Учитель, худий дідок, подивився на Ірину, як на мару. По всьому класу галасували, верещали, ревли юними басами, кидали книжки до рюкзаків, шпурлялися зошитами; тільки одна дівчинка на другій парті, дуже здивована, дивилася просто на Ірину:

— А що?

«Шкода, що ти не хлопчик в окулярах», — подумала Ірина.

Ця школа була восьмою на її шляху і, очевидно, останньою. Якби навіть відьма літала на мітлі, а не гасала на моторолері — все одно неможливо, неможливо за три години зробити більше. Доїхати, переконати, увірватися, пройтися по класах, повторюючи й заново придумуючи дурний текст. Усього вісім шкіл із п’ятдесяти в списку. Чи варто було й заходитися?

Напевно, про неї вже говорять, як про авантюристку; напевно, хтось заробить по вухах за те, що людину без документів, із вулиці, вільно пускають до навчального закладу, та ще й ведуть до дітей. Напевно, вже ясно, що немає ніякої спілки бібліотекарів, що в найкращому разі Іринина витівка — рекламна акція якої-небудь компанії «Пратчет» із продажу мила та комп’ютерних ігор…

Вона уникала дивитися на демона. З кожної новою невдачею він ставав дедалі тихішим; надія, що зробила його таким говірким сьогодні вранці, тепер зникла майже повністю.

«Будь ласка, Ірино, знайди цього хлопчика!» Вона так і сяк згадувала його слова; дивно, але демон, потойбічна істота, у той момент вірив Ірині, як дитина — Дідові Морозу. Або хотів вірити.

А тепер його надія протанула майже до самої землі.

— А що? — знову спитала дівчинка з другої парти. Вона була цікавою, навіть гарною: з мигдалеподібними глузливими очима, з іронічним повногубим ротом.

— Ти читала?

— Ну… переглядала, — зізналася дівчинка. — По-моєму, дурня.

— Аліно! — покликала її інша дівиця, пишна, з величезною груддю. — Ти йдеш?

Антон не любив збігів.

З коридорного вікна він дивився, як дивна жінка бреде двором, а за нею звіддалік іде охоронець, підозріло червоний. Напевно, шкодує, що взагалі її впустив. Що за жінка? Справді божевільна? Чи якийсь рекламний агент?

Але чому вона шукає хлопчика в окулярах, який у метро читає Пратчета? Що за дурний збіг?

Ледве волочачи ноги, жінка дібралася до скутера, пристебнутого до стовпа біля шкільних воріт, і, на новий подив Антона, завела мотор. Затріщало, задиміло, і ця пародія на транспорт — а з нею пародія на Шкільного Чиновника — поїхала, потрапляючи маленькими колесами в усі вибоїни на дорозі.

У цей момент на плече Антонові лягла чужа тверда рука:

— Тебе попереджали, очкарик?

— Я нізащо не купував би скутер.

Демон мовчав усю дорогу. Тільки коли Ірина, прикувавши моторолер під вікнами, піднялася до квартири, демон порушив скорботну безмовність.

— Чому? — спитала Ірина, аби щось сказати.

— Це дуже небезпечно й незручно. Я купив би мотоцикл… Знаєш, у чому заковика? Тепер я знаю, як треба жити.

Ірина впала на диван. Демон зупинився посеред кімнати:

— Я знаю, як треба жити. Я прокидався б щоранку з усмішкою. Я підходив би до вікна… Я смакував би кожну хвилину, дивився б людям у вічі, я працював би, як віл, а потім відпочивав би. І я любив би… Ох, як би я, Ірино, любив.

— Кого? — вихопилося в Ірини.

Демон замовк. Звівшись на лікті, вона бачила, як він напружено вдивляється в затінене гіллям вікно.

— Олегу, як вийшло, що ти наклав на себе руки?

— Я не можу про це говорити.

— Не можеш чи не хочеш?

— Не можу й не хочу, — вперто сказав демон.

— Коли це хоч сталося?

— Сорок днів минуло, рік — іще ні.

— І в тебе хтось лишився? Родина, дружина, діти?

Її рука, стиснувшись у кулак, сіпнулася сама собою й стукнула відьму у вилицю. Ірина завила.

— Боляче? — запитав демон. — Так от, мені болить дужче. Не став таких запитань.

Кілька хвилин Ірина боролася з люттю. От і розплачуйся за добрі справи, навіть за добрі думки, за зусилля в спробі зробити добро…

Вона страшенно втомилася, обійшовши всіх цих охоронців, потім секретарок, потім завучів або замдиректорів. Вона могла пишатися собою — з восьми шкіл їй не зуміли відмовити в жодній. І все одно — справу програно. Усе пропало.

Демон дивився у вікно, повернувшись до Ірини в профіль. Вона бачила, як ворушаться його губи; демон, здається, сам собі розповідав, як треба жити:

— Узимку я розчищав би сніг лопатою. Навесні сіяв траву, влітку пив холодне пиво в тіні, восени заклеював вікна…

— Добрий день, діти, — Ірина знесилено впала на диванну подушку. — Наша фірма проводить акцію, деталі дивіться на сайті пратчет-ру…

І раптом вона різко сіла на дивані, і мороз накрив її хвилею — аж до маківки.

У вузькому темному коридорі вони шпурляли його один одному, як грушу. Добре, що в цей день він був без окулярів — напевно розбили б.

Учні гімназії, вони виявилися набагато вигадливішими за звичайних вуличних хуліганів. Лиця майже не зачепили; копали по ногах, били нижче пояса, змолотили його дуже швидко — й хвилини не минуло.

Потім враз розійшлися, розсіялися в різних кінцях коридору, і, закусивши губу, він подумав: «Це все, що ви можете?»

Боліли синці, невидимі під одягом. Антон ішов, шкандибаючи, зціпивши зуби; йому було байдуже. Що гірше — то краще.

— Агов, гондоне! — гукнули його на шкільному ґанку. Він стримався й не повернув голови; на виході зі шкільного двору, біля воріт у тіні липи, Аліна з однокласницями курила й базікала, ні від кого особливо не ховаючись.

Антон відчув, як тисне під серцем. Те, що Аліна досі не пішла додому, здалося йому лихим знаком.

— Агов, гондоне! Агов, гондоне! — покликали відразу з лавки під липами, від ґанку, з вікна першого поверху. Антон ішов, бачачи тільки дорогу перед собою; дорога вела повз зграйку дівчат із сигаретами.

— Антоне! — гукнула його Аліна.

Хтось заіржав на кілька голосів. Він уповільнив кроки.

— Бувай, — сказав дерев’яним голосом, дивлячись Аліні в перенісся.

— Е, що це в тебе?

Дівчата перезирнулися. Аліна дивилася Антонові за спину:

— Хто це тобі причепив?

Гарячково розстебнувши ґудзика, він стягнув піджак. Ззаду на тканині шпильками були прищебнуті презервативи — розгорнуті, м’які й вологі.

— Гондон Нечаєв, — сказав хтось із дівчат. — Нє, ну я не можу, наші хлопчаки такі злі…

Антон зрозумів, що під страхом смерті не торкнеться цієї гидоти руками. Він узявся трясти піджак, намагаючись струсити презервативи, але шпильки тримали міцно, і гума не рвалася.

Його однокласники, і Сергій Охотніков, бачили цю гидоту в нього на піджаку, але ніхто нічого не сказав! Він ішов подвір’ям, його гукали, всі сміялися — але ніхто нічого не сказав, доки не побачила Аліна!

Сліпий од люті, він пішов геть, тримаючи піджак у руці. За спиною сміялися й базікали, і Аліна раз крикнула:

— Та почекай ти! Приведи себе до ладу!

Він додав ходи і не чув, як перемовлялися дівчата за його спиною.

Варварка, пишногруда Алінина однокласниця, спитала півголосом:

— Нафіга ти це робиш?

— Що? — Аліна округлила й так виразні очі.

— Нафіга ти дражниш Піню? Він же зло зриває не на тобі, а на Нечаєву…

— Нехай звикає, — Аліна загасила сигарету. — Піні це корисно.

— А Нечаєву?

— Чесно? Мені насрати.

«Привіт, товариство. Я, як і ви, дуже люблю Террі Пратчета. Шукаю хлопця, який у четвер вранці їхав у метро жовтогарячою гілкою й читав книжку мого улюбленого автора. Хочу поговорити з ним про літературу. Іринка».

«Привіт, народе. Я шукаю хлопця, який у четвер вранці їхав у метро жовтогарячою гілкою й читав книжку мого улюбленого автора. Відгукнися, напиши мені в приватку. Іринка».

«Хлопче з книжкою Пратчета, який їхав у четвер жовтогарячою гілкою від Теплого Стану до центру, кинь листа на цю адресу, ти дещо загубив. Іринка».

Не розгинаючись, не відриваючись од екрана, вона вишукувала в мережі конференції, форуми й товариства, де тільки згадувався письменник Пратчет, і залишала повідомлення для «хлопця з книжкою». Вона почувалася рибалкою, який ставить дуже густу, дуже надійну сітку в одній тільки крихітній бухті — з надією, що рибинці саме сьогодні набридне гуляти океаном, і вона з’явиться на вогник.

Головним ресурсом, на який вона покладала надії, залишався «Вконтакті». Ірина завела собі акаунт, поставила на ньому привабливу, як їй здалося, аватарку зі зворушливим дівочим личком. Записала в інтереси «Террі Пратчет», і кинулася шукати однодумців, і знайшла — близько сотні.

— Це вже щось, — сказав демон.

Ірина промовчала. Ніхто не обіцяв, що в хлопчика з книжкою конче є акаунт. Ніхто не клявся, що Пратчет у нього в улюбленцях — міг просто читати, просто випадково, сьогодні Пратчета, завтра Дена Брауна. Але демон намагався її підбадьорити, і вона не стала пручатися.

Дівчина. Юнак. Зовсім крихітне дівчатко. Здоровенний дядько. Товста тітка. Ірина переглядала чужі щоденники, вдивлялась у фото на аватарці, і щоразу її серце тьохкало: хлопчик? Окуляри? А міг він знятися без окулярів? Шістнадцять чи сімнадцять років? Цей чи той?

Демон мовчав, тож Ірина гортала далі.

Іноді замість фото на аватарці була картинка, смішна або дивна. Тоді Ірина дивилася на рік народження: дев’яносто перший. Дев’яносто восьмий. Шістдесят восьмий, ого! Усім хлопчикам, що мали рік народження дев’яносто третій або четвертий, вона писала однакові листи: «Привіт, я хочу з тобою дружити, напиши мені, Іринка».

Розмірено цокав годинник. Пів на одинадцяту вечора; почали надходити відповіді: «Давай, додаю в друзі».

«А ти взагалі звідки? Крім Пратчета, щось любиш?»

«А можна тебе трахнути?»

На кожен лист вона, терпляче відповідала: «Я тебе бачила в метро в четвер уранці, на жовтогарячій лінії. Ти читав книжку. Точно?»

Хтось не відповідав. Хтось малював здивований смайлик. Хтось оптимістично перепитував: «То можна тебе трахнути?»

Удома Антон надів гумові рукавички й зняв із піджака презервативи, схожі на тьмяні розтріпані стрічки. Поклав до сміттєвого поліетиленового пакету — разом з рукавичками. Цей пакет вклав в інший, білий, із супермаркету «Перехрестя». А потім у третій, чорний, непрозорий.

Виніс на смітник.

Запхнув піджак до пральної машини й увімкнув делікатне прання.

Тричі помив руки. Потім роздягся у ванній; ноги й стегна мали жахливий вигляд. Були схожі на географічну мапу — в синцях різних форми й кольору, наче в обрисах озер.

Антон довго мився; потім, натягнувши спортивні штани й майку, заходився прибирати у квартирі. Мив підлогу — ретельно, протираючи плінтуси особливою ганчірочкою; витирав меблі, не забуваючи про найнедоступніші куточки, про карнизи та верхи високих шаф. І знову мив підлогу — кілька разів поспіль у всій квартирі.

Йому вже траплялося через усе це проходити. Не вперше і, мабуть, не востаннє. Тато казав йому: «Навчися себе обороняти!» — але, коли був живий тато, то й потреби такої якось не виникало. Антон умів тоді ділитися іграшками, умів на добро відповідати добром, а на зло — люттю. І ніколи — або майже ніколи — не бував жертвою.

А тепер у нього наче на лобі написано: «Вдар мене».

Одне добре в цій ситуації — зі школою покінчено, Антон туди не повернеться. Хоч-не-хоч доведеться переходити до іншої. А ще краще — на екстернат. І хай воно все горить.

Антон увімкнув комп’ютер і, поклавши підборіддя на руки, чекав, доки машина завантажиться.

Демон ходив кімнатою туди-сюди. Стрілка годинника почала нове коло; в Ірини злипалися очі.

— Мотив? — питав демон у годинника і в люстри. — Який може бути в підлітка мотив? Нещасливе кохання — раз. Цькування товаришів — два. Рентна поведінка — прикинутися самогубцем, налякати батьків, випросити щось — три. Психічне захворювання — чотири.

— Усе інше — п’ять, — пробурмотіла Ірина.

На екрані відкрилася нова аватарка — чи то кіт, чи то ведмідь, із п’ятьма ногами, з мрійливою всміхненою мордочкою.

— Дев’яносто третій рік народження, — сказала Ірина. — Ще один.

— Весела яскрава картинка, — сказав демон. — Такі не думають про самогубство.

— Хіба ти знаєш, що в нього сталося? Нещасний випадок? Утрата? Хвороба? Та що завгодно!

Вона написала хлопцеві з кумедною аватаркою: «Привіт, хочу з тобою дружити, напиши мені, Іринка».

Аватаркою «Вконтакті» в нього була картинка, яку надіслав давно забутий, випадковий приятель з Америки, — ніби дитячий малюнок, схожий на кота ведмідь із п’ятьма ногами.

Антон зайшов на свою сторінку; майже моментально надійшло нове повідомлення: «Привіт, хочу з тобою дружити, напиши мені, Іринка». Ця Іринка буквально щойно додала його в друзі; він криво всміхнувся. Спам або щось іще гірше.

З цікавості він усе-таки глянув, що за Іринка така. Акаунт було створено сьогодні. Інтерес — єдиний — був позначений як «Террі Пратчет».

Антон насупився. Кількість збігів перестала його розважати.

Покусавши ніготь, він написав їй у відповідь: «А крім Пратчета, ти щось любиш?»

І відразу надійшло нове повідомлення: «Люблю. Багато. Може, потусуємось увечері десь на районі?»

Ірина активно листувалась одразу з кількома співрозмовниками — часто промахуючись по клавішах, роблячи описки, виписуючи на папірець імена й прізвиська. Троє з нових друзів зізналися, що їхали в метро вчора вранці з книжкою на колінах. Хтось із них точно брехав, тому Ірина квапливо призначала побачення.

«Може, потусуємось увечері десь на районі?»

«Так, там «макдональдс» а ти точно прийдеш?»

«Адресу запиши, там «Шоколадниця».

«Адреса? Що, ти точно вирішила прийти, просто сьогодні?»

«Ги. Ні, не айс».

«Не зрозумів. Тобі про Пратчета поговорити чи ще щось?»

— Це далеко, — сказав демон, спостерігаючи за її роботою. — Оцей — на іншому кінці міста. Малоймовірно.

Ірина подивилася на карту Яндекса. До цього моменту в неї вималювалися п’ять претендентів, п’ять точок на карті, всі більш-менш у межах району. Шостого, про якого говорив демон, вона з жалем відкинула.

«Яка ти на вигляд? Як тебе впізнати?»

Ірина подивилася на фотографію, взяту за аватарку.

«Мені шістнадцять років… Волосся русяве… Я буду в білій сукні, у руці — рожева лілія. Двадцята нуль-нуль, місце ти знаєш, бай, котику».

Перевела подих. Нервово потерла долоні, глянула на годинник. П’ятниця, вечір, затори…

— Їдьмо, — сказала вона демонові.

І вразилася на секунду.

Він дивився на неї, як подорожній, замерзаючи, дивиться на вогник, що раптом замерехтів у пітьмі.

Скутер ревів, пробиваючись крізь потік машин. «На наступному повороті поверніть праворуч», воркотів у навушниках голос навігатора.

Біля «Макдональдса» чекала когось на свіжому повітрі зграйка підлітків. Хлопці крутили головами: очікувалося прибуття Іринки, у білій сукні, з рожевою лілією.

— Тут його нема, — сказав демон.

Ірина, не сперечаючись, набрала на навігаторі нову адресу й знову завела мотор. Демон сів у неї за спиною; мовчки, небезпечно маневруючи, іноді пролітаючи крізь двори, вони прибули на наступну точку.

Тут, у «Шоколадниці», сидів самотній товстий хлопчик і калатав соломинкою в келиху дуже солодкого на вигляд коктейлю. Для певності Ірина пройшлася по рядах між столиками: народу було багато, і жодного підлітка-очкарика.

— Тут його нема, — сказав демон.

— Поїхали.

Поволі стемніло. Закінчувався день. На місце завтра неминуче підступало сьогодні.

У «Старбаксі» сиділи підлітки, але, очевидно, нікого не чекали.

— Цей не прийшов, — сказала Ірина. — Покликав і не прийшов, от зараза.

— Може, спізнився? — припустив демон. — Почекаємо?

Антон стояв біля підземного переходу, ховаючись за кіоском із газетами. Жінка приїхала на тому ж скутері; цього разу на ній були джинси й куртка, волосся зібране у хвіст, вона нічим не нагадувала Працівника Народної Освіти і вже тим пач не нагадувала зворушливу дівчинку з аватарки. Вона стояла до нього впівоберта, не помічаючи, і він чудово бачив, як вона говорить сама з собою.

«Чи в неї все-таки гарнітура? Такий крихітний навушник і непомітний мікрофон, що, навіть пригледівшись, не можна їх побачити?

Тоді вона не божевільна. Тоді вона навіщось шукає хлопчика, який читав у метро Пратчета. Саме вчора, саме в четвер.

Навіщо? Чи є цьому хоч яке-небудь правдоподібне пояснення? Може, підійти до неї й прямо спитати, що треба?»

Боліли побиті ноги й боки. Антон позадкував, потихеньку відсуваючись, і пірнув у підземний перехід; він брів серед юрби, низько схиливши голову, і прагнув одного — зникнути. Вимкнутись.

Він так утомився.

— Він не прийде, — сказала Ірина. — Нема часу. Поїхали.

У мовчанні вони від’їхали від «Старбаксу» й одну за одною перевірили ще дві точки. Іринку чекали там і там, але жоден із підлітків не був схожий на «хлопчика в окулярах».

Коли з’ясувалося, що й цього разу улову не буде, демон осів, мов здихаюча медуза.

— Ще не вечір, — сказала йому Ірина.

Хоч було зрозуміло, що саме вечір, і вечір п’ятниці. Кав’ярні й ресторани, клуби й лавочки біля під’їздів, клаптики під липами й дитячі майданчики — все раділо вересневому теплу, кінцю робочого тижня та довгоочікуваній темряві. Горіли ліхтарі, світилися вогники сигарет, світилися очі молодих і зрілих людей, які любили осінь, які чекали бабиного літа.

До самогубства залишалася доба з гаком. Здавалося б, повно часу, щоб знайти одного хлопчиська…

— Як би я жив, — бурмотів демон за спиною в Ірини. — Як би я жив, щодня, щосекунди…

Мотор заглушав його слова, але, пригальмовуючи на перехрестях, Ірина знову й знову чула:

— Як би я жив… Ух, як би я…

Ірина повернула у двір, аби скоротити шлях до будинку. Цієї миті звідкись із темряви, щойно підсвіченої ліхтарями, на швидкості кілометрів п’ятдесят з’явився чорний мере.

Ірина крутнула і влетіла в клумбу.

Мере пізно загальмував і в’їхав мордою в металеву огорожу. Почувся скрегіт.

Одночасно розчинилося четверо дверей.

— Ти що це, суко, робиш?!

Ірина, тремтячи, насилу сповзла із сидіння. Вона не встигла злякатися — але в кров випорснувся адреналін, і жах прийшов секунди через дві після повної зупинки. У темряві вона не могла зрозуміти, що зі скутером, і що з її коліном, і що з головою, якій теж дісталося.

Загорілося чиєсь вікно просто над головою. Троє молодих мужиків у шкіряних куртках і дві їхні подруги, матюкаючись, вискочили на клумбу, і фарбована блондинка першою завдала удару:

— Ах ти тупа пи…

Її кулак врізався Ірині у вилицю, дуже точно й боляче, по-боксерськи; у цей момент відьмине тіло перестало їй належати.

Вона блокувала наступний удар, провела підсічну й жбурнула блондинку, наче важку ляльку, просто на її подругу, яка не билася, але бридко лаялась.

Упали обидві, чавлячи собою осінні квіти.

Чоловіки, що на мить було сторопіли, заревли в три голоси й кинулися на Ірину.

Неквапливо, мов десантник у кіно, вона дала зісковзнути невдалому захвату, пірнула під удар, перехопила чиюсь м’язисту руку й провела прийом. Чоловік повалився на жінок, що вовтузились у темряві. Двоє інших, ще не зрозумівши, що сталося, знову кинулися на Ірину, збираючись її покарати; вона розкидала їх, як герой фільму про каратистів.

І отямилася, відчуваючи, що все тіло болить, суглоби ниють, м’язи ледь не надірвані, а коліно розбите.

— Ходімо! — крикнув демон, якого ніхто з нападників, звісно, не бачив.

— Я тебе з-під землі вирию, падла!

— Я тебе…

— Ах ти…

Залишаючи за спиною потік густого матюччя, Ірина витягла скутер на рівне місце й сяк-так завела мотор. Тріснуло вітрове скло, щось сталося з кермом, і колесо, здається, постраждало — скутер їхав, хитаючись, мов п’яна курка, на щастя, до будинку залишалося зовсім трохи.

Знесилена, вона прикувала моторолер під вікнами.

— Олегу… що це ти зробив?

— Вони б тебе потовкли.

— Ніколи так більше не роби!

— Чому?

— Бо… — Ірина тремтячими руками відімкнула двері, — бо ніколи-ніколи, ні за яких умов, не роби з мене маріонетку, зрозумів?

Вона захряснула двері й знесилено сповзла на підлогу.

Коліно набрякло. Голова розчахувалася від болю.

Годинник пробив північ.

— Ну як це зрозуміти? Як це зрозуміти, чому ні з ким такого не стається, а тільки з тобою?!

Мама була злою й нещасною водночас. Антон не знав, ні чим її задобрити, ні чим утішити.

— Чому з тобою стільки проблем? Ти ж доросла людина! Ти ж знаєш, я гарую на роботі як коняка!

Антон мовчав.

— І хто це зробив?

— Яка різниця?

— Що значить — яка різниця? Мені завтра йти до директора! Пояснювати, що сталось і чому ти кидаєш школу! І куди ж ти підеш, можна спитати?

— До іншої школи.

— Тебе там хтось чекає? Чи ти підеш у свою стару, до кримінальників? До наркоманів?!

— Піду на екстернат.

— Послухай, іди, куди хочеш. Роби, що хочеш! — у маминому голосі з’явились істеричні нотки. — Я думала… після татової смерті… ти будеш мені опорою, а ти…

І вона заплакала, і це було найгірше на світі.

— Трьом клієнткам я сьогодні відмовила! Трьом! Вони більше не прийдуть, не сподівайся!

Віка так кричала в телефон, що апарат, лежачи на столі, аж підстрибував.

Ірина стояла перед дзеркалом у самій білизні. Розбите коліно було схоже на невеликий м’яч.

— Ти взагалі працювати збираєшся чи ні? Ти знаєш, що нам треба за офіс виплачувати? Ти знаєш, скільки коштує твій скутер, і за нього ще доплачувати, якщо ти його поламала!

Ірина поглянула на демона. Той мовчки й відсторонено дивився у вікно.

— Ти мене чуєш чи ні?!

— Чую, — сказала Ірина, беручи зі стола телефон. — Вибач. У неділю почнемо працювати.

— У неділю? А завтра що? Завтра субота, найхлібніший день…

— У суботу духи не велять мені працювати. Вибач.

І вона дала відбій.

Демон лежав на дивані, закинувши руки за голову. Це була дивна, беззахисна й дуже домашня поза.

— Олег?

— Одягнися, — пробурмотів демон.

— Що?

— Одягнися, ти мене взагалі за людину не вважаєш? За чоловіка?

Ірина гмикнула. Взяла зі спинки стільця халат, накинула на плечі:

— Соромишся? Я думала, демони, як лікарі, до всього звикли…

Він щось невиразно пробурмотів і повернувся обличчям до стіни.

— Олегу, — Ірина, кульгаючи, підтягла до дивана стілець, — як це так вийшло, що я їх… побила? Одна?

— Руками. Ногами.

— Ти за мене бився, виходить? Ти в мене вселився, і я отак билась… як у кіно…

— У кіно… У тебе суглоби не розім’яті, м’язи не розтягнуті, так що не тіш себе.

— Ти що, десантник? Чемпіон зі східних єдиноборств? Ти справді вмієш битися?

— Умів.

— Як?

Демон сів на дивані:

— Просто так! Котра година?

Обоє одночасно глянули на годинник: п’ять хвилин на другу.

Антон зайшов на сторінку «Вконтакті», щоб видалити акаунт. І в останню мить зупинився, побачивши повідомлення від Аліни: «Привіт, ти там як узагалі?»

Він сумно всміхнувся. Подумав і написав: «А яка різниця?»

Моментально надійшла відповідь: «А мені твій Пратчет сподобався. Продовження є?»

Він кілька секунд дивився на монітор, не вірячи тому, що було там написано.

«Є».

«Даси почитати?»

Антон нервово зчепив пальці. Написав: «А хочеш?» Видалив, написав: «А треба?» Знову видалив; перевів подих, написав: «Будь ласка».

Світанок застав Ірину за роботою — за допомогою декількох програм вона складала фоторобот. На екрані перед нею був хлопчик в окулярах, худий підліток із низько посадженими вухами, з гострим носом, невеликими очима й трикутним підборіддям. Вона не бралася судити, чи велика схожість, — але цей хлопчик принаймні нагадував живу людину.

— Ще спробуй інші брови, — сказав демон. — Ні. Поверни, як було.

— Так схоже?

— Ну… можна впізнати.

Вона знову відкрила пошук і набрала у віконечку: «Як розіслати спам».

Прокидалися пташки за вікном. Прокидалися двірники. Ірина, протираючи злиплі очі, розсилала скрізь, куди могла дотягтися, портрет-фоторобот і маленький текст до нього: «Привіт! Я асистент по акторах режисера Тимура Бекмамбетова. Шукаю хлопчика, зображеного на фото, щоб запросити на проби на головну роль у новому фільмі. Якщо хтось знає адресу, або телефон, або ім’я цього хлопчика, повідомте мені на мейл…»

Частина листів поверталася. Частину поглинали пильні спаморізи; Ірина відчула, що засинає.

— Тепер треба чекати, — пробурмотіла, ледь ворушачи губами. — Я посплю трішки, добре?

«Ти гарний хлопець, — писала вона, і букви з’являлися перед ним на екрані комп’ютера, — але тобі бракує… упевненості, чи що. Ти ще хлопчак. Занадто нерішучий».

«Ні фіга, — писав він у відповідь. — Ти мене не знаєш ніфіга».

«Книжки — це не життя, ти зрозумій. Зроби щось реально круте, стрибни з парашутом, чи що. Побачиш, як усе зміниться».

Він закусив губу.

«А ти взагалі незайманий?» — з’явився новий напис, зі смайликом.

Антон почервонів.

«Ні».

«Брешеш».

«Не брешу», — він почувався ідіотом.

«А траву ти курив?»

«Курив».

«Знову брешеш».

«Ну, не вір, якщо не хочеш».

«Ти завтра прийдеш? Точно? Я тобі на скриньку адресу скинула».

«Прийду», — написав він і стиснув кулаки.

І додав уголос:

— Ти мене ще взнаєш.

Пізно вранці він спав за столом, поклавши голову на клавіатуру. На дисплеї, поставлені на слайдшоу, змінювали одна одну фотографії з Аліниного альбому: Аліна в купальнику, Аліна у вечірній сукні, Аліна в лижному костюмі й знову в купальнику, і бретелька сповзає з плеча…

Мама тихенько стукнула у двері. Не дочекалася відповіді. Зазирнула; зайшла.

Антон поворухнувся. Сів, із відбитком клавіатури на щоці. Потрусив головою. Квапливо прибрав з екрана слайдшоу.

— Ти чого? — тихо спитала мама. — Антосю!

— Усе добре, — він усміхнувся. — Чесно. Все отак, — і показав великий палець.

— Прокидайся. Прокидайся.

Ірина схопилася, скуйовджена, перелякана, погано розуміючи, де вона.

— Котра година?!

— За чверть третя, — одразу ж обізвався демон.

— Чому ти мене раніше не розбудив?!

— Хотів, щоб ти поспала.

— Що?!

— Увечері ти повинна добре мислити, — сказав він, помовчавши. — Якщо… це, звісно, щось змінить.

Загортаючись на ходу в халат, Ірина почовпала до комп’ютера. Денний сон зробив її голову м’якою, мов пріла солома. Вона почувалася трішки Вінні-Пухом.

«Вконтакті» надійшло безліч повідомлень від нових приятелів, розсерджених через те, що не дочекалися Іринки з рожевою лілією. На пошту звалилася гора технічних листів від якихось адміністраторів, відмова в доставці, вірусоносний спам…

І більше нічого.

— Що тепер робити? — запитав демон.

— Ще є час, — пробурмотіла Ірина невпевнено. — Ще… Правду кажучи, Олегу, я не знаю, що тепер робити.

— А де це все відбуватиметься? — мама смажила оладки, в каструльці під ложкою пузирилися, змішуючись у тісто, борошно й кефір.

— На квартирі.

— Ти там уже бував?

— Ма, я ніде досі не бував.

— Але ти хоч знаєш хазяїна? Чия це квартира?

— Бабусі дівчинки з паралельного класу.

— Не розумію — то ти хочеш од них тікати до іншої школи, — мама вбила яйце, — то йдеш на незрозумілу квартиру…

— Це зрозуміла квартира. Там будуть… мої знайомі.

— І ця дівчинка? — мама зробила невиразний жест головою.

— Так.

— Ну добре, тільки ти телефонуй, будь ласка. Як прийдеш, коли зберешся йти… До речі, коли ти повернешся?

— Не знаю.

Мама перестала вертіти ложкою:

— Не пізніше десятої.

— Мамо, я вже не дитина!

— Антосю, пообіцяй мені, що повернешся до десятої, або я тебе нікуди не пущу!

Він устав і вийшов з кухні.

Іноді це нестерпно.

Антон заправив у нові джинси старий шкіряний пояс.

Довго приміряв куртку перед дзеркалом. Вона здавалася достатньо вільною й довгою.

Визирнув — переконався, що мама дивиться телевізор.

Прокрався до батькового кабінету. Причинив двері. Узяв кобуру з шухляди; приладнав на поясі.

Прислухався. Дуже тихо й дуже швидко вийняв із поліетиленового пакета ключ від сейфа. Одімкнув сейф. Вийняв пістолет.

Грала музика — ішов улюблений мамин серіал. Задихаючись од хвилювання, Антон зарядив зброю. Уклав у кобуру й відчув його чудову вагу.

— Антосю! — покликала з кімнати мама.

Він швидко сховав ключ до шухляди стола — знову загортати його в пакет часу вже не було.

— Чому ти в куртці? — здивувалася мама.

— Я зараз виходжу.

— Там тепло!

— Увечері обіцяли похолодання, — збрехав Антон.

— Ну, дивись, — вона обвела його здивованим поглядом. — Якийсь ти такий… Закохався, чи що?

— Та ні, я його кохала. Спочатку — то це точно. Мені було вісімнадцять років, дівчина яскрава, хотілося пожити… Думала, він травичку курить. А він уже на геричі конкретно сидів. Ну й от… Я спершу подумала — кохання, я його витягну, все таке… Сама ледве зіскочила. Він мене обдер, як липку: все, що лишилося від баби, від батьків, — усе виніс із дому й загнав. Ох, скільки це мені коштувало…

Вона замовкла. Демон сидів на підлозі, прихилившись спиною до дивана, і, здавалося, зовсім не слухав.

— Він зовсім був кінчений, — сказала Ірина. — Коли я його вигнала, він через півроку ласти склеїв.

— І тобі його не шкода, — сказав демон.

— До чого тут — шкода, не шкода?! — Ірина розлютилася. — До чого тут… Він моїм першим мужчиною був, ясно?

Демон мовчав.

Ірина знову, як дятел, перевіряла й перевіряла пошту. Щоразу від позначки «новий лист» у неї мороз ішов по спині. І щоразу лист виявлявся порожняком: спам або звіт про недоставлене повідомлення.

— Скільки тобі років? — запитав демон.

— А ти що, не знаєш?

— Ні.

— Тридцять один!

— Про дітей ніколи не думала?

— А нащо про них думати? Їх треба або робити, або ні! Я народжу — ти будеш мене утримувати? Будеш чи ні?

— Ні, — сказав демон.

— Тоді стули рота і не… пищи.

Демон заплющив очі. Ірина знову перевірила пошту. Подивилася на годинник: пів на сьому вечора.

— П’ять годин лишилося, — сказав демон. — А-а, все одно…

Він змінив позу, підтягнувши коліно до живота:

— А в мене були діти. Точніше, є. І вони досі не знають, що я мертвий.

Антон ішов, відчуваючи пістолет тілом. Раз у раз торкався кобури — крізь полу куртки. Розумів, що привертає цим увагу, але не міг стриматися.

Увесь світ став хворобливо-яскравим. Кожний люк, пофарбований у жовте, кожен кущ і світлофор сприймалися по-іншому. Проїжджали машини, і кожен відблиск на їхніх боках бив по нервах.

Він підійшов до кіоску, де торгували напоями, і попросив пива.

— Дітям не відпускаємо, — нахабно заявила літня тітка-продавчиня.

— Мені вісімнадцять.

— Не мороч голову!

Антон прискалився. Продавчиня аж сахнулася від його погляду, а він же тільки уявив, як витягне зараз ствол і рознесе їй голову впритул…

— Фархаде! — покликала тітка когось із глибини кіоску. Антон одійшов, відчуваючи, як пульсує бік, що притисся до пістолета.

Біля тротуару зупинився мотоцикл. Хлопець, одягнутий у косуху, неквапно йшов до кіоску; Антон зціпив зуби. Пістолет на боці робив його відчайдушним.

— Слухай, — довірливо звернувся він до мотоцикліста, — я права забув, а вона мені пива не продає… Візьми мені «Балтику», добре?

— «Балтику»? — хлопець гмикнув. — Ну добре…

Антон тицьнув йому гроші. Хлопець повільно купував, довго вибираючи, крекери, чипси, воду; нарешті, закінчив і відійшов від кіоску, простягаючи Антонові пляшку:

— На, братане. Тільки не пий на вулиці, бо заметуть тебе разом із «Балтикою».

— Ага, — Антон зрозумів, що йому ніде діти пляшку. Пройшов ще сто метрів, щоб не бачити більше осоружної продавчині, купив поліетиленовий пакет в іншому кіоску. Сховав пляшку. Подався до метро.

На півдорозі він трохи злякався, але повертатися було пізно.

Хлопчик пішов на вечірку. Дорослий хлопчик. Єдиний сенс її складного, нудного, тривожного життя.

Жінка витерла стіл. Чистота, яку вічно наводив Антон, спершу тішила, потім почала лякати. Вона хотіла показати його… психологові, чи що. Та, по-перше, не було зайвих грошей. А по-друге, вона боялася всього, пов’язаного з префіксом «психо». Антон нормальний, цілком нормальний. Любить чистоту? Та невістка «спасибі» скаже.

Вона знову витерла стіл — підсихаючи, він укривався некрасивими плямами. Як Антонові вдається прибрати так, щоб усе блищало?…

Вона зайшла до кабінету покійного чоловіка. Постояла, дивлячись на портрет над столом.

Зайшла до синової кімнати. Обережно, намагаючись нічого не зачепити на столі, вмостилася перед монітором. Увімкнула комп’ютер. Відкрила свою поштову скриньку; нічого, крім розсилки з магазину, де вона колись заповнила рекламну анкету…

Відкрила свій акаунт у «Живому Журналі». Фотографії собак і котиків у френдстрічці, стародавні листівки, краєвиди Петербурга…

І дивне повідомлення з фотографією хлопчика, «…асистент по акторах режисера Тимура Бекмамбетова. Я шукаю хлопчика, зображеного на фото, щоб запросити на проби на головну роль у новому фільмі. Якщо хтось знає адресу, або телефон, або ім’я цього хлопчика, повідомте мені на мейл…»

Мама, не вірячи своїм очам, довго вдивлялася у фотографію. Жарт чи що? Не схоже… Кому треба так жартувати?

У дитинстві вона мріяла стати актрисою. Ворота кіностудії були для неї дверима в рай — назавжди зачиненими. Моментально сп’янівши від слів — «проби… головна роль…» — вона написала на мейл, зазначений у повідомленні: «Хлопчика звуть Антон Нечаєв, шістнадцять років. Домашній телефон…»

Вона додала сім цифр і, щойно надіславши листа, вперше завагалася.

— Як це — вони не знають?!

— Тіла не знайшли. Я не хотів, щоб… Одним словом, я хотів просто зникнути. Розчинитися.

— О Господи…

— Тому моє тіло лежить у залитому водою кар’єрі. На дні. Дружина, звісно, вже все зрозуміла. Але для дітей я поїхав у відрядження.

— Дорослі діти?

— Сім і вісім, рік різниці.

— О Господи… Чому?!

— Не питай. Я помилився, Ірино. Я страшенно помилився. Тепер я знаю, як треба жити!

Цокав годинник.

— То ти — привид? — Ірину почало трясти. — Невпокоєний… дух? Що треба зробити, аби ти впокоївся?

— Нічого! — демон блиснув очима. — Нічого не треба робити, нічого зробити не можна! Ти не можеш навіть знайти хлопчика, знайти хлопчика в місті, ти нічого не можеш, відьмо, краще б ти дала мені спокій…

— Краще б я дала тобі спокій, — жовчно сказала Ірина. — Ти справедливий, нема слів…

Демон устав і вийшов на кухню. Ірина прислухалася: він міг зникнути, як минулого разу. Запросто взяти і зникнути.

Вона зітхнула. Знову перевірила пошту.

Прийшов один-єдиний лист: «…Хлопчика звуть Антон Нечаєв… Домашній телефон…»

— Олегу! — від її крику задеренчали шибки. — Є! Є, ось він! Скоріше!

Антон вийшов з метро і розгорнув видрукувану карту. Десь тут, серед старих дев’ятиповерхівок, ховався будинок Варварчиної бабусі. Антон гадки не мав, хто така ця бабуся, а про саму Варварку знав тільки розмір її грудей — четвертий.

У метро він спітнів, наче в лазні. Серце готове було вискочити, коли юрба притиснула Антона до повної жінки з сумками, і вона, ця жінка, раптом обернулася й здивовано подивилася на нього; він ледь не вмивався адреналіном, проходячи повз міліцейські патрулі. Він ішов повз людей, приємних і неприємних, жалюгідних і страшних, симпатичних і бридких, і будь-кого міг убити за кілька секунд.

На карті бабусин будинок був позначений прапорцем. Антон заглибився у двори, пройшов повз компанію гопників, відчуваючи, як пульсує гарячий бік під кобурою.

Біля під’їзду раптом зупинився.

Як він зайде? Що скаже спочатку, що потім? Коли дістане пістолет? Це має бути ефектно — і без поспіху. Це має бути ніби випадково; він не збирається нікого лякати. Він просто дасть їм зрозуміти, вперше покаже, хто він такий насправді.

Так нічого й не придумавши, він зайшов до під’їзду й натис кнопку ліфта.

Мама неуважно гортала глянцевий журнал; після робочого тижня мозок відмовлявся сприймати щось, крім картинок із короткими кумедними статейками. Товста книжка стояла на полиці, недочитана; от Антон іще читає, принаймні в метро, треба підтримувати в ньому це що є сили…

Пролунав телефонний дзвінок.

— Алло!

— Це з кіногрупи, — сказав у слухавці впевнений жіночий голос. — Можу я говорити з Антоном Нечаєвим?

Мама сіла на дивані. Ти ба, не розіграш, і як швидко зателефонували…

— Його зараз нема.

— А коли він буде?

— Близько десятої.

— У нас термінова справа, — у жінчиному голосі наче завібрувала металева струна. — Якщо він потрапить на пробу сьогодні — у нього величезні шанси пройти.

— Чому такий поспіх? — пробурмотіла мама.

— Це світ кіно, — довірливо повідомила жінка. — У нас усе так непередбачувано… Давайте так: спробуйте його видзвонити, я зараз приїду. Ваша адреса?

— Куди приїдете? Додому? — Антонова мама розгубилася.

— Я заберу Антона на студію! — жінка, і так голосиста, тепер майже кричала. — Тільки він повинен приїхати додому, просто зараз!

— Добре, я спробую, — цей голос своєю впевненістю не дозволяв Антоновій мамі завагатися ні на секунду. — Я зараз йому зателефоную.

— Адреса! Скажіть адресу! І приготуйте кілька його фотографій, для… для портфоліо!

Глянцевий журнал, прошелестівши по пледу, скотився на підлогу.

— Давай же! Давай, заразо!

Скутер завівся. Учорашня аварія залишила по собі численні подряпини й тріснуту фару, але колеса вціліли. їх навіть не довелося тягти в шиномонтаж.

Шарпаючись у потоці машин, гарчачи й чадячи, скутер мчав уперед. Навігатор, закріплений на кермі, вів, як чарівний клубочок, до будинку Антона Нечаєва.

Десять хвилин на восьму. Час є. Усе можна виправити.

Антон зупинився перед дверима до квартири; за дверима сміялися й галасували. Хтось перевіряв апаратуру — басовито фонили колонки. Повискувала електрогітара.

Він витяг пістолет тремтливою рукою. Красиво підняв зброю. Пробував стати так і сяк; заважав пакет із пивом, Антон поставив його під стіну. Прицілився в двері; цієї миті у нього в кишені задзвонив телефон.

Він не вилаявся вголос тільки тому, що міцно зціпив щелепи.

Мама ходила по кімнаті, слухаючи гудки в слухавці. Антон не відповідав.

— Та що ж це таке!

«Телефон абонента вимкнений або перебуває поза зоною досяжності…»

Мама, не ймучи віри, зателефонувала ще раз.

На сходах було чути, як відчинився ліфт. Як нові гості юрбою пройшли коридором, подзвонили, ввалилися до квартири. Антон перевів подих, сховав вимкнений телефон. Поклав пістолет у кобуру. Застебнув куртку.

Найбільше йому зараз хотілося піти. Повернутися додому. Але це означало втратити повагу до себе назавжди.

Він спустився сходами на поверх нижче. Потянувся рукою до дзвінка.

Двері розчинилися, щойно він торкнувся кнопки. На порозі стояв Піня.

— Очкарик?!

Здавалося, Піня не вірить своїм очам. Антон відчував, як у такт серцю б’ється весь: б’ються вуха, губи, щоки, б’ється пістолет на боку.

— Привіт! — сказав він голосно й чітко. — Я не пізно? А де Аліна?

Ірина поспіхом прикувала скутер до огорожі на дитячому майданчику. Не чекаючи ліфта, злетіла на третій поверх і тільки тоді поморщилася, ледь торкнувшись розбитого коліна.

Демон тримався поруч, мов вірний пес.

Ірина подзвонила.

— Хто там?

— З кіностудії!

Зашелестіли замки. Двері відчинили на ланцюжок:

— Антося ще немає.

— Ви йому телефонували? — швидко спитала Ірина.

— Так… Але… в нього, напевно, сів акумулятор у телефоні.

Ірина похитнулася. Коліно засмикало, наче щипцями.

— Вибачте, як вас звуть?

— Раїса Миколаївна…

— Раїсо Миколаївно, у вас удома часом немає вогнепальної зброї?

У відповідь пауза.

— Дивне запитання, — ланцюжок трішки підтягся. — До чого тут… ви справді з кіностудії? Звідки ви знаєте Антона?!

— Зараз зачинить двері, — швидко сказав демон.

Двері зачинилися.

— Пророк, — пробурмотіла Ірина.

— Треба було ногу підставити.

Ірина поморщилася. Привалилася плечем до стіни, знову торкнулася коліна:

— Є там ствол? Як гадаєш?

— Судячи з реакції — є.

— І зараз вона пішла…

— Перевіряти, — прошепотів демон.

— І якщо ствол на місці…

У глибині квартири почулися швидкі кроки. Забрязкали замки, цього разу нервово, прочинилися двері на ланцюжку:

— Як ви знали?.. Хто ви така?!

— Ствол не на місці, — тихо сказав демон.

— Раїсо Миколаївно, — сказала Ірина наймагнетичнішим зі своїх голосів. — Ваша правда, я не з кіностудії. У мене є відомості, що сьогодні ввечері ваш син спробує себе вбити. З пістолета.

Рудий — мідноволосий хлопець років вісімнадцяти, обвішаний металевими брязкальцями в поганському стилі — грав фолк-рок. На думку Антона, грав так собі. Співав краще, принаймні натхненно. Апаратура в умовах квартири звучала погано, Антон із жахом думав, як почуваються сусіди. Однак, як незабаром з’ясувалося, сусіди теж були тут.

Народу було багато — різномастого, різноликого, знайомого й не знайомого одні з одними. Антон був вражений, як легко він сюди вписався — треба було просто сидіти в куточку, сьорбати свою «Балтику» і спостерігати.

Нікого не здивувало, що Антон не зняв у коридорі куртку; не зняв — значить, була причина. Пістолет, прикритий полою, приємно тиснувся до боку.

Піня лютував. Аліна з розкішною погордою показала йому, що це її справа, кого запрошувати, а кого ні. Їй Варварка дозволила. Коли туса буде на Піниній квартирі — тоді велкам, нехай ставить умови.

— А це в мене ніби як електричний фолк, — хрипко пояснив Рудий. В Антона трохи боліли вуха, але цей хлопець йому подобався.

Від тютюнового диму в кімнаті було туманно. До Антона підсіла п’яненька, весела дівчина й почала просторікувати про музику. Антон кивав, розуміючи зі сказаного нею відсотків двадцять.

Потім з’явилась Аліна, відтіснила п’яненьку й сіла на її місце. Очі в неї сміялися:

— Ну що, не шкодуєш, що прийшов?

Антон затремтів ніздрями, втягуючи її запах.

— Ти якийсь особливий сьогодні, — помітила Аліна проникливо. — Що сталося?

— З парашутом стрибнув.

— Ні, а серйозно?

Антон поклав їй руку на плече.

Відчуваючи пістолет, потягнувся вперед — і поцілував її в губи.

— Я думала, він не знає, де ключ од сейфа.

Жінка ходила по кімнаті, і демонові раз у раз доводилося задкувати з її дороги.

— Ми ніколи про це… Після загибелі… мого чоловіка… Ми з Антоном ніколи… — жінка плуталася дедалі більше, очевидно, думки її значно випереджали мовлення. — Та все одно це сімейна справа, як ви знаєте?!

— Вашому синові загрожує небезпека, — твердо сказала Ірина. — Шукайте його.

— Як?!

— Ви що, не знаєте, куди він пішов?

— У гості…

— Адреса!

— Ви що, думаєте, я шпигую за своїм сином?!

Ірина звела очі до стелі:

— Ви не шпигуєте! Ви взагалі його не бачите! Ви гадки не маєте, що з ним відбувається! Він пішов на вечірку з пістолетом, як ви гадаєте, навіщо?!

— Мені треба прийняти ліки, — пробурмотіла жінка.

— Хто там з ним іще є? Однокласники? Хоч один телефон!

— Я не знаю, — жінка на очах утрачала залишки хоробрості. — Я…

— Доступ до його мейлу? У вас є пароль?

— Я… працюю з ранку до ночі. Я працюю касиром, я так утомлююся… Щоб він міг… Я зовсім сама, ні родичів, ні…

— Телефони його однокласників? Друзів? Хоч якихось знайомих?

— Його записна книжка, — пробурмотіла жінка. — Паперова… стара… у шухляді.

За вікнами повільно поночіло. Антон покінчив із «Балтикою», і тепер у нього трохи шуміло в голові.

Піня підстеріг його, коли Антон, вийшовши з туалету, мив руки на кухні. Підійшов і став поруч; Антон відповів спокійним і безтурботним, як дуло, поглядом.

— Ти мені вибач, — сказав Піня. — Я думав, ти тюхтій.

Антон розгубився.

— А ти нічого так хлопець, — Піня ляснув його по плечу. — Аліну тільки прилюдно не мацай. Вона завтра протверезіє, злитиметься. Ти в неї вийдеш крайнім, так завжди буває.

І, лишивши Антона з неприємними думками, Піня пішов далі слухати пісні Рудого.

«Так завжди буває». У повільній, завантаженій пивом голові думки рухалися незграбно. Піня сказав гидоту, за яку його треба пристрелити. Що значить — вийдеш крайнім, як завжди? З іншого боку, чом би не поцілувати дівчину, якщо обом це подобається? Навіть якщо ти не перший…

Якісь дівки на кухні споліскували склянки й заварювали чай. Антон торкнувся пістолета, майже не криючись від них.

Йому було добре — і водночас якось тривожно. Наче він забув дорогу додому. Наче загубив зворотний квиток.

Антонова мати ридала на кухні. Демон стояв біля Ірини, майже торкаючись її плеча; побляклий записник був пописаний олівцем і кульковою ручкою. Антон почав вести його давним-давно. Ще до загибелі батька; номерів було мало. Траплялися картинки — змії, хрести, черепи. Не треба бути психологом, щоб розшифрувати: хлопець дуже самотній, схильний до депресій, батькову смерть пережив важко.

Телефони виявлялися старими й недійсними. Випадковими й чужими. Одна дівчинка пригадала, що вчилася з Антоном Нечаєвим — у п’ятому класі.

— Це марно, — у паніці сказав демон. — Тут немає свіжих записів узагалі.

Ірина вперто продовжувала гортати блокнот; стрілка годинника підповзала до двадцять другої.

— Ірино, скоріше!

— Що я можу вдіяти?!

Вона вихопила запис, на вигляд новіший за інші, і знову набрала на телефоні номер. Слухавку взяли не одразу; на тому кінці грала голосна електрична музика.

— Алло! — прокричали в слухавку веселим дівочим голоском.

Ірина метнулася очима по сторінці. Тупо перебираючи номер за номером, вона раптом забула ім’я абонентки.

— Привіт, — вона провела по сторінці пальцем, — е-е… Аліна?

— Ну що?

— Аліно, сонце, мені терміново потрібен Антон Нечаєв, ти не знаєш…

— Та тут він! А що?

Ірина відчула, наче теплий водоспад облив її з голови до ніг. Наче сонце визирнуло крізь безнадійні хмари.

— Адресу скажи, — єлейно прожебоніла вона в слухавку. — Я по нього заскочу.

— А ви йому хто? — голосок трішки протверезів.

— Мати! — гаркнула Ірина. — Мати я йому, мати його… Давай адресу, Аліночко, давай скоріше, бо тут така радість — бабуся приїхала! Тільки, чуєш, не кажи йому, нехай буде сюрприз!

Заревів скутер. Вилетів на суботню спорожнілу проти вечора вулицю.

— Трясця його матері, — пробурмотів демон в Ірини за спиною. — Це ж інший кінець міста…

— Устигнемо.

І вона натисла на газ.

Рудий закінчив грати й розслабився. Відпочивав серед дівчат, сидів, цмулячи пиво, тільки не «Балтику», наскільки зміг роздивитись Антон.

Компанія то рідшала, то знов ущільнювалася за столом. Варя категорично завимагала курити на балконі: «Бо бабуся мене вб’є». Дим у кімнаті трохи розсіявся.

Антона почастували шматком піци з ковбасою. Він прийняв їжу з вдячністю: добряче зголоднів і шкодував, що не захопив бутербродів. Утім він звик, що в гостях пригощають…

Потім він подивився на годинник і згадав, що обіцяв матері бути о десятій. Не те щоб він збирався виконувати цю обіцянку… Але на годиннику була за десять одинадцята, а телефон не вмикався з пів на восьму.

— Дідько, — пробурмотів Антон уголос. Поворухнувся на дивані й згадав про пістолет.

Дивна річ: за ці кілька годин він так звик до свого ствола, що майже забув про нього. Виявилося, не треба нічого демонструвати, витягати з кобури, показувати — досить дивитися людям у вічі так, наче в тебе на боку заряджений ствол…

Рудий, зібравшись іти, знову зазирнув до кімнати, і вигляд у нього був розгублений:

— Народе, у мене айфон на кухні лежав, заряджався… Ніхто не бачив? А то шнур валяється, а айфона нема…

По кімнаті пронісся начебто вітерець. Аліна звела голову, Варя зсунула брови:

— Тобто як це? Ти хочеш сказати, що його хтось свиснув?!

— Я нічого не хочу сказати, — Рудий смутнів на очах. — Просто він лежав, ну, заряджався, а тепер його немає…

Хтось із хлопців вилаявся. Варя уважно обвела всіх поглядом:

— Ну, свинство… Ну, слухайте, тут же всі свої, всім довіряєш… Якщо зараз з’ясується, що хтось шакалить у своїх — це бидло в мене лайна наїсться, обіцяю!

Антон закліпав очима, сів рівніше. І піймав косий погляд Піні.

Не замислюючись, сунув руки до кишень куртки…

Маленький плаский предмет лежав поруч із його телефоном. Маленький, легкий, гладенький.

Антон глянув на Піню. Той дивився на розлютовану Варю й повільно-повільно піднімався через стіл:

— Тут не всі свої. Аліна запросила цього… Гондона Нечаєва. От нехай попросить Гондона вивернути кишеньки.

Антон відчув, як відливає кров від щік. Устав, гадки не маючи в цю мить, що робити. Наче не було ніякого пістолета.

— Піню, — сказала Аліна, — ти знай усе-таки міру.

— Як хочеш, — Піня демонстративно знизав плечима. — Тільки з цієї кімнати ніхто не вийде, доки не знайдеться айфон. Наступного разу ми не сядемо за один стіл із шакалом. Чи, Варю, ти не згодна?

Варя, червона від гніву, стиснула губи:

— Ти, Антоне, просто покажи, що в тебе нічого немає в кишенях.

— Ще чого? — хрипко спитав Антон.

— Давай я почну, — Піня демонстративно вивернув кишені широких джинсів, які мішком висіли майже до колін. — Хоч ви мене давно знаєте, мені не западло показати, що я не брав цього нещасного айфона… Пацани, у вас теж нема?

— Піню, — сказав один із товаришів Рудого, — чого ти виступаєш, як ведучий у телевізорі? Це Варина хата, нехай вона й командує…

Піня стиснув губи. На щоках у нього виступили плями:

— Варю, мені зняти з нього куртку? Щоб ти переконалася? Чому він узагалі в кімнаті сидить, спека, а він у куртці?!

— Антоне, — непритомним голосом промовила Варя, — зніми, будь ласка, куртку, і дай мені.

— Ще чого, — сухими губами сказав Антон. У вухах у нього дзвеніло від приниження.

— Тебе дама просить! — Піня ступив уперед. — Хазяйка!

Антон позадкував. Піня двома кроками підскочив до нього й хапнув за поли куртки; Антон перехопив його руки. Куртка задерлася; Варя насупилась, Аліна округлила очі…

Відшпурнувши Піню, Антон вихопив із кобури пістолет.

Скільки разів він уявляв, як це буде. Не так, не так. По-іншому.

Та реакція перевершила його очікування. На всіх обличчях, звернених до нього, у всіх очах він побачив своє відбиття — відбиття Людини зі Зброєю.

А може, йому здалося.

— Травматика, — неголосно сказав хтось.

Аліна звела брови. Хтось нервово хихикнув.

— Макет, — припустив інший голос.

— Газовий?

— Пацани, це взагалі запальничка…

Антон зняв пістолет із запобіжника, підняв угору й натис на спусковий гачок.

Від пострілу він майже оглух. Сильно смикнуло руку. Запахло димом, відлетіла гільза, у білій стелі з’явилася чорна дірка.

Хтось довго й тоскно вилаявся. Антон знайшов очима Піню.

— Я не брав вашого поганого айфона, — сказав, карбуючи кожне слово. — Цей… гад мені підсунув у кишеню… навмисно.

Довкола нього поступово звільнявся порожній простір. Хтось, рачки вибравшись у коридор, з криком рвонув до вхідних дверей:

— Атас! Тут стрілянина!

— Зараз менти приїдуть…

— Нафіг! Тікай швидше…

— Я не брав вашого поганого айфона, — Антон говорив, звертаючись до Аліни, не помічаючи, що дуло пістолета дивиться їй у груди. — Аліно, я не брав, це він мені підсунув у кишеню! Бери, якщо хочеш…

У цей момент у блідій, застиглій, очманілій кімнаті відбувся невеликий рух: Піня, вищирившись, ступив убік і затулив собою Аліну. Став між нею й пістолетом.

Скутер петляв у дворах.

— Минай поворот! — кричав демон Ірині на вухо. — Тут ґрати, ми не проїдемо!

Вона розвернулася майже на місці. Завищали покришки, роблячи чорним асфальт.

Десь далеко почулася сирена — чи то міліцейська, чи то «швидкої допомоги».

Вони стояли, дивлячись на нього застиглими масками замість облич. Антон здивовано дивився на Піню; цей гад, провокатор, по-справжньому загородив собою Аліну!

Від Антонового пістолета!

Вона цього не забуде…

— Викликайте ментів! — несамовито крикнула Варя десь у передпокої. — Він довбонутий, він усіх переб’є!

— Я не брав цей айфон, — сказав Антон, дивуючись, що це ще має значення. — Я не брав. Піня — він мені підкинув!

Піня стояв зелений, із крапельками поту над верхньою губою. «Він страшенно хоробрий, — подумав Антон. — Він чоловік».

Вона цього не забуде.

Треба було сунути руку в кишеню й витягти клятий айфон. Але не було сили.

— Я не брав цей айфон!

Тепер вона дивилася на нього, як на скаженого пса. Гірше — як на злодійкуватого шакала, який сказився, але так і не став грізним. Аліна ховалася за Пінину спину, вчепившись у його плечі, тихенько підвиваючи. Чи це вона так плакала?

Антон пройшов до дверей. Від нього задкували, як від чумного. У дверях він зупинився й обернувся:

— Ви всі…

Рука, корячись темному внутрішньому наказу, сама собою зігнулась, і ствол уперся в скроню. Антонові страшенно сподобалося, як змінились очі навколо нього; так, вони змінились. У них, як і раніше, був жах, але іншого роду.

Аліна теж дивилася — тепер без відрази. Тепер усередині її очей запалився вогник, схожий на співчуття; чи зможе вона коли-небудь забути цю сцену?

— Ви всі, — сказав він, дивлячись їй у вічі, — ви мене запам’ятаєте.

Він замружився. Напруга й образи останніх днів, духота цієї кімнати й електрична музика, пиво, піца з ковбасою, що стоїть у горлі, — і діра на стелі. І виття сирени. Тепер його посадять до колонії, знущатимуться, уб’ють, як батька…

Він вистрілив.

Але за мить до пострілу щось налетіло ззаду й сильно штовхнуло його вперед, вибиваючи з руки зброю.

— Іринко, ходімо, тобі не треба тут бути.

— Зараз.

Вона не могла йти. Розбите коліно горіло вогнем після пробіжки поверхами, після воротарського кидка за мить до пострілу.

— Ірино, ходімо.

Уже приїхала «швидка». От-от з’явиться міліція. Там, у квартирі, залишилися перелякані підлітки, хлопець, що стікав кров’ю, пістолет, гітара й барабан, підсилювач, колонки, піца, чийсь ай-фон, що випав просто на підлогу. «На секунду раніше — і він би не постраждав, — думала Ірина. — Але на секунду пізніше…»

— Іро.

— Я йду.

Підлітки не наважились її затримати. Вона й сама була, як мара — невідома жінка, що з’явилася з темряви в критичний момент. Просто дуже швидка й дуже сильна жінка, яка опинилася в потрібну мить у потрібному місці. Від несподіваного сильного удару з руки самогубця вилетів пістолет…

Правда, постріл усе-таки пролунав.

Можливо, через багато років вони переповідатимуть цю історію дітям і клястимуться, що бачили янгола…

Скутер завівся одразу. Виїжджаючи з двору, вони розминулися з міліцейською машиною.

— Подряпина, — бурмотів демон. — Він житиме… Залікують, житиме… Ірино!

Скутер хитнувся.

— Ірино, може, зупинимося?

— Я нормально.

— Ага…

Виїхавши на трасу, вона почула, як демон співає.

Він у маршовому ритмі співав старовинний романс чи навіть кілька романсів водночас. Він співав про життя, про білу акацію, троянди і хризантеми, про світанок над річкою й захід сонця над морем, і все це одразу, тут, зараз.

Він співав про життя.