Одиничні злочині: поняття, види, кваліфікація

1.1.1. Філософський аспект проблеми

Методологічною основою розроблення поняття одиничного злочину є філософське вчення про категорію «одиничне».

Слід зауважити, що будь-яке поняття є основною формою мислення, яка відображує конкретно-узагальнену природу, так би мовити «загальний тип» певного кола явищ. Свою повну і закінчену форму поняття набуває лише в процесі формулювання визначення. Поняття розкриває сутність явища і за своїм формальним змістом є єдністю одиничного, особливого і загального, тобто це завжди певна сукупність знань про предмети чи явища, які вивчаються[4].

Формулюючи поняття як підставу для узагальнення предметів чи явищ, необхідно виділяти ознаки, які є найбільш суттєвими (істотними) для останніх, через що саме «поняття» у філософській літературі визначається як відображення предметів чи явищ за їх суттєвими ознаками, а також відносин між ними[5].

Отже, щоб визначити поняття одиничного злочину, перш за все необхідно виділити типові, подібні риси, притаманні окремим злочинам, які відрізняють їх від множинності злочинів.

Повне визначення ознак одиничного злочину можливе лише за умови, що їх дослідження буде ґрунтуватись на певних обвинувальних засадах. У кримінальному праві, будуючи своє вчення про те чи інше поняття, криміналісти в якості таких засад найчастіше обирають об’єктивні та суб’єктивні ознаки явища, яке досліджують. Через це і наукові теорії у кримінальному праві традиційно поділяють на об’єктивні та суб'єктивні[6].

Окрім того, в нашому випадку окремого розгляду потребує і філософська категорія «одиничне», тому що саме за її допомогою більшість науковців визначають ознаки одиничного злочину[7].

Одиничне (окреме, індивідуальне) — філософська категорія, що виражає відносну відокремленість, дискретність, відмежованість у просторі та в часі речей, подій та притаманні їм специфічні індивідуальні особливості, які складають їх неповторну якісну і кількісну визначеність.

У якості одиничного може розглядатися не тільки окремий предмет, а й цілий клас предметів, якщо він береться як щось єдине, відносно самостійне, існуюче в певних межах. Конкретною формою свого існування одинична річ (процес) зобов'язана тій системі закономірних зв’язків, у середині яких вона виникає. При цьому одиничне нерозривно пов'язане із загальним. Загальне розкривається у понятті тільки через відображення одиничного.

Перші відомі погляди на категорію «одиничне» сформувались ще в античній філософії. В цілому для філософії цього періоду характерним було розуміння одиничного як певної модифікації, явища, що відрізняється від загального (Геракліт, Демокрит, Платон, Аристотель).

Так, Арістотель у своїй «Метафізиці», формуючи онтологічне вчення про єдність буття, ретельно аналізує також і поняття єдності як субсидіарного щодо його концепції буття. На думку Аристотеля, єдине має чотири значення. По-перше, це те, що є безперервним, тобто те, рух чого є неподільним. По-друге, єдине це те, «що складає ціле і має певний образ або форму, особливо якщо воно таким є від природи, а не через сторонню силу (подібно тому, що з’єднане клеєм, або цвяхом, або вузлом), і містить причину своєї безперервності у самому собі»[8]. При цьому єдиним визнається те, що охоплюється єдиною думкою; те, думка, про яке є неподільною. Думка, за Аристотелем, неподільна там, «де є причина єдності сутностей»[9].

Як видно, у цьому випадку єдине розуміється як дещо неподільне за своєю природою: будь-який предмет або явище, якостями яких є цілісність і неподільність, є єдиними. Так само і дія людини, яка неодноразово повторюється або є безперервною та неподільною також набуває властивостей єдності.

По-третє, Аристотель робить висновок, що єдине — це все, що є тотожним, подібним та рівним. Тотожне, в свою чергу, буде там, де визначення первинної сутності єдине. Первинною сутністю є всяке буття, взяте у конкретному одиничному вираженні, яке має однакову міру[10]. Отже, два чи більше вчинків людини будуть тотожними (тобто єдиними) через наявність у них однієї і тієї самої міри, так званої первинної сутності.

По-четверте, єдине у Аристотеля постає у значенні загального. «Називається єдиним також те, що належить до одного роду, та відрізняється протилежними одне одному видовими відмінностями; і все це зветься єдиним, тому що рід, покладений в підставу видових відмінностей є єдиним»)[11].

Таким чином, єдине за Аристотелем — це безперервне від природи, ціле, одиничне і загальне. Вочевидь, що у підставу всіх значень єдиного філософ поклав об’єктивний критерій, а саме — матерію. Також, як випливає із вчення Аристотеля, одиничне і загальне — це дві сторони єдиного.

Безумовно, Аристотель, впроваджуючи категорію «єдиного» зовсім не мав на меті вивчати злочинні форми людської діяльності, однак детально розроблена ним філософська категорія «одиничного» в подальшому була покладена у підґрунтя поглядів багатьох поколінь юристів на природу одиничного злочинного діяння[12], Саме ідеї Аристотеля поклали початок теоріям об'єктивної обумовленості єдності злочину, які отримали розповсюдження у класичній школі кримінального права у XIX столітті.

Серйозний крок до діалектичного розуміння одиничного був зроблений німецькою класичною філософією. Зокрема Гегель під одиничним розумів необхідну форму дійсності у її зовнішньому існуванні, тобто в просторі і часі, як «момент відмінності» і визначеності, що протиставляється абстрактній тотожності поняття. Філософ вказував, що визначеність, яка співвідноситься сама із собою, є одиничністю. У цьому розумінні одиничне виступає як необхідний момент конкретно-всезагального поняття. Однак, оскільки для Гегеля всезагальним є думка і тільки думка, остільки і одиничне у підсумку тлумачиться в його «Логіці» як форма і спосіб предметної реалізації думки, поняття, ідеї, як ступінь їх «опредмечування» у просторі і часі. Одиничність є не тільки поверненням поняття до себе самого, а безпосередньо і його втрата. Через одиничність, подібно тому, як поняття існує в ній в середині себе, воно стає поза собою і перетворюється в дійсність. Отже Гегель визначає одиничне (тіло, подію, явище) як певну абстракцію, що не має дійсності поза і незалежно від мислення. Ідеалістичні погляди Гегеля на сутність категорії одиничного мали певний вплив на представників суб’єктивних теорій єдності злочину, які поширилися в теорії російського кримінального права наприкінці ХІХ століття.

Матеріалістична діалектика визначає одиничне як об’єктивну якісно визначену реальність, як форму буття матерії у просторі, як найважливіший момент дійсності. Для розуміння дійсності важливим є таке одиничне, яке виражає свій власний загальний тип. Іншими словами, одиничне виступає як кількісно визначений момент саморозвитку якісно визначеної дійсності.

Як зазначалося, одиничне характеризує окремі предмети, явища процеси, які відрізняються за своїми якостями від інших, в тому числі і подібних до них предметів чи явищ. Загальне — це об’єктивно існуюча подібність окремих предметів, їх однорідність (однотипність), належність до одного й того ж роду явищ. В об’єктивній дійсності постійно відбувається перехід, перетворення одиничного у загальне і особливе, та навпаки. Дія загальної закономірності виявляється в одиничному і через одиничне, а всіляка нова загальна форма завжди спочатку виступає в дійсності у вигляді одиничного винятку із загального правила (чи то є народження нового біологічного виду, чи нової форми суспільних відносин тощо).

Одиничне, таким чином, реалізує багатоманітність у єдності і є необхідною формою розвитку дійсності. З іншого боку, тільки через врахування одиничного здійснюється подальше поглиблення (конкретизація) загального. Загальне розкривається в понятті тільки через відображення одиничного.

Пізнання тих чи інших предметів чи явищ з точки зору співвідношення «одиничне-загальне» передбачає можливість їх порівняння, виявлення схожості та відмінностей, однорідності та різнорідності, усвідомлення окремого одиничного характеру конкретних предметів чи явищ, їх класифікацію[13].

Якщо перенести розглядувані філософські категорії на кримінально-правове вчення про множинність злочинів, то очевидно, що вони повністю спрацьовують. Під цим кутом зору множинність злочинів — це є загальне, а окремий злочин у її складі — одиничне. Одиничні злочини — це форма існування множинності (загального) у дійсності. Кожний одиничний злочин є відокремленим від іншого, і має власні специфічні особливості. Поєднання декількох одиничних злочинів створює нову загальну категорію — множинність злочинів, зміст якої розкривається тільки через пізнання одиничного злочину, його ознак і властивостей.

1.1.2. Об'єктивні теорії єдності злочину

Яскравим представником указаних теорій був видатний німецький вчений Павел Ансельм Фейербах[14]. Заради справедливості зазначимо, що в безпосередньому розумінні слова поняття одиничного злочину. А. Фейербах не розглядав. Він аналізував лише продовжуваний злочин, причому визнавав його з одного боку сукупністю злочинів, а з іншого — покарання за нього пропонував призначати так, як за одиничний злочин, говорячи, що «тут багаторазові злочинні діяння мають розглядатися як один єдиний злочин». Така непослідовність пояснюється специфічними поглядами А. Фейербаха на природу продовжуваного злочину. Головною особливістю такого діяння вчений вважав єдність предмета злочину, саме це, на його думку, мало бути єдиною підставою об’єднання множинності окремих діянь в єдиний продовжуваний злочин.

Отже, запропонована А. Фейербахом конструкція продовжуваного злочину будувалася лише на об’єктивних підставах єдності, без будь-якого врахування суб’єктивних підстав — єдиного умислу, єдиних мети та мотиву. За теорією цього вченого, якщо суб’єкт, одного разу вчинивши посягання на певний предмет, через деякий час знову намагався вчинити злочин проти того самого предмета, то все вчинене повинно було розглядатися як єдиний продовжуваний злочин, навіть і тоді, якщо друге посягання було актом реалізації самостійного, так би мовити, нового умислу[15]. Така позиція невиправдано розширювала межі продовжуваного злочину і практично зводила нанівець поняття повторності. Цікаво те, що така точка зору А. Фейербаха підтримувалась і на законодавчому рівні: вона була закріплена в Баварському кримінальному уложенні 1813 р., укладачем якого, до речі, був сам А. Фейербах.

Теорію об’єктивної єдності злочину А. Фейербах запозичив із теорії римського права. Кримінальне право тих часів не цікавили суб’єктивні чинники поведінки злочинця, а головним принципом відправлення правосуддя визнавалось об'єктивне ставлення за провину[16]. Саме цим, з одного боку, можна пояснити відсутність будь-яких суб’єктивних підстав при визначенні А. Фейербахом концепції продовжуваного злочину. З іншого боку, це пояснюється тим, що вчений знаходився під впливом кантівської суб'єктивно-ідеалістичної філософії «речі в собі».

Тут цікавим є те, що самі по собі погляди І. Канта на природу злочину не передбачали роз'єднання об’єктивного і суб’єктивного. Він навіть зазначав, що злочин це є навмисне порушення обов'язку, «порушення, пов’язане із усвідомленням того, що воно є порушенням»[17]. Отже за І. Кантом злочин завжди має об’єктивну і суб’єктивну сторони; це є діяння, яке спричиняє шкоду певному об’єкту, вчинене конкретним суб’єктом. Однак філософія І. Канта — це філософія агностицизму. І. Кант ізолював предмет і його сприйняття людиною, протиставляв їх одне одному, оголошував його недоступною для людини апріорною даниною, так званою «річчю в собі». Людина здатна пізнавати не матеріальні предмети, а ті, які існують в її свідомості, уяві, як відображення цієї «речі в собі»[18].

Вчення І. Канта обмежувало пізнавальні можливості людини лише спроможністю пізнання нею суб'єктивних образів об'єктивно існуючих предметів, що призводило до розриву між об'єктивно існуючим, реальним предметом та уявленням про нього в свідомості суб'єкта. За такого підходу повністю спростовувалась можливість активного втручання свідомості людини як в сферу предметів, так і в сферу власних вчинків, тобто вчинок людини існував, так би мовити, сам по собі.

Вказані ідеї І. Канта і обумовили погляди А Фейербаха на сутність його вчення про єдність злочину, на заперечення єдності об'єктивного і суб’єктивного у природі єдиного злочинного діяння. До кінця своїх днів А. Фейербах залишався непохитним кантіанцем і послідовним прихильником ідеї формально-об'єктивної єдності злочину.

У Росії на початку XX століття об’єктивну теорію єдності злочину підтримав видатний вчений-криміналіст, професор Казанського університету А.А. Піонтковський (батько).

Особливість його поглядів полягала в тому, що ідея об’єктивної обумовленості єдності злочину доводилась не якостями предмета чи об’єкта злочину, як це мало місце у А. Фейербаха, а ґрунтувалась на особливостях об’єктивної сторони одиничних злочинів. За А.А. Піонтковським кожний вид одиничного злочину мав свій критерій єдності.

Зокрема, для простої злочинної діяльності критерієм визнавалась одиничність злочинного діяння; для складеної злочинної діяльності множинність різнорідних злочинних дій, які в сукупності становлять єдине ціле; для триваючого злочину — наявність особливого злочинного стану, що був викликаний тривалим здійсненням складу злочину; для продовжуваного злочину критерієм його єдності визнавалась тотожність дій, однорідність обстановки їх вчинення і спільність кінцевого наслідку[19]. Однак пропонуючи зазначені критерії єдності злочину, А.А. Піонтковський також твердо відстоював головний принцип кантівської суб’єктивно-ідеалістичної філософії — відірваність об’єктивного від суб'єктивного, через що кожний вид одиничного злочину отримував однобічну і неповну характеристику, та й сам автор іноді був непослідовним у своїх висловах. Особливо наочно це простежується у його поглядах на склад продовжуваного злочину: «Якщо цей склад змінюється, і з досягненням спільного кінцевого наслідку цей склад не є тотожним складу тих окремих актів, із яких ця діяльність складається, то тоді ця діяльність являє собою єдине злочинне діяння (наприклад, отруєння малими дозами отрути протягом певного часу, що потягло за собою смерть жертви). Якщо ж цей склад і по досягненні кінцевого результату залишається тотожним складу окремих злочинних актів (як це має місце, наприклад, при викраденні бібліотеки шляхом виносу кожного разу декількох книг), то тоді така продовжувана злочинна діяльність уявляється діяльністю багаторазовою, що складається із цілої низки окремих самостійних злочинних діянь»[20]. Як видно, продовжуваний злочин А.А. Піонтковський в одних випадках визнавав одиничним злочином, а в інших — специфічним видом реальної сукупності залежно від того, змінюється чи ні його склад із досягненням спільного кінцевого результату.

Суперечливою слід визнати також концепцію одиничного складеного злочину, запропоновану А.А. Піонтковським. Під складеною злочинною діяльністю він розумів таку, «що складається із двох чи декількох різнорідних злочинних актів, які в сукупності утворюють єдине, особливе, самостійне злочинне діяння»[21]. За такого підходу складений злочин по суті нічим не відрізнявся від сукупності злочинів, особливо від ідеальної сукупності, в якій два чи більше злочинів об’єднані спільною дією.

Такими були основні положення об’єктивних теорій єдності злочину. Як зазначалося, їх прихильниками і послідовниками було досить багато вчених XIX — початку XX століття. Кожен з них вносив у ці теорії щось своє, однак сутність кожної із об’єктивних теорій незмінно базувалась на арістотелево-кантівському методі відриву об’єктивного від суб'єктивного в діяльності людини. При цьому логічний розвиток об’єктивних теорій врешті-решт призводив до повного нівелювання понять продовжуваного і складеного злочину, тому що тільки об’єктивними критеріями неможливо було пояснити сутність цих одиничних діянь.

1.1.3. Суб'єктивні теорії єдності злочину

Із середини 50-х років XIX століття бере початок суб’єктивний напрямок в дослідженні критеріїв одиничного злочину. На думку представників цього напрямку, кожний злочин є поєднанням зовнішнього і внутрішнього, тобто будь-яка зовнішня діяльність людини є продовженням її внутрішньої діяльності. Зокрема, М.Д. Сергеєвський, А. Резон, М А. Неклюдов та низка інших вчених вперше в історії кримінального права зробили спробу з'ясувати внутрішню сутність одиничного злочину, а тому саме їм належить пріоритет в розробленні інституту єдності злочинів, який на початку XX століття досить активно досліджувався в теорії кримінального права.

Головним методологічним питанням, яке перебувало в центрі уваги названих науковців, було питання щодо пошуку критеріїв єдності злочину. І хоча за такі критерії всі названі автори обирали суб’єктивні ознаки, все ж таки, на думку деяких із них, в якості критерію визнавалась єдність вини; інші вважали за такий — єдність умислу, єдність наміру або єдність волі чи спільність мети тощо. Такі розбіжності у поглядах пояснювались тим, що на той час в теорії кримінального права не було єдності у розумінні ознак суб’єктивної сторони. Чіткої межі між поняттями вини, умислу, наміру, рішучістю, мотивом та метою не проводилося, не дослідженим залишалось і питання щодо співвідношення цих ознак[22].

Загальним недоліком суб’єктивних теорій слід також вважати перебільшення суб'єктивних ознак на шкоду об’єктивним. Деякі автори навіть вдавалися до того, що наявність ознак суб’єктивної сторони ставили в залежність не від характеру та особливостей об’єктивних ознак, а від того, визнає чи ні сам суб’єкт свою діяльність як єдиний злочин. Отже, «об’єктивізм» в оцінці одиничного злочину (тобто єдність об’єкта — означає єдність злочину) був замінений на крайній «суб’єктивізм» (якщо я вважаю свій злочин єдиним — він і є таким).

Серед багатьох прихильників суб'єктивних теорій найбільш вагомою фігурою видається відомий російський вчений, професор М.Д. Сергєєвський. Червоною ниткою через все його вчення про одиничний злочин проходить поняття суб’єктивного настрою, під яким розуміється вся психічна сфера одиничного злочину. І хоча прямо вказане поняття ним не вживається, — воно замінюється поняттям єдність діяння, для кожного з таких діянь М.Д. Сергєєвський визначає характерний суб'єктивний настрій. Скажімо, для продовжуваних злочинів — це єдність плану, а для ідеальної сукупності (яку він також вважав одиничним злочином) — єдність наміру тощо.

М.Д. Сєргєєвський наполягав, що питання про те, чи є певна діяльність людини одною єдиною дією чи низкою самостійних дій, є quaestio facti (питанням факту) і рішення його має здійснюватися практичним шляхом у кожному окремому випадку.

Про єдність діяння на думку М.Д. Сергєєвського свідчать чотири наступних фактори: по-перше, це момент часу (він може і не бути єдиним); по-друге, це наявний зв'язок між дією і наслідком. Далі — це єдність способу дії. І, нарешті, — він зазначає, що декілька актів діяння є єдиними, «якщо вони проникнуті (просякнуті) одним суб’єктивним настроєм». Отже, навіть віддалені в часі окремі дії можуть створити єдину дію, якщо вони матимуть один суб’єктивний настрій[23].

Підсумовуючи погляди М.Д. Сергєєвського зазначимо, що головним у визначенні єдності злочину він, як і всі «суб’єктивісти» вважав оцінку вчинених дій самим суб’єктом. Діяння є єдиним лише тоді, коли сам суб’єкт сприймав його таким. Через це автор помилково включав до одиничних злочинів ідеальну сукупність і фактично стверджував суб’єктивно-оціночний погляд на природу одиничного злочину. Такий підхід не відбивав об’єктивної реальності, що і було головним недоліком всіх суб'єктивних теорій єдності злочину.

1.1.4. Змішані теорії єдності злочину

Поряд з об’єктивними та суб’єктивними теоріями єдності злочину в науці кримінального права XIX — початку XX століття існували також інші теорії, прихильники яких не абсолютизували окремі критерії, не розглядали одиничний злочин як абстрактне поняття, а переслідували суто утилітарну, практичну мету — знайти риси, що відмежовують такі злочини від випадків множинності. Так з’явилися так звані змішані теорії єдності злочину. Для кожного виду одиничного злочину науковцями обирались свої критерії єдності, якими могли бути як об’єктивні, так і суб'єктивні ознаки. Однак в якості абстрактного, так би мовити, універсального критерію проголошувалась єдність норми, єдність порушеного закону. До представників змішаних теорій, передусім, можна віднести видатного російського вченого професора М.С. Таганцева та менш відомого науковця початку XX століття С.К. Гогеля. Певною мірою змішаної теорії дотримувалися професори А.Ф. Кістяківський, С.В. Познишев та деякі інші криміналісти.

Концепція одиничного злочину М.С. Таганцева спиралась на розроблену ним теорію норми як об’єкта злочинного посягання. При цьому під об'єктом злочинного посягання розумілась норма або в її «окремому, одиничному бутті», або у сполученні декількох норм в формі юридичних інститутів, або як юридичний порядок, що існує в суспільстві в цілому. Кожен злочин, на думку М.С. Таганцева, порушує правові норми не як абстрактні величини, «а в їх реальному існуванні, тобто у формі дійсних прав чи благ, що базуються на цих нормах». Отже злочин це є «посягання на норму в її реальному бутті», тобто «єдина більш менш точно окреслена дія особи, що посягає на норму, і єдина, також чітко визначена норма як предмет посягання»[24].

Як видно, в підставі кожного злочину вчений вбачав єдність діяння і єдність норми. Звідсіля — єдність злочину залежить або від властивостей норми, або від властивостей діяння порушника. У розвиток своїх ідей, в лекціях 1902 року М.С. Таганцев запропонував власне визначення одиничного злочину. На його думку; «будь-яка дія чи бездіяльність або їх сполучення, що поєднує в собі всю сукупність законних об'єктивних і суб’єктивних ознак певного злочинного діяння, як кримінально-караного посягання на норму в її реальному бутті, складає єдине злочинне діяння в юридичному смислі»[25].

Із цього визначення можна зробити висновок, що підстави єдності злочину за М.С. Таганцевим містяться лише в єдності кримінального закону, що діяння буде єдиним лише тоді, коли воно є єдиним в юридичному відношенні, коли єдиним є його законодавче визначення, і що будь-які об’єктивні та суб’єктивні ознаки злочину мають другорядне значення і можуть враховуватись при кваліфікації лише, якщо вони передбачені в законі. Не важливо, яким фактично є діяння, вчинене суб’єктом, будь-яке сполучення дій завжди є одиничним злочином, якщо закон визнає це сполучення єдиним цілим. Безумовно, у такому підході простежується таганцевський «юридичний нормативізм» у погляді на сутність злочину.

Уявляється, що в пошуках критеріїв єдності злочину М.С. Таганцеву варто було б виходити також із того, що віднесення діяння до одиничного злочину неможливо без врахування, що воно з природної, психологічної точки зору також має бути єдиною поведінкою людини, має бути психологічно обумовленим. Сама по собі зовнішня єдність не може довільно визначатись як одиничний злочин. Адже кожне вольове рішення законодавця повинно відображати об’єктивні, реальні процеси, які відбуваються в суспільстві. Якщо цього не відбувається, створені юридичні конструкції суперечать дійсній природі соціальних явищ, тобто є штучними. Отже діяння лише в тому випадку повинно отримувати юридичну форму одиничного злочину, якщо воно є єдиним за своєю соціальною природою

Судячи по всьому, М.С. Таганцев сам відчував певну нелогічність своєї концепції, а тому всупереч собі заявляв, що для складених злочинів критерієм їх єдності має бути єдність вини. «Роздільність вини, — писав вчений, — за загальним правилом, визначає роздільність вчинених винним злочинних дій. Винятки з цього можуть існувати лише в силу прямої вказівки закону, в тих випадках, коли із поєднання декількох видів винності утворюється єдиний злочин»[26].

Непослідовність поглядів М.С. Таганцева на сутність одиничного злочину надала йому підстави розглядати ідеальну сукупність злочинів як вид одиничного злочину. Тому вчений зазначав: «в цих випадках винність особи залишається по суті єдиною, в дійсності воля особи спрямована на одне будь-яке порушення, що є начебто центром діяльності, а порушення інших норм має додатковий характер, і винний іноді й не думає про те, що його діяння містить посягання на декілька норм»[27]. А оскільки «єдність вини визначає і єдність караності», то це означає, що ідеальна сукупність має визнаватись єдиним злочином[28].

Однак навіть за умови єдності діяння при ідеальній сукупності не може бути єдиної вини, адже щодо кожного злочину в ідеальній сукупності існує окреме психічне ставлення суб'єкта. Ці спроби автора «підтягнути» ідеальну сукупність до поняття одиничного злочину навряд чи можна визнати вдалими. Втім, незважаючи на окремі суперечності, а також деяке спрощення наукових підходів, ідеї М.С. Таганцева щодо розвитку вчення про одиничний злочин були вагомим внеском у теорію кримінального права.

Спробу об'єднати положення об’єктивних і суб’єктивних теорій єдності злочину здійснив також професор Московського університету С.В. Познишев. За основу своєї теорії він взяв погляди А. Фейербаха на єдність об’єкта в одиничному злочині. «Єдність злочину передбачає перед усім єдність об’єкта, на який спрямоване посягання», — писав цей вчений. І далі продовжував: «...єдність дії передбачає одне спільне рішення піддати певному впливу даний об’єкт, навіть по частинам або в декілька прийомів»[29]. Очевидно під спільним рішенням у даному контексті С.В. Познишев мав на увазі суб'єктивні ознаки-вину, мотив тощо, однак ніяких наукових пропозицій як визначити в поведінці суб'єкта єдність вини він не висловлював.

До прихильників змішаних теорій єдності злочину належав відомий українсько-російський вчений А.Ф. Кістяківський. І хоча в своїх наукових пошуках цей криміналіст обмежувався дослідженнями тільки продовжуваного одиничного злочину, сутність його поглядів не викликає сумнівів. За його словами «для буття продовжуваного злочину потрібні наступні умови: а) єдність злочинного наміру і злочинної рішучості; б) одне й те саме право, на порушення якого спрямований злочинний намір; в) однохарактерність зовнішньої дії, шляхом якої вчиняється порушення цього права»[30]. Наведене визначення свідчить, що для обґрунтування сутності одиничного продовжуваного злочину, А.Ф. Кістяківський використовує як об'єктивні, так і суб'єктивні критерії.

Завершуючи розгляд даного питання зазначимо, що в кримінальному праві XIX — початку XX століття низка науковців (А.С. Жиряєв, В. Спасович та інші) взагалі не визнавали ніяких теорій єдності злочинів.

Зокрема А.С. Жиряєв вважав, що саме існування поняття продовжуваного злочину є логічною нісенітницею. «Невірно стверджувати, що цілком вчинений, тобто юридично закінчений злочин ще може бути продовжений після його завершення. Продовжується тільки розпочате, а не закінчене», — писав цей автор[31].

В. Спасович заперечував ознаки триваючого злочину, а саме його властивість до безперервності. На його думку, «якщо припустити поняття триваючого злочину, то під це поняття потрібно підвести і крадіжку, коли злодій не повернув викраденого і постійно користувався ним, або коли він використав на свою користь гроші, виручені продажем викраденого»[32]. Всі випадки, де поведінка суб’єкта мала більш-менш триваючий характер, цей автор відносив до продовжуваних злочинів.

1.2.1. Сучасні наукові підходи до визначення критеріїв єдності злочину

Одним із важливих аспектів у вивченні одиничних злочинів є правильне розуміння і застосування такої філософської категорії як сутність явища. Під сутністю розуміють «головну, внутрішню, відносно стійку сторону предмета (або сукупність його сторін і відносин), яка (які) визначають природу цього предмета»[33]. У визначенні і аналізі ознак того чи іншого явища необхідно завжди відображати його сутність. Для цього потрібно виокремити лише істотні ознаки, які характерні для явища в цілому, так і для окремих його різновидів.

Вивчення сучасних наукових праць, в яких у тих чи інших аспектах розглядаються одиничні злочини, свідчить, що в теорії і практиці кримінального права дотепер немає єдності поглядів на їх сутність та ознаки. А це, в свою чергу, негативно впливає на застосування кримінального закону.

Як і в дореволюційній літературі, наразі існує декілька наукових підходів до визначення поняття одиничного злочину, причому з тими чи іншими застереженнями, їх також можна віднести до об’єктивних, суб’єктивних чи змішаних.

Так, одні автори за критерій єдності злочину обирають єдність його об’єктивних ознак. Наприклад, М.Д. Дурманов вказував на обов’язкову єдність діяння і наслідку в одиничному злочині, зазначаючи. що «окремий злочин, взагалі, відповідає окремому реально вчиненому діянню, найчастіше спільно з наслідком»[34]. Даний підхід по суті є модифікацією відомої позиції німецького криміналіста Ф. Ліста, який вважав, що єдність злочину залежить від кількості діянь: одне діяння — один злочин[35].

Зауважимо, що, дійсно, одному суспільно небезпечному діянню найчастіше відповідає один злочин, проте іноді відбувається гак. що один злочин вчиняється низкою однорідних чи різнорідних дій. До того ж законодавець не завжди дотримується даного принципу, і деякі склади злочинів можуть містити у собі два чи більше діяння (наприклад, п. 10 ч. 2 ст. 115 КК). Отже точка зору М.Д. Дурманова з позицій сучасного кримінального законодавства може бути піддана критиці.

М.Й. Коржанський висував інший критерій єдності злочину — єдність об'єкта посягання. В одній із своїх робіт автор зазначав наступне: «Одиничний злочин, з одного боку, і сукупність злочинів, з іншого, — розрізняються головним чином, ознаками, що характеризують об’єкт злочину»[36]. На його думку, якщо вчинене діяння є посяганням на два різних самостійних безпосередніх об’єкта кримінально-правової охорони, то воно утворює сукупність злочинів. Однак, як відомо, кримінальне законодавство містить норми, що передбачають відповідальність за посягання на два чи більше об'єкти, і такі діяння все одно визнаються одиничними злочинами. Вказані діяння в літературі навіть отримали назву багатооб'єктних (або поліоб'єктних) злочинів. Наприклад, розбій (ст. 187 КК) спричиняє шкоду відносинам власності і здоров'ю потерпілого; заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 191 КК) посягає на відносини власності і авторитет державного апарату тощо. З іншого боку, єдність (спільність) об’єкта може мати місце при деяких видах множинності злочинів, наприклад, при повторності. Таким чином, визнання за критерій єдності злочину лише його об'єктивних ознак, на наш погляд, є не зовсім коректним.

Згідно з іншою точкою зору за критерій єдності злочину автори обирають суб'єктивні ознаки злочину. Наприклад, А.В. Наумов, посилаючись на ознаки суб'єктивної сторони, як на визначальні в понятті одиничного злочину, вказував, що неодмінною умовою єдності злочину є єдина форма вини[37].

Наведений погляд можна було б вважати більш прийнятним, ніж єдність об'єктивних ознак, адже кримінальне право базується на принципі вини. Проте в цю концепцію не вписуються одиничні злочини з так званою «змішаною» (складною, подвійною) виною, в яких спостерігається різне психічне ставлення особи (в формі умислу і необережності) до різних об'єктивних ознак одного й того самого складу злочину (наприклад, ч. 2 ст. 121, ч. 2 ст. 194 КК).

Наступна точка зору базується на єдності окремих об'єктивних і суб'єктивних ознак складу злочину. Зокрема, її висловлював А.А Герцензон, який вказував на єдність об'єкта посягання, єдність злочинного наслідку як на об'єктивні ознаки, а також на єдність мети і наміру (задуму) як на суб'єктивні ознаки єдиного злочину[38].

А.А. Піонтковський (син) в якості критеріїв єдності виділяв єдиний злочинний результат і певний внутрішній зв'язок, під яким розумів єдність вини[39].

На необхідність внутрішнього зв’язку між діяннями, що утворюють одиничний злочин, звертали також увагу Р.Р. Галіакбаров. Ю.А. Красиков, А.С. Нікіфоров, Є.А. Фролов та інші автори[40].

О.М. Яковлєв наполягав на сукупності об'єктивних і суб'єктивних критеріїв єдності злочину. На його думку об'єктивний критерій означає, що одинична дія (або низка однорідних дій) призводить до одиничного наслідку (або низки одиничних наслідків). Суб’єктивний критерій одиничного злочину О.М. Яковлев вбачав у єдності вини[41]. В принципі із розумінням сутності вини в одиничному злочині, яке запропонував автор, погодитись можна, однак його трактовка об’єктивних критеріїв викликає певні зауваження. Вони сформульовані досить узагальнено, крім того, однорідні наслідки можуть маги місце не тільки при вчиненні одиничного злочину, а і при множинності, наприклад, при повторності, коли відбувається посягання на один і той самий об’єкт.

А.П. Козлов в якості об’єктивних ознак одиничного злочину називає наявність одномоментного чи багатомоментного діяння, функціональну пов’язаність рухів тіла в діянні, спільність наслідку і об’єкта для всіх рухів тіла. «Спільність наслідку, — пише А.П. Козлов, — ще одна ознака одиничного злочину. А оскільки наслідок — це шкода, спричинена суспільним відносинам, то об’єкт посягання є невід’ємною частиною одиничного злочину». Суб’єктивні ознаки одиничного злочину цей автор розуміє більш широко, ніж О.М. Яковлев і крім єдності вини відносить до них спільність мети, що об'єднує рухи тіла суб’єкта[42].

Нам важко погодитись із віднесенням до юридичних ознак аналізованого поняття такого суто фізіологічного явища, як рухи тіла. Як відомо, обов'язковою ознакою об'єктивної сторони всіх без винятку злочинів є суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), тобто вольовий акт зовнішньої поведінки людини. Дійсно, дією є певний рух тіла, найчастіше сукупність (система) рухів, які здійснюються суб’єктом під контролем свідомості і волі. Бездіяльність виявляється в утриманні від вчинення певних дій. якщо на особу був покладений обов'язок їх вчиняти, і вона мала реальну можливість діяти. Отже суто зовнішній прояв рухів тіла (активний чи пасивний) сам по собі без інших ознак (протиправності, свідомості. волі тощо) не може розглядатись як діяння у кримінально-правовому розумінні цього слова.

Тим більше незрозуміло як рухи тіла може об'єднати спільна мета. Мета це той результат, якого прагне досягти особа при вчиненні суспільно небезпечного діяння. Мета об’єднує не рухи тіла, а визначає спрямованість вини в умисному злочині, так би мовити, відповідає на питання заради чого вчиняється злочин. Крім того, як ознака суб'єктивної сторони, мета притаманна тільки умисним злочинам, у тон час як рухи тіла характеризують фізіологічну сторону діяння (дії чи бездіяльності) в кожному злочині.

Утім, зазначимо, що всі вищенаведені погляди науковців вже більш точно визначали суттєві ознаки одиничного злочину і сприяли виробленню нового критерію його єдності — складу злочину. Криміналісти, що вказували на єдність об'єктивних і суб'єктивних ознак, акцентували увагу на тому, що суспільно небезпечні діяння повинні містити ознаки злочинів, які описані в нормах кримінального закону.

Наразі тим критерієм, який визнається більшістю сучасних науковців є наявність у суспільно небезпечному діянні (чи діяннях) ознак одного складу злочину Прихильниками такої позиції є Б.В. Волженкін, Г.А. Кригер. Н.Ф. Кузнецова, М.О. Стручков, Г.Т. Ткешеліадзе, В.Л. Чубарєв, Є.М. Щербина та інші автори[43].

Зокрема, М.О. Стручков, обґрунтовуючи свою точку зору, посилався на те, що цей підхід випливає із визнання складу злочину єдиною підставою для притягнення до кримінальної відповідальності[44].

Як видно, вказана позиція заснована на констатації юридичного критерію єдності злочину. Можна погодитись з тим. що для визнання вчиненого діяння одиничним злочином і відмежування його від множинності, передусім, слід встановити в ньому ознаки одного складу злочину. Однак беззаперечно, як єдиний, цей критерій використовувати не можна, адже, як відомо, в практиці можуть траплятися випадки, коли одне діяння одночасно охоплюється складами, передбаченими у двох нормах — загальній і спеціальній, при цьому кваліфікація вчиненого завжди відбувається тільки за спеціальною нормою.

Наприклад, службова особа, зловживаючи владою, порушила недоторканність житла громадян. Це діяння одночасно містить ознаки одразу двох складів злочинів, передбачених і ст. 364, і ч. 2 ст. 162 КК, однак кваліфікація в цьому випадку буде здійснюватись тільки за ч. 2 ст. 162 КК, яка є спеціальною нормою стосовно ст. 364 КК.

Можлива і протилежна ситуація, коли декілька одиничних злочинів, тобто їх множинність, кваліфікуються лише за однією нормою КК, що має місце у випадках повторності тотожних злочинів, коли, наприклад, особа вчиняє у різний час декілька закінчених кишенькових крадіжок, які (за відсутності у вчиненому інших кваліфікуючих ознак окрім повторності) кваліфікуються лише за однією нормою — ч. 2 ст. 185 КК[45].

На нашу думку, врахування тільки юридичного критерію дещо звужує поняття одиничного злочину. Злочин відбувається в реальній дійсності, склад злочину — це лише юридичне поняття про злочин. Але це поняття завжди є соціально обумовленим. Ось чому при визначенні єдності злочинного діяння слід базуватися на двох критеріях: юридичному і соціальному. Одиничний злочин конструюється законодавцем, виходячи із соціальних властивостей відповідного діяння, і, передусім, типовості цього діяння, єдності його об'єктивних і суб'єктивних ознак Саме сполучення типових ознак, на думку МЛ. Бажанова, дає підстави законодавцю визнати діяння одиничним злочином, який охоплюється відповідною нормою закону[46].

Такий підхід до з'ясування сутності одиничного злочину в літературі підтримується багатьма авторами, наприклад, такими, як В.Ф. Дьомин. Г.Г. Криволапов, В.М. Кудрявцев, В.П. Малков, Ю.Є. Пудовочкин, Т.Г. Черненко[47]. Вони погоджуються, що єдність злочинного діяння визначається як межами кримінально-правової норми, так і соціальним змістом вчинених дій. Зокрема В.П. Малков вказував, що без урахування соціального змісту вчинених дій, які лежать у підставі злочину, неможливо вирішити питання щодо одиничного злочину чи множинності злочинних діянь. Єдність злочинного діяння визначається соціальною сутністю вчинених дій, а також межами диспозиції кримінально-правової норми Особливої частини кримінального закону[48]. Законодавець криміналізує діяння і визначає конструкцію його складу, виходячи із особливостей суспільно небезпечної дії (чи бездіяльності), що відбуваються в об'єктивній дійсності. Він також вирішує, за яких обставин множинність діянь не потребує окремої кваліфікації, а може бути об'єднана в межах однієї кримінально-правової норми.

Досить влучно з цього приводу висловився академік В.М. Кудрявцев, який зазначав, що у підставі визнання того чи іншого вчинку або групи людських вчинків одиничним злочином, а отже і у підставі конструкції норми Особливої частини КК, що його передбачає, містяться соціальні властивості цих вчинків, Ними, зокрема, є розповсюдженість, повторюваність, типовість, підвищена суспільна небезпечність саме такого комплексу діянь і шкідливих наслідків, який і знаходить своє закріплення в цій нормі[49].

Таким чином, правовий критерій завжди обумовлюється соціальним, останній і є для законодавця визначальним при становленні меж злочинної поведінки і визнанні діяння одиничним (єдиним) злочинам.

Прикладом, що підтверджує сформульовану тезу, може стати таке діяння, як вбивство, поєднане із зґвалтуванням (п. 10 ч. 2 ст. 115 КК). Цей склад злочину вперше з'явився в КК УРСР 1927 р. після прийняття Указу Президії Верховної Ради УРСР від 28 липня 1959 р. «Про посилення кримінальної відповідальності за умисне вбивство». У ст. 138 КК, поряд із вбивством з метою приховати або полегшити інший злочин, окремим пунктом (п. «в» ст. 138 КК УРСР 1927 р.) була передбачена відповідальність за вбивство при зґвалтуванні. Дана новела закону пояснювалася тим, що вчинення зґвалтування в реальній дійсності нерідко супроводжувалося позбавленням життя потерпілої (причому, як у процесі зґвалтування, так і після нього) з метою помсти за вчинений опір або з метою приховання слідів цього злочину, тобто мало місце поєднання цих діянь саме в такому сполученні. Виходячи з цього, законодавець визнав за необхідне передбачити відповідальність за новий одиничний злочин, в якому врахував ознаки двох окремих злочинів — вбивства і зґвалтування.

Необхідність правового врегулювання нових форм злочинної діяльності також обумовила встановлення кримінальної відповідальності за вимагання, поєднане із насильством (ч. 2 і 3 ст. 86² і ч. 2 та ч. 3 ст. 144 КК УРСР 1960 р.). склад якого було сконструйовано як одиничний складений злочин.

Простий склад цього злочину здавна був відомий кримінальному праву. Однак його питома вага в структурі злочинності тривалий час залишалася не істотною. Стаття 144 КК УРСР 1960 р., порівняно з іншими нормами щодо відповідальності за насильницькі посягання на власність, майже не застосовувалася[50]. Певною мірою це пояснювалось тим, що за радянських часів здирники здебільшого діяли у сфері «тіньової економіки», жертвами їх злочинної діяльності були переважно різні ділки, спекулянти, валютчики, через що вимагання носило окритий, латентний характер.

Утім, із розвитком ринкових відносин і появою таких економічних явищ, як індивідуальна трудова діяльність, кооперація, оренда, що почали активно розвиватися із середини 80-х років минулого століття, криміногенна ситуація значно змінилася. Швидкими темпами «розквітло» вимагання, що вчинялось організованими групами із застосуванням насильства, як правило, небезпечного для життя та здоров'я потерпілих. Найбільшу розповсюдженість такі діяння отримали у великих містах і регіонах із великим обігом грошових коштів та сировинних ресурсів[51].

За нових умов господарювання здирники (інакше їх називали «рекетири») стали орієнтуватися на отримання злочинним шляхом частини прибутків «індивідуалів» і кооператорів, використовуючи при цьому нахабні, цинічні, насильницькі методи. Рекет перетворився в найнебезпечнішу форму організованої злочинності[52].

Згідно із оприлюдненими даними, в 1988 році тільки в УРСР понад двісті осіб, що займались індивідуальною трудовою діяльністю, зазнали нападів і насильства з боку злочинців. Понад 600 осіб були затримані за цей вид злочинної діяльності[53].

У свою чергу, розповсюдження вимагання яскраво висвітлило й іншу проблему: неефективність чинного законодавства у боротьбі з цим злочином. У ст. 144 КК УРСР 1960 р. не були передбачені найбільш типові для вимагання майна кваліфікуючі ознаки: повторність, вчинення групою осіб, застосування насильства, та й санкція (до трьох років позбавлення волі) явно не відповідала підвищеній суспільній небезпечності таких діянь.

Таким чином, нагальну потребу в посиленні кримінальної відповідальності за вимагання обумовили різноманітні фактори, передусім. соціальні, економічні, правові тощо, у зв'язку з чим 6 березня 1989 р. Президія Верховної Ради УРСР видала відповідний Указ, яким була істотно посилена кримінальна відповідальність за вимагання, а також з'явились нові конструкції найбільш типових одиничних злочинів: «вимагання, поєднане із застосуванням насильства, що не є небезпечним для життя і здоров'я» і «вимагання, поєднане із застосуванням насильства, небезпечним для життя і здоров'я» (відповідно частини 2 статей 86², 144; частини 3 ст. 86², 144 КК УРСР).

У КК України 2001 р. «вимагання, поєднане із насильством, що є небезпечним для життя і здоров'я» (ч. 3 ст. 189 КК) і «вимагання, поєднане із спричиненням тяжкого тілесного ушкодження» (ч. 4 ст 189 КК) також визнаються одиничними злочинами, які не потребують кваліфікації за сукупністю[54].

Подібних прикладів можна навести дуже багато. Усі вони наочно свідчать, що саме виникнення нових специфічних форм небезпечної поведінки і необхідність захисту від них суспільних відносин, спонукають законодавця до формулювання нових видів одиничних злочинів.

1.2.2. Визначення поняття одиничного злочину

Розглянувши критерії єдності злочинного діяння, можна перейти до визначення поняття одиничного злочину. В науковій літературі ці визначення є різноманітними.

Наприклад, А.А. Герцензон зазначав, що одиничний злочин це є діяння, яке «вкладається в ознаки, передбачені відповідною нормою Особливої частини КК»[55].

М.І. Бажанов вказував, що одиничний злочин має місце там, де він передбачений кримінальним законом в якості одного самостійного складу злочину[56].

Із точки зору Р.Б. Петухова, під одиничним злочином слід розуміти одне чи декілька суспільно небезпечних діянь (випадків бездіяльності), які охоплюються ознаками одного складу злочину[57].

В.В. Кузнецов та А.В. Савченко під одиничним злочином теж розуміють діяння, передбачене КК України як окремий самостійний склад злочину[58].

Законодавчий опис ознак одиничного злочину наводиться і в КК окремих зарубіжних країн. Так, у ст. 28 КК Республіки Молдова одиничний злочин визначається як «дія (бездіяльність) або сукупність дій (бездіяльності), що кваліфікуються відповідно до положень однієї норми кримінального закону»[59].

Вочевидь, що в наведених визначеннях використовується лише юридичний критерій єдності діяння. Однак, як вже зазначалось, такий підхід може бути придатним за умови, що вчинене діяння не підпадає під дію двох кримінально-правових норм — загальної та спеціальної. Для цих випадків наведені вище визначення не спрацьовують, адже, хоча діяння і містить у собі ознаки складів злочинів, описаних у двох кримінально-правових нормах, воно все одно визнається одиничним злочином. Зазначалося і те, що не зовсім придатним є таке визначення одиничного злочину для випадків, коли в поведінці особи має місце сукупність дій, які хоча і кваліфікуються за однією нормою (статтею) КК, але при цьому не виключають наявності множинності злочинів, оскільки являють собою повторність тотожних злочинних діянь.

Більш точними є визначення, які побудовані з урахуванням не тільки суто юридичних, а й соціальних критеріїв. Так, В.Ф. Дьомін під одиничним (єдиним) злочином розуміє такі передбачені кримінальним законом суспільно небезпечні дії, що посягають на суспільні відносини, які охороняються кримінальним законом, і які, будучи внутрішньо тісно пов'язані між собою єдністю вини, мотивів та мети суб'єкта достатньо часто, саме в такому сполученні вчиняються в житті і через цю типовість об'єктивного і суб'єктивного взаємозв'язку виділяються законом в один склад злочину[60].

На думку Р.Р. Галіакбарова і Є.О. Фролова, «одиничні злочини — це такі суспільно небезпечні діяння, які будучи внутрішньо пов'язані між собою мотивами та метою поведінки суб'єктів порівняно часто, саме в такому сполученні зустрічаються в реальній дійсності і в силу типового об'єктивного і суб'єктивного зв'язку між ними виділяються законом в один склад злочину»[61].

Т.Г. Черненко пропонує визначати одиничний злочин як «...одноактне чи багатоактне суспільно небезпечне діяння, яке характеризується єдністю об’єктивних ознак, внутрішнім взаємозв’язком дій (в багатоактному діянні), єдністю вини, єдністю мети (в умисних злочинах), типовими соціальними властивостями, і передбачене кримінально-правовою нормою в якості одного складу злочину»[62].

Ю.М. Юшков вважає, що одиничним є такий злочин, який відображаючи типову суспільно небезпечну поведінку, має специфічні для нього ознаки і співпадає із ознаками конкретного складу злочину[63].

Б.В. Леонтьев виходить з того, що єдиним (одиничним) злочином у законодавстві визнається таке діяння, що утворюється із однієї дії, наслідку, форми вини, охоплює один склад злочину і кваліфікується за однією статтею Особливої частини КК[64].

Н.К. Семерньова, Г.П. Новосьолов, З.А. Ніколаєва стверджують, що одиничний злочин відрізняється спільністю об’єктивних і суб’єктивних ознак і відповідає одному складу злочину, описаному в статтях Особливої частини КК[65].

Ю.Є. Пудовочкин вважає, що соціальною сутністю одиничного злочину «... є єдиний, окремий акт людської поведінки, а юридичною — наявність у ньому єдиного складу злочину»[66].

Із урахуванням соціально-юридичних ознак сформульоване визначення одиничного злочину і в кримінальному законодавстві деяких держав. Так, у ч. 1 ст. 25 КК Латвійської Республіки «окремим (єдиним) злочинним діянням визнається одне діяння (дія чи бездіяльність), яке має ознаки складу одного злочинного діяння, або двох, або кількох, пов’язаних між собою злочинних діянь, які охоплені єдиним умислом винної особи і які відповідають ознакам складу тільки одного злочинного діяння»[67].

Очевидно, що всі наведені вище визначення одиничного злочину багато в чому подібні між собою, адже враховують не тільки юридичні критерії, а й соціальну обумовленість таких діянь.

На нашу думку, формулюючи поняття одиничного злочину, передусім, слід розуміти, що воно не є тотожним із загальним поняттям злочину. Поняття злочину, передбачене в ч. 1 ст. 11 КК, є законодавчою абстракцією. Воно визначає за наявності яких ознак суспільно небезпечне діяння визнається злочином. Утім, в реальній дійсності вчиняються не абстрактні, а конкретні злочинні діяння. Залежно від особливостей законодавчого опису, характеру злочинної поведінки суб'єкта та інших чинників ці конкретні злочини можуть бути простими або ускладненими. Безумовно, їм притаманні всі загальні ознаки злочину, однак соціально-правовий зміст одиничних злочинів нерозривно пов’язаний із множинністю злочинів, структурними елементами якої вони і є. Ось чому поза поняттям «множинність злочинів» існування поняття «одиничний злочин» втрачає будь-який сенс.

Ураховуючи точки зору, викладені в літературі, а також на підставі власного аналізу окремих видів одиничних злочинів, спробуємо визначити ознаки, які характерні для цих діянь, а. отже, можуть скласти загальне поняття одиничного злочину.

1. Одиничний злочин завжди є соціально обумовленим. Як справедливо зауважив В.П. Малков, закріплюючи ту чи іншу дію (бездіяльність) або комплекс дій як злочинні, законодавець не довільно розглядає їх як окремий одиничний злочин, а виходить із їх соціальної значущості в суспільстві, враховуючи, зокрема, їх повторюваність, типовість, суспільну небезпечність саме такого сполучення діянь[68].

2. Одиничний злочин може бути: а) як однооб'ектним, так і багатооб'ектним (поліоб'єктним); б) складатися як із однієї дії (бездіяльності), так і з декількох дій (наприклад, тотожних — у продовжуваному злочині, різнорідних чи однорідних — у складеному); в) залежно від того, чи є наслідки ознакою об’єктивної сторони. одиничний злочин може бути злочином із формальним або матеріальним складом (з одним чи декількома наслідками). Тобто, залежно від юридичної форми (законодавчого опису) або від особливостей злочинної поведінки суб'єкта, одиничний злочин може бути простим або ускладненим діянням.

3. Об'єктивні та суб’єктивні ознаки одиничного злочину завжди тісно пов’язані між собою, тобто дії (бездіяльність), що його утворюють, охоплюються єдиною виною суб'єкта, причому, вина може бути як умисною, так й необережною і, навіть, змішаною[69]. У випадках із продовжуваними одиничними злочинами констатується також єдина мета, що пов'язує окремі тотожні дії суб’єкта в єдине ціле.

4. Одиничний злочин містить у собі ознаки одного складу злочину і кваліфікується за однією і тією самою статтею або частиною статті Особливої частини КК. У нормі Особливої частини КК закріплюються об’єктивні та суб’єктивні ознаки одиничного злочину, визначаються його обсяг і межі.

Таким чином, оскільки на єдність злочину впливає не тільки соціальна сутність вчиненого діяння, але також і межі диспозиції кримінально-правової норми Особливої частини КК, то у визначенні поняття одиничного злочину мають бути враховані як юридичні, так і соціальні критерії, використовуючи які вказані діяння можна буде відмежувати від множинності злочинів

Виходячи із викладеного, під одиничним злочином, як структурним елементам множинності злочинів, слід розуміти просте чи ускладнене суспільно небезпечне діяння, яке має взаємопов’язані об’єктивні та суб’єктивні ознаки, що повторюються в об’єктивній дійсності саме в такому сполученні, містить ознаки одного складу злочину і кваліфікується за однією статтею (частиною статті) Особливої частини КК.

У Розділі VII Загальної частини КК України 2001 р. інститут множинності набув, як відомо, свого безпосереднього законодавчого закріплення. Вочевидь, що структурним елементом будь-якого виду множинності злочинів є одиничний (окремий, єдиний) злочин. Саме з таких одиничних злочинів і складається їх множинність і саме від ускладнених їх різновидів її необхідно відрізняти. Тому, на наш погляд, цілком логічним наступним кроком законодавця було б нормативне визначення і закріплення безпосередньо в законі окремих видів одиничних злочинів[70].