Одиничні злочині: поняття, види, кваліфікація

5.1. Наукові визначення поняття складеного злочину

Складені злочини — є найбільш розповсюдженими видами ускладнених одиничних злочинів, причому історичний аналіз кримінального законодавства дає підстави для висновку про те, що більшість із цих діянь або: а) за своєю природою не можуть існувати в іншому «нескладеному вигляді» (насильницький грабіж, розбій); або б) завжди (у всіх попередніх КК) формулюються законодавцем як складені злочини (перевищення службових повноважень, поєднане із застосуванням насильства). Вочевидь, що у законодавця існує потреба в окремих випадках мати в законі ускладнені конструкції, тобто є внутрішні, соціальні причини, що обумовлюють саме існування складених злочинів[217].

У науці кримінального права на ці делікти одним з перших звернув увагу М.С. Таганцев. Саме він першим визначив поняття складених злочинів і зробив висновки щодо умов, за наявності яких вони виникають. Автор вказував, що для наявності складеного злочину необхідно, щоб законодавець юридично об’єднав декілька злочинів в один. «Ці випадки є надзвичайно різноманітні, — писав М.С. Таганцев, — але всі вони виникають лише через особливі постанови закону, у видах практичних, і існують лише настільки, наскільки вони визнані законом»[218].

Отже М.С. Таганцев у складених злочинах вбачав лише законодавче об'єднання декількох діянь в одній нормі і вважав, що підставою утворення цих деліктів є формальний момент — те, як законодавець сконструював норму права[219]. Про причини, які спонукають законодавця до конструювання таких специфічних складів, автор не говорить, однак із його міркувань можна зробити висновок, що законодавець все ж таки вибірково підходить до об'єднання декількох злочинів в один і не механічно, спонтанно поєднує діяння, а обирає такі їх сполучення, які найчастіше зустрічаються в житті.

У сучасній юридичній літературі можна зустріти різноманітні визначення складених злочинів, у яких автори акцентують увагу на окремих ознаках цих діянь. Так, на думку А.А. Піонтковського складені злочини — це діяння, які складаються із декількох різнорідних дій, кожна з котрих взята окремо містить у собі склад самостійного злочину, але які через їхню внутрішню єдність розглядаються як один злочин[220].

М.І. Бажанов вважав, що такими діяннями є злочини, що складаються із двох чи більше злочинних діянь, кожне з яких, якщо розглядати їх окремо (ізольовано), представляє собою самостійний злочин, але які через їх органічну єдність утворюють один одиничний злочин, що охоплюється ознаками однієї статті (частини статті) КК[221].

Р.Р. Галіакбаров писав, що «складений злочин виникає в разі сполучення двох взаємопов'язаних різнорідних діянь, кожне з яких за кримінальним законодавством може розглядатися як самостійний злочин»[222].

О.М. Яковлев зазначав, «що для складеного злочину характерним є об'єднання в законодавчому порядку в єдиний злочин низки різнорідних дій, які призводять до низки різнорідних наслідків в межах єдиної форми вини»[223].

У визначенні В.Ф. Дьоміна підкреслюється, що «складений злочин — це сукупність єдиних простих злочинів, які співвідносяться між собою як форма прояву змісту злочинної поведінки, як засіб для досягнення злочинної мети або як кваліфікуюча обставина»[224].

Т.Г. Черненко пропонує визначати складений злочин як «... єдиний злочин, який складається із двох чи більше самостійних (якщо розглядати їх ізольовано) простих злочинів, що посягають на два чи декілька об'єктів, однак через їх взаємозв'язок розглядаються Кримінальним кодексом як один злочин»[225].

Вочевидь, що наведені визначення багато в чому подібні одне до одного. Їх загальним недоліком, на нашу думку, є те, що вони побудовані на констатації, як правило, тільки однієї суто об’єктивної ознаки цих злочинів, а саме їх утворенні із декількох, передбачених законом окремих злочинних діянь. Інші ознаки, притаманні цим злочинам, або взагалі не зазначаються у визначеннях (наприклад, особливості об'єкта, форми вини), або названі не зовсім коректно (вказівка на різнорідність дій), або не розкриті авторами (внутрішній зв'язок і взаємозалежність діянь у складеному злочині).

У деяких наукових працях криміналісти здійснювали спроби пояснити наявність у законодавстві складених злочинів, виходячи із підвищеної суспільної небезпечності і широкої розповсюдженості деяких сполучень (поєднань) злочинних діянь, через що вони розглядаються законодавцем як один злочин[226]. Однак питання соціальної обумовленості кримінально-правових норм, встановлюючих відповідальність за такі діяння, в науці майже не ставились[227].

Як відомо, крім загальних закономірностей процесу криміналізації кожній групі (виду) злочинів притаманні і свої, обумовлені специфікою даної злочинної діяльності, особливі (індивідуальні) підстави криміналізації, керуючись якими законодавець і встановлює конкретні кримінально-правові заборони. Це стосується і складених злочинів, які визначаються відповідно з їх правовою природою.

В об'єктивній дійсності різні форми злочинної діяльності проявляються і складаються в певні сполучення і зв'язки, набуваючи усталеності і повторюваності саме в такому вигляді. Суспільна небезпечність таких «супутніх» одне одному діянь, природно, є підвищеною, тому що будучи пов'язаними між собою, вони порушують більше коло суспільних відносин, спричиняють більшу шкоду, ніж тоді, коли кожне з них вчиняється окремо. Типовість, розповсюдженість усталених сполучень декількох діянь, і, як наслідок цього, їх підвищену суспільну небезпечність, законодавець повинен урахувати і відобразити. А це можливо лише за умови, якщо особливості взаємодії (взаємозв’язку) цих діянь будуть адекватно закріплені у відповідній кримінально-правовій забороні.

Використовуючи своєрідні прийоми законодавчої техніки, синтезуючи ознаки декількох діянь, законодавець узагальнює їх, зводить в єдине ціле і отримує на цій підставі якісно нове складне утворення, з притаманною лише йому системою ознак і особливостей — складений злочин.

Таким чином, злочин є складеним не тільки внаслідок своєї законодавчої конструкції, «через особливу постанову закону», як вважав М.С. Таганцев, а й через те, що поєднання декількох складів злочинів в один притаманне саме такому діянню. Закон відображає лише реальну дійсність, сутність і характер посягання.

Отже, на нашу думку, складений злочин за своєю соціальною сутністю є специфічною, складною за структурою, але єдиною за змістом злочинною поведінкою, яка має нові якості, порівняно із тими діяннями, що її утворюють, і характеризується більш високим ступенем суспільної небезпечності. Це і дозволяє законодавцю розглядати таку складну злочинну діяльність як одиничний складений злочин.

Викладене вище дозволяє зробити висновок, що для появи в законі складеного злочину, потрібні щонайменше дві обов'язкові умови. По-перше, щоб в об’єктивній дійсності склалася та чи інша типова усталена форма складної злочинної діяльності і, по-друге, — щоб саме таку діяльність законодавець закріпив (передбачив) як один (єдиний) склад злочину. З огляду на висловлене, думка М.С. Таганцева про те, що «складені злочини існують рівно настільки, наскільки вони визнані законом» є абсолютно слушною.

Наявність у КК складених злочинів свідчить не лише про різноманітність форм і прийомів законодавчої техніки, а й виступає наочним показником рівня розвитку кримінального законодавства, відповідності його потребам практики. Адже законодавець, формулюючи такі делікти, не просто має на меті пов'язати в єдине ціле комплекс діянь, які «супроводжують» одне одного в реальній дійсності і мають підвищену суспільну небезпечність у подібних сполученнях, а й прагне більш повно виразити характер і ступінь суспільної небезпеки всього вчиненого, дати йому максимально точну соціальну і юридичну характеристику. Ось чому тенденції до розширення кола складених злочинів у КК України, які зараз спостерігаються, не є випадковими і будуть зберігатися в подальшому, хоча сам розвиток законодавства з цього питання не є прямолінійним. Із часом у КК України з'являються нові складені злочини, інші ж, навпаки, втрачають свій складений характер[228]. Адже загальновідомо, що кримінальний закон змінюється, «якщо змінюються чинники, які його породжують»[229].

Так, припинення існування певних суспільних відносин чи зміна характеру і ступеня суспільної небезпечності того чи іншого діяння призводили до того, що законодавець із часом відмовлявся від окремих складених конструкцій, і деякі діяння або взагалі декриміналізувалися, або із одного складного діяння утворювалося декілька простих.

Наприклад, обґрунтовано були виключені з числа кримінально-караних діянь такі складені злочини, як самовільне привласнення влади службовою особою, що супроводжувалось явним дискредитуванням радянської влади (ч. 2 ст. 91 КК УРСР 1922 р.); ухилення від призову на дійсну військову службу шляхом підкупу службової особи (ч. 2 ст. 56¹⁸ КК УРСР 1927 р.); ухилення від надання чи здачі по мобілізації робочих тварин, возів, вчинене шляхом підлогу документів (ч. 2 ст. 65 КК УРСР 1927 р.): незаконне звільнення заарештованого з-під варти або сприяння його втечі, поєднане із насильством над вартою (ч. 2 і 3 ст. 77 КК УРСР 1927 р.), хуліганство, поєднане із зґвалтуванням та підпалом (ч. 3 ст. 70 КК УРСР 1927 р.) тощо.

Окремі з цих діянь були декриміналізовані із прийняттям нового кримінального законодавства в 60-ті роки, адже зі змінами певних суспільних відносин зникла необхідність охороняти їх засобами кримінального права; інші — законодавець продовжує вважати кримінально-караними діяннями, однак описуючи їх ознаки, до утворення складених конструкцій не звертається.

Таким чином, можна зробити висновок, що наявність у законодавстві складених злочинів обумовлена комплексом різноманітних факторів (політичних, економічних, історичних, соціальних тощо), які в одних випадках, — більш вдало, в інших, — менш вдало і не завжди своєчасно використовує і враховує законодавець, формулюючи відповідні норми закону.

5.2. Об’єктивні та суб’єктивні ознаки складеного злочину.

Розглянемо ознаки складеного злочину Об'єктивні ознаки цього виду одиничного злочину полягають у наступному.

1. Багатооб'єктність (поліоб'єктність) складеного злочину. Це діяння завжди посягає на два чи більше безпосередніх об'єкти кримінально-правової охорони. Перший з цих об'єктів у складеному злочині завжди є основним, превалює над другим, найбільш повно характеризує антисоціальну спрямованість і зміст злочину в цілому. Другий об'єкт виступає як додатковий обов’язковий, який у сполученні з основним визначає спрямованість діяння, спосіб, умови його вчинення, тобто виконує другорядну; допоміжну функцію.

Щодо цієї ознаки Н.Ф. Кузнецова займає протилежну позицію, зазначаючи, що першою ознакою складеного злочину є єдиний безпосередній об'єкт посягання всіх діянь, що входять у складений злочин. Вона вважає, що саме єдність об’єкта цих злочинів забезпечує їм статус одиничного діяння і на цій підставі виключає їх багатооб'єктність, оскільки «об’єкти окремих злочинів, що входять у складений злочин, втрачають свою самостійність, входячи як компоненти до об’єкту складеного злочину». Виходячи з цього, об’єкт складеного злочину Н.Ф. Кузнецова визначає як «єдиний складно-складений об’єкт»[230].

На нашу думку, з такою позицією навряд чи можна погодитися, по-перше, тому, що відносячи до складеного злочину, скажімо, умисне вбивство, поєднане із зґвалтуванням, Н.Ф. Кузнецова не пояснює, яким чином при скоєнні цього двооб’єктного злочину його основний і додатковий об’єкти втрачають свою самостійність і стають лише компонентами «єдиного складно-складеного об’єкту». Не зрозуміло, що це за «складно-складений об’єкт» і з яких суспільних відносин він складається (компонується).

По-друге, до складених Н.Ф. Кузнецова відносить і такі діяння, як терористичний акт, бандитизм, масові заворушення, хоча останні, на наш погляд, мають зовсім іншу юридичну природу і не є складеними злочинами, адже відрізняються від них за своїми об'єктивними ознаками, оскільки не утворюються самостійними злочинними діяннями, кожне з яких передбачено як відповідний склад злочину. Тому такі діяння належать не до складених, а мають розглядатися як злочини так званого «збирального характеру»[231].

По-третє, висловлюючи вищенаведені судження, Н.Ф. Кузнецова суперечить сама собі, адже у визначенні складених злочинів вказує, що останні «...складаються із двох чи більше умисних злочинів, які при ізольованому їх розгляді є самостійними злочинами»[232]. Якщо це так, то кожне з цих злочинних діянь має свій об’єкт посягання, і при їх об'єднанні у складений злочин ці об’єкти нікуди не зникають, не втрачають своєї самостійності, а лише певним чином підпорядковуються один одному, набуваючи такої субординаційної залежності, за якої об'єкт одного злочину стає основним, а іншого — додатковим обов'язковим об’єктом єдиного складеного злочину.

По-четверте, здається також, що Н.Ф. Кузнецова в даному випадку просто підміняє одне поняття іншим, ототожнюючи об’єкт як елемент загального поняття складу злочину і як безпосередній об’єкт конкретного вчиненого злочинного діяння. Дійсно, у першому значенні об'єкт завжди є єдиним елементом складу злочину, тоді як у другому — йдеться про інше, а саме, про наявність у структурі безпосереднього об’єкта декількох окремих суспільних відносин, яким завдається шкода при вчиненні конкретного злочину. Такі злочини традиційно визнаються двооб'єктними (поліоб’єктннми), до кола яких належать, в тому числі, і складені злочини.

Нарешті, навряд чи правильно тільки єдність об’єкта вважати критерієм віднесення діяння до кола одиничних злочинів, що на думку авторки як раз і виключає кваліфікацію вчиненого за сукупністю. Скоріше навпаки, двооб’єктність складених злочинів, разом з іншими їх ознаками, не тільки не виключає їх віднесення до одиничних злочинів, як помилково вважає Н.Ф. Кузнєцова. а і є підставою для виключення у таких випадках кваліфікації за сукупністю злочинів. Вважаємо, що саме задля цього (або в тому числі для цього) законодавець і об'єднує окремі самостійні злочини в складні законодавчі конструкції різних видів.

Таким чином, для більшості складених злочинів характерним є наявність одного основного і одного додаткового обов’язкового об'єктів. Однак серед них є й такі, що спричиняють шкоду більшім кількості суспільних відносин. Зокрема, це хуліганство, пов'язане з опором представнику влади, яке вчинене із застосуванням вогнепальної або холодної зброї (ч. 4 ст. 296 КК). Вказане діяння посягає не лише на громадський порядок (основний об'єкт), не тільки на авторитет органів влади (один додатковий об'єкт), а й на охоронювані кримінальним законом відносини громадської безпеки (інший додатковий об’єкт).

Зазначимо також, що прагнення законодавця поставити під першочергову охорону певні суспільні відносини, зовсім не означає, що ці відносини є більш важливими порівняно з іншими, які теж порушуються цим злочином.

Між тим, у літературі висловлюється думка, що за «загальним правилом, додатковий об’єкт із точки зору суспільних інтересів є менш соціально цінним порівняно з основним об'єктом»[233]. Уявляється, що це твердження є сумнівним, бо існують складені злочини, в яких додатковий об'єкт є, навіть, більш значущим і важливим, ніж основний, оскільки посягання на нього є більш небезпечним. Наприклад, при розбої, поєднаному із спричиненням тяжких тілесних ушкоджень (ч. 4 ст. 187 КК), здоров'ю людини з точки зору соціальних цінностей слід віддати перевагу перед відносинами власності. Так само сказане стосується і насильницького грабежу (ч. 2 ст. 186 КК), незаконного заволодіння транспортним засобом, поєднаного із застосуванням насильства, небезпечного для життя і здоров'я (ч. 3 ст. 289 КК), і багатьох інших складів злочинів. Вважаємо, що в цих та інших подібних випадках законодавець, помішуючи те чи інше діяння до відповідного розділу Особливої частини КК, враховує не тільки важливість охоронюваних суспільних відносин, а й обирає як основний об'єкт таке суспільне благо чи інтерес, посягання на які складають соціальну сутність злочину, визначають його спрямованість. Цим і пояснюється, що спричинення шкоди додатковому об’єкту, який іноді у складених злочинах є більш важливим за основний, відсувається, так би мовити, на другий план.

До сказаного додамо, що в юридичній літературі іноді ототожнюють багатооб'єктні і складені злочини, помилково вважаючи, що «складений злочин має місце там, де діяння посягає на основний і додатковий об’єкти»[234].

Наприклад. Б.М. Леонтьев та І.М, Тяжкова вказують, що здається теоретично і практично необґрунтованим виділення самостійної групи складних злочинів із декількома об’єктами (багатооб’єктних злочинів), тому що складаючись із двох чи більше злочинів, складені злочини завжди посягають на два чи більше об’єкта[235]. Вочевидь, що за такого підходу не враховується правова природа складених злочинів. Вони є складеними не через те, що посягають на два чи більше об’єкта, а тому, що складаються із декількох діянь, кожне з яких спрямоване на спричинення шкоди своєму об’єкту.

Отже, наявність декількох об’єктів сама по собі не надає злочину складеного характеру. На нашу думку, зі сказаного можна вивести таку залежність: кожен складений злочин є багатооб'єктним, однак не кожен багатооб'єктний злочин за своєю конструкцією належить до складених діянь.

Оскільки складений злочин є багатооб'єктним діянням, він спричиняє шкідливі соціальні зміни в сфері декількох об’єктів кримінально-правової охорони, тобто в цілому має більш високий ступінь суспільної небезпеки, ніж діяння, що входять до його складу. Спираючись на цю властивість розглядуваних злочинів, деякі криміналісти висловлюють думку, що складений злочин існує тільки в тих вішалках, коли діяння, що його складають, не виходять за межі відповідного складного складу за ступенем своєї суспільної небезпечності[236].

У принципі із цим твердженням слід погодитись і зробити висновок, що суспільна небезпечність складеного злочину не може бути менше ні спільної (сумісної) суспільної небезпечності діянь, що входять до його складу, ні суспільної небезпечності кожного з них, зокрема.

Однак у літературі існує протилежна думка, згідно з якою, якщо для вчинення злочину обираються такі форми і засоби, суспільна небезпечність яких приблизно є рівною суспільній небезпечності «основного» злочину, то вчинене слід кваліфікувати за сукупністю. У випадках, коли суспільна небезпечність форми (засобу) є незрівнянно нижчою за суспільну небезпечність діяння в цілому, либонь, навпаки, — вище суспільної небезпечності самого злочину, то матиме місце складений злочин[237].

Оцінюючи наведене судження, зазначимо наступне. По-перше, суспільна небезпечність вчиненого не може визначатися тільки тяжкістю спричиненої шкоди. Вона складається із цілої низки чинників і залежить, передусім, від важливості об’єкта посягання, характеру і розміру шкідливих наслідків, які настали, способу, знарядь, місця, часу, обстановки вчинення злочину тощо[238].

По-друге, суспільна небезпечність злочину визначається також і суб’єктивними його ознаками (формою вини, її ступенем, мотивами, метою тощо). Отже, вирішувати питання про те, яке із діянь, що порівнюються, є більш небезпечним, можна тільки з урахуванням сукупної оцінки всіх зазначених чинників.

Нарешті, суспільна небезпечність окремого діяння у складеному злочині не може бути більше суспільної небезпечності самого цього злочину. Якщо таке відбувається, то складений делікт просто перестає існувати, «розпадається, розривається» на діяння, з яких складається, і все вчинене буде підлягати кваліфікації за сукупністю злочинів[239].

2. Наявність в складі складеного злочину двох чи більше суспільно небезпечних діянь, кожне з яких, само по собі, є одиничним злочином, оскільки прямо передбачене в Особливій частині КК як окремий (самостійний) склад злочину.

На дану особливість складених злочинів вперше вказав М.С. Таганцев, який писав, що «у цих випадках закон із декількох окремих злочинних посягань, утворює один злочин»[240]. Л.С. Бєлогриц-Котляревський також вважав, що крім простих злочинів, які посягають на нерозкладаємнй життєвий інтерес, можливі складні форми злочину, що утворюють єдине ціле[241]. А.Ф. Кістяківський зазначав, що не може бути сукупності там, де одне діяння входить до складу іншого як одна із суттєвих його ознак[242].

У наступному саме ця ознака була взята криміналістами за основну при визначенні сутності складеного злочину. Однак автори по-різному тлумачили цю ознаку. Деякі вважали, що таких діянь повинно бути не більше двох[243]. Інші акцентували увагу на обов'язковій різнорідності діянь, з яких утворюється складений злочин[244].

На нашу думку, наведені судження не є беззаперечними, бо встановлювати будь-які чіткі кількісні параметри щодо діянь у складеному злочині недоцільно та й навряд чи правильно. Серед складених злочинів багато таких, які утворені більше, ніж двома діяннями. Наприклад, це вже згадуване хуліганство, пов’язане з опором представнику влади і вчинене із застосуванням вогнепальної або холодної зброї (ч. 4 ст. 296 КК); перевищення влади або службових повноважень, що супроводжувалось насильством і застосуванням зброї (ч. 2 ст. 365 КК) та інші діяння. Крім того, не можна виключати, що формулюючи нові складені делікти, законодавець певну частину з них також буде визначати через поєднання в одному складі більше ніж двох самостійних злочинів. Отже, при визначенні складених злочинів більш правильно вказувати, що вони складаються із декількох самостійних злочинних діянь.

Що стосується думки про обов'язкову різнорідність цих діянь, то її можна було б підтримати, якби наше дослідження складених злочинів обмежувалося лише аналізом КК України 2001 року.

Дійсно, в чинному КК України всі складені злочини утворені різнорідними діяннями. Однак у кримінальному праві України не так давно (у КК 1960 р.) була передбачена низка складених злочинів, які утворювались однорідними діяннями. Наприклад, ухилення військовозобов'язаного від учбових або повірочних зборів, вчинене шляхом підроблення документів (ч. 2 ст. 192 КК 1960 р.). Тут обидва діяння знаходилися в одному розділі КК, спричиняли шкоду однорідним об'єктам кримінально-правової охорони і були умисними. Отже, їх можна вважати однорідними. До однорідних злочинів належали також умисне тяжке тілесне ушкодження і мордування, об'єднані в одному складі (ч. 2 ст. 101 КК 1960 р.), хуліганство і опір представнику влади, що передбачались в складі злісного хуліганства (ч. 2 ст. 206 КК 1960 р.) та деякі інші.

У чинному КК РФ 1996 р. також є певна кількість складених деліктів, утворених однорідними діяннями. Зокрема, це терористичний акт, вчинений із застосуванням вогнепальної зброї (п. «в» ч. 2 ст 205 КК РФ); захоплення заручників, вчинене із застосуванням вогнепальної зброї (п. «г» ч. 2 ст. 206 КК РФ); угон судна повітряного, водного транспорту чи залізничного потягу, вчинений із застосуванням зброї (п. «г» ч. 2 ст. 211 КК РФ) та інші. Усі діяння, з яких складаються ці складені злочини, знаходяться в одному розділі КК РФ «Злочини проти громадської безпеки», спричиняють шкоду вказаним суспільним відносинам, вчиняються з однією формою вини, а отже, є однорідними.

На підставі викладеного можна зробити висновок, що визначення складеного злочину, як такого, що складається із двох різнорідних злочинних діянь не завжди відповідає його сутності, тому що вказана ознака для нього або взагалі не характерна, або рівною мірою притаманна злочинам інших видів. Більш правильно говорити про наявність у його складі декількох суспільно небезпечних діянь, кожне з яких само по собі є окремим одиничним злочином, передбаченим у КК.

3. Наявність внутрішнього взаємозв'язку між діяннями в складеному злочині. Криміналісти завжди звертали увагу на те, що діяння в складеному злочині пов'язані між собою. А.А. Піонтковський, М.А. Стручков вказували, що саме через свою внутрішню єдність декілька діянь здатні утворити один злочин[245]. М.І. Бажанов писав про «органічну єдність», Н.Ф. Кузнецова — про «органічний взаємозв'язок», а Ю.І. Ляпунов зазначав, що органічна внутрішня єдність складає неодмінну властивість будь-якого складеного злочину[246].

Органічна єдність означає, що явища передбачають, обумовлюють одне одного, взаємопроникають. Для більшості складених злочинів, це, дійсно, характерно. Так, діяння, що складають насильницький грабіж (ч. 2 ст. 186 КК). розбій (ст. 187 КК) настільки тісно пов'язані між собою, що розділити їх, навіть штучно, неможливо, бо саме внаслідок (шляхом) насильства над особою відбувається заволодіння майном. Водночас, у таких злочинах, як наприклад, вбивство, поєднане із зґвалтуванням (п. 10 ч. 2 ст. 115 КК), заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 191 КК), зв'язок між діяннями менш стійкий. Зґвалтування не обов'язково у всіх випадках його вчинення супроводжується вбивством. Рівним чином заволодіння майном не завжди пов'язане із службовим зловживанням. Отже, хоча внутрішній зв'язок, без сумніву, притаманний діянням у складеному злочині, але про їх органічну єдність говорити не зовсім коректно.

На нашу думку, внутрішній взаємозв'язок між діяннями у складеному злочині проявляється в особливих формах їхньої взаємодії. Характер взаємодії обумовлюється співвідношенням об'єктів цих діянь. Виходячи з цього співвідношення, можна констатувати, що і самі злочини мають співвідноситися: а) як основне і допоміжне (додаткове) діяння (спосіб вчинення основного), наприклад, вимагання, поєднане із погрозою вбивства (ч. 2 ст. 189 КК)[247]; або б) як основне і кваліфікуюче діяння (у випадках, якщо складений злочин утворюється шляхом приєднання до основного складу кваліфікуючої ознаки, що не є способом), наприклад, умисне вбивство, поєднане із зґвалтуванням (п. 10 ч. 2 ст. 115 КК), розбій, поєднаний із спричиненням тяжких тілесних ушкоджень (ч. 2 ст. 187 КК), хуліганство. пов'язане із опором представнику влади (ч. 3 ст. 296 КК), тощо.

Інакше кажучи, в складеному злочині діяння перебувають у субординаційній залежності (співвідношенні): одне з них завжди є основним, а інше (інші) додатковими, що сприяють вчиненню (або супроводжують вчинення) основного.

Таким чином, ознака внутрішнього зв'язку, по-перше, свідчить про наявність певної взаємодії між основним і додатковим діянням у складеному злочині, яка проявляється в тому, що додаткове діяння завжди приєднується до основного і утворює з ним єдиний, взаємопов'язаний комплекс. По-друге, дана ознака не тільки відбиває форму, а й розкриває зміст (характер) цієї взаємодії, оскільки вказує на існуючу несамостійність, залежність додаткового злочину від основного діяння. Врешті-решт, ця ознака показує, що у складеному злочині саме основне діяння відіграє головну роль у визначенні характеру, змісту і спрямованості злочинного посягання, тоді як додаткове коригує, конкретизує спрямованість основного, робить його більш чітким[248]. Ось чому законодавець, формулюючи той чи інший складений злочин, не тільки об’єднує в ньому декілька злочинних діянь, а й завжди закріплює в законі відповідне співвідношення між тими діяннями, що його утворюють.

Суб'єктивні ознаки складеного злочину полягають у наступному.

Складений злочин у цілому, а також і всі діяння, з яких він утворений, характеризуються лише умисною формою вини. Цей висновок випливає із особливостей співвідношення діянь у складеному злочині, яке свідчить, що в середині нього не може бути різного психічного ставлення суб'єкта до основного і додаткового(их) діянь та їх об'єктів.

Інтелектуальна ознака умислу полягає в усвідомленні винним того, що своїм посяганням він завдає шкоду декільком об’єктам кримінально-правової охорони; що у вчиненому ним діянні містяться ознаки декількох взаємопов’язаних одне з одним діянь, з яких одне (додаткове) є або способом, або кваліфікуючою ознакою іншого основного діяння, через що вчинюваний злочин має підвищену суспільну небезпечність.

Передбачення суспільно небезпечних наслідків, як наступна ознака інтелектуального моменту умислу у складеному злочині, полягає в розумінні суб'єктом того, що наслідки настануть саме від вчинених разом декількох діянь, і що ці діяння та їх наслідки пов'язані між собою необхідним причинним зв'язком[249].

Зміст вольового моменту умислу в складених злочинах залежить від співвідношення, в якому перебувають основне і додаткове діяння.

Так, у тих злочинах, де спосіб виступає як окреме діяння, суб'єкт, вчиняючи це діяння допоміжного характеру (застосовуючи цей спосіб), переслідує мету вчинити таким шляхом інше, основне діяння. Він завжди діє цілеспрямовано, усвідомлює спосіб вчинення основного діяння, передбачає, що саме цей спосіб забезпечить настання наслідку і бажає цього наслідку. Наприклад, вчиняючи насильницький грабіж, винний усвідомлює, що саме шляхом застосування насильства, що не є небезпечним дня життя та здоров'я, він заволодіє чужим майном, передбачає, що таке насильство сприятиме заволодінню майном і бажає заволодіти цим майном таким шляхом.

У складених злочинах другого виду, де основне діяння кваліфікується додатковим злочином, зміст вольового моменту умислу дещо інший. Кваліфікуючий злочин завжди підвищує суспільну небезпеку діяння в цілому, отже його фактичні ознаки також мають усвідомлюватися суб'єктом. Наслідки додаткового кваліфікуючого злочину можуть і не бути бажаними для винного, а виступати побічним результатом основної діяльності[250]. Скажімо, при вбивстві, поєднаному із зґвалтуванням, може мати місце непрямий умисел щодо смерті потерпілої особи, якщо застосовуючи насильство і бажаючи подолати її опір, винний свідомо припускає, що може таким чином позбавити потерпілу життя.

Вивчення суб'єктивної сторони складених злочинів дає підстави вважати непереконливими точки зору деяких авторів щодо можливості вчинення суб'єктом необережного додаткового діяння в складеному злочині. Зокрема, В.В. Устименко вважає, що таким складеним злочином, як перевищення влади або службових повноважень, яке супроводжувалось насильством (ч. 2 ст. 365 КК) охоплюється спричинення необережного тяжкого і середньої тяжкості тілесного ушкодження[251]. Таке твердження не є обґрунтованим, бо в цьому випадку (як і в інших подібних), насильство виступає способом вчинення основного діяння, вказує на його цілеспрямованість, що свідчить лише про умисну вину. Спосіб вчинення злочину є об'єктивною ознакою, він обов'язково повинен усвідомлюватися особою. А.І. Рарог справедливо зазначає, що науково необґрунтованим є побудування необережної форми вини щодо таких кваліфікуючих ознак, як особливі властивості об'єкта, спосіб вчинення злочину, обстановка, умови тощо[252]. У разі вчинення умисного злочину особа може діяти необережно лише щодо однієї кваліфікуючої ознаки — суспільно небезпечного наслідку, а «інші кваліфікуючі обставини умисного злочину можуть ставитися у вину лише тоді, коли злочинець завідомо знав про наявність таких обставин»[253].

До речі, судова практика однозначно виключає можливість поглинання необережної шкоди ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК. У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. № 15 «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень» роз'яснено, що необережне заподіяння смерті чи тяжкого тілесного ушкодження охоплюється ч. 3 ст. 365 КК, тобто, на думку Пленуму, є не складеним злочином, а іншим видом одиничного злочину — таким, що кваліфікується за наслідками. За ч. 2 ст. 365 КК кваліфікується лише умисне спричинення шкоди здоров'ю, що виразилося в завданні побоїв або ударів, умисних легких або середньої тяжкості тілесних ушкодженнях, мордуванні, тощо[254].

Таким чином, застосування насильства, а значить і спричинення шкоди потерпілому, не може не охоплюватися умислом винного в тих складених злочинах, де насильство виступає способом їхнього вчинення. Отже, в тих випадках, де основне діяння поєднане (супроводжується, пов'язане) з додатковим діянням, суб'єкт завжди усвідомлює, що вчиняє діяння, яке посягає на декілька об'єктів кримінально-правової охорони, передбачає, що внаслідок цього настануть суспільно небезпечні наслідки і бажає чи свідомо припускає їх настання. Звідсіля випливає, що складений злочин має не лише чіткі об'єктивні ознаки, а й з суб'єктивної сторони характеризується тільки умисною формою вини. Усі випадки необережного спричинення шкоди знаходяться за межами його складу.

Підсумовуючи викладене, визначимо, що складений злочин — це вид одиничного ускладненого багатооб'єктного (поліоб'єктного) злочину, який об'єднує декілька внутрішньо пов'язаних між собою, супідрядних умисних діянь, кожне з яких передбачено в кримінальному законі як окремий самостійний склад злочину.

Зазначимо також, що в літературі деякі автори не завжди вбачають різницю між складними і складеними злочинами, ототожнюють їх, називаючи «складними (складеними)», як, наприклад, Р.Р. Галіакбаров і ЮЛ. Ляпунов, або «складними чи складеними», як, наприклад, М.І. Бажанов і О.М. Яковлев[255].

На нашу думку, ця неточність не є суто термінологічною. Складний (ускладнений) злочин — це родове поняття щодо складеного злочину. Останній с лише одним із багатьох видів (різновидом) одиничних ускладнених злочинів, а тому ставити між ними знак рівності і ототожнювати, на наш погляд, неприпустимо.

Складений злочин є найбільш розповсюдженим видом одиничних ускладнених діянь. Він завжди повинен кваліфікуватися за однією статтею (чи частиною статті) Особливої частини КК.

Наявність у законі вказаних деліктів дає можливість посилити відповідальність за типові, вже існуючі в реальному житті складні форми злочинної діяльності, не застосовуючи при цьому правила кваліфікації за сукупністю злочинів, що дозволяє позбутися надмірної, громіздкої кваліфікації. При цьому, встановлюючи відповідальність за складений злочин, законодавець повинен урахувати ознаки останнього і при побудуванні відповідної санкції, в якій обов’язково має відображатись суспільна небезпечність кожного з діянь, що входять до його складу.

5.3. Відмежування складеного злочину від суміжних понять та окремі питання його кваліфікації

Складені злочини, передусім, слід відрізняти від сукупності злочинів Таке розмежування має значення не тільки для визначення виду сукупності злочинів (ідеальна та реальна), а й для правильної кваліфікації вчиненого особою діяння.

У теорії кримінального права давно усталилась думка, що складені злочини є спеціальними випадками врахованої законодавцем сукупності злочинів[256]. Таке визначення не суперечить ознакам складеного делікту. У кожному випадку його вчинення так само, як і при сукупності, мають місце два чи більше окремих діяння, кевкне з яких передбачено в окремій статті Особливої частини КК як самостійний склад злочину Але внаслідок органічного зв’язку між такими діяннями законодавець об’єднує їх в одиничний складений злочин, який кваліфікується за однією статтею КК.

Отже, якщо вчинені особою дії (бездіяльність) хоча і передбачені в окремих статтях КК, але в законі існує норма, в якій закріплено відповідальність за їх «сумісне (спільне, об’єднане) вчинення» — сукупність злочинів не утворюється, а має місце одиничний складений злочин, що і враховується при кваліфікації.

Наприклад, Калінінський районний суд м. Горлівки Донецької області визнав винними і засудив В. га П. за те, що вони за попередньою змовою з метою відкритого заволодіння чужим майном напали на Р., та застосувавши насильство, небезпечне для життя та здоров'я, почали бити його руками і ногами у різні частини тіла, спричинивши легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров'я, заволоділи його мобільним телефоном та іншим майном на суму І тис. 415 грн. Засуджені вчинили насильство над особою і заволоділи її майном, але такі діяння розглядаються законом як єдиний складений злочин, тому дії В. га П. судом правильно кваліфіковані за ч. 2 ст. 187 КК.

Таким чином, у всіх випадках складеного злочину вчинене необхідно кваліфікувати за однією статтею КК, а при ідеальній або реальній сукупності необхідно застосовувати дві або більше статей КК — залежно від того, скільки злочинів входить до такої сукупності. Зазначена кваліфікація зумовлена тим, що складений злочин розглядається самим законом як єдиний (один) злочин. Тоді як за наявності сукупності злочинів у поведінці особи є два або більше злочинів, кожен з яких передбачений відповідною статтею КК[257].

У судовій практиці часто виникають проблеми відмежування сукупності від одиничного складеного злочину, причиною яких є неправильне розуміння ознак останніх.

Так, Червоноперекопським районним судом АР Крим П. було засуджено за ч. 4 ст. 296 КК за те. що він у процесі вчинення хуліганства, що супроводжувалася особливою зухвалістю, із застосуванням заздалегідь заготовленої ним гумової палиці, спричинив потерпілому А. тяжкі тілесні ушкодження. Розглядаючи цю справу за поданням прокурора, апеляційний суд зазначив, що хоча за ознакою особливої зухвалості, а тим більше із застосуванням предметів, заздалегідь заготовлених для нанесення тілесних ушкоджень, хуліганством може бути визнано і таке грубе порушення громадського порядку, яке супроводжувалося насильством із завданням потерпілій особі побоїв або заподіянням тілесних ушкоджень[258], однак аналіз як диспозиції, так і санкції ч. 4 ст. 296 КК свідчить, що злочин, за який встановлено відповідальність у ст. 296 КК, не передбачає спричинення потерпілому тяжких тілесних ушкоджень як кваліфікуючих ознак хуліганства. Сукупність злочинів, передбачений статтями 121 і 296 КК не враховується законодавцем в одному складі і в цих випадках одиничний складений злочин не утворюється. А тому, якщо під час хуліганських дій винним було умисно вчинено інший злочин, який за своїми ознаками та ступенем тяжкості суттєво відрізняється від хуліганства, а саме: умисне заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, то зазначені дії слід кваліфікувати за відповідною частиною ст. 121 КК України і за сукупністю із хуліганством, оскільки такі діяння не охоплюються жодною частиною ст. 296 КК України.

Таким чином, віднесення діяння до одиничного складеного злочину або. навпаки, до сукупності злочинів, залежить від конструкції складів злочинів у КК. Утім, треба зауважити, що складений злочин сам по собі може утворювати сукупність з іншими видами одиничних злочинів, і тоді кваліфікація таких діянь також буде здійснюватися за кількома статтями КК. Наприклад, особа спочатку вчиняє розбій, поєднаний із заподіянням потерпілому тяжких тілесних ушкоджень (ч. 4 ст. 187 КК), а потім умисне вбивство з хуліганських мотивів (п. 7 ч. 2 ст. 115 КК).

Судова практика суперечливо і неоднозначно ставиться до такого юридичного явища, як складені злочини, нерідко припускаючись помилок у кваліфікації. Особливою непослідовністю та суперечливістю вже тривалий час відрізняються підходи судової практики до кваліфікації такого складеного злочину, як вбивство, поєднане із зґвалтуванням (п. 10 ч. 2 ст. 115 КК).

Звернемося до історії питання. До 1959 року в КК всіх союзних республік була передбачена відповідальність за вбивство, вчинене з метою полегшити або приховати інший тяжкий злочин (ст. 142 КК УРСР 1922 р., ст. 138 КК УРСР 1927 р.). Законодавець не конкретизував, яке саме суспільно небезпечне діяння він вважав «іншим тяжким злочином», не визначав його ознаки. Тому складений злочин не утворювався, і у випадках вчинення умисного вбивства для приховання чи полегшення іншого злочину завжди мала місце сукупність злочинів.

У 1959 році внаслідок змін, внесених указом Президії Верховної Ради УРСР від 28 липня 1959 р. відповідальність за умисне вбивство була посилена і в ст. 138 КК УРСР 1927 р. з'явилися нові кваліфікуючі ознаки, серед яких окремо виділялося «вбивство при зґвалтуванні» (п. «в» ст. 138 КК). У 60-ті роки цей склад передбачався в КК всіх союзних республік, як вбивство, поєднане із зґвалтуванням (п. «ж» ст. 93 КК УРСР 1960 р.). У цей період складений характер даного злочину підтверджувався не тільки його законодавчою конструкцією, а й визнавався судовою практикою. Пленум Верховного Суду СРСР у постанови від 3 липня 1963 р. «Про деякі питання, що виникають в судовій практиці у справах про умисні вбивства» (п. 8) вказував, що умисне вбивство, поєднане із зґвалтуванням, підлягає кваліфікації лише за п. «е» ст. 102 КК РРФСР (п. «ж» ст. 93 КК УРСР)[259]. У 1975 році Пленум прийняв протилежне рішення щодо кваліфікації цього злочину, і, вважаючи, що тут має місце два самостійних злочинних діяння, рекоменду вав кваліфікувати їх за сукупністю злочинів — за п. «е» ст. 102 і ст. 117 КК РРФСР (п. «ж» ст. 93 і ст. 117 КК УРСР)[260].

Судова практика наступних років також йшла шляхом кваліфікації таких ситуацій за сукупністю злочинів. У пункті 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 4 «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» зазначалось, що «дії особи, яка в процесі зґвалтування чи замаху на цей злочин або відразу після цього вчинила умисне вбивство потерпілої, потрібно кваліфікувати за п. «ж» ст. 93 і відповідно ст. 17 і ч. 4 ст. 117 чи ч. 4 ст. 117 КК, як такі, що потягли особливо тяжкі наслідки.

Якщо ж з метою приховати зґвалтування чи замах на цей злочин було вчинене умисне вбивство потерпілої через деякий час після скоєння зазначеного злочину (за наявності розриву в часі), дії винного слід кваліфікувати за відповідною частиною ст. 117 або ст. 17, ст. 117 і п. «ж» ст. 93 КК, як вбивство з метою приховання раніше вчиненого злочину»[261].

Як видно, ситуації абсолютно різні, а кваліфікація рекомендується однакова, за винятком того, що в другому' випадку п. «ж» ст. 93 помінявся місцями зі ст. 117 КК.

Нині чинна постанова Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 р. № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи», яка прийнята на підставі КК України 2001 року, дає судам (п. 14) аналогічне роз'яснення щодо кваліфікації цього злочину: «умисне вбивство тягне відповідальність за п. 10 ч. 2 ст 115 КК, якщо воно було поєднане із зґвалтуванням потерпілої особи або насильницьким задоволенням із нею статевої пристрасті неприродним способом, тобто мало місце в процесі вчинення зазначених злочинів чи одразу ж після нього. При цьому злочинні дії кваліфікуються і за ч. 4 ст. 152 КК чи ч. 3 ст. 153 КК або ще й за відповідною частиною ст. 15 КК»[262].

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 р. № 5 «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи» також зазначається (п. 12), що «у разі, коли зґвалтування або насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом було поєднане з умисним вбивством потерпілої особи, яка мало місце в процесі вчинення зазначених злочинів чи одразу ж після них. такі дії слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених пунктом 10 частини другої статті 115 та частиною четвертою статті 152 чи частиною третьою статті 153 КК, як такі, що спричинили особливо тяжкі наслідки»[263].

Зауважимо, що в юридичній літературі також немає єдності поглядів щодо кваліфікації вбивства, поєднаного із вчиненням інших злочинів. Особливі непорозуміння зазначене питання викликає серед російських науковців. Їх причиною стали зміни, внесені Федеральним законом від 21 липня 2004 р. № 73-ФЗ до ст. 17 КК РФ «Сукупність злочинів». Згідно з новою редакцією ч. 1 ст. 17 КК РФ сукупністю злочинів визнається вчинення двох чи більше злочинів, за жоден з яких особу не було засуджено, за винятком випадків, коли вчинення двох чи більше злочинів передбачене статтями Особливої частини чинного Кодексу як обставина, що тягне більш суворе покарання. Вочевидь, що у зазначеному доповненні російський законодавець фактично визначив поняття одиничного складеного злочину і відмежував останній від випадків сукупності.

Внаслідок змін до ст. 17 КК РФ точки зору російських вчених щодо кваліфікації вбивств, поєднаних із вчиненням інших злочинів[264], стали діаметрально протилежними, через що в науковому світі наразі спостерігаються два основні підходи до вирішення вказаної проблеми.

Одні автори вважають, що у всіх зазначених в ч. 2 ст. 105 КК РФ випадках поєднання вбивства з іншими злочинами, необхідна кваліфікація за сукупністю ч. 2 ст. 105 КК РФ зі статтями про відповідальність за ці злочини. На їх думку, виняток, визначений в ч. 1 ст 17 КК РФ, не розповсюджується на вчинення вбивств, поєднаних зі злочинами, названими в ч. 2 ст. 105 КК, а використання терміну «поєднаність» (російською «сопряженность») не означає, що законодавець вважає вбивство із відповідними кваліфікуючими ознаками одиничним складеним злочином, який посягає як на життя людини, так і на об’єкти, що охороняються статтями 126, 131, 132, 162. 163, 209 КК РФ.

Науковці доводять, що об’єкти всіх зазначених злочинів не можуть розглядатися як додаткові у кваліфікованих складах вбивств. Отже, вчинення зґвалтування, розбою, вимагання, бандитизму тощо про поєднання вбивства з якими йдеться в ч. 2 ст. 105 КК, не є обставинами, що тягнуть більш суворе покарання[265]. Ці вчені підтримують позицію судової практики РФ, вказуючи, що вона виходить із того, що кожний злочин, якщо його вчинено, повинен отримати відповідну оцінку[266].

Інші науковці, незважаючи на тенденції судової практики, переконані. що особлива суспільна небезпечність вбивства міститься саме в його «синтезі» з іншими злочинами, а тому останні не утворюють самостійного складу злочину. На їх думку, нова редакція ч. 1 ст. 17 КК РФ підтвердила, що вбивство, поєднане із іншими злочинами є законодавчо врахованою сукупністю злочинів, тобто одиничним складеним злочином.

Наприклад, Т.Г. Черненко вважає, що якщо законодавець, врахувавши особливу суспільну небезпечність синтезу вбивства з іншими злочинами, виділив у зв'язку з цим складені злочини, передбачивши за них досить суворе покарання, аж до довічного позбавлення волі та смертної кари, то вчинене потрібно кваліфікувати як єдиний злочин, а не сукупність злочинів. Інакше втрачається весь сенс законодавчого конструювання складеного злочину[267].

Л.В. Іногамова-Хегай, проаналізувавши санкції за кваліфіковане вбивство і поєднані з ним інші посягання, також дійшла висновку, що склади злочинів, зазначені у пунктах «в», «з», «к» ч. 2 ст. 105 КК РФ, поєднані із основним складом вбивства в єдине ціле, в одиничний складений злочин і пов'язані однією спільною дією — насильством[268].

М.Г. Іванов, відстоюючи позицію кваліфікації вбивства і злочину, з яким останнє поєднане, тільки за ч. 2 ст. 105 КК РФ, вказує, що законодавець, створюючи «злочини поєднаності», мав на увазі вид злочинного посягання, який включає як основний склад, так і його кваліфіковані різновиди[269].

Показавши різні підходи кримінально-правової доктрини та судової практики, спробуємо розібратися в ситуації, яка виникає при кваліфікації вбивства, поєднаного із зґвалтуванням.

Дійсно, за чинності КК України 1960 року, наведені роз'яснення Пленумів можна було виправдати із практичної точки зору. У пункті «ж» ст. 93 КК 1960 року крім зґвалтування передбачалася ще одна кваліфікуюча ознака, а саме: вбивство з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення. І якщо при кваліфікації застосовувався лише п. «ж» ст. 93 КК, то залишалося незрозумілим, у зв’язку зі зґвалтуванням чи в зв'язку з іншим злочином потерпілу позбавили життя. За цих умов практиці крім вбивства треба було надати юридичну оцінку і цьому іншому злочину, а за змістом п. «ж» ст. 93 КК 1960 р. це було можливо лише шляхом кваліфікації вчиненого за сукупністю зазначеного пункту ст. 93 і відповідної статті КК (при зґвалтуванні — ст. 117 КК 1960 р.). Тут і виникала суперечність: з одного боку, більш правильною виявлялася кваліфікація за сукупністю злочинів, а з іншого, — це був типовий одиничний складений злочин, який через свою законодавчу конструкцію повинен кваліфікуватися за однією статтею КК.

КК України 2001 року усунув ці суперечності і роз’єднав неспівпадаючі за змістом кваліфікуючі ознаки, передбачивши окремо в п. 9 ч. 2 ст. 115 КК «вбивство з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення», а в п. 10 ч. 2 ст. 115 КК — «вбивство, поєднане із зґвалтуванням».

Цей крок є абсолютно виправданим, передусім тому, що вбивство, поєднане із зґвалтуванням, далеко не завжди є окремим випадком вбивства з метою приховати інший злочин або полегшити його скоєння. Найчастіше позбавлення життя здійснюється тут із садистських спонукань, у процесі подолання опору потерпілої або за мотивами помсти за опір, що вона чинила під час її зґвалтування.

По-друге, вбивство, поєднане із зґвалтуванням, може вчинятися як із прямим, так і з непрямим умислом, що в останньому випадку виключає мету приховання чи полегшення вчиненого злочину, тобто ці кваліфікуючі ознаки не завжди співпадають за змістом.

Нарешті, відокремлення вбивства, поєднаного із зґвалтуванням, в окремому пункті ст. 115 КК дозволило чітко розмежувати цей злочин та інші ситуації, коли винний вбив потерпілу через певний час після зґвалтування з метою приховати цей злочин, або коли була позбавлена життя не потерпіла від зґвалтування, а інша особа, наприклад, свідок останнього, чи особа, що перешкоджала зґвалтуванню і могла викрити злочинця. Такі випадки, без сумніву, утворюють сукупність злочинів і підлягають кваліфікації за відповідною частиною ст. 152 та п. 9 ч. 2 ст. 115 КК.

Прикладом правильної кваліфікації названих злочинів може слугу вати наступна кримінальна справа.

Вироком колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 жовтня 2005 р. було засуджено: А., І., та В. за пунктами 9, 12 ч. 2 ст. 115 КК України і за ч. 4 ст. 152 КК України за зґвалтування потерпілої, яке вони вчинили групою із заподіянням особливо тяжких наслідків, та за умисне вбивство, яке вони вчинили за попередньою змовою групою осіб із метою приховання цього злочину.

Як визнав суд, близько півночі 21 грудня 2004 р. А., 1. та В. перебували в кафе «Хвилинка» м. Першотравенська Дніпропетровської області, де вживали алкогольні напої до 2 год. 22 грудня 2004 р., заздалегідь домовившись між собою домогтися вступити в статеві зносини з К., яка теж була в кафе. Коли потерпіла К. близько 2 год. 30 хв. пішла з кафе, вони пішли за нею, наздогнали її і запропонували провести додому через двори, а біля школи № 1 запропонували вступити з ними в статеві зносини. У відповідь на відмову вони застосували до неї насильство, завдавши не менше 20 ударів руками та ногами, роздягли її і групою зґвалтували, а потім, з метою приховання цього злочину, умисно вбили потерпілу, почергово кидаючи каміння в область її голови.

У стадії досудового слідства всі вони визнали, що заздалегідь домовилися зґвалтувати К. і саме з цією метою, коли та пішла з кафе, попрямували за нею, наздогнали її та силоміць завели за гаражі, де повністю зняли з неї одяг, завдавши кілька ударів, повалили на сніг і, подавивши таким способом опір потерпілої та допомагаючи один одному, кожен з них узяв участь у її зґвалтуванні. Крім того, з цих пояснень А., В., та І. видно, що в процесі зґвалтування потерпіла заявляла, що вона всіх запам'ятала і що про їх протиправні дії заявить у міліцію. У зв'язку з цим вони побили її руками і ногами та кидали їй у голову каміння.

Зазначені обставини злочинів А., В. та І. підтвердили під час відтворення обстановки й обставин події та на очних ставках, що підтверджується відповідними протоколами цих слідчих дій. З протоколу огляду місця події вбачається, що на місці, вказаному А., В. та І., поблизу гаражів біля буд. 5 та 5-а на вул. Карла Маркса м. Першотравенська виявлено оголений труп потерпілої з ознаками насильницької смерті. За висновком судово-медичної експертизи смерть потерпілої настала внаслідок відкритої черепно-мозкової травми з чисельними осколковими переломами кісток, які утворилися від неодноразового удару з великою силою твердих предметів з широкою поверхнею.

З огляду на наведене колегія суддів вирішила, що дослідженими на досудовому і судовому слідстві доказами обвинувачення А., В та І. у зґвалтуванні потерпілої К., вчиненого групою осіб з настанням особливо тяжких наслідків, та в умисному її вбивстві з метою приховання цього злочину, вчиненого за попередньою змовою групою осіб, знайшло своє повне підтвердження. Покладені в основу обвинувального вироку докази сумніву не викликають, злочинні дії всіх засуджених у справі правильно кваліфіковано за ч. 4 ст. 152 та пунктами 9, 12 ч. 2 ст. 115 КК України[270].

У наступній кримінальній справі прийняте судом рішення, на нашу думку, є таким, що суперечить законодавству, і умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб, поєднане зі зґвалтуванням потерпілої, неправильно кваліфіковано за пунктами 10, 12 ч. 2 ст. 115 і ч. 4 ст. 152 КК України.

Так, вироком колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Одеської області від 21 жовтня 2005 р. Р. і С. було засуджено за пунктами 10, 12 ч. 2 ст. 115 КК України та за ч. 4 ст. 152 КК України за те, що вони 15 травня 2005 р. близько 23 год., перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, відвели М. у безлюдне місце на територію дитячого садка, де, використовуючи її безпорадний стан внаслідок алкогольного сп’яніння і застосовуючи фізичне насильство, по черзі зґвалтували її. До того ж під час вчинення з С. насильницького статевого акту Р. намагався задовольнити з потерпілою статеву пристрасть неприродним способом, проте не довів свій намір до кінця через активний опір потерпілої, не дивлячись на те, що С. допомагав йому в цьому.

Після таких дій потерпіла М. стала погрожувати повідомленням в органи міліції про вчинення щодо неї статевого злочину. Внаслідок чого у Р. і С. виник умисел на вбивство потерпілої, щоб помститися за вчинений опір. Реалізуючи свій намір, діючи узгоджено між собою, Р. колготами потерпілої став здушувати їй шию, а С. тримав їй руки та ноги, і в такий спосіб вони позбавили М. життя, а після цього труп потерпілої кинули в каналізаційний люк, що був неподалік.

Висновки суду про винність Р. та С. в умисному вбивстві потерпілої М. вчиненому ними за попередньою змовою між собою, поєднаному зі зґвалтуванням групою осіб, що спричинило тяжкі наслідки, підтверджуються сукупністю зібраних у справі доказів, яким суд дав належну оцінку. Так, засуджений Р. у явці з повинною та під час допитів його як підозрюваного й обвинуваченого за участю захисника-адвоката детально і послідовно показував, що після сталевого акту з М. потерпіла стала кричати і погрожувати повідомленням у міліцію про зґвалтування, він закривав їй рота рукою, а С. запропонував задушити потерпілу, обмотавши колготками шию, що він і зробив, а сам С. утримував її тіло, щоб потерпіла не робила різких рухів руками. Зазначені обставини свідчать про те, що засуджені усвідомлювали протиправний характер своїх дій. За таких обставин суд дійшов висновку про те, що Р. і С. вчинили умисне вбивство М. за попередньою змовою групою осіб, поєднане зі зґвалтуванням, що спричинило особливо тяжкі наслідки та кваліфікував їх дії за пунктами 10, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 152 КК України. Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок апеляційного суду Одеської області в частині засудження Р. і С. за пунктами 10, 12 ч. 2, ст. 115, ч. 4 ст. 152 КК України залишила без змін[271].

Як видно, прийняте по справі рішення повністю відповідає роз'ясненням Верховного Суду України, але ігнорує правила кваліфікації одиничних складених злочинів. Це призводить не тільки до порушення «чистоти» юридичної кваліфікації, а й встановлює подвійну відповідальність за вчинений злочин, бо за такої кваліфікації виявляється, що особа несе відповідальність, по-перше, за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК — за вбивство і зґвалтування і, по-друге, за ч. 4 ст. 152 КК — знову таки за те саме зґвалтування, що спричинило тяжкі наслідки, які полягають в умисному вбивстві потерпілої. Таким чином, фактично відбувається подвійне ставлення у провину одних і тих же злочинів.

Із цього приводу Б.В. Волженкін справедливо вказує, що «вчинення зґвалтування при вбивстві вже враховано законодавцем у конструкції складу і визначенні санкції. Призначення самостійного покарання за зґвалтування і потім приєднання його до покарання. призначеного за вбивство з такою ж кваліфікуючою ознакою, означає подвійну відповідальність за вчинене»[272].

Про неприпустимість подвійного ставлення за провину пише і В.О. Навроцький. «При конкуренції частини та цілого скоєне кваліфікується за статтею, що встановлює відповідальність за все скоєне; не може мати місце сукупність статей, які передбачають частину та ціле. Тобто окремі злочини, які утворюють, так званий, складений -злочин (врахована законодавцем сукупність злочинів), якщо в межах однієї статті Особливої частини КК об'єднані посягання, кожне з яких становить собою окремий злочин), самостійній кваліфікації не підлягають»[273].

Є всі підстави погодитися з Т.О. Костарєвою, яка аналізуючи цей склад злочину, зазначила, що існуючий зараз виняток із загального правила (кваліфікація за сукупністю злочинів вбивства і зґвалтування) обумовлюється не специфікою даного складу, а прагненням за допомогою кримінальної політики посилити боротьбу з тяжкими видами злочинів[274].

Вважаємо однак, що посилення боротьби зі злочинністю може бути досягнуто й іншими засобами, а саме відповідно до загальноприйнятних правил кваліфікації злочинів, без порушення загальновнзнананого правового принципу non bis in idem, закріпленого в ч. 1 ст. 61 Конституції України і відтвореного в ч. 3 ст. 2 КК, згідно з яким ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу.

До висловленого додамо, що про необхідність закріплення в КК ознак того чи іншого складеного злочину певною мірою можна судити, виходячи із тих помилок і проблем, які виникають в судовій практиці при кваліфікації окремих злочинів, коли характер вчиненого свідчить про наявність одиничного злочину, однак відповідна норма зі складеною конструкцією в законі не передбачена. Можливо доцільною є постановка питання про розширення в КК кола складених злочинів за рахунок створення нових законодавчих конструкцій, в яких знайшли б своє закріплення ознаки типових, розповсюджених у судовій практиці складних форм злочинної діяльності. У першу чергу наведене стосується умисного вбивства, поєднаного із розбійним нападом; хуліганства, поєднаного із спричиненням тяжких тілесних ушкоджень та низки інших діянь.

Щодо складу умисного вбивства, поєднаного з розбійним нападом, зазначимо, що дана законодавча конструкція не є новою для українського кримінального законодавства. Вперше відповідальність за нього була встановлена вже згадуваним вище Указом ПВС УРСР від 28 липня 1959 р. «Про посилення кримінальної відповідальності за умисне вбивство», згідно з яким в п. «а» ст. 138 КК УРСР 1927 року поряд із вбивством із корисливих мотивів передбачалась відповідальність за «вбивство при розбійному нападі».

Наявність у КК даного складу злочину дозволяла вирішити низку проблем кваліфікації. Адже межа між застосуванням насильства, небезпечного для життя і здоров'я, та вбивством при заволодінні майном іноді досить «розпливчаста», а випадки позбавлення життя потерпілого під час розбійного нападу в практиці непоодинокі. Гадаємо, що далеко не випадково, як теорія, так і практика дотепер не спромоглися винайти скільки-небудь чіткі універсальні критерії щодо відмежування корисливого вбивства «в чистому вигляді» від вбивства при розбійному нападі.

Одні автори в якості такого критерію визначали спосіб діяння[275]. Інші поряд зі способом вбивства вказували на момент переходу майна від потерпілого до винного (при розбійному нападі майно переходить одразу після вбивства, а при корисливому вбивстві — через деякий час)[276]. Треті вважали, що підставою розмежування цих діянь є два моменти, вчинення вбивства шляхом нападу і мета заволодіння майном одразу в момент вбивства чи через деякий час після нього[277]. Запропоновані критерії є більш чи менш прийнятними. однак вони не є всеосяжними, тому що не розповсюджуються на всі можливі випадки корисливих вбивств чи розбійних нападів.

Не вносила ясність у вирішення проблем кваліфікації таких злочинів і судова практика, хоча численні постанови Пленумів Верховного Суду СРСР, УРСР та України роз'яснювали, що «у разі вчинення умисного вбивства під час розбійного нападу дії винного кваліфікуються за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК і статтею, якою передбачено відповідальність за злочинне заволодіння майном (ч. 4 ст. 187 КК)»[278].

Не вирішивши проблему в принципі, ці роз'яснення стали підґрунтям для продовження старих суперечок у новій формі: якщо раніше сперечалися проте, як відмежувати корисливе вбивство від вбивства при розбої, то тепер стали сперечатися про те, коли вчинене із корисливих мотивів вбивство кваліфікується тільки за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК, а коли за сукупністю з розбійним нападом[279].

Проілюструємо сказане двома кримінальними справами.

Вироком колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Запорізької області від 23 серпня 2005 р. було засуджено: М. та К. за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК. ч. 4 ст. 187 КК України за те, що 3 лютого 2004 р. у с. Дніпровка Кам'янсько-Дніпровського району Запорізької області вони та малолітній Я. (до нього цим самим судом застосовано примусові заходи виховного характеру) у стані сп'яніння за попередньою змовою між собою вчинили розбійний напад на С., поєднаний із проникненням у її житло, під час якого з корисливих мотивів за попередньою змовою умисно вбили потерпілу. Як визнав у вироку суд. під час нападу потерпілій С. з метою позбавлення її життя було завдано металевою трубою і металевим ріжком безліч ударів по голові. Потім усі троє винесли потерпілу з будинку і вкинули її в колодязь. Після цього М, та зазначені особи заволоділи грошима і майном С. на загальну суму 1202 грн.

Як на стадії досудового слідства, так і в судовому засіданні було з’ясовано, що про вбивство С з метою заволодіння її грошима і майном М., та К домовилися перед вчиненням цих дій. Із показань також убачається, що перед проникненням до будинку С. вони озброїлися різними предметами, які знайшли на території садиби потерпілої. Безпосередньо перед нападом на С. М. передав К. металеву трубу, якою той став завдавати удари потерпілій по голові. Потім вони утрьох вкинули С. у колодязь униз головою, після чого забрали гроші та різне майно Із показань К. під час розслідування справи і в судовому засіданні вбачається, що, прийшовши до садиби С., М. і Я. проникли в її будинок, де К. металевою трубою, яку йому передав М., ударив потерпілу по голові. Потім вони вкинули С. у колодязь униз головою, і забрали гроші та різне майно.

Винність М. і К. у вчиненні вказаних дій щодо потерпілої С. підтверджується й іншими наявними у справі доказами, яким суд дав оцінку у вироку. Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що суд обґрунтовано дійшов висновку про доведеність винності засуджених у вчиненні розбійного нападу, поєднаного з проникненням у житло і умисного вбивства потерпілої з корисливих мотивів і правильно кваліфікував їх дії у цій частині за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 і ч. 4 ст. 187 КК України[280].

На нашу думку, кваліфікація вчиненого як розбійного нападу в цьому випадку викликає певні сумніви. Із показань обвинувачених видно, що М. і К. попередньо домовилися саме про вбивство потерпілої С., для чого озброїлися, проникли до її будинку і забили потерпілу металевою трубою. Отже, вчинений злочин, скоріше за все. містить ознаки вбивства з корисливих мотивів, а не розбійного нападу.

За іншою справою вироком апеляційного суду Донецької області від 15 серпня 2005 р. засуджено Л. і Ч. за ч. 4 ст. 187 КК. ч. 3 ст. 185 КК та за п. 6. 12 ч. 2 ст 115 КК України, яких визнано винними за вчинення злочинів за таких обставин.

26 липня 2004 р. Л. і Ч. за попередньою змовою з метою розбійного нападу і заволодіння грошима близько 1 год. 30 хв. на пр-ті Металургів у м. Єнакієве зупинили автомобіль таксі, яким керував водій В., і запропонували йому відвезти їх у м. Юнокомунарівськ на вул. Ревуцького. Коли приїхали в указане місце, Л. наніс В. 2 удари ножицями у праву частину грудей, а Ч. наніс 6 ударів ножем потерпілому у праву руку та праву частину спини, спричинивши останньому тяжкі тілесні ушкодження, та заволоділи його грошима у сумі 150 грн.

5 серпня 2004 р. Л. і Ч., перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, за попередньою змовою з метою заволодіння грошима прибули на пункт прийому металобрухту на вул. Заводській, 9 у м. Єнакієве. Виявивши там особу без постійного місця проживання В., вони з метою вбивства та заволодіння грошима на пункті металобрухту, заманили останнього у зарості очерету, де почергово нанесли йому 7 ударів ножем у життєво важливі органи, від яких настала смерть потерпілого. Після вчиненого Л. і Ч., зламавши двері, проникли до пункту прийому металобрухту та заволоділи грошима у сумі 700 грн.

Висновки суду про доведеність винності Л. і Ч. у вчиненні зазначеного злочину щодо потерпілого В. є обґрунтованими. Виходячи із доказів, які були досліджені в судовому засіданні, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що суд правильно кваліфікував злочинні дії Л. і Ч. по зазначеним епізодам за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187 КК, ч. 3 ст.185 КК України[281].

Щодо першого епізоду злочинних дій Л. і Ч., то його кваліфікація за ч. 4 ст. 187 КК сумнівів не викликає. Але юридична оцінка другого епізоду ставить низку запитань. Якщо вбивство вчинене із корисливих мотивів, то кваліфікація за сукупністю із крадіжкою тут непотрібна. Якщо ж вбивали з метою полегшити вчинення іншого злочину (крадіжки), то тоді застосовувати слід було п. 9 ч. 2 ст. 115 КК, а не п 6 ч, 2 ст. 115 КК.

У будь-якому разі наведені ситуації далеко неоднозначно вирішуються у судовій практиці. На нашу думку, щоб уникнути суперечностей та зробити закон більш досконалим і таким, що відповідає потребам практики, доцільно в окремому пункті ч. 2 ст. 115 КК України поряд вже із закріпленим вбивством з корисливих мотивів передбачити і його складений вид — «вбивство при розбійному нападі», який охоплюватиме собою випадки вбивства саме в процесі розбою

Запропонована редакція закону дозволить чітко розмежувати одиничний злочин «вбивство із корисливих мотивів», який має місце у випадку, «коли винний, позбавляючи життя потерпілого, бажав одержати в зв'язку з цим матеріальні блага для себе або інших осіб (заволодіти грошима, коштовностями, цінними паперами, майном тощо), одержати чи зберегли певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов'язків (одержати спадщину, позбавитися боргу, звільнитися від платежу тощо) або досягти іншої матеріальної вигоди»[282], і розбійний напад, у процесі якого потерпілий був позбавлений життя. За такої редакції закону всі випадки умисного вбивства при розбійному нападі мали б розглядатися як один складений злочин і кваліфікуватися за однією статтею КК, не вдаючись до «штучної» кваліфікації за сукупністю злочинів.

Слід зазначити, що в кримінальному законодавстві окремих країн зараз існує норма, яка могла б стати прикладом для запропонованої нами зміни закону. Зокрема, в КК РФ 1996 р. законодавець передбачив такі складені злочини, як вбивство поєднане з розбоєм, вимаганням чи бандитизмом (п. «з» ч. 2 ст. 105 КК РФ), тобто врахував в їхніх складах можливу сукупність цих злочинів.

У судовій практиці спостерігаються певні проблеми і при кваліфікації такого складеного злочину, як хуліганство, пов'язане з опором представникові влади або представникові громадськості, який виконує обов'язки з охорони громадського порядку, (ч. 3 ст. 296 КК) Найбільш типовою помилкою є неоднозначне тлумачення правоохоронними органами поняття «опір». У постанові Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 р. № 10 «Про судову практику у справах про хуліганство» роз'яснюється (п. 8), що «як опір представникові влади... слід розуміти активну протидію особи, котра вчиняє хуліганство (відштовхування, завдання побоїв, заподіяння тілесних ушкоджень тощо), з метою позбавити зазначених осіб можливості виконати службовий обов'язок з охорони громадського порядку. Такий опір охоплюється ч. 3 ст. 296 КК, як кваліфікуюча ознака передбаченого нею злочину, а тому не потребує додаткової кваліфікації за частинами 2 і 3 ст. 342 цього Кодексу.

Якщо ж опір було вчинено після припинення хуліганських дій — як протидію затриманню, він не може бути кваліфікуючою ознакою хуліганства, і відповідальність має наставати за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами статей 296 і 342 КК»[283].

Як бачимо, практика вважає, що опір, вчинений особам, які припиняють хуліганські дії, визнається кваліфікуючою ознакою ч. 3 ст. 296 КК лише тоді, коли він є складовою частиною хуліганства, тобто вчиняється в процесі хуліганства. Однак опір сам по собі, за своїм характером є імпульсивною, спонтанною дією, що виникає як миттєва реакція на законні вимога представника влади чи громадськості. Найчастіше він відбувається вже після припинення хуліганства і має на меті уникнути затримання і відповідальності. Такий опір, вчинений після припинення хуліганських дій у зв'язку із затриманням винної особи, суди обґрунтовано кваліфікують за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами ст. 296 і 342 КК України. Прикладом правильної кваліфікації цих діянь є наступна справа.

Вироком Першотравневого районного суду м. Чернівців від 14 липня 2006 р. Ф. засуджено: за ч. 1 ст. 296 КК та за ч. 2 ст. 342 КК за те, що Ф., перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, в кафе «Кондитерське» у м. Чернівці з хуліганських спонукань, грубо порушуючи громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалось особливою зухвалістю, завдав В. декілька ударів кулаком в обличчя, спричинивши останньому легкі тілесні ушкодження. Цього ж дня Ф. вчинив за аналогічних обставин хуліганські дії щодо К, якому завдав декілька ударів у голову, обличчя та кінцівки, та щодо Б., якому завдав удар головою в обличчя. Унаслідок таких дій Ф. була зірвана робота установи на 10 хв. Після цього Ф. вийшов на вулицю, де знову продовжуючи свою злочинну діяльність, на тротуарі біля входу' в зазначене кафе вчинив хуліганські дії щодо Ч., завдавши потерпілій декілька ударів рукою та ногою по тулубу і голові.

Крім того, після вчинення зазначених дій Ф. чинив опір працівникам міліції О. та Ш. у виконанні ними своїх службових обов'язків, а саме: відмовився виконати наказ про припинення хуліганських дій та чинив активну протидію спробі затримати його, що виразилось в шарпанні за формений одяг працівників міліції, намаганні вирватись та вдарити одного з міліціонерів[284].

Зазначене свідчить про недоцільність мати в КК такий складений злочин, як хуліганство, пов'язане з опором представникові влади або представникові громадськості, який виконує обов'язки з охорони громадського порядку, тому що питання кваліфікації вказаних діянь без нього вирішуються простіше. По-перше, відпадає необхідність у розмежуванні цих злочинів По-друге, немає дублювання кваліфікуючою ознакою складеного діяння відповідного йому простого складу у випадку реальної сукупності цих злочинів. Нарешті, непотрібно з'ясовувати питання про момент вчинення опору (чи відбувся він у процесі хуліганства, чи вже після закінчення останнього), який іноді досить складно визначити.

Досліджуючи склад хуліганства, зупинимося також на проблемах його кваліфікації за сукупністю з умисним вбивством і тяжким тілесним ушкодженням, які досить часто вчиняються, так би мовити, поряд одне з одним. Типовість, усталеність сполучень названих злочинних діянь досить давно була виявлена законодавцем і навіть закріплена в КК УРСР 1927 року у вигляді складеного делікту[285]. Так. у ч. 3 ст. 70 КК УРСР 1927 року йшлося про хуліганство, поєднане з вбивством, зґвалтуванням, тяжкими тілесними ушкодженнями або підпалом.

Аналізуючи ст. 70 КК УРСР 1927 р., Е.Я. Немировський писав, що «вона має на увазі таки випадки перелічених у ній злочинів, в яких вони не переслідують якоїсь мети, звичайно пов'язаної з вбивством, тілесними ушкодженнями, підпалом, наприклад, помсти, збагачення, і не викликаються такими спонуканнями, як задоволення почуття гніву, роздратування. За нею караними є випадки, в яких центр тяжіння міститься в такому, що переходить всілякі межі бешкетуванні, в такому розгулі свавілля, що ці злочини вчиняються заради них самих, для забави»[286].

Зазначений складений злочин було виключено з КК УРСР 1960 р. Таке рішення законодавця можна визнати правильним, адже недоліки цієї конструкції очевидні. По-перше, поряд опинилися діяння, які є різними за характером і ступенем суспільної небезпечності, наприклад, вбивство і підпал (знищення майна). По-друге, сумнівно, щоб всі злочини, вказані в ст. 70 КК УРСР, однаково часто вчинялися при порушенні громадського порядку.

Випадки посягання на особу, її життя чи здоров'я при хуліганстві видаються більш типовими, ніж, скажімо, зґвалтування чи підпал. Отже, відсутність у чинному КК даного складеного злочину, на перший погляд, є цілком виправданою і теоретично обґрунтованою. Водночас це питання має й іншу сторону.

Так, у п. 7 ст. 115 КК України передбачена відповідальність за вбивство із хуліганських мотивів, стосовно якого у постанові Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 року «Про судову практику у справах про злочини проти життя і здоров'я особи» (п. II) роз'яснено, що як «умисне вбивство з хуліганських мотивів дії винного кваліфікуються, коли він позбавляє життя іншу особу внаслідок явної неповаги до суспільства, нехтування загальнолюдськими правилами співжиття і нормами моралі, а так само без будь-якої причини чи з використанням малозначного приводу. Якщо крім вбивства з хуліганських мотивів винний вчинив ще й інші хуліганські дії, що супроводжувалися особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, вчинене кваліфікується за п. 7 ч. 2 ст. 115 і за відповідною частиною ст. 296 КК»[287].

Наведене роз'яснення є, безумовно, вірним щодо реальної сукупності цих злочинів. Однак не менш типовими є випадки їхньої ідеальної сукупності, коли вбивство вчиняється не до чи після, а в процесі хуліганства. Якщо слідувати наведеним роз'ясненням, то для таких випадків ст. 296 КК не застосовується. Отже, хоча об'єктивно при ідеальній сукупності вчиняються два злочини: вбивство і хуліганство, останнє поглинається п. 7 ч. 2 ст. 115 КК, тобто один лише хуліганський мотив прирівнюється Пленумом до хуліганства, яке при цьому «зникає» і не отримує самостійної юридичної оцінки за такої кваліфікації.

Практика, яка склалася щодо кваліфікації умисного тілесного ушкодження, спричиненого при хуліганстві, є також суперечливою. Тут ситуація ускладнюється там, що в ст. 121 КК взагалі не передбачено спричинення тяжкого тілесного ушкодження із хуліганських мотивів, тому всі подібні випадки кваліфікуються за сукупністю злочинів. Таким чином, практика вимушена інкримінувати хуліганство особам, які фактично його не вчиняли. Характерною є справа П., який перебуваючи у етані сп'яніння, прийшов в клуб, де безпідставно, із хуліганських мотивів причепився до раніше незнайомого Б., викликав останнього у двір «поговорити», де наніс йому удар ножем в грудну клітину, спричинивши тяжке тілесне ушкодження. Дії Г. були кваліфіковані за ч. 1 ст. 121 і ч. 4 ст. 296 КК. Такою самою є справа по обвинуваченню Е., який на зупинці тролейбуса підійшов до раніше незнайомих йому П. і Г., вихопив ножа і із хуліганських мотивів наніс П. удар, спричинивши тяжке тілесне ушкодження[288].

Із вивчених нами 68 справ даної категорії, ст. 121 КК у сукупності з ч. 4 ст. 296 КК зустрічалася 31 раз, причому в 60% випадків (19 справ) хуліганство, як таке, було відсутнім, а спостерігався лише хуліганський мотив, який й був тією «внутрішньою причиною», що призвела до спричинення тяжкого тілесного ушкодження[289].

Так, неправильне встановлення ознак хуліганства і тяжкого тілесного ушкодження, і, як наслідок, помилкова кваліфікація вчиненого злочину, призвели до скасування вироку Апеляційного суду Кіровоградської області і направлення справи на новий судовий розгляд. Обставини вчиненого наступні.

Вироком колегії суддів Судової палати в кримінальних справах апеляційного суду Кіровоградської області від 31 березня 2005 р засуджено: М. та Ш. за ч. 2 ст. 121 КК та за ч. 2 ст. 296 ч. 2 КК України за те. що вони, перебуваючи у нетверезому стані, зустріли незнайомого їм Ж., який також знаходився у нетверезому стані, і під виглядом отримати цигарку, використовуючи незначний привід, проявляючи явну неповагу до суспільства, громадського порядку і діючих у суспільстві загальноприйнятих правил поведінки та моральності, руками і ногами стали бити потерпілого, наносячи йому удари у різні частини тіла. Всього М. і Ш. нанесли Ж. не менш 20 ударів, умисно спричинивши тяжкі тілесні ушкодження у вигляді закритої черепно-мозкової травми з субарахноїдальним крововиливом в обох лобних долях, безлічі ран, саден і крововиливів на тілі. Після цього, М. і Ш. зняли з потерпілого туфлі, які по дорозі додому викинули у каналізаційний колодязь.

Органами досудового слідства М. і Ш. було пред'явлено обвинувачення в тому, що вони за попередньою змовою, з хуліганських мотивів вчинили умисне вбивство Ж. В обґрунтування такого висновку органи досудового слідства взяли до уваги той факт, що приводом для вчинення умисного вбивства став якраз хуліганський мотив — малозначний привід, пов'язаний з відмовою потерпілого надати цигарки, а також заподіяння при цьому не менше 20 локальних ударів у різні частини тіла, зокрема в життєво-важливі органи. Ці обставини, як свідчать матеріали справи, знайшли своє підтвердження в судовому засіданні.

У касаційному поданні прокурора звернуто увагу суду на ту обставину, що, знімаючи з потерпілого взуття, М. і Ш. розуміли, що повністю виконали всі дії, спрямовані на позбавлення Ж. життя і, отже, сприймали потерпілого вже не як живу людину. Про це свідчать і дані висновку судово-медичної експертизи, згідно з якими потерпілий після спричинення тілесних ушкоджень міг жити лише десять хвилин. Цим та іншим обставинам, які у сукупності свідчать про суб'єктивне ставлення Ш. і М. до наслідків своїх дій у вигляді настання смерті потерпілого та про узгодженість їх дій щодо настання смерті Ж., — суд не дав належної оцінки, що призвело до неправильної кваліфікації дій Ш. і М. за ч. 2 ст. 121, ч. 2 ст. 296 КК України.

За наведених обставин вирок як незаконний підлягає скасуванню, а справа — направленню на новий судовий розгляд, у процесі якого слід всебічно, повно й об'єктивно дослідити всі обставини справи, дати належну оцінку зібраним у справі доказам і правильно кваліфікувати дії Ш. та М.[290].

Наведені приклади свідчать про необхідність вдосконалення обох кримінально-правових норм. На наш погляд, доцільно обговорити питання про закріплення в ч. 2 ст. 115 КК, поряд із вбивством із хуліганських мотивів, також такого складеного виду цього злочину, як «вбивство при хуліганстві» (або в процесі хуліганства). Що стосується хуліганства, то можна було в ч. 4 ст. 296 КК передбачити новий складений злочин — «хуліганство, поєднане із спричиненням тяжкого тілесного ушкодження». Як варіант вирішення цього питання, можна доповнити ч. 2 ст. 121 КК такою кваліфікуючою ознакою — «тяжке тілесне ушкодження, вчинене із хуліганських мотивів». Вважаємо, що рішення, які пропонуються, є найоптимальнішими, бо за таких умов ч. 2 ст. 121 КК охопить ситуації, за яких у вчиненому враховуватиметься хуліганський мотив, а ч. 4 ст. 296 КК буде передбачати вже враховану законом сукупність цих злочинів.

Реалізація цих та вищерозглянутих пропозицій, на нашу думку, покращить якість і ефективність кримінального закону, дозволить уникнути вимушеного накладення одного злочину на інший, і врешті-решт, сприятиме безпроблемному відмежуванню одиничних складених злочинів від множинності злочинів та правильній їх кваліфікації.

Складені злочини необхідно відмежовувати і від конкуренції норм (іноді говорять про конкуренцію кримінальних законів).

Під конкуренцією кримінально-правових норм звичайно розуміють випадки, коли вчинене діяння одночасно містить у собі ознаки декількох складів злочинів, що передбачені різними статтями (частинами статті) кримінального закону, коли один і той самий одиничний злочин одночасно підпадає під ознаки декількох норм КК[291].

Найпоширенішим видом конкуренції є конкуренція загальної та спеціальної норм, яка характеризується тим, що одна норма (загальна) передбачає певне коло діянь, а інша (спеціальна) — окремі випадки з цього кола. У таких випадках при кваліфікації застосовується правило, згідно з яким, якщо злочин одночасно передбачений загальною та спеціальною нормою, то сукупність злочинів буде відсутньою, і застосуванню підлягає спеціальна норма, яка найбільшою мірою відбиває специфіку і особливості даного злочинного діяння[292].

Окремим видом конкуренції є конкуренція спеціальних норм. Вона має місце там. де вчинене діяння одночасно підпадає під ознаки двох або більше спеціальних норм. Це буває тоді, коли: а) одна із спеціальних норм містить обставини, що обтяжують відповідальність, а друга, навпаки, обставини, що її пом'якшують, а також б) якщо обидві спеціальні норми містять обставини, що обтяжують відповідальність.

За такої конкуренції правила кваліфікації інші. В першому випадку пріоритет має норма з пом'якшуючими обставинами, яка і повинна застосовуватись при кваліфікації. Якщо обидві спеціальні норми передбачають обставини, що обтяжують відповідальність, то кваліфікація вчиненого повинна відбуватися за тією з них, яка містить найбільш обтяжуючу обставину. Така кваліфікація ґрунтується на тому, що законодавець, встановлюючи норму з більш тяжкою кваліфікуючою обставиною, вже врахував можливість вчинення цього діяння за менш тяжких обтяжуючих обставин.

Нарешті, найскладнішим видом конкуренції норм є конкуренція частини і цілого. Саме цей вид конкуренції норм іноді важко розрізнити зі складеним злочином.

Даний вид конкуренції має місце там, де існують дві чи більше норми, одна з яких охоплює вчинене діяння в цілому, а інші — лише окрему його частину. При цьому вказані норми також знаходяться між собою у відносинах супідрядності, але вже не за обсягом, як загальна і спеціальна норми, а за змістом, тобто, як влучно зазначав А.Н. Трайнін, «один спеціальний склад включає до себе елементи іншого складу злочину»[293].

Цей вид конкуренції є більш складним, ніж конкуренція загальної та спеціальної норм і передбачає інші правила кваліфікації, які полягають в наступному: при конкуренції частини і цілого необхідно застосовувати ту норму, яка найповніше охоплює собою всі фактичні ознаки вчиненою діяння.

Отже, при конкуренції частини і цілого слід застосовувати ту норму, яка є більш повною за змістом і вужчою за обсягом. Це така норма, яка передбачає найбільшу кількість ознак вчиненого діяння і разом з тим розповсюджується, окрім даного діяння, на найменшу кількість інших видів злочинів цієї категорії. Із даного правила можна зробити висновок, що вказаний вид конкуренції здебільшого виникає між одиничними складеними злочинами і тими діяннями, із яких вони утворюються.

Норма, що передбачає відповідальність за діяння, що виступають в якості способу чи кваліфікуючої ознаки у складеному злочині, знаходиться у відносинах конкуренції частини і цілого з нормою, що встановлює відповідальність за даний складений делікт. За такої постановки питання — складений злочин буде цілим, а діяння, що виступають в якості способу чи кваліфікуючої ознаки, — його окремою частиною. Тут наявні відносини супідрядності за змістом понять.

Виходячи із правил кваліфікації такої конкуренції, вважаємо, що норма про відповідальність за складений злочин завжди має пріоритет перед нормами, що передбачають відповідальність за вчинення кожного окремого діяння, які об’єднані в межах одиничного складеного злочину Отже наявність такої норми (що передбачає складений злочин) виключає необхідність кваліфікації вчиненого за сукупністю злочинів. Інакше кажучи, окремі злочини, що утворюють складений делікт, самостійній кваліфікації не потребують.

Слід зазначити, що судова практика в цілому дотримується вказаних правил кваліфікації при конкуренції цілого і частини. Наприклад, в таких складених злочинах, як розбій і вимагання, поєднані із спричиненням тяжкого тілесного ушкодження (ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189 КК). заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 191 КК), та в багатьох інших, питання про кваліфікацію зазначених дій за сукупністю злочинів не виникає. Тут діють правила кваліфікації одиничного складеного злочину.

Ще однією проблемою, яку необхідно розглянути при дослідженні складених злочинів є їх розрізнення (розмежування) із так званими злочинами збирального характеру. Незважаючи на те, що визначальною ознакою складеного злочину є пряма вказівка законодавця на діяння, із яких він складається, в літературі окремими авторами висловлюються думки, що до складених злочинів у силу вказівки закону належать такі діяння, як бандитизм (ст. 257 КК), терористичний акт (ст. 258 КК), масові заворушення (ст. 294 КК), хуліганство (ч. 1 ст. 296 КК), дії, що дезорганізують роботу установ виконання покарань (ст. 392 КК) тощо[294].

Особливістю цих та їм подібних діянь є те, що вони мають, так би мовити, збиральний характер, а саме: здатні спричинити шкоду невизначеному колу суспільних відносин, і за своєю суттю є узагальненими поняттями, що потребують конкретного наповнення. У реальній дійсності такі злочини здійснюються шляхом вчинення інших злочинних діянь, які і визначають їх зміст у кожному конкретному випадку.

Наприклад, бандитизм може виявлятись в розбійних нападах, вбивствах, зґвалтуваннях[295]; масові заворушення — в погромах, що супроводжуються спричиненням тяжких тілесних ушкоджень, підпалах, знищенні майна, вбивствах; хуліганство — у посяганнях на особу чи власність; дії, що дезорганізують роботу установ виконання покарань — у тероризуванні засуджених, спричиненні їм тілесних ушкоджень, нападах на адміністрацію, заволодінні зброєю тощо.

На перший погляд, у межах кожного із наведених тут деліктів також має місце своєрідне об’єднання діянь, прямо передбачених кримінальним законом, атому цілком закономірним є питання: чи можна злочини збирального характеру відносити до складених злочинів? Відповідь можна отримати, проаналізувавши диспозиції відповідних статей закону.

Почнемо з хуліганства. Аналіз ст. 296 КК свідчить, що складеним злочином слід вважати тільки хуліганство, пов'язане із опором представникові влади (ч. 3 ст. 296 КК) і хуліганство, вчинене із застосуванням вогнепальної або холодної зброї (ч. 4 ст. 296 КК), адже тільки ці склади можна «розчленувати» на окремі злочини.

Між тим, у літературі достатньо давно існує точка зору, що «хуліганство... часто (виділено авт.) є складеним злочином, під час вчинення котрого мають місце дії, які в інших умовах тягнуть самостійну кримінальну відповідальність. Погроза вбивством, нанесення образ, побоїв, легких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень. знищення чи пошкодження майна без обтяжуючих обставин будуть складеною частиною вчиненого хуліганства і кваліфікуватися тільки за відповідною частиною статті про відповідальність за хуліганство»[296].

Зазначені діяння, дійсно, нерідко вчиняються із хуліганських спонукань або при хуліганстві, але це не надає останньому складеного характеру. По-перше, одне й те саме діяння не може бути складеним в одному випадку і не складеним в іншому. За законодавчою конструкцією воно або складене, або не належить до таких. По-друге, складений злочин утворюють не просто інші діяння, а злочинні діяння, кожне з яких само по собі передбачене в КК як окремий склад злочину. Стосовно хуліганства ситуація інша. Чинна редакція ч. 1 ст. 296 КК визначає його як грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом. Як випливає із п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 р. № 10 «Про судову практику у справах про хуліганство» «за ознакою особливої зухвалості хуліганством може бути визнане таке грубе порушення громадського порядку, яке супроводжувалось, наприклад, насильством із завданням потерпілій особі побоїв або заподіянням тілесних ушкоджень, знущанням над нею, знищенням чи пошкодженням майна, зривом масового заходу, тимчасовим припиненням нормальної діяльності установи, підприємства чи організації, руху громадського транспорту тощо, або таке, яке особа тривалий час уперто не припиняла.

Хуліганством, яке супроводжувалось винятковим цинізмом, можуть бути визнані дії. поєднані із демонстративною зневагою до загальноприйнятних норм моралі, наприклад, проявом безсоромності чи грубої непристойності, знущанням над хворим, дитиною, особою похилого віку або такою, яка перебувала у безпорадному стані, та ін.»[297].

Отже, згідно із наведеними роз'ясненнями, грубе порушення громадського порядку при хуліганстві передбачає вчинення як кримінально-караних діянь, так і таких, які самі по собі (у чистому вигляді) до злочинних не належать (наприклад, порушення норм моралі, правил співжиття, зрив масового заходу тощо). І хоча через специфічний збиральний характер хуліганства окремі злочини можуть охоплюватись складом хуліганства (наприклад, нанесення легких тілесних ушкоджень як прояв особливої зухвалості хуліганства), це не є показником його складеної природи. Таким чином, слід визнати, що як основний склад хуліганства так і кваліфіковані його види (окрім хуліганства, пов'язаного із опором представникові влади (ч. 3 ст. 296 КК) і вчиненого із застосуванням вогнепальної або холодної зброї (ч. 4 ст. 296 КК). до числа складених злочинів не можуть бути віднесені[298].

Наступним діянням, яке багато науковців вважають складеним злочином, є бандитизм. Зокрема, Н.Ф.Кузнєцова вказує, що для характеристики бандитизму законодавець використовує специфічний прийом законодавчої техніки, визначаючи узагальненим терміном низку злочинів, що входять в об’єктивну сторону даного складеного діяння[299]. Інші вчені про бандитизм писали, що він передбачає такі напади, які супроводжуються грабежами, розбоями, вбивствами, знищенням майна тощо[300].

Судова практика розглядала як бандитизм і «...дії банди, пов'язані із таємним заволодінням чужим майном, вимаганням, зґвалтуванням, угоном транспортних засобів, знищенням шляхів сполучень і транспорту та іншими аналогічними діями»[301]. Таким чином, ознаками бандитизму фактично охоплювалися будь-які наслідки бандитських нападів. А оскільки в ст. 257 КК не зазначалися конкретні діяння, які може вчинити банда, то згідно з роз'ясненнями Верховного Суду України при їх кваліфікації належало виходити з наступного: за загальним правилом вчинені під час бандитських нападів злочини охоплювались складом бандитизму і не потребували додаткової кваліфікації. І лише за умови, «якщо бандою вчинено злочин, за який згідно із законом встановлено більш сувору відповідальність, ніж за бандитизм, то такі дії підлягали кваліфікації за сукупністю злочинів — бандитизму і того більш тяжкого, який вчинила банда»[302].

Вочевидь, що за такого підходу порушувалися правила кваліфікації бандитизму. Адже юридичну кваліфікацію вчиненого не можна ставити в залежність тільки від розміру і характеру санкції, а питання про ознаки того чи іншого складу злочину вирішувати. виходячи виключно з його караності. Не міра покарання визначає кваліфікацію, а правильна кваліфікація визначає міру покарання. Погоджуємося із В.О. Навроцьким. який зауважив, що при кваліфікації диспозиція має пріоритет над санкцією кримінально-правової норми, отже кваліфікуючи злочин, слід виходити із ознак посягання, закріплених в диспозиції статті Особливої частини КК, а не із санкції — можливого покарання[303]. Санкція виражає ступінь суспільної небезпечності посягання, однак його природу, особливості конструкції складу не визначає.

Для складених злочинів такою особливістю є пряма вказівка закону на ті діяння, з яких вони складаються. Для бандитизму в його чинній редакції законодавець такої вказівки не надає. На нашу думку, за ст. 257 КК необхідно кваліфікувати лише ті випадки, коли має місце організація банди або участь у ній. Якщо ж бандою вчинені напади, пов'язані із вчиненням окремих злочинів, то кваліфікація тільки за ст. 257 КК буде неповною, бо в ній не знайдуть відображення ознаки всіх діянь, вчинених бандою.

Саме таку виправлену позицію щодо кваліфікації бандитизму висловив Пленум Верховного Суду України в новій постанові від 23 грудня 2005 р. № 13 «Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об'єднаннями», у п. 26 якого зазначено: «Суди мають ураховувати, що ст. 257 КК. яка містить законодавче визначення поняття бандитизму, не передбачає ні якихось конкретних цілей вчинюваних бандою нападів як обов'язкової ознаки складу цього злочину, ні відповідальності за вчинення її членами під час нападу злочинних діянь, які утворюють самостійні склади злочинів (крім відповідальності за організацію банди, участь у ній та у вчинюваних нею нападах). Тому в таких випадках судам належить керуватися положеннями ст. 33 КК, згідно з яким за сукупності злочинів кожен із них підлягає кваліфікації за відповідною статтею або частиною статті Особливої частини КК»[304].

Отже, можна зробити висновок, що бандитизм до врахованої законодавцем сукупності злочинів, тобто до складеного одиничного злочину, не належить. Наразі це підтверджується не тільки його законодавчою конструкцією, а й визнається найвищою судовою інстанцією.

Під тим же кутом зору, що і бандитизм, можна розглянути злочин, передбачений ст. 294 КК — масові заворушення. Масові заворушення — це вчинювані великою групою осіб посягання на громадський порядок, що супроводжується насильством, погромами. підпалами,знищенням майна, захопленням будівель або споруд, насильницьким виселенням громадян, опором представникам влади із застосуванням зброї та іншими подібними діями. Так само, як і за бандитизм, у ст. 294 КК передбачена відповідальність за організацію масових заворушень і за участь у них. Інші злочини, вчинені суб’єктом під час масових заворушень не охоплюються складом цього злочину і кваліфікуються самостійно за сукупністю зі ст. 294 КК[305].

Аргументи, наведені вище щодо кваліфікації хуліганства, бандитизму, масових заворушень тощо, можуть бути використані і при аналізі всіх інших діянь подібної конструкції. Зваживши їх, можна зробити висновок, що злочини збирального характеру не є складеними злочинами, передусім тому, що їх зміст законодавчо не визначений: кожного разу вони можуть виявлятись у вчиненні різних діянь, що охоплюються одним узагальненим поняттям (бандитизм, хуліганство тощо). Складені злочини, навпаки, визначені конкретно, оскільки діяння, з яких вони утворені, чітко названі («окреслені») самим законодавцем. Інакше кажучи, ці злочини завжди є складеними за своєю законодавчою конструкцією.

Крім того, злочини збирального характеру можуть утворюватися як із кримінально-караних, так й з інших діянь, які самі по собі не є злочинними, тоді як складений злочин можуть утворювати тільки злочини, кожен з яких прямо передбачений в Особливій частині КК.

Нарешті, на відміну від злочинів збирального характеру, в складених злочинах завжди можна чітко виділити, так би мовити, «прочитати, виявити» ознаки тих окремих злочинних діянь, які входять до їх складу, з яких вони утворюються і які їх складають, тоді як у злочинах, сформульованих шляхом використання узагальнених збиральних термінів, це зробити неможливо.

Наведені міркування дають підстави зробити висновок, що хоча злочини збирального характеру в окремих випадках їх вчинення і можуть посягати на декілька об’єктів кримінально-правової охорони та включати до себе інші злочині діяння, однак до числа складених злочинів вони не належать.