Одиниця з обманом

Оповідання Захарченка

...Був тисяча дев'ятсот сорок третій рік. Другий рік страшної німецької неволі. Окупації.

Село наше, і до війни невелике, майже зовсім обезлюдніло. Чоловіки на фронті. Дехто, правда, прибіг був з-під Києва, в оточення попавши, та й одсапа-тись не встиг — німці до концтаборів попідбирали.

Молодь — у Німеччину погнали. Спершу ніби добровільно закликали. Плакати по селу розклеювали:

«їдьте до Великої Німеччини!» А тоді, не знайшовши дурнів, зігнали всю молодь у гурт і на станцію, за п'ятнадцять кілометрів, там у теплушки заґратовані і — ту-ту! — до фатерлянду.

Лишилися в селі самі діди, та баби, та дітлахів жменька. Найстаршому серед нас, Федькові Яременку, дванадцятий минав. Я та Галя Шамрай на півроку від нього менші були. За нами — дев'ятилітні Ванько Ринда, Петрусь Нестеренків та Марійка Гайчукова. А там сама дрібнота дошкільняча пішла.

Голе було село й наче мертве. Навіть німці його обминали. Все, що можна було забрати,— забрали, а потім ми їх рідко коли й бачили. Тільки чули, як десь далеко гуркочуть машинами по шосе кілометрів за три від нас.

Увесь жах окупації втілювався для нас в особі «пана старости» — діда Гурмази.

І зараз, як згадаю його кремезну постать, довгі руки з чіпкими, павучими пальцями, баб'яче, безбороде й безвусе обличчя в дрібних зморшках, а особливо його холодні, пронизливі очі,— по спині мороз ходить.

Страшна то була людина — дід Гурмаза. Кажуть, він з'явився в нашому селі десь одразу після громадянської війни. Ніхто не знав, звідки він родом,— мовчазний був, відлюдкуватий, похмурий завжди. Оселився край села під лісом і жив самотньо: ні дружини, ні дітей, ні родичів.

От тільки одного разу...

Напередодні війни головою колгоспу став у нас Василь Семенович Гурарій, дуже симпатичний, веселий і енергійний дядько. Де б він не з'явився — наче сонце сходило: всі усміхаються, жартують. Любив Гурарій, щоб весело було. Казав: «Хто не вміє весело відпочивати, той і працює сумно». Це завдяки Василю Семеновичу з'явився в нашому клубі патефон — дивина на той час у селі. І щовечора вже не польку під троїсті музики, а фокстрот під «Броня крепка и танки наши бьістрьі» витанцьовувала молодь.

А Перше травня!.. Яке свято влаштував у сорок першому, вважайте, перед самісінькою війною, Василь Семенович Гурарій! То був найщасливіший день мого дитинства. Ви ж знаєте, як любить дітлашня свята. А тут ще таке свято!

Спочатку була демонстрація. Ніколи в нашому селі не було демонстрації. І от... Майдан коло сільради. На оббитому червоною китайкою ґанку сільради, як на трибуні, стоїть наш сільський уряд: голова сільради, сам Василь Семенович, члени правління і герой громадянської війни сліпий дід Карпо. А повз них іде святкова колона.

Відкрили демонстрацію піонери — з барабаном, під червоним прапором. Першими йшли я і Галя Шамрай. Нас тільки-тільки прийняли у квітні, на день народження Леніна. Я йшов, і мені здавалося, що серце моє од гордості, од радості й щастя вискочить зараз із грудей і покотиться-покотиться поперед мене.

Ой гарно ж як було!

А тоді було частування. В колгоспному саду, під квітучими абрикосами, стояли довгі-довгі столи, і все село наше (так розпорядився Василь Семенович), все-все сиділо за цими столами, випивало й закушувало. І дід Гурмаза сидів теж. Сам Василь Семенович пішов і привів його. «Всі — то всі!»

Такого свята не знало ще наше село. А вже танців, пісень, сміху було! Цвіт з дерев облітав од пісень і реготу.

Ми, пацани, то біля Василя Семеновича товклися, сміючись з його жартів, то біля молоді пісень підспівували, то біля діда Карпа слухали розповіді про громадянську війну, про бої з махновцями та петлюрівцями.

І от якось трапився нам серед тої веремії дід Гурмаза. Він сидів під деревом на землі, незвично збуджений, червоний від чарки, і сам собі співав: «Посія-ала огірочки...»

І через ту надзвичайно святкову піднесеність, через те, що навкруги буяла така радість, співи та сміх, і дід Гурмаза здався нам звичайною собі людиною.

Тож Федько Яременко несподівано спитав:

– Діду, а ви теж Махна й Петлюру громили, ге? Дід Гурмаза звів брови й весело реготнув:

– Я?.. Громив! Аякже! Будь-будь! Я такий!.. Ге-ге!

– Розкажіть.

– А що?.. Пам'ятаю, вскочили ми в хутір на конях. Підлітаю я до одного більшовичка, миршавенький такий, в окулярах... Як змахну шаблею, я-ак рубону... Навпіл! І не кавкнув навіть... ге-ге!..

Ми перезирнулись отетеріло.

– Та ж ви, діду, за червоних, за більшовиків билися, а ви кажете...— пискнула Галя.

Дід Гурмаза скис — аж перекособочило його. І голос одразу якийсь хриплий став.

– Ага... Атож... За красних! Аякже!.. Я ж і кажу... А ви що думали, дурненькі... Махновця розрубав...

Ворога революції... Ге-ге! — Далі писклявіше:— Ге-ге.— І вже зовсім тоненько:— Ге-ге-ге!

І обличчя в нього стало, мов у китайця: самі щілини замість очей. І посмішка підлеслива, запобіглива — аж гидко.

Тут саме нас Василь Семенович погукав — стрельнуло йому затіяти спільну гру дорослих та дітей у квача. І побігли ми, і закрутилося все, і забули ми думати про діда. Стільки гарних радісних спогадів було про ті свята, що про діда й не згадували.

А за півтора місяця й війна...

Тільки як прийшли німці і призначили Гурмазу старостою, і він при всіх на майдані поцілував у руку товстенького німецького офіцерчика, а потім навідліг ударив тітку Мокрину по обличчю, бо не стрималася вона й хихикнула,— тільки тоді пригадали ми отой дідів спогад про громадянську війну. І дійшло до нас, ким був насправді дід Гурмаза, за кого він воював У громадянську. Пізнувато дійшло.

Вони стояли на тому самому сільрадівському ґанку, де зовсім недавно приймав парад Василь Семенович (ще нитки червоні на гвіздочках від китайки тієї лишилися). Я дивився на діда Гурмазу, на товстенького пихатого німчика, на двох інших, бридких і грубезних солдатів з автоматами на грудях,— дивився і ніяк не міг збагнути, що ж це діється в світі.

– Весь цивільний влада тепер у староста пан Гурмаза,— говорив німчик, плямкаючи губами.

– Дід Гурмаза — пан! Хе! — хихикнув мені над вухом Федько Яременко.

– Хе! — хихотнув у відповідь я.

Але зовсім то було не «хе». Тітка Мокрина перша в цьому переконалася. А незабаром і всі ми. Перший же наказ «пана старости» був такий:

– Завтра вдосвіта на поле. Картоплю копати. Усі! Без винятку! До одного! І старі, і малі, і немічні. Картоплю з землі можуть вибирати й ті, хто ще або вже не ходить. Гуляти на май усім селом могли... Сам обійду всі двори. Як побачу кого в селі — запорю!

І от, ледь почало сіріти, потяглися всі на поле — наче погорільці... Хто дітей малих на руках ніс, хто, на костури спираючись, шкандибав... А тітка Мокрина тягла на візочку свого батька паралізованого...

Потім староста походжав по полю між згорбленими людьми, між замурзаними дітлахами, що бабралися в землі, визбируючи картоплю,— високий, ситий і, незважаючи на роки, міцний, як той дуб,— походжав спроквола, раз у раз цвьохкаючи нагаєм. І коли пустотлива Гафійка Жук — вона потім загинула в Німеччині — жартома кинула в когось із хлопців грудкою землі, він мовчки оперезав її нагаєм по спині.

Так почалася неволя.

Це було наче сон, наче марення якесь жахне.

Ще вчора нашим життям була школа, уроки, оцінки, піонерські справи... А про панів, про їхню жорстокість, свавілля, про неволю ми тільки читали в книжках — воно було далеке, чуже, історичне. Малюнок у читанці, де пан б'є нагаєм хлопчика-кріпака, сприймався так само, як і малюнок, де були зображені скіфи або німецькі пси-рицарі в латах.

І раптом усе стало навпаки. З ранку до вечора ми працювали в полі, знемагаючи від утоми й безсилля, а над нами походжав пан з нагаєм і міг щохвилини вдарити, одшмагати, навіть убити. А школа, уроки, піонерські справи — все стало далеким, наче мрія.

Здавалося, кінця не буде тій панщині. Врожай у сорок першому був на диво багатий. Усього вродило — і в полі, і в городі, і в садах. А збирати — нема кому. Ото й мордував нас, малих і старих, «пан староста», як сам хотів. Перед окупантами вислужувався. По шістнадцять-вісімнадцять годин примушував працювати. Уранці встаєш — рукою-ногою ворухнути несила. До самісіньких морозів під Гурмазиним нагаєм горба гнули. Свою картоплю з мерзлої землі, як з каменю, виколупували...

Першого дня, як можна було відпочити, я не вставав до обіду. Не думав, що така насолода, така втіха — просто лежати не рухаючись. Не хотілося ні їсти, ні пити — тільки лежати. Здавалося, нема в тебе рук, ніг, немає взагалі тіла, сама душа лежить і дихає...

По обіді в шибку постукала Галя Шамрай.

– Володько, мерщій! Дід Гурмаза кличе. Сказав, щоб з книжками, з підручниками, з усім майном учнівським. Мабуть, школу відкриватиме!

Я підхопився як ошпарений — та невже! Невже знову школа, уроки, людське життя!

Похапцем зібрав у портфелик усе своє добро: зошити, підручники, пенал, альбом для малювання, новісінький, ще не початий. Шапку на голову —і де й поділася знемога, біль у всьому тілі — гайда з хати.

Дід Гурмаза жив тепер у колишній сільраді.

Він сидів на ґанку в клейончатому перукарському кріслі з підголовником. Крісло перенесли сюди за його наказом ще у перші дні окупації. Сидів так велично, наче не в перукарському кріслі, а на царському троні. Презирливо обдивився він строкатий різноростий наш гурт з портфеликами в руках (Федько Яременко ще й глобуса приніс) і глузливо посміхнувся:

– Що, ленінці, скучили за наукою? Га?

– Ага! — вихопилося у Ванька Ринди. Він і на уроках завжди перший вискакував, руку тяг.

– Що ж — буде вам наука! Ану витрушуй свої торби! Вивалюйте той непотріб на землю. Бистренько!

Ми розгублено перезирались і мовчали.

– Та що ви, діду...— заїкнувся було Петрусь Нестеренків.

Але Гурмаза підвищив голос:

– Ану, кому сказано! Бистренько!

Марійка Гайчукова не витримала, розстебнула, нахилила портфеля, і посипалися на землю зошити... Ляпнув альбом для малювання...

Дзенькнула й покотилася під ґанок чорнильниця-невиливайка.

Аж тут Галя Шамрай скрикнула тихенько:

– Не буду я! Не буду!

І, обхопивши портфелик руками, притисла до грудей.

– Га? Що?

Дід Гурмаза по-молодечому спритно скочив з ґанку, схопив її за волосся і підняв над землею.

– А-а-а-а-а!..

Мені аж заболіло на тім’ї, наче то він мене... Опустивши Галю, він вихопив з її рук портфель і трусонув на землю.

– Я вас, як комах, передавлю, коли будете огинатись! Ану! Ану!

Він вихоплював у нас з рук портфелі і витрушував з них книжки.

Скоро все наше учнівське добро чималенькою купою лежало на землі перед ґанком.

Гурмаза клацнув запальничкою (подарунком німця), нахилився і підпалив зошит, що лежав скраю. Закурився синій димок, і вогник поповз по сторінці, залишаючи чорний слід попелу, і, розгоряючись, застрибало по книжках полум'я. Збившися в тісний гурт, ми заціпеніло дивилися на те вогнище.

Горіли «Букварі», «Читанки», «Задачники». Горіли «Географія», «Ботаніка», «Історія». Горіли щоденники, фізкультура, співи, батьківські збори, педнаради — всеньке шкільне життя. Горіло наше дитинство...

– Я з вас більшовицький дух виб'ю, гуртові діти! Дощенту випалю,— хрипів Гурмаза.— Ви в мене забудете, що таке «будь готов!» — «завжди готов!». Ану беріться за руки та в танець довкола вогнища! Ану!

Ошелешені, ми мовчки перезирались і ще тісніше тулились одне до одного. Тоді він вихопив нагая і ну шмагати нас по чім бачив. Ми кинулися врозтіч.

– Куди? Назад! Уб'ю!

Та хіба зупиниш? Страх позаганяв нас додому, по закутках, кого куди — на горища, під піч, у льох...

Матері, дізнавшись, у чім річ, кинулися до Гурмази, впали йому в ноги.

– Пане старосто! Не чіпайте дітей! Змилуйтеся! Та Гурмаза й на них криком:

– Усі ви комуністи! Знаю я вас! Усі за совєтів! І вилупків своїх понаучували! А тепер новий порядок! Не совєти — я тепер влада! І я їх перевчу! Я з них совєцьке витравлю! А будете огинатись — усе село знищу. Скажу німцям, що партизани,— дощенту спалять...

...Наступного дня він знову скликав нас. На цей раз не кричав, не лаявся, навіть нагая з-за халяви не виймав. Сказав тихо:

– Як не будете мене слухатись, я не вас, матерів ваших каратиму. В концтабори пошлю або в Германію. От!

І це вплинуло на нас найдужче. Виходу не було. Хто ж допустить, щоб через нього мати рідна постраждала? І тепер, повертаючись додому пкля Гурмазиної «науки», кожен бадьоренько казав, коли мати питала:

– Та нічого, мамо, нічого. Нічого страшного. Маршируємо, співаємо та й усе. Цікаво навіть...

А в самого наче гострий ніж у серці повертався.

Він був природжений кат. Ще відтоді, як накивав п'ятами з розбитої махновської банди, він, мабуть, усе своє життя чекав нагоди, щоб позбиткуватися, познущатися з когось. Усе життя тамував нестримну жорстокість. І нарешті допався.

Починалося з того, що він виносив у двір патефон (той самий, під який танцювали колись у клубі), ставив платівку з німецьким маршем і примушував нас крокувати. При цьому позирав лихим оком і казав завжди одне й те саме:

– По-га-но! На Перве мая, ленінці, ви не так марширували! Ну, нічого, я вас навчу. Бистренько.

І призначав кожному покарання: одному присідати разів сто, поки той падав знесилений і доставав за це нагая, другому стрибати на одній позі.

Далі починалася «теорія».

– Гуртове — це чортове... Своя пазуха ближче... Кожна пташка своїм носиком живе... І комар кобилу загризе, коли вовк поможе... Всякому мило своє рило,— научав він нас, підкріплюючи свої слова нагаєм...

Зрозумів я тоді, що наймерзенніше, найогидніше, найстрашніше на світі — це зрадник, запроданець, прихвостень ворожий.

О, яких тільки прокльонів не накликав я на голову Гурмази, зціплюючи від безсилої люті зуби!

І от одного разу... То вже було восени сорок третього року. Я добре пам'ятаю — був саме четвер. Бо назавтра — п'ятниця. А по п'ятницях збирав нас Гур-маза на «науку».

Вечоріло. Ми з матір'ю щойно повернулися з поля й готувалися вечеряти. На столі парував горщик з картоплею «в мундирах», лежало дві часничини і купка сірої солі.

Нараз рипнули двері, і в хату зайшов хлопець. Років дванадцяти, виснажений, стрижений, з худеньким «сидором» за спиною.

«Міняльщик»,— одразу подумав я. Тоді городяни ходили по селах, міняючи різні речі на продукти. І деякі сільські глитаї наживалися на цьому: можна було побачити дядька на возі в габардиновому макінтоші або тітку, що поралася по господарству в білих фетрових ботиках...

Хлопець чемненько привітався й одразу почав розв'язувати свого «сидора»:

– У мене є... Якраз для вас... По-моєму, підійде... Для хлопця вашого... Тільки я крупів хочу...

Він витяг сірий вігоневий светр із свіжими, невмілою рукою пришитими латками на рукавах.

– Дуже теплий! Дуже! Я його просто на сорочку вдягав і ганяв за машинами на ковзанах. У тебе ковзани є? — звернувся він до мене.

Я заперечно похитав головою.

– От шкода,— щиро пожалкував він.— Я свої проміняв. А то б... Тільки я крупів хочу.

Мати журно похитала головою:

– Ех, синку!.. Якби ж то вони були... крупи ті... Бачиш, картоплею самі перебиваємось...

Він подивився на паруючий горщик і ковтнув слину. Мати помітила:

– Та що ж це ми стоїмо! Сідаймо до столу. Повечеряємо разом.

Відстовбурчені вуха його густо почервоніли, він похапцем став запихати светр назад у мішок:

– Ні, ні, дякую... Я тільки міняти.

– Та сідай, синку, чого вже там.

– Ні, ні, що ви,— якось злякано сказав він, тремтячими пальцями зав'язуючи «сидора».

– Та не будь же таким проханим... Невже, коли б я до тебе прийшла, ти не пригостив би мене. Та й частування в нас не таке, щоб... Може, гребуєш?

– Та ні, що ви, я якраз дуже люблю картоплю.

– Отож і сідай швиденько, бо вистигне, і ми через тебе холодну їстимемо.

Він ніяково усміхнувся до мене й знизав плечима, мовляв, бачиш, я не хотів, та примушують. І сів до столу.

– Скажи, а це ти сам латав светр?—спитала мати.

– А що — видно? — почервонів він.

– Не дуже... Але трошечки... — усміхнулась мати.— Ти з ким живеш?

– З мамою.

Мати пильно глянула на нього:

– І вона не знає, що ти міняєш свій светр? Так?

Він опустив голову:

– Вона лежить... У неї ноги опухли...

Хлопець одклав надкушену картоплину — згадавши свою матір, він уже не міг їсти.

Мати мовчки підвелася з-за столу й вийшла з хати. Я знав, що вона робитиме, Це вже не вперше. Вона полізе на горище, дістане заповітний мішечок борошенця (зима ж попереду!) й одсипле для хлопця. Не в обмін за светр — просто так. Вона вже одсипала.

Якусь хвилинку ми з ним посиділи мовчки. Потім я спитав:

– Як тебе звати?

– Владлен.

– Ти що — поляк?

– Ні. Батько — росіянин, мати — українка.

– А ім'я якесь... не наше.

– Гм! Не наше! — гмикнувши, усміхнувся він.— Ти що! Дуже якраз наше! Ти знаєш, яке це ім'я? Владлен. Володимир Ленін скорочено. Я двадцять другого квітня народився, в день народження Леніна. І тато дав мені таке ім'я! От!

– Ага... Ти диви...— Я зразу якось не найшов, що сказати, подумав і спитав:— А де зараз твій тато?

– Не знаю. Десь на фронті. Воює проти цих... А твій?

– А мій... загинув. Під Києвом. У концтаборі. Дядько один приходив, казав — сам бачив... У сорок першому.

Він співчутливо зітхнув.

У цей час увійшла мати з важкеньким вузликом у руках.

– На от борошна трошки.

Він одразу якось просвітлів зраділо:

– От спасибі! Светр на вашого сина якраз буде, от побачите! — і швидко почав знову розв'язувати свій «сидір». Але мати сказала:

– Не треба. Хай тобі лишається. Зима скоро. Хай. Вуха Владлена враз спалахнули, він зашарівся:

– Ні, візьміть... Я не старцюю. Візьміть...

– Ні,— твердо відповіла мати.— Не треба свою маму засмучувати. Вона переживатиме, як ти взимку мерзнути будеш.

– Ні, візьміть... Я так не хочу,— наполягав він.— Візьміть... Ну, будь ласка...

– Не видумуй, синку,— лагідно сказала мати.— Я ж не так про тебе, як про твою маму дбаю.

– Тоді я вам одроблю. Мати усміхнулась:

– Хіба ми схожі на таких, що батраків наймають?

– Тоді я не хочу. У вас у самих їсти нічого.

– Отож-то воно. Брати соромно в багатих... Бо то подачки. А бідні подачок не дають. Бідні діляться.

– Ну, тоді я вам щось зроблю. Я теслярувати вмію. Слово честі. І взагалі...

– Ото впертий хлопець! Хай завтра побачимо... А сьогодні... Все одно пізно вже. Тобі треба десь ночувати. Лишайся в нас.

...А потім ми лежали з ним на печі і пошепки розмовляли. Власне, говорив більше він, а я слухав.

Владлен з матір'ю жили на бульварі Шевченка біля Бессарабки у величезному холодному будинку, з вікнами, позабиваними фанерою.

Першої зими трохи не вмерли з голоду. Мати його, вчителька мови і літератури, була погано пристосована до практичного життя (він так і висловився). Сусідка пробувала навчити її торгувати на базарі, але з того нічого не вийшло, хоча мудрість була нескладна — купити щось оптом, а продавати вроздріб. Так, щоб мати якийсь виторг. Голодні покупці викликали в матері жалість, вона не могла втримати ціну і була рада, коли збувала товар «по собівартості».

Пробував зайнятися комерцією і Владлен. Торгував сигаретами, сахарином. Навіть зварив один раз мило на продаж (яке хоч і не милилося, але бруд змивало). Та стати справжнім торговцем не зміг і він. Чогось бракувало в його характері, щоб, стоячи на розі, отак хвацько, як інші, вигукувати: «Єсть сигарети «Ліванте»! Єсть сигарети «Гунія», «Юно»! «Гонвед»! «Симфонія»! Пара — три! Пара — п'ять! Навались, в кого гроші завелись!» Владлен стояв мовчки і лише зрідка, простягаючи пачку сигарет, промовляв: «Будь ласка!.. Будь ласка!»

Скоро він кинув торгівлю. Одне тільки згадував з блиском в очах. Він торгував біля кінотеатру «Оріон» (довоєнний «Ударник» на Галицькому базарі), і білетерша за пару сигарет пускала в кіно. Я аж рота роззявив, коли він розказував мені про «Ешнапурського тигра», «Індійську гробницю.

– А «Зрадливий Екегарт» — Тео Лінген! А «Сім років невдач» з Гансом Рюманом! А «Веселі волоцюги»!.. Слухай, можна пупа порвати! Такі коміки!..

Я кліпав очима і мовчав. Невже десь люди зараз сміються?! Невже може бути смішним щось, пов'язане з німцями?! Я не міг цього збагнути. Коміки! Добрі мені коміки... Вішають і розстрілюють людей! Я взагалі в кіно був лише кілька разів за своє життя. Точніше — п'ять. Бо ходити треба було за чотири кілометри, аж в Іванкове, куди приїздила кінопересувка. А він, бач... «Ешнапурський тигр», «Індійська гробниця»... У мене ворухнулось недобре почуття до нього. Та воно не встигло зміцніти і оволодіти мною.

– Кепські в них справи,— зашепотів Владлен зовсім тихо.— Драпають вони. Раніше машини їхали здебільшого вниз по бульвару до Бессарабки повз наш будинок, а тепер навпаки — на захід, на Брест-Литовське шосе. І такі обшмульгані, пошарпані... Драпають.

А нещодавно наші бомбили Київ. Здорово бомбили! Ми з мамою стояли в парадному під сходами, дивилися крізь прочинені двері, як у небі, осяваючи весь Київ, повільно спускалися на парашутах скинуті нашими освітлювальні ракети; прислухалися, як десь гупають бомби і (от не повіриш!) шепотіли: «Давайте, голубчики, давайте!..»

А про капітана Калашникова чув?

Ні? А в нас у Києві про нього весь час говорять. Одні кажуть, правда, Колесник, інші Колесников, але більше Калашников. Німці його, як вогню, бояться. Він із своїми партизанами їм капут робить.

Скоро, брат, усе переміниться... Наші вже зовсім близько... Ідуть, ідуть.— І так він це переконано сказав, що мені аж жарко стало від хвилювання. Здалося мені, що з тої миті серце моє стало битися по-іншому, не так, як доти.

...Владлен уже давно спав, а я все ще лежав і думав. І думки стрибали і плуталися в моїй голові.

Як же це так? Десь наші вже зовсім близько, а над нами збиткується німецький запроданець Гурмаза.

Десь німці вже драпають на обшарпаних, обшмульганих машинах, а ми наймитуємо на діда Гурмазу.

Десь відважний капітан Калашников робить німцям капут, а нас ставлять на коліна перед Гурмазою.

Та що там! Десь люди просто сміються, хай навіть з якогось дурного німецького зрадливого Екегарта (бо так і треба, бо живі люди мусять сміятися, навіть у неволі,— інакше вмре їхня душа), а ми не те що сміятися, бігати забули, ходимо, насилу ноги тягнемо, маленькі згорблені дідусі й бабусі. Ще рік-два такого «виховання», і ми станемо отарою — безвільною, безсловесною — куди її женуть, туди вона йде.

Тоді я не розумів, тільки тепер збагнув, що це було саме те, чим смертельно страшний фашизм, окрім убивства і катувань,— він робив з поневолених людей покірних безвільних рабів.

І це було гірше од смерті.

Я лежав на печі у непроникній чорній пітьмі, і мені хотілося заснути й більше не прокидатися. Завтра ж п'ятниця... Так зле, так тяжко мені ще ніколи не було.

Коли довго не спиш, то здається, що тільки на хвилиночку задрімав, як уже й ранок.

Я розплющив очі і одразу все пригадав. Ніби й не спав зовсім. Той самий страшний тягар на серці.

Владлен уже встав і, вмиваючись, смішно пирхав.

«Хоч би він пішов скоріше, ще до того, як мені йти»,— з тугою подумав я.

Не хотілося, щоб він узнав про ту нашу «науку»,— так гостро відчув я раптом усю принизливість її.

Але Владлен не поспішав. Походжав по подвір'ю, роздивляючись довкола. Зупинився біля сарая і сказав мені (матері вже не було, ще вдосвіта пішла на поле):

– Хочеш, я вам оці двері полагоджу. Ич, діряві які!

Він усе-таки хотів «одробити».

– Та в нас і дощок нема,— сказав я, нетерпляче тупцюючись: мені вже час було йти. Через польові роботи наша «наука» починалася рано і була дуже коротка — півгодини, але ніколи не відмінялася. «Головне — система і порядок»,— казав дід Гурмаза. Але, я думаю, та жорстока «наука» просто давала йому втіху, приносила якусь злу радість.

Владлен помітив моє нетерпіння:

– Ти кудись ідеш?

– Та треба...— промимрив я. І раптом, несподівано для самого себе, став розказувати йому все — про діда Гурмазу, про своїх друзів, про нашу «науку»...

Він слухав мовчки, не перебиваючи ні словом. Я не встиг договорити. З вулиці почулося тоненьке Галине:

– Володько! Мерщій! Битиме ж!

Щось наче штовхнуло ззаду, і ноги самі понесли на вулицю (вже давалося взнаки «виховання»). Я тільки встиг крикнути на бігу Владленові:

– Прощай! Хвіртку зачиниш!..

Цього ранку Гурмаза був у доброму гуморі. Він сипав жартами і дрібненько сміявся.

– Ану бадьоріше, пуголовки! Повзете, як воші по собаці, болячка вам у печінки. Бадьоріше, ковінька вам в око, хе-хе-хе-хе!..

Коли Федько Яременко, що йшов переді мною, ненароком збився з ноги, і я спіткнувся, ледь не впавши, Гурмаза весело сказав мені:

– Ану дай йому по мармизі добренько! Ану дай! Я дозволяю. Повчи його, щоб знав, як ходити. В око ціль, в око!

Я мовчав і не рухався. Все завмерло в мені.

– Ну! — підвищив голос дід Гурмаза.

– Не буду! — тихо сказав я.

– Щось я не розчув, повтори!— сказав він і витяг з-за халяви нагая.

Всім єством я відчував небезпеку, серце зупинилося в грудях, ноги затерпли, але повторив:

– Не хочу!

І враз вогнем опекло спину, потім груди, шию, щоки... Наче світ спалахнув пекучим полум'ям.

І тоді несподівано пролунав дзвінкий голос:

– Перестань, катюго! Перестань, гад!

Удари вмить припинилися.

Я звів очі — на паркані сидів Владлен.

– Ти — підлий запроданець! Нам про тебе все відомо. Я — зв'язковий капітана Калашникова! Він звелів передати — тебе жде страшна кара. Скоро прийдуть наші. Начувайся!

Дід Гурмаза так і закляк з нагаєм у руці. Спершу зробився білий-білий, як стіна, потім почав наливатися кров'ю.

– Га... га... ти... ти... — йому одібрало мову.

Він зробив рух у напрямку до Владлена, але зупинився і кинувся назад до будинку. Він біг згинці, наче тікав, через весь двір, якось криво, припадаючи на ліву ногу й хрипко вигукуючи:

– Ну пожди!.. Пожди!.. На порозі перечепився і впав. І аж засичав, як змія.

– Тікайте! — крикнув Владлен і стрибнув з паркану на вулицю. Ми сипонули до воріт.

Я догнав Владлена вже біля грейдера й крикнув:

– Сюди, стежкою!

Ми звернули до Галиної хати, пробігли садок і подалися городами на край села, до лісу. Тільки в лісі одсапались і пішли повільно. Довго мовчали.

– І як ти так...— сказав я нарешті.— Він же міг тебе вбити на місці. Він же такий...

– Бач, не вбив... Він боягуз. Точно. Всі зрадники боягузи. Помсти, кари бояться.

Я згадав, як біг дід Гурмаза через двір, пригнувшись і спотикаючись, як упав на порозі, і подумав, що, мабуть-таки, правда — боягуз. Чого він біг у хату? По зброю? Не бачили ми в нього ніякої зброї, крім нагая! Та й хіба став би хтось

ждати, поки він винесе з хати зброю й стрельне? Звичайно, ні. Отже, виходить, злякався Владленових слів про капітана Калашникова — дав можливість утекти.

– Тепер він вас уже не зачепить, от побачиш,— упевнено сказав Владлен.— А ви ще йому якусь листівку на двері почепіть, з погрозою... Нібито від партизанів. Тоді ще дужче боятиметься.

Ми вийшли на узлісся. Внизу, в долині, серед вибалків гадючився шлях.

– Ото на станцію. Ти дорогою не йди, краще ярами... Кілометрів на п'ять ближче, ніж грейдером... Ну, прощай,— я одвів очі й тихо додав:—Спасибі тобі...

Він постояв трохи, роздумуючи. Потім розстебнув сорочку й поліз за пазуху. На майці зісподу в нього була потаємна кишенька. Він дістав з неї щось і подав мені.

– На! На пам'ять!.. Я його всю війну ношу...

Це був портрет Леніна в дитинстві — малого Володі Ульянова — в простенькій фанерній рамочці. Невеличкий, уміщався на долоні.

У мене закалатало серце. Уявіть собі — кругом німці, вороги, окупація і тут... Я взяв той портрет і сховав під сорочку. В мене не було кишеньки, я просто тримав його в руці коло серця.

Він був теплий від тепла Владленових грудей і грів мене.

Я дивився Владленові вслід, поки він зник з очей...

У той же день на дверях сільської управи з'явилася листівка, писана друкованими літерами на звороті плаката, що закликав їхати до «Великої Німеччини».

«Гурмазо! Підлий зраднику і вбивця! Червоні війська вже зовсім близько. Скоро ти понесеш кару за все. Начувайся! Твій час надходить.

Капітан Владлен Калашников».

Діда Гурмази не було. Одразу після нашої втечі він запріг коней і чвалом погнав у Іванкове. Він приїхав аж уночі, і ми не бачили, як він реагував на листівку. Знаємо тільки, що читав, бо зірвав і пошматував на дрібненькі клаптики. А на ранок знову запріг коней і кудись поїхав.

А ми знову зібралися на горищі, і Галя довго слинила олівця й виводила на папері слова нової листівки.

Ми дивились, як вона старається, і, сопучи в неї над вухом, докидали кожен своє слово, щоб було дошкульніше й міцніше. Я відчував невимовну полегкість, звільнившись од страху, впевнившись у нашій силі. Гурмаза давно б уже наслав карателів у село. А не насилає — значить, боїться. Тремтить за свою шкуру.

І подумалося мені: недарма називав нас дід Гурмаза ленінцями. Він вважав, що глузує з нас, а воно вийшло правда. Ми відчували себе зараз справжніми ленінцями-підпільниками.

І керівник у нас був — Владлен. Найперший серед нас ленінець, що повернув нам віру, впевненість і надію.

Кілька днів Гурмази в селі не бачили.

І, наче подіяли враз Владленові слова, поширилися по селу чутки, що наші йдуть, вже зовсім близько. І справді, добре прислухавшись, можна було почути, як десь далеко-далеко гримотить,— наче їде по бруківці валка підвід.

І якось уранці Галя влетіла до мене захекана:

– Володько, Гурмаза втік!

Ми гайнули до будинку сільради. Вікна й двері були розчинені навстіж. По підлозі порожніх кімнат вітер ганяв клапті наших листівок...

Гурмаза втік уночі, потай, щоб не бачили люди. Забрав із собою все, що тільки міг. Видно, зібрався в далеку дорогу зі своїми хазяями...

Та заїхав він іще далі, ніж збирався,— аж на той світ. Його знайшли мертвого на путівці кілометрів за п'ять від села.

Серед уламків воза, серед розпанаханих мішків з борошном і крупою, лежало покарьожене перукарське крісло й валялася кришка од патефона. Снаряд влучив прямісінько у віз.

Жаль було коней. І жаль було патефона. Хороший був патефон. Через день у село ввійшли наші...

...От про що нагадує мені невеличкий портрет Володі Ульянова у звичайній фанерній рамочці, що стоїть тепер на моєму столі.

Одразу після війни я багато разів бував у Києві і намагався розшукати Владлена, ходив по дворах, що біля Бессарабки. Але все марно. Я навіть прізвища його не знав. Так я й не зустрівся з ним більше.

Але завжди, коли я читаю або чую десь про мужній вчинок, чи про самовідданість, чи про якусь незвичайну героїчну подію, мені здається, що то про нього. Бо не міг він прожити непомітне, сіре, буденне життя. Він неодмінно мусив чинити подвиги, робити щось незвичайне. Недарма ж і ім'я в нього таке — Владлен.

* * *

Захарченко скінчив.

Усі сиділи тихо-тихо... І мовчали. На них — наче війнуло подихом далеких, важких і героїчних часів. І на хвилину їм здалося, що десь отут поряд з ними сидить лобатий хлопчик, худорлявий і виснажений, з недитячими скорботними очима і з таким надзвичайним ім'ям —Владлен...

І оця його уявна, але така гостро відчутна присутність у класі враз згуртувала всіх в одне ціле. Вони думали одну думку, відчували одне почуття.

І почуття те — любов до своєї Батьківщини, вірність їй,— було найсвятіше з усіх почуттів на землі...

Захарченко пішов, а вони ще довго були мовчазні й задумані. Нарешті Ігор Дмитруха не витримав і сказав хрипло:

– Ух, я б йому, тому Гурмазі!..

– І я! — підтакнув Валера Галушкинський. І хоч ніхто більше не сказав нічого — все було ясно без слів...