Одиниця з обманом

Шурик Бабенко

Шурик Бабенко не був героєм. Шурик був тихий, нерішучий, сором'язливий хлопчик.

Якось так історично склалося, що з самого малечку він був позбавлений хлоп'ячого товариства. Маленький, худенький, бліденький, він дуже часто хворів, і мама, що називається, трусилася над ним. Вона не тільки не віддала його в дитсадок, а й у двір самого гуляти ніколи не пускала. І ріс він такою собі хатньою істотою, як оте лупате чорненьке кімнатне собача, що його на руках виносить хазяйка з дому, і воно тремтить, бідолашне, ледь тримаючись на своїх тоненьких ніжках.

Десь років до шести Шурик з батьками жив у великій комунальній квартирі, де, крім них, мешкало ще кілька сімей. На всю квартиру Шурик був єдиний хлопчик. Решта дітей — самі за себе дівчатка: Галочка, Талочка, Манечка, Танечка, Зіночка, ще й Катруся. І Шурик буквально з пелюшок, хоч-не-хоч, змушений був бавитись, як і вони, ляльками, стрибати через скакалку, гратися в «дочки-матері». Дійшло до того, що якось він сказав бабусі: «Я пішла до Галочки». Було йому тоді років три.

З буйним хлоп'ячим племенем Шурик спізнався лише тоді, як пішов до школи. На той час вони вже одержали нову ізольовану квартиру й переїхали в інший район міста. Ідучи перший раз у перший клас, Шурик навіть не сподівався зустріти там когось знайомого. І раптом побачив Галочку. Виявляється, вони перед самісіньким вереснем теж одержали нову ізольовану квартиру в цьому районі. Галочка щиро зраділа, побачивши Шурика. І одразу ж розповіла дівчаткам про їхню дружбу. До кінця уроків весь клас уже знав, як Шурик бавився ляльками, стрибав через скакалку і як він сказав: «Я п і ш л а до Галочки». І вертлявий жевжикуватий Валера Галушкинський, що замість «ш» вимовляв «ф», закричав, хіхікнувши:

– О, Фурик Бaбенко! Фурик Бaбенко (роблячи наголос на першому складі)!

І всі хлопчики в класі засміялись. В цю мить усі вони відчували себе мужчинами. Один тільки Шурик був Бабенко.

Отак почалося самостійне Шурикове життя в шкільному колективі. Власне, перших два роки не дуже воно було самостійне і не дуже в колективі. Самостійно в колективі Шурик лише сидів у класі на уроках. Під час перерви він самотньо стояв під стіночкою в коридорі — або просто так, або жуючи сніданок. А після уроків у вестибюлі його вже чекала мама чи бабуся, і самостійність Шурикова закінчувалася. Навіть домашні завдання Шурик готував разом з мамою.

Тільки у третьому класі йому дозволено було самому ходити до школи і виходити у двір гуляти. Але Шурикового становища це не змінило. У хлоп'ячий гурт увійти він не вмів. Мовчки стояв він під стіночкою у дворі і дивився, як хлопці гасають. Навіть плаксій Льоня Монькін не мав Шурика за людину і проходив повз нього не помічаючи, як повз порожне місце.

І Шурик переживав. Шурик страшенно переживав... Він усе віддав би, лише бути б таким, як Ігор Дмитруха! О, Ігор Дмитруха — то велика людина! Як кажуть хлопці — молоток! З таких виростають полководці, герої і чемпіони. Навіть коли після добрячої прочуханки від завпедші Віри Яківни він схиляє голову й каже: «Я більше не буду»,— це в нього звучить гордо й незалежно.

А як він з'їжджає по перилах з другого поверху!

Як він хвацько чвиркає-спльовує крізь зуби!

А, найголовніше,— як він грає у футбола! Ах, як він грає у футбола! Для хлопців він — і Блохін, і Мунтян, і Колотов, і Веремєєв разом узяті.

Шурик, не задумуючись, віддав би свою колекцію значків, щоб забити хоч один гол так, як Ігор Дмитруха. Але Шурик міг тільки мріяти про це. Шурик грати у футбол абсолютно не вмів. Бо ніколи у футбол не грав. А футбол — це така гра, в яку сам дома грати не навчишся, тут навіть мама не допоможе. Навпаки. Коли Шурик спробував поганяти м'яча по квартирі і, звичайно, ненароком розбив у книжковій шафі скло, мама м'яча одібрала, порізала на шматки й викинула у сміттєпровід.

Щоправда, одного разу... Поробивши уроки, Шурик вийшов у двір і, як завжди, став під стіночкою біля пожежної драбини. Хлопці якраз «маталися». Було їх у дворі до двох десятків, грали вони не однаково — хто краще, хто гірше. І щоб було по справедливості й цікавіше, склад команд щодня мінявся. Постійними були тільки капітани — Ігор Дмитруха та Валера Галушкинський. Решта хлопців розбивалися на пари. Обнявшись, вони якусь хвильку шепотілися, потім підходили до капітанів і говорили:

– Мати-бати, що вам дати: яблуко чи грушу?

– Яблуко,— казав, наприклад, Дмитруха, і хто з хлопців по домовленості був «яблуком», ішов до нього в команду, а «груша» котилася в команду Галушкинського.

Це називалося «мататися». Навчив хлопців цього батько Ігора Дмитрухи, монтажник-висотник, завзятий болільник футбола, розповівши, як колись у дитинстві вони з друзями розподілялися на команди у такий спосіб.

Так от, у той день хтось із хлопців не вийшов, і Льоні Монькіну не було пари. Якби це інший, то він посумував би трохи і лишився в запасі. Але Льоня

Монькін був такий зануда і зчинив такий ґвалт: «А чому я! А я хочу! А я не буду! А я все одно!» — що Ігор Дмитруха врешті чвиркнув крізь зуби і, вгледівши Шурика, кивнув:

– Матайся он з ним!

І Льоня підскочив до Шурика і, навіть не спитавши, хоче той грати чи ні, обхопив його за плечі й лоскотно зашепотів у самісіньке вухо: «Ти гарбуз, я кавун. Ходімо!» І потяг до капітанів:

– Мати-бати, що вам дати: гарбуз чи кавун?

Шурик помітив, як Льоня підморгнув Ігореві, наголошуючи на слові «кавун». Йому, звичайно, хотілося бути в команді Ігоря Дмитрухи. Але Дмитруха чомусь сказав:

– Гарбуз!

Чи поспішив, чи не помітив отого підморгування. У Шурика заніміло всередині — наче він раптом знявся й полетів.

– Будеш стопером,— кинув йому Дмитруха й побіг до центру поля. Шурик отетеріло закліпав очима — він не знав, що таке «стопер»... Він полетів далі,

але вже не вгору, а вниз, у прірву.

– Чого став, балда! Біжи до воріт! — гукнув йому хтось із хлопців.

Шурик щодуху кинувся до воріт.

– Ти куди, ґава, то ж не наші ворота! — знов гукнули йому.

Шурик різко спинився і, мов загнане зайча, рвонув у протилежний бік.

– Стій тут! — шарпнув його хтось за руку. Шурик завмер.

Пролунав свисток. Гра почалася.

Шурик стояв, і серце його тріпотіло, наче м'яч у сітці воріт. Він не міг розібратися, де «наші», де «не наші». Все зливалося в нього перед очима, мигтіло, мелькало й смикалося.

– Грай у стінку!.. Замкни штангу!.. Пресінг! — чув він звідусюди якісь незбагненні чудернацькі слова й нічого не міг зрозуміти.

І раптом він побачив, що прямо на нього... котиться м'яч.

Шурик заціпенів. Це було так страшно, наче то котився не м'яч, а котилася бомба. Шурик не міг ворухнутися. М'яч підкотився, стукнувся об Шурикову праву ногу й спинився.

– Пасуй! Пасуй сюди! — почув Шурик голос Ігоря Дмитрухи. Шурик наче прокинувся, дрібно затупцявся на місці, розмахнувся і незграбно шкрябонув ногою по землі... повз м'яч. І в цю мить налетів Валера Галушкинський, вдарив по м'ячу, воротар з хеком ляпнувся на землю, але було вже пізно.

– Фтука-а! — не своїм голосом закричав Галушкинський.

– Ура! Штука! — закричав Льоня Монькін, стрибаючи на спину Галушкинському. І ще кілька галуш-кинських гравців підбігло і обхопило свого капітана.

Щурикові здалося, що то його серце вискочило з грудей і разом з м'ячем влетіло у ворота...

Ігор Дмитруха підбіг до Шурика і пхнув його в плече:

– Кульгай з поля, партач! — і загукав Галушкинському: — Ми граємо без стопера.

Так закінчився Шуриків перший у житті футбольний матч. Більше ніхто Шурика «мататися» не запрошував. І Шурик або сидів у себе на балконі, або самотньо стояв на своєму постійному місці, під стіночкою біля пожежної драбини. І хтозна, скільки б він там простояв, якби не одна несподівана обставина.

Цього літа, як і завжди, Шурик з батьками поїхав відпочивати в Євпаторію. А коли повернувся, то дізнався, що в їхній будинок переїхав знаменитий футболіст, капітан команди «Метеор», заслужений майстер спорту Гелій Бумбарасов. Ще й одержав квартиру якраз над Шуриком. Шурик жив на другому поверсі, а Бумбарасов оселився на третьому. Хлопці були надзвичайно збуджені і гули, як бджоли. Ще б пак! У їхньому будинку жив сам Бумбарасов, залізний Бумбарасов! Усі болільники називають його «Директор» — такий він розважливий і серйозний: ніколи не поспішає, не метушиться, але найпрудкіші форварди не можуть його обійти. Бумбарасов був стопер. Шурик уже знав, хто такий стопер. Стопер — то центральний захисник, головна особа у захисті.

Тепер хлопці грали у футбол, що називається, з ранку до вечора. І так старалися, так старалися, що аж пара з рота йшла. Кожному хотілося, щоб його гру побачив і оцінив Директор. Правда, Директор вдома майже не бував,— то він на тренуванні, то у від'їзді.

Але сьогодні Директор вдома — це хлопці знали напевне. Під час учорашнього матчу, який транслювали по телевізору, він дістав травму, і всі бачили, як він, шкутильгаючи, пішов з поля.

Шурик сидів на балконі і дивився, як хлопці грають у футбола. Відколи переїхав Бумбарасов, Шурик майже не виходив у двір, а здебільшого сидів на балконі. Тут він відчував себе ближче до знаменитого Директора, ніж хлопці, і йому це було приємно. Він бачив, що хлопці раз у раз зиркають на бумбарасовський балкон, а мимохіть і на його балкон, бачать його, Шурика, в такій безпосередній близькості до Директора і, мабуть, заздрять. Це теж було Шурикові приємно. А коли він іноді чув кроки Бумбарасова в себе над головою, серце його радісно завмирало. І йому хотілося зробити щось надзвичайне, героїчне, щоб побачили і хлопці, і Директор, і всі-всі. От щоб, наприклад, вибухла раптом пожежа і на очах у всіх хлопців Шурик виніс травмованого Директора з вогню. Або... ще щось... Але пожежі не було. Бумбарасов не курив і з вогнем поводився обережно. Правда, одного разу (це було на другий день після приїзду з Євпаторії) Шурик прокинувся серед ночі від якогось грюкоту, що лунав із кухні. Шурик і собі кинувся туди й побачив, що з стелі дзюрить вода, а тато й мама, шльопаючи босими ногами, підставляють миски, каструлі, ночви... Мама верескливо лаялася, а тато її заспокоював. Потім тато подзвонив Бумбарасову по телефону і сказав:

– Пробачте, по-моєму, у вас щось коїться на кухні. Дивіться, щоб не попсувало вам підлогу. У нас дзюрить, як з відра.

Виявилося, що звечора не було води, Директор відкрутив кран і забув, а вночі вода пішла і... Але то було вночі, всі хлопці спали і нічого не бачили, і Бумбарасов не був травмований, і, як на те пішло, то виносити довелося б Шурика, а не Бумбарасова...

Валера Галушкинський сьогодні не грав,— він поїхав з батьками у село в гості до родичів,— другим капітаном був Льоня Монькін, і команда Ігоря Дмитрухи перемагала з розгромним рахунком 23-5. Ігор Дмитруха гасав по полю, як очманілий. Він весь аж пашів. Ніколи не грав він так завзято, так натхненно. Сам забив вісімнадцять голів! Такий тріумф буває, мабуть, один раз у житті. Невже Директор не бачить цього? Ні, не міг він цього не бачити. Після кожного гола команда Ігоря Дмитрухи так ревла від захвату, що дзвеніли шибки. І хоча на балконі Бумбарасова не було, він, напевне ж, виглядав у вікно. Не міг він не виглядати.

Несподівано Монькін прорвався до дмитрухинських воріт. Назрівав гол. Ігор Дмитруха, рятуючи свої ворота, з усієї сили влупив зустрічним ударом і, як кажуть футболісти, «засвітив свічу». М'яч злетів високо вгору і впав... прямісінько на балкон Бумбарасова. Всі так і застигли. Пороззявляли роти і тільки розгублено перезиралися. Це була зовсім непередбачена, ганебна ситуація. Іти турбувати травмованого Директора, перепрошувати, мовляв, ми закинули м'яч до вас на балкон, оддайте, будь ласка...— це значить зганьбити себе в очах знаменитого футболіста на віки вічні. Хлопці ладні були провалитися крізь землю.

Ігор Дмитруха стояв блідий, як сметана.

І раптом у Шурика всередині щось клацнуло — наче зламалася пломба якогось запобіжника.

Обабіч Шурикового балкона були прилаштовані дерев'яні штахети, по яких вився дикий виноград.

Шурик зліз на бильця і почав дертися по тих штахетах угору до Бумбарасового балкона.

Хлопці одразу помітили. Знизу почулися вигуки: «Диви!», «Ух ти!», «Лізе!».

А Шурик ліз і нічого не відчував, крім нервового лоскоту в горлі. А в голові дзвеніла одна розпачливо-радісна думка: «Я герой! Я герой! І всі це бачать! Ой, я герой!»

Він майже доліз,— лишалося зовсім трішечки,— як раптом зачепився черевиком за виноградну лозину. Намагаючись вивільнитися, він глянув униз і... похолов! Він відчув висоту. Шурик судорожно зчепив руки й закляк. Він зрозумів, що тепер не зможе відірвати рук від штахетів, не зможе ні дертися далі вгору, ні злізти назад униз.

Слизький страх холодним потом укрив усе тіло. Шурик розтулив рота і — не крикнув, ні, голосу не було! — жалібно, розпачливо нявкнув, як маленьке замучене кошеня.

І тут він відчув, як дужа рука схопила його, одірвала від штахетів і потягла вгору на балкон:

– Дурень! Ах ти ж дурень! — сердито гукнув Директор і, поставивши Шурика на балкон, вліпив йому потилишника — одного, другого, третього...

Шурик тільки клював у такт носом і хлипав...

...Три дні Шурик не виходив у двір і навіть на балконі не показувався.

Він паленів від сорому, згадуючи, як Бумбарасов тягнув його, мов паршиве кошеня, а потім при всіх давав потилишники, приказуючи: «Дурень! Ах ти ж дурень!..»

На четвертий день довелося вийти, бо бабуся нездужала й послала його в аптеку.

Тільки-но вийшовши з дому, Шурик одразу ж наткнувся на хлопців.

Вони стояли, розбившись на пари,— збиралися «мататися».

Угледівши Шурика, Валера Галушкинський, який сьогодні приїхав і теж тільки-но вийшов у двір, за звичкою реготнув:

– О, Фурик Бабенко суне!

Але ніхто з хлопців чогось не засміявся. А Ігор Дмитруха чвиркнув крізь зуби і пхнув Галушкинського в плече:

– Не чіпай його! Він — молоток! Йому сам Директор по шиї давав!

І була в цих словах повага, а може, навіть і заздрість...

...Наступного дня Шурик стояв у дворі на своєму звичному місці — під стіночкою біля пожежної драбини.

Але він не просто стояв.

Він стояв зігнувшись і трохи нахилившись уперед. І вся постать його виражала напруження і чекання. Кроків за десять від нього Ігор Дмитруха розганявся, щоб вдарити по м'ячу.

Ігор Дмитруха тренував Шурика Бабенка на воротаря.

* * *

За третьою партою в середньому ряду сидить худорлява довгошия дівчинка з короткою хлоп'ячою зачіскою.

Це Макаренко Ніна, або (як називають її дівчатка) Макар, або (як називають її хлопці) Макароніна.