Операція «Вольфрам»

Розділ XVI НА ШЛЯХУ ШАХРАЙСТВА

Рішення Морської палати в Монровії, яке підтверджувало, що корабель «Куретаке-Мару» затонув унаслідок причин, не залежних від судновласника й екіпажу, було водночас вироком, який зобов'язував страхову компанію «Ллойдс оф Лондон» та пов'язані з нею страхові товариства сплатити величезну суму в розмірі шістдесяти восьми мільйонів доларів. У лондонській дирекції почалася паніка.

Уся справа, виглядала досить-таки підозріло. Зовсім невідомий судновласник раптом купує великий суховантаж. Невідомі торговельні фірми оперують десятками мільйонів доларів, купуючи й продаючи вольфрамову руду, яка взагалі не є предметом торгівлі на міжнародному ринку. Це мусило насторожити керівників страхової компанії, особливо коли випливло на поверхню прізвище того самого капітана, під чиїм керівництвом кораблі йдуть на дно, мов на замовлення.

І завжди це були старі кораблі, застраховані на велику суму.

З формального боку все виглядало гладко — не було навіть за що зачепитися, і страхова компанія готувалась виплатити відшкодування, тільки-но надійде відповідна заява від судновласника й фірми, яка купила руду. Агенти страхової компанії, послані в Бразілію, тайкома вивчали цю справу, оскільки виникло підозріння, що корабель був завантажений звичайною землею, причому не в тій кількості, яка була названа у фрахтових документах. Вони опитали працівників копальні й тих, хто вантажив руду на баржі. Ті посвідчили, що навантажили чотирнадцять барж. Оскільки кожна могла взяти близько п'яти тисяч тонн, то загальна кількість руди відповідала істині.

У порту, розташованому в самому гирлі Амазонки, на березі залишилося багато руди. Ніхто її не прибирав, бо її розмиють осінні дощі. Аналізи цієї червоно-бурої руди, зроблені за розпорядженням страхової компанії, підтвердили, що то, поза всяким сумнівом, залізна руда з домішками вольфраму. Таку саму постачають на американський гірничо-збагачувальний комбінат. Отже, принаймні тут обійшлося без шахрайства.

Тому телеграма з Кейптауна і пізніший приїзд у Лондон члена екіпажу «Куретаке-Мару» були сприйняті в дирекції страхової компанії як диво, котре з'явилося саме впору.

Коли Муджібар Саттар трохи відпочив після втомливої для людини зі зламаною ногою поїздки, його відразу ж почали допитувати. Все це було не так просто, бо в Бангладеш існує багато зовсім різних діалектів. Перекладач, запрошений компанією, часто не розумів свого співвітчизника. Інколи вдавалось порозумілися лише завдяки англійській мові.

Громадянин Бангладеш розповів, що він плавав уже колись із капітаном — Боргулісом. Він плив на танкері, який віз нафту з Кувейту в Сіцілію, коли в Катанії отримав від свого колишнього шефа повідомлення зійти з танкера і прилетіти в Пірей. Боргуліс обіцяв повернути йому видатки на подорож і гарантував добрий заробіток.

У Піреї на нього вже чекав Боргуліс. Капітан сказав, що керуватиме великим суховантажем, який везтиме спеціальний вантаж, і всі вони протягом кількох місяців зароблять більше, аніж за багато років. У подробиці він не вдавався. Навпаки, підкреслив, що головна умова доброго заробітку — це тримати язик за зубами.

За два тижні в Піреї зібрався ввесь екіпаж. Людей підбирав капітан Боргуліс або капітан Літакіс. Муджібар Саттар не пригадував прізвищ інших членів екіпажу, бо вони користувалися прізвиськами, але це були люди різних рас і народностей. Їм одразу виплачували гроші, ніби вони вже перебували на кораблі. Одного разу капітан Боргуліс приїхав у готель, де вони жили, і наказав збиратися. Завезли їх в аеропорт. Вони не знали, куди летять, поки не приземлилися у Гамбурзі. Цього разу вони сіли на корабель «Куретаке-Мару», який передав Боргулісові японський капітан.

Ознайомившись з кораблем і навантаживши вироби зі сталі, головним чином залізничні рейки, вони рушили в Аргентіну. Екіпажеві пояснили, що з Буенос-Айреса корабель рушить до гирла Амазонки, де вони візьмуть руду для Японії. Після закінчення рейсу всім обіцяли високу винагороду. Несподівано, допливши до берегів Африки, капітан наказав перемінити курс і плисти в Кейптаун. У порт вони увійшли вночі. Портові власті повідомили, що в Кейптауні спалахнула епідемія жовтої лихоманки й екіпаж мусить пройти карантин у містечку Германус. Коли всі сходили з корабля, трапився нещасний випадок: Муджібар послизнувся на мокрому трапі й зламав ногу.

Ця розповідь тривала декілька годин, бо все нотувалось у протоколі: спочатку на рідній мові Муджібара, а потім перекладалось на англійську мову й офіційно засвідчувалось. Муджібар Саттар мусив підписати обидва протоколи. Він і перекладач були настільки вимучені, що на їхнє прохання допит припинили.

Знову послали телеграму в Кейптаун — до представника страхової компанії. У відповіді той пояснив, що вже багато років у Південно-Африканській Республіці не було жодного випадку жовтої лихоманки і ніякий екіпаж не перебував на карантині. Зате в Германусі, містечку під Кейптауном, саме тоді, коли Муджібар лежав у лікарні, справді оселилися якісь іноземці. Для них найняли цілу віллу. Однак не пощастило встановити, чи то були матроси з «Куретаке-Мару».

Водночас Муджібар детально розповів про своє перебування в лікарні й описав будинок, у якому лежав, а також медичний персонал. Перевірка підтвердила правильність його розповіді.

— Коли мені вперше дозволили встати, — розповідав він, — я підійшов до вікна, щоб подивитися, куди ж я потрапив. Адже привезли мене вночі. Через вікно я побачив свій корабель «Куретаке-Мару» і здивувався, бо з нього вивантажували руду на берег, а нам казали, що ми веземо її в Японію.

— Чи то справді був корабель «Куретаке-Мару»? — запитали його.

— Безперечно. Коли мц пливли в Аргентіну, нам не вистачало чорної фарби, і довелося пофарбувати якорі в червоний колір. У Буенос-Айресі ми закупили фарбу, але всім сподобалися ті червоні якорі, тож коли поверталися з Алмазонки, знову пофарбували їх у червоний колір.

На знімках якорі справді були червоного кольору. Це підтвердив також представник страхової компанії в Буенос-Айресі. Крім того, знайшлися свідки, які пригадали цю характерну рису корабля з японською назвою, коли той привіз залізничні рейки.

Факт перебування Муджібара Саттара в Кейптауні теж не викликав ніякого сумніву. Він-бо мав офіційний документ: виписку з лікарні, де були зазначені дати перебування там з описом курсу лікування. На додачу були ще три знімка, де матрос стояв разом із санітарками на тлі лікарні.

— Побачивши через вікно свій корабель, — розповідав далі Муджібар Саттар, — я вирішив сфотографувати його. Плівок я мав доволі й, нудьгуючи, зробив безліч знімків.

Для страхової компанії ці знімки були особливо цінним документом. Вони показували, як на березі поволі росте купа руди, а корабель в міру його розвантаження також ставав дедалі вищий. На знімках видно було і вагони з рудою. Ціла серія знімків переконливо показувала, що вольфрамову руду розвантажили в Кейптауні. Отже, в момент катастрофи руди на кораблі не було.

А що ж тоді було? Це дуже добре показували інші знімки. На перших знімках корабель стояв пришвартований біля берега, і на його темному тлі виразно вимальовувалась темна купа червоно-бурої руди. Решта знімків показували, що корабель «Куретаке-Мару» стояв уже в іншому місці, з правого боку чомусь яснішої купи. Один знімок зафіксував мить, коли з ковша великого крану в трюм сиплеться жовтава земля.

Наступні знімки знову показували корабель, який стояв у порту, але обидві купи ставали щораз меншими. З однієї вагони і далі забирали руду, а друга зникала в трюмах «Куретаке-Мару». І, нарешті, на останніх видно було панораму порту, але вже без великого суховантажу.

Представник страхової компанії в Кейптауні отримав розпорядження перевірити, чи заходив у порт корабель з ліберійським прапором. Однак цієї інформації не вдалося роздобути. В адміністрації порту сказали, що корабель «Куретаке-Мару» ніколи не запливав у Кейптаун. Натомість у той самий час там перебував корабель з японським прапором «Сакура-Мару», який справді привіз залізну руду з Намібії. Адміністрації порту нічого не відомо про вольфрамову руду, котру нібито розвантажили в порту. Та й узагалі представники портової адміністрації не дуже охоче розмовляли на цю тему.

Перевірити в реєстрах страхової компанії «Ллойдс оф Лондон», чи справді плаває по морях корабель «Сакура-Мару», було якнайпростіше. Японський судновласник також не приховував, що його суховантаж з пшеницею на борту взяв курс з Австралії на Дурбан. Звідти корабель «Сакура-Мару» поплив у Намібію, де прийняв у свої трюми двадцять тисяч тонн залізної руди, яку доставив у Кейптаун. З Кейптауна корабель з баластом рушив назад у Дурбан і зараз із шістдесятьма тисячами тонн африканського вугілля пливе в Японію. Невдовзі повинен прийти у порт Йокогаму.

Названа судновласником дата, коли корабель залишив Кейптаун, збігалася з днем нещасного випадку Муджібара Саттара. Але в адміністрації порту сказали, що японський суховантаж виплив з Кейптауна якраз у той день, коли з вікна лікарні матрос більш не побачив свого корабля.

На прохання страхової компанії «Ллойдс оф Лондон», суднова компанія «Тадасі» порозумілася з капітаном свого корабля і встановила, що якорі «Сакура-Мару» ніколи не були пофарбовані у червоний колір. Реєстри показали, що обидва кораблі збудовано на тій самій японській корабельні й належать вони до однієї серії. З тією лише різницею, що корабель «Сакура-Мару» був збудований через шість років після свого близнюка. Ці кораблі нічим не відрізнялися: ні зовнішнім виглядом, ні технічним обладнанням, ні тоннажем. Вони, хоч і належали різним японським компаніям, але плавали здебільшого на австралійському маршруті.

Зробити логічний висновок на основі всіх цих фактів було легко. Корабель «Сакура-Мару» без відома судновласника й екіпажу просто маскував заходження у Кейптаун корабля-близнюка, який залишив там вольфрамову руду, призначену для японського покупця, тобто для компанії «Саней метал термал інджінірінг», бо саме для неї бразільці видали ліцензію на вивіз.

Енергійним і спритним представникам страхової компанії в Південній Африці пощастило роздобути цікавий доказ. Газети, які виходили в Дурбані, повідомляли, що в порту стоїть корабель «Сакура-Мару». Водночас кейптаунські газети, де також була рубрика «З життя порту», раз по раз повторювали, що корабель «Сакура-Мару» розвантажує руду в Намібії. Як часто буває в житті — права рука не знає, що робить ліва.

Плівки та знімки, зроблені Муджібаром Саттаром, передали в науково-дослідний інститут металів. Спеціалісти сказали, що, не маючи в наявності досліджуваного матеріалу, зробити спектральний аналіз неможливо. Тобто не можна точно встановити хімічний склад досліджуваної речовини. Але порівняння знімків і кольорів на них дозволяє констатувати, що видима на знімку купа червоно-бурого кольору — це руда із великим вмістом заліза. Чи є там і вольфрам чи вольфраміт — цього сказати не можна. На контрольних знімках, однак, бразільська вольфрамова руда мала ті самі характеристики, що й на досліджуваних знімках.

Щодо другого матеріалу, науково-дослідний інститут дійшов висновку, що це, найімовірніше, так звана бідна руда, тобто залізна руда з невеликим вмістом металу. Подібна руда трапляється здебільшого в пустелях усіх частин світу. Існують методи збагачення цієї руди, які застосовують у тих країнах, де нема запасів високоякісної руди, а імпортувати її вони не хочуть.

Зрештою, бідна руда трапляється в багатьох районах Намібії. Однак цих родовищ не експлуатують, бо Південно-Африканська Республіка має величезні запаси руди, де вміст чистого металу сягає вісімдесяти процентів. У бідній руді вміст металу не має навіть половини цієї кількості.

Зібравши всі ці матеріали, члени дирекції страхової компанії полегшено зітхнули, бо їм не загрожувала сплата багатомільйонного відшкодування. Тепер належало взятися за викриття банди нахабних шахраїв і їх покарання. Компанія вирішила передати справу в судові органи. Нехай бандитами займається Скотленд-Ярд, Інтерпол і суд її Королівської Величності.