Операція «Вольфрам»

Розділ III П'ЯТЬ МАЛЕНЬКИХ КАМІНЧИКІВ

Чотири наступні дні Антон Міллер був дуже зайнятий: відвідував торговельні фірми та великі промислові підприємства, розмовляв з багатьма людьми, пропонував. Коротше кажучи, поводився так, як і повинен поводитися солідний цюріхський бізнесмен.

Проте результати зустрічей були украй незначні. Зустрічали його чемно, частували кавою і келишком коньяку, вислуховували пропозиції, а потім казали, що фірми мають своїх постійних постачальників або що їх зовсім не цікавить імпорт з Європи. Нікого не спокусили низькі ціни, пропоновані Міллером. Коли ж він починав розмову про постачання товарів, заборонених ембарго, то співрозмовники вдавали, що не розуміють, або відразу припиняли переговори. Ці товари явно потрапляли в Кейптаун іншими, невідомими йому шляхами.

Лише дві фірми зацікавилися цюріхським бізнесменом і замовили невеликі партії контрольно-вимірювальної апаратури та антикорозійного лаку. Можливий прибуток від цих контрактів був настільки мізерний, що навіть не покривав вартості квитка від Цюріха до Кейптауна і назад. Щоправда, всі директори фірм запевняли Міллера, що після пробних замовлень збільшать обсяг імпорту, та ж не про це мріяв гість із Європи.

Коли б не Марієтта, яка трохи скрашувала перебування швейцарця в Кейптауні, Антон ладен був визнати свою поїздку до Південної Африки ще однією невдачею. Проте навіть найгарніша і найпослужливіша коханка не замінить чоловікові грошей. Особливо якщо готівка тане з катастрофічною швидкістю і нема ніякої надії на нові прибутки. Міллер дратувався дедалі більше. Нічого не винному кельнерові з готельної кав'ярні перепало за те, що приніс, як видалося Міллерові, не досить гарячу каву, зате надто охолоджене червоне вино. Навіть адміністратор мусив просити вибачення в запального іноземця.

На п'ятий день, коли Антон Міллер усерйоз розмірковував, чи не варто вже замовити квиток на перший-ліпший літак у Європу, почувся делікатний стукіт у двері. Коли швейцарець відчинив їх, у кімнату зайшло двоє чоловіків: білий і негр. Перший був якийсь на диво малий і потворний. Його миршаве обличчя ясніло штучною посмішкою. Другий, з досить світлою, як на негра, шкірою, був широкоплечий і кремезний.

— Можете не хвилюватися, — мовив білий, — нас ніхто не бачив. Ми не їхали ліфтом, а прийшли сюди сходами.

— Слухаю вас.

— Погляньте сюди, — миршавий поклав на стіл п'ять маленьких сірих камінчиків і, вдаючи страх, роззирнувся по кімнаті, чи, бува, не слідкує хтось за ним.

— Що це таке?

— Це скарб, — розсміявся негр. — Діаманти чистої води. Чимало таких камінчиків лежить у сейфах компанії «Де бірс». Їх знайшов мій брат в одній із копалень у провінції Трансвааль, де він працює. А знайшовши, одразу ковтнув. Йому пощастило — ніхто того не помітив. Брат живе в бараку біля копальні, і робітники не мають права виходити за огороджену територію, але ми й тут дали собі раду. Цей білий пан — наш приятель, він допоміг перевезти діаманти в Кейптаун. Віддамо їх панові за п'ять тисяч доларів, а в Голландії будь-який ювелір дасть за них щонайменше в чотири рази більше. Після шліфовки кожен камінчик уже коштуватиме десять тисяч доларів.

— Я не візьму, — коротко мовив Міллер. Він одразу запримітив, що діаманти справді вартісні. І хто знає, якби Марієтта не попередила, можливо, й піддався б спокусі.

— Розумію, — обізвався миршавий. — Ви не маєте при собі готівки. Можете видати нам чек або навіть вексель. Ми віримо швейцарцям, знаємо, що це чесні люди, які не скривдять бідних негрів. Їм і так нелегко жити в цій країні. П'ять тисяч доларів — то для них не лише гроші. Це водночас і нагода вибратися з пекла, в якому вони мусять животіти.

— Заберіть ці камінчики й пошукайте когось дурнішого.

— Ви боїтесь, що вони фальшиві? Ми залишимо їх тут до завтрашнього дня. Майже кожен житель Кейптауна розуміється на діамантах. Покажете їх будь-кому, і кожен визнає, що це чудові діаманти. Після шліфовки вони засяють блакитним світлом.

— Повторюю: заберіть їх. Я не хочу мати з тим нічого спільного.

— Ви і досі не вірите нам? — негр доброзичливо посміхався. — Зате ми цілком довіряємо панові. Завтра ще дякуватимете нам, що облагодили таку вигідну справу. А щодо вивезення діамантів у Європу, то з цим не матимете труднощів, таку дрібничку легко сховати. Та й швейцарських громадян ніколи не обшукують в аеропорту.

— Або забирайте ті камінчики, або я викину їх, — промовив Міллер, узяв камінчики в руку й, підійшовши до відчиненого вікна, зробив рух, ніби справді намірився викинути діаманти на подвір'я готелю.

— Не смій! — гукнув негр, із кулаками кидаючись на Міллера, але той був спритніший. Не випускаючи діамантів, коротким боковим ударом поцілив нападника в щелепу. Такий удар боксери називають «поцілити в точку». Негр, мов лантух з піском, м'яко осів на килим.

— Ти, каналіє! — гукнув білий, стромляючи руку в кишеню, але й цього разу Антон Міллер виявився спритнішим. Йому не вперше доводилося брати участь у подібних зустрічах, і він добре знав, що робити із суперником, який хапається за зброю. Ударивши ногою в живіт, зігнув миршавого навпіл, а тоді ще вдарив ребром долоні в шию.

Міллер спокійно, не кваплячись, витягнув шнури обох ламп з розеток і вправно зв'язав ними нападників. Потім обшукав їх. У негра знайшов ще один пістолет. Обидва мали права водія, і швейцарець виписав з них прізвища провокаторів. Білого звали Вільгельмом Ейндговеном, а негра — Томасом Маланом.

Міллер поклав на столі діаманти, пістолети і документи, потому знайшов у телефонній книзі номер редакції «Івнінг стар» — популярної післяобідньої газети.

— Мене звуть Антон Міллер, — мовив він у трубку. — Я — швейцарський громадянин, бізнесмен з Цюріха. Живу в готелі «Інтерконтиненталь», номер 927. Щойно на мене напало двоє людей: негр і білий. Спершу пробували продати мені якісь камінчики. Казали, що то вкрадені діаманти. Коли ж я не захотів купляти, почали погрожувати зброєю. Мені пощастило роззброїти і зв'язати обох бандитів. Може, вас зацікавить ця справа і ви пришлете якогось репортера разом із фотографом?

— Вже їдемо, — черговий редактор, мабуть, дуже втішився, що випала така нагода. — Ви повідомили поліцію?

— Ще ні.

— А чи не могли б зачекати іще хвилин десять? Ми б хотіли бути першими.

— Гаразд, — погодився Міллер. — Я записав їхні прізвища і номери їхніх прав водія.

— Ви можете назвати їх зараз?

— Звичайно. Білий — Вільгельм Ейндговен, а негр — Томас Малан.

— Дякуємо, пане Міллер. Наші хлопці будуть у вас за якихось десять хвилин. Вони вже виїжджають.

Білий лежав, мов труп, а негр почав приходити до тями: пробував ворухнутися, тоді розплющив очі й усвідомив, що, зв'язаний, лежить на килимі.

— Розв'яжи мене, я тобі нічого не зроблю, — попросив він. — Діаманти можеш залишити собі.

— І їх і тебе забере поліція. Зараз я зателефоную.

— Не роби дурниць! Нічого нам не буде. Розв'яжи нас, і тобі також нічого не буде. Не ризикуй, бо це погано скінчиться для тебе, а не для нас.

— Гаразд! Гаразд! Лежи спокійно, аби мені не довелося ще раз мазонути тебе. А ти вже переконався, що бити я вмію.

— Умієш, тільки ти однаково дурний. Якщо не розв'яжеш нас, ми тобі цього не подаруємо.

Міллер, не зважаючи на погрози, потелефонував в адміністрацію:

— На мене напали бандити, які хотіли спершу продати вкрадені діаманти, а потім пограбувати мене. Прошу викликати поліцію.

— Ми це самі владнаємо, — запропонував адміністратор. — Зараз до вас прийде наш детектив.

— Повторюю: прошу негайно викликати поліцію. Хочу довести до вашого відома, що я вже потелефонував у редакцію газети «Івнінг стар».

— Але навіщо?! Не треба було цього робити.

— Тільки для того, щоб ви викликали поліцію. Знаю, що це не влаштовує вас, але то надто серйозна справа для вашого готельного детектива.

— Якщо ви так наполягаєте, то я, звичайно, викличу поліцію. Але чи нічого не сталося з тими людьми? Бо інакше ви відповідатимете за перевищення необхідної оборони.

— Не хвилюйтеся. Вони живі й здорові, лежать, мов два кабани, на килимі.

Кореспонденти приїхали перші, аж троє, серед них був і фоторепортер, який одразу заходився клацати, витративши, мабуть, цілу плівку. Спочатку він сфотографував кімнату, тоді скерував свою увагу на зв'язаних: вони вже прийшли до тями й даремно намагались відвернути свої обличчя від об'єктива. Тим часом кореспонденти старанно занотовували пояснення Антона Міллера, який з усіма деталями описав напад. Записали також прізвища бандитів і номери їхніх пістолетів.

Кореспонденти були в чудовому гуморі. Вони добре знали, що то за бандити і звідки взялися діаманти, що лежали на столі. Але не існує на світі газети, котра б не мала якихось порахунків з поліцією, і тепер «Івнінг стар» могла бодай частково вирівняти ці порахунки.

Згодом з'явилась і поліція: двоє у формі і двоє в цивільному. Лише один з них назвався інспектором Геррітом Гордімером і аж побілів зі злості, побачивши в кімнаті представників преси.

— Що ви тут робите? — суворо запитав він кореспондентів.

— Те, що повинна робити наша хоробра й така оперативна поліція. Бандити серед білого дня нападають на іноземця в міжнародному готелі, а поліція прибуває лише через півгодини після виклику, хоча сюди можна дістати пішки за п'ять хвилин.

— Хто вас викликав?

— Я, — спокійно відповів Міллер.

— Чому?

— Бо так заведено у Швейцарії. Аби поліція не затушовувала справи, адже в нас також трапляються такі сумні випадки.

— Прошу вийти з кімнати, — наказав інспектор, — і не перешкоджати слідству.

— Гаразд. Ми зачекаємо в коридорі.

Інспектор наказав розв'язати обох удаваних торговців діамантами. Він вислухав розповідь Міллера й почав допитувати затриманих, які мусили зізнатися, що пробували продати діаманти іноземцеві. Натомість вони заперечували застосування сили до нього і твердили, що то Міллер, замість заплатити за діаманти домовлену суму, хотів пограбувати їх.

— І саме для цього забрав пістолети, зв'язав обох шнурами і попросив адміністрацію викликати поліцію, — сміявся швейцарець. — Ще й поклав діаманти на столі біля пістолетів, знайдених у цих бандитів. Хіба знайдеться на світі дурень, що повірить у байки цих мерзотників?

Хоч-не-хоч інспектор мусив визнати слушність Міллерових слів. Він написав коротенький протокол і заявив, що далі слідство вестимуть відповідні органи. І не виключена можливість, що найближчими днями Міллера викличуть як свідка. Про людське око він наказав одягнути на бандитів наручники, що двоє поліцейських у формі ревно і з неприхованою приємністю виконали. Увесь кортеж вийшов у коридор, де потрапив під обстріл фотокамери.

— Ми вже так розмалюємо цю справу, що вони надовго запам'ятають, — запевнив Міллера один з кореспондентів. Він зовсім не приховував методів, до яких удається компанія «Де бірс» і поліція, аби запобігти нелегальній торгівлі діамантами.

— Не бійтеся, — запевняв Міллера інший представник вечірньої газети, — ми не дозволимо переслідувати вас. Преса ще має якусь вагу в цій країні, і власті мусять рахуватися з нами.

— Я звичайний бізнесмен, — пояснював Антон Міллер. — Приїхав сюди з цікавими пропозиціями для ваших фірм. Зараз ми ведемо переговори. То чого мені боятися?

— Якби усе-таки… Підтримуйте з нами зв'язок…

Після від'їзду поліції та преси до Міллера одразу завітав директор готелю. Він довго перепрошував гостя за неприємний інцидент, який трапився саме в «Інтерконтиненталі». Проте директор вважав, що виклик кореспондентів був зайвий.

— Я мусив це зробити, бо ваш адміністратор не хотів повідомити поліцію про напад. Мені нічого не лишалось, як звернутися до преси.

— Розумію вас, — директор не переставав гнутися в поклонах. — Адміністратор буде покараний.

— Не треба. Прошу вас не робити цього. Він просто розгубився. Адже не кожного дня трапляються в готелі бандитські напади.

— Це перший, — запевнив директор.

— І, сподіваюсь, останній.

— Ви довго збираєтесь жити в нас?

— Ні. Завтра маю намір виїхати, тож попрошу рахунок.

— Шкода, що ви виїжджаєте, — в голосі директора чулася приховувана радість. — А щодо рахунку, то, зважаючи на завданий вам клопіт, видатки ми беремо на себе.

— Гаразд, — погодився Міллер.

— Ще раз перепрошую. Забудьте цей неприємний інцидент.

— Вважаймо, що нічого не трапилось. Завтра вранці я звільню номер.

Директор пішов, і до Міллера одразу прибігла Марієтта, бо якраз чергувала того дня. Вона дуже добре знала отих двох. Вони не вперше, — зрештою, з відома дирекції готелю, — відвідували прибулих і пропонували їм діаманти. Здебільшого оборудка їм не вдавалася, але траплялося й таке, що наївний гість після візиту цієї пари мандрував до в'язниці. Тому ввесь персонал готелю був радий прочуханці, яку дістали ті негідники від швейцарця.

— Ти добре придумав з газетою, бо інакше вони б тобі відомстили. Тих двох поліція вже звільнила, адже це її люди. Вони, звичайно, засвітилися, і в Кейптауні їм уже нічого робити.

— Завтра вранці я мушу вибиратися звідси. Директор готелю недвозначно натякнув, що моя присутність в «Інтерконтиненталі» небажана і щоб якнайшвидше я вибирався звідси. Навіть не хочуть грошей за моє перебування.

— Я б радо забрала тебе до себе, але то надто великий ризик. Втім, не турбуйся. Недалечко від моєї квартири, на Рондебоші, є приємний затишний готель. Його власниця — одна літня жінка. Я колись працювала в неї. Мабуть, вона не заперечуватиме. Зараз я потелефоную до неї. Там, звичайно, немає такої розкоші, як в «Інтерконтиненталі», зате в номерах чисто і зручно. І справді близенько від мене. На жаль, сьогодні після чергування я не зможу прийти до тебе, бо наш готельний детектив без упину вештається на цьому поверсі. Мабуть, отримав наказ слідкувати за тобою. Сьогодні краще нікуди не виходь, їжу також замов у номер.

Після візиту двох провокаторів настрій у Антона Міллера поліпшився. Мов хто рукою зняв усі турботи й страхи. Життя знову здавалося чудовим. Він іще раз показав себе справжнім мужчиною, за гроші, які мав заплатити за готель, вирішив купити Марієтті якусь золоту дрібничку. На Едерлі-стріт він зайшов до ювелірного магазину, де у вітрині лежали гарні й відносно недорогі речі. Дівчина заслуговувала на подарунок, бо коли б не вона, чи не сидів би він зараз у підвалі поліції.

Увечері до Міллера зателефонував головний редактор «Івнінг стар». Він розповів, що на газету тиснуть, аби вони нічого не писали про цю справу.

— Але ми не здамося, приготуємо таку бомбу, що завтра цілий Кейптаун аж за боки братиметься, сміючись з поліції. Ми, звичайно, нічого не писатимемо про провокацію, але й так усі знатимуть, у чім річ. А як ваші справи?

— Мене просто витурили з готелю. Звичайно, в дуже ввічливій формі і навіть грошей не взяли за проживання. Завтра мушу переїхати в інший готель.

— Добре, що ви про це нам сказали. «Інтерконтиненталь» також отримає своє. Будемо тримати з вами зв'язок. Якби ви мали якісь неприємності, то прошу одразу повідомити нас. Ми зможемо допомогти, бо навіть в уряді є люди, які вважають, що поліція забагато дозволяє собі в нашій країні. Стала державою в державі. Але я маю до вас особисте прохання.

— Яке?

— Хотів би ближче познайомитися з вами. Рідко трапляється, коли хтось отак розправився з нападниками.

— Їх було лише двоє.

— Але ж ви були самі.

— Вони припустилися істотних помилок. Передовсім були занадто близько. Негр летів на мене з виставленою уперед головою, тож поцілити в його щелепу було зовсім легко. А білий стояв на відстані одного кроку. Ну і теж отримав своє. Ще кілька днів пам'ятатиме про мене. Я не приховую, що подібні ситуації траплялися не раз у моєму житті.

— Тим більше я б хотів познайомитися з вами. Може, завтра повечеряємо разом?

— Буду дуже радий. Де і о котрій годині?

Готель на Рондебоші виявився точнісінько таким, як його описала Марієтта: спокійним і затишним. Зате стаття в «Івнінг стар» була досить войовничою. Кореспонденти з жахом описували, як в одному з найелегантніших готелів Кейптауна безкарно вештаються негритянські бандити, які вкупі з «білими покидьками суспільства» нападають на іноземців, а дирекція готелю не може придумати нічого кращого, як відмовити гостеві в номері. Поліція узагалі не цікавиться безпекою людей у місті, вона така завантажена, що на виклик з'являється пізніше за кореспондентів. Стаття була багато ілюстрована як знімками нападників, так і поліцейських. Був також знімок «хороброго швейцарця», який без зброї переміг двох озброєних негідників. Описуючи діаманти, газета навіть не ставила під сумнів, що вони були вкрадені в якійсь копальні, і вимагала від компанії «Де бірс» сплатити Антонові Міллеру певну винагороду за повернуті коштовні камінці.

Шеф газети «Івнінг стар», як виявилось, був низеньким огрядним чоловіком з рожевою лисиною. Він енергійно привітався з Міллером і по-професійному пробував витягти з нього іще якісь подробиці. Однак натрапила коса на камінь. Міллер охоче розповідав, як у молоді літа займався боксом, плавав, бігав на довгі дистанції, що дозволило йому дотепер зберегти фізичну форму. Швейцарець розводився також про свої торговельні плани з південноафриканськими фірмами і водночас про труднощі, з якими він зустрівся в Кейптауні, де ринком заволоділи американці та японці, котрі пропонують товари дешевші, але гірші, аніж європейські.

Про товари, заборонені для ввозу всілякими економічними санкціями, мови не було. Міллер хотів виглядати в очах редактора солідним бізнесменом, який зовсім випадково був замішаний у тому інциденті.

— Я переконаний, — сміявся редактор, — що вони не викличуть вас як свідка. А компанія «Де бірс», роблячи добру міну при поганій грі, надішле вам лист з подякою і додасть чек на тисячу рендів.

— А я подарую ці гроші вашій редакції, аби ви могли роздати їх найбіднішим людям, — запевнив Антон Міллер.

— То буде гарний вчинок з вашого боку, який зробить вам солідну рекламу в ділових колах.

— Це б мене дуже влаштувало, бо, скажу відверто, важко мені даються тут контакти.

— Ви вже познайомилися з Ван ден Ройтером?

— Ні. А хто це такий?

— Пітер Ван ден Ройтер — це чи не найбагатший чоловік у цілому Кейптауні й один з найзаможніших людей у всій країні. Надзвичайно спритний і відважний бізнесмен. Він, мов легендарний Мідас[2], до чого доторкнеться, все перетворюється в золото. Кілька років тому починав майже з нуля. Сьогодні ж має власний банк і акції в найголовніших галузях промисловості. Я б зовсім не здивувався, коли б готель «Інтерконтиненталь» теж належав йому.

— Ван ден Ройтер! Це прізвище когось мені нагадує. Часом, це не такий високий блондин із сірими очима й великим носом?

— Блондином його вже не назвеш. Ми могли б конкурувати, хто з нас має більшу лисину. Але ніс, подібний до хобота слона, нікуди не подівся. Ви знали його?

— Колись випадково ми зустрічалися.

— В Кейптауні?

— Ні. За кордоном. Я вперше в Кейптауні й узагалі в Південно-Африканській Республіці. Навіть не пригадую, де ми зустрічалися, в Парижі чи, може, в Лондоні. Бізнесмен, аби заробити на шмат хліба, мусить безперестанку подорожувати. Ми зустрічаємося з дуже багатьма людьми, тому мені важко сказати, де саме я зустрічався з Ван ден Ройтером. То була зовсім випадкова зустріч. Мабуть, десь на неофіційному прийомі, куди ми обидва були запрошені.

— Тим краще, що ви знаєте його. До Ван ден Ройтера не так легко потрапити. Він справді має власну контору в центрі міста, а мешкає в справжньому палаці в розкішному районі столиці. Вхід туди охороняє цілий штаб службовців і особистих секретарок. Аби потрапити до нього, треба багато часу і терпіння.

— Гадаю, мені вдасться потрапити до нього досить швидко, — мовив Міллер недбалим тоном. — Чи він і досі цікавиться яхтами?

— Хіба він був колись яхтсменом? Я ніколи не чув про це.

— Пригадую, під час нашої випадкової зустрічі ми розмовляли саме про яхти. Мабуть, це може послужити приводом до зустрічі з вашим промисловим магнатом.

— Обов'язково зустріньтеся з ним, бо від цієї людини залежить дуже багато.