Опис України

«ОТ ДЕ, ЛЮДЕ, НАША СЛАВА…»

Більше двохсот років розділяє унікальні праці про українське козацтво — «Опис України» (1650) Гійома Левассера де Боплана і «Українські козаки та їхні останні гетьмани» (1854) Проспера Меріме.

Перша з’явилася в той час, коли на Україні клекотала національно-визвольна боротьба під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, а на сторінках західноєвропейських газет друкувалися інколи суперечливі повідомлення про події в далекому загадковому краї.

Книга безпосереднього свідка воєнних подій на Україні інженера та картографа Г. Л. де Боплана (1600—1673) впродовж багатьох десятиліть, як і «Історія війни проти Польщі» П’єра Шевальє, була єдиним авторитетним науковим джерелом, до якого не раз зверталися дослідники минувшини України. 1660 року друге видання твору Боплана рекламується на сторінках газети «Mercure de France» під рубрикою «Цікаві книги» як видання, «що його слід читати нині, коли йде війна на Україні»; через два роки «Journal des Savants» називає «Опис України» «корисною книгою, що трактує цікаві і не відомі досі речі». Працю Боплана читають учені Блонд, Буйо, Гассенді, Гензіус, Дюпуї — засновники і перші члени Французької Академії. Дослідники стверджують, що це видання зустрічалося в книгозбірнях поважних науковців та видатних політичних діячів Франції — вчених Босюе і Декарта, короля Людовіка XIV та його міністра закордонних справ, Вольтера і Фуке, імператора Наполеона та вченого Елізе Реклю, коли той на вигнанні «готував свій велетенський твір, де так добре описав Україну».

Посилання на твір та карти Боплана — це неодмінний компонент багатьох історичних та наукових праць, особливо тих, у яких йдеться про визвольну війну українського народу проти польської шляхти, про життя запорізьких козаків та українського селянства.

До першого російського видання «Опису України» (1832) звертався Дмитро Яворницький, автор монументальної «Історії запорізьких козаків», коли працював над розділами, в яких ішлося про гідрографію, флору та фауну запорізького краю. Вчений цитує великі уривки про навалу саранчі, дошкульні морози на Україні, опираючись на свідчення Боплана. Він називає їх «цікавими описами», а про їх автора каже, що той є «балакучим, хоч не завжди точним і правдивим».

Уважним читачем праці французького інженера був Михайло Драгоманов. Він студіював руанське видання 1660 року і в своєму дослідженні «Козаки» (Львів, 1906) назвав цю книгу цінним твором. Окремі фрагменти з «Опису України» видатний учений використав у праці «Про українських козаків, татар та турків», уперше надрукованій у 1876 році в Києві. У розділі «Про українських козаків» Михайло Драгоманов виклав ті фрагменти Бопланової праці, у яких розповідалося про напади турецьких галер на козацькі човни, а також про уміння запорожців атакувати кораблі бусурманів. Це були перші спроби передати українською мовою текст «Опису України», який на той час уже перекладався англійською, німецькою, польською і російською мовами.

Уривки з книги Боплана подавав у своєму дослідженні «Культурные переживания» («Киевская старина», 1890) український вчений-етнограф Микола Сумцов — зокрема про нашестя саранчі.

«Основним джерелом пізнання комунікаційної сітки XVII в.» визнавав карти Г. Л. де Боплана відомий історик Іван Крип’якевич, який широко використав 12 карт французького інженера та уривки з його праці у розділі «Українські дороги в половині XVII в.» своєї «Студії над державою Богдана Хмельницького» (ЗНТШ, T. CXLIV—CXLV. С. 125—140).

Книга Боплана привернула увагу багатьох письменників. Її, безперечно, знав Т. Г. Шевченко. Дослідники творчості Миколи Гоголя зазначають, що письменник широко використовував літописи та історичні твори, зокрема книгу Боплана, коли працював над першим варіантом повісті «Тарас Бульба»; згодом автор підсилив фольклорну основу твору, звернувшись до українських народних дум та пісень. Відомо, що серед статей і нотаток М. Гоголя збереглися «Заметки при чтении «Описання Украины» Г. Боплана». Варто зазначити, що у сценарії документального фільму «М. Гоголь» (1946) письменник Юрій Яновський показує на робочому столі Миколи Гоголя працю французького інженера поряд з іншими історичними документами.

Екзотичну постать Боплана зустрічаємо в романі Михайла Старицького «Богдан Хмельницький». Про використання «Опису України» як джерела для ознайомлення читача з «типовими особливостями епохи, ситуації, особистостей» писала 1890 р. на сторінках «Киевской старины» О. Рогова, авторка повісті «Син гетьмана». Того ж року цей твір письменниці друкувався в «Киевской старине».

Та, мабуть, найповніше використав постать Боплана у химерному романі «Козацькому роду — нема переводу» Олександр Ільченко. Розмовляючи з Пилипом (Філіпом Сганарелем), небожем Боплана, козак Мамай бачить, що той загортає у червоний шмат шовку три-чотири книжки. «Що там у тебе?» — спитав Мамай. «П’єра Корнеля «Сід», Сореля «Франсіон», український словник вашого Памви Беринди та книга одного француза «Опис України»…

І він простяг Мамаєві ту книгу, «Опис України», видану в Руані.

Мамай схопив її, присунувся до вогнища, де закипав куліш, але побачити нічого вже не міг і, пригорнувши ту книжку до серця, сидів і мовчав.

Мамай дивився на молодика, котрий так дуже схожий був на самого Боплана: чи не син? — і йому хотілося спитати, але зараз не мав сили говорити, бо охопили мислі про давнє побратимство з тим французьким дворянином, непосидючим нормандцем, інженером-будівником, що прожив на Україні років сімнадцять-вісімнадцять, вивчаючи, спостерігаючи, складаючи перші докладні карти просторів України, записуючи й змальовуючи те, що бачив у нашій козацькій стороні, яка за кільканадцять літ прикипіла до щирого серця французові.

Але… той веселий і моторний руанець був вірним слугою не народові нашому, а польським королям, будував на Вкраїні фортеці, котрі мали захистити володарів Польщі не тільки від наскоків кримчаків та ногайців, а й від повстань народу українського, який раз по раз намагався скинути шляхетське ярмо, — від небезпечного сусідства Січі Запорізької, що про неї слава йшла по всій Європі».

Використовуючи право на вигадку і фантазію в цьому химерному романі, письменник розповідає про небожа Боплана, сина його рідної сестри, доля якого переплелася з українською дівчиною Кармелою Подолянкою: «…його рідний дядечко, Гійом де Боплан, незадовго до скону свого мав намір повернутися на Вкраїну і хотів Філіппа, небожа, взяти з собою туди, і вчив його цієї милозвучної мови».

Письменник ще кілька разів звертається до тієї колоритної постаті. Боплан виступає в творі центральною фігурою: ця людина не лише збудувала дві фортеці, що замикали виходи з Калинової Долини, «в якій затишно лежало місто Мирослав, хутори, села, поле, сади, городи, діброви та гаї», але й подарувала козаку Мамаєві «малюнок великого і преславного полкового міста, нареченого од віків Мирославом».

З поданих уривків бачимо, що О. Ільченко в цьому романі використав звернення Боплана до Яна II Казимира, яким французький інженер сподівався привернути увагу короля до своєї праці, зокрема до карт, і одержати обіцяну попереднім королем грошову винагороду.

Чи залишив Г. Л. де Боплан ще якісь матеріали про нашу землю, крім свого «Опису України» та славнозвісних карт? Цього поки що не знаємо. Однак інтригує примітка, яку подав у своїх поясненнях до російського перекладу видання праці Боплана 1901 року професор Київського університету В. К. Ляскоронський: «Лейпцігський книгар Гирземан повідомив, що до Бопланового «Опису» було додано тогочасний манускрипт «discours de cosaques» («словник козаків»). Ось що він каже про той манускрипт: «У кінці цього рідкісного видання є рукопис обсягом 37 сторінок. Останній за своєю мовою відноситься, здається, до 1600—1650 років і, очевидно, складений і написаний Бопланом. У «Мандрівках по Росії» Аделунга я не знаходжу про це згадки; він, певно, зберігся в першому виданні твору «Екслібрис мадам де ля Борд» (див. «Каталог Карла Гирземана»). На жаль, ми не мали змоги бачити ту цікаву працю».

Нова хвиля зацікавлення працею Боплана припадає на 10—20-ті роки нашого століття. Саме в 1913 році в журналі «Ілюстрована Україна» (ч. 8) подавалися невеликі фрагменти з «Опису України» під назвою «Великодні звичаї в давніх часах». Перекладач уривку, що сховався за криптонімом К., вмістив коротку довідку про французького інженера, в якій називав його книжку «славною працею». Цінний матеріал для пізнання постаті Боплана знаходимо в статті українського історика і літературознавця Ілька Борщака, написаній з нагоди 250-ї річниці з дня смерті автора «Опису України». З неї довідуємося, що, покинувши Україну, Боплан якийсь час проживав у Гданську, де займався гравіюванням карти України. Там же ж спілкувався із славнозвісним астрономом Говеліусом — йому згодом надіслав книжку, «яка трактує про найшляхетніші і найвизначніші речі українських земель»[1]. З дослідження Ілька Борщака дізнаємось, що він (Борщак) «закінчує… переклад Боплана на українську мову». На жаль, ми досі не знаємо, чи вдалося вченому завершити і надрукувати свій переклад «Опису України».

Окремі уривки з твору Боплана друкувалися і в книзі В. Кордта, відомого історика та картографа. У ній автор розповідає про чужоземних мандрівників, які відвідували Східну Європу в IX—XVIII ст., подає фрагменти із вступної частини «Опису України» (видання 1660 року) — присвята автора королеві, звернення видавця до читача. Згадуючи про переклади книжки французького інженера, В. Кордт зауважує, що перший (неповний) переклад цього твору російською мовою з’явився ще 1825 року в XV т. «Северного архива» під назвою «О Крыме и украинских казаках XVII в.». Окремими виданнями російською мовою «Опис України» Г. Л. де Боплана виходив у 1832, 1896 і 1901 роках. Новий, перевірений за французьким оригіналом і дещо скорочений російський переклад цього твору маємо у збірнику, виданому «Молодой гвардией» (М., 1985) під редакцією доктора історичних наук Я. Д. Ісаєвича, куди ввійшли також повість М. Гоголя «Тарас Бульба» та «Мальви» Р. Іваничука. Українською мовою «Опис України» вперше друкувався частково (без розділу про елекції короля та звичаї польської шляхти) в журналі «Жовтень» (1981, № 4) у перекладі автора цієї вступної статті.

Українські дослідження Проспера Меріме (1803—1870) про запорізьке козацтво — «Українські козаки та їхні останні гетьмани» і «Богдан Хмельницький» — прийшли до французького читача тоді, коли в західноєвропейських науковців пробудився інтерес до слов’янського фольклору, культури та історії. Перший твір-есе друкувався у трьох червневих випусках журналу «Le Moniteur universel» (1854). У 1855 році його опубліковано в збірнику статей П. Меріме «Історичні та літературні нариси» (Париж).

Проспер Меріме залишив мало свідчень про свої письменницькі зацікавлення, плани; не любив відкривати секретів творчої лабораторії. В листах до друзів та знайомих бачимо його як науковця-історика або ж археолога: в них — цілі сторінки захоплюючих описів різних місцевостей, розповідей про архітектурні та культурні цінності. І лише побіжно згадуються його теоретичні засади чи погляди. Та в цих листах найбільше проявляється душа Меріме — щирого, довірливого, співчутливого.

Вивчення ним історії запорізького козацтва почалося після ознайомлення із слов’янським фольклором. До речі, письменник досліджував його (історичні та етнографічні матеріали, пов’язані особливо з життям західних слов’ян) впродовж усього життя. П. Меріме береться за вивчення, а потім і за переклад творів О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Гоголя, І. Тургенєва, Марка Вовчка та інших художників слова. Ще в 1868 році Меріме друкує дві статті про Пушкіна, а в 1869 році перекладає оповідання Тургенєва. З останнім він інтенсивно листується до кінця життя.

Як учений-історик і письменник, Меріме ще змолоду шукав видатної особистості, яка могла б стати в центрі його художнього твору чи наукового дослідження. В одному з листів (1822 р.) початкуючого письменника читаємо: «…Для того, щоб драматичний твір викликав зацікавлення, в ньому слід змалювати видатну особистість». Цю думку повторив далеко пізніше (через сорок років), говорячи про Вальтера Скотта, який у своїх творах «інколи викривляє історичну істину і збіднює великий характер…». Меріме додавав: «Я розумію історичний роман зовсім інакше. Історичний роман повинен дати оцінку всім відомим фактам, вчинкам великих людей…». Сенс людських вчинків, — твердив він, — розкривається лише «в контексті епохи, в її часових, етичних і соціальних параметрах». Зразок сильної особистості Меріме знайшов саме в постаті Богдана Хмельницького.

Своїй обізнаності з життям України (XVII ст.) французький письменник завдячує С. О. Соболевському та І. С. Тургенєву, з якими дружив. Соболевський був обдарованою і високоосвіченою людиною, знав усі європейські мови; через політичну «неблагонадійність» (зв’язки з декабристами, Пушкіним, Міцкевичем) йому не вдалося здобути університетську освіту. Зайнявшись комерційною діяльністю, він, однак, не поривав зв’язків з літературним світом, ученими-фольклориста-ми. Меріме називав його своїм «великим учителем». Як свідчать очевидці, французький письменник супроводжував Соболевського під час його першого перебування в Парижі 1830 року. Між ними зав’язується жваве листування, що торкалося різних проблем тогочасної російської літератури. За свідченням критиків, особливо плодотворним це знайомство було з листопада 1849 до березня 1850 року, коли Соболевський майже не виїздив з Парижа. У серпні 1850 року Меріме пише одній із своїх знайомих — Лагрене, що працює над історією Лжедмитрія, а в жовтні 1852 року повідомляє Соболевського: «З великим задоволенням прочитав записки Жолкевського». В тому ж листі додає: «Пишете мені про історичні та археологічні праці. Повідомте мені ласкаво назви нових книг». Варто згадати ще один лист П. Меріме, написаний у серпні 1849 року до Соболевського: «Мені розповідали про збірку дуже цікавих народних віршів; пришліть мені вірші ваших селян». Отже, можна погодитись з думкою А. Виноградова, автора праці «Мериме в письмах к Соболевскому» (М., 1928), що саме Соболевський, ровесник П. Меріме, людина добре обізнана з бібліографією найважливіших літературних та історичних праць, «втягнув Меріме в пошуки старих розповідей європейських письменників про Росію». Вивчаючи їх, він пізнавав і історію України.

Дослідження «Українські козаки та їхні останні гетьмани» Меріме друкував за кілька років до появи праці М. Костомарова «Богдан Хмельницький» на сторінках журналу «Отечественные записки». Маючи великий досвід роботи з історичними джерелами (1835 року письменник уперше заявив про себе як про солідного науковця-історика статтею про Генрі де Гіза), Меріме фахово, методично виклав історичні події, раціонально використавши багату наукову інформацію. «Історія, на мою думку, — писав він, — не повинна обмежуватися лише переказом політичних подій, вона повинна, крім того, фіксувати факти, що допомагають пізнавати звичаї і характери людей давніх часів». Ось чому в його українознавчих працях, особливо в есе «Богдан Хмельницький», зустрічаємо і переказ різноманітних легенд, колоритних деталей, які служать фоном для певного часу або ж глибоко характеризують той чи інший персонаж. Дослідники творчості Меріме розглядають його працю «Українські козаки та їхні останні гетьмани» як своєрідну підготовку до есе «Богдан Хмельницький», що друкувалося 1863 року на сторінках паризького наукового місячника «Journal des Savants», а згодом, 1865 року, з’явилося окремим, вже белетризованим виданням. У ньому використано окремі матеріали попередньої праці, зокрема про Богдана Хмельницького, внесено необхідні виправлення та уточнення.

Перша українознавча стаття Меріме з’явилася після його ознайомлення з багатьма історичними джерелами (серед них — вітчизняні і зарубіжні). Про це свідчать дослідники творчості письменника. Йому були відомі історичні праці М. Карамзіна, М. Устрялова, архівні матеріали, мемуарна література, руські літописи та польські хроніки. Безперечно, найвагоміше місце серед них належало «Описові України…» Боплана, «Історії війни козаків проти Польщі» Шевальє, а також праці «Теперішній стан Російської імперії і Великого Московського князівства…» Жака Маржере, французького шукача пригод XVI ст. Останні дві праці цитувалися дуже часто. Усе це відкриває перед нами творчу лабораторію Меріме. Таку ж наукову допитливість бачимо в есе письменника про Богдана Хмельницького та Стеньку Разіна. Працюючи над цим твором, П. Меріме звертався до свого друга, дипломата Лебрена, з проханням допомогти розкрити зміст однієї козацької пісні. Меріме нічого не приймав на віру, кожний факт намагався перевірити, досліджує історичні джерела в архівах, прочитує величезну кількість книжок для того, щоб написати працю обсягом двісті сторінок, переглядає свідчення очевидців, висуває свої аргументи, працює цілеспрямовано, сумлінно, ніколи не зраджуючи своєму критичному чуттю.

Через сім років після появи «Українських козаків та їхніх останніх гетьманів» письменник знову повертається до української тематики. Дуже цінні поради йому давав Тургенєв. Російський письменник консультує свого французького друга в питаннях мови, знайомить з працею М. Костомарова «Богдан Хмельницький». В листі до Соболевського (1863) Меріме повідомляв про друкування в «Journal des Savants» свого історичного есе і додавав: «Без допомоги Тургенєва я ніколи б із тим не впорався».

Робота над «Богданом Хмельницьким» захопила Меріме. В листі з Канн (від 5.ХІІ.1862) до Жанні Дакен читаємо: «Тільки-но приїхав сюди і знов узявся за статтю про козаків, боюсь, що вона вийде дуже довга. Днями відправив у Париж другу, і це ще не остання. Забув прихопити карту Польщі. Не знаю, як пишуться польські назви, в мене є лише російська транскрипція. Якщо можна, спробуйте довідатись, чи місто, яке називається російською мовою Львов, — це те саме, що Лемберг в Галичині? Цим ви мені зробите велику послугу». А ще через кілька місяців знов писав до Ж. Дакен, рекомендуючи їй прочитати «Батьки і діти» Тургенєва, і додавав: «Сподіваюся, що змушу вас прочитати другу частину «Хмельницького». Саме тоді Меріме правив коректуру лютневої подачі свого есе[2].

Про те, як поступово нагромаджувався інформативний матеріал, пов’язаний з запорізьким козацтвом і його боротьбою за волю рідного краю, свідчать ранні історичні та літературознавчі праці Меріме, зокрема стаття про М. Гоголя (1851), драматичний твір «Лжедмитрій» (1852).

У статті про Гоголя («Revue des deux mondes» (1851, т. 4) Меріме підкреслює, що в літописах та хроніках XV—XVI ст. широко відбито життя запорожців. Письменник висловлює думку про подібність між французькими флібустьєрами XVII століття і запорізькими козаками, згадує про деякі звичаї козаків. Певні мотиви цієї статті будуть згодом повторені автором у його першому українському есе. Козацькі реалії присутні і в п’єсі «Лжедмитрій», зокрема в VI сцені — «Острів запорожців на Дніпрі», в якій маємо опис січового кола, що обирає свого похідного гетьмана. У цьому творі вжито такі слова, як «козак України», «Січ», «булава», «бунчук», «похідний гетьман», причому часто-густо Меріме-історик подає додаткове тлумачення малозрозумілих французькому читачеві слів, наприклад, «Січ», «гетьман» чи «булава». Такого ж принципу автор дотримується і в наших есе — виділяє курсивом слова, що потребували чи то окремого пояснення або додаткової уваги з боку читача, чи то були запозичені з інших джерел (скажімо, з праці Боплана), де теж виділялися курсивом. Подекуди письменник зберігає їхню первинну транскрипцію, подаючи далі тлумачення слова.

Перекладаючи розвідки Меріме про українське козацтво, ми вважали за доцільне зберегти всі формальні прикмети французького тексту навіть тоді, коли письменник допускався неточностей чи похибок, скажімо, в латинському написанні вислову «скіфсько-козацька війна»; повністю збережені і авторські примітки.

Цікаво, що майже одночасно з публікацією праці «Українські козаки та їхні останні гетьмани» в згаданому нами збірнику історичних та літературних нарисів Меріме, у двотижневику «Revue des deux mondes» друкувалася рецензія письменника на французький переклад «Записок мисливця» Тургенєва. Автор статті робив екскурс в історію, розповідаючи про «маленьку запорізьку республіку», яка містилася на родючих землях і служила пристановищем для збіглих селян-кріпаків.

Хочемо звернути увагу читача на одну цікаву деталь, яка характеризує Меріме як науковця. Розповідаючи в своєму першому есе історію українського гетьмана Івана Мазепи, письменник згадує художника Ораса Верне, автора картин «Мазепа, прив’язаний до коня» та «Мазепа під умираючим конем» (1826—1827). Це не випадково: під час роботи над згаданим матеріалом полотна відомого французького баталіста виставлялися у паризькому салоні 1852 року, про що того ж таки року писав у своїх традиційних оглядах у «Revue des deux mondes» критик-мистецтвознавець Гюстав Планш. Тонкий знавець живопису, Меріме, звичайно, знайомився з картинами художника так само, як і з творами Вольтера і Байрона, в яких писалося про Мазепу.

Праці Меріме з історії українського народу справили велике враження на його співвітчизників: вони викликали великий інтерес французьких учених-фольклористів, істориків та літературознавців до України в 70-х роках XIX століття. Відомо, що під впливом дослідження Меріме французький Сенат 1869 року прийняв рішення про впровадження у школах Франції курсу історії України. Двадцять років опісля французький поет Деруляд звернувся до есе «Богдан Хмельницький» і, як писала газета «Зоря» (1889, ч. 10), «скомпонував по ній драму «Гетьман», в якій вперше з’явилися на сцені наші земляки-запорожці». В кінці минулого століття французький белетрист Сильвестр Арман і письменник Маро створюють п’єсу «Козаки», взявши за основу повість М. Гоголя «Тарас Бульба».

Глибокі, науково обгрунтовані твори класика французької літератури були особливо потрібні в той час, коли, як зазначала газета «Зоря Галицька» (1850, ч. 31), «деякі іноземці неправильно подавали козаччину і Хмельницького, називали їх розбійниками». Благородну діяльність видатного французького письменника високо оцінили українські літератори кінця минулого століття. В огляді праць французьких авторів про Україну (1893) відомий вчений-етнограф В. Горленко назвав Меріме «одним з найбільш освічених письменників Франції», а його дослідження «Козаки давніх часів» — «майстерно написаною книгою». Історичні твори Меріме високо оцінювали і його біографи. В одній із перших літературознавчих статей про письменника критик Гюстав Планш називав картини з життя запорожців «гідними найвидатніших майстрів». І додавав, що перша частина розповіді про Лжедмитрія із «Сцен з історії» варта найвищої похвали, бо в ній є сторінки, які «без вагання можна порівняти з найвизначнішими творами драматичної поезії» («Revue des deux mondes», 1854, т. 7).

Звичайно, як це часто буває в літературному житті, письменник і його твори зазнають то великих злетів, то несправедливого забуття. Про історичні розвідки Меріме були й інші судження. Іпполіт Тен, наприклад, вважав, що ці твори позбавлені душі та запалу, бо в них письменник подавав лише фактичний матеріал. Сучасний французький літературознавець А. Біллі у монографії про письменника (Париж, 1959) каже, що Проспер Меріме «писав про речі, які надто мало цікавили широкого французького читача». Автор поки що єдиної української розвідки про класика французької літератури Ю. Янковський твердить: «…Присвячені Росії та Україні праці Меріме-історика нині, звичайно, втратили своє колишнє значення».[3]

Дозволимо заперечити ці твердження словами літературознавця Огюстена Філона: «Козаки давніх часів» займають у його творчості дуже почесне місце; жоден з його наступних творів не має такої літературної привабливості» (монографія «Меріме», Париж, 1922). Подібні думки висловив і літературознавець П’єр Траар у своїй чотиритомній біографії Меріме (Париж, 1926—1930). І ось найновіше дослідження творчості Меріме (Париж, 1982). Його автор — Жан Фрест’є вважає працю «Богдан Хмельницький» часткою творчого життя письменника.

Те, що зробив Проспер Меріме для возвеличення запорізького козацтва у Франції, має неабияке значення для поступування дальшої українознавчої науки у франкомовних країнах. Через кілька років після появи «Богдана Хмельницького» Проспера Меріме друкуватимуться дослідження Альфреда Рамбо про Остапа Вересая, Еміля Дюрана про Тараса Шевченка; читатиме свій лекційний курс про Кобзаря професор Луї Леже; 1902 року пропонуватимуться зразки українського фольклору в знаменитому паризькому видавництві; захоплені виступами Михайла Грушевського в Парижі 1903 року, професори Школи живих східних мов висловлять бажання «при викладанні російської мови присвятити один семестр і українській мові». 1912 року в Парижі буде видано збірник, присвячений Україні, її історичному минулому, культурному життю, народним звичаям, мистецтву та архітектурі. Видання, натхненником і редактором якого був М. Грушевський, викличе великий інтерес у парижан. «Взагалі можна помітити, — зазначалося в «Літературно-науковому вістнику» (1913, кн. 5), що великий Париж зацікавився У країною, про її літературу робляться відпити, промови, пісня українська лунає по паризьких салонах й концертах. Аннали, присвячені Україні, розійшлися за один місяць, й преса Європи звернула увагу на ненормальне становище нашої нації» (С. 380).

На зорі глибоких українознавчих досліджень у франкомовних країнах стояв видатний французький письменник Проспер Меріме, однодумець та послідовник «українського козака» Г. Л. де Боплана, людина дивних звичок та симпатій, яка за холодним та байдужим виглядом ховала невситиме бажання осмислювати й вивчати історичну минувшину нашого народу.

* * *

Висловлюю щиру вдячність докторові історичних наук Ярославові Ісаєвичу та кандидатові філологічних наук Олегові Купчинському за велику допомогу під час опрацювання цих творів; водночас дякуємо добродієві Степану Костюкові, завідуючому відділом мистецтв Наукової бібліотеки АН УРСР ім. В. Стефаника, за фахові поради і надану можливість скористатися з фондів відділу для ілюстрування книжки.

м. Львів

ЯРЕМА КРАВЕЦЬ