Опис України

Найсвітлішому і наймогутнішому государеві Янові Казимиру, ласкою божою королю польському, великому князеві литовському, руському, прусському, мазовецькому, жмудському, лівонському, наслідному королю шведському, готському і вандальському,

Сір,

неосяжні простори, які нині відділяють мене од Ваших володінь, навіть своєю обширністю не годні перешкодити витворові мого розуму схилитися до стіп Вашої Величності; літа, що сплили відтоді, як я сюди вернувся, не зменшили ревності, з якою я служив Вашій Величності і з якою час від часу продовжую накреслювати деякі праці, що можуть принести задоволення Вашому розумові і дати корисну розраду Вашим очам. Щоб запевнити Вас у цьому дійовими вчинками, а не порожніми словами, беру на себе сміливість з найсмиреннішою покірністю і глибокою повагою офірувати Вашій найсвітлішій Величності опис великої прикордонної України[4], що лежить між Московією і Трансільванією, яку Ваші попередники завоювали п’ятдесят років тому і обширні землі якої стали настільки родючими, наскільки пустельними колись були.

Це нове королівство за короткий час дуже розширилося завдяки доблесті і досвідові великого та незрівнянного Конецпольського[5], каштеляна краківського, коронного гетьмана Ваших військ, мужність якого завжди поєднувалася з такою великою розсудливістю, що навіть із найбільш небезпечних сутичок він виходив переможцем.

Про це можу говорити з цілковитою впевненістю, оскільки був їх очевидцем упродовж сімнадцяти років, коли мав честь перебувати на службі у двох останніх покійних королів — батька і брата Вашої Світлості. У ті часи я заклав понад п’ятдесят великих слобід[6], що стали немовби колоніями, які за короткий час, завдяки збільшенню нових забудов, перетворилися на більш як тисячу селищ. Щиро вболіваючи за добробут Вашої держави, населення тих слобід відсунуло далеко вперед кордони земель і так ревно взялося обробляти здобуті неродючі землі, що нині завдяки їхній неймовірній родючості звідти пливуть найбільші прибутки для Вашого королівства[7].

Ця новозавойована земля є непоборною твердинею проти військової могутності турків і підступних нападів татар, міцною перепоною, здатною зупинити їхні часті руйнівні набіги; той ворог страшенно здивувався, зустрівши у провінції, яка була тереном для переможного походу його війська, нездоланну причину своєї ганьби, а також і свого занепаду.

Саме на цій топографічній карті[8] Ви зможете за якийсь мент зусібіч оглянути обширну украінську землю, володіння якою для Вас є і славним, і корисним, і з самого розташування судити про її значимість. Як стверджують політики і державці, Ви, як ніколи, прагнете продовжувати цей величний задум, завершення якого може ознаменуватися ще однією перлиною в коштовному оздобленні корони Вашої Королівської Світлості.

Міг би ще багато про це говорити, та бачу, що розумніше буде замовчати, бо допускаю, що корисними порадами можу настановити ворогів Вашої Світлості, які неодмінно цим скористаються, завдавши Вам шкоди.

Отож, закінчуючи, скажу Вашій Світлості, що той славний військовий і державний чоловік, непереможний Конецпольський, визнавши мою старанність і терпіння, з яким я складав цю карту, був такий ласкавий сповістити про це покійного короля, а його Світлість схильна була удостоїти мене значної винагороди, однак разом з його кончиною зійшли в могилу і мої надії.

Та врешті велична Ваша слава начебто знову їх воскресила, сповіщаючи, що не менше од своїх згаслих попередників Ви огортаєте любов’ю осіб заслужених, а Ваша доброчинність ніколи не оминає тих, хто зробив для Вас якусь корисну послугу. Тому смію вірити, що Ваша Світлість, володіючи не тільки давніми польськими землями, але й цією великою українською провінцією, до придбання якої я багато спричинився, здійснить добру волю, яку покійний король, брат Вашої Світлості, справедливо виявляв до мене, і поблажливо сприйме цей дарунок сповненого безмежної поваги до Ваших діянь, щасливого повік називатися найпокірнішим, найсмиреннішим і найвірнішим слугою Вашої королівської Величності Г і й о ма Левассера де Боплана.

ДО ЧИТАЧІВ

Панове! Я не пропоную вам карту, складену за чужими описами чи розповідями, а карту, яку я склав особисто внаслідок точних вимірів, що проводив у всіх закутках тієї землі, яка на ній зображена. Це повинно переконати Вас як у правдивості, так і в об’єктивності моєї розповіді. Брак вільного часу при виконанні відповідальних доручень під час воєнних дій у тім краю змусив мене витратити майже вісім років, щоб завершити цю роботу, бо лише принагідно я міг працювати над нею.

Отож насолоджуйтесь у вільні хвилини плодами моєї праці, споглядаючи зі своіх кабінетів цю гарну й дивовижну країну, більша частина якої лише за моїх часів заселялася і забудовувалася містами та фортецями, креслення яких я складав власноручно[9] Буду вельми щасливий, якщо ви задовольните при цьому свою справедливу цікавість.

ЧИТАЧЕВІ ОД КНИГОВИДАВЦЯ

Дорогий читачу! Минуло десять років відтоді, як автор цієї книжки попрохав мене видрукувати сто примірників, які згодом подарував лише своїм друзям. Оскільки багато осіб, прочитавши книжку, повважали її не тільки приємною, але й дуже прихильно про неї відгукнулися, мовляв, вона заслуговує і другого, повнішого видання, я подумав, що не завдам нікому шкоди і задовільню їхню цікавість, якщо книжку передрукую більш широко. Мусив, отже, настійливо благати автора цієї праці дати мені ще якісь свої подібні розвідки, якщо їх пам’ятає. Він залюбки це зробив, шкодуючи, однак, що не може сповнити обіцянку, дану в попередньому виданні щодо загальної карти Польщі з рисунками людей, диких тварин, рослин та інших диковин, які бачимо і стрічаємо в тих краях. Смерть гравіювальника Гійома Гондіуса, з чиєю допомогою він виготовляв усі дощечки, які польський король одержав від вдови покійного, позбавила автора тієї можливості. Відтоді автор не мав про них жодної звістки, оскільки всі ці гарні відомості перетворилися в прах, завдавши великої шкоди загалові, який мав би від цього надзвичайно велике задоволення.

ОПИС УКРАЇНИ І РІКИ БОРИСФЕН[10], ЗВАНОЇ В НАРОДІ НІПР ЧИ ДНІПР, ОД КИЄВА ДО МОРЯ, В ЯКЕ ЦЯ РІКА ВПАДАЄ

Київ, званий колись Кізовією[11], був одним із найдавніших міст Європи; ще нині це засвідчують пам’ятки старовини, висота й ширина міських укріплень, глибина оборонних ровів, руїни його храмів, численні старовинні гробниці колишніх князів. З цих храмів залишилося лише два на згадку про минулі часи — Софійський та Михайлівський. Решта лежить у руїнах, як от собор Святого Василя, стіни якого заввишки 5 чи 6 стіп, зроблені з алебастру, зберігають грецькі написи понад тисяча чотирьохсотлітньої давності[12]. Вони майже стерлися у своїй ветхості. В руїнах храмів ще донині збереглися гробниці багатьох князів.

Софійський та Михайлівський храми відбудовані на давній взірець. Перший з них має гарний фасад і милує око, звідки б не розглядав собор; стіни його оздоблені постатями та малюнками з історії, виконаними мозаїкою, тобто з дрібненьких різнобарвних камінців, які сяють, наче скло, й укладені так майстерно, що важко розрізнити, чи це витвір живопису, чи ткацтва. Склепіння зроблене з глиняних горщиків, наповнених гіпсом і ним скріплених між собою. У храмі зберігаються гробниці кількох князів, тут є резиденція архімандрита.

Це давнє місто розмістилося на плато, що займає верх гори; з одного боку вона панує над навколишньою рівниною, а з другого — здіймається над Борисфеном, який омиває її підніжжя своєю течією. Між горою і Борисфеном лежить новий Київ — тепер досить слабо заселене місто, що має не більше 5 чи 6 тисяч мешканців. Уздовж за течією місто тягнеться на 4 тисячі кроків, а від Борисфена до гори сягає на 3 тисячі кроків. Місто захищене глибоким оборонним ровом завширшки 25 стіп і має трикутну форму, довкола нього зведена дерев’яна оборонна стіна з дерев’яними вежами: міський замок височить на верхів’ї гори[13], він панує над нижнім містом (Подолом), однак лежить нижче давнього Києва.

Католики в цьому місті мають чотири храми: Кафедральний, Домініканський на ринковій площі, Бернардинський під горою і Єзуїтський, зведений недавно між Бернардинським собором і рікою. Православні мають близько десяти храмів, вони їх називають церквами; одна з них стоїть біля магістрату. При ній є Університет або Академія[14]. Вони цей храм називають Братською церквою; ще один храм побудований біля підніжжя замку і, якщо пам’ять мені не зраджує, названий цей храм церквою Святого Миколая; інші ж церкви порозкидані по цілому місту, і тепер не пригадую точно їхніх назв.

Місто має три гарні вулиці, а всі інші нерівні, покручені, поплутані, як у лабіринті; воно ніби поділене на два міста — перше називається єпископським і включає Кафедральний собор; друге — міщанське, у ньому є три інші храми — католицькі й православні. Місто провадить широку торгівлю; основним крамом є збіжжя, хутра, віск, мед, сало, солена риба тощо.

Київ має свого єпископа, воєводу, каштеляна, старосту і городничого. Місто ділиться на частини, що підлягають чотирьом судам — єпископському, воєводському або старостинському, війтівському і четвертому — лавників або консулів.

Житла будуються на московський кшталт, усі на одному рівні, досить низькі, рідко коли перевищують один поверх. Використовуються тут світильники, зроблені із просмолених скалок; ті скалки такі дешеві, що за два динари можна купити більше, ніж потрібно навіть на найдовшу зимову ніч. На базарах продають димарі для печей; у нас це викликало б сміх так само, як спосіб приготування у них м’ясних страв, їхні весілля та інші церемонії, про що говоритимемо далі. Однак саме звідсіль пішов той благородний люд, який називається нині запорізькими козаками і котрий протягом стількох уже літ заселює різні місця уздовж Дніпра і в суміжних землях. Налічуючи приблизно 120 тисяч людей, звичних до війни, вони готові за якихось вісім днів приготуватися до виконання будь-якого розпорядження, що йде від імені короля. Це люди, які часто, майже щороку, здійснюють наскоки на Евксінський Понт[15], завдаючи великої шкоди туркам. Не раз вони спустошували Крим, який належить татарам, руйнували Анатолію, здобували Трапезунд і навіть доходили до гирла Чорного моря, за три милі від Константинополя, де винищували все вогнем і мечем; а потім верталися з багатою здобиччю і полоненими, переважно дітьми. Вони тримали їх біля себе для різних послуг або ж дарували можновладцям свого краю, бо ніколи не лишають собі літніх людей, хіба що вважають їх настільки багатими, що можуть сподіватись на якийсь викуп. У такі походи збирається не більше 5—10 тисяч козаків; вони на диво щасливо перетинають море у своїх невеликих власноручно змайстрованих човнах. Трохи згодом опишу, як ці судна виглядають і як їх будують.

ПРО ТЕ, ЯКИМИ РЕМЕСЛАМИ ЗАЙМАЮТЬСЯ КОЗАКИ

Оповівши про доблесть козаків, доречно буде сказати про їхні звичаї і заняття. Майте на увазі, що серед цих козаків взагалі трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум’яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже добре виготовляють селітру, якої вельми багато на цих землях, і роблять з неї чудовий гарматний порох. Їхні жінки прядуть льон і вовну, роблять з них полотно і тканини для щоденного вжитку. Всі вони добре вміють обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати всілякі м’ясні страви, варити пиво, хмільний мед, брагу, оковиту тощо. Нема серед них жодного, незалежно від віку, статі чи становища, хто б не хотів перевершити свого товариша у вмінні пити й гуляти. Нема також серед християнських народів подібного народу, який так мало дбає про завтрашній день.

А взагалі, слід визнати, що всі вони розуміються на багатьох ремеслах, хоча одні вправніші в якомусь фаху, ніж інші; трапляються і такі, що мають більш обширні знання, ніж загал. Одне слово, усі вони досить кмітливі, але саме в тих справах, які вважають для себе корисними й необхідними, головним чином, що пов’язане з їхнім селянським життям.

Із родючих земель вони збирають стільки зерна, що часто не знають, що з ним робити; тим паче, що не мають судноплавних рік, які впадали б у море, за винятком Борисфену, але навігація на ньому припиняється за 50 миль нижче Києва через 13 порогів. Останній з цих порогів віддалений від першого на сім великих миль, або на один день дороги, як це бачимо з карти. Саме ця причина перешкоджає їм везти збіжжя до Константинополя, а звідси і їхні лінощі; вони беруться до роботи лише тоді, коли притискає їх біда чи не мають як купити того, чого потребують. Задля вигоди краще підуть позичити щось у своїх добрих сусідів турків, аніж завдадуть собі труду це добути. З них досить, коли мають щось з’їсти і випити.

Козаки належать до грецької віри, яку називають руською; дуже шанобливо дотримуються релігійних свят і постів, на які в них припадає 8—9 місяців на рік і під час котрих вони не вживають м’ясних страв. У цій формальності вони такі вперті, що переконують один одного, буцімто від цього залежить порятунок їхньої душі. Натомість не думаю, щоб знайшовся на землі народ, який міг би зрівнятися з ними щодо вживання напоїв. Вони ніколи не бувають настільки п’яними, щоб не могли розпочати знову пити. Однак, розуміється, що це буває лише в час дозвілля, бо коли перебувають у військовому поході чи задумують якесь важливе діло, дотримуються надзвичайної тверезості. У них нема нічого простацького, крім одягу. Вони кмітливі і проникливі, дотепні й надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя. Задля цього так часто бунтують та повстають проти шляхтичів, бачачи, що їх у чомусь утискають. Таким чином, рідко коли минає сім чи вісім років, щоб вони не бунтували чи не піднімали повстання проти панів. А втім, ці люди недовірливі, зрадливі, підступні, звірятись їм можна лише з великою обережністю. Вони добре загартовані, легко переносять спеку й холод, спрагу й голод, невтомні в битвах, відважні, сміливі, чи, радше, одчайдушні, власним життям не дорожать. Найбільш уміло і майстерно вони б’ються в таборі, під захистом возів[16] (козаки дуже вправно стріляють із рушниць, своєї головної зброї), захищаючи кожен клаптик землі; вміють також воювати на морі, але в сідлі тримаються не найкращим чином. Пригадується мені (сам бачив це), як двісті польських вершників змусили втікати дві тисячі їхніх найкращих воїнів. Однак правда й те, що сотня цих козаків, добре отаборившись, не боїться тисячі поляків чи навіть тисячі татар. Якби верхи вони були такі ж доблесні, як на землі, то, гадаю, були б непереможні. Вони високі на зріст, вправні, енергійні, люблять ходити в гарному одязі; цим особливо хизуються, награбувавши його в своїх сусідів; а звичайно натягають на себе досить жалюгідне вбрання. Вони відзначаються міцним здоров’ям і навіть не хворіють на ту розповсюджену в Польщі недугу, яку лікарі називають plica, бо у хворих сплутується волосся, перетворюючись на якийсь один суцільний жмут; місцеве населення називає цю хворість гостець. Мало хто з козаків умирає від недуги, хіба що у глибокій старості, бо більшість з них гине на полі слави.

РУСЬКА ШЛЯХТА[17]

Їхня небагато чисельна шляхта походить із польської[18] і, здається, почуває сором за те, що вона не католицької віри; повсякчас горнеться до католиків, хоча всі їхні магнати і всі ті, що титулуються князями, вийшли з грецької віри.

ЯКІ ПОВИННОСТІ СЕЛЯН ЩОДО ПАНІВ

Селяни тут надзвичайно бідні, бо мусять тричі на тиждень відбувати панщину своїми кіньми і працею власних рук. Крім того, залежно від розмірів наділу повинні давати відповідну кількість зерна, безліч каплунів, курей, гусей і качок перед Великоднем, Зеленими Святами і на Різдво. До того ж мають возити своєму панові даром дрова та відбувати багато інших робіт, яких не мали б робити. Ще вимагають від них грошових податків, крім того, десятину з баранів, поросят, меду, усіляких плодів, — а щотри роки — й третього волика. Одне слово, селяни змушені віддавати своїм панам усе, що тим лише заманеться вимагати. Не дивно, що цим злидарям у таких тяжких умовах не залишається нічого для себе. Але це ще не все: пани мають безмежну владу не тільки над селянським майном, а й над їхнім життям; такою великою є необмежена свобода польської шляхти (яка живе наче в раю, а селяни наче в чистилищі), що коли селяни потрапляють у ярмо до такого пана, то опиняються у гіршому становищі, ніж каторжанин на галері. Таке рабство є причиною того, що багато селян тікає, а найвідважніші з них подаються на Запоріжжя, яке є місцем притулку козаків на Борисфені. Проживши тут певний час і взявши участь у морському поході, вони стають запорізькими козаками. За рахунок таких селян-утікачів козацькі загони[19] вельми зростають. Нинішнє повстання[20] з усією очевидністю це засвідчує, бо, розбивши поляків, козаки піднялись числом 200 тисяч збройного люду й оволоділи територією більш як 120 миль завдовжки і 60 миль завширшки[21]. Ми забули ще додати, що в мирний час звичним заняттям козаків є полювання і рибальство. Ось що можна сказати взагалі і зокрема про звичаї цього народу.

Отож, аби продовжити нашу попередню розповідь, нагадаємо, що в ті часи, коли давній Київ був у розквіті, морська протока, яка веде повз Константинополь, не була ще відкрита. Існують здогадки, я б навіть сказав, певні докази, що рівнини протилежного берега Борисфену, які тягнуться аж до Московії, були колись затоплені морем. Про це також свідчать якорі та інші предмети, що їх знайдено кілька років тому довкола Лохвиці, на річці Сулі. Більше того, усі міста, що виросли на цих рівнинах, видаються зовсім новими будовами, зведеними тут лише кілька сот років тому. Я зацікавився дослідженнями історії Русі, аби дізнатися що-небудь про давні часи цього краю, але все надаремно; опитавши кількох їхніх найосвіченіших учених, я дізнався тільки те, що довгі й безперервні війни, які спустошували з краю у край їхні землі, не помилували також і їхніх бібліотек, які нищилися від самого початку пожежами. Пригадували собі, однак, давні перекази, згідно з якими море, як ми вже сказали, колись вкривало ці рівнини, і що відтоді могло минути зо дві тисячі років. А також, що приблизно 900 років тому стародавній Київ був повністю знищений, залишились тільки два храми, про які ми перед тим згадували. Наводять ще один переконливий доказ того, що колись море розливалося до самої Московії: залишки всіх давніх фортець та споруд у цій місцевості є на підвищеннях і на найбільш високих горах, і жодна з них не лежить на рівнинній місцевості. З цього можна допускати, що в давні часи цей край був залитий водою. Додамо ще й те, що поміж цими руїнами знайшли пивниці, заповнені мідними монетами з таким зображенням[22].

Як би там не було, скажу лишень, що вся рівнина, яка простягається від Борисфену до Московії, а навіть і далі, є місцевістю низинною і піщаною, за винятком ріки Сули в північному напрямі, а також Ворскли і Псла. Та це краще можна побачити на карті. Можна також зауважити, що течія у них дуже повільна, ніби стояча. А якщо порівняти це із стрімким і швидким рухом вод морського каналу, які, омиваючи Константинополь, линуть до моря Білого[23], неважко уявити, що ці місцевості були колись затоплені морем.

Продовжимо опис нашого Борисфену, і скажемо, що за милю вище Києва, з протилежного боку, в Борисфен впадає річка Десна, яка витікає неподалік міста Москви і має завдовжки понад сто миль.[24]

За півмилі нижче Києва видно село Печерськ[25], у якому є великий монастир — резиденція митрополита чи патріарха[26]. Біля підніжжя гори, неподалік від монастиря, є багато печер, схожих на шахтні, заповнених численними тілами, що зберігаються тут уже понад півтори тисячі років на зразок єгипетських мумій. Кажуть, що перші християни-пустельники вирили ці підземні сховища, аби потайки молитися своєму богові, і тут спокійно переховувались під час переслідувань язичників. Тут показують мощі якогось святого Іоана, який по пояс перебуває в землі. Тутешні ченці розповідали мені, що святий Іоан, передчуваючи наближення своєї останньої години, викопав для себе могилу, але не в довжину, як це звичайно робиться, а в глибину. А коли настав його смертний час, до якого він заздалегідь приготувався, попрощавшись із своїми братчиками-ченцями, святий Іоан опустився в могилу. З милосердя Всевишнього він заглибився у неї не більше як по пояс, хоча яма була значно глибшою. Можна тут побачити якусь Єлену, яка в них у великій пошані[27], залізні ланцюги, якими диявол катував святого Антонія і котрі мають властивість зцілювати біснуватих. Також є три мироточиві голови в чашах, з яких щодня виходить миро, що виліковує від багатьох хвороб.

У цих місцях спочивають також тіла багатьох інших визначних людей, зокрема дванадцяти будівничих, які зводили тутешню церкву; їх бережуть як цінну реліквію, показуючи відвідувачам. Я також неодноразово це бачив, перебуваючи на зимовій квартирі в Києві, коли мав час пізнати особливості цього краю.

Як уже говорив, не знаходжу особливої різниці між цими мощами і єгипетськими муміями, хіба що не є вони такими чорними і твердими. Гадаю, що вони так довго зберігаються і не псуються завдяки природі цих печер чи копалень, утворених із напівкам’янистого пісковику. Взимку тут сухо і тепло, а влітку холодно й сухо, зовсім не відчувається волога. В цьому монастирі є багато ченців і, як ми вже говорили, проживає тут патріарх усієї Русі, який підлягає лише константинопольському патріархові.

Перед цим монастирем стоїть ще один монастир, у якому проживає близько ста черниць[28]; вони займаються швацтвом і вишивають хустки гарними візерунками. Продають ці хустки відвідувачам. Черниці мають право виходити з монастиря і звичайно йдуть на прогулянку до Києва, що за півмилі звідти. Носять вони чорний одяг, ходять лише парами, як це робить більшість католицьких черниць. Пригадується мені, що бачив я поміж тими монахинями такі ж вродливі обличчя, яких багато є у польській землі.

Поміж Києвом і Печерськом, на горі, що стоїть проти ріки, височіє монастир руських ченців; вигляд його дуже величний і називається він монастирем Святого Миколая. Ченці цього монастиря живляться лише рибою, проте вільно виходять у місто на прогулянку і щоб відвідати знайомих.

Нижче від Печорська лежить село, яке називається Трипілля.

Ще нижче, на верхів’ї гори, бачимо давнє місто Стайки. Тут є пором, яким переправляються через ріку. Далі лежить Ржищів, теж на горі; це важлива місцина, її варто укріпити, бо тут дуже легко переправлятись через ріку.

Ще нижче лежить Трахтемирівський монастир руських ченців, він височить серед провалля, оточений недоступними скелями. Сюди козаки звозять усе найцінніше, що мають. Також є переправа через ріку. За милю звідсіль, на протилежному березі, бачимо Переяслав, місто, певно, не дуже давнє[29], бо лежить у низинній місцевості. Щодо свого розташування та природного захисту воно є одним із найвизначніших міст краю, і тут легко можна було б звести дуже добру фортецю, яка служила б і арсеналом для захисту від московитів і козаків. Місто має близько 6000 коминів. Тут стоїть один козацький полк[30].

Ще нижче, з руського боку, — стародавнє місто і фортеця Канів, де також постійно стоїть один козацький полк. Тут також є пором, яким переправляються через ріку.

Нижче, на протилежному березі, видно Бубнівку, а далі Домонтів, місця мало примітні.

Ще нижче, знову з руського боку, лежать Черкаси, старовинне місто, з добрим розташуванням; його неважко було б укріпити. Я бачив це місто в усій його величі, сюди сходилися козаки після бойових походів; тут навіть проживає їхній гетьман[31]. Але ми спалили місто 18 грудня 1637 року, через два дні після переможної битви з козаками[32], з якими тоді були в стані війни[33]. Козаки тримають тут також один свій полк. Є переправа через ріку.

Нижче лежать Боровиця, Бужин, Воронівка, а з другого боку, за чверть милі, — Чигирин-Діброва, а також Крилів, та вже з руського боку, на річці Тясмин, за милю від Борисфену.

Ще нижче, але з боку Московії, видно Кременчук; є тут руїни давно зруйнованого замку[34], де року 1635 я накреслив план замку. Це гарне і зручне місце для проживання. А крім того, це й останнє місто, бо далі тягнеться безлюдний край.

За милю звідси є гирло Псла, ріки дуже багатої на рибу; ще нижче, з руського боку, є маленька річка Омельник, що впадає у Дніпро. В ній рясно водяться раки. Далі, на тому ж самому березі, є ще одна маленька річка, названа Другий Омельник, у ній також повно раків. Навпроти неї тече досить велика і багата на рибу ріка Ворскла, що впадає у Дніпрова також з того самого боку ріка Орель, де риби більше, ніж у попередніх водоймах. Я бачив, як у гирлі цієї ріки одним неводом витягали понад дві тисячі рибин, найменші з них мали одну стопу в довжину.

На протилежному березі, руському, є кілька озер, дуже багатих на рибу; від великої кількості риби, яка аж задихається через нестачу води в застоялій водоймі, здіймається нестерпний сморід. Навіть вода тхне від цього. Ця місцина дістала назву Самоткань. Довкола них я бачив карликові вишневі дерева заввишки близько двох з половиною стіп. Плоди їхні ніжні на смак, великі, як сливи, але повністю дозрівають лише на початку серпня. Тут видно багато гаїв, густо порослих вишневими деревами. Вони займають інколи цілих півмилі в довжину і двісті-триста кроків у ширину. Треба признатись, що дуже привабливо виглядають у ту пору невеликі вишневі садки, їх досить багато розкидано на полях і часто по видолинках. Зустрічається також багато карликових мигдалевих дерев, але вони дикі, їхні плоди дуже гіркі. Цих дерев нема в такій кількості, щоб росли садами, як це маємо з дикими вишнями, що дають такі смачні плоди, наче це культивовані дерева. Мушу все ж таки зізнатися, що задля цікавості пересадив кілька таких вишневих і мигдалевих дерев у Барі, місці мого постійного перебування. Плоди збільшилися, стали смачніші, а дерево, зачувши інший грунт, не було вже таких малих розмірів.

Вище цих місць пливе маленька річка, що зветься Домоткань, у ній повно раків, які сягають понад дев’ять дюймів завдовжки; у ріці також збирають чилики (водяні горіхи), переплетені, наче сильця, вони дуже смачні запеченими.

Опускаючись далі, у низів’я ріки, ви надибуєте Романів, великий пагорб, на якому інколи збираються козаки, щоб провести свою раду і зібрати військо. Це місце дуже гарне і зручне для спорудження міста.

Трохи нижче лежить острів, що має півмилі завдовжки і 150 кроків завширшки; навесні він заливається талими водами. Острів також називається Романів. Тут збирається сила-силенна рибалок, які прибувають з Києва та інших довколишніх місць. За островом річка розливається в усю ширину, жодна перепона не стоїть більше на її течії, ніщо не заважає її плинові. Тому татари переходять її саме в цьому місці, не боячись засідок, які звичайно загрожують їм у північній частині острова.

Далі, ще нижче, на руському березі видно місцину, названу Таранський Ріг. Це одне з найкращих місць для проживання, яке мені коли-небудь доводилося бачити, і дуже важливий терен для спорудження фортеці, котра височіла б над річкою, оскільки тут ріка ще розливається в усю свою ширину і має не більше 200 кроків. Пригадую собі, як сам стріляв з мушкета на другий берег. Протилежний берег трохи вищий, називається Висока гора; це дуже привабливе місце, оточене затоками, багатими на рибу; ті затоки розгалужуються поміж островами.

Нижче лежить Монастирський острів, складений із дуже високих кам’янистих скель, які перетинаються довкола глибокими, на 25—30 ступнів, проваллями, за винятком його верхньої частини, де острів трохи нижчий. Тому його ніколи не затоплюють весняні води. Колись тут був монастир, від нього й названо острів, але тепер від монастиря не залишилось ніяких слідів. Якби не надто твердий грунт острова, тут було б добре місце для заселення; острів має близько 1000 кроків завдовжки і 80—100 завширшки. Є тут багато гадюк та вужів.

Далі бачимо Кінський острів, що має майже три чверті милі довжини і чверть милі ширини у верхній своїй частині. Він рясно вкритий лісом, болотистий і навесні затоплюється водою. Є на цьому острові рибалки, які за браком солі зберігають рибу в попелі, засушуючи її дуже багато. Вони ловлять рибу в річці Самарі, яка з другого боку впадає у Дніпро, навпроти Кінського острова. Річка Самара разом із своїми берегами дуже значна не лише тому, що в ній водиться багато риби; тут є віск, мед, дичина і будівельний ліс, його тут більше, ніж у будь-якій іншій місцевості. Саме звідси брали весь ліс, який використовувався для спорудження Кодацької фортеці, про яку незадовго розповім. Течія цієї річки дуже повільна через її постійні звивини. Козаки називають її «святою рікою», мабуть, через тутешні багатства. Я бачив, як тут навесні ловили оселедців і осетрів, а в іншу пору року цієї риби тут немає.

Нижче від Кінського острова є Князів острів, скелястий острів, який приблизно 500—600 кроків завдовжки і 100 кроків завширшки. Так само, як і Козацький острів, що лежить нижче за течією, його не заливає весняна повінь. Козацький острів теж скелястий, не лісистий, переповнений зміями.

На відстані гарматного пострілу лежить Кодак, перший з порогів скелястої гряди, що простягається впоперек ріки, затруднюючи плавання човнами. Є тут фортеця[35], яку я розпочав будувати в липні 1635 року, але в серпні того ж року якийсь Сулима[36], гетьман повсталих козаків, вертаючись з морського походу і побачивши, що фортеця заважає їм досягти рідного краю, зненацька захопив її і розбив гарнізон, що мав десь коло 200 воїнів під командуванням полковника Маріона. Цей полковник Маріон був французом. Оволодівши фортецею і захопивши велику здобич, Сулима вернувся з козаками на Запоріжжя. Проте вони не володіли фортецею довго, бо інші козаки (вірні Речі Посполитій) під командуванням відомого Конецпольського, каштеляна краківського, ударили на фортецю і здобули її. Врешті-решт гетьман бунтівних козаків був полонений і разом із своїми спільниками його перевезли до Варшави і там прилюдно четвертували. Відтоді поляки цю фортецю занедбали, а козаки знахабніли, їм відкрився шлях до бунту, який і спалахнув 1637 року. Того ж року, 16 грудня опівдні, ми зустріли їхні війська, біля 18 тисяч, отаборених у Кумейках, і хоча нас було тільки 4000 воїнів, ми не переставали їх атакувати і завдавати їм нищівних ударів. Битва тривала до півночі, і з їхнього боку лишилось близько 6 тисяч вбитих і п’ять гармат; інші ж втекли з поля битви під захистом ночі, яка була тоді дуже темною. Ми втратили 100 наших воїнів, а 1000 мали поранених; загинуло багато наших командирів — зокрема, славний пан де Морей, французький шляхтич, підполковник, який втратив тут корогву[37] і поклав свою голову, також були убиті капітан Жулкевський, а також поручник Ла Кротад і багато інших чужинців. Після тієї поразки козацька війна тривала ще до жовтня наступного року, а потім запанував спокій[38]. Ясновельможний Конецпольський особисто приїхав до Кодака із залогою 4000 воїнів і перебував там, поки ця фортеця відбудовувалась. Це тривало приблизно місяць, а потім гетьман від’їхав, узявши з собою 2000 воїнів. Мені він наказав узяти з собою невелику залогу та гармати й оглянути місцевість до останнього порога. Також сказав на зворотній дорозі плисти в човнах з Остророгом, підчашим коронним[39]; я мав нагоду оглянути водоспади тринадцяти порогів і покласти їх на карту, як ви це можете побачити.

В цих краях сто чи навіть тисяча воїнів в походах не може почуватися спокійно. Навіть ціле військо мусить іти в строгому шикуванні, бо тут завсігди никають татари. Вони не мають постійного місця, нишпорять то тут, то там по цих великих неозорих степах, їздять купно, не менше п’яти-шести тисяч, а часом навіть десять. Ми ще повернемося до опису їхніх звичаїв і того, як вони воюють. А поки що скажу лишень, що я бачив і оглянув усі тринадцять порогів і переплив усі ті водоспади в єдиному човні вгору за течією. Це видається неймовірним, бо серед цих порогів трапляються такі, що мають висоту 7 чи 8 стіп[40]. Вирішуйте самі, чи легко тут було користуватись веслами. Серед козаків жоден не вважатиметься справжнім козаком, поки не перейде всіх тих порогів. Отож, за їхнім звичаєм, я й себе можу вважати козаком, і саме в цьому — моя слава, яку я здобув тією мандрівкою.

Аби ви краще зрозуміли, що таке пороги, скажу вам, що це руське слово, воно означає скеля. Пороги тягнуться кам’яною грядою впоперек ріки, деякі з них під водою, інші на рівні води; є й такі, що виступають на 9 чи 10 стіп над водою і виглядають наче якісь будинки. Пороги лежать неподалік один від одного, це виглядає так, ніби гребля чи загата, що перетинає течію ріки. В одних місцях вода падає з висоти 5—6 стіп, в інших — 6—7 стіп у залежності від того, яким є рівень води в Борис фені. Навесні, коли тануть сніги, усі пороги вкриваються водою, окрім сьомого, названого Ненаситцем. Лише він один у таку пору заважає плаванню човнів. Влітку і восени, коли рівень води спадає, пороги піднімаються інколи на 10—15 стіп над водою. З тих тринадцяти порогів тільки між десятим, Будилівським, і одинадцятим — Таволжанським татари можуть уплав перетнути ріку, бо якраз тут береги легкодоступні. Від першого й до останнього порога я бачив лише два острови, які не затоплювались водою. Перший острів лежить насупроти четвертого порога і називається Стрільчий. Це висока, на тридцять стіп, скеляста місцина, покраяна ущелинами. Острів має 500 кроків завдовжки і 70—80 кроків завширшки. Не знаю, чи є там якесь водоймище, бо туди не сягає людська нога, лише птахи гніздяться. Однак довкола острова є густі зарості дикого винограду. Другий острів набагато більший, має близько 2000 кроків завдовжки і 150 кроків завширшки. Він так само скелястий, проте на ньому нема таких урвищ, як на попередньому. Острів має гарну природу і надається для проживання. На острові рясно росте «тавола», червонувате дерево, тверде, як самшит, воно має властивості полегшувати сечовиділення у коней. Цей острів називається Таволжанський так само, як і одинадцятий поріг, про який ми вже розповідали. Тринадцятий поріг, званий Вільний, стоїть у вельми вигідному місці для спорудження біля нього міста чи фортеці.

Трохи вище, на гарматний постріл звідсіль, лежить скелястий острівець, який козаки називають Кашоварниця. Це означає приблизно те саме, що «варити куліш»; козаки немовби висловлюють радість, що щасливо минули всі пороги. З цієї нагоди справляють тут учту, а треба нагадати, що в своїх походах вони споживають саме́ просо.

Нижче від Кашоварниці і до Кічкасова простягаються гарні землі, придатні для проживання. Кічкас — невелика річка, що з боку Татарії впадає у Дніпро чи Борисфен. Від неї бере назву коса, що лежить між Борисфеном і двома недосяжними улоговинами, як це бачимо з карти. Сюди можна доступитися лише з одного боку, з поля, досить низинної місцини, яка має приблизно дві тисячі кроків. Досить лише закрити прохід з цього боку і матимемо гарне укріплене місто. Правда, земля тут нерівна, трапляються вершини і низини, а тому в одному місці татарський берег панує над місцевістю, а в іншому вищим є інший берег. Місцевість тут гориста, ріка повноводна, ніщо не заважає її течії: особливо вузька вона на півдні, що на карті позначено цяточками. Це, на мій погляд, найвужчі місця. Я бачив, як з одного берега на другий поляки стріляли з лука і стріли їхні падали за сто кроків далі на протилежному березі. Для татар тут основне і найкраще місце для переходу через ріку, бо в цьому місці вона не перевищує і 150 кроків, а береги дуже доступні, місцевість відкрита[41], тому тут вони не бояться засідок. Цей перевіз також називається Кічкаським перевозом. За півмилі нижче починається острів Хортиця. Та оскільки далі цих місць я не мандрував, то розповім вам лише те, що я дізнався з чужих оповідань, хоча не приймав усіх їх за чисту монету. Кажуть, що острів має велике значення тим, що він стоїть високо і майже повністю оточений високими скелями, а отже, малодоступний. Острів має дві милі завдовжки і півмилі завширшки, особливо у верхній своїй частині, бо до заходу він звужується і понижується. Його не затоплюють весняні повені, багато тут росте дубів; острів був би дуже добрим місцем для будування осель, звідси можна було б попереджувати про набіги татар. Нижче цього острова русло ріки дуже розширюється.

Далі лежить Великий Острів, завдовжки дві милі. Він зовсім голий, тому не має великого значення, тим паче, що навесні його ще й затоплюють води — лише на середині острова лишається суха місцина 1500—2000 кроків у діаметрі. Насупроти острова з татарського боку пливе дуже рвучка річка, що впадає у Дніпро і називається Кінською. Вона тече окремим руслом дві милі аж за острів Таванський уздовж татарського берега, то вириваючись з Дніпра, то знову вливаючись у нього, і творить таким чином високі піщані намули між своїм руслом і Дніпровим.

Томаківка — це острів, що має приблизно третину милі в діаметрі; він майже круглий, дуже високий, здіймається напівкулястою, порослою лісом, формою. Коли сходиш на його найвищу вершину, бачиш весь Дніпро — від Хортиці до Таванського острова. Острів дуже гарний, не міг лишень я дізнатись, які його береги. Він лежить ближче до руських земель, ніж до татарських, і Хмельницький обрав його місцем відступу своїх військ, коли йому загрожувало оточення. Якраз у цьому місці вони гуртувалися у загони, коли повстали в травні 1648 року і здобули 26 травня перемогу під Корсунем[42].

Трохи нижче ріки Чортомлик, майже посередині Дніпра, лежить досить великий острів з якимись давніми руїнами. Острів оточений десятком тисяч розкинених то тут, то там острівців. Їхнє розташування хаотичне, нерівне, заплутане; одні з них безводні, інші болотисті. А крім того, порослі вони товстим, наче списи, очеретом, що ховає від людського ока протоки, які розділяють ці острови. Саме в цьому хаотичному місці козаки мають своє пристановище, яке зветься Військова Скарбниця. Всі ці острови навесні затоплюються водою, і лише та частина, де руїни, лишається сухою. З одного берега на другий тут, певно, буде добра миля. Саме тут є місце, де нічого не могли б вдіяти і всі турецькі сили. Не одна їхня галера тут загинула, коли переслідувала козаків, що поверталися з чорноморського походу. Запливши в ті лабіринти, вони не могли знайти дорогу назад, а козаки завдавали їм доброго прочухана, стріляючи в них з очерету. З того часу турецькі галери запливають лише на 4 чи 5 миль від гирла. Подейкують, що тут, у Військовій Скарбниці, козаки заховали у протоках безліч гармат і жоден поляк не може дізнатися про це місце. Та це й зрозуміло, бо самі вони тут не бувають, а ті козаки, які знають цю таємницю, її не видадуть. Та й з-посеред козаків мало хто знає це місце. Всі гармати, здобуті в турків, вони опускають під воду, навіть гроші там переховують, і витягають їх тоді, коли потребують. Кожен козак має свій власний сховок, бо, повернувшись з походу на турків, вони ділять здобич і кожен з них ховає свій нехитрий маєток під воду і, зрозуміло, ховає те, що у воді не псується.

У Військовій Скарбниці[43]козаки будують свої човни (тобто судна) для морських походів. Човни ці довгі на 60 стіп, широкі на 10—12 стіп, а глибокі на 8, мають два стерна, як це видно з подальшого рисунка.

Острів Каір низинний, має 5—6 миль завдовжки, частково порослий очеретом, частково вербою. З руського боку острів вужчий, з татарського — ширший. Західна його частина ніколи не затоплюється водами.

Велика Вода, що тече навпроти Осокорівки — це ріка з невеликою кількістю островів, посередині є непевне місце без островів.

Носівка, продовгуватий острів, безлісий, має понад дві милі; навесні затоплюється водами. Через цей острів, а також через Каір і Космаку переходять татари. Космака лежить звідси лишень за півмилі. Між цим островом і руською землею є зарічок, що називається Космацьким, у ньому переховуються козаки, коли прямують до моря, боячись, що їх може виявити турецька сторожа, яка постійно чатує біля руїн давнього замку Ісмалового містечка[44], охороняючи Таванську затоку.

Таванська затока — це місце татарської переправи, бо ріка тут пливе однією течією і має завширшки лишень 500 кроків. Руський берег досить високий і стрімкий, але протилежний — низький. Тут також лежить острів Тавань, що не затоплюється весняними водами і є добрим місцем для спорудження фортеці, з допомогою якої можна було б тримати козаків у покорі і закрити їм доступ до моря. Ріка пливе однією течією, себто одним-однісіньким каналом цілих дві милі, і лише потім розливається, утворюючи нові острови і нові зарічки.

Таванський острів має дві з половиною милі завдовжки й одну третю милі завширшки. Зарічок між тим островом і татарською землею називається Кінською Водою. Про нього ми вже розповідали. Коли ріка не є повноводною, її легко можна перейти вбрід. Добра половина острова, його західна частина, під час повені заливається водою.

Козацький острів завдовжки півмилі, однак, затоплюється водою.

Бурганський острів також має близько півмилі і затоплюється водою, але тут є татарський переїзд. У цьому місці доводиться долати три зарічки — Кінська Вода і двічі Дніпро. Жодну з цих проток не можна перейти вбрід.

Від Кічкасова до Очакова є п’ять переправ, через які татари можуть переходити: перша — Кічкаська, друга — Носівка. Ця переправа дуже незручна, бо має у довжину понад три чверті милі, повно островів і поросла очеретом. Її важко перепливати через велику кількість каналів. А крім того, татари бояться, що неподалік можуть бути козаки чи навіть якась їхня засідка.

Третьою, найкращою переправою, є Таванська, оскільки вона віддалена від Криму лише на один день шляху, а крім того, її легко перейти, бо є тут лише два зарічки: перший — Кінська Вода, який звичайно в цьому місці зручний для переправи, і Дніпро: його треба долати вплав, хоча він тут неширокий, близько 500—600 кроків.

Четверта переправа — Бурганська; вона не така зручна, як попередня, тут доводиться долати три дуже широкі протоки — Кінська Вода і двічі Дніпро. Всі три водойми в цьому місці не надаються для переправи вбрід.

П’ята й остання переправа — Очаківська, є у гирлі Дніпра, широка на добру французьку милю. Татари переходять її таким чином: пливуть у плоскодонних човнах, до яких прикріплюють поперечні жердини, а до жердин прив’язують один за одним коней. Прибатовані таким чином коні підтримують рівновагу. Потім татари кладуть у човни свої пожитки і пускають човен на глибшу воду. Прив’язані коні ступають разом з ними і спокійно перетинають річку. Звичайно, тварини вибиваються з сил, але жердина їх підтримує, та й човен не пливе швидко. Вони легко долають переправу, якщо, зрозуміло, нема метушні і стоїть гарна погода. За моїх часів турки так переправляли свою кавалерію з сорока тисяч коней, коли їхній великий візир послав війська на облогу Азова (Азака), міста, що лежить на ріці Дон. Рік перед тим московські козаки взяли його штурмом, відвоювали в турків, а в 1624 році турки знову здобули це місто.

За три милі вище Очакова гирло Бога[45], де маємо острів у вигляді трикутника, завдовжки приблизно півмилі. Називається він Семенів Ріг.

Вище Семенового Рогу на Бозі лежить Виноградна Криниця, тут є джерело, яке падає просто у провалля. Це гарне місце, придатне для проживання як своїми густими лісами, так і млинами, які можна було б тут спорудити. Андріїв Острів може мати милю завдовжки і чверть милі завширшки; він рясно вкритий лісом. Піщаний Брід дуже зручний для подолання — ріка тут має тільки три стопи глибини, неширока, береги легкодоступні, можна було б навіть перевозити важку артилерію. Нижче ріка судноплавна, а вище, за течією, у багатьох місцях її можна долати вбрід, як це видно з карти.

Кременчів Острів довгий на півтори тисячі кроків, а широкий — на тисячу. З північного боку він здіймається стрімким берегом 20—25 стіп висоти, а з південного боку низький. Будівельний ліс росте за якихось півмилі далі, з боку Очакова. На північ від острова є досить гарне місце з твердим грунтом, де можна спорудити фортецю або замок. Оточена глибокими видолинками Усть Савронь, або Новий Конецполь, є останнім польським населеним пунктом з боку Очакова, який я заклав 1634 року і 1635 року побудував тут королівську фортецю; вважаю, що тут можна звести добрий арсенал проти турків.

Та повернемось до Очакова. Це місто належить туркам, лежить воно в гирлі Дніпра і по-турецьки називається Джанкріменда[46]. Тут збираються галери, що чатують у гирлі Дніпра, аби не давати козакам можливості випливати в Чорне море. Порту тут нема, але добра якірна стоянка. Нижче від фортеці лежать два міста — перше на одному схилі, а друге — на протилежному. Вони добре захищені з південного на північний захід. Фортечний вал має, певно, висоту близько 25 стіп, зате міський набагато нижчий. У місті може бути близько 2000 мешканців. На південь від нього є ще одна невелика фортеця, що нагадує собою рівнинну місцину, на якій поставлено кілька гармат, аби з них стріляти через ріку на другий берег Борисфену (той берег лежить за добру милю), де стоїть турецька сторожова вежа. Там турки тримають варту, аби здалеку виявляти, чи не пливуть бува морем козаки. Звідти вони можуть подавати сигнал своїм галерам. Однак козаки цим нехтують, бо вміють виходити в море й вертатися з нього так, що ніхто цього не помічає. Як вони це роблять, опишу пізніше.

Приблизно за милю від Очакова, на південний схід, є затишний порт Березань, має він у гирлі добрих 2 000 кроків завширшки. В нього можна запливати лише човнами, але й для галер він доволі глибокий. Галери можуть підніматися на дві милі вгору, за течією ріки, яка утворює цей порт. Ріка називається Анчакрак.

Тегульське озеро має вісім миль завдовжки і одну сьому чи одну восьму милі завширшки. Тут є природна дамба від моря, яка не дозволяє морській воді злитися з озерною в одну водойму. Ні припливу, ні відпливу води нема, а риби стільки, що вона нею аж тхне.

Озеро Куяльник щонайменше як за 2 000 кроків від моря; як і Тегульське, воно кишить рибою. Рибалки з’їжджаються сюди караванами, прямують 50 миль далі і ловлять таких великих коропів та щук, що аж важко повірити.

Білгород лежить за милю від моря, на Дністрі. Турки називають його Акерманом. Цим містом вони також володіють.

Кілія — теж турецьке місто; воно повністю оточене контрескарпами[47], фортеця височить вище міста, на ріці Дунай, за милю від її гирла. На протилежному березі — давня Кілія, де ще сьогодні маємо її старовинні руїни.

Буджак лежить між Білгородом і Кілією. Це рівнина завдовжки 12 миль і на 5 чи 6 миль широка; тут сходяться і переховуються бунтівні татари, які не визнають ні хана, ні турка. Тут є близько 80—90 їхніх поселень. Звідсіля ці розгнуздані татари здійснюють щоденні набіги в Дике Поле, беруть у полон християн і продають їх на галери, бо, наче хижі птахи, живуть лише з грабунків. Інколи вони вторгаються на Україну та Поділля[48], але довго там не залишаються, одразу ж тікають назад, тим паче, що їх прибуває не більше 4 чи 5 тисяч. Татари весь час никають на межі цих земель і в безкраїх степах. Вони не мають постійної оселі, житла їхні на двох колесах, як у французьких пастухів; тільки-но закінчиться випас в одній долині, вони знімаються табором і мандрують кудись далі. Докладніше про це напишу в кінці розповіді.

Тендра — це острів, що за чотири милі від гирла Дніпра, має 3—4 милі довжини, майже голий, ростуть там лише невисокі чагарники. Тут дуже смачна прісна вода, а довкола острова є зручні місця для причалювання суден.

За дві милі від гирла Дунаю є низький острів, що має довкруги дві милі; тут також є прісна вода. Турки називають цей острів Ілланада, тобто Зміїний острів.

Ізмаїл — турецьке місто, воно не обнесене кам’яною стіною. За милю вище від Ізмаїлу те місце, де турецький султан Осман 1620 року наказав побудувати міст, коли перебував із своїм 600-тисячним військом на Поділлі; те місце на гарматний постріл нижче Облизчі[49]. Вдалося йому захопити лише малий замок супротивника Хотин, що височіє над рікою Дністер, у Волощині[50]. Поляки віддали його тільки після укладення договору з турками, за яким останні мали повернутися до Константинополя. Турки так і вчинили, втративши 80 тисяч воїнів — одних у битвах, інших внаслідок недуг і голоду, який охопив турецьке військо.

Ріка в цьому місці дуже вузька, має не більше 500 чи 600 кроків завширшки, і турки стріляють з луків з одного берега на другий. Нижче від названого моста Дунай розливається широким плесом — найбільший його рукав пливе до Кілії. Як видно з карти, між Рені та Облизчею є два острівці. Паллеко — це острів округлої форми, лежить він між Дунаєм і Чорним морем, має 2 000 кроків. Острів оточений урвищами, вкритий лісом, однак щороку Дунай своїми водами нищить його береги. А крім усього цього, острів ще й має піщаний грунт.

Галац лежить з боку Волощини (волохи є християнами грецького обряду) і розбудований на Дунаї між гирлами двох рік — Серету і Пруту.

На півдні — місто Варна, чорноморський порт у Болгарії. Далі, крім чорноморських веж, розташованих у гирлі каналу за три милі від Константинополя, нема більше ніяких значних місць аж до самої столиці.

ОПИС КРИМУ, АБО ЗЕМЛІ ТАТАРСЬКОЇ

Крим — це великий півострів на Чорному морі, який лежить на південь від Московії. Острів густо заселений татарами — вихідцями з Великої Татарії. Мають свого короля, якого називають ханом. Він підлягає турецькому султанові. Це ті татари, які так часто чинять набіги на Польщу і Московію своїм численним, майже 80-тисячним військом. Вони палять і нищать усе, що тільки стрінуть на своєму шляху, женуть у свій край 50 чи навіть 60 тисяч руських бранців і там продають їх на галери. Бо той татарський люд живе тільки грабунками.

Півострів має вузький, на півмилі, перешийок. Якби його перетяти, утворився б острів. На перешийку цього півострова стоїть похмуре місто без оборонної стіни, довкола якого є лише рів завширшки 20 стіп і завглибшки 6 чи 7 стіп. Він наполовину заповнений водою. Місто оточене також зловісним фортечним валом 6 чи 7 стіп висоти і 15 стіп ширини. Згадане місто лежить за триста кроків од східного берега і має кам’яну фортецю, довкола якої височіє ще одна більша фортеця. Від цього міста до західного берега вздовж рова, який тягнеться до моря, — півмилі. В місті, певно, не більше 400 коминів. Татари називають його Ор, а поляки Перекопом, тобто перекопаною землею. Тому й географи назвали цю землю Перекопською Татарією.

Козлов[51] — старовинне місто на сході. Належить ханові і може мати близько 2 000 садиб. Є тут порт.

Топетаркан, або Херсонес — це стародавні руїни. У Бахчисараї живе татарський хан; тут може бути близько 2 000 осель.

Альма чи Фочола — поселення з католицьким храмом Святого Я на; тут є близько 50 дворів.

Балаклава — порт і місто, де будують кораблі, галери і галіони для великого візиря. Гирло порту має близько 40 кроків, а весь порт завдовжки на 800 кроків і завширшки на 450. Не міг я дізнатись його точної глибини, а також природи його дна — чи воно піщане, чи мулисте, але видається, що має понад 15 стіп глибини, бо входять сюди кораблі тоннажністю 500 одиниць. У місті не більше 120 садиб. Це один із найкращих і найзручніших портів у світі, бо судно в ньому завжди готове до плавання: ніякі штормові вітри чи бурі йому не загрожують, воно захищене високими горами, які оточують бухту.

Мангуп — грізний замок, що височить на горі, названій Баба. Мешканці того замку жиди, і тут не більше 60 жителів[52].

Кафа[53] — головне місто Криму. Править ним турок, наставлений великим візиром. Татар живе тут мало, більшість мешканців християни, які послуговують тут рабами. Купують їх у татар, які приганяють цих невільників з Польщі та Московії. Є у цьому місті 12 грецьких церков, 32 вірменські і католицький храм Святого Петра. Місто може мати 5 чи 6 тисяч дворів, а невільників тут є понад 30 тисяч, бо в цьому краї мають лише невільних слуг. Кафа є великим ринковим містом, торгує як з Константинополем, Трапезундом, Синопом, так і з іншими містами Чорномор’я, усього архіпелагу, з країнами Леванту, по всьому Чорному морі.

Кріменда[54] — давня фортеця, належить ханові і має близько сто садиб.

Карасу[55] також належить ханові, є тут близько 2000 коминів.

Біля Тузли простягаються солончаки: є біля 80 коминів.

Карасубазар має біля 2000 дворів, а Керч приблизно 100.

Акмечет (Ак-Мечеть) — близько 150 коминів.

Арабат, або Орботек — це кам’яна твердиня-замок з вежею; розташований на перешийку півострова, що з одного боку омивається морським лиманом, а з другого — Тонкою Водою[56]. Цей вузький перешийок має не більше 1/8 милі і від одного берега до другого тут тягнеться частокіл… Наші козаки називають цей півострів Коса, бо він має форму селянської коси. У цих місцях хан тримає свій табун, який, кажуть, сягає понад сімдесят тисяч голів.

Тонка Вода — це протока між суходолом і Косою. Вона має лише 200 кроків у ширину і при тихій погоді її можна переходити убрід. Козаки перетинають її цілим табором, коли йдуть красти коней з ханського табуна, про що далі напишемо.

Від Балаклави до Кафи морський берег дуже високий і стрімкий. Усі інші береги півострова низькі, рівнинні.

У південному напрямку біля Ор (Перекопу) можна зустріти дуже багато пересувних татарських поселень на двоколісних возах, як ми це бачили у буджацьких татар.

Гори біля Балаклави і Карасу називаються горами Баба; з них бере початок 7 рік, що орошують весь цей півострів. Гори повністю вкриті лісом.

На берегах річки Кабарта ростуть виноградники.

Вздовж річки Салгир багато городів і садів.

Протока від Керчі до Тамані завширшки лише на три — чотири великі милі.

Місто Тамань, що лежить у черкаській землі, належить туркам; тут є грізна фортеця, в якій несуть варту 30 яничарів. Така ж фортеця є у Темруку, де охороняється вхід в Азов — важливе місто гирла Дону. На схід від Тамані простягається земля черкесів, татар-християн, котрі вважаються найбільш відданими.

КРИМСЬКІ ТАТАРИ

Оскільки ми вже опинилися у татарському краї, то не завадить кількома словами описати їхні звичаї, життя, те, як вони воюють, яким чином здійснюють свої військові походи, вступаючи на чужу землю, і як відходять назад у безкраї степи.

Прийшовши на світ, татарин кілька днів не може розплющити очі; так буває у собак та інших тварин. Татари невисокі; найвищі з-посеред них не перевищують наших людей середнього зросту. Це люди радше низькі, зате опецькуваті й кремезні. Шлунок у них лежить високо, він широкий, а самі татари раменисті, короткошиї, мають великі голови, майже округлі обличчя. Лоби в них широкі, очі дуже чорні і з сильним розрізом, ледь розплющені. Ніс короткий, рот досить мізерний, зуби білосніжні, кольору слонової кості, шкіра смаглява, волосся дуже чорне й жорстке, наче кінська грива. Одне слово, вони не схожі на хрещений люд. Татарина одразу можна розпізнати з-поміж інших народів.

Своїм зростом і виглядом вони скидаються на караїмів чи американських індіян з-понад Мараньяни[57]. Вони сміливі, витривалі воїни, легко переносять втому й зміни погоди. Бо як уже в семирічному віці покидають свої оселі, поставлені на двоколісних возах, то відтоді сплять лише під дахом зоряного неба! Від цього віку вони їдять лише те, що самі собі вполюють з лука; таким чином, татари вчать своїх дітей влучно стріляти. Коли ж татарин досягне дванадцяти років, його беруть у військовий похід. Малих дітей матері ретельно купають раз на день у підсоленій воді, аби ствердла їхня шкіра і вони були відпорні до холоду, коли перепливатимуть уплав ріки в зимову пору.

Ми тут розрізнятимемо два види татар — ногайських і кримських. Останні, як ми вже згадували, живуть на тому великому півострові, що лежить над Чорним морем і зветься Таврійською Скіфією. Проте ногайські татари діляться на великих і малих ногайців, які проживають між ріками Дон і Кубань і є дикими кочовими племенами. Одні з них частково піддані кримського хана, інші — московитів. Є й такі, що не визнають ніякого панування. Ці татари не такі відважні, як кримські, а кримські не такі сміливі, як буджацькі.

Ось як одягаються татари. Цей народ носить короткі сорочки з бавовняної тканини, що спадають їм лише на пів-фута нижче пояса, шаровари і короткі їздові штани з полотна, часом підбиті бавовною. Багатий татарин одягається у кафтан із сукна, простьобаний бавовною, а поверх нього носить ще й халат, прикрашений хутром із лиса чи куниці. Голови вкривають такими ж шапками, а на ногах носять червоні сап’янці без острог. Їхня чернь зодягається тільки в кожухи. Коли тепло або падає дощ, кожуха обертають вовною догори і як побачиш їх у полі, то виглядає це дуже страшно, видається, що скачуть верхи білі ведмеді. Коли настають холодні дні чи приходить зима, татари знов перевертають свої кожухи, тепер вже вовною всередину; те саме роблять і з шапками, зшитими з такого ж матеріалу. Татарські воїни озброєні шаблями, луками і сагайдаками з 18—20 стрілами; до пояса мають причеплені кинджали, вогнива, аби викрешувати вогонь, і шила з 5—6 сажнями сириці, аби в’язати бранців, яких вдається спіймати в степу. Кожен воїн має у кишені квадрант. Тільки найбільш заможні татари носять кольчугу, інші ж ідуть на війну майже роздягненими. Всі вони сміливі і вправно їздять верхи, лише в сідлах тримаються погано, бо мають криві ноги; їздять на дуже короткому стремені, а на конях сидять так, ніби мавпа на хорті. І все ж вони дуже спритні на конях; так добре їздять, що на повному чвалі перестрибують з одного коня на другого, коли перший вже виб’ється з сил. Того другого тримають за вуздечку, аби краще було тікати від погоні. А кінь, зачувши, що нема більше на ньому їздця, одразу ж перебігає на праву руку господаря і так біжить поряд з ним, відпочиваючи, аж поки знову не опиниться на ньому вершник. Ось як уміють ці коні послуговувати своїм хазяїнам. Взагалі татарські коні негарні, не поставні, але добре переносять втому, тому для таких 20—30-мильних одночасних походів використовують саме бахматів (так називаються ці коні). Татарські коні мають дуже густі гриви, що звисають аж до землі, а ззаду волочиться густо вкритий шерстю хвіст.

Щодо більшості татар, навіть і кочових, то вони споживають не хліб, а кінське м’ясо (хіба що перебувають у наших краях), і смакує воно їм більше, ніж воловина, баранина чи кізлятина. Щодо баранини, то взагалі не знають, що це таке. А крім того, коли вбивають якогось коня, то значить, що він дуже кволий і нема більше жодної надії його використовувати. Лише тоді вирішують його вбити. Навіть коли кінь гине своєю смертю, чи через якусь недугу, обов’язково його поїдають. Бо, треба гадати, що народ цей не вельми вибагливий, і навіть той, хто бере участь у військовому поході, харчується так само. Коли бачать коня, що не може більше бігти чвалом, збирається їх десятьох, того коня убивають і, якщо мають напохваті муку, то пальцями перемішують її з кров’ю, як це робиться, коли виготовляють кишки із свинини. Потім цю суміш варять і смажать у казані, і з великим апетитом поїдають. Щодо м’яса, то готують його так: тушу тварини кавалкують, три шматки віддають товаришам, які не мають м’яса, собі ж залишають задній кусень. У найбільш м’ясистому місці починають нарізувати м’ясо якнайбільшими шматками, завтовшки один-два дюйми. Нарізане м’ясо кладуть коневі під сідло, дуже сильно стягають ременями і сідають верхи. Їздять дві-три години, бо військо робить довгі переходи. Потім зіскакують на землю, знімають сідло і перевертають шматки м’яса; пальцями збирають з коня піну і скроплюють нею м’ясо, аби воно не всохлося. Далі знову закладають сідло і так само міцно його затягують. Знов їздять дві-три години. Тепер, на їхню думку, м’ясо готове, воно ніби спечене. Ось як виглядає їхня улюблена страва.

Що ж до інших частин кінської туші, які не надаються для того, щоб їх різати на великі смуги, то татари варять їх з дрібкою солі, не збираючи шумовини, бо вважають, що разом із накипом викидається увесь смак м’яса. Так харчується цей нещасний народ. Якщо поталанить, п’ють чисту воду, що буває дуже рідко, а взагалі впродовж зими вони вживають лише талий сніг.

Заможніші серед них, наприклад, мурзи, тобто знать, і ті, хто має кобил, п’ють молоко, що заступає їм вино й горілку. Кінським товщем приправляють просо, ячмінну і гречану каші. А взагалі ніщо в них не пропадає даремно. Із шкіри виготовляють паски, вуздечки, сідла, нагайки (уміють усе це робити), бо треба чимось підганяти коней, а острог вони не носять. Ті татари, що не йдуть на війну, харчуються відповідно до пори року і їдять, що трапиться під руку, — баранину, кізлятину, курей та іншу птицю. Щодо свинини, то вони її не споживають, так само як іудеї. Якщо знаходять муку, то випікають з неї на вугликах коржики, але найчастіше їхньою їжею є просо, ячмінна і гречана каші. Вони висівають ці злаки у своєму краї. А крім того, їдять ще й рис, який їм привозять. Щодо фруктів, то їх мають небагато, зате у широкому вжитку є мед; вони його дуже люблять, виготовляють з нього брагу, але не варять її, тому що вона спричинює страшну різачку в шлунку.

Татари, що проживають у містах, більше цивілізовані: випікають хліб, подібний до нашого; улюбленим їхнім напоєм є брага, яку готують з вареного проса. Це густий напій, наче молоко, однак від нього не п’яніють. Також п’ють горілку, привезену з Константинополя. Бідніші татари, які не мають можливості купити брагу, виготовляють інший напій. Ось як це робиться. У продовгувату посудину заливають коров’яче, овече або козяче молоко, збивають його і, зібравши трохи масла, те, що лишилося, зливають у жбани і тримають, як напій. А оскільки це питво гіркне, то виготовляти його мусять щодня.

Народ цей дуже стриманий щодо їжі, вживає мало солі, зате додає багато прянощів, між іншим, перцю. Татари виготовляють ще одне питво, подібно, як на острові Мадагаскар. Ми вже розповідали, що вони не збирають шумовиння, коли вариться м’ясо; отож, коли м’ясо вже готове, зливають увесь цей навар, що в них називається щурбом. Його підігрівають, коли відчувають спрагу. А як смажать м’ясо, то насаджують на рожен цілу вівцю чи барана, а потім, коли м’ясо вже зісмажене, ріжуть його на кавалки — завдовжки на одну стопу і завширшки на чотири пальці. Ось як харчуються ці люди.

Оскільки ми вже сказали, як татари живуть у своєму таборі, то розповімо тепер, як вони потрапляють у чужі краї, плюндрують їх, спалюють оселі, забирають у неволю людей.

Діставши дозвіл великого візиря вторгнутись у Польщу, їхній правитель — хан за всяку ціну намагається тримати напоготові своє військо, тобто 80 тисяч воїнів, коли сам вестиме їх у похід; бо, звичайно, армія їхня має не більше 40—50 тисяч воїнів, і в поході її очолює мурза. На чужу землю вони вступають переважно в перших днях січня і завжди взимку, аби не зустріти на своєму шляху ніяких перешкод; ні болота, ні ріки не заважають їм просуватися тим шляхом, який собі вибрали. Зібравшись докупи, приготувавшись, ведуть уперед свої війська. Треба звернути увагу нашого читача на те, що хоча Крим лежить між 46—47 паралелями, усе ж неозорі степи, що простягаються на його півночі, узимку аж до місяця березня повністю вкриті снігом. Через те татари охоче і без остраху пускаються у таку довгу дорогу: коні їхні не підковані, а в снігу вони не так нищать копита. Інша річ, якби земля була без снігу: від довгого перебування на мерзлому грунті вони пошкодили б рогове покриття копит. Найбагатші й найспритніші з-посеред татар підковують коней підковами з волових рогів, пришиваючи їх коням до ніг шкіряною дратвою або прибиваючи цвяхами. Але такі підкови не довготривалі й легко губляться. Ось чому татари дуже бояться безсніжної зими, а також ожеледиці, бо навіть найкраще підковані коні починають тоді ковзати. Татари просуваються вперед невеликими денними переходами, роблячи звичайно по шість великих французьких миль. Йдуть так кожного дня, час і сили настільки добре розраховують, що вертаються назад ще до того, як скресне ріка, бо дуже турбуються, щоб ніщо їм не заважало на зворотному шляху. Так вони наближаються до кордонів Польщі, вибираючи дороги по глибоких балках; почувають там себе безпечніше, бо приховують своє просування і не дозволяють викрити себе козакам, які по різних місцях несуть варту, чигаючи на татарів, щоб виявити, куди ті прямують, і зняти у своєму краї тривогу. Але, як я уже сказав, татари хитро прямують видолинками, а увечері, коли розіб’ють табір, з тієї самої причини не розкладають багаття. Вони посилають уперед своїх вершників, намагаються упіймати кількох козаків, аби дістати язика противника. Лише найсміливішим та найхитрішим вдається заскочити зненацька противника. Отже, татари просуваються до кордону, ведучи попереду сто коней в один ряд, а всього тих коней буде триста, бо, як ми вже говорили, кожен татарин тримає за вуздечку ще двох запасних коней. Татари розтягаються фронтом на 800—1000 стіп, а в глибину на 800—1000 коней, що займає понад три великі милі, і все це стиснене в чотири шеренги. Звичайно, ті шереги розтягаються на 10 миль. Для того, хто не бачив цього на власні очі, це буде дивне видовище: з 80 тисячами татар скаче 200 тисяч коней; менше дерев у лісі, ніж їхніх коней у степу. Коли бачиш їх здалека, то видається, ніби суне з видноколу якась хмара — вона клубочиться, збільшується і жахом сповнюються серця найсміливіших людей (маю на увазі тих, хто не бачив їхніх великих орд). Ті орди просуваються так: щогодини стають на п’ятнадцятихвилинний перепочинок, щоб коні випорожнились. А коні так навчені, що як тільки їх зупинити, одразу це роблять. Татари також злазять з коней і облегшуються. А далі знову сідлають коней, продовжуючи свій шлях. Все це робиться за коротким посвистом. Наблизившись до кордону, татари стають на дво- чи триденний перепочинок за три-чотири милі поодаль. Вибирають таке місце, де заховані від стороннього ока, і там віддають різні розпорядження, лагодять свій військовий риштунок, дають перепочинок людям. Потім ділять своє військо на три частини: дві частини складають основну силу, а третя у свою чергу знову поділяється навпіл. Кожна з тих половин творить правий і лівий фланги. У такому порядку татари вторгаються у чужий край. Корпус, який вони своєю мовою називають кошем, вільно просувається разом з тими флангами, не перепочиваючи ні вдень, ні вночі, дається йому лише одногодинний відпочинок, поки не заглибляться на 60—80 миль у чужі землі. При цьому вони не заподіють жодної шкоди. Однак, як тільки починають вертатись назад, основні сили йдуть таким самим маршем, а флангові загони хан відсилає на 8—12 миль від війська — половина вперед, половина вбік. Кожне крило може мати 8—10 тисяч вершників і ділитись на 10—12 загонів з 500—600 татарськими воїнами, які то тут, то там вдаряють на села, оточують їх, виставляючи довкола чотири сторожові загони. Цілу ніч вони палять багаття, остерігаючись, щоб не вихопились їм з рук які-небудь селяни. А потім грабують і палять, убивають усіх, хто лиш чинить їм опір, а інших женуть із собою; не тільки чоловіків, жінок з немовлятами, а й також худобу — коней, волів, корів, баранів, кіз. Щодо свиней, то ввечері всіх зганяють в якусь стайню чи іншу будівлю і з чотирьох боків її підпалюють, настільки великий страх відчувають до цих тварин. Флангові загони, як ми вже говорили, не мають наказу заглиблюватись більш як на вісім-десять миль, вони вертаються із своєю здобиччю до загону, який дуже легко знайти, бо він залишає за собою велику розруху, тим паче, що біжить в одному ряді понад 500 коней. Отже, вистачає лише їхати за їхнім слідом. Через 4—5 годин вони наздоганяють свої основні сили і як тільки прибувають до них, два інші крила такої ж чисельності віддаляються від них. Одне крило справа, а друге зліва чинять таке саме спустошення, що й попередні, і вертаються назад. Од війська відходять два свіжі загони і роблять те саме. Ось так вони плюндрують села, а військо їхнє ніколи не зменшується, бо завжди лишається дві третини війська, що йде, так би мовити, кроком і завжди напоготові дати відсіч польському війську, яке можуть зустріти на своєму шляху. Хоча намір їхній полягає не в тому, аби зустрітись з цим військом, а навпаки, його уникнути.

Татари ніколи не вертаються тією самою дорогою, а кружляють довкола, щоб якнайдалі відірватись від польського війська, бо ведуть лише оборонні бої. А крім того, вони дуже поспішають; коли ж десятеро їх припаде на одного польського воїна, тоді оточують його першими, бо ці розбійники (а лише так можна назвати цих татар) не для війни відправляються у польські володіння, а для того, щоб пограбувати зненацька і так само зникнути. А коли зустрічається їм польське військо, то завдає їм доброго прочухана і змушує до втечі. Зрештою, усе награбувавши, захопивши, вони повертаються у Дике Поле, що тягнеться на 30—40 миль від кордону; почуваючи себе в безпечному місці, зупиняються на тривалий відпочинок, отямлюються, знову шикують своє військо, якщо при зустрічі з поляками дійшли в ньому до безладу.

Протягом цього перепочинку, який триває тиждень, вони складають докупи всю свою здобич — бранців і худобу — і все це ділять між собою. Це видовище зворушує найбільш зачерствілі серця: чоловіка розлучають з жінкою, а матір з донькою, і не мають вони жодної надії ще раз колись зустрітися. Ті люди стають нещасними невільниками поган-мусульманів, серед яких зазнають наруги і принижень. У брутальності своїй татари здійснюють наймерзенніші вчинки, знеславлюючи дівчат, гвалтуючи жінок на очах їхніх батьків і чоловіків, обрізуючи хлопчаків у присутності батьків, аби дістались у лоно Магометове. Найбільш тверде серце зворушилося б при зойках і співах, сльозах і стогонах цих нещасних русинів. Бо той народ зі сльозами співає і в сльозах оплакує своє горе. Отож, цих бідолах ділять — одних сюди, других туди — в Константинополь, у Крим, в Анатолію. Ось кілька слів про те, як татари полонять і женуть із собою людність в кількості п’ятдесяти тисяч душ за якихось два тижні; як обходяться вони з невільниками, поділивши їх між собою, а потім продаючи на власний розсуд, коли повернуться на свої землі.

Розповімо тепер про те, як татари вступають у Польщу влітку. Їх, звичайно, не більше 10—12 тисяч, бо при більшій кількості їх дуже скоро можна було б виявити. Ось як вони вторгаються: опинившись за 20 чи 30 миль від кордону, ділять своє військо на 10 чи 12 загонів, кожен з тих загонів може мати близько тисячі коней. Половина війська, 5 чи 6 загонів, рушає направо, на віддаль одної чи півтори милі один від одного. Друга половина загонів тримається зліва на такій самій віддалі, розтягуючи передню лінію на 10—12 миль. Уперед, на цілу милю від себе вони посилають розвідників, щоб захопити «язика» і краще зорієнтуватись на місцевості. Татари прямують згуртованими рядами таким скісним порядком, щоб у зазначений день зійтись на домовленому місці за дві чи три милі від кордону. Це виглядає так, мов розгалужені лінії, що сходяться до середини. Причина такого пересування поділеними загонами пояснюється боязню за те, що їх можуть викрити козаки, які постійно стоять у степу на чатах окремими загонами за дві-три милі від кордону. Помітивши їх, козаки не уявляють собі, що татар так багато, бо можуть доповісти лише про ті загони, які бачили. Зауваживши татар здалеку, козаки відразу ж кидаються геть, щоб зняти в краї тривогу. Вони не вельми цим настрахані, бо побачили тільки близько 1000 вершників, а тому дуже дивуються, коли через кілька днів з’являється нове військо. Отже, татари перетинають кордон, та не йдуть по шляху, а лиш між двома великими ріками, вибираючи завжди вищу місцевість; вони шукають водойми малих річок, що впадають у більші ріки — одні в одні ріки, а другі в інші. Таким чином, татари не зустрічають жодної перешкоди на своєму шляху, грабують і плюндрують, як і ті загони, що пішли попереду, але не заглиблюються у той край більше як на шість-десять миль і відразу ж повертають назад. Взагалі, перебувають на чужій землі не більше двох днів, а потім, поділивши здобич, як ми вже про це говорили, вертаються у свої улуси. Ці набіги чинять татари, які не підкоряються ні ханові, ні султанові, і проживають на Буджацькій рівнині, затисненій, як ми вже казали, між гирлом Дністра і Дунаю.

За моїх часів було їх там 20 тисяч утікачів чи вигнанців. Ці татари хоробріші від кримських, більш витривалі у військових походах і постійно ведуть бойові дії. Їздять краще на конях. На рівнинах між Буджаком та Україною перебуває звичайно 8—10 тисяч татар, поділених на загони по тисячі воїнів у кожному і розташованих на віддалі 10 або 12 миль одні від одних. Так роблять для того, щоб вільніше було шукати якусь здобич і уникати небезпеки. Оскільки в цих степах постійно загрожує небезпека, козаки ідуть табором (табір — це те, що ми називаємо караваном). Вони ставлять вози двома рядами, вісім чи десять возів попереду, стільки ж позаду, а самі стають усередину з мушкетами і короткими списами, косами на довгих держалнах. Найвправніші вершники їдуть біля возів; варту ж відправляють на чверть милі вперед і назад, і на таку саму віддаль по боках, аби виявляти татар. А як зобачать ворога, подають сигнал, і тоді весь табір зупиняється. Коли татари виявлені, козаки зав’язують з ними бій, та коли ж першими їх виявлять татари, то несподівано на них нападають, штурмуючи їхній табір. Мандруючи тими степами, варто повторювати пораду одного італійця: «bon piede, bon oche» (добрі ноги і метке око). Кілька разів я зустрічав у степах татарів, їх було понад п’ятсот, і вони нападали на наш табір, але нічого не могли вдіяти, хоча й було зі мною лише 50 чи 60 козаків. Ми також нічого їм не могли заподіяти, бо татари не наближалися до нас на рушничний постріл, а лише кілька разів вдавали, що будуть нас атакувати і засипали нас дощем стріл. А стріляють вони дугою з віддалі двох наших пострілів. Пізніше вони відступили. А ось до якої хитрості вони вдаються, коли ховаються у степах, щоб зненацька напасти на якусь валку і щоб їх не викрили. Ці степи порослі високою на дві стопи травою; коли татари переходять, то неодмінно мусять цю траву витолочити і залишити позаду себе стоптану місцину або стежину. Таким чином можна дізнатись, скільки пройшло татар і куди вони попрямували. Боячись, щоб їх не переслідували, татари і тут придумали вихід. Свій загін у 400 вершників вони поділяють на чотири ватаги по 100 коней у кожній. Одні скачуть на північ, другі — на південь, треті на схід і четверті на захід. Одне слово, кожна з тих малих чотирьох ватаг скаче по своїй ділянці, яка має приблизно півтори милі. У кінці шляху малий загін із ста вершників ділиться ще на три загони по 33 вершники в кожному. Вони чинять так само, коли їдуть берегом ріки. А далі, проїхавши півмилі, також розсипаються на три відділи і просуваються вперед, поки не лишиться їх тільки 10 чи 11 вершників, що краще показати на рисунку, ніж пояснювати словами. Все робиться за якихось півтори години, на повному чвалі, бо як тільки їх викриють, уся ця обережність більше не потрібна. Всі татари досконало вміють проводити цей маневр; знають степ, як лоцман свій порт, і кожен з тих загонів із одинадцяти вершників скаче степом як лиш заманеться, не зустрічаючись у своєму радіусі з іншим загоном. Врешті, у зазначений день, вони прибувають до вказаного місця за 10—12 миль звідсіль, у якусь долину, де є вода і гарний випас, і де певний час пересиджують. Кожен малий загін іде своєю власною дорогою на цю зустріч, один короткою, інший дуже довгою, бо мусить петляти і часто повертати вбік. А крім того, трава, витолочена 10—11 кіньми, уже на другий день піднімається і нема жодного сліду. Зібравшись разом, вони кілька днів там переховуються, потім знову збираються цілим загоном і нападають на якесь прикордонне село, грабують його, плюндрують, а потім утікають, як ми вже описували. Татари навчилися дуже хитро переховуватись у степах, дотепно обдурюють козаків, які завзято женуться за ними, бо знають, що татар не більше 500 чи 600. Козаки (тисяча або дванадцять сотень) сідлають коней і переслідують татар, шукають їхніх слідів, а знайшовши, їдуть аж до описаних вище кругів. Тут вони втрачають їм лік, не знають, де шукати ворога, бо сліди розходяться на всі боки. Нічого їм не залишається, як повернутися у свої оселі й сказати, що нікого не бачили. Ось як важко зустріти тих татар, хіба що випадково натрапиш на них біля водопою, чи коли їдять або сплять, однак вони завжди насторожі. В них пильніше й меткіше око, тим паче, що воно ледь відкрите, а отже, має сильніший візуальний кут і бачить більше од нашого ока. Татари помічають нас скоріше, ніж ми їх бачимо. Одне слово, перемагає хитріший, а не сильніший. Якщо з татарами сходяться вранці або ввечері, при сході чи заході сонця, то змагаються насамперед за те, щоб мати сонце позаду себе. Це виглядає так само, як два кораблі на морі змагаються за вітер у їхні вітрила. І врешті, коли поляки вдаряють у ряди татар, а ті не почуваються досить сильними, щоб боронитися шаблями, то розлітаються на різні боки, наче мухи. Якщо ж хто-небудь їх переслідує, то вони на повному чвалі, лишивши вуздечки, стріляють з луків і роблять це так точно, що за 60—100 кроків влучають у вершника. Поляки не можуть їх переслідувати, бо мають менш витривалих коней. Потім татари знову збираються докупи за якусь чверть милі звідси і наступають на польських вершників. А коли наступати на них, кидаються врозтіч, відступаючи, стріляють ліворуч, бо на правий бік цього робити не вміють. І настільки виснажують своєю стріляниною поляків, що ті змушені відступати, бо коли йде весь цей маневр, який я описав, татари мають перевагу одного до десяти; в іншому ж разі вони безупинно стріляють з луків, але не наближаються до ворога. Ось як воюють ті народи.

А тепер розповімо, як татари перетинають уплав ріки, більші від деяких європейських рік. Усі їхні коні вміють плавати, і особливо добре плавають у цьому холодному краї, де вода важча від води французьких річок, оскільки гірше очищається сонцем. Та я певний, якби вони привезли своїх коней до Франції, то не перепливли б Сени, як це роблять на Борисфені. Бо я вже говорив, що в цих ріках вода важча, а отже, тіла в ній стають легшими. Я сам мав нагоду переконатися у цьому. Ось як вони все роблять. Коли їхнє військо хоче перетнути Борисфен, найбільшу ріку цього краю, вони вибирають таке місце, де обидва береги легко доступні. А за той час кожен з них заготовляє очерет і робить з нього дві невеликі в’язки три стопи завдовжки, а завширшки десять-дванадцять дюймів; одна в’язка від другої віддалена на одну стопу і має три поперечні палиці, тісно зв’язані вгорі. А знизу один з тих зроблених кінців прив’язується коневі до хвоста. Потім татарин ставить на воду сідло, свої пожитки, згори — лук, стріли, шаблю, усе це разом зв’язує і голий з нагайкою у руці входить у воду. Вуздечкою, яка лишається у коня на шиї, підганяє тварину вперед, а другою притримується за гриву. Отже, кінь змушений плисти, а вершник гребе лише однією рукою, а другою тримається за гриву і вуздечку, не відпускаючи їх. Таким чином, він веде свого коня і підганяє вперед нагайкою, поки не подолають ріку. А коли вже кінь торкнеться копитами суші протилежного берега, вода йому сягає до черева. Татарин притримує коня, речі відв’язує від хвоста і кладе їх на землю. Так само переправляються через ріку всі тварини, бо пливуть у ряд, розтягнувшись на півмилі вздовж ріки. Ось що я зумів дізнатись про татар.

ПРО КОЗАКІВ

Залишається нам описати ще (а ми це й обіцяли), як козаки вибирають свого отамана[58] і як вони йдуть чорноморським походом аж до Анатолії воювати турків. Ось як вони вибирають кошового отамана. Скликавши усіх шанованих старих полковників і старих козаків, які мають у них авторитет, кожен з них віддає голос за того, кого вважає найбільш відповідним, і той вибирається більшістю голосів. Якщо ж той, кого обрали, не погоджується добровільно, пояснюючи свою відмову невмінням, браком досвіду чи похилим віком, ніщо йому не допомагає. Кажуть лишень, що він, отже, не гідний їхньої честі і на місті вбивають його як зрадника, хоча самі при цьому чинять злочин. Ви пригадуєте, певно, що я говорив перед тим про їхні звичаї та підступну натуру[59]. Якщо ж обраний козак погоджується бути отаманом, то дякує раді за ту виявлену йому честь, хоча додає, що не гідний цього і не спроможний таку посаду обійняти. Незважаючи на відмову, обіцяє, що своїми вчинками і розумними ділами, як значними, так і буденними, старатиметься гідно їм служити, а життя своє завжди готовий покласти за своїх братів (так вони себе називають). При цих словах кожен із присутніх плескає в долоні, гукаючи «Слава! Слава!», а потім один за одним, відповідно до свого становища, шанобливо йому вклоняються. Отаман подає їм руку — такою є їхня форма вітання. Ось як вони вибирають свого отамана; часто це відбувається серед чистого степу. Всі йому дуже послушні і називають свого отамана їхньою мовою гетьманом. Влада його абсолютна, він має право стинати голови і карати на палю тих, хто провинився. Гетьмани дуже строгі, але нічого не чинять без військової ради. Неласка, якої може зазнати гетьман, примушує його бути надзвичайно розважним у військовому поході, аби не трапилася якась невдача, а при зустрічі з ворогом чи в непередбачених ситуаціях мусить виявити увесь свій хист і сміливість. Бо коли трапиться йому виявити свою малодушність, то його вбивають як зрадника і відразу ж обирають іншого гетьмана, як я вже це описав. Управляти ними і вести їх у похід — нелегка справа, і нещасний той, хто невдало це зробить. За сімнадцять літ, які я провів у цьому краї, усі, хто займав цю посаду, трагічно закінчили свої дні.

Коли козаки задумують свій морський похід, то не мають дозволу від короля, але дістають його від свого гетьмана і скликають військову раду. На ній вибирають наказного отамана, який має очолити їхній похід; робиться це так само, як під час вибору гетьмана[60], однак похідний отаман вибирається тільки на певний час. Далі вони рушають до Військової Скарбниці, яка є місцем їхнього збору. Там будують човни близько 60 стіп завдовжки, 10 чи 12 — завширшки і 12 завглибшки. Ті човни не мають корми, зводяться із стовбура човнового дерева — верби або липи — завдовжки 45 стіп. Боки обрамовуються і доповнюються дошками 10—12 стіп завдовжки і на одну стопу завширшки. Вони скріплюють їх дерев’яними цвяхами, настелюючи один ряд на другий, так як це робиться у звичайних річкових човнах. Роблять це доти, доки човен не досягне висоти дванадцяти стіп і ширини в шістдесят стіп, розширюючись і підвищуючись догори. Та ця праця більш зрозуміла з рисунка, який я згрубша накидав. Можна на ньому побачити товсті в’язки очерету, що, наче бочівки, прив’язуються один до одного вздовж бортів; вони кріпляться ликом з липи або дикої вишні. Козаки будують човни так само, як наші теслі, з перегородками і лавками, а потім просмолюють. Ставлять два стерна — по одному з кожного кінця, як це можна бачити на рисунку. Човни їхні дуже довгі, і якби треба було швидко плисти назад, то човен мусив би витратити багато часу на розвертання. Звичайно, на їхньому човні є десять-п’ятнадцять пар весел з кожного боку, і пливуть ті човни швидше, ніж турецькі веслові галери. На човнах також ставлять щоглу, на яку напинають доволі незграбне вітрило, котре розпускають лише в гарну погоду, а при сильному вітрі воліють веслувати. Човни їхні не мають верхньої палуби, і коли наповнюються водою, в’язки очерету, почеплені по обидвох боках бортів, не дають човнові потонути. Сухарі вони зберігають у великій бочці десяти стіп завдовжки і 4 стопи завширшки, яку добре прив’язують до човна; сухарі витягають через втулку. Також беруть із собою пшоняну кашу і борошно, розмішане на воді, яке вони їдять, змішавши з пшоном; це для них і наїдок і напиток, він має гіркуватий смак і називається саламаха, тобто смачна страва. Як на мене, то не знайшов у цьому особливого смаку, а коли й користав з цього в моїх мандрах, то лишень тому, що нічого кращого знайти не міг. Під час цих походів цей люд дуже стриманий, а коли знайдеться між ними в поході якийсь пияк, отаман одразу ж наказує викинути його в море. Їм забороняється брати в морський похід чи на бойові операції горілку: вони дотримуються цього дуже строго.

Коли вони вирішують іти війною на татар, аби помститися їм за грабежі і наскоки, то вибирають осінню пору. Для цього відправляють на Запоріжжя усе необхідне для бойових дій і походу, для спорудження човнів і взагалі все, що, на їхню думку, може в поході знадобитись. А потім збирається п’ять чи шість тисяч міцних, добре озброєних козаків і прямує на Запоріжжя будувати човни. За півмісяця шістдесятеро з них зведе один човен, бо я вже казав, що вони майстри на всі руки. Отак за два-три тижні мають 80—100 готових човнів такої форми, як я описав; в один човен сідає від 50 до 70 козаків. Кожен козак озброєний двома рушницями, шаблею. А на кожному човні є також чотири-шість фальконетів, необхідна для походу живність. Одягнені козаки в сорочки й шаровари, ще мають змінний одяг із благенькою свитою та шапкою; беруть шість фунтів пороху, достатню кількість свинцю, ядра для своїх гармат. У кожного є компас. Так виглядає плавучий козацький табір на Чорному морі, який не боїться штурмувати найбільш укріплені міста анатолійського берега.

Спорядившись отак, вони пливуть вділ Борисфеном. Похідний гетьман має на своєму човні відзнаку, яка розвіюється на одній третій висоти. Судна їхні так близько пливуть один біля одного, що майже веслами черкаються. Турки, звичайно, попереджені про похід і тримають у гирлі Дніпра напоготові кілька галер, щоб не дати козакам вийти з лиману. Але хитріші козаки виходять темної ночі, коли має з’явитися на небі місяць-молодик, і переховуються в очереті за три-чотири милі від гирла Дніпра, куди не заходять турецькі галери. Турки ще чекають їх біля гирла, але завжди залишаються обдуреними, хоча зрозуміло, що козаки не можуть проплисти так швидко, щоб їх не запримітили. Тоді по всій країні здіймається тривога, сягає вона самого Константинополя. Султан відсилає гінців до Анатолії, Болгарії, Румелії[61], аби добре там пильнували, і попереджує, що козаки вийшли в море. Та все надарма, бо вони так вміло використовують погоду і пору року (зауважте, що козаки вирушають на море тільки після літнього Івана, щоб повернутись найпізніше на початку серпня), що за тридцять шість чи сорок годин досягають Анатолії. Там висаджуються на берег, беруть з собою одну рушницю, а в кожному човні для охорони залишають двох козаків і двох джур. Нападають на міста, захоплюють їх, грабують та підпалюють. Інколи заглиблюються на цілу милю в той край, але відразу ж вертаються назад.

Свою здобич ладують на човни і пливуть спробувати щастя ще в якомусь іншому місці. Якщо випадково трапиться їм ворог, то зав’язують з ним бій, в іншому випадку повертаються із здобиччю додому. А коли надибають якусь турецьку галеру чи інші кораблі, то переслідують їх, нападають і беруть штурмом. Ось як це відбувається. Човни їхні виступають з води не більш як на дві з половиною стопи, тому козаки бачать ворожий корабель чи турецьку галеру скоріше, ніж їх самих запримітять. Далі вони спускають вітрила і дивляться, куди дме вітер; намагаються плисти так, щоб сонце було в них за плечима. За годину перед заходом сонця чимдуж веслують до галери чи корабля і зупиняються за милю поодаль, щоб не втратити його з поля зору. Таким чином тримають їх на оці, а опівночі, за сигналом, підпливають до кораблів. Половина козаків готова до бою, чекає лише відповідної хвилини, коли візьмуть галеру на абордаж, а тоді проникає всередину. На кораблях дуже здивовані, що на них напало 80—100 човнів, з яких лізуть козаки, захоплюють корабель, беруть цінності і невеликий крам. Забирають чавунні гармати, усе те, що, на їхню думку, може їм знадобитись, що не псуватиметься у воді, а потім галеру разом із залогою пускають на дно. Ось як чинять козаки. Якби вони вміли провадити судно чи галеру, взяли б її із собою, та цього робити не годні. Тепер час повернутися у свій край. При гирлі Борисфену вдвічі зміцнена турецька сторожа хоче добре покарати козаків. Але козаки нічого собі з цього не роблять, хоча й втомились від походу, бо рідко коли трапляється, щоб не втратили багатьох своїх товаришів чи щоб море не поглинуло кількох їхніх чайок. Не всі вони такі міцні, щоб вистояти в битві. Козаки пливуть до бухти, за три-чотири милі на схід від Очакова, де чверть милі від морського берега є долина, що інколи наповнюється на півстопи водою. Ця долина тягнеться понад три милі вгору за Дніпром. А козаки, по двісті-триста, беруться перетягати волоком один за одним свої човни. Через два-три дні вони вже пливуть Борисфеном із своєю здобиччю. Ось як вони уникають битви з галерами, які стережуть гирло ріки біля Очакова. Потім повертаються на Військову Скарбницю, де ділять військову здобич так, як я про це раніше говорив. Мають козаки ще один зворотній шлях — вертаються через Донський лиман. Вони переходять протоку між півостровом Тамань і Керчю. Цим лиманом пливуть угору, пересуваються до річки Міуси до того місця, де вже можуть плисти човнами; звідсіль до Тачаводи лише одна миля, а Тачавода впадає у Самару, яка у свою чергу тече в Дніпро за милю вище Кодака, як це бачимо на карті. Козаки рідко вертаються цим шляхом, бо звідси далі до Запоріжжя. Інколи користають ним, коли йдуть у морський похід і мають лише 20—25 човнів, а в гирлі Борисфену чатують їх великі турецькі сили. А якщо турецькі галери зустрічають їх вдень у відкритому морі серед білого дня, то своїми гарматами завдають козакам великої шкоди — розбивають човни на тріски, пускають на дно і так приголомшують козаків, що той, хто врятувався, стрімголов пливе геть звідси. Та коли вони самі ведуть бій з галерами, то не покидають своїх місць і міцно прив’язують весла до кочетів; стріливши раз, беруть від товаришів іншу, вже набиту рушницю, знову стріляють. Так без перерви ведуть вогонь і дуже влучно потрапляють у ціль. При цьому галери можуть вести бій лише з одним човном, однак їхні гармати завдають козакам великої шкоди; у таких сутичках гине переважно дві третини команди, і рідко коли трапляється так, щоб половина козаків вернулася додому, зате привозять з собою багату здобич — іспанські реали, арабські цехини, килими, тканини, шиті золотою ниткою, бавовняні і шовкові матерії та інший цінний крам. Ось з чого живуть козаки та які в них прибутки, бо жодних інших ремесел вони не знають[62], а повернувшись з походу, лише п’ють та гуляють зі своїми товаришами.

Виконуючи свою обіцянку, повім ще кілька слів про їхні звичаї, зокрема весільні, та про те, як вони сватаються; це, безперечно, видасться декому дивним та неймовірним.

ЯК ДІВЧАТА ЗАЛИЦЯЮТЬСЯ ДО ПАРУБКІВ

Тут, на відміну від звичаїв і традицій інших народів, дівчина першою сватається до парубка, якого собі сподобала. Їхній традиційний та незламний забобон майже завжди дівчині в цьому допомагає, та й вона більш певна успіху, ніж парубок, коли б наважився першим свататися до обраної дівчини. Ось як це виглядає. Закохана дівчина йде до хати парубка, якого любить, у той час, коли сподівається застати вдома батька, матір і свого судженого. На порозі вітається словами: «Помагай біг», які значать майже те само, що наше «Хай благословить Господь» і є звичайним їхнім привітанням, коли заходиш до чиєїсь господи. Сівши у хаті, дівчина береться вихваляти того, хто припав їй до серця. Звертається до нього, називаючи Іван, Федір, Дмитро, Войтик, Микита, одним із тих найбільш розповсюджених тут імен, та й каже: «Бачу з твого обличчя, що ти людина добра, будеш дбайливим і любитимеш свою жінку. Сподіваюсь, що з тебе вийде добрий господар. Ці твої гарні якості змушують мене уклінно просити взяти мене за жінку». Мовивши це, вона звертається з подібними словами до батька й матері парубка, покірно прохаючи згоди на їхній шлюб. А якщо ж дістане відмову чи одговірку, буцімто парубок ще молодий і не готовий до одруження, то дівчина відповідає, що не залишить їхньої хати, поки він її не пошлюбить і не візьме собі за жінку. А мовивши це, дівчина вперто стоїть на своєму і не виходить з кімнати, поки не дістане того, що вимагає. Через кілька тижнів батьки змушені не тільки погодитись, а й намовляють сина, щоб той пильніше придивлявся до дівчини, як до своєї майбутньої жінки. А парубок, бачу чи, як завзято дівчина бажає йому добра, відтепер починає дивитись на неї, як на свою майбутню володарку. Наполегливо просить у батьків дозволу її покохати. Ось як закохані дівчата в цьому краї влаштовують свою долю, змушуючи батьків і суджених виконати своє бажання. Як я вже говорив, батьки бояться накликати на себе гнів божий чи якесь інше лихо, прогнавши дівчину, бо вважають, що, так вчинивши, навіки знеславлять увесь її рід, який неодмінно їм за це помститься. Так само вони не застосовують для цього насильства, бо побоюються суворої церковної кари, яка передбачає в такому випадку епітимію, великий штраф і ганьбу для їхньої господи. Батьки так лякаються цих забобонів, що якомога швидше бажають уникнути нещасть, які могли б, безперечно, стати карою за те, що їхні сини колись відмовили дівчатам, які сватались до них[63]. Звичай, який я описав, водиться тільки між людьми рівного стану, бо в цьому краї усі селяни однаково заможні й нема великої різниці в їхніх статках. Та коли кохаються простий селянин із шляхтянкою, у цьому їм допомагає інший звичай.

ЯК СЕЛЯНИН МОЖЕ ОДРУЖИТИСЯ ІЗ ШЛЯХЕТНОЮ ПАННОЮ

Існує звичай у селах цього краю, що в неділю та свята селяни разом із жінками та дітьми збираються по обіді до корчми; там вони проводять решту дня за частуванням. Однак випивають лишень чоловіки та жінки, а парубки і дівчата весело танцюють під звуки дуди (інструмент, схожий на волинку). Сюди звичайно приходить місцевий пан із своєю сім’єю, щоб подивитись, як молодь веселиться. Інколи пан запрошує танцювати перед своїм замком: буває, що сам танцює з жінкою та дітьми. Під час цих танців шляхетніші пани змішуються з простим людом. А треба додати, що всі села на Поділлі та Україні оточені гайками зі сховками, де влітку селяни переховуються від набігів татар. Ці лісочки простягаються на добрих півмилі в ширину, і хоча селяни тут є майже кріпаками, однак вони здавна користуються правом і привілеєм викрадати під час загального танцю шляхетних дівчат, навіть дочок свого пана. Але парубок мусить зробити це кмітливо та спритно і втекти в сусідній гай, де повинен перечекати двадцять чотири години і сховатися так, щоб їх не знайшли. Лише тоді йому все пробачать. Якщо викрадена дівчина бажає вийти за нього заміж, під страхом смертної кари він змушений погодитись на це; якщо ж дівчина цього не бажає, йому дарують його злочин і ніхто не має права переслідувати його за це чи карати. Та коли ж спіймають викрадача протягом доби, одразу ж стинають голову без жодного суду. За тих сімнадцять років, які я провів у цьому краї, не чув, аби сталося щось подібне. Зате бачив, як дівчата сватались до парубків і часто їм це вдавалося. Однак, щоб викрасти шляхетну дівчину, є багато ризику. Силоміць узяти її, втекти на очах усіх присутніх і втекти так, щоб не зловили (тут треба мати добрі ноги), було б дуже важко, якби не домовився попередньо з тією дівчиною. А крім того, селяни тепер більш уярмлені, та й шляхта більше чванькувата і владолюбна. Очевидно, селяни мали право викрадати шляхетних дівчат у ті часи, коли поляки ще обирали королем того, хто найпрудкіше бігав босоніж, вважаючи такого чоловіка найсміливішим і найкмітливішим; начебто сміливість та кмітливість залежать від спритності й міцності в ногах. З тих самих часів, на мою думку, йде ще один звичай: на другий день після елекції зобов’язувати короля дати присягу перед вівтарем про те, що жоден шляхтич не буде арештований за свій злочин після двадцяти чотирьох годин, хіба що йшлося б про злочин проти короля чи державну зраду. Цим вони хотіли, напевно, засвідчити свою повагу до людей, які вміють добре і швидко бігати. Це видно ще й тепер, оскільки поляки дуже цінують баских і прудких коней, лише на це звертають увагу і відразу платять ту ціну, яку за коня правлять. Гадаю, що вони це роблять для того, аби легко наздоганяти ворога, коли той втікає, та й самим швидко втікати, якщо колись доведеться це робити.

ЯК ВІДБУВАЮТЬСЯ ВЕСІЛЛЯ

Оскільки ми вже розповіли про сватання на Русі, скажемо ще кілька слів про тутешні весільні врочистості та їх особливості.

Весільні обряди такі: запрошені парубки й дівчата від імені молодого й молодої просять усіх своїх родичів прийти до них на весілля; при цьому кожен має віночок з квітів, який вішає через плече і зі списком усіх запрошених відвідують їх у переддень весілля. Молодь іде парами, а один парубок з патерицею у руках виголошує запрошення. Не буду докладно описувати страв і скільки м’ясних виробів подають до столу, скажу лишень, що молода вбрана за їхнім звичаєм у довгу коричневу сукню. Сукня розпирається прутами з китового вуса, а знизу має облямівку з тканини напівшовкової і напіввовняної. Голова і обличчя молодої відкриті, волосся розсипається по плечах, а на голові вінок квітів у залежності від пори року. Батько, брат чи якийсь близький родич молодої ведуть її до церкви; перед ними ступають музики із скрипкою, дудою або цимбалами. Після вінчання один із родичів бере молоду за руку і відводить додому під і у саму мелодію. Обійду мовчанкою весільні розваги під час весільного обіду; вони дуже дивні, нічим не поступаються своєю дивиною звичаям інших народів. Зауважу лише, що те, що особливо схиляє їх до нестримного гультяйства, яке від природи є у їхніх звичках, пов’язане з тим, що з нагоди шлюбних бенкетів та хрестин їхніх дітей пан дозволяє їм варити пиво. Привілей цей приводить до того, що пиво є набагато дешевше і в більшій кількості, бо в інший час селяни мусять купувати пиво в панських броварнях.

Коли настає час укладати молоду на шлюбне ложе, родички молодого відводять її до спальні і там роздягають догола. Докладно розглядають її з усіх боків, навіть заглядають у вуха, волосся, на пальці ніг та в інші частини тіла, аби пересвідчитись, чи ніде нема крові, голки або захованого клаптика бавовни, насиченого червоним сиропом. Якби знайшлося щось подібне, зчиниться на весіллі сум’яття і метушня. А коли нічого не знаходять, надягають на молоду біленьку й новеньку бавовняну сорочку, а потім, завівши її у постіль, потайки вводять молодого. Коли молоді опиняться разом, жінки затягають заслону біля постелі. Більшість гостей приходить у кімнату, чоловіки танцюють з келихами в руках під звуки дудки, а жінки підскакують, плескаючи в долоні, аж поки не звершиться шлюбний союз. А коли серед цього радісного танку молода якимсь чином висловить задоволення, усі присутні враз стрибають з радощів, плещуть у долоні, зчиняють веселий галас. Увесь цей час родичі молодого не відходять від ліжка, прислухаються, що там відбувається; чекають, коли можна буде відслонити запону. Одягають на молоду чисту сорочку, а коли на попередній знаходять докази її цнотливості, радісними вигуками сповнюють цілу домівку, і вся родина радіє разом з ними[64]. Тепер молоду одягають і зачісують як молодицю, тобто покривають їй голову, бо це дозволяється робити лише заміжнім, а дівчата ходять із власним заплетеним волоссям і вважали б для себе ганьбою покрити голову.

Наступного дня відбувається ще кумедніша забава, яка може видатись невірогідною для того, хто подібного ніколи не бачив. Крізь два рукави сорочки, вивернутої навиворіт, пропихають палицю і носять її, наче знамено, вулицями міста, вельми урочисто, як стяг, що підтверджує почесне завершення битви, аби кожен переконався у цнотливості молодої і в мужській силі молодого. А за ними ступає цілий натовп гостей з музикою, вони танцюють і співають ще завзятіше, ніж перед тим. Процесія іде через ціле місто, дружби ведуть попід руки дружок, збігаються люди і проводжають їх, поки молодята не дійдуть до хати молодого.

Якщо ж навпаки, ознак дівоцтва не виявлять, весілля обривається, чоловіки кидають об землю келихами, жінки перестають співати, а родичі молодої збентежені та осоромлені. Одне слово, зчиняється справжній гармидер: гості б’ють горщики, в яких варилися різні наїдки, відбивають вушка в келихах, з яких випивали напої, матері молодої натягають на шию кінський хомут, садять її у кутку, перед поглядами усіх присутніх, а самі співають їй безперестанку грубих і сороміцьких пісень. Частують її з надбитого келиха, дорікаючи за те, що не вміла берегти доньку. Висловивши все, що лиш може прийти в голову, гості розходяться до своїх домівок, ображені такою неприємною подією. А родичі молодої, заховавшись від людей, деякий час сидять вдома, присоромлені тим, що трапилось.

Що ж до молодого, то це вже на його розсуд — жити з дружиною чи прогнати її, але коли відважиться на спільне життя, мусить бути готовий на всі ті образи, якими його будуть осипати.

При цій нагоді додам кілька слів про звичаї жінок. Добрим словом згадую те, що хоча вільне вживання горілки та меду робить дівчат дуже доступними, однак загальне висміювання та сором, які випадають на долю дівчини, що, втративши свою дівочість, хоче віддатись за парубка, утримують їх від подібних вчинків.

Перш ніж завершити цю розповідь, скажу ще кілька слів про великодні обряди. У страсну суботу вони йдуть у храм, який називають церквою, аби взяти участь у релігійних торжествах, які полягають у тому, що фігурку Господа нашого Христа кладуть у гріб, а потім з великими урочистостями звідти виймають. Після цього обряду всі вони — чоловіки, жінки, парубки і дівчата — стають навколішки перед єпископом (якого називають владикою) і подають йому яйце, зафарбоване в червоний або жовтий колір, із словами «Христос воскрес!» А єпископ бере яйце, відповідає «Воістинно воскрес!» і христосується з жінками та дівчатами. Таким чином протягом якихось двох годин він збирає понад 5—6 тисяч яєць, а крім того, має ще й приємність цілувати найвродливіших молодиць і дівчат, які є у церкві. Звісно, йому було б не з руки та й неприємно цілувати старих жінок, але він спритно і швидко дає собі раду: коли якесь обличчя йому не подобається, він простягає для цілування руку. Так робив у Києві митрополит на ім’я Могила[65], який є верховним над усіма єпископами. Так само роблять і найнижчі священики, яких називають господинами.

Протягом наступного тижня на вулицю треба неодмінно виходити з певною кількістю крашанок, щоб частувати ними всіх зустрічних знайомих і промовляти до них ті самі слова, які говорили владиці чи своєму господинові. Зустрінутий друг чи подруга відповідають вам тими самими словами, обнімаються і цілуються. Той чи та, кого привітали, мусить дати одну крашанку, знову розпочавши ту саму церемонію.

Ознайомтесь ще з однією витівкою, яка проходить спозаранку у світлий понеділок. Парубки групами простують вулицями і, коли стрінуть дівчат, то хапають їх та силоміць тягнуть до колодязя. А там обливають їх п’ятьма-шістьма відрами води. Дівчата ніби скупані, мокрі з голови до п’ят. Проте ця забава дозволена лише до полудня.

На другий день, у вівторок, черга за дівчатами, але хлопцям вони відплачують більш лукаво. Кілька дівчат ховається у якійсь хаті з глеками, повними води. На вулиці залишають малу дівчинку, яка умовним вигуком повідомляє їх, що бачить парубка. В ту саму хвилину всі дівчата вибігають на вулицю і з криком та вереском ловлять парубка. На допомогу їм біжать інші дівчата; поки дві-три найкремезніші тримають хлопця за руки, інші виливають йому за шию усі глеки води. І відпускають його лише тоді, коли він мокрий, як хлющ. Ось так пустують парубки і дівчата у великодні дні. Та дорослі чоловіки мають іншу забаву у світлий понеділок. З самого ранку вони сунуть натовпом до замку, щоб побачитися зі своїм паном; той терпеливо їх дожидає. Низько вклонившись йому, кожен селянин підходить і дарує чи курку, чи якусь іншу птицю. З вдячності за таке обдаровування пан частує своїх селян горілкою; задля цього наказує викотити барило горілки і поставити посеред майдану. Всі селяни підходять і стають довкола тієї бочки. Тоді пан підступає з великим ополоником і, зачерпнувши ним горілку, п’є до найстаршого із селян. Потім передає ополоник тому, до кого пив. Так усі вони п’ють по черзі, а далі знову розпочинають те саме, аж поки бочка зовсім не спорожніє. А коли бочка порожніє ще до сутінків (таке трапляється найчастіше), пан неодмінно розпоряджається викотити ще одну; зобов’язаний їх частувати, аж поки не зайде сонце, якщо, звичайно, селяни годні триматися на ногах. Коли ж заходить сонце, звучить сигнал розходитися; той, хто добре себе почуває, вертається додому; якщо ж не годен іти, кладеться просто серед вулиці і засинає, аж поки не очуняє. Хіба що жінка чи діти змилосердяться, покладуть на ноші і занесуть додому. Але хто надто залив себе горілкою, лишається на замковому подвір’ї, засинаючи п’яним сном. Гидко дивитися на тих п’яниць, які не з’їли ні шматка хліба, а безперервно пили і лежать тепер у нечистотах, як ті свині. Бачив одного п’яницю, якого везли вже мертвого на возі, хоча була тільки друга година пополудні. Ото дивні звичаї, що марно гублять людей; справедливим є прислів’я, яке вони залюбки повторюють: не вмієш пити горілку, пий воду. Після своїх щоденних обідів той люд дуже важко засинає, та якщо п’яний, то спить так міцно, що вранці не пам’ятає, що було з ним увечері. Від сп’яніння настільки втрачають здоровий глузд, що лишається з них тільки людська подоба. В таких випадках той, хто бажає що-небудь від них дістати задарма, вдає, ніби з ними завзято напивається, а коли бачить, що вони розвеселилися од випитого (а в такому стані вони поступливі), просить те, що собі сподобав, і відразу ж це дістає. Одержані речі швидко виносить з хати п’яного. А вранці той дуже здивований, бо нічого не пам’ятає і не знаходить того, що вчора віддав. Засмучений, проклинає своє марнотратство. Але все-таки себе втішає тим, що так само облупить іншого і покриє заподіяну шкоду.

КОЗАЦЬКА МЕДИЦИНА

Якщо вже ведемо мову про наших русинів чи козаків, скажемо також про те, що вони чинять за різних обставин та оказій.

Бачив я хворих козаків, у лихоманці, які замість уживати якихось ліків брали півзаряду гарматного пороху, змішували його навпіл з горілкою і все це випивали; а далі клалися спати, щоб вранці прокинутися зовсім здоровими. Мав я машталіра[66], який неодноразово видужував, уживаючи ліків, яких не визнають ні лікарі, ні аптекарі. Інші ж козаки брали попіл і так само змішували його з горілкою, усе це випивали і також видужували. Неодноразово бачив, як козаки, поранені стрілами, перебуваючи далеко від хірургів, замазували свої рани землею, замоченою власною слиною; це виліковувало їхні рани ніби найкращий бальзам. Отже, у цій країні, як і в багатьох інших, дотепна вигадка породжується самим життям.

Це мені нагадало одного козака, якого я стрів на ріці Самарі; той козак варив рибу у дерев’яному цебрику, який польські вершники і козаки чіпляють ззаду до сідла і напувають з нього коней. Для цього козак розпікав на вогні круглі камінці і кидав їх у відро; робив це доти, доки вода не закипала і риба не зварювалась. Спочатку воно видалось мені дуже простацьким, однак це не позбавлене здорового глузду.

Пригадується мені, що перед тим я говорив про хворобу, яку вони називають гостець і якою часто хворіють. Доречно буде кількома словами сказати про неї.

Хворі на цю недугу (яка зветься у Франції «колтуном») цілий рік лежать без руху, ніби паралізовані, відчуваючи великий біль у нервах. Вони нестримно кричать від цього. Коли мине рік, якоїсь ночі їм так сильно пітніє голова, що вранці все їх волосся склеєне докупи і звисає одним широким пасмом, ніби хвіст тріски; від цієї хвилини хворий почувається набагато краще, а через кілька днів одужує, будучи в кращому здоров’ї, ніж перед недугою. Лише волосся виглядає жахливо, не можна його розчесати, а коли хотів би зрізати, то рідина, що виділяється через пори на голові, за два дні спала б йому на очі і він неодмінно стратив би зір.

Цю недугу вони між собою вважають невигойною, однак я з успіхом лікував багатьох хворих тим методом, яким лікують у Франції сифілітиків. Деякі з хворих, відчувши в себе ту недугу, покидають рідні сторони, змінюють на деякий час клімат і так само позбуваються хвороби. А взагалі ця хвороба не передається іншому, якщо пити з одного кухля, хіба лише через злягання: чоловік заражує нею жінку, а жінка чоловіка. Лікарі розрізняють у цій хворобі чоловічу недугу і жіночу, і кажуть, що старі баби заражують людей різними короваями або ж парою гарячої води: той, кого окутала така пара, вражений недугою і незадовго падає з ніг. Трапляється, що й діти приходять на світ уражені нею з таким самим злиплим волоссям; але це добрий знак, бо згодом волосся розклеюється і діти ніколи більше хворобою тією не хворіють.

ПРО ФАУНУ УКРАЇНИ

Ще розповім вам дуже примітну річ у цьому краї. Вздовж берегів Борисфену літає незліченна кількість комах: вранці видно цілі міріади ледь помітних мушок, але вони не надокучають; опівдні літають комахи завбільшки на дюйм, вони обсідають коней, так впиваючись їм у шкіру, що аж кров виступає. Та найгірше ввечері над рікою, коли з’являються комарі і мухи. Не годен тоді заснути без пологу, як то кажуть козаки. Це невеликий намет, під яким сплять, щоб захиститись від комарів. Якби не це, то вранці прокидаєшся з опухлим обличчям. Якось таке зі мною сталося, тому можу про це говорити. Три дні минуло, перш ніж обличчя моє набрало нормального вигляду. Я нічого не бачив на очі, не годен був їх розплющити, бо повіки зовсім порозпухалися, мав я жалюгідний вигляд. Однак, як уже говорив, козаки розкладають полог, зроблений таким чином: вони вирубують п’ятнадцять невеликих ліщинових вилок завтовшки на палець і завдовжки приблизно на дві з половиною ступні. Вбивають ці вилки у землю, на віддалі двох стіп одна від одної і на цілу стопу в ширину, а зверху кладуть п’ять поперечок, опираючи їх на вилочки. Далі кладуть ще п’ять кілків, покладених упоперек і все це зв’язують мотузкою. Поверх цього накладають вшите спеціально для цього повстяне полотно, врізане так, щоб воно затуляло не тільки верх, а й усі боки; полотно звисає одним боком додолу, а при вході підноситься догори. Його можна підгортати під матрац чи ліжко, щоб та комашня не залітала всередину. Під таким пологом легко вміщається дві особи, однак лише важніші старшини сплять під ним, бо не кожен може дозволити собі на такий маленький намет. Коли ж падає дощ, вони вкриваються так, як це видно з наступного рисунка. Його зображення краще від будь-якої розповіді дасть уявлення про це все. Одне слово, комашня так нестерпно надокучає у цьому краї, що доводиться безперервно розпалювати багаття, аби відганяти її.

ABCDEFG це полог, заслонений тканиною. НІ та LM — це дві підпорки, на які покладено жердину. IL підтримує турецький килим, зроблений з крученої непромокаючої нитки; той килим послуговує дахом намету.

Від цієї мушви перейдемо до сарани, якої налітає сюди так багато, що нагадує мені лихо, яке наслав Господь у давні часи на Єгипет, аби впокорити фараона. Я бачив її упродовж кількох років, зокрема 1645 і 1646 року. Ті комахи летять не тільки цілими зграями, але й цілими хмарами, розтягаючись на п’ять-шість миль у довжину і дві-три милі в ширину. Сарана, звичайно, налітає з боку Татарії; це стається тоді, коли суха весна, а в Татарії і на її сході — Черкесії, Абхазії і Мінгрелії рідко коли стоїть інша погода. Пошесть несеться східним або південно-східним вітром, сягає цих земель і наводить велике спустошення: сарана поїдає ледь зазеленілу пшеницю і траву. Де лише вона пролетить і сяде, все винищить за якихось дві години, і зростає тут велика дорожнеча на харчі. Якщо ж сарана залишиться в цьому краї на осінь та зиму, до місяця жовтня, часу свого вимирання, то кладе по триста яєць, з яких виводяться наступної весни при спекотливій погоді нові комахи. Їх з’являється в три рази більше. Але коли вони вилуплюються і в той час випадають дощі, то сарана гине і в той рік можна її більше не боятись, хіба що прилетить з якогось іншого місця. Це все найкраще собі уявити їхньою кількістю, бо ціле небо вкрите комахами, довкола темно, виглядає так, ніби в хмарну погоду падуть невеликі клапті снігу і кружляють туди й сюди за вітром. Сарана опускається на землю, щоб поживитися, і ціле поле нею вкрите, чути лише дивне шелестіння — це вони споживають їжу. Протягом неповних однієї-двох годин сарана пожирає все до самої землі, а потім здіймається і летить туди, куди несе її вітер. Коли сарана летить, то у найясніший сонячний день не видно сонця, здається, що воно заховалось за товсті хмари. Року 1646 у місяці червні, опинившись на два тижні в новому місті Новгороді[67], в якому зводив фортецю, я був дуже здивований, побачивши там велику кількість сарани. То була справжня дивина, бо сарана в тім краї виплодилася навесні, а тому, що не вміла ще добре літати, вкривала повсюдно землю, та й у повітрі її було стільки, що не міг у своїй кімнаті їсти без запаленої свічки. Всі будинки були заповнені тією сараною, навіть у стайнях, стодолах, спальнях, на горищах було повно тих комах: ця капость залазила навіть у підвали. Я наказував курити гарматний порох з сіркою, щоб прогнати її, але все це не допомагало, бо як тільки відчинялись двері, величезна кількість сарани залітала всередину будинку, інші ж вилітали назовні.

Було дуже неприємно, коли виходив на вулицю, а ці комахи вдарялися тобі в обличчя, в ніс, в очі, у вуха, так несамовито лазили, що не можна було навіть рота відкрити, бо влітало відразу ж декілька комах. Та це ще нічого. Як ми сідали за стіл, то й тут ці комахи не давали спокою: різав на тарілці кусень м’яса і перерізував одночасно сарану. Тільки-но рота розтулював, щоб занести туди їжу, відразу ж мусив випльовувати комаху. Найбільш досвідчені люди не знали, як дати собі раду з тією незліченною комашнею. Одне слово, важко це описати; аби добре собі все це уявити, треба їх побачити так, як я бачив. За якихось два тижні сарана ставала міцнішою і, понищивши усе в цьому краї, могла летіти далі. Вітер підхоплював її і ніс в якусь іншу місцевість чинити таке саме спустошення. Бачив якогось вечора, як сарана сіла на перепочинок. Комахи вкривали дороги на чотири пальці завтовшки так, що навіть коні не хотіли по ній ступати, доводилось підхльостувати їх нагаями — тварини нашорошували вуха, хропли, з великою боязню ступали вперед. Колеса наших возів і копита коней розчавлювали цих комах і здолу здіймався такий сморід, що не тільки важко було дихати, але й видавалось, ніби все це проймає тебе до самого мозку костей. Щодо мене, то я не годен був стерпіти того смороду; змушений був спочатку натерти оцтом ніс, весь час нюхати вимочений в оцті носовик, який тримав при собі. Радо поїдають сарану свині, це для них смачна страва, вони від сарани швидко товстіють, однак ніхто не хоче їсти їхнього м’яса, бо та нечисть, що скоїла стільки лиха, викликає в людей огиду. І нарешті, ось як ті комахи розмножуються і плодяться. Залишаються в тому краї до жовтня, хвостами виривають в землі нірки, кладуть кожна по 300 яєць, лапами нагрібають зверху землю і здихають, бо ця нечисть живе лише шість з половиною місяців. Навіть якщо трохи згодом починаються дощі, яйця їхні не гинуть; довгі та суворі морози також не завдають їм ніякої шкоди; отак вони дочікуються, долежуються до весни, яка звичайно приходить всередині квітня. А коли сонце зогріває землю, сарана вилуплюється і починає розскакуватись вусібіч, цілих шість тижнів вона не годна літати і тому не відходить далеко від того місця, де вилупилась. Та як вже зміцніє і набереться сил, то прямує туди, куди несе її вітер. Якщо б у той час, коли починається їхній лет, знявся північно-західний вітер, то поніс би їх усіх у Чорне море; та коли подує протилежний вітер, пожене їх в інші краї, де сарана чинить таке саме велике спустошення, про яке ми вже говорили. Коли під час появи молодої сарани починаються дощі і ллють безперервно вісімдесять днів, всі яйця гинуть. Так само буває влітку: протягом восьми чи десяти дощових днів вся сарана здихає на землі, вона не може більше летіти, а отже, тутешні мешканці порятовані. Та коли літо сухе (а так буває найчастіше) вони дуже хвилюються, аж поки у жовтні сарана не погине. Сам я це бачив упродовж кількох років, які провів у цьому краї. Торкався сарани руками, вона була товщиною в палець, а довга на три-чотири дюйми. Тутешні люди, які добре розуміються на мовах, розповідали мені, що на крилах сарани написано халдейськими літерами «Попуст божий». Так мені говорили ті, хто знає халдейську мову[68].

Перейдемо тепер до того, що я побачив гідного уваги за Дніпром. Там є дві річки — Сула і Супій, обидві вони впадають у Дніпр. Між тими ріками живуть маленькі тваринки, яких звати тутешньою мовою байбаками. Своєю будовою і розмірами вони нагадують барбарійських кроликів. Мають лише чотири зуби — два верхні, а два нижні; вкриті шерстю сизуватого кольору і як кролики ховаються в землю. У місяці жовтні зариваються у свої нори, з яких вилазять лише при кінці квітня; саме в той час оббігають вони полями, шукаючи якогось корму. Вони зимують у землі, харчуючись тим, що зібрали влітку; довго сплять, дуже бережливі, інстинктивно рихтують харчі на зиму. Можна сказати, що між цими тваринками є невільники, бо ліниві тварини наказують тим невільникам лягати на спину і кладуть їм на живіт великий жмут сухого листя, який байбак тримає обома лапами, чи, вірніше, своїми руками. Ці тварини допомагають собі тими лапками майже так само, як мавпи своїми. А потім інші байбаки тягнуть те звірятко за хвіст аж до входу в нору — листя перевозиться, ніби на санях. Звідси примушують їх розносити траву по норах. Я декілька разів бачив, як зручно вони це робили. Із цікавістю впродовж кількох днів спостерігав за ними, і навіть якось пішов до самих їхніх лігвищ, розгріб їх, щоб оглянути житла. Побачив безліч нір, розділених між собою маленькими кліточками, наче кімнатами — одні є для них коморами, інші — цвинтарищами та усипальницями, куди вони затягають мертвих тварин. А ще інші призначені для якогось особливого вжитку. Живуть байбаки вісьмома-десятьма парами разом, кожна пара має своє окреме житло, в якому панує велика злагода. Їхня «республіка» нічим не поступається ладові колоній бджіл чи мурашок, про які стільки вже писалося. Ще додам, що всі ці тварини двостатеві і якщо зловити їх молодими в травні місяці, то легко собі їх приручити; на ринку вони коштують якийсь 1 су, тобто 6 ліардів[69]. Я сам виходив багато байбаків, вони дуже гарно виглядають вдома і стільки ж радості приносять, ніби якесь мавпеня чи білка. Годуються тими самими харчами і тією самою травою.

Забув ще сказати, що це дуже меткі звірятка, бо ніколи не виходять з нірок, не виславши наперед свого дозорця; той залазить на якесь узвишшя, аби попередити тварин, які пасуться, якщо трапиться якась небезпека. Запримітивши якогось чужака, байбак стає на задні лапки і починає свистіти. За цим сигналом всі тваринки втікають у свої сховища, а вартовий за ними і залишаються там доти, поки вважають, що небезпека не минула. Відстань між ріками Сулою і Супоєм не перевищує шести миль, а від Дніпра до кордонів Московії буде не більше п’ятнадцяти-двадцяти миль. Там і знаходяться ці тваринки, які живуть так, як я описав. В інших місцях вони не водяться. В цих краях не можна нестися на коні учвал, бо всюди є безліч маленьких шпарок (наче кролячі нори); потрапляючи в них, коні падають і можуть переламати собі ноги. Зі мною кілька разів траплялась подібна історія. У травні та червні селяни полюють на байбаків; роблять це таким чином: виливають п’ять чи шість відер води в нору, тварини мусять звідти втікати, а при вході в нори селяни прилаштовують мішок або сітку. Спіймані маленькі тваринки не забувають своїх звичок і якщо їх не прив’язати добре, то в жовтні місяці вони зариваються десь удома для зимової сплячки. Якщо б їх не турбувати, то спали б шість повних місяців, як це роблять вовки і сурки. Мої байбаки спали навіть два тижні, довелося довго їх шукати, а як знаходили, то бачили нори, звідкіля мусив їх виганяти. Вони виглядали зовсім здичавілими.

У цих краях також водяться перепілки з блакитними лапками, їхнє м’ясо отруйне.

Також надибував у Дикому Полі, біля порогів вздовж Дніпра, тварину, схожу на нашу козу, але з тонкою і гладкою шерстю. Після линяння ця шерсть м’яка, наче шовк. Пізніше стає твердою, жорсткою, набираючи бурого кольору, але не такого як у кози. Ця тварина має два блискучо-білі роги і руською мовою називається сугак. Передні і задні кінцівки в неї добре розвинені, а в носі нема кістки. Коли пасеться, то ступає назад, інакше пастися не вміє. Я смакував м’ясо цієї тварини, воно таке ж смачне, як м’ясо косулі. А роги білі, блискучі і гладенькі; я зберігаю їх задля їхньої дивовижності.

У тих самих краях живуть олені, лані, дикі кози, пасуться цілими отарами. Є також дикі кабани неймовірної величини і дикі коні, що бігають табунами по п’ятдесят-шістдесят голів. Ці легкі коні дуже часто лякали нас, бо здалеку ми приймали їх за татарів. Названі коні нічого не вартують у роботі, навіть ті, яких приручили ще молодими. Лишень м’ясо їхнє смачне, ніжніше від телячого, та, як на мене, воно не вельми приємне і прісне. Тутешні люди, які їдять перець так само, як ми стручковий горошок, так приправляють його, що запах м’яса губиться. Щодо старих коней, яких важко приручити, то їх ведуть просто на бійню, де потім м’ясо продається, так само як баранина чи воловина. Крім того, ті коні мають дуже пошкоджені ноги, бо зроговіла шкіра так стискає їм копита, що вони тою шкірою вкриті і важко копита очистити. А тому коні не можуть добре бігати, і в цьому виявляється Боже провидіння, яке створило цю тварину для того, щоб вона повністю слугувала людині; коли знаходиться поза людською опікою, стає кволою істотою, нездатною навіть бігати.

Вздовж цих рік, на їхніх берегах, гніздиться також багато птахів, з таким великим горлом, що всередині знаходиться ніби цілий ставок, у якому зберігається жива риба, яку при потребі ті птахи поїдають. Таких самих птахів я бачив у Західній Індії. Іншими цікавими птахами є лелеки, їх тут дуже й дуже багато. Щодо буйволів та великих тварин, то їх багато на кордоні з Московією; там є також білі зайці та дикі коти. В цьому краї, неподалік Волощини, можна надибати довгорунних баранів з дещо короткими але ширшими хвостами трикутної форми; траплялись також барани, що сам хвіст їхній важив більше десяти фунтів. Ті хвости мають, звичайно, понад десять дюймів у діаметрі, а на кінці загострені і повні смачного товщу. У знатних людей цього краю можна також побачити псів і тарантських коней, тобто посмугованих, наче леопарди; вони дуже гарні та привабливі на вигляд, їх звичайно впрягають у карету, коли пани їдуть до королівського двору.

Великим недоліком цих українських земель є брак солі. Аби цьому зарадити, її привозять з Покуття, області, що лежить на кордоні з Трансільванією і належить полякам. Ця земля розташована за вісімдесят чи сто миль звідсіль, як це бачимо з карти; у криницях тут солона вода, з неї добувають сіль так само, як ми це робимо, і виготовляють з неї ніби маленькі хлібини товщиною на один дюйм і довгі на два. Триста таких маленьких хлібин продають за один шеляг. Тутешня сіль дуже смачна, хоча не така солона, як наша. Добувають ще й іншу сіль з попелу вільхи та дуба, вона дуже смачна з хлібом[70]. Ця сіль називається коломийською. Біля Кракова також є соляні копальні, там сіль вельми гарна, наче кришталь, а місцевість та називається Велічка. В тому краї також не вистачає смачної води і, гадаю, що через те, певне, з’являється в них та хвороба гостець, про яку вже розповідав.

ПРО КЛІМАТ

Хоча ці землі знаходяться на тій самій широті, що й Нормандія, тут суворіші та холодніші зими. Та ми про це ще скажемо. З-поміж того, що слід взяти до уваги в цьому краї, є морози, що останніми роками були такими тривалими, суворими і сильними, що неможливо було їх витримати не тільки людям, надто тим, хто ішов з військом чи знаходився у війську, але й худобі, наприклад, коням або іншим свійським тваринам. Той, хто несподівано опиняється серед такого морозу і не розплачується за це власним життям, вважає для себе щастям, коли виплутався з цього, втративши пальці рук чи ніг, занапастивши ніс, щоки, вуха і навіть ту частину тіла, яку з почуття сорому не смію називати. За якусь мить гасне їхнє природне тепло і вони відмирають з гангрени. Бувають організми сильніші, в яких частини тіла не охолоджуються так раптово, але все одно на них з’являються рани, такі ж болючі, як від опіків чи від лихоманки.

Перебуваючи в тому краї, я переконався, що мороз може бути таким пекучим і сильним, наче пожежа, і що він може все винищувати. Спочатку рани такі мізерні, що болячки схожі на горошини, та вже через кілька днів, а навіть годин, вони збільшуються і так швидко розростаються, що вражають якусь певну частину тіла. Саме так мої знайомі ні за що ні про що занапастили свою найбільш делікатну частину тіла.

Інколи, і найчастіше, відмороження звалюється несподівано, неможливо нічим зарадити, тим паче, коли не вжити заходів перестороги — внутрішніх чи зовнішніх. Смерть від морозу може бути двоякою: перша дуже швидка, бо різка; проте можна сказати, що це спокійна смерть, бо довго не мучишся і помираєш уві сні. Коли знаходишся в полі, чи то верхи на коні чи в кареті, або на возі і не вжив потрібних заходів перестороги, добре не одягнувся і не закутався, коли не чуєшся в силі, щоб змагатись з таким сильним морозом, холод проникає в кінцівки ніг та рук, а потім і всі інші частини тіла, поволі перестаєш їх відчувати, тебе охоплює сонна втома, забуття, ніби летаргічний сон. І дуже хочеться спати; а якщо ви так зробите, то неодмінно заснете вічним сном і більше ніколи од нього не прокинетесь. Та якщо ви і ті, що вас оточують, зробите все необхідне, аби прокинутись зі сну, ви уникнете смерті. Саме так було зі мною — я декілька разів уникав смерті, бо слуги мої, люди міцніші й більш пристосовані до таких витівок тутешнього клімату, будили мене, тільки я починав дрімати. Друга смерть не така раптова, але настільки жахлива і страшна, і так важко її перенести, що її жертви, навіть люди найміцнішої будови, перебувають за два волоски від божевілля. Холод проймає аж до крижів, перехоплює поперек, проникає вершникам крізь лати і так сильно стискає, що холодить їм усі нутрощі, насамперед шлунок і кишки. Ті люди ніяк не можуть насититися їжею, навіть якщо споживатимуть найбільш стравне м’ясо чи бульйон — відразу ж вертатиме назад з жахливими болями і відчуватимуть при цьому страшну різанину в шлунку. Важко навіть усе це висловити словами. Хворі весь час страшенно стогнали, голосно зойкали, немов би їм витягали чи виривали нутрощі та інші частини живота. Залишаю найбільш вченим лікарям висловити свою думку про причини цього страшного, жахливого болю, бо сам я не годен судити про це, а додам лише те, що сам бачив, завдяки цікавості кількох місцевих мешканців, котрі хотіли уздріти, що скоїла та немилосердна недуга. Вони провели розтин кількох померлих і виявили, що більшість кишок почорніла, згоріла, ніби склеїлась докупи. Вони переконались, що така недуга взагалі невилікована, і в той же час, як починали псуватись і відмирати нутрощі, хворий безперервно кричав та стогнав — і вдень і вночі — і смерть його була жахливою. Здавалось, що ніколи не настане його остання година.

Ми перенесли на собі ті люті морози року 1646, коли польська армія вступила в Московські володіння, очікуючи повернення татар. Хотіли ми дати їм бій і відбити численних бранців. Мороз був таким пекучим і лютим, що ми змушені були знятись табором з обраного місця, при цьому втратили дві тисячі воїнів. Більша їх частина померла так, як я це описував вище; інші ж стали каліками. Мороз вбивав не тільки людей, але й коней, хоча вони набагато сильніші і витриваліші. Під час нашої кампанії понад тисяча коней відморозили ноги і не могли більше йти, а між ними і шість коней з кухні польного гетьмана Потоцького, який є сьогодні коронним гетьманом і каштеляном краківським Мороз розгулявся в той час, коли ми зупинилися біля річки Мерла[71] [72] [73], що впадає в Борисфен. Єдина рада при таких морозах, звичайно, не ліки, а тепло вдягнутись, закутатись у все, що гріє і може оберегти тіло від такого лютого холоду. Щодо мене, то у возі чи в кареті завжди тримав на колінах пса, який розігрівав мені ноги. Часто вкривав ноги товстим бавовняним коцом або вовчою шкурою. Обличчя, руки і стопи стирав спиртом, а потім закутував їх тканинами, чи якимись іншими речами, змочуючи їх у спирті, щоб вони на мені висихали. Завдяки такому способу та при божій ласці зумів я уникнути всіх тих бід, які щойно описав. Мороз ще страшніший, коли нічого теплого не з’їсти і не випити, бо тутешні люди звикли тричі на день пити тепле пиво з додатком масла, перцю, хліба, що заступає їм суп і оберігає їхнє нутро від такого холоду.

ПРО ТЕ, ЯК ОБИРАЮТЬ КОРОЛЯ

Коли помер Сигизмунд III[74], архієпископ Гнєзни зайняв місце короля, аби очолити й правувати конвокаційним сеймом[75] у Варшаві два чи три тижні по смерті суверена. Сенатори неодмінно туди з’являються, щоб обміркувати та погодити час і місце, де відбуватиметься елекція нового короля. Домовившись про це, кожен сенатор вертається в маєток, щоб там скликати свій сеймик, який збирається на його землях, тобто він гуртує всю шляхту, підлеглу його владі, в зазначеному місці і в зазначений час. З’їжджаються одночасно всі магнати, а зібравшись разом, спільно обговорюють номінацію нового короля, причому кожен силкується подати свої міркування, керуючись особистими симпатіями. Після словесних змагань та суперечок погоджуються на кількох князів, з-посеред яких депутати, призначені на елекцію, вибирають лише того, а не іншого кандидата. А далі кожен з них обгрунтовує право, одержане від своїх магнатів, бути присутнім на елекції і віддати голос за одного з п’яти чи шести запропонованих кандидатів. За той час кожен сенатор, як про це вже говорилося, так само робить у своєму воєводстві. Отже, депутати воєводств є першими, наймогутнішими та найвпливовішими голосами на сеймах. Як і воєводи, вони промовляють від усього загалу, бо перш ніж поїхати на сейм, зіставляють свої погляди та доходять єдиної думки про те, що мають прийняти, а що відкинути. Одне слово, вони цупко тримають усе в своїх руках, бо не можна прийняти чи відкинути якийсь пункт ухвали без їхньої згоди. І як знайдеться хоч один, хто заперечить проти цього і голосно вигукне «nie wolno» (що нашою мовою значить «не маєте права!»), все пропало, бо такий привілей в них існує не лише під час елекції короля, але й на кожному новому сеймі, де можна розірвати або перекреслити все, що ухвалили сенатори. У своїй Речі Посполитій вони користуються такими основними правилами:

1. Жоден шляхтич не має права претендувати на корону, також не має права віддавати своє ім’я чи голос, щоб стати королем.

2. Вибраний для номінації мусить бути католицької, апостольської та римської віри.

3. Той, хто буде обраний, мусить бути чужоземним князем, щоб не мав земельних угідь у їхньому краї. І хоча сини його будуть князенками, народженими у цьому краї, тим не менше вважатимуться тут чужоземцями, не мають права на спадок чи родинні землі, як ведеться в тутешньої шляхти[76]. Ось чому вони можуть обиратися королями, як, скажімо, король Владислав IV[77], який на час смерті свого батька короля Сигизмунда III був старшим князенком. Потім трон успадкував його брат Ян Казимир[78], теперішній король. Це не завдало жодної школи основам спадкування королівства.

Ось порядок, якого вони дотримуються під час елекції, що звичайно відбувається у відкритому полі[79], за півмилі од Варшави, головного міста Мазовії, де знаходиться королівська резиденція. В тутешньому замку завжди відбуваються сейми, оскільки це місце є немовби центром усіх провінцій, об’єднаних під польською короною. Місце елекції було за півмилі від названого міста, з боку Гданська, де розбили невеликий парк на тисячу-тисячу двісті кроків окружності. Парк оточений глибоким ровом на п’ять-шість ступнів завширшки лише для того, щоб туди не забігали коні. В парку поставлено два великі намети: один для елекції — в ньому засідають сенатори; другий — для земських послів, які тут спільно радять раду. Перш ніж з’явитися перед великим зібранням сенату, кожен знайомить присутніх із своїми інструкціями, з тим, на що він може погодитися, і разом вирішують, що прийняти, а що відкинути. Щодня збираються вони на такі наради, які тривають до шести-семи годин; під час тих розмов висуваються всі можливі аргументи, аби й надалі захистити свої привілеї. Під час елекції покійного короля Владислава дискусії точилися понад два тижні, а за той час довкола невеликого парку скупчилося понад 80 тисяч кінних вершників — сенаторських жовнірів. Кожен сенатор мав невелике військо — один менше, другий більше, як, скажімо, краківський воєвода, в якого на той час було близько семи тисяч жовнірів. Інші ж тримали військо відповідно до своїх можливостей; кожного супроводжували друзі та слуги, вони шикувалися бойовими порядками, були добре озброєні і ладні при найменшій незгоді кинутися у сутичку. Зауважте, що під час елекції шляхта цілого краю була напоготові, тримала ноги в стременах, готова скочити в сідло, щоб при найменшій звістці про якісь чвари чи невдоволення їхніх послів налетіти вихором на того, хто наважився б зазіхнути на їхні привілеї, порушити їх.

Врешті після кількох засідань та дискусій вони сходяться на кандидатурі якогось княжича, що має стати королем; кожен у цьому підписується, принаймні найповажніші з-посеред сенаторів і депутатів. Звістка про це оголошується не того ж таки дня, а лише назавтра. Вернувшись на місце постою свого війська, сенатори наказують жовнірам шикуватися бойовими лаштунками відповідно до вказівок гетьмана (бо всі тепер стають під великий штандар корони). Далі лунко гукають: «Віват король!», називаючи його по імені. Тричі прокричавши це привітання, палять у повітря з гармат та мушкетів; чути радісні вигуки, які свідчать про задоволення усіх присутніх. Так повторювалося тричі, а далі присутні на сеймі повставали зі своїх місць. Найповажніші пішли за старшим князенком, якого обрали своїм королем. Він ще знаходився на селі, за півмилі від місця елекції. Привітавши його від імені всіх воєводств, віддали йому шану, повідомляючи, що він обраний королем. Вони прохали його погодитися на це, взяти їх під свою опіку, розумно і розважно ними правити; запевняли, що матиме в їхній особі вірних та слухняних підданих. І тоді король погоджувався. Сенатори показували йому свої шляхетські статути і привілеї (хоча він добре їх знав), а він обіцяв незламно їх оберігати.

Назавтра провадили короля до варшавського собору св. Яна; там перед святим вівтарем король складав присягу. Ось ті умови, які зачитувалися королю в присутності цілого зібрання:

1. Він ніколи не матиме зиску з майна Корони, а лише з того, що йому визначається (Короною вони називають свою державу).

2. Він не матиме права купувати чи придбати жодного шматка землі з тих володінь.

3. Він не видаватиме грамот чи розпоряджень про посполите рушення, якщо цього не схвалить сейм.

4. Він не матиме права після двадцяти чотирьох годин, як скоєно злочин, видавати наказ про арешт польського шляхтича, хіба що злочин спрямований проти короля або означає державну зраду.

5. Він не оголошуватиме війну чужоземній країні і навіть не відправлятиме туди послів у державних справах без згоди на те згаданої Речі Посполитої.

6. Він постійно дозволятиме на присутність при своїй королівській особі трьох сенаторів, які складатимуть сенаторську Раду. Не боронитиме їм стежити за його вчинками, аби нічого не замислив чи не скоїв їм на шкоду. Усі три сенатори почергово очолюватимуть Раду, так що король нічого не зробить такого, чого б вони одразу ж не знали.

7. Названий король не може одружитися чи справити заручини без дозволу сейму; також не має права покинути межі королівства без його згоди.

8. Він також не має права надавати шляхетські привілеї простолюдину, якої б послуги той не зробив, хіба що ця послуга вчинена задля блага держави, але і на це має бути згода сейму.

Обмежений такими умовами, король має все-таки право і найвищу владу не тільки роздавати на свій розсуд церковні бенефіції, але також розподіляти незайняті державні посади, однак мусить це робити лише серед коронної шляхти, а надто для тих, хто цього заслужив своєю військовою чи дипломатичною службою, якимись громадськими вчинками. Це має бути для одних нагородою, а для інших — заохоченням, щоб чинили шляхетно, були корисними та доброзичливими.

Він також має незалежне право дозволяти, щоб на виділених йому землях спалювали дерево для видобування поташу та інших відходів, що дає великі прибутки, не заперечуючи, щоб на це витрачалося багато лісу. Він має навіть найвищу владу роздавати різні посади — від найменшої до найзначнішої, але тільки прижиттєво. Ніхто не має права звільнити призначену ним особу без його на те згоди чи без судового процесу.

Король скликає і призначає час проведення сеймів, які звичайно збираються щодва роки[80]. Вирушаючи на війну власного особою, король може зобов’язати шляхту якогось воєводства супроводжувати його в посполитому рушенні. Хто від цього відмовиться, позбувається голови, а увесь його рід — шляхетства. Його майно конфіскується на користь Корони. Ось як далеко сягає королівська влада; та хоча він король, але руки має зв’язані багатьма заборонами, бо не завжди годен робити те, що хотів би зробити. Мусить годитися і приймати речі немилі його серцю. Попри це все є правителем Речі Посполитої, все чиниться від його імені, хоч сам нічого вирішити чи прийняти не може, як ми вже про це говорили.

ПРО ШЛЯХЕТСЬКІ ВОЛЬНОСТІ

Польська шляхта рівна між собою, між нею нема такої вищості, як це надибуємо у Франції, Німеччині, Італії, Іспанії та в інших країнах, де існують герцоги, маркізи, графи, барони. Єдиною титулованою особою тут є старости, що управляють маєтностями Корони, які шляхта одержує від короля. Усіма своїми землями шляхта володіє без оплати податків, отже, бідний шляхтич поважаний не менше од багатого. Та найбільше поважані ті, що перебувають на службі Корони.

Кожен шляхтич, навіть найбідніший, має надію стати одного дня сенатором з королівської ласки. Задля цього з юних літ вони вивчають латину, тим паче, що всі їхні закони складені тією мовою. Усі вони бажають також одержати якусь винагороду з коронних маєтностей, а тому поспішають виявити свою доброчинність, вступити до війська і при оказії здійснювати гарні і звитяжні вчинки, щоб заслужити похвалу гетьмана і за його рекомендацією постати перед королем, який за це нагородить їх якоюсь вакантною посадою. Шляхта має також право обирати свого короля, як ми про це вже розповідали, а король не правомірний після двадцяти чотирьох годин, як скоєно злочин, видавати наказ про арешт польського шляхтича, хіба що злочин спрямований проти короля або ж означає державну зраду. Жоден такий шляхтич не може бути заточений в тюрму до завершення судового слідства і проголошення вироку; його мають тричі викликати в суд. Звинувачений шляхтич має право вільного пересування, може вимагати суддів, навіть може бути присутній при опитуванні свідків, які дають свідчення проти нього, і не боїться, що його арештують до оголошення вироку. Та й навіть коли вирок уже оголошено, шляхтич може відразу ж податися у якийсь монастир, де знайде притулок. Так часто роблять злодійники, котрі не годні боронитися власними силами, оскільки вельможі нехтують законом і сунуть великим військом на того, хто наважився подати на них позов. Присуд звичайно говорить про те, що йому слід стяти голову, а майно конфіскувати (так карають шляхтича за вбивство іншого шляхтича). Потім уголос тричі закликають злочинця вийти і з’явитися протягом години перед судом (та вони не такі наївні, щоб віддатися в руки катові, бо знають про свій смертний вирок). А тому що не з’являються, то до цього присуду додають ще й інфамію; це значить, що кожен зустрічний має право вбити злочинця, де б тільки його не зустрів. Такий самий вирок стосується кожного, хто ділитиме їжу чи напої з тим інфамованим. Протилежна сторона, яка не чується вельми сильною, доходить до згоди із засудженим і, одержавши певну суму грошей, задовільняє його прохання і відмовляється від усіх своїх претензій. Тоді засуджений має право дістати королівську грамоту, що йому коштує дві чи три тисячі фунтів. Таким чином, прощений за свій злочин, він позбувається прокляття і знову стає власником свого маєтку. Але якщо злочинець не такий багатий, як його супротивник, то мусить покинути край і рятувати власне життя. Усе його майно конфіскується в інтересах Корони; це саме ті землі, якими король не може володіти, а лише віддає шляхті у прижиттєве користування. Та, як говориться, з часом і злочин виглядає не таким страшним. Протягом кількох років друзі залагоджують його справу; бува, супротивник помирає або ж зм’якне його серце і він пробачає злочинцеві. Тепер уже легко повернути собі маєток, якщо він того вартує.

Та поміж військових людей не так ведеться: при найменшому злочині їх відразу ж арештують і розглядають не як шляхтичів, а як солдатів; вони постають перед військовим трибуналом і одразу ж після суду зазнають покарання.

Шляхта має право орендувати державну землю і, не вважаючи це для себе принизливим, продавати все, що та земля родить; однак, як і в Франції, їй не дозволено займатися комерцією.

При особистих сварках чи образах, одержаних віч-на-віч, не мусять шукати сатисфакцію на вістрі шпаги. Якщо хтось почувається ображеним, скликає усіх своїх приятелів, збирає найвідважнішу челядь і йде з тією військовою силою в похід навстріч ворогові. А як з ним зійдеться, то зав’язує сутичку і розбиває його, якщо на те годен. Зброї не складають до тих пір, поки остаточно не розіб’ють супротивника або ж поки не втрутяться спільні друзі і не владнають їхньої сварки. Тоді замість шабель вкладають їм у руки великий келих, наповнений токайським вином, і вони зичать один одному доброго здоров’я.

Шляхта, що є ніби малим сувереном, має право поміщати на своїх гербах корону, може відливати стільки гармат, скільки їй заманеться, і будувати стільки фортець, наскільки це дозволяють її статки; ні король, ні Річ Посполита не можуть їй цього заборонити. Не вистачає лише права карбувати монети, і вони стануть справжніми суверенними володарями. Колись монети карбували від імені Речі Посполитої, а тепер лише від імені короля. І врешті, як ми це бачили на сторінці 28, вони мають повне і беззастережне право на селян, які від них залежать, тобто є їхніми підданими з правом спадкування, бо на королівщинах, що даються їм лише у прижиттєве користування, шляхта не має над селянами такого права. Вона не може вбити селянина без судового слідства або ж безпідставно відібрати його майно. Переслідувані селяни королівщини можуть поскаржитися королю, який охороняє їх, боронить їхні права.

Не можна, крім того, засудити на смерть шляхтича за те, що він убив селянина, який належав іншому шляхтичеві. Відповідно до закону, щоб викупитися за скоєний злочин, він мусить сплатити 40 гривнів спадкоємцям покійного (одна гривня рівнозначна тридцяти двом су). В подібному випадку вистачає свідчень двох шляхтичів, аби визнати селянина винним. Щоб довести вину шляхтича, потрібно чотирнадцять селян.

Чужоземці не мають права купувати землю, так само, як і тутешні селяни, котрі ніколи нею не володіють, а з того, що мають вони та їхні діти в довічному користуванні, пливуть великі прибутки магнатам. Селяни не мають права нічого продавати чи давати в заставу, а їхній пан може відібрати все, що тільки йому заманеться. Зате міщани можуть вільно купувати та розпоряджатися своїми будинками в місті, городами, розташованими довкола тих міст, що є одним із привілеїв та прав міста.

З цього видно, що уся земля в тому краї належить шляхті, яка з цього має великий зиск, за винятком земель, підлеглих Короні (які не є маєтковими, про що говорилося вище), де знаходяться певні села, які король віддав боярам[81], що є значнішими від міщан, але нижчими від шляхтичів. Король надає маєтності тим боярам і їхнім дітям при умові, що вони сповнятимуть військову повинність за власний кошт. Щоразу, коли коронний гетьман їх кликатиме, вони мають робити все, що від них вимагається, і це є державним обов’язком. Серед тих багатих людей трапляється все-таки частина бідних. Та загалом польська шляхта досить багата, як про це вже говорилося. Але в Мазовії, де шляхта дуже багата і становить шосту частину тутешнього населення, вона не така заможна. А тому її переважна частина сама працює на землі, не вважаючи ганебним для себе тримати леміш плуга або ж іти на службу до найзнатнішого магната. Це вважається почеснішим, аніж служити машталіром, як це мусять робити найдурніші з-посеред них. Двоє таких людей служили в мене протягом низки років, коли я був у тому краї першим капітаном артилерії і королівським інженером; служили мені, хоча й були уродженими шляхтичами.

Родові маєтності шляхти звільняються від зимового розквартирування війська та розташування військових гарнізонів. Однак мусять пропускати через свої землі війська, що знаходяться на марші. Військо може ставати на постій лише на коронних землях.

Коли декілька братів ділить вітцівщину, старший з них здійснює поділ, а молодший вибирає.

Якщо вдова вдруге виходить заміж, то може віддати усе своє майно тому, кого вона пошлюбила, таким чином позбавляє спадку своїх дітей.

Це право змушує дітей шанобливо та послушно ставитися до батька і матері.

ПРО ЗВИЧАЇ ПОЛЬСЬКОЇ ШЛЯХТИ

Польська шляхта доволі сумирна та ввічлива з вищими од себе — воєводами та іншими урядовими особами Речі Посполитої; з рівними собі і своїми співвітчизниками товариська, зате дуже пихата і чванлива з нижчими від себе. З іноземцями привітна; взагалі іноземців тут небагато, і вона не дуже охоче з ними спілкується. Турків і татар бачать лише на війні із шаблею в руках. Через брутальність московитів з ними не мають нічого спільного, не хочуть підтримувати стосунків, так само, як із шведами та німцями, до яких відчувають таку сильну відразу, що не лише їх не люблять, але й вельми ненавидять. Якщо ж поляки інколи вдаються до послуг німців, то лише при нагальній потребі, французів, навпаки, називають своїми братами, мають з ними подібні звичаї та замилування як у вмінні вільно висловлюватися, так у властивій їхній природі щирості та життєрадісності. Веселі, люблять сміятися, а співаючи, не дають себе полонити меланхолійному настрою. Французи також дуже поважають і шанують цей народ, бо загалом це добрі, незлостиві, зичливі й дотепні люди. Ті поляки, що здобули повнішу освіту, досягають великого успіху, мають добру пам’ять, виглядають пишними та величними у своїх шатах, одягаються у коштовні хутра. Я бачив таке соболеве хутро, яке коштувало понад дві тисячі екю, було оздоблене великими золотими гудзиками, прикрашеними рубінами, смарагдами, діамантами та іншими коштовними каменями. За ними звичайно править велика кількість челяді. Ті слуги дуже сміливі, відважні, вправно володіють зброєю. У цьому переважають усіх своїх сусідів, бо ні на мить не розлучаються зі зброєю. Та й справді, майже завжди воюють з наймогутнішими європейськими володарями — турками, татарами, московитами, шведами, німцями, а інколи навіть з двома-трьома одночасно[82]. Так сталося року 1632 і 1633, коли воювали з турками, татарами і московитами.

Дуже добре виплуталися з цього, вигравши для себе кілька важливих битв. Незадовго, 1635 року, розпочали війну із шведами.

При посередництві королівського посла месьє д’Аво між польським та шведським королівством укладено в Пруссії мир; обидва королі з цього були вельми задоволені. Окрім своєї щедрості поляки ще дуже гостинні, шанобливо приймають в себе вдома друзів, які висловлюють їхній господі повагу. Приймають також чужоземців, яких ніколи не бачили, обходяться з ними так шанобливо, ніби здавна знаються з ними. В цьому краї є дуже багаті магнати, які мають вісімсот тисяч фунтів щорічного прибутку з родових маєтностей, не рахуючи ще й бенефіцій з королівщини, що складає шосту частину королівства. Ті великі багатства лише з того, що селяни не мають права володіти спадковими землями; усе належить магнатам, котрі безперервно збагачуються чи то наїздами, чи конфіскацією майна бунтівників і заколотників, яке приєднується до згаданих уже нами земель королівщини. Однак, оскільки шляхта боїться, що король, збагатившись таким чином, стане абсолютним володарем, вона перешкоджає йому тією королівщиною володіти. Та це не виходить на зле, бо вони це краще од нього роблять.

Коли ті люди йдуть на війну, то так дивно сповнюють свою повинність, що якби такого вояка побачив у нашому війську, то забув би про страх, а лише розглядав би його лаштунки. А крім того, всі вони споряджені наступальною зброєю. Подам вам опис озброєння, яке бачив на особі пана Дечинського, ротмістра (тобто капітана) козацької хоругви (вершників, озброєних луками і стрілами). Насамперед, на кольчузі він носив шаблю, на голові — залізний шишак, з якого обіруч звисала залізна сітка, зроблена з такого ж матеріалу, як і кольчуга, вона захищала потилицю і рамена; він мав ще мушкет, а якщо його не було, то лук і сагайдак. До паска причіплював шило, кресало (для гострення шабель і ножа, а також викрешування вогню), ніж, шість срібних ложечок, складених за величиною у червоний сап’яновий футлярчик. За пояс був заткнутий пістоль, ошатна хустка, невелика шкіряна торбинка, яку можна складати; у ній легко вміщалося півлітрове горня, яким черпають воду під час військових походів. Мав також спеціальний сукняний мішечок (велика торбинка з червоного полотна; якщо вона плоска, то в неї вкладають листи, папери, гребені, навіть гроші), нагайку (невеликий шкіряний батіг, яким поганяють коней), два-три пучки шовкових шнурів завтовшки півмізинця; цим шнурком зв’язують бранців, які трапляються їм по дорозі. Все це висить на поясі з протилежного боку від шаблі. А крім того — ще й ріг, щоб чистити коневі рота, а ззаду, при сідлі, збоку, великий дерев’яний цебер, що вміщає піввідра води, з нього напували коня. Ще були три ремінні пута (шкіряні ремені, якими триножать коня, коли пускають його на пашу), щоб зв’язувати коня, коли він пасеться. А крім того, якщо жовнір не мав лука, за плечима в нього висіла рушниця, ладунок (плоска шкіряна торба, в яку вкладають рушничні та пістолетні набої), мав при собі рушничну викрутку і порохівницю. Зважте самі, чи людині, озброєній таким чином, легко змагатися з ворогом.

Гусарія, озброєна списами, складається із заможних шляхтичів, які мають прибуток до 50 тисяч фунтів щорічно; вона дуже добре споряджена. Звичайний їхній кінь вартує не менше 200 дукатів, а всі їхні коні турецькі, привезені з анатольської провінції, званої Кармелія. Гусари несуть службу з п’ятьма кіньми, отже, в одній хоругві із ста списів є лише двадцять гусарів. Вони їдуть першою шерегою, створюючи так званий фронт, а позаду кожного чотирма рядами ступають слуги. Їхні списи довгі на дев’ятнадцять стіп, од вістря до держална порожні, а ратища зроблені з міцного дерева. На вістрі списів почеплено прапорці — біло-червоні, зелено-сині, чорно-білі. Ті прапорці обов’язково двобарвні і мають чотири-п’ять ліктів завдовжки; певно, цими прапорцями лякають ворожих коней, коли хочуть розламати ряди противника: нахиляючи списи, мчать на конях в атаку, прапорці перекручуються в повітрі і лякають коней ворога. Гусари також одягнені в панцирі, носять наручники, наколінники, шапки-сисюрки тощо. Мають ще й шаблю, палаш, прив’язаний з лівого боку до сідла, а з правого — довгий меч, широкий при держалні; він звужується і закінчується квадратовим вістрям: ним протинають живого ще ворога, скиненого з коня на землю. Задля цього меч має п’ять ступнів у довжину, надруків’я його кругле, щоб зручніше було тиснути до землі і протинати на ворогові кольчугу. Палашем рубають тіло ворога, шаблею б’ються і розсікають кольчугу. Воїни мають також бойові молоти вагою понад шість фунтів, що подібні на наші чотирикутні піки, вони добре наточені і насаджені на довгі держаки, аби розбивати панцирі та шоломи противника.

Якщо їхнє озброєння та спосіб ведення війни нам видається відмінним од нашого, то з подальшої розповіді побачите, що їхні бенкети і те, що на них робиться, зовсім не схоже на звичаї більшості народів світу. Магнати, які дуже на цьому перечулені, багаті і трохи бідніші, вельми щедро один одного гостюють в залежності від своїх можливостей. З усією переконливістю можу сказати, що їхні буденні обіди набагато перевершують своїми стравами наші святкові бенкети. З цього можна зробити висновок, як вони поводяться під час справжніх оргій, що дуже урочисто серед них справляються. Правда, так чинять особливо великі магнати та інші урядники Корони. У дні, вільні од засідань сенату, коли у Варшаві відбувається сейм, влаштовують учти, вартість яких досягає п’ятдесят чи навіть шістдесят тисяч фунтів. Це дуже великі видатки, якщо зважити, що і як подають до столу. Тим паче, що в цьому краї не вживають ні мускусу, ні амбри чи перлин або вишуканих приправ до м’ясних страв, які в інших краях дорого коштують. Все, що подають, загалом приготовлене доволі невміло, у великих кількостях. Шкода, пов’язана з усім тим (йдеться про слуг та челядників, про що докладніше оповім нижче), збільшує їхні витрати. Отож, аби з однієї лише деталі ви склали собі враження про все це видовище, скажу вам, а говорю з усією переконливістю, що не раз (я тримав у руках такі списки) на такому одному лише прийомі було битого скла на 100 талярів, хоча воно й не дороге, бо одна штука коштувала один су.

Отож, коли розпочинається бенкет, спочатку сидить не більше чотирьох-п’яти панів сенаторів, з часом до них приєднуються посли, які знаходяться при дворі; то була б невелика кількість гостей для такого великого видатку, про який я згадував вище. Але лічба гостей збільшується за рахунок шляхти, яка супроводжує кожного з названих панів. Звичайно, це вже є дванадцять-п’ятнадцять осіб, які складають товариство на 70—80 гостей; вони сідають за три зсунені столи, що творять подвійний прямий кут. У довжину ті столи мають понад сто кроків. Столи накриті трьома розкішними тонкими обрусами, а також повним позолоченим срібним сервізом. На кожній тарілці лежить хліб, вкритий маленькою серветкою, не більшою від носовичка; біля тарілки — ложка; ножі відсутні. Розміщені таким чином столи ставляться у великій просторій залі, в кінці якої, під стіною, знаходиться креденс із великою кількістю срібного начиння, обрамлений поруччям у вигляді невеликої галереї. Туди мають доступ лише ключник і челядники. На креденсі звичайно стоїть вісім чи десять стосів срібних таць і така велика кількість тарілок, що вони здіймаються на зріст людини, яка в цьому краї доволі висока. Навпроти названого креденса, над дверима, міститься театр, де перебувають музиканти — як ті, що грають на різних інструментах, так і ті, що співають. Їх не чути всіх одночасно, а лише починають скрипки; далі їм гучно вторить відповідна кількість корнетів. А коли вмовкнуть — звучить людський спів, мелодійні голоси дітей, яких найняли задля такої нагоди. Усі ці різноманітні звуки повторюються безперервно, тривають, аж поки не закінчиться бенкет. Музиканти їдять і п’ють ще перед початком гостини, бо далі (з обов’язку займатися тим, чим їм належиться) не мають часу сідати за наїдки та напитки. Приготувавши таким чином усе, що потрібно, стіл накривають, закладають різноманітними стравами і тоді впроваджують до зали запрошених гостей. Посеред зали стоїть четверо шляхтичів — двоє з них тримає великий позолочений мисник, що має, певно, три ступні в діаметрі, а також подібного виробу жбан. Шляхтичі наближаються до високошанованих гостей, обмивають їм долоні і відходять. Далі до них приступає два інші шляхтичі, які тримають за обидва кінці довгий, біля трьох ліктів, рушник, подають його тим панам, щоб вони витерли долоні. А далі господар разом із розпорядником сердечно приймають гостей, садять кожного за стіл відповідно до його становища та титулу. А коли вже посідали і готові гоститися, їх обслуговують три крайні за кожним столом, частують стравами, приготовленими і приправленими за тутешніми рецептами. Одні приправлені жовтуватим соусом з шафрану, інші — червоним соком з вишні, який забарвлює соус у червоний колір; ще інші соком перетертої сливи, що надає соусові чорної барви. Інші страви плавають посеред сірого соку смаженої цибулі, перетертої через сито. Цей соус вони називають «gąszez». Усі ті м’ясива (кожне у відповідному соусі) нарізуються великими, наче кулі, кавалками, щоб кожен міг вибрати кусень на свій смак, бо вони не люблять їсти супи, котрі зовсім не подаються на стіл. Кожне назване м’ясо подається у тацях разом зі своїм бульйоном, а поміж тими стравами ще й різні м’ясні паштети. Кожен гість вибирає соуси за смаком, бо їх завжди не більше чотирьох, як ми вже про це говорили. Окрім того, на стіл подають також воловину, баранину, телятину, кури без соусу, дуже сильно, як ведеться в тому краї, приправлені перцем і сіллю. Зовсім нема потреби у сільниках, які навіть не кладуть на стіл. Як тільки одна з таць порожніє, з’являється друга, наповнена, скажімо, квашеною капустою із шматками солоного сала чи пшоняною або ячною кашею, яку вони споживають з великим апетитом так само, як і соус, приготовлений з кореня, що у них зветься хроном. Його труть і заправляють оцтом. Той соус дуже пікантний, має делікатний смак і нагадує муштарду; надається до свіжої чи солоненої воловини, а також до найрізноманітніших рибних страв. Коли спожили першу страву, а таці спорожніли, більшість м’яса з них поїдають не гості, а їхня челядь (про це докладніше розповім далі), згортають верхній обрус з усім посудом і кладуть чисті тарілки. Далі подають другу страву, що складається з печеного м’яса — телятини, баранини, воловини, порізаної великими куснями, більшими, ніж півчверті тварини. Потім настає черга каплунів, курей, курчат, гусей, качок, зайців, оленів, сарн, диких кіз, диків та іншої дичини — куріпок, жайворонків, перепілок, різної дрібної птиці, якої тут дуже багато. Що ж до голубів, то тут їх ніколи не їдять, бо вони є рідкістю у цім краї, так само, як кролі чи бекаси. Усі ці страви подаються безладно, змішуються одні з одними, аби якось усе це врізноманітнити; до них також додають силу-силенну салатів. Друга страва доповнюється ще легкою їжею з різноманітними фрікасе, скажімо, пюре гороху з великим шматком сала. Кожен гість бере собі шмат того сала і ріже на дрібні куски величиною гральної кістки. Поїдають усе це ложками разом із пюре, що вважається в них дуже смачною стравою; ковтають її, не пережовуючи. Ця страва має для них таке велике значення, що якби не подавали її до столу при кінці частування, то гості повважали б, що їх ошукано. Те саме з пшоняною кашею з маслом, з ячмінною, яку називають кашею, по-голландському «gru», з макаронами із сиром, запеченими на маслі, а також стравою з гречаної каші — маленькими млинцями, які вмочують у тертий мак, розмішаний молоком. На мою думку, вони все це їдять для того, щоб повністю насититися, а потім добре спати. Коли другу страву, як і першу, зняли зі столу, подають десерт в залежності від пори року та місцевості; скажімо, встояне молоко, сир та інші страви, які в ту хвилину не годен достеменно собі пригадати. Ці всі страви та ласощі настільки різняться од наших найпростіших наїдків, що не віддав би жодної страви за їхніх десять. Щодо цього, то поляки вельми від нас відстали. Але на рибних стравах вони розуміються чудово, бо крім того, що в них водиться багато гарної риби, вони так смачно її готують, додаючи різноманітні приправи, що навіть у найбільш пересичених гостей відразу ж з’являється апетит. У цьому вони переважають усі інші нації, і то не лише моя думка чи мій смак, але так стверджують усі французи та чужинці, яких вони частували; мають щодо цього однакову думку. Та хіба ж то не дивовижна страва? Приправляючи її, не шкодують ні вина, ні олії, ні різноманітних прянощів та коринфських родзинок, ні соснових зерен та всіляких інших приправ, з допомогою яких при набутому хисті можна ці страви приправляти навіть під час обіду. П’ють мало, щоб добре триматися у поході. А п’ють вони лише пиво, яке наливають у високі скляні глеки циліндричної форми вмістом півгорняти цих країв. У кухлі кидають зісмажені на олії хлібні грінки. Ми вже звертали вашу увагу на те, що після першої та другої страви таці зі столів збирають майже порожні, хоча гості й не їли багато; а це таки правда. Зауважте, що кожен гість має позаду себе одного чи двох слуг; подаючи свої брудні тарілки, аби їх поміняли на чисті, беруть із таць усе, що лишень їм подобається, і передають своїм слугам. А ті, діставши м’ясо, збираються у гурт і відходять в один із закутків зали, немов у сховок, щоб його з’їсти, чи радше зжерти; при цьому зчиняється дуже неприємний та огидний шемріт, на який панове уваги не звертають, бо самі до цього спричинилися — такий в них панує звичай. Вже коли ті панове попоїли, не випивши багато, а слуги в тому чи іншому закутку зали зжерли все, що дістали від своїх панів, починають разом пити за своє здоров’я. Та вже не пиво, як перед тим, а власне вино — найкраще і найсмачніше на світі. Хоча воно й біле, але добре-таки червоніють від нього мармизи, а ще більшими стають витрати на таку учту, якщо через те вино якогось накоять лиха; кухоль такого напою коштує чотири фунти радше задля смаку, а не задля його дивовижності. А хто випив за здоров’я свого друга, подає йому такий же келих, наповнений таким самим вином, аби той також за його здоров’я випив. Роблять це самі, не вдаючись до слуг, бо їхній стіл заставлений великими срібними карафами та скляними пугарями, які швидко наповнюють і так само швидко випорожнюють. Тому через дві-три години, як почнеться те приємне змагання, з почуттям подиву оглядаєш неймовірну кількість келихів, що стоїть перед кожним із них, не ймеш віри, як усе це можна зараз випити. Та й пугарі ці найрізноманітніших форм і видів — квадратові, трикутні, подовгасті, округлі; вони так швидко рухаються і переміщаються в найрізноманітніших напрямах, що не можу твердо сказати, що небесні світила більш хаотичні та невпорядковані в своєму русі, як те, що тут робиться через безумовні якості гарного і смачного білого вина. По чотирьох чи п’яти годинах тієї приємної і неважкої праці найбільш втомлені гості засинають, а інші, не спроможні більше затримувати в собі стільки рідини, виходять її віддати, щоб вернутися більш готовими до нових змагань. Інші ж починають вихвалятися своїми подвигами в таких самих, як тут, баталіях, яким чином зуміли стати звитяжцями над своїми товаришами.

Але все, що роблять ті панове, не можна порівняти з витівками їхніх слуг. Бо якщо і хаотично спожили велику кількість страв, то ще більш нестримні були щодо напоїв, випиваючи удесятеро більше вина, аніж усі гості. Поводять себе нечувано брутально, витирають масні і брудні тарілки у рідкісної краси шпалери або ж звисаючі рукави одягу їхніх господарів; не поважають ні своїх панів, ні їхнього гарного вбрання. А накінець п’ють так захланно і так багато, що ніхто вже не уникає дії вина — ні пани, ні слуги, ні музиканти; всі вони п’яні. Однак ті, що пильнують срібний посуд, завжди настільки тверезі, щоб у міру можливості не випустити нікого з будинку, поки не зберуть усього срібного посуду. Але дворецькі, котрі не більш як інші ні на хвилину не стулили повік, часто не в змозі сповнити свій обов’язок; у більшості випадків після бенкету не вистачає декілька речей.

Ось усе те, що мені підказує в цю хвилину пам’ять, що я бачив і чув у тому північному краї стосовно його розташування, населення, їхньої релігії, звичаїв та способу ведення війни. Якщо ж моя пам’ять, яка дотепер підказала мені все те, що вам оповів, нагадає ще якісь факти, гідні вашої уваги, неодмінно з усією щирістю виконаю свій обов’язок. Маю також надію, що ви милосердно вибачите мені, якщо виявиться тут щось не до вашого смаку. Вибачите моє невміння писати краще, бо вважав це негідним шевальє, який упродовж цілого свого життя перекопував землю, відливав гармати і стріляв порохом.