Кащенко А Оповідання про Славне військо запорізьке низове

ОпоШант одинадцяте

І

Ще до Богдана Хмельницького, а саме 1635 року, був на Січі запорозьким кошовим отаманом Іван Судима. За молодих літ він собі набув великого войовничого хисту й завзяття, бо його козакування припало на часи славних походів гетьмана Сагайдачного. З ним Судима й турецьку Кафу в Криму завоював, і Трапезунд за Чорним морем аж двічі руйнував, і околиці Царгороду вогнем випалював; нарешті, рятуючи Польщу, під Хотином бився з турками у великому бойовищі; а скільки менших походів та сутичок із ворогами мав — того так і не полічити. Недобре віддячили поляки козакам за те, що вони врятували їх од поразки під Хотином (там Сагайдачного навіть було смертельно поранено) — злякалися поляки козацької сили та й почали відтоді чинити запорожцям усілякі утиски, а найперше, що скоїли, завели реєстр на шість тисяч душ, і хто не встиг себе вписати, за тим вони не визнавали жодних прав ні на ґрунти, ні на іншу власність, ні навіть на вільне життя й намагалися всіх козаків-«випищиків», себто виписаних із реєстру, обернути на панських холопів.

Знаючи про утиски щодо козаків та про поневолення польськими панами українських селян, Іван Судима ненавидів поляків, і коли 1630 року запорозький кошовий Тарас Трясило повстав проти шляхти, то Судима став йому за першого помічника й побратима. В тому повстанні козаки здобули над поляками перемогу, але не зуміли скористатися з неї й через те невдовзі зазнали ще більших знущань.

Не маючи влади, Судима приховував свою помсту в серці, а щоб не марнувати молодечої вдачі на Січі, він щороку ходив із козаками на чайках у Чорне море воювати турків: топив їхні галери, руйнував турецькі міста й визволяв із полону хрещений люд. Слава про Івана Судиму розійшлася далеко поза межами України й нарешті стала всесвітньою після того, як він, захопивши в морі на турецькій галері багатьох бранців, триста з них передав у дарунок папі Римському, який тоді саме воював із турками.

Незадовго перед тим, як Судимі стати кошовим отаманом, поляки заходилися будувати на запорозьких землях біля Дніпра, над Кодацьким порогом, могутню фортецю, щоб одмежувати Запорожжя від України й перешкоджати поневоленим українським селянам тікати від панів на Січ, а запорожцям вертатися додому й нагадувати своїм безталанним братам, що на світі ще існує воля.

Спорудження Кодака завдало нестерпної кривди та шкоди запорожцям. їм доводилося або скоритися полякам і поволі вмерти без єднання із рідним краєм, або битися з ворогом на смерть. Сулима, тільки-но став на Січі кошовим, зважився на останнє.

Передусім він поїхав зі своїм побратимом Бурляєм на Кодак, щоб на власні очі подивитися, що там робиться. Вони застали там кілька тисяч грабарів, зігнаних з усієї України, які під орудою французького інженера Боплана копали шанці та зводили стіни й башти; навколо ж самого Кодака табором стояли польські полки.

Сулима зрозумів, що військо тут для того, щоб запорожці не могли розігнати, грабарів, і він сказав Бурляєві:

— Хай вражі ляхи будують, доки їхня сила... Та не буду я козаком, коли не зруйную всю ту будівлю!

Запорозький кошовий знав, що руйнувати Кодак можна лише тоді, як піти війною проти Польші; адже вона ніколи не змириться, а щоб здолати таке військо, яке мали поляки в ті часи, треба зібратися із силою, роздобути грошей на коней і зброю та харчі для козаків. От і надумав кошовий, перш ніж виступати, рушити морем на розкішне турецьке місто Азов і захопити в ньому срібло й золото та інші скарби.

Тоді й скликав Сулима запорожців на раду:

— А що, панове товариство, славне Військо Запорозьке! — сказав він. — Чи нема серед вас тих, що вже поодлежували боки по куренях? Як є, то виходьте, підемо разом погуляти на Чорне море та запалимо люльку аж в Азові турецькому!

Козацтво радісно відгукнулося на той заклик:

— А чого нам справді нидіти в Січі та товариський хліб дурно переводити. Веди нас, батьку... Чи не допоможе нам милосердний бодай трохи нещасних невільників на рідну Україну, до своїх діточок дрібненьких повернути!

Застукотіли у Великому Лузі сокири, й запорожці стали лагодити та конопатити свої чайки. Весь берег Дніпра біля Січі скидався на величезний мурашник, а від розігрітого дьогтю та конопатки понад річкою слався пахучий сивий дим.

Минуло лише два тижні, та вже були готові до морського походу з півсотні добрих чайок. Передав Сулима Січ наказному отаманові й рано-вранці, забравши із собою дві з половиною тисячі добірного товариства, зійшов на палубу найбільшої чайки, щоб оглянути все військо.

Велична й могутня постать у запорозького ватажка. Засмагле на сонці обличчя з великими, іскристими очима та пишними бровами випромінювало завзяття; довгі вуса й трохи посивілий оселедець прикрашали його лице знаками досвіду і спокою, а срібна булава, зблиснувши в дужій руці, мовби нагадала вам, якою владою наділений запорозький кошовий отаман.

Впевнившись, що все гаразд, Сулима скинув шапку й перехрестився на схід сонця... А там, за Дніпром, саме вставало світило, і його рожеве сяйво вигравало на рівній, мов скло, пелені води, звеселяючи розлогі, вкриті зеленими плавнями береги широкої річки.

Перехрестився отаман, і всі козаки, слідом за ним, поскидали шапки та хрестилися, посилаючи рідній Україні своє останнє вітання...

Зодягнувши шапку, махнув кошовий булавою, і вмить сотні весел, вдаривши в прозору хвилю, заблищали срібною сльозою, а сяйнисте Дніпрове плесо скаламутили здійняті у воді вири.

Козацькі чайки випливли від Січі й біля Микитиного Рогу розбіглися аж до плавнів, забарвивши весь Дніпро червоними жупанами.

Цілий день пливли козаки попід зеленими верховіттями, втішаючись красою річки. Обабіч чайок, на берегах, верби та явори купали у воді своє гнучке гілля; у протоках хиталися на вітрі та шелестіли очерети; на озерах ячали зграї лебедів та ґелґотали дикі гуси; в густих плавнях щебетливе птаство заходилося піснями: буркотіли горлиці, кували віщі зозулі; незграбні білі баби, обсівши всі Дніпрові коси, припорошили, мов снігом, жовтий пісок своїм пір’ям. Дивляться запорожці на Великий Луг — не надивляться, слухають — не наслухаються...

Наступного дня козаки вже сягнули татарських берегів, а на третій, під вечір, звернув отаман свого байдака в протоку, рясно порослу очеретом, і зібрав там докупи всі чайки.

— Оце прибули ми, пани брати, до Тавані-острова, що на ньому стоїть бусурманське місто Аслан. Тут кляті турки перетяли Дніпро залізними ланцюгами, щоб не пускати нас у Чорне море та не дати нам своїх братів із неволі забрати. Тільки ви, діти мої, славне лицарство запорозьке, нате не зважайте, а високі верби, явори сокирами рубайте, в тороки, аж у три ряди, в’яжіте та на воду пускайте!

Дружно взялися козаки за роботу, а коли вже смерклося, рушили знову Дніпром і наблизилися до Тавані. Зачекавши вище міста Аслана, у затінку верб, доки зайде місяць, запорожці пустили свої тороки за водою і невдовзі почули, як забряжчали, обірвавшись і поринаючи на дно, залізні ланцюги.

Зачули й турки той брязкіт і ну з Аслана-міста, з гармат палити в тороки, гадаючи, що то козацькі чайки, а козаки тим часом любісінько сиділи у своїх легких човнах вище Аслана-міста, люльки курили та з бусурманів глузували, чекаючи, доки їм обридне стріляти.

Нарешті в Аслані все занишкло, й над Дніпром перестали гучно вибухати ядра. Думаючи, що всі козаки вже на дні річки, турки пішли спати. Нічна темрява густо сповила Дніпро, лише зірки веселим колом заглядали з неба у воду й вигравали на хвилях своїм срібним промінням.

— Рушаймо!.. — тихо мовив Сулима. І нечутно, мов загадкові примари, ковзнули козацькі чайки річкою вниз, до Великого лиману.

За два дні козаки проминули Прогної й, наблизившись надвечір до Очакова, побачили біля міста шість турецьких галер. Усім дуже кортіло дати бій, але кошовий не згодився, щоб не виказати себе, і коли місяць сховався у хвилях лиману, вся зграя запорозьких чайок нечутно обійшла турецькі галери й очаківські башти. Доки стало світати, козаки вже були далеко в морі.

З моря вставала рожева зоря, забарвлюючи його безмежні простори привабливими кольорами, немов простеляючи перед козацькими човнами червоний, гаптований сріблом килим. Невзабарі золоте сонце, не виткнувшись ще з моря, кинуло свій промінь під небо на білі хмарки і залляло їх рожевою фарбою із золотавими розводами. Весело глянули ті хмарки, наче в люстро, в блакитне плесо... І хто міг тепер здогадатися: де море, а де небо... Нарешті з пелени води викотилося й сонечко й заблищало на вершках рухливих хвиль щирим золотом. Разом із сонцем прокинулось і море. З півночі дмухнув вітерець і, напнувши на чайках вітрила, погнав їх чимдуж туди, куди їх скеровували керманичі — на схід сонця... Хвиля наростала... Проте козаки її не боялися. Хіба їм вперше виходити в море — вони запалили люльки та затягли своїх пісень про Сагайдачного чи про Самійла Кішку.

Байдак Сулими плив посередині, а на ньому було нап’яте з прапорів гасло: щоб козацькі чайки трималися купи, щоб ніхто далеко не відпливав од гурту, бо під час походів не раз траплялося лихо: розбурхане море порозкидає човни так, що ніхто їх уже й не збере... От і горнуться козаки до отаманського байдака, мов діти до матері...

Отож пливуть запорожці й день, і два, а то й тиждень... Тільки небо блакитне бачать та безкрає море, що на обрії поєдналося з видноколом. Геть далеко водою поминув отаман кримські міста Козлов та Ахтіяр, щоб бусурмани не знали, куди прямують козаки. Тільки за тиждень, ген-ген на півночі, перед запорожцями постали в блакиті неба гори Криму — Бабуган і Чатирдаг.

Ще за два дні по тому козаки пропливли повз Кафу, яку сімнадцять років назад дощенту зруйнував славний гетьман Сагайдачний.

Надвечір того ж дня Судима побачив, що з моря, назустріч чайкам, виринають вітрила турецької галери. Щоб не видати себе, кошовий поставив чайки так, що вони сховалися в сяйві призахідного сонця.

Галера посувалася поволі, розмірено, принаджуючи до себе козаків. Нарешті сонце пірнуло у хвилі, й над морем почала осідати темрява.

— Ану, діти!.. — гукнув отаман, — прямуйте-но просто на галеру... А що робити далі — ви й самі знаєте...

Ледь чутно хлюпотить вода поперед великої турецької галери. В три ряди сидять на ній, за довгими веслами, невільники, прикуті до лав ланцюгами, а поміж них турки походжають та б’ють нещасних терниною і червоною таволгою. Стогнуть невільники з тяжкої муки й тужать, згадуючи свою рідну Україну... Не бути вже їм на волі й не бачити ні своїх осель, ні жінок любих, ні діточок дрібненьких...

Аж ось козацькі чайки оточують галеру тісним колом, а запорожці спрямовують на вартових мушкети й залізними гаками зачіпають галеру за чердак. Гримнуло відразу кілька сот пострілів, і турки попадали додолу. На галері зчинився галас, і перелякана варта кинулась на чердак, але й козаки вже були там і зіткнулися з ворогами в кривавому двобої. Пальба, зойки, брязкіт зброї й вигуки одчаю — все збилося в скаженому гармидері... А невільники, зачувши стрілянину й несамовитий гомін січі, вже здогадалися, що то сталося (про те вони тільки уві сні мріяли): до них прийшла жадана воля. Прокинулися тоді їхні замордовані душі й мерщій давай розбивати та рвати на собі кайдани.

Небагато минуло часу, а вже й нема кого козакам на галері рубати.

— Розбивайте невільникам кайдани, — гукнув Судима, — роздайте їм турецьку зброю та пересідайте на байдаки, а галеру пускайте на дно!

Застукотіли сокири, прорубуючи в галері днище, й великий корабель, захитавшись, почав поринати у воду. Тільки й узяли з нього козаки скарбницю та найкоштовніші речі.

— Добре, діти!..— весело примовляв кошовий, спостерігаючи, як безодня поглинає галеру. — Тепер запалимо люльки та й — далі.

Попливли козаки в напрямі Тамані, аж тут їм прилучилася пригода: дмухнув дужий вітер од схід сонця й два тижні не давав байдакам ходу. Хоч козаки й налягали на всі весла, а великі хвилі заливали чайки водою й одкидали їх назад, мов тріски.

Довелося запорожцям бідувати, бо на деяких чайках забракло вже доброї води й, коли б не пішов, на щастя козакам, дощ та не налив у байдаки свіжаниці, то, мабуть, багато з товариства не побачило б своєї рідної України.

Нарешті стомлене козацтво прибуло до Тамані й, запливши в зарослі очеретами гирла річки Кубані, стало там на перепочинок. Тільки за три дні, набравши повні кухви доброї води, рушили запорожці на північ, в Азовське море.

Через два тижні, після різних пригод, дісталися козаки до річки Дону. Сховавши там, у гирлах, свої чайки, Судима одним байдаком, непомітно, поміж очеретами, поїхав подивитися, чи стоять біля Азова турецькі галери та де саме; і коли сонце сіло й він обміркував уже, як ударити на ворога, то з усім своїм військом миттю напав на Азов.

— Ну, діти, поділіться на три загони, — наказував кошовий полковникам і курінним отаманам. — Один із Бурляєм топитиме турецькі галери; з другим піду сам бусурманів рубати та в замок усіх яничарів заганяти, а з третім хай Хвилон невільників по льохах шукає та на світ Божий випускає!

Вдарили козаки водночас і на галери, і на місто й до півночі в березі спалахнули бочарні, в місті вогонь загуляв на базарі, а у воді полум’я охопило галери. Високо в небо здійнялася над Азовом заграва й, зачервонивши хмари, віддзеркалилася в протоках та затоках Дону.

Билися козаки з бусурманами на галерах, билися й у місті, а тут ще кинулися на них яничари з Азовського замку. Та Судима на те тільки й чекав: він поставив запорожців трьома лавами, одна за одною, й, вихопивши з піхов шаблю, гукнув:

— За братів наших! За невільників безталанних!

— Кари бусурманам! — пролунало серед запорожців, і вони, як вихор, налетіли на яничарів.

Несподіваний наскок козаків та бурхлива пожежа в місті викликали жах у турецького війська й, не встоявши проти запорожців, вороги подалися знов до замкової брами.

А в місті тим часом Хвилон Джеджалик зі своєю ватагою панує: добро турецьке забирає, невільників на волю випускає... Були поміж бранцями люди і з України, і з Московщини. Одні з них тільки рік або два в неволі сиділи, парубки й дівчата, а були й такі, що вже й посивіли в неволі, позаростали бородами й забули вже й думати про рідний край. На радощах та з хвилювання невільники плакали, мов великі діти, та, обнімаючи козаків, розпитували, що там діялося, на Україні. Було тут і такого, що козаки зустрічали своїх батьків-невільників, чоловіки — жінок, парубки — своїх наречених... Скрізь — вигуки, поцілунки, сльози.

Багато тієї ночі полягло в Азові бусурманів; чимало й живих, покинувши свої хати, аж до річки Каяли повтікало. А запорожці, добре погосподарювавши в місті, вранці постягали з недопалених турецьких галер гармати, заходилися обстрілювати з них замок та розбивати браму.

Вкрай налякані турки, прислали кошовому повну кухву золота, аби він тільки замку не трощив та султана не ганьбив. Щоб не дражнити турків, Сулима справді згодився взяти викуп, але з тим, щоб вони випустили невільників із замку; аби не сталося зради, він послав туди Джеджалика з товаришами оглянути в місті всі льохи й будинки й визволити всіх бранців.

Джеджалик добре знав турецьку й татарську мови, бо сам був татарин та колись прибився до запорожців. Йому нічого не коштувало порозмовляти з бусурманами, й він привів із замку ще тисячу невільників та приніс безліч дарунків кошовому, курінним отаманам і всьому козацтву.

— Тепер знову, діти, розберіться на три загони! — наказав Сулима товариству. — Перший нехай п’є та гуляє, другий — замкової брами доглядає, щоб турки свого слова не зламали та нас зненацька не оточили, а третьому доведеться невільників озброювати, бо й для них буде небезпечна й далека дорога... Ти, Хвилоне, орудуй третім загоном та, озброюючи бранців, водночас розшукуй по всіх гирлах Дону дуби та рибальські човни, щоб нам невільників до Кальміусу-річки довезти та на Україну вирядити.

Поховавши з великою честю та урочистою пальбою з мушкетів полеглих та братів своїх, козаки ще три дні гостювали в Азові, аж доки всі по черзі добре одгуляли, а Джеджалик тим часом привів до Азова понад півсотні дубів і, давши невільникам, які здатні були ще воювати, турецьку зброю, посадив їх на човни.

Злагодивши все до походу, Сулима на четверту ніч разом з усіма козаками й невільниками вирушив Азовським морем і за три дні прибув до річки Кальміусу. Вона вже належала до запорозьких вольностей, але була далеко від Січі й через те понад нею часто ходили татари, випасаючи тут свої табуни й отари.

На березі Кальміусу Сулима зібрав усіх невільників.

— Тепера, брати мої, пливіть дубами за річку Серезню; а там кому треба на Московщину — перетягайте човни на Торець, а кому на Україну — на Вовчі Води; далі вже легко підете водою у Са-мару-річку та в Дніпро. Чи з вас хто бував на цих річках?

Багато невільників одповіло, що вони самі січовики й усі запорозькі степи та річки добре знають.

— Ну, от і гаразд, — сказав Сулима, — зброю маєте й, коли перепинять вас татри на Кальміусі, то є чим боронитися. Харчів хоч і мало, та в річці багато риби, а берегами, по терниках, водиться звірина... Господь вам допоможе й виведе на тихі води, на ясні зорі, на рідну Україну. Обирайте собі за отамана, кого самі знаєте, та й рушайте з богом!

Ураз невільники стали в коло й призначили собі на отамана статечного козака Шпака, що десять років був на Січі Запорозькій та п’ятнадцять літ просидів у турецькій неволі. Шпак заходився порядкувати своїми човнами і за кілька днів, наловивши риби, рушив річкою на північ; кошовий зі своїм товариством, діждавшись біля Кальміусу східного вітру, повернув знову до Тамані й далі, у Чорне море.

Чимало минуло часу, доки козаки об’їхали Крим та наблизилися до острова Тендри та міста Очакова. Проте Сулима ще не хотів пливти на Січ. Бодай і велику він мав здобич, але йому заманулося воднораз наскочити ще й на турецькі міста на Дунаї. Щоб забезпечити собі повернення до Дніпра, він вважав за краще спершу напасти на турецькі галери, що стояли біля Очакова й попалити їх.

— Як будемо, панове браття, дунайські міста воювати, — звернувся кошовий до козаків, — то турки з-під Очакова вдарять нам в спину; тож ліпше ми для себе вчинимо, як пустимо їх із вогнем і тоді відкриємо собі шлях із Дунаю на Дніпро!

Десь опівночі під Очаковом зчинився запеклий бій козаків із турками. Не встигли бусурмани й гармати зарядити, а вже пожежа охопила їхні галери. За півгодини спалахнули щогли й вітрила великих кораблів і понесло вітром сяйнисті іскри далеко понад морем.

— Добре, діти! Славно обсмалили туркам крила! — вигукував Сулима, милуючись тим, як турецькі яничари, рятуючись із підпалених галер, стрибали у морську безодню.

Минуло дві години, й ворожі кораблі зі своїми важкими гарматами поволі осіли у воду й пірнули на дно.

— От тепер і на Дунай безпечно!

— На Дунай! — загукало товариство. — Кари бусурманам!

Запалали в Дунайських гирлах Кілія і Смаїлів, а біля Дністровського лиману — Білгород. Набрали там козаки великої здобичі й визволили з неволі ще кілька тисяч своїх побратимів.

У Дунайських містах були між невільниками не тільки українці, а ще волохи, угорці, поляки й німці. Всіх їх посадив Сулима на турецькі рибальські човни й прилучив до військових чайок.

Із Дунаю козаки без перешкод вернулися повз Очаків до Великого лиману, а далі зайшли й у рідний Дніпро, оздоблений зеленими плавнями.

II

Доки ходив Сулима з низовими козаками в Чорне море, Ко-дацьку фортецю було збудовано, й сюди, у Кодак, прибув запеклий ворог козацької волі, коронний гетьман Польші Конецпольський із шляхтою й військом і справив у новій фортеці бучний банкет, а тоді прикликав до себе старшину підлеглих йому реєстрових козаків і повіз її, разом зі своїми панами, оглядати замчище, глузливо вихваляючись прямо у вічі козакам, що тепер, мовляв, запорозькій сваволі настав край.

І справді француз Боплан доклав тут неабиякого досвіду, щоб перетворити Кодак на незбориму фортецю: глибокі, мов провалля, були навкруг Кодака рови; наче добрі скирти височіли за тими рівчаками вали, а на тих валах ще стояла висока, з дубини, засіка з вікнами й бійницями для гармат і рушниць. Брама на Кодаку була одна, і та дуже міцна, залізом кута, а обабіч неї — дві башти, збиті з дубових кряжів. Зі сходу та півдня фортецю захищали кручі Дніпра, з півночі — глибокий байрак, із заходу лежав рівний степ, що в ньому можна було здалеку побачити ворогів, і з цього боку фортеця мала найглибші рови, найвищі вали й на її стінах стояло найбільше гармат.

Йдучи за Конецпольським, козацька старшина похмуро позирала на непохитну будівлю та на великі гармати, згадуючи славні часи Самійла Кішки та Сагайдачного, за яких поляки не наважилися б зводити фортецю на козацькій землі, — запорожцям на безголів’я. Тільки один сотник Богдан Хмельницький, оглядаючи замок, не засмутився з похвальби коронного гетьмана, а навіть засміявся.

— Ти чого смієшся? — здивовано і гнівно спитав Конецпольський.

— Та тому, ясновельможний гетьмане, — відповів Хмельницький, — що, як на мене, все те, що людина може збудувати, вона ж може й зруйнувати...

Конецпольський зрозумів, що Богдан глузує з його похвальби і, розлютований, хотів покарати за те козацького сотника й, тільки зваживши на заступництво Боплана, хутко вгамувався.

Незабаром після того бенкету в Кодаку зашуміла-захвилюва-лася Січ Запорозька... То повернулося додому військо на чолі із

Сулимою, і він узявся здійснювати своє давнє бажання: зруйнувати Кодак і йти війною на Польщу.

— Неправда панує на Україні! — казав на раді кошовий.— Реєстр козаків дедалі зменшується, та й решту пани собі за гайдуків мають, примушують їх допомагати наших братів у ярмо запрягати. Нас, запорожців, вони не визнають за козаків і тільки-но хто піде із Січі на Україну, вони того відразу собі в підданці пишуть. Церкви православні на уніатські повертають і до унії людей наших утисками схиляють. Та мало полякам і цієї неправди, гак вони ще намислили винищити нас, запорозьких козаків, і для того спорудили на землі нашій одвічній, над Кодацьким порогом, велике замчище, і як тільки пливуть Дніпром до нас люди з України, вони перепиняють їх і калічать, а часом пострілами з гармат топлять човни. Чи не пора нам, пани брати, нагадати шляхті, що козаки вміють не тільки обороняти її, а й за права свої і за честь свою стати?

Січовий майдан загомонів, завирував. Той гомін, мов грім, перекочувався од краю й до краю, доки не вилився у голосні вигуки:

— Веди нас, батьку! Покажемо ляхам, що й ми маємо шаблі. Відплатимо за всі їхні кривди!

— Хай буде гетьманом Сулима, як був Сагайдачний! Незабаром вся рада воднодуш закричала:

— Гетьманом, гетьманом Судиму!

Ті голоси розляглися над Дніпром і навіть одбилися луною в зелених плавнях:

— Гетьманом Судиму!

Кошовий попервах одмовлявся, а потім поклонився товариству, подякував за довіру й того ж дня оповістив похід на Україну.

За два тижні Запорозьке Військо з новообраним гетьманом рушило до Кодака. Бурляй із тисячею козаків плив Дніпром, а Сулима з двома тисячами йшов степом до того місця, де річка Сура впадає в Дніпро. Там обидва загони з’єдналися, й Сулима, залишивши козаків у діброві, сам із курінними отаманами пішов оглянути Кодак. З Гострої Могили добре було видно башти й вали Ко-дацького замчища, і козаки зрозуміли, що зі степу неможливо наблизитися до фортеці непомітно, треба тільки підступати з одного боку — глибоким байраком, а з другого — попід Дніпровими скелями.

Як тільки смеркло, Сулима з курінними обійшов байраком та скелями навколо Кодака, оглянув усі видолинки й пагорби, щоб товариші знали, як підходити вночі до окопів, і домовився з отаманами, де якому куреню бути під час наступу.

Повернувшись уранці до війська, Сулима загадав козакам робити драбини та рубати чагарники й гілки з дерев, щоб їх міцно зв’язати; надвечір, коли кожен мав за плечима в’язанку хмизу, а на півсотні козаків була змайстрована драбина, все військо рушило до ворожої фортеці.

У Кодаку тоді стояв полк під командою француза полковника Маріона. Жовніри там нудилися, не любили полковника-чужин-ця і ремствували на Конецпольського, що поставив їх серед безлюдних степів.

На землю впала темна ніч. Зірки ховалися за хмарами. Вітер віяв з-за Дніпра, завиваючи голодним звірем поміж надбережних скель. Глибоко під горою, розбиваючи собі груди об гострі камені, старий Дніпро гучно стогнав і ревів спересердя на кинуту впоперек його шляху перепону, допомагаючи гудінням свого порога козакам нечутно обступити ворожу фортецю.

Польське військо вже спало. Заснув і полковник-чужинець, нічого не відаючи про напад Сулими, й тільки варта, що чатувала на баштах, перегукувалася між собою, щоб легше змагатися з дрімотою.

За темрявою ночі та через гуркіт порога вартові не встежили й не почули, як запорожці з усіх боків облягли Кодак і вже підступили під самі окопи.

Без галасу, тихо, то видряпуючись на скелі, то припадаючи до землі, наблизилися запорожці до окопів з боку Дніпра та байраку; з поля ж у Сулими стояли лише віддалені три сотні вершників, щоб переймати втікачів.

Чують поляки, що за окопами стали погукувати сичі та й здивувалися, звідкіля їх така сила взялася, а того й не відають, що то не сичі, а заклик од Сулими, щоб розпочинати наступ, і той заклик передавали від куреня до куреня, навкруг окопів.

Умить за тим кличем у рівчаки полетіли в’язанки хмизу, і кожен курінь став гатити собі греблю, щоб нею дістатися до валу. Тільки тепер зрозуміла варта, що за окопами коїться щось непевне, а що саме, того за темрявою не бачили, й доки пролунав із замку перший постріл, козаки бурхливими потоками посунули на шанці.

Тут уже їм нічого було чаїтися, і вони бучею збилися навкруги Кодака. Дехто з козаків стріляв у вартових, інші підставляли до мурів драбини, щоб перелазити через засіки, треті рубали дубові перепони, а то й намагалися подекуди підпалити їх, кидаючи у вогонь хмиз.

Зчинився галас і всередині Кодака. Прокинувся полковник, посхоплювалися жовніри, але доки всі з несподіванки прочуняли та вбралися й озброїлися, то козаки вже поробили собі перелази, порубавши засіки.

Маріонові не вдалося зібрати свій полк, і він похапцем посилав на окопи гурти жовнірів із тих, хто хутчій схопив зброю... Та це не допомогло, бо Судима з двома куренями вже вдерся до фортеці з північного боку, а з півдня наступали запорожці на чолі з Бурляєм. Спалахнув смертельний бій. Поляки зрозуміли, що їм нема порятунку, й билися завзято, але перед ними не поступалися й козаки. Невдовзі в Кодаку запалали засіки й будинки, полум’я охопило башти на стінах, і велика пожежа осяяла криваву битву братніх народів, що не могли знайти спільної мови й жити у згоді.

Високо, до самісіньких хмар, сягало те вогнище. Видно було його й у Самарі за густими лісами й просторими степами, понад Сурою та Базавлуком і навіть з далекої Хортиці; у хвилях же Ко-дацького порога воно відбивалося то щирим золотом, то червоною кров’ю. Пожежа налякала птаство в гаях, і завили в байраках вовки-сіроманці... А брати різалися вперто... завзято...

Гинули один за одним польські хорунжі, осавули й інша військова старшина. Щохвилини меншало жовнірів, козаки все прибували й прибували... Нарешті поляки затямили, що їхні намагання марні — й попросили милосердя.

Коли грім бойовища став ущухати, до Сулими підвели полковника Маріона.

— Гетьмане! — спитали козаки. — Що чинити з цим бранцем?

Сулима глянув на чужинця суворо:

— Волю нашу помагав гнобити, а вмерти по-лицарському й не спромігся?.. Розстріляти!

Гетьман махнув рукою, й нещасного француза повели на страту.

— А тепер, пани брати, — сказав небавом Судима козакам, — руйнуйте й паліть у замку все дощенту, щоб біля наших рідних порогів і згадки не зосталося про поляків!

Козаки сумлінно виконали наказ гетьмана й не лишили в Кодаку жодного будинку й жодного крота із засіки.

Зійшло сонце й осяяло Кодацькі руїни та купи трупу; тільки стояли від фортеці вали — такі великі, що їх навіть не знищили і століття.

Упоравшись із Кодаком і діждавши із Січі ще три тисячі товариства, Сулима знову, через два тижні, підняв своє військо у похід.

Коли отамани вишикували свої курені на степу за брамою, Сулима з булавою в руці виїхав на коні поперед війська і звернувся до запорожців із словом:

— Панове товариство, славне Військо Запорозьке! Настав час, щоб визволити рідну нам неньку-Україну з лядської неволі, а православну віру од загибелі! Рушаймо ж в українські міста й села битися на смерть із нашими гнобителями!

З тим гетьман повернув коня на північ, показав булавою, і полки рушили в похід, лишивши позад себе порожню руїну Кодака. Жодна жива душа не проводжала запорожців, тільки Кодацький поріг так гучно гув тієї доби й бринів, неначе вигукував услід козакам славу.

Коли до Конецпольського дійшла звістка, що Сулима знищив Кодак і йде з козаками на Україну, то він страшенно розгнівався й найбільше через те, що на всю Польщу він себе вихваляв і королеві доводив, що Кодак — неприступна фортеця. Падіння Кодака було для нього особистою образою, бо будувати доводилося йому, й тому коронний гетьман затявся — будь-що звести зі світу запеклого козацького лицаря.

Маючи під руками добре польське військо та шість тисяч реєстрових козаків, що тільки-но повернулися з-за Німану після війни зі шведами, Конецпольський виступив назустріч запорожцям. Сулима вже тоді здобув Чигирин, Черкаси та Корсунь, повиганяв звідусюди поляків і зібрав навколо себе чимало козаків-«випищи-ків» та всілякої голоти з усіх кутків України.

Польський гетьман перестрів козацьке військо за Корсунем, але не наважився розпочати бій, бо знав запорозьке завзяття. Сулима ж не квапився розв’язувати битву, бо мав менше військо, ніж у Конецпольського, і йому було корисно згаяти якийсь час, доки до нього підійдуть нові ватаги повстанців.

Коронний гетьман збагнув, що в нього кепське становище й задумав узяти Сулиму зрадою. Знаючи, що реєстрові козаки сподівалися од польського короля подяки за свою вірну службу під час шведського походу, він зібрав до себе їхню старшину й почав улещувати, вихваляючи їх за вірність королеві та обіцяючи реєстровцям більші права й поповнення реєстру, аби тільки вони захопили та привели до нього Сулиму.

— Нащо нам проливати кров свою й запорозьку? — казав він. — А вам навіщо убивати своїх братів, призвідник же заколоту Сулима. То візьміть його з козацького табору, і все те військо геть розійдеться по хатах... То ж — наволоч, холопи! Тільки ви одні — певні козаки... Зробіть те, що прошу, — і ви здобудете собі великі права, а вашим дітям — кращу долю.

Козацька старшина вагалася: вбивати своїх братів не хотіла, а перейти на бік Сулими було лячно, бо поляки відразу поодбира-ють у них ґрунти й попалять їхні хати; принада ж побільшити козацький реєстр, придбати нові права стала в очах трохи вже споляченої старшини надією, і навіть якось виправдовувала зраду. Були й такі поміж старшиною, хто сперечався, доводячи, що такого славного лицаря, як Сулима, гріх і сором губити, але цих голосів було менше, й вони змогли обстояти тільки те, щоб коронний гетьман привселюдно пообіцяв, що Судимі не буде од поляків ніякої кари, й тільки-но запорожці розійдуться, його випустять на волю.

Конецпольський урочисто дав присягу, що й волосина не впаде з голови запорозького гетьмана, бо він, мовляв, і сам шанує такого видатного вояка та оборонця святого хреста.

Тоді дехто з козацької старшини, а з-поміж ними Ілляш та Барабаш, пішли до запорозького табору й переконали Судиму, що реєстровці, які виступали під час повстання Тараса Трясила, хочуть перейти на бік запорожців.

Сулима дуже зрадів — цілувався з посланцями реєстрових козаків і просив їх негайно перебиратися до його табору, щоб разом піти проти шляхти.

Наступного дня всі шість тисяч реєстрових козаків прийшли у табір запорожців, гадаючи, що вони справді стають до спілки з ними; але старші реєстровики чинили своє діло. Вони ввечері пили і їли разом із Сулимою, а вночі, коли той уже спав, заткнули йому рота, зв’язали руки й одвели до Конецпольського, і той одразу ж під посиленою вартою вирядив гетьмана до Варшави.

Кинулися вранці запорожці, аж Сулими нема. Доки дізналися, що сталося, минуло півдня, й Сулима вже був далеко. Хотіли запорожці битися з реєстровими козаками за їхню зраду, але ті не були винні, то їхня старшина скоїла чорну справу, й більше не вернулася до запорозького табору.

Довго тримали поляки славного запорозького гетьмана у Варшавській в’язниці. Королеві шкода було карати смертю Судиму, як присудив сейм, бо в ті часи зіткнення християнських народів із бусурманами Сулима був красою і славою цієї боротьби. Але польське панство вимагало страти за те, що через нього повстанці поруйнували їхні маєтки, й тому наостанок польський король мусив скоритися шляхті.

Одного ранку привели зв’язаного козацького гетьмана в Старе Місто на майдан. Там, на високому помості, він побачив ката з величезною сокирою в руці... Та не боявся смерті хоробрий козак, але нудьга, немов гадюка, оповила його серце й смоктала з нього кров... Нудьга з того, що гине він не в бою з ворогами, а через підступи та зраду своїх же братів.

І все ж зласкавилася доля над відважним лицарем в останню годину й не дала йому вмерти з відчаєм на душі: вона послала надію, що розбрат між українцями і зрада минулися, і на Україні запанує єднання. З тією вірою він гордо підставив своє чоло й гукнув до натовпу:

— Прощайте, панове, та сподівайтеся лиха, бо моя кров дурно не проллється...

Високо підніс кат сокиру — і покотилася голова славного сина України додолу.

Почувши про страту Сулими, вдарили руками в поли ті, що продали свого гетьмана, як Іуда Христа... Одурив реєстровців Ко-нецпольський, що живим буде запорозький гетьман... Та вони навіть не отримали за зраду ні прав од короля, ні його ласки. Кров же Сулими справді викликала серед козаків, що перебували на службі в поляків, нарікання на неправду й утиски і через дванадцять років, з початком повстання Хмельницького, всі козаки, і запорозькі, й реєстрові, одностайно стали на боротьбу за права й волю свого народу.

Плакали-тужили запорожці, вертаючись човнами з України, повз Кодацький поріг без того, з ким зруйнували неприступну фортецю... А разом із козаками кричав-голосив Дніпро, сумуючи, як і зараз, про розбрат між дітьми України.

Не раз по тому переходив Кодак із рук до рук, не раз Кодацькі скелі вмивалися гарячою кров’ю, аж поки нарешті зникло тут усе: і вибухи гармат, і гомін бойовища, й пісні волі... І лишився тільки один живий свідок давніх подій — поріг Кодацький, що й досі тужить за лицарями волі та співає нам про минуле...

ЗМІСТ

Додаток до оповідань про славне Військо

ББК 84.4УКР1 К31

Серія «Україна крізь віки» заснована 2004 року

Обкладинка Наталії Задорожної

Передмова Валерія Шевчука

Текст друкується за виданнями:

Кащенко А. Ф. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове.

Коротка історія Війська Запорозького з малюнками, картами й планами. — К, 1992.; Кащенко А. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове. — Дніпропетровськ, 1991.

Кащенко, Адріян.

К31 Оповідання про славне Військо Запорозьке низове : коротка історія Війська Запорозького з малюнками, картами й планами / А. Кащенко; передм. В. Шевчука. — К.: Національний книжковий проект, 2011. — 512 с. : іл. (Україна крізь віки).

ІБВК 978-966-339-870-9

Адріян Кащенко — автор багатьох повістей і оповідань для юнацтва, головною темою яких є події з часів козаччини й Запорожжя — «Славні побратими», «Запорозька слава», «На руїнах Січі» тощо. Книга «Оповідання про славне Військо Запорозьке» переносить нас у XVI століття. Романтичне освітлення історичної тематики, легкість викладу, знання історії й етнографії надали цьому творові великої популярності.

ББК 84.4УКР1

Редактор Т. К. Щегельсъка Художній редактор Т. В. Кущ Коректор С. П. Залозна Комп’ютерна верстка К. А. Кобзар

Підписано до друку 02.08.10. Формат 84х108'/з2- Папір друкарський.

Гарнітура Ньютон. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 26,88 Обл.-вид. арк. 29,984. Тираж 2000 прим. Зам. № 0-1232.

ЗАТ «Національний книжковий проект»

03148,м.Київ, вул. Сім’ї Сосніних, З

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реестру

видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 1723 від 23.03.2004

Віддруковано у ВАТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”»

61012, м. Харків, вул. Енгельса, 11 Свідоцтво ДК№ 2891 від 04.07.2007 р. www.globus-book.com

© В. О. Шевчук, передмова,2006

КВИ 978-966-339-870-9 © зат «нкп», 2011