Кащенко А Оповідання про Славне військо запорізьке низове

Оповідання лфетє

Спокійне гетьманування Богдана Хмельницького протяглося дуже недовго. Недовго одпочивали на Січі й запорожці. Король польський Ян Казимир нічого того не зробив, що обіцяв гетьманові, і на початку літа року 1649 вже збирав військо, щоб іти на Україну гамувати козаччину. Довідавшись про те, Хмельницький так само почав скликати козаків, викликав з Січі й запорожців і прикликав на поміч свбго спільника кримського хана.

Збір козаків на Україні

Королю цим разом не вдалося зібрати багато війська, і Хмельницький половину того війська обложив у Збаражі, другу ж половину, що була під проводом самого короля, в серпні 1649 року біля міста Зборова, сполучившись з татарами, упень погромив. Козаки трохи було не взяли у бранці навіть самого короля, та гетьман не наважився того зробити і спинив їх, бо все-таки мав короля за свого державця. Він звелів козакам, що вже оточили було короля, припинити бій і вийти геть з польського табору.

Та легкодухість Хмельницького дуже обурила запорожців... І справді, не минуло й кількох днів, як самому Хмельницькому довелося каятись у своєму вчинкові, а через рік його легкодухість мусила оплакувати гіркими слізьми й уся Україна. Король закупив хана золотом, і той примусив Хмельницького замиритись з королем на зовсім нікчемних умовах: він мусив навіть на останню частину України пустити назад польських панів та ще й повернути їм всі їхні маєтки і примушувати поспільство знову коритися панам і на них працювати.

Такої легкодухості запорожці вже не подарували Хмельницькому і після гострих дорікань зовсім його покинули й пішли на Запорожжя. Розраїння між запорожцями та Хмельницьким було таке гостре, що року 1650 запорозька голота, або чернь, обрала було замість нього іншого гетьмана — козака Гудського, та тільки ймення Богдана Хмельницького, побідника над поляками, ще багато важило на Січі, і скоро прихильники Хмельницького, взявши на Січі верх, схопили Гудського і послали гетьманові до рук. Трохи пізніше, восени 1650 року, коли гетьман покликав запорожців іти з його сином Тимошем походом на Молдаву за те, що господар молдавський Лупул не хотів віддати свою дочку за Тимоша, запорожці, хоч і не всім військом, а все-таки у чималій кількості, пристали до Тимоша, ходили у Волощину і допомогли Тимошу Хмель-ниченкові добути Ясси і примусити Лупула заплатити великий окуп. З початку війни Лупул все мав надію на поміч з боку Польщі і кілька разів звертався за поміччю до коронного гетьмана По-тоцького, та король не дозволив польському війську нападати на козаків...

Цей козацький похід на Молдаву народ український вважав верхом козацької слави, що й зазначив у сучасній думі:

Як із Низу, із Дністра, тихий вітер повіває,

Бог святий знає, Бог святий і відає,

Що Хмельницький думає-гадає.

Тоді ж то не могли знати ні сотники,

ні полковники,

Ні джури козацькії,

Ні мужі громадськії,

Батьку Зинов-Богдане Чигиринський,

У городі Чигирині задумав вже й загадав: Дванадцять пар пушок вперед себе одіслав,

А ще сам з города Чигирина рушав;

За ним козаки йдуть, яко ярая бджола гудуть, Котрий козак не має в себе шаблі булатної, Пищалі семип’ядної,

Той козак кий на плечі забирає,

За гетьманом Хмельницьким у охотне військо

поспішає.

От тоді ж то, як до річки Дністра прибував,

На три часті козаків переправляв,

А ще до города Сороки прибував,

Під городом Сорокою шанці копав,

У шанцях куренем стояв;

А ще од своїх рук листи писав.

До Василя Молдавського посилав,

А в листах приписував:

«Ей, Василю Молдавський,

Господарю Волоський!

Що тепер будеш думати й гадати:

Чи будеш зо мною биться? Чи мириться?

Чи городи свої волоські уступати?

Чи червінцями полумиски сповняти?

Чи будеш гетьмана Хмельницького благати?» Тоді Василій Молдавський,

Господар Волоський, Листи читає,

Назад одсилає,

А в листах приписує:

«Пане-гетьмане Хмельницький,

Батьку Зинов-Богдане Чигиринський.

Не буду я з тобою ні битися,

Ні миритися,

Ні городів тобі волоських уступати,

Ні червінцями полумисків сповняти:

Не лучче б тобі покоритися меншому,

Ніж мені тобі, старшому?»

От тоді ж то Хмельницький, як сії слова

зачував,

Так він сам на доброго коня сідав,

Коло города Сороки поїжджав,

На город Сороку поглядав,

І ще стиха словами промовляв:

«Ей, городе, городе Сороко!

Ще ти моїм козакам дітям не заполоха, —

Буду я тебе доставати,

Буду я з тебе великі скарби мати,

Свою голоту наповняти,

По битому таляру на місяць жалування

давати».

От тоді-то Хмельницький як похваливсь,

Так гаразд добре й учинив:

Город Сороку у неділю рано знадобіддя взяв, На ринку обід пообідав,

К полудній годині до города Сочави припав, Город Сочаву огнем запалив І мечем сплюндрував.

От тоді-то інші січовці гетьмана Хмельницького у вічі не видали,

Усі до города Ясси повтікали,

До Василя Молдавського істиха словами

промовляли:

«Ей, Василю Молдавський Господарю наш Волоський!

Чи будеш за нас одностайно стояти?

Будем тобі голдовати.

Коли ж не будеш за нас одностайно стояти, Будем іншому пану кровію вже голдовати».

От тоді-то Василь Молдавський,

Господар Волоський,

Пару коней у коляску закладав,

До города Хотині од’їжджав,

У Хвилецького капітана станцією стояв,

Тоді ж то од своїх рук листи писав,

До Івана Потоцького, короля польського,

посилав:

«Ей, Іване Потоцький,

Королю польський!

Ти ж бо то на славній Україні п’єш, гуляєш,

А об моїй ти пригоді нічого не знаєш;

Що ж то в нас гетьман Хмельницький русин Всю мою землю Волоську обрушив.

Все моє поле коп’єм ізорав,

Усім моїм волохам, як галкам,

З плеч головки познімав,

Де були в полі стежки, дорожки,

Волоськими головками повимощував,

Де були в полі глибокії долини,

Волоською кровію повиповнював».

От тоді-то Іван Потоцький,

Король польський,

Листи читає,

Назад одсилає,

А в листах приписує:

«Ей, Василю Молдавський,

Господарю Волоський!

Коли ж ти хотів на своїй Україні проживати,

Було б тобі Хмельницького у вічні часи не

займати,

Бо дався мені гетьман Хмельницький гаразд

добре знати:

У першій війні На Жовтій Воді

П’ятнадцять тисяч моїх лицарів стрічав —

Невеликий їм одвіт давав:

Всім, як галкам, з пліч головки поздіймав Трьох синів моїх живцем узяв,

Турецькому султану в подарунок одіслав!

Мене, Йвана Потоцького,

Коронного польського,

Три дні на прикові край пушки держав:

А ні пить мені, ні їсти не дав.

То дався мені гетьман Хмельницький гаразд

добре знати,

Буду його вовік вічний пам’ятати!»

. То Василій Молдавський до Ясс прибуває,

Словами промовляє:

«Ой ви, Ясси мої, Ясси!

Були єсте барзо красні,

Да вже не будете такі,

Як прийдуть-йозаки!»

То пан Хмельницький добре учинив;

Польщу засмутив,

Волощину побідив,

Гетьманщину звеселив.

В той час була честь, слава,

Військовая справа!

Сама себе на сміх не давала!

Ворогів під ноги топтала.

Після Зборівської згоди та Молдавського походу Хмельницький більшість війська розпустив, бо за умовою з поляками козаків повинно було бути тільки 40 000. Проте зразу ж після замирення виявилося, що ніякої згоди між українцями й поляками не може бути, бо поляки зараз же увійшли в Галичину й на Поділля і почали нелюдську розправу з своїми бувшими підданцями — повстанцями. Те саме вони хотіли зробити й з Брацлавщиною (Побужжя), та полковники Війська Запорозького Нечай та Богун, що були на той час вже полковниками українських козаків вінницьким та брацлавським, не схотіли коритися Зборівській умові, незважаючи навіть на гетьманські накази, і оружною рукою не пускали польських панів у їхні маєтки.

Через уперту оборону Нечаєм та Богуном народних прав на початку року 1651 виникла нова війна. Поляки з чималим військом несподівано напали на Нечая, коли він необачно справляв мас-ницю у місті Красному на Брапдавщині, і хоч як він завзято з своїми козаками оборонявся, та все-таки поляки перемогли козаків, і навіть сам Нечай наклав там головою. Про цього оборонця волі простого люду збереглося до наших часів багато кобзарських дум, з яких маю подати уривки:

Ой, у Краснім на ставочку туман осідає:

Чатували козаченьки у зеленім гаї.

Ой, поставив козак Нечай та сторожу в місті,

А сам пішов до кумасі звінок риби з’їсти,

Та він засів коло столу, здрібна промовляє Та з кумою, із любою, мед, вино кружляє.

Ой, заржали кониченьки та посеред гаю,

Кличе козак молоденький:

«Утікай, Нечаю!»

«Як я маю, козак Нечай, звідси утікати,

Свою славу козацькую під ноги топтати!»

Подивився козак Нечай в кватирку очима,

А вже ляшків сорок тисяч стоїть за плечима.

Ой, як крикне козак Нечай на хлопця малого:

«Сідлай, джуро, сідлай, малий, коня вороного!

Сідлай мені вороного, собі буланого, —

Геть виріжем вражих ляхів, геть щодо одного!»

Ой, не встигнув козак Нечай на коника впасти,

Взяв ляхами, як снопами, по два ряди класти.

Повернувся козак Нечай на лівеє плече,

А вже з ляшків, вражих синів, кров річками

тече,

Повернувся козак Нечай на правую руку,

Не вискочить Нечаїв кінь із лядського трупу,

Не доскочив козак Нечай дубового тинку —

Покотилась Нечаева головка по ринку Зібралися козаченьки в високі палати,

Стали думать та гадати, де Нечая поховати:

«Ой сховаймо головоньку, а де церква Варвара,

Ой, щоб розійшлась по світу Нечаева слава!»

Позбувшись Нечая, поляки не гаючись напали й на другого свого ворога — Богуна, що засів у Вінниці. Тільки там їм не пощастило: Богун дав їм добру одсіч і хитрощами потопив багато польського війська у Бузі. Почувши про напад поляків на Нечая й Богуна, Хмельницький знову почав скликати козаків і звернувся за поміччю до Війська Запорозького, та тільки запорожці були вже до нього неприхильні за те, що він дбав тільки про козаків, про простий же люд забував. Тоді Хмельницький через турецького султана звернувся знову за татарською поміччю. За наказом султана хан вийшов з ордою з Криму, та наступав мляво й неохоче. Коли ж у місяці червні/зблизившись з поляками під Берестечком, хан побачив, що у короля велика сила війська — більше як на 300 000, то розлютувався на Хмельницького за те, що той не перестеріг його про таку польську силу і, повернувши своє військо назад, почав тікати на південь. Коли ж гетьман, догнавши його, почав умовляти вернутись та стати до бою, хан розгнівався, захопив Хмельницького у бранці і повіз із собою.

Лишившись без спільників і без гетьмана, козацьке військо кількістю 80 000 козаків не мало сили встояти проти поляків і після кількох днів змагань під керуванням Богуна перейшло потайно уночі за річку Пляшеву і пішло на Україну, покинувши полякам увесь табір і багато неозброєного люду.

Без участі Війська Запорозького склалася року 1651 і Білоцерківська згода гетьмана з поляками; року ж 1652, коли Хмельницький водив свого сина Тимоша у Молдаву брати шлюб з дочкою молдавського господаря, Військо Запорозьке з кошовим отаманом Лутаєм саме переносило Січ з Микитиного Рогу на устя Чортомлику. З яких причин стався той перехід — невідомо, а тільки запорожці обрали місце для Січі на березі Чортомлицького лиману, проти острова, на якому була Стара Січ часів Жигмонта III, і весь 1652 рік працювали над будуванням на новому місці куренів, церкви й окопів.

Тільки аж року 1653, після того як Хмельницький листом сповістив кіш про нелюдські вчинки на Україні нового привідця польського війська Чарнецького, що король наступає на Україну не тільки з великим польським військом, а ще веде за собою й спільників — волохів та угорців і хоче до ноги викоренити народ український і козацтво, запорожці вийшли всім військом на Україну і почали знову допомагати Хмельницькому.

Вигнавши з України Чарнецького, запорожці разом з гетьманським військом ходили на Поділля під Жванець проти польського війська, шо наступало під проводом самого короля. Там наприкінці року 1653 гетьман з козаками опинився у дуже скрутному становищі, бо кримський хан знову, і вже назавжди, одсахнувся од спілки з Хмельницьким. Причини такого вчинку з боку хана були дуже прості: татари вже кілька віків жили торгівлею українськими невольниками, держачи ж спілку з Україною, Крим позбувся великих прибутків од тієї торгівлі, бо ханові не годилося забирати у неволю своїх спільників.

Виходило, що спілка з Україною татарам не на користь — і от, порвавши ту спілку під Жванцем, татари, замість того щоб воювати поляків, кинулися на Україну і почали забирати людей у неволю. Хмельницькому нічого не лишалося, як покинути Поділля і йти обороняти Україну од татар. Під час свого одходу, коли козацьке військо було утиснуто з одного боку поляками, а з другого татарами, найбільшої слави зажив собі полковник козацький Богун обороною Монастирища, а потім Умані. Запорожці у цій війні з татарами брали діяльну участь. Вони пригадали тут свою давню славу і з завзяттям громили татарські загони, одбиваючи й визволяючи ув’язнених татарами земляків.

Повикидавши татар з України, Хмельницький подякував запорожцям за поміч і. виряджаючи їх на Січ, послав до Коша листа, сповіщаючи товариство, що через зраду кримського хана він має на мислі віддатись під протекцію московського царя. Разом з тим він просив Військо Запорозьке дати йому у цій справі пораду.

На того листа Військо Запорозьке одповіло, що протекція Москви річ непогана, та тільки, складаючи з Москвою пакти (умову), гетьманові треба бути дуже обережним, щоб часом від тієї протекції не вийшло чогось недоброго неньці Україні і чогось шкідливого правам та вольностям козацьким.

Січня 8 року 1654 після військової ради, що відбулася у Переяславі, Україна віддалася під протекцію московського царя Олексія

Михайловича і прилучилася до Московщини як автономна країна зі своїм власним військом у 60 000 козаків, своєю скарбницею, судом і правом зносин з чужоземними державцями.

Після того, як були уже складені умови згоди, виникло непорозуміння, що трохи не розбило сполучення України й Московщини. Посли московського царя Олексія Михайловича вимагали, щоб гетьман і всі козаки склали цареві присягу на підданство, козаки ж не хотіли присягати, дивлячись на згоду з Московським царством тільки як на спілку. Хмельницький і козацька старшина умовляли послів не вимагати присяги, та ті уперлися, кажучи, що без присяги не буде й згоди. Після довгого вагання гетьман і частина старшини, зважаючи на тяжке становище України, присягнули, полковник же Богун, представник Війська Запорозького, полковник Сірко і ще дехто з старшини не схотіли присягати, не послухавши навіть гетьмана.

Після з’єднання України з Московським царством останнє почало вже зватися Російським царством і стало далеко могутнішим, ніж було до того. Ця одміна дуже стурбувала як Польщу, так і Крим і навіть турецького султана. Всі троє склали поміж себе спілку і, зібравши війська, почали помщатись на Україні за зраду собі з боку Хмельницького. Почалася дуже тяжка довголітня боротьба незміцнілої ще України з трьома ворогами: поляками, татарами й турками.

Наприкінці 1654 і на початку 1655 років Україну плюндрували великі татарські орди. Безліч сіл, містечок і городів по Україні були попалені, і татари погнали у неволю більш як 200 000 душ українського люду. Поляки добре допомагали у тому татарам і, захоплюючи неозброєних людей, міняли їх татарам на шаблі, сагайдаки й стріли.

Увесь той час Військо Запорозьке всіма засобами допомагало Хмельницькому, б’ючись з поляками і розганяючи татарські орди, та велика була сила ворожа, тяжко доводилося і Україні, і Запорожжю, і гинули в тій боротьбі один по одному славні борці за визволення України. У цю ж добу загинув і оспіваний у народних думах полковник Морозенко та немало й товариства запорозького поклали у цій боротьбі свої голови.

Ой Морозе, Морозенку! Ти славний козаче!

За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче.

Не так тая Україна, як те горде військо.

Заплакала Морозиха, ідучи на місто.

«Не плач, не плач, Морозихо, об сиру землю

не бийся.

Іди з нами, козаками, меду-вина напийся!»

не п’ється,

Ой, десь мій син Морозенко з ворогами б’ється!»

«Нехай б’ється-рубається, він у тому кохається».

Із-за гори з-за крутої горде військо виступає,

Посамперед Морозенко сивим конем виграває А в нашого Морозенка червоная стрічка:

Де проїде Морозенко — кривавая річка.

Ой, виїхав Морозенко за Келебердою.

Ой, зустрівся Морозенко з вражою ордою,

Ой, б’ється він три дні, три дні — три години,

Ой, лежить трупу, лежить орди на чотирі милі;

Ой, став же Морозенко та в полі гуляти.

Стали його турки й ляхи оступати.

Морозенко, козаченько, як мак розпускався,

Морозенко, козаченько, в неволю попався.

Ой, чия то корогвиця на ратищі в’ється?

Ой, того то Морозенка, що з ордою б’ється.

Ой, чия то корогвиця, що ратище ізломила?

Ой, того то Морозенка, що орда зловила!

Ой, повели Морозенка на Савур-Могилу,

Дивись, дивись, Морозенку, на свою Вкраїну.

Посадили Морозенка на тесовім стільці,

Зняли, зняли з Морозенка з чересів червінці,

Посадили Морозенка на жовтім пісочку,

Зняли, зняли з Морозенка червону сорочку,

Посадили Морозенка на біле ряденце Да виймали з Морозенка кривавеє серце.

Зараз же після татарської зради під Жванцем запорожці поновили й морські свої походи на бусурманські землі. По весні року 1654 вони вийшли у Чорне море, пошарпали береги Криму і поруйнували околиці Килії та Ізмаїла. Року 1655 пошарпали турецькі береги од Дунаю до Варни, сплюндрували Ереклі та Бальчик. Надумавши зробити те саме й з околицями Стамбула, вийшли було на берег за чотири милі од Царгорода, та там запорожців оточило велике турецьке військо, так що вони мусили пробиватися до моря зброєю, і при тому тридцять душ товариства таки дісталися туркам у бранці і були люто замордовані у Стамбулі на очах султана.

За великі послуги Війська Запорозького на користь України під час її визволення з-під польської кормиги і під час боротьби з татарськими ордами у роках 1653 — 1655 Богдан Хмельницький 15 січня 1655 року видав Війську Запорозькому універсал, котрим ствердив їхнє право на землі, надані запорожцям ще королем Стефаном Баторієм, і так зазначив межі тих земель:

«А тепер так само володіти їм стародавнім городком запорозьким Самар’ю з перевозом і з ґрунтами угору Дніпра до річки Орель, а униз аж до степів ногайських та кримських, а через Дніпр та лимани Дніпрові та Бугові, як споконвіку було, — по Очаківські улуси та угору річки Бугу аж по Синюху; од Самарських же земель через степи аж до Дону-річки, де ще до гетьмана козацького Ланцькоронського запорожці зимівниками сиділи, і все те щоб непорушно повік-віків при козаках запорозьких зоставалося».

Цей універсал Військо Запорозьке пильно переховувало в олтарі січової церкви, у шухлядці під св. престолом, та все-таки він загинув, мабуть, під час руйнування Чортомлицької Січі російським військом року 1709 або був перевезений до якогось московського архіву, бо під час своїх змагань з російським урядом за землі у другій половині XVIII сторіччя Військо Запорозьке не мало вже цього універсалу, а лише копію з нього.

Тим часом млява поміч проти Польщі з боку російського уряду примусила Богдана Хмельницького шукати для України інших спільників для боротьби з Польщею, і він року 1657, маючи на думці зовсім порвати з Москвою, склав спілку з королем шведським і разом з ним воював поляків, доходячи зі своїм військом за Львів до Гродека, зрештою, заваливши колись могутню польську державу.

Серед невтомної дев’ятирічної боротьби за визволення й незалежність України Богдан Хмельницький захворів і 27 червня 1657 року помер. Син його Тиміш був вбитий ще раніше у поході за Молдаву, найбільше уславлені підручні його, борці за визволення народу українського, теж були вже на тім світі. Козацька старшина не знаходила поміж себе такого, щоб міг мати великий вплив на все козацтво, і, шануючи пам’ять великого свого гетьмана-визволителя, обрала гетьманом після смерті Богдана сина його — Юраська Хмельничен-ка, недолітнього хлопця, дуже слабого на розум, і тим вкинула Україну у тяжкі розрухи й руїну, бо Юрась не зміг взяти владу до своїх рук.

Про смерть Богдана Хмельницького та обрання на гетьманство його сина оповідає народна дума:

Зажурилася Хмельницького сідая голова,

Що при йому ні сотників, ні полковників нема:

Час приходить умирати,

Нікому поради дати.

Покликає він на Івана Луговського,

Писаря військового:

«Іване Луговський,

Писарю військовий!

Скоріше біжи Да листи пиши,

Щоб сотники, полковники до мене прибували, Хоч мало пораду давали!»

То Іван Луговський,

Писар військовий,

Листи писав,

До всіх розсилав.

То сотники, полковники, як їх прочитали,

Усе покидали, до гетьмана Хмельницького

скоріш прибували. То гетьман добре їх приймає,

Словами промовляє:

«Панове молодці, добре ви дбайте,

Собі гетьмана наставляйте,

Бо я стар, хворію,

Більше гетьманом не здолію!..

Коли хочете, панове, Антона Волочая

київського, Або Грицька Костиря миргородського,

Або Хвилона Чичая кропивнянського,

Або Мартина Пушкаря полтавського».

То козаки теє зачували, смутно себе мали, Тяжко вздихали, словами промовляли:

«Не треба нам Антона Волочая київського,

Ні Грицька Костиря миргородського.

Ні Хвилона Чичая кропивнянського,

Ні Мартина Пушкаря полтавського, —

А хочемо ми сина твого Юруся молодого, Козака лейстрового!»

«Він, панове молодці, молодий розум має. Звичаїв козацьких не знає!»

«Будем ми старих людей біля його держати, Будуть вони його научати, будем його добре

поважати,

Тебе, гетьмане, батька нашого споминати!»

То Хмельницький теє зачував, велику радість

собі мав,

Сідою головою поклін оддав, сльози проливав. Скоро після того ще й гірше Хмельницький

знемагав,

Опрощення зо всіма приймав,

Милосердному Богу душу оддав.

То не чорні хмари ясне сонце заступили,

Не буйні вітри в темнім лузі бушували,

Як козаки Хмельницького ховали,

Батька свого оплакали...

А молодий Юрусь під Білою Церквою гуляє,

Об смерті отцевській не знає;

Скоро лейтарі до його прибували,

Листи подавали.

То Хмельниченко, листи як прочитав,

Світа Божого не взвидав!

То не багато Виговський гетьманував,

Півтора року булаву держав.

Скоро сотники, полковники прибували,

Юруся Хмельниченка гетьманом поставляли.

«Дай же, Боже! — козаки промовляли. —

За гетьмана молодого Жити, як за старого,

Хліба-солі його вживати,

Города турецькі плюндрувати,

Слави лицарства козацькому війську

доставати!»

Після смерті Хмельницького Україна лишилася у непевному становищі. Юридично вона за Переяславською умовою стала автономною частиною російської держави, фактично ж та держава мала силу оборонити од ворогів тільки близьку до себе Лівобережну Україну, далеку ж од своїх меж Правобережну Україну лишала без оборони. Наслідком такого становища було те, що полковники Західної України, не маючи змоги оборонитися од поляків та татар власними силами, часто шукали згоди з тим, кого вважали дужчим. Це не було, як кажуть російські історики, «шатанієм» між Москвою, Польщею і Туреччиною, а тяжким наслідком незміцні-лості України і кволості тодішнього Російського царства.

Скоро після смерті Богдана Хмельницького полковники українських козацьких полків та інша козацька старшина, зміркувавши, що «до булави треба голови» (у Юрася ж Хмельниченка доброї голови не було), скликали у Чигирині 26 серпня 1657 року раду з представників од усіх полків і обрали гетьманом бувшого військового писаря Івана Виговського, що, як і вся старшина, мав непохитну думку не тільки обстоювати, а навіть поширювати автономію України, доводячи її до повної незалежності од сусідів.

На Запорожжі обрання гетьмана не в Січі, як завжди раніше бувало на Україні, і навіть без участі Війська Запорозького дуже не подобалося, і кошовий отаман Гомон листом до Виговського од Війська Запорозького опротестував такий порядок обрання гетьмана, хоч і додав, що заради спокою рідного краю Запорозьке Військо не буде домагатися скасування обрання його гетьманом.

Не подобалося таке обрання й простому козацтву, якого, як і запорожців, не було покликано на раду.

У ті часи на Україні починалася ворожнеча посполитого люду та простого козацтва до своєї старшини. Та ворожнеча поставала з того, що старшина забирала собі у власність грунти, річки, млини й таке інше, намагаючись разом з тим підгорнути під себе селянство так само, як робили десять літ до того польські пани. Через те Виговський, що був обраний гетьманом самою старшиною, став зразу немилий всьому простому українському людові.

Над осінь року 1657 на Україну прийшло російське військо і розташувалося у Києві та по різних городах Лівобережної України. Це дуже не подобалося Виговському і всій козацькій старшині, тим більше, що ніхто під той час на Україну не нападав. Такий вчинок був порушенням з боку Московського царства Переяславської умови, за якою Московська залога мусила бути тільки в Києві. Маючи надію згодою з Польщею забезпечити Україні ширшу автономію, Виговський розпочав з цього приводу зносини з польським урядом. Але проти таких заходів гетьмана повстало Запорозьке Військо, бо, пам’ятаючи великі польські кривди й зради, воно не хотіло й чути ні про які з Польщею умови. До запорожців прилучився й полтавський полковник Пушкар і, пославши на Ви-говського донос царю, сам зі своїм полком та одним полком запорожців вийшов за межі свого полку, щоб напасти на Виговського.

Щоб зміцнити своє становище, Виговський на початку лютого 1658 року, в присутності царського посланця, скликав у Переяславі раду вже з участю всіх козаків і черні, опріч Полтавського полку й запорожців, що вже ставилися до нього зовсім вороже. На тій раді він знову-таки був обраний гетьманом, та тільки після обрання, щоб дістати царське затвердження, він змушений був згодитися на те, аби лишити у деяких українських городах російських воєвод. Зараз же після того незадоволений обмеженням гетьманських прав Виговський прискорив свою змову з Польщею, а сам пішов з військом на Пушкаря. Бої між козаками Виговського й Пушкаря тягайся з 18 травня аж до 7 червня. Побивали то ті, то другі, але врешті запорожці зі своїм полковником Барабашем покинули Пушкаря, і той був побитий і навіть сам загинув в бойовищі.

Скоро після того, 6 вересня 1658 року, у Гадячі були підписані умови згоди Виговського з Польщею, за якою з воєводств Київського, Чернігівського та Брацлавського складалося Велике князівство Руське зі своїм військом, судом та православною вірою; керувати ж тим князівством мав обраний всіма станами української людності гетьман.

Запорожці, хоч і дістали од Виговського повідомлення про ту умову, та не хотіли пристати до спілки з поляками, бо вже зневірилися у їхніх обіцянках.

У той час великий вплив на запорожців мав полковник Війська Запорозького Іван Сірко. Родом він був з села Мерефи Слобідської України і хоч не мав ніякої освіти, та зате уславився поміж товариством надзвичайним войовничим хистом, певним лицарством і завзятим обстоюванням козацької волі та стародавніх запорозьких звичаїв.

Прямуючи стежкою Богдана Хмельницького, Сірко завжди обстоював протекторат над Україною російського царя, але за умови забезпечення повного самоврядування України, і в ті часи, коли російський уряд порушував Переяславську умову з Богданом Хмельницьким, він завжди виступав з одвертими протестами проти таких заходів, і ті протести доходили навіть до оружної боротьби. Запеклий ворог бусурманів, Сірко все своє життя воював з ними і ставав ворогом всіх тих українських гетьманів, котрі шукали спілки з татарами або турками. Разом з тим він вороже ставився й до Польщі, пам’ятаючи нечувані вчинки Потоцького й Чарнецького.

Ставши року 1659 кошовим отаманом Війська Запорозького, Сірко оружно виступив проти Виговського, бо спілка гетьмана з королем, на думку кошового, повинна була знову затягти Україну у польське ярмо. Через такі погляди запорожці разом з полковником Пушкарем зчинили перший розбрат і колотнечу на Україні, які з часом привели її до повнрї руїни. Скоро після смерті Пушкаря запорожці вийшли з Січі і через свою лютість на Виговського та поляків взяли великий гріх собі на душу і, прилучившись до російського війська князя Ромодановського, помагали руйнувати українські городи Ромни, Пирятин, Чорнуху, Горошин та інші, що обстоювали за Виговського. Проте скоро, побачивши з боку московських людей до себе зневагу, вони схаменулися і пішли од Ромодановського на Січ.

На початку року 1659 російське військо обложило у Конотопі полковника Гуляницького, прихильника Виговського. Почувши про це, Виговський як спільник короля покликав собі на поміч татар, напав з козаками й татарами на російське військо і так його погромив, що навіть воєводів, привідців війська московського побрав у бранці і віддав татарам у неволю.

Проте, незважаючи на блискучу перемогу Виговського, українські козаки, побачивши поруч свого гетьмана поляків та татар, одсахнулися од нього і почали не слухатись, кажучи, що Виговський знову продав Україну ляхам. Одночасно з тим сила Виговського зменшилася од того, що Сірко з запорожцями саме на той час напав на Крим і тим примусив татар покинути Виговського та поспішати до своїх кочовищ.

Повернувшись з походу на Крим, Сірко пішов із запорожцями у Київ, щоб там сполучитись з російським військом, яке воювало

Виговського. Гетьман, довідавшись про те, послав навперейми йому полковника Тимоша, та Сірко так того Тимоша погромив, що він ледве з душею зрятувався.

Як тільки запорожці з Сірком з’явилися на Правобережній Україні, рух проти Виговського перекинувся й туди, і Сірко, скориставшись з того, поєднався в Умані з полковником Ханенком та й оголосив Виговського зрадником, а на гетьманство підмовив козаків обрати того, кого українська старшина хотіла ще до смерті Богдана Хмельницького — сина його Юраська.

З Умані разом з усіма козаками, що піднялися проти Виговського, Сірко почав наступати на нього, і на початку вересня 1659 обидва козацькі війська зблизилися біля села Германівки. Тут Виговського покинули останні козаки, що ще були при ньому, і він лишився з самими поляками та найманим військом. Зрозумівши, що справа його загинула, Виговський не схотів далі проливати марно козацьку кров, а сам одіслав клейноди Хмельниченку і зрікся гетьманства.

Ставши гетьманом, Юрась Хмельниченко під впливом Сірка послав полковника Петра Дорошенка сказати начальнику російського війська на Україні Трубецькому, що вся Україна хоче бути під протекцією царя, тільки з умовою, щоб по українських городах не було російських воєвод ніде, опріч Києва. Таким чином, треба сказати, що нове сполучення України з Польщею після смерті Богдана Хмельницького розбили виключно запорожці з своїм жвавим кошовим отаманом Сірком.

Князь Трубецькой замість одповіді Хмельницькому на його умови нового прилучення України до російської держави закликав його разом з козацькою старшиною у Переяслав, де стояло російське військо, з тим, щоб скликати таку раду і обрати гетьмана наново. Коли ж було обрано знову-таки Хмельницького, то Трубецькой примусив його дати згоду на обмеження автономії України і пустити московських воєвод, опріч Києва, ще в Переяслав, Ніжин, Чернігів, Брацлав та Умань.

Умова Хмельниченка з російським урядом викликала нову війну між Польщею і Росією. Король польський Ян Казимир увійшов у спілку з кримським ханом і вийшов з великим військом на Білу Русь, татари ж наскочили на Правобережну Україну і, захопивши більше 20 000 невольників, погнали їх у Крим. Не вспівши заступити татарам шлях, запорожці під проводом Сірка вистежили їх, коли ті перевозилися через Дніпр біля устя річки Самари, і на піскуватих кучугурах Кінського острова року 1660, біля теперішнього села Ігрені, вирізали велику кількість татар і визволили майже всіх українських невольників.

Зразу ж після того запорожці самі пішли на татарські землі. Половина запорозького війська під проводом Брюховецького ходила на Аслам-город, котрий турки за останні роки вспіли поновити, добула його й зруйнувала: друга ж половина з Сірком ходила під Очаків і, поруйнувавши його околиці, побрала чимало бранців.

Року 1661, воюючи Польщу, на Правобережну Україну прийшло російське військо під проводом Шереметева. Проминувши Київщину, Шереметев пішов на Любар, сподіваючись собі на поміч гетьмана Юраська Хмельниченка з козацьким військом. Проте козацька старшина, незадоволена останніми переяславськими умовами, не поспішала на поміч Шереметеву і не допустила Хмельниченка до сполучення з ним. Поляки разом в татарами тим часом напали на російське військо і, погромивши його, обложили біля Чуднова з усіх боків.

Лютуючи на Хмельницького, Шереметев відкупився од полону тим, що видав татарам у неволю всі виділи козацького війська, які були при ньому, хоч ті нічого й не знали про події у козацькому війську. Такий вчинок Шереметева дуже обурив козацьку старшину і всіх козаків, що були у війську Хмельниченка, і, коли поляки й татари пдчали наступати на козацький табір, вони не схотіли битись з далеко сильнішим ворогом і піддалися полякам на гадяцьких умовах з деякими обмеженнями.

Запорожці під час цих подій були з Сірком на устях Бугу, підстерігаючи там татар, і участі у війні з поляками не брали. Проте згода Юраська Хмельницького з поляками викликала між запорожцями велике обурення, бо вони не хотіли й чути про польську зверхність. Військо Запорозьке бажало бачити Україну вільною і ні від кого незалежною, і під впливом запорожців по всій Україні того ж року почалася колотнеча. На Правобережну Україну, на підставі умови з Хмельниченком, почали вертати польські пани, одбираю-чи від селян свої маєтності та підвертаючи під себе поспільство; народ же не хотів знову лізти у польське ярмо і проганяв поляків, побиваючи їх, де міг. На Лівобережній же Україні козаки, незадоволе-ні з російських воєвод та з грабунків московського війська, били непрошених гостей і виганяли їх з українських городів. На обох берегах Дніпра поспільство поривалося до волі, добутої річками пролитої крові, та тільки й там обставини не сприяли тому.

Юрась Хмельниченко не зміг розібратися серед такого замішання. Не з його хистом було вирвати Україну зі скрутного становища, і наприкінці року 1662 він зрікся гетьманства і, передавши, за згодою невеликої кількості зібраної ним козацької старшини, військові клейноди зятю своєму, полковнику Тетері, сам пішов у ченці. Полковники Лівобережної України Сомко і Золотаренко, що не брали участі в обранні Тетері гетьманом, не хотіли визнавати його старшим і почали домагатися гетьманської булави всяк для себе. Та тільки ні той, ні інший не мали у своїх домаганнях ніякої підпори у меншому козацтві та простому людові, бо як і вся того часу козацька старшина, вони, користуючись зі своєї влади, кривдили люд і забирали собі грунти, млини і таке інше, тобто, як казали запорожці, «запаніли».

Військо Запорозьке теж не визнавало Тетерю гетьманом, бо не згідне було на польську зверхність. Разом з тим війську, що завжди обстоювало рівність всього люду, дуже не до вподоби було й народження на Україні свого власного панства. Запорожці однаково неприхильно ставилися й до Сомка, й до Золотаренка, а тому на підставі давніх запорозьких звичаїв домагалися, щоб гетьмани обиралися на Січі, а не у волості.

У той час чималий вплив на запорожців мав бувший джура Богдана Хмельницького Іван Брюховецький. Маючи, певно, ще од Богдана Хмельницького чималі гроші, він часто підмогоричував по січових шинках запорозьку голоту, вмів вдавати з себе заступника й оборонця простих козаків перед січовою старшиною і став такий милий всій запорозькій черні, що року 1662 його обрано було кошовим отаманом. І от, коли Юрась Хмельниченко зрікся гетьманства, запорожці вирішили настановити гетьманом свого кошового отамана Брюховецького. Щоб вірніше того досягти, кіш на початку року 1663 вислав на Україну Брюховецького з цілим полком запорозького товариства, яке й агітувало між простим людом на його користь. Поспільство українське давно мріяло про такого гетьмана, щоб дбав про нього, а не виключно про себе та старшину козацьку, — воно радо приєдналося до запорожців і навіть склало про такого гетьмана, якого уявляло собі у мріях, чудову думу про Ганжу Андибера:

Гей, гуляв, гуляв бідний козак-нетяга сім год

і чотири,

Та потеряв з-під себе три коні воронії,

На дванадцятий год повертає —

Козак-нетяга до города Черкас прибуває.

На козаку, бідному нетязі,

Три сіром’язі,

Опанчина рогозовая,

Поясина хмельовая,

На козаку, бідному нетязі, сап’янці —

Видно п’яти й пальці.

Де ступить — босої ноги слід пише.

А ще на козаку, бідному нетязі, шапка-бирка — Зверху дірка,

Хутро голе, околиці Біг має,

Вона дощем покрита,

А вітром, на славу козацьку, підбита.

Іще ж то козак, бідний нетяга, до города Черкас

прибуває,

Насті Горової, кабашниці степової,

шукає-питає. Скоро козак-нетяга Насті Горової, кабашниці

степової, допитався,

Зараз у світлицю вбрався.

Там пили три ляхи,

Дуки-срібляники:

Первий пив Гаврило Довгополенко

переяславський, Другий пив Війтенко ніжинський,

Третій пив Золотаренко чернігівський.

От вони пили-підпивали,

З козака-нетяги насміхались,

На шинкарку покликали:

«Гей, шинкарко Горовая,

Настя молодая!

Добре ти дбай —

Нам солодкі меди, соковиту горілку ще

підсипай,

Сього козака, пресучого сина, у потилицю

з хати випихай;

Бо десь він по винницях, по броварнях

валявся,

Опалився, ошарпався, обідрався,

До нас прийшов добувати,

А в іншу корчму буде нести пропивати».

Тоді шинкарка Горовая Настя, кабашниця степовая,

Козака-нетягу за чуб брала,

В потилицю з хати вибивала.

То козак-нетяга добре дбає,

Козацькими п’ятами опинає.

Поти п’явся,

Поки до порога добрався.

Козацькими п’ятами за поріг зачіпає,

А козацькими руками за одвірки хапає,

Під мисник голову свою козацьку

молодецьку ховає. Тоді два ляхи, дуки-срібляники, на його

поглядали,

З його насміхали,

А третій, Гаврило Довгополенко

переяславський, був обачний, Із кармана людську денежку виймав,

Насті кабашній до рук добре оддавав,

А ще стиха словами промовляв:

«Гей, — каже, — ти, шинкарко молода, ти, Насте

кабашна!

Ти, каже, до сих бідних козаків не як хоч злая,

да й обачна:

Коли б ти добре дбала,

Сю денежку до рук приймала,

До погреба одходила,

Хоч нороцового пива уточила,

Сьому козаку, бідному нетязі,

Сьому козаку, бідному нетязі, на похмілля живіт його козацький скрепила».

Тоді Настя Горовая,

Шинкарка степовая, ^

Сама в льох не ходила,

Да наймичку посилала:

«Гей, дівко, наймичко!

Добре ти вчини,

Кінву-чвертівку в руки вхопи Та в льох убіжи,

Та вісім бочок мини,

А з дев’ятої поганого пива наточи.

Як маєм ми його свиням виливати,

То будем ми його на таких нетяг роздавати».

Тоді дівка наймичка у льох убігала,

Та дев’ять бочок минала,

Та з десятої п’яного чола меду наточила,

Та в світлицю входжає,

Свій ніс геть од кінви одвертає,

Буцімто те пиво воняє.

Як подали козаку в руки ту кінву,

То він став біля печі

Та й почав підпивати пивце грече.

Взяв, раз покуштував, удруге напився,

А втретє як узяв ту кінву за вухо,

То зробив у тій коновці сухо.

Як став козацьку голову хміль розбирати,

Став козак коновкою по мосту добре погримати,

Стали в дуків-срібляників зі стола чарки й

пляшки скакати,

І стала шинкарська груба на десять штук

скрізь по хаті літати. Не стали тоді ляхи, дуки-срібляники, за сажею

світу Божого видати. Тоді ж ляхи, дуки-срібляники, на його

поглядали,

Словами промовляли:

«Десь сей козак-нетяга ніде не бував,

Добрих горілок не пивав,

Що його й погане пиво оп’янило».

Як став козак-нетяга теє зачувати,

Став на ляхів грізно гукати:

«Гей, ви, ляхове,

Вразькі синове Ік порогу посувайтесь,

Мені, козаку-нетязі, на покуті місце

попускайте!

Посувайтесь тісно,

Щоб було мені, козаку-нетязі, де на покуті із

лаптями сісти!» Тоді ляхи, дуки-срібляники, добре дбали,

Дальше ік порогу посували,

Козаку-нетязі більше місця на покуті попускали, Тоді козак-нетяга на покуті сідає,

Із-під полй позлотистий недолимок виймає, Шинкарці молодій за цебер меду застановляє.

Тоді ті ляхи, дуки-срібляники, на його

поглядали,

Словами промовляли:

«Гей, шинкарко Горовая,

Настя молодая,

Кабашнице степовая!

Нехай сей козк, бідний нетяга, не мається в тебе

сеї заставщини викупляти, Нам, дукам-срібляникам, нехай не зарікається

воли поганяти, А тобі, Насті-кабашниці, груб топити».

От тоді-то козак, бідний нетяга, як став сії

слова зачувати,

Так він став чересок виймати,

Став шинкарці молодій, Насті кабашній, увесь

стіл червінцями устилати. Тоді дуки-срібляники, як стали в його

червінці зоглядати,

Тоді стали його вітати Медом шклянкою

І горілки чаркою;

Тоді й шинкарка Горовая,

Настя молодая,

Істиха словами промовляє:

«Ей, козаче, — каже, — козаче!

Чи снідав ти сьогодні, чи обідав?

Ходім зо мною до кімнати,

Сядем ми з тобою поснідаєм Чи пообідаєм».

Тоді-то козак, бідний нетяга, по кабаку

походжає,

Кватирку одчиняє,

На бистрії ріки поглядає,

Кличе, добре покликає:

«Ой ріки, — каже, — ріки низовії, Помошниці Дніпровії Тепер або мене зодягайте,

Або до себе приймайте!»

От тоді один козак іде,

Шати дорогії несе,

На його козацькі плечі надіває,

Другий козак іде,

Жовті сап’янці несе,

На його козацькі ноги надіває;

Третій козак іде,

Шличок козацький несе,

На його козацьку голову надіває;

Тоді дуки-срібляники стиха словами

промовляли: «Гей, не єсть же се, братці, козак бідний,

нетяга,

А єсть се Хвесько Ганжа Андибер,

Гетьман запорозький...

Присунься ти до нас, — кажуть, — ближче, Поклонимось тобі нижче,

Будем радиться, чи гаразд-добре на славній Україні проживати».

Тоді стали його вітати медом шклянкою І горілки чаркою.

То він теє од дуків-срібляників приймав, Сам не випивав,

А все на свої шати проливав:

«Ей, шати, мої шати! Пийте-гуляйте.

Не мене шанують, бо вас поважають.

Як я вас на собі не мав,

То й честі од дуків-срібляників не знав». Тоді-то Хвесько Ганжа Андибер, гетьман запорозький стиха словами промовляє:

«Гей, козаки, — каже, — діти, друзі-молодці!

Прошу я вас, добре дбайте,

Сих дуків-срібляників за лоб,

Наче волів, із-за стола виводжайте,

Перед вікнами покладайте,

У три березини потягайте,

Щоб вони мене споминали,

Мене довіку пам’ятали!»

Тільки Гаврила Довгополенка переяславського

за те улюбив,

Край себе садовив,

Що він йому за свою денежку пива купив.

Тоді ж то козаки, діти, друзі, молодці добре

дбали,

Сих дуків-срібляників за лоби брали,

Із-за стола, наче волів, виводжали,

Перед вікнами покладали,

У три березини потягали,

А ще стиха словами промовляли:

«Гей дуки, — кажуть, — ви дуки!

За вами всі луги й луки, —

Ніде нашому брату, козаку-нетязі, стати

І коня попасти!»

У червні року 1663 біля Ніжина одбулася велика рада з участю простого козацтва й запорожців, і на тій раді гетьманом України було обрано Брюховецького, причому запорожці разом з черню зчинили погром козацької старшини і взагалі панства, Сомка ж, що від дався під оборону російського посланця, було стято.

Тим часом Іван Сірко, обраний після Брюховецького знову кошовим отаманом, серед літа року 1663, пам’ятаючи одвічну мету козацтва — боротьбу з бусурманами, вирядив частину Війська Запорозького байдаками на Чорне море. Запорожці виплили повз Очаків на Дунайські гирла і добре пошарпали придунайські городи, та тільки, коли поверталися додому, їм сталася пригода. У лимані вони натрапили на турецький флот і билися з ним аж три дні, та, не маючи сили перемогти турків, змушені були покидати у море всю свою здобич і рятуватися на берег. Потопивши біля Дніпрових гирл свої байдаки, запорожці, одбиваючись од татар, пішки прибули 21 вересня на Січ.

У той час на Січі вже була російська залога з боярином Косоговим на чолі. Послана вона була на Запорожжя російським урядом весною того ж 1663 року почасти для того, щоб помагати запорожцям у боротьбі з татарами, почасти ж щоб стежити за розпорядками Війська і тримати його у покорі і вірності. Сірко рішив скористатися російською залогою і, щоб оддячити бусурманам за невдалий похід на море, вирушив восени того ж року з Косоговим походом на Перекоп.

Все Перекопське межимор’я Сірко застав перекопаним од Чорного до Азовського моря глибокими рівчаками. Та це не спинило завзятого козацького ватажка — він перейшов за той рівчак біля Чорного моря, вдарив на город Перекоп ззаду, добув і поруйнував більшу його частину, одбився од Нуреддіна-султана, що наспів своїм на поміч, і 16 жовтня повернувся на Січ.

Скоро після того на Січ прибули посланці гетьмана Тетері з листами, у яких гетьман умовляв запорожців згадати, що зверхником козацьким з дідів-прадідів був король польський і що тільки при боці Польщі Україна може зберегти свої права і звичаї.

Коли на козацькій раді у Січі вичитувалися ті листи, то голоси запорожців поділилися: чималі купи козаків ставали на бік короля, а все-таки більшість запорожців ще не забула польської неправди та вчинків Чарнецького і не хотіла й слухати про польську зверхність. Скінчилося на тому, що рада ухвалила лишитися під протекцією царя, і Сірко одіслав листи Тетері Брюховецькому.

З початком року 1664 король польський Ян Казимир вийшов на Лівобережну Україну з військом, щоб одібрати її збройною рукою від російського царя. Діставши про те звістку, кошовий отаман Сірко послав частину запорожців з полковником Чугуєм на поміч Брюховецькому, сам же з останнім військом пішов за Буг, щоб не дати татарам вийти полякам на поміч. Біля Бендер запорожці поруйнували й пошарпали чимало татарських сіл, а потім пішли виганяти поляків та євреїв з українських міст і визволяти од польських залог Брацлав, Кальник, Могилів, Рашків, Умань, Смілу й інші городи південної України.

На Лівобережній Україні тим часом царське військо та лівобережні козацькі полки з Брюховецьким погромили польського короля і загнали його за Десну. Після тієї перемоги Брюховецький перейшов на правий бік Дніпра і хотів атакувати Чигирин, та тут до Чигирина, на поміч Тетері, наспів запеклий ворог українського люду Стефан Чарнецький з польським військом та кількома тисячами татар і погромив Брюховецького. Той мусив одходити до Черкас.

На поміч Брюховецькому саме на той час поспішав Сірко з запорожцями, та спізнився, і Чарнецький, одігнавши від Чигирина Брюховецького, пішов Сіркові назустріч. Біля города Бужина, що вище Крилова, зчинився між запорожцями й поляками кривавий бій: запорожці не подужали погромити значну силу війська Чар-нецького й Тетері, а проте пробилися повз вороже військо і пішли понад Дніпром до Черкас, щоб сполучитися з Брюховецьким; Чарнецький же, слідкуючи за ними, побував у батьківщині Богдана Хмельницького Суботові, спалив те місто і, викопавши з домовини кістки гетьмана Богдана та сина його Тимоша, спалив їх, а попіл розвіяв по вітру. Ця ганебна для поляків подія сталася на Великодні свята 1664 року.

Становище Правобережної України щодалі ставало тяжчим: російська держава намагалася вернути її під свою владу, Польща — під свою, і обидві руйнували й палили по Україні городи й села, де засідали ворожі залоги. До того ж Польща, не покладаючи великої надії на власне військо, закликала собі на поміч татар і, замість грошової плати за їхню службу, дозволяла своїм спільникам забирати увесь непокірний їй люд у неволю.

Чарнецький, ганяючись з татарами й поляками за Сірком, обложив його у Черкасах, та не зміг добути й одійшов геть. Почувши, що Сірко з запорожцями перейшов Смілу, він обступив Смілу з великою силою і почав її добувати. Сірко кілька разів одгромив поляків, а потім вийшов потайно з частиною запорожців у Капустяну долину, де був татарський табір, і так погромив татар, що ті навіть покинули йому весь свій скарб і обоз.

Після того Сірко з запорожцями ще кілька місяців крутився по всій Україні, вишукуючи татарські загони та побиваючи їх. Найбільш славні для запорожців та Сірка битви з татарами були під Городищем, за 25 верст одднсць грошової плати за 'їхню службу, Корсуня, та недалеко Умані, де Сірко упень погромив польських спільників. Поєднавшись після того з кількома правобережними полковниками, що під впливом Війська Запорозького відкинулися від Тетері, Сірко пішов на Чарнецького, що стояв з польським військом у Корсуні, маючи на думці оддячити йому за ганебний вчинок з прахом Богдана Хмельницького, та Чарнецький не наважився зчепитися з Сірком і з усім польським військом одійшов до Брацлава.

У місяці серпні почалося зневір’я й розчарування запорожців у своєму ставленику Брюховецькому. До запорожців дійшли звістки, що Брюховецький листується з кримським ханом про згоду, і це дуже не подобалося січовикам і їхньому кошовому Сірку.

Брюховецький зраджував ідеї боротьби з бусурманами, а через те ставав запорожцям немилим, так що на вимоги російського уряду, щоб Сірко прилучився з запорожцями до Брюховецького, Сірко написав самому царю, що більше не йме віри Брюховецько-му, а через те й не хоче прилучатися до нього. Незважаючи навіть на повідомлення від царя про те, що Брюховецький листується з кримським ханом з відома царя, запорожці не схотіли воювати надалі на боці Брюховецького і разом з Сірком повернулися на Січ.

Ще дужче розчарувалися запорожці, коли довідалися, що їхній ставленик ще гірше, ніж попередні гетьмани, забирає собі у власність грунти, скарби й маєтки і так само підвертає під себе у неволю селян, як підвертали колись польські пани. Нарешті року 1665 до Січі прийшла неймовірна з погляду запорожців звістка про те, що Брюховецький поїхав у Москву, одружився там з московською бояришнею, княжною Долгорукою, і навіть сам був зроблений од царя боярином. Врешті на Січі стало відомо, що Брюховецький під час перебування у Москві подав цареві прохання, неначебто від усієї української старшини й козаків, про те, щоб по всіх українських городах, і навіть на Запорожжі, у Кодаку та в Січі, були російські воєводи і щоб всяке мито з українських людей і городів збиралося воєводами до російської казни.

Не вспіли добігти до Січі такі чутки, як на Запорожжя справді прибув боярин Хитрово, а другий боярин їхав до Кодака. Кошовим отаманом Війська Запорозького на той час був Шкура. Коли приїхав на Січ Хитрово, він замішався й не знав, на яку ступити. Козаків запорозьких всі ці чутки дуже обурили і, зібравшись на раду, вони скинули Шкуру з отаманства, проголосили Брюховецького зрадником рідного краю, у Кодак же послали полк війська. Таким чином, після семирічної вірної служби московському царю запорожці побачили у призначенні на Запорожжя воєвод заходи з боку російського уряду проти своєї волі й незалежності, взяли це собі образою і почали ставитись до московських бояр і московського уряду з недовір’ям і навіть вороже.

На той саме час обраний на Покрову року 1665 гетьманом Правобережної України Петро Дорошенко звернувся до Запорозького Коша з проханням признати його гетьманом і обернути до нього свою ласку і приязнь, як колись до «славно-покійного Богдана Хмельницького».

Петро Дорошенко був онуком гетьмана Війська Запорозького Михайла Дорошенка, згадки про котрого як про доброго козака й правдивого лицаря ще живі були поміж запорожцями. Весь рід Дорошенків був з Чигирина і добре відомий всім козакам, сам же Петро Дорошенко під час гетьманування Богдана Хмельницького й Виговського зажив собі поміж козаками доброї слави, а за во-йовничий хист та розум був Богданом призначений прилуцьким, а далі черкаським полковником.

За гетьманування ж Тетері був при ньому генеральним осавулом. За своїми поглядами та думками Петро Дорошенко був правдивим запорозьким лицарем. Він один з-поміж козацької старшини після Богдана Хмельницького ще не впав у себелюбство, бажав зберегти автономні права України і за щастя рідного краю радий був зректися своєї долі. Од часів великого повстання за 17 років Дорошенко упевнився в тому, що з Польщею більше не може бути згоди, бо українці й поляки на смерть зненави- Гетьман Петро Дорошенко

діли один ОДНОГО. Мо- -

сковські звичаї й московські люди здавалися Дорошенкові ще більш чужими, ніж польські; домагання ж російського уряду, щоб по всіх городах України були московські воєводи, упевняли його у тому, що під зверхністю Москви Україні неможливо буде зберегти свої автономні права. Разом з тим Дорошенко знав, що під турецькою зверхністю Молдава й волохи мають самоврядування, держать своє власне військо, суд, казну, звичаї й віру. Все це привело його до думки, що єдина можливість України забезпечити свої автономні права — це оддатись під протекцію турецького султана.

Поки що це були тільки думки Дорошенка. Запорожці про ті думки нічого не відали, знаючи ж Петра як доброго козака і щирого товариша, поставилися до його гетьманування прихильно, посилали йому в листі бажання всього доброго і вимагали тільки одного: щоб він не ставав до спілки з Польщею.

Побачивши, яке обурення викликала на Запорожжі присилка воєвод, російський уряд скоро забрав їх назад до Москви, та те вже не помогло — запорожці на початку року 1665 примусили Косого-ва, що стояв з військом у Січі, вийти з Запорожжя.

На початку року 1667 Україну як громом вдарила звістка про те, що в Андрусові російський уряд підписав з Польщею згоду, що вся Правобережна Україна має вернутися під Польщу, Лівобережна лишається цареві, запорожці ж повинні служити і цареві, й королю.

Поділ України дуже збентежив усю українську людність, і най-скоріше те обурення вибухнуло на Запорожжі. Запорожці зараз же почали перемовлятися з Дорошенком, а 26 травня 1667 року біля Січі вони утопили в Дніпрі ціле царське посольство, що їхало через Січ до кримського хана з боярином Ладижинським, а кошовий на той час отаман Остап Васютенко ще й послав гетьману Брюховецькому листа, дорікаючи, що то він, гетьман, своїми вчинками призвів до загибелі московського посла. «Московський цар, — писав він, — довго тішив нас паперовими листами, неначе дітей яблуками, а сам не додержав умови з Богданом Хмельницьким, ставши до згоди з королем, віддав йому більшу частину України. Цар хоче одняти у запорожців те, за що наші діди й прадіди кров свою проливали, — військові права й вольності. Та й не тільки од запорожців хоче одібрати він права, а те ж саме чинять московські воєводи і на козацькій неньці Україні, а ти, гетьмане, потураєш московським людям, а не спиняєш їх. Ми, запорожці, поки живі, будемо стояти за свої права й вольності, що ж до тих, хто хоче одібрати у нас ті права, то нехай всі державці пам’ятають, що, як невидющому не встрелити нікого, так і їм даремно намагатися одібрати од нас нашу волю».

Цей лист запорозького товариства зробив на Брюховецького велике враження, і в його голові вперше встало питання, чи вдержиться він на гетьманстві проти волі Запорожжя і чи не розумніше б йому одсахнутися од панства та всього чужого й обпертись на рідний люд та Військо Запорозьке. Проте цього разу він став на тому, що листа запорожців послав царю з проханням прислати йому якнайбільше війська, щоб обороняти його од своєї, української, черні та од запорожців.

Протягом року 1667 почали яскравіше виявлятися заміри Дорошенка щодо єднання з бусурманським світом. Обороняючи Україну від поляків, що після Андрусівської умови насунули на Поділля, Побужжя й усю Україну, Дорошенко над осінь того року викликав собі на поміч проти поляків татар і, прилучивши до себе орду Калги-Шерін-Гірея, пішов на Поділля, напав на коронного польського гетьмана Яна Собеського і, погромивши поляків біля Підгайців, загнав Собеського у місто і почав там його облягати.

Тим часом Військо Запорозьке, не вгадуючи дальніших замірів Дорошенка і пам’ятаючи зрадливі вчинки татар за останні 15 років, починаючи з Берестечка, скористалося з того, що орда була на Україні, і пішло походом на Крим. Під проводом кошового отамана Івана Рога та полковника Сірка запорожці несподіваним нападом добули й спалили Перекоп, а далі, поділивши військо надвоє, кинулися шляхами: Ріг — на Бахчисарай, а Іван Сірко — на Кафу. Обидва виділи Запорозького Війська без жалю вирізували й випалювали татарські улуси й городи, забирали скарби, заганяли худобу і так налякали кримського хана, що він покинув своє царство, сів на корабель і втік за море. Похазяйнувавши у Криму, як хотіли, визволивши з неволі кілька тисяч земляків та обтяжив-шись здобиччю, запорожці щасливо повернулися на Січ.

Вчинок запорожців розбив мрії Дорошенка. Татари, що були при ньому, почувши про події у Криму, захвилювалися, покинули Дорошенка, і він якнайскоріше мусив замиритися з Собеським.

На Лівобережній Україні увесь 1667 рік зростало замішання й обурення на Брюховецького та московських воєвод. Із Запорожжя воно хутко ширилося по Україні і на початку року 1668 набуло на Гетьманщині такої сили, що Брюховецький зрозумів неможливість дальшої боротьби зі своїми земляками і, щоб вдержати у своїх руках булаву, змушений був піти проти воєвод і взагалі проти російської зверхності. Про свої заміри Брюховецький сповістив запорожців і гетьмана Правобережної України Дорошенка, сам же у січні 1668 року зібрав у Гадячі раду і одверто проголосив себе оборонцем прав України і ворогом Москви.

Козаки на тій раді вирішили домагатися, щоб воєводи вийшли зі своїми залогами з України, а коли б ті не згодилися, то напасти оружно на московські залоги і побити їх разом з воєводами або повиганяти з України.

Тільки Брюховецький вже спізнився привертати на свій бік козаків. Всі його вже ненавиділи, і в той же саме час на Правобережній Україні, у Чигирині, була рада з правобережних полків та запорожців, зібрана Дорошенком. На тій раді було вирішено з’єднати обидві половини України під рукою Дорошенка, вигнавши з Лівобережної України російське військо.

На початку лютого запорожці вийшли на Гетьманщину і підняли там повстання, котре скоро перекинулося й на Слобожанщину, де повстання підняв Іван Сірко, спочатку у Змієві, пізніше ж під Харковом і Полтавою.

Російський уряд ще мав надію прихилити запорожців на свій бік і послав було на Січ царську грамоту, жалування й подарунки, та було вже невчасно: коли по весні на Україну ввійшло російське військо під проводом боярина Ромодановського, то назустріч йому з-за Дніпра вийшов з козаками й татарами Дорошенко і посунувся на Полтавщину, щоб там сполучитися з лівобережними полками.

Дорошенко, знаючи, що козаки ненавиділи Брюховецького, наблизившись 7 червня до табору лівобережного гетьмана, що стояв біля Сербиної могили, недалеко Диканьки, послав йому сказати, щоб той своєю волею склав булаву і прислав йому військові клейноди. Брюховецький ніяк того не сподівався і хотів було змагатися, та на нього накинулися всі ним покривджені і приволокли до Дорошенка.

Побачивши перед очима Брюховецького, Дорошенко звелів прикувати лівобережного гетьмана до гармати, поки військова рада судитиме його за те, що зламав військові звичаї і став боярином. Та, віддаючи той наказ серед галасу козаків, Дорошенко махнув рукою, ті ж козаки, що привели Брюховецького, зрозуміли це так, що то Дорошенко подав гасло, аби кінчали з Брюховецьким, і забили його на смерть.

Чи щиро, чи не щиро, а Дорошенко вдав з себе, що дуже жалкує за смерть Брюховецького, і звелів тіло його з пошаною одвезти у Гадяч і урочисто поховати під церквою, збудованою небіжчиком. Після того, проголосивши себе гетьманом України обох сторін Дніпра, Дорошенко пішов зі своїм військом назустріч Ромоданов-ському, та той не наважився стати з козаками до бою і вийшов за межі України.

Хоч таким чином розідрана Андрусівською умовою Україна сполучилася і справи для Дорошенка склалися дуже щасливо, та те було дуже ненадовго. Під час походу на Ромодановського Дорошенко почув, що йому зрадила дружина, і подався в Чигирин.

Тим часом нагла смерть Брюховецького, яку запорожці клали на душу Дорошенка, викликала на Січі проти останнього незадоволення. Брюховецький був ставлеником запорожців, і хоч свого часу був проголошений на Січі зрадником, та все-таки кара на нього без військового суду була образою Війську Запорозькому і багатьох запорожців одвернула від Дорошенка. Під впливом військового писаря Суховієнка, на прізвище Вдовиченко, на Січі почали гомоніти, що Дорошенко добув булаву неправдиво і що обрання гетьманів, як і споконвіку бувало, повинно одбуватися на Січі, а не у городах України. Підмогоричена Суховієнком січова голота скликала раду і проголосила Суховієнка гетьманом.

Щоб надати собі більшої ваги, Суховієнко після обрання на гетьманство звернувся до кримського хана через посланців, щоб признав його гетьманом. Ханові була люба така покірливість запорожців, і він послав Дорошенкові наказ, щоб корився Суховієнко-ві і йшов разом з ним вибивати російських людей з України. Дорошенко, ображений таким наказом хана, зовсім не пішов за Дніпро, а боярин Ромодановський, скориставшись з того, так утиснув російським військом наказного гетьмана чернігівського полковника Демка Многогрішного, що той, не маючи од Дорошенка помочі, мусив піддатись Росії з усією Лівобережною Україною.

Суховієнко не справдив надій запорожців, як не справдив їх раніше Брюховецький. Замість того щоб іти проти війська Ромодановського, він разом з татарами почав воювати своїх братів, аби тільки одняти булаву од Дорошенка.

Таким чином, Дорошенка почали тиснути одночасно поляки, росіяни, татари й запорожці, хоч у спілці були тільки двоє останніх. Не бачачи собі нізвідки порятунку, Дорошенко по весні 1669 року скликав на річці Росаві велику козацьку раду і там умовив козаків піддатись під протекцію султана з умовою, щоб Україна була об’єднана і вільно сама порядкувала своїми справами за своїми звичаями, за поміч же султана проти ворогів тільки платила йому данину, як платила данину Молдава. Султан через свого посланця згоджувався прийняти Україну на таких умовах, але вимагав ще, щоб Дорошенко пустив у Чигирин та Кодак по 1000 яничарів. На таку вимогу Дорошенко згоди не дав, і через те умова Дорошенка з султаном не була підписана, а лишилася тільки на розмовах.

Війна Суховієнка з Дорошенком протяглася недовго, бо його підрізав полковник Іван Сірко. Запорожці Суховієнка, побачивши, що їм доводиться разом з татарами бити на своїх братів, скоро почали покидати свого ватажка, а запеклий ворог татар Сірко, скориставшись з цього, зібрав до себе все запорозьке товариство, неприхильне до Суховієнка, пішов Дорошенкові на поміч і під містечком Ольхів-цями так погромив татар та Суховієнка, що останній врятувався ледве з кількома товаришами, татар же там полягло аж 4000 душ.

прийшов через Чорний ліс під Чигирин і хотів його добувати, спільник же його — кримський хан — хотів скористатися з того, що Січ лишалася майже порожньою, і послав 1000 татар, щоб її зруйнувати. Проте хоч на Січі на той час запорожців було обмаль, та кошовий отаман Курило відгромив татар, а багатьох побив і потопив у Дніпрі. Суховієнко, почувши про напад татар на Січ, обурився і, посварившись зі своїми приятелями — татарськими мурзами, повернувся на Січ.

Не вспів Дорошенко позбутися Суховієнка, як на Україні знову з’явилися купи незадоволених запорожців і підняли проти нього правобережні полки: Уманський, Кальницький, Паволоцький та Корсунський. Козаки тих полків, зібравшись на раду в Умані, проголосили гетьманом Михайла Ханенка, після чого, заклавши спілку з татарами, почали воювати прихильників Дорошенка.

Опинившись у дуже скрутному становищі, Дорошенко все-та-ки скликав до себе останні правобережні полки і вийшов на ворогів під Стеблів, та Ханенкові козаки разом з татарами почали обступати його з усіх боків, плюндруючи городи й села, і зовсім оточили його у Стеблеві.

Іван Сірко, що не брав участі в цьому розбраті, побачивши, яку руїну роблять на Україні спільники Суховієнка та Ханенка — татари, згуртував біля себе кілька тисяч запорожців і, наблизившись до Стеблева саме під час рішучого бою, вдарив на Дорошенкових ворогів ззаду і нагнав на татар такого страху, що ті кинулися врозтіч, а за татарами побігли й Суховієнко та Ханенко із своїми прихильниками.

Управившись після того з Ханенком та Суховієнком, Дорошенко хотів знову прилучити до себе Лівобережну Україну і послав туди полковника Гамалію з козаками. Многогрішний вислав проти Гамалії лівобережних козаків, та Гамалія погромив їх. На тому Дорошенко звелів Гамалії скінчити війну, бо Військо Запорозьке з кошовим отаманом Лукашем Мартиновичем прислало йому листа, докоряючи, що він проливає братню кров.

Таким чином, як бачимо, після смерті Богдана Хмельницького у Війську Запорозькому не було єдності й однодумства. Воно мало претензії вершити на Україні справи і наставляти гетьманів, та з того нічого доброго не виходило, бо поміж запорозьким товариством все менше ставало людей освічених, які розуміли б складне тогочасне становище України і своїм впливом вели б козацтво до певної мети, як водили колись князь Вишневецький, Самійло Кішка, Богданко та Сагайдачний. Ставленики запорожців — Брюховецький, Суховієнко та Ханенко — нічого не зробили своєму рідному краєві, опріч лиха, завзятий же та видатний запорозький ватажок часів руїни Сірко, не маючи ніякої освіти і навіть неписьменний, не міг, зрештою, взяти запорозьке товариство під свій вплив. Все своє життя він хоч і щиро обстоював ідею незалежності України од сусідів, та не вмів користуватися з обставин і проводив лише стародавню політику запорозького лицарства — засліплену ворожнечу до татар та турків.

Року 1670 чутка про те, що Дорошенко піддався турецькому султану, вже розійшлася по всій Україні і зменшила кількість його прихильників. Од нього відсахнувся навіть щирий його приятель та побратим Сірко. З такого становища намислив скористатись Ханенко, щоб зовсім звалити Дорошенка і одібрати в нього гетьманську булаву.

У ставленні до Польщі Дорошенко твердо стояв на тому, щоб зберегти Україні повну автономію, і через те з перших же часів свого гетьманування оружною рукою не пускав на Україну польського війська, вимагаючи повного поновлення Гадяцьких умов. Це дуже не до вподоби було польському урядові, і він увесь час або воював з Дорошенком, або робив всякі заходи, щоб позбутися непокірливого гетьмана. З такого становища й скористався Ханенко; він написав королю, що має на своєму боці все Запорозьке Військо, і якщо король затвердить його на гетьманстві, то він не тільки не вимагатиме поновлення Гадяцьких умов, а навіть пустить на Україну польське військо та польських панів. У зносинах Ханенка з королем йому дуже допомагав кошовий отаман Війська Запорозького Грицько Пелех, який навіть сам з кількома старшинами їздив до короля у Варшаву.

Королю дуже любі були заходи запорожців та Ханенка, і він, за згодою сейму, проголосив 22 грудня 1670 року Ханенка гетьманом України і через Пелеха переслав йому на Січ клейноди. Після того запорожці з Ханенком вийшли на Україну, підмовили на свій бік три західні козацькі полки і збили заколот по останніх полках Правобережної України.

Утиснутий з одного боку російським військом та гетьманом Многогрішним, з другого — поляками й гетьманом Ханенком, Дорошенко зрештою віддався під протекцію султана і просив дати йому помочі одбитись од ворогів, на Січ же він послав листа з поясненням, що змушений віддатись під протекцію султана через те, що за Андрусівською умовою Польща виторгувала собі Правобережну Україну у царя, не спитавши її згоди, як торгують тільки немовля-чу тварюку, він же має за ганьбу скоритися такому торгові.

Тим часом польський король, рішивши скінчити з Дорошенком, вислав проти нього чимале військо з коронним гетьманом Собеським, до котрого прилучилися Ханенко з кількома полками козаків і Сірко з запорожцями. Почалася справжня руїна України.

Засліплені ворожнечею до Дорошенка за його спілку з султаном, запорожці разом з поляками добули й поруйнували по Поділлю городи Брацлав, Могилів, Ямполь, Тиманівку, Яругу, Бар, Мобеж, Вінницю й інші. Найдужче при тому оборонявся город Кальник, і полякам так і не вдалось його добути.

Поки тяглася ця війна, на поміч Дорошенкові прибули турки й татари, і з їхньою допомогою Дорошенко скоро розігнав козаків Ханенка і вигнав з України поляків. Тільки та поміч татарська була гетьманові на лихо: управившись з Дорошенковими ворогами, татари почали брати собі заплату живим ясиром. Вони розбіглися по Україні загонами і стали забирати людей у неволю. Стогін пішов по Україні, і людність зовсім одвернулася од Дорошенка та почала тікати за Дніпр у Гетьманщину.

Поки запорожці плуталися з Брюховецьким, Суховієнком та Ханенком і намагалися верховодити справами України, турки поновили на острові Тавані Аслам-Кермен, збудували проти нього на правому березі Дніпра ще й другий міцний город Кизикермен, так що зовсім прибрали до своїх рук низ Дніпра і одрізали Запорожжя од моря й лиманів так, що від славних морських походів Сагайдачного на Синоп, Кафу та Царгород на Січі лишилися тепер самі тільки згадки.

Року 1670 кошовим Запорозького Війська був обраний наново Іван Сірко. Він уже розумів, яку шкоду Війську Запорозькому зробили турки й татари, одрізавши Запорожжя від моря, і рішив наново розпочати з ними боротьбу. По весні того року він ходив походом на нову кріпость Кизикермен і намагався її добувати, та без великих гармат нічого не зміг вдіяти. Сунувся було він звідтіля степами на Очаків, та теж не зміг його добути, а попалив тільки передмістя та побрав чимало бранців.

Повернувшись з того походу, Сірко послав у Москву посланців просити, щоб цар прислав на Січ добрих гармат, щоб тими гарматами зруйнувати турецькі дніпровські городи. На те прохання з Москви справді-таки було прислано восени на Січ дві гармати та ще порох і оливо, та тільки на той час замість Сірка кошовим отаманом був уже Михайло Ханенко, що дбав не про те, як би пробитися знову до моря, а про те, як би видерти з рук Дорошенка гетьманську булаву. Проте Сірко вже так уславився поміж запорожцями, що досить було йому скликати товариство на раду та гукнути: «А хто, панове товариство, піде зо мною бити прокляту невіру?» — як зразу ж його обступали великі купи козаків. Так, року 1671 він з охочими запорожцями ходив походом на турецькі городи Аслам та Кизикермен і останній таки добув і зруйнував, року ж 1672 він вистежив, коли спільник Дорошенка Танмамбет-мурза, повертаючись з України в Крим, спинився на річці Куяльнику попасти коней, наскочив на нього з запорожцями, погромив його і навіть самого захопив у бранці.

Після того скоро сталася зовсім незрозуміла подія. Сірко хотів вислужитися у царя і повіз свого значного бранця Танмамбета на Лівобережну Україну до боярина Ромодановського, щоб через нього передати того мурзу цареві у подарунок, але полтавський воєвода з невідомих причин не допустив Сірка до Ромодановського, а звелів заарештувати і вислав його у Москву, з Москви ж славного кошового було заслано в Сибір у місто Тобольськ. Гадають так, що московський уряд, знаючи славу Сірка поміж козаками, боявся, щоб він не став гетьманом. Як гетьман Сірко міг бути небажаним для всіх сусідів, бо завжди рішуче обстоював незалежність України.

Несподіваний арешт укоханого запорожцями лицаря тяжко образив все запорозьке товариство, і воно зараз же почало робити заходи, щоб його визволити. Тому ділу допоміг ще й король польський, що, сподіваючись року 1672 нападу на Польщу турків, просив царя випустити на волю Сірка як найлютішого ворога бусурманів, який найкраще вміє їх громити. Зносини московського уряду з приводу нападу турків лишили історії дуже цікавий документ — «Описаніє Січі Запорозької». Сподіваючись нападу турків через запорозькі землі, російський уряд запитував Кіш про те, які на Запорожжі маються городки для оборони, і от запорожці про свою Січ писали так:

«Город Січа стоїть в устях Чортомлика й Прогноя, над річкою Скарбною. Вал Січі заввишки 6 сажнів, з поля од Сумської сторони й од Базавлука на валу пороблені палі й бійниці, з другого боку од устя Чортомлика та Скарбної пороблені дерев’яні коші, набиті землею. У Січі башта з поля мірою навкруг 20 сажнів, у тій башті бійниці, а перед баштою, за рівчаками, зроблено земляний городок у 110 сажнів навкруги з вікнами та гармати. Щоб ходити по воду на Чортомлик та на Скарбну, пороблено вісім пролазів, і над тими пролазами теж віконця; завширшки ті пролази тільки одній людині з водою пролізти. Мірою той город Січа з поля од річки Прогноя до річки Чортомлика без малого 100 сажнів. Понавколо того города вирізано рівчак у 5 сажнів углиб; з правого боку города річка Про-гной, з лівого — річка Чортомлик, а впали ті річки у річку Скарбну, що біжить позад города біля самого рівчака. Мірою весь город Січа навкруги біля 900 сажнів. Будував город Січу кошовий отаман Лу-тай з козаками років 20 до того. В Січі мається гарматного наряду: одна гармата мідна ломова і до неї 100 куль, що важать по вісім гривенок ядро на московську міру; 11 гармат менших і до них по 100 куль, що важать по 4, по 3 й по 2 гривенки і по полугривенці ядро. А ковалів у Січі завжди пробуває біля сотні. /Іороху гарматного й ручного 350 пудів, свинцю 300 пудів і труту біля 30 пудів».

Списавши отак свою Січ, запорожці закінчували свого листа проханням, щоб полковника Івана Сірка було визволено на волю і повернено на Січ.

Король польський Ян Собеський не марно страхався приходу на Україну турецького султана — на початку літа року 1672 султан Махмуд IV з великим військом перейшов Дунай, а далі й Дністер і, помщаючись за напади польського війська на Дорошенка, підступив до Кам’янця. Дорошенко ж тим часом у спілці з татарами погромив під Батогом польське військо і козаків Ханенка. В серпні турки добули Кам’янець і, повернувши на північ, підійшли під Львів і почали його добувати. При тому Дорошенко з козаками підходив навіть під Крехівський монастир, що у ті часи майже один на всю Галичину ще додержував православної віри. Налякана силою турків Польща скоріше пішла з султаном на згоду, і по Бучацькій умові, 7 жовтня 1672 року, віддала туркам Поділля і зреклася України, признавши її за Дорошенком, себто незалежною від Польщі. Підлеглість своїм одвічним ворогам — бусурманам була огидна всякому українцеві, немила вона була й Дорошенкові, і якщо він і пішов під турецьку зверхність, так тільки з тим, щоб врятувати Україні волю. Коли ж заміри Дорошенка здійснилися і він вивернувся з-під Польщі, то зараз же послав у Москву послів

сказати, що охоче передасть свою Україну під зверхність російську, якщо тільки цар забезпечить їй становище відповідно до умови з Богданом Хмельницьким.

Цар охоче згодився на пропозицію Дорошенка, і скликаний з приводу цього у Москві земський собор ухвалив прийняти Дорошенка з Правобічною Україною. Того не сталося, з одного боку, через те, що Польща, як тільки турки вийшли за Дунай, знову почала домагатися влади над Україною, з другого ж боку, через те, що на Лівобережній Україні, замість невідомо за що засланого в Сибір Многогрішного, вже був новий гетьман — Самойлович, і він через посланців умовив царя не приймати Дорошенка під свою руку, а краще затвердити гетьманом обох берегів Дніпра його, Са-мойловича, обіцяючи не вимагати для України тих автономних прав, яких вимагав Дорошенко.

Московський уряд скористався нагодою, затвердив Самойло-вича гетьманом і звелів Ромодановському йти з військом і допомогти йому одібрати Правобережну Україну в Дорошенка. Спільники перейшли за Дніпр, опанували Каневом та Черкасами і почали переманювати на свій бік правобережні полки козаків. Дорошенко хотів змагатися, та український люд і козаки відсахнулися від нього. Торішнє перебування турків на Україні виявило всім, що Дорошенко піддався бусурманам, а перебудування турками у Кам’янці костьолів на мечеті страшенно всіх вразило й одвернуло од Дорошенка. Через невеликий час всі правобережні полки признали гетьманом Самойловича, Дорошенко ж лишився з самим тільки Чигирином та кількома тисячами козаків.

На 15 березіля у Переяславі була зібрана рада з представниками од всіх полків, і всі признали гетьманом Самойловича та російську зверхність. Туди ж прибув і Ханенко і, зрікшись свого гетьманства, якого фактично вже й не мав, передав свої клейноди Са-мойловичу разом з рештою своєї армати. Ті клейноди були надані Ханенкові від польського короля через представників од Війська Запорозького, і запорожці мали їх за свої; гармати ж і коні під гарматами були власністю Війська Запорозького, і воно, почувши про події у Переяславі, зараз же вимагало від Самойловича, щоб прислав коней, гармати й клейноди на Січ, та новий гетьман не звернув на вимоги Запорозького Коша ніякої уваги і тим зразу відвернув од себе низове козацтво.

Тим часом славний Сірко, вирвавшись року 1672 з неволі, на початку року 1673 був знову обраний кошовим отаманом Війська Запорозького, а по весні того року, не беручи участі у змаганні Самойловича з Дорошенком, повів запорожців на турецькі городи Аслам та Очаків і обидва городи поруйнував. Наприкінці ж літа ходив на Муравський шлях, вистежив там татарський загін, що хотів набігти на Слобідську Україну, погромив його і забрав багатьох татар у бранці. Коли після цієї щасливої перемоги над ворогами Сірко повертався на Січ, то трохи сам з усім своїм товариством не попав у бранці. На запорожців наскочила ціла орда татар у 8 000 коней, оточила їх у степу і три дні добувала. Врешті Сірко таки відгромив орду і пробився з товариством на Січ. Через місяць після того невсипущий козацький ватажок вже опинився з запорожцями за Бугом, напав на Тягиню, спалив її і спустошив Буджак аж до Білгорода.

Покуштувавши сибірського заслання, Сірко став тепер вороже дивитись на російську зверхність і, почувши, що Дорошенко хотів скоритись Самойловичеві, одраїв йому те робити: на початку ж року 1674 на Січі сталася подія, яка ще дужче розраїла Сірка з московським урядом. Ще коли Сірко ходив під Тягиню, на Січ прибув з кількома донськими козаками молодий парубок, що звав себе сином царя Олексія Михайловича Семеном. Він розказував, неначе його за наказом царя було ув’язнено і заслано в Соловецький монастир за те, що він вдарив свого діда по матері Милославського. Через те, мовляв, він, рятуючись од неволі, втік з монастиря на Запорожжя, маючи надію, що запорожці дадуть йому притулок.

Прибувши на Січ, Сірко довго умовляв невідомого сказати правду і, боячись Бога, не дурити Військо Запорозьке, але невідомий божився, що говорить правду. Щоб ще більше вивірити парубка, Сірко підмовив січового панотця допитати його на духу про те, хто він, коли ж той і на сповіді перед хрестом присягнув на тому, що справді є сином царя московського Олексія Михайловича, Сірко вже повірив всьому, що зайда розказував, і так повірив, що ніхто не мав сили вкинути в його душу зневір’я. Він лишив парубка жити на Січі вільно, а товариству наказував, щоб царевича добре годували і поводилися з ним чемно.

Скоро після того Сірко спорядив перший після довгої перерви похід запорожців чайками на море, хоч, на жаль, з історії невідомо, куди саме плавали запорожці і які були наслідки того походу. На початку березня 1674 року Сірко знову вже був на Січі, а через кілька днів туди прибули посланці царські Чудінов та Щоголів, маючи наказ захопити самозванця Семена і привезти до Москви. Сірко зустрів посланців урочисто, але, як тільки почалася розмова про самозванця, сказав, що вірить царевичу, а не посланцям. Березня 12 він скликав раду, і на тій раді царські посли передали кошовому царську грамоту з наказом видати самозванця послам; у тій же грамоті запорожців запевняли, що царевич Семен прожив на світі всього 4 роки і вже давно помер. Коли грамоту було вичитано, Сірко не повірив їй, маючи з слів самозванця підозріння, що грамота підроблена боярами. Вклонившись раді, він сказав:

«Отамани-молодці і ви, панове товариство, Військо Запорозьке низове! Коли ж воно у нас бувало, щоб ми видавали когось, хто приходив на Січ шукати собі притулку? Як цього одного видамо, так Москва всіх нас по одному розволочить! Цей хлопець не злодій і не харциз, а певний царевич!»

Після промови кошового козаки з обурення почали гукати, що бояр треба утопити, бо вони хочуть обдурити військо. На майдані зчинився такий галас, що самому ж Сіркові довелося заспокоювати запорожців, щоб пожаліли його, кошового, і не топили послів.

Цей випадок яскраво показує, як твердо Сірко обстоював стародавні запорозькі звичаї про волю всякого, хто приходив на Січ. Так само Сірко вчинив у другому випадку, коли ж того року захопив До-рошенкового посланця Івана Мазепу, який віз листа до султанського великого візира — він не видав його ні Самойловичу, ні боярину Ромодановському, незважаючи ні на які їхні уперті домагання.

На тій же раді, про яку зараз велася мова, Сірко ще звертався до товариства з словами: «Пошлемо сказати Дорошенкові, щоб не віддав клейнодів Ромодановському, бо у Ромодановського така правда: як одібрав клейноди у Юрка Хмельниченка, то не оддав нам, Війську Запорозькому — то так і тепер зробить!»

Після ради Сірко довго приватно розмовляв з Чудіновим, дорікаючи московському урядові і боярину Ромодановському за всякі од останнього кривди на Україні і за те, що Ромодановський, обіцявши йому у листі царську милість, пізніше, коли Сірко, повіривши, поїхав до нього, віддав його у неволю.

Врешті всі наради й розмови скінчилися на тому, що Сірко того ж місяця вирядив царських послів з Січі, до Дорошенка ж од всього Війська Запорозького послав представником Степана Білого з 25 товаришами, щоб умовити його не віддавати неньки України «під російську зверхність», а спільно з Самойловичем обстоювати її від усіх сусідів.

Коли Чудінов прибув у Переяслав до Ромодановського і розказав про події на Січі, той зараз же послав у Мерефу наказ арештувати дружину та дітей Сірка і перевезти їх у Переяслав. Це було новою кривдою Сіркові, бо, виряджаючи Чудінова з Січі, він послав у Москву посланців спитати самого царя у вічі, чи син його той хлопець, що пробував на Січі, чи він справді самозванець, і як тільки дістав од царя підтвердження, що то не його син, то зараз же вислав самозванця під вартою у Москву, де його 17 вересня 1674 року було покарано на смерть.

Під впливом запорозьких послів Дорошенко передумав скорятися Самойловичеві і почав оборонятися од нього й од московського війська, та тільки сила його була дуже невелика, і 9 червня військо його було побите, а рідний його брат Андрій був поранений. Після того, не маючи порятунку, Дорошенко знову послав ли-сти до султана й хана кримського, переказуючи, що як за два місяці не подадуть йому помочі, то він змушений буде піддатися царю.

У серпні 1674 року турки прийшли на поміч Дорошенкові й опанували Поділля й Брацлавщину, а кримський хан пішов Мурав-ським шляхом на Лівобережну Україну. Самойлович та Ромода-новський, почувши про те, зараз же одійшли на східний бік Дніпра, Дорошенко ж знову почав підбивати під себе правобережні полки.

Сірко хоч і був душею з Дорошенком, та одвічні традиції Війська Запорозького не дозволяли йому допомагати бусурманському

голдівникові. Він скористався з того, що татари вийшли з Криму на північ, і, вдаривши на необоронений Крим, наробив там такої шкоди, що хан зараз же повернув з України назад. Покинув Дорошенка й Калга-султан, що був при ньому, і, захопивши на Правобережній Україні багато людей у неволю, погнав їх до Криму. Сподіваючись того, Сірко засів із запорожцями біля Таванського перевозу, і, коли татари почали перевозитись, він упень погромив їх, визволив ясир і захопив увесь татарський табір, на доказ чого послав Самойловиче-ві намет самого Калги-султана в подарунок. Повернувшись з-під Тавані, Сірко пішов за Буг, погромив і там чималу татарську орду і визволив 1000 невольників, що татари гнали в Очаків, а у вересні знову напав на Перекоп і, пробравшись у Крим, багато татарських улусів попалив, а невольників-християн визволив.

Король польський Ян Собеський, що кілька років все воював з турками, був надзвичайно вдячний Сіркові за його напади на татар. Він кілька разів присилав на Січ посланців з подарунками й подякою Війську Запорозькому і проханням до Сірка воювати спільно з поляками проти ворогів Христа. Сірко приймав королівських посланців прихильно, але од спільних походів ухилявся, бо у такому разі йому довелося б воювати проти Дорошенка, що обстоював Україну від Польщі. Тим часом зносини короля з Сірком дуже бентежили російський уряд, а Самойлович користувався ними, щоб раз у раз посилати цареві доноси на Сірка, кажучи, що Сірко хоче бути гетьманом України під рукою польського короля.

Обурений нападами запорожців на підвладних турецькому султанові татар та на турецькі городи, султан Махмуд IV рішив скінчити з запорожцями, так, щоб і сліду од них не лишилося. Він не міг далі терпіти, щоб якась жменька людей перешкоджала йому здійснювати широкі плани. Але раніше, ніж іти на Запорожжя зі зброєю, він, як оповідають народні перекази, хотів спробувати прихилити їх до себе по добрій волі і неначебто послав на Січ такого листа:

«Султан Махмуд IV козакам запорозьким. Я — султан, син Магомета, брат сонця й місяця, нащадок і ставленик Бога, володар царств Македонського, Вавілонського, Єрусалимського, Великого й Малого Єгипту, цар над царями, державець над державцями, надзвичайний лицар, якого ніхто не переможе, невсипущий охо-ронитель гробу Ісуса Христа, оборонець самого Бога, надія й утіха мусульман, страх і великий заступник християн, — наказую вам, запорозькі козаки, підклонитись під мою руку по добрій волі без ніякого змагання і мене вашими нападами не обурювати. Султан турецький Махмуд четвертий».

Сірко й усе січове товариство неначебто дуже глузували з султанського листа і на раді склали таку одповідь султанові:

«Ти шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар, коли ти голим тілом їжака не вб’єіи? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не вартий ти синів християнських під собою мати; твого війська ми не боїмось, землею й водою будемо битись з тобою. Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, олександрійський козолуп, Великого й Малого Єгипту свинар, вірменська свиня, татарський сагайдак, кам’янецький кат, подо-лянський злодіяка, самого гаспида нащадок і всього світу і півсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобилячий хвіст, різницька собака, нехрещений лоб — хай би взяв тебе чорт! Оттак •тобі козаки відказали, плюгавче! Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, год у книжці, а день у нас такий, як і в вас, поцілуй же в ... нас! Кошовий отаман Іван Сірко зо всім Кошем Запорозьким».

Такого листа справді міг скласти якийсь завзятий козарлюга, хоч би й Іван Сірко, а тільки щоб такого листа справді було послано султанові од Війська Запорозького, то того ні в якому разі не могло бути, бо всі історичні документи упевнюють нас у тому, що у своєму листуванні Військо Запорозьке завжди було обережне й ввічливе і писало не простою мовою, а дуже кучеряво.

Чи були справді такі листи чи ні, а тільки ще восени 1674 року султан прислав зі Стамбула у Крим на кораблях 15 000 яничар і звелів хану, взявши тих яничар і всю татарську орду, йти на Запорожжя, зруйнувати Січ і вигубити всіх запорожців до ноги.

Добре знаючи запорозькі звичаї, хан після наради з мурзами підступив до Січі саме на Різдвяні свята, коли запорожці звичайно гуляють. Татари наблизились до Січі нишком серед ночі. Захопили на бенкеті за кілька верст од Січі п’яних вартових і мордуванням примусили їх виявити, що хоч січова брама на ніч і замикається, та у Січ можна увійти потайно через пролаз, яким запорожці ходять до річки по воду. Зрадівши таким відомостям, хан звелів турецькому паші вести своїх яничарів через пролаз усередину Січі і зчинити там різанину, сам же з ордою обступив Січ з поля, маючи думку добивати запорожців, які тікатимуть з Січі.

Паша звелів туркам пролазити у Січ по одному і дожидати од нього гасла до початку бою. Та тільки він помилився — всі яничари не вмістилися в Січі: поза стіною ще лишилося 1500 душ; та й сам паша не зміг уже пролізти в Січ, щоб подати гасло; а тим часом запорожці помітили незвичайних гостей, збудили Сірка, і той зразу звелів козакам палити з вікон у яничарів з рушниць. Перші ж постріли підняли на ноги всі курені. З усіх вікон, мов горох, полетіли у яничарів кулі. Половина запорожців тільки знала-набивала рушниці та передавала тим, що стояли біля вікон, так що пальба не втихала й на хвилину. Яничари не зразу опам’яталися, що треба стріляти, та й стріляти їм за тіснотою було дуже незручно. Частина яничарів скоро кинулася тікати, та, давлячи один одного, вони щільно запакували пролаз своїм трупом, так що вже ніхто не мав сили ні увійти у Січ, ні вийти з неї, а запорожці тим часом били та й били яничарів з рушниць, аж поки всі вулиці поміж куренями вкрилися купами турецького трупа, живих же яничарів дуже порідшало, тоді Сірко звелів товариству хватати списи та шаблі і кінчати яничарів ручною зброєю. Поки встало сонце, у Січі полягли од зброї запорожців майже всі 13 500 яничарів, що вмістилися в ній; тільки невелику купку турків запорожці помилували й забрали у бранці.

Хан, стоячи за стінами Січі, довго дожидав, коли ж то будуть запорожці вибігати з Січі; коли ж деякі втікачі, перелізши через стіни, сповістили про те, що сталося, то скрикнув: «Сірко шайтан, а не людина!» — і, мов навіжений, кинувся з усією ордою тікати до Криму.

Через мерзлу землю неможливо було ховати трупи, та й сам труп підплив кров’ю і позмерзався цілими купами, так що за наказом Сірка запорожці, щоб позбутися трупів, рубали яничарів на шматки і, витягши з Січі на річку, спускали в ополонки.

, . „ • Майже цілий тиж-

Кримскии хан з ордою тікає з Запорозької Сіні.

_х, п день запорожцям

Малюнок Погрібняка

довелося вовтузитись з трупами та вичищати й обмивати Січ, бо всі курені і навіть церква були заплямовані турецькою кров’ю. Після того ж, як все було упорядковано, січові панотці одправили перед усім товариством урочисту службу.

Військо Запорозьке разом зі своїм незмінним за останні роки кошовим отаманом Іваном Сірком було дуже обурене таким несподіваним, як Сірко казав, зрадливим нападом на Січ. Щоб по-мститись ханові,,£ірко по весні скликав на Січ 20 000 козаків і виступив з ними з Січі потайно у похід на Крим.

Недалеко Січі Сірко перевівся з військом за Дніпр і повів його не на Перекоп, як звичайно, а до броду на Гнилому морі, який добре знали втікачі з татарської неволі. Запорожцям пощастило вскочити у Крим зовсім несподівано, і вони блискавкою впали на татарські городи Ахмечеть (Сімферополь) та Бахчисарай.

Кримський хан ледве встиг втекти з Бахчисарая в гори і вже звідтіля почав скликати до себе орди, більшість же його скарбів і частину гарему запорожці захопили у свою влас- Сірко переводить військо через Гниле море. ність. Малюнок Погрібняка

Мабуть, про цей славний наскок Сірка на Крим і співається у пісні:

Ой, як крикнув же та козак Сірко Та на своїх же, гей, козаченьків:

«Та сідлайте ж ви коней, хлопці-молодці.

Та збирайтеся до хана у гості!»

Та туман поле покриває,

Гей, та Сірко з Січі та виїжджає.

Гей, та ми думали, та ми ж гадали,

Що то орли та з Січі вилітали.

Аж то Військо та славне Запорозьке Та на Кримський шлях з Січі виїжджало.

Та ми ж думали, та ми ж гадали,

Та що сизий орел по степу літає,

Аж то Сірко на конику виїжджає.

Гей, ми ж думали, ой, та ми ж гадали,

Та що над степом та сонечко сяє,

Аж то Військо, та славне Запорозьке Та на вороних конях у степу виграває.

Та ми ж думали, ой, та ми ж гадали,

Що то місяць з степу, ой, зіхожає,

Аж то козак Сірко, та козак же Сірко,

На битому шляху татар оступає.

Визволивши з неволі велику силу земляків і захопивши у неволю багато значних татар, запорожці, обтяжені здобиччю, пішли назад до Гнилого моря та ледве поспіли завчасу, бо хан, зібравши орду, напав було вже на запорозьку залогу, що обороняла брід.

Одбившись од татар, Сірко перейшов з усім військом та ясиром Гниле море і, наблизившись до Чорної долини, спинився, щоб попасти коней. Тут на спочивку Сірко почув, що не всі визволені з Криму українці радіють тому, а що є чимало таких, що вже побусурманилися або мають дітей од бусурманів і шкодують за Кримом і кленуть запорожців за те, що ведуть їх на Україну. Та звістка тяжко вразила Сірка, і в голові його встало гостре питання: «Як мусить жити далі Україна, коли діти її так легко її забувають і перекидаються не тільки на ляхів та московців, а навіть на ворогів Христа — бусурманів?» У запалі обурення він рішив помститися на зрадниках і дати науку й іншим. Суворий кошовий звелів зібрати всіх визволених до гурту — зібралося біля 7000. Тоді він сказав їм, що нікого не неволить іти на Україну, а що всякому вільно йти, куди він хоче. Почувши те, бранці поділилися, і біля 3000 побусурманених українців, покинувши запорозький табір, пішли назад до Криму. Діждавши, поки вони зайшли за кряж, Сірко одібрав кількасот наймолодших козаків (щоб загартувати молоде серце) і звелів їм сісти на коней, догнати перевертнів і повитинати всіх до но-

ги, сам же повагсщ-поїхав слідом, щоб вивірити, як козаки виконають його наказ. Коли він доїхав до Чорної долини, рясно вкритої покривавленим трупом, то жаль його взяв, і у задумі він промовив: «Простіть мені, брати мої! Але ліпше вам спати тут до страшного суду Господнього, аніж розплоджуватись у Криму на безголов’я рідній вашій землі, а собі без святого хреста на вічну погибель!»

Повернувшись на Січ з визволеними християнами і 6000 захоплених бусурманських бранців, Сірко частину бранців послав Са-мойловичеві, а останніх лишив на Січі, щоб взяти за них з Криму викуп. І справді, скоро він дістав листа від хана з проханням, щоб взяв за бранців викуп і пустив їх на волю.

Випускаючи викуплених бранців, Сірко переслав з ними ханові ухваленого радою 2 вересня 1675 року довгого листа, у котрому докоряв за зрадливий напад на Січ. У тому листі дуже цікаві згадки про давніх запорозьких лицарів і про події, про які без того Сіркового листа, може б, ми й не знали.

Року 1675 Самойлович разом з російським військом знову пішов на Правобережну Україну і обложив Дорошенка у Чигирині, та той не піддався, а тим часом на поміч йому прийшли турки,

добули Ладижин та Умань, що до того піддалися російській стороні і увесь люд з тих городів погнали у неволю. Між оборонцями тих городів було й дві сотні запорожців, що теж дісталися туркам.

Восени 1675 року турки покинули Україну і пішли за Дністр, та Україні не стало з того легше, бо король польський Ян Собеський хотів скористатися з того, що турки вийшли з України, і вернути її під польську владу, а для того він набрав чимале військо і почав пустошити Україну ще гірше, ніж пустошили її татари. Люд український, що вже 20 літ переходив з Правобережної України на Лівобережну, тепер посунув за Дніпр тисячами й десятками тисяч. Тому виселенню дуже сприяв Самойлович, маючи на увазі, що то зменшує силу гетьмана Дорошенка.

Занепад і руїна України важким тягарем давили Сірка. Все життя своє він бився за волю свого рідного краю і з розпукою у серці бачив тепер, що вся його праця не дала щастя Україні і не врятувала Правобережної України од повної руїни. Тяжкий занепад України Військо Запорозьке обмірковувало на військовій раді разом з Сірком і рішило, що коли вже неможливо вдержати Україні незалежність, то треба хоч з’єднати її під рукою одного державця, щоб збутися розбрату й поміж себе колотнечі. Під рукою московських воєвод було на Україні тяжко й нудно, та проте там люди жили, мали що їсти і множилися, на Правобережній же, серед боротьби поляків, турків та росіян, майже ніхто не доживав свого віку: всі або гинули од ворожої зброї, або кінчали своє життя у неволі. Україна стомилася у нерівній боротьбі і благала дати їй спокій. Через такі міркування рада погодилася з російською зверхністю, і, щоб прихилити до того Дорошенка, Сірко з полком запорожців восени 1675 року поїхав до нього у Чигирин. Гетьман зустрів Сірка за містом дуже урочисто, як кошового Війська Запорозького і відомого на весь світ войовника. Обидва козацькі лицарі гірко плакали над долею рідної неньки України і скінчили свою нараду на тому, що Дорошенко у присутності козаків своїх урочисто склав присягу на підданство російському царю, а частину військових клейнодів, а саме булаву й корогву, доручив Сіркові, щоб той передав Війську Запорозькому.

Про цю подію Сірко зараз же сповістив російський уряд, висловлюючи у листі надію, що цар прийме Дорошенка з батьківською ласкою і захистить Україну своїм військом од всіх ворогів: татар, турків і поляків так, щоб всі сплюндровані міста й села України знову залюднилися і втішалися своїми вольностями.

Вчинок Дорошенка й Сірка виявляє, що обидва ці щирі оборонці української незалежності розуміли, що Правобережна Україна доборолася вже до краю, бо немає вже ким і оборонятись, і що для дальнішої боротьби їй на якийсь час потрібний спокій, щоб залюднитися.

Підданством Дорошенка російському царю вони мали надію зробити неможливими напади на Правобережну Україну Самойловича з російським військом, та тільки це було не на руку останньому — він хотів зовсім звести Дорошенка, щоб самому бути гетьманом всієї України, і через те, довідавшись про чигиринську подію, він зараз же через посланців перестеріг російський уряд, що присяга Дорошенка не щира, а що то лише лукаві заходи Сірка та Дорошенка проти нього, Самойловича.

Під впливом наклепів Самойловича цар Олексій Михайлович послав Дорошенкові грамоту з вимогами, щоб той їхав у Батурин і там склав присягу у присутності гетьмана Самойловича та боярина Ромодановського, та на це Дорошенко, пам’ятаючи долю Сомка й Многогрішного, не пішов,- так що й саме підданство Дорошенка Росії неначе не склалося.

На початку року 1676 на Січ прибули посланці нового російського царя Федора Олексійовича, щоб прийняти од запорожців присягу. Сірко й Військо Запорозьке присягнули і при тому Сірко знову просив, щоб цар заступився за Дорошенка.

На початку ж року 1676 султан турецький, почувши про присягу Дорошенка царю, звелів татарам напасти на Україну.

За часів кошового отамана запорозького Івана Сірка на Запорожжі дуже добре були упорядковані по степах бекети з фігурами, так що на Січі повсякчас добре знали про всякі рухи татар, і Сірко не давав їм можливості переходити запорозькі землі. Через те татари покинули свої стародавні шляхи, а набігали на Україну через Очаків, поза Бугом. Так було й на цей раз: виконуючи наказ султана, татари набігли поза Бугом на Поділля та Волинь і почали забирати людей у неволю, та Сірко скоро дістав про те звістку і, перебігши з кількома полками запорожців за Буг, погромив багато татарських загонів, а людей повизволяв.

Коло того часу король польський справді звертався до Сірка з пропозицією, щоб той згодився бути гетьманом Правобережної України під його рукою, та Сірко не пішов на те виключно, щоб не збивати ще більшого заколоту на Україні.

Як тільки на російському престолі сів цар Федір Олексійович, Самойлович зараз же закидав його доносами на Дорошенка та Сірка і почав лагодитися до походу на Чигирин. Довідавшись про те, Дорошенко прислав на Січ листа, у котрому з великим жалем та смутком розповідав, до якої руїни дійшла ненька Україна, що там, де за часів Богдана Хмельницького пишалися уквітчані садками міста й села, тепер маячать самі почорнілі димарі та виють голодні собаки. Церкви Божі, писав Дорошенко, попалені, а де й лишилися цілі, то стоять пустками, бо немає кому, немає й для кого службу Божу правити; лани поросли будяками, і веселий рідний край перевернувся на пустиню. У всьому тому, писав далі Дорошенко, винен Сарданапал Самойлович, що гетьманувати любить, а з пуховиків не хоче вилізти, щоб узятися за зброю та оборонити рідний край од кримських вовків.

Коли цього Дорошенкового листа вичитували перед січовою радою, то всі запорожці, як один, плакали і одписали Дорошенкові, що будуть на його боці, бо Попович (Самойлович), збираючи полки на Чигирин, намислив богопротивне діло.

Довідавшись про постанову ради, Самойлович зараз же послав доноса царю, а на Січ послав листа, у котрому вимагав, щоб Військо Запорозьке видало йому клейноди й гармати, що дістало од Дорошенка, та щоб запорожці у городи не приходили і ніяких замішань на Україні не чинили. Разом з листом Самойловича на Січ був привезений ще й лист од російського уряду, у котрому вимагалося, щоб Сірко покинув Січ та їхав жити до сім’ї на Харківщину.

Ще й не дослухавши тих листів, запорожці почали гукати, що ніколи клейнодів не видадуть, бо клейноди споконвіку у Січі бували, а не по городах, та що й Сірка до московського боярина вони не пустять. Після ради ж Кіш написав Самойловичеві листа, дорікаючи йому за те, що робить наклепи на запорожців царю, і за те, що, маючи багато війська, він ні Дорошенка при лихій годині не рятував, ні Умані та Ладижина, проти турків не подав помочі. Про клейноди запорожці писали, що з перших часів, як козаччина почалася на Дніпрі і перші гетьмани за порогами жили, то й клейноди військові на Січ були державцями давані. Наприкінці запорожці писали, що гетьман даремно зве запорожців свавільниками: «Коли б запорожці не віддавали свого життя за Україну, то вже б давно серед неї татарські кочовища завелися; свавільник же є сам Самойлович, бо цар подарував Війську Запорозькому у власність Переволочанський перевіз, а гетьман царську грамоту про те заховав у свою кишеню».

Доручаючи листа посланцям, Сірко сказав їм переказати боярину Ромодановському, що він ні до нього, ні на Харківщину не поїде, бо не хоче знову побувати у Сибіру.

Вищенаведений лист яскраво доказує, що за часів Івана Сірка Військо Запорозьке тільки про око визнавало владу російського уряду і гетьманську особу, фактично ж воно визнавало за собою право не виконувати тих указів, які порушували стародавні запорозькі звичаї або обмежували права Війська.

Після того, щоб прискорити кінець Дорошенка, Самойлович зі своїми полками козаків перейшов на правий бік Дніпра, прямуючи на Чигирин, і туди ж з російським військом виступив боярин Ромодановський. Дорошенко не мав ніяких засобів, щоб оборонятись од такої великої сили, і у вересні 1676 року вийшов з Чигирина у табір Ромодановського і склав у присутності Самойловича решту своїх клейнодів, що не була віддана Сіркові.

Раніше ніж зробити те, Дорошенко вимовив собі спокійне життя на Україні, а московський уряд не додержав свого слова — гетьмана було вивезено у Москву, продержано там кілька років у почесному арешті, призначено потім воєводою у Вятку і, нарешті, року 1682 йому було подаровано село Ярополче Волоколамського повіту на Московщині, де він року 1698 і помер далеко від свого рідного краю.

Не подавши Дорошенкові вчасно помочі, турецький султан все-таки не хотів зрікатися Західної України і восени 1676 року вислав за Дністр своє військо. Король польський, хоч і вийшов йому назустріч, та мусив скоро замиритися, зректись наново Поділля, Брацлавщини, Південної України й Запорожжя. Ці землі таким чином юридично перейшли під протекцію султана.

Запорожці і під час цього приходу турків та татар на Україну робили їм усілякі перешкоди. Сірко побивав їх на перевозах через річки, та тільки його сила у порівнянні з силою турків та татар була дуже малою і не могла допомогти королеві.

Тепер на Правобережній Україні з’явилося два зверхники — Росія й Туреччина. Але султан не хотів ділитися і рішив силою од-воювати Чигиринщину. На початку року 1677, збираючись походом на Чигирин, султан, щоб мати на Україні гетьмана з своєї руки, звелів вивезти зі Стамбульської в’язниці Юраська Хмельниченка і проголосити його утретє гетьманом України.

Весною Юраська привезли морем у Крим, а звідтіля, наступаючи з турецьким та татарським військом на Україну, він наблизився до Запорожжя і прислав на Січ посланців, умовляючи через них запорозьке товариство прихилитись до нього і йти разом з ним одвойовувати Україну від поляків та від росіян. Але запорожці слухали послів Хмельниченка неприхильно, а Сірко не поїхав на побачення з Юраськом, як той вимагав. Проте тепер, коли Дорошенка на Україні вже не було, а з ним разом була страчена й надія на незалежність України, запорожці рішили зовсім не брати участі у війні Туреччини з Росією, а обстоювати лише свої власні права й інтереси і перш за все просити турків вернути на Запорожжя тих січових товаришів, що були захоплені в Умані та Ладижині.

Цих своїх замірів Сірко не виявляв і весною того року їздив за наказом царя у Батурин на нараду з Самойловичем та Ромоданов-ським про те, як обороняти Україну од турків. Що було говорено на тій раді, невідомо, а тільки, повернувшись на Січ, Сірко казав товариству такі слова: «Цар та гетьман тільки підманюють мене листами, покладатись же на них неможливо, треба самим про себе дбати!»

Ромодановський хотів було для оборони Кодака поставити туди російську залогу, та Самойлович одраїв те робити, щоб не дратувати запорожців. Всю весну Сірко, незважаючи на гетьманські накази, не зачіпався ні з турками, ні з татарами, маючи надію визволити тим запорозьких бранців з неволі, Самойлович же брав те за зраду і щоразу писав Сіркові докірливі листи.

Літом 1677 року турецьке військо, сплюндрувавши все по дорозі, привело Хмельницького під Чигирин, та в серпні їх було там погромлено і як турки, так і татари, одійшли од Чигирина за свої кордони.

Зваливши одного супротивника — Дорошенка, Самойлович все думав, як би звалити й другого оборонця незалежності України — Сірка, і послав цареві доноса, начебто Сірко хоче сам бути гетьманом Правобережної України і прихиляється до згоди з кримським ханом та турецьким султаном. З приводу того доносу

11 грудня 1678 року на Січ прибув царський посол, а на другий день туди ж прибув і ханський посланець, привізши з собою на обмін запорозьких бранців.

Зібравши товариство на раду, Сірко запросив у коло царського посланця і, приймаючи з його рук царську грамоту, звелів прослати перед себе на землі, підклавши шапку, військову корогву, поцілував грамоту в печать, клав собі на голову і передавав судді Кудлаю. Кудлай передав її писарю, наказавши читати голосно, щоб все товариство чуло. Вислухавши грамоту, запорожці кланялися й дякували царю за ласкаве слово. Все це так робилося за давніми звичаями прийняття царських грамот.

Після того Сірко просив посла казати про діло. Посол просив одкласти те на завтра, але, примушений Сірком говорити, сказав:

— Відомо вам, що великий государ, вас, отамана, і все Військо низове держав у своїй милості і жалуванням дарував і тепер жалує, наказував вам під час походу бусурманів на Чигирин іти з своїм військом проти ворогів, а ви не тільки не пішли під Чигирин, а навіть, коли кримський хан тікав до Дніпра, не вдарили на нього. Через що так вчинили?

На цю промову, переказуючи скорочено, Сірко одповів так:

— Під Чигирин ми не ходили через те, що війська на Січі було обмаль, та ще й через те, що турки й татари мали думку раніше, ніж на Чигирин, на Січу йти та, добувши її й зміцнивши, засісти у ній. Та й через те ми замирилися з ханом, щоб тим часом продати йому татарських бранців та щоб козакам було вільно йти на море й на річки по рибу. Кілька разів писали ми Івану Самойловичу, щоб пустив з городів до нас козаків і припасу прислав нам, а гетьман і козаків не пустив, і запасу не прислав, через що запорожці змушені були харчуватися самою тільки рибою; коли ж ми замирилися з ханом, то за татар беремо великий викуп, і по сіль у Прогної без перешкод ходимо; якби ж ми з ханом не замирилися, то всі померли б з безхліб’я. Б’ємо чолом великому царю, щоб наказав гетьману прислати Полтавський полк, тоді ми по весні, як тільки припаси пришлете нам, розмиримося з ханом і підемо на Крим війною.

Але всі обвинувачення Сірка у зраді царю треба вважати цілком безпідставними, бо через два місяці після того він уже сповістив Самойловича й царя про те, що турки й татари лаштують новий похід на Україну, а на початку літа, коли турки й татари вже йшли на Чигирин, Сірко виплив з товариством байдаками у лиман і біля устя річки Корабельної атакував і потопив кілька турецьких галер, що везли припас турецькому війську, а після того поплив у річку Буг і спалив там зроблений турками міст, зруйнував заставу і, погромивши бусурманів, визволив чимало невольників, а декілька татарських загонів примусив повернутись у Крим.

Все-таки шкода, що наробив туркам Сірко, не спинила їх — серед літа вони обложили Чигирин і почали добувати його штурмом. Самойлович та Ромодановський, хоч і перейшли через Дніпр і навіть пробилися до Чигирина, та не посміли вдарити на турків всією силою, і бусурмани після кривавого бою з колишнім Серде-няцьким полком Дорошенка опанували нижнє місто. Після того Ромодановський звелів підпалити Чигирин з усіх боків, зірвати верхній город і замок порохом і 12 серпня пішов разом з Самойло-вичем од Чигирина за Дніпр. Після того турки докінчили руїну столиці гетьманів Богдана Хмельницького та Дорошенка і вирізали всю людність Чигирина до ноги. Скінчивши з Чигирином, турки кинулися на Канів та інші городи Чигиринщини. Жахнувшись з долі Чигирина, вся людність України кинулася тікати за Дніпро, покидаючи своє добро й господарство. Самойлович сприяв тому, щоб Правобережна Україна стала пустинею, і хто не тікав за Дніпр своєю волею, тих він зганяв силою з осель і переганяв на східний бік Дніпра в свою Гетьманщину.

Ту нещасливу годину, той згін, коли батьки погубили дітей, а діти — батьків, довго пам’ятали українські люди, згадуючи навіть у піснях:

Віють вітри все буйнії,

Ідуть дощі все тучнії,

Землю зворушають,

Травою устилають,

А квітками украшають.

Та йдуть люди-поселяни,

Все з дочками та з синами,

Покидають ґрунти свої,

Преславнії вжитки

І превтішнії пасіки.

Та чогось луги потемніли,

Наші поселяни посмутніли,

Засмутилася птиця,

Що назад воротиться На свої прежні вжитки.

Уже весна — Дніпр широкий,

Перевози скрізь глибокі,

А зелені діброви ключі попускали.

Звістка про руїни Чигирина, Канева й інших правобережних міст тяжко вразила Військо Запорозьке, а найдужче за всіх старого кошового отамана Сірка. Іван Дмитрович Сірко був щирий син своєї неньки України. Він любив Україну дужче за власне життя: за неї увесь вік воював, за неї не знав ні спочивку, ні спокою, за неї легковажив життям. Він мріяв бачити вільними і ні від кого незалежними не тільки Запорожжя, а й усю Україну, і завжди ставав ворогом того, хто хотів накласти руку на волю України або поступався її правами, як поступалися Брюховецький та Самойлович. З усіх державців, що були сусідами України, він давав перевагу російському царю як одновірному і справді служив йому вірно, а проте не хотів поступитися найменшою крихтою прав Запорожжя й України, добутих мечем за часів Богдана Хмельницького, через те всякому московському посланцю він у вічі, при всьому Військові говорив дуже неприємні слова за свавільства на Україні московських воєвод. Він любив Дорошенка, бо Дорошенко теж не хотів поступатися правами України, а якщо Сірко коли й ставився до нього неприхильно, то тільки в ті часи, коли Дорошенко дозволяв уступати на Україну війську одвічних ворогів України — бусурманів. Він умовив Дорошенка відцуратися протекції султана і скластись на оборону російського царя, і от тепер, коли російське військо так легко, майже без бою, віддало Правобережну Україну на поталу туркам, Сірко почув себе винним у цій події — винним і перед Дорошенком, що пішов у неволю, і перед сплюндрованою Україною. Це почування надавило його важким тягарем і за рік звело у домовину.

Вересня 25 року 1678 Сірко послав Самойловичу від усього Війська Запорозького довгого листа, дорікаючи йому за те, що, ворогуючи з Дорошенком, він забув про долю козацької неньки України і спустошив її, а коли прийшли турки, то не зумів її обстоювати од ворогів. Між іншим, він писав такі слова: «Скажи ж тепер, пане Самойловичу, яку послугу ти зробив батьківщині, що Дорошенка у неволю вічну загнав, Чигирин з усією Україною сьо-шбочною стеряв, річкам крові християнської пролитись допустив і після того став зватись гетьманом обох сторін Дніпра?»

Помстившись на Україні за її прихильність до Росії, турецький султан хотів помститись і на запорожцях за всі їхні повсякчасні шкоди. З тією метою він наказав поновити свої кріпості Аслам та Кизикермен та .збудувати на острові Тавані ще й третю кріпость і між тими кріпостями перетяти Дніпр ланцюгами з дзвониками, щоб запорожцям уже ніяк було випливати у лиман та Чорне море. Та, на щастя запорожців, ними ще керував Сірко. Він зразу збагнув небезпеку і, скликавши на початку 1679 року 15 000 козаків, напав на ті городи, поки вони не були ще до ладу риштовані. Розігнавши татар, що заступали турецькі городи з боку Січі, Сірко упень погромив шість полків турецьких яничарів, що обороняли городи, побрав у бранці велику силу робітників і самого Мустафу-агу, що керував усією справою будування турецьких городів.

Щоб помститись за той напад, султан весною 1679 року послав Дніпром нове військо, щоб зруйнувати Січ. Коли турки Дніпром і берегом наближалися вже до Базавлуку, Сірко, не маючи надії оборонити Січ, перенісся з Кошем і церквою на острів Лебедиху, а сам з Військом вийшов назустріч туркам до Базавлуку. Побачивши чимале Запорозьке Військо, турки не наважилися переходити річку і повернули назад на південь.

Коли звістка про те, що Січ була в небезпеці, дійшла до Самойловича, він послав Сіркові листа, сповіщаючи, що як треба, то він охоче допоможе запорожцям, та Сірко з Військом Запорозьким 6 квітня рдписав йому так: «Якщо ваша вельможність маєте турбувати вашу особу так, як турбували для Ладижина, Умані, Чигирина й Канева, то ліпше вам зоставатись у власній хаті і не дивитись на нашу загибель зблизька, як дивились ви на загибель Чигирина, ми ж доручаємо себе заступництву Всемогутнього і самі будемо дбати про себе, коли прийдуть вороги».

Через невеликий час після того, 1 серпня 1680 року, Іван Сірко, пробуваючи недалеко Січі на своїй пасіці (де тепер село Гола Грушівка), помер, а 2 серпня товариство перевезло його на байда-ці у Січ і там на січовому кладовищі урочисто з гарматною пальбою поховало та, насипавши над домовиною його могилу, поставило на ній надгробок з написом, що стоїть і до наших часів.

За своє життя Сірко зажив собі поміж козаками такої великої слави, що останні вісім років козацтво щороку наново обирало його кошовим отаманом, чого споконвіку на Запорожжі не бувало. Всього ж за життя Сірка обирали кошовим отаманом аж 15 разів. Наприкінці свого життя Сірко мав такий вплив на запорожців, що під час всяких на Січі суперечок та заколотів, що часом зчиняла молодь, досить було Сіркові вийти на майдан і сказати до натовпу: «Слухайте, діти, мене старого і робіть так, як я кажу...», і запорожці зараз заспокоювалися і корилися старому кошовому. На татар Сірко нагнав такого страху, що навіть одна чутка про вихід його з Січі примушувала їх тікати у Крим.

Поховавши свого великого отамана, Запорозьке Військо щиро його оплакало і довго зберігало про події з його часів перекази. Надгробок на могилі кошового отамана Почасти ті перекази збере-

Івана Сірка глися й до наших часів,

причому Сірко згадується як великий характерник, що вмів замовляти ворожі кулі, одводити ворогам очі і таке інше. З пісень народних, опріч наведеної нами вище, збереглася ще пісня про його жінку Сірчиху й синів:

У городі Мерефі жила вдова,

Старенька жона Сірчиха-Іваниха.

Вона сім літ пробувала,

Сірка Івана в очі не видала.

Тільки собі двох синів мала:

Першого сина — Сірченка Петра,

Другого сина — Сірченка Романа,

Вона їх до зросту держала,

Іще од них слави-пам’яті сподівала,

Як став Сірченко Петро виростати,

Став своєї неньки старенької питати: «Мати моя, старая жоно,

Скільки я у тебе гіробуваю,

Отця свого, Сірка Івана, в очі не видаю: Нехай би я міг знати,

Де свого отця, Сірка Івана, шукати».

Далі дума розповідає, що Петро Сірченко поїхав шукати батька і, не знаючи козацьких звичаїв, ліг безпечно біля лісу спочивати і був порубаний турками.

Після смерті Сірка кошовим отаманом на Січі був обраний Стя-гайло, і він, сповіщаючи гетьмана про смерть Сірка, писав разом з тим, що запорожці гуляли чайками на Азовське море і 8 серпня добули там турецького корабля, а бусурманів з того корабля побили і в неволю побрали. Виходить так, що той похід на Азовське море був споряджений ще Сірком і це було останньою його працею.

Коли посланці Стягайла прибули у Москву, то на допиті так сказали про Сірка московським боярам: «Сірко не бажав добра великому царю найперше за те, що був засланий у Сибір, вдруге — за гетьмана Самойловича, од котрого й Сірку, й його жінці та дітям великі утиски й кривди були, та й Війську Запорозькому образи й кривди, бо Самойлович одібрав у Війська маєтності й промисли і не пропускав на Запорожжя припасу. Далі ті посланці ще розказали, що за якийсь час до смерті Сірко звелів зробити собі труну і щоночі лягав у неї, кажучи, що здоров’я собі вже не сподівається.

Реєстр кошових отаманів Війська Запорозького за добу 1652—1681 років

1665 Олесь Шкура Іван Курило 1666—1667 Іван Ріг (Ждан)

1667 Іван Васютенко

1668 Петро Суховієнко

1669 Лукаш Мартинович

1670 Іван Сірко

Роки: 1652 Лутай

1653 Павло Гомон 1655 Дем’ян Барабаш

1657—1658 Яків Барабаш

Михайло Ханенко, Грицько Пелех

1671 ЛукашМартинович Денис Кривоніс

1672 Денис Кривоніс

1658—1659 Павло Гомон

1659—1660 Іван Сірко

1661 Іван Брюховецький

1662 Іван Іваненко-Величко

1663—1664 Іван Сірко

1664 Іван Щербина

Євсевій Шашол Микита Вдовиченко Лук’ян Андрієвич

1673 Лук’ян Андрієвич 1673—1680 Іван Сірко 1680—1681 Іван Стягайло.