Оповідання Іетвфт


БОРОТЬБА ЗА ПРАВА Й ВОЛЬНОСТІ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО (РОКИ 1681-1709)
НАСТУПНИК СІРКА

З смертю кошового отамана Івана Сірка, можна сказати, закінчилася героїчна доба життя Війська Запорозького. Самонадія та гонор покидає Військо. Запорожці майже зовсім перестають втручатися в справи городової України і дбають тільки про те, як би обстояти й захистити права й вольності самого свого Війська, на котре з півночі все дужче й дужче нагнітала Москва. На лихо Запорожжя, майже двадцять років воно не мало освіченого й рухливо-

го керманича, у всіх заводах Війська за цю добу помітна млявість. Іноді на Січі хоч траплялися події, що нагадували давні часи, та то вже були окремі й до того малі вибухи, взагалі ж у Війську непомітно було ні одностайності, ні рішучості.

Запорожець кінця XVII століття

Так протяглося на Запорожжі до року 1702, поки не став кошовим отаманом Кость Гордієнко. Він збудив Військо і запалив серця запорожців, та було вже запізно: серед запорозьких земель вже стояли кріпості з російським військом, і до того запорожці щодо зброї й військового строю опинилися далеко позаду військ усіх своїх сусідів.

Перший після Івана Сірка кошовий отаман Іван Стягайло був людиною зовсім нікчемною і ні у чому не подбав про те, щоб при замиренні між Росією та Туреччиною захистити інтереси Війська Запорозького, а тим часом на початку року 1681 між тими державами була підписана Бахчисарайська згода про замирення на 20 літ. По тій згоді Правобережна Україна між Бугом та Дніпром мала зоставатися пустинею, Запорожжя ж мало лишитися під рукою царя. Підписуючи умови згоди, російський уряд не спитав запорожців про їхні потреби, а кошовий Стягайло та гетьман Самойлович самі не подбали про задоволення військових потреб, і за запорожцями не було забезпечено право вільно плавати Дніпром у Прогної по сіль і у лимани по рибу, а позаяк Військо Запорозьке не могло без того жити, то через те право зараз же виникли між запорожцями й татарами непорозуміння.

Дізнавшись, що російський уряд не подбав про Військо Запорозьке, Кошовий отаман Стягайло звернувся з проханням безпосередньо до хана, щоб дозволив запорожцям брати вільно у Прогноях сіль, та той одповів, що він не перешкоджає запорожцям брати сіль, скільки їм потрібно, та тільки за гроші, як беруть інші покупці. Яка після Бахчисарайської згоди почалася на Запорожжі скрута, видно з листа новообраного кошового отамана Трохима Волошина до гетьмана Самойловича од 21 липня 1681 року.

У тому листі він скаржився, що турки поновлюють Кизикер-менський та інші городки на Дніпрі і жодного козака не пускають на лимани по сіль та по рибу. «Через те, — писав він, — нам далеко вільніше було, коли ми ворогували з ворогами святого хреста, бо тоді ми оружно ходили на низ Дніпра, тепер же, після замирення, Військо Запорозьке опинилося неначе у неволі, одрізане од моря».

Скрутним становищем Запорожжя скористався польський король Ян Собеський і почав засилати на Кіш посланців, підмовляючи запорожців до себе служити і заселяти спустошену Правобережну Україну. Ті заклики мали поспіх, і з Запорожжя вийшло кількасот козаків, а між ними й Семен Гурко, прозваний у курені Палієм, що згодом став фастівським полковником і видатним оборонцем посполитого люду.

НАСЛІДКИ БАХЧИСАРАЙСЬКОЇ УМОВИ

30 квітня року 1682 на Січ було прислано з Москви грамоту з повідомленням про те, що на царський престол уступив цар Петро Олексійович. Військо Запорозьке склало йому присягу, і літом того ж року новообраний кошовий Василь Олексієнко, сповіщаючи російський уряд через посланців про присягу Війська Запорозько-го, разом з тим скаржився на те, що татари не пускають запорожців на Низ, а без того запорожцям нема з чого жити. Проте російський уряд, не подбавши про запорожців вчасно, тепер уже не міг нічого зробити і раз у раз наказував запорожцям не зачіпатися з татарами.

Таке становище скоро призвело до того, що року 1683 козаки почали грабувати всіх купців, що проїздили через запорозькі землі, незважаючи на те, чи були вони татари, вірмени, поляки, росіяни і навіть українці, а на початку року 1684 пограбували і втопили татарського гінця. Разом з тим запорожці почали набігати на татарські кочовища, одбивали у них коней, худобу і чинили всякі шкоди.

У таких грабунках та дрібній війні з татарами минули роки 1684 та 1685. Року 1686 кошовий отаман Грицько Сагайдачний надумав було зробити напад на татар і послав, як робилося і в давні часи, просити донських козаків, щоб зі свого боку вдарили на татар, та виявилося, що й на Доні тепер були вже інші порядки: донці оді-слали листа кошового у Москву, а звідтіля був висланий Сагайдачному наказ, щоб ні в якому разі не смів нападати на татар.

Під час кошевства Грицька Сагайдачного між Польщею і Росією була підписана згода довіку. По тій згоді Польща назавжди зреклася Києва. Росія ж обіцяла допомагати Польщі в її боротьбі з татарами і турками, що саме в ті часи з Польщею ворогували. Користуючись згодою з Росією, польський король Ян Собеський, виганяючи турків з Галичини, листом до Сагайдачного просив Військо Запорозьке подати йому помочі. Обміркувавши королівського листа на раді, запорожці кількістю 2700 душ ходили за Буг, пробилися через землі, вкриті татарськими загонами, аж у Молдаву і сполучилися з польським військом у Яссах. Після того походу, над зиму 1686 року, король пустив запорожців на Січ, подарувавши всякому з них за службу по десять битих талярів.

ПОХІД ГОЛИЦИНА ЧЕРЕЗ ЗАПОРОЖЖЯ

Виконуючи умову з Польщею, російський уряд по весні 1687 року послав на Крим 100 000 російського війська під проводом князя Голицина і 50 000 українських козаків під проводом гетьмана Самойловича. На початку червня обидва ті великі війська надійшли до річки Самари і, зробивши 12 мостів, перевезлися разом з обозами на південний її берег. Через кілька днів до сполученого війська прилучилися запорожці під проводом кошового отамана Хвилона Лихопоя, і всі разом посунулися до річки Конки.

Запорожці вели перед війська і, вибігши за Конку, сповістили Голицина, що всі степи на південь од тієї річки випалені татарами і що йти далі неможливо, бо скрізь замість трави попіл. Голицин не послухав поради запорожців і пішов разом з Самойловичем далі. Тяжко було йти військові, бо курява од попелу виїдала очі й забивала дух, а ще тяжче доводилося коням, бо дуже мало було паші. Поки військо, просунувшись за Янчокрак, пішло до річки Карачаровки, коні вже так захляли й потомилися, що не мали сили тягти вози й гармати і почали здихати.

Довелося спільникам повертати назад, а щоб татарам все-таки був острах, Голицин послав 20 000 стрільців, а гетьман 20 000 козаків на західний бік Дніпра воювати разом з запорожцями Кизи-кермен.

Головне російське й українське військо, простуючи після того понад східним берегом Дніпра, на початку липня прибуло до Самари й почало переходити по мостах на північний берег річки. Тут сталася несподівана й дивна пригода. Козацьке військо переходило першим, і коли перейшло, то з дванадцяти мостів десять зайнялися вогнем і згоріли, так що Голицину довелося будувати нові мости.

З того випадку скористалася козацька старшина, що ненавиділа Самойловича, і додала Голицину писаного доноса, ніби підпал мостів стався через зраду гетьмана. Голицин послав того доноса у Москву, і через два тижні Самойловича було одставлено од гетьманського уряду і одвезено у Москву. Згодом Самойловича заслали у Сибір, де він і помер у Тобольську, величезні ж його маєтності й скарби були поділені між казною російської держави та казною нового гетьмана.

Скинувши Самойловича, князь Голицин тут же на поході біля річки Коломаку, скликав 25 липня 1687 року військову козацьку раду, котра обрала гетьманом генерального осавула Івана Мазепу. Не можна сказати, щоб це обрання було зроблене вільними голосами. Мазепа не уславився між козаками ні як вояка, ні як добрий товариш, він тільки був дуже заможний та лукавий і, як згодом він сам хвалився царю Петру, дав за обрання на гетьманський уряд князю Голицину 11 000 карбованців та добрі подарунки, і той умовив козацьку старшину обрати Мазепу.

ЗРАДА МАЗЕПОЮ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО

Зі свого боку Мазепа, щоб догодити Голицину і царю Петру, у перший же день свого гетьманування згодився на порушення вольностей запорозьких, а саме на те, щоб на запорозьких землях, по річках Орелі й Самар та на устях Орчика й Берестової були побудовані кріпості, до котрих Військо Запорозьке не сміло б доторкатись, та ще щоб до кінця війни Росії з Кримом запорожці не сміли торгувати з татарами й замирятись з ними.

Сповіщаючи 12 вересня кошовому отаманові Війська Запорозького Грицьку Сагайдачному про затвердження на гетьманському уряді Мазепи, царі Іоан та Петро подарували Запорозькому Війську прибутки з Переволочанського перевозу.

Запорожці раділи, що Самойловича не стало, і, бажаючи жити з Мазепою у згоді, послали йому привітання з обранням і висловили йому бажання «багато літ гетьманувати на користь неньці Україні і не херхелювати на згубу Війська Запорозького, як почав було херхелювати зрадник Попович».

Тільки даремні були надії запорожців: Мазепа, хоч і був родом з української шляхти, та освіту й виховання дістав чисто польське, бо ще хлопцем був висланий на королівський двір, і хоч потім був близьким до Дорошенка, та проте радий був служити всякому, на чиєму боці була сила, і коли побачив, що Самойлович сидить на гетьманстві міцніше за Дорошенка, він перейшов на його бік. Вихований далеко од простого люду, Мазепа не вмів дбати про його права і потреби, а разом з тим був байдужий і до вольностей Війська Запорозького.

Ще при Самойловичеві почалося розтягання українських земель військовою старшиною й російськими воєводами, за Мазепи ж це розтягання досягло найбільшої сили. Спочатку Мазепа роздавав вільні землі, далі одібрані від польських магнатів, коли ж не стало вже порожніх земель, він почав роздавати старшині й ті землі, по яких уже Сиділи селяни, причому ті селяни ставали підданцями української військової старшини, до якої, таким чином, переходила роль польських панів.

Російський уряд охоче затверджував таке роздавання земель і поневолення українського селянства, бо це наближало устрій Гетьманщини до устрою Великоросії і до того ж сіяло розбрат між українською старшиною і простим людом і тим робило старшину безсилою.

Згодом, коли вже й селянські землі були поділені поміж старшиною, дійшла черга й до земель козачих. Для того, щоб оддати комусь козачі землі, козаків, що жили по них, повертали у поспільство, доводячи всякими кривдами, що вони були не прирож-денні козаки, а видралися у козацтво сваволею. Таким чином, гетьман разом з старшиною сам собі копав яму, бо поспільство, а почасти й козаки, почали мати і його й старшину за своїх ворогів і шукали заступництва од своєї старшини у московських урядовців, котрим це було дуже бажано, бо зменшувало вплив української старшини на людність.

Скориставшись пригнобленим становищем народу на Гетьманщині, король Ян Собеський почав закликати селян і козаків з Лівобережної України на Правобережну, поновив там козаччину і надав права козацьких полковників в Корсуні — Іскрі, в Богусла-ві — Самусю, на Побужжю — Абазіну і у Фастові — Палію. Колишні виселенці з Київщини й Чигиринщини тисячами посунули тепер з Лівобережної України, а найбільше з полків Галицького, Лубенського й Миргородського назад на Правобережну Україну і разом з переселенцями з Волині й Поділля хутко залюднювали ситі й веселі ґрунти Київщини. До року 1688 Правобережна Україна вже добре залюднилася, а козацтво набувало у ній чималої сили. Польща втішалася з того, та тільки недовго, бо разом з тим, як козацтво набувало сили, зростала й неохота його бути під владою Польщі.

На Запорожжі після смерті славного Івана Сірка, як я вже згадував, почався занепад. Мляві кошові отамани, скоряючись російському урядові та Бахчисарайській умові, попустили туркам збудувати на низу Дніпра дуже міцні кріпості, і тепер, одрізані од моря, запорожці зовсім забули про свої колись славні морські походи. Військо Запорозьке не наважувалося виступати самостійно, як виступав Сірко, а ходило у походи тільки за наказом з Москви, неначебто другорядне російське військо; коли ж у році 1687 запорожцям дозволено було воювати татар, як вони хочуть, і кошовий отаман Грицько Сагайдачний над осінь того ж року пішов на Ки-зикермен і Аслам-город, то той похід мало дав запорожцям слави, користі ж не дав ніякої; на початку ж січня 1688 року татари самі підступили до Січі і три дні добували її, хоч так само, як і запорожці, одійшли до городів ні з чим.

Маючи на мислі гнати за татарами і віддячити їм за напад, Сагайдачний звернувся до Мазепи, щоб прислав на потугу хоч 1000 козаків, та той, хоч і обіцяв прислати, та не зробив того, і новий похід Сагайдачного не відбувся.

Незадоволені на Мазепу за пригнічування посполитого люду, запорожці почали підбурювати до повстання проти нього та старшини селян у Лубенському та Миргородському полках. Мазепа зараз же послав про це доноса у Москву і дістав од російського уряду наказ приборкати запорожців зброєю. Врешті до цього не дійшло, бо напровесні запорожці самі вийшли з Гетьманщини.

САМАРСЬКІ РОСІЙСЬКІ ГОРОДКИ

Скориставшись занепадом Запорожжя, російський уряд рішив, що тепер вчасно здійснити умову з Мазепою, і звелів йому, не гаючись, збудувати біля устя річки Самари, на північному її березі, Новобогородську кріпость, щоб мати у ній зачіпку як проти татар, так і. проти запорожців. Почувши про той наказ, запорожці захвилювалися і спочатку хотіли було зброєю обороняти свої віковічні самарські ліси й пасіки і не дозволяти московської будівлі, та тільки, коли Мазепа прийшов до Самари з 20 000 козацького війська та 10 000 стрільців московських, запорожці обмежилися тим, що послали царівні Софії скаргу на порушення їх вольностей і, затаївши у своєму серці образу, скорилися.

Будування Новобогородської кріпості почалося у березні 1688 року, і поки воно тяглося, на Січі відбулося кілька дуже бурхливих рад, і на одній з них Грицька Сагайдачного за те, що потурав Москві, було скинуто з кошевства, а на його місце обрано вдруге Хви-лона Лихопоя; та тільки й той продержався недовго, бо восени того ж року замість нього запорожці обрали кошовим Івана Гусака, що перед тим уславився хоч і дрібними, та щасливими зачіпками з татарами.

У серпні 1688 року будування Новобогородської кріпості було закінчене і там засіла московська залога з комендантом Косого-вим; біля окопів кріпості було залюднено посад кількістю у 1000 родин. Ті новопоселенці разом з московськими людьми захопили всі запорозькі пасіки, що були по лісах понад Самарою, вирубували ліси і чинили запорожцям, а найбільше запорозькому монастирю, всякі шкоди, і через те запорожці назавжди мали збудування Новобогородської кріпості тяжкою й найбільшою собі кривдою й образою, але, не маючи сили стати на перешкоді тій будівлі, раз у раз дорікали Мазепі за те, що допустив до того.

КОШЕВСТВО ГУСАКА

По весні року 1689 російський уряд спорядив новий похід на Крим: сто двадцять тисяч московського війська, сполучившись із козацьким військом гетьмана Мазепи, посунуло лівим берегом Дніпра на Запорожжя і, прилучивши до себе ще й Військо Запорозьке з кошовим отаманом Іваном Гусаком, попростувало через степи на Крим. Незважаючи на величезну по-тодішньому силу, що мав під своєю рукою князь Голицин, цей похід так само скінчився ні на чому, як і перший.

Підступивши 20 травня під Перекоп, Голицин не наважився його штурмувати і, простоявши під кріпостю кілька день, з соромом повів все військо назад.

Наблизившись у місяці червні до річки Самари, Голицин почув, нібито ченці-запорожці з Самарсько-Миколаївського монастиря нарікають на московський уряд за те, що він захопив біля Новобогородської кріпості запорозькі землі й ліси, і підмовляють запорожців до змагання.

Щоб покарати ченців, він звелів щільно оточити монастир військом і зчинив у ньому повний погром — монастир стрільці пограбували, а нещасних ченців били різками, мордували як хотіли і, врешті, порозганяли по лісах.

Почувши про погром свого монастиря, запорожці почали хвилюватися, та тільки кошовий Гусак не насмів вжити проти грабіжників та насильників зброї, а лише звертався до Голицина з проханням спинити стрільців, та Голицин не звернув на його прохання ніякої уваги.

Мазепа ж і пальцем не рушив у оборону святого для запорожців і всієї України місця.

Управившись з запорозьким монастирем, Голицин нагледів на Самарі, вище Богородської кріпості, в урочищі Сорок байраків ще одне місце, придатне під кріпость, і протягом місяця збудував там другий городок на залогу 500 стрільців і назвав його Новосергієв-ським.

Під впливом образи й кривди з боку Голицина і зважаючи на те, що московське військо, роздратувавши татар, покинуло Запорожжя не обороненим, Іван Гусак з запорожцями зараз же після невдалих походів Голицина увійшли у зносини з ханом і замирилися з татарами без відома російського уряду як самостійна держава, забезпечивши собі при тому всі землі по правому боці Дніпра, аж до лиманів Дніпровського та Бузького.

Довідавшись про згоду запорожців з татарами, Мазепа зараз же спинив посилку на Запорожжя борошна, зерна й усякого припасу, московський же уряд затримав їхнє жалування. На Запорожжі у ті часи ще дуже мало сіялося хліба, і через те Війську Запорозькому прийшлося дуже скрутно — борошна не було відкіля взяти, і доводилося їсти саму тільки рибу. У тій пригоді кошовий отаман Іван Гусак, обміркувавши становище Запорожжя на раді, послав до польського короля посланців з листом, у котрому Військо Запорозьке скаржилося на те, що московський уряд порушує його стародавні вольності і хоче поробити козаків невольниками бояр. Разом з тим запорожці просили короля прийняти їх під свою державу, як було ще за батьків та дідів.

Король не наважився задовольнити бажання запорожців, боячись мати через те війну з Росією, але з великою пошаною привітав і виряджав запорозьких посланців.

Довідавшись про зносини кошового Гусака з польським королем, Мазепа через посланців вимагав од запорожців, щоб скинули Гусака з кошевства, та тільки запорожці любили свого молодого й рухливого кошового і не звернули на вимоги Мазепи ніякої уваги.

Добрі стосунки запорожців з татарами протяглися недовго. Довідавшись, що татари, користуючись безпекою з боку Запорожжя, почали набігати на Правобережну Україну, запорожці не стерпіли того і послали полк козаків на поміч коронному польському гетьманові Яблоновському проти татар, а наприкінці року 1690 почали нападати й на степові татарські кочовища.

ГУСАК ТА ПЕТРИК

На початку року 1691 на Січ прибився Петро Іваненко, прозваний на Січі Петриком. Той Петрик мав добру освіту і, пробувши чимало років старшим канцеляристом генеральної військової канцелярії на Гетьманщині, одружився з племінницею генерального писаря Кочубея і був добре досвідчений в справах тодішньої політики. Захопившись з ранніх літ оповіданнями й народними думами про боротьбу давніх козацьких гетьманів за волю України і розуміючи тогочасне її становище, Петрик прийшов до думки, що Мазепа разом з московськими воєводами ведуть український люд до гіршого поневолення, ніж було до повстання Богдана Хмельницького, і зважився спробувати підняти український простий люд проти своїх новоявлених панів, а разом і проти російських урядовців, що багато українських земель порозбирали у свою власність разом з людьми.

Мазепа, довідавшись про те, що Петрик у Січі і про його заміри, почав вимагати, щоб запорожці видали зайду, але на те не згодилися ні рада козацька, ні сам кошовий отаман Іван Гусак; навпаки, запорожці охоче слухали запальні промови Петрика про занепад та недолю України і скоро обрали його військовим писарем.

Мазепа не наважився одверто сваритися з Кошем через Петрика і у всьому догоджав запорожцям, посилаючи на Січ борошно, залізо й інші потрібні запорожцям припаси, а сам тим часом посилав у Москву доноси про те, що запорожці хочуть зрадити царя, бо не видають зрадника Петрика.

Петрик тим часом справді умовляв кошового отамана Гусака підняти війну проти Мазепи. Між іншим він говорив Гусакові таке:

«Хоч шість тисяч з собою орди візьми за Дніпро, так я горло своє ставлю, коли тобі не поклониться вся Україна. Гетьман зразу у Москву втече, бо там його вся душа, а в Україні тільки його тінь! Невже нам не поможуть наші брати, котрих сердюки, рандарі та дуки, що їм царі маєтності пороздавали, мало живцем не їдять? Та вони тільки почують, що ти з Військом рушаєш з Січі, то самі тих чортових панів подавлять, а ми вже прийдемо на готове!»

Од таких промов Петрика поміж запорожцями пішло замішання, та тільки кошовий і військова старшина не дуже-то сприятливо ставилися до його замірів, і Гусак, хоч у всякому листі дорікав Мазепі за роздачу старшині земель, за поневолення люду, за одку-пи і за будування Самарських городків, та тим часом все не страчував надії на те, що російський уряд сам лагідно задовольнить бажання українського люду й запорожців щодо повернення на Україні стародавнього ладу й самоврядування.

Тим часом полк охочих запорожців, під проводом Юська, ходив проти татар на поміч фастівському полковникові Семену Палію і, напавши на орду, що поверталася з німецької війни через Куяльницьку пересип, чимало захопив татар у бранці і одняв у ворогів багато здобичі.

Не діждавши од кошового Гусака згоди на участь Війська Запорозького у війні проти Росії, Петрик покинув Січ і поїхав через Кизикермен у Крим до хана, взявши з собою 60 козаків, що захопилися його мріями про визволення українського посполитого люду од поневолення. Він мав думку робити так, як робив Богдан Хмельницький, себто стати до спілки з татарами і наблизитися з ордою до Січі, щоб легше умовити Військо Запорозьке подати йому помочі. Його жвавість та запальні промови зробили на хана вплив, і 11 квітня 1692 року хан, з одного боку, і Петрик од імені Війська Запорозького, з другого, склали умову, за якою хан мав допомогти Петрикові одібрати Гетьманщину й Слобожанщину од російської держави до своїх рук. Петрик же за те повинен був перевести східні слобідські полки на спустошену Правобережну Україну, щоб тим одчинити татарам Муравські шляхи до самої Росії. Запорозьке Військо, від імені котрого Петрик складав умову, за свою участь у війні мало добути у свою владу землі західних слобідських полків: Ахтирського і Сумського.

Склавши таку умову з ханом, Петрик послав кілька листів до Запорозького Коша, умовляючи Військо Запорозьке пристати до нього. Ті листи всякий раз читалися на радах і викликали між запорожцями замішання. Голота січова тяглася до замірів Петрика, маючи гадку погріти руки біля маєтків української старшини, що вже звалася панами, старшина ж Війська Запорозького, пам’ятаючи руїну Правобережної України і страхаючись, що боротьба запорожців у спілці з татарами проти Росії може привести до такої ж недолі й Лівобережну Україну, не згоджувалась переходити на бік Петрика.

Найбільший вплив на запорожців зробив лист Петрика 22 червня 1692 року, у котрому він між іншим писав так:

«Не один раз говорив я вам, панове молодці, яка небезпека загрожує нашій Україні і до якого занепаду іде вона через сусідніх державців: наче люті леви, роззявивши пащі, хочуть вони проковтнути нас повсякчас і поробити своїми невольниками. Не дивно, що так робить король польський — ми здавна були його підданцями, та за Хмельницького з допомогою орди визволились з неволі та ще й таку зчинили йому шкоду, що й досі він не вичухається, і досі намагається, щоб знову український народ взяти у підданство і помститись на нас за ту образу. Хан кримський за те ворогує з нами, що ми, пробуваючи поблизу, споконвіку на степах і на морі чинили йому лихо в людях і у здобичі, як і зараз чинимо; а от дивно, що московські царі, не зброєю нас придбавши, перевели наш край Чигиринський на лівобічну сторону, обсадились з усіх боків нашим людом, так що звідкіля б не прийшли вороги, та все наші оселі попаливши, а людей у неволю побравши, повертаються назад, Московщина ж за нами, як за мурами, ціла і, не задовольняючись тим, намагається всіх нас повернути у хлопи й невольники».

Далі він у тому ж листі нагадує, що російський уряд для того віддає народ у неволю панам, щоб люд український змужнів (стратив культуру), «щоб тоді легше було осадити нас своїми воєводами і городами, як уже й збудував городи на Самарі». Щоб врятувати Україну, Петрик радив піднятись всім проти московців і приєднатися до нього тоді, як він ітиме з ордою добувати Україну.

У місяці червні заміри Петрика почали здійснюватись. Кримський хан вийшов з великою ордою у Чорну долину і, доручивши там урочисто Петрикові гетьманські клейноди, проголосив його гетьманом України. Але другого ж дня на Петрика почали падати розчарування. Перш за все ханові не можна було йти з усією ордою на Гетьманщину, бо, за наказом султана, він повинен був йти на Угорщину воювати з німцями, на Гетьманщину ж з Калгою-султаном та Петриком він вирядив всього 20 000 вершників. Це вже зразу робило справу Петрика безнадійною, бо Мазепа повсякчас міг виставити проти татар 50 000 козаків, не кажучи вже про військо російське. Проте Петрик пішов разом з Калгою-султаном понад східним берегом Дніпра і спинився проти Січі Запорозької у Кам’яному Затоні.

Тим часом у Січі сталися одміни. Ще восени 1691 року один жвавий козак на йрізвище Матвієць підмовив кілька десятків товариства пливти з ним за Чорне море до імеретинського царя на службу і потайно захопив для своєї справи одного військового байдака. Довідавшись про це, кошовий отаман Іван Гусак звелів арештувати Матвійця й привести до нього, а той під час розмови з кошовим зчепився з ним битися. Військовий суд засудив Матвійця за його вчинки до смертної кари, і йому було стято голову. Проте січова голота дуже любила Матвійця, і коли до Січі повернулося товариство з лугів та степів і довідалося про страту Матвійця, то почало нарікати на Гусака за те, що звів такого доброго козака, і врешті у 1692 році обрало на кошевство ватага Хведька.

Той Хведько скоро виявив свою недотепність у керуванні справами, і коли на Січі почалося замішання й навіть заколот між козаками з приводу листів Петрика, то він не зміг вгамувати козацтво і дати Війську якийсь лад. Через те, коли Петрик вже наближався до Січі, Хведька було скинуто з кошевства, і січова рада обрала кошовим знову Івана Гусака.

Гусак був крутої та впертої вдачі, і коли Петрик, стоячи з татарами у Кам’яному Затоні, прислав до нього посланця з листом, у котрому необачно вимагав од кошового, щоб той прибув за Дніпр зустріти Калгу-султана з хлібом-сіллю, то Гусак посланця власноручно побив, а Петрикові звелів переказати, що «ніколи султан, ворог святого хреста, не діжде, щоб він, Гусак, його з хлібом зустрічав». Проте коли після того Петрик переказав, що має таємні листи од гетьмана Мазепи, які може показати тільки самому Гусаку, то кошовий отаман, взявши з собою кілька курінних отаманів та 600 козаків, переїхав 17 липня байдаками на один з островів Дніпра біля Кам’яного Затону і, не довіряючи татарам, переказав султанові, щоб вислав заручників, і, тільки діставши їх, поїхав з отаманами у татарський табір.

У наметі Калги-султана після довгої розмови Петрик признався, що ніяких листів од гетьмана він не має, а що склав з ханом умову «своїм розумом під впливом жалю через утиски і нестерпні кривди на посполитий український люд» з боку панства та московських воєвод.

Незважаючи на умовляння Петрика, Іван Гусак, знаючи добре, як татари плюндрують українські землі, не згодився йти разом з бусурманами воювати свій рідний край, а щоб не роздратувати тим татар, посилався на те, що Військо Запорозьке розійшлося на той час по лугах та степах і через те він не може з невеликим числом товариства розв’язувати таку велику справу, як війна з Москвою.

Повернувшись на Січ, Гусак все-таки скликав раду і, розповівши про заходи Петрика, спитав, як гадає товариство. Запорожці після того запитання кошового розбилися на два натовпи — менший разом з старшиною стояв на тому, що не годиться воювати у спілці з бусурманами православних людей, більший же натовп, головним чином голота, вигукав, що Петрик розумна голова, навчає на добре і що треба йти визволяти Гетьманщину од гетьмана-зрад-ника, од москалів і од своїх панів.

Тоді Гусак поклав булаву на стіл і сказав: «Нехай же хто інший веде Військо воювати своїх братів, а я не поведу». З тим він покинув раду і пішов до свого куреня, а слідом по ньому склала свої клейноди й інша військова старшина.

Увесь день і всю ніч військові клейноди лежали серед майдану на столі, а запорожці гомоніли й сперечалися. Так між голотою не знайшлося нікого, хто б наважився взяти владу до своїх рук, і ранком прихильники Петрика послали просити стару старшину, щоб побрала свої клейноди назад. Гусак згодився взяти булаву, але рішуче одмовився вести Військо на Україну у спілці з татарами.

Таким чином, до Петрика мали можливість прилучитися тільки охочі козаки, і за тиждень таких набралося півтисячі. Після того Калга-султан та Петрик пішли з військом на річку Московку, а далі на Татарку, що впадала у Дніпр біля Кодацького порога, і нарешті перейшли за річку Самару. Відтіля Петрик послав листи у південні городи України, умовляючи людей взятися до зброї, прилучитись до нього і стати за свою стародавню волю.

Після того, 31 липня, Петрик з запорожцями й ватагою татар атакував Новобогородську кріпость. Козаки вдерлися у нижчий город, запалили дві башти та кілька будинків, але коли з верхнього города на них почали бити з гармат, вони одійшли геть.

Не добувши Новобогородської кріпості, Петрик пішов далі до річки Орелі і до південних городів Гетьманщини. Китайгород та Царичанка зустріли його з хлібом-сіллю, а проте приставати до нього збройно ніхто не хотів. Український люд за 45 років боротьби знемігся і бажав хоч і підневільного, аби спокійного життя. Лишившись після «згону» з Правобережної України без осель, худоби, збіжжя й без хліба, він тепер тільки починав все те набувати і боявся знову, через змагання за волю, все те стратити.

Не розуміючи, від чого йде байдужість українського люду, Петрик ще не страчував надії на те, що підняти його можливо, і посунувся з Військом до Маячки, але там уже було кілька козацьких полків гетьмана Мазепи, а слідом мав надійти з кількома полками й він сам та ще надходило й московське військо. Довідавшись про те, татари зразу ж повернули назад і перейшли за Самару аж на Татарку, а слідом за татарами мусив вийти за Самару і Петрик. З табору біля річки Татарки Петрика покинули майже всі запорожці, і біля нього лишилося їх ледве кілька десятків. З ними він і пішов разом з татарами у Крим.

Перша невдача не засмутила Петрика, і на початку року 1693 він з Нурредін-султаном та ордою у 40 000 татар знову вийшов з Криму і, наблизившись до Січі, почав засилати на Кіш листи і підмовляти запорожців прилучитися до нього.

Кошовим отаманом Війська Запорозького був на той час Василь Кузьменко. Обрання його замість Гусака було дуже бурхливим, а ледве тільки Січ трохи заспокоїлася, як до Коша прибув бувший кошовий Хведько з великою ватагою прихильників Петрика. Поєднавшись з січовою голотою, прихильники Петрика зчинили у Січі заколот, погромили декілька куренів, скинули з ко-шевства Кузьменка за те, що він не хотів єднатися з Петриком та татарами, і навіть вбили декого з старшині, але не змогли взяти владу до своїх рук, і через кілька день партія поміркованих козаків зміцнилася, розігнала прихильників Петрика і посадовила на ко-шевство знову Василя Кузьменка.

Через перемогу на Січі поміркованих Військо Запорозьке і на цей раз не прилучилося до Петрика за винятком поодиноких козаків. Не підбуривши запорожців до війни, татари пішли з Петриком на Переволочину, а далі на Кишинку, та, не добувши ні того, ні другого міста, пішли під Полтаву, захоплюючи по шляхах поодиноких людей у неволю. Не вдіявши нічого й біля Полтави і почувши, що наближається козацьке військо, татари посунулись на Ко-ломак, а звідтіля пішли далі на південь у степи.

Таким чином, другий похід Петрика проти Мазепи обернувся на звичайний наскок татар на Україну за ясиром і, наробивши людям чимало лиха та шкоди, зрештою одвернув од Петрика і люд на Гетьманщині, і запорожців.

Коли на Січ прийшла звістка, що татари побрали з Гетьманщини людей у неволю, на Січі 3 травня знову відбулася бурхлива рада, і запорожці одібрали булаву од Кузьменка і доручили її знову Івану Гусаку. Як ворог бусурманів Гусак зараз же почав лаштуватися до походу на татар, але партія, прихильна до замірів Петрика і до згоди з татарами, скликала раду, і та рада більшістю ухвалила не воювати з татарами. Гусак не схотів після того бути кошовим отаманом і, поклавши булаву, пішов у свій курінь, а рада обрала кошовим Семена Рубана.

Решта року 1693 та рік 1694 минули на Запорожжі у дрібних звичайних зачіпках з татарами. Запорожці не наважувалися розпочинати війну з татарами без помочі з боку українських козаків і закликали до походу на татар Мазепу, але той одмовлявся тим, що без царського наказу він воювати не сміє, російський же уряд був у ті роки заклопотаний бунтами стрільців і не хотів встрявати у війну.

НЕЗАДОВОЛЕННЯ ЗАПОРОЖЦІВ МАЗЕПОЮ

Взагалі ставлення запорожців до Мазепи щодалі все гіршало і мало не у всякому листі до гетьмана запорожці дорікали йому за те, що: 1) на Самарі, на одвічній запорозькій землі, побудовані городи й обсаджені московськими людьми;

2) ті люди вирубали одвічні запорозькі ліси;

3) на Орелі сидить московський воєвода з ратними людьми, тоді як за умовою з Богданом Хмельницьким воєвода мав бути тільки у Києві;

4) московський уряд без відома козаків і без військового суду бере й засилає у Сибір козацьку українську старшину, полковників і навіть гетьманів;

5) московський уряд раз у раз вимагає, щоб запорожці воювали татар та турків, а коли запорожцям стає скрутно, не подає їм помочі.

У середині року 1694 на Січі знову збився заколот з приводу нових закликів Петрика до нового походу разом з ордою на Гетьманщину. Прихильники Петрика скинули з кошевства Рубана за те, що не хотів приєднатися до татар, але, як і обидва попередні рази, не знайшли поміж себе козака, здатного взяти булаву, і через те на третій день заколоту вороги бусурманів взяли гору, обрали кошовим Івана Шарпила і почали лаштуватися до війни з татарами.

НОВІ ЗАЧІПКИ З ТАТАРАМИ

З запорозьких ватажків того року найбільше уславилися Хведь-ко та Максименко. Останній року 1694 навіть вийшов байдаками у Дніпр і, обминувши річкою Конкою Аслам-город, вийшов у Чорне море, далі ж, приставши до берега Криму, попалив багато татарських осель, визволив з неволі біля тисячі християн та, захопивши на байдаки стільки ж бусурманів, повернувся до устя Дніпра. Тільки проплисти проти води повз турецькі городи Макси-менкові ніяк не вдалося, і він змушений був свої байдаки потопити у Дніпрі, вертатись на Січ суходолом.

Опріч цих ватажків, запорожців водив на татар сам кошовий Шарпило. Погромивши добре татар на Чангарі та Молочних Водах і однявши у них 7 гармат, Шарпило повів козаків на низ Дніпра, на річку Ольхову та урочище Стрілицю, та тільки у тому поході йому не пощастило: татари зробили на запорожців засідку і несподіваним нападом погромили їх і прогнали на Січ.

Незадоволені останнім походом запорожці скинули Шарпила з уряду і обрали кошовим Петра Прима. Новий кошовий восени того ж року ходив новим походом на татар, але, не діждавши помочі од Мазепи, скоро повернувся на Січ.

Кошовий отаман Мороз випливає в Чорне море. Малюнок Погрібняка
СЕМЕН ПАЛІЙ

У свій час я вже згадував, що з початком 1680 років польський король Ян Собеський поновив на Правобережній Україні козаччину і почав залюднювати країну, що колись, як кажуть, текла молоком та медом, а тепер повернулася на пустиню. За 15 років, що минуло од Чигиринської руїни, багато люду українського, рятуючись од кріпацтва, що московський уряд заводив на Гетьманщині, повернулося з лівого берега Дніпра на правий і разом з вихідцями із Запорожжя поповняли козацькі полки, уряджені королем. До 1689 року ті полки набули вже чималої сили, а почувши ту силу, почали не пускати у свої межі польських панів, а тих, що вспіли вже засісти, почали виганяти і, пригадуючи Хмельниччину, погрожували знову загнати поляків разом з євреями за Віслу.

З 1689 року нове козацтво під проводом своїх полковників і найвидатнішого з них Семена Палія почало одверту боротьбу з поляками і побрало навіть польські кріпості у Немирові та Білій Церкві. Маючи осередком свого козацького війська Фастів, Палій бився не тільки з поляками, а одночасно і з татарами, й турками, і, незважаючи на невелику кількість своїх козаків, він мав щастя у тій боротьбі: оборона ж поспільства од панів зробила його народним героєм. Об’єднавши під своєю владою майже всю Правобережну Україну, Палій пішов стежкою Богдана Хмельницького і просив царя Петра І прийняти Правобережну Україну під свою руку, та цар, щоб не мати сварки з королем, не згодився на те, а закликав Палія з козаками переходити на східний бік Дніпра. Зі свого боку Палій не схотів, як він казав, покинути людність на поталу панам, а церкви віддати унії і лишився у Фастові, обстоюючи й надалі православну віру та українську людність.

ПОХІД ШЕРЕМЕТЄВА НА ТАТАР

Напровесні року 1695 цар Петро І Олексійович, забравши владу до своїх рук, проголосив похід на турків та татар. Сам він пішов з військом на турецький город Азов, а боярина Шереметєва з російським військом та Мазепу з українськими козаками послав на дніпровські турецькі городи.

Мазепа перевізся з козаками на західний берег Дніпра у Ми-шуриному Розі, Шереметєв же — у Переволочині; далі ж, простуючи степовими шляхами, російське й козацьке військо підступило 24 липня до Кизикерменя і зразу ж почало громити його з гармат та штурмувати. Запорожці тим часом поновили свої чайки і під проводом кошового отамана Максима Самійленка обложили з Дніпра весь острів Тавань з його кріпостю. Кизикермень, хоч турки й татари добре його обороняли, недовго стояв, і 31 липня після того, як росіяни й козаки вдерлися у місто і зчинили там різанину, віддався на волю побідників. Слідом за Кизикерменем Та-вань віддалася запорожцям; ті ж бусурмани, що були на кримському боці Дніпра, у кріпостях Аслам-Кермень та Мубер-Кермень, побачивши, яка доля спіткала перші дві кріпості, покинули свої городи разом з риштованням та, забравши деяке своє збіжжя, утекли у Крим.

Запорожцям у Тавані припала велика здобич і сила бранців, і все те вони повезли чайками на Січ. Шереметев та Мазепа не мали наказу йти далі на Крим і, передавши повойовані городи запорожцям, повернулися тим самим шляхом на Україну, лишивши, як і звичайно, запорожців самих оборонятись од татар.

Восени того ж року кошовим отаманом Війська Запорозького у сьомий раз був обраний Іван Гусак і зараз же повів запорожців походом на татарську Стрілицю й перевізну пристань, що проти Очакова, і, наробивши татарам чимало шкоди, до зими повернувся на Січ.

Помщаючись за зруйнування дніпрових городів, татари у січні 1696 року великою силою набігли на Гетьманщину, поруйнували всі села понад Ореллю й Дніпром і, перекинувшись за Ворсклу, почали добувати Нехворощу. Мазепа у цій пригоді виявив свою нездатність до керування військом і допустив до того, що татари спустошили всю південну Полтавщину. У цьому поході з татарами знову був Петрик. У своїй упертості він не хотів розуміти, що коли під час першого його походу до нього запорожці не пристали, то тепер, під час віййи запорожців з татарами, це було вже зовсім неможливо. У цьому поході він знайшов собі смерть — загинув од руки одного з козаків.

НОВІ МОРСЬКІ ПОХОДИ ЗАПОРОЖЦІВ

Користуючись зруйнуванням турецьких дніпровських кріпо-стей, кошовий отаман Іван Гусак у квітні 1696 року вирядив з Січі під проводом полковника Чалого 500 січовиків на море. Там запорожці вистежили сімнадцять турецьких галер та сандалів, що везли до Очакова всякий припас та крам, маючи на собі невелику турецьку залогу, і, напавши на той флот, побрали судна штурмом, і, забравши крам на свої чайки, самі судна потопили.

Велика здобич, привезена Чалим на Січ, заохотила запорожців до нового походу, і новообраний кошовий отаман Яків Мороз в червні місяці сам повів на море на 40 чайках 1740 козаків. У морі запорожці поділились на два виділи: Чалий з десятьма чайками повернув до Криму, кошовий же Мороз з останніми чайками пішов гуляти морем та вистежувати турецькі кораблі.

Чалий, приставши до берега недалеко Козлова, погромив кілька татарських сіл та, набравши здобичі й 62 бранці, поплив назад. Тільки під час повороту його спіткала недоля: біля Очакова на запорожців напало кілька турецьких галер та сандалів і почали громити їх з гармат. Щоб урятувати товариство, Чалий пристав до острова Березані, окопався там і два дні одбивався, на третю ж ніч нишком знову посадив козаків на чайки і поплив до Дніпра; та тільки втекти запорожцям не вдалося — біля Сагайдачних кучугу-рів турецькі галери знову догнали козаків і заступили їм шлях у Дніпр. Чалий змушений був потопити чайки і вийти на лівий берег, та там запорожцям склалося ще на гірше: в Ольховому лісі їм заступив шлях сам хан з ордою, ззаду ж догнали яничари з галер, і хоч як завзято запорожці оборонялись увесь день, та бусурмани щільно їх оточили великою силою і, чимало повбивавши, решту, здебільшого поранених, разом з ватажком взяли у бранці. Чалого вони зразу замучили, а товариство кількістю душ послали до Очакова у неволю.

Ой, ударивсь пан отаман об сиру землю:

«Земле, земле сирая, ти матуся рідная!

Прийняла ти війська много запорозького,

Прийми й мене, отамана молоденького!»

Так загинув Чалий, нагадавши своїм походом та смертю колишню невмирущу славу Війська Запорозького.

Трохи не спіткала така сама доля й кошового отамана Мороза. Початок походу був добрий: запорожці вистежили у морі кільканадцять турецьких кораблів, напали на них і три кораблі захопили до своїх рук, останні ж розігнали по морю. На захоплених кораблях Мороз знайшов п’ять листів візира до хана з усякими наказами й розпорядками і, розуміючи вагу тих листів, скоріше поплив до Дніпра, щоб послати з Січі ті листи через гетьмана до царя. Тільки у Дніпрових гирлах на козаків напали турки з галерами, певно, ті самі, що вловили там і Чалого, а зі східного берега цілими хмарами насідали татари. Мороз спробував було пробитись крізь турецький флот вгору Дніпра, та те не вдалося. Тоді кошовий направив байдаки до західного берега Дніпра та, закопавши гармати і всю здобич біля Стрілиці у пісках, а чайки потопивши, продерся серед ночі крізь орду і прибув на Січ суходолом, привівши навіть з собою 27 бранців з галер.

Походом Мороза й Чалого на море запорожці одтягли на себе турецький флот і орди кримського хана і тим дуже полегшили царю Петру Олексійовичу справу біля гирла Дону, так що 17 липня 1696 року він з російським військом та українськими козаками, що були під проводом наказного гетьмана Лизогуба, добув міцну турецьку кріпость Азов.

МАЗЕПА НА ЗАПОРОЖЖІ

Сподіваючись з боку турків помсти за Азов, цар звелів Мазепі робити багато човнів і по весні йти походом на бусурман на низ Дніпра разом з російським військом під проводом князя Долгорукого. Коли 25 травня року 1697 гетьман виступив уже в похід, до нього прибув з Запорожжя козак Михайло і переказав дуже потрібні вісті про заходи ворогів. Разом з тим він розказав про дуже цікаву подію, що скидалася на втечу з неволі гетьмана Самійла Кішки, а саме: Михайло був у неволі у турецького крамаря 15 років і, коли останнім разом плив зі своїм паном у торговельних справах з Царгорода у Козлов, невольники, що були на їхній галері, збунтувались, порозбивали кайдани, повбивали всіх бусурманів і виплили галерою у Дніпр, а біля Стрілиці галеру покинули і разом з ним, Михайлом, серед великої небезпеки од татар пішки прибули на Січ.

Червня 24 Мазепа з військом та обозами прибув до Дніпра і, ставши проти Кодака вище порогів, діждав там згори Дніпра свої човни з борошном та іншим припасом і почав спускати ті човни униз через пороги, сам же перевізся на правий берег Дніпра і пішов з козацьким військом до порога Вільного й Кічкасу зустрічати човни.

Певно, що запорожці не дуже сприяли Мазепі, бо не дали до його човнів досвідчених лоцманів, і поки Мазепині човни прибули до Кічкасу, то з них розбилося об каміння й пішло на дно Дніпра разом з припасом 17 байдаків морських та 53, обкладених очеретом, менших:'

Липня 22 гетьман з козацьким військом став табором біля Чор-томлицької Січі. Запорожці, хоч і не любили Мазепу, та шанували у ньому гетьмана України і на чолі з кошовим отаманом Яковен-ком зустріли його урочисто з мушкетною й гарматною пальбою. Це було Мазепі так любо та втішно, що він подарував на товариство 2000 золотих власних грошей.

Прибувши на Тавань, московське й козацьке військо почало будувати біля старої кріпості нову, і коли вже її майже кінчали, до Тавані підступили татари й турки. Кримська орда наблизилася з східного берега, білгородська орда підступила з правого, Дніпром же підпливало військо турецьке.

Незважаючи на те що у Мазепи й князя Долгорукого було біля 200 000 війська, вони, побачивши татарські орди, не наважилися на них напасти і мерщій почали одходити назад, повз Запорозьку Січ, на річку Орель. У Тавані ж лишили всього 6000 сполученого війська російського й козацького та ще 1000 запорожців з кошовим отаманом Яковенком.

Побачивши, що в Тавані лишилося обмаль війська, татари почали її облягати так, що Яковенкові, щоб врятувати кріпость, довелося викликати з Січі все Запорозьке Військо і послати гетьману звістку, щоб давав помочі. Мазепа й Долгорукий вернули з Опішні 20 000 війська назад у Тавань, та поки те військо прибуло, татари поробили навкруг нової кріпості свої шанці, увійшли рівчаками під самі стіни Тавані і, підкопавши мури, зірвали їх вибухом у трьох місцях. Проте, коли вони кинулися на штурм, запорожці разом зі спільниками відгромили їх і сяк-так поновили стіни. Не добувши Тавані, татари підступили під Кизикермень, а коли їх спільники відгромили й там, вони, простоявши під кріпостями, поки почалися холоди, рушили назад у Крим та Білгород.

Через зиму, а саме серед літа 1698 року, Мазепа й князь Долгорукий знову вибралися походом на Крим, та тільки ще дужче сорому набралися. Вони йшли з Орелі через Самару, східною стороною Дніпра, та тільки не дійшли далі Тавані і звідтіля вирядили під Перекоп виділ війська у 10 000 душ. Той виділ нічого з Перекопом не вдіяв, а мерщій повернувся назад. Діждавши його, і князь Долгорукий з гетьманом потяглися на Україну, покинувши Тавань на самих запорожців. Запорожцям довелося тяжко, та військо добре розуміло, яку вагу для життя Запорожжя мали кріпості на Тавані, і пильно обороняло їх од татар.

НОВА ЗГОДА СУЛТАНА З ЦАРЕМ

Року 1699, січня 14 цар підписав з турками замирення на два роки, а далі й мир на 30 літ. За тою умовою всі кріпості на острові Тавані, а також Кизикермень росіяни повинні були зруйнувати і повернути туркам, останні ж не мали права поновляти їх. Козакам дозволялося вільно плавати по рибу й по сіль до самого лиману, а за те коли б хто з козаків під час миру нападав на бусурманів, того російський уряд мав карати на смерть.

Такі умови були дуже шкідливі Війську Запорозькому. Перш за все ті умови робили неможливим для запорожців брати з татар здобич. Вдруге, що дозвіл вільно плавати запорожцям на лимани лишився тільки на папері, бо устя Дніпра було в руках бусурманів.

ПОРУШЕННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ВОЛЬНОСТЕЙ

Під час війни, після опанування Таванню й Кизикерменом, Військо Запорозьке стало було хазяїном нижнього Дніпра й лиману і після п’ятнадцятирічної перерви тільки що почало поновлювати свої славні морські походи, а тут саме ті походи мусили увірватись. Передачу туркам Тавані, за котру запорожці стільки років боролися і чимало пролили своєї крові, вони мали навіть собі образою.

Незадоволення запорожців скоро виявилося у тому, що коли було прислане російське й козацьке військо руйнувати Таванські городки, то запорожці не тільки не хотіли пособляти російським генералам у тій справі, а навіть робили всякі перешкоди, у листопаді ж місяці послали в Москву скаргу на недодачу платні і на порушення вольностей Війська на річці Самарі, що споконвіку належала Військові.

Незважаючи на ту скаргу запорожців, російський уряд надумав збудувати на запорозьких землях ще одну кріпость. Року 1700 на Запорожжя прийшов виділ російського війська і почав будувати ту кріпость на східному боці Дніпра проти Микитиного Рогу, на урочищі Кам’яний Затон.

Ця подія, котру Військо Запорозьке розуміло як найбільшу собі образу й кривду, призвела до рішучого незадоволення запорожців російською зверхністю взагалі. Незадоволення те виявилося у тому, що коли цар Петро І року 1700 розпочав війну зі шведами і покликав запорожців іти разом з українськими козаками у Лівонію, то вони багато прогаяли часу і від Риги повернулися на Україну, майже не воювавши. Прибувши ж на Запорожжя, вони року 1701 пограбували на верхів’ях Інгулу крамарів зі Стамбула, що везли у Московщину дуже коштовні речі, і, незважаючи ні на які вимоги гетьмана й навіть наказ з Москви, не хотіли вернути пограбованого.

КОСТЬ ГОРДІЄНКО-ГОАОВКО

Лівонська війна Росії зі Швецією ще дужче підбурила запорожців проти російської влади, бо козаки, що повернулися з походу, розповіли на Січі, ніби російські військові люди знущалися з запорожців і з презирством на них дивились. Такий настрій призвів до того, що на початку 1702 року кошовим отаманом запорожці обрали ворога російської зверхності, козака Платнирівського куреня Костя Гордієнка-Головка. Родом Гордієнко був з Полтавщини, освіту ж дістав у Київській академії. Це був певний козак-ли-цар рішучої й упертої вдачі. Як і славний Сірко, він хотів бачити Військо Запорозьке незалежним ні од якої сусідньої держави і у такому напрямі повів військові справи.

З того дня, як Гордієнко взяв до рук військову булаву, Військо Запорозьке неначе прочуняло й захвилювалося. Жовтня 23, року

1702 Гордієнко послав через Мазепу листа у Москву, повідомляючи уряд, що Військо Запорозьке не хоче мати московського города у Кам’яному Затоні. У тому листі між іншим було казано: «Ще начальники московського війська не збудували того города, а вже перевіз наш біля Кодака одняли і чинять нам всякі кривди та збит-кн. Через те Військо Запорозьке наказу про збудування города у Кам’яному Затоні слухати не буде, ламати камінь на будівлю того города на землях Запорожжя не дозволить, а якщо хто прибуде з московськими людьми той город будувати, то запорожці будуть оружно на них бити».

Під той час запорожці були дуже потрібні російській державі через затяжну війну зі шведами, і цар Петро Олексійович замість того, щоб розгромити їх за непокірливість, послав на Січ стольника Протасова з дуже коштовними подарунками й жалуванням і разом звелів стольнику прийняти од запорожців присягу.

Вичитавши урочисто, як годиться за військовими звичаями, царського листа серед козацької ради, Гордієнко на пропозицію стольника цілувати на вірну службу царю хрест, рішуче сказав, що Військо Запорозьке не буде присягати царю через те, що московський уряд порушив його вольності, побудувавши городки на Самарі і будуючи кріпость у Кам’яному Затоні, і що коли ті городки будуть поруйновані, тоді Військо Запорозьке і присягу цареві складе.

Ворог запорожців — Мазепа, довідавшись про цю подію у Січі, послав царю доноса, доводячи, ніби претензії запорожців на землі по Самарі зовсім безпідставні, бо вони не мають на ті землі царської жалованої грамоти і радив вжити проти запорожців рішучих заходів. На Запорожжя ж він послав своїх підручних підмовляти козацтво, щоб скинуло Гордієнка з кошевства. Це Мазепі таки й вдалося, і року 1703 на кошевство було обрано Герасима Крису.

Догоджаючи Мазепі, Криса погромив ватаги козаків Москаля й Ропухи, що шарпали подорожніх кримців, та з того в Січі стався заколот, і великі ватаги запорожців пішли на Самар погромити там селітренний завод гетьмана Мазепи і погрожували Новобого-родському городку, а з кінцем 1703 року знову обрали кошовим Костя Гордієнка.

Увесь 1704 рік минув на Запорожжі неспокійно. За згодою Гордієнка й всього Коша велика ватага запорожців у 3000 козаків з гарматами вийшла з Січі, перевезлася вище Кодака за Дніпр на річку Самар, добула оружно й зруйнувала Новосергієвський городок і позганяла з південного боку Орелі всіх людей, хто не був запорозького підданства. З комендантом кріпості Кам’яного Затону, боярином Шеншиним, відносини запорожців були самі напружені і доходило до оружних сутичок. Незважаючи на все те, можна з певністю сказати, що Гордієнко у ті часи не мав на мислі зраджувати царя Петра Олексійовича, а тільки домагався признання стародавніх прав і вольностей Війська Запорозького. Це стверджується тим, що полк запорожців біля 2000 козаків увесь той рік був при російському війську на Ладозі і в червні місяці брав участь в атакуванні шведів на Чорній річці біля Неви.

КІНЕЦЬ ПАЛІЯ

Тим часом на Правобережній Україні, що ледве стала оджива-ти після Великої Руїни, знову полилася кров. Побачивши, що поневолена козаччина не хоче знати поляків за своїх зверхників і не пускає на Україну польських панів, коронний польський гетьман Синявський за наказом польського уряду вийшов на Україну з великим військом і року 1703 почав заливати кров’ю Поділля й Брацлавщину, приборкуючи непокірливу українську людність. Благання козацьких полковників, у тому числі й Палія, до російської духовної влади і до царя Петра, щоб заступилися за руський люд і православну віру, лишилися марними, і Синявський вигубив козацтво по всій Західній Україні й православну віру.

Палій, кажемо ми, вдержався на Фастівщині, та не надовго — на нього впала біда, відкіля він і не сподівався. У літо року 1704 цар Петро 1 послав Мазепу з козацьким військом на Правобережну Україну, щоб громити тих польських панів, котрі обстоювали за шведську партію; Мазепа ж скористався цим випадком, щоб підгорнути Правобережну Україну під свою владу і стати гетьманом обох берегів Дніпра не тільки на папері, а й дійсно. На перешкоді йому до цього стояв тільки фастівський полковник Палій, оборонець посполитого люду і ворог панства, що розплодив Мазепа на Гетьманщині. Мазепа знав, що Палій мав великий вплив на людність всієї України і що він не попустив би поневолити людність Київщини так, як Мазепа поневолював людність Гетьманщини.

Щоб одкинути Палія зі свого шляху, Мазепа закликав його до свого табору на приятельський бенкет, і коли той, не маючи й у гадках нічого лихого, сидів в його наметі гостем, гетьман зрадливо звелів його зв’язати і вирядив у Москву, пояснюючи у листі до царя Петра, ніби Палій прихильний до шведської зверхності. Цар повірив тому наклепові і без ніякого суду заслав Палія у Сибір і тільки року 1709, після прилучення Мазепи до шведського короля, повернув старого полковника на волю. Тією волею Палій не зміг уже тоді користуватися, бо нудьга у засланні за рідним краєм і почуття образи од кривди, йому заподіяної, збавили нашому народному оборонцеві віку, і року 1710 він помер.

Вищенаведені події відбилися на житті Запорожжя збільшенням січового товариства, бо всі недобитки з козацтва Правобережної України тікали на Запорожжя і почасти приписувалися у курені, почасти ж сідали зимовниками на західних запорозьких землях.

Рік 1705 минав на Запорожжі теж неспокійно, бо російський уряд почав разом з турецькими комісарами ставити по запорозьких землях межі й кордони. Гордієнко протестував перед урядом з приводу того, що запорозькі землі межують без згоди й участі Військового Коша, і доводив, що ще од часів литовського князя

Вітовта межа Запорожжя починалася од старого Очакова і йшла берегом моря й лиману до самого устя Дніпра, «де урочище Сто Могил і ще й море було наше, — писав він, — поки з берега кінь доставав дно копитами, Дніпр же завжди був запорозький і ніяких меж на ньому не було».

На протести Запорозького Коша російський уряд не звертав ніякої уваги. Росія на півночі ув’язалася у тяжку війну, на півдні ж хотіла мати спокій і, щоб не сваритись з турками, віддала їм всі землі по низах річок Інгулу, Висуні й Інгульця до устя річки Кам’янки. Ця подія ще дужче обурила запорожців проти російського уряду.

БУЛАВІН ТА ЗАПОРОЖЦІ

Рік 1706 кошовим отаманом на Січі пробув Тимофієнко, а 1707 — Петро Сорочинський. Наприкінці того року на Січ прибув з Дону донський козак Булавін, що підняв на Дону оружие повстання проти російського уряду. Він просив помочі Війська Запорозького, але Сорочинський рішуче постав проти того і навіть примусив Булавіна виїхати з Січі у Кодак. Незадоволена тим запорозька молодь та голота скинула Сорочинського з уряду і обрала знову кошовим Гордієнка. Проте й Гордієнко не згодився допомагати Бу-лавіну і тільки дозволив приєднатися до нього окремим козакам. Цей вчинок Гордієнка теж показує, що ще й року 1707 Гордієнко не мав на мислі одривати Запорожжя од російської держави.

Руїни. Малюнок Сластьона

Через кілька місяців на Січі розійшлася чутка про те, що Була-він погромив російське військо, опанував Новочеркаськом і проголосив себе отаманом Донського Війська. Запорозька молодь захвилювалася і на раді, що відбулася 13 травня 1708 року, дуже нарікала на військову старшину за те, що одраїла Війську йти разом з Булавіним проти російських воєвод, і ухвалила, поки не пізно, йти на Самар і поруйнувати там російські городки. Мабуть, що воно так би й сталося, коли б саме на той час не прибули з Межи-гірського монастиря ченці. Почувши, що робиться у Січі, вони винесли на майдан хрест та Євангеліє і умовили запорожців не піднімати зброї на людей православної віри.

Під впливом ченців більшість запорожців вгамувалася, і похід на Самарські городки не склався; проте частина голоти кількістю біля 1500 душ покинула Січ і пішла до Булавіна. Під проводом отаманів Безпалого та Драного вони билися з російським військом побіля річки Торець, а далі, утиснуті бригадиром Шидловським, засіли у Бахмутському городку і там, одбиваючись од його війська, загинули всі до одного.

ШВЕДЧИНА

Тим часом шведський король Карл XII, звоювавши королів датського й польського, пішов з невеликим військом на російські землі, і восени року 1708 несподівано для всіх повернув з Смоленська на Стародуб, рішивши зимувати на Україні. Почувши про те, військова українська старшина приступила до Мазепи, умовляючи його скористатися походом шведів і визволити Україну од московської влади. Мазепа й сам добре розумів, що під зверхністю Росії Україна не вдержить своєї автономії, і, боячись, мабуть, щоб його не спіткала доля Брюховецького, рішив увійти у зносини з королем Карлом. Раніше він запевно не мав на мислі зрадити царя, бо тільки що своїм козацьким військом допоміг йому утихомирити повстання Булавіна і за наказом царя порозсилав козацькі полки воювати шведів на Литву й до Петербурга та й людність на Україні він не застеріг про майбутнє повстання проти російської зверхності.

Скінчилося на тому, що коли шведський король прийшов у Новгород-Сіверський, то Мазепа, лишивши частину свого війська у Батурині, сам зі старшиною та кількома тисячами козаків пішов за Десну і поєднався з шведським королем. Разом вони рушили до Батурина, та князь Меншиков з російським військом попередив їх і, підступивши під Батурин, почав його добувати. Козацьке військо завзято обороняло місто, та тим тільки роздратувало Менши-кова. Серед ночі полковий старшина Іван Ніс передався на бік Меншикова і показав йому потайний пролаз у місто. Російське військо, не гаючись, потайно серед ночі увійшло у місто і люто помстилося за змагання. Меншиков звелів вирізати всю людність Батурина до ноги і, захопивши всі Мазепині скарби, гармату і всякий припас, саме місто спалив і зруйнував дощенту.

А в городі, у Батурині, мужиків та жінок Упень сікли та рубали,

Церкви палили, святії ікони Під ноги топтали.

Діставши од Мазепи звістку про те, що він став до спілки з шведським королем, кошовий отаман Кость Гордієнко дуже здивувався, бо завжди знав Мазепу за ворога волі свого народу і найбільшого ворога самого Гордієнка. Проте захоплений з давніх літ мрією оборони незалежності Запорожжя і всієї України од всіх сусідів, він рішив забути свою зневагу до Мазепи і, поєднавшись з ним та шведським королем, спробувати повернути Україні добуту за часів Богдана Хмельницького волю.

Жовтня ЗО цар Петро Олексійович повідомив Гордієнка про Мазепину зраду, умовляючи його і все Військо Запорозьке лишитись вірним йому, а листопада 12 повідомив про обрання у Глухові нового гетьмана Скоропадського і умовляв Гордієнка бути слухняним новому гетьманові. Тоді ж на Січ були прислані од царя коштовні подарунки, а саме: кошовому 500 червінців, старшині 2000 червінців і на козаків 12 000 червінців. Тільки й ті подарунки не прихилили Гордієнка до Москви, і у відповідь він послав цареві листа, повного дорікань за порушення московською державою Переяславської умови з Богданом Хмельницьким і рішуче вимагав, щоб російські кріпості на Самарі та Кам’яному Затоні були розкопані й поруйновані, а на Україні щоб було знищено все російське й українське панство, козацтву ж та люду посполитому щоб була повернута повна воля й стародавні права.

Не діставши на ті свої вимоги одповіді, Гордієнко на початку року 1709 вирядив два виділи запорожців кількістю на 6000 душ у Старий і Новий Кодаки, певно, з тією метою, щоб Меншиков, захопивши ті кріпості, не перетяв йому шляхів на Україну і до шведського війська. Запорожці хвилювалися, і хоч більшість їх була прихильна до Гордієнка, а проте була чимала партія, що страхалася воювати проти російського війська. На січових радах, коли збивалися суперечки про те, на чий бік стати: чи за шведів, чи за царя, Гордієнко не один раз складав з себе кошевство, але козацька голота й молодь всякий раз примушувала його знову приймати булаву, прихильників же російської зверхності розганяла і навіть била.

Довідавшись про настрій кошового Гордієнка, російський уряд кілька разів робив заходи, щоб скинути його з кошевства, та це не вдалося, і тоді Меншиков, щоб перетяти Гордієнкові шлях на Україну, опанував своїм військом Омельники, Кременчук, Потоки, Монжаліївку та містечка по Орелі. Тільки й це не помогло. Першого березня Гордієнко з 1000 запорожців вийшов з Січі і, прилучивши до себе виділи, що стояли по Кодаках, пішов на Переволочину. Там відбулася козацька рада, у якій брала участь також і Переволо-чанська запорозька залога з полковником Нестулієм, і всі козаки, що були на раді, ухвалили приєднатись до Мазепи й шведів.

У середині березня Гордієнко рушив на Царичанку, а проти нього туди ж вийшов бригадир Кемпель з трьома тисячами російських драгунів Запорожці рішуче атакували драгунів і сто душ з них порубали, біля сотні захопили у бранці, а останніх розігнали. Після того Гордієнко погромив ще російське військо під Келебєр-дою і почав добувати всі городи по Орелі й Ворсклі. Український простий люд ще добре пам’ятав славу своїх заступників і оборонців волі — запорожців і почав узброюватися та прилучатись до запорожців, так що під рукою Гордієнка скоро зібралось 15 000 душ, хоч помочі запорожцям з того було мало, бо селяни проти рушниць та гармат російського війська мали тільки вила та коси, козацькі ж українські полки до того часу за наказом царя Петра були вже перегнані з України у північні краї, щоб не могли передатись на бік запорожців.

Одчинивши собі шляхи, Гордієнко пішов у Диканьку, де стояв Мазепа зі своїм невеликим військом. У Диканьці ці два давні вороги, Мазепа й Гордієнко, що тепер робилися спільниками, зустрілись і умовились про дальніше, а 27 березня обидва вони мали побачення з королем Карлом XII у місті Великі Будища, причому Гордієнко привітав короля промовою на латинській мові. Одповідь на промову кошового отамана, теж на латинській мові, давав державний шведський секретар Гермелін, похваляючись допомогти Україні повернути собі стародавні права. Після тих урочистих промов король частував Мазепу, Гордієнка й запорозьку старшину обідом.

Березня 30 Гордієнко перевів своє військо повз Полтаву до Нових Санжарів і там розташувався табором. Через якийсь час до кошового дійшли вісті, що чигиринський полковник Галаган ворогує проти запорожців: зрадливо їх захоплює і передає генералу Меншикову звістки про всі рухи Війська Запорозького. Полковник Гнат Галаган сам раніше був січовиком і військовим старшиною. З Січі він останніми роками перейшов в Україну і був полковником українського козацького війська. Як однодумець Мазепи, Галаган разом з ним передався на бік шведів, але роздивившись, що у короля дуже мало війська, і знаючи, яка велика сила війська у царя Петра, він зразу збагнув, на чиєму боці буде перемога, і потай втік од Мазепи до царя. Російському урядові була дуже потрібна така досвідчена у запорозьких справах і звичаях людина, і Галаганові був даний охочекомонний полк у Чигирині, з котрим він і чинив тепер запорожцям всякі шкоди. Щоб покарати Галагана за зраду Війську Запорозькому, Гордієнко послав на Чигирин полк запорожців, та вони не змогли добути Галагана, бо Меншиков спромігся прислати йому поміч.

Тим часом на Січі між тою частиною запорожців, що не пішла

з Гордієнком, раз у раз повставали сварки. Прихильники Гордієнка зачіпали тих московських людей, що сиділи залогою у Кам’яному Затоні і погрожували добути ту кріпость зброєю, прихильники ж Москви не давали того зробити. На початку квітня партія поміркованих взяла гору і, скинувши поза очі з кошевства Гордієнка, обрала замість нього Петра Сорочинськош.

Російський уряд дуже радів з приводу обрання у Січі нового кошового, та не минуло й кількох тижнів, як настрій січовиків знову одмінився, і більшість, до якої прилучився й сам Сорочинський, ухвалила на раді повстати за свої права й вольності і послати до кримського

Запорожець часів Гордієнка Хана ПрОСИТИ ЙОГО ПО

МОЧІ.

Тим часом на полки Гордієнка почав наступати з російським військом генерал Рене. Він вибив невеликі ватаги запорожців з Маячки та Нехворощі на Орелі і, вирізавши по тих містах всю людність разом з жінками й дітьми за те, що вони допомагали запорожцям, всі оселі попалив. Далі він перейшов до Сокілки на Ворсклі і став там табором з 7000 драгунів та піхоти.

Квітня 17 до Сокілки на поміч запорожцям прийшов шведський генерал Крузе з 3000 шведів і, оточивши разом з запорожцями російський табір, атакував його. Становище росіян було скрутне: у битві вони стеряли 1500 москалів і мусили, покинувши свій табір, пробиватися крізь вороже військо, і врешті пробились.

РУЙНУВАННЯ СТАРОЇ СІЧІ ЗАПОРОЗЬКОЇ

Довідавшись, що новообраний кошовий Війська Запорозького Петро Сорочинський об’явив себе так само, як і Гордієнко, ворогом російської зверхності, цар Петро звелів Меншикову послати з Києва три полки російського війська Дніпром, щоб добути і зруйнувати Запорозьку Січ.

Полковник Яковлев, ведучи ті полки водою, напав на Келе-берду, де стояла запорозька залога, і, вибивши її й мешканців, спалив усе місто. У погромі тут запорожців Яковлеву дуже пособили донські козаки, колишні спільники запорожців.

Після Келеберди Яковлев підступив до Переволочини. У цьому місті була невелика кріпость, у котрій стояв з залогою у 1000 запорожців полковник Зінець, маючи ще під своєю рукою тисячі зо дві узброєних абияк мешканців-переволочан. Оточивши Перево-лочину чималою силою, Яковлев вимагав, щоб запорожці віддалися на його ласку, коли ж ті не схотіли здатись, російське військо почало громити кріпость з гармат, а далі й штурмувати її. Запорожці оборонялись уперто, до загину, але їх було у кілька раз менше, ніж війська у Яковлева, і вони всі загинули у бою. З мешканцями Переволочини Яковлев розправився з нечуваною лютістю, він звелів вирізати до ноги всіх, не минаючи жінок та дітей, а тих, хто ховався по хатах та-інших будівлях, попалив живцем разом з будівлями. Багато людності з жаху й розпуки кидалося, рятуючись, у Дніпр і гинуло у його хвилях. За кілька годин од Переволочини лишилися самі димарі — були попалені навіть млини на воді.

Зруйнувавши Переволочину, Яковлев повіз своє військо Дніпром униз і легко опанував обидва Кодаки, бо там були тільки дрібні запорозькі залоги по кілька десятків козаків. Всі запорожці були тут так само повбивані, мешканці перегнані у Новобого-родський городок, всі ж будівлі в обох Кодаках були попалені й поруйновані дощенту.

Од старого Кодака військо російське пішло далі на південь Дніпром і східним його берегом і 7 травня прибуло до Кам’яного Затону. Прилучивши там до себе російську залогу, Яковлев 10 травня підступив до Січі. Кошового отамана Сорочинського на той час в Січі не було, бо їздив у Крим просити помочі у хана, влада ж була у руках наказного отамана Якима Богуша. Всіх козаків у Січі було не більше як тисяча душ, та й з тих більшість старих та покалічених, бо вся молодь була з Гордієнком у Гетьманщині, решта ж товариства була, як і звичайно, по лугах та лиманах, бо без рибальства та полювання Військові Запорозькому не було б чим годуватись. Проте, незважаючи на обмаль товариства, Богуш, зібравши всіх на раду, умовив товаришів пригадати давню славу Війська

Руїни Старої Січі

Запорозького і не віддавати матір Січ, а обороняти її до загину; а позаяк обстоювати всю Січ з такою малою силою козаків було неможливо, то Богуш, після першого ж дня оборони, покинув усі окопи, що були на березі Чортомлику, і уночі перевізся з товариством на острів, де були руїни Старої Січі часів короля Жигмонта та Стефана Баторія. Там, одрізані од берега протокою, запорожці три дні одбивались од російського війська, що громило козаків гарматною пальбою з берега і атакувало острів з човнів.

Травня 14 був найдужчий штурм Січі, і хоч запорожці потерпіли од гарматної пальби, а січові будівлі навіть зайнялися вогнем, а проте запорожці відгромили військо Яковлева і навіть вбили одного полковника, кількох офіцерів і більше трьох сотень простих москалів.

Після цього невдалого штурму Яковлев уже вагався, що йому чинити, коли тут на поміч йому надійшов з двома полками охочого війська запорозький перевертень Гнат Галаган. З такою великою силою Яковлеву та Галаганові вже неважко було добувати Січ, і врешті їхнє військо вдерлося на острів і почало штурмувати окопи. Запорожці, одбиваючись шаблями, гинули од штиків російського війська, а все-таки не хотіли скоритися. Тоді Галаган вискочив на окоп і почав гукати, що сам він запорожець і присягається, що як козаки покинуть змагатись, то ні в кого й волос з голови не спаде. Ці слова засмутили запорожців і, маючи надію, що колишній військовий товариш Галаган заступиться за них, вони почали складати зброю. Тільки те було їхньою помилкою: за наказом Галагана військо його напосіло на них, неоружних, і почало всіх колоти й різати, та й сам Галаган до того рук прикладав. У розпуці запорожці кинулися до річки Скарбної (дніпрова протока) і, перепливши її, зрятувалися по плавнях; ті ж, хто не зміг цього зробити, здебільшого поранені, кількістю 278 душ, були захоплені у бранці.

На одному з окопів було знайдено і тяжко пораненого наказного отамана Богуша, котрий скоро помер; останнім же бранцям розлютовані упертою обороною побідники завдали таких тяжких мук, яких не вміли вигадувати навіть татари: декотрим здирали з голови шкуру, інших настромляли на палі або четвертували; врешті ж збили на воді пліт, повісили на тому плоті кількох запорожців на шибениці і пустили пліт Дніпром униз, щоб нижче Січі бачили, яка кара чекає всіх запорожців.

Всі січові будівлі були попалені, не виключаючи навіть церкви святої Покрови — з неї тільки, за наказу Яковлєва, було винесено іконостаса. Лютування побідників не вгамувалося навіть на тому, і вони порозкопували на січовому кладовищі домовини і найперше розрили домовину кошового отамана Івана Дмитровича Сірка, кістки ж його розкидали по степу.

Діставши звістку про зруйнування Запорозької Січі, цар подарував Гнату Галагану «за вірну службу» село Боровицю, про запорожців же видав наказ, щоб 'їх, де б хто не запопав, катували на смерть.

Тих запорожців, що були з Гордієнком, звістка про зруйнування Січі тяжко влазила, але ніякого заколоту вони не зчинили і лишилися прихильними до свого отамана; не менш тяжко вона вразила й усіх тих січовиків, що були по лугах та річках і почули лихі вісті не зразу. Петро Сорочинський, прибувши з Криму на Запорожжя вже після зруйнування Січі, почав скликати решту запорожців з лугів та лиманів на устя річки Кам’янки і став там Кошем.

ПОЛТАВСЬКЕ БОЙОВИЩЕ

Гордієнко передбачав можливість нападу російського війська на Січ і ще у березні місяці намовляв шведського короля добути Полтаву, що стояла на шляху од шведського війська до Запорожжя і заступала запорожцям шляхи до Січі. Король згодився на те і

4 квітня разом з Гордієнком та запорожцями штурмував Полтаву, та тільки у тому городі була добра російська залога, що відгромила той штурм, і через те облога Полтави затяглася аж на три місяці, а тим часом до Полтави наблизилося велике російське військо, що було під керуванням самого царя.

Хвалилися запорожці Полтави дістати:

Ще Полтави не дістали, а вже швед іздався.

На бідную головоньку кошовий зостався;

Ой, умерла в кошового старенькая мати,

Ой, нікому кошовому порадоньки дати.

Тим часом на Україні справа складалася не на користь шведам та Мазепі. Універсали гетьмана не робили ніякого впливу на український люд, бо Мазепу всі знали не за оборонця народних прав, а за гнобителя і щирого прихильника московських порядків. Йому ніхто не йняв віри, бо, знаючи його вчинки, гадали, що коли б йому й дати повну владу і незалежність од Москви, то козаки й поспільство були б так само поневолені, як і під владою московських воєвод. Навіть старшина козацька, що намовляла Мазепу передатись до шведів і перейшла було разом з ним до королівського табору, пізніше, побачивши, що Україна повна російського війська, шведів же з королем дуже мало, почала покидати Мазепу і віддаватись на милосердя царя. Тільки по Ворсклі та Орелі, по тих місцях, куди заходили запорожці, народ повставав і прилучався до козаків, бо знав запорожців за оборонців простого люду і всіх поневолених.

Карлу XII доводилося починати щось рішуче, і він зважився знову всією силою штурмувати Полтаву. Але доля давно відсахнулася од нього. Оглядаючи 17 червня табір царського війська, він був тяжко поранений у ногу. Проте, не зважаючи на ту рану, він 21 червня, лежачи вже на ношах, все-таки розпочав штурм Полтави. Бій тягся два дні, і все ніхто нікого не перемагав, а тим часом російське військо зовсім близько підсунулося до шведів. Червня 27 сталася рішуча баталія, що прозвана Полтавською, і у тій битві царське військо рішуче перемогло шведів.

Розбиті шведські полки мусили хутко одступати до Дніпра, щоб зрятуватись у турецьких землях... У тій справі запорожці стали Кардові у великій пригоді, бо знали всі шляхи, перевози й броди. Гордієнко повів короля понад Ворсклою на Переволочину і сам з частиною запорожців побіг наперед, щоб наготовити на Дніпрі човнів. Першим з утікачів прибіг до Дніпра Мазепа з генеральним писарем Орликом, і надвечір 29 червня запорожці вже перевезли їх на західний бік Дніпра. Король Карл не міг поспіти за Мазепою: тяжка рана примушувала везти короля обережно, а тим часом російське військо хутко настигало шведів. Становище короля було дуже скрутним, і коли б запорожці не наготовили для нього заздалегідь перевозу, то, мабуть, він дістався б царю Петру у бранці. Гордієнко, перевізши Мазепу, зараз же пов’язав докупи два байдаки, і, як тільки уночі на ЗО червня король Карл прибув до Дніпра, Гордієнко вкотив його карету на байдаки і перехопився з байдаками на західний берег.

Шведське військо перевозилося на правий берег Дніпра увесь день 29 червня, але човнів для того зібрали дуже мало, бо їх перед тим забрав полковник Яковлев, пливучи до Січі. Через те до ранку ЗО червня на лівому березі Дніпра лишилося ще більш 16 000 шведів, а тим часом до Дніпра наспіло вже й російське військо.

Далеко з більшим поспіхом перевозилися через велику річку запорожці. Передбачаючи собі од побідників мордування та смерть, комонні запорожці перепливли Дніпр разом з кіньми, держачись за їхню гриву, піші ж кидалися у воду, захопивши до рук дошки з возів, ярма, колеса або в’язки очерету, і, держачись за ті речі, перепливали річку самоплавом. Через це, коли до Дніпра наблизилось російське військо, запорожців лишалося на лівому березі тільки 220 душ.

Коли шведський генерал запитав Мен-шикова, на яких умовах шведи можуть здатись, той одповів, що вони мають видати зброю і тоді будуть живі всі, опріч запорожців і інших підданців царя — зрадників. Шведи скорилися своїй долі, запорожці ж, знаючи, які нечувані муки їх чекали у руках московські« катів, кинулися з берега у Дніпр і здебільшого загинули у хвилях рідної річки.

Гетьман Іван Мазепа
ПІСЛЯ ПОЛТАВИ

Тим часом Гордієнко вже вів Мазепу та Карла за Дніпром понад річкою Омельником, а далі порадив іти через верхів’я Інгульця, понад Інгулом, до річки Бугу. За кілька днів всі щасливо прибули до Бугу і стали табором на 25 верст нижче устя Інгулу. Липня 7 шведи вже перевозилися за Буг у турецьку землю, слідом почали перевозитися й запорожці, та тільки, може, половина їх встигла перевезтись, як надійшла звістка, що до Бугу настигають російські драгуни. Почувши про те, всі запорожці, що не вспіли перевезтись, повернули коней од Бугу і подались у добре їм знайомі байраки Дикого Поля, пізніше ж повернули до устя Дніпра і приєдналися до товариства, що було при кошовому отаманові Сорочинсь-кому.

Прибувши до Очакова, король Карл дозволив запорожцям іти, куди хочуть, і значна частина їх теж подалася на низ Дніпра, решта ж з кошовим Гордієнком, Мазепою та королем Карлом перейшла у Бендери, де 22 серпня року 1709 гетьман Мазепа, пригнічений тяжкими подіями останнього часу, й помер.

Таким чином, року 1709 землі Війська Запорозького, опріч південних їхніх степів, були захоплені російським військом, а самі запорожці були проголошені указом царя зрадниками. Всім українцям заборонено було знатися з запорожцями; навіть чумакам заборонено було ходити у Крим по сіль, щоб на низу Дніпра вони не мали змоги бачитися з запорожцями, увесь же люд полків Миргородського та Полтавського за те, що ставав на бік запорожців, було тяжко покарано засланням у Сибір і навіть смертною карою. Од Скоропадського, затвердженого на гетьманському уряді після втечі Мазепи, була одібрана влада і до нього було приставлено царського дорадника-боярина, який фактично й керував Україною.

Проте ватажок запорожців Кость Гордієнко і після всіх цих подій не стратив свого завзяття. Він разом з генеральним військовим писарем Пилипом Орликом мав надію, що перемога Російської держави була випадковою, а занепад України був тимчасовий. Вони обоє вірили, що шведський король знову стане могутнім; та й турецький султан, на їх думку, не повинен був згодитися на те, щоб Росія, зрештою, прилучила до себе Україну й Запорожжя. Обидва втікачі пестували у собі надію, що за допомогою Швеції й Туреччини Україна знову буде незалежною ні від кого державою. Під впливом таких надій у травні 1710 року в Бендерах запорожці, що лишилися біля Гордієнка, проголосили Орлика гетьманом України, а після того Гордієнко й запорожці, з одного боку, й Орлик, з другого, склали умову про те, як Орлик мав правити Україною і як забезпечувати права й вольності Запорожжя. Хоч та умова й лишилася назавжди мертвою, а проте вона цікава, бо виявляє бажання й міркування ідейних українців того часу й тодішніх запорожців. Ось скорочені головні пакти тієї умови:

1) На Україні мусить панувати віра православна з митрополією у Києві, залежною тільки од Цареградського патріарха.

2) Межа України з Польщею повинна бути по річці Случ, а з Московією — як зазначено у Переяславській умові з Богданом Хмельницьким.

3) 3 кримським ханством має бути приязнь.

4) Столиці України — Києву і всім городам українським повинні бути забезпечені давні права.

5) Гетьман повинен пильнувати, щоб ні полковники, ні інша військова старшина не забирала собі у підданці й не примушувала ні до якої панщини ані козаків, ані посполитих.

6) Гетьман не має права нікого призначати на посади, бо всі посади мають бути виборні.

7) Гетьман не має права нікого судити, а всі справи, навіть за образу самого гетьмана, передавати на генеральний суд.

8) Тричі на рік: на Різдво, на Великдень та на Покрову у гетьманській резиденції мають бути генеральні ради для вирішення всяких найважніших справ. На ті ради мають з’їздитись: генеральна старшина, полковники з усією полковою старшиною і сотники — виборні од полків, генеральні радники і представники Запорозького Війська. Без рішення генеральної ради гетьман може відправляти тільки пильні справи за радою генеральної старшини.

9) Побудовані російським військом на Запорожжі городки повинні бути зруйновані, і ніхто на запорозьких землях не має права будувати ніяких городів.

10) Городи: Трахтемирів, Келеберда й Переволочиш з перевозами повинні належати Війську Запорозькому, а також і увесь Дніпр з усіма річками, починаючи од Переволочини до самого Очакова.

Окрім цих головних пактів, було списано ще багато другорядних, що дуже докладно обгрунтовували конституцію України.

Травня 10 дня року 1710 король ухвалив обрання Орлика гетьманом і вищезазначену конституцію. Все було обмірковано добре, та тільки не судилося укладчикам конституції повернутися на Україну, щоб здійснити її.

ДОДАТОК ДО IV ОПОВІДАННЯ

Реєстр кошових отаманів Війська Запорозького за добу 1681—1709 років

Роки: 1681 Іван Стягайло,

Трохим Волошин

1682 Василь Олексієнко Грицько Єреміїв 1683-1684 Грицько Єреміїв

1686 Ірицько Сагайдачний Хведір Іваник

1687 ХвилонЛихопій Грицько Сагайдачний

1688 Грицько Сагайдачний Хвилон Лихопій Іван Гусак

1689 -1691 Іван Гусак

1692 Хведько, Іван Гусак

1693 Василь Кузьменко Семен Рубан

1694 Семен Рубан Іван Шарпило Петро Прима

1695 Петро Прима Максим Самійленко Іван Гусак

1696 Іван Гусак, Яків Мороз 1697-1698 Грицько Яковенко

1699 Петро Прима

1700 Герасим Криса

1701 Петро Сорочинський

1702 Петро Сорочинський Кость Гордієнко

1703 Герасим Криса 1704-1705 Кость Гордієнко

1706 Петро Сорочинський Лукаш Тимофієнко

1707 Петро Сорочинський Кость Гордієнко

1708 Кость Гордієнко

1709 Кость Гордієнко Петро Сорочинський

Загрузка...