Оповідки про хронопів і фамів

Щодня треба розм’якшувати цеглу, треба пробиратися через липку масу, що називає себе світом, щоранку стикатися з паралелепіпедом із бридкою назвою, із собачою радістю від того, що все на своєму місці — та сама жінка поруч, ті самі черевики, той самий смак тієї самої зубної пасти, та сама нуда будинків навпроти, шеренги брудних від часу вікон із вивіскою «Бельгійський готель».

Як знеможений бик, устромляти голову в прозору масу, в центрі якої ми п’ємо каву з молоком і розгортаємо газету, аби дізнатися, що сталося в якомусь із закутків скляної цеглини. Не визнавати того, що плавний поворот дверної ручки, цей рух, який міг би змінити все, виконується з холодною дієвістю щоденного рефлексу. Бувай, кохана. Нехай тобі щастить.

Стискати між пальцями ложечку і відчувати її металеве биття, її непевну осторогу. Як боляче ігнорувати ложечку, ігнорувати двері, ігнорувати все те, що, вилизане звичкою, набуває належної гладкості. Наскільки легше прийняти просту пропозицію ложечки й застосувати її до розмішування кави.

Хіба це зле, якщо кожного дня нам знову трапляються ті самі речі, завжди одні й ті самі. Що поруч із нами та сама жінка, той самий годинник, і що розкрита книжка на столі знову кататиметься на велосипеді наших окулярів — що в цьому поганого? Але треба, як понурий бик, схилити голову, із центру скляної цеглини перти назовні, до чогось іншого, яке так близько від нас, недосяжне, як пікадор, який так близько від бика. Мордувати свої очі, дивлячись на те, що пропливає небом і лукаво прибирає собі назву хмари, своєї копії, внесеної в каталог пам’яті. Не сподівайся, що телефон з’єднає тебе з тими номерами, які ти шукаєш. Чому б він мав з’єднати тебе з ними? Буде попросту те, що ти підготував і визначив — сумне відображення твого сподівання, ота почвара, яка сидить на столі й чухається, тремтячи від холоду. Розвали голову цій почварі, розженися з центру в напрямку стіни і пробий її. Ах, як співають у помешканні нагорі! В цьому будинку є помешкання нагорі, де живуть люди, які не підозрюють, що ти живеш унизу, ми всі перебуваємо у скляній цеглині. І якщо раптом якась нетля сяде на ребро олівця і тріпотітиме, мов попелясте полум’я, поглянь на неї, я зараз дивлюся на неї, зримо відчуваю, як б’ється її крихітне серденько, і чую її, цю нетлю, яка бринить у застиглій скляній масі, — не все ще втрачено. Коли я відчиню двері і вийду на сходи, то зрозумію, що внизу починається вулиця; не вже апробована форма для лиття, не вже знайомі будинки, не готель навпроти: вулиця, жива лісова гущавина, де кожна мить може напастися на мене, як магнолія, де розквітатимуть обличчя, коли я на них гляну, коли просунусь трохи вперед, коли ліктями, віями, нігтями вперто продиратимусь через масу скляної цегли і важитиму своєю головою, крок за кроком просуваючись уперед, аби піти купити на розі газету.

Інструкція до плачу

Лишивши осторонь його причини, обмежимося тим, як правильно плакати, розуміючи під цим плач, який не переростає в сцену і не ображає усмішку своєю синхронною і безсоромною схожістю. Звичайний, або простий плач складається із загального скорочення м’язів обличчя і спазматичного звуку, що супроводжується сльозами і шмарклями — останні з’являються наприкінці, бо плач закінчується в ту мить, коли людина енергійно сякається.

Аби заплакати, скеруйте свою уяву на себе, а якщо це неможливо через набуту звичку вірити в існування зовнішнього світу, то подумайте про качку, яку обсіли мурахи, або про ті бухти в Магеллановій протоці, в які ніхто й ніколи не заходить.

Коли виступлять сльози, ви, як і годиться, прикриєте обличчя долонями обох рук. Діти плакатимуть, затуливши лице рукавом і зазвичай у кутку кімнати. В середньому плач триває три хвилини.

Інструкція до співу

Спочатку розбийте в своєму домі дзеркала, звісьте додолу руки, упріться невидющим поглядом в стіну, забудьтеся. Проспівайте одну-єдину ноту, послухайте її зсередини. Якщо почуєте (але це станеться значно пізніше) щось схоже на охоплений страхом краєвид: з багаттями серед каміння, напівоголеними силуетами навпочіпки, то, думаю, ви будете на доброму шляху; так само, коли почуєте річку, якою плинуть за течією човни, помальовані у чорні й жовті барви, коли відчуєте смак хліба, дотик пальців, тінь коня.

Потім купіть собі підручник із сольфеджіо і фрак, і, будь ласка, не співайте в ніс і дайте спокій Шуману.

Інструкції-приклади про те, як боятися

В одному шотландському містечку продають книжки із чистою сторінкою, загубленою серед інших сторінок. Якщо читач доходить до цієї сторінки, коли б’є третю дня, він вмирає.

На Квірінальській площі в Римі є місце, про яке до ХІХ сторіччя знали втаємничені, з якого у повню видно, як поволі рухаються статуї Діоскурів[1], які укоськують своїх коней, що стали дибки.

В Амальфі, там, де закінчується набережна, є пірс, що врізується в море і в ніч. Звідти чутно, як десь за останнім маяком гавкає пес.

Один чоловік видавлює зубну пасту на щітку. І раптом бачить крихітну фігурку жінки, яка лежить горілиць, — із коралу чи, може, пофарбованої м’якушки.

Коли відчиняєш шафу, аби дістати з неї сорочку, звідти випадає старий відривний календар, який розсипається на окремі листочки і вкриває білизну тисячами брудних паперових метеликів.

Відомо про одного комівояжера, в якого розболівся лівий зап’ясток — якраз під наручним годинником. Коли він здер із себе годинника, бризнула кров: у рані було видно сліди дрібненьких зубів.

Лікар завершує обстеження і заспокоює нас. Його приглушений і теплий голос передує лікам, рецепт яких він зараз виписує, сівши за свій стіл. Час від часу він підводить голову і підбадьорливо нам усміхається. Нічого страшного, за тиждень з нами буде все гаразд. Ми, щасливі, зручніше вмощуємося в кріслі і розсіяно роздивляємося довкола. І раптом у сутіні під столом ми бачимо ноги лікаря. Штани в нього задерті до стегон, а на ногах — жіночі панчохи.

Інструкції до розуміння трьох знаменитих картин

На цій бридкій картині зображено чування біля труни на берегах ріки Йордан. Не часто невмілому художнику вдавалося підліше натякнути на сподівання світу на Месію, відсутність якого б’є у вічі. Відсутній на полотні, яке являє собою світ, він лізе в очі в непристойному зіві мармурового саркофага, водночас ангел, покликаний оповістити про воскресіння його тлінної плоті, незворушно чекає на з’яву знаків. Зайве пояснювати, що ангел — це оголена фігура, яка безсоромно виставляє напоказ свої прекрасні тілеса, перебрана Магдаленою: страшенний глум у той час, коли справжня Магдалена простує шляхом (де натомість множиться зле богохульство у вигляді двох кроликів).

Хлопчик, який засунув руку в саркофаг, — це Лютер, тобто дідько. Про вбрану постать сказано, що вона символізує Глорію, коли та сповіщає, що всі людські амбіції поміщаються в горщику; але вона погано виписана і наводить на думку про фальш жасмину чи збіглу манну кашу.

Сен-Сімон вважав, що бачить у цій картині сповідь єретика. Єдиноріг, нарвал, сороміцька перлина у формі груші в медальйоні, погляд Маддалени Строцці, яким вона уп’ялася кудись, де можуть давати хльосту або ж займатися розпустою: Рафаель Санті сфальшував тут її найжахливішу правду.

Тривалий час насичений зелений колір обличчя моделі приписували пороку або весняному рівноденню. Єдиноріг, фалічний звір, її розбестив: у її тілі дрімають гріхи світу. Потім побачили, що досить зняти оманливі шари фарби, нанесені трьома запеклими ворогами Рафаеля: Карлосом Гогом, Вінсентом Грожаном, якого звали «Мармур», і Старим Рубенсом. Перший шар був зелений, другий зелений, а третій білий. Неважко розгледіти тут потрійний символ смертоносної нетлі, до мертвенно-блідого тіла якої прикріплено крильця, через які її легко прийняти за трояндові пелюстки. Скільки разів Маддалена Строцці зрізала білу троянду і відчувала, як та квилить в її пальцях, звивається і тихо квилить, наче маленька мандрагора чи одна з тих ящірок, які співають, наче ліри, коли їм покажеш дзеркало. Та вже пізно, її вжалила нетля: Рафаель про це знав і відчував, що вона вмирає. Аби намалювати її правдиво, він додав єдинорога, який є символом цнотливості, ягням і водночас нарвалом, що п’є з рук незайманки. Але в її образі він малював нетлю, і цей єдиноріг вбиває свою господиню, встромляє в її величне лоно ріг, витвір безсоромності, повторює діяння всіх начал. Те, що ця жінка тримає в своїх руках, є таємничим келихом, з якого ми пили — не відаючи цього, вдовольняючи спрагу з інших уст — червоне й молочно-біле вино, з якого виходять зорі, хробаки й залізничні вокзали.

На цій картині хочеться бачити полювання на слонів, мапу Росії, сузір’я Ліри, портрет переодягненого Генріхом VIII папи, шторм у Саргасовому морі чи того золотистого восьминога, який водиться в широтах Яви і, политий цитриновим соком, чхає і гине, спустивши дух.

Кожна із цих інтерпретацій є точною, якщо взяти до уваги загальні обриси полотна, як би на нього не дивитися: так, як воно висить, догори дриґом чи боком. Відмінності зводяться до деталей; у центрі залишається ЗОЛОТО, цифра СІМ, СКОЙКА, яку можна розгледіти між стулками капелюха і коларом, з ПЕРЛИНОЮ-головою (променистий осередок оздобленого перлами убору, або провідна держава) і дзвінка ЗЕЛЕНЬ, якою сочиться все полотно.

Зробіть простий експеримент: поїдьте в Рим і покладіть руку на серце короля — ви зрозумієте генезу моря. Ще простіше піднести до рівня його очей запалену свічку: відтак ви побачите, що це не обличчя і що місяць, засліплений одночасною з’явою, котиться десь на задньому плані на прозорих коліщатках і вальницях, наклавши головою у спогадах про житія святих. Не помиляється той, хто бачить у цій грізній скам’янілості бій леопардів. Але там також присутні неквапливі кинджали зі слонової кості, пажі, яких підточує нудьга у довгих коридорах, і нещира балачка між проказою й алебардами. Владарювання цього чоловіка є лише сторінкою в історичній хроніці, та він цього не знає і незворушно розважається рукавичками й хохулями. Чоловік, який дивиться на тебе, вертається з пекла; відійди від картини і побачиш, як він потроху почне усміхатися, бо він порожній, наповнений повітрям, ззаду його підтримують кістляві руки — як карткового короля, коли починають зводити замок із карт і все дрижить. І напучення його таке: «Третього виміру немає, земля є плоскою, а людина плазуном. Алілуя!» Можливо, ці слова промовляє дідько, і, можливо, ти в них віриш, бо їх тобі каже король.

Інструкція, як вивести мурах у Римі

Сказано, що мурахи зжеруть Рим. Вони лазять поміж камінням з плитняку. Вовчице, що за низка коштовного каміння перерізає тобі горло? Звідкись видобуваються води фонтанів, живі класні дошки, тремтливі камеї, які посеред ночі шамотять про історію, династії та вшанування. Треба було б знайти серце, яке змушує бити фонтани, аби убезпечити його від мурах, і завести в цьому місті з розливом крові, з рогами достатку, які, наче руки сліпця, здіймаються догори, ритуал порятунку, аби майбутнє наточило собі об гори зуби, плуганилося спокійно й без зусиль — і без жодної мурахи.

Спочатку зорієнтуємося, де ті фонтани; це просто, бо на кольорових картах, на величезних планах міста, фонтани позначені також водними струменями та водоспадами блакитного кольору, треба лише добре їх пошукати й обнести загородою синього олівця, але не червоного, бо добра мапа Риму червона, як сам Рим. На багрянці Риму синій олівець позначить фіолетову загорожу довкола кожного фонтана, і тепер ми певні, що маємо їх всі, як на долоні, і що знаємо, як в’юняться води.

Важчою, більш відлюдною і потайною є необхідність прохромити тьмяний камінь, під яким зміяться ртутні жили, набравшись терпцю, розгадати шифр кожного фонтана, в залиті місячним сяйвом ночі закохано чувати біля імператорських кубків, доки з усього цього зеленого журкоту, шемроту, як у квітів, потроху не проступлять напрямки, перехрестя, інші вулиці — живі. І без утоми вивчати їх — ліщиновим прутом, роздвоєним чи у формі трикутника, двома прутиками в кожній руці, однією лозиною в кволих пальцях; й усе це так, аби не бачили карабінери та ввічливо підозріливі жителі, пройти Квіріналем, піднятися на Капітолій, з криком пробігтися Пінчо, з’явитися й завмерти, як повітряна куля, на площі Екседри й порушити порядок — і так добути з глухих металів землі номенклатуру підземних рік. І нікого й ніколи не просити про допомогу.

Відтак помалу стане видно, як на цьому пласті зухвалого мармуру дружно в’ються жили — заради втіхи вод, заради мистецтва гри, доки потроху вони не зблизяться, стечуться докупи, порідняться, переростуть в артерії, розсиплються пружними струменями на центральній площі, де дрібно пульсує рідке скло, основа мерхлих кубків, морський кінь[2]. І ми вже знатимемо, де, в яких вапнякових склепах, серед дрібних кістяків лемурів, вибиває свій ритм серце води.

На те, щоб це розвідати, піде багато труду, але ми розвідаємо. І тоді уб’ємо мурах, які пориваються до фонтанів, спалимо дотла ті галереї, які прокладають ці жахливі шахтарі, щоб наблизитися до потаємного життя Риму. Уб’ємо мурах лише тим, що дійдемо до центрального фонтана раніше. І поїдемо геть нічним поїздом, утікаючи від мстивих ламій, сповнені темним щастям, змішавшись із солдатами й черницями.

Інструкція, як підніматися сходами

Мабуть, кожен з нас бачив, як підлога частенько вигинається так, що одна її частина піднімається під прямим кутом до площини землі, а потім наступна розміщується паралельно цій площині, аби далі перейти в новий перпендикуляр — і так повторюється по спіральній чи ламаній лінії до висот, які можуть бути абсолютно різними. Схилившись і поклавши ліву руку на одну з вертикальних частин, а праву — на відповідну горизонтальну, якусь мить можна володіти сходинкою чи приступцем. Кожна з цих сходинок, утворених, як можна бачити, з двох елементів, розміщена трохи вище і далі, ніж попередня, — це ключовий принцип сходів, позаяк будь-яка інша комбінація могла б, мабуть, створити гарніші й мальовничіші форми, але нездатні перемістити з першого поверху на другий.

Сходами піднімаються передом, бо задом чи боком підніматися ними вкрай незручно. Нормальне положення тіла — стоячи, руки опущені й розслаблені, голова піднята, але не настільки, щоб очі перестали бачити сходинки, розташовані безпосередньо над тією, на якій ви стоїте, дихання повільне й розмірене. Аби зійти сходами, передусім треба підняти нижню праву частину тіла, яка майже завжди загорнута в шкіру чи замшу і яка — за деякими винятками — поміщається на сходинку. Поставивши на першу сходинку цю частину тіла, яку ми скорочено називатимемо ногою, треба підняти таку саму ліву частину тіла (яка також називається ногою, але не треба її плутати з ногою, згаданою раніше) і, піднявши її на висоту ноги, продовжити її рух далі, доки вона не стане на другу сходинку — таким чином на цю приступку спиратиметься нога і на перший східець спиратиметься нога. (Перші сходинки завжди є найважчими, доки не з’явиться необхідна координація. Збіг назв «нога» і «нога» утруднює пояснення. Особливо вважайте на те, щоб не піднімати одночасно ногу і ногу).

Коли ви таким робом дістанетеся другої сходинки, досить буде почергово повторювати ці рухи, аби дійти до кінця сходів. Зійти з них просто: треба лише легенько пристукнути закаблуком і це зафіксує їх на місці, з якого вони не зрушать аж до моменту спуску.

Преамбула до інструкції, як заводити годинник

Задумайся над цим: даруючи годинник, тобі дарують маленьке вишукане пекло, трояндовий ланцюг, прегарний карцер. Тобі вручають не просто годинник — вітаємо з уродинами та сподіваємося, що він служитиме тобі довго, бо він доброї марки, швейцарський з анкером з рубінами. Тобі дарують не лише цього крихітного каменяра, якого ти прив’яжеш до зап’ястка і вигулюватимеш із собою. Тобі дарують — і не відають цього, жахливо те, що цього не знають, — тобі дарують новий ненадійний і ламкий шматок тебе самого, щось, що належить тобі, але не є твоїм тілом, щось, що треба прив’язувати до твого тіла ремінцем — як рученя, що у відчаї вчепилося за твою руку. Тобі дарують потребу щодня його заводити, обов’язок заводити його, аби він залишався годинником. Тобі дарують манію звіряти точний час у вітринах ювелірних крамниць, в оголошеннях по радіо, в телефонній службі. Тобі дарують страх, що ти його загубиш, що його в тебе вкрадуть, що він впаде на землю й розіб’ється. Тобі дарують його марку і певність у тому, що ця марка краща за інші, тобі дарують схильність порівнювати твій годинник з іншими годинниками. Це не тобі дарують годинник, подарунком є ти, тебе дарують годиннику на уродини.

Інструкція, як заводити годинник

Там, на споді, є смерть, але ви не лякайтесь. Міцно тримаючи годинник в одній руці, візьміть двома пальцями завідний ключ і акуратно його витягніть. Одразу ж почнеться інший період, дерева розправлять листя, човни вирушать у регати, час, наче віяло, потроху наповниться сам собою і проросте вітром, береговим бризом, жіночою тінню, пахощами хліба.

Чого ж іще вам треба, чого ще? Одразу ж почепіть його на руку, дайте йому вільно тріпотіти, повторюйте за ним задихано. Страх покриває іржею анкери, все те, що було досяжне, але забулося, роз’їдає вени годинника, затруюючи зимну кров його маленьких рубінів. І там, на споді, сидить смерть, якщо ми не поквапимося і, випередивши її, зрозуміємо, що нам до неї байдуже.