Оповідки про хронопів і фамів

Офісна робота

Моя віддана секретарка — одна з тих, хто сприймає свої обов’язки буквально, а це, як відомо, означає переходити межу, захоплювати територію, лізти п’ятьма пальцями у склянку з молоком, аби виловити нещасну волосинку.

Моя віддана секретарка займається, чи хотіла б займатися в моєму офісі всім. Усенький день ми ведемо сердечну битву за повноваження, з усміхом обмінюємося мінами та контрмінами, вилазками й відступами, захопленнями та звільненнями. Але вона знаходить час на все: не лише намагається зробитися господинею офісу, але й ретельно виконує свої обов’язки. От візьмімо слова: не минає і дня, аби вона їх не чистила, глянсувала, ставила на визначену для них поличку, готувала й опоряджала їх для виконання їхніх щоденних обов’язків. Якщо мені з язика зривається зайвий прикметник — бо всі вони народжуються поза орбітою моєї секретарки і почасти поза мною, — у неї вже напоготові олівець, аби його піймати й порішити, не залишивши йому часу на те, аби злютуватися з рештою речення і вижити через недогляд або звичку. Якби я дав їй волю — просто зараз дав їй волю — вона б, розлючена, викинула ці листки у кошик для паперів. Вона так заповзялася впорядкувати моє життя, що кожен мій непередбачений порух спонукає її нашорошитися, вуха нащулені, хвіст сторчака, вся вона — мов натягнута струна. Я мушу ховатись і, вдаючи, що пишу звіт, заповнювати аркушики рожевого або зеленого паперу словами, які мені подобаються, їх грою, вибриками, їх лютими чварами. Моя віддана секретарка тим часом порядкує в офісі, на позір неуважна, але готова до стрибка. Посередині вірша, який, бідака, народжувався такий радісний, я чую, як вона розносить його внівець, і відтак мій олівець галопом вертається до заказаних слів, квапливо їх викреслює, впорядковує безлад, фіксує, чистить, додає лоску, і те, що залишається, либонь, є чудовим, але цей смуток, цей присмак зради на язику, це обличчя шефа, в якого є секретарка.

Чудесні заняття

Яке чудесне заняття: відірвати павуку лапку, покласти її в конверт, надписати «Панові міністру зовнішніх справ», додати адресу, вистрибом спуститися сходами, вкинути листа в поштову скриньку на розі.

Яке чудесне заняття: пройтися пішки бульваром Араґо, рахуючи дерева, і через кожні п’ять каштанів на мить спинятися, стоячи на одній нозі, і зачекавши, коли хтось гляне, видати глухий та короткий звук і крутнутися дзиґою із широко розпростертими руками — як птах-дрімлюга, який розкинувши крила, квилить на деревах Аргентинської півночі.

Яке чудесне заняття: зайти до кав’ярні, попросити цукру, потім ще цукру, ще і ще цукру, й насипати його цілу гору посеред столу, заки за лядою і під білими фартухами наростає злість, а потім легенько плюнути просто на середину цієї купи цукру і стежити за сходженням маленького льодовика слини, чути гуркіт розколотого каміння, яким воно супроводжується і який народжується у здавлених горлянках п’яти завсідників і господаря, порядного чоловіка посеред робочого дня.

Яке чудесне заняття: сісти в автобус, зійти навпроти міністерства, прокласти собі шлях, розмахуючи проштемпельованими конвертами, проминути останнього секретаря й увійти, твердо й поважно, у великий кабінет із дзеркалами якраз тієї миті, коли кур’єр в блакитній уніформі вручає міністрові листа, побачити, як той розпечатує конверта розрізним ножем історичного походження, засовує туди два тонкі пальці і виймає павукову лапку, видивляється на неї, — й акурат тоді задзижчати, як муха, і побачити, як міністр блідне, хоче викинути лапку, але не може, бо вона в нього уп’ялася, — повернутися й вийти, насвистуючи, оголосити, проходячи коридорами, про відставку міністра.

Vietato introdurre biciclette

У банках і торгових домах цього світу всім плювати, якщо хтось зайде з головкою капусти під пахвою чи з туканом, або виспівуючи, як канарок, пісеньок, яких навчила мене моя мати, чи ведучи за руку шимпанзе в смугастій матросці. Та щойно увійде людина з велосипедом, як здіймається страшенний рейвах, транспортний засіб насильно виставляють на вулицю, а його власника різко відчитують працівники установи.

Для велосипеда, створіння скромного й слухняного, є приниженням і знущанням наявність табличок, які чванькувато перепиняють його перед пречудовими скляними дверима міста. Відомо, що велосипеди всіма способами намагалися виправити своє сумне суспільне становище. Але в абсолютно всіх країнах світу «заборонено входити з велосипедами». Дехто додає: «і псами», що подвоює у велосипедів і собак їхній комплекс неповноцінності. Кіт, заєць, черепаха фактично можуть зайти в корпорацію «Bunge & Born» чи в адвокатські контори на вулиці Сан-Мартін, і це викличе лише здивування, великий захват серед запопадливих телефоністок або від сили наказ, аби портьє викинув вищезазначених тварин на вулицю. Останнє може статися, але не є принизливим, бо, по-перше, це лише одна із численних можливостей, і потім це є наслідком якоїсь причини, а не холодної наперед визначеної каверзи, вибитої на бронзових чи емалевих табличках, скрижалях невблаганного закону, які топчуть просту невимушеність велосипедів, цих невинних створінь.

У кожному разі, стережіться, управителі! Троянди також простодушні та милі, але ви, мабуть, знаєте, що у війні двох троянд наклали головами принци, які були схожі на чорні блискавки, засліплені пелюстками крові. Аби не сталося так, що одного дня велосипеди на ранок вкриються шипами, що ручки їхніх рулів виростуть і вигнуться, наче роги бика, що, вкриті бронею своєї люті, вони посунуть хмарою на скляні двері страхових компаній і що скорботний день закінчиться загальним падінням акцій, цілодобовим трауром, візитними картками з висловленнями співчуття.

Поведінка дзеркал на острові Пасхи

Якщо дзеркало розмістити на заході острова Пасхи, воно відстає. Якщо дзеркало розмістити на сході острова Пасхи, воно спішить. Шляхом складних вимірювань можна знайти точку, в якій це дзеркало показуватиме саме теперішній час, але немає жодної гарантії, що інше дзеркало в цій точці також показуватиме теперішнє, позаяк дзеркала бувають різні й реагують, як їм заманеться. Так антрополог Саломон Лемос, стипендіат Фонду Ґуґґенгайма, побачив себе померлим від тифу, коли під час гоління подивився у дзеркало — і все це на сході острова. Водночас маленьке дзеркальце, яке він впустив на заході острова, показувало ні для кого (воно валялося поміж каміння) Саломона Лемоса, який в коротких штанцях йшов до школи; потім голенького Саломона Лемоса у ванночці, де його завзято намилюють тато з мамою, а потім Саломона Лемоса, який агукає, розчуливши тітоньку Ремедітос, на фермі в окрузі Тренке-Лавкен.

Можливості абстрагування

Уже не один рік я працюю в ЮНЕСКО та інших міжнародних організаціях і попри це зберіг почуття гумору і навіть неабияку здатність абстрагуватися, тобто коли мені не до шмиги якийсь тип, я одним махом стираю його з мапи, і поки він базікає, лину думкою до Мелвілла, а той бідолаха думає, що я його слухаю. Так само коли мені подобається якась дівчина, я можу абстрагувати її від одягу, щойно вона увійде в моє зорове поле, і поки вона розказує мені, який холодний нині ранок, я довгі миті любуюся її пупчиком. Іноді та легкість, з якою я це роблю, є майже нездоровою.

Минулого понеділка були вуха. На початку роботи кількість вух, які переміщалися по вестибюлю, була надзвичайною. В моєму офісі я здибав шість вух; ополудні в їдальні їх було понад п’ятсот, симетрично вишикуваних у дві шеренги. Було кумедно бачити, як час від часу два вуха, що висіли в повітрі, виходили з черги й віддалялися. Вони були схожі на крила.

У вівторок я спинив свій вибір на тому, що, як мені здавалося, стрічається не надто часто: на наручних годинниках. Я помилився, бо в обідню пору побачив їх близько двох сотень: вони літали над столами туди-сюди, і цей рух дуже нагадував той, яким розрізають біфштекс. У середу я (дещо збентежено) зробив вибір на користь чогось фундаментальнішого, і це були ґудзики. Ну і видовище! Весь простір вестибюлю був заповнений косяками риб із тьмяними очима, які переміщалися горизонтально, а обабіч кожного маленького горизонтального батальйону висіли, розхитуючись, два, три або чотири ґудзики. У ліфті було страшне згромадження: сотні непорушних — або ледь ворухких — ґудзиків у дивовижному кристалографічному кубі. Особливо мені запам’яталося вікно (то було надвечір) супроти блакитного неба. Вісім червоних ґудзиків накреслювали витончену вертикаль, й то там, то сям плавно колихалися таємничі перламутрові кружальця. Мабуть, то була дуже вродлива жінка.

Середа видалася сірим днем, коли процеси травлення здалися мені відповідною обставинам ілюстрацією, тож о пів на десяту я похмуро спостерігав за прибуттям сотень пластикових мішків, набитих сіруватою розмазнею, що утворилася внаслідок мішанини кукурудзяних пластівців, кави з молоком і рогаликів. В їдальні я побачив, як помаранча ділилася на філігранні часточки, які в певний момент втрачали свою форму і одна за одною опускалися вниз, доки не утворили на певній висоті білувате відкладення. В такому стані помаранча пройшлася коридором, спустилася чотирма поверхами униз і, зайшовши в кабінет, застигла непорушно у точці, розташованій між двома підлокітниками крісла. Ледь віддалік так само спочивала чверть літра міцного чаю. Як кумедну перебивку (моя здатність абстрагуватися часто-густо проявляє свавілля) я зміг побачити ще й сигаретний дим, що вертикально рухався трубою, далі розходився двома напівпрозорими порожнинами, знову піднімався трубою і, зробивши граціозний завиток, розсіювався вигадливими арабесками. Пізніше (я був у іншому кабінеті) я знайшов привід, аби знову навідатися до помаранчі, чаю і диму. Але дим зник, а замість помаранчі та чаю я побачив дві бридкі перекручені трубки. Навіть абстрагування має свій неприємний бік; я кивнув трубкам і повернувся у свій кабінет. Моя секретарка плакала, читаючи наказ про моє звільнення. Аби втішитися, я вирішив абстрагувати її сльози й якийсь час був у захваті від цих крихітних кришталево чистих джерел, які народжувалися в повітрі і лилися на папки, промокальний папір і офіційний бюлетень. Життя сповнене такої краси.

Щоденна газета в щоденному житті

Один сеньйор зі щойно купленою свіжою газетою під пахвою сідає в трамвай. Через пів години він виходить із трамвая з тією самою газетою під тією самою пахвою.

Однак це вже не та сама газета, зараз це купа газетного паперу, яку сеньйор залишає на лавці на площі.

Тільки-но ця купа газетного паперу лишається самотою на лавці, як знову перетворюється на газету, доки її не побачить один хлопець, прочитає — і вона знову перетвориться на купу газетного паперу.

Тільки-но лишившись самотою на лавці, купа газетного паперу знову перетворюється на газету, доки її не знайде одна старенька, прочитає її — і вона знову перетвориться на купу газетного паперу. Потім старенька візьме її із собою і по дорозі загорне в неї пів кілограма буряків — от на що можуть згодитися газети після таких захопливих метаморфоз.

... страшне замішання. Усе йшло добре і ніколи не виникало проблем з регламентом. Аж тут раптом вирішили зібрати надзвичайну сесію Виконавчого комітету, і почалися труднощі, зараз самі побачите, яка на нас звалилася халепа. Серед членів комітету повний сумбур. Жодної певності щодо майбутнього. Так-от, комітет, зібравшись, почав обрання нових членів апарату — на заміщення шести достойників, які загинули за трагічних обставин, коли вертоліт, в якому вони облітали місцевість, упав у водойму, і всі вони померли в місцевій лікарні через помилку медичної сестри, яка вколола їм неприйнятну для людського організму дозу сульфаміду. На зібранні комітету в присутності єдиного достойника, що вижив (у день катастрофи він залишився вдома через застуду), і шести альтернативних членів починають голосувати за кандидатів, запропонованих різними державами, які входять до складу OCLUSIOM. Одноголосно обирають пана Фелікса Волла (оплески). Одноголосно обирають пана Фелікса Ромеро (оплески). Відбувається нове голосування, в результаті якого одноголосно обрано пана Фелікса Лупеску (загальна розгубленість). Слово бере виконуючий обов’язки голови і робить жартівливе зауваження щодо збігу імен. Просить слова делегат від Греції і заявляє, що хоча йому це здається дещо дивним, у нього є доручення від його уряду запропонувати кандидатуру пана Фелікса Папаремологоса. Його обирають більшістю голосів. Переходять до наступного голосування, і перемагає кандидат від Пакистану Фелікс Абіб. На той момент у комітеті панує страшне замішання, поспіхом проводять останнє голосування, в результаті якого обрано кандидата від Аргентини пана Фелікса Камуссо. Під явно ніякові оплески присутніх голова комітету вітає шість його нових членів, яких він сердечно називає тезками (всі ошелешені). Зачитують склад комітету, який має такий вигляд: голова і найдавніший його член, який вижив у катастрофі, пан Фелікс Сміт. Члени: пани Фелікс Волл, Фелікс Ромеро, Фелікс Лупеску, Фелікс Папаремологос, Фелікс Абіб і Фелікс Камуссо.

Так-от, наслідки цих виборів щораз більше компрометують OCLUSIOM. Вечірні газети подають склад Виконавчого комітету із жартівливими й зухвалими коментарями. Нині зранку міністр внутрішніх справ мав телефонну розмову з Генеральним директором. Останній, з огляду на брак чогось кращого, наказав підготувати інформаційний бюлетень, який містить curriculum vitae нових членів комітету, кожен з яких є видатною постаттю в царині економічних наук.

Перше засідання комітету має відбутися наступного четверга, але ходять чутки, що пани Фелікс Камуссо, Фелікс Волл і Фелікс Лупеску нині підвечір подадуть до демісії. Пан Камуссо попросив інструкцій щодо письмового викладу прохання про відставку; насправді у нього немає жодної законної підстави для виходу з комітету, і він, як і пани Волл і Лупеску, керується виключно бажанням, щоб комітет складався з людей, які не відкликатимуться на ім’я Фелікс. Ймовірно, у проханнях про відставку вони посилатимуться на стан здоров’я і Генеральний директор їх задовольнить.

Кінцівка кінця світу

Позаяк писаки не попустяться, ті нечисленні читачі, які ще є на світі, поміняють фах і собі зробляться писаками. На землі буде щораз більше писак і фабрик із виробництва паперу та чорнила, писаки працюватимуть удень, а машини вночі, аби надрукувати написане писаками. Спочатку книжкові шафи ущерть заповнюють будинки; тому муніципалітети (ми вже про це провідали) вирішують пожертвувати дитячими майданчиками заради розширення бібліотек. Згодом віддають театри, пологові будинки, різниці, їдальні, лікарні. Бідняки застосовують книжки як цеглу, скріплюють їх цементом, мурують стіни з книжок і живуть у книжкових хатках. А потім книжки виходять за межі міст і сунуть на поля, толочать посіви пшениці й соняшника; управління дорожнього господарства заледве добивається, аби поміж височезними книжковими мурами лишалися вільні проїзди. Іноді одна зі стін обвалюється, і стаються страшні автомобільні катастрофи. Писаки працюють без упину, бо людство шанує покликання, тож друковані видання дістаються морських берегів. Президент республіки розмовляє по телефону з президентами республік і мудро пропонує викинути в море зайвину книжок, що й роблять одночасно на всіх узбережжях світу. Так сибірські писаки бачать, як їхні друковані видання кидають у крижане море, так само, як індонезійські писаки і т. ін. Це дає змогу писакам збільшити випуск своєї продукції, бо на землі знову є місце, де складати їхні книжки. Вони не думають про те, що у моря є дно і що на морському дні починає накопичуватися друкована продукція — спочатку у вигляді драглистої маси й урешті міцного, хоча й в’язкого пласту, який щоденно виростає на кілька метрів і кінець кінцем дістанеться водної поверхні. Тоді маса води затоплює масу земель, відбувається перерозподіл континентів та океанів, замість президентів багатьох республік з’являються озера й півострови, а перед президентами інших республік відкривається безмежний простір для їхніх честолюбних задумів тощо. Морська вода, яка розлилася так бурхливо, випаровується більше, ніж колись, або застоюється, перемішуючись із друкованими виданнями й утворюючи драглисту масу, — настільки, що одного дня капітани далекого плавання помічають, що кораблі пливуть поволі, швидкість із тридцяти вузлів падає до двадцяти, потім до п’ятнадцяти, двигуни глохнуть, а гвинти деформуються. Врешті всі судна спиняються в різних точках морів, зав’язнувши в грузькому місиві, а писаки цілого світу, переповнені радістю, пишуть тисячі книжок, в яких пояснюють цей феномен. Президенти і капітани вирішують перетворити кораблі на острови та клуби, публіка йде пішака картонними морями на ці острови та в клуби, де кондиціоноване повітря пожвавлюють оркестри народних інструментів і де танцюють аж до світанку. На морських узбережжях громадиться нова друкована продукція, але кинути її в місиво неможливо, тому ростуть стіни з книжок, а на берегах колишніх морів постають гори. Писаки розуміють, що фабрики з виробництва паперу й чорнила скоро збанкрутують, і пишуть щораз меншими літерами, густо списуючи кожен аркушик паперу. Коли закінчується чорнило, вони пишуть олівцями тощо; коли закінчується папір, вони пишуть на табличках і керамічних плитках тощо. Поширюється звичай вставляти один текст в інший, щоб використати проміжки між рядками, або бритвочкою зішкрябувати друковані літери, аби папір знову став придатний до використання. Писаки працюють поволі, але їх так багато, що друковані видання вже цілком відгороджують землі від ложа давніх морів. На землі так-сяк живе раса писак, приречена на вимирання, а в морі перебувають острови та клуби, тобто трансатлантичні кораблі, де знайшли притулок президенти республік, де влаштовуються грандіозні забави і де з острова на острів, від президента до президента і від капітана до капітана передають повідомлення.

Ацефалія

Одному панові відтяли голову, та позаяк одразу по тому розпочався страйк і не було змоги його поховати, йому довелося жити далі без голови й так чи сяк давати собі раду.

Він одразу помітив, що разом з головою позбувся чотирьох з п’яти відчуттів. Наділений лише тактильним чуттям, однак сповнений бажання щось робити, цей пан сів на лавку на площі Лявальє і почав обмацувати один за одним листки дерев, намагаючись їх розрізнити і назвати. Й отак, через декілька днів він уже мав певність, що в нього на колінах лежить листок евкаліпта, платана і магнолії, а ще — зелений камінець.

Коли той пан збагнув, що останнє — це зелений камінець, кілька днів перебував у страшній розгубленості. Камінець — це було правильно і можливо, але не зелений. Він спробував уявити, що камінець червоний, і в ту ж мить відчув щось таке, як глибока відраза, неприйняття цієї відвертої брехні, цього цілком фальшивого червоного камінця, позаяк камінець був повністю зелений, плескатий і солодкий на дотик.

Усвідомивши, що камінець ще й солодкий, той пан певний час був охоплений великим здивуванням. Та потім узяв за краще радіти, бо це завжди ліпше, оскільки було ясно, що так само, як деякі комахи, які регенерують відірвані частини тіла, він здатен на різні відчуття. Підхльоснутий цим фактом, він покинув лавку на площі й вулицею Свободи вийшов на Травневий проспект, де, як відомо, в іспанських ресторанах є розмаїття смаженини. Так він зрозумів, що до нього вернулося ще одне відчуття, і попростував чи то на схід, чи то на захід, бо не був цього певен; він йшов невтомно, сподіваючись якоїсь миті щось почути, позаяк відсутнім у нього був лише слух. Бо й справді: він бачив бліде, як на світанку, небо, торкався власних рук вогкими пальцями та нігтями, які впиналися у шкіру, чув наче запах поту, в роті мав присмак металу й коньяку. Йому бракувало лише слуху, і саме тоді він почув: то було щось, як спогад, бо він знову чув слова тюремного капелана, слова розради й надії, самі собою дуже гарні, шкода лише, що трохи зужиті, сказані безліч разів, заяложені від того, що їх раз у раз промовляють.

Начерк сновидіння

Зненацька йому дуже кортить побачити свого дядька, і він поспішає звивистими й крутими завулками, які, схоже, з усіх сил намагаються віддалити його від старого родинного дому. Після довгої ходьби (хоча, здавалося, черевики його прилипли до землі) він бачить браму і неясно чує гавкіт пса, якщо це пес. Коли він піднімається чотирма витертими сходинками і тягне руку до дверного дзвінка, що має вигляд іншої руки, яка стискає бронзову кулю, пальці дзвінка починають поволеньки розпрямлятися, спочатку мізинець, а потім інші, доки врешті не впускають бронзову кулю. Куля падає так, наче зроблена з пір’я, беззвучно рикошетить від порога і підскакує йому до грудей, але тепер це вже тлустий чорний павук. Він у відчаї відмахується від нього рукою, і тієї ж миті двері відчиняються: на порозі стоїть дядько, він натягнуто усміхається, наче давно чекав з усміхом на вустах за зачиненими дверима. Вони обмінюються кількома фразами, які здаються заготованими — такі собі гнучкі шахи. «Зараз мені треба відповідати...» — «Зараз він скаже». Все саме так і відбувається. Вони вже перебувають в яскраво освітленій кімнаті, дядько дістає загорнуті у сріблястий папір сигари і пропонує йому одну. Довго шукає сірники, але в усьому домі немає ні сірників, ні жодного іншого вогню; вони не можуть закурити сигари, і дядькові, здається, не терпиться, аби візит закінчився, й нарешті ніякове прощання в коридорі, де повно наполовину висунутих шухляд і майже немає як пройти.

Виходячи з дому, він знає, що не повинен озиратися, бо... Він знає лише це й нічого більше, тож швидко йде геть, втупившись очима в глибину вулиці. Поступово він відчуває полегкість. Коли вертається додому, то настільки знесилений, що відразу ж вкладається спати, майже не роздягаючись. Відтак йому сниться, що він у Тігре[6] й увесь день веслує зі своєю дівчиною, а потім вони їдять чорісо в притулку «Молодий бик».

Як справи, Лопесе?

Один чоловік зустрічає друга і вітається з ним, подавши йому руку і ледь схиливши голову.

Він думає, що вітається, але вітання вже кимось придумане і той чоловік лише чіпляє його на себе.

Падає дощ. Чоловік укривається від нього під аркою. Майже ніколи ці люди не відають, що вони доперва з’їхали вниз дерев’яною гіркою, яка стоїть із часів першого дощу і першої арки. Мокрою гіркою, всипаною зів’ялим листям.

А жести кохання, цей милий музей, ця галерея димових фігур. Заспокой своє марнославство: рука Антоніо шукала те, чого шукає твоя рука, і ні його рука, ні твоя не шукали нічого такого, що не було вже знайдене віддавна. Але невидимі речі потребують втілення, ідеї падають на землю, наче мертві голуби.

Усе нове насправді викликає страх або зачудування. І те, і те відчуття зароджуються біля утроби і є вірними супутниками появи Прометея; все решта — це комфорт, який завжди виходить більш-менш добре; перехідні діє­слова повністю його описують.

Гамлет не сумнівається: він шукає справжнього рішення, а не вхідних дверей чи вже торованих шляхів — яких би коротких доріг чи розпуть вони не пропонували. Йому потрібен закрут, який розчовпає загадку, п’ятий листочок конюшини. Між так і ні — безмежна роза вітрів. Данські принци, ці соколи, які радше помруть з голоду, ніж їстимуть стерво.

Коли тиснуть черевики, це добрий знак. Щось там змінюється, щось, що нас показує, нишком нас вмикає, пред’являє. Саме тому такими популярними є монстри, а газети у захваті від двоголових телят. Які можливості, який ескіз великого стрибка деінде!

Ось іде Лопес.

— Як справи, Лопесе?

— А в тебе, друже?

Вони думають, що вітаються.

Землеписи

Позаяк мурахи є справжніми повелительками усього сущого (читач може прийняти це як гіпотезу чи витвір фантазії; у кожному разі, трохи антропоескапізму піде йому на користь), ось вам одна сторінка з їхньої географії:

(С. 84; в дужках подані можливі відповідники деяких виразів — згідно з класичним тлумаченням Ґастона Льоба).

«... паралельні моря (річки?). Безкрайня вода (море?) іноді піднімається, як плющ-плющ-плющ (ідея дуже високої стіни, яка може вказувати на приплив?). Якщо йти-йти-йти (аналогічне поняття, застосоване до відстані), то дійдеш до Великого Зеленого Затінку (засіяне поле, зарості, ліс?), де Великий Бог зводить невичерпну житницю для своїх Найкращих Робітниць. У тих краях є повно Страшних Велетнів (людей?), які руйнують наші доріжки. По той бік Великого Зеленого Затінку починається Небесна Твердь (гора?). І все це наше, хоча існують небезпеки».

Цей землепис має й інше тлумачення (Дік Фрай і Нільс Пітерсон-молодший). Топографічно цей ландшафт може відповідати маленькому садочку на вулиці Лапріда, 628, що в Буенос-Айресі. Паралельні моря — це два дренажні рівчаки; безкрайня вода — качина калабаня; Великий Зелений Затінок — грядка салату. Страшні Велетні — це, либонь, качки чи кури, хоча не треба відкидати можливість того, що йдеться справді про людей. Щодо Небесної Тверді вже розгорілася полеміка, яка завершиться не скоро. З думкою Фрая і Пітерсона, які вбачають у ній цегляний межовий мур, не погоджується Ґільєрмо Софовіч, який вважає, що це біде, покинуте серед грядок салату.

Прогрес і регрес

Винайшли скло, через яке могли пролітати мухи. Муха підлітала, ледь підштовхувала скло головою, і — гопля! — вона вже на іншому боці. Величезна мушача радість.

Усе зіпсував угорський вчений, який виявив, що муха могла влетіти, але не могла вилетіти (чи навпаки) — бо волокна цього скла, направду дуже волокнистого, були до холери еластичними. Притьмом придумали мухоловку з грудкою цукру всередині, й багато мух загинули в розпуці. І так скінчилося можливе братерство із цими створіннями, гідними кращої долі.

Правдива історія

В одного чоловіка падають окуляри і гучно брязкають об керамічну долівку. Він нагинається, страшенно засмучений, бо скельця до окулярів коштують чимало, але зі здивуванням виявляє, що вони якимось дивом не розбилися.

Тепер цей чоловік відчуває глибоку вдячність і розуміє: те, що сталося, можна розцінити як дружнє попередження, тому чимчикує в оптику і купує там шкіряний футляр із тканинною підкладкою для подвійного захисту — бо береженого Бог береже. Через годину в нього падає футляр, і, нагнувшись без найменшого занепокоєння, він виявляє, що окуляри розбилися на друзки. До чоловіка не одразу доходить, що знаки Божі незбагненні і що диво сталося власне зараз.

Історія з плюшевим ведмедиком

Поглянь на цю кульку живиці, яка проступає, витягуючись і збільшуючись, там, де зрослися два дерева. Позаду дерев є прогалина, і саме там живиця медитує й планує свою появу у формі кулі, у формі кулі з лапами, у формі живиці з волохатими лапами, яка згодом у словнику — ВЕДМІДЬ.

Відтак витворюється волога і м’яка куля живиці, вона обтрушується від нескінченних і округлих мурах, скидає їх на кожному кроці, залишаючи по собі рівненький ряд слідів. Тобто живиця ступає ведмежою лапою на соснові голки, розсікаючи гладку землю, і, витягнувши її, направляє роздерті на шмаття пантофлі вперед і залишає по собі множинний і круглий зародок мурашника, який пахтить живицею. Й отак обабіч дороги, засновниця симетричних імперій, форма з волохатими лапами йде, виділяючи споруду для округлих мурах, від яких, волога, обрушується.

Нарешті сходить сонце, і плюшевий ведмідь зводить жваве й дитиняче личко до медового гонга, до якого марно поривається. Живиця починає несамовито пахтіти, куля росте врівні з днем, волохаті лапи лише живиця, волохаті лапи живиця, що шепоче благання і визирає відповідь, глибокий резонанс гонга вгорі, небесний мед на його мордочці й язичку, радість волохатих лап.

Тема для гобелена

У генерала лише вісімдесят людей, а у ворога п’ять тисяч. У своєму шатрі генерал лихословить і ридає. Потім пише натхненну відозву, яку поштові голуби розкидають над ворожим табором. Дві сотні піхотинців переходять на бік генерала. Далі відбувається сутичка, в якій генерал легко перемагає і два полки переходять на бік генерала. Через три дні у ворога є лише вісімдесят людей, а в генерала п’ять тисяч. Тоді генерал пише ще одну відозву, і сімдесят дев’ять бійців переходять на його бік. Залишається лише один ворог, оточений військом генерала, він мовчки вижидає. Минає ніч, а ворог не перейшов на його бік. Генерал лихословить і ридає у своєму шатрі. На зорі ворог поволі витягає з піхов шаблю і простує до шатра генерала. Заходить і дивиться на нього. Військо генерала кидається врозтіч. Сходить сонце.

Властивості крісла

У домі Хасінто є крісло, щоб умерти.

Коли люди старіють, одного дня їх кличуть сісти в крісло — таке саме, як усі крісла, але зі сріблястою зірочкою в центрі спинки. Той, кого покликали, зітхає, робить руками такий жест, наче хотів би відхилити запрошення, а потім сідає в крісло і вмирає.

Діти, завжди пустотливі, розважаються тим, що у відсутність матері морочать гостей, пропонуючи їм сісти в те крісло. Позаяк гості в курсі справи, але знають, що про це не можна говорити, то дивляться на дітей украй збентежено і відхрещуються зі словами, яких ніколи не вживають у розмові з дітьми — останніх це страшно забавляє. Урешті-решт гості знаходять якусь відмовку, щоб не сідати, але згодом мати про все дізнається і перед сном дає дітям березової каші. Але це не є для них наукою, час від часу їм вдається задурити голову якомусь простосердому гостеві і змусити його сісти в те крісло. В таких випадках батьки заплющують на це очі, бо побоюються, що сусіди довідаються про властивості крісла і прийдуть його позичити, аби всадовити в нього когось зі своєї родини чи друзів. Між тим діти ростуть, і приходить день, коли невідь-чому перестають цікавитись і кріслом, і гостями. Ба більше: вони уникають заходити у вітальню, йдуть околяса через патіо, і батьки, вже дуже старі, замикають на ключ двері у вітальню й уважно видивляються на своїх дітей, наче хочуть прочитати їхні думки. Діти відводять погляд і кажуть, що вже час обідати чи вкладатися спати. Зранку батько встає перший і завжди йде подивитися, чи двері у вітальню усе ще замкнені на ключ, чи хтось із дітей не прочинив їх, аби крісло було видно з їдальні, бо срібляста зірочка виблискує навіть у темряві, тож її добре видно з будь-якого кутка їдальні.

Учений з провалом у пам’яті

Видатний учений, історія Риму в двадцяти томах, явний кандидат на Нобелівську премію, визнаний авторитет у своїй країні. І раптом шок: книгогриз на повну ставку видає грубий пасквіль, в якому заявляє про відсутність згадки про Каракаллу[7]. Не надто серйозне, однак упущення. Спантеличені шанувальники перевіряють: Pax Romana... якого артиста втрачає світ... Вар, поверни мені легіони... чоловік усіх жінок та жінка всіх чоловіків (остерігайся березневих ід)... гроші не пахнуть... із цим знаком переможеш. Незаперечна відсутність Каракалли, сум’яття, відключений телефон, учений не може відповісти на дзвінок шведського короля Густава, але той король і не думає йому телефонувати, це радше інший хтось раз по раз марно набирає його номер, лаючись мертвою мовою.

Замисел для поеми

Нехай Рим буде містом Фаустіни[8], хай вітер вигострить свинцеві стилоси писаря, що сидить[9], або ж за сторічним плющем одного ранку з’явиться цей викривальний напис: сторічних плющів не буває, ботаніка — це наука, до дідька тих, хто вигадує надумані образи. І Марат у його ванні.

А ще я бачу, як гонять цвіркуна по срібній таці, сеньйора Делія потихеньку підносить до нього руку, схожу на щось суще, і коли збирається його вхопити, цвіркун уже в сільничці (і йшли вони суходолом у середині моря, а фараон проклинав їх на березі) або перестрибує на делікатний пристрій, який з квітки пшениці дістає суху скибку хлібної грінки. Сеньйоро Деліє, сеньйоро Деліє, дозвольте цьому цвіркунові швендяти вашими тарелями. Одного дня він жахливо помститься: заспіває так, що ваші годинники з маятником задихнуться в своїх стоячих трунах або ж білизняна покоївка приведе на світ живу монограму, яка бігатиме домом, повторюючи ваші ініціали, наче б’ючи ними в бубон. Сеньйоро Деліє, гості дратуються, бо зимно. І Марат в його ванні.

Й нарешті, хай буде Буенос-Айрес в особливий і мерехтливий день, коли на сонці сушитиметься білизна, а всі радіоприймачі в кварталі нараз горлатимуть біржовий курс вільного ринку соняшника. В Ліньєрсі за один небувалий соняшник заплатили вісімдесят вісім песо, і той соняшник зробив репортерові Ессо ганебні заяви — трохи через утому після перерахунку його насіння, а почасти через те, що його подальша доля не була зазначена в квитанції про оплату. Надвечір на Травневій площі зберуться маси активних громадян. Вони пройдуть різними вулицями, доки не зійдуться при піраміді[10], і стане видно, що активні вони завдяки системі віддзеркалень, встановленій муніципалітетом. Ніхто не сумнівається, що публічні заходи пройдуть з максимальною помпою, що породило, як треба гадати, надзвичайні сподівання. Місця для глядачів продано, будуть його еміненція кардинал, голуби, політичні в’язні, трамвайники, годинникарі, пожертви, огрядні пані. І Марат у його ванні.

Верблюд, оголошений небажаним

Задовольняють усі клопотання про перетин кордону, але Гука, верблюда, несподівано оголошують небажаним. Гук іде в управління поліції, де йому кажуть: що поробиш, вертайся в оазу, оголошеному небажаним марно подавати клопотання. Понурившись, Гук вертається на рідну землю. І родичі-верблюди, й друзі оточують його: що сталося, цього не може бути, чому саме ти. Потім делегація в міністерство переміщень, щоб оскаржити рішення щодо Гука, ґвалт кадрових чиновників: де ж таке видано, негайно вертайтеся в оазу, ми подамо до суду.

В оазі Гук пасеться день, пасеться два. Усі верблюди перетнули кордон, а Гук усе чекає. Так минає літо, минає осінь. Потім Гук вертається до міста і стає посеред площі. Його фотографують туристи, про нього роблять репортажі. Авторитет Гука на площі марнується. Користаючи з нього, він намагається виїхати, та на в’їзді все міняється: оголошений небажаним. Гук опускає голову, шукає рідку травичку на площі. Одного дня його кличуть по гучномовцю, і він, щасливий, заходить в управління поліції. Там його оголошують небажаним. Гук повертається в оазу і лягає. Трохи пасеться, а потім кладе морду на пісок. Коли заходить сонце, він повільно заплющує очі. Пускає носом бульку, яка переживе його на мить.

Розповідь ведмедика

Я ведмедик з домашніх труб, я підіймаюся трубами в нічний час, трубами для гарячої води, для опалення, для свіжого повітря, я переходжу трубами з квартири в квартиру, я ведмедик, який переміщається трубами.

Гадаю, мене цінують, бо моє хутро утримує рури в чистоті, я безупинно бігаю трубами і нема для мене більшої втіхи, ніж переходити з поверху на поверх, ковзаючи трубами. Іноді я висовую з крана лапу, і дівчинка з третього поверху кричить, що обпеклася, або воркочу на рівні кухонної плити на другому поверсі, і кухарка Ґільєрміна нарікає на погану тягу. Ночами я пересуваюся мовчки і ходжу тоді якнайлегше, визираю з комина на даху, аби побачити, чи танцює вгорі місяць, а потім шугаю, як вітер, униз до котлів у підвалі. Улітку по ночах я плаваю в резервуарі для води, розцвіченому зорями, спочатку вмиваю мордочку однією лапою, потім іншою, а потім обома разом, і мене це страшно тішить.

Потім я слизгаюсь усіма рурами будинку і задоволено воркочу, подружні пари вертяться в своїх ліжках і нарікають на обладнання трубопроводу. Дехто вмикає світло і записує на папірці, щоб не забути поскаржитися, коли побачить консьєржа. Я шукаю кран, який завжди лишається відкритий в якомусь помешканні, висовую звідти носа і вдивляюсь у темряву кімнат, де живуть ті створіння, які не можуть пересуватися трубами, мені їх трохи жаль, коли я бачу, які вони незграбні та великі, коли чую, як вони хропуть і мріють вголос, — завжди такі самотні. Коли вони зранку вмиваються, я гладжу їхні щоки, облизую їм носа і йду геть, не зовсім певний, що вчинив добре.

Який вигляд має казуар

Перше, що робить казуар — дивиться на тебе з недовірливою зверхністю. Він просто непорушно дивиться — невідривно і строго, наче вимислює нас, наче якимось страшним зусиллям витягує нас із нічого, що ним є світ казуарів, і ставить нас перед собою, аби ми невідь-чому його розглядали.

Із цього подвійного споглядання, яке, можливо, є одним, а може, й жодним, ми з казуаром народжуємося, знаходимо своє місце в житті, вчимося ігнорувати один одного. Не знаю, чи казуар мене обрисовує і вписує у свій примітивний світ; зі свого боку, я можу лише його описати, внести його зовнішність у перелік того, що подобається і не подобається. Передусім того, що не подобається, бо казуар неприємний і бридкий. Уявіть собі страуса з рогом на голові у формі чохла для чайника, велосипед, затиснутий між двома автомобілями, який став дибки, розмиту перебивну наклейку, де переважає брудно-фіолетова барва, та якийсь скрип. Тепер казуар робить крок уперед і прибирає ще суворішого вигляду; він схожий на пару окулярів, що осідлала безконечне резонерство. Казуар живе в Австралії; він одночасно боягузливий і страхітливий; доглядачі заходять у його клітку в шкіряних чоботах і з вогнеметом. Коли казуар перестає бігати, як оглашенний, довкола баняка з висівками, який йому приносять, і стрибками верблюда кидається на доглядача, немає іншої ради, як пустити в хід вогнемет. І тоді можна побачити таку картину: оповитий шквалом вогню, казуар, в якого палає кожна пір’їна, робить свої останні кроки вперед і видає моторошний виск. Але його ріг не згорає: в сухій лускуватій матерії, яка є предметом його гордості та ганьби, починається процес холодного синтезу, вона спалахує дивовижною блакиттю, багрянцем, схожим на зухвалий кулак, і врешті згущується в прозору зелень, у смарагд, камінь сутіні й надії. Казуар розлітається на порох, а доглядач пожадливо кидається вхопити самоцвіт-новородок. Директор зоопарку завжди користається цим моментом, аби розпочати проти нього процес через знущання над тваринами і звільнити його.

Що ще ми скажемо про казуара після цієї подвійної ганьби?

Лопотання крапель

Не знаю, глянь, яка там хлюща. Ллє без упину, надворі мрячно і сіро, по балкону стукотять величезні краплі, визрілі та важкі, і ляпають, як поличники, одна за одною — яка бридота. Ось вгорі віконної рами з’являється крапелька і певний час дрібно тремтить проти неба, яке розбиває її на тисячу тьмяних полисків, вона потроху росте і гойдається, от-от упаде, але не падає, усе ще не падає. Вона вчепилася всіма кігтями, бо не хоче впасти, і видно, що впинається зубами, а між тим у неї росте пузо, це вже крапльоха, що висить величаво, і раптом — ляп! — нема її, пропала, лише мокре місце на мармурі.

Але є ті, що відразу накладають на себе руки і здаю­ться, проступають на віконній рамі й миттю кидаються долі, мені здається, я бачу, як вони тріпочуть у стрибку, як їхні ніжки відриваються від рами, чую крик, яким вони захлинаються у цьому небутті падіння й самозгуби. Нещасні краплі, невинні круглі краплі. Прощайте, краплі. Прощавайте.

Байка без моралі

Один чоловік продавав вигуки і слова, і справи в нього йшли добре, хоча частенько йому траплялися люди, які торгувалися і вимагали скинути ціну. Чоловік майже завжди на це погоджувався і так зміг продати багато криків вуличних продавців, трохи зітхань, які купили в нього жіночки, які живуть на ренту, і слова для закликів, гасел, заголовків і дурних ідей.

Урешті чоловік збагнув, що вже пора, і попросив аудієнції в місцевого тирана, який був схожий на всіх своїх колег і прийняв його в оточенні генералів, секретарів і філіжанок кави.

— Я прийшов продати вам ваші останні слова, — сказав чоловік. — Вони дуже важливі, бо у відповідний момент ви їх не доберете, а вам належить сказати їх у смертну годину, аби раз-два окреслити ретроспективну історичну долю.— Переклади, що він каже, — звелів тиран своєму тлумачеві.

— Він говорить аргентинською, Ваша Екселенціє.

— Аргентинською? Чому ж я нічого не розумію?

— Ви все добре зрозуміли, — сказав чоловік. — Повторюю: я прийшов продати вам ваші останні слова.

Тиран підвівся, як заведено за таких обставин, і, притлумивши дрож, звелів арештувати чоловіка і кинути в особливу камеру, які завжди бувають у цих урядових будівлях.

— Шкода, — мовив чоловік, коли його забирали. — Насправді ви захочете сказати свої останні слова, коли прийде та мить, і вам треба буде їх сказати, аби раз-два окреслити ретроспективну історичну долю. Я збирався продати вам те, що ви захочете сказати, без обману. Та позаяк ви не хочете їх купити, позаяк не збираєтеся завчити ці слова наперед, коли прийде та мить, коли вони захочуть зродитися вперше, ви, природно, не зможете їх сказати.

— Чому я не зможу їх сказати, якщо це слова, які я мушу хотіти сказати? — запитав тиран, тримаючи перед собою наступну філіжанку кави.

— Бо вам завадить страх, — сумно мовив чоловік. — Бо на шиї у вас буде петля, і ви, в самій сорочці, дрижатимете від холоду і страху, цокотітимете зубами і не зможете проказати ні слова. Кат і його підручні, серед яких буде дехто із цих панів, задля годиться почекають якусь хвильку, та коли з вашого горла вирветься лише стогін, який перериватиметься схлипуваннями та благаннями змилуватися (бо їх ви вимовлятимете без зусиль), їм урветься терпець і вони вас повісять.

Страшенно обурені, помічники й особливо генерали обступили тирана з проханням, аби він наказав негайно розстріляти того чоловіка. Але тиран, блідий-як-смерть, прогнав їх у шию і зачинився із чоловіком, аби купити в нього свої останні слова.

Тим часом генерали й секретарі, принижені тим, як з ними повелися, підготували повстання і на ранок арештували тирана, коли він їв виноград в своїй улюбленій альтані. Аби він не зміг сказати свої останні слова, його тут же вбили, всадивши в нього кулю. А потім взялися шукати чоловіка, який зник з урядового дому, й одразу ж його знайшли, бо він походжав базаром, продаючи рекламні заклики вуличним акробатам. Його запхали в тюремний автомобіль і відвезли у фортецю, де катували, щоб вивідати, якими саме могли би бути останні слова тирана. Позаяк вирвати з нього зізнання не вдалося, його забили на смерть копняками.

Вуличні торговці, які купили в нього вигуки, і далі викрикували їх на перехрестях, й один із цих криків згодом послужив паролем і відгуком контрреволюції, яка покінчила з генералами та секретарями. Декотрі з них перед смертю розгублено думали, що все це — ланцюжок дурних непорозумінь, що крики — це те, що, строго кажучи, можна продати, але не можна купити, хоча це й здається абсурдним.

І всі вони лежали в могилі: тиран, чоловік, генерали та секретарі, але вигуки подекуди лунали на перехрестях.

Лінії руки

Із покинутого на столі листа виповзає рядок, біжить сосновою дошкою і спускається по ніжці. Досить придивитися, аби побачити, що рядок продовжує свій шлях паркетною підлогою, піднімається вгору по стіні, проникає в естамп, який є репродукцією картини Буше, прокреслює спину жінки, яка напівлежить на отоманці, врешті вислизає з кімнати через дах і стрижнем громовідводу спускається на вулицю. Там за ним важко встежити через вуличний рух, але якщо бути уважним, то побачиш, як він вилазить на колесо автобуса, що спинився на розі, який їде в порт. Там рядок спускається прозорою нейлоновою панчохою найбілявішої пасажирки, входить на ворожу територію митниці, поповзом в’юниться до найбільшої пристані і там (але його важко розгледіти, лише щурі видираються услід за ним на борт) піднімається на корабель з гримкими турбінами, біжить по дошках палуби першого класу, насилу пролазить у люк і в каюті, де смутний чоловік п’є коньяк і чує сигнальний гудок відправлення, спинається швом штанів, розшитим жилетом, повзе до ліктя і в останньому зусиллі ховається в долоні правої руки, яка в ту мить починає змикатися на руків’ї пістолета.