Осиний мед дикий

Миколай

Село, де народилася Софійка, лежить у долині, обрамленій лісом, полями і луками. Там ніколи не дмуть пронизливі вітри і сонце завжди ласкаве, мовби ліс охолоджує його гарячі промені.

Софійка — худеньке дівча, з великими сірими очима і дрібною постаттю, — ще не знала географічного положення свого села, але воно вже було для неї найкращим. Їй здавалося, що більше ніде так не пахнуть дикі полуниці, немає таких рожевих острівців материнки, зозулиних черевичків і дрібного дикого косатиння, яке швидко втрачає свою принаду, коли його зірвати з рідного куща.

А ще Софійка дуже любила перший сніг…

Хата їхня була маленька, вкрита соломою, і ставала особливо ошатна, навіть пишна, коли тато клав загату, щоб узимку було тепліше. Хата стояла на горбі, з якого було видно все село, біля невеликої церковці. І Софійка тим дуже пишалася, бо могла першою прийти до церкви, де знала кожен куточок і кожен святий лик… Але зима — велика спокусниця, і коли випадав перший сніг, село ставало біло-голубе, ніби у найчарівнішій казці. Солом’яні стріхи задерикувато дивилися навколо. А повітря, ніби щойно навіяне з лісу, пахло сосною, бруньками і ще чимось незбагненим, і так хотілося його вдихати, щоб запам’ятати початок срібного дива, якого ще ніхто не насмілився порушити.

Софійка похапцем одягала свої шкарубкі чобітки та благеньке пальтечко, яке їй дісталося у спадок від сестри, і йшла милуватися тими зимовими чарами.

Дівчинці так шкода було, що незайману стежку порушив вуйко Міхал, що Стефан Макар пописав саньми нехитрі візерунки на снігу. Прикро було, що люди робили свої буденні справи: носили воду, напували худобу, прогортали доріжки, руйнуючи цю чудову зимову прелюдію.

А зима й справді була лагідна: з неба сипав лапатий сніг і будив у душі ту перчинку, яка ховалася там з далекого літа. Разом з нею прокидалося і багато мрій: про ковзани, про діжку для капусти, з клепок якої були б добрі лижі, про ковані сани, які не всі могли мати. Дівчинка хіба у снах гасала на лижах: тато не дозволив розібрати діжку, тож вона так і не навчилася на них кататися.

Але у зими є ще одна велика і здійсненна мрія — подарунки від святого Миколая. Софійка знала всі пісні про Чудотворця і кожного вечора при молитві просила Отця, щоб Миколай приніс їй гарний подарунок, старалася бути чемною, щоб тато не мав причини бути нею невдоволеним. Вона підмітала хату, носила з оборогу дрова і мріяла про ласощі, бо була велика ласунка.

Прикро було почути від мами, що цієї зими Миколай бідний і не знає, чи всім дітям вистачить дарунків. Софійка довго не спала в ту магічну грудневу ніч, сподіваючись, що святий Миколай врахує, що вона його так чекає, і навідається до їхньої родини.

Але нічка, яка заколисувала всіх дітей, заколисала і Софійку, а на ранок мала з трепетом пробудилась і, затамувавши подих, витягнула з-під подушки невеличкий згорток, у якому було… три грудочки цукру. Сестрі Маринці дісталося те ж саме. Чудо відбулося: святий Миколай, хоч і бідний, але побував у їхній хатині. Але як?! Двері зачинені, на вікні в’язанка сіна, щоб мороз менше дошкуляв… Софійка була горда — Миколай її не забув, і це було так смачно — смоктати свою, подаровану самим святим Миколаєм, грудочку цукру!

Прийшовши до школи (а це було, коли Софійка навчалась у першому класі), діти жваво обговорювали свої подарунки. Героєм дня був Павльо, бо, окрім грудочок цукру, таких само, як у Софійки, йому святий Микола написав ще й листа. На звичайному шкільному аркуші стояв зверху хрестик, а далі йшли накази: бути чемним, шанувати маму, добре вчитися, любити сестру і брата, бо батька у них не було. Але лист і грудочки цукру для Павля були загорнуті у газету «Правда». Софійка йшла зі школи і думала: чому саме у таку буденну газету був загорнутий дарунок для Павля?

Різдво

Зима стала законною господинею села. Насипала сліпучого снігу, закрила всі ритвиці у землі. Дерева стояли зачаровані, горді, а ялини і сосни хизувалися своїми ошатними шубами. Мороз тріщав і дрібненько порипував під малими ногами Софійки, яка перебігала стежку до бабці, або до Надьки і Леськи, з якими робила «пробу» на коляди.

Софійка знала багато коляд, і навіть тато з прихованою гордістю казав, що мала добре «підтягує». А далі… мрії, якою буде ялинка, чи щось вколядують, що мама спече і всмажить на свята.

Погідного дня тато йшов до лісу і приносив звідтіля через церковник омріяну ялинку. Вона похитувалась на широких татових плечах і ніби прощалася зі своїми посестрами, які залишалися в засніженому лісі. Софійка раділа, що скоро ялинка стане казково-чарівною — на ній заблистять золоті прикраси, кульки, ланцюжки, цукерки і яблука, а ще горішки, вбрані в позлітку.

У їхній маленькій хатині урочисто зазвучить «Бог предвічний», бо всі гарно співали: тато баритоном, мама альтом, а Маринка — диво-сопраном. Софійка чистенько, як дзвінкі крапельки, теж вливала свій голос у цей величний гімн радості народження Ісуса, який спасе «люд свій весь».

А далі тато з кропильцем і свяченою водою обійде подвір’я, худобу. Дасть їй різдвяного калача і з в’язанкою пахучої соломи та оберемком сіна зайде до хати зі словами: «Христос ся рождає!» «Славімо його!» — всі гуртом вітатимуть господаря, який приносить цю радісну вість.

А ввечері з першою зіркою — запашна кутя. Що може бути смачнішим за мамині рогалики з маком і рожею? А смажена риба, яку Софійка їла хіба що на Різдво! Пампушки, запах яких запам’ятався назавжди! Посеред столу на чистому обрусі горіла свічка, м’яко потріскуючи, як символ цього несказанного, піднесеного настрою.

І раптом під вікном: «Бог ся рождає, хто ж то може знати», — це знак, що всі у селі — від хати до хати, старе і мале, — співали осанну народженому Спасителю. Голосно, красиво, пискливо — хто як умів, долучався до загального хору, до цього дива, яке нікого не залишало байдужим.

Софійка, Надька і Леська оббігали півсела, співали добре і з душею. Губи їм позамерзали, вже не чули вони ніг, зате кишеньки поважчали від копійок. Довго сміялися, бо були схожі на малих сніговиків: вії в інею, хустки всі білі, тільки носики червоні і очі повні блиску. Чудо відбулося! Христос народився! Славімо його!

Коляда

Олесь прибирав вертепну зірку, яку зробив сам. Він фарбував її голубою фарбою і навішував різнокольорові стрічки. Посередині зірки на жовтому шнурочку прикріпив дзвіночок, що мав сповіщати радісну новину, яку ніс маленький колядник.

Мама лежала хвора і сумними очима дивилася на сина, що дуже ретельно готувався йти в село колядувати. З мамою вони вже давно живуть самі… Тато до них навідувався ще тоді, коли буки в горах були жовтогарячі і листя прикривало сліди. Він гладив широкою долонею сина по солом’яній голівці і говорив: «Потерпи, синку, ми очистимо нашу землю від чужинців і прийдемо до своїх домівок, щоб бути ґаздами при своїх родинах». Мама тоді плакала і швидко збирала в стару тайстру харч, який був у домі.

Тепер у них зовсім не було чого їсти, і рятувала їх із сином коза Берка, яка давала трохи молока, щоб розбавити чир. На миснику в горнятку з літа чекала свята пшеничка, призначена на різдвяну кутю, а ще лежали у маленькій торбинці мак і лісові горішки, які приніс тато. Мама зварила цукровий буряк до густоти, щоб підсолодити кутю.

— Синку, не ходи нікуди, — кволо заговорила мама. — Он мороз береться, одежина в тебе легка.

— Та я недовго. Піду до Зозулихи, до Фортунихи, до Ганьки Олексової, а там місяць зійде, та й додому.

— Взувай мої чоботи і візьми мою тернову хустку. З нею тобі буде тепліше.

Олесь з-під ліжка витяг мамині чоботи, навхрест пов’язався хусткою, яка пасувала до його світлого чубчика, припасував на голову стару батькову шапку і з першою зіркою, яка на весь світ голосила про народження Христа, вийшов із хати.

Снігу цього року насипало рясно. Олесик провалювався у невидимі ями, набирав його за халяви маминих чобіт, змерз у руки, але вперто йшов і тримав свою зірку, час від часу трясучи, щоб голосніше було чути дзвіночок.

Тепер він шкодував, що їхня хата далеко від села, і в цій сніговій тиші йому стало моторошно. Мама залишилася вдома, села не видно.

Хлопчик глянув на небо. Йому усміхалася зірка і ніби заспокоювала його. Підбадьорившись, пришвидшив ходу і побачив перші обриси хат, які привітно вабили слабким, але радісним світлом. Не шукаючи вікон, ще йдучи засніженою дорогою, Олесь на повні груденята заспівав:

Олесеві здавалося, що з ним співають ангели в білих ризах, а його дзвіночок так голосно дзвонить, як ангельські труби. Щічки в нього зачервонілися. Мамина тернова хустка цвіла маками, і весь світ був йому дивом.

Заспівав:

І вступив під Зозулишине вікно. Вийшла тітка Марина, запросила малого колядника до хати і найперше шепнула:

— Тато живий, вітає вас із колядою. Нехай мама не журиться.

Яке то було щастя! Дві радості з’єдналися докупи. Тато вітав з колядою! До торбинки потрапило кілька картоплин і маленький кусник сала, а цілушка хліба пахла медом і стиглим колоссям. Олесик поцілував Зозулисі руку і рушив з підскоком далі.

Старий Олекса, якому хлопчик радісно колядував, виніс дрібні копійки і приказував:

— Маєш, малечо, цілого півгроша і кукурудзяну паляничку.

У вікнах старої Юськи Фортунихи блимав каганець, і вона вже не чекала нікого, хто до неї прийде. І раптом голосно і радісно:

Юська прилипла до віконця і таки впізнала Олеся, якого завжди любила.

— Заходь, Олесику. Зігрійся, поїж борщику теплого!

До торбинки положила трошки проса і ще теплої мамалиги. Розпитала, як там мама, і розрадила:

— Не журися, синку, будуть і у нас ще калачі з родзинками, тільки землю виметемо від непотребу. Народжений Господь нам допоможе. Спіши, хлопчику, поки місяць світить.

Олесик, здавалося, нісся додому в чарівних санях. Швидко біг, місяць сміявся до нього. Сніг уже не був колючий, а видзвонював свою зимову пісню. От і його хатина, його матуся, котра так його чекає, і Олесь для неї несе радісну звістку і коляду. Хлопчик сильно потряс чарівною зіркою, яка заграла по-особливому, найсвятковіше, і заспівав для мами, для татка, який серцем чув синову коляду:

Страх

Літо було в розпалі. Цвіла кукурудза, буяла мітличина і вже відцвітала картопля. Ще не зовсім дозрілі яблука висіли на деревах, вигріваючи свої червоні боки.

Всю цю красу спотворювали довгі глибокі рови, якими було порито все подвір’я. Софійка чула, як мама крадькома обмовилась, що то шукають у них криївку. Дівчинка була ще надто малою, але дитяча свідомість застерігала, що з цими людьми у зеленому одязі, котрі розмовляють іншою говіркою, треба бути дуже обережною і чемною. Краще їм не потрапляти на очі…

Одного ранку, сидячи на бамбетлі, який стояв просто перед вікном, дівчинка побачила, як на вцілілий клаптик зеленої трави солдати розстеляють плащ-накидку і на ній складають великі блискучі кавалки цукру. Що це цукор, вона здогадалася з того, як вони його розколювали вістрям сокири і зі сміхом жували. Спокуса була велика — Софійка такого цукру ще не куштувала. Вона швиденько сповзла з бамбетля на долівку і вмить опинилася на порозі, втупивши великі оченята в ту блискучу білу смакоту. Її помітили, і молодий солдат простягнув їй дрібну скалку ласощів:

— На, возьми, это сладко!

Софійка затиснула подарунок у кулачок і тільки хотіла піднести його до рота, як почула різкий окрик:

— Стой! Стрелять буду! Куда, старая, прешь?!

У хвіртці заклякла бабця Марина — висока, з добрим лицем і вицвілими від болю синіми очима. Картата хустка сповзла з худеньких плечей. Бабця заламала на грудях руки і голосно кликала:

— Ганю, Ганю! Тут донька моя живе… А он моя внучка Софійка…

Солдат тримав під прицілом стару жінку, що стояла розіп’ята у хвіртці. Вибігла з хати мама, заплакала Софійка.

За якийсь час бабці дозволено було зайти на подвір’я. Солодка скалочка випала Софійці з теплої долоньки, вона її не підняла і ніколи за нею не пошкодувала.

Обнови

Софійці здавалося, що ніде так красиво не починається весна, як у їхньому селі, а особливо — на їхньому кутку біля церкви. Ще в центрі села чорніла багнюка, а у них вже було сухо і тепло, витикалися перші квіти: часничок, косатиння, тюльпани. А сонечко було лагідно-теплим і пестило, а не пекло в личко.

Цьогоріч Софійці сумно: скоро Великодні свята, а мама в лікарні і тато мусить давати раду і на роботі, і вдома. Але гаївки, які Софійка знала, всі — і дорослі, і діти — повинні були співати в обновах. Тато, видно, теж розумів цю проблему і не хотів, щоб мала виглядала убогіше за інших дітей. Якось серед дня він узяв Софійку за руку і повів до крамниці. Невисокий на зріст вуйко Яндрух мав у цьому магазині найбільше право: привозив крам, міряв, продавав, припрошував. Оскільки до свят залишалося дуже мало часу, весь кращий крам уже розібрали. Була тільки блідо-голуба матерія з великими жовтими лапатими квітками. Вибору ніякого!

Вуйко Яндрух відміряв шмат полотна на сукенку, а ще тато купив доні тоненькі панчохи і коричневі сандалі. Правда, Софійка з сумом зауважила, що вони на неї завеликі, але менших не було. Тато прихвалив гарні дірочки на носаках, мовляв, не біда, що завеликі — нога підросте, то будуть якраз.

Кравчиня Олюня вшила для Софійки сукенку з великими накладними кишенями, в які влізало по два великі пампухи. І плаття, і сандалики — все було якесь кумедне, зате виглядало новим. Лише Софійчині ніжки в обнові здавалися ще тоншими і мізернішими…

Навіть у свої десять літ Софійка цілком могла співати гаївки вдома. Але цікавість і урочистість свята брали своє. Коли задзвонив великий церковний дзвін, Софійка побігла на гаївку — швиденько встала позаду всіх, щоб заховати маленькі ноженята у великих нових коричневих сандалях, однак виводила пісні незгірш за інших.

Наука

Текли весняні води… Зверху ще тримався шкарубкий лід, а під ним дзвеніли маленькі струмочки. В небі тріпотів жайворонок і якась пташка, про яку говорили, що вона — провісник весни, бо співає: «Покинь сани — бери віз, покинь сани — бери віз».

На горі вже були втоптані перші стежки, і Софійка раділа сонцю, весняним пахощам бруньок бузку, верби, а ще тішилася тим, що мама дала їй цілий карбованець. Він був досить великий, на жовтому тлі красувався герб і багато різних закарлючок. Але справа, звісно, не в красі карбованця, а в тому, що за нього можна купити багато цікавого: ручку, зошити, чорнило…

І от Софійка помчала з гори, ляпаючи розбитими черевичками по вологій стежці, до бабці Марини. Бабці в хаті не було, зате на вікні, спокусливо задерши пожмакані краї, лежав такий самий карбованець, як у кишені в Софійки.

Мала зупинилася, розглянула його і подумала: «Куплю собі кольорові олівці, про які мріяла вже давно», — та й поклала знахідку до кишеньки.

Оббігавши подвір’я і не знайшовши бабці, притьма гайнула додому. На рідному обійсті під оборогом тато колов дрова, а мама складала їх у рівненькі стосики, щоб зручно було брати на руку.

Оченята в Софійки світилися загадковим блиском, ніби вона знайшла щось незвичайне.

— А у мене є вже два карбованці, — сказала дівчинка і витягла їх гордо з кишеньки.

— А хто дав тобі другий? — спитала мама.

— Ніхто, — вже тихіше відповіла. — Він був у бабці на вікні, лежав собі, то я і взяла…

— Ага, взяла, — це вже тато, але без злості. — Отож іди до бабці і скажи: тут у вас лежав карбованець, я його взяла, а тепер повертаю, і простіть, що брала без дозволу.

Софійка вже не гнала згори, а чалапала, і думала своєю малою головою, який той карбованець важкий. Очі її були повні сліз, крізь пелену яких вона, проте, змогла побачити загадкову посмішку бабці. Тепла шкарубка долоня гладила солом’яні кіски:

— Це життя, онучко, це наука.

Пригода

Леська гнала худобу з поля і, як казали в селі, йшла за хвостом. День обіцяв бути спекотним, тому Леська навіть не йшла, а сунулася, ледве волочачи босі ноги, і підскакувала спересердя, коли на шляху їй траплявся гострий камінець.

Її світле волосся розтріпалось, на чоло постійно насувалися набридливі пасма, які тато чомусь називав есиками. На плечах дівчинка тягла куфайку — неодмінний пастуший атрибут, і думала: «От мама знову скаже: ти чого така стріпихата, ніби десь по стерниськах ганяла?»

У корови настрій був такий же, як і в господині. Вона йшла мляво, ліниво трясла головою, відганяючи кусючих мух, і повільно водила хвостом. А Лесьці сьогодні навіть не співалося: всі співанки і хотіли б вирватися з її грудей, — а язик не повертався, відмовлявся співати.

Ось нарешті й домашнє подвір’я. Корова жадібно припала до відра, яке заздалегідь поставила мама. Спориш прохолодно лоскотав дівчинці босі ноги, невідь-чому відчинене хатнє вікно манило до себе. Поки корова повільно цідила воду, Леська кинула куфайку на траву, підскочила — і вже її худі ліктики спираються на підвіконня.

Заглянула в кімнату — нікого, всі кудись зникли. І раптом Леську в горлі залоскотала сороміцька співанка, що її чула на пасовиську. Вона давно там сиділа і от знайшла момент про себе заявити. Хай вискочить, хай виспівається — може, зніме спекотну знемогу.

Дивлячись у відчинене вікно, Леська дзвінким голосочком завела на все подвір’я, знаючи, що її ніхто не слухає:

І так далі. Раптом з хати долинув голос сестри Маринки:

— Файно, Лесюню, співаєш! Є чим потішитися!

Леська аж присіла. Піт рясно вкрив чоло. Гаряча хвиля вдарила в обличчя. Де вона взялася, ця Маринка? Через хвильку Леська оговталась і до неї дійшло, що Маринка лежить на бамбетлі, який стоїть під самим вікном, і вона тому її не побачила. Впертий бісик та відповідний зміст пісні змусили Леську надутися і вдавати ображену.

— Ну і що? Так багато хто співає! Це ж не я придумала, а з пісні слів не викидають!

Насправді їй було соромно і трохи боязко, щоб Маринка, бува, не розказала мамі. Що татові не розкаже, то Леська знала напевне!

Витівка

Леська йшла по селу, збиваючи куряву під ногами. Заглядала в чужі квітники і нудилася, бо не мала, де себе подіти. Ще не дівка, але вже й не маленька — недарма мамі без неї як без рук, — але дурні думки часом навідувалися таки до її пухнастої голови. Леська підстрибувала, і тугі косенята вихльостували їй по худих плечах. Пасти гнати ще рано, проте сонце схилялося до обіду, тож пора було рухатися додому.

Раптом увагу Леськи привернула Зоня, яка сиділа без роботи на лавці перед хатою і чекала родичів на полудні. Зоня була цибатим дівчиськом з наївними очима, і, звичайно, — молодша за Леську. Приспівуючи, Леська підійшла до Зоні, вдаючи поважну особу:

— Ну, як тобі тут сидиться? — бовкнула перше, що спало на думку.

Зоня соромливо оглядала Леську і видно було, що все в ній їй подобається, а найперше — коси і співи.

— Чуєш, Лесю, що ти робиш, щоб у тебе були такі гарні коси і щоб так гарно співати? — скромно поцікавилась Зоня.

Леську вколов черговий бісик. Вона кумедно зморщила чоло, зробила загадкову міну, щоб іще більше заінтригувати Зоню.

— Я тобі скажу, але ти нікому не переповідай, бо можна зле напророчити. Я беру мед, намащую ним волосся, сідаю на сонце і тримаю довго, щоб ввійшов у голову. А щодо співу, то я беру півсклянки олії і випиваю, щоб добре змастити горло, — ото співається потім!

Леська була переконлива, і Зоня, очевидячки, їй повірила.

Гостя встала і подалася з викрутасом через бабине подвір’я до себе додому, думаючи: «От дурна Зонька — таке питати». Сказалося та й забулася. А от Зоня не забула…

Коли всі домашні пішли в поле, Зоня взяла меду і намастила ним цілу голову: і без того густе волосся стирчало на всі сторони, злиплі пасма падали на чоло… А що хотіла все нараз спробувати, то пішла і випила півсклянки олії, а тоді сіла в квітнику на сонці, щоб мед добре входив у голову.

Через якусь хвилю на Зонину голову почали злітатися бджоли, оси і всяка комашня. З’явився цілий рій якихось невідомих мух. Зоня відмахувалася руками, мед струмками стікав по лиці, по шиї, їдко пекли очі. А тут ще інша напасть: дуже почало крутити в животі, і Зоня вже не знала, що робити швидше — рятувати голову чи живіт. Аж з поля нагодилася Зонина мама Марина. На подвір’ї зчинився ґвалт — Зоня плакала, Марина кричала, коли дізналася, які рецепти «понавиписувала» для її доньки Леська…

Леська сиділа в себе під оборогом, як мишка, і ворожила, що буде далі: чи прийде тітка Марина до мами, чи вся та історія обійдеться їй переляком? Вона вже шкодувала Зоню, і себе було жаль. Вона ж не хотіла нічого лихого, а що Зоня так у все вірить, то вже її проблема — розраджувала себе дівчина.

Коли пройшла перша злість, Марина таки поскаржилась на Леську. Мама ганьбила її і обіцяла відлупцювати добре, але гніву в маминих очах Леська не побачила. Десь далеко в них світилися веселі промінчики.

Музúки

Село з нетерпінням чекало великодніх свят. Хати стояли біленькі, чепурні, подвір’я і навіть дороги були начисто виметені.

Всюди пахло пасками і бужениною. Діти бігали до ліса і по березі річки рвали красиві баськи. На обличчях старих людей вирівнювалися зморшки, а в сумних очах з’являвся особливий блиск — святковий, великодній. Дівчата вимивали коси, тихцем приміряли обнови, в яких підуть на гаївку, а потім на музики.

І ось настав цей день! Люди з усіх кутків села гордо йшли з кошиками, накритими вишиваними рушниками, і барвистим колом обступали церкву, чекаючи благословення священика. Радісно вдарив дзвін, звук якого відлунював на декілька сіл. Христос воскрес! Чиста радість розтискала груди, кожну велику і маленьку душу. Люди об’єднались — зчепивши руки, простивши образи, — і пішли в перше коло гаївки. «Христос воскрес! Христос воскрес! Радуйтеся нині люди, най між нами зла не буде…» — лунало на все село, долітаючи у кожну вбогу і багату оселю. Старші, надивившись на молодих, як ті водять гаївку, по обіді йшли в гості до родини, до кумів, до сусідів — звільняли тіло і дух від щоденної роботи та напруги.

І святочна чарка була смачнішою, ніж будь-коли. Молодиці були стримані, пишні і тільки деколи давали зауваження збитошним дітям, які веселилися на всю свою дитячу фантазію. Коли смеркло і морок зловив за очі, Іванило вдарив перший раз після посту у бубон. Дівчата аж засокотали ногами і ланцюгом, узявшись за руки, ворітником рушили на музики.

Вуйко Міхал, що грав на скрипці, так витинав головну тему, схиливши скрипку мало не до колін, що, здавалося, душа скрипки вилетить і не повернеться. Цимбали Федосика грали поважно, гонорово, молоточки бігали з витребеньками, доганяючи скрипку або забігаючи наперед, мовляв: ми теж можемо не гірше. А Іван презентував шкіряний великий бубен і був дуже на нього схожий (може, через те його називали Іванилом), і все казав: «Я є фундамент, бо що та дрібота варта без бубна…»

І от перше: бух, дзень, дзень, бух, дзень, дзень… А дівочі ноги вже тремтять. Вже на пальчиках повертають коло, вже шукають очима того, з яким би хотіли сплести руки. Пара за парою, панянка зліва стає… Чути заклик ведучого — і граціозні постаті дівчат у нових сукенках, що дзвоном розвіваються навколо струнких ніг, виконують всі закони танцю.

Бухкає бубен, витинають цимбали, верховодить скрипка…

Свято триває.

Осиний мед дикий

Троянишина грушка росла посеред городу, широка, крислата, її ніхто не обрізав, і лапаті віти схилялися до землі, зачіпаючи бараболиння. Груші родила великі, як кулаки, і коли вони дозрівали, то були пахучі і солодкі, як мед. Було вже після Спаса. Дітиська обірвали знизу все дерево і тільки на чубку красувались достиглі жовті кулі. А ще ті грушки оберігало якесь сіре плетиво, подібне до кошика, з якого вилітав рій невідомих комах. Старші за Софійку дівчата, серед яких і її сестра Маринка, гадали: бджоли це чи джмелі? І вирішили, що це таки лісові джмелі, а значить — там є мед. Але як його дістати? Треба лізти на вершечок грушки. І хто полізе? Обвели очима кругом і зупинились на Софійці. Легенька, спритна. Ну, певно, що Софійка. Вмить принесли від дідуся Гарного бджолярське спорядження на голову, на голі руки вдягнули старі капронові панчохи, а в руки дали велику поливану миску:

— Швиденько лізь, Софійко, ми тебе почекаємо.

Софійці лазити по деревах було не вперше, і вона, як та білка, почала дряпатися на грушку.

Правда, заважав великий капелюх з сіткою і миска, яка весь час зачіпалася за дрібні галузки. Ще кілька гілок і Софійка торкнеться чудернацького сірого кошика, що був ніби виплетений з маленьких і більших глибоких кружалець.

Кошик потужно загудів, коли Софійка силувалась зняти його з дерева, він тримався, наче приклеєний. І раптом великий рій злих ос накинувся на малу. Вони почали справжню атаку. Жалили в шию, в руки, лізли в пазуху і, коли почали впивати свої жала в голі ноги, Софійка не могла вже терпіти. Вона просто почала махати руками і не втримала рівноваги. Падала з самого вершка грушки, яка підставляла їй свої крислаті віти, щоб пом’якшити приземлення. За Софійкою вслід по гілках тарахкотіла миска. Впала дівчинка спиною на високі стебла бараболь. Перед її очима зблиснув сніп мерехтливих іскринок. Вона не розуміла, чи це гудуть оси, чи гуде голова. Бджолярський капелюх з’їхав набік, на грушці висіли шнурками панчохи, а купа принишклих дівчат мовчки дивилися на малу, боячись запитати, як вона. Видно, Софійчині ангели були поруч і не дали статися біді. Розпатлана, покусана, вона повільно піднялася і сіла.

Розлючені оси все ще кружляли над грушкою і боляче вжалили кількох дівчат, які навіть не ойкнули — напевне, хотіли цим полегшити Софійчин біль. Потім усі швидко, як горобці, розбіглися кожне до свого дому, бо ніхто вже не бажав меду. Просили тільки, щоб Софійка не поскаржилась мамі. Біля Софійки залишилася Маринка, винувато лупаючи великими чорними очима.

Білі полотна

Явдоха білила полотна. Стояла погідна днина, і полотна довгими білими дорогами лежали в саду на чистому килимі зеленої трави, де їх більше голубило сонце. Час від часу Явдоха поливала полотна чистою водою і тішилася своєю роботою.

Полотна були рівні, тонкі, з прошвами мережива посередині — добрі будуть обруси і верета. Милуючи усміхом свої білі дороги, Явдоха краєм ока побачила гурт дівчатисьок, що пасли на оболоні гусей і бовтались у воді, з вереском піднімаючи бризки. Мокрі косенята прилипали шнурочками до лиця, пасемка лізли в очі, діти терли їх кулаками і знову шубовсяли у воду. Ґелґотіли гуси, кричали дівчатка. І, подивившись на їхні нехитрі ігриська, Явдоха скропила полотна і пішла до хати готувати обід. Скоро Стефан з хлопцями мали вернути з поля на полуднє. Сини ще малі, але вчаться господарської школи…

Дівчатиська повилазили з води і дзвонили зубами від холоду. Шкіра на них поїжилася, губи посиніли, малі шукали, де б то відігрітися. Струмки стікали з волосся по худеньких плечах, благенькі сорочечки поприлипали до запалих животів, які бурчали від невдоволення. Діти хотіли їсти, і Стефка, котра жила найближче, повідомила, що в неї вдома нікого нема — хатні повезли мед на продаж. О, таким солодким дивом мало хто з дівчат ласував, тож вони почали просити, щоб Стефка пригостила їх медом. Гуси сім’ями сиділи вкупі і час від часу лоскотали себе дзьобами, ніби дозволяли своїм пастушкам перерву. Тому товаришки, трохи відігрівшись, гуртом пішли за Стефкою.

Стебник, де стояли бочки з медом, був закритий на колодку. Дівчатка обійшли кругом, шукаючи можливості забратися всередину. А звідти йшов манливий запах воску і молодого меду. Знайшли! Як кошенята, видряпалися на горище і крізь вузьку щілину влізли до медового раю. А там у діжках з дерев’яними покришками і великими ложками був мед. Пахучий, лискучий, солодкий — аж дух забиває! І багато як! Хіба схаменешся тут, що робиш шкоду? Їли досхочу, і коли губи вже ледве розтягалися, а язик став кілком — зупинилися. Вилізали важко, сопіли, зітхали, рвали сороченята, але вилізли таки і, обважнілі, знову пішли до гусей. Роздяглися і смачно простяглися на зеленій траві, чекаючи полудня, щоб гнати птаство додому.

За якийсь час, поніжившись на сонці, Юзя ляпнула себе долонею по животі і швидко розплющила очі — на ньому проступили жовті пацьорки, ніби пухирі. Коли глядь, аж і в інших те саме. Дітиська схопилися і не знали, що робити. З переляку шубовснули в річку і стали натирати себе теплим намулом. Вилізли чорні і блискучі, як чортенята, тільки очі перелякано бігали і непокірно стирчали кіски. Що далі? Що робити? Погляди їхні впали на білосніжні Явдошині полотна, які вибілювалися під сонцем. Довго не думаючи, продерли в плоті дірку і порозлягалися на Явдошиних обрусах. Обсихали. Сонце висушило намул, який потріскався на голій шкірі, а в тріщинах блищали краплі меду…

Явдоха ще здалеку зчинила крик. Дівчатиська, як перелякані горобці, шугнули спершу в дірку у плоті, а потім у річку. Серед тих малих бешкетниць була Явдошина майбутня невістка, а моя мама.

Гусяче весілля

У сусідів через дорогу барвисто «вишивали» троїсті музики, скликаючи село на весілля.

Скрипкова мелодія то звивалася ніжно і грайливо, то стрімко злітала вгору, розсипаючи жмені чарівних звуків. Ображено жебоніли цимбали і, наздоганяючи скрипку, утворювали з нею злагоджений дует. Ну а бубен підтверджував, що він тут найзакличніший, його найдалі чути. Стояла літня днина. Тепло пахло квітами, а синє-синє небо посилало своє благословення молодій парі.

Ясько Терновий з Мариною, як найближчі сусіди, збиралися на шлюб і, вже святково вбравшись, давали настанови малій Ганнусі: нагодувати курчат, нарвати трави для корови і, головне, насікти трави для гусей, яких цього року мали півкопи — діти підростають, то треба подушки насипати. Томцьо вчиться у Львові, тож мус, щоб спав на своїй подушці, бо чужа — як та мачуха: тут гладко, а там мулько.

Ганнуся стояла, сумно опустивши руки, і слухала вже не скрипку, а тата, бо мама завше м’якше з нею говорила. А тато наказував, та ще й з притиском: «Щоб ти не стояла там за ворітьми і не чекала якого тістечка. Маєш що їсти в хаті, ти ще не до весіль». Але як не слухати музику? Як не дивитися на барвистий одяг молодої і дружок? Це ж через дорогу, зовсім близько. Ганнуся стояла за кущем калини, що пишно розрісся на розі хати, і їй добре було видно все весільне подвір’я. Дружки снували між музиками, несучи то стрічки, то мирт. Хлопці вже закінчували зелену браму, ставили закуску на стіл для викупу молодої. Вже йшли перші гості, музики грали марші. О… татові вже причепили букет з барвінку. Дівча згадало про свою роботу і хутко смикнуло на город.

Нарвала для корови молодої кукурудзянки, зеленого бурячиння, сипнула курчатам гречки і трохи сиру зверху. Коли це біля хліва нагадала про себе біла хмара гусей. Ги-ги-ги — тонко, пискляво ґелґотали гуси, ніби хотіли перекричати скрипку.

Боже! Падку! Гуси не годовані! Ганнуся сплеснула руками і знову шаснула на город. Що ж їм нарвати? На очі дівчинці потрапила велика пишна грядка маку, який вже зацвів рожевим і сизим квітом. Тугі пуп’янки де-не-де ще не цілком розпустилися і важко звисали на м’ясистих пагонах, терпко пахнучи. Але ж він такий пишний і густий, той мак, його можна прорідити, щоб краще ріс, — думала мала, і швиденько клала на руку ламкі стебла. Коли набрала добру в’язку, кинулася бігом на подвір’я. Гуси з криком і лопотінням помчали за нею. Ганнуся швиденько кинула мак межи птицю і знову подалася до калини, щоб дивитися на весілля.

Вже приїхав молодий з дружбами і ведуть торг за молоду. Вийшла Федорка до гостей — вся в стрічках, у віночку з мирту і білих квітів, у пишній горсетці і вишиваному фартушку. Чорні коси розпушені, несміливо заламує руки і кожному, кожному гостеві кланяється. «Навіть таким, як я», — думала Ганнуся і так хотіла там бути!

Нарешті заграв веселий марш, і весільна процесія вирушила до маленької церковці на горбі. Гупання бубнів ставало дедалі глухішим, і тільки малі «запорожці», збиваючи куряву босими ногами, бігли ззаду і блимали розпірками в штанцях.

Ганя вийшла зі своєї схованки і пішла на подвір’я. Мати Божа! Ноженята їй підкосилися і вона сіла на місці. Її гуси повклякали на траві в різних позах і хропіли. Сірий гусак, який водив стадо, лежав лапами догори, заскаливши одне око в небо. Біла гуска витягнула шию і ледве щось ґелґотіла. Інші гуси лежали без жодних ознак життя. Дівча тяжко зайшлося плачем. Вже не тішила скрипка, не радував вигляд молодої, мучила тільки думка про те, що ж скаже тато. І що буде з гусьми? Тридцять гусей! Це ж цілий маєток!

Сльози струмком бігли по худенькому личку. А зарадити нема кому — всі на весіллі. Ганнуся довго й розпачливо плакала, поки тривали служба Божа і вінчання в церкві. Вона безпорадно сиділа серед білої нерухомої гусячої ковдри, обхопивши руками гострі коліна, благаючи кожну гусочку встати, обіцяла, що добре доглядатиме за ними. Дівчинка тулила до себе обважнілі шиї і плакала.

Весілля було у розпалі, а в голові малої лише гупав бубен: гуп-дзень-дзень, гуп-дзень-дзень. І раптом — диво! Сірий гусак повернувся набік, силкуючись зіп’ятись на ноги, піднявся, а потім знову п’яно гикнув і ліг, смачно захропівши. Його рухи почали повторювати й інші гуси. Мала повеселіла і через шпарку в плоті взялася знову поглядати на сусідську забаву. На устах появився усміх. О, і вуйко Микола ходить, як той гусак, а вуйко Міхал охляв, як та біла гуска. «Ото вже весілля, — думала Ганнуся, — що у мене гусяче, що у них людське». А згодом вона заганяла гусей, які ще не зовсім протверезіли і, в’яло опустивши голови, тягли за собою важкі крила, до загороди.

Вранці тато подивувався, чого так довго сплять гуси, і питливо глянув на Ганнусю:

— Напевно, музики їм вуха заграли, то й не хочуть вставати, — хитро блиснула очима дівчинка, — а може, цілу ніч танцювали.

— Ну, ну… — протягнув тато.

Пастушка

Ще буяло літо, цвіли чорнобривці, жоржини, щебетали ластівки, але осінь вже розмальовувала першою позолотою поля, на яких стояли золоті снопи, пахло обмолоченою соломою, пересохлою землею, медово виблискували вижаті стерні, які боляче, немов їжаки, кололи босі ноги. Ранком малі пастушки з цікавістю розглядали незнайому дівчинку, що теж вигнала корову на стерню.

— Чули? Буде пасти корову в Бурчаків.

Дівчинка трималася осторонь, трохи стривожена пильними поглядами незнайомих дітей. Була чорнява, міцненька, чорні очі дивилися виразно, навіть вперто, а може — захищали її сирітство, бо чи від добра хто пасе корову в чужому селі? Благенька сукенка була латана-перелатана на плечах, а спереду горбочками випиналися груденята, самі того не хотячи, і привертали увагу, коли Геня бігла стернею — смішно ворушились, нічим не спутані.

Коли завертали корови, дівчатка познайомились ближче і вже разом їли свої окрайці, закусуючи спасівками. Хлопчаки верховодили малими — змушували прислуговувати, завертати корови. Насунувши на очі кашкети, вели чоловічі розмови: хто знайшов пістолет, де ховають гранати, де ще може бути зброя, хто переплавив олово на кастет. Звичайні розмови післявоєнних дітей… Вони й грали у війну: в одному окопі наші, в іншому — німці. Але які наші — чи ті, що в криївках гинули, чи ті, що червонозорі — ніхто не уточнював. Коли дощило, діти збиралися під полукіпок, як перепелята, тулилися один до одного. Геня соромливо трималася скраю і легенька мокра сукенка прилипала до струнких ноженят. Славко крадькома спостерігав за дівчатами і відганяв незрозумілі химерні думки. Важке голодне дитинство не дозволяло йому ніжності, хоч вона вже йшла до нього десь звіддалік.

«Чого вона розхристана, чого лупає цицьками, чого блискає ногами? — грубо злився. — Чого патли розпустила, як ворожка? — тлумила і мучила думка… — Провчити, провчити її треба». Повільно зиркнув на хлоп’ят.

— Ану, хлопці, подивимося, чи росте розсада у нашої нової панни, — поважно мовив. Вмить кашкети повернулись дашками, один наскок — і хлопчаки повалили Геню на солому. Задерли спідничину.

— Росте! — утвердив Славко. — Вже засіялася!

Пореготавши трохи, хлопці розлетілися, як ті горобці. А Славко, насупившись, сидів окремо і креслив палицею невідомі знаки на землі, видираючи стерню, не дивлячись ні на кого.

Геня теж сиділа, червона від образи, і плакала. Її чорні очі випромінювали зневагу і жаль. Вибравши з розпущеного волосся вимолочені остюки і обтріпавшись, завчасу погнала корову додому.

Славко трохи переживав, щоб вона не поскаржилася Іванові Бурчаку, але після обіду знову побачив дівчинку на пасовиську. Думав, буде від них втікати, буде ховатися, але ні — Геня дивилася сміливо і вперто, чим змусила Славка відвести погляд і потупити очі. Але як?! Щоб якась драна спідничина ним керувала? «Не бувати тому!» — свербіла в голові думка, і Славко ще раз закликав своїх бешкетників подивитися, чи підросли у Гені «вусята».

Дівчинка відчула, що безсердечні хлопчиська от-от знову зроблять на неї напад. Вона стояла рівно, і кожна клітинка її юного тіла тремтіла, в очах кипіли сльози. Коли нападники з реготом наблизилися — визивно і граційно підняла подолок благенького платтячка, оголяючи стрункі ноженята і юну плоть.

Вона була така гарна в своєму гніві і безпорадності, що Славко стояв як укопаний. Він опустив свою давно нестрижену голову і розвів широко руки, зупиняючи розхристаних хлопчиськів, які тільки й чекали наказу ватажка…

З того часу Славко заслаб. Йому снилася Геня, йому хотілося погладити її коси, хотілося, щоб вона посміхалася. Він крадькома дивився, як випинаються зі старенької кофтини її груденята, шукав зустрічі з нею, а вона посміхалася і обминала його. Проходила повз, горда і недоступна. Це злило його і заворожувало. Коли випадало щастя залишитись на одинці, хлопець втрачав дар мови, дивно та вимушено посміхався і не знав, що з ним. Це була радість, і він прагнув її, боячись втратити бодай мить…

Осінь вповні заявила про себе. Відлетіли бузьки, почорніли стерні, пошерхли трави, і пастушки готувалися до школи. Славко знав, що Геня їде з села, і не знаходив собі місця. Якийсь день довго сидів під липою, чекаючи, що дівча вийде з хати, і таки дочекався.

— Геню, — зривався хлопцеві голос, — прости мене, я дурний, я маю добру науку… Чи приїдеш літом? Я маю це знати. Снишся мені ночами… Я буду тебе дуже чекати… То що мені скажеш?

Хлопець збивався і блудив словами. Стояв високий, з чистим лицем і опущеною головою. Геня мовчки розглядала його, її очі сміялися, і вона з чуттям дорослої жінки підняла руку і погладила його непокірного чуба. Славко і незчувся, як припав губами до її вузької твердої долоньки.

— Прости, — шепотів, — я тебе дуже люблю. Я чекатиму…

Блакитні зорі

Перед Різдвом так крутило снігом, що всі загати стали білими, а хати мали вигляд велетенських білих вуликів у сніговому саду. Намело такі замети, що зранку годі було відчинити вхідні двері, щоб відмести сніг. Найперше з хати виходив господар, а потім діти, як горобці, виглядали з сіней, висовуючи непокриті голови.

Через день завірюха вщухла, зате подужчав мороз. Синів сніг, чоботи при ходьбі рипіли на півсела, птахи заривалися в стріхи або на льоту падали. Діти не йшли до школи, радіючи передчасним канікулам. Настуня сиділа вдома і тішилася, що книжка з арифметики захована далеко в торбині. Думала про коляди, про святкові пиріжки, дивилася на гусей, що вийшли на мороз і підгинали по черзі то одну, то другу ногу. Як добре, що нема складних прикладів, не треба вчити довгих поезій, і в голові крутиться тільки легкий польський віршик:

Саночок у неї немає, хіба великі татові, в які запрягають коней, а зима справді лютує. Дівчинка сиділа і теплою долонькою відігрівала клаптик віконного скла, що швидко замерзав, укриваючись сніговими візерунками…

— Настуню, вступи в чоботи і принеси мале відро води, — звеліла мама.

Настуні такий наказ в радість — ноженята шусть у взуття, кабат на плечі, і з вискоком надвір. Рип-рип чоботята — і вона вже на місці. Студня коло хати — підскочила і, обхопивши корбу великими татовими рукавицями, враз ніби примерзла до неї. Вода малою цівкою стікала до відерка.

Коли відерко наповнилося, малі рученята випурхнули з рукавиць, що так і залишилися висіти на корбі, як великі шлапаки.

«Як цікаво…» — подумала Настуня та й притулила до заліза теплий палець. Він, як намагнічений, умить прилип до корби. «А що, як злизати язиком цей синій іній, чи добрий він на смак?» Ще не встигла й подумати, а вже зробила!

— А-а-а-а-а! И-и-и! — муготіла, розмахуючи руками, і ніяк не могла відірвати від корби язика.

За якийсь час на галас прибігли з подвір’я гуси. Обступивши малу, лопотали крильми і зчинили такий крик, що змусили Кунделя вилізти з буди і по-господарськи загавкати. Потім, опустивши крила, перевальцем побігли подвір’ям і продовжували ґелґотати.

Марина саме розчиняла на калачі, а тут гуси ґвалтують, пес гавкає — цілий гармидер.

— Настусю, ти є? — виглянула з кухні. Ніхто не відгукнувся. — Дивно. Мороз же який, перемерзне.

Наспіх витерши руки, побігла за малою.

— О… о! — вжахнулася.

Настуня мовчки плакала, схиливши голову. На іскристий сніг падали краплі крові. Марина все зрозуміла і кинулася до хати по теплу воду. Оце пригода, оце витворила, хто б то подумав! І що робити?

Настуня з обпеченими морозом губами і спухлим язиком сиділа в хаті, і з її великих сірих очей стікали сльози. Вона не могла говорити, лише безутішно плакала. Про коляду і смачні тістечка можна вже забути…

— Падку, що сталося? — зайшов тато і розгублено дивився на дівчинку.

— Впала на патик, — злукавила мама.

— Але де ж той патик, коли все так засунено снігом?

— Видиш, знайшла…

До Святої вечері всі сіли за великий святковий стіл. Смачно пахло пампушками, гіркуватим духом сушені і солодкої куті. Край стола сиділа Настуня з розпухлими губами і через стебельце легенько тягнула з горнятка курячий розсіл.

— Якби кізка не скакала, то би ніжки не зламала, — дражнився з неї брат Левко і смачно запихав до рота пампушки.

— Левку, — стримано сказав тато, — як маєш себе вести?

— Чемно, — прогудів той і поставив перед Настунею горнятко сушені. — Пий, вона солодка…

Після вечері тато погладив вуса і сказав:

— Тепер, діти, заколядуємо, а Настуня цим разом буде тільки слухати. В неї ще багато коляд попереду, — і погладив великою шкарубкою рукою рудуваті кіски дівчинки. Настуня не могла поцілувати татові руку, тільки притулися до неї теплою щокою.

Впліталися у спільний хор дорослі і дитячі голоси. Настуня подумки співала з ними і була горда, що велике свято прийшло в їхню хату.

Враз під вікном голосно задзеленчав різдвяний дзвінок:

Співали колядники, а тато вже просив їх до хати. Подих морозу ввірвався до оселі.

— Ох і лютує, — чаркувалися колядники.

— Різдвянка… А коли ще буде?

У морозні вікна заглядали блакитні зорі.

Молода

Щедрували в різних кутках села, забувши про перестороги влади і вчителів. Маленькі віншувальники підскакували до засніженого вікна: «Віншую, віншую, на припічку пироги чую, а на п’єцу — молодиці, дайте, тітко, паляниці».

У синьому вечорі привітно блимали вікна із запаленими свічками і солом’яними хрестиками на них, закликаючи до щедрівки. Багато хат пишалися засніженими загатами, задерикувато насупивши білі шапки. Рипів мороз під новими чобітьми і благенькими шитими бурками, кирзаки хизувалися своєю добротністю. І всі радісно пристукували, зігріваючи змерзлі ноги. Щедрівка велася щиро і весело. Кожне село мало свою співанку, і мало хто знав обробку знаменитого «Щедрика». Втішалися тим, що мали, придумували нові щедрівки, зимові ігри, казки та приповідки — бо як же без них.

А іскристим ранком йшли на річку, де хлюпалася освячена Йорданська вода. Молилися, вмивалися, пили, набирали в глечики і повагом вертали додому. Кропили оселі, худобу і ставили під образами до наступної Водохрещі. А молодим після посту найбажаніше — гульки. Ой, як же витинали ввечері музики! Навіть благенькі черевики, які мало не розвалювалися на ходу, змагалися з новими чобітьми, що пахли свіжою чорною пастою.

Наталка теж прийшла на музики. Стояла розпашіла коло печі, що палахкотіла грабовими полінами, і перебирала китиці великої білої хустки. Пари танцюючих вихором пролітали повз неї. Хлопці ніби змовилися і не шукали її очима, не зачіпали розмовою — так, мов її й не було. «Чи я не така, як усі? — думала. — Стою, як мурований стовп. Мовби заворожив хто! І гарно одягнена, і брова крута, і чоботи з рипом, а що трохи писката — то вже вдача така. Вже котрий танець продаю петрушку?» Дівчина нервувала, ображено відкопиливши звабливі губи. Не знала, чи йти додому, чи ще чогось чекати? Вже хотіла гонористо розвернутись і піти, як наштовхнулась на широку і ясну усмішку Федька, що несміло пробирався до неї крізь танець.

— Може, потанцюємо? — запитав хлопець, а вона поглянула на нього насмішкувато і зверхньо.

— По-тан-цю-ємо… — протягнула і рвучко вступила в коло.

Біла хустка майнула торочками, зачіпаючи сусідні пари. Наталка танцювала, ні на кого не дивлячись. Федько був ніби на небесній хмарині, яка відірвала його від землі разом з Наталкою. Йому здавалося, що Наталчині насмішкуваті очі зігрівають його серце і каламутять його захололу душу. Йому вже заходилося до сороківки, а тут таке палке дівча — рвучке і колюче, і гарне ж яке! «Це все Йорданська вода, — крутилося йому в голові, — я знав, я вірив, що будуть переміни в моєму житті. Я нащедрував її собі».

Федько вдихав пахощі Наталчиних кіс і хотів, щоб танець ніколи не закінчувався. Та-ра-ра-рам-там! Проспівала скрипка, ставлячи крапку в танці, а Федько продовжував тримати за руки дівчину і зачудовано її розглядати.

— Чи можна тебе провести додому? — наважився.

— А що? Веди! Як такий сміливий…

Після Водохреща жінки прали на льоду грубі верети. Праники лупили по заледенілому шматті, розбризкуючи дрібні блискучі кришталики льоду.

— А чи чули?! Микитова Наталка виходить заміж за Федька.

— Та старий же він для неї! А вона просто дівча гонористе.

— Ха-ха-ха! От перчене яке, хоч і молоде!

Так співали молодиці, бухаючи важкими мокрими праниками. А через дві неділі мастили юхтові, буксові і кирзові чоботи, бо ж треба відмережити ними по снігу Наталчине весілля.

Великодній кошик

Ганна і Микола закінчували останні приготування до Паски. Була передвеликодня субота. Микола поїв худобу, замітав подвір’я. Діти бігали по дворі і залітали до комори — понюхати святочного. Ганна повісила на образи рушники, перетерла посуд, витягла зі скрині білий лляний обрус. Наостанок взялася прикрашати кошик, у якому мало поміститися все, що Бог послав до свячення. Середину кошика зайняла пишна паска, яка задерикувато підняла посипану маком голову з хрестом на чубку. Паску обліпили писанки, галунки, маслечко, печений сир, поряд бубликом скрутилася пахуча ковбаса. Була там шинка, стирчав цибатий хрін з пророслими зеленими стебельцями. Кошик Ганна заквітчала барвінком, стрічками і лозою.

Вранці господарі збиралися до церкви. Микола впорався швидше і чекав Ганну, яка ще чіпляла коралі на вишиту сорочку. Була струнка і погідна у своєму барвистому вбранні, але ніяк не могла пов’язати хустку так, щоб пасувала якнайбільше. Микола трохи постояв, а потім узяв кошика і через плече гукнув дружині:

— Я помаленьку йду, а ти доганяй, Ганнусе!

Церква стояла на горбку і ніби кликала усіх парафіян до утрені. Вже майже півсела стояло там з кошиками, поправляли рушники. Молодиці кидали оком одна на одну, оцінювали, в які обнови кожна вбрана.

Микола крокував повагом, по-господарськи і краєм ока дивився, чи не здоганяє його Ганна. Коли вийшов ледь не під саму гору, то чи від нетерплячки, що жінка бариться, чи з неуважності, зашпортався за сучок, який виткнувся із землі, змахнув кошиком — і не втримав його. Кошик глухо впав на землю і перекинувся..

Першою випала паска і з вихилясами покотилася донизу. За нею навздогін помчало кільце ковбаси, пострибала шинка, далі линули писанки, галунки… Тільки хрін стояв у кошику як укопаний і ніби глузував з Миколи, котрий ляпав руками і марно намагався упіймати паску.

Ганна внизу ловила то паску, то ковбаску, то галунки. Згори надбіг розгублений Микола і, допомагаючи жінці заново складати кошик, докірливо примовляв: «Не дивуюся тобі, дробе, але тобі, стара пасіцо…»

Вдячність

Був світлий Великдень. Після церкви Роман з Наталею чекали гостей. На багатий і пишний стіл крадькома зиркало сонце: дивилося, як посміхається паска. Порізані дольками святкові яйця утворювали соняшник. І печене, і варене лоскотало своїм ароматом ніздрі. В хаті аж бриніло від густого та пишного: Христос воскрес! Скільки разів на своєму віку Роман співав ці слова! Велично, могутнім баритоном. Ще коли молодим був та з буйним чубом, то збирав біля себе квітчасте дівоцтво — і гриміло біля маленької церковці юними голосами:

При цьому, здавалося, душа його витала між небом і землею. Хотілося розспівати весь світ! А дзвони, великодні дзвони, калатали в серці сяйвом, радістю, що розхлюпувала сміх і щирість… На тих співах Роман і зустрів свою Наталю. Сріблом розсипався її голос, йшов верхом, тримаючи першу скрипку. Великі карі очі іскрилися дивом. Чорні брови, чорні коси, тендітна постать — усе це його Наталя.

Пісня бриніла в Романовій душі, а його погляд мимоволі спинився на дружині, яка втомлено сиділа в глибокому кріслі. Сріблом посічені чорні коси, ще чорні брови, втомлені життям очі і руки — маленькі, з набухлими жилами. Його доля, його пісня, що мала право звучати на високих сценах, натомість оспівувала колгоспні ферми, поля, була частинкою тих, хто її слухав, приносила їм миттєву насолоду.

Наталя дрімала. Роман чіпким поглядом обмацував її хворобливо-бліде обличчя і враз його шпигонула думка: «Люди! Та вона ж навіть моря не бачила ніколи! І треба ж таке згадати, та ще й на схилі літ! Та ще й на Великдень!» Сльози стояли у його вицвілих очах і йому жагуче хотілося показати їй море, чайок, синє правічне небо, яке вона оспівувала, а зараз сидить, мовби вимолочений колос, мов птаха з підбитим крилом, що все життя захищала і оберігала своїх пташенят.

Десь здалека, як у юності, долинало щемке і радісне: «Христос воскрес! Бабцю, Христос воскрес!» — і внуки барвінком заціловували Наталчині руки.