Осиний мед дикий

Божі квіти

Стояв погідний вересневий день. У повітрі пахло достиглою садовиною, блимали крильцями кольорові метелики — як знак тривання райдужного літа. У чистій калюжці, що розлилася від цілющого джерела, купалося сонце. Його промені заламувалися у воді і химерно розсипалися срібними візерунками, що мерехтливо переливалися перед купою каміння, залишеного хрестоломами, які зруйнували фігуру Божої Матері. Чиясь добра рука поскладала каміння докупи, надавши сякої-такої форми, і насадила довкіл чорнобривці. Голова Божої Матері неприродно лежала на розбитих раменах, задивлена в небо. Поламані руки благословляли джерело, яке жебоніло, витікаючи з гори, і плин якого ніхто не міг зупинити.

Гру срібла обірвала чиясь долоня. Хтось із шумом зачерпував воду, потім ніби хлебтав. Це був юнак: обшарпане дитя війни, несповна розуму — казали люди. Ніхто не цікавився, звідки він. Та й сам хлопчина не цікавився, звідки він і чий. Ходив по селах, жебрав, спав, де прийдеться. І хотів небагато — хліба. Сорочка, як і штани, були з грубого полотна кольору битої дороги. Давно нестрижене непокірне волосся стирчало на всі боки. Зранені загрубілі ноги не знали черевиків. Мав напівопущені вії і якусь неприродну посмішку, що незмінно блукала на губах. «Гиньо… Х-хíба…» — незмінно повторював. Носив торбину через плече, яка завше була пуста, бо з’їдав на місці все, що йому давали, — молодим був, ріс. Люди жаліли, кидали в торбину, хто що мав. А Гриньо не робив запасів. І раз у раз повторював: «Гиньо хоце хíба…»

Напевно, розум не завжди передує навіть у кмітливих та метикуватих людей. Так вийшло і цього разу. Хлопчаки йшли зі школи, смачно рвали зубами свіжий хліб і побачили Гриня, який стояв на колінах біля джерельця і жадібно хлебтав воду. Наблизилися до нього. Той, відчувши запах хліба, підвівся, засміявся білими зубами, аж оголив рожеві ясна:

— Ги-ги-ги… Гиньо хоце хíба.

Мирон, що стояв скраю, смачно відкусив велику жовту грушку і простягнув Гриневі. Тільки бідака хотів її взяти, як хлопець сховав грушку за спину:

— Ага, не дам! Сам хочу.

Гриньо завмер із простягнутою рукою і аж розплакався. Сльози горохами котилися по рожевому обличчі, заплутувалися в першій парослі юначої кучерявої борідки.

— Га-га-га! — реготали хлопчаки, які доростали до Гриневого віку. — Ану, скинь штани, то дамо хліба! Подивимося, що там в тебе є…

Довго не міг здогадатися хлопець, що таке штани, і стояв безпорадний. Аж от Василь шарпнув за очкура, і важкі полотняні гачі трубами впали біля ніг. Незаймана чоловіча плоть невинно дивилася вниз, прикриваючись копичкою кучерявого волосся.

— Ги-ги-ги… — вже й собі сміявся Гринь, — х-хíба!

Він стояв голий, бездумний, принижений, з простягнутою рукою. І не міг підняти штанів. Весь час йому заважала торбинка.

— На, щоб було, що нести, — хлопці зі сміхом кидали йому в торбинку камінці.

— О, хіба ма… — обмацував камінці Гриньо і далі стояв голим. Його ображене лице виражало невимовне горе.

— Га-га-га! — реготали хлопці. — Зуби не покаліч, он які білі маєш!

— Боже, що ж ви творите, бузувіри? — де й узялася сухенька бабця Параня, яка придріботіла, спираючись на костур. — Що в серці маєте? — махала палицею перед хлопчаками. — Мабуть, те каміння, що наклали цьому нещасному в торбу! І в якому місці се робите! Подивіться, якісь христопродавці сплюндрували Божу постать, а ви топчете і плюєте на зболену душу!

Худенькою рукою бабця втерла губи і стала вдягати Гриня. Враз всі замовкли. Мовчки обертав очима і шморгав носом Гринь. Хлопці стояли присоромлені. Хтось спорожняв торбину від каміння, що гулко гупало об тверду землю. Василь простягнув свій окраєць, Мирон — надкушену грушку. За якийсь час Гринь стояв уже з повними жменями хліба, і тулив його до себе.

— Хіб є, — показував, усміхаючись.

— Ти чий? — спинилася на Миронові бабця.

— Свій, — стишено відказав хлопчина.

— Видно, що свій, бо якби'м знала твою маму, вже би’м йшла до неї. Діти, — бабця Параня скористалася усім своїм талантом промовця, — ви всі — Божі квіти, а ця невинна квітка, — кивнула на Гриня, — має обпечені долею пелюстки, і їй болить найбільше. Бійтеся Бога, не робіть більше цього, майте милосердя.

Вчительський вихідний

Суботній день був вихідним і, переробивши все вдома, приготувавши сякий-такий обід, Ірка намірилася піти до міської лазні помитися. Все обшукала, всі кишені перетрусила та гаманець — і, як на зло, їй бракувало копійок. Аванс у чоловіка тільки в понеділок, а позичати в сусідів таку малу суму не хотілося…

Коли зайшла до Зірки, побачила літню жінку, яка сиділа на дивані під розлогим фікусом, що займав чималу частину кімнати. Вона сиділа мовчки, лиш перебирала великими пальцями рук, складених на животі.

За столом умостилися малі Любка та Ігор з ложками, а перед ними стояли тарілки, повні манної каші. Любка гойдала ногами, Ігорко длубався у страві, чогось там шукаючи. А Зоряна саме проводила виховний процес — обіцяла винагороду тому, хто швидше з’їсть кашу. Раптом Любка, набравши повну ложку, луснула нею по лобі Ігорка, який ураз зайшовся гучним ревом. Каша прилипла до кучерів хлопчика і густо стікала по крутому лобі.

— Ти що робиш?! — скрикнула Зоряна.

— А він мене сципає, — незворушно кинула Любка, продовжуючи бемкати ногами.

— Як щипає?!

— Пальцями сципає!

— Та я тебе як відлупашу зараз, то знатимеш!

— Не відлупасис! Баба Кателина мене забилає, я взе від вас їду!

Зірка стояла посеред кухні і не знала, як вчинити зі своїми близнюками. Змивала кашу, заспокоювала малого, а Любка дивилася на маму з-під лоба.

— Та він же твій братик! Хіба так можна? Йому ж болить.

— А він мене сципає, — стояла на своєму Любка, — пальцями сципає! І мене тез болить.

Раптом виповнилися слізьми голубі Любчині очі — і вже готовий був плакальний дует.

— І попробуй тут з ними витримати!

Ірка зрозуміла, що прийшла невчасно, але їй нікуди було діватись.

— До лазні підеш? — запитала.

— Та як?! Бачиш який концерт влаштували! Ще й зошитів купа неперевірених, а через день — нарада…

— Може, маєш які гроші, ну, копійок із двадцять?

Поки Ірка викладала свою проблему, баба Катерина уважно стежила за обома жінками. Зірка понишпорила по кишенях і нашкрябала відповідну суму. Задоволена Ірка труснула гривою світлого волосся, взяла модну сумку з білизною.

— Агов, малечо, не плакати тут, а співати! — сказала і рушила з хати.

— Слухай, Зірцю, — обізвалася тоді баба Катерина, — як така пані, так файно вбрана, а не має грошей навіть на баню?

— І що? — засміялася Зірка — Вам дивно? Вбрання ще нічого не значить! От вчора на концерті я співала в її мештах, бо мої порвались, а сьогодні вона миється за мої копійки. Таке воно — вчительське життя.

— Але ви смієтеся і раді з того, хоч з чого тут тішитися?

— То молодість наша тішиться, бо не плакати ж нам весь час…

Посидівши якийсь час у глибокій задумі, баба дійшла висновку: в житті все треба пізнати. Може, бодай цих малих чекає щось ліпше? Вона мовчки спостерігала за дітьми. Любка вже розчісувала мокрі кучері Ігорка, який чемно підставляв під гребінь свою лобасту голову. «Ангелику, будь їм завжди до помочі», — подумала баба і заспокоєно зітхнула.

День любові

Той великий собака завжди ходив у компанії двох сучок: маленької зграбної Діни і великої рудої Ази. Собаки давно жили на вулиці, а зокрема — коло багатоповерхівки під 11-тим номером. Хто був їхнім господарем, і чим пси завинили — ніхто того не знав, а самі вони сказати не вміли. Мешканці будинку називали великого пса по-різному: одні за гордий вид і добру вдачу кликали його Бароном, інші — Татком, за турботу і поважність. Він ніколи не накидався на їжу, яку приносили люди, завжди по-джентльменськи чекав, доки нею поласують його подруги. Усі троє разом грілися на сонці, гуляли вулицями, ластилися до знайомих, оберігали будинок.

А цієї зими небувалі морози замурували всі сховки, сніги засипали всі харчі. Не важко здогадатися, як велося бідним пухнастим безхатченкам. Холодно і голодно… Люди часто пускали їх до вистиглого під’їзду, підгодовували. Але що діялося в маленьких собачих серцях і які жалі слізьми викочувалися з розумних очей — про те мало хто задумувався.

Назавтра був День святого Валентина, який проповідував і об’єднував любов’ю усіх закоханих. Це свято прийшло до нас нещодавно, але вже здобуло популярність. У кіосках бракувало валентинок, а загорнуті в целофан квіти то тут, то там яскріли на морозі, адже іскорку любові несли додому не лише закохані, але й усі молоді, котрі хотіли стати добрішими і пізнати це велике почуття. Завтра вони даруватимуть шоколадні серця, питимуть каву, обніматимуться, прощатимуть. Не всі, однак, знають, що святий Валентин боровся за чисті почуття у шлюбі, в освяченій відданості, тому часто все зводять тільки до слів «кохання» і «кохати», не задумуючись про щось більше…

Світланина внучка народилася саме на День закоханих. Онуку чекали давно. Вона виросла красива, поетична і теж була закохана. І от, це миле дівчисько вже закінчило університет і невдовзі надовго щезне, а рідні знову чекатимуть і рахуватимуть дні до зустрічі…

Світлана поспішала до супермаркету, незважаючи на мороз — хотілося пригостити онуку чимось смачненьким і надивитися на неї, поки ще не поїхала. Вийшла з під’їзду — навпроти з другої вулиці біг Барон, тримаючи щось у зубах. Біг, через кілька кроків зупинявся і обережно клав свою ношу на сніг, відпочивав і біг далі. Торбина якась, подумала Світлана: хтось, певно, почастував Барона напередодні Дня закоханих. Коли пес підбіг ближче, вона стала як укопана — Барон ніс у зубах бездиханну Діну, лапи і голова якої теліпалися в різні боки. Тримав її за спину, а очима шукав для неї порятунку. Зайшовши на подвір’я, хвилю подумав і поволік її сходами вниз до підвалу, двері якого були зачинені наглухо. Пес розвернувся і поніс свою дорогу ношу до інших дверей, які теж не відчинялися. Розгублено стояв серед подвір’я, безвихідь палала в його очах. Він обережно поклав мертву Діну на замерзлу землю, і собачий розпач заклекотав у його грудях. Собака впав на передні лапи, ніби на коліна, витягнувся перед мертвою подругою і терся головою об сніг, не зачіпаючи Діни. Низькі звуки, схожі на плач, вилітали з великого тіла тварини. Піднявши голову вгору, він тужно вив, лапою обережно хотів повернути Діну, мабуть, думав, що так їй буде легше. Світлана заклякло спостерігала за цим собачим горем, якого ніколи раніше не бачила. В руках жінка тримала рештки обіду для них.

— Барончик, Татку, — покликала тихо.

Пес повільно підійшов, понуро опустивши свою велику голову. Не торкнувся до їжі, тільки з очей йому скрапували сльози і ховалися в снігу. Він скавучав, розказував на своїй собачій мові про втрату, про любов, про свою маленьку Дінку, з якою так довго жив поряд. Як образливо — така біда і саме напередодні Дня любові… Хіба в інших живих істот її не буває?

Відлуння лісу

Займався світанок. Студене ранкове повітря холодило спину під легкою сорочкою. Можна було чекати першого автобуса. Але Олесь вирішив іти пішки стежками, якими давно вже не ходив. Легка спортивна сумка висіла на плечі, не перевантажуючи руку. Коли чоловік майже збіг з горба, йому відкрилося зелене плесо збіжжя, а знайома грушка-дичка, що підросла з того часу, коли він бачив її востаннє, легенько тріпотіла, вітаючи ранок. Звично звивалося колюче пруття дикого ожинника, сміючись дрібними квітками. Все було таке миле і знайоме! І все це він проміняв на безкозирку і море… От лише дубів столітніх нема. Невже померли? Чи, може, служать кріслами для теперішніх багачів?

Олесь йшов повільно. Всотував у себе росяний спокій, милувався важким колоссям, яке, здавалося, відвертало від нього свої сизі голівки, наче образилося за те, що його так довго не було вдома. Та чи вдома? І де його дім? Там, біля моря, де в’ються галасливі чайки і кетяги винограду, налиті сонцем? Той дім уже не його. У тому домі залишилася Світлана та її новий обранець. На диво, він легко поїхав звідти, і ніби аж плечі поширшали, розпрямилися після того. І хоч щемко було на душі, зла на дружину не тримав, старався її зрозуміти. Жили добре, злагоджено, але кожне собі. Дітей не ростили, і першою не витримала Світлана, а він не заперечував.

«Олесю, слухай, як хліби співають», — вчувалися йому слова, які любила повторювати мама. Вона у нього була романтиком. І у такий досвіток сказала би саме так, Олесь не сумнівався в цьому. Задумався, тож і не чекав почути біля самого вуха голосне:

— Доброго ранку!

Олесь аж підскочив. Його наздогнав високий юнак.

— Ви до села?

— Так, додому.

— І я теж.

— Студент?

— Першокурсник. Скоро сесія, то я за харчовим поповнення.

Олеся кольнула думка, що він десь бачив ці великі карі очі.

— Чий ти будеш?

— Івана Зарічного.

— Правда? Ти диви… — і вже стишено додав. — А маму твою Данусею звати?

— Данусею. Ви знаєте їх?

— Так, добре знаю. Ми і в школі, і в юнацькі роки були разом. А далі вже хто куди розлетілися. Я от знову додому вертаю. Як звати тебе, юначе?

— Лесем.

— О, і тут ми з тобою маємо спільне. Я теж Олесь. Тільки літа мої перегнали тебе, побігли вперед. Марію Цеглярку знав?

— Звісно.

— Отож, син я її, молодший. Приїхав мамі поклонитися, до хати глянути. Хто там доглядає її?

— Здається, баба Безручиха. Вона город обробляє, то й до хати, мабуть, дивиться. Кажуть, купець є. Бо що хата без господаря?

Аж закрутило під серцем — без господаря. І от він — господар чи продавець — добирається до своєї домівки. Незчувся, як Олесь випередив його, стріпнувши чорним чубом.

— Ви роздивляйтеся і згадуйте, а я мушу швидше йти. Часу маю обмаль.

Родинний двір привітав Олеся запустінням. Похилений, битий дощами сірий пліт, колись добре втоптана стежка кущиться бабкою і диким рум’янком. Відчинив скрипучі двері — повіяло хатнім вільготом. Немиті вікна не пускали в оселю світло. Всередині все залишилося так, як було при мамі — лише без радості, без тепла. Олесь сів на вичовганий поріг, обійняв, мов у дитинстві, ноги і ніби поглянув на себе збоку — ще малого, коли мама вертала з ферми і несла до хати свіжо зібрані вологі яблука. Готувала сніданок і шкарубкими руками гладила його чорнявий чуб. Враз Олесеві запахло льодяниками: різнокольоровими, прозорими, у розмальованому пуделку, які бували хіба на день народження — де б він не був, вони завжди пахли для нього дитинством…

По зарослій стежці човгала ногами баба Безручиха, зачувши чужого на подвір’ї.

— О, який ти дужий і дорослий став, Олесю! — підняла худі руки, наче крила.

Вона була йому зараз найближча.

— Дякую, бабцю, що зберегли хату, — простягнув їй коробку цукерок.

— Не тра, Олесю, вже солодкого не хочу. Зубів нема, та й язик обертає не так, як треба.

— Та вони м’які, шоколадні…

— Ну, то хіба малих пригощу.

Олесь дивився на бабу і думав: у неї теж було дитинство, любов, четверо доньок, і тепер вона не сама. То Галя, то Юля турбуються, доглядають. Он уже віночок правнуків за бабою в’ється. А він залишив маму одну. І тепер цьому ніяк не зарадиш. Від чого він утікав і чого не наздогнав?..

Баба тримала цукерки, склавши кошиком долоні. Під прозорою шкірою пульсували сині вени. Олесь відвів погляд від її рук і сказав перше, що спало на думку:

— А знаєте, кого я зустрів, коли добирався до села? Вірніше, то він мене наздогнав… Студент, син Івана Зарічного.

— А, Лесика? Гарний хлопчина. На тебе схожий.

— На мене?

Щось озвалося в душі, ніби відлуння того зеленого лісу, того єдиного куточка на землі, до якого часто повертався подумки — виринуло, нагадало. Дануся у віночку, як мавка лісова, купалася в зелені. Розкішні світлі коси пахли молодими бруньками. Тендітні руки холодили розпашіле чоло. І слова. Слова, які він ніколи не виганяв з пам’яті — «Хочу мати частинку тебе…» — вигулькнули з потоку споминів. Тоді ліс мовби накрив їх зеленими кронами. Заховав від світу. І тільки росяна свіжість зволожувала обличчя — може, то Данусині губи були чи сльози?.. У той час він не міг розібрати. Музика лісу. Небо — одне на двох — було їхнім. І здавалося, що ця елегія триватиме вічно…

Слова баби Безручихи прозвучали буденно. Але для нього вони були як грім серед ясного неба, як внутрішній вулкан. Олесь дивився на стару жінку і не бачив її. Що це? Невже? Не може бути. А якщо може?

— Олесю, ти мене чуєш? — ніби крізь вату пробивався бабин голос. — Просуши хату, бо підлога гнитиме. Ніхто не купить.

Він і незчувся, як притиснув до себе сухеньке тіло жінки і прошепотів:

— Бабцю, може, я не буду продавати хату? Може, я залишуся? Мені тут дуже добре. В мене з’явилася надія.

Він уже не слухав, що говорила Безручиха. Забіг до хати і взявся гарячково шукати альбом, де зберігалися його юнацькі знимки. Шукав збільшеної — і нарешті знайшов. Ось він: саме після школи, з великими карими очима і темним пушком над губою — тодішній, незнайомий, — наче сьогоднішній попутник…

Та ніч була найважчою в його житті. Він копирсався у спогадах, переглядав свої світлини, порівнював, рахував, збивався і знову все починав спочатку. Олесь боявся собі признатися, боявся надіятись, а внутрішня струна вперто вібрувала: твій, твій, твій. Господи, невже мій? Причинивши двері хати, пішов сонним селом, ворохоблячи собак. Зупинився перед ворітьми Зарічного, і дика ревність мало не підняла сторч волосся на голові: він уявив, як Іван занурює голову в пахучі коси Данусі і безпечно її обіймає. Чому він? Чому не я?.. Олесеві треба було терміново знайти якийсь берег, до чогось прибитися, за щось учепитися…

І знову був росяний досвіток. Олесь попрямував на стежки своєї юності. Як і тоді, довкола пахло зеленим листям і бруньками. Краплі роси, як сльози, висіли на сонних квітах. Вузенькою стала їхня поляна, заросла молодим грабчаком. Сюрчали коники і не було Данусі. Не було її прохолодних рук, щоб остудити його розгарячілу голову… Олесь сидів довго, ніхто йому не заважав. Він добре знав, що Іван не байдужий до дівчини. Як і знав, що Дануся любить тільки його. Чому так злегковажив? Чому гордість та амбіції взяли гору? Але ж і вона мовчала стільки літ!..

Не мав відповіді на всі ті запитання. Зарошений і наче очищений, вертався Олесь додому. Був упевнений в одному: він нікуди звідси не поїде.

Петрусь

Була неділя перед Спасом. Вигрівалися яблука. Стручки молодої квасолі гронами обліпили жердку і хилили її до землі. Личка стрілчатих айстр були повернені до сонця, а горді жоржини виклично хизувалися своїми пухнастими оксамитовими голівками. У повітрі завис аромат дозрілого літа, і його небесна синява умиротворяла того, хто милувався цією красою.

Після церкви родина готувалася сідати до обіднього столу. Ганна витягала вареники з окропу, коли під вікнами майнула постать високого чоловіка у військовому.

— Слава Ісусу Христу! — почулося.

«Дивно. В такий час не всі так вітаються, тим паче військові. Хто б то міг бути і з чим прийшов?» — думала Ганна, виходячи назустріч незнайомцю. З військовими завше самі неприємності!

Чоловік теж зробив рух назустріч жінці, поцілував їй руки і тремтячим голосом, плутаючи слова, швидко заговорив:

— Цьоцю Ганю, я Петро, котрий корови у вас гонив пасти. Прийшов от подякувати… Жаль, вуйка Славка не застав, шукав його на цвинтарі…

Боже! Помисли старої Ганни закрутились, як у калейдоскопі. Не може бути? Петрусь? Звідки? Перед нею стояв статечний чоловік із посивілими скронями, котрий, як потім довідалася, дослужився до звання полковника. Думки шугонули в далекий сорок шостий. Була вже весна. Встелявся молодий моріжок. На подвір’ї весело сокотіли кури. Ганна поралася в хаті, саме готувала полуденок. Відчула, що у дворі є хтось чужий, бо злісно гавкнув Бурко і закричала птиця.

Коли виглянула з хати, побачила обірваного хлопчика, який припав до курячої миски з холодною заминкою. Він не звертав уваги ні на кого і напихав рот усім, що було в мисці. Хлоп’я було худеньке, з великими сірими очима. «Господи, звідки ж воно?» — подумала Ганна.

— Ти чий?

— Я Петрусь. Гуцул я! Дуже їсти хочу. Мамка сказала, йди між люди — може, не помреш!

— Куди ж узяти тебе? У нас самих діти, живемо з праці рук.

Тут Славко на обід навідався. Хлоп’я стояло, як на суді, і чекало вироку цих двох дорослих людей. Очі — мов озерця, випромінювали щирість і покірність, крізь драні личаки виднілися сині змерзлі ноженята, рваний кашкет мав, видно, вже не одного господаря.

Малий витяг з-за пазухи подертої сорочини гарну червону хустку і простягнув Ганні:

— Цьоцю, візьміть собі! Це мамина хустка. Я не вкрав…

Сльози бризнули з очей молодої жінки, вона погладила брудний патлатий чубчик… Нагріли води, викупали, дібрали одежину, нагодували — і став Петрусь пастушком. Свіже молоко, ласка близьких людей швидко позначились на малому. Він був розбитним хлопчиком, мав багато друзів, ходив із вуйком Славком до лісу, любив смереки, казав, що вони домом пахнуть. Окріп, гарний був легіник. Звикли Ганна зі Славком до нього як до рідного, а їхні діти мали хлопця за старшого брата. Петрусь любив робити для них вербові пищики…

Близько трьох років малий гуцулик прожив у родині. А тоді почав говорити, що йому сниться мама, бо не знає він, що з нею, чи жива… Дуже за нею скучив. Згадував свої гори, своїх рідних, хоча ніхто його не шукав.

— Вуйку, чи приймете мене, як нікого не застану вдома?..

— Приймемо, — відказав Славко.

Ганна злагодила торбинку з харчами. Зверху поклала барвисту хустку, з якою прийшов Петрусь — може, це найдорожче, що залишилось у хлопця. Петрусь оббігав всі знайомі двори, погладив свою улюблену теличку, кудлатого Бурка і вранці вийшов з села…

З того часу багато води витекло, багато змінилося. Ганна тішилася першими правнуками, давно вже квітнули хризантеми на Славковій могилі. Аж ось перед нею постав посивілий полковник Петро, який прийшов подякувати за врятоване колись життя. Довго він йшов, але таки добувся до Ганни. От зараз вони сядуть до недільного столу, і Петрусь докладно розкаже про свою життєву дорогу, яка повернула його в далеке дитинство.

Стежки болю

Якби доля не одягла її в чорне, може, сільський кравець придумав би для неї сукенку, що пасувала б до її пишної фігури. Може, її розумна голова виносила б вердикти доброти і справедливості. Може… Якби не померла мама, вона з малечку не була би сиротою. Якби у неї були онуки, вона любила би їх своєю особливою великою любов’ю. Якби не війна — раділа би сонцю і виглядала б невісток для своїх красивих синів. Якби…

Недовго Марина була сиротою, бо виховала її і дала дорогу в життя мама Марія, котра любила її, наче рідну. Променем щастя ввірвався в її серце чоловік Михайло — високий буйночубий столяр, майстер на всі руки. Багато сільських красунь сохнули по ньому, а він вибрав її — чорнооку, зі смоляним рівним волоссям, гострослівну (в родині її називали «адвокатом»). Їхній шлюб був щасливим. Все велося, все добре складалося. Ось уже й здобували освіту її сини, її улюбленці, для яких прихилила би світ…

Вони були дуже молодими, її хлопчики, за навчанням не встигли обрати собі дівчат, не знали смаку цілунків у літні пахучі ночі, хоча часто ловили усміх дівочих очей і звабливих уст. Вони не встигли… Доля їм цього не назначила. Чорна тінь війни повзла українськими містами і селами. Її сини пішли захищати рідну землю, своїх батьків, свої звичаї, свою Україну. Більше вона їх не бачила. Ніколи. Ціле своє довге життя. Один загинув у Бродівському котлі — молодший. А старший поліг під Варшавою.

Марина не вірила. Бродила пустими вулицями сонного села. Виходила на шлях і виглядала звідти, звідки їх можна було чекати. В полі рвала на собі волосся, кричала в розпуці, звинувачувала всіх у байдужості і чекала, чекала, чекала… Михайло та рідня пильнували кожен її крок. Боялися найгіршого. Вона зачерствіла до всього, тільки шукала в очах хлопців, які поверталися додому з кривавих жнив, бодай вісточку про своїх синів. І не знаходила. Втішити її не міг ніхто. Та й чи хотіла вона втіхи? Сіяла багато квітів, які любили її сини, і несла їх до церкви…

Коли земля втішалася мирною блакиттю, коли всі, хто вижив, повернулися до рідних порогів, Марина одяглася в чорне. Вона вже не викрикувала своє горе, вона його мовчки тамувала у зболеному серці. На решту відведеного Богом життя забула про радість. Зреклася її: не жартувала, не ходила на весілля навіть до найближчих, рідко по її стиснутих губах пробігав промінець усміху. Зате ніколи не згасала надія: «А може, десь із якихось незнайомих доріг прийдуть мої хлопці, поцілують мамині й татові руки, попросять прощення, що так довго йшли…» Не вернулися, не прийшли…

Помандрував до синів Михайло, і вже й сама Марина збиралася в далеку дорогу. Хвороба викрутила руки, і вона хвилювалася, як обніматиме при зустрічі своїх синів… Тільки й робила, що вдивлялася в світлини на стіні, з яких ніжно посміхалися до неї її найдорожчі діти. В неї не було страху, була лише вдячність за те, що Господь їй дарує нарешті цю мить.

Випадкова зустріч

Відсміялося грозами літо. Вранці вологі тумани осідали на ще зелені садки. У зарошені трави бухкали перестиглі яблука.

Вчителі думками були вже з учнями та навчанням, хоча всім їм дуже хотілося продовжити відпочинок. Але чорнобривці, що цвіли біля школи, пахли на все село і нагадували, що пора повертатися до класів.

Те, що цьогоріч у школі з’явиться нова географічка, ні для кого не було новиною. Проте ніхто її ще не бачив, хіба прибиральниця. Тітка Василина казала, що то жінка гарна і гонорова. І дійсно: вона булла дуже гарна, модна, тоненька. Інші вчительки зашепотілися: ти диви, яка вона — зверхня, насмішкувата, зі зневажливим поглядом, кажуть, якогось начальника з області дочка. Але чим вона завинила і чому її до них у сільську школу направили?

Алла Сергіївна своїх учнів любила, захищала і добре орієнтувалася в предметі. Хлопчаки таємно, несміливо закохувались у неї, зачитувались віршами, вчили географію, а старшокласниці підкорочували спіднички, розпускали волосся, фарбували нігті — хотіли бути схожими на Алку, як позаочі її називали. Тож особливої дружби з колегами у Алли Сергіївни не виходило.

Сільський учитель це ще і колгоспник: кожен змушений обробляти свою, вказану бригадиром, ділянку. Ділянка Алли «квітла» бур’янами і густими вінками буряка. Алла чогось вичікувала… Аж якогось дня біля поля зупинилася біла «Волга». З машини вийшов вродливий чоловік і Алла Сергіївна з великим псом на довгому повідку. Білі штани щільно облягали гарні ноги географічки, пес рвав повідок, тягнучи за собою господиню. Алла стрибала за ним на високих підборах, грива волосся розметалася по її плечах.

— О! Дивіться, Алка прийшла відкривати нові горизонти! — першим помітив її Вадим Петрович. — Краса яка! — не приховував свого захоплення. — Хіба такій пані та буряки сапати?

Всі знали, що Вадим «запав» на географічку, навіть школярки над цим посміювались. Усі, крім Ліди Іванівни, котра сьогодні була на уроках…

Походивши між буряків, чоловік, який приїхав із Аллою, забрав собаку і поїхав геть, блимнувши червоними фарами авто.

— Ну, починай, Алко, — заохочував молоду вчительку Вадим, — до вечора ще далеко.

— Вадиме, покажи хоч, як того дрючка тримати і з якого боку починати? Скільки квітів! Ах, жаль стинати… — капризувала Алла. — Ой!

Зламала ніготь і ледь не заплакала, по-справжньому, не прикидаючись.

— Не переживай, указка міцніша! — сипав недоречними жартами Вадим.

Вчительки мовчки з-під лоба слідкували за дивним діалогом і вперто цюкали сапами. Під вечір заспішили додому: конспекти, кури, гуси, діти, відмитися треба.

— Ну як вам, Алло Сергіївно, ландшафт села? Озеро, поле, квіти, вся краса докупи, — трохи ображено повела Люба Антонівна.

— Дійсно, дуже красиво. Але ж іще Чехов говорив, що в людині все повинно бути прекрасним? А тут… Он як ви одягнені, запилюжені, аж душа від спеки не при тямі… То де ж гармонія? А я, між іншим, ще й на фортепіано граю. Як мені тепер сісти за інструмент?

Люба Антонівна мимоволі глянула на свої руки — пошерхлі, під нігтями чорно і взагалі вони давно манікюру не бачили. Таке траплялося хіба на честь якого свята чи вчительської конференції. Тоді всі вчительки виходили з місцевої перукарні, мов інкубаторні кури.

— А хочете цукерок і чаю солодкого? — спробувала підтримати розмову.

— Та ви що! — Алла граційно повела рукою по тонкій талії. — Солодке не вживаю — псує фігуру.

— До слова, Алло: не псуйте Вадима. Він вам ні до чого, в нього гарна дружина є і діти малі.

— Ну що ви? — засміялася географічка. — Це лише легкий флірт, треба ж чимось заповнити час, тут нічого серйозного… Ви ж мені не допомагаєте, а Вадим охоче це робить. Вчіться жити, Любо Антонівно, — з жалем глянула на вчительку…

Ліда довго не лягала. Вклавши дітей, вдивлялася у нічні сутінки. Вже знала, що Вадим з Аллою залишилися у полі. Химерні думки снували в голові, почувалася зневаженою. Хотілося цій міській птасі вказати на її місце, збити зверхність і злу насмішкуватість. За вікном мліла весняна ніч, пахло молоде листя, квітли нарциси і тюльпани.

Вадим повернувся додому далеко за північ. Очі винувато блищали незнайомим блиском. Не виправдовувався, і це Ліду зачіпало найбільше. Злість і біль сплелися в один клубок.

— Цвіту папороті шукали на буряках? І знайшли?! — викрикуючи слова, Ліда шукала погляду чоловіка.

— Знайшли! — грубо відповів той. — Бо з тобою не знайдеш, а хіба загубиш!

— І що ти загубив? — розпікалася Ліда.

— Багато! Перш за все — свободу… Іди спати і не мороч голову! Набридла!

— Вадиме, ти справді любиш цю вітрогонку? А як же ми?.. — спитала і незчулася, як важка чоловікова рука вдарила в обличчя. Губи враз стали великими і солоними. Гримнувши дверима, Вадим пішов у ніч. Пішов назавжди…

Мереживо Лідиного життя було розмаїтим: доладні візерунки, химерні кривулі і нарешті — рівні стьожки.

Сьогодні вона поїхала навідати своїх доньок, які навчаються на вчителів, як і вона свого часу. Очі відпочивали на гомінкій вулиці міста її юності, на осінніх клумбах. Тролейбус повз повільно, на зупинках заковтував досередини барвисто зодягнених людей. Ліда чомусь звернула увагу на велику клітчату сумку — подругу несмаку і бідності, — а потім і на її господиню. Огрядна жінка зі сніговицею у розкошланих косах. Тісне пальто не приховувало пишних перев’язів на її тілі. Нігті мала поламані, з чорним закальцем — щоб не впасти, жінка рукою трималася за поручень просто перед Лідиними очима. Ліда підвела голову, і тисячі мурашок побігли її шкірою! Вона! Алка! Географічка з її далекої молодості, до якої в ніч побіг Вадим!

Гаряча хвиля вдарила в груди. Хотілося вчепитися у розкошлане волосся, принизити, кричати! Ліда рвучко встала — жіночна, струнка, молодава, — і якимось не своїм голосом видихнула:

— Сідайте, Алло Сергіївно! У вас важкий багаж, і я знову поступаюся вам місцем.

А за мить додала нищівним тоном:

— Видно, добре вас життя потовкло. Злетіла з вас позлітка, як з ялинкової ляльки.

Мішкуваті чорні очі Алли чіпко обмацували жінку. Пригадували.

Оселя душі

Автобус зупинився якраз на вершку лісничівки, де розходилися три дороги. Там стояла їхня з Петром хата. Великі вікна оглядали шляхи, а причілкове слухало ліс. А яка тоді краса цвіла довкола!

Ольга неслухняними ватяними ногами вступила на своє колишнє подвір’я, чи то пак те, що було колись її домом. Затуманені очі вбирали побачене: нема нічого, що гріло серце стільки літ. Навіть сліду не лишилося, навіть фундаменту — тільки висока лобода і сивий полин. Вона зайшла в ці зарості і впала долілиць.

Розкинувши руки, обіймала землю і ревно плакала. Тіло її здригалося від ридань, і лише птахи здивовано кружляли над нею, цікаво зиркаючи круглим оком.

Ольга не була тут довгих тридцять п’ять літ. Виплакалася, поволі сіла серед бур’яну, вслухаючись у тужний шум лісу і оглядаючись навкруг. Між полину росли голубі лісові дзвіночки, польові ромашки, а в глибині двору розкинулася висока розлога акація. «Звідки вона тут?» — майнула думка. Мабуть, вітром зернятко занесло… І враз Ольгу осяяло: та ж то її Петро посадив це деревце, коли народилася Павлінка! Жінка припала до дерева, гладила шорсткий стовбур, ніби пригортала своє давнє щастя. А воно у неї було колись давно, дуже давно…

Тут народилися чотири її донечки, одна за одною. Тут господарив її Петро, на цьому подвір’ї витав її щасливий сміх. Петро лісничим був, шкодував кожну пташку і оберігав найменшу гілку. То чи міг він не захищати і не боронити її? А дітей їхніх?.. Коли гнали їх казахським степом, цькуючи собаками, Ольга по черзі несла дітей, часом їй допомагали знеможені люди, жаліючи. Пам’ятають нині вже дорослі доньки і холодні бараки, і голод, і блощиць, які несамовито кусали, бо живилися кров’ю… Слава Богу, її доньок згодом відправили на Україну… Жодного вінка не поклала вона на голови своїх дівчаток. Нелегко їм довелося: діти ворогів народу, косі погляди, відверті знущання… Ольга ходила між бур’янів і шукала тої останньої стежки, якою пішов її Петро. А вона була під землею і закінчувалася далеко в лісі під австрійським шанцем…

Копали криївку вночі, землю виносили мішками, різними дорогами, а вона стояла серед густих кущів і пильнувала від злого ока. Була певна, що ніхто не викриє їхньої таємниці. Крадькома носила їсти, обпирала і тривожно заглядала у вікна, відганяючи небезпеку. Той день для неї був особливим — річниця їхнього з Петром весілля. Думками була там, у десятилітній минувшині. У вухах грали цимбали, кружляли танці… Ольга вимила дітей і саме наливала їм молоко, коли прогримів потужний вибух — якраз там, біля австрійського шанця. Задзвонили вікна, з мисника посипалися тарілки, розбиваючись на друзки. «Все! — громом вдарила думка. — Хлопці!.. Петро!.. Хто погладить її довгі коси?!» Чому думала саме так, не знає і донині. Молоко цівками збігало зі стола. Плакали налякані діти.

Розгортаючи густий полин, жінка нишпорила руками по землі, чогось шукаючи. Враз підняла скалку випаленої цегли і, мовби то був діамант, притисла до грудей. «Це з моєї печі! Частинка мого дому!» Очима шукала, де були її кімнати, де висіли її улюблені ікони… Хто зараз молиться до них, хто просить захисту?

Довгими холодними ночами Ольга подумки линула сюди. Здавалося, що на краю цього лісового раю чекає на неї Петро, присутність якого вона завжди відчувала у найважчі години. Може тому, що не бачила його мертвим, не знає, де його могила, і нині лісові дзвіночки, які ростуть на руїні їхньої хати, покладе на цю його останню стежку… Довго сиділа на краю шанця, вслухаючись у шурхіт лісу. Може, то душі Петра та інших хлопців бережуть це святе для неї місце — згадуючи минулий жах?..

Застиглими очима дивилася на військових, які обступили її дітей, клацаючи затворами автоматів. Діти обнімали її, як ластів’ята, і плакали… «Собирайся! Бандеровская сука!» — кричали і відривали від неї дітей… «Може, десь закотилося горнятко, в якому того дня парувало молоко?» Безнадійно блудила думка серед чагарів. Бо все тоді залишилося на столі… Затерплими руками одягала дітей. Не могла зашнурувати черевичок на найменшій, Славочці, то поспіхом обгорнула шнурівку навколо тоненької ніжки і під автоматами повела дітей до полуторки. Тримала їх, обнявши, коли машину кидало на нерівній дорозі. Не могла бодай припустити, скільки того болю і зневаги прийдеться пережити. Тяжко били… Та їй здавалося, що поруч Петро, що він підставляє своє плече, і було легше… А як хотілося пити після солоних оселедців! Дубів язик, у роті пекло вогнем, а води — ні крапельки. Сечу пили жменями, ще більше солонячи гарячі губи… Голод заганяв на смітники, куди тюремне начальство викидало об’їдки. Крадькома ховали скупі знахідки в потаємні кишені і їли. Духу і любові не можна зламати, вони вічні — думала Ольга, дивлячись на горбкуваті зірвані нігті своїх спрацьованих рук… І от вона знову вдома, де все вже інше, і вона теж — не та. Мусить нагадувати людям про себе:

— Та то я, Ольга, знаєте, Гілька Долішнього…

— А… дивіться… Та ж Гілько давно помер і Юльки вже нема… Ользюню, то ти, дитинко? Я би-м ся до тебе ніяк не взяла, — шепелявить баба Магда. — Була-м на твоєму весіллі, такась красна сиділа, як княгиня, а тепер сива і зболена. Але жити треба. Кажде має свою долю, а тобі випала гіркіша від полину…

А полини на Ольжиному подвір’ї були сизі і соковиті, виколисані вітром і щедрими дощами. Вона тулила їх до себе, вдихаючи гіркий запах: «Не буду їх зривати, нехай ростуть, гіркі друзі моєї долі, нехай нагадують про біль і щастя, що ходять поруч».

Юзя

Час потроху з’єднував Юзину могилу з маленьким синовим горбиком, що вгруз і тулився до неї. Ніхто не носить сюди квітів, нема кому поправити похилений хрест, хоча грошей у Юзі за життя вистачило б на дорогу машину, і не на одну. Де і чого вона тільки не робила: цукровий завод будувала, в кількох установах прибирала і на ковбасному дрова рубала — копійку до копійки складала всі ці роки. Правда, не знала, нащо… Купить було пачку маргарину, буханець хліба, чай загріє на електроплитці — так і живе. У своїй родині була наймудріша і дуже добра. Нікому не могла відмовити в помочі. Тому сапати поможе, а там і дітям покаже:

— Діти, дивіться: тутка — до, а тутка — ре, — тикала скаліченим пальцем. Юзя прибирала в музичній школі, там і вивчила ази музичної грамоти разом з дітьми.

Все, що шпарувала[15], складувала на потім. На горищі пріло кілька мішків солі, ящики з милом і сірниками. Тато їй завжди казав, що все треба мати, в разі якоїсь «войни». Останню війну пам’ятала смутно, але запаси завжди робила.

Коли будувала завод, синочка нажила. І не дивно — Юзя була висока, усміхнена, мала гарну поставу. Це вже потім їй у роті зубів забракло і на вигляд вона стала, як жебрачка, хоча мала добрі одежі. Каракулеву шубу зневажливо носила на одному ґудзику, гарні чоботи взувала на босу ногу. А часом як одягнеться, то взагалі і не та Юзька була. Не захотів той єдиний коханий, ім’я якого не виказала б навіть під тортурами, женитися на ній, і Юзя тішилася сином сама. Цілувала маленькі пальчики, гладила чорнявого чубчика… і виплакувала йому ціле своє життя, тулячи чоло до маленького горбика, коли Господь забрав його до себе. Більше вже ніколи не задивлялася на чоловіків, не вірила їм, жила минулим…

— Юзю, вставте собі зуби, тож маєте за що, — часто радили їй люди щиро.

— А до кого я буду сміятися тими новими зубами? Та й чи я хочу сміятися? Наговорюся з чотирма стінами, впаду на ліжко, а там знову робота, — незмінно відповідала Юзя.

Ці чотири стіни знали всі її болі: як ниє серце, як скимить врубаний палець і як пече шлунок, коли їсти хоче — Юзя заносила всі гроші на книжку і сиділа голодна, навіть хліба жадна. Знала, що ніхто на старість не подасть навіть горнятка води, то, думала, хоч грошей наскладає — може, тоді котре з братових дітей догледить, але не задурно, бо тепер задурно нема нічого.

Того літа короткими ночами їй почали снитися тато з мамою. І Василько — її кровинка. Тато суворо випитував, чи досипає вона солі в мішки, щоб було рівно на запас, чи пильнує за всім. Мама невидющим поглядом цікавилася, чи не розтринькала бува грошей, чи не загубила книжки і чи має прибуток. Юзя навіть не дізнавалася, скільки процентів уже набігло на її книжку, але припускала, що їх досить…

Василько ж навідувався, мов сонечко, сміявся і ляскав у долоньки. Який то був чудний сон! Пробудиться після нього Юзя і ніби чує аромат синового тільця, що пахло молоком. Потім їй цілий день болить голова…

Сни мучили Юзьку, але вона переминала все те у собі. Бо кому розповіси? І так казали всі, що вона не мудра, а то й зовсім дурнуватою вважатимуть. Юзя сама собі сни тлумачила і сама мучилася ними. Часом сиділа у порожній хаті, понуривши голову, втупивши погляд невідомо куди — дослухалася, чи ніхто не залазить до неї. Здавалося, що хтось її переслідує, хоче забрати в неї гроші, обікрасти її. Але що там красти? Гроші в банку, а по хаті — сіра бідність. Ні телефона, ні телевізора. Хіба старий мамин килим на підлозі, що колись радував око візерунками, а тепер лежить, старий і блідий, як Юзька. То хто би на нього полакомився? Але страх вечорами сковував усе тіло. Тряслася, ніби у пропасниці, поки засинала.

Вчора по спеці Юзька кропила жуки на бараболях — трохи поскидала була мітлою до відра, то трутки лишилося ще на один раз. Чи то спека, чи жаль до самої себе розпекли голову жінки. Знову сни! Знову ломота в душі. Нікого не хотіла бачити і чути. У грудях давило, ніби хтось зібрав серце в кулак… Помилася, схилила голову на подушку і дрімала. Чи спала? Вже й сама не знала. Побачила Василька, що дибуляв тугенькими ніжками і махав ручками — кликав її. Зірвалася на ноги.

— Боже, та це ж серпень, цей страшний день! Як я забула!? — гепнула себе долонею по чолі. В роті вмить пересохло, в голові закрутилося. Пити! Дуже хотілося пити. Піднімала кришки пустих баняків — ніде ніякого питва. Чи варила коли його для себе? Але шукала, шукала, наче могла щось знайти і заспокоїти розпашілу душу… Вискочила в сіни. На вікні стояла банка зеленавої рідини — Юзя готувала черговий напад на жуків. Втупила погляд у ту каламуть. Перед очима все пливло і мерехтіло: було то кольору перестиглої отави, то в’язкої багнюки, яка мовби втягувала в себе. «Це порятунок! — гупали гарячі молоточки у скроні. — Це найкоротша дорога до мойого маленького сина, до найбільшої моєї любові!»

Трусилися руки, сльози солоним струменем бігли по щоках на сухі губи. Перед очима минало все її життя, в якому було так мало радості. Юзя взяла банку в гарячі руки і спрагло припала…

Лікарняні коні везли свіжо вистругану довгу домовину, з-під кришки якої виднівся клапоть рваної фіранки. Коні майже бігли. Шпарко йшов священик, а за ним — люди, подивовані вчинком Юзі, — проводжали її в останню дорогу.

Колише вітер високу траву, пестить похилений хрест, співає першу і останню пісню для цих люблячих душ з таким гордим прізвищем — Гоноровичі: син і мати.

Жінка-райдуга

Того вечора в хаті панувала якась заворожена тиша. Сонним оком блимав екран телевізора. Киця Бася спостерігала за господарем з-під напівзаплющених повік, і тільки настінний годинник голосно вицокував, відраховуючи години. Микола вже певний час сидів у задумі, на чоло йому звисало пасмо непокірного сивого волосся.

Повільно простягнув руку до зошита, що лежав на столі серед його лікарських книжок та рецептів, і чітко зверху написав: «Це — жінка-райдуга…» Поставив три крапки. І вже ніхто не заважав йому гортати сторінки його власного життя…

Тринадцять років сам, без жіночої ласки і тепла, без житла. Перейшов до мами в маленьку хатину після того, як Ліда, забравши доньку, вказала йому на двері. Чого так сталося? Відповіді на це запитання не мав і досі. Зрештою, провини з себе Микола теж не знімав: у чомусь був нетерпеливий, чогось недогледів, а далі й жаліти себе перестав. Хворі, виклики, консультації — звичайні лікарняні будні…

Під час чергового обходу зайшов до палати — і мурашки здибили волосся на шкірі. Перед ним була не жінка, а згусток крові та болю: під нуль підстрижене волосся, міцно стиснені зранені губи, бліде лице, і тільки дуги брів чорніють на ньому. Вона була радше схожа на гарного гуманоїда з далекої планети, ніж на людину. Важкі переломи рук і ніг, численні гематоми на голові. І ніхто з його колег не вірив, що їй ще світитиме сонце. Довгих три тижні тривала боротьба за її життя. Миколі здавалося, що він та інші лікарі більше не вміють, більше не знають, як допомогти цій жінці. Проте вони вже з упертості вирішили стояти до кінця у цьому двобої, боротися за кожну годину, за кожну добу для незвичайної пацієнтки.

Одного дня під час обстеження, дивлячись на крейдяне обличчя жінки, Микола відчув якийсь внутрішній поштовх — впевненість у тому, що все буде добре. І раптом побачив сині скалки змучених очей, що розтулилися і вивчали його:

— Де я? Що зі мною? — прошепотіла тихо, вдивляючись у незнайомого чоловіка в білому халаті.

— Все добре, не хвилюйтесь, — опанував себе Микола, хоч хвилювався більше за неї. — Ми разом, вже все гаразд, вірніше, буде гаразд.

Надія нічого не пам’ятала, тільки у вухах досі стояв скрегіт металу і зойк битого скла. Потім була темрява, і зараз оцей чоловік — доктор… Важким і довгим був шлях до усвідомлення, як залишилася живою. Думки поступово жвавішали, а зранене тіло не рухалося. Коли нарешті в одній руці відновилася чутливість, жінка з вдячністю за добро спробувала втиснути у докторову широку долоню гроші. Микола сміявся:

— У своїх не беремо.

Надія теж була медиком. Бій за її життя ще тривав, але вже з невеликою перевагою на їхньому боці. Микола відчув, що дуже прив’язується до цієї жінки. Як юнак, біг у лікарню, сам робив масажі, поїв з ложечки, читав вірші і мріяв, щоб ці нерухомі руки колись погладили його по голові. А вона молилася і просила Бога, аби бодай сидіти могла. І таки сіла, правда, в інвалідний візок…

У своїй порожній квартирі Надя падала, втрачала свідомість і боролась зі собою за кожну п’ядь простору. За щастя мала торкатися знайомих речей, гладити свої барвисті подушки. Зі стін на неї дивились образи, вишиті її ще здоровими руками. А найбільшою мрією тепер було — взяти голку у свою скалічену руку з розтрощеним суглобом…

Зимове сонце черговий раз зазирало до її палати. Білі ліжка, зграбний ціпок — теперішній Надіїн помічник. Вона поволі плекала свої думки і раділа кожному дню, кожному слову чи телефонному дзвінку. А ще — чекала на свого доктора. У неї відросло каштанове волосся, і сині очі сторожко пасли двері.

Незчулася, як доктор Микола став біля її ліжка. Поцілував їй руку, а очі світилися тихим теплом. Надія квапилася зі своєю радістю. Витягла з-під подушки красиву барвисту вишиту сорочку:

— Це вам… тобі… — виправила сама себе.

Микола стояв розгублений, здивований, освітлений. Це ж чудо — на сорочці узорами покладені сотні хрестиків болю, вдячності та любові. І це все йому?! Йому ще ніхто не дарував вишитої сорочки з таким пишним візерунком. Втішений, він укотре подумав: «Це жінка-райдуга. І, можливо, моє зболене щастя».

Непрощене

Дарка, облизуючи губи сухим язиком, просила доньку не хоронити її близько біля Галини:

— Не хочу мати її за сусідку ще й на тамтім світі.

Кістляві пальці нервово теребили простирадло.

Напівопущені очі шукали вже іншої дороги, дороги до вічності. А свідомість іще не могла простити. Хоч стільки літ минуло…

Тяжко проклинала свою подругу Дарка. Свічки ставила, щоб та скапала, як віск, не знати, до кого взивала, щоб та культями дорогу мацала, щоб покрутило її… А все через Михайла. Любився він з Даркою, а заміж взяв Галю — її подругу. Чорняву, веселої вдачі і меткого розуму, котра не зважала на Дарчині прокльони. З того часу не розмовляли, проходили одна повз одну мовчки, хіба Дарка злісно вслід плювала. Через рік і вона вийшла заміж за гарного хлопця, спокійного і роботящого. Але жалю на свою кривдницю ніколи не забувала. При зустрічах з Михайлом шукала в його очах те, загублене, що вже не повернеш. А Михайло любив Галинку, в них підростало двоє хлопчиків. У Дарчиній родині теж народилася дівчинка з важкою вадою ніг. Сусіди позаочі говорили, що це Дарчині прокльони впали на невинну дитину. Дарка лила гіркі сльози над своїм дитям, возила по лікарях і санаторіях, але злоби своєї не відпускала, люто ненавиділа Галину. Ходила по ворожках, сушила зілля, злостилася на всю її родину. Коли вдруге носила дитя під серцем, молодиці гомоніли: хоч би Господь благословив.

Народився Андрійко. Здоровенький, з пшеничним волоссям і синіми очима. Лагідний, скромний, стрункий, як дубок. Тішилися батьки і село усміхалося: заспокоїться Дарка, втихомирить нарешті свою розгнуздану душу, пробачить Галині і очиститься. Здавалося, так і було: спокійнішою стала, не зривалася на чоловікові, ревно любила дітей і стримано усміхалася.

Михайло і Галина тішилися народженню донечки Настусі: як циганочка смаглява, з чорним волоссям, розкриленими брівками і великими чорними очима. Діти колишніх подруг росли нарізно і не зналися аж до школи. Колись, вертаючись додому, Настуся впала і розбила коліно. І тут саме нагодився Андрійко, приніс зеленої бабки, обтрусив спідничку, заспокоїв дівчинку. З того часу він завше мав Настусю на оці. Мовчки спостерігав за нею, а як ніхто не бачив — носив її портфель або вгощав грушками, що росли в їхньому садку.

Юність розкрилювалася… Квітли з нею Настуся і Андрій, і не помічали, як їхня приязність переростає у перше чисте кохання. Від природи скромний Андрійко тільки у мріях освідчувався Настусі, але спостережливі друзі знали, що він любить дівчину щиро і віддано. Бо село — це велика родина, де всі про всіх знають… Дійшли чутки про їхню любов і до Дарки. Вона гнівно сукала кулаки, чекаючи сина, і, коли той появився на порозі, затинаючись, просичала:

— То що, правду кажуть люди, ніби ти волочишся за тією чорною вороною, щоб їй добра не було?!

Хлопець остовпів:

— Мамо, не кажіть так, вона дуже гарна і хороша.

— А ще в неї мама дуже добра! — сіпалася жінка. — Знаєш, скільки добра вона мені зробила?!

Андрій насмілився заперечити:

— Але ж тато вас любить, шанує… і ми у вас є… Скільки можна ворогувати?

— Ти ще малий, щоб таке розуміти, підрости трохи! А біля цієї вив’юрки щоб я тебе більше не бачила і квит!

Знав хлопець важку вдачу своєї мами, тому хвилювався. Але сподівався, що все минеться, що заспокоїться мати, передумає. Коли молодий місяць дивився у невелику річку і вечори п’янко пахли матіолою, Андрій мріяв. У думках то відвозив свою кохану до невідомого міста, де їх ніхто не знав, то водив її зеленим лісом, як мавку, розплітав чорні коси, що пахли материнкою, і говорив чарівні слова, від яких Настуся усміхалася, то цілував її красиві очі, коли в них з’являвся сум. Він навіть вивчив дівочу ворожбу і, дивлячись на рогатий місяць, шепотів:

І додумував: «Знайди мені мою Настусю, якої моя мати так не хоче, і приведи до мене назавжди…»

Як жандарм, пильнувала Дарка хлопця і чорнила невинну дівчину. Переказувала Настусі, що переламає їй худі ноги, якщо та не відступить від Андрія. Галина плакала і радила доньці навіть не дивитися у його бік. Дівоча гордість диктувала своє: чому Андрій мовчки страждає, чому не бореться за неї, чому позволяє глумитися над нею?

Минало літо, сади обважніло тримали свої плоди, пахло медом, і бузьки родинами гуртувалися в дорогу. Втративши гнучкість, сонно шелепотіли посірілі трави. Настуся від’їжджала на навчання… Вона більше не повернулася у своє село.

Поїхав з села і Андрійко. Чи приніс він комусь щастя? На мамину догоду одружився на поважній жінці. Незадовго зрівнявся на виду зі своєю обраницею. Зсутулився, крива борозна розорала його чоло і в синіх очах поселився сум. Чи забув Настусю? Ні, не зміг. Вона довго приходила у його сни. Андрій часто шукав у молодих дівчат схожих очей, чорних довгих кіс, від яких пахло би літніми вечорами, любистком і ще чимось найдорожчим, відомим тільки йому. Коли не спав сірими досвітками — завжди уявляв посмішку коханої і блиск її променистих очей. Цього йому ніхто не міг заборонити чи відняти…

Сьогодні Андрій поспішав до своєї мами, яка відібрала у нього щастя, та чи щаслива від цього була сама?

Бунт у темпі presto

У вузькому коридорі музичної школи гомоніли діти. Саме тривали вступні іспити. Маленькі абітурієнти здебільшого приходили святково вбрані, з батьками, які за них хвилювалися чи не сильніше, ніж вони самі. Кожне хотіло бачити свою дитину музично здібною. Хлопчаки частіше співали «И вновь продолжаеться бой». Дівчатка, як метелики, з бантами на голівках — «То берізка й горобина», а чорноока Вірочка, котра мала дуже хороші музичні дані, виконала козацьку баладу, чим дуже порадувала вчителів.

Уже перед обідом до тісного коридору зайшов молодий чоловік. Невисокого зросту, худорлявий, акуратно одягнутий. Молода вчителька Ліна, яка відповідала за порядок, звернула на нього увагу:

— Ви когось шукаєте?

— Ні, я ваш директор.

— Ну, знаєте! — не сподобався їй його тон. — Ми чекаємо на директора, але то напевне не ви, тож прошу не заважати. У нас ідуть відбіркові іспити, — Ліна знала собі ціну, відтак вела далі, — тому, якщо ви нікого не знайшли, покиньте, будь ласка, приміщення, тут і так тісно, ніколи робити з вами жартування…

Колектив школи — а особливо жіноча його частина — був ще доволі молодий, і кожен у собі плекав геніальність. Після іспиту, як завжди, підбивали підсумки, розподіляли дітей за інструментами. Вчительки шелестіли обгортками від цукерок і попивали модний на той час «Крюшон» у зелених пляшках. За розмовами ніхто й не звернув уваги на незнайомого мужчину, і тільки репліка: «Я — ваш директор», змусила їх замовкнути.

Ліна аж присіла. Вона сьогодні це чула вдруге.

— Роман Петрович, — відрекомендувався новоприбулий.

Зависла вичікувальна пауза. Не продовжуючи знайомства, новий директор сів за фортепіано. Зіграв кілька простих акордів:

— Чи знаєте ви цю пісню? — несміливо почав наспівувати деренчливим тенором, акомпонуючи собі.

«Чи то хвилюється, чи тембр у нього такий», — думала Надія Петрівна. «Точно не піаніст», — суворо визначила Світлана.

— Не чули? То хто ж автор? Ну, може буду нескромним, але скажу — це мій твір.

— A… Ви пишете музику?..

Потім розпочалися шкільні будні. Роман Петрович поводився часом напружено, навіть відчужено, а часом зверхньо чи трохи безпорадно. З колективом тримав дистанцію. На уроки до вчителів ходив рідко, і тому був для всіх великою загадкою. Але навчальний процес тривав, як завжди…

Того теплого осіннього дня гурт учительок щось жваво обговорював на перерві, коли це на порозі постав Роман Петрович і місцева красуня Діана — висока, з гривою золотавого волосся. Роман Петрович мало не млів від таємничої усмішки Діани і поштиво відчинив двері свого кабінету, не дивлячись на вчительок, які зацікавлено зиркали то на директора, то на його гостю.

— Гляньте, він навіть посміхатися вміє!

— А як стелиться хрещатим барвінком!

— І зацікавлений який!

Тонкі кабінетні двері пропускали назовні уривки фраз.

— Ромцю! — чулося час від часу.

— Чуєте? Вже Ромцьо… — кинула чорнява Тамара. — А що буде далі?

Сміх і приязна розмова в кабінеті директора дратували і збуджували жіночу уяву. Вчительки ледве дочекалися другої перерви, але побачили тільки рівну спину Діани і Романа Петровича, котрий запобігливо жестикулював, проводжаючи свою супутницю.

Не змовляючись, жінки блискавично заскочили до кабінету директора. На столі валялись обгортки від цукерок «Гуси-лебеді». Одна цукерка була ціла. Котрась із вчительок розгорнула її і поділила між усіма:

— Їжте, це від Романа Петровича гощення…

— О, та він сидить на м’якій подушці! Боїться натерти мозолі! Куди б це її подіти?

Враз хтось відкрив кришку фортепіано. Застогнав нижній регістр, і подушка вперлася в ребра струн. Звичайна канцелярська кнопка, покладена гострячком догори, зайняла місце подушки на кріслі.

За хвилю вчительок як вітром здуло з директорського кабінету. З одного класу полинула ніжна мелодія сентиментального вальсу Чайковського, в іншому якесь дитя колупало «Во саду ли, в огороде». «Раз і, два і… Плавніше, зв’язаніше, пальчики м’яко, не затискай ручку — як звикле на уроці», — чутно було настанови. Тепер уже напружено і дурнувато почували себе молоді учительки…

До директора! Бешкетниці з янгольськими лицями тулилися біля дверей і високої кахельної пічки. Крісел для всіх бракувало, тому дехто й рівняв спини до стіни. На дні очей у жінок сміялися кошлаті бісики, а вони з невинними поглядами вичікували, що ж буде.

Роман Петрович понуро міряв невеликий кабінет кроками, майже торкаючись учительок, що заклякли на своїх місцях.

— Що це все означає?! Поясніть! — його зеленаві очі метали блискавки, голос зривався на високих нотах. — Чому ви так зі мною чините?!

Він сів за фортепіано. Зі злості вдарив кілька акордів, але подушка заглушила звук струн.

— Що таке?! Зіпсували фортепіано!

Директор шарпнув подушку, звільняючи молоточки.

— Ой! Не сідайте в крісло! Там кнопка! — зойкнула котрась із учительок.

Вони почувалися учнями, котрі нашкодили своєму вчителеві, щоб привернути до себе увагу…

Довго боліла Романові Петровичу та гостра кнопка, якщо не в сідниці, то в душі напевно! Але з чогось треба було починати вчитися бути директором, і перший урок йому дали його вчителі. Пізніше всі разом щиро сміялися з того випадку, називаючи його стихійним бунтом молодих музикантів, виконаним у темпі presto.

Випускний

Вона не знала, чи це жіночий героїзм чи жіноча слабкість… Надавала ляпасів чоловіковій коханці у себе вдома, у своєму ліжку. Та стояла червона від злості і свердлила Орисю маленькими очима:

— І що? Відвалилася його половина? Чи ви від того тонша стала? — сичала колишня студентка. Де й поділася її делікатність.

Ще кілька днів тому вона запобігала перед Орисею. Випускні на носі, то нявчала на концертах, вдаючи солістку, щоб запримітили і запам’ятали. І головне — чоловік у неї теж був. То чи мало їй його було, чи яка інша причина? Словом, чоловіки паслись на цій розквітлій жінці і мали успіх…

Орися з Антоном жили по-всякому. Зовні її чоловік був сонячний, із білозубим усміхом, а в душі — жорсткий, із вовчим оскалом. То пташкою її називав, то з балкона сторчма погрожував спустити. Так і велося їм: то пересолоджено, то надміру гірко.

Того вечора був черговий студентський випускний, і Антон пішов на нього без Орисі: вдома ремонт, тому жінка залишилася мити і шкребти.

Натомилася, пізно лягла, проте сон не йшов, і Орися в нічній тиші згадувала дитинство, раннє заміжжя, матір, яка самотує на старість. За дверима почула шепіт і звук ключа, що крутнувся в замку. Повернувся чоловік, але не сам — зі студенткою Валею, яка мала не цілком порядну репутацію. Від обох пахло вином. Маленькі Валині очі шугали по кімнаті, шукаючи, на чому б зупинитися:

— Ой, вибачте, Орисю Іванівно, вже гуртожиток зачинили, то залишилася на вулиці, а тут Антон Степанович… Можна, я пересиджу у вас до ранку?..

Валя метушилася і весь час хапалася за лівий бік випускної зачіски:

— Дивіться, загубила шпильку… Одна є, а цю десь посіяла, — бідкалася, повільно ворушачи хмільними губами…

— Ну, то лягай біля мене, більше нíде — ремонт. Вибач за незручності, — Орися лягла скраєчку, звільняючи місце нічній гості. Валя по-котячому потягнулася і сонно пролепетала:

— Мені так зле… У мене ще й критичні дні…

Через хвилинку вона вже смачно посапувала.

Від її волосся тхнуло цигарками, винними випарами, ще й парфумами з солодким запахом. Орися не спала. Антон хропів на розкладачці, сопіла Валька.

Що змусило її встати, Орися не знала. Машинально взяла ключі від спортивної зали, де проводив заняття її чоловік, взула легкі капці і вийшла з дому. Досвіток зустрів її прохолодою, сонні вікна затуляли спокій своїх господарів і тільки в кінці вулиці чувся шурхіт мітли двірнички, яка чепурила місто. Орися нервово відчинила залу. Сперте тепле повітря і знайомі парфуми вдарили в ніздрі. Чіпким поглядом оглядала підлогу. На одному зі спортивних матраців лежала гарна шпилька, яку бачила у Вальки, і ще інші докази, яких було досить, щоб упевнитися у великому хамстві Антона і його нічної супутниці…

Повернувшись, Орися дивилася на сплячу жінку і думала: «Якби кохання — я зрозуміла б. Тваринна хіть? І це б зрозуміла. Але чому, чому ця безсоромна жінка у моєму ліжку?!» Щось відштовхнуло Орисю від стіни. Її пальці вже занурилися у модну зачіску і шарпнули голову «гості» з подушки.

— Ах ти ж лярво, ах ти ж шмато! — не стримувала себе Орися і з виляском шмагала Вальку по обличчю. — Геть із моєї хати! І щоб сморід свій винесла!

Валя миттєво все зрозуміла, скочила з ліжка. Гидка усмішка блудила по хтивих губах — на лиці не було ні краплі сорому чи оправдання. Вона спокійно заколола розкошлане волосся:

— Не метушіться так, — повільно повернулася. — Він мені не потрібен, нема за чим битися…

Орися знеможено сиділа серед розкиданих речей, на душі було так, ніби хто облив її помиями. Вона навіть не будила Антона, котрий все ще спав після нічного гульбища. Що це дасть? Може, до нього колись повернеться сором, що десь загубився… Чи чекатиме на той час Орися? Чи вистачить у неї терпіння?

Пізні айстри

Ніби гулкий дзвін, звучали в голові слова: помер Сергій. Односельці передали цю важку звістку. Сиділа, мов закам’яніла. Помер, помер — метрономом довбало всередині. Жодна сльозина не викотилася з ока, жоден звук не зірвався з міцно стулених губ. Думала, думала, хаотично переносилася то в село, де виросла, то на Донбас, де зустріла його на свою голову, бо хіба не варта була ліпшого? А може, так і мало бути? Бо як долю об’їдеш?

Сама не знала, чого хотіла. В рідному селі не було для неї пари. Надто гарною була, перебирала парубками, свого не знаходила, то й подалася з вискоком на чужий Донбас. Чужі були для неї стрімкі терикони шахт, сіра пожухла трава, і навіть сонце здавалося не таким, як удома. Зате зустріла Сергія — високого, дужого. Могла заховатися за його широкою спиною. Хоч не завжди так добре було, не хотіла ятрити мамі серце… Часом з похмілля чоловік міг на синьо прикрасити око чи губи, але все прощалося, забувалося. Діти підростали — Наталя і Василько. Сергій хотів, щоб кликала їх Наташкой і Васєй. Вона й кликала, бо що було робити? З часом, коли діти виросли, насилу вмовила Сергія вернутися в її зелене село, де було чисте повітря, таке йому потрібне. На Донбасі кепкували з її імені, що звучало так ніжно і тепло — Стася. Пересміювали, Стаха-птаха казали. Не ображалася. Дійсно, як птаха оберігала своїх діток, трусилася над кожним. Наталя вдалася обличчям у тата і знала, що не надто вродлива — була грубувата і різка вдачею. Василько у маму пішов — смаглявий красень, справжня дівоча мрія. Однак діти не тішилися її селом, не любили його, шкодували, що залишили батьківський край, і тому в хаті часто виникали суперечки.

Та сварка була непередбаченою і останньою в її шлюбному житті. Коли носила на плечах цеглини на нову хату, та сцена завжди стояла їй перед очима і навіть додавала снаги. Вона закушувала губи і вперто тягнула важку ношу під горб…

Того дня сонце ще було високо і після роботи Стася нашвидкуруч перекусила і попросила Наталю допомогти їй підгортати картоплю, бо геть вилягла.

Дочка з-під лоба подивилася на маму, перегорнула сторінку в книжці і буркнула:

— Бачиш, не маю часу? Як дочитаю — вийду.

— Але тоді вже смеркне!

— Не пропаде твоя картошка, можна це зробити і завтра!

Стася завжди відчувала до себе якусь упередженість дочки. Та ніколи не тулилася до неї, горнулася тільки до батька, і він відповідав їй тим самим. Ці двоє завжди мали від неї секрети. В такі моменти їй було гірко і образливо. Все найкраще від батька перепадало Наталі, про Василька той наче й не пам’ятав, а про неї і поготів. Коли дочка переглядала сімейний альбом, то ті фотографії, на яких бачила маму красунею, викидала і закривала палітурку. Чому так? Жінка не могла дати на це відповіді.

— Наталко, то ти йдеш?

— Та чого ти пристала, як банний лист! І, по-перше, не Наталка я тобі, а Наташа, скільки тобі довбати! Йди собі до своїх Ганьок і Стефок, та й Наталкай! І чого ти нас сюди притащила, в цю диру?

Стася стояла, руки їй охляли і вона не могла вимовити ні слова. На крик вийшов Сергій і посміхався кривою усмішкою.

— Чого не поділили?

— Твоя наука, — тільки й вичавила Стася.

— А чого? Раз ребьонок не хоче, то чого його заставлять? Наташкой ти її раньше звала, а тут уже Наталя! Може, їй так не нравиться.

— Не подобається не тільки їй, а й тобі теж, і в цьому ти дуже постарався. Наталю, заспокойся, давай поговоримо, правда не на твоєму боці і ти ще дуже молода…

— А ти стара і вже не красавіца, і не качай свої права! Гроші батько на хату дав. Це його житло!

В кімнаті запала тривожна тиша.

— А я? Я що, спала чи сиділа, заломивши руки? Хто доглядав вас? Хто годував, ростив?

— Бідон молока могу тобі відкупить! — червоне доньчине лице клекотало він неприязні і зневаги.

— То я вже в цій хаті не маю ні кута?

— Не знаю, де твій кут, а двері добре видно! — крикнула дочка.

Стася, ледве пересуваючи важкі ноги, зрушила з місця, мовчки витягла ще дівоцьку валізку і тремтячими руками скидала до неї свої скромні пожитки. Сергій з Наталею не зупиняли її, не затримували.

Вона йшла, залишала своє рідне село, свої вулиці, стежки, до яких так прагнула вернути. «Добре, що Василько служить і не бачив цієї дикої сцени», — думала жінка.

Хороші люди є скрізь: дали Стасі роботу, невелику комірчину, і на клаптику землі на пагорбі вона відважилася будувати нову хатину. Бо куди її син поверне? Сама інженер, сама дизайнер, сама ваговіз. Муляла плечі цегла, лускали мозолі на руках, пісок пригинав до землі, але втіха від того, що робила щось своїми руками, була подвійною. З Божою ласкою і допомогою сусідів росла її хатка. За літо виборола стіни, під осінь накрила, сама поштукатурила. А коли долівку гладила руками, то серце раділо: «Моє — ні сніг, ні дощ не впадуть на голову». Коли ж перша цівка диму з печі піднялася в небо, Стася плакала, ридала від щастя, від образи, від гордості і вдячності тим, хто не залишив її в біді. Вже й вікна привітно блистять, і квітник з улюбленими квітками квітне, і Василько біля неї… Тільки рана ятриться і болить. Не бачилася жодного разу з дочкою, чекала, дуже чекала, що та прийде і скаже: «Прости мамо, я не навмисно, так вийшло». Вона обняла б її і все б забула. І гіркі слова, і важке каміння на своїх плечах — бо ж то донька.

І зараз ота гірка звістка. Що робити? Як бути? Відколи пішла з дому, ні разу не шукав її, не навідувався, обходились обоє без неї. Щось вона недогледіла, щось пропустила. Стася готова була бігти і втішати дочку. Пішла до квітника і стала зривати темно-бордові айстри, що пахли літом і теплом — останній дарунок мужчині, який був колись її чоловіком і батьком її дітей.

— Хай Господь простить! — шепотіла. — Бо як людині без прощення…

Зимова сесія

Лапаті сніжинки тихо застеляли місто, яке раптом стало казково-романтичним. Музика, що долітала з вікон, була супроводом цьому природному диву. Красива пора! А студенти-музиканти мусять хіба крадькома милуватися витівками зими. Невдовзі сесія, і пальці мають добре відчувати етюди Черні, прелюдії Шопена, чи іскристого Моцарта.

Саме цю погоду за вікном спостерігали студенти на лекції з музичної літератури. Вплив і значення музики Моцарта… В аудиторії розквітнув сад. Тісна хатина перетворилася на блискучий палац, молодий кухар боровся за своє кохання, чарівна Марта поверталася в його мрії, полегшуючи останні муки життя.

Олександр Климентійович заворожено водив студентів лабіринтами музики Моцарта, і перша легка заметіль була радісною та зворушливою. Кожен думав про своє… мріяв… Можна… До аудиторії зайшла Люда. Засніжена, стривожена, з розтріпаним волоссям і кривою усмішкою. Викладачеві не відразу впала в око ліва рука дівчини, яка важкою гіпсовою лялькою лежала на перев’язі.

— Вибачте, — винувато опустила очі Люда.

— Що з вами?

— Руку зламала, — болісно прошепотіла.

Дівчата здивовано і співчутливо зосередилися на Люді.

— Як це сталося?

— І що буде?

— А як же програма? Академконцерт? — цокотіли, озираючись на викладача.

Всім стало шкода дівчину, тож після пари гуртом пішли до вчительки. Віра Романівна — добра душа і товариш студентів: завжди допоможе, порадить, заступиться — щиро перейнялася прикрою подією зимового дня.

— Людо, йдіть додому, не напружуйте руку і, боронь Боже, не впадіть.

— А як же сесія? — допитувалися дівчата.

— Потроху, як одужаєте, здасте програму.

— Дякую, — повеселішала Люда.

Студентські будні… Радощі, турботи, сміх, витівки і перше кохання.

— Забудемо гами й етюди, там Сашко, там Роман, то хіба нам до гам! — жартували…

Струшуючи сніг, що обліпив шапочку, Віра Романівна спостерігала за студентами, котрі весело щось обговорювали у вестибюлі. Хлопці зачіпали дівчат: веселощі, молодість.

Раптом Люда, яка теж стояла в гурті, замахнулася і бехнула загіпсованою рукою по плечах скрипаля Янка, котрий завжди до неї залицявся. На мить дівчина знітилась, ухопилася за руку і легко всунула її в перев’язь.

Віра Романівна не могла зосередитися на уроці — той удар гіпсової ляльки ніяк не йшов з голови. «Невже їй не болить?» — думала, не звертаючи уваги на форшлаги, які пропускав студент. Якось легко Люда орудувала зламаною рукою. Викладачка відганяла негарну думку і сумно посміхалася.

— Повторіть уважніше першу частину, — автоматично виправляла помилки, міркуючи про веселий студентський гурт.

Вранці, ідучи на заняття, Віра Романівна зіткнулася з Людою:

— Зайдете до мене, коли звільнитеся.

Люда, свіжа, з розкішним волоссям і мрійливою усмішкою, зайшла у клас.

— Як рука ваша? — запитала Віра Романівна.

— Ще ниє, болить, важко ворушиться, і я не можу грати.

— Хто накладав вам гіпс? — строгі і водночас смішливі нотки чулися в голосі вчительки.

Люда відчула небезпеку, злегка напружилась, але вирішила не здаватись.

— У першій лікарні.

— Я питала хто, а не де?

— Та, Вітя… тобто лікар Віктор, — тремтливо відповіла. Людині очі шукали сховку, щоб не зустрітись з очима вчительки.

— А я вам вірила… — Віра Романівна сумно перебирала однією рукою клавіатуру фортепіано. Раптом бухнула спересердя кілька різних акордів і мовила: — Розказуйте!

Сльози текли по рожевому гарному обличчі дівчини. Сором закипав і рум’янив круглі щічки.

— Простіть мене, Віро Романівно. Я не виконала програми. Закохалася… Він медик. Віктор порадив накласти на руку гіпс, для певності, — хлипала. — Я виправлюсь, я постараюсь усе зробити до сесії, не кажіть нікому.

Красива грива хвилястого волосся закривала половину лиця, і Люда її не відгортала, ніби відгороджуючи свій сором.

Їй раптом стало легше, мовби вона скинула з себе тягар. Дівчина знала, що сесію складатиме разом зі своїми співучими подругами, які будуть труситися перед кожним екзаменом, а після того куплять у складчину, як казала Тамара, шмат ковбаси, баночку кільки, пляшку вина, закип’ятять трилітровий чайник і будуть сміятись, сміятись і згадувати всі свої витівки: шпаргалки, видумки і доброту своїх учителів, які теж колись були студентами, і тому по-людськи розуміли своїх бешкетних вихованців.

Зима щедро засипала снігом місто, парк, сквер… Сесія тривала.

Не здешняя

Ганка відмочувала руки в мисці з теплою водою. Чорними рубцями пов’їдалася в них праця. Негнучкі загрубілі пальці були вкриті дрібними пошерхлими тріщинами. Вона потерла їх щіткою, потім помастила молодою сметаною, щоб зм’якли. Ой, як пекли, наче їх сіллю посипали! Але Ганка терпіла. Завтра мала їхати до Львова, до сестри, і збирала нехитрі гостинці: трохи квасолі, кукурудзяної муки, маку до куті, з десяток яєць — все, чим могла поділитися.

Вранішній Львів зустрів її дзенькотом трамваїв, рухом пішоходів. Відчинялися крамниці — оживало місто. Біля молочного магазину стояла велика жіноча черга. Ганка й собі завернула туди.

— Перепрошую, за чим така черга?

— Масло мають давати, — озвалася якась молодиця.

«О! То певно і я стану, і Стефці ще й масла візьму», — думала Ганка, прилаштовуючи до стіни свої домашні пожитки. Розігнулася і стала в потилицю до черги. Ще не встигла освоїтися і вникнути в ситуацію, коли почула:

— Женщина, вы чего там пристроились? Вы что, здешняя? — подала голос пані в капелюшку з рудими кучерями і яскраво нафарбованими губами. Вона була майже її ровесницею. Ганка озирнулася.

— То ви до мене кажете? — Ганчина хустка від руху піднялася дзьобом, темне волосся насунулося на чоло і вона нагадувала велику розгублену птаху. — Ви кажете — я не здєсняя? А ви — здєсняя? — криво посміхнулась. — Ви, певно, прийшли з визволителями, та й раптово стали здєсняя. Живете в гарних помешканнях, а наш нарід переселився до підвалів. Я тепер маю родину в Інті, в Казахстані, і тепер, певно, вже не здєсняя. То чи можна мені їсти масло, вірніше, чи маю на то право? — очі Ганки звузилися і закипіли болем.

Черга затихла. Руді кучері пані сховалися під капелюхом, вона мимоволі втягнула голову в строкате пальто. Ганка провадила далі:

— Я вас запрошую до нашого села, до колгозу. Може, візьмете собі пайку бурака… ми поділимося з вами. Ніхто вас гнати не буде, як ви мене, і ви скоро станете здєснєй. Навчитеся розпізнавати, де роги і де те місце, звідки росте хвіст.

— Женщина, не хамите! Щас милицию позову! — пані свердлила Ганку злими очима, але почувалася не зовсім впевнено.

— Ви мені будети читати науку про хамство?! Та воно прийшло разом з вами ще в 39-тім! Вона мене міліцією страшить? Я вже найбільші страхи перейшла у своєму житті, і міліцію також. Мі-лі-ці-я! — Ганка не мала де подіти свої руки, вони в неї пекли і здавалося, що з кожної тріщинки от-от бризне кров, яка розбурхано гонила жилами. В її очах стояли сльози. Вона дивилася на свої спрацьовані руки, які орали, сіяли, косили, доїли, які не розгиналися, коли гладила по голівках доньок, для котрих вічно не вистачало часу і ласки, і шкодувала, що так довго вчора відмочувала та відмивала своїх помічниць. Нині скрутила б із тих чорних негнучких пальців круту дулю і всунула б під ніс тій намальованій москалисі, щоб знала, як ставити її в кут! Коли змахнула сльози, побачила, що люди приязно їй посміхаються.

— Пані, ваша черга. Даємо тільки по півкіля!

— Не переживайте, ви цілком тутешня і своя, наша!

Мамина

Старий Марко опустив голову на затиснуту в руці скрипку і, здавалося, вдихав у неї силу. Розтріпане волосся, паволокою затягнуті очі, що повели його кудись невідомими чи, може, сходженими дорогами. Він не прислухався до човгання ніг танцюристів — допався до скрипки і ширяв з нею попід небесами.

Нарешті втомлена рука опустила смичок… Зграйка дівчат-старшокласниць, забившись у куток, із широко розплющеними очима тамувала бажання вільно попливти в танці разом з усіма. Але вчителі відверто забороняли забави і танці, мотивуючи це тим, що їхній час іще не настав.

Марися стояла у гурті дівчат: висока, з ясними очима і вигнутими бровами. Одежина на ній вказувала на скромний достаток сім’ї. Але мамина жакетина лежала зграбно, а тітчина єдвабна рожева блузка гарно відтіняла свіже личко дівчини.

Коли Марко знову підняв смичок, щоб торкнутися чутливих струн, усі звернули увагу на хлопця, який зайшов до зали. Це був високий красень із сусіднього села, який наважився прийти сюди на танці. Гордо розглянувся довкола, розправив плечі й спинив погляд на наймолодших…

Марися не чула ніг, коли вивів її у танок. Вона вся затерпла і боялася збитися з ритму. Серце так бухало, ніби хотіло вискочити з-під маминого жакета. Не вийшло розмови у першому танці, і от Іван знову схиляє перед нею голову. Боже, що говорити, коли язик ніби дерев’яний і прилип до піднебіння? Єдине, що збагнула — він хоче провести її додому і буде чекати на вулиці. Ще не знаючи, чи хоче вона цього, Марися вискочила з клубу і побачила Івана, що стояв біля вантажівки. Мов у чаду, нічого не усвідомлюючи, сіла в машину — в голові шуміло, серце стрімко лопотіло. То чи був час, щоб запримітити вуйка Стефка, котрий за цим усім спостерігав…

Зупинившись за селом біля бурякового поля, Іван ніжно взяв Марисю за руки і мовчки розглядав.

— Ти гарна… Чия ти?

— Мамина, — посміліло всміхнулася. — Батька не маю, ще вчуся в школі.

— Мале яке, — ніби пошкодував, але рук не відпустив і мовчки дивився на неї. Вона опустила погляд, який хотів його розглядати. — Підеш за мене заміж? Та й будеш велика…

— Та я… Та ти що? Та мені ще в школу… — не встигла закінчити фразу, бо кабіну сколихнув гуркіт — хтось молотив по блясі чи кулаками, чи патиком. Перекошене мамине обличчя припало до скла:

— А шляк би тя трафив, бугаю! Ти куди повіз дівча несвідоме! Та я тобі повидряпую твої баньки балухаті! — мама кричала і шарпала до себе залізні двері машини.

Марися не пам’ятає, як вискочила з вантажівки, як з плачем бігла буряковим полем, падала, путалася в бурячинні. Сором пік обличчя і нагадував про мамин гнів. Удома дівча залізло в кущ бузку і не знало, що буде далі…

Коли Марися виплакалась і трохи заспокоїлася, то почула, що біля воріт зупинилася машина — стежкою до хати йшли Іван з мамою, рівно розмовляючи.

— Тітко, я б женився хоч зараз, вона мені дуже сподобалась, я ніколи її не скривджу.

— Ти не розумієш — мала вона ще, в школу ходить. Як має бути твоя, то дочекаєшся, не скиснеш! Ні тобі, ні їй волос не сивіє. Ану, відданице, виходь, де ти там?

Марися сиділа в кущі і не дихала. На душі їй було щемко, на губах гуляла винувата усмішка. Не вийшла зі своєї схованки, аж поки не загуркотіла машина…

Мовчки шмигнула в ліжко, притиснулася до стіни і нишком спостерігала за мамою. Тетяна сиділа і довго дивилася в один бік, часом ховала обличчя у вузлуваті долоні, хитаючи розпачливо головою, переводячи погляд то на образи, то на Мариську. Потім встала і взялася спересердя товкти кулаком по бильці ліжка. Перепало і Марисі:

— Ти, холєро ясна, маєш мати на гадці, що ще мала, що треба просити Бога, щоб дав розуму і сили дати собі ради в життю. Ти думаєш, я вічна?! Колись мусиш про себе дбати сама і відповідати за себе. Що зробила для себе і для людей? Людина має мати щось святе у своєму серці і не розтринькувати того на псячі вітри…

Марися підвелася з плачем і впала лицем у мамин подолок, що пахнув землею і молоком. Зчепившись руками і з’єднавшись думками, вони плакали і хиталися в одному ритмі. Тетяні здавалося, що вона виколисує щастя для своєї одиначки, застерігаючи від лиха своїми спрацьованими руками.

Пересторога

Любка сьогодні мала привести свого нареченого, щоб познайомити з батьками. В хаті було затишно, пахло домашнім печивом і кавою.

Данка, як найбільший скарб, берегла свою доньку, котра виросла красунею і розумницею. Хлопець, що мав прийти до них на гостину, був міський, навчався разом з її донькою і викликав у Данки інтерес.

Аж ось на поріг влетіла радісна Любка, а з-за її спини виріс юнак.

— О Боже! — Данка остовпіла, їй перехопило подих: перед нею стояв Остап.

— Називаюся Андрій, — почула здаля, ніби мала закладені вуха. Ті ж очі, та ж постать, чорне волосся крутою хвилею… Ніби й не було тих двадцяти літ…

— Мамо, що з тобою? Ти зблідла і твердь в очах…

— Нічого, нічого, трохи втомилася, а ви пригощайтеся кавою і тістечками свіжими, що я спекла… Я піду досапаю грядку.

— Але ж ти у святковій сукні!

— То я візьму зверху фартушок… — Данка щось говорила і сама не розуміла змісту говореного. Молоді здивовано дивилися на неї. Любка не впізнавала своєї мами. Данка навпомацки зайшла до комори, сіла на мішки з зерном і обхопила голову руками. Вона не сумнівалася — це його син! Його! Але чому? Чому це має переживати її донька? Світ такий широкий, а тут перетнулися долі на такій вузькій кладці. «Цей юнак, напевно, такий, як і його батько, напевно такий…» — крутилося в голові.

— Данко, ти найкраща у світі! Не бачив таких вродливих, як ти, я люблю тебе дуже, ти одна! — він навчався на вчителя і знав багато красивих слів.

Писав їй вірші і довгі листи, а вона купалася в красивих римах і думала, що це правда, що все це для неї, і вірила. За той рік горе пронеслося над її домом чорною блискавкою. Поховала найрідніших і залишилася сама. Ні, не сама — у неї був її Остап. Хтось нашіптував, що вона, невчена сирота, не пара йому, але Данка вірила тільки Остапові і відмітала все почуте.

Одного дня, коли дощ уперто жебонів, що він надовго, а Данка сиділа й перебирала своє горе і щастя, листоноша приніс їй листа. Радісно, швидкими руками розкрила, пробігла очима і наштовхнулася на слова: «Не чекай на мене». Як дочитала до кінця, того не пам’ятає, але фраза «Не чекай на мене» ще довго билася об її гарячі скроні. Він більше не прийшов, не розділив її горе, не втішив…

Їй пасувало чорне: Данка була висока, струнка, світловолоса, красива. Самотність виштовхала її з хати, і на Великдень вона вийшла між люди. На зеленому моріжку біля церкви молодь у вишиванках водила гаївки. Данка трималася осторонь і відпочивала очима на цьому живому барвистому вінку:

«Не чекай на мене» — знову кольнув болючий спомин. На другому кінці гаївкового кола стояв він — Остап, і його дружина: панськувата, з лінивими очима, завита за останньою модою. Вона висіла на його руці і зверхньо дивилася на всіх, не вступаючи до гурту. Остап зіщулено відвертав погляд, стояв чужим серед своїх…

Минув час і Данка вийшла заміж, і ніхто її так не любив, як її Василь. Його любові вистачало на обох. Ніколи не згадувала, а може — не хотіла згадувати про своє перше кохання. Аж тут сьогодні з її донькою знову він — правда, син, його син. Данка обнімала Любку і плакала. Дочка мовчки слухала і гладила мамине плече.

— Добре, мамо, — сказала з сумом. — Я подумаю і все зважу, я не хочу пережити подібне, попри те, що люблю його, люблю, як і ти колись.

Схлипнула і заспокоїлася Данчина душа: вона розумна, її Любка.

За тиждень Данка отримала листа, написаного таким далеким і знайомим почерком: «Прости мене, Данко, — благав Остап. — Не переч моєму синові. Він по-справжньому любить твою доньку. Він кращий, ніж я… повір. І прости…»

Чужі

Ольга лущила квасолю. Довгі пальці швидко вишолопували великі блискучі зерна, які лунко падали в порожню миску.

Виноградні стебла обвили невелику альтанку і створювали чудовий затінок для відпочинку. Обважніло гули бджоли, дзенькаючи по голівках чорнобривців, що килимком стелилися до ніг і наповнювали повітря терпким ароматом. У відчинені двері видно було, що у вітальні світиться екран телевізора, якого забула вимкнути. О, знову ця набридлива реклама, яку не любила найбільше! «Чи є у вас брудні речі, які маєте відправити у висилку на село?» — питав молодих господинь рекламатор пральних порошків. Її це дуже зачіпало. Чому селян вважають недолугими, чому думають, що вони одвічні шміраки, які мають бути приниженими і ходити в панських обносках? Чого слово «село» звучить у декого іронічно, зневажливо? Невже у цих столичних телекомпаніях справді бракує освічених людей? Вона хотіла б мати на це відповідь.

Руки у селян справді чорні і потріскані, але від святої землі і сонячного хліба. Коли мама виймала з печі високий запашний буханесь, завжди говорила: «Вдався, як сонце». Коли окраєць хліба ненароком падав на землю, старе і мале піднімали його, обтрушували з пошаною і цілували зі святістю. Так було в її дитинстві, так вона вчить своїх малих онуків, бо вважає, що все починається з поваги і любові. «Люблю медочок, бо солоденький. Люблю козака, бо молоденький» — вигулькнули в пам’яті слова з пісні часів її дівоцтва.

З плином літ ті слова втратили бентежність і сприймалися відчужено, ніби й не до неї говорилося. Олюсько, Олюсько, чого ворохобиш пам’ять, навіщо шкрябаєш зарубцьовану давно рану, хіба повернеш усе навспак?.. А чи хотіла б?..

Вона любила. Ой, як любила… Молоденька була, ледь після школи, з великими здивованими очима і лицем, ніби купаним у молоці. Вчителькою мріяла стати. Але Арсен не уявляв без неї життя. Там, під молодими вербами, що купали свої кучері у звивистій річці, вони будували своє майбутнє, розмальовували кольорами райдуги. Арсен обривав домашній квітник і говорив, що вона найчарівніша. А вона вірила і забувала про все, навіть про свою мрію…

Музúки грали веселої, стелили вишиті рушники, чутно було вигуки «гірко»… Ох, як же гірко і без солоду жилося їй, яким коротким було її щастя! Хоча — є Михась, точна Арсенова копія, його продовження і її син, у якому все: і любов, і повага, і далека печаль…

Оля пішла за невістку, хоч була одиначкою — все, як хотів Арсен. Прийшла на велике чоловікове подвір’я з надією і незрозумілим острахом, що заховався десь глибоко в грудях.

Молоденька була, майже дитина. З пошанівком заглядала в очі новим батькам. Щебетала, перепитувала, запобігала, дуже вже хотіла сподобатися. На Арсена дивилася, як на кохане диво, всім для неї був…

Відшумів хмільний медовий місяць, Олюська перестала бути гостею у чоловіковій хаті і рвучко бралася до роботи: то сапати біжить, то траву жне.

Якогось дня, коли нагинці полола грядки, земля враз попливла з-під неї, в очах закрутилися чорні кола, нудота підкотила до горла, вона ледь не впала. Зблідла, довго сиділа на межі, прислухаючись до себе інакшої. В хаті, все ще не знаючи, що з нею, ненароком розбила гарне горнятко, з якого любив пити чоловік. «Ото робітницю привів!» — свекруха сказала те ніби ненароком, але Олюська добре все збагнула. Зіщулилася і сльози зібрала в собі, щоб не бризнули з очей, ковтнула першу образу. А далі наче мішок зі шпильками розв’язався: «Ти нічого не вмієш, як ти на світі живеш такою нечупарою? Ні замести, ні спекти, хоч ся хати відречи…» — жебоніла під носом свекруха. «Ходить тут і торохтить кістками, і де твої очі були?» — це вже до Арсена.

Олюська благально дивилася, випрошуючи прощення, — правда, не розуміла, за що. Плакала так, щоб ніхто не бачив, вже знала, що носить дитину. Цілий день чекала чоловіка з роботи, очі світилися блиском, але ні радості, ні підтримки від нього не відчула. Стриманими були його слова, буденними, ніби не було повного місяця, який ходив над ними колом, ганяючи зірки, щоб ясніше світили їхньому коханню. Арсен став іншим…

У їхньому ліжку вже не було гарячих обіймів, щезли ніжні слова, яких так прагнула Олюська, німував прісний холод. Усе так швидко, раптово змінилося. Чоловік раненько їхав мотоциклом на роботу, а повертався зі смерком — втомлений і чужий. Дивився повз неї, або поверх її голови, відводячи погляд, кидав байдуже окремі слова і знову їхав з дому. Коли в неділю обідали за родинним столом, її тарілки там не було.

Олюська розуміла — їй тут не раді, тут її не полюблять. Але чому мовчить мама? Їй ураз так захотілося додому…

Весною народився хлопчик — худенький, з тільцем, як у жабеняти. Михасик постійно плакав, не прибавляв у вазі, і Олюська плакала разом із ним. Арсен нервував, що не висипається, що жінка не може справитися з малюком, і ображав її:

— Не скули, він такий скислий, як і ти!

Потім перейшов спати до іншої кімнати.

Олюська тулила сина до грудей і не знала, де шукати поради. Аж якось сусідка, котра жаліла Олюську і знала більше, ніж нерозрадна молодичка, сказала їй прямо:

— Не марнуй собі світу, дитино, він уже їздить з іншою!

Серце, здавалося, вискочить з грудей, коли питалася про це в Арсена. Хотіла побачити усміх на його лиці, відчути заспокійливі обійми. Натомість отримала колючий погляд і слова, які вкарбувалися в пам’ять на все життя:

— Ти вільна, можеш іти, куди хочеш! Я розлюбив тебе!

— Як? Так швидко? А Михайлик?

— І його теж!

Не плакала, не було сліз. Мовчки взяла дитину, вузлик з речами і сіножатями, плутаючись у траві, подалася до мами…

З того часу багато літ спливло. Були і страх, і щем, і усміх, і весілля Михася, її сина.

Перед шлюбом зустрів Арсен сина і хотів йому зробити дарунок.

— Я не знаю вас, — стримано відізвався хлопець, — то з якої рації робите мені дарунок?

— Як не знаєш? Я тато твій!

— Ви, може, й тато, але не мій. Ви втерли хоч одну мою дитячу сльозу? Чи, може, за всі літа дали мені хоч одну пораду? Чи, може, раділи разом зі мною?

Батогами лягали слова сина на плечі батька. Перед красенем-хлопцем стояв постарілий чоловік, який у синових очах шукав ласки і прощення. Він мав іншу родину, дітей, але для злагоди з власним сумлінням прагнув синового розуміння…

Так і ходять одними дорогами двоє рідних і водночас чужих людей, чекаючи, коли одне серце простить, а інше прийме прощення.

Кучері-дзвоники

Оксанка в куточку гралася ляльками. Лялька Маруся з облупленим носиком сиділа на своєму стільчику і косила лівим очком на дівчинку, котра вибирала платтячко для ще однієї ляльки — Валі. Цю ляльку Оксанка пошила сама з різних шматочків кольорової матерії, які завжди отримувала від кравчині тьоті Люди.

— Пробач, Марусенько, трохи посидиш сама. Відпочинь, ти втомилася. Я зараз вшию тобі гарну хустинку з барвистого шовку, ач, як переливається?

Ляльку Марусю Оксанці подарував тато, ще коли був із ними. Його вже давно нема, мама каже, що він на роботі десь далеко-далеко, і коли повернеться, ніхто не знає. Мама чомусь неохоче говорить про татка, а Оксанка так скучила за ним. Він, мабуть, справді дуже далеко, раз так довго не приходять листи…

Оксанка не хоче бути вчителькою, як мама, котра весь час мовчки сидить над зошитами і відмахується від неї. Вона хоче мати багато красивих суконь, мештів на високих підборах, як у модних пань. Коли залишається вдома сама, вскакує у мамині туфлі і човгає ними по підлозі, вдаючи дорослу. Розплітає волосся, підфарбовує губи, мамину сумку на руку навішує — і пливе по кімнаті. Їй здається, що ляльки плескають їй з радості в долоньки. Вона грається в продавчиню, лікує ляльок… Раптом дівчинка згадала:

— Мамо, що таке байстрючка?

Мама підводить очі від зошита і болісно питає:

— Хто тебе так назвав?

— Тьотя Ліда, коли я хотіла їхнє яблуко зірвати, бо воно геть на вулицю нахилилось.

— Це коли дитина не має тата, — неголосно мовила мама.

— Але ж я маю!

— Маєш… — мама надовго замовкла і, без потреби, почала то закладати косу, то знову витягати шпильки.

— Я напишу йому листа. Ти відправиш?

— Пиши! — за мить мама знову заглибилась у зошити, а Оксанка старанно виводила: «Дорогий татуку, я тебе дуже люблю! Чого тебе так довго нема? Привези мені насправжну ляльку».

Мала зіскочила зі стільця і підбігла до мами.

— Ти наробила помилок. Не татуку, а татку, не насправжну ляльку, а справжню, розумієш?

Оксанці стало прикро, що вона пише з помилками, але ж як хотілося, щоби приїхав татко!

— Пошлеш, пошлеш? — ще раз підскочила до мами. А мама глянула на її радісне обличчя і мовила:

— Пошлю…

Тато приїхав тоді, коли його вже не чекали. Мама була в школі, а Оксанка гралася на подвір’ї з кошенятком. Він несміливо зайшов у двір, і мала якийсь час його розглядала. Враз засміялася:

— Татку, ти приїхав!? — вона міцно його обійняла і притулилась. — Я тебе чекала, чекала, так скучила за тобою! — без угаву щебетала. — Ти одержав мій лист?

— Так, маленька, бачиш, я ж тут…

— А чого твоя робота така довга?

— У дорослих так буває… Я привіз тобі нову іграшку, — і чоловік витяг із сумки плюшевого коричневого ведмедика з блискучими очима.

— Гарний, — дівчинка погладила м’якеньку спинку іграшки і з сумом додала, — а у моєї Марусі носик облупився і очко косить, вона вечорами плаче, а вночі не спить.

— Їдемо, доню, я куплю тобі цукерки — які захочеш.

— Ні, ні! — запручалася дівчинка. — Я хочу, щоб ти пішов зі мною по селі, щоби всі бачили, що у мене є татко!

Оксанка міцно тримала тата за руку і крутила головою на всі боки — була щаслива, що у неї такий гарний і дужий тато.

— Татку, я вже не байстрючка, правда? Ти у мене он який! Як шкода, що дівчатка не бачать, який ти у мене сильний і справедливий, — чомусь додала. Вона це слово часто чула від мами і знала: справедливо значить гарно.

Мала за своєю радістю не помітила, як тато нахилив голову і топче очима стежку, по якій вони йшли.

— Ой, боляче! Татку, ти мені ручку затис, твоя долоня така сильна!

— Пробач, донечко, — чоловік помовчав, а за якийсь час напружено і тихо сказав: — Хочеш, Оксанко, я познайомлю тебе з твоїм братиком?..

— Ура! У мене є братик! А мама знає про нього?

— Знає, — промовив сумно.

— А чому я не знаю, що у нас є братик? А, стривай татку, коли моя мама не має синочка і я про нього нічого не знаю, то той братик мусить мати іншу маму, інакше не буває, — розкладала по-своєму дівчинка.

— Так, маленька, у нього є інша мама, і звуть її тьотя Валя.

— Як мою шматяну ляльку…

Якийсь час вони йшли мовчки. Антон відчув, як ослабла і стала безвільною тендітна долонька в його руці. Світлі кучері доньки розсипалися по плечах, мовби маленькі дзвоники, і він мимоволі погладив її по голові.

— Не треба, татку, я вже доросла і сама можу ходити по селу, коли мама на уроках, я нічого не боюся, навіть коли мене прозивають. Жаль тільки, що той братик не в моєї мами. Я думала, він буде мене захищати. І ти мене вже не захищатимеш… — здавалося, сльози ось-ось бризнуть з її голубих оченят.

У кінці вулиці появилася Ганнуся, притискаючи до грудей стосик учнівських зошитів.

— Мамо! — Оксанка шарпнула рученя з великої чоловічої долоні і притьма побігла до жінки…

По худеньких плечиках радісно розсипалися і підстрибували кучері-дзвоники. Антон розгублено стояв посеред вулиці і не знав, як йому бути. В руці міцно затис плюшевого ведмедика, залишеного донькою..

Реальність

Її розбудила тиша. Жінка розплющила очі і побачила незнайомі шпалери, чужі меблі. І тільки на столі стояла її сумка, з якою приїхала. Олена миттєво згадала, де вона, і заметушилася: коб не спізнитися, бо сьогодні ж пара — практична робота з комп’ютером.

Коли їхала на курси, колеги сміялися: як зараз у старі голови втовкмачувати науку про комп’ютер? І воно дійсно, зараз би краще подорожувати десь у білих штанях, відпочивати від прожитих літ, насолоджуватися природою, пізнавати чужі міста. Для себе теж варто було б познайомитися з сучасною технікою, знати своїх і чужих модельєрів, не комплексувати у дорогих магазинах, звідки, здається, продавці виганяють тебе очима, передбачаючи твою купівельну неспроможність. Вміти гідно себе поводити у ресторані, щоб офіціант не задумувався, який у тебе статус, і не вважав, що тебе можна обслужити абияк…

Найважче Олені було подружитися з комп’ютерною мишкою. Її огрубілі пальці стали нечутливими, і курсор бігав по всьому екрану, не потрапляючи на потрібну кнопку. Не біда, якось усе владнається, і вона таки підкорить цю непосидючу мишку, адже збирається ще довго працювати, бо онукам треба давати раду.

Похапцем запихала конспекти до сумки, коли мелодійно задзвонила мобілка…

— Бабко, ви що, на нас болт забили і не думаєте, блін, як ми тут? — прозвучало у слухавці без «добрий день», без «як ви там», «ми скучили» чи ще чогось такого. Олена слухала і не знала, що відповісти. — Та ми їсти хочемо, огірки, тіпа, переростають…

Помовчала, ковтаючи гіркий клубок, а тоді сказала:

— Добрий день, Вітальку. Ти ж одружуватися зібрався, то берися до роботи, будеш мати практику: звари їсти, вибери огірки, прибери за собою, і Андрійка до того привчай. Я мушу закінчити курси, вже не довго залишилось.

Сіла, спустошена, і тихо заплакала. Комп’ютерна мишка відійшла на другий план, бо Олена тільки й думала: де схибила, де недоглянула і чому воно все не так? Чому? Адже 21 рік вона для Віталіка була мамою і татом, дідусем і бабусею. Віталік був добрий, чемний. А після армії наче підмінили хлопця: став грубий, ледачий. Оце женитися надумав, то ще й не знати, яку невістку приведе…

Олениній доньці не пощастило. Красуня, що мала модельну зовнішність, одразу після випускного вийшла заміж. Через рік синочок народився — коли робив перші кроки, його батько дарував квіти іншій жінці, а Олена взяла онука за сина. Він кликав її то мамою, то бабусею, а їй однаково радісно було. Всюди був з нею, а вона тішилась, що хлопча здоровим росте, щебече, віршики розказує… Ліля з Італії висилала якийсь приробіток, щоб легше їм було.

І от знову заглянула радість до їхнього дому: освідчився Лілі гарний хлопець, який мав добрий достаток. Жили вони гарно, в родині народився Андрійко, Ліля розквітла, і Олена вірила, що сонячним буде їхнє подружжя. Але часом життя ставить багато дивних запитань: чому у сусіда виросла нова тераса, з яких коштів у Наталки норкова шуба? Ці питання, мов іржа, вже не одному роз’їли душу… Захотів Іван нової машини, а Ліля — нових меблів, дорогої люстри. Взяла Олена до себе дітей, а Ліля подалася в Італію.

Андрійко плакав, хотів мами, адже любові і ласки не вишлеш у посилці. Віталька замкнувся в собі і вигадував усе нові й нові забаганки: вже он хлопцям мами машини купили, а він і досі ремонтує старого мотоцикла…

У відпустку Ліля летіла додому, немов на крилах. Тільки Олена знала про її приїзд — донька хотіла зробити несподіванку своїм чоловікам…

Прибула, вивантажила з таксі велетенські валізи і потягла до хати. Першим побачив маму Андрійко, що на канікули перебрався до тата. За ним вискочив Іван. Хотілося, щоб щастя зупинилося на цьому місці і тривало вічно. Ліля, мов та лоза, обвила чоловіка і сина. Андрійкові оченята світилися синьо.

— Вдома, я вже вдома… Не хочу сонця Італії, хочу грітися біля вас, варити борщі, тримати за руку дітей, дихати терпким запахом серпневих айстр, — Ліля говорила без угаву, переповнена ніжністю до цих смаглявих хлопців, її рідних. — Розщіпайте грубі валізи, там для вас купа подарунків. — Іванку, знаєш, що для мене найцінніше з привезеного? Я вишила тобі сорочку… Здавалося, що ти поруч, і нитка за ниткою з любов’ю лягали на полотно. Глянь, тобі подобається?

— Так, дуже гарна…

За своєю радістю Ліля не помічала Іванового розгубленого погляду. Очима зорила по кімнаті, де були її улюблені речі.

— Андрійчику, ти з татком спав, як мене не було?

— Ні, я на дивані.

— А чому, сонечко?

— Бо татко спав з тьотею Люсею.

— Чому? — зовсім недоречно спитала Ліля.

— Бо ж ліжка третього у нас нема, — пояснював мамі малий, ласуючи шоколадом.

«Якийсь анекдот», — подумала Ліля, але Іван стояв червоний та розгублений і нічого не пояснював. Сорочка, м’яко ковзнувши, впала на землю і, ніби дорога, розвела їх по обидва боки. Жаром горіло вишиття. Німі запитання і жодних відповідей…

— Пробач, так вийшло, — врешті спромігся Іван на слово.

Важко сіла біля стола, за яким колись так радісно трапезували родиною. Розкішне волосся смутком розсипалось по плечах… Зрада, знову зрада… Не чула щебету Андрійка. Чи ж не вона байдуже реагувала на захоплені погляди Джованні? Відмахувалася, бо у неї був Іван… На чоловіка не дивилась. Розщіпнула одну з валіз і вивернула на підлогу весь вміст.

— Тут все для тебе… Вибач, для Люсі нічого не привезла… не передбачила, — не втрималася від шпильки.

Вже за півгодини їхала з Андрійком до мами. З того часу сонце Італії гріє Лілю багато довгих літ. Вона глушить образу роботою, бо де заробиш гроші вдома?

Діти кличуть Олену то мамою, то бабкою, а Андрійко все ще хоче мами, бо як сердиться, то кричить:

— Бабко, ви вже мені надоїли!

Надоїли «ви» — чуєте, який пошанівок?..

Олена сиділа, як пришпилена до чужого стільця, і думала: «Чи ж у моєму віці приручати цю спритну мишку?» Гучний стук у двері перервав невеселу нитку гадок.

— Мене за вами послали, — почувся чоловічий голос. — Думаю, сьогодні мишка від вас уже не втече!

Він мав добрий настрій і сміявся. Починалася пара.

— Дякую, Славцю. Як добре, коли хоч хтось про тебе дбає…

Тремтячими руками зачинила за собою двері і пішла освоювати комп’ютер.

Без розради

Перші осінні дощі пружно шмагали землю. Родинна грушка з сумом похилила віття, ніби зиркала вниз, де жовтим килимом спочили її плоди, вже гнилички, і ніхто їх не збирав. Потрісканим стовбуром стікав дощ, наче плакав за літом чи за тим життям, що колись буяло на цьому подвір’ї. Раніше воно було ошатне і вабило око, а молода грушка тріпотіла темно-зеленим листям і рясно вагітніла кожного літа соковитими плодами. Грушки роздавали дітям, сусідам, перехожим, а тепер Галина їх продавала, найчастіше за чвертку чи якусь лаху.

Галина лежала на розбитому дивані, пружини якого гостро впиралися в худе знеможене тіло. Ромко сидів і дивився на дощ через сірі шибки давно немитих вікон.

— Ромцю, дай хоч півкелішка! Щось дуже у грудях пече, може, заглушу…

Той мовчки взяв пляшку, відміряв півкелішка сірої рідини. Галина тремтячою рукою влила її в запалий рот.

— Як ти будеш сам? — ледве повертала язиком.

— Чо сам? Куди маєте дітися?

— Певно, вже піду від тебе… Чую, що кінець. Там мої мама, тато, Дмитро… Навіть не знаю, що сказати тобі наостанок. Привела тебе на світ і не вберегла… Може, тому, що мене ніхто не беріг? Не мала любові, хоч дуже хотіла. Тато твій не любив мене і тебе теж. Жила, як приблудна собака, у власні хаті. І його вже забрав Господь, давно нема, не знаю, чи вийде мене зустрічати… Прости мене, Ромцю. І не пий, прошу тебе.

Ромко сидів, слухав і у маминих, на диво, тверезих словах для нього чаївся страх. Що вона говорить? Якось воно буде. Нащо загадувати наперед? Гадки повільно збуджували давно бездумний мозок. Мама на якийсь час затихла. Щось надто довго мовчить…

Коли він врешті здогадався розрадити її чи втішити, то побачив неприродно опущену руку, що чорним нігтем впиралася в підлогу, і широко розплющені незмигні очі. Скочив на рівні, стало смертельно лячно.

— Ма-а-мцю! — термосив її.

Галинина голова катулялася по старому дивані, руки падали, як не складав їх.

— Що ж я буду робити? Люди, я вже не маю мами! — кричав, наче малий. Враз замовк і дивився на нерухоме розпластане тіло, і не знав, що має чинити далі. У їхньому житті вона завжди думала замість нього. Любила його, інакше, як «Ромцю», не кликала. Коли тато бив, підставляла руки. Хто зараз йому підставить руки? Хто розрадить? Сидів довго, розглядав давно небілену хату, розхитаний стіл і єдиний старий рипучий стілець, на якому сидів. У кутку колись стояла розкішна, ще дідова, вішалка з червоного дерева — десь вона тепер у чужому домі. Ванну вони здали на металобрухт. Навіть образів нема… Ромко вперше побачив, що їх нема. А малим мама вчила його молитви… він навіть не знав, чи пам’ятає її, хіба що перші слова: «Отче наш, отче наш, отче наш…» — шепотів майже безмовними губами.

Грушка росла разом із родинним достатком і малою, завжди усміхненою, Галею. Настя з Іваном для своєї одиначки нічого не шкодували. Якщо сусідські діти берегли одежину і передавали молодшим, то Галя їздила в нових сукенках на «дамці», що виблискувала чорним нікелем. Сяйливий дзвіночок дзеленчав на кожному камінчику, пишаючись, що велосипед везе таку красуню-господиню.

— Не давай нікому їздити, най собі куплять та й мають, — наказувала мама. — Як будеш добре вчитися, то купимо тобі золотий годинник.

Наука дівчинці ніяк не давалася. Скільки вона не старалася, ні математика, ні література не заповнювали її гарну голівку, тож після школи Галя навіть не наважилася кудись поступати. Настю злило, коли чула, що інші дівчата вчаться.

— Попідплачували, та й вчаться, — виносила свій вердикт, — а я не хочу платити, хоч маю чим.

І хлопців якось не цікавили Галині статки: брали бідарок таких нещасних, аж синіх, і раділи — вишивана сорочка, перкалева сукенка, рука в руці, і щастя.

Галя посміхалася, але в душі було маркотно: чому в неї не так, як в інших? Чому Олекса, яким снила, відводить погляд? Посмутніла… Відрізала коси, зробила пишну завивку і чекала. Таки дочекалася! Нагилили! Напитали, навіть села, звідки він родом, добре не знала. Сам сирота, вродливий, високий, з крижаними очима і, як виявилось, до роботи неохочий. Їв скільки влазило, спав скільки хотів, швидко освоївся і став до родинного керма: Настя в кут, Іван до хліва, сам до горівок і молодиць.

— Де ти на мою голову взялася, коросто свербляча? — чула кожного дня.

Коли носила Ромка під серцем, чоловік кричав на неї:

— Навіть і не ходи коло мене, така ряба і витрішкувата!

— Дмитрусю, так буває, коли жінки грубі дітьми, — пробувала вмовляти.

— Ти — копиця безверха і вже кращою не будеш ніколи.

Плакала мовчки, щоб не дратувати. Настя вступилася — то потрапила в лікарню з розбитою щелепою. Іван стояв перед зятем, як школяр:

— Дмитруню, добрим будь, пошануй Галю! Все, що маю, — твоє.

— Я вас усіх вишаную, — скалив зуби, — запам’ятаєте мене!

І дійсно, ніколи не забували, що він десь поряд. Зі страхом чекали ночі, не роздягалися. Галя нашвидкуруч збирала Ромка, щоб легше було втекти… І хлопчик ріс дрібним, заляканим, мав хворе серденько, але був єдиною радістю для Галі. Не мав потягу до книжок, а вона й не силувала…

Довго Галя носила і не знімала чорну хустку за татом, за мамою і за Дмитром. З’їла його злість і безперервна пиятика. Здавалося, що скінчилися всі її митарства, можна тепер спокійно сина плекати і самій мудрішати. Але взяв її у той час жаль до себе. Їй здавалося, що світ відвернувся від неї і глузує з її недолугості.

Вперше свій біль і розпач Галя спробувала втопити в чарці осіннього дощового дня, такого, як оцей. Компаній не шукала, пила сама: вихилить склянку і дає собі обіцянку, що це остання, що більше ні одної не торкнеться. Влаштувалася прибиральницею, годила всім, але один косий погляд у її бік — і зраненою птахою мчала додому, і знову за своє «заспокійливе».

Коли підріс Ромко і став худий, як бадилина, Галина все припрошувала:

— Випий півкелішка, то краще їстимеш…

Потім вони п’яними очима дивилися один на одного і не знаходили розради. Заростала бур’янами хата, смутніла грушка, струшуючи жовті плоди, яких ніхто не збирав…

Ромко худими руками обійняв голову і знову сів на рипучий стілець. Сльози набігли йому на очі, поглядом він шукав найріднішого, щоб притулитися, пригорнутися, розрадити свій жаль. І спинився на грушці, що нагинала віття від вітру, наче хотіла його погладити по пелехатій голові. Він вибіг на двір, обійняв дерево, притулився до мокрого, наче в струпах, стовбура і прошепотів:

— Мама вмерла…

Коротке щастя

Засніжена московська вулиця мерехтіла хвилями химерних неонових вогнів. Падав легкий веселий сніг, підганяючи пізніх перехожих до своїх домівок чи святкових магазинів.

Наближався Новий рік. Ніна стояла біля вікна і байдуже спостерігала, що відбувається надворі. Сонно посапували діти, нагадуючи, що в квартирі вона не сама. Вранці Сашко заявлятиме, що має тісні черевики на ковзанах, а Оксанка мовчатиме і тільки крадькома погладить мамине плече…

Колеги на роботі вже приміряли на неї нові погони і жартома називали «генеральшею», але так не сталося. Наказ про високі погони досі лежить у шухляді, не виконаний. Ніні і тепер в голові чується зловісний грюкіт замерзлого груддя, що падало в яму, де назавжди залишився Віктор. Тоді каркало чорне вороння, іскристо осипався іній, а вона, збайдужіла і задерев’яніла, думала, куди поділося щастя, до якого вона так довго йшла?..

Її домашня вулиця була бічна, вузенька, з похиленим плотом. Туди важко було заїхати вантажівкою — тією, що привозила вугілля для опалення. Отож вони з мамою спершу носили його відрами ген від початку вулиці, а потім довозили одноколісною тачкою.

Квартира їхня була невеличка, з мокрими по кутах стінами, які довго нагрівалися. Тому, коли з Віктором перебралися на їхню московську квартиру, вона здалася їй раєм: простора вітальня, затишна спальня. А найбільше тішила кухня з електричною плитою, на якій можна було вмить приготувати їжу, економлячи час.

Ніна відразу звикла до шаленого московського ритму, до тутешньої мови. І до ласки Віктора, якої завжди так прагнула. Тепер Ніна знала: він був її першим і останнім коханням. Бо хіба можна назвати першим коханням Анатолія? Від нього вона, першокурсниця музичного училища, уже будучи мамою, чула самі образи і докори. Вночі припадала над колискою, а вдень, на лекціях, спостерігала, як Толя фліртував з їхніми однокурсницями. На одній студентській вечірці Ніна зважилася зробити невинне зауваження чоловікові — і тарілка з салатом полетіла їй в обличчя. Було боляче і соромно. І не лише їй: Анатолій тоді втратив більшість своїх прихильниць, яких уже не заворожувала ні його елегантність, ні музикальність, ні співучий баян у руках.

Ніна ростила Оксанку і продовжувала навчання в інституті. Часто просиналася серед ночі, особливо коли місяць заглядав у вікно і гладив її самотню подушку, а нічні цвіркуни закликали до кохання. Жінка вдихала запахи нічної матіоли і виразно уявляла лагідні очі молодого інженера з їхнього заводу, котрий не відводив від неї захопленого погляду. Ніби випадково появлявся на її стежці, на зупинці, а коли якось увечері привів за ручку з садочка Оксанку, яка крутилася навколо нього і заглядала в очі, Ніна не втрималася і запросила чоловіка на чай.

З того часу життя змінило барви. Раніше ніхто не дарував Ніні квітів, а тепер Костя приносив цілі оберемки, а ще — дорогі парфуми, іграшки для доньки, і мовчки милувався нею. Ніна мала чарівну посмішку, яку Костя любив найбільше, тому вона часто посміхалася йому, показуючи звабливі ямки на щоках. Щастя переповнювало молоду жінку, яка нарешті знайшла для себе і доньки міцне чоловіче плече…

Вони стрибали, як діти, коли Костя приніс ордер на квартиру, де була навіть дитяча кімната. Ніна вже приглядалася до штор, до килимків, але відклали все на потім, коли складуть державні іспити: обоє закінчували інститути — Костя у Києві, а Ніна — у рідному місті.

На випускний Ніна купила Кості сорочку, красиву краватку і чекала свого найдорожчого. Під кінець сесії, коли до іспитів було вже рукою подати, серед знайомих чорною змійкою поповз їдкий смішок, запурхали двозначні усмішки. Неприємні чутки принесли студенти, які вчилися разом із Костею…

Сидячи у вагоні нічного поїзда, Ніна дуже хотіла, щоб це був злий заздрий жарт. Вона хотіла жити без тіні сумніву, в повній довірі. І саме тому їхала подивитися в очі коханому, засміятись і сказати собі: «От дурна, більше так не буду…»

Ранкове столичне місто зустріло її літньою чарівністю: широкі вулиці, виграють сріблом фонтани, посміхаються яскраві вітрини, віє Дніпровою свіжістю. І серед отих красот Ніна почувалася самотньою та розгубленою. Їй так хотілося, щоб це був лише сон, щоб це прекрасне місто було лише видінням, а вона була вдома — спокійна, радісна, сповнена чекання…

Стривожено бігла вгору сходами. От і кімната, де живе Костя. Відсапавшись, з острахом натиснула на дзвінок. Дзвонила довго, не відриваючи пальця. Серце шалено відстукувало напружений ритм. Двері відчинив Костя і остовпів. Дивився на неї так, ніби вона — привид.

— Ніна… ти?..

Перше, що впало їй в око, — жіночі босоніжки. На розстеленому ліжку лежала незнайома жінка, обличчя якої приховувало світле волосся. Ніна навіть не роздивилася, чи гарна вона. Довгим поглядом провела Костю і кинула болісне:

— Щасти!

Як збігла сходами і як опинилися в парку — не пам’ятає. Вранішній парк був прекрасний… Ніна ридала ридма: від болю, від зневаги, від зради. Скільки вона так просиділа, хтозна… Раптом збоку почулося:

— Вам уже легше, ви заспокоїлись? Чим я можу вам допомогти?

Поруч сидів військовий, який щиро хотів її розрадити — мав біляве волосся, струнку постать і добрі очі.

— Вибачте, я хочу побути сама…

У його погляді Ніна зустрілася з розумінням і співчуттям. Ніякого глузування, лише бажання підтримати. І жінку прорвало. Вона плакала і розповідала про своє недовге життя, яке у світовому вимірі непомітне, бо вона лише піщинка у цьому світі, але не розуміє зради, а їй ще немає й тридцяти… Розповідала про донечку, про випускний, про своє місто, про маму, яка переймається її життям. Осіклася на півслові і побачила, що Віктор (так звали військового) уважно її слухає. Він теж — гість цього чудового міста і приїхав у відпустку провідати друга…

Випускний востаннє скликав гурт однокурсників у чудовому ресторані — старовинній фортечній будівлі на березі річки. Коли Ніна зайшла туди зі струнким молодим полковником, у її подруг округлилися очі і з них посипалися сотні запитань: «Де Костя? Що сталося? Чому військовий? І взагалі?..» Проте Віктор не відходив від Ніни, і дівчата не могли втамувати свою цікавість. А сама Ніна відбувалася коротким: «Потім, не зараз, це довго…»

Вони вальсували і виглядали дуже гармонійною парою. Ніна сумно посміхалася і сама крадькома вивчала Віктора, а він, здавалося, міцно приростав до неї. Жінка була вдячна: тут, на балу, вона не сама, не підпирає стіну і не ловить на собі співчутливих поглядів однокурсників.

Згодом Віктор їй освідчився, їх чекала величезна гамірна Москва. Ніна стала любленою і люблячою. І так тривало щасливих вісім літ… Яка радість була, коли народився Сашко — смішний такий, з допитливими оченятами. Віктор грався з ним, щойно вертав додому.

— Син, — гордо казав, — розумієш — син!

Ніна розцвітала і почувалася справжньою жінкою при цьому мужньому чоловікові. Пишалася його успіхами, створювала затишок в оселі, залюбки варила смачні обіди…

Якогось дня Віктор прийшов з роботи з температурою. Відпоювала його чаєм і просила, щоб відлежався, бо груди йому розривало від кашлю. Запалення легень — це не жарт. Але чоловік відмахувався: минеться, роботи багато, закінчується рік…

Потім усе було, як у моторошному сні. Віктор горів вогнем — ні імениті лікарі, ні дорогі медикаменти не допомагали. Вона тримала його гарячу руку, а він дивився на неї так, мовби хотів запам’ятати назавжди, навічно…

На вулиці самотньо переливалися неонові вогні, щезли останні перехожі, спало небо, бавилися у снах діти. Ніна запалила свічку і вдивлялася в усміхнений портрет чоловіка, очі якого закохано говорили: «Ти сильна, я вірю, ти зможеш, я люблю тебе!»

Гіркий рубіж

Вечірні сутінки спускалися на землю, ведучи за собою снігову круговерть. Сніжинки, як літні мотилі, снували в повітрі, витанцьовували біля засвічених ліхтарів, раптово злітали вгору чи тихо, навіть сумовито, лягали на землю. Тетяна теж сумувала, сидячи сама біля вікна, без світла. Переглядала своє життя, в якому найбільше дошкуляла самотність. Давно вже одна… Діти роз’їхались, та вона й сама лише нещодавно прибилася сюди з далеких країв. Гнула хребти на чужинців, заробила грошей — на старість вистачить. Але хіба зараз — не старість? Хіба то не вона заглядає нині у вікна і гніздиться сивою памороззю у косах, гіркими борозенками на губах і тьмяністю в очах?

Тетяна часом плаче, як от зараз, у сутінках, а часом прагне розради. Придбала цуценя — швидко набридло, легко віддала в інші руки. Не втішила киця, яка була дуже мила. Жінка мріяла про теплі чоловічі долоні, які б заспокоїли, але таких не знайшлося… Задивилася на перехожих, що квапилися додому, де їх, напевне, чекали, і їй стало ще більше себе шкода. Мовчки сіла за фортепіано, і у темній кімнаті, яку освітлювали тільки відблиски вуличних ліхтарів, полилася «Місячна соната» Бетховена. Тетяна захмеліла від музики, яка рятувала її і тут, і на чужині. Тільки хотіла скерувати хід думок у мажорне русло, як раптом задзвонив телефон.

— Ало?

У слухавці прозвучав чоловічий голос з іноземним акцентом:

— Я хотель говоріть квартіра для друга.

Тетяна вже й забула, що давала оголошення про здачу квартири, яку нещодавно придбала, але, оговтавшись, сказала:

— Так, так, я зрозуміла. Квартиру я здаю, можете оглянути.

— Вибаште, могу я глянуть її тепер?

Вона погодилась, але через кілька хвилин знову пролунав дзвінок й іноземець, ще раз вибачившись, повідомив, що в нього виникли якісь проблеми і він зможе приїхати лише за годину. Жінка зиркнула на годинник. Була вже десята вечора. Отже, незнайомець буде тут об одинадцятій.

— Трохи запізно… — поморщилася, але згодилась.

Причепурилась. Глянула в дзеркало: втомлена, але гарна дама в літах.

Рівно через годину різко задзеленькав вхідний дзвінок. У дверях стояв молодий темношкірий чоловік з великими чорними очима, темінь яких ще більше підкреслювали білі білки. Модно вдягнений. З букетом червоних троянд і білим пакетом, у якому було шампанське.

— Для кого все це? Ви ж іще не бачили квартири? — ледь вимовила Тетяна.

— Для фас. Думаю, вона буте гарним, як і її господиня. І спотобаться мому другові.

Довелося Тетяні йти на кухню і гріти чай. Арні — так звали нічного гостя — був студентом медінституту. Вони сиділи навпроти і чаювали. Розмовляли здебільшого ламаною українською, калічили англійську та російську — навпереміш. Тетяна забула, скільки їй літ, і сміялася молодим сміхом. Шампанське трохи вдарило в голову, цукерки підсолоджували настрій. А троянди дивилися зверхньо — ми, мовляв, ще живі, юні і вміємо зачаровувати.

Говорили про різне. Тетяна бувала по світах, тому торкнулася теми молоді, зокрема — сучасних красунь.

— Маєш дівчину? — жінка й незчулась, як перейшла на «ти» зі своїм гостем.

— Нєту. Не любіть дівчат, які люблять только гроші і секс, — відповідав легко, переконливо.

Раптом темна вузька долоня лягла на Тетянину руку. Піднявши погляд, вона побачила каламутну хіть, яка, мов паволока, заслонила чорні очі чоловіка.

— Я любіть такіх женшін, как ти, — бульбашками викочувалися з рота слова.

— No! No! — тихо зойкнула.

В душу поволі заповзав страх і огида. Свідомість повертала її в реальність. Арні стояв у напруженому очікуванні. Раптом він рвучко притягнув жінку до себе.

— Ні, ти що?! Цього не буде!

Блідість розтікалася по Тетяниних щоках.

— Опам’ятайся, хлопче! Та ж ти мені за віком у сини годишся, і у тебе теж є матір…

Тетяна опанувала себе і голос у неї більше не зривався. Її спокійні і тверді слова прояснювали затуманений розум чоловіка, хоч ніздрі його широкого носа ще вібрували. Він зненацька розімкнув руки і опустив кудлату голову.

Було вже після опівночі, коли з Тетяниної квартири вийшов незвичайний нічний гість. Добре, що ніхто з сусідів не бачив — розмов було б аж до смерті.

Тетяна сиділа за столом. У душі було порожньо. Крізь сльози дивилася на голівки розквітлих од тепла троянд. Їй здавалося, ніби квіти регочуть чорно-червоними губами.

Діти війни

Погоду цього літа не можна було передбачити. Вчора не завадили б чоботи. А сьогодні — раптова спека. Сонце ніби надолужувало за ті дні, що просиділо, посварене з людьми, у сірих хмарах, тому посилало на землю пекельний жар.

Марія Іванівна йшла до суду. В цій установі їй ще ніколи не доводилося бувати. І слава Богу! А сьогодні вона — сама не знає, як до цього ставитися, — «дитина війни». В якийсь момент держава пообіцяла, образно кажучи, цукерку в позолоченій обгортці… Соромно випрошувати її в такий спосіб. Але життя примушує. Як підеш на ринок — думки линуть до кукурудзяних паляниць, які мама пекла на плиті в дитинстві. Вони були круглі, жовті і важкі. Ними можна було товкти ґулі на чолі, але це були смаковинки для повоєнних дітей, які не мали ні харчу, ні одежі. А ще їй на все життя запам’ятався смак карамелі з розлізлим повидлом, що склеювало солодкі подушечки в суцільну масу. Продавець, вуйко Яндрух, залізною лопаткою колупав це місиво і кидав на вагу в сірий грубий обгортковий папір, а вони, діти, обережно ховали за спиною яйце чи два, щоб розрахуватися…

То що, їм знову треба буде повертатися до цих кукурудзяних глевчаків? Пенсія куценька, хоч має дві освіти. Гречка захмарно дорога, масло тільки по святах — більшість пенсіонерів знову чекала післявоєнна дієта. От і пливуть тисячі скривджених та обділених до своїх місцевих судів за правдою. Але чи…

На вулиці перед судом стояв великий натовп людей. Аж жахнулася — море сивеньких голів, жіночих і чоловічих. Жінки, як голубки, закрутили тугенькі вузлики на потилиці, ніби збирали докупи свої жалі чи літа. Чоловіки — лисі, срібні, в брилях чи кашкетах, в одязі з «гуманітарки». Ось моє покоління, думала Марія. А скільки з них уже не прийде сюди…

При вхідних дверях стояли чотири дебелі парубки в камуфляжних костюмах і червоних беретах. До приміщення нікого не пускали. Немилосердно пекло сонце. Минуло понад годину, і в натовпі хтось несміливо почав висловлювати незадоволення.

— Та пустіть хоч до будинку! Скільки будете нас морити? — чулося боязке і поодиноке.

Котрийсь із парубків, що стояли на вході, прогнав старого, який не витримав стоми і оперся на шибу великого вікна.

— Відійдіть, дядьку, від вікна. Спирайтеся на палицю, бо ще скло видавите.

Очі в чоловіка були червоні, запалені — від образи чи від слабості.

— Синочку, пусти мене, я маю ішемію серця, можу впасти, — проситься десь із середини натовпу жінка з видубленим вітром обличчям, у білій легкій хустинці.

— Цьоцю, не придурюйтеся, ви ще мене пережиєте, — це вже інший червоноберетник, який, слава Богу, має сите, молоде і рожеве лице.

— Чи ви здуріли? Чим дряпаєтеся? Ви мені руку подерли до крові! — вже кричить жінка з черги, а з її руки й справді червоною смужкою цебенить кров.

— Вилазьте, бо всіх вимажете! — кричить інша.

— А я, щоб я знову стояла ззаду?! Я вже більше години стою і була майже біля дверей. То маю починати все спочатку?

— Чоловіче, не тикайте мені палицею по ногах, я ж не в чоботях!

— Люди, не сваріться, всі пройдемо, як не попадаєм. Хіба маємо вибір?

Нарешті парубки виконують іншу команду: запускають до приміщення по п’ять осіб нараз. І далі — черги до інших кабінетів: до одного, до другого, до третього…

Молоденька юристка сиділа під вітродувом і приймала документи. Старенькі поштиво схиляли голови перед цією юною істотою, боячись, щоб не завернула куди ще раз. Марія Іванівна зайшла до кабінету, мабуть, порушивши якесь правило, бо перед юристкою горбатилася інша прохачка.

— Вийдіть за двері, — процідила молодиця металевим голосом, — не можу ж я вас усіх купою приймати.

«Воно юридично, напевно, правильно, але є ще інші закони, закони ввічливості, людяності», — подумала Марія Іванівна, але тільки й сказала, що:

— Вибачте…

Теж не хотіла дратувати молоду пані, котра випещеним руками швидко перебирала її папери.

— У вас нема довідок і копій до них. Прийдете іншим разом, — буркнула та у відповідь.

— Дякую, — ледь стрималася Марія Іванівна і вийшла в коридор.

Там вона випадково зіткнулася з Миколкою, своїм учнем, який працював тут чиновником.

— Добрий день, — привіталася.

Проте Микола дивився кудись понад її головою і ніби й не помічав. Чулася винною, наче чогось йому не додала. В горлі гірчило, лицем стікав піт. Ледве вийшла на вулицю. Вона, на щастя, ще без палиці, але вже без надії…

— Ви додому, Маріє Іванівно? — це сусід Петро, котрий теж був у натовпі, а вона його й не помітила.

— Так, Петрусю.

— То ходімо разом, поруч, легше буде.

Йшли до рідних обійсть мовчки, кожен тамував свою образу.

Сережки

Літня неділя для селян завжди була коротким перепочинком. І ця теж. Після служби Божої на Славковім подвір’ї, яке було через дорогу від церкви, зупинилося кілька людей: Гілько Смачило, котрий добре знався на політиці, розповідав останні новини. Журилися, що нова влада прийшла не з добром, а тільки посилила страх, і ніхто не знав, як буде завтра. По селах валандалися «уповноважені», знущалися і глузували з селян, накладали великі податки без жодних на те причин. Арештовували, заставляли по-рабськи коритися.

Поки люди говорили, Ганка встигла зварити вареники і з полумиском винесла їх у двір. До вареників одразу з’явилися невелика плящина вишняку, сир зі сметаною, молода цибуля і смачний домашній хліб із солом’яних кошиків. Все розложили на чистому обрусі, накривши ним пухнастий спориш. Сиділи на траві і жартували у своїй журбі, по-недільному звільнені від турбот.

Ніхто не сподівався в цей час побачити тут Смородіна, котрий був уповноваженим у їхньому селі. А той зайшов крадькома, з-за спини, і гаркнув:

— Здравствуйте!

Чоловіки розгубилися, замовкли. Ганка, яка тримала в руках рушник, опам’яталася першою.

— Трастуйтє, трастуйтє! — визивно відказала з недобрим блиском в очах. — Навіть у неділю не даєте вільно дихнути.

— Что ты сказала, дрянь?!

Смородін, якого в селі називали СмЕродін, або, зі злості і тихенько — Смерід, узявся розстібати кобуру пістолета. Ганка зірвалася на ноги і притьма помчала на город, у кукурудзу. Смородін стріляв навмання. Кулі розсікали молоді стебла. Чоловіки зі страхом спостерігали за цим жахливим видовищем.

— Ты у меня попляшешь, ты меня запомнишь, стерва! — кричав з піною біля рота і стріляв, вилупивши дикі очі.

Розхристана Ганка бігла городами. Гостре листя шмагало її по обличчі, підкошувалися ноги. Жінка з розгону впала у високе бараболиння, розпласталась на землі і важко дихала. «Добре, що то Зозулишин город, значить, я вже далеко», — подумала мимоволі. Підвелася і, пригинаючись, заскочила до хати. Марина чула стрілянину, тому їй не довелося нічого пояснювати. Зозулиха закрила Ганку в льосі під дровітнею, ще й ступу засунула на ляду. Цілий день топтав Смородін городи, та слід втікачки мовби розтанув у повітрі. Ходив по подвір’ях в надії щось вивідати, але не всі знали, що сталося.

— Я тебя найду, ты меня запомнишь… — шептав собі під ніс, час від часу хапаючись за кобуру пістолета.

А Ганка разом з Мариною вирішували, де краще перечекати гнів уповноваженого. Здогадувалися, що найбезпечніше Ганці буде на власному городі, у тій самій кукурудзі. Марина дала їй кусень хліба, шматок сала, і втікачка затемна прокралася на свій город. Три дні сиділа там. Вичікувала, що от-от прийде за нею наряд міліції… Крадькома спостерігала за чоловіком і дітьми, які спокійно собі гралися і, коли мама забрала дітей на полуднє, щоб погодувати, а Славко пішов до млина, твердо вирішила: «Вертаюся додому. Треба обіпрати дітей, зварити їсти… Чого я маю боятися у своєму домі?» Та й пішла до хати. Намочила шмаття, начистила картоплі і взялася до прання. Пральна дошка невдоволено бурчала під руками. Ганка швиденько попрала дитячі лашки і хотіла відчинити двері, щоб вилити воду. Але щойно відхилила їх, як побачила чорний чужий запилюжений чоботисько, а за ним — Смородіна, який нахабно посміхався, викрививши тонкі губи.

— Ну что, попалася, сволочь? Ты мне за все ответишь!

Ганка відскочила і стала за цебриком, у якому прала. Біла хустина з’їхала на потилицю, відкривши вуха з гарними сережками-підківками. Жінка сахнулася, намагаючись вирватися від Смородіна, який хижо вчепився пальцями в сережки і тягнув її голову до себе. Він шарпнув з усієї сили. Ганка зойкнула. Уповноважений тримав у руках сережки. Кривавили розірвані подушечки вух. Жінка плакала від страху і приниження. Кров великими краплями скапувала на стареньку кофтину. Сам Смородін на мить розгубився, а потім спересердя бовтнув сережками в цебрик. Зло зміряв заплакану жінку поглядом і процідив:

— Жыви и помни! — пішов геть і так хряпнув дверима, що аж задзвеніли шибки. Ганка впала на землю, ридаючи. Пекли вуха, сльози змішувалися з кров’ю, а в душі жевріла радість, що вціліла, лишилася коло дітей, у своїй хаті. Намацала у цебрику сережки, які, на диво, не поламалися. Поклала їх до малого горнятка і поставила на поличку. Промила сироваткою вуха, помолилася за те, щоби Бог додав розуму недругам нашим, і подякувала Йому за ласку. А тоді пішла за дітьми, щоби вернути їх додому.

Костогриз[16]

Повітря загусло від спеки так, що важко було рухатися і дихати. Сапи безвольно дзенькали об сухе груддя. Листочки коксагизу покрутилися, обпечені сонцем. Жінки з закіптюженими обличчями, але в біленьких хустинках, цюкали землю.

— Боже, як пече! Слухай, Галю, ти вже, як згорена коцюба.

— А ти, думаєш, ліпша?! Все, йду по воду.

— Куди? До тої стоячої калабані? Кажуть, що Стефан там корости набрався.

— Вже гіршої корости, ніж той костогриз, не буде.

— Чекай, ще з нього зроблять тобі боти на високих обцасах, чорні, блискучі. Будеш як модна пані.

Жінки ледве розтуляли губи, щоб підтримувати розмову, поки Галя принесла теплу, відстояну воду. Ціле відро! Обливали пазухи, мили обличчя, засукували доверху легкі спідниці, оголюючи білі ноги.

— Ой, дивіться: руки, як ті огарки, а ноги білі, мов свічки.

— Тю, таке скажеш… Свічки! Як цукор — білі і солодкі. Хіба тобі Василь цього не казав?

— Дурна ти, Нелько, все щось вигадаєш!

— А що, позасихаємо тут і ніхто на нас не гляне…

— Ой служив я в пана, та й на перше літо, заслужив я в пана курятко за літо… — почали жінки через силу, а потім пісня розпросторила крила, ніби змагалася зі спекою.

— Я не тво-о-о-я мила, я колгоспна ко-о-о-била, — затягла Леська гарним альтом. Сапи спересердя дзвонили, додаючи снаги.

— Все, обід! — Катерина кинула своє знаряддя і потягнулася до вереньки[17].

— Дівки, може, ще з годину пооремо?

— Ні, ця година наша…

— Хоч би деревина яка, хоч би голову в тінь… — перемовлялися між собою і важкими руками розкладали наїдки.

— Катерино, багато поташу додаєш до тертюхів.

— А чо?

— Та позеленіли.

— Бабо, а ваші паляниці шо, ліпші? Можна ґулі ними набивати.

— О! Дивіться, які в Маланки огірочки! І цибуля яка розкішна!

— Досить перегризатися, їжте, що Бог послав.

— А яєчка недоварені, юшечка тече з них…

— Але їдкі ж ви, баби!

— Ой, хіба тут лагідним будеш…

Молодиці порозстібали пазухи, витираючи з них рясний піт. Знеможено розпластали стомлені тіла на мулькій грудкуватій землі. Дивилися впівока на мерехтливе від спеки поле. Раптом усі прикипіли очима до землі. Між розпростаних ніг зміїлася невеличка круговерть куряви. Не було вітру, пекло полудневе сонце, а вона танцювала, підбираючи сухі стебельця і дрібний порох. Жінки посідали і заворожено спостерігали за дивним танком. Щоб зупинити рух того химерного візерунку, Зонька кинула камінець у центр кола, ще й пожартувала:

— На тобі на полуднє.

На мить танець зупинився, а за хвилину розширив коло і з велетенською силою закрутив несамовите повітряне жорно, яке збирало порох зі всього поля, здиблювало землю, зривало хустки з жінок, задирало на голови подоли спідниць. У повітрі літали паляниці, цибуля, огірки. Стовп сірої пилюги вивищувався чорною свічкою просто в небо. Розгублені молодиці з криком припадали до землі, чіпляючись руками за низькорослий коксагиз. На полі панував крик і розпач. Аж раптом почулося непевне: «Отче наш іже єси на небесах…» Жінки одна за одною вплітали голоси у щиру молитву і поки, з плачем і відчаєм, дійшли до «але ізбави нас від лукавого», чорний стовп пилу, як звивиста стрічка в руках умілого гімнаста наприкінці виступу, поволі ліг на поле.

Німувала тиша. Усе довкола завмерло на якусь нескінченну мить. Жінки — розхристані, чорні від пилу, заплакані — тремтячими руками хрестилися, задивившись у небо, а потім повклякали на коліна. Молилися.

Пророцтво

Старенька жінка в чорному сиділа у кабіні вантажівки. Її запалені очі мали застиглий погляд. Жодна тривка ясна думка не навідувалася до неї. Хіба ця — з далекої молодості, коли вона була ще повна радості і синочок її безпечно посапував у сповиточку. Колишучи його, незчулася і задрімала. За якийсь час різко зірвалася і мало не впала. Сон страшний наснився: йшла зеленим житом і наткнулася на незнайомого діда з сумними очима, який байдуже говорив: «Не радій, він помре тобі. Побачиш, помре…»

Довго сиділа потім над колискою. Вдивлялася в усміхнене личко і карбувала: ні, він виросте, він житиме.

Ріс її малий Ігорко. Раділа, як бігав у коротких штанцях з перехресними шлейками, як сміявся великими карими очима. Сон той заховала далеко в собі. Нікому не розказувала, навіть чоловікові. І тільки часом з жахом поверталася до тієї ночі.

Виріс її син міцним, красивим. Уже школа і армія позаду. Маленькі онучатка вже бігають… Жінка приспала в собі той сон, рідко згадувала важке пророцтво.

Але воно таки сповнилось ясного березневого дня, що народжував квіти і трави. Мліючи серцем, вибілена часом Ганна поспішала на останню зустріч із сином, своїм найменшим. Він ішов по тій дорозі, з якої не вертають. Його не турбувала ні остання крапельниця, ні відчай сестер. Тільки чув умираючим серцем розпачливий біль своєї старенької мами, яка незрушно і безпорадно стояла над розпластаним тілом. Його великі карі очі незмигно дивилися на присутніх, яких боліло єдине запитання: чому він? Міцно скроєний, з мовчазною усмішкою і дитинною душею, Ігорко йшов, а вона не могла його втримати, зарадити, допомогти… Враз Ганна нагнулася і схрестила красиві білі руки в сина на грудях і тремтячими долонями закрила очі. Здавалося, що вона впаде, що підлога з обдертим лінолеумом провалиться, а вона полетить за нею у те чорне провалля. Перед нею відступали лікарі і медсестри. Ганна мовчки гладила руки свого безборонного сина, свого Ігорка. Вона віддавала йому свою останню любов і ніжність, якої йому бракувало. Дрібною постаттю і розкриленими жилавими руками, які не знаходили собі місця, схилилася над вузьким лікарняним ліжком, як колись нахилялася над його колискою, і, здавалося, от-от заспіває синові останню колискову. Слова вирвалися з глибини її грудей і покотилися болем навсібіч. Обривала фрази: «Синочку… додому… до тата… чого так швидко йдеш… а як же я?» Жодна сльоза, навіть найдрібніша, не викапала із запалених очей і розпеченого серця.

Ганна везла сина додому… Коли співала молода трава і кучерявилося на деревах листя, різнокольорові дзвони перших тюльпанів дзвонили йому востаннє. Ніжні первоцвіти тулилися до його холодних рук і вмирали біля нього. Блідо блимали свічки, освітлюючи його загадкову усмішку. Серед ночі маленька зчорніла Ганна повернулася до рідних:

— Хочу побути тільки з ним, сама. Відпочиньте трохи.

В голосі — непохитна твердь, і ніхто не заперечив.

Вона мовчки стояла перед сином і все життя крутилося колесом перед очима — її і його. Бачила, як трирічним хотів голитися, наче тато: розсічена шкіра і ніякого плачу, тільки здивовані оченята і затиснута рученям щічка, а між пальчиками бігла кров. Може, цієї крові йому й забракло?.. Ось уже споночіло, гроза збирається, а вона біжить з поля в тривозі — як там малий? А він скрутився калачиком під оборогом і заснув. З дощем принесла його до хати… А скільки холодних росяних ранків було у нього! Вона у поле, а він — пастушкувати…

«Прости мене, синочку… Може, чим завинила… Якби знала, де впадеш — руки б підставила…» Ганна й справді підняла руки, до яких він завжди припадав молитовно, і заховала під хустину клапоть сивого волосся, що насувалося на чоло, мовби сум. З очей їй бігли мовчазні сльози, заливаючи лице. Бігли без схлипу і надриву, ніби хотіли змити її горе. Він не був відомою людиною, не мав нагород, лише багато любові, яку не встиг роздати. Ганна ще стояла перед ним. Займався новий березневий ранок, починався новий день…

Очі ангела

На письмовому столі серед книг, сценаріїв і милих серцю дрібничок стоїть обрамлена фотографія літньої жінки у білій легкій хустинці. Очі жінка мала зболені. Вони випромінювали материнський неспокій, бабусину радість і любов. Спрацьованою, продовгуватою рукою підпирала голову, в якій роїлися різні думки: добрі, важкі, легкі і смутні, назбирані за ціле життя. Вона ніби хоче їх погамувати, щоб, боронь Боже, не зачепили серце улюбленої онуки. Піднята вгору долоня наче попереджає про небезпеку.

Онука, тепер уже доросла власниця отих книг і сценаріїв, добре пам’ятала, як бабуня виспівувала їй колисанки: очі її тужавіли, наливалися слізьми, а голосом вела: «Колисала баба діда від вечері до обіда…» А діда вже давно не було, тільки спогади залишились. Як утікав з німецького полону, як уже на своїй землі не дійшов до дітей — його знову загнали в табір, цього разу в радянський… Бабуня плакала і розповідала про все маленькій своїй онучці, яка тільки блимала на неї очима і тоді ще майже нічого не розуміла до пуття…

Славко довго ховався на горищі за комином. Німці, налякані наступом червоної армії, здавалося, дуже квапилися покинути село. І раптом — облава. Велика сіра машина, конвой і невідомість, що розтягнулася на два роки. Софійка вже робила перші кроки, коли на подвір’я зайшов чужий чоловік. Боже! Вісточка від Славка! Але чому, чому і як — радянський полон?

— Молодице, — озвався незнайомець, — хочете мати його живого — збирайте гроші, крам і харчі. От бачите, моя жінка поспішила, і я тут.

Тривожною була ніч. Обнімала дітей і все уявляла, як має зробити так, щоб швидше чоловік був удома. Гроші, їх треба багато… А де взяти? На ранок оббігала родину, знайомих, позичала, купувала, гарячкувала. Найбільше сумувала Софійка, яку годувала грудьми, але мусила залишити на рідних. Разом з Цицьорихою, син якої теж був з її чоловіком, рушили в дорогу. Воза споряджав старий Цицьора — інвалід, який мав ногу, мов ту велику дерев’яну масничку. Вона в нього не згиналася, а лежала на возі, як старезна гармата. В’язанка сіна — і дві молодиці вже на дорозі у невідомість.

Стояла смертельна липнева спека, все пражилося, навіть птахи поховалися, шукаючи прохолоди. Обидві жінки мучилися немилосердно, але мали і свою втіху… Катерина й сама не знала, як їй вдалося так швидко віднайти цей рідкісний чорний хром на дві пари чобіт. Дякувати Зозулисі, що виручила! Сало вона обложила кропивою, гроші заховала в торбині на грудях — якщо хтось і схоче забрати, то хіба з її життям.

Обминаючи людні дороги, мандрівники надвечір добралися до Дністра, який, здавалося, дрімав, а його плесо виколисувало голубу глибінь. Жінки сполохано оглядалися, коней відвели в кущі, дали їм сухого оброку і, слухаючи старого Цицьору, притихли над берегом, не видаючи своєї присутності. Отак, прислухаючись, пересиділи ніч, яка пріла липневою задухою. Досвіток швидко з’їдав річковий туман, оголяючи рівну, спокійну гладь води. Як же добратися на другий берег? Міст здіймав угору чорні покручені поручні і давно зірвані мостини. Де брід? І як його перейти? Боялися самі себе, не кажучи вже про чужих. І кого спитаєш? Старий Цицьора як бувалий чоловік, що воював ще за Австрії, відважився на переправу. Коні боязко зайшли в ріку. Заціпенівши внутрішньо, жінки трималися за полудрабок і палаючими очима поглинали другий берег, до якого йшли, чи то пак їхали, по воді. Втупившись очима у далекий горизонт, люди й не помітили, як коні намочили розгарячілі черева, а віз розхитався. Раптом коні провалилися у несподівану яму. І тільки стригли вухами з води, яка стала грізною і непоступливою. Віз понесло вбік, мовби підбитого птаха. Якась невідома сила змусила Катерину перебороти страх. Жінка ногами вперлася в драбини воза і розпачливо заволала до неба, мало не на цілий світ:

— Господи, люди, рятуйте! У мене таке маленьке дитя вдома! Поможи, Мати Божа, не дай згинути, не дай осиротити!

Цицьориха сиділа на возі, як прицвяхована, хоч в’язанка сіна, на якій умостилися були жінки, вже плила Дністром. Ще мить і все закінчиться, і ніхто не знатиме, де вони поділися…

Раптом на тому березі, до якого так прагнули, з’явився чоловік у білій одежі.

— Гайта, гайта! — закричав він. — Гайта бери, чуєш! Сміливіше!

Старий Цицьора ніби пробудився — шарпнув віжкам так, аж важка крива нога стала сторч. Коні здибилися і метнулися праворуч. Вода з шумом стікала з драбин, відкриваючи стругане дерево, що світило жовтими ребрами. Катерина дивилася на чоловіка на іншому березі і їй ввижалося, що то ангел у білих ризах проклав їм дорогу до порятунку…

Діставшись до твердої землі, жінки впали на коліна, здійнявши руки до неба. Старий Цицьора зняв капелюха і молився стоячи, злегка налягаючи на свою дерев’яну культю і витягнувши вперед мокру голову. Час од часу всі вигукували:

— Мати Божа, Господи, ангелику мій!

Де подівся той чоловік, що їх врятував? Ніби розтанув, ніби й не було його. Шукали, щоб подякувати… Усім трьом трусилися тіла — від колючої води чи від страху. Жінки викручували мокрий одяг і плакали ревно та щиро.

— Господи, дякуємо за ласку, за порятунок! — повторювали раз у раз.

Багато з того часу води виніс синій Дністер. Можливо, його зелені береги пам’ятають цю давню пригоду і двох жінок, двох матерів, їхню щиру молитву і рятівного ангела…

На робочому столі онуки посміхаються звичні добрі бабусині очі, в яких світиться пересторога і любов. Очі ангела.

Карби життя

Села Вербівку і Лозову роз’єднувало море ранньої отави. А єднала їх річка, яка звивисто, наче пуповина, пульсувала в материнськім лоні землі. Похилі верби роками дитинно всміхалися лагідному плинові води. Жовті лугові квіти поцяткували зелений килим, і ними тішилися обидва села. Коли грали весілля у Лозовій, вербівчани відгадували, з якого двору чути музику. Єдналися родини, підростали діти…

Нестор Гірняк з Вербівки давно мав піднесений настрій, у думках колисав сина, різьбив колиску, витісував свищики. Любив своїх дівчаток. Але сином снив. І, відколи дізнався, що Юлька при надії, тішився думкою, що народиться саме син, і не інакше. Вже уявляв, як косу з ним клепатиме, читатиме книжки. Юлька спиняла, щоб не забігав наперед, — скільки ще до тої коси! Але хіба радіти заборониш?

А празник у Лозовій був продовженням радості. Вуйко Гілько і вуйна Настя — світлі люди, від них випромінювалося особливе тепло — запросили в гості. Настя — чорнява, з карими очима, на всю округу варилиха[18]. А Гілько — то повний колодязь сміху і пісень:

Коли Настю кликали готувати на весілля, Гілька просили також, аби веселіше було.

Гілько мав співанку до всякої оказії. Його рудуваті вуса аж підскакували над губами, ніби теж співали, і всім ставало святковіше. То як не піти на празник до таких людей? І Юльці добре буде і самому забавно серед них.

Був духмяний серпень. Плодовита земля радувала врожаєм. Спас… Церква виповнена людьми, запахом меду і квітів, обважнілими кошиками з пишними грушами, червонобокими яблуками і сірими головками маку. Лунав ангельський спів. Уважні жіночі очі тим часом квапливо озирали присутніх: до кого підуть празникувати? Бо таке красиве святкування було тільки в Лозовій. Нестор з Юлькою ледве відкараскалися від старого Січкара, який добре знав їхнього батька і конче просив попразникувати у нього. Дякували, обіцяли зайти іншим разом і вже очікували вуйка Гілька, що ніяк не міг забрати бабу Гандзю, котра бубоніла собі з жіноцтвом. Потім уже разом йшли гостинним, заквітчаним селом. Лопотіли новими черевиками діти, презентували нові вишиванки дівчата. Спорожніла церква, селом розтікалися гості — і місцеві, і добра половина Вербівки. Бо як же без них? Вербівка та Лозова з одного кореня: одна річка на два села, як споріднена доля. От і пісня спільна полилася:

Вуйко Гілько з Настею тішилися гостями: і чарку перехиляли, і смачні пироги хвалили. Незчулися, як гарний день минув. Зібралися гості додому. Вуйна Настя завивала в папір, щоб не розбилися, гарні горнята для дівчаток — завше робила їм маленькі презенти. Юлька відмахувалася від солодкого печива, бо покришиться. Баба Гандзя ховала прядене повісмо до виплетеного з місцевої лози кошика. Подякували навзаєм, поцілувалися і Нестор з Юлькою рушили додому, до Вербівки. Трохи захмелілий вуйко Гілько ще заспівав на дорогу:

— Зупини вже того концерта! — Настя жартома штовхнула Гілька в спину.

Руді вуса ще раз приязно піднялися вгору, показуючи усміх, усі знову поцілувалися та й розійшлися.

— Йдемо головною дорогою?

— Та чого ж, долинами ближче. Вже скоро споночіє. День тепер короткий, — втрутилася баба Гандзя.

Ніхто не заперечував бабі. Родина залишила святкове село і подалася додому долинами попід горою, де колись був холерний цвинтар. Біля таких місцин завжди моторошно. Тут замовкає радість і поступається перед співчуттям та страхом, хоч давно це було і все жахіття вже поросло травою, яку ніхто не косив. Чи міг Нестор і його рідні після такої вдатної гостини серед серпневих квітів і меду сподіватися біди на свою голову: ненависних до чужої радості людей?

Вони вигулькнули з темряви просто посеред дороги. І зі словами: «Вони! Бий!» накинулися на беззахисних подорожніх.

— Людоньки! Рятуйте! — кричала баба Гандзя. — Хлопці, ми не знаємо вас, ми ні в чому не винні!

— Ага! Він не винен, він не знає…

Першим упав і замовк Нестор. За якийсь час край дороги вже ледь спиналася на коліна Юлька…

— Людоньки, ми вам нічого не зробили.

— Владзю, то не вони, то інші! — просичало збоку. — Онде їхня фіра! Другою дорогою поїхали…

У пітьмі метнулися тіні, залишивши побитих напризволяще. Крики нових жертв краяли тишу. Іржали коні…

Старий Стефан сидів коло Нестора, який лежав на високій подушці з розбитим обличчям. На другому ліжку, обернена до стіни, плакала Юлька. Баба Гандзя перев’язала голову білою полотниною, з-під якої вибивалися густі пасма сивого волосся. Гріли воду, обмивали рани. Нестор ще не знав, що у нього вкрали мрію: вже не буде різьбленої колиски, не буде кому робити веселі пищики і коситиме він сам. Чому радість закінчується так швидко?..

Голубіло небо, минали серпні, звивисту річку зробили рівною. Від образи чи болю вимерли верби на її берегах. Згасла Гількова пісня. Замовкли у засвітах Нестор з Юлькою. Туди ж подався і їхній кривдник Владзьо. Минуле, воно минає, але залишає в пам’яті глибоку борозну, звідки раз у раз виринають спогади.

Так сталося і тепер. На концерті молодих талантів жінка, яка сиділа поряд із Мартою, явно нервувала. З-під опущених вій пильнувала сцену. «Вадим Лірський!» — оголосили протяжно і заклично. На світло вийшов стрункий юнак, видно, давно здружений зі сценою. Співав натхненно. Коли вщухла злива оплесків, сусідка відпустила напружену руку, що доти стискала бильце крісла.

— Син? — тихенько запитала Марта.

— Внук.

— Чудово співав. Дуже прізвище в нього гарне і пасує йому. Може, ліра буде його супутницею по життю? Нехай щастить!

Жінка посміхалася і була гордою за внука.

— Де такі таланти родяться? — суто з цікавості запитала Марта.

— В нашій Лозовій.

— Лозовій? У цьому гарному селі? А я з Вербівки… Там виросла. Отже, маємо багато спільного. Сусіди… Давно я там не була… А з якої ви родини? — в Марті вже вирували спогади.

— Я з Товкачів, Любою звати.

— А по-батькові? — напружилася.

— Володимирівна.

— А мене Марта. Марта Несторівна.

— Чи не Гірняка Нестора? — Люба вичікувально задивилася в Мартине обличчя.

— Так, його, — і між жінками зависла мовчанка.

Перед очима Марти постала давня картина. Вона ще дитина. Посеред їхньої хати стоїть жінка, яка з плачем благає простити її синові. «Людоньки, він не хотів вас кривдити, діти у нього малі, — складала безвольні руки. — Простіть йому!» «А у нього, — кивнула баба Гандзя на Нестора, — хто? Песята? Та навіть песят добра людина шкодує…» Жінка вичікувально дивилась на Мартиного батька. Вона — згорблена маленька постать — ладна була впасти на коліна перед тим скаліченим чоловіком. «Господь простить», — ледве розтулив розбиті губи Нестор.

Обірвана струна

У кольоровому жовтні багряніли кленові листки, цвіли жоржини, по-літньому пишалися троянди, очікуючи похвальби своїй красі. На міській площі гучно гриміла маршова музика, нагадуючи минулі радянські свята. «Виговський! Виговський!» — завчено волав натовп уже за новітнім сценарієм. Це була агітація під час чергових виборів до парламенту. Здавалося, що всі вірять тому невідомому Виговському, хоч ніхто з цих людей і в очі його не бачив. Може, прізвище так вплинуло, а може — просто хочуть переконати себе повірити в бажане.

«Зі святими упокой його, Христе. Вічная пам’ять!» — лунало зовсім поряд, за кілька метрів од політичного зібрання. Він був, його пам’ятають, його голос міг стати окрасою найвідоміших світових сцен. Співак лежав у труні на тлі цієї жовтневої палітри, перед під’їздом багатоповерхівки, оточений живими, які віддавали йому останню шану. «Виговський! Виговський! Наш депутат!» — волали мітингувальники. «Ми будемо його пам’ятати… Його „Вірую“ звучить як істинний символ, як надія», — казав священик, майже пошепки. Неймовірне переплетення життя і смерті… Нічого не вдієш, така реальність!

До місця останнього спочинку Богдана повезли околицями, щоб не сполохати натовп, який ще вигукував: «Виговський! Виговський! Наш депутат!»

Життя тривало. Спогади повертали у той зимовий вечір, коли мороз скрипів під ногами, аж ніби викрешував срібні іскри. Вже не чути було коляд, але у містечку ще витав різдвяний настрій. У холодні вікна місцевого храму культури билася вже інша пісня, «Їхав, обіцяв повернутись, прийти, ти…» — срібно звучали жіночі голоси. «Ой не міг прийти, ніч свою знайти встиг… — могутній баритон Богдана розтоплював морозяні квіти на шибках і утверджував життя. — Де там ще ця ніч…»

Обшарпана дітлахами міська ялинка ще красувалася вгорі великими ліхтарями та тремтливим блискучим дощиком, який теж мовби змерз од холоднечі. Молоді аматори пісенної творчості розходилися по домівках. Тупотіли ногами, штовхалися, щоб зігрітися. Неопалений зал і сцена храму мистецтв нагадували замок із казки Андерсена. Богдан негнучкими пальцями ледве зачинив замок і приєднався до веселого гурту. Серед жіночого сокотіння прозвучало м’яко і по-особливому, як умів сказати тільки він:

— Дівки, я привіз із дому пляцки. Може, зайдете?

— О! Пляцки! А чай буде?

— Як закип’ятите воду, то буде! — басував Богдан.

— Прийдемо-прийдемо, вже летимо. Дверей не зачиняй! — гукали вслід. — Ми вже йдемо!

Танька прийшла в новій шубі, то спершу її розпитували, де дістала, скільки коштує і де подібне купити таким, як вони. Потім Зірка ділилася своїми клопотами — сесія на носі, малий хворіє, Людка в бабці, але хоче до мами.

— Слухайте, а пляцки! — спохопилася Ірка.

— То йдемо, чи як?

— Може, пізно вже, незручно?

— А може й ні, може, ще не спить… Зараз розрухаємо. Солоденького ой як хочеться!

Молодиці сміялися і бігцем піднімалися сходами. Зайшли до маленької темної кухні, далі, ген у кімнаті, мерехтіло якесь невиразне світло, наче лампу притягли до підлоги. Гості потрапили в бункер, де на залізному ліжку вже умостився спати господар. Не дочекався. Враз усі три жінки замовкли. Тамуючи сміх і подив, дивилися на кумедну сцену: Богдан лежав під периною, яка випиналася великим білим горбом. На голові мав шапку-вушанку, зав’язану під бородою, що підкреслювала його козацькі вуса, вкриті легкою памороззю. Між бильцями ліжка був протягнутий провід з великою електричною лампочкою, що яскраво світила, додаючи тепла перині. Розплющивши одне око, бо друге, здається, вже спало, Богдан пробурмотів:

— Там, на столі.

І дійсно, на столі замерзлою гіркою лежали апетитні тістечка та перекладанці, спечені Богдановою мамою.

— А чай?

— Вода на кухні. Поставте на електроплитку…

Зоряна метнулася до відра, коли плитка посміхнулася теплим вогником. Хотіла зачерпнути води, але залізний кухоль аж брязнув, наткнувшись на брилу льоду у відрі.

— Чоловіче, чи ти здурів? Чи знаєш, яка тут студінь? Вода замерзла, який тут чай!

— Дівки, не галасуйте! Ви ж бачите — сплю і гріюся… Не задубію… Завтра репетиція, не забудете прийти? — вже крізь сон пролепетав, бо й друге око теж просилося на спочинок.

— Женитися тобі треба, парубче. Дивись, до чого себе довів! Ще закоцюбнеш до ранку, а ми не знаємо, як тобі зарадити.

— Гм… Зарадити хочете? — приязно посміхнувся у засніжені вуса.

— Може, розпалити маєш чим, Бодьку? — охали жінки.

Той тільки відмахнувся ліниво.

— Хату не зачиняйте! — гукнув їм, коли були вже у дверях.

На ранок найперше задзвонили в будинок культури:

— Богдана Степановича можна?

— Десь вийшов.

— Ой, слава Богу! Живий, вижив значить…

Пахла осінь. Усюди було повно квітів, а він пішов, тихо й без попередження… Мимоволі з пам’яті виринули слова далекої пісні, заспіваної його дивовижним голосом: «Ой не міг прийти, ніч свою знайти встиг…»

Остання молитва

«Христос воскрес. Христос воскрес із мертвих. Смертю смерть поправ. О Боже!» Ці слова були останніми в його житті. Голова зі срібним німбом волосся ледь хитнулася вбік і завмерла, обдаровуючи востаннє легкою посмішкою всіх, кого любив. Тією посмішкою, закарбованою в камені, він згодом довіку буде зустрічати й проводжати вдячних земляків, які приходитимуть віддати йому шану. На місці його старенької хати — каплиця, квіти і молитва. Здається, що кам’яні груди отця Йосафата піднімаються, повні любові і вдячності, до небес і до всіх живих, хто тут є і хто приходить до нього у травні, в день його перший і останній…

Була Зелена неділя. Зовні церква пишалася заквітчаним маєм, серед якого, як великі темні квіти, висіли чоловічі капелюхи на дерев’яних кілках. Довкола буяла вдячна природа. Малеча у вінках, жінки у вишитті, у барвистих хустках заповнили церкву. Запах ладану, Боже слово… Не всі помітили чоловіка, котрий укляк на порозі маленького дерев’яного храму і ревно молився, прикладаючи бліде чоло до кам’яних плит. Хтось крадькома оглядався. Хтось тамував цікавість в очах. Нетутешній… Обважніла втомлена постать. Непразниковий одяг. І тільки чиста й густа сивина викривала в ньому інтелігента. Він нікого не бачив. Повними сліз очима дивився на вівтар і молився. Це була його церква. Він не був тут дуже довго, і ніхто його вже не пам’ятав. Скільки думок і мрій посилав чоловік у це гірське село, де жебоніла мілка річечка, пестячи береги, де густі і кудлаті тумани вовтузилися в кришталевому повітрі, що наповнювало молоді груди… Неприродно шуміло в голові. Горло стискав тугий обруч і тільки молитва тут, у його церкві, повертала сили. «Господи, прости мене і пригорни до себе».

— Отче, се ви? — тривожно, здивовано і якось тужливо прозвучало над вухом. — То я — Юлина з горішнього кутка.

Він крізь сльози дивився на жінку, яка впізнала його. Люди, виходячи з церкви, обминали Юлину і цього незнайомого чоловіка.

— Я не пам’ятаю вас, — мовив тихо. — Стільки літ минуло…

— Так, я ще дівкою була. А ви молодим були, добрим, і мали дуже густе волосся. А зараз купа снігу на голові… Як вас забрали, люди довго ще вас згадували. То може…

— Ні, я шукаю стежку до хатини під горою, де квартирував тоді. Чи жива ще моя господиня?

— Домка? Так, жива, хоч стара і хворіє. Тяжко їм було. Та кому було легко?..

Юлина вела його сільською стежкою, обабіч якої зелень перегиналася через плоти. Під вікнами майоріли квіти, пишалися різьбою криниці. Серед густого зела почорнілим деревом посміхалася йому знайома колись хата, де йому було добре і де плекав багато сподівань… Часто, коли ударами до залізної рейки піднімали в’язнів на роботу, йому чувся церковний дзвін і ставало легше. Він уже не був священиком. Не був Йосифом. Він був просто номером 732. На обшарпаному ватнику білів знак його ганьби і приниження людської гідності. В той час він найбільше хотів притулися до маминих теплих рук, щоб зняти з серця напругу і з тіла біль. А ще молився за всіх людей, особливо за тих, кому мимоволі завдав кривди. Був симпатиком молодих хлопців, з уст яких гордо звучало: «Україна або смерть!» Молився за них, помагав думкою, порадою, сповідав їх. Навіть вінчав у лісі Іванка і Марічку, бажав їм щастя і багато діток. Бог дав їм донечку вже після смерті Іванка — вбили червонозорі. Опісля повісили на смереці, щоб усіх з’їдав страх.

Коли гатили прикладами в двері Домчиної хати, отець стояв поруч з нею і горнув до себе її дітей. Щойно двері клацнули завісами і повисли, наче підбите крило у старого бузька, енкаведисти вдерлися до хати. Зі злістю розкидали все, що бачили. Довбали щупами долівку, багнетами розпорювали подушки, рвали ткані верети. В хаті стояла біла заметіль. «Где литература? Где бендеры?» — оскаженіло кричали. — «Ты, поп, пойдешь с нами». Схлипували діти. Домка з кривдними очима дивилася на свою хату, на непроханих гостей і не могла прийти до тями. На непокриту голову жінки легко осідав танцюючий пух. «Пробачте, пані Домко, — почула чи їй здалося, не знала. — Як буду живий, відшкодую вашу втрату…»

І от знову цей поріг, милий серцю, і ця тепла гірська хата, з якої пішов на довгих двадцять п’ять літ…

Увесь час після таборів складав колгоспну копійчину докупи, щоб виконати обіцянку і віддячити за невинні сльози.

— Слава Ісусу Христу, — мовив тихо і зривисто.

— Навіки слава!

Стояв і не міг нічого мовити.

— Ви до нас?

Йосиф мовчав, схиливши срібну голову.

— Щось хотіли?

— До вас… — ледь витиснув із себе.

Жінка втерла долонею сльозливі очі і заніміла. Вдивлялася у прибульця і шукала, шукала в пам’яті його лице. Стільки облич майнуло їй у думках… То чи могла впізнати його?

Йосиф припав до шкарубкої руки жінки.

— Пані Домко, я прийшов віддати вам борг, який довго не віддавав. Простіть мені.

Широко розплющені Домчині очі напружено впилися у чоловіка.

— О!.. Отче, отче!

Тепер уже Домка припала до його загрубілої руки.

— Боже! Звідки ви, з яких доріг? Вже не думала вас видіти. Ви такий срібний… — жебоніла і гладила його схилену голову. — Як ви вижили?

— Молитвою і надією…

— То чого ж я стою! Ви здорожений, сідайте!

Літнє сонце соромливо заглядало до хати крізь густу зелень, кидаючи на стіл дрібні відблиски. Косим промінцем ковзнуло по вишитому обрусі.

— Пам’ятаєте ті пошматовані верети? Я вишила кращі, на зло тим нелюдам…

Домка відкрила скриню і витягла звідти барвистий тканий рушник.

— Це для вас, отче, щоб життя бодай тепер усміхалося вам веселково…

Ще довго у вікні дерев’яної хати світилося світло, кидаючи жовту тінь на зелену парость. Двоє людей мали про що поговорити. Сивий чоловік і стара жінка викарбовували пережите.

Юльця

Маленька хатинка з жовтою призьбою тулилася до лісу, що стояв широкою зеленою стіною, пантруючи спокій її господині. Юльця всі свої жалі і розради лишала в цій хатині, бо до кого мала говорити? Кому скаржитися? Жаль навіки поселився в її добрих очах…

Була маленькою, невідомого віку, дрібна з лиця, в пошарпаній одежині з чужого плеча і великим горбом. Ворохобила всіх своїми чудасіями і якоюсь нелюдською добротою. Але її доброта мало кого обходила, більшість люду сприймала її за хвору дивачку. Діти від несвідомості і жорстокості сміялися та дражнили різними потворними словами. Юльця мовчки обходила їх іншою дорогою, а коли вже стикалася око в око, просила:

— Будьте чемні, я вам нічого не роблю злого, — і мовчки дріботіла узбіччям до своєї домівки, хусткою закриваючи горб.

Коли розцвітав ранок, то хатина була мовби в раю: пахло росяним медом, акації схиляли свої пахучі дзвони, ніби дякуючи Юльці, що вона тут є, гуділи джмелі і небо випромінювало блакить погідного дня. У такий час маленька жінка стояла перед клаптиком городу, який відвоювала у лісу. Милувалася синім цвітом бараболь, рядками кукурудзи, рожевого маку і говорила з собою: «Ой мачку, мачку, засійся рівненько, вродися рясненько. Прийде зимонька, з нею колядонька і кутя смачненька». Вона знала, що ніхто з нею не розділить її самотньої куті, бо колядники сюди не заглядають. Але що їй завадить потішити саму себе? Юльця тулила рожеві терпкі голівки маку до щік і розмовляла з ними, як з дітьми:

— Мої рідненькі, мої пахучі голівки, — гомоніла тихо.

— Гав, гав! — повагом озвався Бурко, почувши свою господиню, а за ним — цілий хор високих та низьких собачих голосів. Ці живі створіння теж були їй розрадою. Збивалася з ліку, скільки їх має, бо «добрі» люди підкидали їй щораз нових безпритульників. Але зате скільки відданих і люблячих очей поряд! Зранку, лежачи на своєму убогому ліжку, Юльця гладила псів по вухах, по спинах. А потім, зібравши сили, йшла до міста на бійню і приносила додому харч для своїх вихованців. Частково їх годував ліс: то миші, то ситий борсучок, який не встиг утекти…

— Ой Бурцю, мій Бурцю, болять мене ножиська, крутить поперек, — жалілася своєму улюбленцеві, який віддано лизав їй руки, співчутливо заглядав у зболені очі.

Юльцю все більше пригинало до землі, випинаючи круто горб. Вона важко сідала на поріг своєї хатини погріти ноги, вкриті трофічними виразками. Тоді приходив Бурко і лагідно зализував рани своїм теплим рожевим язиком, від чого їй ставало легше.

— Що би я робила без тебе, мій Бурцю? З ким би я наговорилася? Хто би мені поміг? Хто би мене слухав? Кому би я жалі свої розповіла?

Бурко скимлив, наче розумів свою господиню, правою лапою дряпав землю, засвідчуючи відданість їй.

— Дивися, вже бузьки від нас відлітають, вже скоро нас завіє, засипле холодним снігом і накриє ту красу Господню…

Юльця проводжала поглядом лелечий ключ, який плавно ховався за лісом. Сумно шумів вітер, струшуючи жовто-багряні листки, що котилися до Юльчиних ніг. Жінка складала їх у великий кольоровий букет, вдихаючи перший запах осені.

— Ходімо, Бурцю, збирати сушник, бо чим будемо грітися взимі?

Засунула під хустку клапоть сивого волосся, висмикнутого вітром, погладила вірного друга і почалапала до лісу. Ще густі крони поволі сховали маленьку постать Юльці і її вірного чотирилапого супутника. Вітер надував своє вітрило, приганяючи осінь.

Того варта

Ганнуся ще не заважала нікому на цьому світі. Ще була головою свого роду. Срібночолі господарі йшли до неї за порадою. Діти і внуки кликали її вагомо й ніжно: мамуню.

Вона завжди казала синові: «Ясю, треба вчити не тілько хлопців. Он яких мудрих маєш доньок. Жіноцтво — то квітник. У них і краса, і розум — все докупи. Не мусять все життя тілько яйця рахувати. Посилай Стефцю чи Ганю до шкіл, вони собі дадуть там раду. Не дивися, що хтось заскалить на те око. Людей різних є, а селянки теж мають світлий розум і вміють мислити в будучність».

Ганнуся розумом випереджала чоловіків, і чоловіки не кремпувалися радитися з нею. Де краще цього року вродить городина, що сіяти на церковнику, і як боротися із садовим кліщем — все знала Ганнуся. Старшою сестрицею була при церкві, що зачаровувала парафіян рушниками і чудовим хором. Ніхто краще за неї не подбав би про цю красу. Ще цього літа Господь дав їй сили і часу впорядкувати жнива, зачистити поле.

А коли все вже було в стодолі та в коморі, одного світлого ранку мамуня довго не вставала з постелі. Ясько шкодував маму: он як наробилися за літо. Через певний час заглянув до великої хати й онімів: мама лежала спокійно, рівно, натруджені руки були складені, як до молитви, усміхалася кутиками уст, ніби вибачалася: будьте здорові, я вже пішла, живіть здорові за законом Божим.

Праведно жила, без мук пішла за межу…

Хоронило мамуню все село — поважні господарі, сільське жіноцтво. Ревно плакали внуки, для яких мамуня була всім. Отець Мигоцький на похороні довго говорив про достоїнства Ганнусі у прощальнім слові. Що таку особистість мало не кожне село, і чекати когось подібного доведеться ще багато літ. І дійсно, відійшла в засвіти чесна трудівниця, мама, бабуня і просто селянська мудрість, яку шанували і старе, і мале. Залишила по собі горбик землі та пам’ять.

Після молитви й поминального обіду Ясько підійшов до отця, щоб віддячити йому за похорон, за ті чесноти, які знайшов і назвав священик у його мамуні.

— Маю ще раз подякувати і розрахуватися з вами, отче.

— Так, так, Ясю. Вісім корців пшениці, — мовив отець.

— Але ж, отче… — Яськові кущуваті брови полізли догори.

— Ясю, ти ж знаєш, — вона того варта.

— Та так… Певно, маєте рацію…

Танець літа

Літо танцювало свій шалений танець: сипало квітами й зеленню, сіяло срібні роси, дарувало запашні ночі, сердито метало блискавиці, вергало громами, пестило сонцем і прохолодою.

Того дня полуднева гроза почалася геть несподівано. Кого застала в селі — всі притьма поховалися в хатах. Кого в дорозі — шукали прихистку під деревом чи стріхою. До розкішної акації, що хилила додолу свої заквітчані віти, наче опускала білу завісу, бігло двоє: юнак і дівчина. Пасмуги теплого дощу шмагали їх. Легеньке платтячко прилипло до дівочого тіла, окреслюючи струнку фігуру та високі груди. З пишних кіс стікала вода. Дівчина першою притулилася спиною до шорсткого стовбура і засміялася. Юнак щойно добігав, підставляючи непокриту голову рясному дощу. Чорні кучері обліпили чоло, виразні очі й красиве обличчя теж усміхалися. Він теж обійняв плечима стовбур акації і рвучко дихав, а його празникові штани наскрізь перемокли й нагадували обвислі мішки. «Напевне, вона нетутешня, — міркував собі хлопець, який був відомим сільським красенем і за яким сохла не одна дівчина. — Але ж гарна яка!» І йому вперше в житті забракло слів: не знав, як розпочати розмову…

— Шкода, дощ, здається, вже вщухає, — ледве витиснув із себе.

— Вам іще хочеться дощу? — засміялася у відповідь.

— Хочеться! Хочеться знати, хто ви і як вас зовуть?

— Я — фельдшер, і звати мене Ніна.

— А я — Євген, майбутній учитель. На канікулах зараз.

На обрії з’явилося різнобарвне коромисло веселки. Юнак і дівчина йшли грузькою дорогою, обабіч якої хилилося від вологи зелене колосся. Сіро-зелені маки кивали голівками, гублячи пелюстки, сині блавати гордо дивилися в небо і ніби благословляли молоде кохання. А воно прийшло несподівано, саме в розпал літньої грози під запашною акацією, коли вишня вода омивала юні постаті.

Сільські дівчата швидко оговталися після втрати першого парубка: надто гордою була його обраниця…

Євген постійно дарував Ніні квіти. Коли був удома, зрізав городні. Та найчастіше брав кохану за руку, вів до лісу чи в поле і обсипав оберемками пахучих польових дарів. Ніна просила:

— Не зривай квітів! Вони ж зів’януть і помруть, а зараз літо, і всім так хочеться жити, насолоджуватися життям.

— Добре, — згоджувався, — я плестиму тобі барвінкові вінки!

Дивно було дивитися, як юнак плете вінок, як вкраплює в нього лісові дзвіночки.

— Я дарую тобі цю прикрасу на знак вічної любові, в яку вплетено моє і твоє серце, — мовив чи то жартома, чи серйозно, проте урочисто.

— А я приймаю твій дар, — відповіла тихо і задумливо.

Терпко пахло материнкою і ялівцем, що розлого кущився на пагорбі. Сюрчав свою літню мелодію засоромлений цвіркун, що мимоволі став свідком обітниці кохання.

Літо дотанцьовувало свій танок. Сипало холодну блискучу росу, прикрашало першим золотом поля, кликало птиць у вирій. Лісові дзвіночки віддзвонювали останні акорди…

За селом біля акації стояло двоє — Ніна та Євген. Він повертався на навчання, вона його проводжала.

— Як хутко минуло літо… — мовила сумовито. — Я буду тебе чекати. Чи пам’ятаєш ти цей вінок? — вона вийняла з сумки ледь прим’яте барвінкове плетиво. — Тут вплетені наші серця… Чи пам’ятаєш? Лісові дзвіночки видзвонювали нам: «Люблю, люблю, люблю!»

Євген посміхнувся:

— Я все пам’ятаю: і грозу, і твоє мокре волосся, і наші росяні ранки, і цю акацію, і літо… наше літо.

Терпеливиця

Жіноча ланка проривала буряки під лісом. Робота була марудна. До села далеко, а тривожне сіре небо обіцяло грозу. Розімлілі, з обважнілими руками, жінки ліниво перегукувалися, щоб якось перебути день до вечора.

— Щось весіль у нас нема. Казали, Петро старостів шле до Юльки Горецької — але тихо, не чуть нічого — може, кинув її? І Маланка не віддається, хоча давно вже на порі.

— А справте мені весілля, — впівголоса обізвалася Катруся.

— Чи ти дурна, Катерино?! То яке має бути весіллє?

— А тут, просто в полі. Сплетіть мені вінок з кропиви й лопуха, а веренька буде за вельон. Дружок серед вас навибираю, співати весільних усі вмієте… Бо іншого в мене не буде, я його не заслужила: мама вигнала з дому, сестри відреклися. А я дуже хотіла весілля. Гарної сукенки, віночка з мирту, музик… — говорила якось байдуже, але з великою внутрішньою напругою. — То зробіть, як я хочу, будьте такі добрі.

Молодиці здивовано сперлися на сапи і не знали, чи це жарт, чи, може, справді таке бажання дивакувате…

Він був переселенцем з гірського краю. Гори виростили його високим, плечистим, з вільним поглядом і мовчазною вдачею, бо у своїй мовчанці чувся незалежним. Гірські вітри виспівали йому нелегку долю. Приїхав у село з дівчиною, якій обіцяв вінець. Зося мала на нього надію, вже збирала посаг, але Данило побачив Катрусю — невеличку, зграбну, з великими очима, в яких він потонув з головою. Брехав сам собі, тішив себе, що якось воно буде, і морочив голови двом гарним дівчатам. Зося — швидка, гостра на язик — з криком і плачем відвойовувала своє право. Катруся — тиха й лагідна, мов літній вечір, — мовчки корилася долі. Забувала про все і тулилася до широких Данилових плечей. Коли завагітніла, хлопець не відмовився від неї, але й шлюбу не запропонував. Катруся покинула свій дім і пішла до нього. Жили разом, будували спільну хату, народили синочка. Гарний міцненький хлопчик єднав їх, шукав лагідних татових рук і маминого усміху. Данило любив Катрусю і сина, оберігав їх, та не раз спиняв погляд на пишно розцвілій Зосі, котра досі його чекала. Літніми вечорами, коли вишні хилили обважнілі віти, Данило прошмигував до Зосі, крав її ласки, які вона щедро йому дарувала, й щоразу обіцяв собі, що це востаннє. Жив подвійним життям — як мовлять, тяжко нести і шкода кинути…

Селом повзли різні чутки. Хлопці обходили Зосю далекими стежками, і задівувалася вона — одинока, крадькома роздаючи ласки не своєму чоловікові. Через рік перед Трійцею народила сина. Сама мама, сама й тато була маляті. Отак і перебивалися Катруся, Данило і Зося, несучи один на трьох тягар. Діти росли, матері не шукали в них спільних рис, бо знали, чиї вони — в обох синів були Данилові очі…

І зараз на полі Катруся захотіла весілля, якого в неї ніколи не було. Молодиці розвеселилися. Покидали сапи і почали збирати польове зілля: маки, блавати, материнку і розкішну кропивицю, що саме цвіла жовтими баськами. Потім розплели Катерині косу, поклали на голову пишний вінок. Колоссям прикрасили кофтину, з біленької хустки зробили вельон. І стояла Катруся як польова царівна серед зеленого моря і червоного квіту маків. Жінки, ніби малі діти, втішалися грою: співали, дружки кланялися, чекаючи на дружбів та молодого. На межі облаштували весільний стіл — Катруся посередині, дружки з боків. Лише нареченого бракувало… Аж тут розлого полинуло над полем:

Шуміли жита, погоджуючись із тим, що чули та бачили. Катрусині очі волого блищали. Ніхто не сміявся, не кепкував з неї, всі щиро вітали цю терпеливицю, котра так палко хотіла щастя. Святкували дивне весілля і не помітили, як землю скропили перші великі краплі літнього дощу. Розганяючи кучеряві хмарини, враз визирнуло сонце. І, як прадавня обітниця добра і щастя, поле опоясала веселка. Жінки обіймалися і єдналися, омиті небесною водою і зігріті життєдайним сонцем.

З вінком на голові й сапою за плечима зайшла Катруся на своє подвір’я. Данило бавився з сином і з подивом сказав:

— Яка ти гарна!

— Яка ж? — з усміхом допитувалася Катруся.

— Як молода на весіллі…

Нерозгадане

А музика грала, забивала вуха синтезованим бубном, і роки, які лягли на плечі, не хотіли терпіти того бухкання, що децибелами відлунювало в грудях. У нас було інше, думала. Нам співала справжня скрипка, цимбали тривожили душу, а бубен нагадував, що ми молоді, що душа в гармонії з тілом. У цього покоління, напевно, те ж саме відчуття, бо он як витанцьовують. Тіла вигинаються в ритм, руки над головою виписують химери, ноги дриґають, як заведені — це їхнє. Стриманість їм не властива. Але ж весілля, радість! Розмаїті вбрання, розкішні наїдки, розпашілі тіла. За вікнами ресторану — зелена трава, острівці недозрілого кмину, повітря, напоєне ароматом скошеного сіна, синь неба. Ландшафт такий, який під силу було створити тільки Господу.

Маленька столітня церковця ховалася в старезних липах і густих травах. Входом до неї — низенька брама, що примушує вклонитися навіть невисокого. Старе зчорніле дерево, не зранене жодним цвяхом, оберігало молитву багатьох поколінь. Лише міський житель вміє бачити цю незайману красу, вона повертає його в минуле, до колиски його юності.

Надія сиділа на посивілих од віку колодах перед рестораном і милувалася кущами пахучого кмину. Такий ріс колись на їхньому подвір’ї. Її вже не тривожив штучний бубен. Думками вона полинула до весни свого життя…

У їхній школі з’явився новий учень. Чорнявий юнак з упертими карими очима. Тримався трохи відсторонено, не приставав до гуртів, вчився добре. В душу йому ніхто не ліз. Кажуть, мама його вже довго сиділа в тюрмі, а виховувала його тітка. Скромно одягнений, увічливий і сам по собі. Так і звикли до нього. Наді не бракувало уваги ровесників. І коли на перерві малий школярик вручив їй грубий конверт, довго з подивом крутила його в руках. Перші слова примусили почервоніти. Невідомий присвячував їй такі рядки, яких не читала навіть у книжках. Дочитуючи до кінця написане, була вражена: новий юнак, незнайомий, неговіркий, написав для неї цілий поетичний твір і пропонує їй свою дружбу. Вихована на кіно і літературі свого часу, Надя запротестувала. Та як він сміє! Та хто він такий і що собі дозволяє!

Листи приходили щодня. А відповіді — жодної. І коли Олег насмілився нарешті сам вручити їй чергове послання, розірвала його навпіл. «Не пиши більше і не свердли мене своїми чорними очима!»

Більше листів не було. Олег уникав її. А з часом все забулося і вивітрилося з молодої дівочої голови. Студентство, нові знайомства, і лише одна несподівана зустріч. Він — ще у солдатській шинелі, вона — безтурботна, гарна. Олег був знічений, неговіркий. Вона уникала його погляду. В безпредметній розмові ще вчувалася образа. Хлопець вже по-дорослому ділився радістю: мама повернулася із заслання. За розмовою швидко закінчилася їхня спільна стежка, з якої пішли різними дорогами. І сьогодні, блукаючи цим зеленим селом, милуючись старовинною церквою, огорненою травами, згадала — це його село. Поважній нині пані Надії стало цікаво: як поживає той юнак з її далекої юності? На якусь мить відчула себе тією капризною дівчинкою, що так безсердечно повелася з хлопцем. Цікавість узяла гору, і в першої ж жінки, котра йшла стежкою, Надія запитала:

— Вибачте, будь ласка, чи знаєте Ковалишина Олега?

— Звичайно, — приязно всміхнулася жінка. — Це наш колишній директор школи.

— Чому колишній?

— Та вже на пенсію пішов.

(«Люди, теж мені дівка — з пенсійним скрипом», — думала про себе.)

— А хто його дружина? Діти? Як йому живеться? — сипала запитаннями.

— Немає в нього ні дружини, ні дітей.

— Як?

— Та він і не одружувався ніколи.

— Чому??? — протягнула.

— Хтозна, різне люди говорили. Це особисте. Його.

Надія приголомшено замовкла.

— Та он він, на городі, сапає картоплю. Поговоріть, попитайте, — жінка з цікавістю оглядала Надію, що розгублено стояла. — Ви що, знаєте його?

— Так, вчилися в одній школі.

— Йому зараз подвійно важко, — вела далі молодиця. — Маму похоронив. Залишився сам…

Надія ще не знала, як вчинити, але ноги вже несли її до чужого плоту. Посередині городу орудував сапою чоловік міцної статури, з засмаглими руками, що вперто горнули землю. Перед очима постала перерва, розірвані аркуші листа і сповнені болю очі хлопця… Але ні, не може цього бути, це неглибоке, це як згадка юності… Хто став причиною його самотності? Чому одиноким журавлем живе? За хвилю Надія могла знайти розгадку. Але вона засоромилася самої себе. Чи в праві вона лізти в душу цьому чоловікові заради цікавості? Це, напевно, тільки його біда… Чи хотів би він впустити її в своє сокровенне зараз? Олег випростався і глянув у бік Надії. Жінка відсахнулася від плоту і залишила загадку своєї юності нерозкритою…

Гучно веселилася юнь, грали в «хустинку», витирали рясний піт від спеки, вихлюпували радість, бажали щастя молодим.

Ромео

Посварений з літом вітер люто зривав жовте листя з дерев, а воно боязко, з шурхотом, лягало біля ніг каштанів, легко дряпало асфальт і мчало на другий бік вулиці, перечіпаючись на бордюрах.

Поправляючи волосся, з яким теж грався вітер, центром міста йшли дві усміхнені дівчини — студентки Віолета й Ірка. Притиснувшись одна до одної, ніби захищаючись від першого подиху осені, дівчата з відвертою цікавістю оглядали красивих юнаків.

— Простите, вы не Ромео? — співуче запитувала Віолка, блиснувши очима з-під окулярів.

Хлопець здивовано буркнув:

— Не в те століття попали. Чого шукаєте?

Проте дівчата були наполегливі:

— Простите, вы не Ромео?

— Ні, я звичайний Петро. І чекаю Марічку. Ви не за адресою.

Навпроти театру нервово походжав високий юнак з квітами в руках. Він дивився в бік дівчат, й Ірка зробила припущення, що вони нарешті знайшли того, кого шукали. Віолка тут як тут:

— Мы, наверное, вас искали. Вы Ромео?

Хлопець глузливо глянув на дівчат:

— Ви що, з грушки впали? — не дуже ґречно відповів і покрутив пальцем біля скроні.

Знову не той!

— Слухай, Віолко, вони нас сприймають за легковажних метеликів, які пурхають, зазираючи в очі чоловікам. Йдемо додому, немає тут Олиного принца.

Оля тим часом лежала в ліжку з температурою і замість неї на побачення пішли дівчата. «Ну хоч опиши, який він, змалюй!» — просили подругу. Оля посміхнулася, піднявши вгору очі: «Ой, він чудовий, високий, з грецьким профілем. А як читає поезію! Модний, інтелігентний — ну Ромео ж!»

Дівчата вже померзли. Місто засвітило ліхтарі. Дорогою додому вони помітили самотню постать юнака, який, вочевидь, довго когось чекав. Він нервово м’яв у руках пізні айстри, що біліли в сутінках. Був невисокого зросту, з білявим чубчиком, тонким обличчям і типовим профілем, одягнений у прогумований плащ.

— Слухай, Віолко, давай ще цього спитаємо, а тоді вже підемо додому. Зранку ж пари, сольфеджіо в Чернова…

— Вибачте, ви бува не Ромео? — мляво запитала Ірка.

Хлопець рвучко обернувся, очі приязно блиснули:

— Так, я Ромео.

— О-о-о-о, — протягла Віолка, — наконец-то мы вас отыскали.

— Ми вже підняли на ноги всіх місцевих хлопців — і жодного Ромео серед них не надибали, — додала Ірка. — Ходімо, бо вже пізно. Ваша Джульєтта захворіла, то ми вас виглядаємо цілий вечір, померзли уже.

— Що з нею? — чемно запитав хлопець.

— Основний інструмент підвів — горло. Осінь зараз, а для диригента головне не застудитися. Як тоді заспіваєш про велике кохання чи родинні чвари ваших предків? — жартували. — Звідки таке рідкісне ім’я?

Хлопець загадково посміхнувся:

— Взагалі, я Роман, але для близьких — Ромео. Знаєте, хочеться чогось надзвичайного. Кохання, чистої дивної дівчини з великими очима і романтичною вдачею. Здається, я її знайшов.

— Чудово, тільки не наслідуйте сюжет Шекспіра. Наша Оля романтична, але земна, і живе у двадцятому столітті. А завтра у нас сольфеджіо в Чернова, який любить сиплим голосом співати романс «Не искушай меня без нужды».

— Я розумію і люблю романси, а сам граю на баяні.

— О, а ми думали, звідки така древня романтика, — засміялися подруги. — Джульєтта ваша живе у другому під’їзді в п’ятій квартирі. Щасти вам!

Біля гуртожитку дівчата довго реготали, аж присідали.

— Слушай, Ир, может, завтра опять пойдем ловить Ромео! — реготала Віолка.

Вітер розтріпував коси і сміявся разом з дівчатами. Молодість, студентство…

На межі

Оксана з невимовною тугою дивилася на букет гладіолусів, який стояв на столі. На одному стеблі квіти вгорі полум’яніли, а внизу — помирали, згортаючи червоні пелюстки. «І в мене так, — думала Оксана. — Щось відмирає, а щось із глибини душі рветься до сонця, борсається, протестує». Тремтяча рука звично намацала склянку з горілкою, трохи потримала, вагаючись, і швидко піднесла до губ. За вікном сумно шуміли обірвані вишні. Жінка мерщій побігла в кукурудзу — ховати свої безвихідь і безвольність…

Оксана любила людей і життя, хоч внутрішня скутість заважала їй розкрити себе справжню. Вона прагнула водити гаївки, але ніколи не ставала в коло — боялася здатися журавлем із підбитим крилом. «Сплечена», — казали про дівчину люди, шкодуючи її. Вона рідко ходила на музúки, і завжди стояла десь у куточку, прикриваючи довгим кінцем хустки скалічене плече. Хлопці якщо й запрошували її до танцю, то лише з жалощів. Щирих подруг Оксана не мала, свій біль тамувала в собі… Тільки коли була сама вдома, розплітала розкішне волосся, що важкими хвилями вкривало спину. Сяючі очі зазирали до дзеркала — звідти на неї дивилася чарівна дівчина з лагідною усмішкою і терпким смутком, який проступав у синяві очей. «Гарна я! Гарна! І матиму гарну долю», — думала тоді Оксана, випростувалася, заплітала косу і була, як усі, — молода і красива.

І доля таки знайшла її! Високий і стрункий Богдан не помічав її вади, не слухав людей. Бачив лише віддані очі, чув тихий голос і намагався ласкою та добрим словом розігнати затаєний сум. Для Оксани мовби небо відкрилося. У господі в них було, наче у раю. Хата стояла закосичена дивними квітами. Ось уже й синочок знайшовся… І всюди Оксана встигала — робота у руках їй аж горіла.

На весілля до сусідів зібралися ще звечора. Оксана випрасувала чоловікові сорочку, а собі — плаття. Вранці обоє святково вдяглися. Вона закрутила свою чудову косу пишним кошиком і не ховала її під хустку — вірила, що Богданові так до вподоби.

Прийшли веселі, зичили молодим добра, перегукувалися зі знайомими — як звикле на весіллі. Заграли музúки. Оксана чекала, що чоловік поведе її до танцю — він у неї такий гарний, і сорочка дуже йому пасує! Вже й руку зібралася простягнути, аж… Богдан відірвався від неї, подався до гурту дівчат і першим вивів у коло Наталю — струнку, як тополька, певну своєї вроди. Вони так чудово танцювали, що ніхто з гостей навіть не наважився до них приєднатися. Богдан забув про Оксану, забув, де він. Дівчина, мов лоза, обвила його плече. Танцювали, наче зачаровані… Вже й молодиці переглядатися почали, а музики все затягували танець. Богдан невідривно дивився на Наталю, ніби вперше бачив таке диво…

Оксана стояла ні в сих ні в тих. Важка коса тиснула на голову, руки шукали опори. Враз наринув на неї давній дівочий біль, що втілився в одному жалкому слові — сплечена. Вона відступила вбік, не знайшла сили посміхнутися і забрати свого чоловіка від тієї молодої досконалості. Присоромлена, помчала тоненькою стежинкою додому. Впала на ліжко і зайшлася ревним плачем. Біль краяв груди. Оксана крадькома дивилася у вікно: чи не доганяє її Богдан?.. За вікном цвіли її квіти… Біль не вщухав… Оксана мовчки підійшла до креденса і з карафки налила склянку горілки. Пила маленькими ковтками, ніби цідила своє горе, що нагнало її в мить чужої радості.

З того часу не вірила чоловікові, стала замкнутою і сукала думки, як нитку на веретено: «Я йому не пара, то навіщо тримаю його біля себе… А синочок же як?..» Все переплуталося їй в голові. Єдине, що рятувало — чарка, яка застеляла світ сивим маревом, притупляла біль. Оксана не дорікала чоловікові, не чула його пояснень і запевнень, що любить її, що синочок у них росте, що квіти в’януть під вікном без її турботливих рук. Ховалася в кукурудзі, пила, і пилок з волоті золотив її прегарні коси, які спадали на плечі. Повні смутку очі дивилися в літнє небо. Цього разу хміль не брав її. Враз до зболеної свідомості долинули чарівні слова…

На межі, понуривши голову, сидів Богдан і вкотре освідчувався їй у коханні:

— Оксанко, я тебе і тільки тебе люблю! Повертайся до нас, ми тебе чекаємо…

— Мамо, — плакав Михасик, — де ти, мамо?

Оксана стрепенулася і простягнула руки назустріч своїм найріднішим.

Повернення

Леся, долаючи дрімоту, час від часу поглядала на дорогу. На долині сірим кожухом клубочився туман. Водій зосереджено вивчав маршрут. У задимлені вікна зазирав рожевий світанок. Різкий підстриб автобуса остаточно розбудив її. Митниця позаду. І це вже рідні кучеряві дороги, яких ні з чим не сплутаєш. Сонно посапували стомлені пасажири. Лесина сусідка Наталя клювала носом мало не у вікно. В салоні пахло мандаринами і кавою. Ось заблимав телевізор, передаючи ранкові новини краю. Леся спрагло слухала перші вісточки з рідної землі. Гарна ведуча повідомляла про розбійницький напад, про відкриття медичного центру, про покращення життя, про мажорні і мінорні настрої українців, про зниження рівня безробіття. Ого, як оптимістично! А чому тоді їх тут у автобусі повно — заробітчан, які повертаються до рідних домівок? Дехто назовсім, а більшість — лиш на трошки, щоб потім знову виконувати накази італійських сеньйор і сеньйорів…

Якийсь імпозантний пан розповідав про побудову міста його мрії, де так добре живеться йому і його родині. І де такий рай? Прислухалася, придивилася. Дуже знайома посмішка — десь вона її вже зустрічала. Ой! Підскочила і впилася очима в екран.

Її студентська весна. Дерева у парку плакали радісними слізьми, народжуючи перші зелені листочки. Вечори терпко пахли квітами. Верби опускали м’яке віття, приховуючи таємниці закоханих. Після лекцій, коли сонце йшло на спочинок, Леся поквапцем бігла в парк, де її чекав Арсен. Вони шукали вільну лавку, яка тимчасово була їхньою, нікого не бачили і не чули. Як це давно було!.. Арсен приносив їй квіти. Найчастіше тюльпани. Коли вдихала їхній густий запах, на щоках залишався темний слід від пилку.

— Дивись, як вони тебе зацілували! — сміявся хлопець і ніжно збирав губами той пилок.

Леся вчилася на лікаря. Хотіла тамувати біль і бачити радість в очах своїх пацієнтів. Арсен мріяв будувати нові міста.

— Лесю, це буде наше місто. Ми будемо у ньому жити. Ти народиш мені синів і будеш королевою.

— Але ж королеви нічого не роблять, а я хочу працювати. То як?

— Я побудую для тебе великий медичний центр і там буде твоє королівство.

— А ти ходитимеш з пузатим портфелем своїх проектів і я тебе рідко бачитиму?

— Ні, я хочу весь час бути з тобою поряд, — смуток уже блукав по його губах, але вона не помічала цього.

Мрії, мрії — замки на піску! Вони зруйнувалися одного теплого весняного вечора. Леся поверталася з чергування. День був не зовсім вдалим, і сон з ночі — похмурим. Наснилося, наче на кафедрі замість професора Ярового лекцію читав Арсен. Вона хотіла щось йому заперечити, але він швидко вийшов з аудиторії. Вона бігла, бігла за ним і не наздогнала — Арсен розчинився у натовпі…

Біля гуртожитку її перестріла гарно одягнута жінка.

— Ви Леся?

— Так? Ви мене знаєте? — усміхнулася довірливо.

— Авжеж, Арсен багато про вас розповідав.

— То ви?..

— Так, ви не помилилися — Арсенова мама, — у голосі жінки звучали зверхні колючі нотки. Вона весь час так дивилася на розгублену дівчину, ніби прискіпливо оцінювала її.

— Ви не випадково мене тут чекаєте… — тривожно здавило в грудях. — Щось із Арсеном?

— Ти вгадала, — перейшовши на ти, жінка нервувала. — Я довго тебе не затримаю. Скажу, може й жорстоко, зате коротко. Арсен наш єдиний син. Ти ще знайдеш собі відповідну пару. Не псуй йому життя і кар’єру. Ми тобі не раді. Я все сказала.

Коротко і жорстоко. Жінка швидко пішла, залишивши по собі легкий аромат дорогих парфумів.

Тієї ночі Лесина подушка набухла від сліз. Вранці дівчина не пішла на пари. Бездумно дивилася на весну за вікном. Її ні для кого не було…

У парк прибігла задовго до зустрічі. А потім проводжала захід сонця. До гуртожитку поверталася поночі, ховаючи розпач, — Арсен не прийшов. З того часу він уникав її, швиденько прошмигував повз, відводячи погляд.

Минали літа. Прилітали і відлітали ластівки. Золотилися дні і темніли ночі. У неї виросли чудові сини — але не Арсенові. Її палко любив чоловік, та їм не судилося довго бути разом. Вона мала легкі руки талановитого хірурга і їй посміхалися вдячні пацієнти. Та от уже рік, як Леся діагностує і лікує багату сеньйору Кяру. Чому так? Леся сама запитує і сама відповідає: немає, не сталося, не склалося… Багато причин, за якими стоїть багато подій.

Вона повертається додому. Мама чекає на операцію. У старшого сина, Сашка, народилася донечка — її внучка. Ще всюди її треба, ще не забувають давні друзі… Вона рада за Арсена, що збудував місто своєї мрії, нехай навіть інша жінка живе у ньому. Така вона. Вигоріло. Поросло колючками. Ніколи не цікавилася ним, ніби його й не було в її житті. Не оглядалася назад…

Нарешті! Мамі полегшало, криза минула, і Леся вперше за багато днів могла відіспатися. Рідна домівка. Ранкова тиша і знову весна за вікном. На столі стояли її улюблені тюльпани, які приніс син. Дрібненькі, не сортові, вони тулили одне до одного голівки і пахли гірко та незабутньо.

Тишу перекраяв телефонний дзвінок. Тривожно скочила: хто це досвітком? Узяла слухавку. І звідки цей Петро Зозуля знає, що я приїхала? І чого така загадкова зустріч? Відомо ж, де живу. Ще не звикла, що вдома, ще насолоджуюсь і тішу зболене серця, і хочу бути сама…

Трохи поніжилась і таки змусила себе встати. Любила гарно вдягатися, не акцентуючи свого віку: легке плаття, вишукані босоніжки, ніжний макіяж, волосся розкішне, як завжди. Крутнувшись перед дзеркалом, поставила собі високу оцінку.

Впевнено крокувала ранковим містом до парку, де на студентській «стометрівці» чекав на неї Петро. З Петром вони колись були сусідами, разом вчилися, і він досі їй як брат і порадник. Але навіщо така таємничість?

Рідне місто для неї завжди було найкраще. Кожна стежка — це згадка, історія. Де б не була, поверталася сюди, до свого коріння, до мами. А ось її рідний парк. Плачуть постарілі верби, купаючи кучері в озері. Вдовж стежок постали нові лавки з химерно викрученими боками. Цвіте бузок. Малолюдно. Хіба кілька студентів тут — готуються до сесії й іскряться молодістю.

Величезний букет червоних тюльпанів здалеку впав в око. Та Леся поглядом шукала Петра, то й не розгледіла того, хто ніс квіти. Хотіла обминути, але не вдалося: букет тицьнули червоними дзвонами просто їй в обличчя.

— Ти така ж гарна, як і в юності… Доброго ранку, Лесю! — голос виринув із забуття. Перед нею стояв імпозантний чоловік зі шпакуватим густим волоссям і знайомою посмішкою. Чоловік, якого вона нещодавно бачила в новинах. Інший, але він — Арсен. Зупинилась як укопана. Спазмувало горло. Втекли й сполошились усі думки, залишили її саму.

— Арсен? Арсен Борисович? Чи не ви — той Петрів сюрприз, задля якого мене витягнули з дому?

Він стояв, розгублений, і тримав іще вологі тюльпани.

— Це тобі, ти їх так любиш.

Леся сховала руки за спину. Давня образа штрикнула в серце, і вона, опанувавши себе, вмить стала суворим діагностом.

— Дякую. З певного часу мої уподобання змінилися, і я не схильна до таких пишнот. Від цього букету буде багато темного пилку — не відмиєшся. І він надто важкий — не втримаю.

До неї поволі поверталася рівновага. «Я — наче та далека Леся. Образи допекли чи просто душа роз’ятрена?» — майнула самотня думка, а вголос мовила:

— Відрядження?

— Так.

— Значить, у рідне місто навідався… А як же місто, де ти такий щасливий і до якого колись наївній дівчинці не знайшлося квитка? — не втрималася, кольнула. — Що освіжило пам’ять? Знайомі місця? Чи, може, у дружини розмір XXXL, то шукаєш менших?

— Лесю, ти така колюча! Я пам’ятав тебе завжди… і любив…

— Колюча? Я хірург. Багато відрізала, щоб не пускати біль далі по тілу. І в себе теж. Після того, як ти зник, як викинув усі наші мрії, я довго ходила, мовби зранена птаха, лікуючи крила… Мене покохали щиро і віддано. На жаль, любов відлетіла. Там десь… А знаєш, я віднайшла тебе у твоєму домі. Вгадаєш, як? Якось викликали до хворої. Потрібна була хірургічна консультація. Це була наша друга зустріч з твоєю мамою. На комоді стояло твоє велике весільне фото, — Леся, сівши, відкинулася на лавці і знизу дивилася на Арсена, який ще стояв з букетом, гарний, модно вдягнений, ситість в очах — але зів’ялий. — Хто твоя дружина? — сипала черговими фразами.

— Юрист, але керує модним салоном — це їй більше подобається.

— Виходить, і для неї ти не збудував королівства.

— Виходить…

— А я люблю свою професію і працюю на двох посадах: лікаря і прибиральниці. Мітла і скальпель — дивно, правда? Зате зарплатня більша. Зараз у мене народилася внучка. У тебе онуки є?

Він зиркав на Лесю і, як перед важким екзаменом, не міг зібрати думок. Не хотів скаржитися чи когось звинувачувати. Він мав усе, лише не мав того вогню, який дає тепло, до якого хочеться вертатись, аби відігріти захололу душу.

— Прости мені! — бухнув тим великим букетом просто під ноги.

Червоні тюльпани віялом впали додолу і ображено настовбурчили пелюстки, задивившись на двох літніх людей, які не вберегли найсвітліше.