Осиний мед дикий

Крісло для королеви

Коли весною гнучкі лози готувалися народити пухнасті бруньки, Костя гладив їх чутливими, як у музиканта, пальцями і роздумував: ця гілка — на гнучкі крісла, ця — кольору вишні — на бачевно, а ця — штивніша — на звичайні кошики. Майстер з Кості був чудовий, його ремесло було в пошані і роботи завжди мав за край. Любив творити на самоті, замикався в собі, видумував і виготовляв дивної краси плетені столи, крісла і вишукані вази, які прикрашали багаті помешкання. А ще любив дивитися на сусідську дівчину Павлінку — невеличку, зграбну, з каштановими косами і білим лицем. Вона лукаво зиркала на Костю карими очима, які були повні сміху. Хлопець тоді відводив погляд і ніяк не насмілювався до неї заговорити. За роботою вдома давав волю мріям і хотів виплести для Павлінки таке крісло, щоб вона сиділа в ньому, немов королева. Тим часом крісло діставалося комусь іншому, а Костя починав нову роботу — і знову плів для Павлінки, тільки в думках.

Мама жіночим чуттям відчувала, як прикипає її син до тієї дівчини, і просила:

— Порозумійся з нею! Мені здається, ти їй небайдужий, вона гарна і мусиш її залюбити.

Легко було сказати, але як зробити те, що мама просить, коли від одного Павлінчиного погляду всі слова летять за вітром? Коли винувато посміхаєшся і весь час мовчиш?

Якось, зустрівшись із Костею на вузькій стежці, що бігла вниз, Павлінка теж шукала потрібних слів і, не знайшовши, випалила перше, що прийшло на розум:

— А виплети мені крісельце, Костю!

Костя зупинився, розцвів, очі його наповнилися теплом, йому здавалося, ніби його колише земля.

— Та я… та я… сплету тобі найкраще крісельце! Як королева будеш у ньому!..

А Павлінка вже бігла з гори, розгойдуючи коси.

Цього вечора пальці хлопця обціловували гінкі лози, вибираючи матеріал на крісло для коханої…

«Воно було вже виплетене за половину, — пригадував собі Костя, сидячи на березі і жуючи черствий окраєць хліба, — але потім…»

Тієї ночі всюди стояли крик і ґвалт. Село ридма ридало. Силою виганяли людей з власних осель, палили двори, роз’єднували родини, сусідів. Все робилося в одну мить. Сполохані люди в розпачі старалися брати найцінніше, а брали що-небудь. Костя стояв, розгублений, посеред хати, що пахла лозою, і тримав недоплетене крісло для своєї королеви. «Його і візьму», — вирішив. З криками, лайкою і слізьми покидали люди село. Старенька мама ледве трималася на ногах і, посадивши її на воза, Костя забіг на подвір’я до сусідів. Широко відчинені двері, розкидані речі… Павлінки там уже не було… Вона десь недалеко, подумав Костя, сподівався, що наздожене її… Але не наздогнав, не розповів про своє кохання. Давким болем в горлі стояв клубок розпачу. Привіз недоплетене крісло в село під лісом, посеред якого стрічкою звивалася маленька річка.

Там теж росли лози, але йому здавалося, що вони не такі гнучкі, як були у його рідному, не такі податливі. Хатка їм з мамою дісталася маленька, неприваблива, але вибирати не було з чого, треба було якось жити. Думав, що в пригоді стане його ремесло, його руки, але люди тут були бідні і не потребували вишуканих крісел та ваз. Взявся плести кошики на бараболі, на яблука, на городину. Складав їх один в один, брав на плечі і ходив з тим одним велетенським кошиком вулицями села. Заробив собі прізвисько — переселенець Костан.

Вечорами, коли ніхто йому не заважав, він творив крісло для своєї королеви. Половина його сплетена була з рідної лози, а друга — з чужої, твердішої. Це було не крісло, а цілий трон, як дві половини його життя: щасливого і вигнанського. Химерне плетиво, наче його вени — болючі і стражденні. Воно стояло на чільному місці в його убогій хатині, хизувалося вишуканістю і чекало на свою королеву, яка загубилася в невідомих світах. Ні одна жінка не сміла сісти в те крісло, воно було призначене тільки для Павлінки. Але вона не приходила, її не можна було знайти, як не шукав. Ночами йому снився її сміх, її погляд і коси, які розгойдувались, коли бігла з гори…

Костан постарів, став сивим, аж білим, зігнувся в постаті. Померла мама, то й жив усамітнено, чим дивував місцевих жінок, котрі намагалися привернути до себе увагу. Не хотів творити ще одного трону, не хотів нікого в нього садити. Він втратив свою мрію, свою Павлінку, свою королеву, і не відшукав її.

Перед копанням бараболь восени довколишні села чекали дивака Костана, що носив свіжі кошики. Серед зелених плетив виглядала його срібна голова, а погаслий погляд блукав по чужих плотах, по городах, обминаючи привабливі голівки в барвистих хустках. Він знав — серед них нема Павлінки, його єдиної королеви.

Материнський біль

Марина схилилася над широким дощаним столом, пофарбованим на вишнево, і тремтячими руками повільно виводила кожну букву, долала натужно рядок, ніби скибу чорної землі: «Сестричко, мої сльози на когось впадуть…» А сльози текли борознами блідого лиця, горохами падали на аркуш паперу, який ніс важкий тягар материнського болю і розпуки. Букви розпливалися, слова втратили рівний стрій, згубили зміст, і тільки безвихідь та велике материнське горе давило груди. Гарні Маринині очі також блукали по образах, шукаючи в них розради. Чому? Чому син мій улюблений, мій вчений Томцьо, до якого дослухалися поважні люди, якого любили діти, який стояв на стежці правди і говорив: «Мамцю, я не вмочу пальці ні в чию кров, ні в українську, ні в польську. Колись людям дійде до голови, що це звірство, і вже онуки будуть просити прощення». Він мудрий був, її син. Вона просила: «Їдь до цьоці Юльці, там безпечніше. І мені гризота з голови спаде. Бо хіба то спокій — кожної ночі сидячи спати і чекати дзенькіт дротика по віконному склі. Не знати, хто і що може спіткати родину…»

Не мала злих передчуттів і вмовила. Поїхав Томцьо… Не гостинно, не радо його зустріла родина. Полохливо і винувато дивилася цьоця, відводячи погляд. Злостиво блискали очі в брата. Не знав, не відав причини, та й часу не мав розпитати… Прийшли відразу. «Ubieraj się, pójdziesz z nami! Mamy dla ciebie nóż dlatego, że chodzisz w dwóch płaszczach»[2], — прозвучало польською. Пішов… He припускав, що ніколи вже не верне, не побачить своїх учнів, не скаже мамі своє втаємничене: «Мамцю, я не вмію ні співати, ні танцювати, ані свистати… То чи задивиться на мене яка з дівчат?» А гарний був! З відкритим поглядом, з юнацьким вусом, з густим хвилястим чубом. Пішов… Думки плуталися в голові. Чужа земля. Немає городжених плотів, не росте калина, непривітні обличчя. Чужий дубовий ліс. Ішов… Подумки цілував мамині руки, усміхався сестрам, згадував рідні стежки, університетських друзів, старий Львів. Ліс густішав. Крони дубів закрили небо, пахло жолудями і прілим листям, як удома.

Додому добувся лише у сні… Нічну тишу сполохав крик Гані. Всі були на ногах. Боже, який жах, сон який страшний, нехай собі іде за ніччю. Ганя хрестилася, трусилася і розповідала:

— Пасу я корову в лісі, а ліс чужий, не знаю його… Йду по ньому з жахом, щоб не заблукати. Дивлюсь — велика купа зеленого дубового гілля. Страх розібрав, мурашки по тілі, але розкидаю його довкола себе… Коли це на самому дні Томко лежить, голий, з дротованими руками і ногами. І я закричала: Томцю, братику!..

Марина плакала, Ясько сидів з опущеною головою, Ганя розпачливо ломила руки. У вікна пробиралася перша синява ранку. В хаті витав смуток і передчуття непоправимого. Через тиждень Марина отримала листа, написаного чужою рукою. Не мала сили його відкрити, пальці тремтіли, а слова пекли серце: «Wasz syn Tomasz zmarł śmiercią tragiczną»[3]. Її син, її надія і гордість, її Томцьо! Ніде на світі немає такої ваги, щоб виміряти материнський біль…

У хаті стояла гнітюча тиша. «Matko Boska, daj mi siłę»[4] — шелестіли потріскані Маринині губи…

Надія

Перестигали жита. Губили зерно обважнілі колоски. Схиляли вусаті голови і шептались від подиху вітру, ніби просили людських рук собі на поміч. Люди понуро перебігали сільські вулиці, швидко ховалися за двері власних осель. Жінки тулили до себе дітей і садовили їх під образами. Малі не пустували і переляканими очима мовчки питали: що сталося? Що буде? А сталося страшне — війна…

У кожній хаті стояв плач і розпач. Молодиці тремтячими руками зав’язували речові мішки, споряджаючи чоловіків. До болю кусали губи матері, жадібно вдивлялися в обличчя синів, шептали молитви і клали до кишень образки святих, як найбільшу опіку і віру. Чоловіки зводили на переніссі брови, з жалем відривали від себе жінок і дітей — знали, що підуть туди, де кров і смерть, а чи вернуть?

Від важких снарядів вже тремтіла земля в найближчому до села містечку, розвалювалися чудової архітектури будинки, горіли зелені дерева. В повітрі загус крик, перемішаний з димом, і ритмічний стук кованих чобіт нових господарів, яких не зачіпало чуже горе… Німці… Раса… Нові порядки…

Нора похапцем одягла малу Рахиль. У портфелик кинула документи і фамільні коштовності, до невеликої сумки склала дрібні дитячі речі і легкий светр для себе. Зі стола взяла окраєць хліба і чомусь положила до портфелика. Збиралася швидко, гарячкувато. На площі вже вишикувалася велика колона її одновірців, які здавна жили у містечку. Нора міцно тримала дівчинку за руку і стала ззаду, за доктором Вайнштоком, ніби хотіла заховатися від злих очей чужинців, від чорної сталі, що повертала своє тупе дуло на кожен порух людей. Довгою мовчазною колоною їх вели на пагорб за містом, де були викопані довгі рови. Що задумала Нора? В голові шумів хаос, розпач, страх. Вона до болю стискала холодною рукою мале рученя Рахиль.

Недалеко на тротуарі стояв натовп місцевих, яких добре знала Нора. Он там вуйко Петро, який колись колов у них дрова, он тітка Настя, котра бавила Рахиль. Вогнем запекла божевільна думка… Коли колона наблизилась до людей, Нора ткнула дівчинці портфелик і різко штовхнула її у натовп. З жахом чекала, що буде далі. Серце гулко калатало і забивало подих. Ноги стали ватяні і підкосилися. Вона мало не впала на доктора і повисла на його руці… Ні крику, ні шуму, ні пострілів. Почувся шепіт: «Ти добре вчинила, Норо». Мовчазна колона рухалася далі.

Рахиль незчулася, як опинилася в подолку тітки Насті, і та швидко накрила її фартушком. Німці були зайняті іншим і не помітили відсутності маленької дівчинки. Люди розходилися, несучи в грудях страх і безвихідь.

Тітка Настя і її сусідка Галя притиснули між рясними спідницями дитя і повільно рушили до своїх помешкань. Рахиль мала чорні очі, пружні кучері і дуже вирізнялася серед світлих синьооких галичанок, тож вирішили відправити її з містечка в село, куди, здавалося, лихо ще не дійшло.

Манівцями вночі вів вуйко Михайло малу до села: то ніс на плечах, то дівча мовчки дріботіло поряд, тримаючись за велику руку, ковтаючи гарячі сльози. На обрії народжувався тривожний ранок, треба було швидко повертатися в місто.

— Бачиш, мала, цю крайню хату? Обережно зайди на подвір’я і скажи, що привів тебе вуйко Міхал.

Михайло шкарубкою рукою погладив сплутані кучері.

— Мушу вертати, а ти — живи, мала!..

Рахиль довго дивилася йому вслід. Вона сиділа в житі, вологе росяне колосся лоскотало їй замурзане личко, з села чувся гавкіт собак, яких вона дуже боялася, тому не могла вийти зі своєї схованки. Замерзла від ранішньої роси і від страху — здавалося, що трусився окремо кожен пальчик. Дівчинка ще довго сиділа в житі, аж поки перший сонячний промінчик не торкнув пошерхлих губ і не змусив її кривдно усміхнутись.

Вона не пішла до крайньої хати. Притискаючи до грудей мамин портфелик, подалася до церкви, що стояла на горбку.

Була неділя, поспішали до церкви літні чоловіки, жінки, діти. Рахиль несміливо, з острахом зайшла до будівлі і стала перед образами. З великих чорних очей закапали сльози. Молодиці мовчки обмінювались поглядами. Враз Ганна зняла біленьку хустку з голівки своєї Олі і, закриваючи кучері, аж над очі закрутила нею Рахиль.

— Чуєш, дитинко? Ти — Мартуся, а це твоя сестричка і ти живеш у крайній хаті. Тато твій на війні і він чорнявий.

Дівчинка тулилася до незнайомої жінки і схлипувала, німо здригаючись. Вона згадала вуйка Михайла, який привів її в село. Згадала маму і тихо прошепотіла: «Моя мама..»

— Так, Мартусю, я твоя мама. Запам’ятай це.

Ганна рукою втерла великі вологі очі дитини, що світилися вдячністю і надією.

Червона нитка

Магда тіпала коноплі. Розтріскана терлиця гарчала і випльовувала з-під Магдиних долонь сухе ламке терміття, яке кололо голі руки. Жінка торохтіла терлицею так, ніби хотіла заглушити рій думок, які напихалися в голову. Ще здорова, ще дає собі раду і своєму Вальові. Ще має власну хатину маленьку, під стріхою, але в писанковому місці на греблі біля маленького ставка, який заріс пишним очеретом, де гніздяться сотні різноколірних равликів і дивовижних жаб, які ввечері справляють свої квакові концерти. Вона вже так до того звикла, що, здається, без того вже не змогла б. Але чи так?

Було у Магди інше світло: її донька — красива, молода. Але вже кілька літ, як зостався по ній лише горбик землі і пишні квіти, які плекає Магда. Отак несе свій біль у собі, і тільки жаль тлумить її розум. І зараз думає: «Як там Вальо? Чи вже випас Гнідку?» А чоловік тамував свій жаль в любові до коней. Його гарна кобилка отримувала все, що бракувало йому: мала достаток, бо випасав її на чистих росах, вичісував, як наречену, у гриві завжди вигравали червоні кутаси і дрібні дзвіночки, ніколи не носив і не прикладав батога. Платила йому ласкою: вологими м’якими губами теребила зморшкуваті щоки Валя і тихенько іржала, коли наближався. Для своєї улюблениці він завжди мав то морквинку, то цілушку хліба. Не уявляв себе без неї.

Не чекали нової біди в малій хатині на греблі. А вона нагрянула: забирали Гнідку в колгосп.

Кобила стояла, гордо піднявши красиву голову, і дрібно перебирала стрункими ногами. Вальо припав до її гнучкої шиї і гірко плакав. Сльози старого чоловіка стікали по блискучій шерсті коня, який обводив розумними очима подвір’я, зачіпав губами руки господаря, трусив головою, на якій подзенькували маленькі дзвіночки. Хто ж заквітчає його Гнідку? Хто так любитиме її, як він? Шкарубкі руки розчісували пишну гриву, гладили круті боки. Магда, як до відданиці, винесла свяченого зілля і грудочку цукру. Знала — востаннє. Йшла Гнідка в невідомість гордо і статечно, вже не оглядалася по подвір’ю, довіряла тільки господареві, який би ніколи її не скривдив…

Дійшли до Валя чутки, що хвора його улюблениця. Перетрудили. Надірвалася. Тремкими руками зібрав чоловік у торбинку кілька морквин, цілушку свяченої паски, грудочку цукру і через стависько почвалав до колгоспних конюшень, де стояв рев і голодний шемріт худоби. Його красуня лежала мокра в кінці конюшні, рівно витягнувши ноги. Час від часу здригалася. Сліди від батогів затягнуло струпом. Сумні очі були прикриті довгими стрілчатими віями, з рухливих ніздрів стікала піна. Старий впав на коліна, обійняв голову вже не своєї Гнідки і дарував їй свої останні ласки. Він зручно обперся плечима до жолоба і раптом у сплутаній гриві коня побачив червону нитку, що була містком між життям і смертю. Гнідка вдячно тулила губи до рук свого господаря, з безмовних очей скапували великі сльози…

Вранці село облетіла звістка: Вальо помер у жолобі разом зі своєю Гнідкою.

Баба Рузя

За вікном стояли дерева, пишно вбрані в сліпучий іній, який з легеньким шелестом осипався на землю.

В хірургічній палаті було тепло, пахло ліками і хлоркою. Хворі чекали обходу лікарів. Баба Рузя, якій, за її словами, оперували «рижу», чекала свого лікаря по-особливому.

Вона повільно сіла і почала розчісувати сиві поріділі коси. Заплела їх у тоненькі цівки і склала на потилиці химерним кошиком. Давно минув Рузин полудень, але сліди колишньої вроди ще залишилися: гарні привітні очі, чисте чоло. І тільки губи скорботно скроєні, ніби довго були в образі. У неї були красиві сильні сини, які її любили і слухали. Було видно з того, як Рузя роздавала команди: принесіть мені пляшечку олії, квасного молока, смаженого і цукерок не несіть, хочу води зі своєї крамниці. Онуки, як горобці, обліпляли бабине ліжко і з усіх боків щебетали. Вона гладила їх по голівках і усміхалася самими очима. Невістки з усім погоджувались, що б не говорила Рузя. Поправляли бабі ліжко, робили лад у шафці, питали, коли випишуть і як бабі зі здоров’ям. Все мав вирішити Микола Дмитрович, і всі виглядали його з нетерпінням.

Доктор був високий, з прямим зачесаним назад волоссям, з красивою відвертою усмішкою, мав близько п’ятдесятка і не був жонатим. Хірург був від Бога. Бабина грижа і грижа високого посадовця лежали для нього на одних терезах. Не робив між ніким різниці, і від того пацієнтам було з ним легко і надійно.

В палаті хворі, долаючи біль, усміхались. Баба Рузя закохалася в доктора, бо дуже вже цікавилась його сімейним статусом:

— Докторе, якби я була молода, я би вас не упустила. Чого ви такий гарний, гарний і не женитесь?

Микола Дмитрович хитро посміхався і жартував:

— Не маю часу вибирати.

Коли доктор покинув палату, баба Рузя скорботно стулила губи і почала оповідати про свою життєву стежку, яка була крутою і вилася понад урвищем:

— Була я молода, вродлива, заможних батьків. Думками шугала понад сади, що білим туманом цвіли в усьому селі, мріяла і вибирала серед гарних найкращого. І мене вибирали, дивилися, скільки поля батько за мене віддасть. Скільки худоби. Чи вділить кусок пасіки. І вибрав мене запальний красивий Василь з господарського дому, навчений до роботи, до поля. І я схилилася до нього. Думала, вкупі будемо. Знайдемо велике кохання. Мріяла пройти з ним усе життя.

Спочатку, поки оговтувався, придивлявся, то й спокій був, правда, все переінакшував на свій лад. Через кілька місяців почав скаженіти. Не мала права вийти за поріг без його згоди. Не мала права нічого позичити, не позволяв мені ніякого спілкування ні з моїм домом, ні з товаришками. Люто бив мене! Чим попало: у хліві — ґралями, у стодолі — мотузками, на сіножатях — граблями. Не могла нікуди вийти, весь час у синяках, з розбитими губами, зі своїми згорьованими думками. В таких любощах і синочки мої народилися. Слава Богу, нічого не успадкували від тата, хіба що вроду.

Коли вибухнула війна, в селі стояв плач і крик. Молодиці збирали чоловіків воювати. І я збирала, мовчки. Все складала до торби: білизну, харчі, куриво, і не голосила. В душу мою поселявся і страх, і спокій. Страх за дітей, а спокій мій — особливий, підвладний тільки мені. Я вільно спілкувалася з людьми, плекала дітей, раділа кожному сходу сонця в такий нелегкий час… А час був воєнний, тривожний, коли звістка з фронту, що живий, була найбажанішою. І мені лист прийшов. Цікавився мій Василь, як там вдома, чи згадую його, і попросив відписати, давши адресу польової пошти.

Я ходила по всіх кутках нашого двору і не знала, з чого маю почати писати. Сіла і сльозами вперемішку з чорнилом вивела перші слова: «Мужу мій дорогий, господаре мій дбайливий, як піду до стайні, як гляну на ґралі — згадую тебе, як зайду до стодоли, як гляну на посторонки — згадую тебе, як візьму граблі в руки, аж обпечуть мене, теж маю від тебе спомин. На цьому подвір’ї все мені нагадує про тебе, бо по всіх кутках ти цілував мене кулаками, обнімав чоботами і ласкаві слова говорив мені, видираючи мої золоті коси. Як же мені не пам’ятати тебе, муже мій? Але зичу, щоб кулі обминали тебе, і живого діти дочекали».

Не було більше мені листів. Через рік прийшов ще один, чорний, як його називали. Поліг, мовляв, і так далі. Знову в мою душу заповз жаль і тремтливий спокій. Не знаю, чого було більше. Судіть мене, люди — таким було моє життя.

В палаті стояла тиша. Кожен мав право трактувати життя баби Рузі на свій розсуд. Лице її було спокійне, виважене. В кожній його рисочці викарбовувалася її нелегка доля.

Переселенці

Останні підводи з родинами поляків, яких радянська влада змусила покинути свої гнізда, тарахкотіли по гульованому гостинці. Люди вклонялися маленькому костелу, брали жменьку землі зі своїх дворів, похапцем збирали все, що було під руками, тулили до себе дітей і їхали в невідомість. Марцін не знав, нащо взяв із собою косу, сапу і, ховаючи скупі сльози від Юзі, думав: хто осяде на його ґрунті, хто обриватиме його яблука і грушки, які дуже плекав.

Стояла гарна днина, і це теж додавало жалю. Що чекає його самого і його родину там, де… він ще не знав навіть, де. Кажуть, що вивезені села гуртують разом, але чи так воно? Зупинив коня біля цвинтаря, востаннє поклонився рідним могилам і, заспокоюючи Юзю, яка голосно шльохала, поїхав далі…

Село німувало. Осиротілі двори ще тримали тепло своїх господарів. Покинуті голодні собаки сновигали спорожнілими обійстями, шукаючи захисту, і не розуміли, чого їх покинули.

Серед ночі стояло жахливе завивання. Собаки вперто стерегли свої подвір’я і чекали, що все стане, як було…

На полишені господарки вселялися такі ж перелякані, заплакані люди, які не знали, що їх чекає на новому місці. На господарку Марціна призначили Древнячку — вдову з п’ятьма дітьми. Крім дітей, на возі майже нічого не було, хіба якесь непотрібне лахміття, яким загортала дітей Ганка. В селі біля Сяну залишила свіжу могилу чоловіка, з яким навіть не встигла попрощатись. За тим болем не помітила, як трясуться руки і голова. Головне — дати якось раду дітям і прийти до тями. Хата була нова, чепурна, студня на подвір’ї, садок, городець на закришку і більше нічого. Дякувала Богу, що господарі залишили стіл, старе ліжко і дещо з хатнього вжитку. Вже у перший день п’ять пар голодних очей дивилися на неї, чекаючи їсти. З маленької торбинки витрясла кукурудзяну муку, назбирала скалок на подвір’ї, запалила піч і зварила жовто-сіру затірку без солі. Після голодного обіду сіла, обійняла найменших і гірко заплакала. Як далі жити?

Досвітком з клаптів полотна шила торбинку для меншого Юрка. Піде на жебри, піде селом просити, іншої ради не знаходила…

Вийшла на подвір’я, сходило сонце. Злизувало росу, яка зволожувала міцні темно-зелені стебла бараболь на сусідському городі. Не знала, як там опинилася. Обережно патиком підривала кущі, з-під яких викочувалися молоді, круглі бараболі. Опам’яталась, коли нашпортала пів торбинки, яку пошила для сина. Вискочила, як ошпарена, на межу, погляд упав на хрест тутешньої церкви, що була через дорогу. Метнулася до хати і не могла неслухняними руками висипати з торбинки ту бараболю. Довго сиділа мовчки з давким каменем у грудях, і не помітила жінки, котра стала на порозі. Жах скував голову, не могла вимовити й слова, губи оніміли, завинула руки фартушком, щоб менше трусилися. До вух долітали слова сусідки:

— Я вам принесла трохи бараболь. Молодих ми ще не чіпаємо, — і поставила на підлогу відро великої старої бараболі. — Маєте тут трішки сала і хліба.

Древнячка без слів вхопила руки молодої жінки, схлипнула незрозумілими словами і дала волю щирому плачу. Розповідала про свою нелегку вдовину долю, про голодних дітей, про свої тремтливі руки, з яких все випадає. Незнайома жінка гладила її опущені плечі, від чого Ганці ставало легше.

— Не хвилюйтесь, люди у нас добрі, не дадуть дітям пропасти. До церкви нам близько, Господь нам всім допоможе.

В заплаканих очах Древнячки вперше за багато днів промайнула надія.

Вишневий цвіт

Помирала Янка. Лежала на подвір’ї під яблунькою на сперхлих сніпках, вкритих старим рядном. Стогін її було чути на весь садок. Вже давно сусіди шарпають від неї своїх дітей і мовчки з жалем дивляться, як гасне молоде життя. Що вона зазнала за свої вісімнадцять? Лежала висока, худа, з блідими тонкими руками. Пишне русе волосся було розкидане золотою короною, у сірих очах застиг жаль і відчай. Впалі щоки видовжували обличчя, на якому квітли неприродні рум’янці. Червоні потріскані губи — болісно стиснуті, вона зволожувала їх перестояною водою чи молоком, що були на землі біля неї. Лежала сама — розуміла, що мама з сестрою в колгоспі, мусять заробити якийсь трудодень. Хто ж, як не вони?

Старшого брата вже немає, росте косатиння на його могилці. Молоденьким сів на трактор. Голод, холодні ночі і осінні туманні досвітки забрали силу. Захворів, як вона зараз. Не врятували. Яких трав не варила мама, навіть і борсучий жир давала — гаснув на очах і тільки жадібно ловив усміх нового дня. Саме тоді, коли найчарівніше цвіли сади, вишневі пелюстки вкрили його могилу.

Янка зболеними очима шукала молоді яблучка на кроні дерева. Вона пережила буйне цвітіння садів і свіжі плоди вселяли у неї надію: «Може, я ще встану? Може, хоч при домі буду?»

Її розквітла нецілована краса була розпластана під синім небом і зеленим віттям. Сонце химерними зайчиками лоскотало чутливі ніздрі. Теплий літній вітерець бавився розкиданим волоссям. Так легко дихається, може, все минеться? Солодка знемога огортала тіло. Втягнувши в себе настояне літом повітря, дівчина заснула…

Хоронило Янку все село. Лежала пряма, спокійна, з алебастровим обличчям, з дугами чорних дівочих брів. Вбрана у клітчасту нову сукенку.

Колгоспний трудодень не позволив Стефці вдягти свою наймолодшу в розкішну сукню. Не мала її донька ні дружок, ні посагу, не грали для неї весільні музики. В хаті пахло ладаном, свічками. Вона йшла за межу чистою, у вінку зі свіжого барвінку, з якого виглядали сині квіти, які прощалися Янчиними очима.

Пороги долі

Марисі не спалося. Ще до сходу сонця, взявши сучкувату палицю, вона виповзла з задушної хати. Дослухалася до шуму поля, голосів лісу, які сповіщали про народження нового дня. Над лісом стояв серпневий туман, що волого опускався на вусаті колоски жовтої пшениці, на жорсткі листки ліщини в гайку, де стояла хата. Марися тремтячою рукою прикривала впалу пазуху і загортала під благеньку хустинку сиве сплутане волосся. Старість… Важка… Одинока і немічна, чекала, може, котре з Микитових дітей чи онуків принесе якийсь харч чи зварить затірки на молоці. Але ж досвіток, коли це ще буде? Втомленими очима видивлялася на колгоспне поле і думала: колись це все було моїм. Так само половіли жита, шелестіли пшениці, вусаті ячмені схиляли обважніло голови. Там були мої обороги і стодоли, там пахло достатком… Поважні ґазди ростили свою одиначку.

Марися була дівкою на кілька сіл, дарма, що виросла на хуторі. Гінка, струнка, купана в любистку, з високими грудьми, на яких завжди пишалося грубе коралове намисто. Чорна, як смола, коса відтягувала голову назад, від чого дівчина здавалася гордою і величною. А щодо убрань… Стара з натугою рахує свої дівоцькі кожухи, спідниці і барвисті хустки… А чоботи! Як ішла, то аж іскри викрешувала з-під високих підборів. То якого ж хлопця треба було для такої краси?!

І боялися хлопці гордого погляду, викличного сміху та волі красивої хуторянки. Потай мріяли і ловили її усміх, жадібно очима бгали високі груди… І тільки на Митруня з сусіднього села Марися ніжно клала усміх і синяву очей. Був він, як сонце у полудень: гарячий, рвучкий, з пшеничним волоссям і юнацькими вусами, що так пасували до його рожевих уст.

Марися примружила свої вицвілі очі і мислить: «Як гріховно думати так в мої літа!» Але, гірко стуливши губи, пішла далі за своєю думкою, як нитка за веретеном.

Загинув на Лисоні Митруньо. Москальська куля вкоротила таке молоде життя, всю її радість і надію. Часто ходила на Лисоню — бо ж близько — і розкидала по свіжих шанцях сині блавати, такі, як очі були в Митруня. А ще носила червоні польові маки, що були, як рани юних хлопців, котрі не встигли покохати. Ой, коли ж це було? І чи було? Але думка силує Марисю до болісної згадки, зачіпає в її старій голові спогади, які, здається, приспала навіки. Важко працювала, косила рівно з наймитами, які помагали в господарці. Не рахувала, скільки літ їй кує зозуля…

Відплакав за батьками поминальний дзвін, і тоді вона залишилася одна: гарна, горда і самотня серед лісу і поля. Незчулася, як минула сороківка. Часом у пісні кликала молоді літа в гості, жила спогадами про колишнє і ловила на собі погляди молодого наймита Микити. Був, казав, без роду, по людях наймитував. Смішно їй було, бо ще дітвак, якихось літ зо двадцять. Але погляди Микити були все сміливіші, руки, коли разом складали полукіпки, дедалі гарячіше і відважніше шукали її рук.

Одного з вечорів, коли допізна молотили пшеницю, а надворі тепло шептав дощ, Марися заночувала в стодолі на сіні з Микитою. Він зривав слова, які буцім назбирав серед зір — наче Митруньо повернувся з далекої юності. З того часу жили разом. Потай взяли шлюб, без весілля, без дружок. Розкішне весільне вбрання пріло у скрині. При зустрічі ловила дивні погляди знайомих, а що була далеко від села, то вони її не зачіпали. Жилося…

Що любив більше Микита, поле чи її, Марися довго не знала. Був добрим господарем, міцно стояв на ногах, шанував хліб. Йшли літа, вицвітали квіти на Марисиних хустках, блякло красиве лице, дрібні промінчики розбігалися біля очей, сумно опускалися колись повні губи, смоляна коса посіклася срібною памороззю. Намисто, яке все ще носила, соромливо ховалося в пазусі. До Марисі йшла глибока осінь.

Одного разу Микита прийшов з молодою жінкою і хлопчиком. Казав, що сестру віднайшов. Прийняла радо, пригостила. Малий почав її кликати бабою. Трохи дивно було це чути, але ж літа не юні. А колись випадково побачила, як Микита пристрасно облапував стегна молодиці і все зрозуміла: чоловік мав іншу сім’ю. Це ж Микитове дитя кликало її бабою! Згодом наглувата Настя все частіше бувала в них у домі. Зговорювалася з Микитою, виносила харчі і рядна, ткані її, Марисиними, руками.

Колись горда красуня, а зараз стара жінка з розтоптаним серцем, змирилась і стала бабою для сина Микитової коханки. Часто Настя грубо обривала її: не лізьте, бабо, де ваше не мелеться. Все рідше чоловік був удома. Настя народила ще одну дитину. Треба давати раду маляті… Довгими ночами Марися слухала шум лісу і шепіт вже не свого поля. Боліли натруджені руки, не слухалися ноги, а пам’ять виштовхувала назовні жаль, розпуку і усміх. Вицвілими очима Марися посміхалася, зморшкувате чоло поринало в глибоку задуму. Напевно, так мало бути. Як кажуть: на житті, як на довгій ниві. Теплі сльози зрошували її натруджені жилаві руки, солонили губи і заспокоювали зболене серце.

Празникова качка

Стефця безтурботно цвіркала вишневими кісточками, стоячи над водою. Вони тихо булькали і зникали, утворюючи невеличкі кола. Нудилася і придумувала, чим би себе зайняти. Гоноровита. Не мала потреби працювати: чоловік добрий, власний млин, наймити помагають і завжди зайва копійка водиться. Молода жінка часто ходила по крамницях, скупляла дорогі коралі, черевички, гарну матерію, потім морочила голову сільським кравчиням: то фальбанку звідси, то підкреслити стан чи добре втрафити довжину. Чекала неділі, щоб усі могли побачити, яка вибрана йде до церкви чи на музики.

Антось був статним чоловіком, господарі поважали його за розум і за працю, але Стефця часто дивилася збоку, чи заглядають ще за нею парубки, косила зіркатими очками на чужих чоловіків, знала — Антось від неї не втече і нічого не скаже.

Ровесниці поза очі судили її: може, від заздрощів, а може, було за що. Любила ходити в гості, бути завжди попереду, жартувала на рівні з чоловіками і при цьому милувалася собою. Часом Стефка нудилася і шукала собі роботи: бралася за вишиття, до якого не мала терпцю, або читала «przepisy nа ciasteczka»[5] і пекла. Антось тоді не міг нахвалитися, яку має господиню. Чоловіки широко посміхались у вуса, а той радів, дивився на свою зграбну жінку і тихо втішався, що ніхто такої не має.

В якусь неділю справляли роковини млина і була нагода ще раз себе показати. Стефця скликала знайомих коліжанок з чоловіками. Мала бути добра забава. Готувалися цілий тиждень. Мама з наймичкою варили холодці, пекли, фарширували. Помагала їм і Стефця-господиня. Взялася по-особливому пекти качку. Присмажувала, поливала сметаною і різними приправами, аж поки качка стала рум’яною і апетитною.

У вишняку над рікою білим обрусом накрили стіл, заставили різними наїдками і чекали гостей. В неділю часу доста, і гості не змусили себе чекати. Чаркувалися, хвалили голубці і карманадлі, смакували капустою, а за тостом, щоб паси не рвалися і вальці крутилися, взялися до коронної печені, що звабливо стояла посеред столу, задерши догори апетитні ніжки.

Комусь дісталось стегенце, комусь друге, а Антось, щоб більше лишилося гостям, вибрав шматок ближче до шиї. Але побачив, що молодиці хитро посміхаються і відгортають зерна набухлої кукурудзи. Раптом — хрусь! Звідкись узявся гострий камінець, мало не виламав йому зуба. Антось здогадався: жінка пекла качку з нечищеним волом.

За якусь мить Стефка все зрозуміла, почервоніла, аж розпашілися маленькі вушка.

— Вчу, вчу, а вона ніяк не втямить! — кричала на наймичку. — Ні качки не вміє спекти, ні нічого іншого…

Так вибачалася перед гостями. Ну, що зробити? Так було, як вийшло.

Довго ще обсмоктували сільські молодиці кістки бідної качки і гонорової Стефці, яка всім хотіла зробити забаву і бути доброю господинею.

Порозуміння

Рано заглянула цього року осінь на поля і в садиби. Квапила збирати хліб, раптово рум’янила в садках яблука і підганяла у вирій птахів. Бузьки на Василевій стодолі неспокійно перебирали ногами, задирали в небо довгі дзьоби і кликали своїх родичів, щоб з’єднатися ключем у далеку дорогу. Вони були своїми для всього села, люди мали їх завше за орієнтир на погоду чи негоду. І от сьогодні осінь розбавила свою палітру їдким дощем. Він дрібно сіявся, ліниво розтікався калюжами, що стояли сірою бовтанкою і неприємно холодили босі ноги.

Велика Салька проворно бігала по дворі під дощем: то курчат заганяла, то горшки на плоті поправляла, то шукала на розпал сухих трісок. Вона плавно несла своє велике гарне тіло. Пишні груди при ходьбі хилиталися під тонкою кофтинкою, красиво зліплені руки, міцні ноги і вся постава виглядали, як у богині щедрості. Коси, стягнуті на потилиці великим вузлом, відкривали гарне рум’яне лице. За її величну і гарну постать селяни називали її Великою Салькою.

Не здибала дівчина під стать собі пари і, так нікого пристойного не діждавшись, вийшла заміж за Марціня, чим здивувала односельців. Був малим, дрібним, з вічно масним волоссям, яке бурими пасмами прилипало до голови. Як вертали зі шлюбу, Салька трохи оступилася назад, щоб виглядати меншою, і не брала пишного вельону, а тільки тоненький віночок з мирту, знову ж — щоб виглядати нижчою. Проте Марцінь мав натуру молодого задерикуватого півня. На початку сімейного життя все йому було не до ладу, вічно шукав зачіпки: то мітла не на місці, то грядки нерівно посаджені — і у всьому винуватив жінку. Салька мовчки корилася, робила, як хотів чоловік, щоб злагода в хаті була. Але Марцінь мав лише одну забаганку: любив з компанією випити, повеселитись, а при цьому похвалитись, як у нього жінка танцює в решеті.

Приходив додому пізно, з лайкою. Невдовзі почав обкладати Сальку своми дрібними в’їдливими кулаками. Жінка боронилася, виставляючи вперед руки. Коли підскакував, то кулак досягав до обличчя, від чого час до часу цвіли в неї синяки під очима чи на гарних губах. Сусіди, що були свідками Марціньових гулянь, намовляли Сальку, щоб не терпіла:

— Ти така міцна жінка, та дай йому раз між роги, щоб пам’ятав надовго.

Цю науку жінка не забувала, але мовчки облизувала сльози, які крапали з очей.

Того дня Салька аж терпла, так прагнула, щоб Марцінь прийшов тверезий і при доброму гуморі. Поки його не було вдома, хотіла спекти хліб.

І от діжа вже виповнилася пишним тістом і, вимивши свої красиві руки, Салька почала місити хліб. Тісто легко корилося її пальцям. Захопившись і задумавшись, побачила чоловіка, який вертів їй спину п’яними буравчиками:

— Ти все як не люди, і хліб печеш не тоді, як всі! — закричав.

Потім вчепився Сальці за талію, почав її шарпати, копати брудними черевиками, шепелявлячи п’яним ротом:

— Я тебе навчу, я зроблю з тебе господиню, ти будеш танцювати так, як я граю!

Бридко і боляче було жінці, щось давило у грудях і виривалося назовні. Салька не пам’ятала, як витягла з діжі руку з тістом і навідмаш хряпнула Марціня в лице.

Марцінь упав. Якусь мить у хаті стояла тиша. Салька з жахом дивилася на розпластану постать чоловіка, лице якого було заліплене тістом. Вона впала на коліна і почала катуляти Марціньову голову, приводячи його до тями. Коли він очуняв, жінка зіщулила свої великі плечі, чекаючи нових ударів. Але несподівано тихо почула:

— Поможи підвестися, Салю, — сумирно просив чоловік, який раптово протверезів.

З того дня Салька стала господинею у своєму домі: все вміла, все знала, чоловік тримався хати і слухався жінки. Тепер ночами вона відпочивала і не здригалася від невідомої образи…

Якоїсь ночі Салька солодко спала і в знемозі поклала ногу на Марціня. Чоловік довго з пошанівком тримав на собі ногу Сальки, аж затерп, а потім легенько її порухав і винувато перепросив:

— Салю, будь добра, зніми свою нозю.

Жінка зняла ногу, смачно потягнулась і подумала: «Як добре, що наука дійшла до Марціньової голови».

Інфекційна бочка

Село колядувало, святкувало Різдво, а до Ганки їхала бочка з дизрозчином — кропити хату. Кажуть, Славко дістав черевний тиф. На святий вечір геть горів. Ганка не знала, як дати тому ради.

Зібрала підкислі пампухи у велику миску і винесла до комори. Холодець застиг у баняку, кутя стояла незаправлена, діти сполоханими очима бігали по хаті і мовчки дивилися на тата. Ні доктора, ні телефону, кожне зайняте своїм, нікого не допросишся — Святвечір же!

Ніби щось їй підказало вихід — Ганка сама взялася рятувати чоловіка. Вмить натовкла у ступці часнику, розігріла спирту, все змішала і натерла міцно з ніг до голови. Далі розжарила цеглу, обвинула вогким домотканим рушником і примостила в ноги. Периною вкрила, щоб і шпарки не було. В тривозі сіла біля ліжка, не відриваючи погляду від чоловіка. Славко мовчав, весь час впадаючи в забуття. Піт градом заливав йому лице, волосся віхтями прилипло до голови. Через годину Ганка побачила, що все чоловікове тіло вкрила дрібненька, як мак, червона висипка. Жінку розібрав страх, і вона стрімголов полетіла по Гриця, який робив зі Славком, — по допомогу. Ще люди збирались до вечері, під вікнами малі колядники співали «Бог предвічний», як на сани в білих перинах ложили хворого, Ганка тремтячими руками зав’язувала йому під бородою шапку і підганяла Гриця, щоб встигли, щоб довезти живого… Гриць вертав кіньми, а Ганка, оформивши чоловіка в лікарні, серед ночі полями йшла додому. Мела завірюха, колючий сніг роз’їдав очі, шарпав волосся. Шпорталася і думала, що то могло бути, яка причина тому, що сталося? Ферма і молода корова Красуля? Цілу ніч Славко з доярками чергував на фермі — первістка не могла розродитись. Роздягнений гонив то по подвір’ї, то по хліві, а ввечері вже сухо кашляв…

Ще вночі дала раду холодцю, куті, а вранці вже торохтіла біля їхнього двору бочка.

— Христос родився, господине! Кропити будемо! Ніби тиф у чоловіка. Але де він у вас взявся? Так чисто і ошатно, діти доглянуті. Пані, мийте руки, снідати будемо, а потім вже покропимо, як схочете.

На білий обрус лягали різдвяні наїдки, з’явилася чарчина чиста, як сльоза, смачні ковбаси, холодець.

— Не бійтеся, нема тут тифу. Це застуда, запевняю вас. На фермі застудився Славко, — Ганка стояла рішуча, впевнена і переконлива. Після коротких вагань частування стало сміливіше і заповзятіше. Вже всі забули про бочку, про тиф і тільки Ганці дума скиміла: як там чоловік?

— Пані Ганю, в разі чого, ми у вас були і кропили, чуєте?

— Та як же, хіба я не розумію, хіба ворог собі?

До течки доктора втиснулася ковбаса, шинка, яйця, банка меду, і бочка покотилася шукати іншого пацієнта.

Змучена Ганка втратила лік часу. Зупинився незаведений годинник, і тільки химерні тіні від грубки танцювали на стіні. В хаті зависла тінь тривоги. Зненацька на Ганку з шумом упав різдвяний дід, що стояв у куті біля ліжка, колючими колосками вдарив по обличчю. Все!!! Здавалося, тисячі колосків впилися в Ганчине тіло. Славко! Він! Вже вмер! Вже дав про себе знати! Вже прийшов! Зірвалася на рівні ноги і вибігла в ніч. Не пам’ятала, як здолала тих кілька кілометрів: чи весь час бігла, чи йшла… Примчала у сонне місто. Темними були вікна лікарні. Куди йти, кого питати? До трупарні — шугонула думка.

— Йой! Сліди є! Сліди! Боже святий, то вже його туди занесли!

Біля дверей побачила гурт циган, що кричали і плакали.

— О Баро! Баро! — ридала красиво одягнена циганка. — Нема тебе!..

Ганка ледве вловлювала уривки фраз. «Може, то не він — кажуть, якийсь Баро…» — вигулькнула примарна надія. Руки Ганці трусилися, ноги підкошувались. Аж тут старенька санітарка надійшла з відром, шморгаючи капцями.

— Скажіть, пані, тут циган повно, а крім того якогось Баро, ніхто, бува, не вмер?

— Слава Богу, більше ніхто за ніч не пішов до неба, а ти кого тут шукаєш, дитино?

Ганка бухнула на сніг і зайшлася плачем.

— Ой, та чоловіка вчора привезли, то думала, що він вже… Дід упав на мене вночі. Йой, Боже Ісусе новонароджений, прости! І дякую Тобі, що не осиротив дітей, — Ганка набирала в жмені снігу і обтирала ним лице.

— Вставай, молодице, йди зігрійся, а вранці підеш до чоловіка, — пожаліла її санітарка і провела до якогось закапелку. Ганка сіла край столу чекати ранку.

Коли зайшла в палату, Славка вже оглядав лікар. Тривожно обмацувала поглядом обличчя лікаря. В очах застигло німе запитання.

— Знаєте, нема тифу у вашого чоловіка. Ця висипка від якогось натирання, що викликало внутрішній спротив. Чим ви його натирали?

— Часником, — ледве ворушила неслухняними губами Ганка.

— Добре, що вигнало наверх. Тепер, думаю, все буде гаразд.

Славко, косячи зболеними очима, оглядав Ганку:

— Як діти?.. Як ви там? Чи вижило телятко в Красулі?

— Не хвилюйся, вже брикає, і Красуля здорова!

Черешні

У вікно пробивалися останні промені західного сонця, ковзали по блідому кістлявому обличчю. Густий німб сивого волосся виблискував сріблом, підкреслюючи втому очей, в яких час від часу з’являлися сльози і живий молодечий блиск.

Стефан лежав під образом Божої Матері і йому здавалося, що Вона оберігає тверезість його думки. Життя калейдоскопом прокручувалось у його свідомості. Коли Ганзя монотонно порушувала цю гармонію, Стефан хапався за палицю, що стояла біля його голови, і силувався запустити в жінку, яка навіть не відхилялася, бо знала — це лише зусилля, він ніколи й пальцем не зачепить її. В селі казали — добре вліз в Ганзину спідницю. Але це було давно, дуже давно.

Тепер усе частіше в мареві думок чи в старечих снах Стефан бачив своє єдине кохання, якого не вберіг, не захистив, не постелив йому пишних квітів, не розсипав рути-м’яти, яка так рясно росла в його саду, не натішив віршами, яких знав багато. Воно, його кохання, залишилось там — на лісничівці, розтоптане кіньми, розсипане променями русих кіс, задивлене в небо синіми очима і оголеними, прекрасними білими грудьми, які вигодували красенів-синочків. Його Явдоня, його недолюблена горличка. Все частіше він відчував її присутність і поринав у спогади.

Маревом, білою пінявою йшла вона по саду, висока, струнка, русокоса, з теплим поглядом, простягаючи руки до синів, які біжать назустріч. Міцненькі виросли, як горішки-вилущки, від батька — чорноволосі, від матері — синьоокі. Мріяла, щоб діти її були добрими людьми, мали освіту, росли в любові і достатку. Безглузда смерть, а може доля, що виміряла так мало…

Через усе життя Стефан ніс тягар вини, що він — такий високий і сильний — не зміг втримати розгнузданих коней, які шалено, з виряченими очима мчали з гори, підкидаючи легкого воза, на якому сиділа вона — Явдоня… До цього часу, коли квітує літо, Стефану спливає в пам’яті той день: пахло диким медом і тужно сюрчали на своїх скрипках житні цвіркуни…

Довго ходив Стефан літніми вечорами до двох черешень, які посадив згодом при дорозі, де назавжди замовкло серце його коханої. Плекав їх, гладив гладенькі стовбури, радів, як дитина, коли зацвітали набіло. Чекав терпких ягід, які, на його радість, родили рясно: на одній — червоні і солодкі, на іншій — чорні і гіркі. Як моє життя, думав.

Ганзя не любила ні його, ні його дітей, хоч корився їй заради них. А тепер перестав. І вже сили покидали його, а палицю завжди тримав біля себе, ніби для нападу чи оборони. Він подумки голубив свої черешні, які родили кожного літа і мислив: вони — як його Явдоня в червоних і чорних коралях, які любив дарувати їй весною, коли білою заметіллю зацвітав їхній сад. «У всякого своя доля…» — згадав слова Шевченка і втомлено заплющив очі.

Сонце хилилося до заходу, його промені плуталися в срібному волоссі, пестили глибокі борозни обличчя, карби його життя.

Жменя сміху

— Юську-бузьку, принеси мені Маруську! — кричали діти на зеленому вигоні, коли перші бузьки поважно махали крильми і опускалися до ритівки, червоними дзьобами шукаючи поживу.

В родині Бідилів ніхто не закликав бузьків нести Маруську, то, може, тому вони спересердя й приносили хлопчиків — аж сім. Кожного року чорненьке чи світленьке хлоп’я викрикувало пуп, бо чи могла Євка при їхніх статках нормально доглянути дитя?

Мирон розривався між домом і колгоспом. Часом зі страхом Божим ніс за пазухою торбинку нашустаного сируватого жита — вже якийсь глевак для дітей буде.

Євка стала тоненька, як натягнута струна, і тільки округла пазуха, набухла молоком, свідчила, що найменший синочок не буде голодний. Добре, що черешні в лісі дозріли і суницями рясно.

Мирон сам ледве пересував ногами і йому часто в очах спалахували свічки, а серце шалено колотилося в грудях. Коли їхав сюди з дому, то не взяв нічого, хіба малу теличку і повний віз дітей. Навіть гори не снилися йому зараз, лише хліб і плач дітей. А там, вдома, лемко мав запашне сіно, сад, худобу, і Євка була завжди усміхнена, з чуттєвими ямками на щоках… Чужим чувся тут, і ще й жінка плакала ночами. «Худа, як копистка», — якось почув від сусідки з крутими боками. Гонив думками в голові і не знаходив виходу.

Євка теж мала «норму» в колгоспі, то часто діти бавили самі себе. Якось прибігла на полуднє і обімліла: пострижена Павльова голова була замальована на зелено — Мирон малював пліт і лишив решту фарби у стодолі, а Петро розмалював Павля… Нафти не вистачає на світло, а тут ще Павльову голову треба мити! Спересердя лупила то одного, то другого — гуділи на все подвір’я. Павль довго ще ходив зелений, бо за раз Євка не дала ради все змити.

Зранку іншого дня дощило, і Євка швидше прийшла з поля, ще й вереньку хопти[6] принесла для худібки. На подвір’ї стояв ґвалт. Олекса виліз на грушку, напхав повну пазуху грушок, а злізти вже не зміг. Кричав на півсела. Плакав, поки не прийшов Мирон, а всі решту стояли, як цвяшки, під грушкою головами догори і вмовляли, щоб так не ґвалтував і не страшив людей, ніби його хтось ріже. Як вже Олекса дістався ногами землі, Мирон добре ним потелепав, аж зелені грушки летіли навсібіч. Потім дав кілька лупнів у сюпу, щоб не ліз за зелепухами, бо їм тут ще тільки червінки бракувало! А ввечері помиють батьки дітям ріпаті ноженята, повкладають їх на ґудзувату піч, а самі журяться, чим нагодувати завтра ту малу жемородь.

Цього літа Євка часто пропускала колгоспну роботу, бо народився Стефаньо. Молодиці з ланки хотіли навідати Євку, а заодно подивитися, як живуть Бідили, бо і писалися вони відповідно до статків. Купили хто якусь пеленчину, хто горня цукру, хто слоїк сметани, і зацікавлено зайшли на подвір’я. Євка саме сапала грядки, низько нахиливши голову.

Жінки шмигнули до хати, ніби й не бачили господині. За кривобоким столом хлопчаки щипали вістюкувату паляницю і заїдали черешнями. Стефаньо спав у кориті на ходулях у рукаві старої куфайки. У міцно стулені очка йому весь час бренькали мухи, що сонно гуділи, хоча біля порога стояла мітла з полину. Жінки шастали очима по хаті і не мали за що зачепитися. Старший Юсько вже погнав на город повідомити мамі про гостей.

Євка зайшла — розгублена, з тугою пазухою, яку берегла для Стефаня, і з запитанням у вологих очах: з чим ви прийшли до мене? Жінки безпорадно гомоніли, ліпили слова, гладили кострубаті чубчики хлоп’ят, а Юлька, що жила коло церкви, посміхнулася:

— Не журись, Євко, най вороги наші мають журу. Мій Міхал просив твого Мирона, може, йому поможе в столярці, чула’м, же столяр добрий.

— Так, так, гміє вшитко[7], гміє, до всього майстер. О, що майстер, то майстер. Он яких маківок намайстрував!

Якась хвиля радості пройшла убогою хатиною.

Всі сміялися з нічого, заливистим сміхом, навіть Стефаньо посміхався, весело водячи круглими оченятами.

— Давайте їсти черешні, — спохватилася Євка, — зранку Мирон нарвав!

Вона метнулась по хаті, і череп’яна миска червоних черешень уже стояла на столі. А тут і Мирон нагодився.

— Як ся гарно сміют в нашій хаті! Євко, і ти ся смієш?

Гарні ямки на жінчинім лиці аж переливалися. Стояла струнка, як дівка.

— Миронку, заспíвай нашóї — ти так ладні співаш!

Мирон подивився здивовано на жінку і тихо мовив:

— Хіба для тебе, жебись була така слічна, як зараз.

Чоловік несміливо стояв серед жіноцтва і дітей.

Шкарубкими руками обіймав голову, трохи повагався і вперше у цьому селі, яке мало стати його рідним, заспівав:

Він не чув нікого і нічого, не бачив жінок, перед очима в нього були тільки звивисті стежини, вершки ялиць, запах гір і чистий Сян, що холодив його розгарячілу душу. Коли доспівав, запала тиша.

— Пробачте, може щось не так, — опустив голову, — згадавим своє село… — і майже пошепки додав: — Юж мі так не буде, юж мі так не буде, як мі било перше…

— Чому не буде?! — Юстина навіть окрикнула. — Он який маєток маєш! Чорняві і біляві маківки — помічники і зяті для наших доньок, коби росли здорові.

Мирон посміхнувся:

— Дяку´ю вам, жінóчки, щосьте розкинули в моїй хижі жменьку сміху. Бо лемко, як ся не сміє і не співат — то не лемко!

Нічний спогад

Стара яблунька шкрябала ревматичними гілками шибу, заглядала у вікно, скаржилась, що вся замшіла, що давно ніхто не обрізав сухих гілок, що стоїть недоглянута, як і її господиня. Обидві немічні і старі…

Темна, як сам морок, довга груднева ніч… Думки… Думки… Не спиться Параньці. Морозом вистудило хату, і вона щільніше вкутується ковдрою. Але сну нема. Напевно, десь побіг заколисувати молодиць, котрі ніяк не можуть відіспатись. А вона шугає думками по знайомих натоптаних дорогах, по молодому лісі, по заквітчаному полі… Шкрябає яблунька, мовчазний свідок її життя — нагадує, що знову навіяло скрізь кучугур. І як їх розгребти старечими руками? Стежки… Дороги… Скільки їх було в її житті, і яких? Але найважчою є дорога до себе… Паранька прошкує у свою молодість, у своє дитинство, що в пам’яті постає, мовби голубе марево… Зараз їй здається, що це було не з нею.

Тільки почала червонитися сорочина, тільки випурхнули тугі горбочки на грудях, як мама сказала, що вона буде віддаватися за Миколу з сусіднього села… Мала була. З подружкою ліпили глиняні пляцки і складали на призьбі сушити, одягали шматяних ляльок. А на подвір’ї диміла тимчасова кухня: готувалися до весілля. Сумно співали молодиці, дивлячись на молоду. Коли на голову одягали вінок з барвінку з красивими стрічками, перше, що подумала: які гарні спіднички були б з тих бинд для її ляльок. Миколі теж було не набагато більше, як їй. Дивився на неї з цікавою байдужістю. Світлий кучерявий чуб, повні губи, а вона — дівча нерозквітле, молодюсіньке… Але зібрали їхні морги докупи — і господарка вийшла. Шкрябає у вікно яблунька, будить спогади…

Важкою була їхня перша шлюбна ніч. Невідомість, встид, плач, розпач і біль. Та й Микола не знав, хто вони одне для одного і для чого вони тут. Коли Параня гірко плакала, закриваючи голі ноги вереткою, то гладив безпорадно їй худеньке плече і жебонів:

— Може, я тобі щось куплю?

— Купи мені ляльку, — хлипала, — щоб з очима і білими косами…

Не пам’ятає Паранька, чи мала таку ляльку. Знає лише, що через рік народився у неї синочок. Крапелька до крапельки — Микола. А незадовго й донечка з’явилася, і теж до батька: сірі очі, світлі кучері…

Молоденька мама згодом щиро закохалася першим — світлим і терпким — коханням у свого чоловіка, в Миколу.

Як мало вона вимовляла це ім’я, як мало вишила йому сорочок! Вона тільки розквітла, тільки наповнилася жагою і ласкою, як проклята війна забрала Миколу, її справжнє єдине кохання… Паранька в темряві ловила кострубаті тіні, що танцювали разом з її думками…

Після війни він більше не прийшов, не переступив її порогу, хоч знала — живий. Забув їх, залишив розквітати, а собі знайшов іншу, може, кращу за неї, а може — не мав сили вертати? Вона не судить його, бо хтозна, як воно було?..

Коли її ровесниці шукали пари, Параня мала вже школяриків і була їм наче сестра. Прийшла молодість і до неї — ніби забуте дівоцтво. Вона пашіла радістю і красою. Спочатку несміливо, а потім сміливіше йшла на танці разом із дівчатами. Чорне хвилясте волосся і коралові губи притягали хлопців, які не обминали її очима. Журливо сміялася, жартувала, заздрила подругам, що відкрито обнімалися з коханими, а вона — ні дівчина, ні вдова. За якийсь час вирішила: будь що буде, має право на все те, що й інші.

Затоптала свою журбу, хотіла щастя. Хлопці проводжали додому, правда, аж ген поза городами. Не були її коханими, лише коханцями. Зустрічалися то на луках, то в лісі. Любили її, розкошували в її тілі, але ніхто не відважився назватися татком для її дітей. Параня стала викликом для самої себе.

На Андрія дьогтем мастили їй ворота, зривали хвіртку, а вона цвіла, сміялася і без любові брала заборонене, те, що їй не належало.

«Чи ж добре я робила?» — шукала Паранька відповіді у темряві. Химерні тіні танцювали на вікні під музику вітру, жбурляючи колючі сніжинки.

Все пройшло, відшуміло, як шумовиння біля млинового колеса. Забулися образи, а може, загоїлися і не ятрять більше серце. Зраджені жінки з часом поставали подругами. Хто лишився живий, приходять на посиденьки — чи їм уже молодість у голові? Скаржаться на ломоту в кістках, на задуху, радять одна одній рецепти і тішаться внуками.

І Миколи вже нема — її єдиної любові, що в пам’яті залишилася юною. Притулком йому стала чужа земля. Притупився і згас біль, тільки спогад, як спалах далекої молодості, вернувся до Параньки в ту ніч. Їй хотілося встати завчасу і помитися в гомінкій здоровій воді. Змити леп[8] думок, що дошкуляють їй зимовими ночами, зраненими птахами повертаються в її свідомість… Слава Богу, світає… Вітряно… Гілки яблуньки шкрябають вікно, сповіщають новий день.

Різдвяна ніч (феєрія)

Вже вертепна зірка звістила світові про народження маленького Ісуса. Мороз тріщав, аж синів. Осанну народженому співали міста і села, готувалися до святої вечері. Пахло пирогами і хвоєю. Так було з давніх-давен у всіх християнських родинах…

«А як же я? — говорила з собою Христина. — Живу в лісі сама, родини не маю, хоч, направду, десь у далекій Австралії є брат — рідна кровинка. Вже й забула, як він виглядає… Часом лише присилає гарні шалянівки, які лоскочуть око жінкам… Десь загубився її шлюбний вінок чи за високу сосну зачепився… І ніяк не знайду його, бажаного! Літа біжать, і коли він накриє мою голову?»

Готувала кутю і розбавляла її смутком. Сльози капали мало не в макітру. Глянула у вікно і зачудувалася дивним вечором: сніг голубів на високих кучугурах, ялиці стояли високі, як вартові, розпростерши засніжені віти і оберігаючи ліс, а зорі, наче ліхтарі, глипали жовтими плямами світла.

Тиша… Чи прийде коляда в цю засніжену оселю? Пожурившись і витерши сльози, Христина постелила на стіл сіно, накрила його білим обрусом з червоними торочками і заставила стравами, ніби для гостей.

— Чи йти за дідухом? — питає Христина кота Маця. Кіт нявкнув і стало веселіше. — Йду! Хай буде, як у людей.

Мороз сипав срібну паморозь з ялиць. Із в’язанкою соломи і з різдвяним житнім дідом, видихаючи сіру пару, дівчина верталася до хати.

— Дай, Боже, добрий Святий вечір! — голосно собі побажала.

— Дай, Боже, здоров’я! — у відповідь почула густий чоловічий голос.

В’язанка соломи впала на землю. З дідом у руках, Христина перелякано дивилася на чоловіка, який сидів за її столом.

— Ви хто? — ледве видихнула. — Ви як тут?

— Пробач, господине, що зайшов непрошений у відчинену хату. Здорожений я. Додому добираюсь, думав лісом ближче, от і проблукав цілий день. А тут вогник різдвяний у твоїх вікнах. Чи дозволиш пересидіти мороз і обігрітися? — чоловік приязно дивився, не роздягаючись, чекаючи на рішення господині.

Христина ще розгублено зиркала на чоловіка, що стояв з непокритою головою, але вже була рада, що не сама вечерятиме, що матиме живу душу в хаті.

— Залишайтеся. Хто в такий вечір не поділиться хлібом насущним? Роздягайтеся, будете гостем.

Метнулася в другу кімнату, швидко одяглася в святковий стрій, розпушила косу, запалила свічку і серед лісу на два голоси — чоловічий і жіночий — полилася молитва: «Отче наш, іже єси на небесах…»

Христині здавалося, що вона ще ні разу в житті так щиро і так натхненно не молилась. Ніби білий ангел заглядав у її вікна, радісно посміхався і дихав на неї теплом…

— Стривай, я навіть не сказав, як називаюся, — чоловік злегка схилив голову. — Дмитро. До села мого ще десять миль шляхом, то вже вибачай.

Дмитро не був красенем, проте мав приємне обличчя і добрі очі. Христина нічого в нього не розпитувала і запросила до вечері. «Як добре, що у мене все є: і чарка, настояна на тернині, і узвар, і пампушки».

Христина розпашілася та подавала все нові і нові страви. Дмитро їв по-чоловічому, видно, зголоднів, і приязно розглядав дівчину, що цвіла рум’янцями і зрілою красою. Перехрестившись, подякував за гостину і запитав, чи можна заколядувати.

— Аякже! Колядуйте! Вечір такий… — очі в Христини зблиснули.

І на всю хатину, на весь, здавалося, простір довкола могутньо зазвучало густим баритоном: «Бог предвічний народився». Вона не співала, вона була зачарована його співом і з широко розплющеними очима слухала. Ще жоден хлопець для неї не співав, а тут такий дорослий незнайомий чоловік для неї колядує, і так же гарно! Їй здавалося, що це той далекий дарунок долі, який так довго до неї не міг добутися. І от нарешті прийшов — з різдвяним морозом, з колядою. Може, це той весільний вінок, якого вона так чекала?

— Красно як… — прошепотіла. Очі в Христини зволожено блистіли, вона була дуже гарна і щаслива та враз зойкнула. — Люди! Я ж забула розстелити дідуха!

Солома товстим шаром м’яко лягала на дощану долівку. Дмитро кинувся допомагати, і вони, як діти, квоктали, шукаючи лісові горіхи, які розсипала Христина:

— Кво-кво! Завтра Різдво!

«Чи це казка, чи це дійсність? Чи це доля прийшла розвеселити мою самотність? Чи, може, різдвяний ангел дарує мені цю ніч? Вона знакова! Бо чи було щось подібне в моєму житті? А зозуля кожного літа відраховує все більше років… — гарячково думала, дивлячись на усміхненого Дмитра. — І чи ще буде така мить?»

Сонно потріскувала свічка і обростала химерними восковими візерунками…

— Пора стелитись — вже глибока ніч, — сумно зауважила дівчина. — На дідуху будете спати?

На солому впала біла подушка і міцні чоловічі руки обняли Христину:

— В таку ніч гріх спати, в таку ніч треба колядувати і збирати зорі!

Чи це їй чується!? Ліс для Христини став раєм: чи то іскри, чи зорі запалювали її серце, чи то Дмитро, чи ялиці шептали ніжні слова… Все переплуталося, все крутилося, як на каруселі. Казка тривала для неї лише цю ніч…

Довго в селі не було Христини, чого тільки не перезубоскалили молодиці. Аж через рік на Зелені свята прийшла вона до церкви з тугеньким хлопчиком, який весь час припадав до повної маминої пазухи.

— Як називається малий? — з усміхом питали.

— Богдан, — щасливо посміхалася.

Чорна Марина

Життя її було, як тремтяча печаль. Жінка сиділа на порозі старої кузні, що стояла тут ще з часів колишнього господаря, який ковалював, а перед нею лежала купа покрученого ржавого заліза.

Смаглява до чорноти, з сивим блискучим волоссям і вузькими пальцями, міцно переплетеними один за одного у розпачливий кулак.

Сліз не було, вона видихала свій біль ривками:

— Михалку, чого тебе нема коло мене? Чого ти не був зі мною, коли закрилися очі нашого сина? Чого лишився в тому невідомому селі? Чому все звалив на мене? Чи ти знаєш, як мене називають в селі? Чорна Марина. І діти наші — Іваньо і Несторко — Чорної Марини. Чи від того, що коси мої були, як смоль, чи від долі чорної моєї…

Коли залишали рідне гніздо, Михалко був хворий, і вона везла його на возі, лежачого, з малими дітьми. Не думала, що доведеться назавжди залишити його в чужому селі. Гнала коні, як могла, питала доктора, плакала. Чоловік сумними очима дивився на дітей і на неї — знав напевне, що це остання його дорога. Сусіди розраджували: «Михалку, тримайся, скоро будемо на місці і там дамо тобі раду». Раду прийшлося давати і Марині, і Михалкові, котрий помер в якомусь селі, назву якого навіть не питала. Поховали на цвинтарі, з двох штахет зв’язали стрічками хреста… Марина, спотикаючись, притулила до себе дітей і поїхала далі. Діти мовчки сиділи на возі, а Марина правила віжками вслід за сусідами, не роздивляючись дороги.

Згодом вона довго шукала на чужому цвинтарі те місце, де залишила свого Михалка. Могилок побільшало, хреста не було, і Марина приблизно сідала біля того місця, де могла бути його могила — поговорити з чоловіком. Приїжджала на великодні свята. На рушничку залишала пасочку і писанки, розмальовані орнаментом рідного дому.

Вона ще мала багато сліз, плакала і сварилася, ніби до живого:

— Дітям раду треба дати, хата маленька, плота нема, велика кузня потребує господаря, хто мені поможе? Несторко перестрашений, вночі здригається, плаче, всіх боїться, ховається по бур’янах, трясучка його трясе. Якось все село його шукало. Знайшли на ставиську в лозах. І вроки скидали, і яйця викачували… Доктори кажуть, що нервам щось бракує. Що маю робити? Як його маю лічити?

Ніхто не відповів їй. Тужно шуміли сосни, плакали жовтим клеєм цвинтарні вишні. Продала Марина шлюбні обручки і поклала сина до шпиталю.

— Не лишай мене тут! — плакав.

Але хіба вона гірше хотіла? Половину себе лишила б. Просила, щоб слухав докторів… Чи думала, що нове горе її спіткає?.. Не треба було йому ніяких докторів. Він сам відмовився від цього світу… Гладила грудкасту могилу сина, садила чорнобривці, поливаючи слізьми.

— Ви пішли, — жебоніла, — маю лиш Іваня… Мій Іваньо…

Іваньо ріс міцний, здоровий — вся її надія і любов. Лицем був подібний до Михалка, а волосся мав чорне, як у неї. Минав час, десь глибоко вляглося Маринине горе, переплелося з любов’ю до Іваня, заховалося. Марина аж розвидніла. Приглядалася до дівчат, вибирала найкращу. Відкладала зі свого заробітку на весілля. А син сміявся:

— Та не гоніть мене від себе, ще моя наречена підростає, а я ще не відтанцював своє!

А що вже танцював…

Марина любила збоку дивитися на Іваня і бачила в ньому молодого Михалка. Гордість і радість огортали її серце, очі сміялися. «Чи бачиш, який у нас син? — подумки питалася. — Найкращий! Наймиліший!»

Хіба могла чекати такої біди, страшної, як сон? Але це був не сон. Саме розквітло літо, а він від неї йшов, йшов назавжди — високий, красивий, мовчазний, найдорожчий! Не думала, що нещастя прийде з лісу, з розкішного раю, який у спекотний день приймав блискавиці, що шугали темним небом. І блискавиця спалила не лише її Іваня, а все її життя, її надію, зчорнила лице, вибілила коси… Сама, тільки вона і стара кузня, яка не викувала їй щастя. Західне сонце червонило обрій. Шуміли похилі ясени, сумом ятрили душу Чорній Марині…

Для неї

— Я давно маю для тебе ці коралі, — квапливо говорив Гриць, простягаючи Дануті круглі червоні пацьорки. — В них моя музика і моя любов. Не знаю краю, де нас розсіють, але пам’ятай: я дуже люблю тебе, я тебе шукатиму.

Дівчина тримала в жменях намисто і крізь сльози дивилася на хлопця, знала, що його скрипка співала для неї, ловила на собі його захоплені погляди, коли зустрічались ще дітьми. У них мало вирости красиве кохання…

Гриць притискав до грудей скрипку, і Данута, розкривши руки, обняла їх обох — скрипку і Гриця.

— Шукайте мене… — шепотіла, і сльози озерцями стояли в її очах.

Родина похапцем збирала дрібні пожитки. Данута кланялася стежкам і порогам, не відриваючи погляду від рідних гір. Все хотіла забрати з собою, вбирала в погляд на ціле життя.

Червоні коралі так пасували до її гарного личка, що мама радила ховати їх під легким шальком, аби не впадати в зле око… Як викорчуване дерево, важко приживалися переселенці, вирвані з рідної землі… Чуже село, інші звичаї, інша говірка, і лише місцеві високі горби, які нагадували рідні гори, були близькими їхньому серцю. Данута вдихала знайомі запахи різнотрав’я, вслухалася в шум сосен — і вчувалася їй Грицева скрипка, яка серед лісового гомону співала тільки для неї.

Чому вона так довго змушувала її плакати? Чому тамувала перше кохання? І де зараз та скрипка? Кому грає, і які мелодії? Сумні, чи, може, ніжну — для неї? Данута тонкими пальцями перебирала намисто, згадуючи Гриця: міцний, високий, білозубий і музика на всі гори. Любила дивитися, як він грає: скрипку тримав високо, очі прикривали густі вії, неслухняне пасмо волосся лоскотало чоло, а руки… руки, мов крила, злітали вгору, опускалися вниз, дріботіли посередині струн, добуваючи перли звуків, що розсипались горами.

Минали дні, йшов час, коралі гріли тіло, і тиха радість та надія огортали душу. Вона чекала…

Одного ранку Данута все не знаходила собі місця, якийсь невідомий тягар гнітив її, не могла зібрати докупи думок — наче десь глибоко, приглушена цим дивним страхом, хлипала від жалю скрипка. Данута мимоволі торкнулася намиста і почула, як теплі намистини горохом падають на землю. На шиї залишився тільки червоний мотузочок. «Не добре це. Поганий знак», — подумала дівчина. Стала на коліна і тремтячими пальцями збирала коралі, які червоними краплями падали в жменю. Гриць… Скрипка… Важка тривога пекла серце і розум. Що з ними? Зірвалася і побігла до своїх горбів. Сіла серед сосен. Тривожно гупало серце… Вслухалася… Сумно шуміло верховіття, скрекотало птаство, сокотав своє скерцо цвіркун, але скрипка мовчала, скільки не дослухалася Данута. Скрипка більше не грала. Вона її більше не чула.

Лише через рік дізналася, що Гриць і його скрипка замовкли назавжди. Її кохання так і не зацвіло, зів’яло у пуп’янку, без Гриця, без скрипки…

Коли розрадонька мовчить

— Цьоцю, ви не виділи мого Влодка? Повкладала дітей спати, а його нема і нема. Може, знаєте, де він? Я вам дам мисочку муки, або садовини натрясу, лиш скажіть, де він? — Мариня швидко жебоніла, розкидаючи скалічені руки.

Юська наскладала мисочку пирогів, кілька яєць, кусень хліба і вклала те все до торбинки Марині, яка ходила від села до села, шукаючи свого Влодка.

Коли Мариня виходила за Влодка, то все село збіглося дивитися, як йшли до шлюбу. Була велика майстриня: ніхто так не вмів добирати кольорів до вишиття. Узори створювала сама, весільні строї вишивала та гаптувала і для себе, і для Влодка. Тому всі дівчата і молодиці хотіли бачити молоду. Музики грали з другого села. Важкі лопатисті руки так перебирали струнами, що ноги самі спиналися на пальці у всіх, хто слухав і дивився. Влодко — високий, плечистий, з чорним чубом. Мариня, як молоденька яблунька, — у вишитті, у квітах, чобітки аж порипували по нерівній сільській дорозі. Влодко гонористо і захоплено дивився на свою обраницю.

Любив її щиро, беріг родину, свою прадідівську землю, свідомий був того, що готовий віддати за них життя… Це був не сон. Не знав Влодко, чи це зрада, чи випадок. Раптова облава застала його, коли міцно спав у молодому сіні на оборозі, розкинувши руки, ніби хотів злетіти. Мариня в синьому досвітку вдивлялася в обличчя чоловіка. Важка коса лежала на його плечі — не знала й не думала, що це їхня остання зустріч і остання ніч.

Облавці з матюками зіпхнули їх, ніби снопи, з оборога і, як шуліки, накинулись на Влодка, що дав волю своїм міцним кулакам. Скрутили, зв’язали. Мариня стояла посеред сонного подвір’я, опустивши голову, в спідній сорочині, з якої соромливо випорскували молоді груди. Солдати обмацували її хтивими поглядами:

— Ади, яка краля розкішна! Ніби в молоці купана.

Її ще не били, ще не ґвалтували. Все це було потім. Покидали їх на фіру і повезли невідомо куди… Вогкі від крові стіни, крики і давкий стогін. Не знала, де діти, де Влодко? Не мала на собі найменшої вини. Били… Обірвали косу… Струпом вкрилося все тіло… Поламали пальці… Вже коли почала блудити словами і дивно посміхатися — відпустили на волю. Не пам’ятає Мариня, як добралася додому і скільки йшла…

Хати не було, стояло саме згарище. Відпорпала з попелу напівзгорілу скриню, в якій зберігала свій посаг. Розвісила по городженому плоті вишивані сорочки Влодка, свої обгорілі плахти і весільний вінок, що чудом уцілів і гойдався на плоті червоними рожами і зітлілими стрічками…

Хтось приносив нещасній горня молока, хтось гладив зболені плечі, а Мариня годинами мовчки сиділа біля своїх врятованих скарбів. Часом чекала Влодка, а часом навіть не пам’ятала, де вона, хто вона. Спала під плотами, на погариську, або йшла шукати дітей і Влодка. І так багато літ. Не одну одежину з чужого плеча зносила жінка. Чудова коса не виросла вдруге, куйовдилася сивим віялом над колись гарним чолом. Не слухалися поламані, криві пальці. Напружені очі завжди когось шукали, але не плакали, бо забули гіркоту сліз. В них не було злоби, лише світилося прохання віддати їй те, що їй належить: дітей, дім, коханого Влодка…

Давно не було Марині в селі. Де вона? Хто відповість за її долю, хто прихистить скривджену душу? Де знайде свій спокій Мариня? Які стежки і дороги заспокоять її зранене тіло? Хто відповість за все?..

Розпач

Місто жило тривожним життям. Усюди панував страх. Люди дивилися здебільшого під ноги і не відразу помічали жорстоке видовище: під дверима церкви, яка була окрасою центру міста, сиділи у неприродних позах три молоді чоловіки. Вони були мертві. Закривавлені голови і неживі очі дивилися відверто на цю землю, на це синє серпневе небо. З мертвих губ у них стирчали довгі самокрутки з паперу, а на грудях висіли на мотузках вузькі таблички: «Убийцы». Енкаведисти зігнали людей з навколишніх сіл для впізнання. Їх групами привозили до церковних дверей. Люди хрестилися, низько кланялися і шепотіли тремтячими сухими губами:

— Не наші, не знаємо…

— Зачем креститься? Ти смотри, смотри на тех, кто папиросы курит, — реготали москалі.

Юганка була в тому натовпі. Погане передчуття стискало груди. Ще тиждень тому бачила Івана. Того вечора віддала йому сорочку, яку крадькома вишивала. Просила, щоб берігся. «Ні, його там немає», — втішала себе, і важкі ноги ледве згиналися в колінах, відриваючись від землі. Біленька хустина була насунена на саме чоло, проте струнка постать не могла сховатися від лихого погляду. Її помітив молодий енкаведист з колючими очима і шарпнув за руку.

— Ну, молодая, смотри, не твой ли там папиросы курит?

Юганка повільно підвела голову і важким поглядом з-під хустки ковзнула по хлопцях: «Він! Він, мій Іван… — кольнуло в серці. Щось тягуче рвалося всередині, гаряча млість підступила до горла. — А ще Петро і Павло — близнюки, співаки на все село, котрих соловейками називали…» Болюча думка поволі ставала реальністю, диктуючи правду: «Чому розірвана моя сорочка, чому в Івана так дивно розплющені очі?» Гарячі молоточки стукали в голові, жінка не допускала помислу, що він мертвий, вона хотіла мати його живого… Юганка, ставши напроти трьох скараних, глибоко клала хрест: на чоло, на груди, на рамена, без боязні, низько до землі поклонилася і коротко видихнула:

— Не знаю, не мій.

В очах потемніло, тіло обм’якло, впала на коліна і тихцем, як молитву, шепотіла: «Івасю мій, ти з ними! Слава Україні!»

— Что-то здесь нечисто! — прискочив енкаведист. — Почему такая бледная? Знаешь их? Твои?!

— Та чого ти причепився до молодиці? — вступилася за неї Параска, висока, повновида. — Хіба не бачиш, у тяжі вона? То чи можна їй дивитися на таке страхіття?

— Что значиш в тяжи? Тяжлое что-то? Гири, что-ли? — зубоскалив.

— Колись будуть і гирі, прийде час — і все зважимо, — Параска говорила повільно, без страху, тягуче, незрозуміло, і це, на диво, не дратувало, а забавляло його.

— Так ты скажешь, что такое тяжи, тетка?

— Дитинка в неї буде, мамою стане, розумієш?

— О! Теперь понимаю.

— Тож яка тебе мати родила?! — сумно мовила Параска, ховаючи вираз очей.

— Хорошая мать, Стешей зовут, — відповів енкаведист.

Юганка вже стояла — рівна, бліда, з очима зраненої лані, яка шукає виходу.

— Ходи, дитино, не місце тобі тут, — потягла її за собою Параска.

— Цьоцю, я ще хоч трохи біля нього постою…

— Не можна, доню, не зарадиш йому вже… Та й старому Василеві несемо сумну вістку — сини ж, обоє… Боже, відверни цю криваву руку від нашого народу. Щоб їхні Стеші не народжували катів, — жебоніла.

Жінки несли в грудях журбу та гордість і, як дві зранені птахи, пробиралися крізь людський натовп, стиснуті і тремтячі губи якого шелестіли:

— Не наш, не знаємо, не бачили, не з нашого села, ні, не мій син, — а серце кривавилось і плакало з розпачу.

Чичулиха

Стара Чичулиха сиділа на призьбі, виставивши тверді підошви до тепла. Здавалося, що ніяке сонце не нагріє її сходжені ноги. Від ранньої весни до пізньої осені вони топтали землю, місили болото, що чвиркало поміж кривими пальцями.

Коли Чичулиха йшла, то видавалося, що йдуть самі ноги, і лише десь позаду метляються костисті покручені руки. Голова бабина уважно розглядала дорогу, як кажуть — рила носом землю. Бо все було на бабинім шляху, а праці найбільше. Зараз вона нічого вже не робила — збиралася до свого Тимка: забула, скільки топче ряст без нього, і своїх літ теж не рахувала. Зморшкуваті повіки піднялися, викліпали з очей сльози, і Чичулиха милувалася зеленню садка, а найдужче пильнувала, чи вже паленіють черешні. Загадкою для всього села і для неї самої було, як в її літа могла вилізти на дерево: поки молодиці підскакували з землі, ламаючи гілля, баба, як білка, вже була на вершку і обривала найкращі ягоди. Знизу, немов парасоля, здіймалася бабина крислата спідниця.

— Йой, та випадете, черешня ж крихка! — гукали їй.

А Чичулиха віджартовувалася:

— Вона крихка, а я метка і легка — то й помиримось!

Коли торбина ягід була повна, баба спускалася і поволі чалапала додому. Тим і ввійшла в історію села, бо хто б не вилазив на якийсь заборонений вершок, відразу чулося:

— Ти що, Чичулиха, що лазиш по стромах?

Сидить стара і міряє свої можливості: чи ще рватиме цьогоріч черешні, які ось-ось дозріють? Ноги ще рухаються, руки ще можуть сукати дулі, а коли поворушити ними всіма разом, то… Можна й спробувати!

З хати вийшла Катерина і подала бабі свіжі вареники.

— Йой, Катериню, понад всі пироги на світі, то є пироги з чорних гірких черешень: щодо запаху, щодо смаку. А коли ще з доброю сметаною і цукром!..

— Не задивляйтеся на черешні, бо вже цього разу не позволяю вам дряпатися по деревах!

— Касюню, якби ти знала, як то добре зверху дивитися на тих, хто внизу. Чуєшся великим, усе можеш, ніхто тебе не дістає. А внизу метушаться ті, що не долізуть, не додряпаються… Хіба не бачиш: ті, що керують зверху, — які вони багаті, череваті і розкішні. А ми, немов комашня, — все робимо, робимо, все пнемося, хочемо чогось, а я й досі боса, а вони все зверху та зверху і злазити не хочуть. То я хоч на черешню вилізу та побуду вище. Думаєш, якщо я вже така стара черепуля, то більше не зможу?

— Вже налазилися і по землі, і по верхах, то сидіть, як вам добре і тепло.

Катерина посміхалася, що мама у свій вік ще й жартує.

Розцвітало літо, чорним соком налилися черешні. Баба Чичулиха закинула руки і торбу назад та поволі сунула до нового вершка.

Сестри

Потріскували в узголов'ї дві свічки. Блимали жовтим світлом на розп’яття, на сухі віночки і складені на грудях великі білі руки, що, мов беззахисні птахи, тулились одна до одної.

Ноги Христини були припідняті, ніби вона силувалася встати і подивитися, хто до неї прийшов у той її останній земний день. Більшість жіноцтва сиділа на лавках і, скорботно стуливши уста, лише зрідка перекидалася словами:

— Відмучилася, вже в дорозі до свого дому.

Парася стояла, спираючись на палицю, що дрібно тремтіла разом з її рукою. Село хоронило Христину, котра не мала нікого на світі, хіба що Парасю, котра стоїть перед нею хильне. І кому з них зараз краще — Христині чи Парасі — один Бог знає…

Останні роки Христина ходила коліньми. Гачком плела грубі накладки на коліна, щоб було легше ними сунути. Коли дощило, сиділа в хаті і через вікно дивилася на Парасю, як та припинає козу, як заганяє курей, що ще мають охоту попортатися на подвір’ї. Найбільше ж любила дивитися, як Парася гладить по голівках сусідських бахурів, а зокрема малу Ганнусю, що чекала на книжку про Марка Проклятого, про гірських опришків, чи інші оповідки, які жінки берегли з часів свого дитинства. Вони часом і самі ставали дітьми: читали казки, роздавали великодні писанки, вчили малих тримати писальце і воском виводити узори, розказуючи, що кожен означає.

Ще два дні тому Христина просила Парасю розчесати її і зав’язати дівочу хустку з червоними торочками. Довго дивилася в жовте потріскане люстерко, наче відшукувала себе іншу, ту, повну краси і молодості. Задумано розгладжувала негнучкими пальцями карбовані рясні зморшки і бліді губи. «Щось то не добре», — дивлячись збоку, думала Парася.

Вони приїхали сюди молодими і вродливими, з особливо м’якою і колоритною лемківською говіркою, якої не цуралися впродовж життя.

До церкви одягали свої строї: плісові спіднички, що розвівалися дзвоном, шиті бісером короткі корсети і розкішні фартушки. Вбиралися для себе, хотіли чутися, як вдома. Бо для кого іншого могли то робити? Не вернувся з війни коханий Олекса, і Христина з болю чи з обітниці не глянула більше на жодного парубка. Не дочекалася з лісу свого Ромця і Парася: поліг невідомо де. Боялася шукати його слідів і тільки ночами плакала.

Тутешні парубки, яких було мало, обирали місцевих дівчат, оминаючи красивих лемкинь, а вони, гордовиті, не дуже за тим банували. Село, в якому замешкали, було гористе, нагадувало про рідні місця. Може, тому пішли сестрички пасти колгоспну отару. Цікаво було спостерігати, як з горба котився великий живий клапоть вовни, а за ним бігли дві чабанки, дві об’єднані в одну долі. Вівці дряпалися на вершок горба, а сестри співали «Гори наші», уявляючи велетенські свічки ялиць і пишні хмари, що мчали вмивати вранішнє сонце.

Чекати можна довго, коли є кого і є надія. Літа збігали, змінювала зима літо, сумніли личка сестер. Колгоспна ферма забирала час та здоров’я. Тільки весна приносила посмішку і радість. Вже після Вербної неділі йшли вони до лісу по молоду кору і перші трави (бо фарбували писанки в зелах) і бралися за писальце. Їхній великодній кошик цвів розмаїттям барв. Манили око писанки та святковий рушник.

— Хрúстос вóскрес! — віталися. Низько клонили голови у хустках з червоними торочками і роздавали писанки. Багато хто довго їх зберігав у креденсах серед келішків і різних дрібничок. Люди звикли до цього милого ритуалу: знали, щойно в церкві прогримить «Миром Божим із небес Христос воскрес!» — отримають від сестер дарунки…

Та от уже кілька літ сестри не роздають писанок. Уже давно їхні руки не тримають писальце, неправильно розтікається віск, гублячи форму магічних знаків. Стали обидві хворі і немічні. Христина не може досунути до церкви, не тримає вже палиця і Парасю. Танцює в руці, ніби глузує з її безсилля…

Весняний день кидав світлу тінь на Парасю, котра не хотіла сідати, як не просили її молодиці, і лише налягала на палицю. Мовчки гріла холодну руку сестри. Спиною чула півсела жіноцтва, що ледве вмістилося в маленькій хатині. А на дворі — повно чоловіків без капелюхів.

— Страдниця вже своє відболіла, — гомоніли люди.

Поодаль стояв гурт дітей з букетами білих ромашок і пуп’янками нерозквітлих піонів, що нагадували великодні писанки.

Раптом з сонячного чистого неба на непокриті голови випав рідкий крапнистий райдужний дощ.

Цісарів сон

Цісар важко волік додому свої розбиті, викривлені кирзаки. Порожня поштарська сумка теліпалася на плечах і била по крижах. Легко сказати — мале село, але перейти його вздовж і впоперек непросто. Де Котярський кінець, де Телепівка, а де Стависько? І все по грузькій дорозі. Пошти повна торба: бо хто добровільно не виписував газету, тому примусово давали її на доважок. От і доводилося кричати на кожному подвір’ї:

— Ґа-зе-та!

Іванові — «Шлях комунізму», Петрові — «Правду», молодим давали «Комсольську правду». Дехто виписував «Вільне життя», шукаючи хоч там вільності.

Баба Юлька хотіла грубшої газети, щоб було чим загортати яйця, аби не побилися. Зрідка їй приходили листи і посилки з-за кордону, часом бандеролі з шаляновими хустками.

Йосип геть вимотався за день і ледве підносив свої заболочені чоботиська.

Марина змусила його роззутися на порозі. Скинув ті важкі «кувалди» і до хати зайшов, гублячи онучі. Сів на лаву біля теплої грубки, і обважнілі повіки впали на очі, верхня вусата губа накрила нижню і почала злегка прифоркувати — здалека здавалося, ніби Йосип поклав собі на губи жовтий віхоть. Чоловік притулився до грубки, випростався на лавці, і приємне тепло огорнуло все його знеможене тіло… Сон… Теплий сон…

Йому снилося його дитинство: на зеленому вигоні діти зрізали великодню лозицю. Цілі оберемки пухнастих котиків несли на руках, готуючись до Вербної неділі. Юзьо був найменший серед них і мав право бути тільки ззаду. Найстарший, Гринько, почав гру в урядовців і захотів бути вчителем, щоб мати таблицю, рисік[9] і вчити дітей. Місько хтів лікувати худобу, Казьо мав бути граб'я[10], а Юзек, що стояв ззаду і крутив очкуром, раптом осмілів і рішуче вступив до гурту: «А я буду ваш цісар!» Всі здивовано дивилися на Юзя, а гарні панни вже несли йому високе крісло. Юзек заметушився, бо був у кальсонах, босий, і подумав: «Хоч би Марина чоботи забрала від порогу, бо наберуть вільготу». Аж ось гарні панянки на чорній подушці принесли корону. Вона висока і жовта. Всі дивляться, а вона з жовтої кульбаби, що поволі перетворюється на білі кульки, а ті розсипаються парашутиками. І не на чорній подушці, а на його поштарській течці, з якої висуваються газети: «Известия», «Путь коммунизма», «Ленинское знамя», і осторонь — «Радянська Україна». Потихеньку вилазять з чорної течки і ледве не падають.

Юзьо хотів підставити голову для корони, а вона в нього так болить, мало не лусне, і він ніяк не може дотягнутися до вінця. Газети ось-ось випадуть у болото, і він поривався їх рятувати. Раптом над вухом пролунало: «Союз нерушимый республик свободных, навеки сплотила…» Зарепетувало радіо вечірній гімн. Юзек зірвався: голова гуділа, ніби її давили обручем, плечі пекли від нагрітої грубки.

— Чи ти зварювала! — гукнув до жінки. — Так підкрутила того вар'ята, що ледь голова не трісла. Не могла 'ня тихо збудити?

— Та так, спиш і спиш, тілько вусами дуєш. А бараболі стали колом, молоко скоро біля грубки звурдиться, а вже ніч надворі… Добре, шо 'тя гімн збудив! То чого ти так вусами мруґав, наче вареник на сметану?

— Слухай, я знову був цісарем, як у дитинстві.

— Та хіба тільки в дитинстві? Таж я Цісарева, хіба забув? Тільки корони ніяк не видадуть нам на голови! Зачекай, іще треба пошкрябати і висушити кирзаки, бо як понесеш пошту?

— Напхай там газет — вони добре тягнуть вільгот.

Цісар звісив босі ноги, їв зимні бараболі, запиваючи квасним молоком, і думав: «Напевно, не є добре бути цісарем, бо часом корона може дуже тиснути на голову. Але цісар — то є цісар!»

Михаськові параманчі

«І хліб в печі, і весілля вночі, і коноплі не терті, і діти обдерті, а завтра Боже народзенє…» — так завжди приказувала сама собі Катерина, коли було багато роботи і вона не знала, з якої зачинати. І дійсно: город проситься до сапання і пізні гусята вилуплюються, і косовиця підганяє. Швиденько обігнала господарку і побігла в поле підгортати бараболю, що вже цвіла синьо-білим цвітом. У грудях знайомо поколювало, важкі перса розпирали пазуху, тому часто дивилася на гостинець, чи не видно золотої голови її найменшого — Михаська. Так було дуже часто: коли п’ятирічний Михась не дочікувався мами, то йшов шукати її в полі. Катерина сама не знала, як воно так сталося, що такий великий гайдур, який вже вміє тримати батіг і міг би пасти коні, все ще її тягне. Спочатку шкода було, бо мале, — най росте здорове, бо мамине молоко найліпше. Далі ввійшло в звичку: зручно і незатратно, та й швидко — ні палити, ні варити. В пазуху шусть руками, і от воно все є.

Встидали вже Михаська всі домашні, а Катерина і полином мастила груди, і буряком червоним, а він побокує, посопе, поопускає оченята, витре рукавцем — і далі за своє. Михасько вже не вміщався Катерині в подолку, то, коли сідала на бамбетель, швиденько прискакував і стоячи розщіпав кофтину. А то примудрився перевертати ніжками догори стілець, ніби полудрабки від воза, брав мотузку, прив’язував до ніжки, хапав батіг в руки і їхав у поле до мами.

— Ти, цицію, — встидала його баба Романиха. — Як будеш женитися, то далі будеш за собою цицьку тягати?

— Буду зенитися тіко з мамою, а вона буде коло мене.

Якось пополудню баба по бараболях рвала повіку для кози. Михасько став на межі в позі власника — штанята на одній шлейці, розставив широко ноженята — і прошепелявив:

— Ти, стара Манихо, насо дер-дер віку?

Баба ледь від сміху не впала в бараболиння.

— Ти, господаре, може, цицьки хочеш? То ходи дам, хоч пуста!

Михасько почервонів і затупав ногами:

— Твої не хоцу, сою маю!

Баба Романиха повела розмову в інший бік.

— Дивися, Михасю, зуби пішли тобі вперед, бо такий ти вже великий, а цицьку ссеш! Всі з тебе сміються, навіть цукерків не хочеш. От в зимі ходить Миколай, носить дарунки, а тобі напевне не принесе.

— А цо?

— Бо кривду мамі робиш. Думаєш, її не болить, як ти її мучиш? А Миколай приносить солодкі когутики, коники на патичку і великі помаранчі.

— Со то є параманчі?

— Такі великі жовті яблука, що сік з них сам тече. Ростуть там, де зими нема. Миколай набирає їх великий мішок, прилітає з небес і роздає чемним дітям.

— А ви їли ті яблука?

— Їла, ще як дівкою була, але смак пам’ятаю донині: пахучі, м’якенькі, солодкі і дуже смачні.

— А мозе, Миколай і мені їх принесе?

— Може, як будеш чемний.

Вони сиділи на нагрітій межі і звірялися одне одному.

— А як він буде знати, со я цемний? — запитав малий.

Баба задумалася, дивилася поверх зелені і ніби вирішувала, як же.

— Чекай, а давай напишемо йому листа. Але ні я, ні ти не вміємо писати…

— То, мозе, тато написе?

— Будемо його просити, але маєш мені пообіцяти, що не будеш мучити маму.

— Добре, бабо, але мусу сказати мамі сам, со я взе великий і від нині буду цемний.

Він устав з межі і поважно потягнув стільця…

Катерина, не розгинаючись, підгортала бараболі і з-під лоба час від часу дивилася на гостинець. «Чогось малий нині запізнюється, чи не сталося раптом щось?» — запитувала сама в себе. За якусь хвилю почула знайомі звуки: стілець калатав і підстрибував по камінцях на гостинці. Михась був інакший, не такий, як завжди — сумний і поважний.

— Синочку, що з тобою?

Золотий Михаськовий чубчик був настовбурчено-святковий, оченята блищали синім світлом.

— Мамо, — задер голову до Катерини, — я взе великий, і цицьку сховайте далеко, взе не буду їздити за нею в поле, я взе хочу параманчів.

— Що, що? Яких параманчів?

— А таких зовтих яблук, що в зимі їх носить Миколай, коли діти цемні.

Люблячі очі Катерини сипали на золоту голову Михаська тепло і ніжність.

Кожухи

Тереза не спала. Мовчки вслухалася у нічну завірюху, яка жбурляла жменями сухий сніг у дрантливі вікна. Ясько ввечері не поставив в’язанки сіна на загату, то до ранку геть видує хату. З дровами сутужно, до лісу страшно ходити, бо хтозна, хто в ньому бродить і що можеш для себе напитати. Думки ворохобили одна одну. Як там наймолодший — Левко, де він у таку погоду? Якось писав, що воює на чолгу[11]. І як у таку шуверницю на ньому їхати, коли та залізяка без вікон і тілько люфа спереду? Сім хлопів з родини на війні, а вони з Яськом оберігали дітей і онуків. І зараз у хаті кожен мав свій сон. Тривожно схлипувала Ганя. Рівно дихала ще не заміжня Катерина. В кутку під образом Матері Божої щось ясне снилося малим онукам.

Стерпли руки, і Тереза переклала їх так, щоб було зручніше. Тяжко вночі не спати! Вкотре помолилася, і вже от-от ніби заходилося на сон, коли це тривожну дрімоту перервав дзенькіт засніженого віконного скла. Причаїлася і не вставала. Вже ніхто не спав. Заціпенілі від страху діти, позвішували босі ноги і німо чекали. За хвилю знову нестерпно задзвеніло скло, аж здавалося, що віконна рама впаде до хати і віхті снігу вдарять в очі. Кого ж це носить у таку ніч? Може, хтось свій прибився? Але хіба би так грюкав?

— Хто? — боязко відізвалась Тереза, коли вже дуже грюкали.

— Відчиняй, стара, чи не чуєш, як завиває? Тримаєш нас тут.

— Хлопці, я, бігме, нічого не маю, хіба купу дітей і внуків…

— Не бігмайся, відчиняй!

— Та я ще хліба не пекла, бо вже не маю з чого, а що мала, то вже віддала.

— Відчиняй! Ми ще довго будемо тут колядувати!? Бо пустимо червоного півня і погріємось всі разом! — реготали дурним сміхом.

Неслухняними руками намацала дверний гачок… Три засніжені чоловіки з обрізом вдерлися до хати. Коротка куртка і грубі райтки облипли першого, що стояв з обрізом. Надмірно велика голова ховалася під кудлатою шапкою. Двоє інших стали збоку, в тінь, насуваючи шапки.

— Хлопці, направду, в нас уже нічого нема, — обізвався Ясько. Заплакала мала Маринка, на яку ніхто не звертав уваги.

— Маєте, маєте, — шкірився коренастий. — Я щось не бачу кожухів, у яких ви грілися? Тепер нам треба погрітись, он як мете. Чи ви хочете, щоб ми здобували Україну в голоді і в холоді, а ви будете відсипатися в теплі?

Дійсно, Тереза з Яськом минулої зими пошили в Косові кожухи в доброго майстра, мала та одежина їм довго служити. Але кому на заваді стали їхні кожухи, що серед ночі прийшли їх забирати? Тереза бухнула коренастому в ноги:

— Синочку, пошкодуй нас! Дивися, скільки дітей у хаті голодних і холодних!

— Стара, — зайда чоботом пхнув Терезу так, що та відлетіла Яськові під ноги. — Бачиш той гак, — показав на стелю, з якої звисала і блідо блимала лампа, начорно задимлюючи один бік скла. Потім рукою обвів навколо голої Терезиної шиї. — Хочеш там потеліпатися, повисіти хочеш?!

Хижо заскалене око оглядало хату, шукаючи поживи.

— Терезко, віддай, що хочуть, — може, їм більше треба.

— Так, дідо, ти краще соображаєш від своєї баби.

Тереза розгублено стояла посеред хати і не могла відігнати думку: де, де я його бачила, де чула цей рипучий голос?

— Беріть, все беріть, — нервово бігала по хаті і не могла знайти кожухи — забула, як заорало. Ясько зрозумів її, відкинув благеньке рядно, на якому спали. Кожухи лежали, рівно складені на ліжку.

— Беріть, грійтеся.

— Оце да! Добротні, в лісі не замерзнемо. А сало, а самогон?

— Цього вже нема, хоч душу витрушуйте, — Тереза осміліла. Вона згадала, вона знає, хто перед нею. Вона пам’ятає його промову на сільському сході про краще життя і свободу для таких, як вона. Пам’ятає його рипучий голос і велику голову з тісним кашкетом, якого стягував синій обруч. Клубок образи і зневаги перетиснув горло. Вона випросталась і гостро глянула в очі прибульцям:

— Грійтеся!

Кожухи винувато повисли в чужих руках, м’яко виблискуючи білим хутром.

— Беріть, беріть усе, що хочете, може, вам ще щось треба? — обвела рукою хату. На причілковому вікні стояв гарний великодній кошик, наповнений свяченим зіллям і віночками, такими помічними при хворобах узимку.

— О! Це знадобиться! — лапата рука залізла в кошик. Дробилося сухе зілля, свячені віночки падали на землю… Крізь туман у голові Тереза почула, як жалібно заскрипіли двері, впускаючи до хати нічну сніговицю. Пішли, розчинилися в темряві…

Перед Йорданом Тереза зі свахою Михасихою пішли до міста дещо продати зі своїх бідних статків. Хотіла побачити, як у внуків рожевіють бліді личка на вигляд бубликів чи цукерок-лизачків.

Розложилися на лавці серед інших жінок. Кілька яєць, бурячки червоні, мачок, опіхана[12] пшениця — все, що відірвали від себе. Від стояння Тереза дуже змерзла, не гріла навіть хустка-накиданка, а Михасиха закликала:

— Людоньки, свіженькі яєчка, свіжа пшеничка, все до свят!

І покупців, і продавців було обмаль, не помагало закликання. Захололи голі руки, і Тереза нахилилася, хухаючи на пальці. Раптом перед нею гарна пані поставила кошик, зручно вмощуючи його на лавці. Жінці враз зробилося гаряче, ніби в лице хтось сипнув приском. Вона вирізнила б його серед тисячі — сама ж на відпусті обирала, ще й переплатила, бо був такий тільки один. Підняла очі і мало не впала: пані була в її кожусі, бо хіба би його не впізнала? Вже рік його носила, гладячи кожен вишитий рубець. Хустку спеціально добирала, червону з рожами.

— Бабка, по чем яйца?

— По-по-по… — заїкалася і не могла нічого відповісти, а тільки не мигаючи, заворожено дивилася на пані.

— Чего так смотрите?..

— До-до-до того ко-ко-кожуха д-дуже па-па-сувала че-е-рвона хустка, — пролепетала і обм’якла, мало не впала на лавку.

— Чумная, — капризно повела плечем молода жінка.

Яйця пані купила в Михасихи…

Колгосп

Стривожений Славко сів на бамбетель.

— Послухай, у селі говорять, що завтра приїдуть уповноважені з району тягти всіх до колгозу.

— Людоньки, що то буде?

— І що воно за той колгоз? — Ганка підпирала плечима ще теплу грубку, розпачливо зложивши руки.

— Буде так, як на Сході, зобачите.

— Ну, як буде?

— Казав Іван Гарний, що все відібрали, лишили голих.

— Як то — голих?

— Та не без шмаття, а без достатку, розумієш? Заберуть поле, худобу, обберуть до нитки і пустять жебрати. Казав, що все буде спільне: поле, коні, корови.

— Та як же? Та на тому полі піт наших пращурів і наш.

— Он які мозоляки, можна вухналі коням забивати!

— А як же діти, а ми?

— Кажуть, що в кожному селі побудують таке велике шатро, щоб всі влізли, і будуть людей заганяти туди спати, а два трактори з обох боків будуть затягати величезну ковдру і накривати всіх.

— Людоньки, та то якийсь сміх!

— Сміх сміхом, але щось у тому є, даремно люди не говорять.

— Та то мор якийсь, очевидячки, на нас. Що маємо робити, як себе захистити, де заховатися?

— Зима стукає в двері. Вже листя облітає, та й ліс вже не захистить.

— Але він ще не найбезпечніший, може перечекаємо, раптом минеться?

— Звари яєць, візьми щось до торби і досвітком підемо. Багато хто збирається. Може, все перейде і лихо обмине стороною…

— А діти? Куди їх дінемо?

— Та, може, вони вже не зовсім кальвіни, дітей не вчеплять. Маринка пригляне за Софійкою. Лишимо їм їсти, в хаті тепло, то й перебудуть, дасть Бог. Не будемо довго в лісі сидіти…

Вдосвіта крізь живопліт, який світився плетивом грабових батогів, можна було побачити, як сновигають люди, швидко ховаючись за хрести на цвинтарі: шукають прихистку і порятунку з надією, що вдасться перечекати цю нову наругу, відстояти свій достаток і відвести лихо стороною… Славко з Ганкою були серед них. Маринка, попри вранішній сон, мала запам’ятати: як прийдуть чужі вуйки, то вона не знає, де тато і мама — може, пішли до міста, а може, в поле, бо ще є робота.

Діти саме снідали, коли до хати зайшли незнайомці. Софійка з повним ротом злякано дивилася на них і мало не плакала.

— Ага, і тут одні діти, — сказав один. — То де, жабки, ваші тато з мамою?

Маринка — чорняве дівча — завчено промовила:

— Ми спали, не знаємо, де вони.

— І як вони вас таких малих залишили? Вони десь близько, правда?

Дядьки розсілися і, здавалося, взагалі не збиралися йти з хати.

— Може, менша скаже, — кинув лисий з портфелем, якого гепнув безцеремонно на стіл.

— Маленька, — почав улесливо, — хочеш мами?

— Хоцу.

— То, може, знаєш, де тато?

— Тато міці, мама міці, кинули хату, ма цо їці, — випалила Софійка.

— А, в місті кажеш, до міста втекли, щоб легше загубитися, — його грубі щоки наливалися червоною злістю. — Ну, якщо десь близько ховаються, то миттю тут з’являться. Тримайтеся, щенята!

Звів наган і вистрілив у стелю.

То вже пізніше Софійка дізналася, що таке наган, але запах пороху і дірку в стелі запам’ятала назавжди. В хаті стояв плач і крик, Софійка ридала, аж заходилася, сидячи на ліжку. Марина навпочіпки притулилася біля неї.

— Годі, не ревіти! — гаркнув щокатий, застібаючи кобуру. — Обідати пора, вари, мала, борщ.

— Я ще не вмію борщику, — хлипала дівчинка, — вмію тільки зупку…

— То давай свою зупку, тільки скоро.

Маринка похапцем кидала в баняк бараболі, які ледве вміщались у маленькій долоньці, моркву, знайшла готові макарони і теж всипала пів торбинки, докинула ложку шкварок, і все поставила варити. Гості хазяйнували, як у себе вдома. На столі вже стояв солом’яний кошик яєць, сало, огірки і пахучий мамин хліб. За якийсь час пів кошика яєць вже шкварчали на сковорідці. Маринчина зупка зробилася такою густою, що ложка в ній стояла сторчма. Страва наче втихомирила і розвеселила непроханих гостей. Вони їли і голосно реготали, чи то від ситості, чи від злості.

— Дивися, Семене, менше налягай на зупку, бо «швидка Настя» не відчепиться!

Діти сиділи, як мишки, хоч на них уже ніхто не звертав уваги.

Поївши, дядько, що аж прискав був злістю, забрав свого портфеля і пішов, за ним посунули з хати всі інші.

— Жабки, ми ще прийдемо, запам’ятайте і татові скажіть, — останній ліктем змів усі тарілки на підлогу.

Малі вже не плакали. В хаті стояла загрозлива тиша.

Славко з Ганкою крадькома прийшли аж під ранок, коли діти, притиснувшись одне до одного, заснули тривожним сном.

Коли землю покрила пухнаста ковдра чистого снігу, Славко з Ганкою впряглися в колгоспну шлею, на довічно…

Плютоногий

У хаті пахло сном. Гуцала і збивалася з ритму стара колиска, придрімувала баба Каська.

— Колисала баба діда, від вечері до обіда, — тихо жебоніла колискову. Малому Миханеві дозволяли довго колисатися, ніби загладжували провину за всі негаразди, що їх спіткали. То він, коли слабнула бабина рука на колисці, покрикував:

— Бабо, люляй!

І баба знову дріботіла колискою по гулюватій долівці…

Коли зайшов до хати Плютоногий, вона не дуже й допитувалася, що він хоче і чого шастає очима по хаті. Може, Янки шукає? Але вона в полі з Танькою. Чула баба краєм вуха, що парубок перестріває її онуку, але як на це Янка…

Молодий фронтовик Гріша Плутонов не заперечував, коли його направили міліціонером до Ковалівки. Воював з українцями, ділив солдатські сухарі, ходив у розвідку, жартував з дівчатами. Але коли бачив Янку, забував про все. Вона була для нього особлива: язик не слухався, очі дивилися на чоботи, і тільки грайливий сміх дівчини повертав його до пам’яті. Не знав ще Гріша Плутонов, що сільські молодиці для легшої вимови його прізвища називали його «плютоногий», хоча сам він був статечний, з довгими і рівними ногами. Нічого в нього ніде не плуталося — мав фронтову виправку.

Коли Янка в білих шкарпетках і напудрених зубним порошком капцях з’являлася на танцях, де вигравала гармошка кривого Мірка, Гріша пильно охороняв гулянку, а надто — Янку. До хати підходив рідко, лише коли випадала нагода чи привід, бо Янка була дівчина строга. Вона, однак, теж придивлялася до хлопця, і хоч мама вряди-годи кидала: «Не задивляйся на москаля», крадькома розглядала його та раділа, що саме її вирізняв серед інших. А якогось вечора Гріша, ніби ненароком, провів Янку до воріт, затримавши на розмову. Коли від вечірньої прохолоди дівчина повела плечима, зняв потерту шинельку і накинув на неї. Війнуло чоловічим теплом і стало затишно. «Може, це він?» — штрикнула думка, але Янка лиш звично пирснула сміхом і шугнула додому, залишивши хлопця в роздумах.

Того ранку, поснідавши буряковою кавою — бо яйце від єдиної курки берегли для Миханя, ну чи для баби Каськи, — Янка збиралася в поле.

— Здрасте! — з’явився на порозі Гріша.

З якого дива, думала дівчина, та ще й так зрання… Стрельнула очима. Плутонов стояв обм’яклий, винувато дивився під ноги. І тоді Янка помітила в сінях ще одного чоловіка у формі. Зблідла.

— Що сталося, чого ви тут?

— Заявление на вас. Зерно прячете.

— Яке зерно? — не второпала дівчина. І раптом, як блискавка, майнула думка: восени у невеличкому схроні у кімнаті мама сховала дві торбини насіннєвого жита. Заліпила, вимастила глиною долівку, чекала пори.

— Прости! — ледве вичавив Гріша.

Тиша запала в хаті. Стук-стук щупом по долівці — і порожнина враз виказала себе. Танька спершу заніміла, дивлячись на те, а потім ураз зірвала благеньку верету з ліжка, оголяючи солому. Один торб’як хлопці уже витягли, а поки піднімали другий, жінка рвучким рухом розв’язала торбину, і жито з шумом шуснуло в солому.

— Ви что делаете? — рвонувся до неї Гріша. Танька себе не пам’ятала.

— Ах ти, Плютоногий! — кричала жінка, силою жбурнувши його на ліжко, і дубасила кулаками, куди попало. — Ти його сіяв, ти його жав? Ти його знову крадеш, останнє крадеш! — волала з перекошеним лицем.

— Бабоньки, не убивайте! — жартома пручався Плутонов, закриваючи руками голову. — Послушайте, я должен, понимаете? Не моя это вина… — і виразно глянув у вікно.

Танька й собі потягнулася за його поглядом. За городом на плоті чипів Микита, котрий ураз відсахнувся від нього, коли жінка люто зиркнула в його бік.

— Ах ти шкуродер проклятий! Щоб тобі повилазило і заціпило навіки! — Таньку всю трясло. Сльози бігли худим вицвілим обличчям. Вона вибирала добірні матюки і посилала усім і на всіх: на війну, на Микиту, на москалів…

— Веди, веди мене, Плютоногий! Мені вже все одно, хай відмучуся раз, і буде кінець. Ми вже зелені від юшки з буряка, давимося кукурудзяними підпалками і все чекаємо, коли буде ліпше… Он дівка на виданні, а її можна перекинути через хату!..

Янка стояла заніміло, Михань сидів у колисці, спершись на бильце, і тільки баба Каська сукала сухенькі кулачки:

— Що буде, ой людоньки! Та ми ж не крали, та то ж наша кривавиця! Та що ж ви робите! Бійтеся Бога!

— Так, — витирав спітніле чоло Плутонов. — Читай!

І підніс Янці папір: «Вызов за доносом был ложным». Янка ще не зовсім усвідомила, що то значить. Здивовано дивилася на міліціонера.

— Это я беру на себя.

— А як же той, інший, що стоїть у сінях?

— Сказал же — беру на себя.

Янка посміхалася крізь сльози, баба Каська заніміло дивилася на Плутонова. Малий Михань вичікував, коли на нього звернуть увагу, не дочекався і розплакався:

— Бабо, люляй! Ба-а-бо!

Марта

Марта бігла серед сірих валунів хмар, задихалася і вгрузала в них, важко піднімаючи ноги, наче в пухкий весняний сніг. Серце шалено калатало, зойк застрягав глибоко в грудях і ніяк не міг вирватися на волю.

Посеред хмар стелилася синя небесна стежка, якою ішли її найдорожчі Іванки. Вони мовчки посміхалися до неї, манили поглядом, а вона бігла, бігла, провалюючись у хмари, розмахувала руками… І лише стомлений крик про поміч: «Мамо!» — змусив її розплющити важкі заплакані очі. Проте думки її все ще бігли за хмарами, розгортаючи сувій минулого, що навіки вкоренилося в пам’яті, бо чи могло бути інакше?

Досвітком, коли сонце ще не випило вранішньої роси, Марта з серпом і перевеслами на плечах поспішала в поле жати пшеницю. Вона любила ці росяні ранки, коли стерня була м’якша і колосся не жалило голих рук, лише жаль було волошок та гордих маків, які витикали свої личка з вусатого лану. А коли цвіли купно, обережно обжинала їх, залишаючи на стерні польові букети. Тато сварив її за те, але Марта знала, що має на це право, бо сама була, мовби квітка: таких пишних хвилястих кіс, тонкого стану і граційної ходи не мала жодна дівчина у селі.

Коли йшла, мимоволі притягувала до себе погляди. А що вже парубки, то, мабуть, кожен плекав велику надію, що Марта кине йому бодай один свій усміх.

Сонце повертало на полуднє, і за дівчиною рівними рядами лежали тугі снопи пшениці. Волошки і маки радували око і наганяли солодкі мрії…

Давно вже Марта мала свою таємницю. Давно вже любилася з Іваном — чорночубим красенем, котрому надала право виціловувати її рум’яне личко і соковиті губи. Сама не знала, як їй вдається вберігати тайну від братів і батька, котрий все частіше нагадував, що дівка вже виросла і треба щось думати. Проте що думати, коли вона любить свого Івана, багатого на красу і розум, але без поля і достатку? Та хіба то перепона, коли є дві пари дужих і люблячих рук, які для щастя все осилять: і поля прикуплять, і худоби?

Не знала ще Марта, що доля порозкидає її пишні мрії по колючих чагарниках…

Коли вона раділа літньому дню і втішалася сонцем, в їхню хату прийшла біда: раптово померла старша сестра. Залишилися по ній дівчинка-підліток і вдівець Федір. За якийсь час батько вирішив, що поле з його господарки нікуди не відійде і треба Марту віддати за Федя. Що вже Марта просила, що вже благала, на колінах повзала — нічим не зрушила батькового серця.

— Ні! Так буде, як має бути! — стукав кулаком.

Іван не знаходив ані собі місця, ні виходу. Крадькома зустрівшись у лісі, вирішили молоді втікати світ за очі, тільки б разом.

Недільним досвітком, коли всі ще спали, натомлені працею, Марта з невеликим вузликом вийшла з хати. Вклонилася рідним порогам, просячи пробачення за свій вчинок.

Непомітно залишила село і шпарко бігла лісом, де чекав її Іван… До старості так і не розгадала Марта, як на місці зустрічі з Іваном опинилися її брати…

Цього року осінь швидко наворожила зиму, і легкі білі сніжинки застеляли землю білим обрусом. Думки Марти повільно оберталися навколо снігового танцю, а вона бачила зелений ліс, благальні Іванові очі, і відчувала пекучий свист батога, яким вгощали її брати аж до самого дому. Довгий час лежала лише на животі, бо на спині і ногах цвіли червоно-сині візерунки…

До шлюбу йшла, як царівна: струнка, пишногруда, перли дзвеніли і переливалися на шиї, наче кидали виклик долі. Тільки личко було бліде і мала байдужий погаслий погляд. Федько ж, як не чепурив свої весільні обладунки, молодшим не ставав.

Музики грали не для Марти, скрипка тільки плакала, додаючи жалю. Лише танець «молодої» був для Іванка. Перемінилася Марта, зник сум, личко засяяло весною, у вухах шумів зелений ліс. Стрічки розвівалися на вітрі, дзвеніло намисто, дріботіли підківки червоних чобіт — перед очима був Іван, а у ньому — весь світ, бодай на мить…

Завчасу народила синочка. «Нечисний»[13], — усміхалися жінки куточками губ. Всю нерозтрачену любов, усю ласку віддавала малому Іванкові — так назвала первістка, який повторив кожну рисочку свого батька. Ріс високим, вродливим, як Іван з тієї далекої юності. Не зустрічала його більше, не знала, що з ним… Федь з мовчазним розумінням ставився до Мартиної любові, бо доньки його вона не кривдила.

Не натішилася Марта своїм щастям. Війна сколихнула світ і все єство жінки. Вона криком кричала, бігала по подвір’ї і не знала, за чим. Розкриленими руками заступала сина, передчуваючи горе. Воно прийшло до неї згодом, білим трикутником і холодними словами: «Погиб при исполнении…» Одна, в багатолюдному селі, тут могила Федя, чужі онуки, людські співчуття…

Сніг сипле і сипле. «Вже стріхи білі, як моя голова, — думає Марта. — Тільки краплі червоної калини на кущі визирають з-під пухнастої снігової шапочки… Як моє намисто».

Подибала, відчинила скриню. А у прискринку — коралі, дівочі, червоні, як калина. Ті, що подарував Іван.

Одягла поверх нової кофтини, обмацала кожен, погладила.

— У них і піду.

Зимовим ранком, коли благословилося на світ, стара Марта відійшла у засвіти.

Пішла шукати стежки до найрідніших.

Презент

Зима почалася на Покрову, але осінь ще не відступала, ще хлипала багнюкою, змішуючи снігову січку з дощем. Навіть собаки тулилися до дверей. Було сиро і маркотно.

Юстина грілася коло грубки, в якій горіли вогкі дрова, потріскували і сичали сирою юшкою. Переглядала свої убогі вбрання: дівочі, вишморгані часом. Треба щось латати, щось вшивати.

Не чула, як несміло рипнули двері і як перед нею стала Югася — живісінька, либонь, і помацати можна.

Жінка аж очі протерла, рвучко схопилась і десь із глибини грудей вичавила:

— Югасю, ти? Звідки? Ми вже не знали, що й думати: як у воду впала — ні листа, ні звістки. Де шукати?

Юстина кілька разів обернула сестру і з острахом запитала:

— Ти сама?

— А з ким би мала бути?

— Та…

Югася здогадалася, на що натякає сестра. Багато дівчат повернулося додому скривдженими, багато невинних діток не мають, де прихилити голови, і вдома чуються чужими.

— Юстино, що ти говориш! Та я долоні в кулак не складу, — образа стиснула груди. — Подивися на мої руки!

Юстина ніби прокинулася: перед нею стояла її молодша сестра, її Югася, навіть не скинувши обшарпаного ватника і торби, що теліпалася на плечі.

— Чи я дурна зовсім, що дурне мелю ще з порога?! Пробач, Югасю, певно, то від радості воно так виходить… Слухай, а це дійсно ти? — Юстина мовби щойно побачила сестру і, обнімаючи, приказувала: — Як добре, що ти придибала з тієї Німеччини, най вона западеться разом з її німаками, які стільки горя нам принесли! Дивися, скільки людей погинуло, скільки не вернуло додому хлопців…

— А Василь з Кривої вулиці вернув? — Югася напружено чекала відповіді.

— Живий, мама не натішиться… Тільки дуже кульгає — мав велику рану на нозі.

Югасі аж легше видихнулось, і ніби добрий дух огорнув усе її тіло. Не роздягаючись, заглядала в кожен куток хати, гладила старенький обрус на столі і дивилася на Юстину, наче вперше її бачила.

— Устечко моя, я вдома і не вірю, що там лишилися мої плачі і болі, нехай би ніхто такого не відчув… Як мило пахне домом, навіть цей дим, що сльозить очі, кращий за всі пахощі світу. Не чути німецької гарканини… І ти тут біля мене, моя найдорожча.

Приголомшена Юстина забула, що Югася вернула з далекого шляху і, може, хоче їсти чи вмити здорожене лице.

Першою до тями прийшла Югася. Розв’язала торбину і, заглядаючи в неї, витягла довгу блискучу банку.

— Консерви, справжні, з м’яса, кажуть смачні.

Потім жваво шамотіла руками в торбі і враз витягла щось дивне. Легке, як рожева хмарка, з ніжним гафтом, що викручував різні квіточки, які призбирувались ніжним воланом. Стріпнула ним перед очима і радо об’явила:

— Це тобі!

За роки війни Юстина відвикла від таких речей, зрештою, вона навіть їх ніколи не мала.

— Що це?

— Майточки!

Ніжні, довгасті помпочки мали опускатися до колін, рожеві, звабливі. Юстина тримала в долонях плетиво квітів і не знала, що з ним робити.

— Почекай, це ще не все, — не вгавала Югася.

Шух-шух пальцями — і знову щось прозоре і летюче впало на руки.

— Обережно, не зачепи, очко побіжить.

— Людоньки, єдвабні панчохи! З чорним рубчиком і чорною п’яткою, як у тих пань, що у довоєнних кінах. Це мені? — тихенько всміхнулася Юстина. — Де ти надибала таке диво?

— Та звідти все, — тамувала сум сестричка, — пані Барбара подарувала, як я додому збиралася, за добру службу. Глянь, — Югася простягла дві набряклі руки, які винувато ховали тверді мозолі, — корови доїла, і оце все, що заробила.

— Югасю, нащо мені те павутиннячко даруєш, може, собі візьмеш?

— Та що ти, сестро! Ти нам усім маму замінила, а потім і тата… Кому мені ще дарувати? Ой, заговорилися ми з тобою! А де швагер, маленька Славця?

— Маленька?! Та вона вже мене переросла! — всміхнулася Юстина. — Пішла до сусідів, аби розтерти на жорнах трохи кукурудзи на колотюху. А Гілько скоро буде…

За розмовами вже й ніч підступила. Зібралася родина на відпочинок. Югасі постелили разом зі Славцею, яка швидко і безтурботно заснула. А Югасі не спалося, відчуття дому повертало її в минуле, думки летіли на Криву вулицю: як там Василь, її дівоче кохання?

З тієї останньої їхньої зустрічі вона його часто згадувала. Чи пам’ятає і він її, чи не забув, як вони, тримаючись за руки, вийшли за село? Мліла червнева ніч і, ніби в серпні, сипала зорі. Югася загадувала бажання, Василь говорив, що любить її, вони обоє не знали, що їх чекає попереду, і безпечно цілувались, прислухаючись до власних сердець, що гулко билися так близько одне від одного…

Збуджена подією Юстина в ліжку тихенько розповідала Гількові про дарунок.

— Ну, то чо не вбралася — так лише говорити? — гладив тепле стегно жінки.

— Та ти що! То хіба на Великдень. От би мешти до тих панчіх купити, на високому обцасі, щоб рубчик гарно дивився…

— А як покажеш те, друге? — сміявся чоловік.

— От дурний! То хіба для тебе, щоб ти розглядав…

— Та не знаю, чи довго я би то розглядав… — хитро блискав очима Гілько.

Ближче до свят, коли не було нікого в хаті, Юстина витягала з шафи дарунок і оглядала його, якось навіть вбралася в ті рожеві викрутаси. Шкода, що Гілька нема, то прийдеться чекати Великодня…

Білили з Югасею хату, прали рушники, викручувалися, як могли, щоб було веселіше, святковіше. Василь з Кривої вулиці таки на милицях придибав до них, і Югася посміхалася на дві ямки.

Він не забув Югасі, пам’ятав ту літню ніч, і тепер мовчки цілував тверді долоні дівчини. Мама готувалася до невістки, знала її з дитинства і була рада, що після Великодня Василь приведе її до їхньої хати. Славця, як вербичка, тягнулася до сонця і часто сокотіла про щось своє з Югасею. Юстина тішилася сестрою, донькою і своїм Гільком, бо при домі є чоловіча рука: хлоп, як ворона, але оборона, як кажуть у селі, а Гілько її — великий і добрий серцем.

Суботнього вечора після роботи все тіло знемагало, і хотілося швидше відпочити, щоб по-людськи зустріти Великдень. Зранку Юстина навіть трохи припізнила — Славця з Югасею вже пішли до церкви, а вона з пасками і Гільком мали їх доганяти. Юстина притьма вмилася, заплелася і відчинила шафу, щоб узяти єдвабні панчохи і ті рожеві зваби, але… Але їх не було на місці… І де вони? Де? Ще вчора були, сама бачила. Юстина нервово розгребла речі, та нічого не знайшла. Гілько вже стояв над головою: чого, мовляв, жінко, так довго вдягаєшся? Як же їй іти до церкви, коли панчохи старі і рвані, а голими литками ще не пора світити, бо ще й трава не зазеленіла?..

Хоч би панчохи були, лихо з тими гафтами… Злі сльози мало не роз’їдали очі, бо Юстина грішила в такий день: у шафлику випрала панчохи, зашила дірки і напівмокрі одягла на ноги. Вже мало не сталося так, як у тій приказці: я на камінь, а там амінь.

Стала, задихана, в самому кінці, мало не перевернула пасок і почала очима шукати Славцю та Югасю. Славця була обернена до неї спиною, і Юстина ковзнула поглядом по ногах доньки. Чорні рубчики, ніби змійки, хизуючись, збігали вниз по струнких литках. Враз Славця різко повернулася, обкрутивши навколо себе рясну спідничку. Рожеві майточки презентово блиснули, обгорнувши гафтом ноги: такі собі рожеві хмарки на новій господині. «От бахуриця! Дивися, як випендрилася!» — подумала Юстина.

Йшла додому разом з чоловіком, мовчала і сердилася на саму себе. Кошик тягнув руку, жінка мало не плакала.

— Гільку, я вже дуже стара, чи як? Приглянься. Ти бачив, що той презент, який привезла мені Югася, вже на нашій дівці? Взяла і нічого не сказала! А я тепер на Великдень грішу!.. Воістину воскрес! — відповідала на ходу людям, але нічого її не радувало.

Чулася ображеною. Вдома довго вдивлялася в дзеркало, звідки на неї визирала ще гарна молодиця, але колишня, юна й розкішна, вже була у Славці, у тій молоденькій вербичці…

— Юстинко, як на мене, то тобі ліпше без того рожевого шумовиння. Воно мені всі задирки на пальцях попідносило би. Я тебе такою ліпше люблю.

— Гільку, Славці нічого не кажи, най так буде. Воно росте, то най тішиться, мені вже відлягло.

— Видиш, ми ще навіть галунок не били, а вже дурним гриземося! Та я тебе не заміняю ні за які скарби світу, дурненька.

— Жартуєш?

— Бігме, правду кажу!

Гілько притулив до себе Юстину.

Згуба

Іван Гарний дивився на крісло, якого боявся найбільше у світі. Крісло не просте, а особливе — його господарем був доктор Шпільман.

І, що не кажи, Іван уже тут не вперше сидів, і зараз мужньо віддавався в руки доктора — вже востаннє. В роті залишилося два зіпсовані зуби, які вже не врятують ситуації. Але коли доктор дзенькав інструментами і вмикав бормашини, Іванове серце залітало під підошви, очі міцно заплющувалися, ніби відгороджували його від світу, а беззубий рот нагадував старий полярес, у якому нема грошей.

— Ну, пане Іване, тут без щеки вже не обійдеться, самі розумієте, — посміхнувся Шпільман. — Ви чоловік ще не старий і їсти чимось треба — не буде ж вас жінка тримати на самій мамализі? Та часом і чужим жінкам треба зробити посмішку. То як?

— Та так, пане Шпільмане, я все розумію і даюся на ваше усмотріння. Кажете вірно: чоловік живий і мусить про живе думати. Нехай буде гречка — щека то й щека. Але най вже буде гідна.

— Пане Іване, ви мене знаєте — зроблю з найліпшого матеріалу, шкодувати не будете.

Іванові було маркотно слухати цю розмову, але в душі він уже був готовий.

Продав дві корови, трохи меду і мав надію, що того буде досить, аби заплатити Шпільманові. Хотів то зробити якнайшвидше. Бо, коли Насті не було в хаті, підходив до дзеркала, що висіло на стіні, робив посмішку і хотів плакати. І чого ті зуби так його полишали? Одні на австрійській войні, інші в російському полоні покришилися, як лопока, а решта вже вдома не схотіли його триматися. То на ті остатні пеньки вже був злий і не шкодував їх…

Коли шовком стелилися трави, з кабінету доктора Шпільмана Іван ішов у повній гармонії з собою. Ще не комфортно в роті, але зуби і блиск забезпечені — він може посміхатися і їсти твердий хліб. Мамалигу, як каже доктор, най вже хтось інший жмакає.

Він навіть купив для Насті трохи твердіших дорогих цукерок на вагу, щоб показати, що і йому вони тепер під силу. Коли прийшов до села, першою зустрів Руську Олексову.

— Іваню, ти звідки?

— Та… — мусів комусь посміхнутися, а коли Руська зробила круглі запитливі очі, посміхнувся ширше і вже знав, що за день усіх буде повідомлено про його обнову.

Стояла гаряча пора. Висипалися і вилягали сіна, потребуючи коси… Сіножать зустріла Гарного ще сплячими цвіркунами і запахом лугових квітів, які поки не розтулили пелюсток. На траві блистіли срібні коралі роси і вигравали різнобарв'ям під першими променями вранішнього сонця. Жаль було порушувати цей красивий вологий спокій, але господар прийшов виконувати свою місію. У затінок поставив глечик з водою, полуденок, скинув сорочку, перехрестився, поплював на долоні і зі словами «Боже поможи» опустив косу на перший покіс, збиваючи росяне диво. Рівно лягала трава впереміш із квітами, які так і не встигли прокинутись. Ш-ш-шух — шелестіла коса, засвідчуючи руку майстра. Небесне світило піднялося високо і припікало в спину. Приємно нили напружені руки. Напившись криничної води, Іван на повні груди вдихнув запах свіжого сіна. Ліг подрімати і подумав собі, що знову треба навідатися до доктора Шпільмана, бо трохи муляє ясна нова щека. Затим легко вийняв її з рота і поклав на сорочку коло полуденка.

Перепочивши, поклепав косу і почав свіжий покіс. Дійшовши до середини сіножаті, зауважив, що неспокійно скрекочуть сороки. Але хіба міг подумати, що ці білобокі вертихвістки заподіють йому таку прикрість? Скрекочуть — ну і хай, видно, мають якийсь свій інтерес. Вони завше були жвавими витівницями, часто його забавляли. Але коли сороки верещали вже дуже зухвало, Іван таки глянув угору, — птахи зчинили ще більший гармидер, і серед їхніх хвостів щось блиснуло жовтим блиском проти сонця. Його, наче блискавка, обпекла здогадка: мої зуби, золоті мої зуби!!!

— Людоньки, що ж це діється! — залементував на все горло.

Велика сорока вирвалася з гурту і полетіла вперед, а за нею ринулися її сусідки-скрекотухи. Іван жбурнув косу на покіс, біг, плутався у траві, розмахував руками, як тільки міг, і шамротів беззубим ротом. Якусь мить йому здалося, що сорока не втримала свою ношу і кинула в траву. Птахи хороводом весело полетіли до лісу…

Іванові було вже не до косовиці. Він ходив по траві, лазив на колінах, розгортав руками і мав надію, що десь заблистять-таки його зуби… Але вони ніби під землю провалилися. Чи полетіли разом із сороками?

Важко опустився на землю і мало не плакав. Що скаже Насті? Як покажеться в село?

Після цього випадку у кожну косовицю Іван обходив своє поле в надії, що все-таки знайдеться його згуба. Але йшли дні, минали косовиці, а Гарний усе був беззубим.

Довго жалів, що не вмів їх пошанувати і вберегти. За якийсь час, коли хліб завезли до стодоли, а на стріхи впали перші приморозки, доктор Шпільман за меншу ціну зробив Іванові залізну щеку.

— Пане Іване, то маєте вже зуби, міцні, як жорна — все перемелете, — втішав чоловіка.

Орлиця

Минали Янчині розбурхані літа, лишаючи по собі дзвінкі коляди. Молодість її уже під хрестами. А вона ще жива, і нащо?..

Баба Янка сиділа у високому кріслі, немов на троні. Була висока на зріст, і хтось подбав про її хворі ноги, щоб менше їх кулила. Сиділа посеред старої батьківської хати, навпроти вікна і дверей. В зимі задивлялася на людей, які снували селом, а в літі відчиняла двері і паслася погаслими очима по зеленому споришу, що обвивав одиноку стежку до її порогу.

Сиділа спокійно, великі спрацьовані руки були витягнуті вперед і спиралися на дві палиці, які стояли рівно, наче посохи, і без яких не могла додибати до електричної плитки, на якій варила собі щоденну затірку. Волосся і лице мала вибілене старістю, без скорботних зморшок. Дивилася очікувально і сполохано, при цьому нагадувала птаху, навіть царицю якихось невідомих великих крилатих істот — може, стару мудру орлицю, котра берегла своє гніздо, хоч у ньому нікого й не було. Вже все спопеліло в душі, і тільки серце стукало гулко, наче в порохнавому дуплі.

Вона не харапудилася від того, бо давно поставила Богові одне запитання-просьбу: «Забери мене, Господи, звідси, пощо так довго тримаєш на цьому світі, непотрібну?» Знала, гріх так говорити і навіть думати, але слово часом вилетить — і не втримаєш, навіть якщо воно дурне та безглузде…

Сиділа Янка і в пам’яті перебирала, коли таке Різдво було на її віку, як сьогоднішнє: земля чорна, як печаль, не застелена сніговим обрусом. Не рипить веселий сніг, навіть сумно дзеленькає вертепний дзвінок за вікном. До неї він давно не говорить… Ще відтоді, як померла її Галя — доня, що не прожила і половини її віку. Одна єдина, бо не могла більше родити — передвигалася на шахтах, перемерзла на лісоповалах. Галинка була люблена і плекана, а як беріг її Міхал — коси заплітав, навіть сорочки помагав вишивати для своєї одиначки.

Дивилася Янка у вікно, яке відкривало їй часточку сільського світу, рідного їй. Бо скільки думок і сліз посилала впродовж багатьох літ у дорогий дім до мами, до тата.

— Ангели співають, царіє вітають, чудо, чудо повідають! — бігали дітлахи під вікнами з колядою. До неї не йшли, знали, що баба Янка немічна і поки встане, то вони обгонять кілька дворів.

Колись Галинка щедро обділяла малих грішми і яблуками. Тішилася світом, чоловіком, красенем-синочком… Задивилася Янка на зелений спориш, що ледь шелестів сірою памороззю, такою, як тоді…

Коли за нею, Янкою, прийшли, вона саме збиралася колядувати, хоч москалі вже за це карали. Але в хаті, де всі свої, молоді, гріх було не заспівати, коли голос рвався виплеснути різдвяну радість. Не думала, що біда підкрадеться в такий день. Коли зайшли гарнізонці, Янка саме заплітала коси, вже була святково зібрана.

— Что, празднуешь? — запитали її.

— Так, і не тільки я! — гордо відказала.

— Собирайся, увидишь конец своего ликования!

Мама в плач, татові трясуться руки…

Так у святковому і забрали. Не наколядувалася… Коли гнали етапом, все здавалося, що враз прийде порятунок і вона повернеться додому.

Янка ще не встигла стати героїнею: вона, молоденька, носила грипси[14], передавала на словах, що їй загадували. Боялася темної ночі, бо здавалося, що за кожним корчем чекає її ворог. Але які ночі потім довелося пережити! Особливо ті, до вироку, коли за коси волочили довгим коридором, а далі били, били і шматували молоде тіло. Спідничина порвана на торочки, святковий светрик світить кривавими вирвами… Вона нікого не видала. Сама дивувалася, як — таке дівча і стільки сили? Може, тому так довго живе: вже й до сотки залишилося зовсім мало?.. Задовго вже для неї самотності. Міхал вже зачекався на неї, певно, кожних свят проситься до церковної брами — чи не йде ще Янка…

Той святий вечір був сніжний, мороз тріщав, завивав колимський вітер, наче хотів вивітрити впертих галичанок, які після важкої зміни витягали приховані сухарики і рівно ділили на кожну. Блимала маленька свічечка і вселяла надію. Півголосом виводили «Отче наш» і «Бог предвічний», і молитви несли їх додому, під засніжені стріхи, до рідних, до пахучої куті…

Того вечора Янку волокли до карцеру. Сподобалася наглядачеві Яшці, а що не скорилася — оговір і п’ять діб одинокого голоду й холоду. Після цього відрізала коси, думала, гіршою буде. А на Великдень, коли сонна колимська земля ще дихала мерзлотою, тюремною поштою отримала листа від Михайла з чоловічого бараку, якому смертний вирок замінили «чверткою» без повернення. Він писав, що високий, жартівник, що виріс серед гір і бистрих річок. Букви були виведені хімічним олівцем на обривку жовтого цупкого паперу з мішка. Носила той лист у пазусі і знала — це її доля, її Міхал. Так хотіла його бачити, знати, який він. Не могла ж навіть уявити…

Одного разу, коли жіноча колона порівнялася з чоловічою, як вели їх усіх на роботу, високий, худий парубок підняв руку і вигукнув: «Я — Михайло Руснак». Ледве глянула і закохалась. Була певна, що доля не підведе. Чекала кожного листа, переживала, щоб не перевели їх в інше місце.

Вдруге побачила Михайла через рік під час загальної сповіді, коли священик Теодозій благословляв молитвою в’язнів до Різдва, кріпив їхній дух і тіло — коротко, достойно, запам’ятала на все життя. Вони, знедолені і зневажені, вже осміліли і боролися за себе. До волі було недалеко. Смерть головного тирана відкривала дорогу додому. Зустріла їх з Михайлом пуста батьківська хата — за рідними віддзвонили без неї…

Янка, сидячи по стількох роках у цій самій хаті, подумки перейшла своїми тернистими дорогами вздовж і впоперек. Вже засвітилися радістю перші вікна, коляда ставала веселішою і котилася селом. Братство колядувало на церкву. Раділо старе і мале.

«Нова радість стала, яка не бувала… Так близько і голосно звучить, ніби в мене… Люди, та то ж таки в мене під дверима!» — ще не вірила Янка.

— Бабцю, це я, Олесь, відчиняйте!

— Ой, Лесику, онучку дорогий, не забув мене!

Дзвінкий голос внука додав їй сили. Баба Янка на двох костурах подибала назустріч своїй радості.

— Христос народився!

— Славімо його! Славіте його!

Вицвілі очі Янки засвітилися щастям.