Останнє полювання

1

Жодного спогаду — чи майже жодного.

Коли його виловили в гірській ріці, розпанаханого від голови до п’ят, знекровленого, його тіло було повне води, ніби шкіряний бурдюк. На той час він усе ще був при тямі — хоча що він там міг тямити.

У швидкій він упав у кому. Так минуло два тижні. Два тижні порожнечі, а тоді в глибині мозку зайнялося світло. Молочно-білий колодязь, із якого зринали розмиті обриси, безформні створіння, якісь крихти життя… На цьому етапі він схилявся до думки про сперму.

Тоді з’явилася аналогія з молоком. Йому пригадувався відомий епізод з індійської космогонії. Фрески, якими він колись милувався у храмах Ангкора: боги і демони збивають молочне море, щоб видобути з нього чудесних істот. У його мозку з цього танцю зринали самі лише сцени насильства, пики вбивць, погано перетравлені поразки… Усе, чим повняться спогади фліка[1] з карного розшуку.

Урешті-решт, на превеликий подив лікарів, він опритомнів. Танець богів тривав, але in real life[2], час протікав крізь нього, ніби крізь діряву каністру, ночі й дні зливалися в одне, всі відчуття були надійно поховані під гіпсом та наркозом. Лікарі казали, це хороший знак.

Згодом він зміг сідати на ліжку й питати про новини. Про кого? Про що?

У першу чергу — про Фанні Феррейра, ту, яка розпанахала йому черево до самого горла. Вона не пережила їхнього танґо в крижаній річці. Її поховали разом із сестрою-близнючкою за кілька кілометрів від Ґернона — точне місце не підлягало розголошенню. Ніякого цвинтаря сестричкам-головорізкам…

Тоді — про Каріма Абдуфа, його імпровізованого напарника в цій жахливій справі. Той склав короткий звіт про розслідування, який пожбурив в обличчя жандармам, а потім звільнився. «Повернувся на батьківщину». Ньєман не став розпитувати: він знав, що Карім — апатрид. Він не намагався зв’язатися з чоловіком. Урешті-решт, вони не мали нічого спільного, крім поганих спогадів.

Настав час повертатися до світу звичайних людей. До лікарняної палати його прийшли привітати вершки кримінальної поліції та високопосадовці з національної жандармерії. У піжамі отримуючи медаль, він почувався мертвим метеликом, якого пришпилили на коркову дошку. Той самий присмак, той самий колір.

Іще соцстрах оголосив його «інвалідом першої категорії». Він більше не міг працювати фліком «у польових умовах», і йому мали виплачувати пенсію за інвалідністю. Ньєман уже міркував, чи не краще було б згинути разом із Фанні в крижаних водах.

Але французька влада нікого не викидає: вона утилізує. Після одужання йому запропонували посаду викладача у Школі поліції Канн-Еклюза. Чому б ні? Він відчував, що його досвід може принести майбутнім флікам користь.

Однак після трьох років практики йому дали зрозуміти, що його бачення професії не відповідає, так би мовити, визначеним критеріям фаху. Його повернули у гру, але не повністю. Консультант, радник, посередник — усе, що завгодно, аби він тільки залишався на лаві запасних.

Фізично він цілковито видужав. Щодо психічного здоров’я все було інакше. Він жив із цим мокрим пальтом на спині, тягарем, який зазвичай називають «депресією». Постійні симптоми: цеглина в шлунку, конвульсивне здригання, клубок у горлі, ніби шию зав’язали вузлом… Він увесь час почувався так, ніби от-от розплачеться, і страшенно хотів спати, адже сон — це один зі способів позбутися цього хворобливого стану.

Так минуло два роки — два роки зневіри і втоми, приниження і байдужості, аж поки одного дня про нього не згадали його колишні товариші — ті, що зуміли видертися службовою драбиною.

— Такі справи, — сказали йому коротко й по суті, — по всій Франції скоюють усе більше божевільних злочинів, крюшо[3] не справляються. Має відкритися Центральне бюро, яке посилатиме хлопців із Парижа в різні куточки країни. Це будуть загартовані фліки, їх тимчасово прикріплюватимуть до служб жандармерії на кожну конкретну справу.

— Супер. Скільки нас?

— Поки що ти один. Це радше пробний проект, аніж офіційна програма.

Та ви що. Ідея кинути фліків на допомогу жандармам ішла врозріз зі здоровим глуздом. Ніхто в це не вірив і ніхто вже й не пам’ятав, у якому відомстві могла зародитися така думка.

А чи можна знайти кращого кандидата на мертворожденний проект, аніж привид? Проблема в тому, що Ньєман сприйняв цей жарт за чисту монету. Він навіть попросив собі напарника.

— Агов, ви залили повний бак?

Івана схилилася до вікна «вольво» з повними руками салатів, злаків, мінеральних вод — усього, що крамниця на заправці може запропонувати дивакуватій веганці.

Ньєман здригнувся і вийшов, щоб виконати свій обов’язок. Наповнюючи бак, він повернувся до реальності: німецька автомагістраль на початку осені, залите червоним світлом пообіддя, схоже на полотно Ротко[4]. Не зовсім кепсько, але й не вершина радощів.

Він пішов до каси. Мав би бути в доброму гуморі: після місяців писанини, статистики, скупих досьє, присланих національною жандармерією, він нарешті у справі.

Дивним було те, що їх відправили до Німеччини, до Фрайбурга-в-Брайсґау, французькою — Фрібур-ан-Брісґо, що в славнозвісному регіоні Шварцвальд, тобто Чорнолісся. Вони виїхали на світанку і прибули в Кольмар[5] о десятій ранку — Ньєман ніколи не дотримувався обмежень швидкості, принципово.

Генеральний прокурор пояснив йому, що вбивство, яке їх цікавило, сталося в Трюсемському лісі, що в Ельзасі[6], але жертва, підозрювані, свідки і все на світі були німецькі. Загін жандармів департаменту Верхній Рейн займався справою на французькій території, а їм доручили німецьку частину розслідування.

За цим була довга лекція на тему угод між європейськими службами поліції, завдяки яким вони могли працювати на території Німеччини спільно з ЛКА, або ж Landeskriminalamt[7] землі Баден-Вюртемберґ.

Ньєман нічого не второпав, але й не хвилювався. Він знав, що поки вислуховує цю туманну промову, Івана вже отримала від ельзаських жандармів досьє і розбирає його до літерки, аби на брифінгу повідомити шефу кожну подробицю справи.

Розплачуючись, він кинув на неї погляд крізь вікно: вона вовтузилася в машині, розкладаючи свої харчі довкола пасажирського сидіння, ніби амуніцію в танку.

Івана Боґданович.

Номер два в їхньому тандемі.

Найкраще, що сталося з ним після його повернення з небуття.

2

Передусім йому подобався її стиль.

Ця її незмінна замшева куртка, яка набувала відтінку кротового хутра в тіні й білячого — на світлі. Її потерті джинси, розношені чоботи, руде волосся. Вона вся ніби дихала чимось правильним і теплим. Чимось, схожим водночас на меланхолію мертвого листя та життєствердність сітки налитих кров’ю вен.

Вона була не дуже висока, зате худюща. Можна було б сказати «мініатюрна», але її статура, а головне — м’язи під шкірою не дозволяли таких слабацьких термінів. Її фігура обідраної кішки радше випромінювала силу виживання. Сталося нещастя, гаразд, але те, що залишилося, мало неабияку міць.

Кістки, м’язи, лють.

Завдяки білющій шкірі, яку мають усі руді, вона також нагадувала йому ескімоські ножі, вирізані в цільному шматку слонової кості, з одного кінця загострені, а з другого — висічені так, щоб ідеально лежати в руці. Ньєман не знав, чи добре Івана лежала в обіймах своїх коханців, але не сумнівався, що вночі вона вміла ставати теплою і м’якою не гірше, ніж удень — твердою і холодною.

Івана навчалася у Вищій національній школі поліції Канн-Еклюза. Під час першої переклички він неправильно вимовив її прізвище.

Вона виправила його, проте відразу ж додала:

— Але називайте мене, як вам завгодно.

Це був не вияв увічливості, а навпаки, гордовита відповідь: вона ставила себе вище за такі примхи, вище за долю, вище за все.

За наступні місяці він мав нагоду розгледіти її гостру вроду — високі вилиці, тонкі, ніби волосинки пензлика, брови. І цю руду копицю волосся, яка зачаровувала його й нагадувала, невідь-чому, сутінки на Ібісі, хіпарські вечірки, медитації під кислотою… Усе це він зазвичай зневажав, але думка про це, завдяки асоціаціям з Іваною, раптом почала йому подобатись.

Насправді увесь цей процес зачарування не мав жодного значення. Ньєман намагався поглузувати сам із себе. Він удавав захват, але Івану знав давно — і знав, на що вона здатна. Вони обоє хотіли назавжди забути про їхню першу зустріч і почати з нуля.

— А моя кава? — запитав він, повертаючи ключ запалювання.

Вона кивнула на стаканчик у підставці для напоїв.

— Шкідливо для здоров’я. Взяла вам трав’яний чай.

Ньєман рушив з місця, буркочучи. Івана скрутилася калачиком на своєму сидінні й накинулася на салат із кіноа, озброївшись пластиковою виделкою. Коли вона сперлася ногами на приладну дошку з горіхового дерева, флік ледве не заволав, але стримався.

Він ніколи не потерпів би такої наруги над його «вольво брейк» із боку будь-кого іншого, але Івана… Сам він умостився зручніше в своєму кріслі і сперся на кермо, а тоді втопив педаль газу в підлогу. Він почувався добре. Йому було радісно й легко поруч із цим дівчиськом, яке в свої тридцять два ще досі гризло нігті. Йому подобалося, коли вона поруч, подобався її запах, що нагадував аромат повітряного рису і був ближчий до дитячих кремів, ніж до парфумів фатальної жінки.

Коли він обрав собі в напарники лейтенанта Івану Боґданович, ніхто його не зрозумів. Безперечно, дівчина мала всі необхідні якості, але… це була жінка. А всі знали, що Ньєман — старий мачо, трохи жінконенависник, запеклий фалократ. На його погляд, флік мав бути чоловіком, от і все.

Ньємана забавляла ця репутація — цілковито хибна: його стосунки з жінками були набагато складніші. Він ніколи не був одружений, але не через зневагу чи байдужість. Радше через суміш поваги й остраху…

Проте з Іваною довго думати не довелося. Вона поєднувала в собі найкращі риси для фліка — він уже сто років і близько не бачив чогось подібного. Її успіхи в Канн-Еклюзі говорили самі за себе, а служба в подальші роки не потребувала жодних коментарів. І добре, бо нікого іншого він і не взяв би.

— Повертати сюди? — запитав Ньєман, побачивши знак із написом «Фрайбурґ».

— Саме так, — сказала Івана, дзьобаючи зі свого лоточка, ніби голодна пташка.

Ньєман натиснув на газ.

— Ну, то що там із брифінгом?

3

— За версією американського журналу «Форбс», Ґаєрсберґи посідають двадцяте місце в списку найбагатших родин Німеччини, а їхній статок оцінюється в десяток мільярдів доларів. Це аристократичний рід із землі Баден-Вюртемберґ, що збив капітал, працюючи в сфері автомобілебудування. Група VG — незамінний партнер усіх виробників німецьких тачок.

— Хто жертва?

Як би неймовірно це не звучало, Ньєман не встиг зазирнути до справи.

— Юрґен, який, схоже, ділив спадок зі своєю сестрою Лаурою. Вік — 34 роки. Його тіло знайшли в неділю у Трюсемському лісі, в Ельзасі.

— Чому в Ельзасі?

Білочка вже доїла свої харчі. Вона кинула порожній лоток до дорожньої сумки і взяла свій айпад.

— Раз-двічі на рік Ґаєрсберґи запрошують верхівку місцевої аристократії та своїх основних бізнес-партнерів на велике полювання з собаками. У суботу всі обідають у сімейному мисливському будинку. Усі готуються, ночують на місці, а тоді в неділю зранку урочисто переправляються на той бік Рейну.

— Але навіщо їхати в Ельзас?

— Бо в Німеччині цькування заборонено ще з 50-х років.

Досі впираючись ногами в приладну дошку, Івана гортала досьє на айпаді.

— Під час полювання двоє французьких гостей заблукали в лісі і знайшли труп графа. Голова лежала за кілька метрів від тіла.

Ньєман, не відпускаючи керма, на секунду відволікся від дороги і глянув на знімок. Не дуже приваблива картинка: зеленкувате тіло в багнюці, чорний зяючий отвір на шиї, довгий вертикальний розріз на торсі…

— У звіті про розтин вказано, — зауважила Івана, — що вбивця вийняв у жертви нутрощі.

Ще одне фото: голова, що лежить на килимі з листя.

— Що у нього в роті?

— Дубова гілочка. Вбивця потурбувався.

Ця деталь дещо нагадала йому, але він вирішив поки мовчати — краще не розтуляти рота раніше, ніж треба, особливо перед такою напарницею, як Івана.

— Є інші пошкодження?

— Дві рани, так, причому досить дивні. Убивця кастрував жертву, а тоді зробив надріз довкола ануса, ніби хотів вставити геніталії в цей отвір.

— Їх знайшли?

— Ні. Мабуть, забрав як трофей. Не можна виключати зґвалтування, але сперми не знайшли. До речі, отвір завеликий для звичайного члена. Якщо зґвалтування й було, то наш злочинець або має бичачі розміри, або скористався кийком.

Івана говорила легким, майже веселим тоном. Вона жартувала зі смертю.

— Коли його бачили востаннє?

— У суботу вдень. По обіді він зник, а знайшли його аж у неділю вранці під дубом.

— Ті двоє французів у списку підозрюваних?

— Ні, навіть і близько. Це просто виробники електроніки зі Страсбурґа.

— Які успіхи в крюшо?

— Ніяких. Проби на місці злочину нічого не дали: ані найменшого відбитка, жодного органічного матеріалу, що належав би людині…

— Навіть слідів на землі не лишилось?

— Ні. Убивця дбайливо замів землю в радіусі двох-трьох метрів. А тоді ніби розчинився в повітрі. За даними патологоанатома, Юрґена вбили в неділю вранці на світанку. Після цього йшов дощ, падало листя… Можливо, вбивця дочекався, поки здійметься вітер, перш ніж піти, або ж ліз по деревах…

Ньєман здригнувся. Його ніби вже кольнула неоднозначна цікавість до цього хижака, ближчого до природи, аніж до сучасної цивілізації. У будь-якому разі, це збігалося з його першими здогадами — дубова гілочка, пошкодження анального отвору. Мовчи…

— Жандарми розпитали панство?

— Провели в них усю неділю. Ніхто нічого не бачив і не чув: мисливці були зосереджені на здобичі. Урешті-решт, їх було всього п’ятдесят із гаком осіб із сотнею псів, а вистежували вони аж одного оленя…

Знаючи категоричні переконання Івани, Ньєман побоювався цього розслідування, тісно пов’язаного з полюванням. Але не час було полемізувати: вони в’їхали в приголомшливий ліс. Розкішна пожежа з зелених вогників під ідеально чистим небом.

— За тими даними, що в нас є, чи міг убивця бути одним із гостей Ґаєрсберґів?

— У такому разі він перетнув Рейн і дістався Трюсемського лісу вночі, а тоді повернувся до Німеччини, щоб вирушити до Франції зранку разом із рештою групи.

— А чому б ні?

— Справді, чому б ні. Але це складно. Головне питання ось яке: якого хріна сам граф робив у тому лісі посеред ночі?

— Може, йому призначили зустріч?

— Останній його дзвінок був о 15 : 23 в суботу.

— Із ким він говорив?

— Із сестрою. Розмова тривала всього кілька секунд.

— Що з дзвінками гостей, інших людей у цій місцевості?

— Із цим швидко розібралися. Ліс по обидва боки кордону належить Ґаєрсберґам. Телефони під забороною на всі вихідні. Очевидно, полювання з собаками вимагає максимального зосередження. Та й потім, ніде в цілій зоні мобільні не ловлять.

— Чому?

— Ґаєрсберґи встановили глушники: їхній ліс має залишатися чистим. Природний заповідник у повному сенсі цього слова.

Івана почала переглядати протоколи ЛКА.

— Ти знаєш німецьку? — здивовано запитав Ньєман.

— Учила в середніх класах як другу іноземну.

— Мабуть, ми ходили до різних шкіл. Я вчив англійську як першу іноземну, а користі з того — нуль. А що в нас із мотивом?

— Варіантів купа: гроші, заздрість, професійне суперництво. Знову-таки, ця родина важить понад десять мільярдів доларів. Після смерті батьків брат із сестрою керують групою залізною рукою.

— Хто спадкоємець?

— Поки що нічого не відомо, але, схоже, джек-пот зірве Лаура, сестра.

— Скільки їй років?

— Тридцять два.

— Її допитали?

— У неї є алібі на ніч із суботи на неділю. Вона спала з одним чуваком із компанії. Хай там як, Юрґен із Лаурою були нерозлучні. Ми скоро маємо з нею зустрітися. Тоді й побачимо.

— Хто є ще?

— Компанії-конкуренти, інші родичі, акціонери… VG — це ціла галактика, а зацікавлених у цій смерті — легіон.

Обезголовлена жертва посеред лісу, викрадені нутрощі й геніталії: почерк злочинця не особливо клеїться зі стерильним світом індустріальних конфліктів та фінансових інтересів.

— Це ще не вся екзотика, — повела далі Івана. — Панок був повернутий на садо-мазо. Їздив до спеціалізованих клубів у Штутґарт і запрошував різних профі до Фрайбурґа.

— Сумніваюся, що йому відрізали голову за те, що полюбляв, аби його ляскали по дупці. Ми з тобою знаємо це середовище. Це дитячі забавки з пісюнцями.

Він одразу ж пошкодував про цей поблажливий тон. По-перше, кожен сам вільний обирати, як удовольнити свою хіть. А головне, нащо зневажати те, у чому немає справжнього насильства? Садо-мазо — це ніби омаж, що його віддають реальній злочинності з сумішшю зачарування й захвату, яка отруює наше суспільство.

— Я не згодна, — відповіла Івана. — Юрґен міг натрапити не на ту людину. До того ж саме в такі моменти він був найбільш вразливим…

Такий сценарій, хоч і ймовірний, не давав відповіді на головне запитання: чому в лісі? Ніби підводячи їх до відповіді, з дороги відкрився краєвид Шварцвальду, гірського масиву, повністю вкритого іскристою шубкою, відтінок якої, кажуть, наближається до чорного, принаймні на великій відстані.

Цієї миті, під яскравим пообіднім сонцем, ця нескінченна гряда пагорбів, долин, синусоїд, що нагадувала море, була таки зелена. Саме в ній вони збиралися загубитися. У цьому гігантському лабіринті доріжок і стежин, захоронених під виструнченими деревами, де ховається хижак.

— Які ще версії?

— Політичне вбивство, — пробурмотіла Івана.

Ньєман одразу ж зрозумів, що цей мотив серед її фаворитів.

— Він займався політикою?

— Ні. Але був великим мисливцем, як і всі його родичі.

— І що?

— Ґаєрсберґи володіють тисячами гектарів лісу, призначеними виключно для цієї розваги. Вони викупили землі, провели законодавчі акти, заборонили сільське господарство на цій території, і все це лише для того, аби мати більший ігровий майданчик.

— Ти ж щойно сказала, що їм доводилося їздити на полювання до Франції.

— Цькування заборонено, але Ґаєрсберґи практикують і всі інші види теж: облави, полювання в засідці…

— Правильно казати «із засідки».

— Я на цьому не розуміюся, — відказала Івана з сумішшю відрази й гордості. — Хай там як, а Юрґен уособлював собою грізного мисливця, яким рухає лише жага крові.

— То його прикінчили активісти, що виступають проти полювання, чи розлючені аграрії?

Вона всміхнулася з таким виглядом, ніби щось знала, але приховувала. Ньєман обожнював, коли вона ось так пустотливо поглядала з-за комірця.

— У цій місцевості досить запеклий активістський рух.

— Але щоб відрізати йому голову…

— Можливо, вони хотіли, щоб його смерть була схожою на вбивство дичини, щоб слугувала прикладом.

Ньєман вирішив повернутися до старих добрих основ:

— А божевільний убивця? Такий, що вбиває незнайомців, і лише через своє безумство? Він міг би випадково натрапити на Юрґена…

— Жандарми перелопатили всі дані, і в Ельзасі, і в Баден-Вюртемберґу. Жодних подібних убивств, жодних психів-утікачів. Якщо наш убивця психопат, це його перший раз. Але є одна деталь на користь цієї гіпотези.

— Яка?

— Повня. Коли мільярдеру розпанахали черево, місяць був уповні.

Звична її фігня. Кров, безумство, загадки… По його спині пробігли мурашки, через що він аж затрусився. Після того, як Ньєман пережив смерть, йому постійно було холодно, ніби життєві функції його організму так і не відновилися.

— А що сказали родичі?

— Німецькі фліки ледве наважилися їх допитати. Це ще одна причина, чому нас відправляють туди: нам буде легше взятися за їхній клан. Зараз поверніть праворуч.

— Куди саме ми їдемо?

— Зустрітися з лікарем, який стежив за розтином.

— «Стежив»? Що ти маєш на увазі?

— Ґаєрсберґи вимагали, щоб на розтині був присутній їхній сімейний лікар.

— Що це за дурниці?

— Особливий захід. Шенген поширюється і на трупи теж, а в Ґаєрсберґів довгі руки. Тепер ліворуч.

Ньєман повернув кермо, і вони опинилися на кам’янистій ґрунтовій дорозі, що тонула в глибокій тіні. Буро-зелені дерева спліталися кронами і ніби підсаджували одне одного, щоб дістатися неба.

— Не розумію. Ми не до лікарні їдемо?

— Нам прямо.

4

Раптом дорога різко повернула вбік, а внизу показалося озеро — величезне дзеркало, що виблискувало на сонці. Береги ховалися під бахромою чорних сосен. Поверхня води, колір якої коливався між відтінками сталі й шиферу, нагадувала тверду, стиснуту, непроникну масу.

— Озеро Тітізе, — оголосила Івана, горда справленим ефектом.

Ньєман помітив шале, що поначіплялися на схили пагорбів довкола водної гладі. Дерев’яні хати, новесенькі, але дуже древні на вигляд, створювали враження затишного світу, де час зупинився. Чудова картинка для обгорток шоколадних плиток.

Він знову поглянув на гладеньку, ніби хромовану, поверхню озера. Вона була схожа на кар’єр, де видобувають якусь особливу руду, ту, з якої були відлиті бомби Люфтваффе.

Дорога ще раз повернула, й озеро зникло. І знову хвойний тунель… Ньєман не дуже добре розумів, куди вони їдуть.

— Філіпп Шюллер, — пояснила Івана, — мешкає у комуні, у центрі, що підпорядковується товариству Макса Планка — це аналог нашого Національного центру наукових досліджень. Ці вчені живуть у практично самодостатній спільноті. Їхні лабораторії працюють на сонячній енергії, вони вирощують власні городи й самі виробляють мило.

— Клас.

Ньєман не міг утриматися від глузливого тону, коли мова заходила про екологію та її захисників. Утім, він знав, що ці активісти мали рацію в тому, що стосується майбутнього.

Ніби на підтвердження цієї думки, із краєвиду зникли будь-які ознаки цивілізації: ані найменшого стовпа, ані найменшої рукотворної споруди. Тепер усюди панувала природа, наче з висоти своєї крижаної байдужості.

Ґрунтова дорога пішла вниз у напрямку невеличкого видолинка, де гніздилася купка ферм, яку оточував порослий диким виноградом мур.

— Ти точно не помилилася адресою? — запитав він, усе більше розгублюючись. — Вони тут козиний сир виробляють чи що?

— Не треба сарказму, Ньємане. Ці чуваки — люди з майбутнього.

— Дивись, — зауважив він, — нас навіть вийшов зустріти один із семи гномів.

Чоловік і справді мав бороду, як у гнома, і черевце, але що ближче він підходив, то чіткіше було видно, що він нормального людського зросту. Круглі окуляри, палиця в руці, радісний вираз на червоному обличчі — він і справді міг би належати до банди Білосніжки — напів-Розумник, напів-Веселун.

— Пригальмуйте, — сказала Івана. — Це, мабуть, Шюллер. Я попереджала його про наш приїзд.

Ньєман послухався і зупинився, порівнявшись із господарем, який чекав на них перед брамою муру.

— Перепрошую, — сказав він, нахилившись до водійського вікна, — але на території хутора автівки заборонені.

Він говорив ідеальною французькою, щонайбільше — з легким німецьким чи ельзаським акцентом.

— Це заповідна зона, — додав він, а тоді, киваючи на квадратну, вкриту глиною ділянку землі, мовив: — Ось парковка.

Виходячи з «вольво», Ньєман помітив, що сільські будинки, видимі з-за муру, і сам мур, а також численні скупчення дерев, що оточували хутір, складали по-японськи гармонійний сад: кольори, розташування, рівновага — усе здавалося навмисне продуманим так, щоб навіювати почуття безтурботності.

Представившись, фліки пішли за Шюллером. Усе довкола сяяло зеленню: лишайник, папороть, кропива прикрашали своїми візерунками браму, і чимдалі сильнішав і так неслабкий запах гною. Дослідження майбутнього? Серйозно?

У дворі недовірливість Ньємана тільки зросла: якісь жінки вручну прали білизну в цинкових тазах, якісь чоловіки возили тачками гній, інші, геть бородаті, сиділи за довгим дубовим столом і лущили горох…

— Не вірте своїм очам, — сказав Шюллер, усміхаючись. — Наші вчені — одні з найкращих у Європі. Серед нас є навіть нобелівський лауреат!

— Над чим конкретно ви працюєте? — скептично запитав Ньєман.

— Біологія. Фізика. Генетика. Шукаємо вирішення екологічних проблем.

Івана втрутилася:

— Але ви також сімейний лікар Ґаєрсберґів?

— Це те ж саме, хіба ні? — глузливим тоном відповів він.

І, схоже, одразу пожалкував про це.

— Вибачте, — мовив науковець, — зараз не час для жартів. Бідний Юрґен… Я бачив, як він народився, уявляєте? Сюди, будь ласка.

Шюллер попрямував до головної будівлі, на дверях якої висів дзвоник і кований залізний лелека. Ньєман не міг відвести погляду від цих представників наукової еліти, які були схожі на банду хіпарів часів сімдесятих.

Лікар штовхнув важкі двері, скинувши гумаки на кам’яному ґанку. За дверима тісними рядами шикувалися вовняні капці.

— Вам не важко роззутися? Заходьте.

5

Вони потрапили до кімнати з іншого століття: викладена клінкером підлога, високий, ніби арка, камін, етажерки, заставлені мідними каструлями. По центру кімнати громадився великий стіл із невеличкими лампами під абажурами з матового скла. Через напівзачинені віконниці всюди панували червонуваті сутінки.

Надягнувши капці, обоє фліків пройшли далі.

— Пива? Шнапсу?

Шюллер відчинив гігантський холодильник із льодогенератором, який виділявся з решти обстановки. Його сяйво пронизувало бороду чоловіка, і вона виблискувала, наче пінта темного.

— Не відмовлюсь від пива, — сказав Ньєман.

— Я теж, — докинула Івана.

Вони мовчки сіли за стіл. У повітрі плинули запахи воску та вологого каменю: приємніше, ніж випари гною.

Відкоркувавши пляшки з пивом, вони почекали ще кілька секунд. Трохи уяви — і можна було відчути себе в якійсь середньовічній таверні.

— Що саме ви хотіли дізнатися? — нарешті запитав Шюллер. — Два дні тому я подав звіт французькій поліції. Мене також допитували хлопці з ландесполіцай. Повірте: якщо вбивають Ґаєрсберґа, тут здіймається така буча!

— По-перше, — перейшов у напад Ньєман, — я хотів би прояснити одну деталь. Чому ви були присутні на розтині Юрґена? Хто вас про це попросив?

Шюллер клацнув язиком. Він стояв, спершись ліктем на стіл та тримаючи в другій руці пиво, і здавалося, ніби він зійшов із картини Брейґеля-старшого.

— Мене попросив Франц.

— Хто?

— Брат Фердинанда, — сказала Івана.

Шюллер простягнув руку з пивом у бік рудої, ніби щоб підтвердити її слова.

— Дядько Юрґена та Лаури забажав, щоб я склав власний звіт. Прокурор Кольмара навіть погодився офіційно брати його до уваги.

— Франц не довіряв французькому судмедексперту?

Шюллер стенув плечима.

— Це спадкова недовірливість. Ґаєрсберґ усіх повинен підозрювати…

— У цьому документі, — повела далі Івана, — ви пишете, що маєте сумніви стосовно точної причини смерті.

Шюллер допив пиво одним махом і злегка скривився.

— З обезголовленням неможливо бути впевненим.

— Але ви думаєте, що йому перерізали горло?

— Мабуть, — відповів він пониклим голосом. — Бідолаха…

Здавалося, розмова навіює йому спогади про кошмарний розтин — або ж думки про жахливі муки Юрґена.

— В одному я впевнений… — повів далі він. — Убивця відрізав голову ножем. Точної моделі я не назву, але можу закластися, що це мисливський ніж. Краї рани на шиї пошматовані. Однак це не пилка і не якась машинка.

Івана дістала блокнот і щодуху строчила: для більшої ефективності вона навчилася техніки, якій нині загрожує вимирання, — стенографії.

— Убивця розрізав йому живіт і забрав нутрощі. Навіщо, як гадаєте?

Шюллер підвівся і взяв у холодильнику ще одне пиво.

Він відкоркував пляшку, вдаривши кришечку долонею об кут столу, і знову сів.

— Рефлекс мисливця. Так роблять, щоб вивільнити гази і не дати внутрішнім органам роздутися.

— Пошкодження анусу також пов’язані з полюванням?

— Звичайно. Нутрощі виймають крізь вертикальний розріз на животі, але геніталії дістають через задній прохід, аби не забруднити м’ясо сечею та калом.

Юна слов’янка розлючено зиркнула на свого ментора. Ньєман від початку знав про це, але нічого не сказав.

— Отже, убивця полюбляє полювання? — запитала вона з олівцем у руці.

— І не будь-яке, а пірш.

— Що-що?

— Полювання з підкраданням, — відповів Ньєман.

Шюллер підтвердив його слова посмішкою.

— Тут є полювання, яке всім відоме, з рушницею, а також те, яке всі ненавидять, — із собаками. А ще є пірш… — він стишив голос, ніби збирався повідомити якусь таємницю: — Тихе самітне вистежування. Мисливець підкрадається якомога ближче до жертви і вирішує, чи гідна вона померти.

— Не розумію.

— Підходить лише самець з ідеальними параметрами. Як кажуть, «озброєний самець», із довгими іклами, якщо це кабан, або з великими рогами, якщо йдеться про оленя. Найважливіше — це підкрастися якнайближче. Насмілитися підійти за кілька кроків до найзапеклішого супротивника…

— І що тоді? Тварину відпускають?

Шюллер розреготався.

— Одразу видно, що ви не полюєте! Її вбивають однією-єдиною кулею, випущеною за вкрай суворими правилами. Це називається «правильна куля».

— Але в Юрґена не стріляли, — зауважив Ньєман.

— Це правда. Ваш клієнт надихається «піршем», але для самого вбивства вдається до іншої традиції: холодна зброя.

— У Юрґена фон Ґаєрсберґа між зубами була дубова гілочка. Це нагадує традицію «останнього кусу», чи не так?

Цього разу Шюллер націлив горлечко пляшки в бік Ньємана: він оцінив, що має справу зі знавцем.

— Саме так. Коли тварину вбивають, їй підносять останню трапезу. Зазвичай гілочку вмочують у кров жертви, а тоді вкладають їй до пащі. Деякі мисливці навіть випивають трохи крові…

— А ви, — запитала Івана провокаторським тоном, — полюбляєте подібні тонкощі?

Шюллер, схоже, не образився на нападки флікині. Він лише кинув косий погляд у бік Ньємана, мовляв: «Навіщо ви привезли сюди це дівчисько?»

— Ні. Терпіння не стає. Я віддаю перевагу переслідуванню здобичі з собакою. — Він знову підняв пляшку. — Я навіть добре розбираюся в породах мисливських собак!

Івана нашкрябала щось у блокноті, тоді знову підвела голову. Нехай балакає.

— Згідно з вашим звітом, — заговорила вона, — убивця не лише вийняв нутрощі, деякі органи він забрав: кишки, стравохід, шлунок…

— Він не забрав їх, а закопав. Це ще одне правило піршу.

— Чому?

— Передусім тому, що ці частини неїстівні. А головне, це табу. — Лікар знову заговорив змовницьким тоном: — Це глибинне джерело тваринного тепла, там, де зосереджена його чорна кров, його дика природа…

— У цьому випадку не підтверджено, що він їх закопав.

— Чому ж, підтверджено, звісно.

— Звідки така впевненість?

Шюллер здивовано округлив очі.

— Як це… та ж їх знайшли неподалік! Не розумію, ви що, не зв’язувалися з вашими французькими колегами?

Івана з Ньєманом перезирнулися: крюшо зіграли з ними злий жарт. Або ж геть забули їх повідомити.

Щоб не затримуватися на «внутрішніх збоях у роботі французької поліції», флікиня одразу ж мовила:

— У пірші здобичі також відрізають голову?

— Так, якщо з неї хочуть зробити трофей. Це називається «масакра».

Ньєман помітив, що Івана всміхнулася кутиком губ — цей термін здався їй доречним.

— Убивця знається на фізіології? — запитав він. — Міг би бути м’ясником? Чи хірургом?

— Достатньо просто бути мисливцем. І знати свою справу. Дам вам інший приклад: щоб витягти нутрощі, він розпиляв ребра біля грудної клітки, достоту як роблять профі в лісі, убивши здобич.

Флік подумав про Юрґена фон Ґаєрсберґа. Навіть не знаючи всіх подробиць, він міг уявити собі юність і виховання цього спадкоємця. Престижні школи, елітні види спорту, люксові канікули… Нічого, анічогісінько не віщувало йому такої смерті — смерті простого кабана.

Що намагався сказати їм убивця?

— Дякую вам, професоре, поки що це все.

— Поки що?

Ньєман ввічливо нахилив голову.

— Я маю на увазі, ми уважно прочитаємо ваш звіт, а після цього, можливо, у нас виникнуть інші запитання.

— А мої сьогоднішні свідчення? Я не маю підписати протокол?

— Сьогоднішня розмова залишиться off the record[8].

Івану пересмикнуло від цієї гротескної журналістської фразочки, але вона, певно, вловила прихований сенс: за шістсот кілометрів від Парижа, поза межами французьких кордонів вони не стануть заморочуватися з писаниною.

Ньєман намірився просуватися на нюх, не залишаючи слідів. Прочитати звіт Шюллера, складений німецькою, він не мав жодних шансів. Однак хотів залишити професора під боком як консультанта. Це був збіса досвідчений мисливець.

Та в одному флік уже був переконаний: їхній убивця — майстер піршу.

6

— Наступного разу, коли знатимете щось, — накинулася на нього Івана, поки вони йшли подвір’ям дослідницького центру, — було б люб’язно з вашого боку повідомити мені, перш ніж допитувати свідка.

— Заспокойся. Це був просто здогад.

— Ви прекрасно розумієте, про що я. Не люблю, коли з мене роблять дурепу.

Більше за все Івані не сподобалося перебувати в оточенні двох самців, які обговорюють тонкощі мистецтва вбивати невинних тварин.

Але вона помилялася: Ньєман не був експертом, та й узагалі мисливцем. Він лише мав деякі уявлення, отримані завдяки своєму досвіду роботи з вогнепальною зброєю.

— Треба зателефонувати крюшо, — сказав він, коли вони виходили через головну браму.

— Це нічого не дасть, вони нас недолюблюють.

— Гадаю, усе ще гірше: вони нас тупо кинули.

Підходячи до «вольво», слов’яночка витягла мобільний. Було близько п’ятої, і вже починало вечоріти: край неба забарвлювався в дивний сірчаний тон.

— Сподіватимемося, що німецькі фліки будуть більш охочі співпрацювати, — сказала вона, сідаючи в авто.

Аж ніяк не факт… Це перше розслідування починалося не надто успішно. Молодий мільярдер, зарізаний, ніби олень. Робота на закордонній території. Жандарми, які, мабуть, вважали, що вже виконали свою роботу. Що ж до німчурів, навряд чи вони збиралися вислуховувати поради від двох французів…

Флік заплющив очі. Десь у верхів’ях дерев здіймали пекельний галас легіони птахів — запізнілі зграї, які ще не встигли відлетіти на південь.

Коли він розплющив очі, небом розлетілася зграйка крихітних чорних пташок, ніби дріб із двостволки.

Ньєман струсив із себе задуму, що була охопила його на коротку мить, і також сів до машини.

— Що робиш? — запитав він, всідаючись за кермом.

— Усе-таки пишу до крюшо. Нам потрібна повна інформація.

— Будь із ними люб’язною.

— Як завжди. Ви ж мене знаєте.

— Що далі в програмі? — поцікавився він, рушаючи з місця.

— Переходимо до серйозних справ, — сказала Івана, запускаючи додаток із GPS. — Лаура фон Ґаєрсберґ, сестра Юрґена. Її вілла всього за кілька кілометрів звідси. Коли закінчиться ґрунтовка, поверніть праворуч.

Вони знову проїхали повз озеро Тітізе. Тепер дзеркальна поверхня потемніла так, що нагадувала вугільне родовище чи калюжу мазуту. Холодний чорний матеріал, здатний горіти, як Дантове пекло.

Івана відчинила вікно й запалила цигарку — в них була домовленість: курити в салоні можна лише з опущеною шибкою. Від думки про те, що його шкіряні сидіння пропахнуть тютюном або що вона пропалить його приладну дошку з горіха, Ньєману ставало погано, але він не давав собі заборонити їй цей один-єдиний грішок. Його нудило від того, як сучасне суспільство забороняло все нібито в ім’я загального добра. Він ніколи не збирався потурати цій прихованій блювотній диктатурі, найгіршій з усіх: диктатурі добросовісності.

Ведучи машину, він краєм ока спостерігав за маленькою слов’янкою — вона смоктала цигарку, ніби це була киснева маска. Парадоксальна мадемуазель. З одного боку, вона ретельно дбала про себе (була веганкою, купувала екологічні продукти, займалася йогою і так далі…). З другого — щоденно нищила саму себе: курила, ніби смертник, а наркоту й випивку кинула лише тому, що ледь не дійшла до передозу чи алкогольної коми. До того ж вона постійно розводилася про природу і майбутнє планети, але сама ніколи не потикала носа до села й почувалася добре лише в міській зоні, де можна досхочу наковтатися вуглекислого газу.

— Скільки там тій графині років? — перепитав він.

— Тридцять два. На два роки молодша за Юрґена. Після смерті батьків брат із сестрою успадкували керівництво групою VG. Тепер Лаурі доведеться викручуватися самостійно.

— Від чого померли батьки?

Івана дістала айпад.

— Мати вчинила самогубство, у батька був рак, померли 2012 і 2014 року відповідно.

— Окрім цих двох, більше ніхто не міг перейняти естафету?

— Старше покоління складалося з трьох братів: Фердинанда, батька Юрґена і Лаури, Герберта, який помер передчасно, народивши двох хлопчиків, і Франца, про якого ми вже говорили, він іще живий, але дітей не має.

— Цей не міг, бува, захотіти під старість перебрати віжки, усунувши племінника?

— Не знаю. Треба перевірити його алібі.

— А що з двоюрідними братами, дітьми Герберта?

— Те саме. Але акціонери групи завжди довіряли Юрґену та Лаурі, та й компанія зараз на піку успіху. Ніщо не натякає, що Юрґена замінить якийсь інший Ґаєрсберґ.

— Чи можливо, що між братом і сестрою існувало деяке суперництво?

— Треба дізнатись. Можливо, вона, навпаки, наступна в списку…

Обабіч дороги тягнулися мури з сосен без жодного просвіту. Не було видно й жодного стовпа з дротами чи дорожнім знаком. Здавалося, ліс тут поглинув цивілізацію.

— Далеко ще?

— Ми вже на землях Ґаєрсберґів.

Ньєман одразу ж усвідомив розмах цієї сім’ї, яка володіла, певно, тисячами гектарів Чорнолісся. Це вони знищили будь-які сліди цивілізації на своїй вотчині. Щоб краще полювалось, щоб краще дихалось. Після хіпанів, які жили в екологічно чистій бульбашці, вони переходили до панів, що ревно захищали свій ігровий майданчик.

Флік заглибився в роздуми. Водіння стимулювало його мозок. Його не припиняли терзати перші дані про спосіб убивства, і в нього вже з’являлися суперечливі теорії. Можливо, убивця був мисливцем-піршером, для якого зарізати людину, як оленя чи кабана, — це творіння чистої краси. Або своєрідний спосіб віддати честь.

Але можна припустити й протилежне: чоловік ненавидів пірш, його від цього нудило. Він відтворив цей процес лише для того, щоб виразити свою ненависть, чи ним рухає помста — наприклад, за нещасливий випадок на полюванні?

— Пригальмуйте, — зненацька скрикнула Івана. — Ми в’їжджаємо на власне приватну територію парку.

Цієї ж миті на дорозі показалися два сторожі. Найдивніше, що тут не було ні брами, ні будь-яких вказівників: ця асфальтована дорога належала Ґаєрсберґам і вела, очевидно, до одного-єдиного місця — замку графині.

Із деяким запізненням Ньєман усвідомив, що дерева довкола них зімкнулися ще тісніше і потемніли так, що аж, нарешті, почали виправдовувати назву місцевості.

Івана вийшла з авто і заговорила з охоронцями німецькою. Хоч і усвідомлюючи свою неправоту, Ньєман подумав, що їй, мабуть, було легше вивчити цю мову завдяки своєму хорватському походженню. Ідіотська думка: Івана не розмовляла мовою своїх предків, а німецька, безперечно, не мала нічого спільного зі слов’янськими мовами.

Івана повернулася на місце, і вони проїхали ще хвилин десять. Лісу, здавалося, не було ні кінця ні краю. Однак зненацька перед ними відкрилася величезна галявина, що чітко виділялася з довкілля, ніби круги на полях. Просіку вкривали довгі смуги газону, схожі на бездоганні килими. Це було так, ніби тут, у самому серці лісу, раптом, ні в кого не питаючи дозволу, осіла невідома цивілізація.

А тоді в глибині цієї штучної просіки Ньєман помітив оселю Лаури фон Ґаєрсберґ.

Це був аж ніяк не пишний замок, а модерна вілла, побудована, певно, на початку двадцятого століття. Великий скляний прямокутник, що сяяв, ніби кришталь, під останніми променями сонця.

Флік любив архітектуру, хоч і не надто добре на ній знався. Він придбав маленький закинутий завод у Кашані[9], зваливши на себе двадцятирічний кредит, якраз для того, щоб володіти подібним суцільним приміщенням, яке архітектор Міс ван дер Рое[10] називав «вільним простором».

За кілька метрів від вілли вони побачили парковку, на якій стояв роздовбаний чорний джип. Ньєман інстинктивно відчув у цьому снобізм багачів, які люблять їздити на старих тачках і носити діряві светри саме тому, що можуть дозволити собі все.

Вийшовши з «вольво», Ньєман почав розглядати будинок. На другому поверсі вікна були завішані довгими білими шторами — мабуть, там розміщувалися спальні, — але перший поверх залишався прозорим, дзеркальним, повним повітря. Кожен скляний елемент підтримувала конструкція зі сталі іржавого відтінку, що нагадувала рамку з рудої, запеченої крові.

Найдивовижнішим було те, що будинок ніби спирався на ліс позаду. Сосни заповнювали порожнечу його вікон, а шибки кидали відблиски на бір обабіч. Усе змішувалося, сплутувалося, зливалося. Це було не житло, а спільнота, прекрасний симбіоз.

Ньєман не зміг стриматись і захоплено свиснув.

— Почекайте, зараз побачите хазяйку, — сказала Івана.

7

Івана знала, що Ньєману сподобається графиня.

За легендою, сищик із карного розшуку не цікавився жінками. Усе було навпаки: він захоплювався ними, але так і не навчився тієї легкості, що приходить із віком та дозволяє стати лицем до лиця з супротивником. Батечко Ньєман насправді був дуже скутим.

Як і всіх старих мачо, його паралізувало поруч із жінками, чия сила відрізнялася від його, як боксер боїться шульг, що б’ють по косій. Цієї сили він не розумів і боявся: у його очах це було єдине джерело поразок та страждань. І перед графинею цей каліка навряд чи міг би взяти себе в руки.

Івана познаходила чимало статей про Лауру фон Ґаєрсберґ у бульварній пресі. Лаура на благодійних вечірках, одягнена в довгі сукні з невідомих тканин. Лаура у першому ряду наймодніших дизайнерських показів. Лаура в чорній лівреї, у жокейському капелюшку, випростана в сідлі на своєму білому коні, у розпалі полювання…

Незрозуміло тільки, коли вона знаходила час на керування своєю імперією. А проте тут не було жодних сумнівів: керувала вона нею добре, причому залізною рукою, разом зі своїм братом. Це підкреслювали всі статті: відтоді, як групу VG, німецького лідера автомобілебудування, очолили Юрґен і Лаура фон Ґаєрсберґ, її показники лише зростали — на превелике щастя акціонерів, серед яких і кузени та їхні батьки. Із цього погляду не було жодної причини прибирати Юрґена. Це було все одно, що вбити курку, яка несе золоті яйця.

Вони піднялися кількома сходинками, що тягнулися вздовж усього фасаду. Івана зовсім не зналася на архітектурі, але вміла інтуїтивно розпізнати вдалу роботу в цій галузі. Цей такий собі гігантський акваріум просто-таки бив у вічі.

Ньєман подзвонив, рефлективно поправив окуляри й пальто, а тоді терпляче застиг у чеканні. Трохи позаду тупцяла Івана, неспроможна стояти нерухомо. Їй було лячно. Графиня була вродлива — про це свідчили фото, — багата і розкішна. Тобто така, якою Івана не була й близько, хоч навіть її й могли часом, у найкращі дні, вважати миленькою або чарівною.

Двері їм відчинила особисто Лаура фон Гаєрсберґ.

Версія real life[11] затьмарювала собою версію з глянцевих журналів. Те прекрасне, але зверхнє створіння з фотографій не мало нічого спільного з усміхненою жінкою, яка стояла на порозі. Майже така ж висока, як і Ньєман, вона могла похизуватися пишною копицею чорних кучерів і тоненькою фігурою, ніби спеціально створеною для найелегантніших речей — брендових суконь, як у журналах, чи звужених джинсів, светра й балеток, як от зараз.

Детальний огляд тривав усього якусь частку секунди, але жінкам більше не потрібно, щоб оцінити наявні перед ними сили. Лаура фон Ґаєрсберґ мала довжелезну шию а-ля Ума Турман, брови, як в індіанки, і темні, але дивним чином сяйливі очі. Картину доповнював прямий, але не гострий ніс і чуттєві, але не вульгарні губи. Уся ця розкіш, утім, виражала деяку стриманість, начебто обличчя під цією шапкою волосся в стилі вісімдесятих бажало здатися скромнішим.

Без жодного макіяжу й прикрас Лаура була не в найкращій формі. Втомлене обличчя, кола під очима: слабкості, здавалося, тільки посилювали її вроду, так само, як тіло спортсмена найгарніше виглядає болісно напруженим, на піку зусиль.

— Доброго вечора, — сказала вона, простягаючи білу руку з надзвичайно тонким зап’ястком. — Я — Лаура фон Ґаєрсберґ.

— Майор П’єр Ньєман, — представився чоловік надто впевненим голосом, так, ніби до того репетирував перед дзеркалом. — А це — лейтенант Івана Боґданович, моя напарниця.

Івана мало не присіла в реверансі. Цієї миті вона почувалася десь такою ж спокусливою, як тарган, що вискочив з-під мийки.

— Це я телефонувала вам сьогодні, — сказала вона глухим голосом, немов хотіла довести, що навіть таргани мають право на існування.

Вона не могла відвести погляду від Лауриного волосся: справжня мука для неї, з її патлами, схожими на прутики мітли.

Лаура поклала руки до кишень джинсів і перевела погляд з одного на другу.

— Я не дуже добре зрозуміла, — м’яко мовила вона. Графиня говорила французькою без жодного акценту. — Жандарми вже допитували мене…

Ньєман уклонився, по-військовому випрямивши спину.

— Ну, розумієте… через відсутність негайних результатів нас відправили на підмогу…

Лаура відступила, щоб дати їм пройти. Увесь перший поверх був одним суцільним приміщенням. Жодних опорних конструкцій: ні стіни, ні колони. Уся кімната купалася в світлі відтінку хни.

Із першого погляду приміщення здавалося порожнім, але придивившись, можна було помітити різні речі: скриню, рояль, диван, — що стояли поодаль від підвішеного по центру каміна, який нагадував величезний перевернутий перископ. Крізь панорамні вікна до будинку зусібіч зазирали буро-зелені сосни…

— «Скляна вілла»! — вигукнула Лаура. — Мій прадід був фанатом Баугаузу[12]. Він замовив цю віллу в тридцятих роках. Я її обожнюю.

— Що за архітектор?

— Один учень Людвіґа Міса ван дер Рое. Друг сім’ї. Він навіть перевершив свого вчителя, який замислив свій будинок Фарнсворт[13] чи Коронну залу[14] аж у п’ятдесятих роках…

Жінка вимовляла ці імена так, ніби йшлося про щось дуже звичне. Івана ж насилу розібрала прізвище архітектора.

Графиня попрямувала до «вітальні», тобто частини кімнати з диваном кольору вохри й табуретами з сидінням із натягнутих шкіряних ременів. Усе це стояло на пухнастому килимі.

— Юрґен також мешкав тут? — запитав Ньєман, ідучи за нею.

Графиня розвернулася. Вона досі тримала руки в кишенях, що надавало їй кумедного юнацького вигляду.

— Ні. Чого б це? Юрґен мешкав в особняку у Фрайбурзі.

Вона кивнула підборіддям на два табурети: це було не запрошення, а радше наказ. Обоє фліків сіли, не сперечаючись.

— Що ви хочете знати? — спитала графиня, сідаючи навпроти них посеред дивана.

Вона прийняла чітко розраховану позу, сховавши долоні між стиснутих колін і піднявши плечі, немовби зненацька змерзла.

Івана вдивлялася в її чорні очі, у яких, здавалося, от-от забринять сльози. У них була якась текуча глибина, що тримала вас на відстані й викликала запаморочення, немов зоряне небо, по-пуантилістськи детальне і водночас недосяжно далеке.

Тоді зиркнула на Ньємана, щоб переконатися: він уже згубився на цьому Чумацькому Шляху.

8

— Пробачте, що ми змушуємо вас знову повертатися до цих болісних спогадів… — заговорив Ньєман із не притаманною йому лагідністю.

Це вперше вони разом проводили допит, й Івана не очікувала на таку обачність. Невже він пом’якшав із віком? Чи танув, як масло на сковорідці, через вроду графині?

Замість відповіді Лаура фон Ґаєрсберґ вдовольнилася змахом руки, що означав: «Уперед, старий…».

— Коли ви востаннє бачили Юрґена?

— Як і всі, у суботу вдень. Ми обідали з гостями в мисливському будинку. Він там тільки з’явився — й одразу зник. Він ненавидів такі заходи.

— Полювання з собаками? — перервала її Івана.

— Ні, світські прийоми перед ним. Я теж не в захваті від цього, але це традиція, яка дозволяє нам підтримувати стосунки з діловими партнерами та важливими особами нашої землі…

Ньєман повів далі:

— А потім від Юрґена не було жодних звісток?

— Жодних.

— Ні дзвінка, ні повідомлення?

Лаура фон Ґаєрсберґ коротко, майже непомітно всміхнулася:

— Навіщо ви мене про це запитуєте? Відповідь вам відома, хіба ні?

Графиня знала, що їм передали виписку з дзвінками Юрґена.

— У цьому й річ. Востаннє він телефонував саме вам.

— Так і є. Близько третьої години дня в суботу.

— Що він вам сказав?

— Нічого особливого. Хотів дізнатися, чи з гостями все добре. Пообіцяв зазирнути до нас на вечерю.

— Вас не стурбувало, що його нема?

Лаура вийняла долоні з-поміж колін і розкрила їх, ніби квітки лотоса.

— Юрґен мав звичку зникати… але не більше ніж на добу. До того ж я знала, що він буде на полюванні наступного ранку. Він нізащо не пропустив би його.

Івана помітила, що її власна права нога здригається, видаючи знервованість. Вона вже давно боролася зі своїм комплексом маленької злидарки з передмістя. Це була глибока, прихована рана, яка з часом загноїлася і викликала більшість її болячок: злість, ненависть, сором…

— Але в неділю вранці він не з’явився, — хльостко, майже по-садистськи кинула вона.

Лаура звела очі до стелі й заговорила наспівним тоном, ніби хотіла зв’язатися з паралельним усесвітом, усесвітом її мрій, її бажань.

— Я гадала, що він об’явиться в лісі. — Вона стишила голос: — Юрґен любив сюрпризи…

Ньєман перейняв ініціативу, ніби щоб відігнати цю раптову млість, а головне — не дати Івані стати ще агресивнішою:

— А в особистому плані? Він із кимось зустрічався?

Лаура взяла пачку цигарок і запропонувала гостям. Ньєман відмовився. Івана, здивована як самим жестом, так і тим, що в такій хаті можна курити, погодилась.

Жінки неспішно підпалили цигарки, такі собі раптові спільниці. Івана одразу ж переглянула своє судження: графиня виявилася не такою вже й зверхньою, а вона, Івана… що ж, вона була не порожнім місцем.

Вона сіла на своє місце і кілька секунд насолоджувалася смаком тютюну. Зненацька кімната почала нагадувати вірменську церкву: меблі сяяли, мов ікони, а клуби диму виконувати роль ладану.

— Вам мали розповісти про його… екзотичні смаки, — нарешті сказала Лаура. — Але Юрґену відрізали голову не тому, що він ходив у клуби садо-мазо…

— Але він усе одно міг познайомитися там не з тією людиною.

— Ні. Що б там хто не уявляв, це невинне середовище.

Ньєман не став турбуватися про те, щоб погодитись.

— Ви також цим займаєтесь?

— Чим?

— Садо-мазо.

Лаура всміхнулася, цього разу справжньою усмішкою, що виражала щиру веселість. Із кожною хвилиною ця надзвичайна жінка ставала чимдалі ближчою і виявляла свою натуру — не зарозумілу, а навпаки, людяну, теплу, із якоюсь ноткою, що цілковито суперечила її статусу та вихованню. Від цього вона ставала вдвічі чарівнішою… якщо це взагалі було можливо.

— Видно, що ви не місцевий, — відповіла вона.

— Чому?

— Тому що зі мною ніхто не розмовляв так прямо вже… Вже дуже давно.

Ньєман вибачливо вклонився, що нелегко було зробити сидячи.

— Я нетактовний, вибачте.

— Усе гаразд. Ні, я не ходжу до таких клубів. У мене більш… класичні смаки. Брат вважав мене «дрібною міщанкою».

Івана знову заговорила — завдяки курінню вона почувалась комфортніше:

— У Юрґена були вороги?

Лаура фон Ґаєрсберґ встала і пройшлася довкола дивана. За її спиною наливався темрявою хвойний ліс.

— Наша сім’я володіє десятьма мільярдами доларів. Це викликає заздрість, суперництво і будь-яку можливу агресію…

Ньєман з Іваною перезирнулися: вони почувалися йолопами, сидячи на своїх плетених шкіряних табуретах.

Івана також вирішила підвестися і запитала:

— Ви вже отримували погрози?

— Навпаки, усі завжди всміхаються нам на всі тридцять два. Мій батько казав: «Із такими друзями і ворогів не потрібно…»

— Ви почуваєтеся в небезпеці?

— А мала б?

Ньєман і собі встав: справжній тобі балет в Опера Ґарньє.

— Ні у вас, ні у Юрґена немає дітей, — мовив він. — Якби з вами трапилося лихо, хто став би спадкоємцем?

— Наш спадок розділили б між собою інші члени нашої родини, зокрема мої найближчі кузени, Удо і Макс.

Цієї миті Івана вловила Лаурин парфум — простий, природний аромат, щось солодкувате й рослинне, з якоюсь казковою ноткою.

— Чи могли б вони бажати вам смерті? — грубо запитала вона, ніби щоб струсити з себе ці чари.

Лаура коротко зиркнула на неї з-за плеча і всміхнулася через її наївність.

— Ні. Вони майже такі ж багаті, як і ми, а в голові в них самі дівчата й полювання.

— Вони були на цих вихідних?

— Звичайно, але, кажу ж вам, можете про них забути. Вони геть безневинні, хіба якщо вам двадцять п’ять років і у вас гарненька дупця.

Івана відступила — вона передала пас Ньєману, який тепер стояв лицем до графині.

— Ви говорите про полювання… — сказав він серйозним тоном. — Що ви думаєте про те, в якому вигляді убивця залишив тіло Юрґена?

Погляд Лаури миттєво змінився. Ні усмішки, ні іронії. Але й жодного смутку. Лише холодна лють, міцніша за айсберг.

— Мерзотна імітація піршу…

— Ви бачите причину для такої імітації?

Лаура обійшла Ньємана і рушила до вікон фасаду. Тепер вона стояла до них спиною.

— Усім відома наша пристрасть до полювання. Ми багато зробили для розвитку цієї діяльності в регіоні. Це могла бути провокація.

Ньєман став біля неї перед скляною стіною. Івана залишилася позаду. Тріо перетворилося на дует.

— Ви самі полюєте з підкраданням? — запитав він.

— У дитинстві ми з братом багато займалися цим. Тепер у мене немає часу на мисливство… на жаль.

— Окрім як в Ельзасі.

— Про це я й кажу: подеколи ми влаштовуємо полювання з собаками у Франції, а також облави на наших німецьких землях, але це радше світські збіговиська. Нічого спільного з тим, що ми пережили з Юрґеном підлітками…

Ніби на підтвердження цих слів Івана помітила підставку для рушниць, прикріплену до кам’яної стіни довкола дверей, що вели в якийсь коридор, — врешті-решт, не міг же увесь цей будинок бути збудованим зі скла.

Івана ніколи не розумілася на балістиці, але могла визначити, що це були топові рушниці в своїй категорії. Можливо, навіть безцінні. Приклади з такого коштовного дерева, аж здавалися золотими, дула й рукоятки з тонкими візерунками…

— А Юрґен, — не відступав Ньєман, — досі займався піршем?

— Юрґен, гадаю, так. Він був дуже потайним у цих питаннях…

— Де ви були в ніч із суботи на неділю?

Ньєман різко змінив тон, без жодної очевидної причини.

— Та… тут.

— Сама?

— Ні. Я повернулася сюди з одним із моїх комерційних директорів.

— Ви хоч знаєте, з яким саме?

Тепер, намагаючись бути жорстким, він впадав у зайві грубощі.

— Старий добрий французький гонор… Ви чудово виконуєте свою роль, майоре. Запитайте його ім’я у ваших ельзаських колег, це перше, що вони перевірили. Я…

— Штефан Ґрібе, — втрутилася Івана, звертаючись прямо до Ньємана. — Алібі пані графині вже перевіряли.

— Алібі? — перепитала Лаура, схрещуючи руки на грудях. — Вам не здається, що ви перебираєте?

— Це лише такий вираз, — спробував своєю чергою заспокоїти її Ньєман.

Івана помітила на кришці рояля фотографії в рамках, що виблискували в останніх променях сонця. Вона підійшла й побачила сімейні світлини, які ілюстрували дорослішання двох дітей: хлопчика і дівчинки. Взяла одну з них навмання: двоє підлітків, дванадцяти-чотирнадцяти років, стоять на подвір’ї замку, гідного Волта Діснея.

Лауру легко було впізнати. Рудий повненький хлопчак поруч — це, очевидно, Юрґен. Він не був схожий на чоловіка, чиї фото Івана бачила в досьє. Після тридцяти у спадкоємця з’явилися тверді риси обличчя й атлетичне тіло. Нічого спільного з рудим іванцем-киванцем на світлині.

Цієї миті її вразила одна деталь: обоє дітей у пальтах із лодена[15], серйозні, ніби папи римські, тримали по величезній мисливській рушниці. Брат із сестрою виросли не зі срібною ложкою, а з мідною кулею в роті.

Чиясь рука взяла рамку і забрала її з поля зору Івани.

— Ми були як двійнята, — сказала Лаура, розглядаючи світлину. — Ми одночасно відчували одне й те саме. Наші стосунки були… органічні.

Графиня — нарешті — виглядала зворушеною.

— А в роботі, — запитала Івана, — ви добре знаходили спільну мову?

Обличчя Лаури напружилося.

— Я ж щойно сказала вам, що ми були одним цілим! — відповіла вона тоном, у якому нарешті вчувалася зневага до цих ідіотських запитань, а на додачу — і до тих, хто їх ставив.

Графиня провела рукою по обличчю.

— Вибачте… Утративши Юрґена, я втратила будь-які причини жити…

Цієї миті болючу паузу перервало синювате світіння й гуркіт авто. Лаура одразу ж підійшла до вікна. У дворі шурхотіли гравієм кілька синьо-білих машин із написом «POLIZEI».

— Ваші німецькі колеги, — зауважила Лаура, витираючи сльози. — Певно, ваш приїзд не залишився непоміченим.

9

Ліс захоплювала ніч. А разом із нею й холод — безжальний холод сільської місцевості з його триклятою вологою, що пробирає до мозку кісток.

Застібаючи куртку, Івана краєм ока зиркнула на Ньємана, який залишався незворушним, ніби нічого й не помічав. Цей альфа-самець із підстриженим під «їжачка» попелястим волоссям й окулярами вчителя молодших класів часів Другої світової крокував просто до свого німецького альтер еґо, готовий до сутички.

Івана зосередилася на новоприбулих і оцінила картину: припарковані в шаховому порядку BMW, синюваті ксенонові фари, чорні силуети офіцерів ЛКА з блискучими золотими нашивками, радше солдати, аніж звичайні фліки. Непогано…

На чолі батальйону виділявся чоловік. Середнього зросту, з вузькими плечима: у парці з написом «LKA Baden-Württemberg» він виглядав не надто солідно. Трохи полисілий, у круглих окулярах, як у Ньємана, борідка, що надавала йому схожості з професором Турнесолем[16]. Справді, далеко не секс-символ.

Утім, на якусь мить по її спині пробігли мурашки.

Придивившись краще, можна було розгледіти благородний лоб, напружений погляд, енергійне обличчя, відтінене цапиною борідкою, що радше нагадувала мушкетерську. Міцно стоячи на ногах, цей чоловік слугував центром гравітації для всіх інших фліків. Він тут був шефом і, попри скромний вигляд, випромінював справжню міць.

Івана одразу ж зрозуміла дві речі. Їй подобався цей чоловік, але він влаштує флікам такі проблеми, що їм і не снилося.

— Я — обер-комісар поліції Фабіан Кляйнерт, із Регіонального управління кримінальної поліції Баден-Вюртемберґу, — представився він, простягаючи Ньєману візитівку. — Це аналог вашого карного розшуку.

Кляйнерт також розмовляв французькою. Таке відчуття, ніби мова Вольтера входила до програми всіх шкіл Баден-Вюртемберґу.

Ньєман поклав візитівку до кишені, не глянувши.

— Майор П’єр Ньєман, лейтенант Івана Боґданович. Ми належимо до ЦБКЗ, Центрального бюро у справах кривавих злочинів. Воно не має аналогу.

— Тобто? — перепитав Кляйнерт, насуплюючи брови.

— ЦБКЗ створили лише недавно, ми допомагаємо силам поліції чи жандармерії у складних справах.

— Нам не потрібна допомога.

— Наш досвід може допомогти пролити світло на смерть Юрґена фон Ґаєрсберґа.

— Який досвід?

Івана боялася якоїсь дошкульної ремарки від свого шефа, але Ньєман усміхався — він, схоже, був схильний зберігати спокій, а в таких випадках краще б він просто добряче побуркотів.

— Досвід у карному розшуку, — незворушно відповів він. — У Парижі людей більше, ніж в інших містах Франції. Тобто більше психів, а від того — більше звихнутих убивць. Упродовж тридцяти років я щоденно працював із такими чуваками.

Німецький флік, завагавшись, похитав головою.

— Прокурор Кольмара вже пояснив мені це все.

Потім він нібито пригадав головну причину свого роздратування:

— І коли ви розраховували попередити нас про свій приїзд?

— Ми ще як слід і не приїхали.

— Ви вже допитали Філіппа Шюллера, а тепер розмовляєте з графинею Лаурою фон Ґаєрсберґ…

— Новини швидко ширяться.

Кляйнерт кинув короткий погляд на Івану й повернувся до Ньємана.

— Ви тут на моїй території. Наші начальники порозумілися завдяки чортзна-якій європейській угоді, але всі працюватимуть під моїм керівництвом.

— У жодному разі. Ми підпадаємо під…

Кляйнерт зупинив його жестом, зненацька давши волю якійсь утомі:

— Хай там як, а ви запізнилися. Ми знайшли вбивцю.

— Що? — здивувалася Івана. — Ніхто нам нічого не сказав!

— Ваші ельзаські колеги ще не в курсі.

— І хто це?

— Томас Краусс, активіст, що виступає проти полювання.

— Француз?

— Німець. Його затримали, зараз він в Оффенбурзі. Сьогодні вранці зізнався.

Івані вже траплялося це ім’я: один із найімовірніших підозрюваних у категорії «політичний теракт».

— Можна його допитати? — поцікавився Ньєман.

— Завтра. Сьогодні ввечері його перевезуть до управління кримінальної поліції у Фрайбурзі. Допитаємо його разом, перш ніж вирішувати всі формальні питання, пов’язані з екстрадицією.

— Він назвав мотив? — запитала Івана.

— Він сказав, що вбивство Юрґена фон Ґаєрсберґа — акт гуманізму і що якби його не зловили, він би помочився на Юрґенову могилу. Такий мотив вам підходить?

Ньєман кинув оком на Івану. Його посмішка ніби промовляла: «Бачиш, дорогенька, для хорошого початку розслідування завжди потрібен фальшивий злочинець». Вона погоджувалась: хоч вона й сама згадувала таку можливість, Юрґену точно відрізали голову не тому, що він любив полювати. Краусс, схоже, був лише фанатиком, який захотів погратися в мученика.

— Але я розраховую, що ви поки не казатимете цього графині, — урочистим тоном продовжив Кляйнерт. — Не варто повідомляти їй новину, поки ми не будемо впевнені… Їй зателефонує прокурор.

Фліки погодились. Німець хотів захистити графиню — причому не лише тому, що вона володіла десятьма мільярдами.

Завдяки цій деталі Кляйнерт виглядав людянішим, але він поквапився додати:

— Завтра чекаю від вас детальної розшифровки ваших допитів.

Ньєман просто-таки зблід: йому ставало погано від самої лише згадки про рапорти. Погоджуючись на цю роботу, Івана знала, що марудитися з писаниною доведеться їй.

— Ми передамо вам усе, коли повернемося до Франції і…

— Ні. Будь-який допит, проведений на німецькій землі, має бути затверджений моєю службою впродовж доби. Таке правило.

Кляйнерт махнув одному зі своїх хлопців, який підійшов із папкою під пахвою. Пройшовши через кілька рук, підшивка врешті-решт опинилась у Ньємана.

— Ми склали резюме нашого розслідування і переклали його. Ми також надіслали його вашим колегам із Кольмара.

Ньєман стояв ні пари з вуст.

— Дякую, комісаре, — відчула себе зобов’язаною сказати Івана.

— Ви вже знаєте, де ночуєте сьогодні? — запитав той у Ньємана, ніби й не почувши її.

— Щось вигадаємо.

Поліцай розвернувся, не прощаючись, і попрямував до машини. Перед ним одразу ж відчинили дверцята. Справжній маленький ескадрон у німецькому дусі, злагоджений, ніби військовий марш.

Сідаючи до BMW, Кляйнер повернув голову в бік Івани — майже машинально, рефлективно. Тоді він зник, як камінець, кинутий у колодязь.

— А він поклав на тебе око, — реготнув Ньєман.

— Та він на мене не глянув ні разу.

— Тоді той його погляд — це зізнання.

Івана відчула, як червоніє. Вона чимало працювала над цим, але марно: від найменшого компліменту вона починала пекти раків.

— І як вам перший контакт із нашими силами охорони правопорядку?

Вони обернулися. Перед ними стояла Лаура з зав’язаним на плечах кашеміровим светром. За її спиною вже ввімкнулося освітлення Скляної вілли: космічний корабель, готовий відірватися від землі.

Івана знову подивилися на графиню: ця, мабуть, нечасто шаріється…

— Вони не дуже гнучкі у спілкуванні, — відповів Ньєман крізь зуби.

— Тут це норма. Знаєте, чому в 1933 році пожежники дали Рейхстаґу згоріти?

— Ні.

— Тому що там стояли таблички: «По газонах не ходити».

— Дуже смішно, — невпевнено сказав флік.

— Це німецький гумор. Я приготувала вам кімнати.

На обличчях обох фліків відобразився подив.

— Це наша сімейна традиція — гостинність. Я навіть запросила на вечерю кузенів. Зможете допитати їх прямо на місці.

Лаура повернулася до свого великого будинку, а Ньєман з Іваною мовчки запитували себе: гостинність чи засідка?

10

Івана в житті не бачила такої просторої спальні. Вона займала, мабуть, добрих п’ятдесят квадратних метрів, і дві її стіни були повністю скляні. Флікиня підійшла до вікон, щоб поглянути на парк, який розіслався під ногами, — спальні розташовувалися на другому поверсі. Вона відгорнула довгі білі штори, і її охопило враження, ніби простір розливається в порожнечі прозорим водоспадом.

Вона запнула штори назад, а тоді обернулася. Кімната була не просто велика, вона була прекрасна. Обшиті панелями стіни нагадували гірське шале. Маленькі низькі скрині на ніжках, із тикового дерева, медового кольору без жодних візерунків, радували око своєю вкрай простою формою. У кімнаті плинув запах Різдва і спокійних снів.

Перше, що спало їй на думку, — скинути взуття і пройтися босоніж широкими дошками паркету. Вона аж очі заплющила від насолоди цим ніжним дотиком. Івана смакувала багатство якісних матеріалів, блаженні відчуття, що дарує розкіш.

Вона струснула з себе це швидкоплинне сп’яніння й розстібнула рюкзак, міркуючи, чи немає тут конфлікту інтересів: чи можна, ведучи розслідування, ночувати у свідка? Чи не намагалася графиня так чи інакше їх задобрити?

Задзвонив телефон. Івана кинула оком на екран і зрозуміла, що на неї чекає.

— Алло?

Відповіді немає.

— Алло?

Мовчання.

Вона знову поглянула на фото, що висвітилося під час дзвінка, на цього молодика, якого обожнювала, натхненника її кошмарів та привида, що населяв її думки. Дівчина поклала слухавку, не намагаючись витягти з нього ані звуку.

Урешті-решт, вона заслуговувала на цю мовчанку. На ці згубні дзвінки, що отруювали всі її дні і ночі.

Вона впала горілиць поперек ліжка, склавши руки на грудях хрестом. Якого біса вони тут робили? Івана знову заплющила очі й задумалась, як робила щомиті свого життя, чи правильним шляхом вона йде. Вона завжди рухалася в одному напрямку — якомога далі від свого минулого: з усіх ніг тікала від чорної діри, що виплюнула її в цей світ, ніби сливову кісточку.

Івана мала змішане походження, ніби гібридний автомобіль. Батько-хорват, мати-француженка, народження в Ля-Ґранд-Борн у Ґріньї, що в Ессонні[17], містечку соціального житла, що стало зоною беззаконня.

Але у справжній небезпеці маленька Івана була у себе вдома.

Її батько часто повторював нібито хорватське прислів’я, яке він, мабуть, сам і вигадав: «Краще зламатися, ніж зігнутись!» Івана не знала, чи він хоч раз у житті гнувся чи ламався, але завжди бачила його п’яним і неспроможним рівно триматися на ногах. Мати була ненабагато краща. Її спогади про батьків були хисткі, як і їхня хода: вони гавкалися одне з одним, дуетом заливали за комір, а в кінці наминали одне одному боки, залишаючи Івані самій розбиратися зі своїм життям.

У шість років вона вже могла самостійно харчуватися, вдягатися й ходити до школи. Не «Будиночок у луках»[18], але не їй першій доводилося виживати з такими батьками — чи, радше, без батьків. У 1991-му її батько оголосив, що хоче повернутися на батьківщину: «Хорватія незалежна!» Рідна країна мала дати йому другий шанс. Йому було важко дивитися новини, бо референдум про незалежність спровокував воєнний конфлікт, що протриває п’ять років. У Вуковарі на них чекали самі лише артилерійські снаряди та снайпери на бойових позиціях.

Вони поїхали машиною, фіатом «панда», Івана досі це пам’ятала. Вона з дитячою наївністю раділа цій поїздці — неочікувані канікули. Але дорогою дещо сталося. Коли вони, перетнувши кордон (у батька залишився югославський паспорт), їхали прямо на схід, татко, уже готовий, чогось розізлився, ударив її матір і втратив керування машиною.

Коли Івана опритомніла, автівка лежала двома колесами в канаві, а в салоні було порожньо. Певно, дівчинка вилізла через дверцята, що виходили на узбіччя, і побачила справжнє жахіття: батько, стоячи по щиколотку в багнюці, добивав матір домкратом.

Івана побігла дорогою, тікаючи від свого татуся, який вирішив покінчити і зі своєю маленькою любав’ю[19]. Убивця майже наздогнав дочку, коли її врятувала війна. Він потрапив під обстріл літаків ЮНА[20], і його розірвало надвоє тієї миті, коли він замахувався, щоб розтовкти їй голову. Івана застигла, оглушена пострілами, засліплена палаючим асфальтом і чорною землею Хорватії, що вибухала гейзерами обабіч дороги.

Те, що було далі, нічого не означало. Сині берети, репатріація за станом здоров’я, госпіталізація. Вона ще рік не могла заговорити. Поступово до неї повернувся голос і майже нормальне дитинство. Інтернати, прийомні сім’ї, школи — Івана пережила це все відсторонено, зосереджена виключно на своєму потязі до смерті та деструкції. Анорексія, самокалічення, спроби суїциду — вона пройшлася всім списком. Що з глибшого дна походиш, то важче вирватися нагору, але вона обрала іншу стратегію: закопувалася все глибше, забуваючись у наркоті та агресії…

А тоді її врятував янгол.

Її янгол мав кумедний вигляд: сорок із гаком років, стрижка «їжачком», маленькі професорські окуляри — він був схожий на викладача військової академії.

Їхні шляхи перетиналися тричі.

Уперше це сталося вночі, на парковці в Ольне-су-Буа[21], коли вона вистрілювала всю обойму у свого дилера — їй тоді було п’ятнадцять. Удруге — вдень, коли вона отримала диплом школи офіцерів поліції Канн-Еклюза. Зустрівши свого ментора на території вишу одразу після того, як обрала направлення, вона надягла йому на голову свій фліківський кашкет і сфотографувалася поруч із ним. Найцінніше селфі в її телефоні. Утретє це було під дощем, він чекав на неї на виході з комісаріату Версалю, де вона скніла вже три роки.

— Не хочеш працювати зі мною?

За чашкою кави Ньєман розповів їй про цю неймовірну затію: національна бригада, яка працюватиме по всій країні й допомагатиме флікам та жандармам, що стикнулися з особливо кривавими злочинами. Івана обачно втрималася від запитання, що він мав на увазі під «особливо кривавими». Вона чула про ґернонську справу. Ньєман загинув у ній — ну, чи майже. Інший флік, молодий араб, вийшов живим-здоровим, але відмовився пояснювати, що за прокляття нависало над цим альпійським університетським містечком. Одним словом, у незвичайних злочинах Ньєман тямив більше за будь-кого іншого.

Івана не вагалася ні секунди. Після Канн-Еклюза її направили працювати в Луї-Блан, один із найзайнятіших комісаріатів Парижа. Усе, що вона там отримала, — це ненапружене патрулювання та смертельно нудна писанина. Тоді її перевели у Версаль — «з огляду на відмінну службу». Її підвищили до лейтенанта, і вона перетворилася на справжню маленьку чиновницю. Ще трохи — і вона зняла б студію на авеню Де Парі[22]. Їй залишилося б тільки вигулювати собачку після чергової серії на «Нетфлікс» і пити ранкову каву з виглядом на палац…

Івана встала з ліжка й провела долонями по обличчю. Безапеляційний вирок: так, вона рухалася в правильному напрямку. Ньєман знову врятував її, давши їй можливість арештовувати справжніх паскуд. Вони занурюватимуться в абсолютну чорноту, знаходитимуть цих убивць і чинитимуть правосуддя.

У глибині душі ця руда завжди вважала, що до такої незвичайної роботи — вистежувати головорізів, проникати у їхній мозок і змушувати їх поплатитися — її підштовхнули власні нещастя. Не треба бути Фройдом, аби зрозуміти: із кожним злочинцем вона арештовувала свого батька. Кожен бореться зі своїми демонами, як може.

Івана вирішила сходити в душ. Ще одне диво. Ванна кімната була обкладена кахлями, стилізованими під білу цегляну стіну, але меблі та ніжки сантехніки були зроблені з чорного тикового дерева, що створювало глибокий контраст зі стерильною білизною стін.

Вона на мить задивилася на кубічні ручки крана: Івана ніколи не бувала в такому місці, де кожна деталь була настільки продумана, прописана, відшліфована. В усьому вгадувалася душа — душа художника, який підніс повсякденне життя до рівня твору мистецтва.

У неї в очах забриніли сльози, і щоб покінчити із цими сентиментами, вона пірнула під струмені води, викрутивши температуру на максимум. Вона завжди приймала душ по-японськи: 42 градуси або нічого, — і виходила тільки коли ставала рожевою, як молочне порося на рожні.

За кілька хвилин кімната перетворилася на суцільний хамам, усіяний крапельками, а дзеркала запітніли. Івана провела рукою по склу і глянула на своє відображення над раковиною.

Її миттю охопила паніка.

Що ж їй нап’ясти, аби не виглядати абсолютно сміховинною поруч із графинею?

11

Одягнувши трусики і ліфчик, Івана помітила, що, по-перше, вона взяла лише одну маленьку чорну сукню, «про всяк», а по-друге, до вечері о дев’ятій годині було ще довго.

Вона натягнула светр і спортивки, а тоді занурилася в досьє Кляйнерта. У загальних рисах справа була їй відома, тож дівчина зосередилася на зібраній в одній із папок інформації, що стосувалася Юрґена фон Ґаєрсберґа за його життя.

Юрґен народився 1984 року й отримав ідеальну освіту німецького аристократика: швейцарська школа-інтернат поблизу Базеля, Констанцький університет, один із провідних німецьких вишів у спеціальності «політика та держуправління», і паризька Школа вищих студій у комерції. Урешті-решт, він опинився в Інституті вищих студій у комерції (бізнес-школі при Наваррському університеті), одному зі, схоже, найвідоміших закладів у цій галузі.

Здавалося, Юрґен не поспішав активно братися до справ, але передчасна смерть батька в 2014 році змусила його взяти в свої руки керівництво групою VG разом із сестрою, яку, схоже, більше цікавила французька література та давньогрецька філософія.

Івана вже читала кілька статей про успіх брата й сестри на чолі компанії, але її зацікавили деякі детальніші уривки з досьє, перекладені французькою: стиль керування двох Ґаєрсберґів був досить суворий, при тому, що їхній батько Фердинанд теж не надто чуйно ставився до персоналу. Двоє спадкоємців за кілька років устигли зажити незчисленних ворогів як усередині компанії, так і поза її межами. Але, як казав Ньєман, важко уявити, щоб за таким дикунським убивством стояв якийсь звільнений працівник чи начальник фірми-конкурента.

Вона перейшла до історії сім’ї. Ще одна папка. Усередині — дбайливо підготовлена Кляйнертом стаття з журналу «Пуан де вю», що в подробицях оповідала сагу династії.

Рід Ґаєрсберґів вів своє походження від Каролінґів, сягаючи корінням тієї доби, коли германські племена завершили формування королівства Франції. Івана пробіглася століттями, переходячи від Середньовіччя до Відродження, від Тридцятилітньої війни до епохи Просвітництва: всюди були Ґаєрсберґи. На початку ХІХ століття вони навіть зіграли важливу роль у становленні великого герцогства Баден, яке пізніше ввійшло до складу землі Баден-Вюртемберґ.

Івана не стала затримуватися на видатних предках, а натомість вирішила зосередитися на Юрґеновому батькові, Фердинанді, чий життєвий шлях згадували в кількох статтях, — це виявилося непросто, адже статті були німецькою, але врешті-решт, за допомогою онлайн-словника, їй це вдалося.

Фердинанд фон Ґаєрсберґ народився після війни і пішов слідами свого батька, великого підприємця, який посприяв промисловому розвитку Західної Німеччини в 60-х роках. Фердинанд перейняв естафету у вісімдесяті, і під його егідою група VG процвітала завдяки безжальному керівництву заводами та примноженню патентів на електроніку, які перетворили VG на обов’язкового партнера більшості виробників автомобілів, зокрема й для марки «Порше», окраси Баден-Вюртемберґу.

Фердинанд не турбувався про свій публічний імідж. Це був стриманий, навіть потайний чоловік, німець старого зразка: холодний, строгий, суворий, він сміявся, обпікаючись, і завжди носив рукавички. Він помер від інсульту в 2014 році, у 68 років, через два роки після того, як відійшла його дружина.

Про пані — ні слова. Або майже: через кілька років після її смерті один швейцарський журнал розщедрився на великий матеріал на її честь. Сабіна, у дівоцтві де Верле, народилася в знатній сім’ї Швабії (регіон, що сусідить із колишнім великим герцогством Баден), здобула освіту адвоката, але ні дня не працювала за спеціальністю, а в 24 роки вийшла заміж за Фердинанда. У неї було лише одне захоплення: кінний спорт. Довкола цього оберталося все її життя. Сабіна була спортивною, рухливою жінкою, що аж пашіла здоров’ям, і керувала стайнями, у яких тримала до п’ятдесяти коней.

З усім цим у неї практично не залишалося часу виховувати дітей чи займатися чоловіком — який і сам, власне, був дуже зайнятий своєю роботою. А тим більше — турбуватися всіма тими, хто крутився біля її ніг. Народившись на самому вершечку соціальної драбини, вона не цікавилася нижчими щаблями, а особливо людьми, змушеними заробляти собі на хліб, «тими нещасними».

Так усе виглядало збоку. Насправді ж Сабіна страждала на психічні розлади, які сім’я дбайливо приховувала. У 2012 році вона поїхала до Мангеттена на аукціон сучасного мистецтва. Зупинилася в готелі «Сент-Реджис», що на П’ятій авеню, й обрала номер на дванадцятому поверсі. Зайшла до кожної кімнати, попросила відчинити вікна в головній вітальні, подякувала коридорному. А опинившись на самоті, стрибнула з підвіконня.

Яким було дитинство Юрґена й Лаури з такими батьками? «Двійнята», як вона сказала. Івана могла собі уявити, як вони трималися одне одного в цьому великому емоційному вакуумі. Вічно відсутні батьки, байдужі виховательки, люксові розваги — і спільна пристрасть: полювання. Двоє дітлахів виросли дипломованими героями глянцевих журналів і водночас снайперами з крижаним, як механізм затвора, серцем.

У досьє було чимало фото дорослого Юрґена. З роками він став справжнім атлетом неабиякої вроди, з блідою шкірою й рудим волоссям. Але його обличчя виражало якусь ледь помітну млість, байдужість, щось неоднозначне, що, мабуть, причаровувало жінок. Очевидно, він зумів перетворити свою особливість — руде волосся — на козир, чого Івані ніколи не вдавалося.

Вона проглянула й інші фото: Юрґен на своїй яхті в Сен-Тропе, у золотистому смокінгу на Ібісі… Юний спадкоємець умів отримувати насолоду від життя. Вродливий чоловік благородного походження, казково багатий, керівник технологічної імперії, якому допомагає молодша сестричка, він не цурався й радостей клубного життя та розкошів. Справжній герой нашого часу. У вільний від заробляння мільярдів та зваблення топ-моделей час він заглиблювався в ліси, щоб пустити кров.

Усе це, знову-таки, була лише видимість. Юрґен мав усе для щастя, але по-справжньому любив бути нещасним. Він приваблював до себе любов і світло, але збуджували його пітьма і страждання. Кляйнерт із його помічниками вже допитали директорів надзвичайно приватних клубів у Штутґарті, до яких він навідувався, а також його «господинь», у вузькому сенсі цього слова, які над ним домінували. У цьому питанні все було недвозначно: Юрґен любив, що називається, «підкорятися». Йому подобалися батоги, опіки й чимало інших катувань (у звіті про розтин згадували численні шрами). Він також любив, коли його ображають, принижують, поневолюють.

Великий бос мав рабську душу.

Хай що про це думає Ньєман, Юрґен загравав із небезпекою і міг дуже просто натрапити на «домінатора» з розвиненою уявою. Але алібі всіх любителів таких розваг перевірили. Можна було закрити цю справу і повернутися до «ванільного світу», як казали прихильники садо-мазо про звичайний секс.

Остання папка, багатюща добірка цитат із преси стосовно самого вбивства — сотні статей, блогів, твітів, німецькою, французькою, англійською… — була найменш цікава. В авторів цих потоків слів, гіпотез, теорій була лише одна спільна риса: вони нічого не знали і патякали дурниці.

Задзвонив її мобільний. Це був не виклик, а будильник. Вона поставила його на 20 : 45, щоб устигнути натягнути зім’яту сукню і вкрити обличчя шаром макіяжу. Івана заскочила до ванної, зробила все можливе, щоб гідно витримати конкуренцію з графинею, а тоді повернулася до кімнати вимкнути ноутбук і поскладати світлини та папери.

Поки що, подумала вона, розслідування перебуває на стадії класичного «Cluedo»[23]: мисливський будинок, високоповажні гості, ні мобільних, ні автівок (іще одна особливість цього полювання: всі паркуються на в’їзді до володінь Ґаєрсберґів, тобто більш ніж за десять кілометрів до зони полювання), і серед цього бомонду, можливо, — убивця.

Ну ж бо, дівчинко, сказала Івана сама собі, пригладжуючи сукню долонями, тільки не дай себе вразити. Вона відчинила двері, намагаючись не думати про те, що вечерятиме з трьома спадкоємцями одного з найбільших статків у Європі.

12

Ньєман легко міг би уявити себе в старому телесеріалі.

Після неоднозначного прийому графині та незрозумілого запрошення на ночівлю тепер вони сиділи біля каміна й пили аперитив, ніби в якомусь романі Аґати Крісті.

У келихах пінилося шампанське, і Ньєман з Іваною, більш-менш ошатні, сиділи прямі, як свічки. Івана вдягла зібгану сукню, що могла зійти за вечірнє вбрання. Принаймні на її колготках не було дірок, що вже непогано. Ньєман же обрав піджак і краватку, однак не відмовився від свого 45-го в кобурі. Його одяг виглядав набагато доречніше, ніж Іванина сукня, але в нього була пом’ята пика — він скористався цими двома вільними годинами і подрімав. От і маєш: Ньєман, грізний начальник із карного розшуку, жорсткий і непередбачуваний, став старим п’ятдесятивосьмирічним фліком, який засинає за будь-якої нагоди і ледве може нахилитися, щоб зав’язати шнурки.

Тепер він, душачись у піджаку та краватці й тримаючи свій келих у долоні, ніби живу пташечку, верз усілякі банальності на кшталт:

— Ви чудово говорите французькою. Де ви цього навчилися?

— Ви мали б прочитати мою біографію, майоре, — відповіла графиня. — Я навчалася, зокрема, в Сорбонні, у Парижі.

— Я радше уявляв вас у якійсь видатній вищій школі[24].

— На мій погляд, Сорбонна — це найвидатніша школа з усіх. Я вивчала там філософію і французьку літературу.

Він кивнув, відчуваючи, як комірець сорочки дряпає йому горло.

— Я мав на увазі… вищу школу комерції.

— Торгівлі не вчаться, — сказала вона з посмішкою, гострішою за його «їжачка». — У всіх Ґаєрсберґів це в крові, від природи.

— Ви вже повернулися до роботи?

— Я й не припиняла працювати.

Щодо зовнішнього вигляду графиня всіх могла покласти на лопатки. Чорна сукня, що облягала її фігуру, ніби комбінезон зентай, відкривала сяйливо-білу спину і плечі, поцятковані родимками.

Ньєману захотілося підняти келих за знать та її вміння замилювати око. У Лаури фон Ґаєрсберґ щойно вбили брата, а вона могла грати роль хазяйки, вдягаючись, як Малефісента, і тримаючи рівновагу на дванадцятисантиметрових підборах.

Він пошукав поглядом Івану, яка відійшла від товариства і розглядала меблі в кімнаті, щоб чимось себе зайняти. Вона нагадувала податкову інспекторку, що оцінює майно багатої платниці.

— Кляйнерт повідомив вам новину? — кинула Лаура веселим тоном. — Вбивцю мого брата затримали.

— Хто вам сказав?

— «Жоден листок не впаде тут без мого відома».

— Вас не бентежить, що ця цитата належить Піночету?

— Це щоб відповідати вашим уявленням.

— Яким уявленням?

— Ви, мабуть, вважаєте, що всі багачі — покидьки, а всі німці — фашики. Ось чому ви не можете опиратися моїм чарам.

Ньєман розреготався, цілком щиро.

— Ви вірите в те, що це Томас Краусс?

— Анітрохи. Це старий ворог нашої родини, але я не можу уявити, щоб він когось убив.

— А проте він зізнався.

— Зізнання нічого не значать.

— Так і є. Але навіщо йому брати провину на себе?

— Заради провокації, зі схильності до мучеництва. Краусс має лише одну причину жити: ненависть до мисливців. На жаль, він так нічого і не зрозумів.

Ньєман мимоволі опустив погляд на плечі графині: чистота і блиск її шкіри були майже неприйнятні. Вона навіювала суперечливі відчуття, щось між мармуром і пергаментом, міцністю і прозорістю.

Він підвів очі, щоб звільнитися від цього зачарування, але натрапив на сітку синюватих вен, що ледь помітно вимальовувалися під її ключицями — вони плинули (він сердився на себе за такі стереотипні порівняння), ніби водорості під замерзлою поверхнею річки.

— У якому сенсі він нічого не зрозумів? — перепитав Ньєман, намагаючись зосередитись.

— Він думає, що захищає природу, але природу захищає мисливство, яке регулює популяцію тварин. Природа живиться від смерті. Це сліпа машина, де немає місця сентиментам.

Ньєман напам’ять знав ці аргументи.

— Погоджуюся, але є й інші способи.

Графиня по-дружньому підморгнула йому.

— Як у коханні.

Він не зрозумів, як сприймати цю репліку. З інших вуст, в іншому контексті це була б справжня провокація серцеїдки, але цього вечора?..

Раптом Лаура щось помітила. Він простежив за її поглядом і побачив Івану, яка, не виходячи зі своєї ролі податківиці, зблизька розглядала підставку з рушницями, на яку Ньєман уже звертав увагу за кілька годин до того.

— Ви цікавитеся вогнепальною зброєю? — запитала Лаура, підходячи до неї.

— Анітрохи.

Івана жодним чином не намагалася бути люб’язною чи хоча б удавати якусь повагу. Слов’янка ненавиділа стволи, і Ньєман знав причину.

Натомість він захоплювався зброєю — усіх часів, усіх видів. На його думку, вона була пов’язана з дуже незвичайним утіленням творчої діяльності людини. А якщо ця діяльність in fine[25] призводила до смерті, що ж, якимось незбагненним чином це навіть додавало зброї краси.

— Можна? — запитав він, простягаючи руку до оснащеного прицілом карабіна з ковзним затвором.

— Прошу, — видихнула графиня, відступаючи.

Ньєман узяв рушницю і зважив її в руці під допитливим поглядом Лаури. Між ними миттю виникло якесь мовчазне спільництво. Івана з гидливим виглядом повернулася до свого обліку.

Флік милувався візерунками, вирізаними на сталевих елементах рукоятки та затвора: дубове листя, сцени полювання… Йому вартувало значних зусиль утриматись від того, щоб не закинути рушницю на плече й не подивитися на ліс за панорамним вікном крізь приціл.

— Я не бачу марки.

— Кожна наша рушниця — це унікальна річ, яку розробили й виготовили у Ферлаху.

У цьому австрійському місті працювало декілька зброярів з-поміж найкращих у світі. Не в змозі терпіти, Ньєман змахнув карабіном, приклав його до плеча й припав оком до вічка прицілу.

— На яку відстань ви його налаштували?

— Сто метрів.

— Як для піршу.

Він уже стояв, опустивши зброю. Лаура не зводила з нього важкого погляду.

— Не намагайтеся підловити мене, Ньємане. Я ж казала, що більше не практикую цей вид полювання. Я вже давно не користувалася цією рушницею.

Ньєман обачно поклав її на місце.

— То яка ваша улюблена?

Вона схопила з підставки іншу гвинтівку, так легко піднявши її, ніби та важила кількасот грамів.

— Оця — для облави.

Така сама неперевершена, але з ледь помітними слідами, які свідчили, що цією рушницею і справді часто користуються.

— Ця одностволка?

— Мій батько казав: «Якщо однієї кулі не вистачило, значить, ви мертвий. А якщо ви досі живий, значить, ваше життя нічого не варте».

— Схоже, він був милим чоловіком.

Графиня простягнула йому гвинтівку.

— Дуже.

Він погрався затвором і здивувався, як нечутно працює механізм. Ще одне диво майстерності.

— Який калібр?

— 270 «вінчестер».

— Які патрони?

— Я сама виготовляю їх у своїй майстерні.

Ньєман підвів погляд.

— Кулі з м’яким вістрям, — повела вона далі. — Я вставляю свинець спереду, власноруч відливши сплав для мідного покриття, залежно від дичини, на яку збираюся полювати. Ви не гірше за мене знаєте, що все залежить від рівняння «швидкість-відстань-матеріал-опір»…

Ньєманові були дуже добре знайомі ці проблеми: свинцевий кінчик деформується при ударі й розплющується в «грибочок», передаючи енергію в тканини й викликаючи смерть. Але спершу куля має проникнути в плоть, а отже, її має вкривати шар міді, який пізніше розплавиться.

— Рідко можна поговорити про це з жінкою.

— Жінки тепер інакші, — сказала графиня, вдаючи зажурений вигляд.

Вона забрала в нього рушницю й обережно поклала на місце.

— Усе сходить нанівець, — додала вона, — навіть невігластво.

— А оця? — запитав Ньєман, киваючи на верхню рушницю, антрацитовий карабін, у якого приціл, здавалося, був відлитий із того самого матеріалу — виглядало так, ніби всю гвинтівку вирізьбили з суцільного шматка чорного мармуру.

— Цієї, — сказала вона, відступаючи на крок назад, — ніхто не торкається. Це була рушниця мого батька. Він був славетним стрільцем, який міг за двісті метрів влучити в око оленю.

Ньєман кивнув головою на знак захвату, хоча сам умів набагато краще. Однак не час було хизуватися.

Знадвору долинув шурхіт шин по гравію.

— Приїхали мої кузени, — сказала Лаура, повертаючи голову. — Час сідати за стіл, правду кажучи.

Гра слів була навмисною[26] — і графиня достатньо добре говорила французькою, щоб розумно її сформулювати. Вона ще раз пустотливо йому підморгнула.

Ньєман спостерігав, як вона пішла величезною кімнатою до дверей. Він так і не міг зрозуміти, як тримати себе з цією жінкою.

Вона мала б валятися у себе в спальні, накачавшись антидепресантами, а натомість походжала тут у вечірній сукні, клацаючи затворами рушниць, жартувала з ним, першокласно грала роль господині.

Він відчував, що це її запрошення було обманкою. Вона вдавала, ніби приймає їх, знайомить із сім’єю, з родинними традиціями, але Ньєман був переконаний, що все якраз навпаки: вона приховувала від них найголовніше.

Тут йому стиснуло шлунок від іншої думки. Така жінка не стала б сподіватися, що фліки знайдуть убивцю її брата. Вона збиралася самостійно вирахувати його й поквитатися.

Так, вона не просто запросила їх на ночівлю, вона хотіла їх приспати.

Тому що перегони розпочались. Перший, хто знайде вбивцю Юрґена, всадить йому кулю в серце.

Правильну кулю.

Як у пірші.

13

Макс фон Ґаєрсберґ був чоловіком тридцяти з гаком років, мав вузьке обличчя й відстовбурчені вуха. Над упалими щоками виділялися темні очі, а замість рота кістляве лице перетинала вузенька риска. Блідість шкіри ще більше підкреслювало чорне волосся, таке напомаджене, аж ніби намальоване на черепі.

Удо був молодший — років двадцять п’ять — і набагато вродливіший. Ідеально укладена шевелюра, високе чоло над котячим писком. Мабуть, у цього хлопця закохувалися всі без винятку. Ньєман відчув, як його кольнула заздрість, і взявся вишукувати недоліки в його зовнішності: занадто м’які губи, можливо, нервовий сміх, що відкривав ясна, і якийсь застиглий лукавий вираз обличчя, що робив його схожим на торчка з ломкою.

Ось уже пів години він слухав, як вони розмовляють, звичайно ж, французькою, і з того можна було зробити висновок, що ці двоє спадкоємців анітрохи не схожі на графиню: вироджені, ні на що не придатні нащадки аристократів, неспроможні існувати самостійно, які користуються своїм походженням. Якщо графиня вражала його своєю запеклістю, двоє її кузенів здавалися анемічними, виснаженими й не здатними ні на що інше, окрім як згадувати своїх видатних предків.

Здивували Ньємана не співтрапезники, а кімната, де подали вечерю: жодних скляних стін чи модерного дизайну. Вони сиділи в невеличкому приміщенні, оббитому червоним оксамитом, прикрашеному кількома десятками тваринячих голів — славнозвісних «масакр». Вогнище в каміні потріскувало, ніби невблаганні щелепи, а дзенькіт виделок нагадував брязкання кайданів на дні найжахливішої тюрми. Оце так атмосфера…

Але при світлі свічок, розставлених на столі, Ньєман тішився, радий опинитися «прямо в гніздечку», якнайближче до цієї сім’ї мільярдерів, із якою сталося страшне лихо. Тепер він остаточно переконався, що мотив убивства лежав тут, поміж цих спадкоємців, у їхньому минулому або ж у сліпій зоні їхнього сьогодення.

Розмова почалася похмуро — полум’яним панегіриком Юрґену, виголошеним французькою з німецьким акцентом, — і далі оберталася навколо того ж. Тепер, коли вечеря йшла повним ходом і починав діяти тролінґер, червоне вино рубінового кольору, тон піднімався, а настрої розпалювались.

— Коли того, хто це зробив, знайдуть, — сказав Удо, — ми про нього подбаємо.

Ньєман удав, що не зрозумів:

— Тобто?

Удо осушив свій келих, а тоді щедро налив усім.

— Ви думаєте, що ми допустимо, аби напад на нашу родину зійшов тій паскуді з рук?

— У мене таке враження, що вас трохи занесло, Удо. Уже чимало століть правосуддям займаються суди. Особиста вендета карається законом.

Удо гиготнув. Він кидав крізь чорні пасма, що спадали йому на очі, погляд, який мав би здаватися пронизливим, але свідчив лише про одне: поріг неадекватності в цього чувачка давно позаду.

— Час плине, але земля залишається на місці, — промовив він так, ніби щойно виголосив афоризм століття. — Тут ми у себе вдома. Полюємо на тварин, можемо полювати й на людей…

Лаура поклала руку братові на плече.

— Удо жартує, майоре. Ніхто тут не вважає себе вищим від закону. Візьміть-но ще півня. Він запечений у вашому вині. Тобто у французькому.

Ньєман повільно кивнув. Вечеря була смачнюча. Соковиті ковбаски, тушкований півень, на гарнір — шпецле[27] під соусом із мюнстера[28]. Взагалі-то не дуже легка їжа. А проте наїдки танули в роті, ніби хмаринки, оточені червонуватим світінням і солодкуватим димком.

Флік послухався — жодних офіціантів, усі свої. Він хотів показати, що насолоджується вечерею, можливо, щоб перепросити за свою сусідку, Івану, яка ні разу й не торкнулася тарілки.

Міс Веганка вивела розмову з глухого кута, змінивши тему.

— Я тут дечого не розумію, — мовила вона, хутко закинувши до рота шматочок житнього хліба (поїсти їй все-таки треба було). — Заради полювання з собаками ви змушені перетинати кордон…

— І що? — з усмішкою запитав Макс, набагато спокійніший за свого брата.

— Чому ви не практикуєте шлеп’яґд?

Ньєман здивовано глянув на неї: де вона відкопала таке слівце?

— Це альтернатива, яку пропонує нам ландтаґ[29], — пояснила Лаура. — Полювання на приманку, просочену запахом тварин, замість живої здобичі…

Удо розреготався. Макс удовольнився тим, що втупив в Івану свої схожі на печери очі.

— То спробуйте кохатися з надувною лялькою, — сказав він стишеним тоном. — Ось що пропонують нам ці телепні з ландтаґу.

— Я гадав, що ви маєте там свій голос, — утрутився Ньєман.

— Звичайно, але плебс завжди в більшості. Це навіть одна з його ключових ознак.

Флік машинально кивнув. Макс був небезпечнішим за свого брата, таким же тупим, але стриманим і тверезим.

Раптом Удо підняв свій келих у напрямку каміна, від якого ширився, кружляючи в повітрі, різкий жар.

— Полювання — це кров!

Обидва кузени загиготіли. Їхні обличчя, розігріті вином і свічками, здавалися загримованими, їх вираз — перебільшеним, ніби на гротескних середньовічних картинах. А головне, вони, схоже, забули про смерть Юрґена — або ж ця загибель якраз і спричинилася до такого язичницького бенкету з вином і кров’ю.

— Саме це вас і збуджує? — запитала Івана.

Удо розвалився у своєму кріслі, спершись ліктями на ручки та опустивши підборіддя між ключиць, така собі поза п’янички, який от-от виблює.

— Я не заглиблюватимуся в цю тему з вами, мамзель Недоторка, але ви маєте дещо зрозуміти: у жилах тварини і мисливця тече одна й та сама кров. Гаряча кров, або…

— Чорна кров, — перервав його Ньєман, — так, я про це чув.

У мисливському світі часто можна було почути про це темне табу, що стосувалося чистісінького дикунства, яке змушувало вас вистежувати здобич, натискати на гачок і йти на ризик загинути й самому…

— У моїй роботі, — додав він, — це називають «злочинний потяг».

Лаура, яка, здавалося, перестала боятися суперечки, докинула:

— Але фліки, зрештою, також мисливці, хіба ні?

Ньєман неспішно розсмакував ковток тролінґеру — він випив якраз достатньо, щоб почуватися комфортно, але й не втрачати голови.

— Між полюванням, яким ви так пишаєтесь, і тим, яким ми займаємося щодня, є одна велика відмінність. Ми боремося з убивцями на рівних. А інколи це й нерівна боротьба. Часто ми опиняємося на місці здобичі.

— Але ви виживаєте, — відповіла Лаура. — Моєму братові так не пощастило.

Усі змінилися на обличчі, ніби пригадавши трагічні обставини, що зібрали їх за цим столом. Понад хвилину тишу заповнювало лише потріскування полум’я та шипіння свічок.

Ньєман вирішив, що прийшов час дізнатися про алібі цих двох недоумків.

Замість відповіді він отримав лише те саме гиготіння й перемигування між братиками.

— Що тут смішного? — запитав флік.

Макс випростався в кріслі й похитав своєю схожою на розфарбовану кеглю головою.

— Скажімо так, ми трохи порушили правила вікенду.

— Тобто?

— Замість того, щоб лягти раніше, як вимагає традиція, ми запросили до своїх спалень юних осіб.

Ньєман чув про це алібі, тепер він пригадав.

— У вас є їхні контакти? — запитав він.

— Так. Можу також повідомити вам їхній тариф.

Ньєман підвів погляд і помітив підвішений на стіні герб Ґаєрсберґів: два схрещені оленячі роги на золотому тлі. І все заради цього, подумав він. Століття воєн, політичних баталій, соціальної боротьби, ревного захисту привілеїв — усе заради двох клоунів, які викликають шльондр перед тим, як піти в ліс завалити оленя. Дарвінівська еволюція приносить чимало розчарувань.

Графиня кудись зникла. Не встиг він це помітити, як вона вже повернулася, несучи обома руками великий порцеляновий таріль із ґжельським розписом у вигляді ніжних блакитних квіток.

Ньємана зворушило, як ця жінка з буйною гривою, затиснута в сукні, ніби ніж у піхвах, ставить на стіл бабусин таріль, тримаючи його руками в кухонних рукавичках. У цій суперечності він побачив прірву людяності, через що на очах у нього забриніли сльози.

— Домашній штрудель! — оголосила вона, поки Макс наливав усім вина.

Якщо це були поминки, виглядали вони дуже дивно… Ньєману здавалося, ніби він плаває в казані з чимось смачним: його охопила надзвичайна ейфорія, звідусіль віяло жаром, і він почувався дуже близьким до графині…

Але цієї миті Удо клюнув носом, а Макс не встиг його спіймати. Прекрасний спадкоємець упав прямо в свою тарілку, і до його шевелюри поета домішалися шпецле та соус із мюнстера.

Макс і Лаура силувано розсміялися, але видовище було жалюгідне. Тоді Ньєман побачив, що графиня кинула поглядом на Івану, яка не сміялася, а споглядала цього бідного дурника з виразом глибокої зневаги.

Обличчя Лаури змінилося: риси напружилися, в очах з’явилася відраза. Якоїсь миті флік помітив у цьому виразі всю ненависть знаті до народу, до нижчих прошарків суспільства, нормальних людей, у яких немає ні предків, ні герба, що додавали б їм хоч якоїсь вартості.

14

— Гадаю, дурниць на сьогодні досить… Ти хочеш спати?

— Ні.

Ньєман з Іваною стояли на ґанку Скляної вілли. Удо сяк-так вдалося перенести до машини Макса. Ніч була холодна, і прощання тривало недовго. Коли автівка кузенів розчинилася в пітьмі, графиня повернулася до будинку, не кажучи ні слова.

— Тоді нарий щось на групу VG, — наказав Ньєман. — Річні звіти, дирекція, акціонери. Я не вірю в фінансовий мотив, але краще якомога швидше відкинути цю версію. І ще спробуй перевірити, чи так уже добре розумілися брат із сестрою… Ми не зобов’язані вірити Лаурі на слово.

— Лаура… Ви вже звертаєтесь одне до одного на ім’я?

— Та ну тебе.

Клацнула запальничка, на мить освітивши їхні обличчя. До навколишніх запахів — листя й смоли — домішався аромат паленого тютюну. У будинку за їхніми спинами одна за одною гасли лампи.

Ньєман насолоджувався цим моментом, який нагадував йому вечори його дитинства, щасливі гостини в селі у бабусі з дідусем, ті часи, коли життя ще не почало скидатися на кошмар.

— А ви над чим працюватимете?

— Над піршем.

Івана скривилася.

— Краще я вже морочитимуся з цифрами…

Вони пішли до Скляної вілли, на першому поверсі якої залишилося горіти всього кілька приглушених вогників.

— Легше з мисливцями, — усе одно попередив її Ньєман.

— Ви теж були не надто люб’язні.

— Так чи інакше, це вбивство пов’язане з піршем, — ухильно відказав він. — Нам доведеться зануритися в це не на один день. Я не хочу мати клопіт із запеклою ненависницею полювання.

— Бо самі ви любите полювання?

— Питання не в цьому. На наше розслідування не повинні впливати безпідставні переконання.

— Безпідставні?

— Тобі вистачає клепки зрозуміти, що людина позбулася природних лісових хижаків. Відтепер їй доводиться самій відбувати цю повинність.

— Ви збираєтеся повторювати віковічні стереотипи про необхідність регулювання флори і фауни? Не забудьте ще цей: справжні захисники природи — це мисливці.

— Це правда. Що справді загрожує лісу, то це перенаселення.

Вони стояли на верхніх сходинках, на терасі довкола всієї споруди, освітленій невидимими лампочками, вбудованими в дерев’яні дошки. Він змінив свою думку стосовно напарниці. У пом’ятій сукні Івана цього вечора виглядала не елегантніше за мішок, але в ній було щось таке, чого бракувало графині. Якийсь надрив, якийсь дисонанс, жива краса, яка могла пробрати будь-якого чоловіка.

— Не це мене шокує, — прошепотіла вона.

Щоразу, коли вона дивилася на нього своїми світлими очима, його охоплювало якесь сильне почуття. Блідий водянистий колір її райдужки, блакитний, зелений, золотистий — неможливо визначити один, — нагадував йому аґатові кульки з дитинства. У ті часи вони здавалися йому справжнім скарбом, що приховує у переплетеннях своїх відблисків цілі світи.

— Що мене шокує, — заговорила далі Івана, — то це задоволення, з яким ці ідіоти вбивають тварин.

— Задоволення приносить не саме вбивство, а процес вистежування. А ще — технічна майстерність.

— Це просто супермайстерність — убивати беззахисних тварин.

— Я здаюся, — зітхнув він. — Але одразу видно, що ти ніколи не бачила дика на лінії прицілу…

— Кого?

Ньєман усміхнувся й похитав головою.

— Ти геть нічого в цьому не тямиш. Ходімо, час укладати тушку в люлю.

На цих словах він широким жестом відчинив вікно-двері.

— Так вирішив і вбивця, — промимрила Івана, викидаючи недопалок у ніч.

— Як?

— Убивши Юрґена, він відновив світову рівновагу.

Івана була права: вбивця «зняв», як кажуть мисливці, елемент, що загрожував гармонії його всесвіту. Але якого саме всесвіту? І що такого зробив Юрґен, щоб порушити який-небудь порядок?

— У тебе є список запрошених на полювання? — зненацька запитав Ньєман.

— Я вже його вам давала.

— Їх усіх допитали?

— Звичайно, наступного дня після того, як знайшли тіло.

— Скільки їх було?

— Сорок із чимось. Усі клянуться, що не виходили з мисливського будинку. Перевірити неможливо. Кажу ж, мобільні були під забороною.

Ньєман зайшов до будинку.

— Попрацюй годинку-дві й поспи трохи. Завтра допитаємо твого дружбана.

— Якого дружбана?

— Томаса Краусса, екозахисника, великого мученика за добру справу.

15

«Коли просуваєшся лісом, уже не йдеться про те, щоб думати, аналізувати, передбачати. Треба лише спостерігати. Ідеш сам-один, не поспішаючи, зливаєшся з лісом. Зосереджений на сто відсотків. Звуки, які можеш викликати, звуки, з якими рухається здобич… Ось і все, що має значення».

«Це знають усі піршери: ти йдеш, шукаєш, але вже відчуваєш зв’язок зі своєю мішенню. Своєрідна вібрація, електричний струм, що єднає вас…»

Лежачи на ліжку з ноутбуком на колінах, Ньєман дивився на ютубі відео німецьких піршерів із субтитрами. Усі були вдягнені в лоден. У питанні камуфляжу існувало кілька шкіл. Але в Німеччині, схоже, абсолютним фаворитом був лоден, м’яка й нечутна тканина.

«Під час вистежування втрачаєш відчуття часу й простору. Перетворюєшся на безтілесний дух. Плинеш лісом. Це транс…»

Перед Іваною Ньєман грав роль адвоката диявола, але сам він також не розумів радості полювання. Мисливці на кшталт його дідуся, які могли увесь вечір описувати красу великого оленя, застиглого в призахідних променях, але яким вигляд цієї краси навіював лише одне бажання — вистрілити, — нагадували йому меломана, який, просльозившись від «Реквієму» Моцарта, квапиться негайно спалити ноти.

Флік поклацав по клавіатурі й запустив іще один репортаж про техніки піршу: камуфляж, вітер, розбір слідів, урахування фази місяця, який впливає на поведінку тварини… Такі штуки Ньєману були набагато ближчі. Справжні техніки, які він розумів і якими захоплювався як флік, що займається вистежуванням найнебезпечнішої на світі здобичі.

Одержані відомості зміцнювали його глибоке переконання: убивця Юрґена був не екоактивістом, а навпаки — великим мисливцем. Ось як йому вдалося заманити спадкоємця й заскочити його зненацька на його ж території, у лісі. Ось як йому вдалося не залишити слідів. Так розчинитись у повітрі міг лише хижак, який повністю злився з природою. До того ж — у цьому Ньєман не сумнівався — дубова гілочка між зубами Юрґена була виявом поваги.

Згадавши про це, Ньєман пошукав інші подібні традиції. Предмети, які мисливці залишали на трупі здобичі. Окрім останнього кусу, до них належав і «лом» — гілочка благородного дерева, яку переламують і кладуть убитій тварині на плече. Ця гілочка могла набувати різних значень залежно від її положення, місця на тілі, куди її поклали, а також способу, яким її переламали. У випадку з Юрґеном ніякого лому не знайшли, але, можливо, гілочку змів вітер або ж там пройшла якась тварина.

Треба було показати фото з місця злочину піршеру: можливо, положення тіла чи якийсь інший аспект цієї сцени не розшифрували до кінця.

Цієї миті флік почув знадвору глухий звук удару. Він прислухався. Одразу ж пролунав другий удар, іще більш приглушений. Він підскочив і схопив пістолет, побіг до вікна й примружився, щоб розгледіти, що відбувається внизу, — йому спало на думку, що до Скляної вілли хтось намагається вдертися.

Ньєман нічого не бачив і не міг знайти, де відчиняється вікно. Натягнувши піджак і черевики, він вийшов із кімнати й спустився сходами, намагаючись рухатись якомога тихіше.

Він пройшов крізь вітальню й відчинив вікно-двері. Оговтавшись від холоду — температура скинула ще кілька градусів, — флік оглянув довгі газони й чорні мури лісу довкола них. Нічого. Ні тіні, ні поруху.

Ньєман розслабився. Ніч видалася чудова, у ній поєднувалася чіткість (видно було іній, що проникає в кору, росу на кожній ялиновій гілочці) і легка імла: за метр від землі горизонтально плинули хмарки туману.

Флік на повні легені вдихнув вологе повітря, ніби хотів одним махом увібрати в себе всю цю красу. Від запахів смоли та шелесткого листя перехоплювало подих і паморочилось у голові. Він моментально сп’янів від цього. Він стояв, похитуючись, на ґанку, а забираючи руку з рукоятки свого «Зіґ Зауера», побачив її.

Лаура фон Ґаєрсберґ крокувала вздовж сосен праворуч, у джинсах і темному пальті, обіймаючи себе за плечі, ніби намагаючись зігрітися. Її чорна шапка волосся рухалася на тлі хвойних, як пензель із лаком — по темному полотну.

Ньєман засунув ствол ззаду під ремінь і пішов. Якраз цієї миті Лаура фон Ґаєрсберґ зникла між двома тінистими гілками. Він побіг.

16

За хвилину він дійшов до просвіту між деревами, у який пірнула Лаура. У пітьмі вказувала напрямок глиниста стежка, схожа на довгий замерзлий палець.

Ньєман сповільнив крок, щоб не видати себе якимось звуком. Під ясним місяцем скований холодом краєвид здавався скляним, готовим от-от розбитися на шматочки. Крихким і водночас таким небезпечним, ніби вам будь-якої миті можуть перерізати горло.

Жодних слідів графині. Він знову пришвидшився, намагаючись стати легеньким, адже йому видавалося, ніби від його важких кроків дрижить земля. Це все тролінґер…

Та де ж Лаура?

Ньєман ухилявся від соснових гілок, очі заливала роса. У нього було враження, ніби він потрапив не до лісу, а до казки, легенди. У голові пульсувало одне слово: «Шварцвальд». Чорнолісся, земля духів і заклять, майже суцільний безвітряний мертвий простір[30], де спочивала найтемніша частина душі…

Тільки тоді він її помітив.

Вона крокувала стежкою, що вигиналася дугою, під прикриттям важкого гілля. Ньєман одразу ж пішов у її напрямку, зрізаючи між чорними деревами. Йому знову здалося, що все навколо оскліло. Небо було схоже на замерзле озеро, сосни — на сталагміти, що тягнулися вістрям до неба. Туман теж піднімався вгору, ніби прибій, прикликаний місячним сяйвом. Ньєман і сам, як він щойно усвідомив, видихав сріблясті хмарки пари, що загадковим чином єднали його з імлою.

Графиня йшла швидко, досі обіймаючи себе за плечі. Поли її пальта чіплялися за найнижчі гілки, залишаючи по собі слід із крапельок та гілочок.

Зігнувшись у три погибелі, Ньєман усе ще намагався крокувати якомога непомітніше — у цьому йому допомагала волога: мокра трава й мертве листя безгучно прогиналися під ногами, обважніле гілля розступалося, ніби оксамитова завіса. Що далі він просувався, то більше відчував, як його заполонює ця казкова атмосфера. Місяць, круглий, ніби мандала, блищав перламутром. Дерева, пойняті памороззю, ніби хтось понаводив крейдою.

Ньєману залишалося якихось двісті метрів до Лаури, коли справа долинув глухий звук. Він рефлекторно повернув голову й побачив, як у їхньому напрямку несеться чорна маса — темний згусток із рельєфними м’язами, який продирався крізь шари туману, через що здавалося, ніби він рухається ривками.

Не встигнувши навіть нічого зрозуміти, Ньєман відчув, як його всього, ззовні й зсередини, сковує невимовний жах. Рептильний страх, що паралізував його і не дав жодній розбірливій думці дійти до свідомості. За секунду його приголомшений мозок констатував: до них нісся монструозний пес із розтуленою пащею, слинявою й мовчазною.

Флік устиг лише вийняти пістолет — і це також був інстинктивний жест. Ще один метр — і собака скочив на нього. Його, мовби Цербера, що вистрибнув із пекла, освітив спалах пострілу. Тварина, щонайменше п’ятдесят кілограмів, запущених зі швидкістю молота, врізалася в Ньємана, на обличчя йому бризнула цівка крові, а тоді він упав навзнак. Розпечена маса повалилася на нього, не даючи вдихнути.

Ньєман рефлекторно повернув голову, щоби виблювати, і побачив, що до нього біжить графиня. Тоді на тріскучу траву вилився паруючий кислотний гейзер. Пекучий фонтан із півня у вині, шпецле з мюнстером і всього того лайна, яке він з усмішкою проковтнув за кілька годин до того.

Лежачи під собакою, Ньєман відчував крайню відразу. Він був ніби туша на підлозі бойні, оббілований кусень м’яса під саваном із крові, шкури й шерсті. Повернувшись набік, він знайшов у собі сили підняти чорну масу й звільнитися. Тоді скорчився, стоячи навколішки, й обхопив голову руками.

— Усе гаразд?

Він плинув десь за кілька світлових років від цієї галявини, просоченої запахом смоли. Він був в Ельзасі, у своєму найгіршому спогаді, і відчував, як гострі ікла Реґлісса впиваються в його плоть. Йому знову захотілося виблювати…

— Усе гаразд?

Він підвів погляд і провів рукавом по обличчю. Перед ним із розгубленим виглядом стояла графиня. Якщо Ньєман колись і мав якісь несміливі бажання пережити пригоду з Лаурою фон Ґаєрсберґ, то тепер можна було вважати це питання остаточно закритим.

Він іще раз витер лице, ледве не здираючи собі шкіру.

— Що сталося?

Ньєман випростався із зусиллям і, досі сидячи на землі, відсунувся від нерухомого собаки. Він усе ще цілився в нього з пістолета, готовий вистрілити, якщо псина здригнеться. Але ні: він однією кулею зніс їй пів черепа, разом з мозком.

— Ви ж мені відповісте?

Нарешті він подивився на графиню.

— Це ваш собака?

Він не впізнав власного голосу. У горлі застряг клубок. Лаура простягнула йому руку, щоб допомогти встати, але він її проігнорував. Принижений, задиханий, він урешті-решт звівся на ноги, відчуваючи, як десь у грудях колотиться серце. У нього відразу запаморочилося в голові, і він спробував віднайти рівновагу, водночас намагаючись засунути закривавлений ствол у штани.

Цієї миті він помітив силует, метрів за п’ятнадцять від них, поміж дерев, що тісним рядом обступали галявину.

— Гляньте!

Він знайшов у собі сили простягнути руку. Лаура теж подивилася в тому напрямку.

— Що?

Але тінь уже зникла. Утім, Ньєман був переконаний: щойно він бачив чоловіка, який зливався з корою дерев, у кашкеті й дивній полотняній масці з проріззю на рівні очей і твердим конусом на місці носа.

— Що ви бачили? — запитала Лаура.

Він не став відповідати — міг би кинутися за тінню, але не в такому стані: ноги ледве тримали його, руки трусилися.

Ньєман вирішив повернутися до собаки, що лежав біля його ніг. Великий пес із гладкою шерстю та м’язистим тілом. Мішок із чорної шкури, наповнений об’ємними мускулами та зразковим скелетом.

Із великим зусиллям Ньєман змусив себе стати навколішки, щоб краще його розгледіти. Що за порода — жодної гадки. Тіло могло б належати будь-якому гладкошерстому тер’єру, а от писок був незвичайний. Квадратний, ніби ковадло, блискучий, мов балістична ракета, він здавався водночас неповоротким і загрозливим, щомиті готовим оголити купу вбивчих зубів.

— Ви мені не відповіли, — буркнув Ньєман, віддихуючись. — Це ваш собака?

— У мене немає собак.

— Навіть мисливських? — запитав він, підводячись.

— Ті, якими я користуюся, не тут. Я ніколи в житті не бачила цієї тварини. Навіщо ви його вбили?

— Він збирався напасти на вас.

Графиня не відповіла й стала на одне коліно, щоб і собі оглянути собаку. Ньєман помітив у її поведінці співчуття й доброзичливість, що його розлютили. Він не розумів цієї ніжної любові людей до собацюр, а особливо до цього довбаного монстра, який радо перегриз би їм горлянки.

— Що ви робили надворі о такій годині? — заговорив він тоном фліка, який просить показати документи.

Графиня встала, і до неї повернулася її звична манера триматися:

— Спокійно, Ньємане. Я все ще в себе вдома.

— Гаразд, — погодився він, знову витираючи лице (у шкіру йому всотався запах крові та м’яса). — Але куди ви йшли посеред ночі?

Лаура зиркнула кудись понад його плечем.

— До каплички в кінці парку. Там поховали Юрґена. Я хотіла посидіти, подумати. — Вона стишила голос: — Поговорити з ним…

Ньєман витягнув телефон і набрав номер Кляйнерта. Він знав, що Івана, почувши постріл, поквапиться до них. У нього досі тремтіли руки.

Лаура спостерігала за ним краєм ока — здавалося, її набагато більше налякав сам флік, аніж пекельний пес.

17

— Ви серйозно?

Ньєман щойно описав силует, який помітив поміж сосен.

— Схоже, ніби я приколююсь? — похмуро відповів він. — У нього було щось на кшталт балаклави. Із виступом під тканиною для захисту носа…

Кляйнерт хитав головою. Очевидно, він не вірив жодному слову з цієї розповіді. На його відкритому чолі, гладенькому, ніби куля для боулінгу, відбивалися сині спалахи поліцейських машин, що заполонили прекрасні газони Скляної вілли.

Уся ця сцена здавалася нереальною. Яскраві промені світлодіодних ліхтариків прокладали шлях поміж дерев і листя, забарвлювались у всі можливі кольори, натрапляючи на стовбури, просочувалися в текстуру імли, танцювали балет психоделічних мандрівних вогнів.

Обер-комісар поліції відгорнув брезент, яким був накритий труп собаки.

— Ви впевнені, що він збирався на вас напасти?

— Якби я його не вбив, він прикінчив би мене. Його ціллю була графиня, але побачивши мене, він кинувся до моєї горлянки.

Закутаний у чорний дощовик із піднятим комірцем, Кляйнерт зі своєю борідкою та волоссям, коротким спереду й довгим ззаду, нагадував якогось змовника з сімнадцятого століття.

— Власне, — заговорив він скептичним тоном, — де графиня?

— Повернулася додому. Її сильно вразила ця історія.

Німець коротко всміхнувся.

— Вона ще не звикла до методів французької поліції.

Його ідеальна дикція — він чітко ґрасирував усі «р» й ніколи не губив складів — робила його ще більш неприємним.

Ньєман не повівся на провокацію.

— Графині загрожувала небезпека, — наполіг він. — Цієї ночі треба розставити довкола вілли людей.

Тон фліка змусив його співрозмовника здригнутися.

— Щоб усе було ясно, майоре: накази тут роздаю я.

— Без проблем. Але ви зі мною згодні, хіба ні? Схоже, тепер, після Юрґена, мішенню стала Лаура.

Кляйнерт знову похитав головою.

— Мої хлопці кажуть, що довкола парку немає жодних слідів шин чи ніг. — Німецький флік кивнув на групу людей, одягнених у чорне, які стояли за огороджувальною стрічкою. — Та й місцеві сторожі нічого не бачили і нічого не чули.

Ньєман кинув на них погляд — здоровані шепотіли щось один одному на вухо.

— Ці хлопці щось знають.

— Ні, — категоричним тоном відказав Кляйнерт.

— А все ж їм, здається, є що сказати.

— Це місцеві хлопці. Вони все ще вірять у старі легенди.

— Тобто?

— Чоловік у масці з чорним собакою? Ви вже й так усе розповіли, старий. У половині легенд цієї землі діє такий персонаж… Незвично те, що тут у ці казочки продовжують вірити навіть у дорослому віці.

Ньєман також хотів би набратися зверхності, як Кляйнерт, одним помахом руки відкинувши ці наївні вірування. Але відколи він перетнув кордон, цей ліс із його тінями полонив його. Та й до того ж, він сам бачив ту маску поміж соснових гілок…

Ніби щоб остаточно доконати себе, він кинув погляд на собаку, розпростертого на траві. Той був схожий на гранітну скульптуру, важку й компактну. Після смерті в нього задерлися губи, відкриваючи ікла доісторичних розмірів.

— Треба показати його Шюллеру, — сказала Івана, яка щойно повернулася до них, самостійно оглянувши місце подій.

Сама її присутність врятувала Ньємана: коли вона опинилася поруч, йому стало тепло, він відчув себе сильним і живим. З Іваною справи йшли краще.

— Лікарю Ґаєрсберґів? — запитав Кляйнерт. — Навіщо?

— Він сказав нам, що знається на мисливських собаках.

— Ніщо не свідчить про те, що це мисливський собака.

— Ви знаєте, що це за порода?

— Ні. — Кляйнерт мимоволі всміхнувся. — Чесно кажучи, я взагалі в цьому не розбираюся.

— Ми теж, — усміхнулася йому у відповідь Івана.

Раптове спільництво між цими двома роздратувало Ньємана, але він мав нагальніші справи, аніж гратися в ревнивого самця.

— Перші висновки такі, — повела далі Івана. — Він не має ні нашийника, ні татуювання. Жодного розпізнавального знака. Треба відштовхуватися від породи.

— Я скажу своїм перевезти його до інституту Макса Планка, — погодився Кляйнерт.

Він попрощався з Іваною, коротко вклонившись, а тоді розвернувся й пішов.

А пройшовши кілька метрів, кинув Ньєманові через плече:

— Завтра чекаю на вас обох у фрайбурзькому відділку.

— Завезти протоколи?

— Ні. Допитати Краусса.

Ньєман геть забув про нього. Після невдалого замаху на графиню його зізнання більше нічого не важили. Але Кляйнерт мав рацію: треба було закрити кожну версію, перш ніж переходити до наступної.

— Що ви про це думаєте? — запитала Івана, коли вони опинилися наодинці.

— Юрґен займався піршем, і його вбили відповідно. Лаура займається цькуванням, і її слідами пустили пса.

— І що?

— Убивця вирішив порішити Ґаєрсберґів, щоразу обираючи техніку, яку жертва найчастіше використовує.

— Навіщо?

— Зарано щось говорити. Але я схиляюся до мотиву помсти.

— Нещасний випадок на полюванні?

— Або щось інше. Хай там як, якщо вбивця мститься, він хоче зробити це під знаком мисливства.

Тепер вони крокували до будинку, який знову сяяв усіма вогнями. Здавалося, ніби він застиг у повітрі над синюватим газоном.

— Треба копати в цьому напрямку: шукати щось, пов’язане з полюванням Ґаєрсберґів. Не слід забувати, що вбивця вирішив нанести удар напередодні полювання, можливо, щоб його учасники знайшли тіло в розпалі дійства…

Нічний холод діяв на нього благодатно. До нього поверталися чуття, ясність мислення, глибинна жага до життя. Він думав, що здох, він похитнувся, але все було скінчено.

— Почни сьогодні переривати інтернет, — скомандував він. — Місцеві газети, спеціалізовані сайти… Завтра пошукаємо в архівах поліції. Можливо, знайдеш якусь новину про нещасний випадок, пов’язаний із Ґаєрсберґами. Треба також перевірити, чи немає в цьому регіоні відомого звихнутого чи некерованого мисливця.

До вілли залишалося всього кілька метрів, коли Ньєман, відчувши щось, підвів очі. На другому поверсі біля вікна стояла графиня і спостерігала за ними. Вона стояла в тій самій позі, що й у лісі, але цього разу була закутана в шаль.

Флік ледве не здригнувся знову, і холод тут був ні до чого.

— Щось дізналася про економічний стан компанії?

— Нічого цікавого, поговоримо завтра. А ви про пірш?

— Те ж саме.

Вони піднялися сходами, але Ньєману не вдалося відчинити вікно-двері — він трусився, як алкоголік у зав’язці.

— Ньємане… — прошепотіла Івана.

Флік кинув свої даремні спроби, юна слов’янка простим рухом повернула ручку, і рама вікна відділилася від лиштви.

— Що у вас за проблеми з собаками?

Ньєман ледь не лайнувся. Усі помітили його надмірний переляк.

— Якось розповім… Це не горить.

Вона коротко похитала головою й мовчки прослизнула досередини. Ньєман дивився їй услід, поки вона пройшла через усю кімнату і зникла на сходах, що вели на другий поверх.

Він залишився сам, знову застиг, відчуваючи на обличчі собачу кров, яка згорталася й стягувала йому шкіру, ніби морська сіль, що висихає. Він і собі зайшов до вітальні й зачинив двері.

Піднявшись сходами, Ньєман опинився в якомусь іншому місці й часі. Він лежав на ліжку в невеличкій спальні, на другому поверсі хати бабусі й дідуся, йому не було й дванадцяти.

Його старший брат на сусідньому ліжку нашіптував йому погрози своїм голосом психа, навмисне розтягуючи звук «с»:

— Реґлісссссссс… Реґлісссссссс… Чуєш? Він іде! Реґлісссссссс… Реґлісссссссс… Він прийде і вб’є тебе!

18

Сьома тридцять ранку.

Напередодні ввечері, поки Ньєман воркотав із графинею, Івана непомітно піднялася на другий поверх і прослизнула до спальні фліка, аби поцупити ключі від машини.

Тепер вона сиділа за кермом священного «вольво», прямуючи до Бад-Кроцінґена. За її розрахунками, у неї було близько двох годин на допит жінки, чиє ім’я вона вивідала ввечері. Поки ті двоє розводилися про переваги тієї чи іншої рушниці, сьорбаючи лікер, Івана знайшла кухню. Там вона побачила старого кухаря, відлитого, здавалося, у тій самій формі, що й його мідні каструлі.

«Хто по-справжньому виростив Юрґена і Лауру?» Ось яке запитання Івані вдалося поставити під час її незграбної розмови з німцем. Той відповів без жодних вагань: Лоретта Кауфман, гувернантка баварського походження, спортивна жінка, поліглотка з міцно закріпленою репутацією: податлива, як обріз, люб’язна, як компостер. Вона відповідала за виховання дітей з дитсадкового віку до їхнього від’їзду в університет.

Ось із ким вона хотіла поговорити цього ранку. Кухар пояснив їй мовою, близькою до місцевого діалекту, що нянечка залишилася в цій землі й тепер працює в головному термальному центрі Бад-Кроцінґена, що за двадцять кілометрів від королівства Ґаєрсберґів.

Івана їхала сірою дорогою й милувалася краєвидом. Вона ніколи не бачила такого густого, такого бурого лісу — не джунглі, ні, а прямолінійний біотоп, складений із мільйонів хвойних у стійці «струнко». Дівчині здавалося, ніби вона — ніж, що врізається у велике чорне тіло, насичене деревним соком і помережане венами-річками…

За годину до того вона прокинулася в збуреному настрої і відмовилася від спроб приготувати собі каву в цій величезній хаті, подібній до акваріума. Івана просто спустилася з черевиками в руках і змилася на «вольво» свого шефа.

Тепер, гризучи зерновий батончик, який завжди мала із собою, вона намагалася привести думки до ладу. Вона не думала про напад собаки чи навіть про цю гротескну вечерю з двома відсталими кузенами. У неї зберігся лише один спогад про цей вечір: фотографія двох дітей у сірих пальтах, які тримають непропорційно великі рушниці, притулившись одне до одного, ніби дві стулки устриці.

Її класова свідомість одразу ж навіяла їй чистісіньку ненависть до цих двох таткових діток, які не мали кращих розваг на вихідні, аніж убивати тварин. Але головне — дітлахи на фото аж ніяк не випромінювали життєрадісність. Івана хотіла дізнатися про це більше.

Під’їжджаючи до Бад-Кроцінґена вона побачила знак «Водолікарня “Ювента”». Треба було звернути праворуч і об’їхати саме місто. От і добре: курортні міста завжди навівали на Івану хандру. Справжній світ навиворіт: життя під землею, смерть нагорі, і всі ці люди, які лікуються струменями води.

Проїхавши через кілька полів бульби — принаймні таке враження навіював краєвид, — вона побачила містечко, всуціль складене з невисоких будиночків (два-три поверхи максимум). Не могло бути жодних сумнівів щодо призначення цих будівель: готелі, клініки, купальні… Усе тут присвячувалося глибинним водам і тим, хто бажав у них скупатися.

Івана залишила машину на парковці водолікарні й оглянула будівлю, на гіпсовому фасаді якої було вирізьблене слово «Ювента». Споруда мала розмір центрального офісу великої страхової компанії і суворий вигляд мормонського храму.

Ідучи вздовж відкритої галереї в напрямку головного входу, Івана кинула погляд на вітрини. Бари мінеральних вод, магазини купальників, аптеки… «Ювента» була схожа на торговий центр, призначений виключно для людей, які страждають на ревматизм і артроз. До того ж на кожній терасі кафе їй доводилося оминати милиці та інвалідні візки.

Гігантський хол підтвердив її думку про те, що це місце мало великі претензії. Турнікети на вході та вікна, що виходили на купальні, свідчили про розмах дій. Не ремісники — промисловці.

Уже пітніючи від задухи, Івана підійшла до кас, кинувши погляд на відкриті басейни — попри годину і температуру повітря, вони були забиті.

Що її дивувало, то це життєрадісність, яка переповнювала купальні: безліч дітей — мабуть, цілі шкільні класи — і дорослих завзято й весело метушилися під струменями, борсалися у хвилях із задоволеним виглядом.

Івана звернулася до першої ж касирки і запитала, чи можна поговорити з Лореттою Кауфман. Показувати значок фліка було б марно — тут він нічого не вартий, і це лише все ускладнило б.

— З якого приводу? — поцікавилася жінка німецькою.

— З особистого, — відповіла Івана тією ж мовою.

Жінка опустила очі на екран комп’ютера.

— Зараз у неї процедури.

— Із нею не можна зустрітися?

— У вас є купальник?

19

Їй сказали: «У кінці коридору — наліво». У цільному чорному купальничку, що їй позичили, у прозорій шапочці для душу флікиня крокувала з рушником на плечі, прилипаючи босими ногами до плитки на підлозі.

У цій сліпучій галереї — по один бік сонце, що вставало й било прямо в шибки, по другий — викладена кахлями стіна, що так відбивала світло, аж ледве сама не сяяла, — Івана не могла перестати розглядати басейни надворі.

Зблизька було видно, що кожен із них мав свою особливість: в одному били сильні струмені, які спадали назад у воду, ніби бенгальські вогні, у другому купчилися водоспади і киплячі джакузі, у третьому, що мав форму кільця, сильна течія носила купальників, ніби пластикових качечок у ярмарковій грі.

Нарешті вона знайшла по правий бік герметичні двері і зайшла, не стукаючи. На перший погляд, це була звичайна лазня, уся викладена кахлями й заповнена парою. Але згодом можна було розгледіти такі собі саркофаги, що стояли вздовж стін, розділені між собою дерев’яними ширмами.

Запах евкаліпту — Івані завжди здавалося, що в спа-салонах пахне канабісом — був такий сильний, що ніздрі стискалися, а в горлі пекло. Крокуючи, вона помічала пацієнтів у ваннах, нерухомих, схожих на вдоволених тюленів, у червоних купальних шапочках.

Нарешті в кінці зали вона знайшла свою валькірію. Жінка, сама в чорному купальнику (у який можна було запхати ще дві-три Івани), стояла одним коліном на підлозі й засипала в заповнені водою труни прозорі кристали мінеральних солей, подібні до великих діамантів. Івана уявила собі, як сірка, магній та інші мікроелементи розчиняються в бульбашках, і подумала, що плюскатися в цьому всьому, мабуть, досить-таки приємно.

— Лоретта Кауфман?

Жінка підвелася і стала обличчям до Івани, не випускаючи дерев’яного цеберця з-під пахви. Їй було, певно, за сімдесят, і вона мала добрих метр вісімдесят зросту. Навіть у такому віці жінка все ще могла похизуватися приголомшливою фігурою спортсменки. Справжня германська краса: зіниці сталевого кольору та залізні щелепи. Живіт під випуклими грудьми не поступався їм розмахом, і весь цей тулуб у формі бочки здавався посадженим на веретеноподібних ногах, ніби замок на воді — на свої опори.

— Це я, — сказала Лоретта французькою. — Журналістка?

— Флік.

Колишня гувернантка не виглядала здивованою: після смерті Юрґена до неї, мабуть, приходило чимало людей. Івана представилася в кількох словах. У липкому купальнику й мокрій шапочці вона здавалася не надто авторитетною. Тому вирішила розіграти ввічливий візит.

Говорячи, вона розглядала фройляйн. Найбільше Івану зачаровувало її обличчя. У Лоретти не було практично жодної зморшки — час майже не торкнувся цієї скульптури. Її бліда шкіра з синюватими венками нагадувала білу гальку на пляжі, порослу тоненькими водоростями й полинялу від солі.

— Почекайте секунду, — сказала вона.

Жінка поставила цеберце і вихопила з діжки води в’язку гілля з блідо-зеленим листям. Вона пішла в інший кінець зали, а тоді повернулася, дбайливо хльоскаючи купальників праворуч і ліворуч по плечах. Із такою нянькою не дивно, що Юрґен полюбив садо-мазо — коней на переправі не міняють.

— Ну ось, — мовила Лоретта, кидаючи свій віник назад до діжки. — Ідіть за мною.

За іншими дверима починався ще один коридор, який вів до глухої кімнатки. Івана не бачила, звідки долинало світло, але все було біле: кахляний кубик Рубика, насичений парою.

Лоретта показала на самітну лавку біля стіни, куди Івана й сіла, не сперечаючись. Залишалося тільки дати собі повільно танути, як сніжинка на гарячій долоні.

— Потріть шкіру, — наказала Лоретта, простягаючи їй камінець із шерхкою поверхнею.

— Ні, дякую.

— Дарма ви. Краса постійно оновлюється, регенерує. Треба допомагати їй змінювати шкіру. Не давайте рокам зіткати на вашому тілі їхнє павутиння…

Як давно вона вже не робила пілінгу чи навіть не користувалася кремом для зволоження? «Піклуватися про себе» та «кинути курити» завжди стояли окремими пунктами в Іваниному списку, але це була лише данина прокрастинації.

Більшість людей думають, що будуть «повноцінними» чи нарешті стануть тими, ким є, коли втіляться їхні плани, але насправді все навпаки: саме ті обіцянки, яких ніколи не дотримуються, становлять їхнє єство, їхнє глибинне підґрунтя. Усі ми — каліки з ураженими мріями.

Лоретта сіла поруч з Іваною і взяла чорну рукавичку з волосіні.

— Що ви хотіли дізнатися? — запитала вона, тручи собі литки. — Я відправила гуляти лісом усіх журналістів, які мене знайшли, але французька поліцейська — це все-таки щось незвичне…

Івана лише кількома реченнями окреслила свої інтереси і передала слово колишній гувернантці, яка не змусила себе просити, аби оповісти історію «несправжніх двійнят».

20

— Коли я почала працювати в Ґаєрсберґів, Юрґену було чотири роки, а Лаурі — два. А пішла я, коли вони обоє вступили до вишів. Місію виконано!

— Ви провели поруч із ними майже двадцять років. Але, здається, смерть Юрґена не надто вас приголомшила.

— Не думайте так. Але це і не означає, що я була до них прив’язана.

— Он як?

— Так. Няньки — це як фліки.

— Що ви маєте на увазі?

— Якщо ви ставитеся до своєї роботи емоційно, то втрачаєте будь-яку неупередженість. Стаєте слабкою, погано робите свою справу.

Ця жінка, схоже, плутала роботу гувернантки з роллю тюремника, але нехай.

— Коли вас найняли, ви вже мали досвід у цій галузі?

— Анітрохи. Я була спортсменкою вищої ліги наприкінці кар’єри. Плавання, веслування… Як на свій вік, я встигла чимало помандрувати. Говорила французькою, італійською, англійською. Ще я тренувала жіночу волейбольну команду Баден-Вюртемберґу. Група VG була спонсором. Ось як я познайомилася з Фердинандом фон Ґаєрсберґом.

Івані спав на думку очевидний здогад — а розуміння того, що життя любить очевидні здогади, було її роботою:

— Ви були…

— Його коханкою? Ні. Я була не в його стилі. Застара.

Дивлячись на це прекрасне обличчя, яке гордо опиралося віку, і тіло, що не давалося часу, Івана подумала, що в сорок років Лоретта, певно, була справжньою бомбою.

Гувернантка наче прочитала ці думки в її погляді.

— Граф полюбляв свіжу кров із власної компанії. Особливо робітниць.

Івана не стала на цьому зупинятися — зараз не про це.

— Розкажіть мені про виховання, яке ви дали дітям.

— Я проводила з ними кожен день, без винятку. Лише виділяла для себе кілька годин тренувань на добу. Граф дозволив мені користуватися всім, що було в замку. В ті часи там був тренувальний зал у підвалі, майданчик для легкої атлетики, тенісний корт. Іще я могла займатися веслуванням на озері. Ідеально.

Івана вперше чула про цей «замок».

— Хто живе там зараз?

— Франц фон Ґаєрсберґ. За його вказівкою всі ці майданчики й обладнання прибрали. — Вона коротко знизала плечима: — Що не дивно.

— Чому «не дивно»?

— Він в інвалідному візку.

Івана відзначила цю деталь десь у куточку мозку — зараз теж не про це.

— Ви на сто відсотків відповідали за виховання Юрґена і Лаури?

Жінка відклала свою рукавичку і схопила білий рушник, у складках якого, здавалося, застрягли великі кристали солі.

— На сто відсотків — це дуже точно сказано, — мовила вона, тручи ліву руку. — Для їхнього батька виховання означало всього лише період, який необхідно пережити перед тим єдиним, що для нього важило, — групою VG. Любов, ніжність — усе це було несуттєвим.

— А для матері?

— У неї теж не знаходилося часу.

— Мені казали, що вона була дуже активною, дуже спортивною.

— Брехня.

— Не розумію.

— У Сабіни була депресія. Вона метушилася, шукала забуття у своїх кінних перегонах, марафонах, лижах, але лише для того, щоб не стикатися віч-на-віч із тривогою, яка над нею панувала. Вона була мов той койот із мультиків, що якийсь час біжить над прірвою, а тоді падає.

— Ви маєте на увазі її суїцид у Нью-Йорку?

— Теж брехня.

— Тобто?

— Ґаєрсберґи дбайливо підтримували цю легенду про суїцид у «Сент-Реджис». Вона більше відповідала їхньому становищу, ніж правда.

— А в чому полягала правда?

— Сабіна померла від голоду.

— Перепрошую?

— Вона заморила себе голодом, сидячи сама-самісінька у великій квартирі на П’ятій авеню, яка належала сім’ї.

Графиня, яка влаштовує голодний страйк у своєму мангеттенському палаці: з погляду Івани, цієї пролетарочки, така історія виглядала неабияк романтично.

— А її діти? Вони не могли… відволікти її від самої себе?

— Навпаки. Ця малеча нагадувала їй, наскільки вона не відповідала очікуванням. Вона годилася лише на те, аби перескакувати бар’єри на своїй шкапі чи розбивати хвилі веслами. Але цілувати дітей у ліжечках перед сном чи зав’язувати їм шнурки — це було їй не під силу.

Тож розмова звертала до старих добрих кліше — із тих, що подобалися Івані, — на кшталт грошей, які не приносять щастя, та аристократів, усіх без винятку безсердечних.

— Розкажіть мені про характери Юрґена і Лаури.

— Вони однаковісінькі. Вони становили одну-єдину цілісну особистість.

Лоретта переклала рушник до лівої руки й накинулася на праву. Її біла шкіра без жодних слідів волосся чи будь-яких вад сяяла, ніби алебастр. Мабуть, вона щодня вдавалася до цієї процедури, шкіра навіть не встигала нарости.

Івана ж, навпаки, почувалася розм’яклою і розімлілою. Її шкіра не стягувалася і не відновлювалася, а пори були відкриті до всіх вітрів.

— У них були однакові смаки, однакові думки, однакові жести. Мені так було навіть зручніше: одна дитина за ціною двох…

— Ви маєте на увазі…

— Ви добре розумієте, що я маю на увазі. Стикаючись із ворожістю, Юрґен і Лаура стояли пліч-о-пліч і протистояли всім іншим.

Івана пригадала фотографію на роялі в Скляній віллі.

— Зовні вони не були схожі…

— Небо і земля. Юрґен був низенький, рудий, огрядний. У школі йому дали прізвисько «Tannenzapfen», тобто «Шишка». Інші кликали його «Lebkuchen», «Пряничок». Ну, ви зрозуміли… Лаура була його повною протилежністю. Висока, граційна, вишукана. У дванадцять років вона вже мала неймовірне волосся і виробила цю манеру тримати голову. Її краса розкрилася відразу, а от Юрґен розцвів лише в дорослому віці.

Івана попросила більше подробиць про Лауру — з жіночої цікавості.

— Уже зі старшої школи вона була зверхня, неприступна. Насправді ж вона ненавиділа інших за те, що вони не поважали її брата. Насміхатися з нього означало насміхатися з неї. Вона змушувала їх дорого за це заплатити, особливо хлопців — вони всі були біля її ніг.

— Вони добре навчалися?

— Юрґен зірок із неба не хапав, але дуже старався. Лаурі все давалося легше. Вони обоє були приречені добиватися ідеальних результатів. Юрґен — тому, що він був хлопчиком, законним спадкоємцем. Лаура — тому, що вона була дівчинкою, а отже, мусила доводити, що варта більшого.

— Вони займалися чимось, окрім школи?

Лоретта реготнула, мовляв, це очевидно.

— Кінний спорт, фехтування, музика… Лаура непогано грала на фортепіано, Юрґен намагався опанувати скрипку. Вони замикалися в музичному салоні й працювали годинами. Жахливе рипіння Юрґена змушувало їх реготати до сліз.

Івана здивувалася.

— Вони були дуже смішливі. Їхнє спільництво проявлялося в гумористичному погляді на цілий світ. Навіть коли їх карали, навіть коли вони стикалися з пихою батька чи байдужістю матері, вони сміялися. Урешті-решт, разом вони були щасливі.

Івану не полишала картинка дітлахів, які гордо тримають рушниці.

— А полювання?

— Полювання… — замріяно повторила Лоретта. — Ось до чого вони мали ідеальний, абсолютний, безсумнівний хист. Обоє однаково. Дай їм рушницю і випусти в ліс — і вони розберуться. Виняткові стрільці, ліс відчували зсередини. Щонеділі влаштовували в лісі при замку справжню бійню.

Івана спробувала уявити Пряничка і його молодшу, але на голову вищу сестру, спроможних, очевидно, забити будь-яку тварину за кількасот метрів. Вона трохи поспішно зробила висновок, що таким чином дітлахи зганяли свою злість, але Лоретта це передбачила:

— Усі говорили, що так вони позбавляються самотності, нещастя, але це неправда. Вони йшли на полювання з усмішкою на вустах, із легким серцем. Вони вбивали з дуже здоровим ставленням, без задніх думок. Зовсім не те, що їм прищепили внаслідок такого виховання…

— Якими видами полювання вони займалися?

— Усіма потроху.

— А піршем?

— Ні, піршем — ні. Надто юні, надто нетерплячі.

— У ті часи не ставалося ніякого нещасного випадку? Вони ніколи нікого не ранили?

— Точно ні. У Німеччині з правилами безпеки не жартують. Тим більше в Ґаєрсберґів. До того ж, як я вже сказала, брат і сестра були винятковими стрільцями. І це в дванадцять років.

Лоретта нарешті облишила своє приладдя для тертя. Очищена, вкрита струменями води, вона сиділа, розвалившись, на краю лавки, витягнувши прямі ноги поперед себе, ніби дві непотрібні жердини, і розслаблялася — її синющі очі втупилися в порожнечу, або радше в глибини спогадів.

— Вас послухати, — пішла на провокацію Івана, — то здається, ніби вони були не такі вже й нещасні.

— Напевно, я неправильно висловилась. Вони були дуже нещасні. Позбавлені всього, вони росли, ніби сироти.

— В емоційному плані — можливо, але матеріально…

— Ви не розумієте. Батько ростив їх у крайній бідності. Він платив за їхнє навчання, одяг, їжу — і все. Навіть підлітками вони не мали ніяких кишенькових грошей. Улітку мусили полоти бур’яни в парку, щоб заробити кілька пфенігів. Узимку розчищали сніг на терасах замку.

Івана й гадки не мала, що таке пфеніг. Напевно, стара валюта, що ходила до євро.

Лоретта заглибилася в тему кишенькових грошей:

— Пізніше на літніх канікулах їм доводилося працювати на підприємствах групи VG. Не в офісах, а на заводах. Тижнями псували собі зір над мікросхемами електронних компонентів, дихали сплавами олова й свинцю, що киплять на кінчику паяльника… Вони отримували мізерну платню, а батько торочив їм: «Ви — стажери. Ви не приносите гроші, це ми на вас їх витрачаємо».

Івані було важко жаліти маленьких Ґаєрсберґів. Так, вони виросли, позбавлені батьківської любові та будь-яких кишенькових грошей, але з золотим дном у кінці тунелю та гвинтівкою в руці.

— Ви щойно сказали, що Фердинанд жорстко поводився з Юрґеном, бо той був спадкоємцем, а з Лаурою — тому, що вона жінка. Але врешті-решт вони обоє успадкували імперію VG, хіба ні?

— Ні. Рішення Фердинанда було чітким: керувати групою мав лише Юрґен.

— Він був більш тямущим за сестру?

— Радше навпаки. Він був чоловіком, от і все. Але Юрґен не кинув сестричку. Насправді в нього не було вибору. Без неї він ніколи не зміг би керувати компанією. Кажу ж, вони були одним цілим. А вдвох вони були повноцінними господарями землі Баден. Ніхто і ніщо не могло їх зупинити.

Івана глянула на годинник, але на руці його не було. Її попросили зняти його, перш ніж заходити до купалень. Котра година? Івана почувалася як ніколи повною води й пари, ніби мокра губка.

Вона спробувала зібратися з думками й піти в іншому напрямку:

— А упродовж останніх років ви щось про них чули?

— Тут усі постійно чують щось про Ґаєрсберґів.

— І що, наприклад, про них казали?

Лоретта випросталася на лавці й пригладила волосся назад: її гладенький лоб давав прикурити всім ботоксам світу. Ні зморщечки, ні найменшої плямки: час відшліфував цей лоб, як вода — зруб криниці.

— Багато говорили про смаки малого Юрґена.

— Про його захоплення садо-мазо?

— Про це ходило багато чуток. Він не ховався, а ви знаєте, як люди люблять помічати зло в інших, щоб не бути самотніми грішниками…

Для Івани ця пристрасть була деревом, що приховує ліс. Якщо в Пряничка й були секрети, він старанно ховав їх за цим збоченням, занадто офіційним і тому цілком безпечним.

— Ходили й інші кумедні чутки… — повела далі Лоретта, ніби відчула, що має видати своїй співрозмовниці ще кілька цікавинок. — Казали, наприклад, що Юрґен і Лаура міняються коханцями…

Помітивши вираз обличчя Івани, Лоретта всміхнулася.

— Ви не знали? Юрґен був бісексуалом. Ще один факт, який не вписується в династію VG. Але йому все пробачали — завдяки щорічним підсумкам. Не музика пом’якшує серця, а гроші.

— Лаура також бісексуалка?

— Ні, не думаю.

— А ви самі вірите в ці історії про коханців?

— Юрґен і Лаура ділили все з самого дитинства. Чому б тепер їм не ділитися партнерами?

— Вони не хотіли заснувати сім’ю, полетіти з родинного гніздечка?

— Як на мене, вони досі жили моментом, а головне, у захваті від нового становища. У тому віці, коли інші юні дипломовані спеціалісти ксерять папірці, вони вже керували однією з найбільших компаній Баден-Вюртемберґу.

Лаура і Юрґен ділилися грошима, владою, сексом… Можливо, цього було недостатньо. Івана уявляла собі щось іще інтимніше, гарячіше, ризикованіше.

— Вони досі полювали разом?

— Ні. Час їхніх самотніх вилазок сплив. Вони мусили організовувати полювання з собаками у Франції, облави на власних землях і запрошувати цілу купу родичів. Як на мене, усе це їм було смертельно нудно.

Івана приберегла головне запитання на кінець:

— На вашу думку, хто міг убити Юрґена?

— А звідки мені знати? Я не знаю, чи були в Юрґена вороги, але група VG має загрозливих суперників. Ця смерть для них, мабуть, — справжня удача. До речі, з цього погляду це лише пів справи.

— Що ви маєте на увазі?

— Убивця, хай який у нього мотив, мусить тепер убити й Лауру. Якщо він прибрав Юрґена, то явно бажає позбутися і його сестри.

Івана подумала про чорного собаку, що зачаївся в траві. Чи справді пса нацькували на графиню? Чи справді вона мала прийняти смерть від зубів цієї жахливої тварини?

Провокація на прощання:

— А це не могла зробити сама Лаура?

Лоретта схопила віник із березових прутиків і почала несамовито хльоскати себе по плечах: що йде на користь іншим, те і їй не зашкодить.

— Мені здається, ви неправильно ставите запитання.

— Тобто?

— Навіть якби її не намагалися вбити, лише дивом вона переживе смерть брата.

21

— Прізвище, ім’я, адреса.

Ньєман був у препаскудному гуморі. Він мусив допитувати підозрюваного, який був йому абсолютно по цимбалах, в офісі Кляйнерта, якого ненавидів, — а Івана як крізь землю провалилась. Просто взяла й зникла. З його тачкою!

Із його славнозвісним «вольво» 240 брейк, що в народі кличуть «шведська цеглина». Він ніколи не наважився б назвати при комусь свою машину «колекційним автомобілем», але сприймав її саме так.

За Івану він не хвилювався ні секунди. По-перше, вона залишила йому записку. Бісову записку, ніби якась утікачка. Та й потім, Івана була дорослою дівчинкою і могла спокійно одна гуляти лісом, де живе великий злий вовк.

Але машина… Її правильні й водночас масивні форми, рифлена решітка радіатора, строгий і чіткий, ніби твердий намір, квадратний багажник. Це авто було таким надійним, що пережило весь кінець ХХ століття, і його досі можна було знайти на подвір’ї якоїсь ферми, де воно слугує скотовозом. Він мав модель вищого класу: 155 кінських сил, фурнітура з горіхового дерева та вишуканий шкіряний салон… І ось якась засранка, котра в житті водила тільки «рено твінґо» та електромобілі з прокату, сиділа за кермом його іграшки.

Ньєман струсив із себе ці похмурі думки й повернувся до теперішньої миті.

Томас Краусс представився, але флік не слухав. Єдина хороша новина: підозрюваний походив із Ельзасу, тому допит мали вести французькою. Якщо вже говорити ні про що, то принаймні добре, що не треба перекладати.

— Мене звати П’єр Ньєман, — відрекомендувався у свою чергу він. — Я майор французької поліції. А це мій німецький колега, Фабіан Кляйнерт, обер-комісар поліції з управління карного розшуку землі Баден-Вюртемберґ.

Кляйнерт поступився йому місцем шефа — чи ветерана — за столом, навпроти підозрюваного, а сам усівся праворуч, клацаючи по ноутбуку, ніби простий секретар. Між ними стояла маленька камера, що втупилася в самопроголошеного вбивцю своїм червоним оком.

— Ми тут для того, щоб офіційно запротоколювати твоє зізнання, — повів далі він.

Томас Краусс дивився на них похмурим поглядом, поклавши руки в наручниках на коліна.

Принаймні про нього можна було сказати, що його пика відповідає роду занять. Скуйовджений, неголений, худий — самі шкіра й кістки; його змучені риси обличчя нагадували проклятих поетів дев’ятнадцятого століття: типаж неприйнятого генія, який помер до сорока років від сифілісу чи зловживання абсентом.

З іншого боку, він був схожий на якусь тварину чи радше казкове створіння, такого собі фавна з жорсткою шерстю та кривими ногами. Сатир із давньогрецької міфології, який загубився посеред сучасної епохи, з двома вихорами волосся на голові, схожими на ріжки.

Ньєман завжди відчував змішані емоції у ставленні до фанатиків: він не боявся, а жалів їх. Вони були божевільними жертвами, у яких відібрало розум через ілюзії, через одержимість, що розривала їх на шмаття й засліплювала аж до смерті.

— Розповідаєш нам свою історійку, — мовив він, — ми її записуємо, ти ставиш підпис — і розходимось. Тобі не доведеться поставати перед судом у Кольмарі й двадцять років скніти за ґратами.

Легковажний тон Ньємана, здавалося, виводив підозрюваного з рівноваги. Йому, мабуть, хотілося пафосу, трагедії, побоїв. А тут до нього прийшло двоє чиновників, майже не зацікавлених у його зізнаннях.

— Це я зробив, — промурмотів він.

— Що? — перепитав Ньєман, нахиляючись над столом. — Я нічого не почув.

— Це я зробив. Я його вбив.

Флік кивнув головою, погоджуючись, тоді дав знак Кляйнерту. Свято починалося. Декорації були дуже прямолінійні: нейтральний, компактний, ідеально прибраний офіс, зроблений із немазких матеріалів.

— Як ти це зробив?

— Вистежив його в лісі.

— Почекай-но. О котрій годині це було?

Краусс витягнув шию, затиснуту у светр із комірцем на блискавці.

— Не знаю. Одинадцята.

— То було темно?

— Одинадцята, — повторив Краусс, ніби розмовляв із розумово відсталим.

— Він був пішки, верхи?

— Пішки, — промимрив Краусс.

— У що він був одягнутий?

Мовчання.

— У що він був одягнутий? — перепитав Ньєман. — У міський костюм? У ліврею для полювання? У камуфляж?

Підозрюваний підвів голову, і на очі йому впав промінь сонця, що пробивався крізь вікно. Хороший день для зізнань.

— У ліврею.

— Якого кольору?

— Червоного.

Краусс закусив губи — він відповів занадто швидко. Насправді піджаки костюмів, які всі вдягали на недільне полювання, були чорні.

— Отже, граф розгулював лісом у мисливському костюмі?

— Усе так.

— Він загубив коня, чи що?

Слова продзвеніли у всій своїй неправдоподібності.

— Не знаю я, — відповів Краусс упертим тоном. — Та й мені начхати. Може, він ходив на розвідку… Щоб легше було знайти здобич наступного дня…

Ньєман покивав головою, мовляв, таке пояснення можна прийняти.

— Ти за ним стежив?

— Ні.

— Тоді якого хріна ти сам робив у тому лісі посеред ночі?

— Я хотів перешкодити полюванню.

— Сам?

— Віра допомагає перевернути гори.

Ньєман дозволив собі зареготати — дружнім, майже розчуленим сміхом.

Раптом флік змінив вираз обличчя і запитав:

— Як ти його вбив?

— Перерізав йому горло, — відповів активіст із полегшенням — нарешті дійшло до самої суті, тобто деталей, про які писали в пресі.

— А тоді?

— Відрізав йому голову й випатрав нутрощі.

— У тебе була зброя?

Мить вагання, тоді:

— Ножі, мачете.

— Де ти їх узяв?

Краусс відкинувся назад і різко опинився в тіні, так що його очі заблищали.

— Воєнні трофеї.

Ньєман не відреагував на ці хвастощі.

— Кажеш, відрізав голову. Ти знав, як це робиться?

Краусс розтулив рота, але передумав. Ньєман помітив, що в кутиках губ у нього запеклася слина. Така собі гірка піна, яка пасувала до скривленого рота — гидливого і гидкого.

— Проїхали. Чому ти вбив його саме так?

— Ці мудаки роблять те саме з тваринами.

— Під час цькування — ні. Чому ти імітував пірш?

— Завжди слід поважати свого ворога.

— Відрізана голова й вийняті нутрощі — це так, по-твоєму, виглядає повага?

— Так кажуть піршери, хіба ні?

— Очко на твою користь, старий. Нутрощі Юрґена так і не знайшли. Де ти їх сховав?

— Кинув у річку.

Кляйнерт підвів погляд від комп’ютера. Справжні зізнання не вигадують…

— А шмотки — де ти їх дів?

— Спалив, — відказав Краусс, трохи повагавшись.

Він просувався наосліп — ніби розгадував моторошну вікторину, відповідаючи навмання.

Ньєман підвівся й вимкнув камеру. Тоді присів на куточок столу й, нахилившись до Краусса, заговорив довірливим тоном:

— Тепер перейдемо до найголовнішого — твого мотиву. Чому ти це зробив?

Краусс, ні в сих ні в тих, опустив голову і втупився в невидиму точку на підлозі. Ньєман відчув, що від нього пахне сумішшю вологої трави, прянощів, попелу й неочищеного бензину. Цей запах ніби вдарив його у спину: він нагадував йому дідуся, який постійно ходив лісом або лагодив старенький «пежо 404». Ньєман одразу відчув себе посеред густого лісу зі свого дитинства, і до цього враження домішувалося запаморочення, яке навіювали ліси Баден-Вюртемберґу.

— Коли я був малим, — заговорив Краусс, — то якось стежив за полюванням із собаками… пішки. Я трюхикав слідами цих покидьків з їхніми ріжками, хортами, кіньми… Парад убивць. Коли їм вдалося загнати оленя на берег ставка, тварина крутилася в усі боки, шаленіючи від страху, неспроможна обрати між загибеллю в крижаній воді та смертю від рук цих мудаків у лівреях…

Ньєман зітхнув, аби дати цьому лісовику зрозуміти, що йому нелегко буде переконати їх своїми зворушливими спогадами.

— Урешті-решт, — вів далі Краусс, — олень кинувся у воду. Мисливці загнали його човном до середини озера і кількадесят разів штрикнули кинджалами, поки тварина намагалася втримати голову над поверхнею. Я досі чую його крик, бачу його очі… Ніколи не бачив такої муки, такого жаху…

Його губи шаруділи, ніби зіжмаканий папір.

— Ти знав, що якщо тварина виживає після цькування, її все одно доводиться вбивати, бо через стрес вона божеволіє? — запитав він, втуплюючись в очі Ньєману.

Дивлячись на профіль Краусса, який чітко вимальовувався на тлі освітленого сонцем офісу, із його довгою шиєю, гострим кадиком, «рогатою» шевелюрою, Ньєман раптом подумав, що він схожий на одне з тих опудал — оленячих голів, розвішених на стінах їдальні у Скляній віллі.

Краусс входив до числа жертв Ґаєрсберґів. Він був просто черговим трофеєм. Убиваючи тварин, мисливці зачепили й людину.

Щоб не дати себе розчулити, флік кинув:

— Отже, ти вбив Юрґена фон Ґаєрсберґа, щоб помститися за оленя?

— Я помстився за природу, — прошепотів той.

І загорлав:

— Існування Ґаєрсберґів ображає Бога, цілий усесвіт!

Ньєману на руку бризнула слина, і він роздратовано витер її — флік украй гидливо ставився до будь-яких людських виділень.

— Навіщо обирати полювання з підкраданням для вбивства Юрґена? — повторив він. — Бо він сам цим займався?

Краусс розтягнув липкі від піни губи в короткій посмішці.

— Будь-яке полювання — це одне й те саме. Найсильніший атакує найслабшого. Смерть невинних слугує мерзотникам нагородою.

— Пірш — це той вид полювання, під час якого тварина має найбільше можливостей захищатися.

— Ти віриш у ці дурниці?

— А Юрґен міг захищатися?

Краусс, схоже, здивувався цьому запитанню, ніби раптом згадав про відповідальність, яку намагався на себе взяти.

— Я напав на нього по-тихому, як усі мисливці.

— Отже, ти дуже сильний. Юрґен був не з тих, хто дає заскочити себе зненацька.

— Знаєш, що таке пищик?

— Розкажи нам.

— Це маленька дудочка, яка імітує крик самиці. Пищик використовують у сезон парування. Олень прибігає, розраховуючи знайти самицю, а натрапляє прямо на дуло рушниці якогось психа.

Скількох порушників Ньєман схопив тієї миті, коли вони мчали до своїх жінок? Пищика він не мав, однак справді був мисливцем і вмів грати на слабкостях своєї здобичі.

— А найбільше, — вів далі Краусс, одержимий цією темою, — я люблю пищик, який імітує поклик оленяти. Самиця біжить рятувати маля і ловить кулю прямо в груди. Якщо трохи пощастить, із самцем це теж спрацює. Ось що можна зробити за допомогою звичайного свистка…

Ньєман підвівся і пройшов кілька кроків. Ці палкі промови проти мисливства ні до чого не вели.

Зненацька Краусс і собі звівся на ноги й випнув груди. Він був мучеником, святим Себастьяном в очікуванні стріл.

— До речі, з людьми вони поводяться так само, як і з тваринами. Світ загнеться від руки таких покидьків!

— Що ти верзеш?

Активіст одразу ж сів і знову згорбився на стільці.

— Нічого.

— Ти хочеш сказати, що Ґаєрсберґи і людей вбивали?

Краусс покрутив своєю рогатою головою.

— Не в прямому сенсі. Вони керують своїми компаніями так, ніби полюють. Перемагає найкращий, а отже, найслабший загинається…

Ньєман був розчарований. Йому здавалося, що в розмові промайнула тінь, чи радше сяйнув промінець якоїсь підказки. Але йшлося про банальне базікання «зеленого» лівака, який усюди бачить монстрів, бо любить природу і ненавидить людей.

— Добре, чуваче. Тебе супроводять до твоїх апартаментів.

— Але ж я ще нічого не підписував! І що з моїм зізнанням? З обвинуваченням?

Ньєман по-дружному поплескав його по плечу.

— Ми нікуди не поспішаємо, дорогенький.

22

— Краусс справді водив нас за носа, — пробуркотів Кляйнерт.

Вони йшли коридором на другому поверсі — лінолеум на підлозі, блискуча фарба на стінах, усе ніби зроблене з пластику: дизайн німецьких адміністративних будівель не поступався французькому.

— Починаємо з нуля? — запитав німець біля сходів.

— Не з нуля, з трьох, — відповів Ньєман. — Ви, я, Івана. Я ціную, що ви дозволили мені допитати цього психа.

— До речі, щодо цього, — всміхнувся Кляйнерт. — Ваша колега ще не повернулася?

Ньєман зайшов на сходи, не відповівши. У холі він помітив автомат із кавою. Уранці, розлютившись, він навіть не глянув на сніданок, який йому приготували на Скляній віллі.

— Ви погоджуєтеся, що просто зараз Краусса випускати не можна?

Ньєман спробував розшифрувати німецькі написи на автоматі.

— Абсолютно, про це й мови немає. Врешті-решт, він, можливо, щось бачив. Мабуть, тієї ночі вештався лісом… Треба буде ще його обробити. Ви тримаєте в курсі жандармів із Кольмара?

Він ніяк не міг зрозуміти, на яку кнопку тиснути, але не хотів ні про що запитувати у фліка з борідкою. Чистісіньке французьке чванство.

— Хіба не ви цим займаєтесь?

— Я волію, щоб це були ви, — відповів Ньєман, зосереджено дивлячись на автомат.

— Чого ви хочете випити? — запитав Кляйнерт, зітхаючи.

— Га? Еее… кави.

Обер-комісар вийняв із кишені монетку й розібрався з автоматом.

— Не розумію ваших стосунків із французькими жандармами, — мовив він, тимчасом як чорна рідина нарешті зволила потекти в паперовий стаканчик.

— Їм здається, ніби ми поцупили в них справу.

Кляйнерт вийняв стаканчик і простягнув його своєму французькому колезі.

— Почекайте на мене тут. Я маю роздати вказівки своїм людям.

Ньєман кивнув і сьорбнув кави: не так гидко, як він передбачав. Центральний відділок Фрайбурґа-в-Брайсґау був середніх розмірів, у ньому метушилося понад п’ять десятків синіх уніформ, але були також оливково-зелені з сірими штанами. Ньєман не розумів, хто є хто: Бундесполіцай, Ландесполіцай…

На третьому ковтку кави в холі зі стінами кольору металобрухту з’явилася Івана. Йому довелося зробити над собою нелюдське зусилля, щоб не заволати через усе приміщення, але щойно йому вдалося це диво, він застиг у холодному гніві незворушного начальника.

— Де ти була?

— Я ж написала: поїхала допитати гувернантку Юрґена й Лаури.

— На моїй тачці?

— Із нею все гаразд, не турбуйтесь. Я намагалася не замацати її своїми жіночими ручечками.

Ньєман напустив на обличчя непроникний вираз, щоб приховати полегшення. Він соромився своєї закоханості у відро з гайками.

Запанувала мовчанка, і флік краєм ока спостерігав, як його напарниця замовляє собі трав’яний чай. Вона геть зіщулилась, почуваючись винною, або принаймні вдаючи почуття провини.

Флікиня звела очі догори, вказуючи на другий поверх.

— Що там Краусс?

— Повна фігня. А як нянька?

Івана розповіла йому цікаву історію. Про двох дітлахів, які виросли в неоднозначних умовах: водночас позбавлені уваги й причавлені залізним кулаком. Байдужість батьків, холодність виховательки, строгість навчання…

Ще одна історія багатих покидьків: Івана цього не казала, але думала дуже гучно. Ньєман знав її як свої п’ять пальців. Хоча сама вона, хорватка-сирота з освітою а-ля «соцстрах», мала гівняне дитинство, Івана вперто бачила зло тільки в середовищі товстосумів і приписувала купу хороших якостей бідноті.

Ньєман, старший, спокійніший, знав, що такі переконання хибні, але і вважати навпаки теж неправильно. Просто сили розподілені рівномірно. Добро і зло були поширені по обидва боки розділової смуги гаманця.

На думку Ньємана, найважливіше — що гувернантка не сумнівалася: вбивця збирався взятися і за графиню теж. Клан Ґаєрсберґів нагадував гідру, якій треба відтяти всі голови. Але в ім’я чого? З якою метою?

— Стосовно нещасливих випадків на полюванні є прогрес?

— Треба сьогодні зустрітися з асоціаціями. У мережі — нуль. А Лоретта Кауфман запевнила мене, що в лісах Ґаєрсберґів таких проблем бути не могло. За її словами, під час подібних заходів не оминають увагою жодну дрібницю.

— Івано!

До них веселим кроком підходив Кляйнерт. Відучора німець, схоже, серйозно осмілів поруч із маленькою француженкою.

— Вам вдалося трохи поспати? — запитав він із усмішкою на губах.

Івана кивнула, червоніючи. Її досі бентежили найменші прояви уваги, але очі лукаво виблискували за хмаркою пари від чаю.

— Що скажете про наш аюрведичний чай? У нього є свої плюси…

— Ми не закінчили, гаразд? — грубо втрутився Ньєман. — Ми тут світські бесіди ведемо чи працюємо?

Кляйнерт виструнчився, ніби солдат за наказом.

— Я пошукаю кабінет для наради, — сказав він твердим тоном.

Цієї миті у Ньємана в кишені завібрував мобільний: Філіпп Шюллер, «науковець/сімейний лікар/професійний собачник».

— Телефоную вам щодо вчорашнього собаки.

В голові у фліка буквально вибухнула картинка чорного монстра.

— Вам його привезли? — запитав він таким хрипким голосом, ніби йому в горло засипали тирси.

— Ви маєте негайно приїхати.

23

Тепер він бачив його, чорнющого, занадто чітко, занадто близько, на столі з неіржавної сталі, ніби зґвалтованого жадібним світлом хірургічних ламп. Потворний писок, розширений на кінці, як в акули-молота. Фіолетово-чорні губи, задерті над іклами, якими ця тварюка легко могла б перегризти людині горло, просто, мов цуцик, що ловить м’ячик…

Тулуб у пса був не менш ефектний. Жорстка чорна шерсть, ще більше затвердла від згорнутої крові, напружені навіть після смерті м’язи. Такий собі гігантський, затиснутий у шкіряну рукавичку кулак, що будь-якої миті може розбити вам лице.

Схоже, генетичний код чудовиська відточувався впродовж тисячоліть жорстоких битв. Усе, що залишилося, вижило завдяки злості й руйнівній силі. Не слабка, а переможна ланка. Істота, народжена чистою тваринною люттю й найтемнішими людськими кошмарами.

Такий пес був створений не для того, щоб розглядати його ось так зблизька, так пильно. Він був створений для темряви, руху, нападу. На цьому столі для розтинів він здавався вивіданим секретом, безсоромним блюзнірством.

Шюллер оглянув тварину з усіх боків, але розтину не робив. Урешті-решт, відомо було, від чого померло це чудовисько.

— Це реткен, — почав він. — Сумнівів бути не може.

Ньєман кинув погляд на Кляйнерта. Йому, схоже, це теж ні про що не говорило.

— Довго думати не довелося, — вів далі лікар. Він був трохи задиханий, ніби від такого відкриття йому сперло подих. — Реткени в Європі зникли, але в минулому вони були дуже відомі.

— Як вони зникли?

— Цю породу винищили наприкінці війни.

Івана витягнула блокнот — студенточка при лікарі-наставнику.

— Що ви маєте на увазі?

Шюллер роззирнувся по лабораторії: сто квадратних метрів, укритих білими кахлями, столи з пальниками Бунзена й центрифугами…

— Хочете чогось випити? — запитав він, ні до кого конкретно не звертаючись.

— Ми тут поспішаємо, — занервував Кляйнерт, — поясніть, що ви мали на увазі!

Науковець, ніби не почувши його, дістав з-за рядів пробірок карафу, у якій явно містився не фенол чи етер. Він обережно налив рідини мідного відтінку до мірної склянки, ніби готував ліки з дуже точним дозуванням. Зрештою він потер руки, щоб зігрітися, і взяв напій.

— Ви нам відповісте чи як? — проревів Кляйнерт, який починав демонструвати свою справжню вдачу — нетерплячого фліка, що повністю вкладається в розслідування.

Зробивши великий ковток, Шюллер наважився заговорити:

— Ви чули про Чорних мисливців?

— Sondereinheit Dirlewanger?[31] — одразу ж перепитав Кляйнерт.

Ньєман кинув запитальний погляд на Івану, але та похитала головою: далі субтитрів не буде.

— У 1941 році, — почав Шюллер, — Гіммлер повипускав із в’язниць злочинців і об’єднав їх в особливу бригаду. Цих чоловіків відбирали не навмання: всі вони були мисливцями і браконьєрами. Справжні експерти… Чорні мисливці спеціалізувалися на вистежуванні людей. Вони переслідували партизанів в Україні й Білорусі, наглядали за польськими євреями, які працювали на дорогах Східної Європи. Вони придушили Варшавське повстання. Знищили сотні сіл, спалюючи вогнеметами всіх жителів, включно з дітьми. Цей підрозділ був найгіршим із усієї німецької армії…

Ньєман не міг уторопати. Так, нацизм побив усі рекорди жахіть. Але до чого хилив Шюллер?

— Ці хлопці дійшли до такого ступеня звірств, що навіть начальство СС розпочало розслідування, — вів далі він. — Кілька разів їх були змушені кидати за ґрати. Але держава цінувала результати їхньої праці…

Генетик узяв до рук книжку, присвячену, очевидно, різним армійським корпусам, підрозділам та іншим військовим частинам Третього Рейху.

— Я знайшов цю історичну працю в бібліотеці лабораторії.

Він поклав видання на кахлі поруч із собачим писком і розгорнув його на розвороті з чорно-білими фотографіями: неохайні, неголені солдати в касках і мотоциклетних окулярах… Очевидно, Чорні мисливці були злісними грабіжниками, найманцями з великої дороги, пущеними на Східний фронт, ніби дика зграя.

У декого з них з-під розстібнутих курток виднівся голий торс і золотий ланцюг. Інші були закутані в стебновані пальта, що спадали їм до ніг. Треті повернули каски набік, а на їхніх скошених краях виднілися написи крейдою та нашвидкуруч намальовані черепи.

— Упродовж чотирьох років, — продовжив Шюллер, випивши ще трохи, — вони лютували під командуванням Оскара Дірлеванґера. Навіженого командира-алкоголіка, який і сам колись відсидів за зґвалтування дівчинки.

Шюллер перегорнув сторінку. На них зі світлини дивився офіцер із гострими вилицями й великими очима під густими бровами. Він нагадував якогось хижого птаха. До комірця був пришпилений значок із двома гранатами з перехрещеними ручками, мабуть, герб цієї моторошної бригади.

— Чекаючи на вас, я спробував трохи почитати про історію їхніх подвигів, але швидко відмовився від цієї затії. Нестерпно. Улюбленою розвагою Дірлеванґера було роздягати та батожити молодих єврейок, а тоді впорскувати їм у вени стрихнін. Головною забавою було спостерігати за їхніми конвульсіями до самої смерті.

Ньєман досі не розумів. До чого тут це?

Навіщо викопувати ці жахи більш ніж сімдесятирічної давнини?

Запитання поставив Кляйнерт.

— Ці головорізи були досвідченими мисливцями, — повторив Шюллер. — Перше, що вони зробили в Білорусі, — вивели нову породу з місцевих собак: реткенів. За кілька місяців вони перетворили їх на смертельну зброю.

Лікар розгорнув іншу сторінку: солдати в мотоциклетних окулярах, із гвинтівками в руках цього разу ще й тримали на повідцях абсолютні копії чорного пса.

— Реткени — це так звані «гончаки за кров’яним слідом». Вони здатні гнати поранену тварину кілька кілометрів, щоб мисливець міг її добити. Сьогодні це називається «етичним учинком», адже так тварина не змушена страждати, але в ті часи йшлося про поранених євреїв та партизанів…

Шюллер налив собі ще трохи, тоді продовжив:

— Знаєте, у німців є така приказка: «Hunde, die bellen, beiβen nicht». «Собаки, що гавкають, не кусаються». Ну, а хлопці Дірлеванґера навчили своїх собак не гавкати. Натоміть їх натренували кусати тільки за горло.

Лікар дбайливо закоркував карафу, поставив її назад у схованку і повів далі виснаженим тоном:

— Коли союзні війська винищили Чорних мисливців, разом із ними повбивали і їхніх собак. Більше в Європі ніколи не бачили реткенів… до цієї ночі.

Ньєман розвів руками на знак роздратування.

— То що це значить? Старі нацисти повилазили з могил і пустили своїх псів-привидів, у цьому річ?

Не ображаючись на фліка за його напір, лікар підійшов до столу для розтинів і обережно підняв передню ліву лапу трупа.

— На цьому собаці є знак спецбригади Дірлеванґера.

Усі нахилилися й побачили знак із двома схрещеними гранатами, вирізаний у шерсті тварини. Точно такий символ, що й на комірі Оскара Дірлеванґера.

Ньєман спересердя схопив книжку і погортав її ще. Цього разу він натрапив на Чорних мисливців у камуфляжі, з вогнеметами й кулеметами в руках, у полотняних капюшонах, як у «Ку-клукс-клану»…

— Той чувак був у схожому? — запитала Івана, підходячи до нього.

Ньєман кивнув, стиснувши щелепи. Звідки нацистському солдату було взятися в парку Лаури?

— Усе це не тримається купи, — мовила Івана, звертаючись до Шюллера. — Чому в цих краях з’явилися імітатори того підрозділу?

— Мабуть, це можна якось пояснити… — промимрив лікар. — Кажуть, коли війна скінчилася, Дірлеванґера після арешту забили до смерті колишні в’язні концтаборів. Пізніше розповідали, ніби він утік до Сирії, до Єгипту… Але в Баден-Вюртемберзі побутує й інші версія. Нібито після війни він сховався тут, під захистом самих Ґаєрсберґів.

— Навіщо вони стали б його захищати?

— Бо Ґаєрсберґи були близькі до нацистів. Під час Другої світової війни вони зробили статок на виготовленні запчастин для автотранспорту Вермахту.

— Але навіщо допомагати конкретно Оскару Дірлеванґеру?

— Бо він був швабом.

Ньєман починав розуміти.

— Баден-Вюртемберґ утворився від злиття кількох провінцій, — пояснював Шюллер, — герцогства Вюртемберґ і землі Баден, а також Швабії, що на сході. Тож цей воєнний злочинець був такою собі місцевою знаменитістю.

Відповіддю йому була скептична мовчанка, але Шюллеру не бракувало аргументів:

— Є, певно, й інші причини: солідарність мисливців. Ґаєрсберґи, які завжди займалися вистежуванням здобичі всіма можливими способами, усе-таки захоплювалися Чорними мисливцями попри їхні свавілля.

— Справді?

Питання поставила Івана, щиро здивована.

— Звісно, ті були монстрами, але вони піднесли мистецтво полювання до нечуваного рівня. Про них досі ходять легенди. Кажуть, наприклад, що вони, ніби звірі, могли відчувати запах людини в лісі. Звичайно, у ті часи говорили радше про «запах єврея»…

Ньєман повернувся до відправної точки:

— Припустимо, родина сховала в себе Оскара Дірлеванґера. Що далі?

Шюллер невизначено змахнув рукою, мовляв, тепер починаються суцільні домисли — нібито досі все було серйозно. Сміх та й годі.

— Навряд чи Дірлеванґер довго протягнув, — підсумував дослідник. — Хворий алкоголік, наркоман, він помер, і ніхто цього не помітив, але Ґаєрсберґи могли надихатися його прикладом.

— Тобто?

— Я трохи порився у старих вирізках із преси та активістських текстах і дуже швидко знайшов претензії до клану VG.

— Якого роду претензії?

— Їм завжди дорікали тим, що вони розв’язують проблеми з профспілками із не притаманною їхньому часу жорстокістю. Наприклад, відомо, що група мала свою службу підтримання порядку, яка дуже ефективно діяла під час страйків і демонстрацій. Часто казали, що для цього використовували мисливців, браконьєрів. Що ж до їхніх лісів, то ліпше до них не наближатися. Їхні лісники мають репутацію не надто люб’язних людей.

— Я чув ці історії, — утрутився Кляйнерт. — Доказів ніколи не знаходили. Німеччина — не та країна, де можна нехтувати законом!

Шюллер підняв руки на знак примирення.

— Я просто переповідаю вам те, що прочитав.

— І те, що було написано без жодних підстав, — докинув Кляйнерт із виразом обличчя, який ніби промовляв: питання закрито.

Ньєман відчув, що час закруглятися:

— Дякую, докторе. Я ще не знаю, яким чином нам допоможуть ваші відомості, але ця псина — наша перша конкретна підказка.

Рудобородий кивнув на нього підборіддям:

— Що мені з ним робити?

— Збережіть нам його свіженьким. Це доказ.

— Доказ чого?

Це запитання вихопилося в Кляйнерта.

Ньєман повагався, тоді всміхнувся:

— Це я й хотів би дізнатися.

24

Ньєман крокував чорним піском. Сипким, смолистим піском.

Вони відійшли від убивства спадкоємця на підставі колосальних фінансових інтересів чи особистої помсти і тепер заходили на територію банди нацистів, що повстала з мертвих. Не може бути.

Ніби щоб довести йому, що ця розмова була всього лише поганим сном, науковці на подвір’ї інституту Макса Планка так само займалися своїми екологічними справами.

Особливо нереально виглядали жінки. Ці супердипломовані спеціалістки, здатні, мабуть, вивести генетичну еволюцію частини океану на основі однієї-єдиної голочки морського їжака, досі прали білизну просто неба саморобним милом. Волосся під пахвами, футболки на голе тіло без ліфчика — вони нагадували старих добрих праль із часів Жервези[32] Еміля Золя.

— Майоре!

До них біг Шюллер із його рудою борідкою та фігурою садового гнома, надутого гелієм.

— Мені спало на думку дещо, що могло б вам допомогти…

Віддихуючись, він простягнув Ньєману папірець.

— Місцевий собаківник.

Ньєман уже збирався схопити пописаний аркуш, але Кляйнерт його випередив.

— Вернер Ройс? — вигукнув він, прочитавши напис. — Та він же геть схиблений!

— Можливо, — ображено сказав Шюллер, — але ніхто тут не знається на собаках краще за нього. Якщо хтось розважається розведенням реткенів, він буде в курсі.

Кляйнерт пригнічено віддав адресу Ньєманові.

— Щасти, — мовив Шюллер і пішов назад до лабораторії.

Фліки вийшли крізь браму в мурі, і Ньєман побачив те, чого аж ніяк не очікував. Ще не було й дванадцятої години, але насувалася гроза, денне світло майже згасло, приглушене сріблясте сяйво розтинало долину, ніби потічок ртуті. Десь неподалік кипариси шурхотіли листям, неначе тибетськими молитовними прапорцями. Дивовижне шелестке багаття з луски. Від цієї нереальної деталі Ньєманові стало затишніше.

— Розплідник Ройса за двадцять кілометрів звідси, поїдете зі мною? — запитав Кляйнерт.

— На псарню, повну перезбуджених собак? — вишкірився Ньєман. — Ні, дякую. Побачимося пізніше. З вами поїде Івана.

— А ви? — запитала та, збентежена. — Куди поїдете ви?

Ньєман відімкнув свій «вольво».

— Коли минуле зринає на поверхню, час допитати предків.

25

— У вас дуже гарне ім’я.

«Ну ось, — подумала вона, дивлячись, як тікає під колесами дорога, — попереду чверть години пікапу по-німецьки». Вона була не в гуморі.

До того ж вона ненавиділа своє ім’я. Її завжди вважали героїнею російського роману, готовою кинутися під колеса потяга, що от-от виїде з Владивостока. Вона хорватка, бляха-муха. Вона пережила удари батькового домкрата, сербські бомби, снайперів у Сараєво, не кажучи вже про підліткові роки наркоманки-вбивці — і чого від неї тепер хотіли? Щоб вона піддалася суїцидальним настроям дев’ятнадцятого століття?

— Воно хорватське, — мовила вона байдужим тоном.

Зазвичай така відповідь угамовувала пристрасті. Країна її походження асоціювалася в людей із купами трупів, варварами у військовому, голодом. Дехто згадував також Дубровнік й адріатичні пляжі. Але, з її досвіду, картинки війни завжди брали гору.

Кляйнерт удовольнився тим, що кивнув на знак згоди, — він був зосереджений на дорозі, мовби керував дроном, що скидає снаряди на афганську пустелю.

Івана злилася на Ньємана за те, що він кинув її ось так. Розслідування набувало абсолютно божевільного повороту, а він залишає її в руках німецького мушкетера. Куди він подався? «Допитати предків». Вона знала його достатньо добре, аби здогадатися, що він поїхав труснути Франца, старого самотнього дядька, який забарикадувався у своєму замку з башточками.

Чому було не взяти її з собою?

— Ви давно працюєте з Ньєманом?

— Усього кілька місяців, але знайомі вже багато років, — просто відповіла вона. — Він викладав у мене в школі поліції.

— Мені важко уявити його в ролі професора.

— Чому?

— Він незвичайний, хіба ні?

Відколи вони виїхали з інституту Макса Планка, гроза наближалася. Вона ніяк не здіймалася, однак через неї усе навколо потемніло. Утім, інколи масу хмар прорізало сонце, і тоді на обрії займалася ниточка сріблястого світла.

— Кращого фліка за нього немає, — сказала вона наполегливим тоном. — Він керував кількома бригадами в Парижі й отримав серйозне поранення під час розслідування неподалік Ґренобля. Одужавши, став викладачем у школі для офіцерів поліції.

— Він міг би знову посісти якусь керівну посаду.

— Були й інші складнощі… — завагалася вона. — Його методи не завжди подобалися начальству.

Кляйнерт обмежився тим, що коротко реготнув.

— Ви нічого про нього не знаєте, — напружилась Івана. — Кажу ж вам, він найкращий.

Німець зрозумів її повідомлення: не треба наполягати. Він звернув із головної дороги й з’їхав на вузьку вуличку, над якою спліталися дерева, затуляючи світло. Зненацька стало зовсім темно. Час від часу в цих мурах усе ж відкривалися просвіти, крізь які було видно поля, пасовиська, загони, де спочивали сільськогосподарські машини, угризшись сталевими зубами в чорну землю.

Краєвид був мирний і величний, але від цієї краси, надто широкої, надто природної, Івані ставало не по собі. У неї стискалося горло й спирало дихання, як інші задихаються від вихлопних газів міського трафіку. Для Івани все було навпаки. Її природним середовищем був сморід міста.

Утупившись у дорогу, Кляйнерт усе ж безперестанку кидав на неї короткі погляди. Івана відчувала, що він шукає нової теми для розмови, але нічого не знаходить — нуль ідей, бідося.

Вона прийшла йому на допомогу, хоч і не дуже оригінально — повернувшись до теми роботи:

— Ви отримали результати аналізів зразків з учорашнього місця злочину?

— Якщо це можна назвати місцем злочину.

— Ви мене зрозуміли.

— Там нічого. Як і з Юрґеном. Жодних слідів кроків, жодних відбитків, хіба кілька прим’ятих травинок. Нічого не розумію. Здається, що чоловік, якого бачив Ньєман, просто розчинився в повітрі.

Тон, яким говорив Кляйнерт, принаймні доводив, що він вірить словам Ньємана — бо минулої ночі він, здавалося, був налаштований скептично.

— А околиці прочесали?

— О такій годині? У цьому лісі, який перебуває в приватній власності? Жодних свідків, окрім сторожів, немає, а вони нічого не бачили. Кажу ж вам, усе як і з Юрґеном: ні слідів, ні свідків. Так можна і в привидів повірити…

Івана сперлася потилицею на підголівник і заплющила очі. Зараз їй хотілося насолодитися поглядами Кляйнерта, як кайфують від сонячних променів на пляжі.

Тут задзвонив телефон і перервав її кокетство. Вона відповіла, не глянувши на екран, переконана, що це Ньєман. Але помилилася. Це була мовчанка, ця дорогоцінна мовчанка, яка щодня душила її, ніби удав своїми могутніми кільцями.

Вона одразу ж поклала слухавку й засунула телефон до кишені: не хотіла, щоб Кляйнерт бачив її такою. У стані повної вразливості.

Але флік, очевидно, устиг помітити фото на екрані.

— Проблеми з хлопцем?

— У мене немає хлопця, — відказала вона твердим тоном.

— О… я думав…

Вона закусила губу й різко повернулася до свого попутника, провалившись ліктем у прогалину між двох сидінь, — «по-товариськи».

— А ви, гер комісар?

— Що — я?

— Маєте жінку?

Кляйнерт змінився на обличчі.

— Так, і двох дітей. Одружився в двадцять два. Типовий провінційний чиновник.

Івана запитала заради провокації, але на таке не очікувала. На її обличчі з’явився вражений вираз. Цей козел удавав із себе холостяка — на пальці не було жодних свідчень про шлюб.

— Я ніколи не ношу її на роботі, — сказав він, вгадавши її думки.

— Зручніше мутити зі свідками.

— Не кажіть так.

Вона повільно похитала головою. Усе-таки програвати треба було красиво. Вона визнала перед собою всі надії, які вже встигла покласти на прекрасного комісара. У цьому іронія першої зустрічі: здається, ніби ви вдвох самі в цілому світі. А потім помічаєш, що ви і справді самі… тобто, кожен сам по собі.

Краєвид цілковито змінився. Більше ніяких сосен, розставлених, ніби стовпів, і їхніх тіней, посмугованих тоненькими промінцями. Тепер усе пішло шкереберть. Дерева росли, як їм заманеться, стовбури, гілки, корені перемішувалися, ніби живі скоби.

— Ви нічого не скажете? — запитав флік благальним тоном.

Івана знову дістала телефон, набрала номер і тицьнула екран фліку під ніс: на фото всміхався в об’єктив вродливий юнак. Засмагла шкіра, чорні очі, веселість, що вибухала в кожній рисі, ніби радісний феєрверк, кучері, які спадали на лоба, ніби просилися, щоб їх розвіяв вітер під час прогулянки на мотоциклі… Це обличчя, сповнене легкої смішливості, було ніби кожному знайоме: усі ми одного дня в своєму житті всміхалися ось так, летячи на крилах веселощів…

Лице Кляйнерта в цю мить становило повну протилежність до світлини. Воно виражало біль… патологічну нудьгу.

— Ви сказали, що у вас нікого нема… — спромігся пробелькотіти він.

— Він мені не хлопець, — сказала Івана, засоромившись своєї жалюгідної помсти.

Кляйнерт спробував усміхнутись, але зміг натягнути на себе лише якийсь напіввишкір. Він нічого не розумів. Івана повернула телефон екраном до себе і великим пальцем перемкнулася з додатка для дзвінків на мапи.

— Майже на місці, — байдужим тоном повідомила вона.

26

На початку шляху, серед чагарників стояв знак із написом: «WERNER REUS, HUNDEHÜTTE».

Вони витерпіли з добрий кілометр ям і горбочків, вибоїн, гідних африканської ґрунтової дороги, які трохи помучили ходову Кляйнертової машини. У якомусь сенсі це ралі з перешкодами привело їхні думки до ладу, так що коли вони в клубах пилюки доїхали до псарні, то знову були просто двома профі, твердо націленими разом витягти всі необхідні відомості з відлюдника, що роками живе сам-один зі своїми собаками.

Вернер Ройс, здавалося, поклав собі за мету завалити цей зелений закуток усім можливим іржавим і брудним лайном міста. Шини, запчастини, каркаси автівок слугували оборонним валом цьому королівству, сяк-так огородженому колючим дротом. Сама земля, багниста й чорна, ніби розкисала в цій отруті — райдужні плями бензину, калюжки мастила — і ніяк не могла повернутися до твердого стану.

Коли Кляйнерт з Іваною вийшли з машини, їх ледве не збив із ніг хижий, звіриний сморід, який перебивав усі інші запахи. Ним несло так сильно, що ніздрі самі собою закривалися, як під водою. Інакше можна було виблювати.

Вольєри, не вищі за півтора метра, утворювали криві-косі алеї, де лунав оглушливий гавкіт і гарчання. Маленькі, низенькі нетрі, от тільки мешкали в них гладкошерсті, гостроморді тварюки.

За ними, в тіні, виднілася споруда, схожа на склад, — штаб-квартира нетрів. Вернер, очевидно, був там. Ну ж бо, сміливіше…

Двоє фліків заглибилися в лабіринт із дощок, ґрат, бетонних блоків, фанери… У вольєрах м’язисті пси без упину грали мускулами чи кидалися на дверцята своїх в’язниць. Деякі валялися в багнюці, ніби свині, гріючи яйця на сонці й задираючи лапи. Інші намагалися продертися, підкопатися, просочитися крізь клітку. Але всі, кожен без винятку, не припиняли валувати.

Івану охопив порив жалості — ці собаки, безсумнівно воїни, не заслуговували на таке ставлення. Їй спала на думку одна пісня часів її юності, «Right where it belongs» гурту «Nine Inch Nails»: «See the animal in his cage that you built. / Are you sure what side you’re on?»[33].

— Ти диви, — сказала вона, щоб придушити це почуття, — а ваш собаківник далеко не ас гігієни…

— Коли приходить санінспекція, Вернер дістає рушницю.

У кінці останньої алеї, ставши на одне коліно, промивав пластикові відра худющий чоловік у замащеному, як в автомеханіка, комбінезоні.

— Привіт, Вернере, — сказав Кляйнерт німецькою.

Івана зрозуміла, що доведеться напружуватися, аби слідкувати за допитом.

Чоловік презирливо глянув на них і підвівся.

П’ятдесят із гаком років, сухорлява статура, впалі груди: Вернер теліпався у своєму шоферському комбезі та гумаках, ніби скелет у костюмі опудала. Густа кучма білого волосся, окуляри в дешевій оправі, пухкі губи у формі вантуза.

Він підійшов, обтираючи руки об комбінезон.

— Це через вас — увесь цей ґвалт… — мовив він замість привітання.

Його очі блукали за скельцями окулярів, як рибки в акваріумі.

— Це через тебе… — повторив він, тицяючи вузлуватим пальцем в Івану.

— Знайомся, це лейтенант Івана Боґданович, французька поліцейська, — сказав Кляйнерт, ніби нічого й не почув.

— Бля, ну, хріна з два я з таким іменем здогадався б…

Комісар не відреагував. Івана, з її німецькою як другою іноземною, була приречена просто стояти з застиглою усмішкою на губах.

— Самка… — буркнув Вернер, наче неспроможний покинути свою ідею-фікс. — Це недобре для моїх діточок… Це їх збуджує.

— Можна тебе на п’ять хвилин?

Собаківник повернувся до крана й перекрив його одним рухом. Тоді постояв спиною до фліків кілька секунд, щось буркочучи сам до себе. Собачий гавкіт не стихав, навіть навпаки гучнішав.

Раптом чоловік схопив залізну перекладину і вдарив по вольєру.

— ШНАУЦЕ!!! — гаркнув він.

Івана не була профі в німецькому сленгу, але Ройс, очевидно, наказав собакам стулити пащу. Він пожбурив свою залізяку і повернувся до відвідувачів, не зводячи витрішкуватих очей із француженки.

— Вони казяться через твій запах. У тебе шо, зараз місячні?

Івана не перестала всміхатися, але відчула сильну спокусу різко дістати з кобури «Зіґ Зауер».

— Продовжуй у такому дусі, — втрутився Кляйнерт, — і ми залюбки пов’яжемо тебе за тяжку образу.

Собаківник, анітрохи не розгубившись, дістав з-за вуха цигарку і підніс до свого рота-вантуза.

— Ходіть туда.

Він рушив у бік складу й обійшов його, оминаючи стічний жолоб, повний чорної води й багнюки. Івана грала в класики поміж цієї каналізації просто неба.

Вони зайшли за будівлю, де на них чекав (відносний) спокій.

— Про шо ви хотіли поговорить? — запитав Ройс, підпалюючи сигарету.

— Цієї ночі на графиню фон Ґаєрсберґ напав реткен.

— Не може буть.

Івана, якій упеклася роль оздоби, кинулася в бій:

— Труп того собаки зараз на фермі Філіппа Шюллера.

Вернер здригнувся, ніби не очікував, що ця самка може розтулити рота. Та ще й заговорити німецькою. Він повільно видихнув дим, споглядаючи вогник на кінчику цигарки.

— Ви помилилися, у Європі немає реткенів від Другої світової.

Кляйнерт проігнорував це зауваження:

— Ти ніколи не чув про розведення цієї породи в наших краях?

Очкарик затис цигарку між зубами на манер сигари.

— Я розводжу собак уже понад тридцять років. Жоден цуцик не народжується тут без мого відома. Говорю тобі, реткенів тут нема.

Засунувши руку в кишеню, Івана дістала мобільний і відкрила фото собачого трупа на столі для розтинів. Тоді простягнула телефон Вернеру, який нахилився з цигаркою в зубах, притримуючи окуляри обома руками.

— Срань господня… — пробурмотів він.

— Думай, Вернере, — не вгавав німецький флік. — Звідки міг узятися такий пес?

— Була одна історія… але давня. Це один-єдиний раз, коли я чув про реткенів у цих краях…

— Розповідай, — наказав флік.

Вернер заклав руки в розріз комбінезона, ніби щоб почухати яйця.

— Двадцять років тому, — заговорив він, — на землях Ґаєрсберґів поселилися роми.

— Де саме?

— Точно не знаю, но лісники сказали їм звалити, а цигани послали їх нахрін. Фатальна помилка: граф піддав газу і відправив до них свій каральний загін.

Івана і Кляйнерт перезирнулися: служба підтримання порядку, про яку згадував Шюллер.

— Який саме граф? Фердинанд, Герберт, Франц?

— Фердинанд. Герберт на той час уже вмер, а Франц — той ніколи в таку херню не ліз.

Собаківник викинув недопалок у брунатну калюжу і знову засунув руки в комбез. Пси, схоже, почали заспокоюватись: далекий гавкіт переростав у дзявкання й скигління.

— Далі.

— Не знаю, шо там сталося, але одне циганча зжерли.

— Собаки?

— Ну не люди ж, ясна річ.

— Це були реткени?

Вернер стенув плечима.

— Я цього на власні очі не бачив, але по опису все сходиться. В любому випадку, це були блядські псини, навчені вбивати. Знаєте, як то кажуть: собаки схожі на своїх хазяїв…

— А я й не знала, що так кажуть, — зіронізувала Івана. — Це чий афоризм? Твій?

Вернер сплюнув прямо біля черевиків флікині.

— Валіть звідси. Нема мені шо робити… Та й моїм собакам не подобається запах манди.

Кляйнерт не зрушив з місця.

— Ці роми досі живуть десь тут?

Вернер обійшов їх і почовгав до кліток.

— Пошукайте, — кинув він їм через плече, — і самі побачите.

Фліки пішли за ним і побачили його біля відчинених воріт клуні. Він притримував загидженого металевого возика.

Вони пішли далі доріжкою, оточеною вольєрами різних форм і розмірів. Собаки вгамувалися. Івана наважилася краще їх роздивитися. Чорні, плямисті, двоколірні шкури. Коротка шерсть, що тісно обтягувала потужні м’язи еластичною оболонкою.

Жоден із них і близько не був схожий на реткена. Тоді дівчина помітила присадкуватого пса, який стояв на задніх лапах і енергійно мастурбував об ґрати.

Вона повернулася й гукнула собаківника:

— Гей, Вернере!

Чоловік озирнувся, досі тримаючи возика обома руками. Івана показала пальцем на пса, готового от-от кінчити.

— Собаки схожі на своїх хазяїв!

27

Івана Боґданович любила підшивки. Попри її манери панк-веганки, жахливе дитинство і відмічені потягом до самодеструкції підліткові роки (а може, й завдяки всьому цьому), маленька слов’янка була педанткою, яка відбирала, записувала, упорядковувала інформацію, водночас залишаючись незрівнянною флікинею і на практиці.

Напередодні вночі, досі приголомшена через напад собаки, як і Ньєман, як і кожен у тому бісовому парку, вона встигла покопати інфу не лише про нещасні випадки на полюванні, а й про економічні показники групи VG. Результати пошуків вона поклала на поріг Ньєманової кімнати, разом із тією жалюгідною запискою з поясненнями, навіщо поцупила в нього тачку.

Тоді, засліплений люттю, Ньєман навіть не розгорнув папку. Але тепер, однією рукою ведучи машину до замку «пана графа», флік переглядав аркуші, які Івана бозна-де роздрукувала.

Івана виявила, що якби Лаура й сама загинула, статок брата і сестри додався б до запаморочливого спадку клану — збагатив би не лише двох кузенів, а й старого дядечка Франца, того самого, якого Ньєман збирався допитати. За такої кількості бабла Ньєман не відчував тут жодного мотиву — за ще якихось кілька мільярдів не вбивають, тим більше, у такий спосіб…

Також Івана детально пройшлася списком запрошених на славнозвісне полювання (прізвище, ім’я, стосунки з Юрґеном, можливі мотиви…), тоді перечитала протоколи їх допитів, вишукуючи найменшу прогалину в цих свідченнях, — усе марно. Схоже, жоден гість мисливського будинку не міг удатися до такої різанини.

Зрештою, вона склала генеалогічне дерево двох останніх поколінь Ґаєрсберґів: батьків — Фердинанда, Франца, Герберта, — що народилися в п’ятдесятих; дітей, народжених у дев’яності — Макс і Удо були синами Герберта, передчасно загиблого на Гренадинах 1988 року від нещасливого випадку з аквалангом. Юрґен і Лаура були дітьми Фердинанда, померлого в 2014-му від раку. Що ж до Франца, він ніколи не був одружений і не мав дітей, і це рішення, мабуть, пов’язане з його головною особливістю: він переміщався в інвалідному візку.

І що тоді? І хто тоді?

Поки що Ньєману треба було зосередитися на Франці Карлові-Гайнці фон Ґаєрсберґу. Згідно з даними Івани, Франц був ексцентричним відлюдником сімдесяти двох років. Орнітолог за освітою, він ніколи ніде не працював, задовольняючись щорічними дивідендами. Почесний член WWF (Всесвітнього фонду природи), він допомагав розробляти Рамсарську конвенцію 1971 року про захист водно-болотних угідь і написав численні наукові розвідки на тему птахів, що населяють ці зони.

Він також заснував у Баден-Вюртемберґу кілька помітних фондів, чия діяльність була присвячена захисту різних видів тварин, контролю над флорою і фауною, сталому розвитку. Саме він, і тільки він, наглядав за лісами Ґаєрсберґів. Він перетворив землі свого клану на своєрідну лабораторію в натуральну величину.

Ньєман кинув папку на пасажирське сидіння й зосередився на дорозі. Уже пів години він їхав уздовж озера Тітізе — замок графа розташовувався на півночі, тобто по той бік від ферми інституту Макса Планка. Що ж до Скляної вілли, то вона губилася десь на сході, поміж густих шарів хвойних дерев і вологих галявин.

Флік, на відміну від Івани, час від часу міг насолодитися сільською місцевістю. Але лише час від часу. Йому вже остогидли ці сосни, ці шале, ці сірі води. До того ж на нерви діяла одна обтяжлива обставина: дитиною він проводив кожні літні канікули неподалік, у дідуся й бабусі з боку тата, по той бік Рейну, поруч із містечком Ґебвіллер. Спогади аж ніяк не приємні.

Його думки перервав останній вигин дороги — уже якийсь час він постійно їхав угору між залитими сонцем соснами, і ось раптом перед ним на пагорбі вигулькнув величний замок, на який він чекав від самого прибуття до Німеччини.

Наприкінці дев’ятнадцятого століття германські монархи й аристократи підхопили дивний синдром — пристрасть до фальшивих укріплень. Натхнені архітектурою Середньовіччя з її перевантаженою деталями естетикою, вони побудували собі прекрасні новесенькі фортеці, помережані башточками та бійницями. Найгарнішим (чи найгіршим) зразком цього неоготичного стилю був замок Нойшванштайн Людвіґа ІІ Баварського, такий нереальний, що Волт Дісней узяв його за зразок для свого логотипу.

Однак тепер на тлі темних сосен білів інший зразок цієї манії. Замок Ґаєрсберґів нагадував ракету на пусковому майданчику. Кожною площиною фасаду до верхівки тягнулося кам’яне мереживо, на терасах танцювали танго горгульї з грифонами, а над усім цим височіли башти, надто гінкі, надто загострені.

Ньєман наблизився до водяних ровів, які захищали споруду, а далі мусив проїхати підвісним мостом. У дворі естетичний психоз не завершився. Портали з арками, склепіння в романському стилі, вітражі на вікнах…

Ньєман вийшов з автівки й ступив кілька кроків. Дрібний гравій, що шурхотів під ногами, поєднувався з пересміхом фонтанів, утворюючи просту, але надзвичайно вишукану симфонію.

На головному ґанку його вже дожидався дворецький. Фліка попросили зачекати в просторому холі, біля підніжжя мармурових сходів, які, вигинаючись, вели до чертогів вищих поверхів. Ньєман попереджав про свій приїзд, тож, очевидно, це ні для кого не стало сюрпризом.

Почувши дзижчання моторчика інвалідного візка, він обернувся й зрозумів, що далі буде ще більше кліше — можливо, суцільні кліше до самого його від’їзду.

Франц Карл-Гайнц фон Ґаєрсберґ був схожий на професора Ксав’є, викладача-телепата з «Людей Ікс». Просто-таки копія. Повністю лисий, кістляве, змучене обличчя. Темні кола під очима, гострі вилиці, крокодилячі щелепи… Марно було шукати хоча б одну спільну рису з Лаурою Прекрасною чи Юрґеном Рудим. Але, зрештою, Франц був усього лише холостим дядьком, мертвою гілкою генеалогічного дерева.

Знайомство не зайняло багато часу, а тоді господар запропонував:

— Надворі розкішне сонечко, поговорімо там.

Ньєман пішов за візком великою залою — він не встиг розглянути лаковані меблі, килими, опудала-трофеї, ковані візерунки, що прикрашали приміщення, — і вони опинилися на ще одній терасі, з якої відкривався вигляд на сад у французькому стилі. Всюди були розставлені залізні садові меблі, пофарбовані набіло, як у найрозкішніших люксових готелях.

— Сідайте, прошу.

Франц фон Ґаєрсберґ під’їхав до круглого столика, машинально обравши місце, з якого відкривався найкращий вигляд на сад.

Ньєман послухався, повернувшись до парку спиною — начхати.

— Хочете кави?

Флік не встиг відповісти: граф уже теленькав у старомодний дзвоник. Запала коротка мовчанка, яку переривало щебетання птахів у кронах дерев і фонтани, що плюскотіли на високих частотах.

Коли дворецький приніс напої на срібній таці, чоловіки мовчки випили каву з білих філіжанок, оздоблених золотою облямівкою. Атмосфера була спокійна, без сліду ворожості. Старійшина династії VG, здавалося, був дуже прихильний до французької поліції. Власне, невдовзі, ставлячи філіжанку на стіл, він сказав:

— Я готовий до вікторини.

28

Знову-таки, він не дав Ньєманові заговорити першим:

— Сподіваюся, вам подобається на Скляній віллі.

Флік і собі поставив чашечку на місце, намагаючись поводитися з делікатністю, відповідною до обставин.

— Там чудово. Ваша племінниця дуже гостинна.

— Ви знали, що Лаура ще й моя похресниця? Взагалі, я ставлюся до неї трохи як до власної дочки…

Непоганий спосіб перейти до самої суті.

— До Юрґена ви ставилися так само?

— Юрґен…

Франц повторив ім’я замріяним тоном, але обличчя його одразу ж напружилося, через що шкіра вкрилася сіткою різких зморщок. Ось так зблизька він нагадував радше хижацьку версію професора Ксав’є: ніс, подібний до орлиного дзьоба, очі, що впивалися в співрозмовника, і поза у візку, прикро схожа на стерв’ятника, який присів відпочити, втягнувши голову поміж складених крил.

За добру хвилину мовчанки старий раптом випростався.

— Звичайно, — мовив він безапеляційним тоном. — Юрґен, звісно, був примхливішим, непередбачуванішим, але так, я любив його не менше за його сестру.

— Що ви маєте на увазі під примхливістю?

— Наче ви не чули про його… нахили.

— Ми не думаємо, що вони хоч якось пов’язані з його загибеллю. Мене більше цікавить, чи за життя Юрґен поводився неординарно.

На обличчі Франца з’явився спантеличений вираз: він не розумів запитання.

— Чи були в нього перепади настрою, — уточнив Ньєман, — зневажливе ставлення до когось, агресивна реакція, щось, завдяки чому він міг би нажити недругів.

— Сам лише Юрґен володів майже п’ятьма мільярдами євро. Якщо він і мав ворогів, то не тому, що інколи міг встати не з тієї ноги.

— Я думав не про гроші. Варварський спосіб убивства, незвичайне положення трупа натякають радше на особистий мотив, якусь давню злобу. Щось на кшталт помсти.

— Помсти?

Очі Франца розширилися, і стало видно його зелені зіниці, чий зблиск видавав надзвичайну гостроту розуму.

— Це лише гіпотеза.

В аристократа смикнулася шия, видаючи його осуд. Урешті-решт, чого можна чекати від якогось там французького фліка?

— Розкажіть мені про стосунки Лаури та Юрґена, — одразу ж перевів тему Ньєман, не бажаючи налаштовувати старого графа проти себе.

— Вони були нерозлучні. Завжди підтримували одне одного…

Фліку вже була знайома ця пісня.

— А в дорослому віці вони залишилися такими ж близькими?

— Вони не могли ступити й кроку без того, щоб не порадитися одне з одним.

Ньєман подумав про обмін сексуальними партнерами, яким займалися брат і сестра. Він вирішив зачепити цю тему, чи принаймні непрямо на неї натякнути:

— Вони не були одружені. Згідно з нашими даними, не було в них і постійного партнера чи партнерки. На вашу думку, чи не заважала їм ця близькість налагоджувати особисте життя?

Франц кивнув комусь, кого Ньєман не бачив. Підійшов дворецький налити їм іще кави.

— Я ризикую повторитися, — сказав дядько, — але багатство робить людей самотніми. Усі поводилися з Юрґеном і Лаурою просто чарівно, але кому можна довіряти на такому рівні? Принаймні вони знали, що можуть розраховувати одне на одного.

— А Макс і Удо?

Паралітик різко сіпнув рукою, ніби змахував крихти зі штанів.

— З ними все інакше.

— Що ви маєте на увазі?

— Це щось на кшталт оберненого парі Паскаля. Усе дозволено. Якщо Бог існує, він мені пробачить. Якщо його нема, я насолоджуся життям на повну.

Ньєману не спало б на думку цитувати Паскаля стосовно двох довбнів з учорашньої вечері.

— Я не так добре розбираюся в філософії.

— Я знаю цю техніку поліцейських, — відповів Франц, — прикинутися простішим, ніж насправді, аби приспати недовіру допитуваного.

Ньєман не хотів удавати з себе нового Коломбо, але який сенс відпиратися? Тим більше, прийшов час зачепити незручні теми:

— Мені казали, що Юрґен і Лаура були дуже суворими начальниками.

— Хто це сказав? Працівники? Конкуренти? Профспілки?

Франц обачно поставив філіжанку.

— Майоре, ви знаєте людську природу. Для всіх інших начальник завжди козел. Знаєте, як казав Черчилль? «Керівника компанії вважають або ворогом, або дійною коровою. Мало хто бачить у ньому коня, який тягне цілий віз».

На цю тему Ньєман теж не збирався дискутувати з мільярдером — любителем пташечок.

— У кожному разі, — вів далі старий, — не в мене треба питати про групу VG. Я ніколи там не працював. Мене ніколи не цікавив бізнес.

Він неприємно розсміявся — його веселість була бундючною, з якоюсь зверхньою ноткою, що миттю змушувала вас почуватися нікчемним.

— Щиро кажучи, мене ніщо ніколи не цікавило…

— Окрім природи.

— Так, окрім природи, — повторив він, нахиляючись уперед у своєму візку.

— Ґаєрсберґи завжди були мисливцями. Чому ви ним не стали?

Франц іще нижче опустив голову — ще одна тема, до якої він хотів повернутися.

— Я не так уявляю собі екологію. До того ж я був мисливцем, і закінчилося це… — він стиснув підлокітники візка, — …ось цим.

Ньєман здригнувся.

— Ви отримали травму на полюванні?

— Я був молодий… — відповів той вибачливим тоном. — Фердинанд, мій брат, іще не був тим блискучим стрільцем, яким став пізніше.

Франц кинув на фліка лукавий погляд.

— Або ж, навпаки, уже був…

— Почекайте, — мовив Ньєман, обсмикуючи поли пальта. — Ви думаєте, він навмисне вас поранив?

— Хай там як, а до цього візка мене прикувала одна з його куль. — Він безтурботно змахнув рукою. — Зараз це вже не має жодного значення…

Ньєман закріпив цю надважливу інформацію в глибині мозку. Зненацька виявилося, що цей старий сич має ніфіговий мотив для помсти, хай навіть і запізно, хай навіть помститися він міг лише Фердинандовим дітям.

— Чому ви не запитуєте мене про напад на Лауру? — різко запитав Франц, утупившись владним поглядом маленьких оченят у вічі Ньєману.

— Я збирався, але…

Цієї миті з іншого подвір’я долинув шурхіт гальки, ніби хтось кинув жменю її у вікна фасаду.

Це на гравії різко загальмувала якась машина. Грюкнули двері, загупали кроки.

За секунду на терасу вибігла Лаура фон Ґаєрсберґ.

29

— Якого хріна ви тут робите?

Щоки в неї розчервонілися від злості, через що вона нагадувала героїню казки — великі чорні очі, граційна шия, водоспад темних кучерів, — але радше королеву з «Білосніжки» чи Малефісенту, аніж Попелюшку.

Ньєман рефлекторно підвівся.

— Допитую місцевих жителів.

Пухова жилетка, лижні штани, чорні чоботи: Лаура ніби щойно злізла з коня. Вона стала навпроти фліка.

— За яким правом ви допитуєте мого дядька?

Знову зашурхотів гравій. Сади пронизало світло фар. Лаура перебувала під захистом німецьких фліків.

Відповів їй старий дядечко:

— Ми просто розмовляємо, дорогенька.

Ця репліка, здавалося, розгнівала її ще більше.

— Та що ви, врешті-решт, шукаєте? — запитала вона, стиснувши зуби. — Від самого приїзду ви копаєтеся в лайні…

Ньєман не розумів цього пориву злості. Франц під’їхав до племінниці з кумедним бджолиним дзижчанням — бжжж-бжжж…

— Не нервуйся, янголе мій…

Лаура обійшла візок і взяла з металевого стільця плед.

— Повертайся в дім, — сказала вона вже м’якше, накриваючи йому плечі. — Ти змерзнеш.

Вона поцілувала його в лоб і махнула рукою сиділці, яка негайно опинилася біля них.

Франц дав відвезти себе до скляних дверей.

— Радий був із вами познайомитися, майоре.

— Навзаєм, — сказав Ньєман, коротко вклонившись.

Більше він старого дядька не побачив. Лаура знову стала перед ним, затуляючи йому поле зору. Її вологі чорні очі палали ненавистю до фліка високого рівня — але хто їх любить?

Менш ніж за добу Ньєман побачив трьох різних Лаур. Ту, що носила траур на гламурний манір, ту, яка скрадалася парком, мов привид, а тепер — іще й фурію, яка не терпіла, коли хтось наближається до її сім’ї.

— Ви мені поясните? — не вгавала вона, схрестивши руки на грудях. — Ще вчора у вас був підозрюваний!

— Ви мали рацію, — відповів він примирливим тоном. — Краусс не має жодного стосунку до смерті вашого брата.

— У вас є якась нова інформація?

— Ми гадаємо, це помста. Вашій сім’ї бажають зла через якийсь випадок у минулому, можливо, пов’язаний із полюванням…

— І щоб його знайти, ви допитуєте Франца? Який усе життя був прикутий до візка?

Ньєману довелося зробити над собою зусилля, аби не покласти долоні на її розпашілі щоки.

— Власне, — сказав Ньєман, до якого поверталася звична незворушність, — Франц розповів мені про його «нещасливий випадок» на полюванні…

— Я тоді ще не народилася.

— Це нічого не змінює: така подія становить ніфіговий мотив для вашого дядька.

— Не розумію.

— Франц міг би захотіти помститися своєму братові… через Юрґена.

Її губи скривилися в косій гримасі, вона також робила над собою зусилля — щоб із розмаху не вліпити фліку ляпаса.

— Ідіть зі мною, — зрештою наказала вона.

У мармуровому холі Лаура пішла сходами, хапаючись за кам’яні поруччя. За кілька стрибків вона опинилася на другому поверсі. Ньєман, задиханий, не відставав.

Вона повернулася й поглядом наказала йому зупинитись. Флік уже все зрозумів. Графиня хотіла представити йому свою родину: на стіні вздовж сходів висів ряд великих картин, подібних до придворних портретів а-ля Ґейнсборо[34].

— Дітріх фон Ґаєрсберґ, — оголосила вона голосом циркового конферансьє. — Правив усім півднем Баден-Вюртемберґу на початку двадцятого століття. Мав звичку стирати з лиця землі цілі села, щоби збільшити площу «свого» лісу, тобто своїх мисливських угідь.

Щоб зробити їй приємне, Ньєман подивився на цього чоловіка з суворим обличчям. Невблаганний вираз, тонкі довгі вусики й краватка-аскот. У модному піджаку в стилі Прекрасної епохи і з годинником на ланцюжку в кишені жилета він ідеально уособлював Пруссію такою, якою її в ті часи ненавиділи французи.

— Люди Дітріха мали звичай підпалювати будинки, щоб переконати фермерів переселитися. У нашій сім’ї тварин завжди любили більше за людей. Чи радше любили їх убивати…

Лаура спустилася на кілька сходинок, Ньєман позадкував, щоб стати на рівні наступної картини.

— Великий Клаус, — повела далі жінка іронічним тоном. — Дуже близький до нацистів. Активно посприяв розвитку автотранспорту Вермахту.

У червонувато-коричневій рамці стояв кремезний хлопець у фланелевому піджаку з широкими плечиками. Квадратна пика, напомаджене волосся, ріденькі вусики: цей предок нагадував зірок ранньої епохи кіно зі звуком, але можна було здогадатися, що коли він розтуляв рота, то лише для того, щоб віддати наказ голосом німецької вівчарки.

— Завжди ходили чутки, що він влаштовував групові полювання з євреями в ролі здобичі… Мило, так?

Ідеальний момент, щоб згадати Чорних мисливців. «Великий Клаус», мабуть, і був тим Ґаєрсберґом, котрий після війни простягнув руку допомоги Оскару Дірлеванґеру. Але всьому свій час. Ньєман вирішив дати графині продовжити свою маленьку екскурсію.

— Вольфґанґ, мій дідусь. Завжди усміхався, завжди міг тебе зрозуміти, але не вагаючись наказував стріляти справжніми кулями по страйкарях наших компаній… Ідеальний західнонімецький промисловець п’ятдесятих років.

Проділ шнурочком, окуляри в черепаховій оправі й чарівна усмішка: суміш доброзичливої уваги й непідкупної байдужості. У цьому чоловікові також вгадувалася майже не прихована мегаломанія, божевільні амбіції, що струменіли в ньому з усією природністю.

Лаура перестрибнула кілька сходинок і приземлилася на підлогу холу, там, де, очевидно, величався останній портрет. Чоловік сорока з гаком років із замкненим виглядом, короткою стрижкою, в окулярах, але і з ледь помітною ноткою якоїсь м’якості й неуважності, яка не в’язалася з безперечно високою посадою цього пана.

— Мій дорогий татко. Він чимало попрацював над об’єднанням Німеччини, але до цього позбавлявся докучливих партнерів, здаючи їх як шпигунів НДР.

Лаура знову схрестила руки, помітно задоволена своєю кунсткамерою. Здавалося, ніби цей виступ заспокоїв її.

— Чудова у вас тут галерея, — підсумував Ньєман їй на догоду. — Що ви намагаєтеся мені довести?

— Хочу показати вам, що мотивів для помсти — достобіса. Половина Баден-Вюртемберґу нас ненавидить, друга половина — боїться. Ніхто не плакатиме над нашими могилами. Шукайте деінде, Ньємане, а не серед родини. Не допитуйте більше мого дядька!

Настав час перейти в напад:

— Назва «Чорні мисливці» вам про щось говорить?

Справлене ним враження перевищило всі очікування. Лаура розгубилася. Тепер її обличчя було не червоне і не рожеве, а біле, аж синювате. Не сказавши ні слова, вона пройшла повз нього, клацаючи підборами по підлозі холу, і вийшла крізь перше-ліпше вікно-двері.

Ньєман злякався, що вона зараз сяде в машину і миттю зникне, але знайшов її на ґанку — вона саме підпалювала цигарку тремтливою рукою.

— То що з Чорними мисливцями? — запитав він байдужим тоном.

Вона обернулася й виплюнула дим йому в лице.

— Казочки. Нас уже сімдесят років задовбують цими чутками. Нібито мій прадід сховав цих паскуд і влаштував їх на роботу на своїх заводах. Кращих підозрюваних не знайшли?

Ще один клуб диму в обличчя.

— Пес, що напав на вас уночі, належить до породи реткен, яку полюбляли Чорні мисливці.

— Він на мене не нападав.

— Бо я встиг вас урятувати.

— У Європі вже сімдесят років немає реткенів.

— Але один усе-таки був учора у вашому парку. Із витавруваним на шкірі гербом тієї жахливої бригади.

Лаура вирішила відійти покурити за кілька кроків звідти. Ньєман подумав, що вона була б чудовою моделлю для портрета, який повісили б, певна річ, у мармуровому холі, поруч із зображенням «татка».

— Отже, ви ганяєтеся за привидами?

— Не смійтеся, Лауро, — відповів він, підходячи до неї. — Небезпека цілком реальна. Гадаю, ви наступна в списку.

Лаура викинула недопалок собі під ноги й роздушила його злісним ударом чобота.

— Знайдіть убивцю, Ньємане, а головне, більше ніколи не приїжджайте докучати моєму дядькові.

Флік шанобливо вклонився. Він і сам не знав чому, але йому подобалося вдавати повагу й відданість перед цією владною німкенею.

Він спустився сходами ґанку й пішов до «вольво». Тоді інстинктивно озирнувся через плече: Лаура зникла. Натомість Франц фон Ґаєрсберґ спостерігав за ним із другого поверху, обрамлений лиштвами вікна.

Ще одне погруддя.

Ньєман махнув йому рукою і зрозумів те, що повністю суперечило думці Лаури: шукати треба всередині клану, а не назовні. Мотив убивства, а можливо, і сам убивця належав до цієї чарівної родини.

30

Івана ніколи такого не бачила. Усе місто було ніби намальоване якимось ілюстратором дитячих книжок. Будиночки в традиційному стилі змагалися між собою арками, фахверком, зубчастими скатами дахів. Стіни були пофарбовані червоним, білим, зеленим та прикрашені рослинним візерунком плюща чи живоплоту. На кожному куточку вулиці дзвонили великі годинники з позолоченими стрілками, і щосекунди в Івани під носом проїздив червоний трамвай, щоб вона точно зрозуміла: тут, у Фрайбурґу-ім-Брайсґау, кожен день — Різдво.

Івану охопила якась суміш захвату й незатишності. Вона не відчувала ностальгії, яку кожен дорослий плекає до світу дитинства. Про казки вона щось чула, але не виросла на Ґріммах чи Перро. Маленька Івана не знала, що таке історії про принцес перед сном, детально промальовані ельфи чи викарбувані на сторінці буквиці у старовинному стилі. Батько вчив її читати хіба етикетки на пляшках з алкоголем, мати вічно ховалася, аби не відгребти, а після їхньої смерті, в інтернаті, правила були прості: пів години телека — і баю-бай!

По обіді подзвонив Ньєман і попросив її нарити їм готель у Фрайбурзі. У подробиці вдаватися не став, але на Скляній віллі на них, очевидно, уже не чекали.

Івана, своєю чергою, попросила Кляйнерта допомогти знайти їм дві кімнати. Німець, як завжди послужливий, з’їздив на віллу по їхні речі і відвіз її до центру міста, на пішохідну вуличку, обсаджену гліциніями. Там перед ними відчинив свої двері готельчик із рожевим фасадом, на якому скрутився вкритий сусальним золотом кіт.

Кляйнерт поїхав «складати рапорти», а Івана залишилася чекати на свого наставника, сидячи й курячи на бруківці між двох великих діжок герані.

— Це і є твій палаццо?

Вона здригнулася й підвела очі на Ньємана. На вигляд він був не те що не в настрої, а просто-таки спустошений.

— Це тут чи як? — буркнув.

Івана кивнула, зводячись на ноги й гасячи недопалок в одному з глиняних горщиків. Вони разом зайшли до готелю й піднялися кожен до своєї кімнати. Сходи з лакованим поруччям, стилізовані під смолоскипи світильники на стінах…

У коридорі Івана мовила:

— Гарне місто, правда?

— Мені довелося припаркуватися за десять хвилин ходьби від готелю, — пробуркотів він.

Вона не наважилася запитати, що в них далі в програмі.

Івана відчинила свої двері й побачила за ними кімнатку, вкриту шпалерами з зображенням пастухів, що розпивають пиво і водять хороводи. Супер.

Поки Івана розбирала сумку, у двері постукали.

На порозі стояв Ньєман, досі в чорному пальті та з похмурим обличчям. Не факт, що він узагалі заходив до себе в номер.

— Ходімо. Пригощу тебе пивом.

31

Кожен мав для іншого сюрприз.

У неї — історія про дівчинку, на яку напав реткен.

У нього — дядько, якого поранив на полюванні рідний брат.

Насправді ці факти були досить далекі від убивства Юрґена, але вони надавали Ньєманові впевненості в тому, що вони з Іваною взяли правильний слід.

— Який слід? — перепитала Івана, дещо розгублена.

— Помста за минуле.

— Помста Францу?

— Я цього не казав. Можливо, історія з отриманою на полюванні травмою і не пов’язана з нашим убивством.

— Щось не врубаюсь.

— Я маю на увазі, що в цій родині до біса таємниць і ці таємниці, певно, простягаються набагато далі, ніж ми думаємо.

— Якого штибу таємниці?

— Не знаю, але треба копати і ще раз копати.

Слова, які нічого не значать. Але Івана раділа поверненню «її» Ньємана. Небагатослівного, небалакучого, з розвиненою інтуїцією. Гончак по кривавому сліду, який може невтомно вистежувати злочинця аж до фінальної сутички…

Вони йшли пішохідним центром міста, ніби два туристи. Усе було новеньке, але мало такий вигляд, ніби з’явилося в сімнадцятому столітті або ж у якусь загублену в вічності епоху, коли чоловіки вдягалися в шкіряні бриджі, а жінки — у сукні з корсетом і мереживом.

Але зовнішність оманлива.

Фрайбурґ-ім-Брайсґау був університетським містом, на сто відсотків екологічним, таким сучасним, що служив зразком усій Європі. Тут були екомагазини завбільшки як супермаркети і всі їздили на великах. Тут використовували сонячну енергію й самостійно переробляли органічні відходи. При цьому то тут, то там проїздили коляски, запряжені кіньми, які гупали важкими копитами по бруківці, ніби щоб нагадати, що й традиції тут теж поважають.

Зненацька Ньєман звернув в одну вуличку, тоді у другу — здавалося, ніби він дуже добре знає місто. Перейшовши невеличку площу, вони опинилися перед дивним будинком. Яскраво-червоний фасад, золотисті спіральні колони, схожі на льодяники, горгульї, що юрмилися на кожному поверсі.

— Будинок «У кита», — сказав він урочистим тоном. — Здається, тут жив Еразм[35].

Івана не знала, хто такий Еразм. Вона чула лише про «Еразмус», програму обміну, що дозволяла студентам повчитися за кордоном.

Вона чекала на продовження, але Ньєман мовчав.

— Чудернацький, — наважилася прокоментувати вона.

— Хто?

— Цей червоний будинок із позолоченими штуками. Він чудернацький.

Ньєман зітхнув і пішов.

— Я сказала щось не так? — запитала вона, наздоганяючи його.

— Це будинок із «Суспірії».

— Із чого?

— Фільму жахів сімдесятих режисера Даріо Ардженто.

— Його знімали в цьому будинку?

— Лише надворі біля нього.

— А чому він називається «У кита»?

— Гадки не маю.

Капець як цікаво. Вони повернули на вуличку, вздовж якої бігла невеличка траншея зі струмочком — Івана вже бачила ці жолобки і читала в туристичному гіді, що вони чарівні. Один крок у цій воді — і цього ж року одружишся з мешканцем Фрайбурґа…

Їй пригадалися кілька красенів на великах, і вона потай вмочила підошву у воду поміж бруківки. Щоб не можна було сказати, ніби вона не перепробувала всі способи…

Вони пройшли вздовж парапету, що огороджував канал, і потрапили на маленьку площу, обсаджену плакучими вербами. Ньєман відгорнув гілля, мов бамбукові занавіски, і за ними з’явилося кафе з терасою, у чотирьох кутках якої росли садові дерева й стояли ковані ліхтарі.

Вони сіли за стіл і замовили пиво.

Через кілька хвилин мовчання Ньєман, втягнувши голову в плечі й засунувши руки до кишень, заговорив, не відриваючи погляду від каналу вдалині.

— Це геніальний фільм, — повів він, ніби їхня розмова й не припинялася, — і разом з тим потворний і незрозумілий. Це фільм про нечувану жорстокість, історія юних танцівниць, яких одну за одною вбиває чаклунка…

Івана не второпала. До чого це він?

— Підлітком я вже був одержимий жорстокістю. Своєю, чужою. Я шаленів від фільмів жахів. Зависав у паскудних кінозальчиках і дивився, як на екрані тече кров. Мені часто здавалося, що ця занадто червона, у стилі сімдесятих, кров просочувала оксамитові крісла кінотеатру. Я в паніці й у захваті дивився на ці картинки та шукав у собі виходу, розради… І ніколи не знаходив. Поки не став фліком. Я віднайшов рівновагу завдяки боротьбі проти злочинців, намагаючись упорядкувати хаос на вулицях…

Івана ніколи б не подумала, що будинок «У кита» так подіє на Ньємана. Зазвичай сищик анітрохи не був схильний звіряти душу.

Принесли пиво, досить пінне. Він неспішно стромив ніс у свій кухоль.

— Від жорстокості мене врятувала інша жорстокість. Я ніколи й не знаходив розв’язання проблеми, зате став її частиною. Кілька років тому я наблизився до відповіді й зрозумів, що ті, хто насправді її знає, уже ніколи не зможуть про це розповісти.

Не кожен зрозуміє… Івана знала принаймні те, що Ньєман уже не був тим фліком, що раніше. Ґернонська справа не просто травмувала його фізично, а й знищила психологічно.

Кома, операція, реабілітація… До цього Ньєман мав повно енергії і вражав усе, що рухалося, добивав навіть те, що вже не ворушилось. Апостол негайного правосуддя, флік у найгіршому сенсі цього слова. Жорстокий, непередбачуваний, поза законом, зате кращий за інших.

Нині ж він спустився на землю. Його грубість всотала кома, як чорна діра всотує світло. І лишився тільки старий чоловік, який повернувся з мертвих, який досі мав комусь щось доводити, щоб його не списали в архів, тобто показувати, що він так само добре виконує свою роботу.

Ньєман уже допив пиво і тепер дивився на неї, не виймаючи рук із кишень, ніби на достойний результат своєї праці.

Зненацька він устав і поклав на стіл банкноту.

— Попрацюй до вечері над Чорними мисливцями. Я хочу знати про них усе.

Івана оглянула його з ніг до голови.

— А… ви куди?

— Спати.

— Зараз шоста година вечора!

— Розбуди мене до вечері.

Він розвернувся й зник у гіллі плакучих верб.

32

Шюллер намагався вразити їх Чорними мисливцями.

Та він показав лише мізерну частку цих жахіть.

Івана добре знала історію нацизму. На її думку, кожен флік — тобто кожен ворог злочинності — мусив глибоко вивчити те, що стало найстрашнішою лабораторією людської жорстокості.

Однією з вершин, якщо так можна висловитися, цього мерзенного процесу були масові розстріли — кілька років винищення людей на Східному фронті, передусім євреїв та партизанів. За чотири роки айнзатцгрупи (групи втручання) винищили понад півтора мільйона людей.

Івані вистачило кількох інтернет-статей, аби зрозуміти, що серед цього екстремістського свавілля банда Дірлеванґера займалася ще більшим екстремізмом. Один матеріал із тих, що вона нарила, так і називався: «Чорні мисливці: там, де нацистські злочини дійшли до межі, вони її перетнули». Краще й не скажеш.

Усівшись зі своїм «маком» за столиком, який зазвичай слугував для ключів і сумок, втиснувшись між маленькими любителями пива на шпалерах та масивною шафою з лакованого дерева, Івана провадила свої пошуки, водночас приголомшена й захоплена.

Очільник цього кошмару, Оскар Дірлеванґер, чиє фото вони бачили в лабораторії Шюллера, був ідеальним утіленням німецької «нової людини». На війні 1914—1918 років, яка зробила його частковим інвалідом (йому паралізувало руку), він здобув репутацію справжнього «бойового пса», і злочинця, і сміливця.

Насправді повернення до мирного життя далося йому важко: машина смерті працювала вхолосту. У 30-х роках він служить офіцером у штурмзагонах і постійно потрапляє в негаразди. Арештований за неодноразові сексуальні зносини з неповнолітньою, молодшою від 14 років, пізніше замішаний у «фінансових махінаціях». Врешті-решт опиняється у Вальцгаймському таборі, призначеному для сексуальних злочинців.

Із початком Другої світової війни Дірлеванґера реабілітують. Мерзотник зберіг солідні зв’язки в армії, та і його досвід на службі становить значну перевагу. Його вирок скасовують, і Гіммлер доручає йому керівництво бригадою нового типу, спеціальним підрозділом, що складається з мисливців поза законом: браконьєрів, злочинців, але також і найкращих убивць, майстрів вистежування, яких тільки можна уявити.

Спершу в Польщі, тоді в Білорусі Чорні мисливці воюють у свій спосіб, безгучно вистежують партизанів, уміючи стати невидимими в лісі, розчиняючись у ворожому середовищі, досягаючи своєрідних висот у мистецтві полювання…

Це також незрівнянні «майстри» геноциду. Вони ліквідують єврейські гетто, тероризують місцеве населення, спалюють села, слідуючи перевіреній методиці: зібрати всіх мешканців у стодолі чи церкві, а тоді спалити це все вогнеметами. Таким чином, за одну операцію вони здатні винищити понад десять тисяч цивільних, включно з дітьми й жінками.

Офіційно Чорні мисливці повинні підтримувати порядок, але вони самі несуть хаос, грабуючи та ґвалтуючи направо і наліво. Це розбійники, яких захищає закон, головорізи в уніформі, озброєні до зубів збоченці з пекельними псами.

Навіть нацистську владу починає турбувати таке варварство. Поспіхом розпочинають розслідування. Про них ходять жахливі чутки. Нібито Дірлеванґер убиває євреїв, тоді розрубує їх на шматки і варить разом із кониною. Навіщо? Для виробництва мила.

Утім, розслідування закінчуються, коли нацисти починають вважати своїх східних ворогів недолюдками, безмозкою здобиччю. Дірлеванґер — достойний їм супротивник. Тож йому дають й інших солдатів: циган, психопатів, політв’язнів… Це найбезладніший батальйон, який тільки можна уявити, але Дірлеванґеру, хворому наркоману та п’яниці, вдається його контролювати.

Однак невдовзі починається занепад. Із 1944 року Чорні мисливці стають гарматним м’ясом — у деяких просто-таки самогубних операціях вони втрачають до 75% бойового складу. Із такими втратами вони залишають по собі ще більше жертв. Оскаженівши від смерті та крові, вони застосовують свої мисливські техніки в містах. Так само в супроводі своїх жахливих собак вони методично винищують міських жителів, викриваючи їхні схованки, вистежуючи їх у катакомбах.

Івана стежила за цим переліком жахіть, не забуваючи робити нотатки. Інколи свідчення супроводжувалися фотографіями чи відео. Тоді флікиня натискала «Відтворити». От, наприклад: у варшавському госпіталі мисливці, у яких скінчилися набої, добивають поранених, хворих і медсестер багнетами та ударами прикладів. Але ж треба й розважатися. Дірлеванґер виганяє голих медсестер на подвір’я лікарні, руки в них складені за головою, між ногами — кров. Він обирає з них одну, вішає її й вибиває ногою цеглинки, на яких вона балансувала… Або ось: парубок в уніформі кидає, сміючись, десятилітнього хлопчика в багаття. Або ще: солдат, роз’юшивши обличчя священнику, мочиться на розп’яття…

Перевівши подих, Івана глянула на свій наручний годинник: перша ночі. Жахіття діє як гіпноз: вона незчулася, як пролетів час. Будити Ньємана? Точно не варто. Що ж до того, чи хотіла вона сама їсти — як не дивно, зовсім ні…

Вона присилувала себе дивитися на ці картинки бійні. Івана не могла цього пояснити, але відчувала, що нинішній ворог надихався кошмаром минулого або частина цієї сатанинської душі жила у вбивці чи вбивцях Юрґена. Трупи в гротескних позах, що не підкорялися звичним законам людської фізіології. Підлітки з вивернутими суглобами, діти з роззявленими ротами, у яких рояться мухи, жінки з задертими спідницями: кожен кадр — плювок в обличчя життя, поваги, гідності… І всюди — собаки, так само сп’янілі від смерті.

Перед Іваною вишиковувалися ряди цифр, які вже нічого не означали. Самі лише браконьєри Дірлеванґера винищили понад сто двадцять тисяч людей. Різня набувала подоби стихійного лиха, цифри наростали, хоча уявити собі розмах катастрофи було неможливо: натовп, село, народ?

Івана вирішила зануритися в деталі, які принаймні несли якусь конкретику. Отже, люди з «зондерайнгайт» мали свій почерк. Зґвалтовані жінки, яких вони кидали на дорозі, ненадовго зберігали людський вигляд. Мисливці мали звичай залишати у їхніх вагінах гранати з вирваною чекою…

Івана підвела очі й подумала про дві схрещені гранати на шкурі пса. У якому кошмарі розвивалися ці тварини?

Тепер у вікна несамовито періщив дощ. Ніби хтось жбурляв у шибку жмені перлів, твердих, як мармур. Флікиня підвелася, аби визирнути у вікно, але цієї миті у її кімнаті згасло світло.

Вона придушила зойк і рефлекторно пошукала ствол. Де ж вона його поклала?

Поки Івана нишпорила поміж планшетом, ліжком і шафою, очі звикли до темряви і вона помітила високий силует, що виділявся на тлі стіни перед нею, поруч із дверима.

— Це шукаєш?

У руці чоловіка лежав пістолет — Івана впізнала свій «Зіґ Зауер». Непроханий гість кинув їй його, і дівчині вдалося впіймати пушку в останній момент.

— Бляха, оце ви мене налякали.

Ньєман не ворушився.

— Вони там, надворі, — просто сказав він.

33

Під дощем бруківка виблискувала, ніби крокодиляча шкіра. Усюди було безлюдно, але приглядівшись крізь шибку трохи краще, Івана помітила в кутку кожної прилеглої вулиці людей — деякі були на мотоциклах, інші тримали біля себе собаку, такого, якого Івана ніколи не очікувала побачити наживо.

Чорні мисливці з плоті й крові, що переродилися в моторошних байкерів. Одні були в широких плащах, по яких струменів дощ, другі — у шкірянках з високим коміром, треті — у якихось хутряних парках. Розгледіти обличчя було неможливо. Ті, що на колесах, мали чорні каски й старомодні мотоциклетні окуляри. Інші ховалися за полотняними масками з захисним виступом для носа а-ля «Помста Залізної Маски».

Перед цим Івана дивилася відео зі старих плівок, що здригалися в темпі 24 кадри на секунду. Тепер злива давала такий самий ефект, перетворюючи вигляд із вікна на нерівномірне, тремтливе зображення, архівні записи, що втілилися в реальність.

— Що будемо робити? — прошепотіла Івана.

— Зрозуміло що. Ідемо надвір.

— Треба попередити Кляйнерта.

Ньєман відчинив двері.

— Ти починаєш задовбувати мене своїм Кляйнертом!

Тримаючи пістолет у руці, Івана пішла за Ньєманом. Коли вони вийшли з будівлі, то вперлися в стіну дощу — лило так, що ледве не доводилося протискуватися поміж струменями боком.

Ньєман кинувся в напрямку перехрестя, де стояли Чорні мисливці, але навколо нічого не було видно. Поки Івана наважилася побігти за ним, флік уже зупинився.

Тут Ньємана з розгону збив із ніг пес, подібний до чорного полум’я, і, переступивши через фліка, одразу ж побіг далі під прозорою сіткою дощу.

Івана поквапилася до нього.

— Усе гаразд? — запитала вона, засунувши ствол у кобуру й намагаючись підняти колегу.

Нереально. Ньєман важив цілу тонну. Ще важчим його робило чорне пальто, що намокло в калюжі. Злива не відступала, вона нападала на них, пронизувала їх.

— Усе добре, — пробурмотів він, — бляха, я…

Нахилившись над ним, Івана розчула ще дещо — шепіт, що проривався в нього крізь зуби. Він не припиняв мурмотіти одне-єдине слово, навіть не усвідомлюючи цього: «Реґлісс… Реґлісс…» Принаймні так вона почула.

Коли Ньєманові нарешті вдалося стати на одне коліно, Івана випросталась і роззирнулася вулицею: от-от повернеться пес, от-от з’являться байкери… Це наштовхнуло її на думку про Ньєманів «Ґлок», який випав у нього з рук і відлетів за кілька метрів.

Івана скочила в той бік, але в шурхоті дощу почувся гуркіт двигуна і з’явилися байкери, здіймаючи таку собі загрозливу бурю, ревіння, яке, здавалося, закручувалося вихором, отруюючи насичене вологою повітря.

Стоячи обома ногами в калюжі, Івана підняла руку, щоб прицілитися в одного з мотоциклістів, але її відволік крик. Вона обернулася й побачила, що Ньєман скорчився, обхопивши руками голову, і схлипує в комір.

Собака повернувся: він повільно кружляв довкола фліка, як хижак, що насолоджується поразкою жертви. Попри погану видимість, Івані здалося, що вона помітила зблиск очей псини, дві гарячкові кульки, що світилися, ніби осередки запалення. Його кремезний тулуб виблискував у струменях дощу, під плавною й масною шерстю виднілася неймовірна система м’язів, призначена виключно для бою.

Івана знову повернулася, щоби прицілитися в байкерів, але один із них, газонувши, ударив її в підборіддя, через що вона знову опинилася на землі. Поки вона встала, її вже оточувало четверо мотоциклістів, поштрихованих мільярдами крапель, що падали по косій. Усі мотоцикли були дуже темні, без жодних розпізнавальних знаків, а їхні двигуни гарчали басом.

Мружачись від дощу, що заливав їй лице, Івана спробувала роздивитися своїх мучителів, але бачила тільки хустки, які затуляли їм по пів обличчя, й окуляри, як у пілотів чи машиністів. На хустках було намальовано оголені щелепи, ніби їм відірвали нижню частину лиця. Підходили й інші, піші, в капюшонах, тримаючи на повідцях своїх жахливих собак.

Івана не вірила своїм очам: на казковій вуличці з кованими залізними вивісками та горщиками з геранню на вікнах розгорталася сцена в стилі «Шаленого Макса». Ані сліду перехожих, ні натяку на поліцейську машину — дощ укривав усе, а тепер і всіх, пронизуючи аж до кісток.

Вона теж загубила пістолет, і ця проста деталь доконала її. Вона впала на бруківку, очікуючи, що її переїдуть мотоциклами чи пристрелять у голову.

Однак у нападників, здавалося, була більш розвинена уява. Один із пішаків підійшов і взяв її за волосся. Івана заволала й спробувала опиратися, але чоловік відтягнув її до найближчого байка. Вона відчувала сморід вихлопу, липкий запах розігрітого мастила, розпеченого бензину…

Вигнувшись, помітила пару очей, обрамлених ромбічними дірками в масці — вона знала, що це видіння переслідуватиме її до самої смерті. Ніби давній витіснений кошмар раптом просочувався в реальність із піною смерті на губах.

Нападник схопив її праву руку й потягнув до мотоцикла. Івана знову спробувала дати відсіч, але сили були нерівні. Коли вона зрозуміла, що відбувається, то заплющила очі й щодуху заволала, надриваючи голосові зв’язки до хрипу.

Солдат защемив її руку між педаллю гальма та ножним стартером мотоцикла. Івана готувалася відчути, як її кістки трощить ланцюг чи ще якийсь невідомий їй механізм, але покидьок зупинився.

Водій своєю чергою заглушив двигун, інші миттю повторили за ним. Запанувала тиша, хоч і відносна, адже її безперервно свердлили трелі дощу.

Івана вже й не знала, що думати і чи взагалі вона ще здатна думати. Виряченими очима вона спостерігала, як чоловік ставить ногу в чоботі на педаль. Вона всім тілом відчувала натугу в стиснутій пружині стартера.

Щойно ця паскуда натисне на важіль, їй відріже пальці. Залишалося тільки чекати…

Івана десь читала, що характерною ознакою людського розуму є уява, тобто здатність думати про майбутнє. Так от, цієї конкретної миті, попри переляк і весь жах ситуації, вона вже уявляла собі, яким буде її життя без пальців правої руки.

Вона також думала, хоч це втішало слабко, що таке покарання краще за повішання на ліхтарі чи гранату з вирваною чекою у вагіні…

Їй здалося, що водій уже заносить ногу, але насправді він просто нахилився до неї. Одним рухом він опустив хустку і сказав німецькою, старанно вимовляючи кожен склад, аби вона зрозуміла:

— Ви вбили Принца, але я можу вам пробачити. Варто лише поїхати звідси.

У голові панував хаос, й Івана спершу подумала, що він говорить про Юрґена фон Ґаєрсберґа, але це було безглуздо. Ні, він мав на увазі реткена, якого застрелив Ньєман.

Вона хотіла щось відповісти, але чоловік, зиркаючи на неї з-за своїх окулярів льотчика, приклав до губ вказівний палець: мовчати.

— Їдьте. У вас іще є час.

Він знаком наказав іншому підійти до Івани й вивільнити її руку з-під механізму байка. Лише тоді запустив двигун, здіймаючи симфонію гуркоту, й інші одразу вчинили те саме.

Івана не зрушила з місця, схопившись лівою долонею за праву руку, трусячись, ніби відбійний молоток, і споглядаючи вулицю, досі почеркану дощем, який було видно в світляних трикутниках ліхтарів.

Невідомо, скільки часу минуло ось так.

Нарешті вона обернулася й побачила Ньємана, який намагався встати — марно. Він борсався в калюжі, ніби чайка в розлитому мазуті.

Лише тоді до Івани повернувся здоровий глузд, і вона покопирсалася в кишені, шукаючи телефон, — у першу чергу, щоб подзвонити Кляйнерту.

На екрані висвітилося, що німецький флік якраз щойно залишив їй повідомлення.

Вона негайно прослухала його і зрозуміла, що ніч тільки починається.