Останнє полювання

58

Ньєман прокинувся поруч із твариною. Жорстка, чорна, густа шерсть.

Він здригнувся і підскочив, пронизаний розрядом чистого жаху. Та за секунду усвідомив, що це всього лише хутряний килим, на ньому вони з Лаурою зійшлися вночі.

Він навпомацки пошукав окуляри й роззирнувся навколо. Приміщення освітлювали ранкові промені, що прозирали крізь вікна. Камін був чорний, згаслий. На кріслах і дивані валялися розкидані лахи. У кімнаті плинув запах попелу та панував світанковий холод.

Сьома двадцять. Чорт. Він заснув прямо на підлозі, загорнувшись у килим, ніби бомж у своє ганчір’я. Суперсищик. Ньєман спробував хоча би пригадати їхні любовні утіхи. У голові спливли тільки якісь тривожні, дуже темні уривки. Жодного задоволення від спогадів.

А головне, Лаури ніде не було видно.

Навряд чи вона зараз готувала сніданок на двох.

— Лауро? — гукнув він, устаючи.

Уже сама тиша була йому відповіддю: він не помічав жодних ознак руху, людської присутності.

Ньєман погукав іще, затягуючи ремінь і застібаючи сорочку. Накинувши піджак, він пройшов залою, знайшов кімнатку, де вони вечеряли разом із кузенами, повернувся, тоді забрів до кухні в американському стилі. Усе було бездоганно чистим, порожнім і крижаним.

Тиняючись туди-сюди цим скляним кубом, Ньєман ніяк не міг прийняти того, що зробив. Переспати зі свідком — це ще куди не йшло. Але переспати з Лаурою — це справжня помилка: чи то підозрювана, чи то жертва, графиня реально була останньою людиною, з якою варто зближуватися.

Він пригадав іще якісь фрагменти. Неоднозначні оргазми, які скручували йому кишки, ніби нестерпна морська хвороба. Бліді вогники, що спалахували в його мозку, мов зірочки від удару в пику.

Це не він пригадував, а сама ніч думала його, поверталася до нього потужними струменями й відносила до нових глибин. Аби тільки не напоротися на рифи…

— Лауро?

Сходами вгору — і нові картинки. Лаурин подих. Лаурин вигин… У глибині душі він ніколи не розумів і не приймав цього тваринного стану, який охоплював усіх людей, сповитих ніччю, зсередини.

Він пройшов обшитим панелями коридором, б’ючись об стіни та лиштви — таке відчуття, ніби на початку двадцятого століття всі люди були карликами. Жодних замкнених дверей: Ньєман обійшов усі кімнати, але ніде не знайшов нічого цікавого.

Дійшовши до власної спальні, він відчинив панорамне вікно й визирнув надвір. Від ранкової свіжості йому стало краще. У повітрі висіла дрібна імла — а може, роса.

Лаурин джип стояв на подвір’ї. Тобто вона нікуди не поїхала — хіба, можливо, пішла пішки. Попрямувала до каплички? Сидить у жалобі над могилою брата?

Простягнувши руку, щоб зачинити вікно, Ньєман уловив Лаурин запах — його сорочка була просочена ним, цим різким і пекучим ароматом, ніби тканина горіла.

Він спустився на перший поверх і знову пройшов через вітальню. Йому спало на думку, що Лаура, можливо, залишила йому повідомлення. Ньєман знайшов телефон у кишені пальта. Нічого, певна річ. Принаймні від графині. Івана ж надіслала йому за ніч дванадцять смс. Слов’яночка, мабуть, відкопала нову інфу, поки він хропів.

Перш ніж перетелефонувати їй, він повернувся на кухню і засунув голову під кран. Не особливо приємна процедура, зате найкращий спосіб прояснити думки. Мала гніватиметься, і йому доведеться захищатися.

Ньєман повернувся до вітальні, збираючись набрати Івану, але раптом помітив деталь, від якої в нього волосся стало дибки.

На підставці для рушниць бракувало гвинтівки. І не будь-якої, а антрацитово-чорної, ніби вилитої з одного шматка металу, про яку Лаура казала, що вона належала її батькові. Призначений для піршу шедевр, з якого можна було влучити в мішень за двісті метрів.

Очевидно, Лаура прихопила й жменьку набоїв, відлитих власноруч, тих особливих куль, чиє м’яке вістря спричиняло максимальні ушкодження.

Ньєман сів у крісло. Ось що сталося вночі: він сказав щось таке, що дало Лаурі змогу прочитати між рядків, хто вбив її брата. Щоб відвернути його увагу, вона переспала з ним — дякую, мадам, — і почекала, поки він засне, аби взяти зброю і піти зводити рахунки. Що ж він такого сказав, на бога? Що такого вона зрозуміла, чого не допетрав він?

Завібрував мобільний, і він так здригнувся, що ледве не перекинувся навзнак.

— Якого хріна ви творите, Ньємане? — загорлала Івана в слухавку. — Бляха, я вам усю ніч телефонувала!

— Я… я ж казав, що їду до графині.

— Але забули уточнити, що збираєтеся провести з нею ніч.

Він спробував відволікти її, і собі — непереконливо — закричавши:

— Та годі вже, зміни платівку! Що сталося?

— Сталося те, що вночі ми отримали список дзвінків Шюллера. Остання людина, якій він телефонував, — Лаура фон Ґаєрсберґ, і це було за годину до його смерті.

Ньєман не знайшов, що відповісти.

— Отже, ви переспали з нашою підозрюваною номер один, — підкреслила Івана.

— Ти де?

— Перед вами.

Ньєман підвів погляд і побачив крізь вікна, як на подвір’я заїжджають поліцейські машини. Зелені, наче пивні пляшки, автівки сяяли синюватими вогниками, що нагадували озеро Тітізе. Одна, дві, три, чотири машини загальмували перед будинком, і з них повалили фліки в уніформі.

Запанікувавши, Ньєман прикріпив кобуру до ременя й натягнув пальто. Тримайся гідно, друже. Він побіг до дверей, але вони були відчинені: озброєні фліки вже заходили до будинку в стилі Баугауса.

Ніхто не звернув на нього жодної уваги. Їм була потрібна графиня, а не паршивий флік, який від початку повз як черепаха і випускав з уваги важливі докази. З’явився Кляйнерт — він не тріумфував і не журився, а просто був виснажений цим розслідуванням, яке йшло спіраллю. Він постарів на тисячу років і вже не нагадував ні німецького чиновника, ні мушкетера. Радше Троцького за кілька днів до смерті.

Він коротко зміряв Ньємана поглядом, але вирішив мовчки приєднатися до своїх людей, які обшукували кожен куток. Де ж Івана? Ньєману здавалося, що вона одна могла витягти його з цього становища. Він помилявся.

— Ну як? Задоволені собою? — запитала вона з порога.

— Івано… — пробурмотів він.

Його голова нагадувала палату витверезника. Приземлення після ночі кохання нагадувало авіакатастрофу.

— Тепер усе зрозуміло, і не завдяки вам.

— Ну, давай. Викладай.

— Я вже розповіла вам основне: востаннє Шюллер телефонував графині.

— Це нічого не доводить.

— Але можна припустити, що лікар розповів їй щось таке, що викликало в неї бурхливу реакцію, і вона поїхала до лабораторії.

— Чиста спекуляція, — заперечив він. — Ніхто там її не бачив.

— Власне, бачив. Приблизно в час убивства один науковець помітив її джип на парковці.

За його спиною ходили туди-сюди фліки, перекидаючись німецькими слівцями — тими, які Ньємана в дитинстві навчили ненавидіти. Мова лиходіїв. Мова нацистів. Синюваті відблиски фар домішувалися до мідних променів ранкового сонця, перетворюючи шибки на абстрактні полотна.

Стоячи в цьому світлі, ніби в клітці Фарадея, Ньєман уявив, як його арештовують, засуджують, виганяють у заслання. Не за скоєні злочини. А за кричущий проступок — страшенну дурість і наївність.

59

Івана з Кляйнертом гарували всю ніч. Список дзвінків Шюллера вони отримали аж перед світанком, а до цього встигли арештувати, чи радше розпорядитися про арешт, основних членів асоціації «Шварцес Блут». Німецький флік не став заморочуватися процедурами чи об’єктивними фактами. Він запустив сіті й виловив усіх, хто міг би надати йому хоч якісь відомості. І, крім того, провернув він це за спиною фліків із карного розшуку.

Тепер вони поверталися до центрального відділку Фрайбурґа, щоб допитати затриманих. Історія замовчувала, чи дозволять Ньєману доєднатися до вечірки. Сидячи на задньому сидінні, ніби слухняна дитина, він спостерігав, як пролітають кілометри сосен. Принаймні його ні в чому не підозрювали…

Кляйнерт тарабанив щось незрозуміле в рацію, ведучи машину однією рукою, а Івана поринула в свій айпад, очевидно, читаючи нову інфу німецькою.

— Що ви робите? — запитав Ньєман, роздратований.

— Оголошую Лауру в розшук і розпоряджаюся про нагляд за кордонами.

— Дурниці.

Кляйнерт спопелив його поглядом у дзеркало заднього огляду.

— Ньємане, стуліться. Від самого початку розслідування ви постійно помиляєтесь. Ви продзижчали нам усі вуха нещасним випадком на полюванні, це нічого не дало. Ви переконали нас, що Чорні мисливці напали на графиню, а виявилося, що все навпаки: пес захищав Лауру від вас. Після цього ви вплутали нас у цю історію з родовим прокляттям, і знову жодних результатів. Урешті-решт, ви запевнили нас, що мотив убивств — усиновлення. Що нам це дало? Ще один труп. Тепер у нас є справжня підозрювана, і ми не кинемо цю версію тільки тому, що ваша «інтуїція» підказує, ніби ми помиляємось.

Івана не зводила очей з дороги — відколи вони вирушили, вона ні разу не глянула на Ньємана і не сказала йому ні слова. Він бачив лише її потилицю, що визирала з-під каре.

— Чому, по-вашому, Лаура вбила Шюллера? — запитав Ньєман.

— Бо він дізнався, що вони з Юрґеном не рідні брат і сестра.

— Тобто ви визнаєте, що всиновлення грає ключову роль у цій справі. Чорні мисливці…

Цього разу Івана повернулася до нього, тримаючи руку на спинці Кляйнертового сидіння.

— Ньємане, ваша історія не тримається купи. Спочатку ви сказали нам, що вони вбивці. Потім — що вони захищають Ґаєрсберґів. Тепер ви стверджуєте, що вони винищують лише тих спадкоємців, яких…

— Це наглядачі. Їхнє завдання — вбивати… цих запасних дітлахів.

— Коли тим перевалить за тридцятку? І так у кожному поколінні?

Івана повернулася лицем до вітрового скла. На неї регулярно потрапляло сонячне проміння, штрихуючи її профіль, ніби старовинний кінопроектор.

Перед ними простягалася пряма дорога, яка, здавалося, ніколи не досягне лісу. Ньєман подумав про лісовий масив Ланд, цей безмежний обшир, який повністю засадили деревами в дев’ятнадцятому столітті. Можливо, Ґаєрсберґи зробили те саме. Більше дерев — більше здобичі…

— Є й інша причина, чому ваша думка хибна, — наполягала Івана, не зводячи очей із дороги.

— Яка?

Вона знову обернулась, і він прочитав на її обличчі своєрідне співчуття через його безглузді ідеї. Ньєманові більше подобалося, коли вона гнівається.

— Якщо слідувати вашій логіці, прийомна дитина завжди була старшою в сім’ї, адже батькам не вдавалося зачати рідну.

— Саме так.

— Отже, вбитий син щоразу мав бути найстаршим.

— Так.

— Сьогодні вночі ми з Фабіаном переглянули архіви Ґаєрсберґів…

Івана знову назвала німця на ім’я — він не пригадував, щоб вона хоч раз назвала його П’єром. Чорт. Ці двоє разом.

— Не завжди зникала старша дитина, — відрізала вона. — Ваша теорія «запасних дітей» не працює. Цих спадкоємців убивали з іншої причини… Не рахуючи ще однієї проблеми.

— Якої?

— Якщо сім’я щоразу вирішувала взяти прийомну дитину, вони обирали б хлопчиків, чи не так?

— Так.

— Наші пошуки показали, що деякі Ґаєрсберґи, які зникли в дев’ятнадцятому столітті, були жінками. Отже, вони не були прийомними.

Ньєман поклав руки в кишені й знизав плечима.

Озвався Кляйнерт — вони вирішили добити його вдвох:

— Повернімося до вбивства Шюллера. Чому це не могла зробити Лаура фон Ґаєрсберґ?

— Питання радше ось у чому: навіщо їй це робити? Бо Шюллер дізнався, що Юрґен не був Ґаєрсберґом? Рано чи пізно це все одно випливло б.

— Тоді Шюллер виявив ще дещо.

Івана знову обернулася й кинула на нього викличний погляд.

— Якщо Лаура не винувата, навіщо їй тікати?

Ньєман пригадав, як вона курила в темряві посеред своїх прозорих стін. Невже чекала на нього? Чи щойно повернулася від Шюллера, якого вбила? Чи вона вже тоді запланувала переспати з ним, аби від нього змитися?

— Вона не тікала. Вона хоче звести рахунки. Взяла батькову рушницю. Поїхала помститися.

— Це що по-вашому, Ньємане? — скрикнув Кляйнерт. — Якийсь вестерн?

Ньєман завагався, але тоді докинув:

— Гадаю, учора ввечері я сказав щось таке, що наштовхнуло її на здогад.

— Шепнули під ковдрою, так? — зіронізувала Івана. — Уся ця ваша хрінь починає нагадувати водевіль.

Флік розтулив рота, аби її осмикнути. Але Кляйнерт його випередив:

— Вони тут.

Ньєман зиркнув на нього і побачив, що його погляд прикутий до дзеркала заднього огляду. Француз підтягнувся вище і теж визирнув через заднє вікно.

Видовище викликало в нього похмуру посмішку.

Принаймні їхня смерть матиме історичне підґрунтя.

У вигляді історії геноциду євреїв у Білорусі та Україні, розпочатого нацистами в 1941 році.

Брудна робота Чорних мисливців.

60

Мало не стоячи одним коліном на сидінні, Івана, яка теж розвернулася, спостерігала за кортежем, що їхав за ними безлюдною дорогою. Спершу на думку спала серія фільмів «Шалений Макс».

Посередині дороги їхав чорний джип, довкола нього — «нортони», з якими вони вже мали справу. Чоловіки на цих машинах були ті самі, що й тієї ночі у Фрайбурзі — шкірянки, темні плащі, вермахтово-зелені балаклави. Легіон смерті, що їздив на безсвинцевому бензині.

Кортеж, який гнав на повній швидкості, чітко давав зрозуміти, що збирається наздогнати їх, не гальмуючи. Кляйнерт уже тиснув на газ, правою рукою хапаючи рацію. Ньєман вийняв із кобури свій «Ґлок». Івана не могла повірити в цей дорожній напад. Не в 2018 році. Не в Баден-Вюртемберґу. Не…

Перший удар відкинув її спершу на вітрове скло, тоді, підборіддям уперед, на підголівник сидіння. Машину занесло. Івана ковзнула на підлогу між сидінням і бардачком, ледве не задушившись ременем безпеки. Вона встала, геть оглушена, відчуваючи в роті присмак крові.

Кляйнерт прикипів до керма, облишивши рацію — пізно кликати на допомогу. Ньєман опустив своє вікно і вже виставляв у нього голову, стискаючи в руці пістолет. Івана бачила його зі спини, розвернутим на три чверті, його скронею стікала цівка крові, ніби стрілка на панчосі. Певно, йому теж добряче дісталося під час удару.

Усі як води в рота понабирали, і це було найгірше. Не було вже чого говорити. Next step[42] — головою в кювет чи кулю в потилицю. Івана саме діставала пістолет — чи радше намагалася, бо заплуталася в куртці, що зібгалася на спині, і ремені, який її душив, — коли другий удар відкинув її на приладну дошку. Вона ковзнула підборіддям по пластиковій поверхні, що зменшило силу зіткнення. Однак цього разу їй здалося, що тачка аж відлетіла по косій у бік сосен.

Кляйнерт закричав. Ньєман зник. Івана встала і побачила, що її наставник також підводиться між задніми та передніми сидіннями. Покрутивши головою, вона побачила байкерів, які тепер їхали з ними на рівні: полотняні капюшони, льотчицькі окуляри, чорні хустки. Вона знову подумала про якийсь «outlaw biker film»[43], але від їхнього вигляду, їхньої цілеспрямованості в неї чомусь кров холонула в жилах. Це був не спектакль. Кожна деталь видавалася правдивою й жорсткою та відсилала до найстрашніших періодів в історії.

Схоже, їм був кінець.

З одного боку, ситуація здавалася абсурдною — як це так, напасти на поліцейських? З другого, це відбувалося з ініціативи володаря. На цих землях панував лише один закон — закон Ґаєрсберґів. Троє фліків були зайдами, чужинцями, невірними. Й аварія сталася так швидко…

Тоді відбулося дещо неочікуване, точніше не відбулося: Чорні мисливці не намагалися нічого зробити. Вони просто їхали обабіч них, ніби ескорт, а джип збавляв швидкість.

Ньєман не ворушився, вагаючись, чи стріляти по байкерах-злочинцях, хай і бездіяльних. Івана тримала свій 9-міліметровий, тремтячи й відчуваючи струмені поту між пальців. Кляйнерт і далі розганявся, приклеївшись носом до вітрового скла. Урешті-решт троє фліків перезирнулися: що тут відбувається?

Перш ніж хтось із них устиг хоч щось сказати, байкери натисли на газ і обігнали їх. Водночас джип наздогнав їхню машину і знову вдарив. Кляйнерт піддався невдалому рефлексу, крутнув кермо і загальмував — чи навпаки. Авто занесло праворуч, тоді воно вирівнялося, але підскочило на всіх колесах, трусячись і скрегочучи.

— Досить цієї херні! — заволав Ньєман, поки німець відновлював керування машиною.

Івана, зіщулена на сидінні, повернулась до нього: флік із закривавленим носом різким рухом зарядив пістолет. Крізь вікно за його спиною вона побачила, як джип повертає праворуч на лісову дорогу, а тоді зникає в лісі, ніби комашка, яка просто пролітала мимо.

Вона знову покрутилась і зрозуміла, що байкери теж зникли. Кляйнерт сповільнився і нарешті зупинився. Двигун гикнув, ніби задихався, і вирубився сам. Німець дихав короткими ковтками, наче плакав. Нахилившись, він намагався наосліп намацати рацію. Ньєман віддихувався з присвистом. Зрештою, Івана, що хрипіла й стогнала, почувалася не краще за своїх колег. Вона не зводила очей із прямої дороги, оточеної соснами, звідки щомиті могло з’явитися будь-що.

До чого був цей напад?

Ще одне попередження?

Спосіб затримати їх?

Ці запитання ніби навічно зависли в повітрі.

Ніхто з них не встиг помітити, як джип знову вигулькнув на дорозі праворуч, гуркочучи, мов землетрус. Івана встигла лише помітити його радіаторну решітку, яка розрослася й затулила собою весь обрій аж до останнього удару.

Час розбився, секунди перетворилися на скельця. Ніхто не видав ні звуку, окрім шин, корпусу, двигуна. Машина зірвалася з місця і відлетіла, обертаючись у вихорі пилу й паленого асфальту. Івана вперлася у приладну дошку, але координати вже переплутались: пластикова консоль висіла в неї над головою, з підлоги сипався дощ зі скла, потилицю притисло до стелі салону. Вона не відчувала ні найменшого болю, ні взагалі будь-чого неприємного. Вона пливла. Земна гравітація зникла, будь-яка думка, будь-яке відчуття не належало до світу можливого. Вона наважилася подумати, що їй від зіткнення переламало хребет або що її мозок розбився об вікно спереду, ніби водяна бомба…

Тоді важкий автомобіль знов упав на дах.

Івана намагалася закричати, але горло стислося, вона задихалася, придушена власними нутрощами. Вона відригнула і видала хрип, до якого домішалася блювота з кров’ю.

Знову удар, цього разу не ззовні. Угрузати в землю — це одне, а от угрузати самому в себе — зовсім інше. Її кістки впиралися в м’язи, вгризаючись у них, ніби гаки в лавці м’ясника.

Івана пригадала слово: кульбіт. Вони зробили кульбіт! Це слово заспокоїло її. Воно стало її опорою. Вона знову опинилася догори дриґом у незв’язному потоці спогадів, образів, розмов, де йшлося про водіїв, які вижили в такому обертанні… Але машину досі крутило. Івана щулилася серед уламків пластику, скла, неба, втягуючи плечі: маленьке, непомітне та вразливе тіло, яке бажало, аби смерть забула про нього, крихке, ніби яєчна шкаралупа.

Останній струс був таким сильним, що Івані здалося, ніби біль пронизав усе її тіло і залишив лише руїну. Але свідомість досі не згасла. А ще працювали аналітичні здібності: тачка врізалася в стовбур сосни переднім правим краєм і зависла двома колесами в повітрі, двома на землі.

Цей перекошений світ їй уже був знайомий. Івана відчула, як до неї повертаються спогади про Хорватію. Вона відігнала їх і спробувала повернутися до Кляйнерта: ніяк. Її притискала до сидіння подушка безпеки. Утім, доклавши зусиль, Івана вивільнила з неї обличчя і побачила, що в Кляйнерта лице все розбите. Перемащене кров’ю, воно зникало в тканині, а очі були пошкоджені розбитими окулярами. Праву руку затисло в кермі під неприродним кутом.

Неможливо було зрозуміти, чи він іще живий.

Ззаду долинули якісь звуки. Голова послухалась, й Івана змогла повністю витягти її з-під подушки безпеки. Заднє сидіння підкинуло догори, а між спинкою та стелею застрягла запаска. Ньєман якраз підводився — найкраща новина за цей день.

Івана відчула довкола очей щось тепле. Вона поранила обличчя. Та міркувати про це було ніколи. За її сидіння, зовсім близько від неї, вже хапалася величезна рука Ньємана.

— Треба звідси вибиратись, — сказав він на диво спокійним голосом. — Зараз рвоне.

Тільки тоді Івана відчула запах — бензину, звісно, але й чогось такого майже невловимого, що нагадало їй ґніт бомби. Її одразу ж охопила паніка. Вона застрягла. Полотняна подушка не давала їй побачити дверцята, які в будь-якому разі заклинило. Ніяк не відчинити. У неї залишалася одна надія: Ньєман, який відчайдушно борсався ззаду, штовхаючи ліві дверцята, але їх, здавалося, притисло самою підлогою авто, адже тачка була нахилена на 45 градусів.

Тоді Івана почала молитися — не словами, не губами, навіть не подумки чи у пам’яті. Вона молилася всім тілом, диханням, клітинами. Усе її єство стало благанням, зверненим до небес.

Всевишній цієї миті повністю втілювався в її начальникові. У її янголі-охоронцеві. У її Рятівнику. Він мусив витягти їх звідти. Мусив, як завжди, бути її захисником…

І тут у салоні затанцювали перші вогники.

61

Тріск дверцят здався їй найрадіснішим звуком у світі — Ньєманові вдалося вибратися з клітки. Але салон уже заповнювався димом, й Івана почувалася відрізаною від здорового світу, ніби вогонь і залізо забирали в неї надію.

Вона здригнулася. Це Ньєман схопив її за передпліччя. Він просунув руку понад потилицею Кляйнерта, який, здавалося, був і справді в кепському стані, просто щоб дати їй знати, що допомога, тобто він сам, на підході.

Івана хотіла щось сказати, але все, що їй вдалося, — це закашлятись і ковтнути ще трохи диму. Вона вивчала це питання, читала статистику, переглядала цифри: тачки просто так не загораються. Але інколи — загораються. І цього «інколи» вистачало, аби вона тремтіла, мов теличка на бойні.

Де ж Ньєман?

Їй вдалося зазирнути в шпарину між подушками безпеки, і вона побачила зблизька лезо ножа. Івана подумала, що він збирається відрізати їй руку чи палець, аби витягти її з цієї розпеченої бляшанки.

Але ні, він просто продірявив подушку Кляйнерта, через що той, із закривавленим лицем, здригнувся, однак до тями не прийшов.

— Ньємане, — сказала вона хрипким голосом, — швидше.

Замість відповіді він проштрикнув і її подушку безпеки, так що Івана навіть не встигла відреагувати. Матерія хльоснула її по обличчю, але вона одразу ж відчула полегшення.

Флік уже витягав комісара з лещат, на які перетворилося його розбите кермо, потрощена приладна дошка та нахилене, мов лезо паперорізальної машини, сидіння. Ньєман вивільняв його помалу, тимчасом як вогонь стрімко просувався вздовж дверцят по правий бік.

Івана спостерігала за ним. Вона не могла поворухнутися, ніби сповите немовля, ніби рол із кишками, кров’ю й жахом. З її обличчя, повік, очей текло. Тепер вона починала усвідомлювати цілу купу гівняних відчуттів, що віщували щось жахливе. Нерухома ліва рука, яку пронизували хвилі гострого болю, голова, на якій ніби хтось кував залізо, нудота, від якої хотілося виблювати кишки.

Лише тоді крізь дим, який завойовував салон, Івана розгледіла, що вітрове скло сильно потріскалось. Паніка додала їй сил, вона відстібнулася й почала гамселити кулаками по залишках розбитого скла, яке легко піддалося.

Настав час проштовхнути себе крізь отвір і вибратися з цього сміттєспалювача в кольорах німецької поліції. Івана рефлекторно підібрала ствол, що валявся на підлозі, і взялася за діло. Кашляючи, відштовхуючись, деручись, вона нарешті опинилася на зім’ятому капоті. Флікиня перекотилася в бік Ньємана, якому вдалося витягти Кляйнерта з жаровні, що вже розігрівалася.

Нехай авто вибухає — їх там уже не буде.

Вони всі троє, ледве живі, опинилися між килимом із сухого листя та жагуче-блакитним небом.

Ньєман уже відтягував непритомного німця на дорогу, намагаючись якомога більше віддалитися від тачки. Івана взяла з нього приклад і пошкутильгала асфальтом до іншого берега лісу. Вона озирнулася через плече на машину, якій, схоже, перехотілося горіти чи вибухати. Автівка задовольнялася тим, що випускала клуби чорного диму, які, в певному сенсі, могли б зійти за найпереконливіший знак скорботи.

Флікиня подумала про поліцейських, які залишилися на Скляній віллі, — чи вони їхатимуть цією дорогою?

— Як він? — запитала вона.

— Дихає, а більше нічого не можу сказати.

Повіки німця були інкрустовані склом, а ліва надбрівна дуга — розбита, через що обличчя заливала кров. Грудина, мабуть, була потрощена, адже кермо добряче потовкло йому ребра. Що ж до лівої руки, вона досі вигиналася під кутом, на який боляче було дивитися.

Івана повернулася до узбіччя, досі похитуючись, і роззирнулась довкола. Джип, який у них в’їхав, змився асфальтованою дорогою. Байкери не поверталися. Кінець прочухана чи початок страти? Усе це моторошно відгонило «затишшям перед бурею».

А втім, будь-який страх покинув її. Ньєман із його впевненими рухами, міцнішою за шлакоблок головою та окулярами, що бозна-як не злетіли з його носа, обнадіював її.

Ця втіха поширилася на весь ліс, й Івані здалося, ніби в її жилах тече теплий і заспокійливий рослинний сік, щось багате, смолисте, золоте, пов’язане з хвоєю та землею. Внутрішня енергія, яка допоможе їй вижити.

— Що в мене на пиці? — запитала вона, повертаючись до Ньємана.

Флік підвівся й оглянув її лице — він сам мав кілька порізів на скронях, однак його шкіра відмовлялася кровоточити.

— Усе гаразд, пусте, ранка на лобі. Жити будеш.

Вона заплющила очі. Запахи сосни, скошеної трави, вологої землі змішалися й доклалися до її запаморочення. Їй здавалося, що з нею все гаразд, але тоді вона раптом відійшла й почала блювати з потужністю газонної поливалки.

Із кожним позивом вона думала, ніби в її черепній коробці щось от-от розколеться.

Нарешті залпи порідшали, а тоді припинилися. Івана впала на коліна, її голова трусилася в ритмі стакато.

— Івано?

Ньєман вимовив її ім’я глухим, ніби здушеним голосом.

— Клич на допомогу, — наказав він, вкладаючи Кляйнерта на ложе з моху й папороті.

Їй вдалося виловити в кишені мобільний. З очей скрапували сльози, схожі на великі краплини білого воску.

Івана набрала номер центрального відділку Фрайбурґа, але не добилася ані найменшого результату. Особливість земель Ґаєрсберґів: будь-який сигнал із неба глушили, аби голос лісу міг звучати потужно й гучно.

Відчувши, що хтось стоїть у неї за спиною, вона здригнулася й різко обернулась: перед нею був Ньєман.

— Мережі нема, — сказала вона, зводячись на ноги.

— Повернись туди, звідки ми приїхали, і поклич когось.

— Що? Та це ж мінімум десять кілометрів! Я ледве на ногах стою.

— Якщо йти в інший бік, до найближчого села двадцять кілометрів. Іди на схід. Якщо пощастить, за кілька кілометрів зловиш сигнал.

Івана оцінила ситуацію: Ньєман, лицем проти вітру, з уламками скла на плечах, із розбитим обличчям, Кляйнерт біля підніжжя сосни, набагато більше мертвий, ніж живий. І — на завершення — вона: тремтячі коліна, напружене дихання, залиті кров’ю очі.

— А ви?

— Я? Я їх затримаю.

У неї вихопився смішок:

— А чогось кращого не вигадали? Чогось оригінальнішого?

Він повернув її лицем до дороги. Копняка під зад не було, але значення все одно вийшло приблизно таке.

— Іди собі прямо. Якщо вітер не зміниться, у тебе є шанс.

— Вітер? Що ви таке кажете?

— Іди, кажу! Вони вже тут.

— Що?

— Ти не розумієш? Полювання почалося.

Нарешті Івана збагнула: їх заблокували тут, аби перетворити на здобич, як у старі добрі часи на Східному фронті. Вона радше уявляла гавкіт, тріск гілля, перегуки. Вона помилялася.

Починався пірш.

Не мовивши більше ні слова, вона побігла туди, де сходило сонце.

62

Ньєман кинув погляд на Кляйнерта. Тридцять років польової роботи не дали йому ані найменшого досвіду медицини чи хоча б першої допомоги. Він не мав жодного уявлення про стан німця — можливо, той був при смерті й задихався від кровотечі, а можливо, просто трохи поранив обличчя та зламав кілька ребер…

Ньєман схопив Кляйнертів пістолет і поклав йому в руку. Символічний захід: тільки дивом він міг би опритомніти, перш ніж ті покидьки натраплять на нього. Можна було також сподіватися, що хижаки його не знайдуть, але такий убогий камуфляж — кілька соснових гілок — їх не надурить.

Тепер треба було вирішити: залишатися йому на місці захищати колегу чи заглибитися в ліс, аби привабити їх власними слідами. Невже Чорні мисливці справді вдадуться до облави на людину? Чи вони просто намагалися вбити їх під виглядом аварії?

Він перевірив патронник пістолета й прислухався. Йому здавалося, що крізь гамір лісу до нього наближалася якась об’ємніша, глибша тиша. Безгучні піршери, що просувалися в нього за спиною, чи назустріч йому, чи з будь-якого боку…

Безперечно, треба спробувати свої шанси в соло. Врешті-решт, передусім вони займуться найцікавішою здобиччю, тією, яка ще тримається на ногах і може по-справжньому чинити опір. Про фліка при смерті та самку, цих неважливих, майже відразливих для піршера жертв, вони подбають пізніше.

Подумки попрощавшись із Кляйнертом, Ньєман пірнув у гілля. Відійшовши так, щоб його не було видно з дороги, він зняв пальто й черевики та закопав їх під осикою. Тоді зняв сорочку — на щастя, сіру — і, вивалявши її в землі, знову вдягнув, потім вимазав собі лице й потилицю багнюкою. Після цього він натер одяг сосновою гілкою, щоби стерти будь-який запах тіла. І лише тоді перевірив свій арсенал: «Ґлок 21», два магазини, старий розкладний ніж «Опінель», із яким він ніколи не розлучався.

Настав час пригадати, чого вчив його дідусь.

По-перше, вітер. На дорозі просто неба достатньо облизати палець, аби дізнатися його напрямок, але в лісі, де навіть найменший протяг проходить між гіллям і кущами, це вже не так очевидно.

Ньєман помітив пучок вересу та розтер кілька суцвіть на рожевий порошок, який затис у кулаці. Якщо легенди про Чорних мисливців не брешуть, якщо вони здатні відчувати запах людини чи зламаної гілки, перш за все треба просуватися проти вітру. Він сипнув трохи квітів, визначив напрям руху повітря і пішов.

Далі: звуки. Було б фатальною помилкою бігти чи метушитися. Якщо хочеш мати хоча б якийсь шанс утекти від ворога, треба злитися з довкіллям, всотати його в себе, не зачіпаючи ні гілочки, не шурхочучи ні листочком. Ньєманів дідусь навчив його переміщатися лісом: кожен крок слід починати не з пальців ніг, а з зовнішнього ребра стопи, а тоді повільно ставити решту, аби відчути, чи немає під ногою чогось, що могло б тріснути, клацнути, покотитися.

Так він просувався, час від часу сиплячи свій вересовий порошок, відчуваючи, як від вологої землі намокають шкарпетки. Ці засоби безпеки повернули йому надію: можливо, він усе-таки зможе протриматись ось так, поки Івана нарешті зловить мережу…

Його турбувало інше: десь у цьому лісі — він майже не сумнівався — була й Лаура зі зброєю в руках. Вона вирішила пристрелити одного чи кількох мисливців, але її засліпила лють. Хоч і озброєна краще за Ньємана, порівняно із зондербригадою вона була в такій самій кепській формі, що й він, зашкарубла від сидіння в офісі та світського полювання. Нічого спільного з їхніми супротивниками, які повністю зливалися з довкіллям.

Йому спало на думку не лише вступити в боротьбу з убивцями, а й урятувати Лауру — від великого бозна-чого. Поки що він пройшов усього кілька метрів. Не знаючи, куди саме прямує…

Убивці дали їм фору, це точно. Коли перед полюванням випускають фазанів чи зайців, їм дають час, щоби створити ілюзію справедливого протистояння. Ньєман також сподівався, що його вороги поважали правила піршу та полювали поодинці.

Його головною слабкістю була відстань. Якщо хижаки і справді були досвідченими стрільцями, то могли застрелити його з понад ста метрів правильною кулею, якої він навіть не побачить. Він же зі своїм «Ґлоком» і ножем міг заподіяти шкоди лише за кількадесят метрів чи врукопашну. Місія неможлива: як підкрастися до майстра підкрадання?

Вітер був незмінним, і Ньєман ішов далі черепашачим кроком. Він не знав, куди йде і взагалі де він. Йому протистояли загартовані чоловіки, які вивчили цю територію як свої п’ять пальців. Він відкинув ці негативні думки і зосередився на теперішній миті: просуватися безшумно, бути невидимим, розсипáти порошок із вересу…

Раптом у променях сонця забили крильми ворони. Ньєман рефлекторно, але без різких рухів подивився в тому напрямку. За сотню метрів від нього стояв мисливець. Хижак, здатний викрутитися з будь-якої ситуації, усе-таки не зміг завадити цьому польоту. Чистісіньке диво, дароване небесами.

Ньєман стояв, не ворушачись, біля підніжжя дуба, замаскований переплетенням плюща та чагарників: помітити його було нереально. Навіть різниця між відтінками сорочки й штанів грала йому на користь. Людину видає вертикальна лінія. Дві розрізнені плями в кущі — і невидимість гарантована.

Пітніючи під своєю маскою з багна, він спостерігав за ворогом.

Чоловік був кольору вовка. Сірий і однотонний.

Стара вовняна куртка (вовна практично не видає звуків від тертя з гілками, дихає, поглинає будь-який дотик), кашкет, що відкидав тінь на обличчя, рукавички, які прикривали долоні. Що ще дивніше, на чоловікові були «ледергозе», баварські штани з оленячої шкіри, які ніколи не перуть і які стоять самі по собі, а також сірі шкарпетки та чорні черевики «Парабут». Власне, ідеальне спорядження, непримітне й гнучке, добре поєднуване та зручне. Більше ніякого фольклору, плащів і капюшонів, льотчицьких окулярів та схрещених гранат. Тепер ішлося про боротьбу, пірш, мовчазне полювання…

Чоловіка здивували птахи, але він себе не видав. Незворушний більше ніж статуя, він чекав, поки ліс повернеться до свого природного ритму. В одному Ньєман був певний: той його не помітив. Величезна перевага, особливо якщо він продовжить рухатися в його напрямку.

Саме так мисливець і зробив, вичекавши добрих п’ять хвилин.

Піршер просочився крізь цвірінчання птахів, сонячні промені, повні гудучих комах, потріскування, які видавали невидимі тварини. Він просувався так повільно, що можна було засумніватися, чи він узагалі рухається — просто ще один органічний елемент, шматок кори, який можна перемістити, не порушивши загальної картини.

Сімдесят метрів.

Ньєман затамував подих. Він перетворився на сірі плями, мерехтливу тінь, неясну постать, у якій ніщо не видавало людської природи. Єдине, що його непокоїло, — це окуляри. Він не міг їх зняти, бо без них бачив не далі за струмінь сечі. Але він боявся, щоб скельця не зблиснули на сонці.

Тридцять метрів.

Досі стримуючи дихання, ніби стискаючи кулак, Ньєман обережно, дуже обережно заклав руки за спину. У праву взяв засунутий за пояс «Опінель». Лівою схопив сталеве лезо і витягнув його з дерев’яної рукоятки.

Двадцять метрів.

Піршер ішов далі, так само в сповільненому темпі. Ньєман же вростав у землю. Листя плюща лоскотало йому обличчя. На лиці витанцьовували мошки. Пальці правої руки, досі за спиною, стискали руків’я ножа.

Десять метрів.

У тіні кашкета проступало розмите обличчя. З губ постійно висовувався язик і змочував ніздрі. Неймовірно: саме так учинив би олень чи косуля, адже вологі ніздрі допомагають краще проаналізувати запахи. Невже мисливець справді вважав себе власником такого нюху?

П’ять метрів.

Чоловік досі не помітив Ньємана, який злився з листям, корою, комашками.

Три метри.

За один стрибок Ньєман опинився біля свого ворога. Лезо ніжно увійшло в тіло над грудиною, між двома ключицями, перерізаючи трахею. Така рана забезпечувала негайну смерть і позбавляла жертву будь-якої можливості закричати.

Наступної секунди Ньєман повернувся на свою позицію під дубом. Чоловік хотів торкнутися рани, але йому завадив ремінь рушниці, яку він тримав за спиною дулом угору. Заплутавшись, він упав на коліна з роззявленим ротом, опущеними руками і застиглим виразом нестями на обличчі.

Ліс навіть не здригнувся. Хіба що шелеснуло листя, злегка затрусилося гілля. Здавалося, ніби мисливець просто упав від якоїсь недуги.

Коли він повалився на килим із сухого листя, Ньєман якийсь час поспостерігав за ним виряченими очима, примушуючи себе дихати не надто гучно — кинувшись на мисливця, він нарешті вивільнив повітря з легень, і тепер дихав переривчасто, пришвидшено.

За кілька хвилин флік вийшов зі своєї засідки і наблизився до жертви — без сумніву, мертвої. Він роззирнувся. Ніхто до нього не біг, навколо не було жодних ознак присутності іншої людини.

Ставши на одне коліно, Ньєман якраз забирав у мерця гвинтівку, коли в потилицю йому вперлося крижане дуло.

— Рипнешся — тобі кінець.

Він миттю впізнав цей серйозний голос і подумав, що справді від самого початку так нічого й не зрозумів.

63

— Повернись.

Досі стоячи на колінах, Ньєман послухався і побачив класичного піршера: безформна, безколірна куртка, капелюх невідомого типу, потерті штани, заправлені в шкарпетки, і… жодного взуття.

Усе це могло б здатися кумедним, якби не було так трагічно.

Досі цілячись у нього з однієї руки, мисливець другою підняв капелюх і опустив комір, що доходив аж до очей. У відповідь Ньєман спромігся лише похитати головою, знову переконуючись, що він найтупіший флік на світі.

Перед ним стояла Лаура фон Ґаєрсберґ. Не його союзниця проти піршерів, як він гадав іще кілька хвилин тому, а головна піршерка. Та, що пустила його слідами смерть.

— Кинь зброю.

Ньєман заклав руку за спину і схопив «Ґлок». Тієї миті, коли він збирався покласти його перед собою на землю, Лаура вдарила його ногою в сонячне сплетіння. Флік упав навзнак зі збитим диханням. Він скрючився і почав хапати ротом повітря, ніби таранька, викинута з води.

Одним рухом Лаура підібрала пістолет, перевернула Ньємана долілиць і обмацувала, поки не знайшла «Опінель». Флік досі намагався вдихнути, йому здавалося, ніби все його життя зводиться до цього благенького присвисту, що виходить із його горла.

— Вставай.

Йому знадобилася добра хвилина, аби послухатись. Спочатку одне коліно, потім друге. Одна стопа на землі, зусилля, а тоді нарешті почесне прямоходіння на двох ногах.

Він поглянув на графиню, на її розкішну чорну рушницю, ніби вилиту з одного шматка металу, і на цю цілеспрямованість у її блискучих очах, яка віщувала лише смерть — його смерть.

Лаура фон Ґаєрсберґ була не простим мисливцем, вона була найвищим утіленням нищівної сили, квінтесенцією вбивчого інстинкту.

— Це ти всім цим керуєш? — поставив він досить-таки тупе запитання.

Вона не зволила відповісти. Марно дерти горло задля очевидних речей.

— Чому ви вбиваєте дітей, яких усиновляєте? — спробував він іще раз.

Цього разу Лаура зняла капелюх і вивільнила свою чорну гриву.

— Бо ми всиновляємо їх для того, щоб убити.

Це речення просочилося в Ньєманів мозок.

Ґаєрсберґи влаштовували полювання на людей просто всередині родини, упродовж поколінь.

— Полювання з підкраданням, Ньємане. Це і є вся істина.

— Поясни.

Вона повернулася до нього боком, ніби щоб краще в нього прицілитися. Утім, Ньєман не думав, що вона промаже з двох метрів.

— Роль мисливця — годувати, вирощувати, плекати свою жертву, аби вона була якомога сильнішою, — заговорила вона нейтральним тоном. — Це ми і робимо з прийомними дітьми вже впродовж століть.

Ньєману здавалося, що він спить, чи марить, чи в нього кошмар. У голові паморочилося від гудіння комах. Ось як воно ведеться в Чорноліссі…

— Прийомна дитина — це наша здобич. Клан годує її, виховує, оплачує найкраще навчання, вчить її полювати, аби перетворити на найнебезпечнішого супротивника.

— І все це для того, аби справжній спадкоємець позмагався з ним у лісі?

— Саме так.

— Але… навіщо?

Лаура розчаровано зітхнула — завжди ця посередність простолюду, банальність маленьких людей…

— На сьогодні наша промислова група процвітає, але наші цінності не змінилися. Єдиний виклик аристократа — це кров. Якщо Ґаєрсберґ нездатний зійтися в лісі сам-на-сам зі своїм найнебезпечнішим ворогом, то він не гідний керувати нашою імперією.

— Це божевілля.

— Це Німеччина. Одна з тих традицій, які ми любимо. Славетна, автентична, жорстока. Не обманюйся щодо нашої країни, Ньємане, тут завжди діяв «закон найсильнішого».

До Ньємана поверталася незворушність, але точно не слина. У горлі дерло, ніби це був укритий пилюкою схил.

— Ти вбивця.

— У Юрґена були всі шанси. Понад тридцять років ми давали йому зброю, ту, якою завжди наділяли Ґаєрсберґів. До того ж він вважав, що є одним із нас.

— Його виховали, не сказавши правди? Він не знав, що його принесуть у жертву?

— Його не принесли в жертву, Ньємане. Він отримав неоціненний шанс. Покинуте дитя отримало доступ до найкращої освіти, до найбільших багатств. І він міг би успадкувати все це, якби переміг мене.

Юрґен зносив жорстокість батька, чіплявся за свій статус, за свої книжки, за свої успіхи. Юрґен намагався завжди бути на висоті, справжнім Ґаєрсберґом. Але він помилявся: він ніколи не був чимось більшим за мішень у тирі, кролика з розплідника, випущеного в ліс уранці перед полюванням.

— У цьому велич нашої родини, — вела далі Лаура. — Ми ставимо все на це полювання і даємо можливість нікчемі заволодіти нашою імперією. Для нас важить лише відбір у бою.

Дух і літера. Дух він уловив. Родина психів, яким вистачає жорстокості вводити до своїх рядів бідного хлопчака, давати йому скуштувати розкошів, комфорту першокласної освіти, створює ілюзію великої долі лише для того, аби принести його в жертву після досягнення тридцятиріччя.

Залишалася літера.

Він хотів знати, як працювала ця жахлива система. За це запитання Лаура обдарувала його ще однією посмішкою. Врешті-решт, їй, мабуть, нечасто випадала нагода виговоритись.

— Кожна пара батьків бере дбайливо підібрану прийомну дитину.

— Оглядаєте їй зуби?

Графиня, здавалося, не оцінила Ньєманів гумор.

— Вистачає медкартки. І мінімальних відомостей про походження.

Вірш Альфреда де Віньї на могилі Юрґена набував сенсу: «Злигоднів не цурайсь, твердий будь, наче з криці, / З недолею змагайсь, як вся рідня моя, / Страждай без скарг, борись і мовчки вмри, як я».

Ішлося саме про це: дитина-вовк. Дитина-здобич. Ньєман думав про всі ті роки, що Лаура провела поруч із Юрґеном. Постійно прикидаючись. Усе це задля того, щоб однієї ночі, голий, самотній, у глибині лісу він поплатився за своє низьке походження.

— Ти завжди казала нам, що ви з Юрґеном були як двійнята.

— Це правда.

— Ти вбила людину, яку любила найбільше в житті?

— Це додаткове випробування. Закон є закон. Пірш ніяк не пов’язаний зі світом сентиментів.

А він іще кохався з цією біснуватою… Ньєман більше не тремтів. У тихому снуванні бджіл і пташок він перетворювався на айсберг, покриваючись липким потом і стискаючи зуби від страху.

— Наша родина любить ризик, кров, бій. Ґаєрсберґи не мають нічого спільного з цією дегенеративною епохою, у якій люди вважають себе екологічно свідомими, бо перероблюють сміття, і переконані, що підготовлюють собі майбутнє, думаючи про пенсію. Наш клан завжди слідував справжнім приписам природи — законам смерті й виживання. Гроші — це ніщо. Наша промислова група, інженерна діяльність, наша роль у політиці нічого не важить. Ми не належимо до вашого нікчемного світу.

Ньєман подумав про портрети Лауриних предків. Вона б не виділялася серед цієї галереї монстрів.

— Це тому твоя мати наклала на себе руки? — раптом запитав він.

Графиня опустила рушницю, перекинула ремінець на плече і націлила «Ґлок» на його власника — вона знала, що пістолет заряджений.

— Ця дурепа не мала довідатись, але вона підслухала розмову між Францом і Фердинандом. Вона не змогла знести жорсткого закону нашого клану. Вона не була з Ґаєрсберґів. Просто чужинка. Ліс змітає такі примітивні створіння.

Із такою епітафією Сабіна фон Ґаєрсберґ могла спокійно залишитися у вічності.

— Герберт фон Ґаєрсберґ у 1988 році. Дітріх фон Ґаєрсберґ у 1966-му. Гельмут у 1943-му. Томас у 1944-му. Ріхард у 1916-му… Усіх цих чоловіків убили їхні брати?

— Не брати, а суперники.

— І прийомні… ніколи не вигравали?

— Ніколи, — відповіла вона з тріумфальною усмішкою. — Це доказ нашої абсолютної вищості. Ґаєрсберґи — мисливці. Мабуть, найкращі в світі. Навіть коли ми навчаємо, виховуємо, тренуємо своїх суперників, вони нічого не можуть проти нас вдіяти. Це непереборний доказ того, що вроджене ніколи не можна замінити набутим. Кров — це все, а освіта — лише благенька надія для плебсу.

Ньєман відчував, яким п’янким був цей прекрасний ранок. Чи можливо, щоб такий рай породив таке пекло? Чи радше щоб такий рай створив Ґаєрсберґів, як природа створює рак і найгірші інфекції?

Він зосередився. Він хотів фактів. Усіх фактів. Щоб скласти протокол, нехай і посмертний.

— Як саме ви організовували ці полювання?

— Ми слухаємось арбітра, члена сім’ї, який має вирішити, коли відбудеться пірш.

— Франц?

Вона відповіла на цей очевидний здогад посмішкою, що нагадувала наманікюрений пальчик, який гладить гострий край леза бритви.

— Усі ці роки він дбайливо підготовлював ліс і забезпечував безперервний нагляд за територією, аби на ній можна було провести пірш так само, як і кілька століть тому.

— Це він обрав дату?

— Рік, пору року — так. Але не точний день. Нам потрібно, щоб місяць був уповні. На жаль, повня припала на цей довбаний вікенд полювання з собаками.

Ця надто помітна дата нагадала Ньєманові інше вбивство, що сталося ніби в тіні першого:

— Макса вбив Удо?

— Треба було покінчити з цим.

— Він не скористався повнею.

— Гілка моїх кузенів нижча від моєї. Їхній ритуал гнучкіший.

— Ну так, другорядна смерть…

Лаура погралася пістолетом у руці. Її вказівний палець тремтів на гачку. Дарма Ньєман вдався до саркастичного тону: графиня втрачала терпіння.

— А Чорні мисливці? — одразу ж продовжив він. — Яка їхня роль?

— Мій прадід не переховував Оскара Дірлеванґера, але деякі його лейтенанти справді втекли на наші землі. Родині потрібні були надійні люди, які охороняли б наші ліси від будь-яких зайд. Ми відтворили систему Чорних мисливців. Вони ідеально пасували до того, аби захищати наш світ і допомагати нам підтримувати власні традиції.

— Були й інші історії на кшталт лінчування маленької ромки?

— Звичайно. Але нам вдалося їх приховати. Наші бригади — негідники, неконтрольовані хижаки, садисти, але вони нам потрібні.

— Вони брали участь у твоєму пірші?

— Викрали Юрґена в суботу ввечері й висадили його в лісі.

— Голого?

— Ні, не голого. Але без телефона чи будь-якого іншого засобу зв’язку.

— Неозброєного?

Лаура засунула ліву руку у внутрішню кишеню куртки й витягла звідти предмет, який він одразу ж упізнав: фінський пуукко, традиційний мисливський ніж із березовим руків’ям.

— У нього був такий самий, — прокоментувала вона. — Це подарунок батька на наші десять років. Наш пірш — найсправедливіше полювання в історії.

— От тільки Юрґен грав роль жертви.

— Юрґен одразу ж перетворився на мисливця. Його так виховали.

Лаура досі стояла поза зоною досяжності. Дістати її врукопашну було нереально. Про спробу втечі теж можна забути. Інших ідей Ньєман не мав. Заговорити її ще трохи, потягнути час…

— Ви не слідуєте основоположному правилу піршу, — заперечив він, — тому, що стосується правильної кулі.

— Надто легко. Те, що славетно у сутичці з твариною, перестає таким бути стосовно людини. Наше полювання повинно закінчитися двобоєм із холодною зброєю. До того ж, якби ви знайшли в тілі Юрґена кулю — особливо з моїх, — флікам знадобилося б лише кілька годин, щоб знайти вбивцю.

— Ти вчинила не надто обачно. Досі Ґаєрсберґи завжди дбали про те, аби сховати тіла. Чому не зробила так цього разу?

— Гріх гордині. Я хотіла, аби всі помилувалися моєю перемогою. Якби справу розслідували тільки німецькі фліки, то за таких умов, без жодних слідів чи зачіпок, її швидко закрили б.

Вона сховала ніж і обома руками вчепилася в «Ґлок».

— Ну, все, Ньємане, — сказала вона і злегка натиснула на спусковий гачок, деактивуючи таким чином запобіжні засоби австрійської пушки. — Думаю, ти дізнався достатньо.

Ньємана здивувала простота цього моменту. Він, вона, легкий вітерець, бархатисті промені сонця, схожі на пушок персика, і… смерть на кінчику сталевого дула. Найгрізніший флік Парижа мав померти, як фазан, одного чудового осіннього ранку.

— Шюллер — це твоїх рук справа? — спробував він іще раз, аби виграти кілька секунд.

Графиня завагалася. Вона відпустила гачок, і запобіжники знову стали на місце.

— Шюллер був кмітливішим за вас усіх, — видихнула вона. — Він зумів скласти два і два.

— Тобто?

— Коли він дізнався, що Юрґен прийомний, то зрозумів, що його смерть пов’язана з його походженням. Він також пригадав старовинну легенду нашого регіону про благородну родину, яка всиновляє дитину і позбавляється її, коли та починає вимагати спадку. Родина влаштовує облаву, у якій зайда стає здобиччю… Не так і далеко від нашої історії.

— Він зателефонував тобі?

— Ти й сам це добре знаєш. Хотів поговорити зі мною, поставити мене перед цим збігом фактів. Я поїхала до нього і вбила його. Очевидна помилка, але часу було мало.

Ньєман відчував лише одну втіху, і то слабку: тепер частини пазлу ідеально сходились.

— Лауро, — спробував він переконати її, — не додавай до цього жахіття ще й убивство фліка. У тебе немає жодних шансів викрутитись. Ми знаємо забагато, ми…

— Ворухнешся — я вистрелю.

Це говорила не Лаура, і Ньєман буквально відчув, як розтає від вдячності, коли побачив, як понад заростями ліщини (або чимось схожим на неї: ліщина — чарівне дерево) вимальовується постать Івани: вохряна куртка, руде волосся, руки зчеплені на «Зіґ Зауері».

Його слов’яночка. Його білочка. Вочевидь, вона не послухалася Ньєманових наказів, але цьому він міг тільки радіти.

— Кидай зброю і руки за голову! — живо крикнула Івана, роздираючи лісову тишу погожого ранку.

Ньєман одразу ж подумав про інших мисливців, але далекий гуркіт вертольота повідомив йому ще дещо: Івана знайшла мережу раніше, ніж очікувалося…

Наступної миті флік глянув на Лауру, яка не поворухнулась. Вона все ще могла натиснути на гачок і застрелити хоча б його…

Однак вона опустила руку зі зброєю, і її обличчя потьмяніло, ніби промокальний папір, що всотав чорнильну пляму. Графиня зазнала поразки, тут не було жодних сумнівів. Вона глибоко вдихнула лісового повітря і закинула голову назад.

Від цього у Ньємана перехопило подих. Ця постать, звернена до сонця, зразкова краса під кришталево-чорною гривою, сяяла несамовитою вродою, зрошеною шаленством та гординею.

Тоді вона непомітно підморгнула йому, як на першій їхній зустрічі. Ця фішка не в’язалася з її царственою вишуканістю, але вона могла собі її дозволити.

Взагалі, Лаура фон Ґаєрсберґ могла дозволити собі все.

Наприклад, приставити дуло 45-го до власного підборіддя й вистрелити.

64

Лауру фон Ґаєрсберґ поховали дуже скромно.

На похороні були присутні лише кілька родичів (серед яких і старий Франц), жменька акціонерів, а також батальйон німецьких фліків, аби ніхто не забув про обставини. Однак представники ЗМІ були персонами нон ґрата.

Щойно графиню поховали, усі зникли — граф мусив рятувати власний зад, інші родичі не надто пишалися останніми подіями, а акціонери мали терміново відбудовувати свою обезголовлену групу.

Правду не було розголошено публічно. Ні місцеві фліки, ні офіцери зі штутґартського карного розшуку не висунули Лаурі фон Ґаєрсберґ офіційних обвинувачень у вбивстві Юрґена, а французькі детективи подали рапорти по той бік кордону.

Офіційна версія в Німеччині полягала в тому, що Лаура покінчила життя самогубством у лісі, що могло зійти за зізнання чи, навпаки, за вчинок чистого розпачу через загибель брата — або ж і за те, і за те.

Та й потім, усе, що було в Ньємана та Івани — це усне зізнання померлої, тобто нічогісінько. До того ж чоловік, із яким Лаура нібито провела ніч, коли сталося вбивство, комерційний директор на ім’я Штефан Ґрібе, із невідомих причин відмовлявся переглянути свої свідчення. Перед законом Лаура була очищена від будь-яких підозр.

Натомість Удо арештували за вбивство Макса. Жодного жалю до тих, хто вижив. Його мотив не було з’ясовано остаточно — боротьба за владу, убивство через ревнощі, — але ЗМІ, яких досі стримував страх перед суверенами, пустилися берега, віднині описуючи Ґаєрсберґів як банду вироджених нащадків.

Навіть фліки до кінця не прояснили справжній мотив убивств. Цей сімейний пакт, згідно з яким спадок розігрувався на звичайному полюванні, згадувався лише в рапорті Ньємана та Івани, і ніхто не став про це розводитись. Занадто божевільна ідея, занадто далека від реального світу звичайних людей, які люблять своїх дітей, а полюють на тварин.

Убивство Філіппа Шюллера більше вписувалося в норму: Лаура вбила його, аби ніхто не дізнався, що Юрґен прийомний. Насправді цей мотив також здавався неправдоподібним: жертва не була справжнім фон Ґаєрсберґом, то й що? Таке відкриття не було варте вбивства, хай навіть стало б відомо, що родина підробила видане мерією Фрайбурґа-ім-Брайсґау свідоцтво про народження Юрґена, у якому він був записаний Ґаєрсберґом.

Старого Франца арештували, але відразу відпустили. По-перше, тому, що в нього були найкращі адвокати в Баден-Вюртемберзі. По-друге, тому, що обвинувачення проти нього були неконкретні. Детективи не мали жодного доказу, що саме він керував лісовими дуелями. Що ж до зондербригади, старий не міг відповідати за вчинки лісників і мисливців «Шварцес Блут».

Злочинців засудили, але за незначні правопорушення: спроба залякування французьких поліцейських, розведення забороненої породи собак, утеча з місця аварії в лісі… Там і не пахло обвинуваченнями, про які мріяли Ньєман з Іваною: допомога у вбивствах на «полюваннях», жертвами яких стали Юрґен і Макс, спроба вбивства фліків, напад на неповнолітню ромку…

«Забий», — просто сказав Ньєман своїй напарниці. Попри враження, яке могла створити його затятість у розслідуванні, він не вірив у правосуддя. І ще менше вірив у правду. Важила лише провина, і він був готовий на все, аби витягти її на світ Божий. Але після цього — зізнання, адвокати, судді, вироки… Тут він умивав руки, адже взагалі зневажав людство. Отже, жодна людина не могла чинити неупереджене правосуддя. «Правди не існує, — наполягав він на своїх заняттях у школі поліції, — є тільки правдоподібна брехня».

І все одно це розслідування добряче підкосило Ньємана. Подобалася йому вбивця, Лаура, чи ні, неважливо. Проблема була в тому, що він дуже сильно помилився. Мабуть, іще ніколи він не був настільки далекий від правди. Чи то засліплений вродою графині, чи то переможений на полі, яке, як йому здавалося, він так добре знав, — на ниві зла, — він ні про що не здогадався. Це було рівняння майже абсолютної жорстокості, яке розташовувалося на трохи зависокому для нього щаблі.

Усе, що він виніс із цієї історії, — це ще один мрець, його дев’ятий. Безперечно, це був законний самозахист, але легкість, із якою лезо зайшло в горло мисливця, становила спогад, що його він не міг позбутися.

Упродовж трьох днів він не розтуляв рота, а Івана облишила його марніти просто на очах. У неї були нагальніші обов’язки: завершити протоколи розслідування і підсумувати всю справу.

Як не дивно, вона ставилася до цієї історії спокійніше за Ньємана. Івана бачила в житті набагато менше звірств, ніж він, але її вроджена ненависть до привілейованих прошарків суспільства та природний бунт проти ідей генетичної вищості, соціального домінування й очищення крові давали їй змогу легше прийняти систему Ґаєрсберґів.

Але й вона ні про що не здогадалася. Вона лише сприймала навколишнє насильство — калічення жертв, пальці, затиснуті в стартері мотоцикла, мертве тіло Шюллера серед пробірок — і намагалася виконати свою роботу. Її фантазія ніколи не могла б зайти далі за уяву самих Ґаєрсберґів.

Фліки мали можливість скласти рапорти у Франції, але Івана захотіла затриматись під приводом необхідності узгодити все з німецькою поліцією й подати повний звіт, що було правдою лише наполовину.

Насправді в неї була абсолютно інша причина: вона щодня навідувала свого героя в Університетсклінікумі (Університетській лікарні Фрайбурґа-ім-Брайсґау). Пораненого героя, який навіть у піжамі змушував її серце тьохкати.

65

Кляйнерт відбувся досить-таки легко. Рентген показав черепно-мозкову травму, але без гематоми, три зламані ребра, тріщину в ключиці та зміщення плечової кістки, усе з правого боку. Утім, ребра обернулися проти свого власника і, мов ножі для риби, порізали йому м’язи, тканини і навіть внутрішні органи — Івана не все зрозуміла: головлікар розмовляв англійською з таким акцентом, ніби клацав підборами на кожному приголосному.

Що ж до найприголомшливіших ран, порізів на очах, вони виявилися несерйозними. Лікарям довелося витягувати з його повік крихітні скельця, і ця робота, що вимагала великого терпіння, закінчилася двома щільними пов’язками, як у сліпого з фільмів про війну.

Коли Івана навідувалася до німця, він слухав її, але бачити через пов’язки не міг. Суцільна романтика. От тільки Івані доводилося підкорятися розкладу відвідувань його жінки і двох дітлахів, зносячи звичні приниження таємної коханки. «Так тобі й треба», — думала вона. Їй не лише доводилося поступатись місцем законній дружині, а й миритися з цією зразковою, гідною матір’ю, яка виховувала його дітей і зуміла втримати їхнього батька поруч. Усе, чого сама Івана зробити не змогла…

Коротше кажучи, вона приходила до свого Кляйнерта за спиною його дружини і за спиною Ньємана, як викурюють косячок у тамбурі. Після цих візитів вона виходила з лікарні злегка під кайфом, тримаючись за стінку і чіпляючись за свої мрії, що були схожі на глухий кут і мали завершитися після штампу на рапорті та міцного рукостискання з зеленими кепі.

Останньої ночі розслідування, повертаючись із замку Франца, вони кохалися — насправді не до кінця, але були на пів шляху. Лише у фільмах коханці кінчають із першого разу в тачках із запітнілими вікнами. І все одно Івана отримала величезне задоволення — душевне. Усе мати неможливо, думала вона, тож скористайся цим на повну. Відсутність надії — це найвища перемога надії, щоб ніколи не розчаровуватися ні в житті, ні в людях.

Але сьогодні обстановка була інакша. До останнього її візиту приєднався Ньєман, і тут уже не йшлося про романтичну пригоду. Вони прийшли попрощатися з колегою, от і все.

66

На них чекав сюрприз: на Кляйнертові вже не було пов’язок і навіть окулярів. Івані здалося, ніби він цілковито змінився. У його очах ніби зосередилися всі ознаки втоми та посттравматичного стресу. Схудлий, виснажений, німецький флік був схожий на маску. Його довге волосся, що спадало з високого чола, і приклеєна до лиця борідка тепер видавалися штучними.

Побачивши вираз обличчя своїх відвідувачів, Кляйнерт поспішив оголосити:

— Лікарі кажуть, мене можуть виписати за тиждень.

— Супер, — сказав Ньєман повним завзяття тоном. — Сьогодні ми повертаємось до Франції.

— Склали всі рапорти?

Флік зморщився, тоді всміхнувся, трохи з запізненням зрозумівши цю шпильку.

— Не кепкуйте, Кляйнерте.

Івана трималася трохи поодаль зі схрещеними на грудях руками, стоячи на одній нозі, ніби чапля на болоті.

Кляйнерт простягнув руку до тумбочки і схопив старомодну папку з картонною обкладинкою та стосом роздруківок.

— У мене є для вас новини, — сказав він, розгортаючи підшивку і сідаючи на ліжку пряміше. — Ульріх Таффертсгофер, генетик з інституту Макса Планка, продовжив дослідження.

— Яке дослідження?

— ДНК Ґаєрсберґів. Він порівняв інші зразки і виявив приголомшливий факт: каріотип Юрґена має багато спільного з генетичним фондом роду.

— Не може бути, Юрґен був прийомним.

— Так усі подумали, бо його ДНК відрізнялася від Лауриної, але все навпаки.

— Це Лауру вдочерили? — запитала Івана, якій перехопило подих.

— Саме так. Таффертсгофер упевнений: Юрґен належав до клану.

— А Макс?

— Він прийомний, тут жодних сумнівів. Рідними дітьми були Юрґен та Удо.

Ньєман нервово тарабанив пальцями по бильцю ліжка.

— Лаура була впевнена, що вона з Ґаєрсберґів…

— Мабуть, їх обох переконували, що це вони — кровні нащадки, аби більше мотивувати.

Івана уявляла собі цю абсолютно збочену систему, яка полягала в тому, щоб нацьковувати дітей — чи радше підлітків — одне на одного, аби пізніше звести в двобої. Ці дітлахи любили одне одного, підтримували одне одного перед авторитарністю батька та жорстоким вихованням, але вища справа їх розділила.

Розмірковувала вона й над іншим аспектом цієї історії: цього разу виграла чужа дитина. Кров скромного походження здобула імперію Ґаєрсберґів, ніби її зненацька повернули народу. Попри все, ця ідея їй подобалася, і не в останню чергу тому, що зайда, який зрештою став переможцем, — жінка.

Кляйнерт продовжував свою розповідь усе більш захопленим голосом. Івана зважувала, наскільки це розслідування знищило його ілюзії, але розвинуло його як фліка. Він вийшов із нього кращим, сильнішим, і це підтверджувало глибинне переконання Івани: усіляка мерзота — добриво для фліків.

Невдовзі в лікарняній палаті запанувала тиша. Ньєман повернувся до вікна і кілька секунд розглядав краєвид. Івана точно знала, про що він думає чи принаймні що відчуває: йому не терпілося піти з цієї задушливої палати, покинути цю атмосферу одужання, дуже добре знайому флікові з часів Ґернона.

Івана очікувала, що він попрямує до дверей, буркнувши «до побачення» собі під ніс, але коли Ньєман обернувся, на його обличчі сяяла усмішка.

Він підійшов до Кляйнерта і схопив його за праву руку — під білою шкірою німця виднілися вени й сухожилля.

— Бувайте, Кляйнерте. Мені складно це казати, але мушу визнати, що ви класний флік.

Німець усміхнувся на видиху, ніби випустив мильну бульбашку.

— Можна мені Івану на пару слів?

Велет в окулярах, здавалося, усе зрозумів, але з його обличчя не зійшов доброзичливий вираз. Не було більше жодної потреби грати в охоронця-мачо.

— Даю вам попрощатися.

Опинившись наодинці з Кляйнертом, Івана усвідомила, що її голова геть порожня. На язику не крутилося ні найменшої фрази, ані найменшого слівця. Вона дивилася на свого поліцая і вже сприймала його як спогад. Німець, здавалося, уловив її настрій — можливо, його самого охопили такі самі почуття.

— Не думаю, що ми знову побачимося, — сказав він.

Івана сіла на край ліжка і взяла його за руку — суху й легку, ніби шматок крейди. Німець не ворушився, задовольняючись легкою усмішкою.

Вона ніяк не могла вимовити хоч слово. Треба було написати промову.

— Ми — ніби вцілілі в катастрофі, — допоміг він їй. — Наші життя врятовано, але смерть виграла.

«Ну от, нá тобі», — подумала вона, аби розвіяти серйозність ситуації. А проте вона не могла б сказати краще чи гірше. Івана нахилилася й поцілувала його в лоб, як цілують дитину, і, ніби щоб поглибити враження, ніжно скуйовдила йому волосся.

«От і докотилися, старенька, — знову подумала вона. — Твій син — дорослий чоловік, а ти ставишся до чоловіків, як до дітей…»

Івана нагородила Кляйнерта останньою усмішкою і пішла. Поки вона дійшла до дверей, її ніжність перетворилася на лють, приязність — на ненависть. Вона думала про Кляйнертову дружину, дітей, його спокійне сімейне життя, і їй захотілося виблювати від такої посередності.

Ця думка-плювок, повна ненависті й образи, нічого не була варта, але несла вагу її власного розпачу. Івана злилася на німця за те, ким була сама. Вона заздрила його банальності, спокою, конформізму, бо сама ніколи не могла досягти цієї простоти.

Переступивши поріг, вона обернулася й адресувала йому ще одну усмішку, цього разу щиру й відкриту. Зрештою, вона любила його як ідею, як проєкт, щось таке, що вивищувалося над навколишнім лайном і чого в неї ніхто ніколи не міг украсти.

Мушкетер усміхнувся їй у відповідь, і вона подумала: «Ти просто дурепа». Вона повторила цю думку ще раз, зачиняючи двері, хоча мусила б повернутися й поцілувати його по-справжньому.

Але вже дорогою до ліфта Івана опанувала себе. До неї повертався гнів. Урешті-решт, саме ця злість надавала їй сил.

Ньєман чекав біля ліфта. У кабіні вона нарешті розридалася, а її шеф дивився то на підлогу, то на стелю, то на ряд кнопок. Він почувався в’язнем, замкненим у клітці разом із диким звіром — пронизливим смутком його слов’яночки.

67

Перш ніж сісти у «вольво», вона кинула погляд на яскраву синяву неба й закурила, ніби щоб остаточно спалити клубок у горлі.

— Ти йдеш, га?

Ньєман знав тільки одну тактику приховування емоцій: буркотіти.

Вона зробила ще одну затяжку і розчавила недопалок носком черевика.

— Зараз.

Усівшись у салоні, скрутившись клубочком, упершись п’ятками в приладну дошку, вона більше не думала про Кляйнерта, тобто берегла його на потім, ніби дорогоцінний талісман, який можна час від часу витягати.

Ньєман їхав у напрямку автомагістралі. Їх досі оточував ліс в усіх можливих формах, але він був ніби перерізаний надвоє, відсунутий далі транспортним потоком. Скоро з’являться рівнини й оброблені поля. Ще трохи згодом — сірість паризького передмістя, бетонні пляжі, накриті свинцевим, токсичним небом — нарешті.

Івані небагато потрібно було для щастя, і всі ці речі стосувалися міста, гамору, забрудненого повітря. Кожен елемент, узятий окремо, викликав у неї відразу: машини, бруд, сморід, містяни… Але разом усе це становило чарівну атмосферу, принаймні на її думку.

Раптом вона прокинулась: вона задрімала, уявляючи гул Парижа. Вони вже перетнули кордон. Івана опустила вікно й закурила ще одну цигарку. Ньєман нічого не сказав. Флік міг мовчати годинами. Вона це ненавиділа. Утім, це мовчання не містило жодного значення: ні байдужості, ні гніву, це був просто невидимий паркан.

Потягуючи цигарку, ніби щоб обігнати вітер, що залітав до салону й притьмом пожирав сигарету, Івана міркувала, яку тему обрати, щоб розбити цю Китайську стіну.

У суїцидальному пориві вона наважилася на найгіршу з них:

— Ньємане, у мене є запитання.

— Можеш зачинити вікно?

Івана викинула недопалок і послухалась.

Вона збиралася порушити табу, і ця думка захоплювала її не менше, ніж лякала.

— Чому ви боїтеся собак?

68

Тиша, здавалося, раптом стиснулась, й Івана почала побоюватися вибуху, яким би він не був. Старий флік захрипів, видавши щось між бурчанням і зітханням. Його голос був такий низький, що інколи сягав нерозбірливих тонів, близьких до сейсмічної хвилі:

— Я вже розповідав тобі про свою сім’ю?

— Ви ніколи нічого мені не розповідали.

— Ну, гаразд. Я народився в Ельзасі у родині без історії. Вічно зайнятий батько та емоційно нестабільна мати, депресивного типу.

Івана подумала про батьків Ґаєрсберґів, але далі порівняння зайти не могло.

— Тож коли в мого брата щось пішло не так, вони нічого не помітили.

— У вашого брата?

— Старшого на три роки. Ми ділили все, абсолютно все. А одного дня все пішло шкереберть.

Ньєман завагався, перш ніж продовжити. Гудіння мотора, хоч і приглушене зачиненими вікнами, ніби погучнішало.

— Жан, — повів він далі за кілька секунд, — так його звали, почав розмовляти сам із собою. Вночі, лежачи в нашій кімнаті, я чув, як він звертається до стелі, його мучила чистісінька манія переслідування.

— Він страждав на психічний розлад?

— Зараз його шизофренію швидко діагностували б, але тоді, в Ельзасі… Та й потім, Жан умів приховати свою хворобу. Я єдиний про неї знав…

Знову запала тиша, ніби буря, яка, начебто віддалившись, ударяє ще ближче, ще сильніше.

— Спочатку Жан вважав мене своїм союзником. Він пояснював мені найменші подробиці свого божевільного світу. Як він будував пастки над мостами автострад, аби каміння попáдало на машини й попередило всіх про його силу. Як він ловив ночами кротів і пив їхню кров, аби покращити слух і відчувати вібрації в темряві. Навіщо він плів таке собі павутиння, кожен край якого стискав за шию пташеня, викрадене з виводку чорних дроздів. Щоранку він годував їх, дивився, як вони ростуть і душаться сталевим дротом…

— Ви не розповідали про це батькам?

— Вони подумали, що я все вигадую. Кажу ж, Жан умів триматися перед дорослими. Він дбайливо приховував свій маячливий усесвіт.

— А в школі?

— Так само, хоч там інколи траплялися дивні нещасливі випадки, саботаж…

Івана почувалася так, ніби повільно ковзає підступним схилом без жодної зачіпки. Вона боялася того, що чекало на неї внизу…

— Скільки вам було років?

— Йому тринадцять. Мені десять.

Ньєман не відривався від дороги, але складалося враження, ніби він дивиться зовсім не на асфальтову смугу. Івана відчувала нервове напруження його рук, які до конвульсій стискали кермо.

— Жан почав не довіряти мені, не хотів зі мною розмовляти, окрім як заради погроз. Це здається нереальним, але я зрозумів, що він збирається мене вбити.

Івана не знала, куди діти очі: прямі лінії перспективи попереду не в’язалися з цією інтимною історією. Але й мови не було про те, щоб глянути на нього самого. Мабуть, вона побачила б обличчя мерця з тугими, мов мотузки довкола труни, м’язами.

— Я зрозумів його план на канікулах, у батьків нашого тата. У старих був пес, якого звали Реґлісс. Кане-корсо, нащадок бойових псів римських легіонів. Собацюр, здатних поборотися з левами на арені чи захистити шльондр у римських нетрях.

— Симпатична порода…

В Івани просто вихопилася ця шпилька. Вічний саркастичний рефлекс.

— Жан вимуштровував його на мене, — вів далі Ньєман. — Реґлісс був великим плюшевим ведмежатком, добрим, лагідним песиком-захисником, але Жан докладав зусиль, аби пробудити його вбивчі інстинкти. Під час кожних відвідин бабусі й дідуся він повертався до цього, перетворюючи Реґлісса на бойового пса, який має лише одного ворога — мене.

— А що батьки?

— Ти маєш на увазі, дідусь із бабусею. Вони не розуміли, що відбувається. Навіть глузували з мене — маленький страхополох, який боїться нашого вірного собаки.

— Він нападав на вас?

— Ні. Щось його досі стримувало. Сила звички, природжена ласкавість, не знаю… Але я помічав найменші його рики, рухи. Я весь час і всюди відчував цю загрозу…

Ньєман перевів подих або ж просто приводив до ладу спогади, як збирають колоду карт, аби знову її роздати. Він мав намір опуститися ще далі, ще глибше.

— Однієї неділі бабуся з дідусем поїхали на сільськогосподарську виставку, якусь дебільну фігню за п’ятдесят кілометрів від дому. Жан мав наглядати за мною. Мене паралізував страх, але його божевілля, здавалося, того дня відступило. Він був спокійним, логічним, ясно мислив. Навіть жартував, казав, буцім сподівається, що я ніколи не вірив у ці історії з дресируванням і помстою. Тієї миті я майже повірив йому знову. Ми пообідали перед телеком (я попросив його прив’язати Реґлісса біля буди). Це була епоха «Месників»[44], ти не пам’ятаєш… На якусь коротку мить я подумав, що все стало як раніше…

Коли я прокинувся, у мене були зав’язані очі. Моя мати жила на фенобарбіталі, мабуть, Жан підмішав його мені в їжу. Я не мав жодної гадки, де я чи котра година. Тіло розривали опіки — у певних місцях: на передпліччях, на щиколотках, на поясі… Але найгірше відчуття було посередині тіла, десь між ногами, це був розсіяний жар із гострими краями, він врізався мені у внутрішні боки стегон і пульсував.

Я спробував закричати, але рот був заткнутий кляпом. Під час вдиху мене пронизували конвульсії, напади паніки, які розривали мені ніздрі… Лише тоді я відчув запах, цей довбаний запах дикої тварини, відчув усіма порами шкіри… Там був собака, зовсім близько, можливо, навіть усередині мене, і мій піт починав пахнути цією їдкою сумішшю звіриного смороду й мокрої шерсті… Реґлісс був поруч, зовсім близько, але де?

Івана боялася тієї миті, коли Жан зніме пов’язку з маленького П’єра, адже все це відбувалося тут і тепер, у салоні «вольво». Вона вчепилася в ручку дверцят, суглоби пальців побіліли, нігті до крові впилися в долоню.

— Ми були в хижці мого дідуся в глибині саду, — повів далі Ньєман, ніби неспішно зняв пов’язку з очей у своїх спогадах. — Він припнув мене до стільця десятками гальмівних тросів від велика, які утворювали гігантське павутиння. Реґлісса Жан прив’язав до мене. Затиснув у мене між ніг так, щоб мої геніталії опинилися в його роззявленій пащі. Він іще більше стиснув пута на собаці, так, щоб той через біль чи лють одним махом оскопив мене… Але Реґлісс не рухався. Він застиг із моїми яйцями в роззявленій пащі, пускаючи слину мені на штани. Його очі були вологі. Як не дивно, у ньому не було жодної агресії. Він дивився на мене цим плачливим поглядом собаки, який чекає на щось від свого господаря, мовчки благаючи…

Я спробував заговорити до нього найласкавішим голосом, аби умиротворити його, прошепотіти йому щось заспокійливе, але з горла не долинало жодного звуку. Мій страх перейшов будь-яку межу. Я міг лише сидіти, незворушний, німий, ніби мене й не існувало… Секунди абсолютного жаху, які усвідомлювала частина мого мозку, сформована мільйони років тому…

Івана опустилася на сидінні, так що їй майже не видно було дороги. У скронях, ніби старий такелаж на палубі, било запитання:

— А… ваш брат?

— Він спав переді мною, просто на підлозі. Цей мудак заснув просто посеред екзекуції, залишивши мене в смертельній позі. Таке з ним часто траплялося: посеред зриву його раптом зморював сон, ніби перегрітий мозок вимикався. Картинка була справді… незвичайна. Я, прив’язаний, ніби наркодилер, якого допитують боси, задиханий собака з моїми яйцями в зубах — і братик, який мирно хропе біля свого творіння…

Ньєман замовк. Невже це кінець історії? Так чи інакше, хлопчик вижив — але в якому стані? Думка про те, що Ньєман не повністю чоловік, пронеслася Іваниними венами, ніби хвиля розпеченої лави…

— Ніщо не відбувалося, поки не прокинувся мій брат. Він подивився на мене, помилувався своїм витвором і мовчки звівся на ноги. Перерізав кабелі й звільнив мене. Пес одразу ж утік, скавчачи, а я знепритомнів. Коли я прийшов до тями, то лежав на своєму ліжку. Жан більше ніколи не згадував цю сцену. Усе сталося так, ніби мені це наснилося. Насправді це йому вона снилася, бо він усе забув. Я став персонажем його кошмарів…

Гудіння «вольво» досі акомпанувало їхній розмові. Безперервний гул, ніби закільцьований.

Хвиля жару, що пронизала Івану, перетворювалася на докучливу сверблячку фліка, який завжди хоче знати більше.

— І… — наважилася вона, — це все?

Він повернувся до неї і виплюнув:

— А тобі недостатньо?

Вона втягнула голову в плечі. Він щойно показав їй саме ядро своєї понівеченої особистості, а вона поводилась як дівчина, яка не зрозуміла кінцівки фільму.

Він зітхнув і раптом ніби визнав, що їй і справді можна виділити ще трохи інформації:

— Мої батьки так і не дізналися про ці тортури… Я захворів, сьогодні це назвали б депресією. Я відмовлявся ходити в школу, зачинявся у своїй кімнаті, не хотів звідти виходити. Тоді сталося поспіль дві пов’язані з цим події.

Спочатку помер Реґлісс — ми ще були в дідуся з бабусею. Ніхто ніколи не дізнався, від чого, але всі підозрювали мене. Жан безперестанку звинувачував мене… А потім у Жана в колежі стався психічний зрив. Я вже не пригадую конкретних обставин — насправді, подробиць мені ніхто ніколи не повідомляв, — але було неможливо й далі заперечувати його хворобу: це бачило пів класу. Його госпіталізували й перетворили на зомбі, накачаного ліками, і відтоді постійно переводили з одного закладу в інший.

За цей час на мене звалили роль брата, який не зумів своєчасно підняти тривогу, мало не зрадника. Мене відправили в пансіон. Я більше ніколи не повертався додому. Ця сім’я нічого мені не дала, і я розумів, що й дати не може. Я вирішив викручуватися самостійно, і в мене не так і погано вийшло. Я завжди вважав сім’ю слабкістю, а самотність — силою. Ось так я й зумів утриматися на ногах. Але після всього цього, звичайно, з собаками було покінчено.

По цих словах запала тиша. Але Івана не закінчила: вона була фліком, вона розгадувала загадку, яка мучила її роками і якимось незбагненним чином потаємно поєднувала її з Ньєманом — вона й сама віддала подібну данину життю у вигляді тривоги, фобій, нічних жахіть…

— Що сталося з вашим братом?

— Він наклав на себе руки в двадцять шість років. Він жив у квартирі під наглядом лікарів і мав право виходити на кілька годин удень. Якось він поїхав у гості до наших дідуся й бабусі та повісився в хижці у глибині саду. Можливо, вона навіяла йому спогади…

Івана подумала, що їй слід просуватися легко та обачно, ніби по тонкому льоду. Але делікатність не була її коником:

— Це допомогло вам налагодити стосунки з батьками?

Ньєман усміхнувся, здивований і збентежений Іваниною наївністю.

— Ти маєш на увазі, його смерть? Анітрохи. Я навіть не поїхав на похорон. Ніколи не забувай: сім’я — це слабкість.

Їй треба було поміркувати над цією фразою, тій, яка ніколи не мала сім’ї, якій не вдалося побудувати свою. Хотіла б вона, щоб це було так…

Ньєман, відчуваючи, що сказав недостатньо, додав:

— Тоді в мене вже було своє життя.

— Яке життя?

Це була помилка. Івана поставила запитання з висоти свого старого доброго скептицизму: що могло бути важливіше за смерть рідного брата? Такі банальності не мали місця в житті Ньємана, та і в її теж.

— Я став фліком і занурився в чужі злочини. Нормальний спосіб відволіктися. У кожному разі, ця професія зробила мене сильнішим стосовно моїх травм, якщо, звісно, не навпаки. Я сяк-так віднайшов рівновагу і зміг стати тим, ким є.

Івана знала, що він мав на увазі під «стати тим, ким є» — мисливцем, одержимим, убивцею. Він ніколи не приховував, що цей вчинок — вистрелити в людину у випадку законного самозахисту — визначив його назавжди.

Одного дня він поділився з нею: «Вбивати легко. Достатньо лише погодитися померти». Івана тоді не зрозуміла, що він мав на увазі. Вона тижнями розмірковувала над цією фразою, а тоді збагнула: смерть інших можна стерпіти, лише якщо приймаєш власну загибель як другорядний, анекдотичний факт. Певним чином це полегшувало життя…

Івана не могла підписатися під цією думкою. Вона також убила людину — батька свого сина, — але не тому, що погоджувалася померти. Навпаки, вона хотіла жити і врятувати свою дитину.

Утім, тепер вони з Ньєманом були такі самі, за крок до останньої межі. Ця думка водночас заспокоїла і пригнітила її. Два камікадзе на дорогах Франції, двоє загублених фліків, які знаходили в чужій смерті причини жити далі.