Останнє полювання

34

Тіло лежало в зеленуватій канаві.

В укритій килимами моху й лишайника рослинній рані завглибшки два метри, що бігла піщаною галявиною. Довкола стояли чорні сосни, охороняючи місцину як від людей, так і від негоди.

Знову-таки, труп був голий.

Знову-таки, оскоплений і обезголовлений.

Голову сердешного Макса, з відстовбурченими вухами й навощеним волоссям, знайшли за кілька метрів від тіла з дубовою гілочкою в зубах. Що з нутрощами? Їх якраз шукали, вони, очевидно, були закопані десь неподалік.

Світильники німецьких криміналістів, повітряні кулі з білого паперу, що нагадували азійські шовкові ліхтарики, плинули над землею, безжально викриваючи кожну деталь.

Дорогою — це було за сорок хвилин від Фрайбурґа-ім-Брайсґау, посеред одного з лісів Ґаєрсберґів — Ньєман устиг оговтатися від пережитого потрясіння.

Поки що він не хотів думати про Чорних мисливців або принаймні про їх імітаторів із 2018-го, що носили їхні лахи та розводили їхніх жахливих собак. Він і так ледве встиг перетравити панічний страх, пережитий під час нападу реткена, і насолодитися сухими шмотками, які натягнув перед тим, як їхати на нове місце злочину.

Чого добивався вбивця? Хотів винищити клан Ґаєрсберґів? Мстився за щось, у чому була винувата вся родина? Чи мав зовсім іншу мету?

До них підійшов Кляйнерт, не рум’яніший за труп.

— До його стоп начіплявся мох і листя. Це означає, що Макс довго йшов босоніж, перш ніж упасти в канаву.

— З Юрґеном було так само?

— Точно так само.

— А чому ніхто мені цього не сказав? — похмуро проревів Ньєман.

Кляйнерт, схоже, здивувався, але з його обличчя не зійшов урівноважений, безпристрасний вираз, чи то як у вчителя молодших класів, чи то як у мушкетера.

— Та всі вам казали! Тобто це було в досьє французьких жандармів, та й ми кілька разів зазначали це в рапортах.

Ньєман пробуркотів щось нерозбірливе, навіть для нього самого.

— На торсі також є подряпини, — вів далі комісар. — Отже, він продирався крізь сосни та інші дерева в цьому лісі. Усе свідчить про те, що за ним гналися.

Ньєман повернувся думками до Чорних мисливців. Чи це вони влаштували облаву на кузена? Того самого, що казав: «Можу також повідомити вам їхній тариф», — про шльондр, яких вони викликали напередодні полювання з собаками. Царство йому небесне…

— Є якісь сліди, відбитки?

— Нічого. Як і того разу.

Клоуни в плащах і масках на здорових моциках — на вихід. Навіть пішки ці хлопці не змогли б не залишити жодного сліду.

— Це незбагненно, — підтвердив його думки Кляйнерт, — особливо на такій ділянці.

Галявина й справді була вкрита червонуватим піском, з якого виринали корені, пні, каміння. Нею неможливо було пройти, не загрузаючи. Можливо, убивця дбайливо замів за собою?

— Сліди Макса все-таки лишилися, хіба ні?

— І їх теж нема. У цьому й заковика.

Ньєману спав на думку образ японського садівника, який терпляче прочісує граблями клумби з гравію, але він відкинув його: нічого спільного з дикунством нового вбивства.

— Тачку його знайшли?

— За три кілометри звідси, поруч зі стежкою.

— Отже, йому призначили зустріч.

— Можливо, але телефон уже перевірили. Жодного підозрілого дзвінка.

— Із ким він розмовляв востаннє?

— Із братом, о вісімнадцятій дванадцять. Його вже допитали. Якась історія з дівчиною. Схоже, вони обмінювалися… партнерками.

Ньєман пригадав Юрґена й Лауру, які робили те саме. Він відкинув цю думку: мотив убивства ніяк не пов’язаний із сексом.

Він вдихнув затхлого повітря, яке, застоюючись, смерділо смертю і гниттям. Тут розкладалися не лише безживні рештки Макса, а й усе навколо. На галявині тхнуло, як на грибній фермі.

— Його вбили в канаві, — мовив Кляйнерт.

— Звідки ви це знаєте?

— Завдяки крові: уся канава нею просочена. Експерти-криміналісти знайшли також чимало органічних решток. Різня відбувалася на дні ями.

Ньєман опустив очі: колір піску раптом набув особливого значення. Немовби ціла галявина була напоєна кривавими соками. Очевидно, убивця і в Макса дістав геніталії через анальний отвір…

— Сліди боротьби є?

— Переконливих доказів іще нема. Треба почекати на розтин. У Макса, мабуть, не залишилося сил опиратися…

Ньєман озирнувся на комісара через плече.

— Звідки ви знаєте?

Кляйнерт не потурбувався тим, щоб відповісти. Хоча слідів і не знайшли, картина була цілком зрозуміла: кузена переслідували, уже голого, а тоді загнали на цю галявину.

Ньєман узявся уявляти події в контексті полювання. Незважаючи на дубову гілочку й випатрані нутрощі, усе це радше було схоже на цькування здобичі собаками, коли тварину, виснажену, ошалілу від паніки, добивають ударами кинджала.

Це нагадало йому про дещо інше:

— Макс займався піршем?

— Гадки не маю. Треба перевірити.

— А полюванням із собаками?

— Він брав участь в останньому полюванні Ґаєрсберґів.

— Де проводитимуть розтин?

— У Штутґарті.

— Далеченько.

— Ви не розумієте. Сьогодні вночі на території Німеччини стався особливо тяжкий злочин. Перші висновки робить регіональна поліція, але справу забирає німецький карний розшук.

— Коли вони прибудуть?

— Завтра під вечір.

Вони зрозуміли один одного з першого ж погляду: у них було близько двадцяти годин, щоб зарекомендувати себе. Довести начальству, що з ними теж варто рахуватися.

— Хто знайшов тіло?

— Сторож-лісник на ім’я Гольґер Шмідт.

— Він працює на місцеву владу?

— Ні. На Ґаєрсберґів. Цей ліс належить їм.

— Що за один?

— Інженер зі служби управління водними та лісовими угіддями, пенсіонер. Він контролює популяції оленів і кабанів. Оцінює їхній стан здоров’я, харчування, розмноження. Усе під контролем. У цих лісах мало перепис населення не ведуть.

— Хто йому платить?

— Здається, він волонтер.

— Він працює на одну з асоціацій старого Франца?

— Можливо. А це має значення?

— Перевірте.

— Що у вас на думці?

— Нічого. Але цей тип не мав знайти труп.

— І що?

Ньєман нетерпляче махнув рукою. Німець намагався спростувати його припущення, а вони й так ні до чого не вели.

Вони одночасно повернули голови: до них підійшла Івана.

— Де ти ділась? — гаркнув Ньєман.

— Я розмовляла з криміналістами.

Ньєман, роздратований, почув: «Я ж говорю німецькою». Наступної миті він пригадав її на колінах перед мотоциклом, із пальцями, затиснутими в стартері. Цей спогад уразив його в саме серце. Він мав би врятувати її, поквапитись їй на допомогу… Але його тримав у покорі звичайний пес.

Раптом з-за дерев пролунав пронизливий крик. Неможливо було зрозуміти, звідки саме він долинув. Вони водномить рушили до узлісся. За першим рядом дерев була ще одна просіка, де криміналісти розклали своє обладнання і де фліки в уніформі розгортали сигнальну стрічку. Там і відбувалася сутичка.

Якийсь флік у синій парці посковзнувся й упав на п’яту точку, другий обхопив за талію якогось цивільного, щоби стримати його, ще один намагався їх розчепити… Нарешті у спалаху білого ліхтаря Ньєман побачив скорчене лице Удо, яке, ніби той прожектор, аж випромінювало чистий біль.

Подібних сцен Ньєман за своє життя бачив десятки, але вираз обличчя молодшого брата, того самого, який хотів «звести рахунки власноруч», вразив його до глибини душі. Мрець, приречений вічно переживати свої муки. Прометей в обробці Ваґнера…

— Ходімо зі мною, — наказав він Івані.

Вони сховалися за деревом, зашпортуючись об кабелі електрогенератора.

— На них усіх це чекає, — прошепотів він. — Юрґен був старшим сином Фердинанда, Макс — Герберта… Лаура вийшла сухою з води, але вони з Удо у вбивці під прицілом, я впевнений. Хтось хоче винищити спадкоємців клану.

Івана витягла сигарету, порушуючи цим чимало правил — як законів, так і екологічних настанов. Вона здавалася спокійнішою за Ньємана. Попри недавній напад, вона вже відновила сили.

У глибині душі у фліка заворушилося щось тривожне.

— Я хотів сказати тобі… — пробелькотів він.

— Що?

— Тоді, на вулиці, я не міг, я…

— Я так і зрозуміла.

Він кинув на неї благальний погляд. Вона всміхнулася у відповідь: найкращим в Івані була її здатність пережити події, які будь-кого іншого звели б у могилу.

— Ось вам іще одна причина пояснити мені, що у вас за проблеми з собаками.

Він спробував усміхнутися їй у відповідь, але м’язи обличчя застигли. Знову стартер і рука Івани, полонена механізмом байка. Пальці слов’янки, що котяться бруком у потоках зливи.

Нарешті він розтулив рота.

Щоб виблювати за дерево.

35

Ньєман ненавидів схеми, таблиці, списки, але цього разу довелося їх терпіти. Вони знайшли в центральному відділку кабінет для нарад, який повнився безрадісними деталями (тьмяні світильники, пластикові меблі, старенька кавоварка…), але будь-якому фліку нагадував теплу атмосферу дому.

Центр композиції становив старий фліпчарт із фломастерами, що ледь писали. Ньєман почав записувати на великому аркуші ключові елементи розслідування.

Ліворуч він написав: «УБИВЦЯ-ПСИХ», що нічого особливо не значило, але нагадувало про загальний контекст. Головне, цей термін дозволяв остаточно відкинути легіон підозрюваних, яких досі брали в розрахунок: ворогів Ґаєрсберґів, так званих друзів сім’ї, гостей мисливського будиночка, конкурентів групи VG… тобто всіх тих, хто діяв би, скажімо так, із раціональних мотивів.

Праворуч Ньєман написав: «ЧОРНІ МИСЛИВЦІ». Дорогою до відділку Івана розповіла Кляйнерту про напад, який на них вчинили в самому центрі міста.

У центрі аркуша флік зазначив: «ЛАУРА». Вона була, так би мовити, елементом, який поєднував убивцю з Чорними мисливцями. На його думку, вона була у вбивці чи вбивць під прицілом. Адже минулої ночі на неї напав імітатор зондербригади. Чи означає це, що вбивця належить до цієї банди? Невідомо.

В іншому кінці дошки Ньєман написав: «ФРАНЦ». Старий також уособлював зв’язок, хоча радше гіпотетичний, між убивствами та байкерами. По-перше, у нього був мотив для помсти Фердинанду, батькові Юрґена та Лаури. По-друге, він знав — Ньєман у цьому не сумнівався — Чорних мисливців.

Флік пояснював усе це, креслячи стрілки між іменами, але відчував у себе за спиною важку скептичну мовчанку. Обернувшись, він побачив, що Івана та Кляйнерт із дохлим виглядом тримають свої стаканчики з аюрведичним чаєм. У нього було враження, ніби він читає лекцію двом обкуреним хіпі.

— Ну і? — врешті-решт спитала Івана.

Ньєман поклав фломастер і звернувся до Кляйнерта:

— По-перше, доручіть одному чи двом своїм людям, що менше, то краще, розслідувати вбивство Макса.

— А я думав, ми відірвемось, поки не приїдуть хлопці з карного розшуку.

— Так, але по-іншому. Ви самі прекрасно знаєте, що вони нічого не знайдуть: ні свідків, ні відеозаписів, ні підозрілих дзвінків.

Він поклав руку на ліву частину дошки.

— Забийте на мотив убивці, відштовхуватимемось від його вмінь. Із цього й треба було починати. Знайдіть усіх мисливців, браконьєрів, лісників, інженерів з управління водними та лісовими угіддями з південно-західного регіону Баден-Вюртемберґу.

— Це багацько народу.

— Пофіг. Зберіть їх усіх. Нам потрібна біографія кожного, виписки з поліції, зв’язки з Ґаєрсберґами, дані про мисливську майстерність…

— Але…

Ньєман не дав йому продовжити, пересунувши руку праворуч.

— Що ж до Чорних мисливців, у нас є козир: нічний напад. Очевидно, що тепер на цих схиблених можна нарити щось конкретне, хоча б їхні моцики.

— Тобто? — запитала Івана, чиї пальці, мабуть, досі були заціпенілі.

— Ті хлопці їздять на «нортонах». Англійських мотоциклах, не таких уже й поширених. А головне, їхні байки «каферизовані».

Двоє його колег мовчали. Ньєман навіть трохи радів нагоді продемонструвати свою обізнаність у механіці.

— Це техніка, успадкована від британських рокерів шістдесятих років. Вони переробляли свої байки, по максимуму зменшуючи масу корпусу, прибираючи навіски, щоб виграти у швидкості. Їхньою метою було встигнути з’їздити від кафе до обумовленого пункту і назад до того, як закінчиться пісня в джукбоксі…

Невідривний погляд Кляйнерта й Івани — це було щось із чимось. Ньєман і сам здивувався, коли побачив ці мотоцикли. Спершу він очікував побачити німецькі військові машини, але ні, це були «англійці», спрощені до крайності, з оголеною вилкою, неприкритим баком, дуже низьким кермом…

— Найважливіше тут те, — повів далі він, — що ці байки модифікували у професійній майстерні. Не рахуючи того, що й оригінальні моделі теж можна відстежити. Треба зв’язатися з фірмою «Нортон» тут, у Німеччині, й у Великій Британії.

У Кляйнерта вихопився крик душі:

— Але хто ці чуваки?

— Браконьєри, найманці, колишні солдати. Можливо, навіть грабіжники. Десь тут чи у Штутґарті ніколи не було пограбувань із таким арсеналом?

— Ні… Ніколи!

— Ну, тоді ці чуваки вирішили вийти з лісів, у прямому сенсі. Вони організовані й не бояться поліції. Гадаю, їх хтось захищає.

— Хто?

Ньєманові не довелося відповідати: завелика була спокуса запідозрити існування системи а-ля Дірлеванґер, за якої браконьєрів випускали з тюрми й використовували як солдатську роту, службу підтримання порядку чи якийсь інший загін для залякування.

Івана за студентською звичкою підняла руку.

— Не розумію. Ви думаєте, що вбивця належить до Чорних мисливців?

— Поняття не маю, але не може бути, щоб усе це не було пов’язано. Це доводить напад на Лауру.

Знову мовчанка. Цей напад із собакою все менше й менше в’язався з убивствами Юрґена та Макса.

— Згідно з висновками патологоанатома, — наважилася заговорити слов’янка, — Макса вбили між восьмою годиною вечора та північчю.

— І що?

— Чорні мисливці кокнули кузена, а тоді притарабанились у Фрайбурґ-ім-Брайсґау?

Ньєман не відповів. Усе це не трималося купи, мусив він визнати. Флік узявся походжати перед кліпчартом: сам не знав чому, але сьогодні ця дошка, фішка торговців і начальників відділу маркетингу, його заспокоювала.

Не знаючи більше, що й сказати, він подивився на годинник: перейшло за п’яту годину ранку.

— Ось що я пропоную: поспимо дві-три годинки і знову зберемося тут о дев’ятій. — Він повернувся до Кляйнерта. — Ваші хлопці вже працюють?

— Звичайно.

— Тоді передайте їм зачіпки, про які ми говорили.

— Перепрошую… але які саме зачіпки?

Ньєман розпачливо зітхнув:

— По-перше, всі браконьєри й мисливці з історією судимості чи психічними розладами. По-друге, асоціації старого Франца: треба перевірити, що саме за ними ховається. Треба також прочéкати, хто наймає сторожів, а також усе, що стосується служби безпеки VG. І ще є ці кляті моцики, які треба відстежити.

Кляйнерт, за прикладом Івани, дістав блокнот і занотовував. Очевидно, він вирішив довіритися французькому фліку.

— Треба також відкопати записи камер спостережень за цю ніч і опитати мешканців центру Фрайбурґа. Навіть попри дощ, можливо, вдасться щось вичепити, якісь номери, будь-що. Вам вистачить людей?

Німець кивнув, не підводячи голови.

— Щодо ромів дізнавалися?

— Якраз збирався про це сказати. Мої люди знайшли серед архівів фрайбурзької лікарні записи за березень 2000 року про страшенно покалічену дівчинку на ім’я Марія Вадош. У її справі було вказано ім’я батька — Йозеф. У чувака довжелезна історія судимостей, а в графі «місце проживання» значиться «кочівник». Це воно, без сумніву.

— Де вони зараз?

— Вони постійно переїжджають, але, швидше за все, досі живуть десь у цих краях.

— Супер. Це наш найперший пріоритет.

Кляйнерт здивувався.

— На цю сім’ю напали ті самі, що й на нас сьогодні, або ж їхні наступники. Інколи мертвий слід виявляється найгарячішим.

Краєм ока Ньєман помітив, як Івана хитає головою, не припиняючи писати. Цей простий рух означав: «Ваші дебільні фразочки залиште собі. Ми більше не у школі для фліків…»

36

Він не стулив очей до самого ранку. Збудження, роздуми, страх…

О дев’ятій годині зателефонував Кляйнерт. Дві новини, традиційно, одна хороша, одна погана. Погана — в тому, що камери на вуличках Фрайбурґа-ім-Брайсґау були затуманені: жодного запису з байкерами. Не було також жодного свідка — через зливу. Хороша новина полягала в тому, що знайшли сім’ю Вадош. Роми жили на північ від Фрайбурґа, неподалік від французького кордону, на майданчику для паркування в околицях Оффенбурґа.

Тепер вони їхали, усі троє, з Іваною та Кляйнертом, у Ньємановому «вольво» — попри купу роботи, що чекала на них сьогодні, трійця не схотіла розділятися. Двоє пасажирів знову пили свій трав’яний чай із застиглим виразом на обличчях, пом’ятих від тих крихт сну, які їм удалося вирвати в цієї ночі.

Ньєман був не в найкращому стані. Охоплений похмурим настроєм, він постійно помічав уздовж дороги хрести, Христа, розп’яття… Священні силуети на вершинах пагорбів, розіп’яті Ісуси, прибиті до дверей.

Усі ці два дні, відколи вони перетнули кордон, Ньєман відчував якусь глуху внутрішню тривогу, справжні хвилі низьких частот, що безперервно скручували йому нутрощі. Це стосувалося не розслідування, не Ґаєрсберґів, а його дитинства. Його виростили в ненависті до Німеччини. Цю відразу до фріців, «бошів», німаків йому прищепила бабуся-ельзаска, та й у половині фільмів, які він тоді дивився, був лиходій у німецькій формі, з галунами на комірі, котрий розмовляв французькою зі свинцевим акцентом. Як не дивно, його бабуся ненавиділа не нацистську Німеччину з її Голокостом та мільйонами жертв, а країну крадіїв земель, тих, що присвоїли собі Ельзас, аби нав’язати його жителям свою ганебну культуру.

Це виховання назавжди лишило в ньому свій слід. Пізніше був Фассбіндер, Берлін Девіда Бові, падіння Стіни, електронщина, але нічого не змінювалося: глибоко в душі Ньєман усе одно вважав Німеччину країною покидьків із сильним акцентом і високими галунами… А ще — чужою й ворожою землею.

Ньєман прогнав із голови ці думки: Кляйнерт, який сидів поруч, читав уголос біографію Йозефа Вадоша. Далеко не янгол. Його сто разів арештовували за переховування награбованого, крадіжки зі зломом, шахрайство, завдання тяжких тілесних ушкоджень, сутенерство… Йозеф був ромом, яких Ньєман бачив сотні: між двома строками встигав хіба дихнути, як плавець між двома гребками.

— Зараз він володіє ліцензією на торгівлю фруктами й овочами, але мої оффенбурзькі колеги повідомляють, що його груші й кавуни прикривають якісь жалюгідні контрабандні оборудки: бензин, цигарки…

Одна думка не давала Ньєманові спокою ще відучора: у Вадоша був вагомий мотив кокнути Юрґена і кожного члена сім’ї VG, а саме напад на його донечку. Але ці вбивства не відповідали стилю ромів. До того ж, якщо припустити, що вбивця дресирував реткенів, це не міг бути Йозеф. Циган не взявся б розводити псів, які загризли його рідну дочку, хіба що він повний збоченець.

— Майже на місці, — попередила Івана, яка стежила за їхнім маршрутом по GPS із заднього сидіння.

Показався асфальтований майданчик, на якому колом було припарковано з десяток фургонів, ніби вози у вестерні перед нападом шеєнів.

Ньєман одразу зрозумів, що тут щось не так. Парковка була бездоганна, автівки на ній — блискучі, а фургони розміру XXL — геть новенькі. Нічого спільного зі звичним безладом ромів, яким дихалось вільно лише в оточенні старих шин, запчастин та ледь вистиглих барбекю.

Ньєман заїхав на парковку й помітив мешканців табору: всі біляві.

— Це не роми.

— Перепрошую?

— Я кажу: це не цигани. Це єніші.

— Он як?

Кляйнерт відповів так, ніби йому раптом розповіли, що конюшина і люцерна — це дві різні рослини. А проте це все змінювало. Ньєман мав чималий досвід роботи з кочівниками — навіть трохи розмовляв їхньою мовою — і розраховував на це знання, щоб розтопити лід. Але єніші…

Він майже нічого про них не знав. Народ кошикарів невідомого походження, який розселився по Швейцарії, Ельзасу, Німеччині. Бабуся говорила про них як про білих привидів. За її словами, вони селилися в очереті на болотах і плели кошики, якими можна полонити душу…

Дивлячись на цих обгорілих на сонці здорованів у шортах і футболках, що ніжилися в шезлонгах, Ньєман зрозумів, що може залишити при собі свої три слова ромською і спільницький, хуліганський тон.

— Ви мовчите, — сказав він, виходячи з машини, — говорю я.

Крокуючи до фургонів, він усе-таки помітив знайомі деталі: асфальтом бігли шланги й кабелі, якими сюди, очевидно, звідкись потрапляла вода й електрика, жінки займалися пральними машинками останніх моделей, встановленими у кухнях-причепах, довкола на модифікованих великах їздили дітлахи, що нічим не вирізнялися від малечі з бідних районів…

Ньєман помітив кремезних чоловіків у майках і гавайських шортах, які пили пиво довкола новенької, ніби щойно з салону, «ауді Q2».

— Ви розмовляєте французькою? — запитав він, навіть не подбавши про усмішку.

— А ти як думаєш? — відповів один із хлопців з убивчим акцентом. — Ми не сидимо на місці, старий. Мотаємось туди-сюди через кордон…

— Ми шукаємо Йозефа Вадоша.

— Що вам від нього потрібно?

— Просто поговорити.

Той махнув рукою, мовляв, «ці жалюгідні фліки вічно хочуть побалакати», а тоді махнув пляшкою у бік старших чоловіків, які грали в карти під навісом.

Попри білявий колір волосся, єніші починали неабияк змахувати на ромів. До Ньємана поверталася його впевненість у собі.

Хлопець попрямував до того гурту, Івана з Кляйнертом — за ним. Троє чоловіків, що сиділи, були майже такими ж яскравими, як і карти, що купчилися на розкладному столику. П’ятдесят із гаком років, шкіра як в англійців, попечених сонцем, на головах — невеличкі капелюшки, схожі на федори, які зсілися від прання.

Ньєман інстинктивно звернувся до чоловіка з найбільш авторитетним виглядом:

— Йозеф Вадош?

Чоловік із багряним обличчям підвів погляд.

— Ви французькі фліки?

Ще одна спільна риса з циганами: живучи на маргінесах, поза межами світу осілих людей, вони, однак, були в курсі всього.

Ньєман представив себе та своїх колег і пояснив причину приїзду:

— Перепрошую, але ми хотіли б повернутися до лиха, яке сталося з твоєю сім’єю двадцять років тому. Це стосовно нещасного випадку з собакою…

— Нещасного випадку? — перепитав Вадош.

Він реготнув і підвівся, ударившись головою об навіс. Ньєман одним поглядом оцінив свого співрозмовника: щонайменше центнер ваги, кремезний, мов діжка, тулуб, руки товщиною зі стегна — справжній цирковий силач у чистісінькому тільнику. Його волосся кольору гравію було підстрижене під «їжачок», а тлусте обличчя здавалося обпеченим, ніби цегла.

— Ті паскуди нацькували на мою дочку своїх псин…

Ньєман задоволено констатував, що лють Йозефа не згасла ані на крихту. Зараз він легко розкриє перед ними всі карти, радіючи можливості поділитися своєю ненавистю.

— Ходімо до мене, — сказав кочівник. — Ви тут усіх кумарите своїми гидкими пиками.

37

Усередині фургон скидався на корабельну каюту. З того його краю, де розміщувалася «вітальня», у всіх трьох стінах були вікна і стояв лакований дерев’яний столик та білий диванчик у формі підкови. Усе це мало бездоганний вигляд і, мабуть, дорого коштувало, але дивуватися не випадало: якщо єніші були схожі на ромів, значить, вони вкладали всі свої бабки в такі зовнішні ознаки багатства.

Про циган нагадували й інші деталі: акордеон, вишита завіса з зображенням якогось казкового східного міста, безліч дешевих дрібничок, виставлених на поличках… Деякі речі добряче відгонили забобонами: наприклад, від вигляду набору чорнуватих статуеток по спині повзли мурашки.

Вони сяк-так розсілися за столом, через що в фургоні стало ще тісніше, а тоді Йозеф покликав дружину й заговорив із нею якоюсь невідомою мовою. Пані Вадош, здавалося, зринула прямо з легенд минулих часів, така собі ворожка або чаклунка з великої дороги. Виснажене обличчя, підкопчений відтінок шкіри, глибокі зморшки, довгі шовковисті коси, ніби у вождя сіу.

Дружина принесла пиво. Ньєман надпив ковточок і натиснув на кнопку «пуск»:

— Йозефе, розкажи нам усе.

Єніш і собі випив, сьорбаючи напій крізь зуби.

— Це було в 2000 році. Ми, скоріше, з французів, але ельзасці так нас задовбують, шо інколи доводиться перетинати кордон. Ми опинилися в затишному закутку лісу неподалік від Фрайбурґа. Але це було в Ґаєрсберґів.

— Як ви могли там вижити? — заперечив Ньєман. — Адже на їхній території немає ніякої інфраструктури.

Йозеф усміхнувся — радше вдавано, ніж природно.

— Так усі думають, але це неправда. Там повсюди мисливські павільйони, обладнані водогоном і електрикою. Ці покидьки захищають свої ліси, це да, але з невеличкою допомогою «цивілізації».

— Ви під’єдналися до одного з цих павільйонів?

— Це було недалеко від дороги, — кивнув голова сім’ї. — Там було повно місця, вода, електрика і жодного діставучого гаджо[36]. Принаймні ми так думали…

— До вас нагрянули люди Ґаєрсберґів?

— Спочатку ми мали справу з лісниками, вони попередили нас, шо ми на приватній території, шо ми мусимо валить і все таке. Ми не пішли. У Європі до того, як тебе виселять фліки, може пройти кілька місяців.

— Але Ґаєрсберґи прислали до вас свій каральний загін.

Ще один ковток пива. І знову це різке сьорбання.

— Вони напали на світанку. Були в плащах кольору хакі й у чорних куртках. Патруль, прямо як із жахастика про зомбі-нацистів.

— Вони були пішки?

— На мотоциклах.

— Якого типу?

— Не знаю. Ми були не в настрої обговорювати байки.

— Якого кольору?

— Здається, чорні. Пам’ятаю тільки, шо це були військові штучки, потужні, страшні. Ніби повернулося до життя таке паскудство, яке навіть ми вважали зниклим.

— Вони розмовляли з вами?

— Ані слова.

— Ви бачили їхні обличчя?

— Нє. Деякі були в масках, інші — в мотоциклетних окулярах і касках із бортиками, як фріци з Другої світової. Очманіти. Спочатку вони розбили кілька пик, потім підпалили наші фургони, а їхні собаки намагалися нас зжерти. Ми вже думали, шо нам усім хана.

— Ви захищались?

Йозеф утупився своїми темно-сірими очима в очі Ньєману. Ненависть і скорбота миттю могли перетворитися на холодну зброю.

— Мабуть, я неясно висловився. У них були рушниці й вогнемети.

— Вогнемети?

— Саме так, чуваче. — Йозеф реготнув. — Ми зробили єдино можливу річ: драпонули, як зайці.

Епізод, достойний діянь зондербригад у білоруських лісах. Ньєман мало не чув гавкіт собак і волання охоплених панікою єнішів, мало не бачив, як помаранчеві язики полум’я охоплюють причепи…

— Вони пустили собак?

— Дивні в них були собаки, кажу тобі. У таборі такий гавкіт зчинили, шо капець, а коли погналися за нами, як ті торпеди, то раптом замовкли…

Ньєман кинув погляд на Івану, але флікиня не наважувалась дістати знімки реткенів.

— Тоді собаки й напали на твою дочку?

Йозеф відповів не одразу. Спогади все ще ятрили йому душу. Ніхто не наважувався поворухнутися.

— У лісі, — нарешті заговорив він уже тихіше, — важко було зрозуміти, хто де. Я взяв свою донечку, Марію, за руку, і ми бігли куди очі ведуть. У кінці кінців вони оточили нас на галявині.

Усе як на полюванні з собаками: загнаний звір, паніка в очах, навколо — пси, ошалілі від крові й люті.

— Нас розлучили, і мене відтягли до дерев, — вів далі Йозеф. — Потім вони роздягли Марію і пустили її бігти галявиною. — Він замовк, ніби проковтнув щось гидке. — А тоді випустили свого чемпіона.

— Тобто?

— Той пес, здавалося, був найбільш пристосований до такої роботи. Усе відбулося в мене на очах. Марія кричала, ті хлопці реготали, собака з радістю виконував команду, вгризаючись у плоть, шматуючи її лице, ламаючи кістки.

Запанувала тиша. Час просто спливав, а в думках кожного гніздився жах.

— Коли вони пішли, від моєї дочки залишилося тільки криваве лахміття… Ось тобі й «нещасний випадок», про який ти казав.

Щоб не піддатись емоціям, Ньєман одразу ж заговорив:

— Ти впевнений, що тих хлопців прислали Ґаєрсберґи? Можливо, це просто була банда поганців, які…

— Можеш не марнувати сил.

— У тебе є докази?

— Докази для гадже…

Ньєман наполегливо кивнув Івані, яка нарешті насмілилася витягти айпад.

— Собаки, — запитала вона хрипким, як наждак, голосом, — виглядали ось так?

Вона протягнула Йозефу підсвічений екран. Чоловік не торкнувся пристрою, але плюнув на зображення.

Флікиня витерла айпад рукавом і пробурмотіла:

— Здається, це значить «так».

— Після цієї трагедії, — озвався Ньєман, — ти колись бачив подібних собак?

— Ніколи. Но ми більше ні разу й не наближались до цих лісів.

— Ми шукали заяву в архівах поліції Фрайбурґа і нічого не знайшли. Ви до них не ходили?

— Якшо єніші бувають у поліції, то тіки по той бік ґрат.

Йозеф відкинувся на спинку диванчика й схрестив руки на могутніх грудях. Крізь вікна за його спиною було видно табір, який повернувся до своїх звичних занять. Маленьке королівство Вадоша.

— До чого всі ці запитання? — поцікавився він, допиваючи пиво.

Ньєман кивнув на айпад, який досі лежав на столі.

— Пес цієї породи два дні тому напав на графиню.

Йозеф розреготався, блискаючи в сутіні фургона золотими зубами, схожими на зірки, що падають.

— За що боролись — на те і напоролись!

Вадош розповів лише першу частину історії. Ньєман здогадувався, що на цьому все не закінчилось.

— Ви ніколи не намагалися помститись?

— Ґаєрсберґи недоторканні.

— Ґаєрсберґи — так, можливо, але не байкери, які на вас напали.

Йозефів сміх поступився місцем інтригуючій посмішці, начебто він знову замислився над тією загадкою.

— Ми так і не змогли знайти їх. Ні по цей, ні по той бік кордону. Нам не вдалося нарити ані крихти інфи про цих паскуд. Ми говорили про них з усіма сім’ями, в Ельзасі й у Баден-Вюртемберзі. Тих чуваків ніби й не існувало.

— То це і все? — запитав Ньєман скептичним тоном.

— Ні, — мовив Йозеф, махаючи своїй дружині, яка щойно з’явилася, якщо взагалі не стояла там увесь цей час, «спільниця тіні й сестра тиші»…

Між його тлустими пальцями матеріалізувалася нова пляшка.

— Ще пива? — запитав він, як зразковий господар.

Усі відмовились. Івану, певно, нудило, Кляйнерт закам’янів на своєму місці, а Ньєман не хотів випускати з уваги ані крихти історії, адже це була остання пряма зачіпка.

— Ми покликали ворожку.

Ньєман усміхнувся. Що з єнішами, що з ромами — та сама історія: байдуже, що в них супутникові антени на дахах фургонів і цілком сучасний вигляд, у тому, що стосується вірувань, нічого не змінилося.

— Вона в нас дуже відома, — говорив Йозеф абсолютно серйозним тоном. — Уві сні вона подорожує світом мертвих. Приводить звідти жахливі темні сили, яких може нацькувати на живих…

Ньєман поглянув на полички зі статуетками. Половина з них, мабуть, були зачаровані. Він подумав, чи вагітні жінки єнішів носять на грудях, як ромки, ведмежі зуби, аби дитина була сильною.

— Ми попросили її наслати на Ґаєрсберґів закляття. Це питання справедливості: ці покидьки знищили нашу сім’ю, а її прокляття мало відновити рівновагу.

«Ми втратили німця», — подумав Ньєман, помітивши спантеличену фізіономію Кляйнерта.

— Стара сказала нам, шо в цьому нема потреби. Шо вони вже прокляті…

— У якому сенсі?

— Над ними нависає смерть.

Ньєман здригнувся всім тілом. Відбувалося щось дуже важливе.

— Поясни, — наказав він.

— У кожному поколінні Ґаєрсберґів один син помирає молодим…

Після смерті Юрґена й Макса ці слова набували особливого значення.

— Що ще вона сказала?

— Нічо, мені вистачило й цього. Я прочитав у газеті, шо одного з синів Ґаєрсберґів убили. Значить, ворожка не помилилась, правда ж?

Йозеф насмішкувато підморгнув їм — він уже випив половину другої пляшки. Пальне дало свій ефект: його різкі риси обличчя, здавалося, розслабились.

Раптом він підвівся із чітким наміром покинути фургон: розмову завершено. Відвідувачі взяли з нього приклад і проштовхалися до дверей.

Надворі всі відчули дивну симпатію між цим вождем зі зламаним життям і трьома геть збентеженими фліками. Вони прощалися, ніби вві сні, коли обличчям Йозефа пробігла тінь. Фліки обернулися. Перед ними в оточенні зграйки дітлахів стояла жінка років за тридцять.

Утім, про її вік можна було тільки здогадуватися, адже в неї не було обличчя. Її лице закінчувалося на верхній щелепі. Під нею були самі лише зяючі зморшки та пошрамовані зв’язки. Ліва половина обличчя була пожмакана, ніби крафтовий папір. Із цього боку бракувало ока, а на скроні під білявим волоссям виднівся слід глибокої вм’ятини.

— Марія, моя дочка, — спокійним тоном сказав Йозеф.

Попри жах, Ньєман відчув дещо запізніле задоволення від того, що прикінчив одну з тварюк, здатних зробити таке з людиною. Він пригадав, що після Другої світової їх усіх знищили, як ліквідовують якусь пошесть чи небезпечний ген.

Якщо кілька таких псів вижили дотепер, Ньєман хотів завершити цю справу.

38

— Я відмовляюся шукати ворожку, — попередив Кляйнерт.

— І не треба. Достатньо лише перевірити те, що вона розповідала.

Ньєман незворушно вів машину (фізичний контакт із «вольво» заспокоював його). Кляйнерт, здавалося, ледве тримався. Івана на задньому сидінні теж досі була шокована обличчям Марії. Усе йшло шкереберть. Коли вона намагалася відігнати цю картинку, то бачила власну руку, затиснуту під ланцюгом байка, так що пальці от-от відрубає важелем стартера. Цього не сталося, але біль від того епізоду, який так і не завершився, докучав їй, ніби фантомний біль — однорукому.

— Як ви можете вірити в такі історії? — не вгавав німець.

— Можливо, за цими чутками стоять якісь факти.

Івана не знала, що про це й думати. Вона інтуїтивно довіряла Ньєманові, але непрямі свідчення ворожки, якщо чесно…

— Якесь божевільне розслідування, — пробуркотів Кляйнерт. — Жертви, яких калічать, мов тварин. Підозрюваний-пес. А тепер ще й ворожка в ролі свідка…

— Мусимо звикати, Кляйнерте. Та й зрештою, більше в нас нічого нема.

Івана опустила своє вікно, вдихнула глибокий ковток повітря, просоченого запахом смоли, і наважилася викласти теорію, що вже якийсь час визрівала у неї в голові:

— Щось у всій цій історії не клеїться.

— Щось одне, ти впевнена? — реготнув Ньєман.

— Ви думаєте, що група VG сформувала загін на зразок зондербригади.

— Так.

— А навіщо?

— Не знаю. Для всілякої брудної роботи.

— Припустімо, цей загін працює на Ґаєрсберґів. Тоді навіщо їм зараз убивати спадкоємців роду?

— Це нам і треба дізнатися. Я не виключаю можливості, що вони виконують накази.

— Чиї? — втрутився Кляйнерт.

— Старого Франца.

— Він же у візку!

— То й що?

На цих словах запанувала мовчанка. Ніхто не хотів приставати на цю теорію.

— Хай там як, — додав Ньєман, — а вбивця Юрґена і Макса, можливо, й не належить до Чорних мисливців.

— Ну, приїхали, — сказав Кляйнерт, чия чаша терпіння, здавалося, переповнилась. — Чого ж тоді ми за ними ганяємось?

— Є якийсь зв’язок, я впевнений.

Івана, якій від нагрітого сонцем повітря стало краще, запитала:

— Як у нас справи з браконьєрами, колишніми зеками і так далі?

— Мої люди працюють над цим.

— А з асоціаціями Франца?

— Те ж саме.

— Треба глянути, чи в історії групи не було інших перегинів, як із Вадошами.

— Якби були, ми б уже про них знали.

— Не факт. Група VG могла приховати дражливі інциденти…

Івана не відповіла: тут справді могло бути все. Що ж до Кляйнерта, вираз його обличчя говорив сам за себе: він не міг прийняти думку про те, що в його краях хтось відтворює нацистів із минулого, кидає дітей на поживу псам і обезголовлює аристократів посеред лісу.

Вони наближалися до Фрайбурґа. Івану охопило радісне тремтіння. Вона починала любити це місто. Найбільше її радували не дерева, не лісисті пагорби і не фахверкові будинки, а екологічна атмосфера. Колись люди забудуть про машини, почнуть використовувати відтворювані джерела енергії, дбати про свою землю, і тоді кожен житиме, як у Фрайбурґу-ім-Брайсґау…

— А з Максом, — озвався Ньєман, — що нового?

— Триває розтин. На місці злочину нічого не знайшли.

Управління кримінальної поліції розміщувалося в будівлі кольору каштанової пасти, яка завдяки рядам вікон, схожих на латки, терасі на даху та заокругленим кутам нагадувала радше завод тридцятих років. Утім, ця споруда вселяла впевненість. Бастіон, зведений в ім’я закону і порядку.

На відміну від багатьох фліків-детективів, Івана любила, коли розслідування вимагало пошуків за комп’ютером десь у невідомому офісі.

Ньєман заглушив двигун і попередив Кляйнерта:

— Майже полудень. Залишилося всього кілька годин, щоб щось нарити.

— Мої люди не змикали очей.

— Посплять, коли приїдуть хлопці з карного розшуку. Щодо «нортонів» новин немає?

— Зараз перевірю.

— Супер, — сказав Ньєман тоном, що означав протилежне.

Він повернувся до Івани.

— А ти знайди мені цих довбаних псин… Якщо десь існує їх розплідник, то неможливо, щоб ніхто ніколи про нього не чув, хоча б ветеринари…

Вона воліла б узятися за щось інше, але, врешті-решт, ці собаки були справжнім слідом, теплим, живим, пахучим. Навіть якщо в них від початку ніщо не клеїлось, хоч якісь докази існування цих тварин вона мусила знайти.

— А ви? — запитала вона, як і щоразу, коли їй давали якесь марудне завдання.

— Я? Я займуся генеалогією.

Він висадив їх із «вольво» і поїхав помалу, як думка, що визріває десь у дальньому куточку мозку.

39

На другому поверсі Кляйнерт пояснив Івані, що посадить її у себе в кабінеті, «щоб було зручніше». Вона не дуже добре зрозуміла, що він має на увазі, окрім того, що він хоче тримати її неподалік. В іншій ситуації вона сприйняла б це за прояв недовіри, але цього разу вирішила пристати на версію взаємних фантазій.

Хоч і одружений, Кляйнерт усе ж позирав на неї, як кіт на сало. Чого саме він хотів? Короткого роману? Платонічних стосунків на час розслідування? Чи переживав справжнє «кохання з першого погляду в Чорноліссі», як у телесеріалах?

Вона підключила до розетки ноутбук, поставила на зарядку айпад і телефон, прибрала папки, якими був завалений стіл. Перед тим, як обдзвонювати місцевих ветеринарів і, пізніше, інші псарні, вона хотіла зв’язатися зі старим приятелем із кінологічної бригади Неї-сюр-Марн.

— У мене дещо є, — раптом сказав Кляйнерт, іще навіть не сівши.

Він уже встиг перевірити пошту, а тепер гортав папери, які залишили йому вранці підлеглі.

Комісар підійшов до Іваниного столу зі стосом аркушів у руці.

— Що це?

— Один із фондів Франца фон Ґаєрсберґа, «Шварцес Блут».

«Чорна кров». Назва в тему до розслідування.

Кляйнерт нахилився до Івани й показав їй папери.

— Мої хлопці дізналися, що ця асоціація займається лісами родини. Імена працівників збігаються з результатами інших пошуків.

— Яких?

— Тих, що стосуються браконьєрів, які відмотали строк у Баден-Вюртемберґу.

— Ви маєте на увазі…

— Схоже, Франц наймає досить… сумнівних чуваків.

Івана погортала підшивку — все було німецькою.

— Які саме в них обов’язки?

— Полювати.

— Хіба полюють не Ґаєрсберґи?

— Спершу слуги підготовлюють майданчик. Ці рецидивісти «прибирають», як то кажуть. Вони вбивають тварин за певними критеріями, зокрема залежно від віку, аби решта здобичі могла вільно харчуватися й переміщатися.

— Щоб і її теж убили…

Кляйнерт наважився присісти на стіл Івани. Між ними залишалося всього кількадесят сантиметрів.

— Не будьте такою… запеклою активісткою, — сказав він із м’яким докором у голосі. — Якби не ці мисливці, популяціям загрожували б паразити і голод. Природа функціонує за логікою природного відбору. Місця на всіх не вистачить.

Кожного разу, коли Кляйнерт говорив французькою, Івана дивувалася його бездоганному синтаксису і словниковому запасу. Цей чоловік їй подобався, у першу чергу фізично, але й розумом теж. Нічого спільного з безграмотними хуліганами, якими вона переситилася в районах соціального житла, як і з розлученими фліками, що з ними ділила ліжко тепер.

Кляйнерт схилився ще нижче. Вона бачила відображення своєї рудої куделі в його маленьких окулярах: по вогнику в кожному круглому скельці.

— Повірте, ці лісники знають, що роблять, — наполягав він. — Ці вгодовані тварини мають найкращі позиції на випадок бою.

Івана здригнулася.

— Про який саме бій ви говорите?

— Про пірш, звичайно. «Шварцес Блут» якнайкраще підготовлює ліси до полювання з підкраданням.

Вона знову взяла підшивку й прогортала її: слово «пірш» з’являлося мало не в кожному рядку.

— Здається, вас щось турбує, — зауважив Кляйнерт.

— Юрґен займався піршем, але Лаура сказала, що більше не має на це часу. Франц на своєму візку не поткнеться до лісу. То для кого саме вони готують територію?

— Для Макса з Удо?

— Мені здається, це завеликі зусилля для такої маленької купки людей.

— Ґаєрсберґи — не звичайні люди.

Вона не сумнівалася, що тут можна було нарити ще щось, можливо, представники клану запрошували друзів чи займалися іншими видами полювання. Вони мали занадто великий ігровий майданчик, щоб не використовувати його частіше…

— І я хотів би звернути вашу увагу на ще одну дивну деталь, — знову заговорив Кляйнерт, гортаючи підшивку, яку тримала Івана, так що, навмисне чи ні, вони торкнулися руками. — Ґаєрсберґи підписали угоду з місцевою владою. Вони можуть самі видавати дозволи на носіння зброї, зокрема й своїм людям, що з них деякі відсиділи за ґратами.

Івані не треба було пояснювати більше: як у Німеччині, так і у Франції тюремний строк позбавляв людину права на володіння вогнепальною зброєю. Тож Ґаєрсберґи могли озброїти покидьків, які на них працюють.

— Це ще не все, вони «позичають» цих мисливців іншим власникам земель, на яких є зайва дичина. Можна сказати, ця асоціація — своєрідний прокат убивць. Їхня робота полягає в тому, щоб винищувати тварин на сусідніх перенаселених територіях.

На останній сторінці рапорту містився список імен, очевидно, цих професіоналів — браконьєрів, колишніх зеків, майстрів військової справи…

Не обов’язково було володіти багатою уявою, аби здогадатися, що саме ці хлопці напали на них минулої ночі. Легко було й розвинути аналогію з Чорними мисливцями. Їм платили за різню в лісах, як людям Дірлеванґера за те, що стирали з лиця землі цілі села.

— Треба їх викликати, — підсумувала вона. — Добряче допитати. І перевірити, чи вони не купували «нортонів».

— Дякую за пораду, — сказав Кляйнерт, підводячись.

— Нам залишається всього кілька годин, щоб знайти вирішальний факт, — вела вона далі різким тоном. — Я повертаюся до своїх собак.

Насправді в неї було інше невідкладне завдання: розвіяти чари, що невідступно плинули кабінетом. Господи, та поводься ж як профі.

— Можливо, ми ще встигнемо випити чайку?

Її зусилля вдавати з себе непідкупну флікиню розтанули в усмішку.

Івана знову відчула, що червоніє.

У Фрайбурґу-ім-Брайсґау ставало все небезпечніше.

40

Довго Ньєманові шукати не довелося. Він був знайомий з одним із найвидатніших фахівців у галузі генеалогії і зателефонував йому запитати, чи не має він, бува, якогось альтер еґо по цей бік Рейну. Той не вагався ні секунди: Райнер Шукай, першокласний експерт, який постійно виступав на конференціях і знав найменшу гілку будь-якої родини Баден-Вюртемберґу.

Науковець дав Ньєманові адресу свого колеги: район Вобан у Фрайбурґу-ім-Брайсґау, за кілометр від управління кримінальної поліції. Ньєман спочатку взяв машину, але скоро мусив зупинитися: вулиці тут були пішохідні.

Це був відомий район міста: ряди будинків, пофарбованих у синій, жовтий і червоний кольори, функціонували виключно на сонячній енергії. Напередодні Івана згадувала про цей район — і в неї аж очі сяяли. Це містечко майбутнього побудували волонтери. Усюди стояли смітники для компосту, на дахах було облаштовано сади — дерева, здавалося, от-от проковтнуть будинки й хідники, і, звичайно ж, ніде не було видно жодної автівки.

Ньєман знав, що все це і є майбутнє, але від такого майбутнього йому було невесело. Він відчував якийсь невідступний тиск, ніби за кожною з цих «зелених» ініціатив стояв невидимий Великий Брат, диктатура — причому найгірша, бо справедлива. І він потай радів, що покине цю землю до того, як усі стануть травоїдними й почнуть виробляти енергію з власних пуків.

Поклавши руки до кишень, крокуючи під далекі дзвоники велосипедів і гуркотіння трамвая, Ньєман міркував над словами Йозефа. Почувши про ворожку і прокляття Ґаєрсберґів, він одразу ж відчув, як усередині щось «клацнуло». Ця легенда мала зв'язок із двома нещодавніми вбивствами. Він іще не знав, який саме, але цей факт був ключовим елементом у справі.

Шукай жив у схожій на ярмаркову ятку триповерховій будівлі, обшитій необробленим деревом і пофарбованій у синій колір. Липи відкидали на східці ґанку тінь, схожу на вкриту брижами калюжу, легку й блискучу.

Ньєман знайшов домофон і подзвонив. До того він розщедрився на телефонний дзвінок, аби попередити про свій приїзд, і переконався, що генеалог розмовляє французькою. У цьому йому щастило від самого початку. Мабуть, завдяки близькості до кордону. Ще кілька кілометрів на схід — і він нічого особливо й не зміг би розслідувати…

Підіймаючись східцями, Ньєман зосередився й пригадав, що йому розповів його паризький приятель: Шукай мав дві абсолютно різні професії. Він був не лише генеалогом, а й костоправом. Що ще цікавіше, він спеціалізувався на спортивних травмах і ушкодженнях від садо-мазо. Він вилікував чимало мазохістів, чиї домінатори зайшли трохи задалеко.

Двері відчинилися. Райнер Шукай не був схожий ні на генеалога, ні на майстра садо-мазо. Він радше нагадував селянина минулих століть. Низенький, дуже огрядний, у чорному светрі під горло та синіх полотняних штанах, як у садівника. Завдяки мозолястим ручищам він і справді мав вигляд персонажа роману Анрі Боско[37].

Чоловік мовчки впустив фліка. Важко було вгадати, скільки йому років. Коротке, посріблене волосся нагадувало алюмінієву каску, а на білому, мов крейда, обличчі не було жодної зморшки. Загалом він був схожий на жабу. Кирпатий ніс, великі, витрішкуваті сірі очі під густими, ніби склепіння, бровами, воло, з якого, здавалося, от-от долине нічне кумкання.

Вони пройшли крізь приймальню, де вишикувалося кілька стільців і де шкірили зуби опудала тварин: лис, куниця, бобер… Їхні скляні очі ледве не вилазили з орбіт.

Тоді вони зайшли до приміщення, у якому стояла кушетка для огляду та пошарпаний письмовий стіл. Тут линули дивні запахи — суміш спирту, перцю та фруктів. Ньєман подумав про коктейль Молотова, тільки в органічній версії.

— Ви були знайомі з Юрґеном? — запитав він із копита вскач.

Костоправ застиг посеред кімнати між кушеткою та столом.

— Ви запитуєте про це через його схильність до садо-мазо?

— Мені казали…

— Я знаю, що вам казали, і це дурниці. Колись я лікував жінку, у якої стався вивих, коли її зв’язали. Вона одужала, і пізніше ходили чутки, ніби її відчуття загострились. Абсолютно порожні слова.

— Ви й інших таких лікували, чи не так?

— Травми такого типу? Звісно, я став культовим спеціалістом у цій сфері. До мене навіть зі Штутґарта приїздять. Але це не основне моє джерело доходу.

— Хто ще у вас лікується?

— Мешканці Фрайбурґа. Вони в захваті від моєї магнетичної сили. — Він простягнув свої ручища, схожі на шлакоблоки. — Для них я — ще одне відновлюване джерело енергії.

— То ви лікували Юрґена фон Ґаєрсберґа чи ні? — не вгавав Ньєман.

— Я гадав, ви хочете поговорити про генеалогію.

— Це все пов’язано.

— Ні, я ніколи з ним не зустрічався. Одного разу лікував жінку, яку він зв’язав.

— Він її поранив?

— Ні. Просто сеанс тривав задовго, от і все. У дівчини почалися проблеми з кровообігом. Нічого серйозного. Однієї-двох зустрічей вистачило, щоб у неї відновилися рухові функції.

Тим самим безпристрасним тоном здоровань продовжив:

— Я читав у газетах про те, що з ним сталося. Це жахливо. Сьогодні вранці по радіо повідомили, що знайшли ще один труп, це правда?

Ньєман відповів у кількох словах. Повідомив лише строго необхідний мінімум.

— Що казали про Юрґена в середовищі садо-мазо?

— Нічого особливого. Він займався шібарі[38], але любив також, коли і його зв’язують.

— Він був радше схильний до домінування?

— Ні, до підкорення. Але час від часу змінював ролі. Це досить рідкісне явище для цього середовища.

Ньєман замислився, чи не пропустив він нічого важливого з боку Юрґенових уподобань — флік від природи терпіти не міг такого типу дивацтва. Коли твоє життя сповнене справжнього насильства, клоуни, які граються в самокалічення, діють тобі на нерви.

— Найголовніше, про що я хотів із вами поговорити, — це сімейна історія Ґаєрсберґів.

Обличчя Шукая засяяло. Він протягнув руку до інших дверей.

— Ходімо. Я все підготував у себе в кабінеті.

41

Лігво Шукая-генеалога здавалося збудованим із паперу. Стіни були вкриті папками, теками, досьє. На підлозі громадилися стоси підшивок, гармошок-органайзерів для документів. По кутках купчилися книжки, вони займали кожну щілину. Але по центру стояло два повністю порожні великі столи.

Залізне бюро в кутку вгиналося під вагою справжніх господарів цих місць: тонн жовтуватих, перев’язаних мотузками, хаотично розкиданих папок, у яких оповідалася історія родів Баден-Вюртемберґу. Був тут і комп’ютер, під’єднаний до жорстких дисків, але, очевидно, сучасні технології становили меншість. Тут важив лише папір, справжній, той, що пліснявіє й розшарпується під пальцями.

Шукай обійшов перший стіл і зупинився біля другого, де на них чекала металева скриня. Ставши на одне коліно, чоловік відчинив її й пірнув у неї по груди. Тоді витягнув одну теку й поклав на лаковану поверхню столу.

— Повна історія Ґаєрсберґів. Рід, який можна відстежити як мінімум до часів Реформації і в якому не одне покоління доклалося до утворення Баден-Вюртемберґу. Що ви хотіли дізнатися?

Ньєман зняв пальто. У кімнатці стояла спека, важка й застигла, ніби пил, що висить у повітрі.

— Можна? — запитав він, удаючи, ніби кладе пальто на один зі стосів.

— Звісно. Ці книжки давно вже стали меблями.

Флік перевів подих — джерело його відомостей було не надто надійне.

— Я чув про деякі плітки, — почав він. — Нібито в кожному поколінні Ґаєрсберґів один із синів помирає передчасно. Що ви про це думаєте? Є в цій легенді хоч крихта істини?

Шукай сидів на купі книжок, упершись руками в стегна, ніби перекупник, що збирається сплавити комусь старого жеребця.

— Це не легенда, — заявив він. — Це чиста правда.

Чоловік звівся на ноги й розгорнув папку. Запахло чимось затхлим, як на горищі.

— У кожному поколінні була своя загадкова смерть…

Генеалог вийняв файл із вирізками з газет — така собі прес-книга, присвячена клану VG. Він засунув туди руку й виловив одну статтю.

— Наприклад, — сказав він, обережно кладучи аркушик на стіл, — Герберт фон Ґаєрсберґ, батько Макса й Удо, загинув на своєму вітрильнику неподалік від узбережжя Гренадин 1988 року.

Нова вирізка:

— Якщо піднятися на покоління старше, у 1966 безслідно зник Дітріх фон Ґаєрсберґ, старший брат Вольфґанґа, великого патрона з VG.

— Що означає «безслідно зник»?

Науковець простягнув Ньєманові вирізку — папірець із рудими плямами, від якого віяло духом розділеної Німеччини, Берлінського муру, холодної війни.

— Мов у землю запався, от і все.

— Його вбили?

— Була така гіпотеза, але тіло так і не знайшли. Казали також, що він був комуністом і виїхав на схід. Це малоймовірно. Згідно з іншою теорією, він більше не міг витримувати своїх родинних обов’язків. І втік… назавжди.

Шукай уже знову шарив пальцями в файлі.

— Поглянемо ще раніше. У 1943 Гельмут помирає у Франції внаслідок саботажу французького Опору на залізниці. Принаймні така була гіпотеза, адже його тіло так і не ідентифікували. Через рік його кузена Томаса оголосили зниклим безвісти у Франції, під час висадки американських військ. Їм було відповідно 31 і 29 років.

Ці зникнення набували чималого розголосу. Однак ніхто, здавалося, не помічав збігів між цими подіями. Ніхто, окрім ворожки з єнішів?

— Ви досліджували події… ще давніших часів?

На столі матеріалізувалися якісь адміністративні документи, цього разу написані пером.

— Ще один Ґаєрсберґ, Ріхард, брат Дітріха, зник під час битви на Соммі 1916 року, а його кузен утопився в ріці поблизу Льєжа.

— Тіла знайшли?

— Здається, ні.

Ньєман розглядав усі статті, розкладені перед ним. Загадка прокляття Ґаєрсберґів. Напрошувався спокусливий висновок, що вся ця історія зводилася до суперництва між родичами, яке вирішували за допомогою ножа чи рушниці глибоко в лісах. Але неможливо було припустити, що та сама сутичка відбувалася в кожному поколінні з тими самими героями і щоразу закінчувалася вбивством, а тоді — майстерним приховуванням тіла.

— Можете зробити мені копії цих документів?

Райнер Шукай розплився в широкій усмішці.

— Вони вже готові. Це основні дані, які дадуть можливість вам зрозуміти загальний принцип.

— Принцип чого?

Шукай вийняв зі скрині блокнот і олівець: дослідник знав, що матиме нагоду викласти свою теорію.

— Ви вже бачили генеалогічні дерева, так? — перепитав він, креслячи на аркуші схему, у якій кожна вертикальна риска переходила в кілька гілок, що й самі ділилися на дві-три менші.

Генеалог записав імена різних поколінь родини.

— Що тут вражає, то це симетрія зникнень. У кожному поколінні відмирає одна гілка. — Він позакреслював імена загиблих. — Ніби сама доля постановила, що на всіх спадкоємців місця не вистачить.

Ньєман мовчки оглянув дерево. Йому на думку спала підозра про певну систему вирубки, викорчовування, яка щоразу прибирала по одному Ґаєрсберґу.

Слабку ланку?

Чи навпаки — бунтівного сина?

До неї додалася й інша гіпотеза: чисткою займалися Чорні мисливці…

Ні, усе це не трималося купи. Зондербригади виникли аж у сорокових роках, а Ґаєрсберґи почали зникати набагато раніше…

Але Ньєман відчував особливий жар… Розпечене ядро всієї справи ховалося десь тут, зовсім близько.

Він схопив пальто — тепер йому хотілося обміркувати все, що він щойно дізнався.

Замість того, щоб потиснути руку співрозмовнику, флік засунув кулаки до кишень. Він не хотів торкатися долонь чоловіка, який володів магнетичною силою.

— Дякую, професоре. Ви дуже мені допомогли.

42

Одна сенсація тягне за собою другу. Спочатку Івана відкопала першорядні відомості, а ось уже хтозна-звідки приїздить Ньєман і викладає їм дещо гаряченьке. Ну, на його думку…

Тепер він знервовано креслив генеалогічні дерева на своєму кліпчарті й пояснював колегам, що прокляття Ґаєрсберґів і справді існує.

— Спеціаліст, якого я розпитував, — зауважив він, — стверджує, що в кожному поколінні ближче до тридцяти років зникає один спадкоємець, причому за нез’ясованих обставин. Тіла ніколи не знаходять.

Івана з захватом слухала свого наставника, тримаючи стаканчик із чаєм обома руками. Ньєман знову мав рацію. Попри всі очікування, марення єніша та ворожки виявилися небезпідставними і підказали нові шляхи розслідування.

Кляйнерт, дедалі більше схожий на моряка, який потерпає від хитавиці, втрутився:

— Ви маєте на увазі, що їх… щоразу вбивали?

Ньєман із задоволеним виглядом надів ковпачок на фломастер — у нього збереглося кілька професорських звичок (що б він не казав, а йому страшенно подобалося викладати).

— Зарано говорити впевнено, але так, є ймовірність, що їх убили, як Юрґена й Макса.

— І Ґаєрсберґи приховували ці вбивства, позбавляючись тіл?

— Це звучить божевільно, але я думаю, так…

— Тобто вони самі вбивають своїх спадкоємців?

Ньєман став лицем до столів, за якими сиділи Кляйнерт з Іваною. Широко розставлені ноги, закладені за спину руки: його номер тільки починався.

— Ні, я так не думаю. Однак у них є якась таємна причина погоджуватися на те, щоб жертвувати одним зі своїх.

Цього разу Кляйнерт підвівся.

— Це вже реально якась маячня.

Ньєман, який досі не зняв пальта (ще одна акторська штучка), підняв указівний палець і підвищив голос:

— Але цього разу щось пішло не так і трупи знайшли!

Кляйнерт попрямував до вікна і на ходу озирнувся через плече на Івану, мовляв: «За вашим босом психлікарня плаче». Але та відмовила йому в цьому спільництві: вона була на боці Ньємана, що б він не розповідав.

— І хто тоді, по-вашому, вбиває цих нащадків?

Ньєман опустив руки.

— Гадки не маю.

Запала мовчанка — очко на користь Кляйнерта. Французький флік наобіцяв золоті гори, а вийшов пшик.

Щоб не втратити керівної позиції, Ньєман звернувся до Івани:

— А що в тебе за важливі новини?

Вона погортала свій записник.

— Я зателефонувала одному приятелю з кінологічної бригади Неї-сюр-Марн. Він каже, реткени часто страждають на генетичне порушення засвоєння цинку.

— І що?

Івана швидко проглянула нотатки.

— Їм треба вживати особливі ліки, цинкові добавки, які замовляють у ветеринарів чи в аптеках… Якщо хтось у цих краях вирощує реткенів, то обов’язково купує ці речовини.

Ньєман звернувся до Кляйнерта, який тримався біля вікна, ніби біля борту корабля:

— Треба зв’язатися з усіма ветеринарами в регіоні.

— Уже над цим працюємо. Аптеки мої хлопці також обдзвонюють.

— Кляйнерте, — сказав Ньєман іще наполегливіше, підходячи до колеги, — зараз не час розслаблятися. Хлопці зі Штутґарта вже приїхали?

— Будуть тут за годину-дві.

— Треба відкопати якомога більше інфи, поки вони не з’явились!

Кляйнерт підвів на нього провокативний погляд.

— І ви віддасте їм справу?

Ньєман не відповів. Очевидно було, що він хоче самостійно завершити розслідування, й Івана підтримувала його. Лісовий убивця був їхній.

Кляйнерт скористався його ваганням, щоб узяти слово — врешті-решт, він також мав новини. Він у кількох словах розповів про фонд «Шварцес Блут» і передав Ньєману список мисливців, переважно неодноразових рецидивістів.

— Це вони, — пробурмотів Ньєман, переглядаючи їхні біографії, — безсумнівно. Ви допитали їх?

— Ньємане, припиніть говорити так, ніби у нас була ціла вічність. Ми дізналися про це годину тому. Все, що можна зробити, — це викликати цих чуваків до відділку і…

— У нас немає часу дути на холодне.

— Мусимо дотримуватися процедури. Це мінімум для фліка, хіба ні?

Ньєман гучно зітхнув.

— А старий Франц, на нього щось накопали?

— Хочете поговорити про свого підозрюваного номер один? — іронічним тоном запитав Кляйнерт. — У нього є алібі на час обох убивств. До того ж коліщатка на його візку не пристосовані до бездоріжжя.

— Дуже смішно. А як щодо причини його інвалідності?

— Він не збрехав: коли йому було сімнадцять, на полюванні йому влучили кулею в спинний мозок.

— У досьє не вказано винуватця?

— Розслідування дійшло до висновку про нещасливий випадок.

— Отже, це солідний привід підозрювати Франца. Він єдиний має мотив помститися Фердинанду через його дітей, надихаючись піршем.

— Його поранили під час облави, а не на полюванні з підкраданням.

— Ви дуже добре розумієте, про що я.

— Ні, ви від самого початку задовбуєте нас своїм піршем, а тепер ми маємо забути про те, що Франц став жертвою банального нещасливого випадку на полюванні за участі трьох десятків людей.

Ньєман попрямував до дверей.

— Чорні мисливці, нещасливі випадки на полюванні, пірш — перетрусіть це все і знайдіть мені хоч щось, поки не приїхали хлопці з карного розшуку!

— А ви куди? — одразу ж заволала Івана так, ніби її знову кидали.

Ньєман виплюнув через плече:

— Перекинутися двома слівцями з графинею. Вона від самого початку водить нас за носа.

І він вийшов, грюкнувши дверима.

Мабуть, відчував якесь злісне задоволення від того, що покидає їх напризволяще після незрозумілого брифінгу замість чітких вказівок.

Але Івана й Кляйнерт обмінялися усмішками, радше щасливі знову опинитися вдвох.

43

Він уявляв собі рід, готовий пожертвувати одним зі спадкоємців в ім’я угоди з дияволом. Уявляв Чорних мисливців, що існували задовго до нацистів, у XVII столітті чи навіть давніше. Уявляв аристократичні розваги, під час яких полювали на людей. Уявляв…

Ньєман зосередився на дорозі. Небо понад лісом вигравало цілою гамою небачених відтінків сірого — залізо, сталь, хром… Безліч переливів — і сонце, що підсвічувало все це.

Флік здригнувся. Він біг долиною, що спускалася за будиночком його бабусі й дідуся. Реґлісс наступав йому на п’яти, а серце тріпотіло, віщуючи наближення бурі…

На початку лісової дороги, що вела до Скляної вілли, йому довелося показати посвідчення новим сторожам. Тоді він побачив знайомий двір, будинок-акваріум, газони… Цієї миті все навколо було схоже на якесь кладовище. Сіра галька нагадувала цвинтарний гравій, а чіткі лінії Скляної вілли — величезний мавзолей. Він пригадав вечерю з двома братами-недоумками, а тоді перед очима з’явилося тіло посеред вологого листя і землистого кольору голова неподалік із дубовою гілочкою в зубах…

Лаурин «джип» стояв на місці — пощастило.

Ньєман подзвонив у двері, очікуючи, що вона відчинить йому особисто. Однак на порозі з’явився слуга, який повідомив англійською з таким акцентом, ніби тримав у роті розпечену картоплину, що «пані графині немає вдома». Ньєман схопив його за петельки й притиснув до одвірка. Той швидко повідомив необхідні відомості: Лаура фон Ґаєрсберґ пішла до каплички в кінці парку.

Діставшись узлісся, Ньєман пішов стежкою, що губилася в соснах. Звідусіль одразу запахло корою та листям, ніби тут щойно рубали величезні дерева. Він уявляв, як під мохами й папороттю, під частинками тирси, яка вкривала кущі, течуть рослинні соки. Коли він зводив очі догори, то помічав крізь гілля небо, непроникне, замкнене, яке консервувало ці запахи, ніби величезний сіро-зелений купол.

В атмосфері висіла якась роса, і Ньєман почувався змоклим, але зсередини, наче він став пористим у цьому світі води й пахощів. Він змерз. Підняв комірець, засунув руки в кишені й почав занепокоєно роззиратися по боках. Чорні кущі перетворювалися на мармурові брили, чагарники наїжачилися, ніби гранітні піки. Він затрусився ще сильніше. Але не від холоду, а він страху.

Нарешті він зрозумів: саме на цій доріжці на нього напав реткен. Його раптом огорнула, стиснула, вростаючи в шкіру, жахлива оболонка з короткої шерсті, закривавленої плоті, теплого дихання. Ніби той реткен був тут, іще більш усюдисущий і пронизливий, ніж прозора мряка.

Цей та всі інші собаки були в ньому самому, готові зжерти його мозок, вирвати його нутрощі. Він пришвидшив крок, живіт скрутило від страху. Реґлісс його наздоганяв.

Його врятувала капличка. Це була не кам’яна будівля, а ставкірка, дерев’яна церковка, яких багато в Норвегії та на узбережжі Балтійського моря.

Споруда, здавалося, була збудована з дощечок із дитячого конструктору «Капла» і ніби складалася з кількох накладених одна на одну капличок, що звужувалися догори, завершуючись дзвіницею у формі гостро заточеного олівця.

Ньєман чув про ці каплички, він завжди хотів влаштувати собі тур такими церквами. Краще пізно, ніж ніколи: тепер одна з них була перед його очима. Віддихуючись і відчуваючи, як до нього повертається ясність мислення, він обережно наблизився. У вузеньких, ніби шпарки в паркеті, вікнах мерехтіли свічки.

Двері були відчинені. Ньєман штовхнув їх, очікуючи на страхітливий скрегіт. Однак петлі були змащені й повернулися нечутно. Коли він зайшов, запах сосни заполонив його ніздрі й ударив у голову. Підлога, стеля, стіни — все було зроблено зі світлих і чистих, ніби щойно випиляних, дощок.

Ще кілька кроків.

Приміщення було заставлене дерев’яними лавками, що нагадували просту й сувору віру лютеран. У душі навколішки, але серцями горді… У глибині церкви, зліва від вівтаря розміщувалася галерея з кількома десятками свічок, чиї вогники надавали всьому навколо медового відтінку. Ньєман відчував цю м’яку суперечливість, цю таємну незгоду між деревом і полум’ям. Достатньо однієї перекинутої свічки — і вся споруда перетвориться на попіл…

Лаура стояла на колінах праворуч від вівтаря. Зі спини здавалося, ніби вона схилилася над якимось невидимим стрімким джерельцем. Вона, без сумніву, молилася, застигла, ніби тварина, яку заскочили в найпотаємнішу мить.

Хоч як флік не старався, а все ж підлога скрипнула під його ногами, розбивши чари моменту. Лаура обернулася. Неможливо було розгледіти вираз її обличчя. Подив, агресія, пригніченість — невідомо.

Але це точно було не задоволення.

Вона підвелася і вийшла з тіні. Її висока постать знову нагадала Ньєману дику тварину. Можливо, лань чи якийсь інший вид оленевих із гнучким тілом і золотистою шубкою. Із тих жертв, що їх Лаура холоднокровно вбивала зі свого вінчестера 270-го калібру кулями, власноруч відлитими в майстерні.

Вона покрокувала центральним проходом. У цій золотистій капличці її очі блищали, мов дві краплі розтопленого воску. Вона прийшла сюди побути наодинці зі своїми думками, але французький флік, незграбний, мов у скафандрі, знову переривав цю священну мить.

— Шукати вбивць — це ще не все, — сказала вона різким, мов чиркання сірника, голосом. — Треба також поважати мертвих.

44

Ньєман прийшов не для того, щоб знову перепрошувати.

— Повага починається зі щирості, Лауро. Досить нам брехати. Інакше станете нашою підозрюваною номер один.

Її вологі очі, здавалося, миттю висохли, ніби до церкви залетів різкий порив вітру.

— Думайте, що говорите.

— Навіщо було розповідати мені ці дурниці про пірш?

Лаура ковзнула між лавок по лівий бік. Ньєману не залишалося нічого, окрім як піти за нею. Біля підсвічника графиня обернулася: довкола її темної шовковистої гриви купчилися намальовані на стіні янголи.

— Не розумію.

Ньєман ступив крок уперед. Запах Лауриних парфумів полонив його, ніби закляття.

— Ви сказали мені, що Ґаєрсберґи не цікавилися цим видом полювання, бо йому бракує блиску. Насправді все інакше. Це найблагородніший спосіб мисливства, і ваша родина займається ним упродовж століть.

На обличчі в Лаури відобразилося полегшення, ніби вона на мить злякалася, що Ньєман порушить якусь іншу тему.

— Я ніколи такого не казала, — стиха відповіла вона. — Юрґен займався піршем. Макс і Удо теж, але в мене немає на це часу, от і все. Не розумію цієї вашої одержимості.

Ньєман не звернув уваги на останню ремарку.

— А фонд, яким керує ваш дядько, «Шварцес Блут»?

— Це екозахисна асоціація.

— Ви розвиваєте свої ліси, піклуєтеся про дичину виключно для того, щоб займатися піршем. Ліс — ваше королівство набагато більшою мірою, ніж ваша промислова група.

— Повторюю, я ніяк не збагну, чому це вас так цікавить.

— Убивця імітує ритуал піршу.

— І що? Ви ходите колами, Ньємане.

Флік не відреагував. Виправдовуватись теж не входило в його наміри.

— А Чорні мисливці? — вів далі він. — Хлопці, яких найняв ваш дядько, усі рецидивісти, браконьєри, для яких він добився амністії, як колись робив Гіммлер із зондербригадами. І ці негідники мають себе за перероджених солдатів Оскара Дірлеванґера!

Із приголомшеним виглядом Лаура пройшла вздовж стіни, ковзаючи по ній пальцями. Сяйво свічок, здавалося, пересувалося разом із нею, і в цих променях на стіні проступали янголи, царі, незграбно намальовані обличчя з магнетичним виразом.

— Ви розповідаєте якісь легенди.

— Сьогодні я зустрічався з єнішами, для яких ці легенди цілком реальні.

Вона різко розвернулася й оперлася об ріг стіни.

— Відповідальні за це поплатилися, — негайно відповіла вона.

У ті часи Лаурі, певно, було близько десяти років (стільки ж, скільки й маленькій кочівниці), але вона прекрасно знала цю справу. Це була пляма в історії Ґаєрсберґів.

— Ми відшкодували збитки тій сім’ї, — повела вона далі так, ніби особисто займалася цим тоді. — Дівчинку лікували в найкращій лікарні Фрайбурґа.

Ньєман подумав, якої суми досягло відшкодування, що Ґаєрсберґи запропонували єнішам. Перед фліками Йозеф удавав гордія, але, мабуть, тоді погодився продати своє мовчання.

— У кожному разі, зараз вона не надто гарна.

Лаура мала такий вигляд, ніби її приперли до стінки. Християнські мотиви за її спиною поступилися місцем драконам та іншим чудовиськам просто зі скандинавських саг…

— І що? — повторила вона. — Як ця стара історія пов’язана з убивствами?

— Чому ви не розповіли мені про загадкові смерті, що трапляються у вашому роді?

— Були різні випадки, війни, та й усе.

— І завжди жодного трупа.

— Що вам про це відомо?

— Якби були тіла, всі про це пам’ятали б. Можна подумати, ніби ваш родинний склеп узагалі порожній.

Лаура замахнулася, щоб дати йому ляпаса, але вчасно зупинилася. Не те щоб вона боялася вдарити фліка. Просто не хотіла опускатися до такого, от і все.

Натомість вона закусила нижню губу й за кілька кроків дійшла до виходу. До церковки ртутною цівкою просочувалося підвечірнє світло. Срібло по золоту — це було дивовижно, але Ньєман не мав часу гратися в естета.

Двері зачинилися, і він поквапився вслід за графинею. Він очікував, що вона знервовано курить, як напередодні, або ж рішуче крокує стежкою геть. Та вона просто стояла на ґанку, поклавши руки в кишені та вдихаючи вологе повітря великими ковтками.

Ньєман наблизився та обійшов її. До нього крізь імлу долинало цвірінчання птахів, наче природа намагалася подати голос, поки сіре небо буквально придушувало будь-які кольори, будь-яке життя. А ще він милувався Лауриним профілем. Денне світло майже завжди невблаганно жорстоке — різке, незгладжене, воно проявляє найменшу ваду шкіри. Лаура була сильніша за це. Її майже не нафарбоване обличчя випромінювало неповторну чистоту й вишуканість. Ані сліду розширених пор, різких зморщок, темних кіл.

— Ви боїтеся, Лауро, — прошепотів Ньєман їй на вушко.

— Чого? — запитала вона, повертаючись до нього. Її повіки тремтіли.

— Вам загрожують Чорні мисливці.

— Не розумію. То вони працюють на нас чи хочуть нас вирізати?

Десь пурхнула пташка, видаючи звук, схожий на кіношну хлопавку. Сцена добігала кінця, Ньєманова теорія не витримувала критики.

До Лаури повернулася її переможна посмішка.

— Повернуся помолитися пізніше, — сказала вона і попрямувала до стежки.

Ньєман поспостерігав, як вона розчиняється в пітьмі сосен, а тоді наважився повернутися до каплички. Він більше ніж будь-коли почувався фліком, сищиком, стерв’ятником…

Половина свічок у нефі згасли, і тепер дерев’яні стіни здавалися мокрими, ніби от-от загниють.

Ньєман попрямував до того місця, де молилася графиня. Нічого особливого, окрім кількох свічників, із яких на підставку стікав віск. Він підійшов іще ближче і помітив білу мармурову табличку, пригвинчену до стінних дощок.

Флік розблокував телефон і ввімкнув ліхтарик. На прямокутнику було ім’я Юрґена та дати його народження і смерті. Він задумався, чи можна якось дістатися до самої могили, а тоді помітив, що під іменем загиблого вигравіювана епітафія.

Він нахилився ще ближче й освітив різьблення:

Цитата була французькою мовою. Флік сфотографував її й перечитав. Ці слова щось неясно йому нагадували. Якусь відому поему, але яку, він пригадати не міг.

Він ще трохи поміркував над останнім рядком: «Страждай без скарг, борись і мовчки вмри, як я». Хто такий цей «я»? Від чийого імені звертався автор?

Телефон у руці завібрував, так що Ньєман ледь його не впустив.

Він глянув на екран: Івана.

— Що? — скрикнув він, подумавши спершу, ніби не розчув її. — Зараз буду.

45

У глибині долини стояла на палях ферма з багряної цегли. Вона, здавалося, затримувала останні промені сонця й жевріла на своєму помості, ніби забутий на газоні гриль. То це і є фортеця, яку треба брати приступом?

Івана в касці й тісному бронежилеті ховалася за одним із броньованих фургонів штурмбригад, почуваючись приблизно так само затишно, як горішок у зубах лускунчика. Кляйнерт поруч із нею прийняв позицію SUL, притиснувши пістолет до торса й опустивши дуло донизу, і, схоже, був готовий до всього. Дуже сексі.

Поки Ньєман їздив розмовляти з графинею, Івана зробила вирішальне відкриття: знайшла ім’я та адресу славнозвісного собаківника, що розводив реткенів. Один аптекар із Кандерна, містечка на південь від Фрайбурґа-ім-Брайсґау, повідомив, що якийсь чоловік щомісяця закупляв у нього ліки з цинковими добавками. Чувак використовував рецепти від досить відомого ветеринара з іншого селища неподалік, Ґрафенгаузена. Проблема полягала в тому, що ветеринар ніколи не виписував цих документів.

Івана одразу ж розвідала все про покупця: Йоганн Брух, 43 роки, досвідчений мисливець, кілька разів арештований і засуджений за жорстоку поведінку, браконьєрство, полювання з сітями і в заборонений час. Його навіть двічі підозрювали у вбивстві, але щоразу виправдовували. Та все одно сумарно він провів за ґратами десять років.

Згідно з офіційними даними, тепер чоловік розводив собак мисливських порід на ізольованій фермі неподалік від природного заповідника «Ґлечеркессель Преґ».

Але не реткенів.

Ключовий факт полягав в іншому: Брух уже шість років працював на фонд «Шварцес Блут». Він значився у списку рецидивістів, яких наймав та захищав старий Франц.

Кляйнерт завівся з півоберта, за рекордний час зібравши людей: члени штурмбригад, «шпеціаляйнзацкомандос», підрозділи втручання регіональної німецької поліції прибули до природного заповідника «Ґлечеркессель Преґ» навіть раніше за Кляйнерта й Івану з їхньою власною командою.

Зі свого боку слов’янка намагалася попередити Ньємана — але той не відповідав. Вона почувалася розгубленою. На її думку, ця операція була недоречною. Урешті-решт, ішлося всього лише про арешт колишнього браконьєра-собаківника. Але Кляйнерт міркував інакше і виявився правим: Брух зустрів їх пострілами з рушниці.

Тепер загальна картина відгонила фортом Шаброль[40]. Загони зайняли позиції по всій широкій долині, високі трави колихав вечірній вітер, наче ніжно розчісуючи їх. Усе навколо ніби тремтіло в сутінках, але це, мабуть, Івані все здавалося наелектризованим.

Ззаду долинули кроки. Нарешті приїхав Ньєман. Стрижка «їжачком», маленькі окуляри, чорне пальто і зросту на голову більше, ніж у всіх. Попри вік, попри втомлене обличчя, він теж іще був нівроку — для тих, хто любить військових.

— Якого хріна тут відбувається? — запитав він, навіть не перевівши подих.

Кляйнерт узяв на себе обов’язок роз’яснити йому ситуацію. Ньєман, набурмосений, кидав орлині погляди в усі кінці долини. Можливо, він уже встиг помітити кулеметників, що ховалися в кущах, чи снайперів із гвинтівками «Ультіма Раціо», які засіли на деревах.

— Ви зібрали весь цей народ заради якогось там собаківника?

Замість відповіді Кляйнерт простягнув Ньєманові бронежилет.

— Нізащо, — відказав той. — Це приносить нещастя.

Інколи Ньєману здавалося, що він належить до іншої епохи, іншого світу. Золотого віку міцних горішків, які йшли в бій із цигаркою в зубах і зарядженим на повну револьвером.

Німецький флік не зрушив із місця, так само тримаючи кевларовий жилет. Зрештою Ньєман скинув пальто й натягнув броник. За кілька рухів він був споряджений, як і його колеги.

Івана всміхнулася — вона знала свого Ньємана і не сумнівалася, що в глибині душі йому подобається ця напружена, ніби жила, атмосфера і запах пороху, який плинув у вечірньому повітрі. Він був людиною дії, а нагоди діяти йому не траплялося від часів Ґернону.

— Чувак зустрів нас пострілами, — попередила вона. — Фабіан слушно покликав штурмбригади.

— Фабіан?

— Забийте.

Вираз Ньєманового обличчя змінився — він помітив великих бойових собак із кінологічної бригади.

— Вони потрібні, щоб знайти реткенів, — пояснила вона.

Але флік уже не міг їй відповісти — його щелепи міцно стиснулись, очі оскліли.

— Ньємане, послухайте.

Жодної реакції. Флік тримав руку на пістолеті, наче будь-якої миті готовий пристрелити німецьких вівчарок, які досить спокійно трималися біля своїх господарів.

Івана схопила його за петельки й заволала:

— Ньємане!

Нарешті в глибині його зіниць загорівся вогник. Зв’язок відновлено.

— Зараз ви тихенько сядете поруч із нами. Ми чекаємо на підкріплення.

— Яке підкріплення?

— Зі Штутґарта, — втрутився Кляйнерт. — А ще нам треба зелене світло від прокурора.

— Ми все ще говоримо про браконьєра, який забарикадувався у своїй халупі?

— Ньємане, — відповіла Івана, — припиніть клеїти дурня. Якщо цей хлопець належить до Чорних мисливців, то може дістати вогнемет чи жбурнути в нас гранату. Краще діяти обачно.

Він коротко кивнув на знак згоди. Схоже, він міркував. Івана нічого не знала про майбутній штурм і облогу. Чи не краще почекати до ночі? Чи мають штурмбригади план нападу? На її думку, нічна атака — це було б дивовижно. Завдяки їхнім гвинтівкам, обладнаним прицілом і лазером, ніч засяяла б гарними гранатовими крапочками.

Ніби щоб іще більше підігріти її очікування, німецький флік пустився в технічні роз’яснення під супровід хрипіння рацій:

— Ми ще не встигли обрати найкращий спосіб злому, — говорив він, — гідравлічним тараном чи вибухівкою…

— А чому не ракетою?

— Цей чувак — псих. Ми не йтимемо навіть на найменший ризик. Коли прибуде підкріплення і влада дасть дозвіл, сюди вертольотом висадять більше бригад і ми нападемо…

Ньєман невідступно спостерігав за поліцейським із першокласним гранатометом у руках. Здавалося, ніби детектив збирався втнути якийсь злий жарт.

— У кожному разі, — вів далі Кляйнерт, нічого не помічаючи, — це буде вибуховий снаряд, пущений водночас із неба і з землі.

— Треба йти зараз. Не можна гаяти часу.

— Ви перебуваєте в моїй країні під моєю юрисдикцією. Як француз, ви не…

Ньєман підскочив до хлопця з гранатометом. Вирвавши зброю в нього з рук, він і собі мовив:

— У мене є краща ідея: постукаємося в двері.

— Ньємане, я не дам вам утнути якусь дурницю. На використання сльозогінних гранат потрібен дозвіл, виданий…

Флік різким рухом зарядив пушку.

— «Вибуховий снаряд» — це я!

Тоді він побіг уперед — гротескна картинка самотнього камікадзе на зелених пасовиськах.

Івана кинулася за ним, буркнувши:

— Ньємане, ви вже не в тому віці. — Тоді з клубком у горлі, тримаючи пістолет обома руками, додала: — Запізно для вас, зарано для мене…

46

Дуже швидко вони опинилися на відкритій місцевості. Івана підтюпцем бігла за Ньєманом, почуваючись десь у такій самій безпеці, як мішень у тирі.

Червоногаряча хата в глибині долини досі, здавалося, палала у вечірніх сутінках. Поки що звідти не стріляли. Двоє фліків спускалися схилом, розсікаючи трави. До мети залишалося триста метрів. Івана вже не відчувала кінцівок від збудження, що охопило її всю. Разом з тим вона не припиняла думати, що коли Брух — досвідчений мисливець…

Двісті метрів.

Досі жодного пострілу. Із кожним кроком її відчуття змінювалися. Ствол «Зіґ Зауера» в руці, гучний білий шум, що передує бою… Небезпека, якої їй завжди бракувало в роботі і яку вона пізнала лише по той бік фронту.

Сто метрів.

Пролунав глухий постріл, дещо змазаний, типовий для помпової рушниці. На щастя, у них не влучило. Йоганн Брух просто розставляв сильця — якби він був піршером, то мав би снайперську гвинтівку і фліки вже були б мертві.

Ньєман уповільнив крок. Івана чула його важке переривчасте дихання. Пролунало ще два постріли. Знову промах. Насправді вони нічим особливо не ризикували: дальність дійсного вогню помпової рушниці не перевищувала кількадесят метрів.

Ньєман зупинився. Івана не встигла загальмувати й урізалася в нього. Обоє покотилися в люцерні.

— Бляха! — проревів він. — Що за…

— Це я, Ньємане. Заспокойтесь!

Посеред цієї метушні Івана вихопила поглядом його смертельно бліде обличчя. Мармурове погруддя, чиїм природним середовищем була церковна крипта.

— Посунься, — мовив Ньєман, відштовхуючи її вбік.

Він підвівся, узяв гранатомет і націлив його на будинок. Секунда-дві на приціл — і в бік хати полетів снаряд, залишаючи білястий слід на тлі потемнілих хмар, а тоді досягнув мети і розбив вікно поруч із вхідними дверима. Затим повалив отруйний газ — щоб витравити лиса з нори.

Ньєман з Іваною вже пішли далі пліч-о-пліч, стискаючи в руках зброю. Брух не виходив. Досить дивно. У певний період життя Івана часто брала участь у протестах і чимало надихалась сльозогінного газу: терпіти нереально.

— Є й інший вихід, — видихнула вона, хапаючи Ньємана за плече.

— Ти маєш на увазі ззаду?

— Ні. Штурмбригади оглянули хату зусібіч.

— Тоді де?

— Під землею.

Ньєман на мить затримав на ній погляд, а тоді, схоже, зрозумів її ідею. Вони пішли далі, а біля порога притиснулися спинами до стіни обабіч одвірка. У хаті — так само жодної реакції.

Ньєман став навпроти дверей і пустив кулю в замкову шпарину. Тоді розчистив їм шлях, вибивши двері ногою, але звідти одразу ж повалив кислотний газ.

Ньєман позадкував, зігнувшись удвоє. Івана нічого не бачила. Вона не могла вдихнути — легені палали. Їй вдалося трішки розплющити очі, і вона розгледіла, як Ньєман поправляє окуляри, закутує нижню частину обличчя в комірець сорочки і пірнає в задимлене пекло.

Не роздумуючи, вона приклала ліву руку до рота і зробила те саме. Усередині був лише дим… Суцільний сірий шар клятого диму, що його міг щомиті розірвати постріл. Івана вже загубила Ньємана і не бачила навіть стін. Раптом звідкись долинув брязкіт ланцюгів, що, очевидно, зміїлися довкола ляди, яку намагалися підняти.

Вона попрямувала на звук, дорогою спіткнулась об стілець і вдарилась об одвірок. Єдиним її орієнтиром було безперервне бряжчання заліза. Десь унизу, в підвалі. Де ж Ньєман? І мови не було про те, щоб його покликати, адже доведеться ковтнути задушливого диму. Ліпше просуватися, тримаючись за стіни, чіпляючись за звуки…

Нарешті — сходи. Івана пірнула в підвал. Тут газ поступався місцем глибокій темряві. Знову брязкіт, ближче, нижче. Вона опинилася на земляній долівці й віднайшла рівновагу, так само дихаючи через рукав.

За кілька метрів вона побачила чоловіка, що стояв навколішки, нарешті піднявши ґратчасту ляду. Під цим підвалом розміщувався ще один. Звідти одразу вистрибнули страхітливі монстри, гнучкі, ніби коти. Це були реткени, мабуть, із двома гранатами, витатуюваними на грудях. Івані здалося, наче труп із лабораторії Шюллера розщепився на кілька копій, вистрибнувши одним махом, ніби потужний нафтовий гейзер, який набув форм собачих тіл і пащ…

Якесь передчуття змусило її повернути голову до другого краю підвалу, і вона побачила Ньємана, свого бідолашного Ньємана, зіщуленого в кутку, паралізованого страхом, готового до того, що його от-от пожеруть власні кошмари.

Івана могла б прикінчити одного-двох псів, але інші перегризли б їй горло, і все було б скінчено. Вона побачила, як їхні чорні очі танцюють у токсичних випарах, вологі та сяйливі. Побачила, як під гладкою шерстю грають їхні м’язи. Побачила, як блищать скупані в білястій слині ікла під рожевими яснами.

Вона заплющила очі і ніяк не могла вистрілити. Вона очікувала, що її от-от зіб’ють на підлогу укусом у ногу або що їй пошматують горло на лахміття. Однак нічого не сталося. Вона знову розплющила очі. Собаки зникли. Залишилися тільки Брух із його лядою і Ньєман із його страхом.

Івана миттю зрозуміла. У псів були чутливі очі — газу для розгону протестів вони не витримували. Тварини навіть не глянули на Івану, а одразу втекли від газу сходами.

Тепер треба було зосередитися на Бруху, який досі бабрався зі своїми ланцюгами. Його помпова рушниця валялася метри за два — поки він її схопить, Івана вже знесе йому голову пострілом з пістолета. Браконьєр, здавалося, завмер. У нього сильно сльозилися очі, на червоній пиці застигла злобна гримаса.

Івані захотілося повідомити йому, що його арештовано, але, рефлективно відкривши рота, вона змогла лише закашлятись, а тоді почала блювати собі на черевики. Жалюгідно.

Коли вона підвела голову, мерзотник уже втік.

Але не сходами.

А через підняту ляду.

Спочатку — Ньєман. Івана підбігла до свого наставника, який трусився, наче старий алкаш у зав’язці.

— Не ворушіться, — сказала вона.

Настав час пірнути в другий підвал. Івана пролізла крізь отвір у підлозі й намацала дерев’яну драбину. Спустившись, вона побачила вириту в багряній землі галерею, схожу на шахти дев’ятнадцятого століття. На стелі висіли заґратовані лампочки. Уздовж обох стін тягнулися клітки. Івана зрозуміла, що ланцюг відчиняв не ляду, а ці вольєри — така примітивна система дозволяла одним рухом спустити псів на ворога.

Хоч очі заливало слізьми, їй усе ж вдалося трохи зорієнтуватися. Ліворуч був глухий кут: червоняста скеля. Івана повернула праворуч, досі тримаючи пістолет, ніби страхувальну мотузку, й очікуючи, що на неї кинеться якийсь запізнілий пес.

Однак там був тільки Брух, який біг, чи радше шкутильгав, у кінці тунелю, б’ючись об відчинені дверцята, між якими залишився вузенький прохід.

Вона гарячково увіпхнула пістолет у кобуру й обома руками схопила ланцюг, що лежав на землі, а тоді потягла з усіх сил. Вона не дуже добре уявляла, до чого це приведе, і неабияк здивувалася. Дверцята кліток одразу ж грюкнули, і Брух із розгону вперіщився в ґрати.

Івана стрибнула йому на спину й приставила дуло до потилиці, але, попри її очікування, залякати чоловіка не вдалося. Брух потягнувся рукою за спину й скинув Івану, так що вона гепнулась об клітку.

Наступної миті він уже цілився в неї з її ж «Зіґ Зауера», тримаючи палець на гачку. Вона заплющила очі й подумала: «Загинула за Францію». Пролунав постріл, але Івана не відчула ні болю, ні стану вільного падіння — нічого.

Вона розтулила повіки й побачила найзаспокійливіше на світі видовище: перед нею стояв Ньєман і тримав Бруха за комір, ніби простого домашнього кроля. Рука в браконьєра вигиналася під неможливим кутом: флік вивихнув йому лікоть. Тепер він гатив покидька головою об ріг клітки, достоту так, як італійські рибалки б’ють восьминога об пірс, щоб зробити його м’ясо ніжнішим.

Після недовгого полегшення Івану знов охопило занепокоєння: Ньєман міг убити Бруха. Вона важко звелася на ноги і, й собі схопивши наставника за комір, шарпнула з усіх сил. Це подіяло краще, аніж трюк із Брухом, — їй вдалося змусити фліка пустити його. Вони знову гепнулися навзнак, на червону землю.

Оце точно найкращі борці в карному розшуку.

Як і кілька хвилин тому в травах, Івана подивилася на його обличчя. Із погляду Ньємана вона зрозуміла, що хоч ґернонська справа й ослабила його здоров’я, вона також посилила його шаленство.

47

Наручники — це було вже занадто.

Кляйнерту захотілося продемонструвати свою владу. Тепер Ньєман сидів, закинувши голову назад, із кайданками на зап’ястях у кареті швидкої з відчиненими задніми дверима. Він нагадував сам собі китайських в’язнів, яких колись виставляли на публіку в залізному нашийнику.

Але найгіршим з усього була Іванина нотація.

Поки медик лив йому в очі краплі, він мусив ще й вислуховувати повчання слов’яночки.

— Що на вас найшло? — волала вона. — Ми обоє могли там загинути. Іти на самогубство у вашому віці — це трохи поперед батька в пекло!

Ньєман не бачив її, але здогадувався, що вона стоїть перед машиною. Хоч і не вивищувалась над ним, та говорила, міцно впершись ногами в землю, впевнена в собі.

— Не забувай, що я врятував тобі життя.

— Моє життя опинилося під загрозою тільки через ваші дурниці. І все це заради якогось лісника!

Ньєман відсторонив лікаря жестом — чи радше клацанням пальців — і випростався на кушетці швидкої, метляючи ногами в повітрі. Його зір досі був розмитий, ніби під водою.

Довкола них складали захисне спорядження та зброю для штурму. Люди Кляйнерта обходили периметр, а криміналісти заполонили будинок Бруха.

— Цей лісник — наша єдина зачіпка. Його повезли до відділку?

— Радше до лікарні. У Бруха черепно-мозкова травма, не рахуючи геть розбитого обличчя.

— Законний самозахист.

— У Парижі вас би вже звільнили. А тут нас просто проженуть геть, от і все.

— Це вирішуватиме прокурор.

Івана не відповіла. Він бачив її розмитий силует, цигарку, що танцювала між пальців. Навіть так він помічав, що вона тремтить усім тілом.

Він ніколи цього не визнав би, але вона мала рацію на сто відсотків. Він кинувся в цей безглуздий незаконний напад, наражаючись на зайву небезпеку, через нетерплячість, через гординю.

Насправді він хотів довести собі, що досі здатен на такі подвиги, що він іще на щось годиться — на те, щоб робити свою справу.

І до того ж ним рухала ця незбагненна лють, цей суїцидальний нахил, бажання здолати власний страх перед собаками. Це ніби проколоти нарив чи перейти Рубікон. Абсурдна надія на те, що порушення власного табу зробить тебе сильнішим…

— Більше нема про що говорити. Приїхали хлопці зі Штутґарта. Вони забирають справу.

— Не може бути. Ми уповноважені…

— Ви нічого не зрозуміли. Тепер усе це стосується вбивства Макса. Громадянина Німеччини на німецькій землі. Це вже не наші справи.

— А Юрґен?

— Юрґен? — луною перепитав Кляйнерт, який саме підійшов до фургона.

Ньєману здалося, що на його губах блукає напіврозлючена, напівсадистська посмішка. А може, це було лише в його голові.

— Ним займусь я.

— Не клейте дурня, Кляйнерте. Ви добре знаєте, що його вбили на території Франції.

— Поговорите про це зі своїм прокурором. Він передає нам розслідування. Можливо, він, як і ми, втомився від ваших дурощів.

Ньєман одним стрибком опинився на землі. Кілька секунд похитався, але потім зір сфокусувався.

— Та що це за маячня, врешті-решт? — запитав він, ні до кого конкретно не звертаючись. Івана і Кляйнерт стояли поруч. — Жертви є? Немає. Збитки? Теж немає. Ми збиралися годинами тримати облогу, і це навіть не знаючи, чи цей наш тип має що нам розповісти.

Німецький флік утомлено махнув рукою — він більше не мав сил на ці розмови.

— Забийте, Ньємане. Повертайтеся додому, і ми тут спробуємо заплющити очі на вашу неприйнятну поведінку.

Ньєман розпачливо глянув на Івану, та опустила очі.

— Ми вам потрібні, — не здавався він. — Ми від початку в одному човні.

— Так і є, Ньємане, і прокурор нашої землі теж так вважає.

Кляйнерт обійняв Івану за плечі та сказав твердим голосом:

— Ось чому французькі та німецькі власті вирішили залишити капітана Боґданович як консультантку.

Ньємана приголомшила фамільярність цього жесту.

— Що?

— Ньємане, — мовила Івана, — це єдиний вихід. Ви зайшли надто далеко.

Він хотів би сказати щось, але це «щось» застрягло йому в горлі.

Тоді його накрили спогади. Як він наважився пірнути в ляду, щоб урятувати Івану. Як він вибухнув від злості, коли побачив, як той покидьок її скинув. Як йому здалося, що завдяки цій жорстокості великий Ньєман повернувся. Сильний, дієвий, небезпечніший за зло, на яке полює.

Але він помилявся. Так, його лють повернулася, але наче відгомін давньої хвороби. Усе інше залишилося в далекому минулому, такому ж недоступному, як роки до Ґернона. Перед ним стояв нездоланний бар’єр у вигляді шраму від грудини до паху.

Почувся гавкіт: це саджали до фургонів реткенів. Вони покірно скавчали, з опущеними мордами, з подразненими від газу очима. Невідомо чому ця сцена нагадала Ньєманові епітафію, вирізьблену в мармурі на честь Юрґена.

— Ти знаєш цей вірш? — запитав він Івану. — «Злигоднів не цурайсь, твердий будь, наче з криці, / З недолею змагайсь, як вся рідня моя, / Страждай без скарг, борись і мовчки вмри, як я».

— Ні, — твердо відповіла вона — її завжди дратувало нагадування, хай і непряме, про брак її культури.

— Це останні рядки з поеми Альфреда де Віньї «Смерть вовка».

Ньєман поглянув на Кляйнерта — це він утрутився в їхню розмову.

— Ви знаєте Альфреда де Віньї?

— Я обожнюю французьку культуру. Особливо поезію.

— А наче й не скажеш. Від чийого імені написані ці рядки? Хто говорить «як я»?

— Вовк. Поет читає ці думки в погляді тварини тієї миті, коли її вбивають мисливці.

— «Страждай без скарг, борись і мовчки вмри…» — тихо повторив Ньєман.

— Де ви це прочитали? — запитала Івана.

— На могилі Юрґена.

Раптом між ними трьома запала мовчанка. Долиною ширилася ніч, ніби розлите чорнило. У міру того, як фургони від’їздили і їхні фари віддалялися, смуга сосен, темна й непроникна, здавалася дедалі глибшою.

Вовком із поеми був Юрґен. Ще не досягнувши тридцятип’ятирічного віку, він мусив прийняти смерть, як і Макс. Навіщо? Через прокляття? Можливо, вбивця був лише засобом його втілення?

У кишені завібрував телефон. Ньєман спробував дістати його, але заважали наручники.

— Бляха, та зніміть із мене ці довбані залізяки!

Івана засунула руку до Ньєманової кишені, взяла телефон і приклала йому до вуха, а він підтримав мобільний обома руками.

— Алло?

— Шюллер, — сказав задиханий голос у динаміку. — Є новини.

— Кажіть.

— Приїздіть до моєї лабораторії, ви маєте самі це побачити.

— Але в чому річ?

— Приїздіть.

Ньєман спробував глянути на годинник на лівому зап’ястку, тримаючи телефон правою рукою. Із таким же успіхом він міг би намагатися жонглювати тарілками.

— Нам спершу треба допитати підозрюваного. Після цього будемо.

Він зиркнув на Кляйнерта, який недовірливо вирячив очі.

— Коли?

— Через дві години.

— Чекаю.

Ньєман поклав слухавку і спромігся кінчиками пальців покласти телефон до кишені.

— Ви, мабуть, оглухли від пострілів, — сказав Кляйнерт різким, крижаним тоном. — Ви ні до кого не поїдете, як і не допитуватимете «підозрюваного». Ви більше не берете участі у розслідуванні, на бога! Якою мовою я маю вам іще це сказати?

Розігрувався його останній шанс, у цьому темному полі, що нагадувало сцену, на якій грали трагедію.

— Кляйнерте, — сказав він спокійним тоном (він назвав би його на ім’я, але не міг його пригадати), — щойно я втнув дурницю і прошу мені вибачити. Я готовий відповісти за свої вчинки перед вашим начальством, перед моїм, перед ким завгодно. Але конкретно зараз це горить. Ви не можете дозволити собі позбутися такого фліка, як я.

Німець випростався, ніби задкуючи перед такою безглуздою тирадою.

— За кого ви себе вважаєте?

— Лише за надійного партнера, який від початку веде цю справу разом із вами. Ми мусимо працювати разом, Кляйнерте, усі втрьох. Це наш єдиний шанс схопити вбивцю.

Кляйнерт, схоже, подивився на нього іншим поглядом. Урешті-решт, цього гордія з минулої епохи, цього фліка, що не належить своєму часу, можна було, напевно, тримати на повідці, і тоді він стане солідним союзником у протистоянні з фліками з карного розшуку.

— Мої штутґартські колеги чекають на нас у відділку. Я з ними поговорю.

Ньєман знову підняв руки.

— Може, годі вже жартувати?

Кляйнерт усміхнувся й пішов геть, так і не діставши ключа.

48

Час для жартів завершився, якщо, звичайно, можна було вважати, що досі вони жартували. Офіцери, які на них чекали, були класичним зразком працівників карного розшуку універсального типу: ніякої форми, ніяких засмальцьованих курток. Лише чорні костюми й білі сорочки. Носії трун, які завжди йдуть на чолі траурної процесії і яких ніколи не запрошують на поминальну трапезу. Хлопці, які копаються в пам’яті мертвих і перетворюють її на огидну багнюку.

Ньєману хотілось би вразити їх своєю вродженою імпозантністю, але в наручниках і з червоними, як у підсмаженого кролика, очима він був не в тому стані.

Усі представились. Новоприбулі відгукувалися на імена Петера Фреліха, Клауса Берлінґа та Фолькера Кленце — це Ньєман запам’ятав, а от звання вже ні.

Перший мав видовжене бліде обличчя, яке нагадувало маленьку блискучу булочку і яке перетинали брови а-ля П’єро та губи у формі застібки-змійки. Другий був кремезним типом із рудуватою кучерявою шевелюрою, який безперестанку кидав в усі боки косі погляди, із тих, хто всюди бачить злочинців і ніколи не доводить розслідування до кінця. Останній був на голову вищий за інших — він міг би сам понести цілу труну — і мав такий вигляд, ніби його списали в утиль: судячи з його статури викидайла та напруженого виразу обличчя, він, мабуть, багато років провів у бригаді втручання, перш ніж скласти зброю та перейти до карного розшуку.

Тепер розслідуванням керували ці троє, і хоч Ньєман і не розумівся на тонкощах німецьких процедур, він анітрохи не сумнівався щодо своєї подальшої долі. Кордон он там…

Утім, дві неочікувані події змінили розклáд. Кляйнерт відвів П’єро вбік, і двоє фліків узялися буркотіти своєю незрозумілою мовою. Очевидно, вони були давніми знайомими. Є надія?

Другий фактор полягав у тому, що здоровань, схожий на мисливця за головами, підійшов до Ньємана й гаряче потис йому руку. Чоловік дуже погано говорив французькою, але сенс його послання був чіткий: Ньєманова слава йшла поперед нього. Цей добродій, Фолькер Кленце, був його прихильником і не посоромився повідомити йому, що на його місці вчинив би з Йоганном Брухом так само.

Нарешті Кляйнерт із П’єро повернулися, велет приєднався до них, і вони з третім фліком продовжили свою таємну тевтонську нараду.

Ньєман кинув погляд на Івану, яка, запаливши сигарету, не пропускала жодного слова. Її навчання просувалося великими стрибками — ще й на міжнародній арені. Вона якраз засвоювала урок: немає хитріших інтриганів за самих фліків.

Квартет повернувся до них, і Кляйнерт став перед Ньєманом із лукавим виразом на його впертому обличчі вчителя молодших класів.

— Мої колеги погоджуються, що я набагато краще за них знайомий зі справою.

— Ви маєте на увазі «ми»?

— Вони визнають, що буде швидше, якщо я перший допитаю підозрюваного.

— Знову не «ми»?

Кляйнерт зітхнув і дістав із кишені крихітного ключика. Два короткі оберти — і Ньєман опинився на волі.

— Ідіть за мною. — Він приязно глянув на Івану. — Обоє. Але не втручайтесь, не кажіть ні слова.

— Рот на замку, — сказала Івана, викидаючи недопалок.

У фільмах, коли з підозрюваного знімають наручники, він розтирає собі зап’ястя, але у Ньємана не було жодного бажання будь-що собі розтирати. Йому не терпілося допитати напівбомжа, який розводив монстрів у тунелі з червоної землі.

Вони поїхали двома автівками. Допит мав відбутися в лікарні. Без ордерів і адвокатів. Очевидно, Йоганну Бруху не дали нікому зателефонувати. Повне беззаконня.

Ньєману починали подобатися німецькі фліки.

49

— Мені нема чого сказати, — мовив негідник, сидячи на своєму ліжку.

Вони були в занадто світлій лікарняній палаті, якій бракувало меблів. Біла кімната нагадувала радше камеру в божевільні, що цілком відповідало ситуації.

Кляйнерт вигнав співробітників лікарні з коридору. Хлопці зі Штутґарта стояли на варті біля дверей. Німецький флік стояв навпроти Бруха, намертво вчепившись у перекладину в ногах ліжка.

Ньєман з Іваною залишилися поодаль. Порушуючи всі можливі правила, флікиня закурила ще одну цигарку і тепер справляла дивне враження, ніби це сигарета спалює її, а не навпаки.

Йоганн Брух помітив цю деталь і запитав щось німецькою. Тоді допоміг собі жестом: він також хотів сигарету.

Кляйнерт відповів йому лайкою, або принаймні чимось негативним.

— Hier wird Französisch gesprochen, — наказав він.

Ньєман розпізнав на слух слова, які мали означати: «Говори французькою».

— Заради двох дебілів? — сказав Брух, кидаючи на них погляд, більше схожий на плювок.

Ньєман мусив визнати, що він їх добряче вразив. Хоч і з заліпленим пластиром обличчям та перебинтованою головою, він і оком не змигнув, коли побачив чоловіка, який задав йому прочухана за дві години до того. А ще він ні разу не застогнав, посилаючись на закон, і не став благати покликати адвоката. Цей чоловік був здатний витримати ситуацію.

Може, і кретин, зате сміливий.

Незважаючи на бинти, можна було розгледіти його пику пияка, почервонілу від праці просто неба. Насуплений погляд, занехаяна борода — у цьому чоловікові вчувалася напружена злоба, гіркота, затверділа, ніби зашкарубла від бруду тканина. Це був не просто ловець зайців, а справжній злочинець.

— Коли ми прийшли до тебе, — заговорив німець, — ти зустрів нас пострілами. Чому?

— Не люблю, коли мене задрочують.

— Ти маєш, що ховати?

— Ні. Я сторож мисливських угідь. Я працюю на поважний фонд.

В акценті Бруха не було різкості, характерної для німецької вимови. Він говорив радше по-ельзаськи розвалькувато.

— А реткени?

Брух стенув плечима. Він тримав зв’язані руки поперед себе, між ніг, ніби дві заряджені рушниці.

Мисливець був не надто солідних габаритів, але під лікарняною сорочкою вгадувалася міцна статура, водночас костиста й гнучка. Лісовик, повний хитрощів, гнилі та нездорових соків.

— А шо, вже не можна собак розводити?

— Цих — ні. Ти сам добре знаєш.

— Та мені насрать. Ці пси нікому не шкодять. Нема жодних причин їх забороняти.

— Два дні тому один із цих собак напав на графиню фон Ґаєрсберґ.

Браконьєр гиготнув:

— Гаряча штучка.

Брух нахилився до Кляйнерта. Флік не зрушив ні на міліметр. Жодної ознаки страху.

— Цих собак якраз і дресирують, щоб вони захищали Ґаєрсберґів.

— Що ти маєш на увазі?

Брух знову відкинувся на спинку ліжка.

— Нічо.

— Це ти зі своїми дружками напав на маленьку ромку двадцять років тому?

Пауза. Його погляд спідлоба нагадував спусковий гачок на запобіжнику: різкий, злобний, рішучий.

— Ми за це поплатились.

Отже, їх судили за напад на маленьку єнішку. Ні, вони ж не знайшли жодних записів про цей «нещасливий випадок». Брух говорив швидше про внутрішнє покарання — Ґаєрсберґи самі залагодили справу.

— До чого тут я, врешті-решт? — зненацька вибухнув він. — Ви мене так допитуєте, ніби я в чомусь винен. — Він тицьнув пальцем у Ньємана. — Але лиходій тут він, а я — жертва! Він мене віддубасив. Він намагався мене вбити. Це він має гнити за ґратами!

Ніхто не відреагував. Включно з Кляйнертом.

— Де ти був у ніч із третього на четверте вересня?

— Не знаю. Дома. А шо?

— Як я вже сказав, на графиню напав один із твоїх собак.

— Моїх собак? Звідки ви взяли?

— На ньому було таке саме татуювання, що й на реткенах із твого підвалу.

— Ви нічо не можете довести. Це татуювання може бути в будь-якої псини. Це не доказ.

— Це символ дуже незвичайного нацистського підрозділу. Зондербригад Оскара Дірлеванґера. Це браконьєри і рецидивісти, які вирізали тисячі невинних під час Другої світової війни.

— І шо?

— Чому ти обрав цей символ?

— Він симпатичний.

— Дві схрещені гранати? Нацистський символ?

— Це ж не злочин.

Відповіді Бруха нікуди не вели, та й він сам, схоже, веселився, заводячи їх у глухий кут.

— Хто ставив тавра на твоїх псах?

— Не пам’ятаю.

— Звідки ти взяв цих тварюк?

— Не знаю. Їх розводив ще мій батя. У нас у сім’ї завжди були реткени.

— Ти нащадок Чорних мисливців?

— А я звідки знаю?

— Твій батько працював на Ґаєрсберґів?

— Усі на них працюють, їм належить увесь регіон.

— Ми знайшли в твоєму гаражі мотоцикл. «Нортон 961 Коммандо SE» 2009 року.

Ньєман цього не знав. Аргументи накопичувалися. Довкола перебинтованої голови Бруха стискалися лещата.

— Я перевищив швидкість? — запитав той.

— На моїх колег, присутніх тут, жорстоко напала банда на таких байках.

Брух байдуже махнув рукою.

— У вас нічо проти мене нема, — підсумував він. — Усе, шо ви розказуєте, — це непрямі докази. Ви намагаєтесь повісити на мене напади, у яких задіяний реткен і «Нортон», із тої причини, шо я розводжу цих псів і люблю цей байк. Чуваки, вам доведеться знайти шось солідніше.

Брух мав слушність, але Ньєман відчував, що його ще можна дотиснути.

Він підійшов до ліжка. Досить жартів. Цього разу браконьєр відсахнувся — він не забув їхньої першої зустрічі.

— Що ти робиш у «Шварцес Блут»?

— Я сторож мисливських угідь. Займаюся флорою і фауною на їхній території.

— Конкретніше.

— Я слідкую за дичиною, за її харчуванням, умовами життя. Усе має бути чотко.

— Для піршу?

— Ага, для піршу.

— Хто з Ґаєрсберґів досі ним займається?

— Спитайте в них, та й усе. І попросіть їх заїхати по мене. За годину я буду на волі, а ви залишитесь тут надрочувати свої…

Ньєман підскочив і сунув великі пальці в рани на обличчі Бруха. Браконьєр завив. З-під бинтів бризнула кров.

Флік відпустив браконьєра, і той відкинувся назад. Ньємана вже тримали Кляйнерт з Іваною. Тепер палата ще більше була схожа на кімнату з м’якими стінами. На крики до приміщення завалилися штутґартські фліки зі зброєю наперевіс.

Але Ньєман уже не стежив за подіями. Прокидався його довгий шрам на череві, він не міг дихати, його паралізувала втома від попередньої сутички.

Він опинився на підлозі долілиць, із руками, скрученими за спиною, і Фолькер Кленце, найкремезніший у команді, знову надягав на нього кайданки — отже, це ніколи не припиниться…

Брух кликав санітарів, Івана волала, тримаючи його на прицілі, а Кляйнерт намагався всіх заспокоїти. Ньєман, притиснутий обличчям до підлоги, бачив, як туди-сюди бігали черевики, і йому вже все було байдуже.

— Ви реально псих! — скрикнула Івана, стаючи навкарачки, щоб опинитися з ним на одному рівні.

Він спробував усміхнутися їй — що нелегко, коли в тебе на спині сидить німецький флік. Звуки ставали все глухішими. Йому здавалося, ніби він опускається на дно водойми. Думки сплуталися.

Вони всі мали слушність. Він мусив сісти у свій «вольво» і повернутися до Франції. Не додому, не в офіс на вулиці Труа-Фонтано в Нантеррі. А в притулок для старих людей.

Чи навіть — чому б ні — на цвинтар.

50

Закутавшись у куртку, зіщулившись на пасажирському сидінні, Івана спостерігала, як у світлі фар пропливають сосни. Вони були схожі на засліплених, розгублених в’язнів, що вервечкою крокують узбіччям. В’язнів, що йдуть просто на смерть.

Івана злилась, але ще сильніше непокоїлась. Ньєман, її єдиний союзник, зняв маску. Досвідчений флік, який може впоратися з усім, тепер здавався моторошним психом із крапельками поту на зеленуватому обличчі. Творячи казна-що, вдаючись до безплідного насильства, безрезультатно покладаючись на інтуїцію, він не лише не просувався в розслідуванні, а й став тягарем для фліків зі здоровим глуздом, що його оточували.

Їй довелося благати Кляйнерта, аби уникнути найгіршого. Німець удовольнив її прохання за красиві очі. Поки браконьєру підліковували його «раптовий рецидив», вони залишили Ньємана заспокоюватись у машині.

Перемовини на парковці були напружені, але штутґартські фліки погодилися не доповідати про жалюгідну сцену в лікарні. Натомість Ньєман мав перетнути кордон уже цього вечора. Обговоренню не підлягає.

Коли хлопці з карного розшуку повернулися до центрального відділку, Івана пішла ва-банк: вона тихцем попросила Кляйнерта, щоб Ньєман поїхав із ними до Шюллера. «Це по дорозі», — аргументувала вона, та й потім, саме йому зателефонував науковець.

Кляйнерт піддався і тут. Для Івани це була подвійна перемога. По-перше, вона хотіла, щоб «її» Ньєман поїхав на позитивній ноті — вона сподівалася на якусь інфу, якесь відкриття, аби тільки розслідування зрушило з мертвої точки. По-друге, це доводило, що одружений флік і справді на неї запав. Що він був не мертвою дровинякою, а зеленою гілкою, пружною, гнучкою…

Знову сосни, фари, асфальт. Урешті-решт, Івана почувалася добре. Так, вона боялася, але десь так, як дитина боїться казки про відьму. У цій машині, поруч із високочолим німцем і Ньєманом на задньому сидінні, закутаним у пальто, ніби в саван, вона була в безпеці. Вона була з двома своїми чоловіками, і вона була щаслива.

Показався мур лабораторії, промені фар вихопили плющ, який по ньому вився. Понад стіною горіло кілька вікон. Дверцята машини моторошно грюкнули. Самітна ніч зустріла їх дивним хлюпотінням і вологою імлою. Немає нічого більш стрьомного за село…

Вони пройшли крізь браму і попрямували на світло. Крізь вікна побачили довгий стіл, за яким метушилася компанія, ніби не з нашого часу.

Одна жінка помітила їх і відразу встала, щоб їм відчинити. Вона вийшла на поріг із потьмянілого від лишайників каменю — була вже не в халаті, а в полотняній куртці й штанах, що мали вигляд, ніби це якась інша уніформа. Щось середнє між робою садівника та джинсовим костюмом.

— Ви до Філіппа? — вигукнула вона, витираючи рота серветкою. — Він залишився працювати в лабораторії, в іншій будівлі. Скажіть йому, нехай іде, усе вистигне! І приєднуйтеся до нас!

Занадто люб’язно. Слідуючи її вказівкам, фліки зайшли до сусідньої хати і знайшли металеві двері, що вели до підвалу. Чи можна було заходити туди в нестерильному одязі? Ньєман повернув ручку. Якби щодо цього існували спеціальні правила, їх уже попередили б.

Вони спустилися вервечкою. Інтер’єр не мав нічого спільного з шерехатим камінням і нерівною клінкерною плиткою першого поверху. Тут усе було гладеньке, хромоване, знезаражене.

— Шюллере? — гукнув Кляйнерт, дійшовши до кінця сходів.

Перед ними відкривалося кілька приміщень. За скляною перегородкою горіло світло, але крізь непрозору шибку не видно було, що там відбувається.

— Шюллере? — повторив німець, кладучи долоню на ручку дверей.

Ньєман перезирнувся з Іваною. Вони не змовляючись дістали пістолети. Тоді штовхнули Кляйнерта і зайшли до лабораторії зі зброєю наготові. Блискучі столи, начищені хромовані поверхні — усе тут просто сяяло. Всюди купчилися колби й центрифуги, а температура повітря не перевищувала, мабуть, градусів десяти.

— Шюллере? — крикнув Ньєман.

Він гукав для проформи: усі вже зрозуміли, що лікар лежав десь тут, такий самий холодний, як і його заморожені пробірки.

Фліки вже розходилися приміщенням, нахиляючись, щоб оглянути всі закутки, зазирнути під столи, і водночас уже натягували гумові рукавички. Івана знайшла ще одні сталеві двері праворуч і повернула ручку.

Шюллер лежав на спині, розкинувши руки, поміж розбитих пробірок та розкиданих зразків, біля підсвічених ззаду етажерок. Куля пройшла крізь його шию і, очевидно, влучила кудись, де тепер висіли розбиті полички. Довга вертикальна цівка крові показувала траєкторію падіння бідолахи.

Шюллер, любитель шнапсу, фахівець-собаколюб, рудобородий добродій, дорого заплатив за своє вечірнє відкриття, те саме, про яке він хотів їм розповісти.

Фліки стали навколішки довкола трупа. Івана впізнала пластиковий пакет на нижній поличці неподалік. Мов за похмурою іронією, це був мішок, у якому науковець зберігав реткена свіженьким.

Тут не було чого казати, не було чого робити, залишалося просто констатувати, що вони прибули запізно. Кляйнерт звівся на ноги і дістав телефон, щоб покликати підкріплення, але Ньєман теж устав і схопив мобільний рукою в рукавичці.

Очевидно, у нього був інший план.

51

Перш ніж когось попередити, він хотів замкнути всі виходи з ферми-комуни. Ретельно обшукати всю територію. Допитати кожного дослідника. На запитання, чи належить злочинець до колег Шюллера, Ньєман не мав жодної відповіді, але був переконаний, що медик знав свого вбивцю: поки інші вечеряли, він впустив його до лабораторії та розповів про своє відкриття. У відповідь гість пристрелив його і втік.

Пояснюючи все це, Ньєман ніби знову переживав метаморфозу. Після агресії та апатії тепер він поводився холоднокровно, вдумливо. Особливо йому докучала думка про те, що якби він одразу поїхав до Шюллера замість допитувати Бруха, медик був би ще живий.

— Флік не може так міркувати, — сказав Кляйнерт.

— Справді?

— Виділимо собі дві години на те, щоб усе тут обшукати й допитати працівників лабораторії. Після цього все розповімо.

Кляйнерт, здавалося, був не в кращій формі, ніж його французьке альтер еґо, але ситуація його тонізувала. Поки що ця справа довела йому тільки одне: він був усього лиш нещасний провінційний флік, не корисніший за склянку води в океані. Однак він не здавався.

Ось чому він погодився на нову схему Ньємана. До нього поверталася надія нарити щось капітальне, перш ніж скласти зброю. Нехай це й жорстоко, але смерть Шюллера давала їм шанс — іще трохи наблизитися до вбивці, зрозуміти його мотив, збагнути, чого він боявся…

— Я покличу своїх хлопців, аби очепити всю лабораторію.

— Їм точно можна довіряти?

Кляйнерт обпік Ньємана поглядом. Французький флік кивнув на знак вибачення: десяток людей не завадить, щоб перевернути ферму догори дном і допитати всіх науковців.

Поки Ньєман пильно оглядав комірчину та основну залу лабораторії, Івана, не знімаючи рукавичок, ніби на першому причасті, накинулася на комп’ютер Шюллера. На жаль, він був заблокований паролем, а в житті, на відміну від фільмів, обійти такий захід безпеки неможливо.

— А телефоном, — запитала Івана, пробуючи кілька паролів навмання, таких як дата народження жертви чи ім’я його собаки (Шюллер був неодружений і не мав дітей), — він вам що сказав?

Ньєман, стоячи по інший бік лабораторної стійки, переглядав теки з аркушами, почерканими цифрами та незрозумілими знаками.

— Нічого. Просто хотів щось мені показати.

Він підвів погляд і роззирнувся, повільно оглядаючи приміщення, немовби з більшої відстані мав помітити якусь деталь чи, навпаки, очевидний елемент, що не одразу впав у вічі.

Тепер Івана шукала папірець, якийсь аркуш, де міг би бути записаний пароль. Але комп’ютер — занадто інтимна річ, аби залишати ключ від нього на видному місці.

— Чого це могло стосуватися, на вашу думку?

Ньєман продовжував оглядати все довкола.

— Собаки. Ми залишили йому реткена. Він, мабуть, провів ретельніші аналізи і виявив щось незвичайне.

Івана подивилася з іншого кінця приміщення на комірчину, за відчиненими дверима якої досі лежав Шюллер. Її приголомшувало, що вона не присвятила ані секунди розумової діяльності співчуттю чи журбі. Вона ні разу не подумала про цього симпатичного чоловіка, який просто дізнався те, чого не мусив, у невдалий момент.

Але треба було знайти вбивцю, це було єдине нагальне завдання. Поплакати можна й пізніше, коли тіло поховають, а злочинець опиниться за ґратами.

Вона досі шукала цей клятий код. Ньєман мав рацію, науковець провів на собаці генетичні досліди. Здригнувшись, Івана взялася уявляти собі сценарій блокбастера: генетично модифіковані собаки — або тварини зі вживленим геном нацизму. Щось таке дуже темне, дуже стрьомне… і практично неможливе.

— Ми втрачаємо тут час, — сказала вона, закриваючи ноутбук Шюллера. — Ми не знаємо, чого шукати, і тому ніколи цього не знайдемо. Краще допитати Шюллерових колег із лабораторії, можливо, він із кимось поділився.

Ньєман кивнув на знак згоди, однак мовив:

— Ще раз огляньмо тут усе.

Цього разу вони влаштували справжній обшук: пересунули меблі, позазирали до шухляд, попіднімали центрифуги, оглянули найменшу шпарку, де Шюллер міг би щось сховати.

Вони топталися на місці злочину, але ні в кого не було сумнівів, що вбивця не залишив ані сліду, окрім кулі дев’ятиміліметрового калібру, яку Кляйнерт знайшов у стіні комірчини.

Попри температуру в лабораторії, вони швидко спітніли. Вони нічого не знаходили і не вірили, що знайдуть, адже такий метод пошуку належав до іншої епохи. Секрет Шюллера, певно, ховався десь у нематеріальному безмежному світі хмарного сховища.

У Кляйнерта задзвонив телефон.

За кілька секунд флік оголосив:

— Приїхали мої люди.

— Супер, — сказав Ньєман, який уже опановував себе. — Хіпани, мабуть, уже доїли. Допитаємо їх на десерт.

52

Кляйнерт, Івана та Ньєман поділилися з дев’ятьма новоприбулими роботою — допитати сімнадцятьох дослідників у стані шоку та ретельно обшукати корпуси. Ньєману залишили членів інституту, які говорили англійською та французькою. Решту взяли на себе Івана, Кляйнерт і ще троє його фліків. Інші прочісували лабораторії та спальні в пошуках зачіпок (звичайно, у цьому екологічному барлозі не було й натяку на камери спостереження).

Вони домовилися повідомити хлопців із карного розшуку через дві години, що було чистим божевіллям. Відстеживши події, легко було довести, що трійця підняла тривогу аж через три з гаком години. Приховування інформації могло дорого коштувати навіть свідку, що вже й казати про фліків.

Кляйнерт ішов на цей ризик: він досі сподівався відкопати зачіпку, яка стулить їм усім пельки і сприятиме його просуванню.

Паралельно німецький флік наказав проаналізувати дзвінки Шюллера. Не виключено, що вбивця телефонував йому, або навпаки.

Перші два науковці нічого не повідомили Івані, але третій бородань, учений на ім’я Ульріх Таффертсгофер, близький друг Шюллера, знав, над чим убитий працював останніми днями.

— Він порівнював зразки ДНК.

— ДНК собак?

Таффертсгофер, випростаний на стільці, здивувався. Два метри зросту, худорлявий, як вудка, він теліпався у своїй білій спецівці. Вузьке обличчя здавалося ще більш видовженим через волосся, що спадало на плечі, та відлюдницьку бороду.

— Чому собак? — перепитав він.

— Він не досліджував каріотип реткена, якого ми привезли?

— Та ні. Він вивчав ДНК родини Ґаєрсберґів.

— Тобто?

Глибоко зітхнувши, ніби мудрий горець, учений простягнув свою довжелезну руку і взяв ноутбук із сусіднього столу.

Він повернув його до себе екраном, тоді двома пальцями поклацав по клавіатурі.

— Ви відкриваєте свій обліковий запис? — запитала Івана.

— Ні, Філіппів.

— Ви знаєте пароль?

— Щойно його набрав.

Помітивши спантеличений вираз обличчя Івани, Таффертсгофер пояснив:

— Ви не зрозуміли духу цієї ферми. Тут ніхто ні від кого не має секретів. Усі вільно розповідають про свої дослідження.

В Івани поколювало пальці й змокла потилиця. Їй було начхати на общинну філософію інституту. Важило тут те, що ця прозорість дасть їм змогу отримати доступ до недавніх досліджень Шюллера.

— Розкажіть мені, над чим Філіпп працював останніми днями.

Таффертсгофер клацав по клавіатурі довгими пальцями, ніби розставляв кнопки на місце.

— Сьогодні вранці Філіпп отримав результати аналізів, пов’язаних із розтином Юрґена фон Ґаєрсберґа.

— Яких аналізів?

— Генетичних.

— Він їх замовляв?

— Здається, у Німеччині їх роблять за замовчуванням. Точно не знаю.

Івана завовтузилася на стільці. Свербіж у долонях перетворювався на уколи булавок, що піднімалися кінцівками, ніби піраньї проти течії.

— У цих результатах було щось незвичайне? — запитала вона хрипким голосом.

Ставлячи це запитання, вона вже уявляла собі белетристичний сценарій: Юрґен страждав на невиліковне генетичне захворювання, яке сім’я хотіла приховати. Його прибрали, поки хвороба не почала проявлятися фізично. Упродовж поколінь Ґаєрсберґи самі вбивали своїх хворих дітей, як обрізають мертві гілки дерева.

Але Ульріх відкинув її теорію спокійним:

— Аж ніяк. Із ДНК Юрґена все абсолютно нормально. Нічого особливого.

— І що тоді?

Таффертсгоферові пальці й далі літали над клавіатурою.

— Не знаю чому, але у Філіппа також були зразки ДНК Лаури. Щось пов’язане зі страховкою, здається. Хай там як, він порівняв Лаурин каріотип із Юрґеновим. Результат був неочікуваний.

В Івани пересохло в роті, перехопило дихання, вона була сама не своя.

— У якому сенсі? — спромоглася видихнути вона.

Науковець повернув екран до Івани й показав дві схеми.

— Навіть для нефахівця порівняння достатньо промовисте.

Івана всміхнулася: вона нарешті знала мотив убивці.

53

Ньєман різко загальмував на посипаному гравієм подвір’ї і, ковзнувши на гальмах іще кілька метрів, зупинився. Скляна вілла сяяла в ночі, ніби діамант на велюровій підстилці. Її лінії, кути, поверхні контрастували своєю твердістю з нічним колиханням природи — м’якими хвилями трав, повільним погойдуванням чорних сосен, урочистою процесією хмар…

Але в Ньємана був не поетичний настрій. Він почувався так, ніби його голова от-от вибухне. Коли слов’яночка повідомила йому про своє відкриття, він скочив до дверей зі словами: «Я її вб’ю».

Образно, звичайно, але все ж… Він сів за кермо свого «вольво» і помчав просто додому до Лаури.

Тепер це було між ними.

Двобій між фліком не першої свіжості та королевою брехунів.

Її машина стояла на місці. Фліки, які мали її захищати, сиділи в автівці в кутку подвір’я. Він невизначено махнув їм рукою і піднявся східцями.

Ще не було й одинадцятої вечора, а в будинку, здавалося, усі вже спали. Він уже збирався подзвонити, але передумав і шарпнув за ручку. Відчинено. Він прослизнув до будинку, оглядаючись, чи не видно слуг. Нікого. Ньєман приїхав пізно, та й потім, він усе одно ніколи не бачив тут натовпів лакеїв.

Блискучі вікна. Металеві меблі. Срібляста тиша. Ньєман просувався в темноті. Підвішений камін також мовчав, демонструючи чорну пащу — видовище десь таке саме веселе, як розрита могила.

Ньєман збирався піднятися на другий поверх, коли в пітьмі загорілась рожевувата крапочка. Цигарка. Він мало не чув, як потріскує папір. Графиня сиділа на своєму вінтажному дивані у тихому закутку в стилі тридцятих.

Ньєман накинувся на неї без жодних преамбул:

— Коли ви розраховували мені розповісти?

Лаура мовчала. Судячи з того, що він міг розгледіти, на ній були джинси й пухкий светр відтінків ночі. Вона абсолютно розслаблено поклала руку на спинку дивана.

— Ви з Юрґеном не були братом і сестрою.

— І що це змінює? — прошепотіла вона, видихаючи цівку диму. — Я ж казала вам, ми були як двійнята і…

— Досить цих дурниць! — вибухнув Ньєман. — Срань господня, хтось із вас — прийомна дитина!

Лаура кинула на нього пильний погляд. Здавалося, що в її вологих, на межі сліз, очах відображалися тіні, наче у двох крапельках темного чорнила.

— Матері не вдавалося зачати дитину, — пояснила вона спокійним голосом. — Батько вирішив потай узяти прийомну. Він не збирався залишати нашу частку імперії кузенам.

— Це був Юрґен?

Лаура підпалила ще одну цигарку від попередньої. Тільки тоді Ньєман помітив, що вона тремтить. Образ фатальної жінки був лише позою.

— А ви? — різко запитав він.

— Я?

Вона підвелася та прослизнула між ним і диваном, щоби підійти до вікна. Округлі стегна, важкі груди, пишні форми — це було не про неї. Лаурі був чужий такий тип чуттєвості. Тонка, ніби гарпун, вона виділялася на тлі великого вікна, ніби індонезійська маріонетка.

— Я народилася пізніше. Щойно всиновили хлопчика, мати завагітніла. Так завжди буває.

Запах тютюну нагадав Ньєманові Івану. Йому б хотілося, щоб вона була поруч. Аби захищати його самого перед цією істотою, що паралізувала його.

— Юрґен знав, що він прийомний?

— У жодному разі.

— Де його взяли?

Лаура повернулася до нього спиною й задивилася на парк, освітлений невидимими ліхтарями. Зі свого місця Ньєман радше уявляв, ніж бачив цей розмитий краєвид, що колихався, ніби під водою.

— У Східній Німеччині, здається. Батьки розповіли мені правду, коли я була підлітком. Не вдаючись у подробиці. Та й потім, мене це не цікавило. Для мене Юрґен був братом. Моїм близнюком. Справа не в крові чи ДНК.

Ньєман підійшов до Лаури.

— Чому ви нічого не розповіли?

Лаура круто повернулася. Її грива хльоснула по шибці, видавши кристалічний передзвін, так ніби в її кучерях було повно скла.

— Після смерті батька нам довелося боротися за те, щоб утвердити легітимність нашої влади в групі компаній, зважаючи на наш вік і недосвідченість. Якби випливла ця історія з усиновленням, наше становище знову опинилося б під питанням. Зараз я сама очолюю VG, і що, мені тепер розбалакати всі подробиці? Нізащо.

Вона пройшла кілька кроків темною кімнатою, переходячи від одного вікна до другого. Русалка у своєму акваріумі.

— До того ж, — заговорила графиня зненацька інакшим тоном, — я не бачу тут зв’язку з убивствами.

— А Макс?

— Що Макс?

— Його теж усиновили?

— Та… ні. Чого ви дошукуєтесь?

— Ми це перевіримо, — сказав Ньєман тоном фліка, який збирається опечатувати приміщення. — Якщо він теж не Ґаєрсберґ, матимемо мотив.

Лаура щиро здивувалася, а за мить розлютилася. До її погляду повернулася природна твердість. Чорнило стало лаком.

— Кров, — повів далі Ньєман. — Хтось міг захотіти очистити кров Ґаєрсберґів, переконатися, що спадкоємець групи в кожному поколінні і справді Ґаєрсберґ…

— У кожному поколінні? Та про що ви взагалі?

— Про нащадків, які зникали впродовж усього двадцятого століття…

Лаура підійшла до Ньємана і схрестила руки на грудях, прибираючи тієї самої пози, як раніше перед сімейними портретами. Вона нагадувала карикатуру на саму себе.

— І ви думаєте, що їх також усиновили? — запитала вона саркастичним тоном. — Ось до чого привело вас розслідування? Із такими фліками злочинці можуть спати спокійно.

Її сарказм звучав фальшиво. Вона глузувала з Ньємана, але її голос видавав якийсь острах, занепокоєння. Можливо, цей француз-недоумок усе-таки докопається до таємниці Ґаєрсберґів…

— Від самого приїзду, — не вгавала вона, — ви не знайшли жодного конкретного факту. Ви вирішили заглибитися в місцеві чутки та легенди, усі ці вірування, що засліплюють наш народ упродовж століть. Ви не детектив, ви турист!

Ньєман також ступив кілька кроків уперед.

— Ці легенди, як ви кажете, надихають убивцю чи убивць. Але я з вами згоден, у нього чи них є об’єктивний мотив.

— Який мотив?

— Ґаєрсберґи давно страждають на проблеми з фертильністю. У кожному поколінні вони всиновлюють дітей, а інші люди, Чорні мисливці, відповідають за те, аби прибрати їх, перш ніж вони народять нащадків.

— Забирайтеся геть із мого дому і повертайтесь, коли матимете серйозніші новини.

Ньєман, навпаки, наблизився.

— Хочете конкретики? Ми щойно знайшли Філіппа Шюллера в його лабораторії. Убитого. Він дізнався про різницю між вашими каріотипами і хотів повідомити мене.

— Шюллер? — ледь чутно повторила вона.

На її обличчі раптом з’явився розгублений, майже нестямний вираз.

— Тепер я хочу дізнатися всю правду. Час збігає…

Лаура позадкувала, упершись спиною у вікно. Позаду неї, здавалося, захвилювався ліс, дерева ніби звивалися, намагаючись вирватися зі своєї земляної оселі.

— Я нічого не знаю, — видихнула вона.

Ньєман ступив іще крок. Він підсвідомо готувався відчути запах її парфумів, як солдат щомиті очікує наступити на міну.

Але він нічого не відчув, або принаймні вловив щось дуже інтимне, запах її шкіри, змоченої слізьми. Таке саме потаємне, таке саме ганебне почуття, як ридання в подушку.

— Хто міг бути в курсі цієї історії? Хто знав, що Юрґен прийомний?

Лаура скочила до нього, волаючи:

— КАЖУ Ж ВАМ, Я НІЧОГО НЕ ЗНАЮ!

Здивований такою шаленою реакцією, Ньєман позадкував, але графиня вчепилася в нього. Він опинився своєю чергою притиснутим спиною до скла, а графиня — у його обіймах.

Поки він ламав голову над тим, щоб підшукати слів розради — його фліківська агресивність кудись ділася, — вона випросталася й відступила, щоб краще його роздивитись.

Ньєман виріс на вестернах Серджіо Леоне, але, попри насильство в його житті (він убив вісьмох злочинців), ніколи не переживав відчуття дуелі, ці секунди напруженого очікування між життям і смертю.

Стоячи перед Лаурою, він зрозумів, що нарешті відчув це запаморочення.

Хто вистрілить першим?

Йому відповіли Лаурині вуста, теплі та м’які.

У вестерні він би вже впав замертво.

54

У нього завжди був особливий погляд на фізичне кохання. Хоча статевий акт — це за визначенням номер для двох, йому завжди здавалося, ніби в його ліжку хтось зайвий. Людина, на яку слід було звертати увагу і яка псувала йому власне задоволення. Не те щоб він хотів забути про партнерку. Навпаки: він забагато про неї думав. Він не ділився, а стирався. Кожну ніч кохання псувало прагнення зробити все добре. Чи достатньо тверда в нього ерекція? Чи там він цілує? Чи правильні пестощі обирає? Він почувався так, ніби його змушують слідувати переліку обов’язків, зі змістом якого він навіть не ознайомлений.

Він не знав, звідки взялася ця поведінка сексуального раба, адже йому здебільшого було начхати на ту, з ким він ділив ліжко, і він не відчував жодних гордощів за оргазм партнерки (він завжди вважав жінок майстерними симулянтками).

Причина полягала радше в його характері трудяги. Та сама історія була і з його «вольво». Він сідав за кермо, старанно вів машину і не звертав уваги на краєвид. Занадто зосереджений, бідолаха. Ось чому він був не найкращим коханцем. Надто сухий, надто скутий, надто старанний. Жінки з їхнім гострим чуттям уловлювали, що цей занадто мужній здоровань — холодний кайфолом, з яким не повеселишся. Все одно, що йти на вечерю з чуваком, який рахує калорії замість того, щоб насолоджуватися їжею.

Але цієї ночі — о, цієї ночі все було добре.

Він лежав на спині, зарившись плечима в пухнастий килим, а Лаура, верхи на ньому і вже гола, роздягала його. Нíколи було міркувати над тим, що робити — дотики партнерки викликали в нього миттєву реакцію. Нарешті спонтанне спілкування, чистий двобій, у якому один рух викликає другий, нова насолода заступає попередню…

Він бачив лише її вузький силует і волосся, чорніше за темряву, що плинула над ними, наче буря. Ніби сліпий, у якого загострились інші чуття, Ньєман відчував блаженство в кожній клітинці тіла. Він не розумів до кінця, цілувала вона його чи пестила, не знав конкретної природи тієї тисячі дотиків, що їх єднали, але це взаємопроникнення було цілком реальним, повним, запаморочливим.

Лаура ледь торкалася його. Її пестощі були легкими, як подих чи шепіт… Тільки цілувалася вона агресивно. Сильно розтуляла вуста, по-зміїному проникала між зуби твердим, мов спис, язиком, викликаючи хіть із домішками жаху.

Раптом вона схопила його пеніс і вставила в себе. Від цього Ньєман відчув просто-таки незбагненну щільність. Немовби цієї миті все його єство зосередилося в шарах насолоди, дуже тісних, дуже компактних.

А проте Лаура нічого не важила. Можливо, у цій світлотіні вона намацала його жахливий шрам і дбала про те, щоб не торкатися його. Спершись долонями в стегна, напруживши руки, вона прийняла позу борця сумо, що виглядало іронічно з огляду на її габарити: ноги зігнуті, розведені, вага тіла перенесена на п’ятки. Для Ньємана єдиним справжнім контактом було це полум’я в районі прутня.

Зненацька вона вигнулася, і їй на лице впав місячний промінь. Видовище паралізувало фліка. Її очі блищали від люті, а риси обличчя неначе застигли в барельєфі з кісток і м’язів. Її тіло було гнучким, мов подув вітру, а от обличчя — скам’янілим і напруженим.

У глибині душі він розумів її. Убивство брата й кузена, скляний дім, що нагадував прозорий Буремний перевал, і це багатство, що робило її самотньою, перетворювало її на жертву, на об’єкт заздрощів, жадоби… Чому б їй раптом розтавати? Тому, що вона вижила? Чи тому, що цієї ночі вони кохаються в хутрі?

Вони віднайшли ритм, взаємну рівновагу невпинного руху. Їхні тіла працювали злагоджено, і серця також билися в унісон, ніби японські барабани… Ньєман ніколи не вживав наркотиків, але, мабуть, ширка давала таке саме летке відчуття виповненості — от тільки цього разу все було for real[41].

Тепер хвилі проходили крізь усе тіло в одному гнучкому русі, майже відсторонено, завжди в одному пориві, в одній течії. Віднині увесь світ зводився до цього хвилювання. Коли Ньєман повертав голову до панорамних вікон, йому здавалося, що тіні від листя та голок також пристосовуються до цього ритму, безперестанку мерехтячи, підскакуючи, розсипаючись стінами, а тоді знову збираючись докупи та розсіюючись у пориві вітру.

Тоді він досяг піку, і раптом флік пригадав, що означало для нього слово «оргазм». Щоразу в мить найвищої насолоди, коли все його єство билося в блаженних конвульсіях, у думках зринав Реґлісс. Пес із його дитинства, нинішній його кошмар, прослизав у найінтимніші закапелки й ніби виривав йому геніталії.

Цієї ночі до Реґлісса йшов бонус — ненажерливі реткени, готові вчепитися йому в горло чи оббілувати заживо. Ньєман ледве не заволав, але цієї миті сталося диво. Він раптом побачив, як чорні тварюки розтають у темряві та перетворюються на неясні тіні. Він відчув, ніби кудись відпливає. Його тіло розслабилося, сповнилось невимовною насолодою, що затопила його хвилею щастя, у якій він ледве не задихнувся.

Де ж ділися собаки? Він відкинув голову, бухнувши черепом об килим, наче кулькою для петанка. Тепер він міг лише хрипіти й віддихуватися — чудова фізична форма, — але він кінчив, так, по-справжньому кінчив.

Він досі був у ній, вона досі була в ньому, їхні тіла переплелися, злилися, і тепер він бачив, що пси не ворушилися. Навіть Реґлісс був у цій зграї, хороший, слухняний, ніжний песик.

Ньєман подумав, що зцілився — принаймні на цю ніч, принаймні поки він в обіймах Лаури — і захотів виразити свою вдячність графині, яка повільно дихала, лежачи на його плечі. Але не міг вимовити ні слова, навіть пошепки: Ньєман обливався слізьми.

55

Івана не бачила замок Франца фон Ґаєрсберґа вдень, але вночі це було щось із чимось. Вершина кричущого кічу. Башточки виблискували під місяцем, ніби вирізані з фольги. В альковах вікон просвічували церковні вітражі. Стіни були такі білі, що здавалися зведеними з крейди. Серед цих зубчатих стін, бійниць, підйомних мостів можна було поставити якусь оперету.

Попри середньовічний стиль видавалося, ніби замок побудували напередодні. Він сяяв у темно-синій ночі своїми загостреними вежами та високими арками, нагадуючи американські церкви, які прикидаються старовинними, але вигляд мають такий, наче збудовані з леґо.

Відколи вони поїхали з інституту Макса Планка, ні Кляйнерт, ні Івана не обмовились і словом. Коли Івана дізналася про різницю між каріотипами Юрґена та Лаури, то подумала, що виявила мотив убивці, але її ентузіазм швидко спав. Урешті-решт, ця новина нічого не пояснювала, а радше навпаки додавала плутанини.

Очевидно, Юрґена всиновили — і що? Невже його вбили через це? «Саме так», — сказав Ньєман, якого не бентежила купа протиріч. Напередодні він стверджував, що вбивцями спадкоємця VG були Чорні мисливці. Потім він заявив протилежне — імітатори нацистів намагалися захистити аристократів від їхнього прокляття, тобто від убивці, що систематично прибирав по одному нащадку роду. Тепер він був переконаний, що браконьєри на «нортонах» убивали «чужинця» в родині, прийомну дитину. Але хіба Макс також був іншої крові? А загиблі в попередніх поколіннях? І хто тоді наказав їм провести таку чистку?

Вони відправили людей до Удо, аби перевірити, чи справді двоє кузенів були біологічними братами. Вони не особливо розраховували на зізнання плейбоя, а планували взяти зразок ДНК. А там буде видно.

Насправді Івана боялася. Вона відчувала, що її поглинає Чорнолісся. Чорні мисливці знову переслідували її думки. Ті, що хотіли відрізати їй пальці механізмом стартера. Ті, що нацькували реткена вчепитися в лице дитині. Ті, що збирали жінок і дітей у білоруських церквах, а тоді підпалювали.

Навіть товариство Кляйнерта більше не приносило їй ані найменшої розради. Вона зосередилася на їхній наступній місії: допитати старого Франца про цю історію з усиновленням та про його асоціацію «Шварцес Блут».

— Говоритиму я, згода?

Ця фраза вирвала Івану з її роздумів. Кляйнерт щойно припаркувався на подвір’ї замку. Тут усе відповідало загальному духу: воркітливі фонтани та кам’яні оздоби. Найбільше її здивувало те, що німецький флік уміло приховав від штутґартських колег ту частину справи, яка стосувалася Чорних мисливців. Отже, він був готовий на все, аби схопити цих психів перед хлопцями з карного розшуку — навіть на те, щоб обійти священну процедуру.

Вони вийшли з машини. Їхні кроки на гравії видавали звук, схожий на потріскування хрящів у м’ясорубці. Коли фліки підійшли до високого порталу головного входу, в Івани виникло враження, ніби всередині на них чекає Страшний суд.

За кілька хвилин вони опинилися у вітальні площею понад двісті квадратних метрів. Дворецький, що їх зустрів, уже зник. Івана кинула погляд на Кляйнерта — відколи вони вирушили в дорогу, то дулися одне на одного, хтозна-чому. Флікиня відчувала, що він у такому ж стані, як і вона — виснажений і разом із тим перезбуджений.

Зала була освітлена, ніби для балу. У дальньому її кінці виблискував, наче басейн, довгий лакований стіл із дуба. Праворуч у каміні, у якому можна було б запекти коня, потріскувало полум’я. Трохи ближче ділили між собою територію темні дивани, великі, як трони, крісла, різні блискучі речі.

Долинув звук, схожий на дзижчання бормашини, легкий, приглушений, механічний. Івана одразу відчула біль в одному з зубів мудрості. «Бляха, візьми себе в руки», — сказала вона сама собі, готова от-от усе кинути.

Хурчання посилилося, і вони побачили графа фон Ґаєрсберґа в інвалідному візку. Не Дракула, але близько. Висохлий, ніби винесена на берег колода, худий, мов жердина, жодної волосинки на макітрі, майже без брів, обличчя — самі кістки та шкіра. Через це його лице було схоже на якийсь наріжний камінь, у глибині якого палали очі настороженого яструба.

— Пане графе… — заговорив Кляйнерт німецькою. — Пробачте, що турбуємо вас такої пізньої години. Ми ненадовго.

«Чорт, — подумала Івана, — і ось Кляйнерт уже спускає штанці». Нічого спільного з цілеспрямованим фліком, який приховував протоколи й хотів обійти своїх колег.

— Чого ви хочете? — сухо запитав старий Франц.

На Івану раптом найшло натхнення, і вона заговорила рідною мовою:

— Я — лейтенант Івана Боґданович із французької поліції. Я працюю з майором Ньєманом, із яким ви вже зустрічалися.

— Повторюю запитання, — сказав граф, звертаючись до Кляйнерта, але цього разу французькою, — чого ви хочете?

Німець збирався відповісти, але Івана випередила його:

— Ми приїхали поговорити з вами про деякі незвичайні факти, що стосуються вашої родини.

Нарешті Франц зволив глянути на неї:

— Якщо ви говорите про вбивства моїх племінників, то у вас цікава манера висловлюватись.

Івана рушила в його бік — він не запропонував їм сісти. Розкішна обстановка приміщення нагадувала палац, що працює вхолосту: бальна зала без танцівників, королівське оздоблення, яким може насолоджуватися тільки хворий старигань…

— Я маю на увазі не вбивства, — різко відказала вона. — Юрґен і Лаура не були братом і сестрою. Ми замовили порівняння ДНК Макса й Удо і не здивуємось, якщо й вони не мають кровної спорідненості. Ви можете це пояснити?

Граф роззявив рота. Івана потай зраділа. Вона так і не позбулася цього комплексу пролетарки, якій подобається втирати носа представникам еліти. Просто жалюгідно…

Насправді ж на обличчі Франца відобразилося полегшення.

— Присядьте, — наказав він, вказуючи на один з диванів поруч із каміном. — Я поясню.

56

Вони сіли синхронно, мовчки. Франц об’їхав килим і журнальний столик та зупинився по другий бік каміна, на три чверті повернувшись до вогню, ніби гріючи кісточки.

Івані довелося зробити над собою зусилля, аби зосередитись, — ця надто яскраво освітлена зала бентежила її. Меблі, прикраси, дорогоцінні килими з багатою історією були повною протилежністю того, що вона знала в житті.

— Макс із Удо теж не були братами, — сказав граф замогильним голосом. — Немає сенсу проводити складні аналізи.

— Кого з них усиновили? — запитав Кляйнерт.

— Макса.

Фліки перезирнулись: у справі прозирала якась внутрішня логіка. Убивця мітив у дітей-чужинців.

— У роду Ґаєрсберґів завжди були проблеми з фертильністю, — повів далі Франц. — Спочатку Фердинанд усиновив Юрґена, незабаром Герберт узяв Макса.

— А Лаура з Удо? — поцікавилась Івана.

— Це рідні діти. Як часом трапляється, після всиновлення первістків дружинам Фердинанда й Герберта нарешті вдалося завагітніти.

Знову-таки, Ньєман мав слушність: рід очищували від занесеної крові. Чи займалися цим Чорні мисливці? За чиїм наказом? І навіщо чекати, поки цим «зайдам» перевалить за тридцять, перш ніж прибрати їх?

Занадто прямі запитання: пізніше буде видно…

— Вас не наштовхує на якісь думки той факт, що обох прийомних дітей у вашій сім’ї вбили за однакових обставин менш ніж за тиждень?

Франц повів плечима, ніби намагався скинути невидиме пальто.

— Не знаю… — його голос раптом стишився: — Макса щойно… вбили. Я не встиг над цим поміркувати. Я…

— Чому ви не розповіли про це поліції?

— Кажу ж, друге вбивство сталося лише минулої ночі. Я…

Він затнувся й по черзі подивився на фліків пронизливим поглядом.

— Ви справді думаєте, що цей факт пов’язаний з убивствами?

Івана звелася на ноги і пройшлася в напрямку графа. Її відразу обпік жар від каміна. У ньому язики полум’я пожирали величезні поліна.

— А ви, — мовила вона, не збавляючи темпу, — ніколи не мали діток?

Франц стримано всміхнувся.

— Безпліддя завжди загрожувало нашій родині. А з інвалідністю… Немає жодного сенсу випробовувати долю. Я залишив це братам. До того ж я так ніколи й не одружився.

Перед ними був чоловік, який завжди стирався за іншими, не мав нащадків, ніколи не займався групою компаній. Цим він завдячував своєму братові Фердинанду, який прикував його до візка. Непоганий профіль для підозрюваного, ще й з більш ніж серйозними мотивами. Але вони вже відкинули цю версію — до речі, чому?

Фізично Франц не міг бути вбивцею, крім того, його алібі перевірили. Але ж Чорні мисливці працювали на нього…

Насправді був один факт, який не вписувався в цю гіпотезу: чоловік, який хоче помститися своїм братам через їхніх синів, не став би обирати прийомних дітей. Він навпаки взявся б за рідних. Не згадуючи вже про жертви з інших поколінь: якщо за нещодавні вбивства відповідав Франц, хто віддавав накази про попередні?

Івана наважилася порушити іншу тему:

— У минулому вже зникали спадкоємці вашої родини. Вони теж були прийомні?

— Про кого саме ви говорите?

Пам’ять в Івани була як у комп’ютера:

— Герберт фон Ґаєрсберґ щез неподалік від берегів Гренадин 1988 року. У 1966 році безслідно зник Дітріх фон Ґаєрсберґ. У 1943-му у Франції внаслідок саботажу руху Опору на залізниці загинув Гельмут фон Ґаєрсберґ. У 1944-му його кузен Томас помер у Франції під час висадки американських військ. Їхніх тіл так ніколи й не знайшли…

— Ви натякаєте, що їх також убили?

— Повторюю своє запитання: цих членів вашої сім’ї також усиновили?

— Та… ні. Не думаю. Взагалі-то, я не знаю.

Івана добряче насідала на стариганя, але той, здавалося, був нечутливий до цього тиску.

Вона нахилилась і схопилася за підлокітник візка.

— А я, — загорлала вона йому в лице, — думаю, що ви, чорт забирай, водите нас за носа!

Франц не відсахнувся, навіть не здригнувся — жодного натяку на переляк. Або він занурився в скорботу (два племінники за тиждень — це багато), або ж і не таке бачив.

Івані не дали наполягти. Кляйнерт схопив її за комір і різко відтягнув від Франца. Їй перехопило подих, і вона зігнулася вдвічі, кашляючи й відпльовуючись. Шикарно. Німець штовхнув її в груди, змусивши сісти на диван. Його вираз обличчя не потребував жодних коментарів: «Тихо будь!»

— Перепрошую за свою французьку колегу, — сказав він улесливим тоном. — Розслідування напружене…

Франц увімкнув задній хід на своєму візку і від’їхав від каміна. На його блідому обличчі не було ані краплинки рум’янцю, наче його витесали з мармуру.

— Зараз ми підемо, — вів далі Кляйнерт по-рабськи послужливо. — Ми вже дуже вдячні, що ви прийняли нас за таких обставин і…

Івана скочила на ноги і стала перед паралітиком.

— Аж ніяк. Ми ще не завершили.

— Івано!

Кляйнерт ступив крок до неї, але слов’янка, не дивлячись на нього, виставила перед ним долоню. Повідомлення було прозоре: «Не рипайся!»

— Ви знайомі з Йоганном Брухом?

— Ніколи не чув цього імені.

— Він працює на «Шварцес Блут».

— У нас понад сто працівників.

— Ні, цей фонд платить лише жменьці людей, і всі вони — злочинці.

Старий сич, здавалося, знову затишно вмостився у кріслі. Викопне у своїй кам’яній оболонці.

— Цей чоловік порушив закон?

— Йоганн Брух вирощує реткенів, породу собак, заборонену в Європі.

— Ви працюєте в карному розшуку чи на WWF?

— Ви знали про це? — накинулась Івана, не реагуючи на провокацію.

Франц знову стенув плечима: таке враження, ніби йому заважали етикетки на комірці.

— Кажу вам, я не знайомий із цим чоловіком, — владним тоном відповів він. — Та й незаконне розведення собак — це ще не кінець світу. У кожному разі, я не розумію, до чого тут смерть Юрґена та Макса.

— Два дні тому на Лауру фон Ґаєрсберґ напав реткен.

Франц зволив підняти одну брову.

— Ви маєте на увазі пса в парку?

— Не вдавайте дурня.

Івана стояла навпроти нього, твердо впершись у підлогу обома ногами, руки в боки. Вона поводилася, як у будь-якому комісаріаті паризького передмістя. Досить дути на холодне.

— Я не знаю, про що ви говорите.

Він хотів був розвернути візок, аби попрямувати до дверей. Івана перегородила йому шлях. Кляйнерт не втручався: звичайно, його приголомшувало таке нахабство, але, врешті-решт, щось змушувало його припускати, що таким чином вона зможе дещо вивідати.

— Чим саме займається «Шварцес Блут»?

— Асоціація управляє флорою і фауною наших лісів та…

— Я питаю про реальні справи.

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі мисливців-злочинців, які граються в байкерів на «нортонах». Я маю на увазі покидьків, які спустили псів на маленьку дівчинку.

Франц виснажено змахнув рукою.

— Ви мене втомлюєте…

— Ці чоловіки або захищають вас, або вам загрожують. Можливо, і так, і так. То що?

Не усвідомлюючи цього, Івана нахилилася до його рівня і кричала йому в лице. Однак агресія цієї жінки Франца, здавалося, зачіпала не більше за жар від каміна.

— Пустіть мене. Я більше не маю чого вам сказати, — кинув старий Франц, об’їжджаючи її.

Івана й пальцем не поворушила, щоб його наздогнати.

— А назва «Чорні мисливці», — крикнула вона в останній спробі, — вам про щось говорить?

Та Франц уже зник у темному коридорі.

Кляйнерт, який несподівано опинився поруч із нею, прошепотів їй на вухо:

— Усе, ходімо.

Івана не стала опиратися. Він говорив заспокійливим тоном санітара психлікарні.

57

— Дякую за допомогу. Дуже крута командна робота. Реально.

— Ти нічого не знаєш про Німеччину.

— Я знаю свою роботу!

Вони сховалися в машині Кляйнерта, але німець не рушав. У салоні плинув аромат випраного одягу і напахченої сандалом фланелі. Оце так флік.

Івана трохи запізно усвідомила, що вони перейшли на ти, — і її гнів одразу вгамувався.

— На каміні, — пояснив він, — стояв знімок трьох юнаків. Я впізнав Франца — тоді він іще ходив. Мабуть, двоє інших — це Фердинанд і Герберт.

— І що?

— Вони всі троє стояли в однаковій позі, тримаючи праву руку на стегні. Ось так.

Повернувшись на три чверті, Кляйнерт поклав ліву руку на праву.

— Придивившись, я помітив, що всі троє потай схрестили вказівні пальці.

— Це щось значить?

— Схрещені гранати. Символ Чорних мисливців.

— Ти маєш на увазі…

— Троє братів завжди вважали себе наступниками цього загону. Вони добилися звільнення браконьєрів, порушників, злочинців, але ватажками були вони самі. Вони сповідують жахливий культ зондербригад.

— Навіщо? Їм просто подобалося гратися в байкерів-нацистів на моциках?

— Є ж іще роль охоронців порядку.

— Із цим треба зав’язувати. VG — група компаній електронної інженерії. Їм не потрібні міцні хлопці, щоб захищати патенти і мікросхеми.

— Я згодний. Та й історія з єнішами трапилася всього раз. Якби були інші напади, ми б уже знайшли їхні сліди. Отже, в Чорних мисливців інше завдання.

— Знищувати прийомних дітей у сім’ї?

— Це ідея Ньємана, і я вважаю, що він помиляється. Навпаки, думаю, вони мають захищати Ґаєрсберґів від убивці, який з’являється регулярно впродовж століть.

— «Впродовж століть»? Ти сам себе чуєш?

— Я знаю, що все це не тримається купи, — сказав Кляйнерт сердитим тоном.

— Якщо їхня роль і справді така, то вони не надто в цьому успішні. Щоразу сини Ґаєрсберґів зникали.

Флік трохи ближче нахилився до Івани, ніби йому на думку спала якась нова ідея. Вона вловила його запах крізь солодкуватий душок від сидінь. Від нього ширився аромат трав і ладану. Вона подумала про тибетський чай. Зненацька її прекрасний мушкетер перетворився на монаха в Гімалаях. Заспокойся, дівчинко.

— В одному сумнівів немає, — повів далі він. — Уночі в парку Ньєман помилився. Пес не збирався нападати на графиню, він її охороняв. Реткен кинувся на Ньємана, бо подумав, що він — убивця.

В Івани починала боліти голова. Її думки губилися, ніби луна в стінах лабіринту, з якого немає виходу.

— Пірш, — підсумував Кляйнерт, повертаючи ключ запалювання. — Чорні мисливці. Всиновлення. Коли знайдемо зв’язок між цими трьома полюсами, знайдемо й убивцю. Або принаймні його мотив.

Івана витягла сигарету й відчинила вікно. Тоді заплющила очі й закинула голову назад. Авто розігналося. Під колесами шурхотів гравій. Холодне повітря хльоскало її по щоках. Вона насолоджувалася думкою про те, що Кляйнерт досі милується нею краєм ока — вона була Сплячою красунею, недоступною принцесою…

Так минув якийсь час, мовчанка змішувалася з крижаним вітром і захоплювала їх обох у їхній незворушності, їхньому взаємному нерозумінні. Вони їхали десь на землі — і це було прекрасно.

Раптом Івана усвідомила, що Кляйнерт гальмує. Вона розплющила очі: вони їхали лісовою дорогою. Флікиня запанікувала. Горло обпекла кисла відрижка.

Вона вже стискала пістолет, коли флік лагідно накрив долонею її судомно стиснені пальці. Він обрав галявину, оточену соснами та осиками й освітлену самими фарами.

Івана відчувала свої холодні пальці під гарячою рукою фліка. Крижинки, що дзвенять у склянці теплої води.

— Не бійся, — видихнув він.

— Я ніколи не боюсь.

— Думаю, ти навпаки завжди боїшся і докладаєш чортзна-яких зусиль, аби це приховати.

Кляйнерт говорив, майже не розтуляючи рота, ніби черевомовець. Він забрав руку, й Івані вже її бракувало.

— Чому ми зупинилися? — пробелькотіла вона.

— Щоб прояснити ситуацію.

— Мене починає діставати ця ситуація з Чорними мисливцями, з…

— Я говорив про нас двох.

«Він піде від дружини», — подумала вона. Вона пережила війну, батька-дітовбивцю, крек у підвалах, убивство дилера, вона була фліком і зробила насильство частиною свого повсякдення, але в неї в голові досі проносились подібні рефлекторні думки. Бідолашка…

— Я не розповів штутґартським флікам про Чорних мисливців. Вони займуться розтином та перевірятимуть алібі наближених до Макса осіб. Що ж до Ньємана, він розпитає свою графиню та змиється до ранку. У нас уся ніч попереду, Івано. Можемо схопити всіх членів «Шварцес Блут» і жорстко їх допитати.

Знову розчарування. Але, врешті-решт, це було краще. Робота — єдина надійна цінність.

— За яким обвинуваченням?

— Про це вже не йдеться. Тепер це між нами. Маємо кілька годин на те, щоб їх потрусити. Ці хлопці знають щось дуже важливе.

Приладна дошка відкидала купу маленьких промінців на його обличчя. Гранатові, лимонні, м’ятні світляні крапочки… Салон починав нагадувати залу караоке. Опиратися все важче…

В останньому рефлексі потопельника вона схопила телефон.

— Що ти робиш?

— Телефоную Ньєману.

— Кличеш татка на допомогу?

Івана хотіла його вилаяти, але телефон у руці завібрував.

«Ньєман», — подумала вона, однак опустила очі й побачила, що це не її наставник. Горло одразу стиснуло. Вона скинула виклик.

— Знову той загадковий красень?

Івана не відповіла, втупившись у телефон.

— Хто тобі телефонує і мовчить?

Він уперся ліктем у прогалину між двома сидіннями, і його поза радше нагадувала пляжного пікапера, аніж уважного колегу.

Івана мовчала, перекидаючи телефон, ніби вагу своєї таємниці, з однієї руки в другу.

— Це мій син, — сказала вона похмуро.

І одразу ж перевела на нього погляд, щоб заскочити на його обличчі вираз приголомшення, розчарування, відрази. Але Кляйнерт анітрохи не виглядав здивованим.

Справжній флік — завжди готовий до найгіршого.

— Коли ти не вдома, — запитав він, — за ним доглядає його батько?

— У нього немає батька.

— Скільки йому років?

— Сімнадцять.

— Хто про нього дбає?

— Якісь люди.

— Тобто?

— А ти як думаєш? — раптом вибухнула вона. — Я народила його в п’ятнадцять років. Я ніколи не дбала про нього. Він виріс у сиротинцях і прийомних сім’ях.

— А тепер?

— Тепер? Він мене ненавидить. Телефонує мені й мовчить, але я чую всі ці сімнадцять років злості й образи.

Кляйнерт відхилився назад, ніби щоб дати їй час перевести подих. Як боксер, що поважає лічбу арбітра.

— Хочеш знати, чому я не залишила його в себе?

— Я ні про що тебе не питаю.

— Але можеш запитати! — засміялася вона, однак голос її не слухався. — Хочеш дізнатися, як можна стати такою юною матір’ю? Як…

Не мовивши ні слова, не давши їй часу відреагувати, відчинити дверцята і втекти в ліс, німець притиснувся вустами до її губ.

Вони були розпечені. Нічого спільного з Чорноліссям. Чиновник-мушкетер-тибетець перетворився на туареґа, що сидить на розпеченому добіла краю колодязя.

Івана загубилася в цьому відчутті, думаючи, що холодність чоловіка — лише панцир. Скляна оранжерея, під якою росли небезпечні та прекрасні квіти.

Ця думка приголомшила її, адже цієї миті вона почувалася крижаною, ніби склеп, у якому не було ні квітів, ні хоч би одної душі.