Острів Дума

— 1 —

На літак, що переніс мене у Флориду, я сідав у важкому шерстяному пальто, і в нім же я цього ранку шкутильгав вздовж пляжу, прямуючи від Великої Ружі до Ель Паласіо де Асесінос. Було холодно, колючим вітром дуло з Затоки, поверхня якої під порожнім небом нагадувала потрощену сталь. Аби знаття, що це останній холодний день на острові Дума, можливо, я б ним насолоджувався... хоча навряд. Я втратив колишню здатність радісно переживати холод.

Тим більше, що не знав на якому я зараз світі. З мого плеча звисала брезентова торба для знахідок, це вже була невитравна звичка — брати її з собою на пляж, але сьогодні я не поклав до неї ані мушлі, ні якоїсь іншої прибережної здобичі. Просто чалапав собі, загрібаючи затерплою ногою, майже не зауважуючи свисту вітру повз вуха, глипав на метушню пташок обіч прибою, практично не бачачи їх.

І думав: «Я вбив його так само, як пса Моніки Голдстайн. Я розумію, це схоже на дурницю, але...»

Але це не дурниця. Ніяка це не дурниця.

Я зупинив йому дихання.

— 2 —

З південного боку Ель Паласіо містилася засклена веранда-солярій. В одному напрямку з неї відкривався вид на зелені тропічні хащі, в іншому — на металеву синь Затоки. Там у візку, з встановленою на його поручнях тацею зі сніданком, сиділа Елізабет. Уперше після нашого знайомства я побачив її пристебнутою ременями. Закаляла згустками омлету й шматками тостів, таця виглядала мов після годування немовляти. Ваєрмен навіть соком поїв Елізабет з чашки-невиливайки. В кутку працював компактний телевізор, налаштований на 6-й канал. Там все ще безконкурентно панувала тема Цукерки. Той був мертвий, отже 6-й канал топтався по його тілу. Він, безперечно, на краще й не заслуговував, але все одно було гидко.

— Схоже, вона вже наїлася, — сказав Ваєрмен. — Посидиш з нею, поки я засмажу тобі парочку яєць з тостами?

— Радо, але не варто клопотатися. Я працював допізна, а потім трохи підживився. Аякже. Підживився. Перед виходом з дому я встиг поглянути на порожню миску в кухонній мийці.

— Та який там клопіт. Як сьогодні твоя нога?

— Незле, — це було правдою. — Et tu Brute?[234]

— Дякую, я в порядку. — Проте лице в нього було втомлене, ліве око залишалося мутно-червоним. — П’ять хвилин — і все буде готово.

Елізабет сиділа майже в повному ауті. Я запропонував їй попити, вона трохи сьорбнула з невиливайки й одвернулася. В безжальному зимовому світлі її обличчя виглядало старезним, безтямним. Гарненьке з нас склалося тріо, подумалось мені: жінка в маразмі, колишній юрист з кулею в голові та колишній будівничий, ампутант. Кожен має бойовий шрам на правому боці голови. В телевізорі адвокат Цукерки Брауна — тепер, звісно, колишній адвокат — закликав до прискіпливого розслідування. Заплющивши очі, Елізабет, певно, продемонструвала ставлення до цього заклику всього округу Сарасота — похилившись на ремені візка, вона заснула, її опасисті груди задерлися вгору.

Ваєрмен повернувся з порцією яєчні, якої вистачило б нам на двох, і я почав жадібно їсти. Елізабет захропла. Одне було ясно: якщо в неї трапиться уві сні апное, вона не помре молодою.

— У тебе вухо вимазане, мучачо, — закинув мені Ваєрмен, торкнувшись виделкою мочки свого вуха.

— Га?

— Вушко в тебе засране. Фарбою.

— А, — дійшло мені. — Та я весь у фарбі, відмиватися доведеться пару днів. Таки добряче в ній поплескався.

— Що ж ти таке малював серед глупої ночі?

— Не хочеться про це зараз. Він знизав плечима й кивнув.

— Набираєшся мистецьких штучок. Отого, що звуть стильністю.

— От тільки не треба.

— Приїхали. Я висловлюю свою повагу, а ти це сприймаєш за сарказм.

— Вибач.

Він відмахнувся.

— Доїдай свої huevos. Рости великим і дужим, як Ваєрмен.

Я доїв свої huevos. Елізабет хропла. Телевізор патякав. Тепер в оточенні електронних пристроїв там показували тітку Тіни Гарібальді, дівчину трохи старшу за мою дочку Мелінду. Вона говорила, що то Бог вирішив так, аби штат Флорида не затягував з вирішенням проблеми, тож Сам покарав «того монстра». Я подумав: «Ти майже вгадала мучача, але то не Бог».

— Вимкни цей гівнокарнавал, — попрохав я.

Він погасив трубу й запитально обернувся до мене.

— Напевне, ти маєш рацію щодо мистецьких штучок. Я вирішив показати свої роботи в «Ското», якщо той Наннуцці не передумав їх виставляти.

Ваєрмен усміхнувся і легесенько, намагаючись не розбудити Блізабет, поплескав у долоні.

— Чудово! Едгарові забажалося дутої репутації! А чом би й ні? Чому, чорти його забирай, ні?

— Я не бажаю нічого дутого, — відповів я, сам не знаючи, чи правду кажу. — Але якщо вони запропонують мені контракт, чи ти зможеш ненадовго вийти зі свого статусу відставника, щоб його проглянути?

Його посмішка згасла.

— Зможу, якщо буду тут, хоча не певен, скільки ще пробуду з вами. — Він помітив вираз мого обличчя й підняв руки. — Та ні, поки що я не замовляю собі похоронного маршу, але спитай сам себе, аміго: чи я ще годен доглядати міс Істлейк? У моєму теперішньому стані?

Оскільки це питання виглядало банкою з павуками, якої мені наразі не хотілося відкривати, — принаймні не цього ранку — я його спитав про інше.

— А як ти взагалі попав на цю роботу?

— Хіба це важить?

— Ймовірно.

Я згадав, як сам почав жити на Думі цілком певний того, що сам вибрав цей острів, але відтоді дійшов висновку, що, схоже, це він вибрав мене. Я навіть гадав, як правило, лежачи у постелі, дослухаючись шепотіння мушель — чи й справді мій випадок трапився випадково. Авжеж, він мусив бути випадковим, однак схожість між нашими аваріями — моєю і Хулії Ваєрмен — простежувалася легко. Я постраждав від крану, вона — від муніципальної вантажівки. Але безумовно є достатньо людей — в усіх сенсах дієздатних особистостей — котрі розказуватимуть вам, що вони бачили обличчя Христа на тако[235].

— Годі, — промовив він. — Якщо ти сподіваєшся, що я розповім тобі чергову довгу історію, забудь про це. Щоб викачати з мене оповідку, треба потрудитися, але наразі мій колодязь майже висох. — Він із сумом подивився на Елізабет, здавалося, його обличчям промайнула тінь заздрощів. — Я погано спав цю ніч.

— А якщо скорочену версію?

Він знизав плечима. Його піднесений настрій зник, як піна з вершечку пива в кухлі. Широкі плечі поникли так, що груди здавалися запалими.

— Після того як Джек Файнгам вигнав мене у «відпустку», я вирішив, що Тампа — найближче місто від Дісней Ворлда. От тільки діставшись туди, я смертельно занудився.

— Неможливо не повірити, — сказав я.

— Я також вирішив, що мушу якось спокутувати. Мені не хотілося їхати кудись у Дарфур чи у Новий Орлеан і працювати нормальним волонтером, хоча я про це думав. Мені вірилось, що, можливо, маленькі кульки з лотерейними цифрами на них все ще десь перегортаються, і чергова готується вискочити крізь трубу. Останній номер.

— Авжеж, — сказав я, і ніби чийсь холодний палець легесенько торкнувся моєї потилиці. — Ще один номер. Мені знайоме це відчуття.

— Sisenor, я тобі вірю. Я сподівався робити добро, звести докупи свій балансовий звіт. Бо відчував, що баланс мені потрібен. Одного дня я натрапив на оголошення в тампівській газеті «Триб’юн»: «Потрібен компаньйон для літньої леді і доглядач кількох острівних садиб преміум-класу. Претендент мусить надати резюме і рекомендації, які відповідатимуть прекрасній зарплатні і привілеям. Це відповідальна посада для адекватно достойної особистості. Претендент мусить мати страховку». Далебі, я був застрахований і мені сподобався тон оголошення. Зі мною мав бесіду юрист міс Істлейк. Він сказав, що пара, котра раніше виконувала ці обов’язки, змушена була повернутися до Нової Англії, коли хтось з її чи його батьків попав у катастрофу.

— Отже, ти отримав цю роботу. А як щодо...? — я вказав на його голову.

— Я йому навіть не заїкався про це. Він і без того мав сумніви — гадаю, дивувався, чому це справному правнику з Омахи заманулося вкладати в ліжко стару леді і мацати замки на здебільшого замкнутих будинках — але міс Істлейк... — Він потягнувся до неї, щоб погладити її покривлену руку. — Ми відразу зрозуміли одне одного по очах, правда, мила?

Вона тільки схропнула, але я побачив вираз на Ваєрменовім обличчі і знову відчув, як холодний палець торкнувся моєї потилиці, цього разу трохи сильніше. Відчувши це, я зрозумів: ми троє опинилися тут, бо щось хоче, щоб ми були тут. Моє розуміння не мало під собою логіки, на якій мене було виховано і на якій я був створив свій бізнес, але воно було правильним. Тут, на Думі, я став іншою особистістю, тут мені вистачало тієї логіки, що існувала в кінчиках нервів.

— Розумієш, я уособлюю для неї світ, — сказав Ваєрмен. Зітхнувши, ніби підіймав щось важезне, він взяв салфетку й витер собі очі. — Коли я тут з’явився, вся та божевільна гарячка, про яку я тобі розповідав, вже спливла з мене, як лайно. Я опинився в цій безхмарній сонячній країні, потрощений, безрадісний чоловік, спроможний хіба що — поки не потемніє в очах, не заболить голова — побіжно проглянути газету. Я тримався однієї засадничої ідеї: мушу сплачувати борг. Робити роботу. Знайду і буду її робити. Після цього мені вже було все однаково. Міс Істлейк аж ніяк не найняла мене, вона мене прихистила. Едгаре, коли я сюди приїхав, вона була зовсім іншою. Вона була бадьорою, веселою, амбітною, примхливою, кокетливою, вимогливою — якщо хотіла, вона могла вирвати мене з мого печального стану або розсмішити, і вона часто це робила.

— Судячи з твоїх слів, гарячою штучкою вона була.

— Авжеж гарячою. Якась інша жінка зараз не була б в змозі підвестися з візка. Та не вона. Вона підважує свої сто вісімдесят фунтів і чалапає з ходунком по цьому кондиціонованому музею, виходить надвір... вона навіть була розважалася стрільбою в мішень, іноді стріляла з якогось зі старих батькових револьверів, але частіше з того гарпунного пістоля, бо в нього легша віддача. А ще, казала, їй подобається його звук. Ти ж сам бачив її з ним, тоді вона дійсно бувала схожа на Наречену Хрещеного Батька.

— Такою вона мені задалася, коли я вперше її побачив.

— Я відчув моментальну симпатію до неї, а потім і полюбив. Хулія любила називати мене mi companero[236]. Я часто поряд з міс Істлейк згадую цей вираз. Вона mi companera, mi amiga[237]. Вона допомогла мені повернути собі душу, коли я гадав, що втратив її назавжди.

— Можна сказати, посеред горя тебе спіткала радість.

— Може si, може по. Скажу одне, дуже важко мені було б її покинути… Що з нею станеться, якщо поряд з’явиться хтось новий? Нова людина нічого не знатиме про те, яким чином вона любить, щоб їй подали каву вранці, в кінці хідника... чи як схитрити, ніби кидаєш у ставок ту довбану коробку з-під печива... а вона сама не буде в змозі цього пояснити, бо вже заглиблюється у безпам’ятство без вороття.

Він обернув до мене своє доволі безтямне й зморене обличчя.

— Я все розпишу, ось що я зроблю — весь наш розпорядок. Від ранку до ночі. А ти простежиш, щоб новий доглядач його дотримувався. Простежиш, Едгаре? Вона ж тобі теж подобається, правда ж? Тобі ж не хочеться, щоб їй стало погано. І Джек! Може, він трохи допомагатиме. Я знаю, негідно про таке просити, але...

Нова думка опанувала ним. Він підхопився на рівні і задивився на Затоку. Схудлий. Шкіра на його щелепах так натягнулася, що аж сяяла. Довге, давно це мите волосся жужмом звисало на вуха.

— Якщо я помру — а це запросто, я можу вмерти раптово, як той senor Браун, — ти наглядатимеш за нею, поки контора, що керує її фондом, не знайде нового постійного доглядача. Та тобі це не надто важко, зможеш малювати прямо тут. Освітлення тут пречудове, хіба ні? Освітлення просто фантастичне!

Він мене вже почав лякати.

— Ваєрмене...

Він крутнувся до мене, очі його палали, ліве блимало крізь явно свіжу плівку крові.

— Пообіцяй мені, Едгаре! Нам потрібен план! Якщо ми його не створимо, вони її завезуть звідси в якийсь притулок, і там вона гигне за місяць! За тиждень! Я знаю! Пообіцяй!

Я вирішив, що він таки має рацію. А ще я вирішив, що якщо не зможу притишити кипіння в цьому казані, в нього зараз, прямо переді мною почнеться припадок. Тож я пообіцяв. Відтак додав:

— Ваєрмене, ти можеш прожити набагато довше, ніж сподіваєшся.

— Авжеж. Та я все’дно все напишу. Про всяк випадок.

— 3 —

Він знову запропонував відвезти мене з Паласіо до Великої Ружі у гольф-візку. Я відповів, що із задоволенням прогуляюся, але не відмовлюся від склянки соку на прощання.

Тепер я, як і всі тутешні, отримую насолоду, коли п’ю свіжечавлений сік флоридського апельсину, але зізнаюся, саме того ранку я мав таємний задум. Він залишив мене у маленькому покої на пляжному боці заскленого центрального холу Ель Паласіо. Це був його, так би мовити, кабінет, хоча як може управлятися з паперами людина, неспроможна читати довше п’яти хвилин, — для мене лишалося загадкою. Я подумав — і це мене зворушило — що йому скоріш за все допомагала Елізабет, і серйозно допомагала, поки її власний стан не почав гіршати. Завітавши на сніданок, я заглянув до цієї кімнати і примітив відому мені сіру течку на зачиненому лептопі, яким Ваєрмен навряд чи тепер міг користуватися. Я її розкрив і витяг один з рентгенівських знімків.

— Великий чи малий бокал? — гукнув Ваєрмен з кухні, так мене наполохавши, що я ледь не впустив знімок.

— Середнього вистачить! — відгукнувся я. Запхав рентгенівську плівку у свою торбу для знахідок і закрив теку. За п’ять хвилин я вже накульгував пляжем додому.

— 4 —

Мені було неприємно щось красти в товариша — навіть один єдиний рентгенівський знімок. Не подобалося мені й замовчувати свою, як я вважав, роль у тому, що трапилося з Цукеркою Брауном. Йому я міг би розповісти. Після історії з Томом Райлі він би мені повірив. Навіть без посилання на можливі екстрасенсорні ефекти, він би мені повірив. Насправді в тому-то й полягала проблема. Ваєрмен не був дурником. Якщо я зміг пензлем і фарбами запроторити Цукерку Брауна до сарасотського окружного моргу, то, можливо, зможу також зробити одному екс-адвокату те, на що неспроможні лікарі. А якщо не зможу? Краще не роздмухувати порожніх надій... принаймні за межами моєї власної душі, де вони так невідпорно буяли.

Коли я дістався у Велику Ружу, стегно мені аж скавуліло. Я метельнув своє важке пальто у шафу, ковтнув пару пігулок оксиконтину і помітив блимання вогника на автовідповідачі.

Там було повідомлення від Наннуцці. Він висловив подяку за те, що отримав від мене звістку. Так, дійсно, сказав він, якщо решта мого доробку дорівнює тому, що вони вже бачили, галерея «Ското» з радістю і гордістю організує виставку моїх картин, до того ж перед Великоднем, після якого зимові туристи роз’їжджаються по домівках. Чи доречно буде йому і одному-двом його партнерам завітати до мене в студію і подивитися на інші, вже готові, роботи? Вони радо привезуть мені на ознайомлення проект контракту.

Новина була гарною — хвилюючою — хоча водночас здавалося це відбувається на якісь іншій планеті, з якимсь іншим Едгаром Фрімантлом. Я зберіг послання і рушив з краденим знімком вгору сходами, аж раптом укляк. Мала Ружа не те місце, і мольберт не той пристрій. Фарби і полотно також не годяться. Вони не годяться для цього діла.

Я знову зашкандибав вниз до великої вітальні. Тут на кофейному столику лежав стос альбомів «Умілець» і кілька коробок кольорових олівців, але вони також не годилися. В моїй відсутній руці народилося відчуття гудючого свербіння і я вперше повірив, що дійсно спроможний це зробити... якщо знайду правильний засіб для втілення ідеї, от так.

Виринула думка, що засобом (медіумом) може бути якась персона, що править з-за Великого Потойбіччя, і я розсміявся. Щоправда, дещо нервово.

Я ввійшов до спальні, спершу не уявляючи по що. Відтак глянув на шафу і зрозумів. Десь за тиждень до того Джек возив мене на закупи — не в торгівельний центр «Кросроудс», а до чоловічої крамниці на площі Сент-Арманд — там я придбав півдюжини сорочок, що продаються застібнутими до комірця. Ілса малою називала їх «дорослими сорочками». Вони так і лежали у целофанових пакетах. Я зірвав упаковку, повитягав булавки і поскидав сорочки купою назад до шафи. Сорочки не були мені потрібні. Мені були потрібні їхні картонні вставки.

Оті гладенькі білі картонні прямокутники.

В кишені сумки від мого компа PowerBook знайшов маркер. В іншому житті мене дратували маркери — що запах їхніх чорнил, що схильність мазатися. У цім житті я полюбив їх за жирну чіткість створюваних ними ліній, тих ліній, що, здавалося, наполягали на власній абсолютній реальності. Я поніс картонки, маркери і рентгенівський знімок Ваєрменового мозку до Флоридської кімнати, де світло було тріумфально яскравим.

Свербіння в правій руці поглибилося. Тепер воно відчувалося майже приятельськи.

Я не мав лайт-боксу, на якому лікарі роздивляються рентгенівські плівки і томографічні скани, але скляна стіна Флоридської кімнати могла слугувати адекватною заміною. Мені навіть не потрібна була клейка стрічка. Я зумів вставити знімок у щілину між склом і хромованою облямівкою, і аж ось воно, та річ, якої, як дехто каже, не існує: мозок адвоката. Він плив понад Затокою. Якийсь час я вдивлявся в нього, сам не знаю, чи дуже довго — дві хвилини? чотири? — причарований тим, як синя вода проглядає крізь зубчату сіру вуаль, які ті узори перетворюють воду на туман.

Куля мала вигляд чорного, трохи розплющеного скалку. Трохи нагадувала кораблик. Човник, що пливе по кальдо ларго.

Я почав рисувати. Мав намір нарисувати його неушкоджений мозок, без кулі, але вийшло більше того, на що я сподівався. Я продовжував малювати і додав води, бо, розумієте, її потребував цей малюнок. Чи так хотіла моя відсутня рука? Чи вони були одним і тим самим? Це була просто рекомендація Затоки, але ж вона була, і виявилася достатньо успішною, бо я дійсно був талановитим сучим сином. Уся робота забрала лише двадцять хвилин, і коли я її закінчив, людський мозок плив Мексиканською Затокою. В певному сенсі це виглядало дуже круто.

А також страшнувато. Не хотілося б мені застосовувати таке слово до свого твору, але тут воно невідхильне. Знявши рентгенівський знімок, я порівняв його зі своїм малюнком — у технологічному фото є куля, у мистецькому творі її нема — і зрозумів дещо, на що мав би звернути увагу раніше. Саме коли почав малювати серію «Дівчина і Корабель». Те, що я робив, діяло не просто тому, що воно грало на нервових рецепторах; воно діяло, бо люди розуміли — на якомусь глибинному рівні вони дійсно це знали — те, на що вони дивляться, прийшло звідкись поза межі таланту. Відчуття, навіюване картинами Думи, було ледь усвідомлюваним жахом. Жахом, що очікує на своє проявлення. Вплетеним у прогнилі вітрила.

— 5 —

Я знову був голодний. Зробив собі сандвіч і закушував, сівши перед комп’ютером. Почав надолужувати брак інформації про гурт «Колібрі» — я став ніби трохи одержимим ними — аж тут озвався телефон. Дзвонив Ваєрмен.

— У мене зник головний біль, — повідомив він.

— Ти завжди так здоровкаєшся? — поцікавився я. — Наступного разу я від тебе мабуть почую: «Я щойно випорожнився?»

— Не варто легковажити цим. Голова мені боліла безперервно з того моменту, як я прокинувся на підлозі в їдальні після того, як намагався застрелитися. Іноді в ній просто трохи фонило, іноді там гуло, мов на новорічному балу у пеклі, але боліла вона завжди. А тут, з півгодини тому, раптом взяло і просто перестало. Я якраз готував собі каву, а воно раптом перестало. Я не міг повірити. Перша думка в мене була — я щойно помер. Я почав проходжуватися, мов по тонкій кризі, чекаючи, що ось-ось мій біль повернеться і довбоне мене Максвелівським срібним молотком[238], а він не повертається.

— Леннон Мак-Картні, — відгукнувся я. — 1968-й, і не кажи мені, ніби цього разу я помиляюся.

Він не сказав нічого. Доволі довго мовчав. Але я чув його дихання. Врешті він промовив.

— Едгаре, це ти щось зробив? Зізнайся Ваєрмену. Скажи таткові.

Я збирався сказати йому, що не маю до цього ніякого стосунку.

Відтак згадав, що він міг заглянути до теки зі своїми рентгенограмами і побачити, що однієї не вистачає. Також згадав про сандвіч — поранений моїми зубами, проте ще далекий від смерті.

— А як в тебе з зором? Є якісь зміни?

— Ніяких, ліва фара так і не світить. А якщо вірити Принсипу, ніколи вже не засвітиться. Принаймні у цьому житті.

Гадство. Та хіба я не знав у глибині душі, що не всю роботу ще зроблено? Це, вранішнє, трахання з маркером і картонкою аж ніяк не потягнуло б на справдішній нічний оргазм, як минулої ночі. Я почувався втомленим. Сьогодні мені не хотілося нічого, окрім як сидіти й дивитися на Затоку. Дивитися, як сонце сідає у caldo lagro, ініхера не малювати. Але ж в мене був Ваєрмен. Це ж, чорт забирай, Ваєрмен.

— Ти ще там, мучачо?

— Так, — відгукнувся я. — Ти можеш сьогодні викликати на кілька годин Анну-Марію Вістлер?

— Навіщо? На який ляд?

— Щоб посидіти переді мною, поки я малюватиму твій портрет. Оскільки око в тебе так і не ввімкнулося, отже мені потрібен живий Ваєрмен.

— Так це таки ти щось утворив? — голос у нього упав. — Ти вже мене малював? По пам’яті?

— Зазирни до теки з рентгенограмами, — відповів я. — Приходь до мене ближче до четвертої. Мені спершу треба подрімати. І принеси чогось поїсти. Малювання робить мене голодним. — Хотілося сказати малювання особливого типу, але я стримався. І так вже сказав забагато.

— 6 —

Я не був певен, що зможу заснути, але заснув. Будильник збудив мене о третій. Я піднявся нагору до Малої Ружі і перевірив свій запас чистих підрамників. Найбільше полотно знайшлося — п’ять футів завдовжки й три завширшки, його я й вибрав. Витяг на всю довжину штангу фіксатора на мольберті й встановив підрамник вертикально. Вид порожньої площини, схожої на поставлену на попа білу труну, відгукнувся схвильованим трепетом у мене в шлунку і в пальцях правої руки. Я стиснув пальці в кулак. Хоч і не міг їх бачити, проте міг згинати й розгинати. Відчував, як їх нігті впиваються мені в долоню. Довгі нігті. Після аварії вони виросли, та ніяк було їх підстригти.

— 7 —

Я якраз мив пензлі, коли на пляжі з’явився Ваєрмен, він надходив хиткою, ведмежою ходою, перед ним навсібіч розліталися пташки. Він був у джинсах і светрі, без плаща. Надворі почало випогоджуватись.

Затримавшись у дверях, він вигукнув вітання і я гукнув йому, щоб піднімався нагору. Ще не подолавши й усіх східців, він побачив великий підрамник на мольберті.

— Курва мама, аміго, почувши від тебе про портрет, я зрозумів так, що ти націлився тільки на мою голову.

— Авжеж, саме щось таке я й планую, — відповів я. — Але боюся, воно не мусить бути аж надто реалістичне. Деяку підготовчу роботу я вже виконав. Ось поглянь-но.

Викрадений рентгенівський знімок і скетч, зроблений маркером, лежали на нижній полиці мого верстату. Я тицьнув їх Ваєрмену, а сам сів перед мольбертом. Встановлене на ньому полотно вже не було чисто білим і порожнім. Його верхню частину займав ледь видимий чотирикутник. Я прокреслив його, притиснувши картонку від сорочки до полотна й обвівши її по краях олівцем №2.

Ваєрмен мовчав майже цілих дві хвилини. Він дивився то на рентгенограму, то на картинку, яку я з неї змалював. Відтак, ледь чутним голосом промовив:

— Про що ми будемо говорити, мучачо? Що тут сказати?

— Нічого, — відповів я. — Поки що. Дай-но мені картонку від сорочки.

— Це від сорочки?

— Так, і обережніше. Мені вона потрібна. Нам вона потрібна. Знімок більше не грає ролі.

Він подав картонку ледь тремтячою рукою.

— А тепер піди до стіни, до тієї, де готові картини. Погляньно на оту крайню зліва. В кутку.

Він пішов туди і раптом спохопився.

— Курва мама! Коли ти це встиг зробити?

— Минулої ночі.

Він взяв картину в руки, обернувши її до світла, що лилося крізь велике вікно. Дивився на Тіну, котра дивилася на безносого, безротого Цукерку Брауна.

— Нема носа, нема рота, Браун мертвий — вся робота, — проримував Ваєрмен, і вже далебі не пошепки. — Господи Ісусе, не хотів би я опинитися на місці того maricon de playa[239], що кине піском тобі в очі. — Він поставив картину на місце і відступив від неї... тихесенько, так, немов від найменшого струсу вона могла вибухнути. — Що це влізло в тебе? Що тобою оволоділо?

— Диявольськи цікаве запитання. Я тобі майже нічого не показував. Але... Оскільки ми тут збираємося робити...

— Що ми збираємося робити?

— Ваєрмене, ти сам знаєш.

Він похитнувся, немов і сам припадав на хвору ногу. Та ще й увесь вкрився потом. Обличчя аж лисніло. Ліве око ще залишалося червоним, хоча, либонь, вже не аж так щоб задуже червоним.

— Звісно, весь мій план міг бути породженням Департаменту благих намірів.

— Ти зможеш це зробити?

— Я можу спробувати, — зізнався я. — Якщо ти згоден.

Він кивнув, відтак зняв светра.

— Давай, роби.

— Мені треба, щоб ти сидів біля вікна, коли почне сідати сонце, щоб світло ясно й чітко освітлювало тобі лице. У кухні є стілець, принеси його. Ти на скільки часу ангажував Анну-Марію?

— Вона сказала, що може побути до восьмої і нагодує міс Істлейк вечерею. Нам з тобою я приніс лазанью. Поставлю її до твоєї печі о пів на шосту.

— Добре.

Коли зготується лазанья, сонце все одно вже сяде. Я можу зняти Ваєрмена цифровиком, пришпилити кілька фото до мольберту і працювати по них. Я був швидкий роботяга, але вже розумів, що теперішній процес просуватиметься довше — щонайменше кілька днів.

Ваєрмен зі стільцем повернувся нагору і враз остовпів.

— Що це ти робиш?

— А ти сам як вважаєш?

— Схоже, вирізаєш діру у прекрасному полотні.

— Відповідь на відмінно. — Я відклав убік вирізаний прямокутник, узяв картонну вставку з зображенням плаваючого мозку і зайшов за мольберт. — Допоможи мені оце приклеїти.

— Коли ти встиг все це обмислити, vato[240]?

— Я не обмислював.

— Ти не обмислював? — Він дивився на мене крізь полотно, як ті тисячі зівак, що дивилися крізь тисячі дірок в парканах навкруг будівельних майданчиків в моєму іншому житті.

— Та ні ж. Щось ніби підказує мені, що робити. Зайди-но на цей бік.

Разом із Ваєрменом решту приготувань ми завершили за якихось пару хвилин. Він вставив і тримав картонку в прямокутній дірці. Я намацав у нагрудній кишені тюбичок елмерівського клею[241] і почав закріплювати картонку. Обійшовши мольберт, я побачив, що все так, як треба. Мені принаймні здавалося, що все, як треба.

Я вказав пальцем Ваєрмену на лоба.

— Ось тут твій мозок, — потім вказав на мольберт. — Ось тут твій мозок на полотні.

Він, здавалося, не втямив.

— Це жарт, Ваєрмене.

— Я його не доганяю, — знітився він.

— 8 —

Того вечора ми жерли, мов футболісти. Я спитав Ваєрмена, чи він не почав хоч трохи краще бачити. Він з жалем похитав головою,

— На лівому боці мого світу речі так і залишаються зовсім чорними, Едгаре. Хотілося б тебе втішити, але нема чим.

Я прокрутив йому повідомлення від Наннуцці. Ваєрмен зареготав і здійняв вгору кулак. Неможливо було не розчулитися, уздрівши таку його радість, що межувала з тріумфом.

— Ти на вірному шляху, мучачо, — це вже точно в тебе інше життя. Не можу дочекатися побачити тебе на обкладинці «Тайму», — він підняв обидві руки, ніби тримає ту обкладинку.

— Мене тут непокоїть лиш одна річ, — промовив я... і почав сміятися. Насправді багато чого мене непокоїло, включно з тим фактом, що я не мав жодного поняття, у що затесався. — Напевне, захоче приїхати моя дочка. Та, яка вже відвідувала мене тут.

— То що у цім поганого? Більшість чоловіків зраділи б, аби їхні дочки були свідками того, як вони стають професіоналами. Ти доїси оцей останній шматок лазаньї?

Ми поділили той шматок. Артистичний темперамент допоміг мені вхопити більшу частину.

— Я дуже хочу, щоб вона приїхала. Але твоя леді-бос каже, що Дума не місце для дочок, і я схиляюся до того, щоб їй повірити.

— У моєї леді-бос хвороба Альцгаймера, яка почала прогресувати. Погано те, що вона більше не в змозі відрізнити ліктя від власної сраки. А добре те, що вона щодня знайомиться з новими людьми. Зі мною в тім числі.

— Про дочок вона це казала двічі, і жодного разу тоді не була в запаморочному стані.

— А може, вона й має рацію, — погодився він. — А може, просто бзик такий, зважаючи на той факт, що тут загинули дві її сестри, коли їй самій було чотири роки.

— Ілса обблювала мені машину. Коли ми повернулися сюди, вона була така хвора, що ледь могла ходити.

— Певне, вона з’їла щось погане, та ще й спека додалася. Слухай, ти не бажаєш випробовувати долю, і я поважаю таку позицію. Так чому б тобі не поселити обох дочок у якомусь пристойному готелі, де цілодобове обслуговування номерів, а консьєрж відсмоктує крутіше за порохотяг «Орек»[242]. Я порадив би Ріц-Карлтон.

— Обох? Мелінда навряд чи зможе...

Він відкусив від свого шматка лазаньї і відсунув її вбік.

— Ти не вмієш дивитися на речі просто, мучачо, але Ваєрмен, цей вдячний сучий син...

— Поки що в тебе нема підстав бути мені за щось вдячним...

— ...усе розкладе просто. Бо я не можу спокійно дивитися як безплідні побоювання позбавляють тебе щастя. Хай знає Ісус-Криспіс, ти мусиш бути щасливим. Чи ти собі уявляєш, скільки народу тут, на західному узбережжі Флориди, пішли б на вбивство заради їхньої виставки в галереї на Палм-авеню?

— Ваєрмене, ти сказав Ісус-Криспіс?[243]

— Не зіскакуй з теми.

— Та вони ж навіть ще не запропонували мені виставку.

— Запропонують. Не такі вони люди, що приїздитимуть до якихось пердунів з проектом контракту тільки заради того, щоб погомоніти. Отже, слухай сюди. Ти слухаєш мене?

— Аякже.

— Тільки-но буде визначено дату вернісажу — а він мусить відбутися — ти мусиш робити те, чого очікують від кожного нового в цій царині митця: пабліситі. Давати інтерв’ю, починаючи з Мері Айр, а далі всім газетам і 6-му каналу. Якщо їм забажається обсмоктувати твою безрукість, тим краще. — Він знову зробив жест, показуючи руками обкладинку. — Едгар Фрімантл увірвався на артистичну сцену Сонячного узбережжя, мов Фенікс, новонароджений серед диму й попелу Трагедії!

— Ну ти ж і вчадів, аміго, — промовив я, хапаючись за костур. Проте не міг втриматися від гиготіння.

Ваєрмен не звернув уваги на мою брутальність. Його несло:

— Ота твоя відсутня brazo[244] стане золотою.

— Ваєрмене. Ви цинічний виродок.

Він сприйняв ці слова за комплімент, та десь вони й були такими. Кивнув і шляхетно відмахнувся.

— Я виконуватиму роль твого юриста. Картини будеш вибирати ти, Наннуцці консультуватиме. Наннуцці готуватиме експозицію, консультуватимеш ти. Гарно звучить?

— Гадаю, так, авжеж. Якщо саме так це робиться.

— Так мусить бути зроблено. І ще, Едгаре — останнє, але чи не найважливіше — ти мусиш обдзвонити всіх, хто тобі не чужий, і запросити на свою виставку.

— Але ж...

— Так, — він кивнув, — всіх. Твого психотерапевта, твою колишню, обох дочок, того хлопця Тома Райлі, жінку, котра керувала твоєю реабілітацією...

— Кеті Грін, — ошелешено промовив я. — Ваєрмене, та не приїде Том. Ні за яких умов. І Пам також. А Лін у Франції. Та ще й із фарингітом, Господи бережи.

Ваєрмен не звертав уваги.

— Ти якось згадував адвоката...

— Вільям Бозмен Третій. Бозі.

— Запроси і його. Ага, тата й маму своїх, обов’язково. Сестер і братів.

— Батьки в мене померли, і я в них був єдиною дитиною. Бозі... — я кивнув. — Бозі приїде. Тільки нізащо не називай його так в очі, Ваєрмене.

— Юристові називати іншого юриста Бозі? Ти вважаєш мене зовсім дурним? — він замислився. — Хоча, якщо я стрельнув собі в голову і не спромігся себе вбити, тож краще не відповідай не моє останнє запитання.

Я не дуже зважав, бо думав. Я вперше зрозумів, що можу влаштувати відхідну вечірку своєму іншому життю... і люди мусять увиразнитися. Ця ідея хвилювала й водночас лякала.

— Вони усі можуть приїхати, — нагадав він. — Твоя колишня дружина, твоя дочка з-за моря і твій самогубець-бухгалтер. Подумай про це — зграя мічіганців.

— Міннесотців.

Він знизав плечима й махнув обома руками, показуючи, що йому це однаково. Доволі нахабно для хлопця з Небраски.

— Я можу замовити чартерний літак, — сказав я. — Наприклад, Гольфстрім[245]. Орендувати цілий поверх у Ріц-Карлтоні. Викинути на це купу грошей. А чом би, блядь, і ні?

— Оце гарно, — похвалив він, герготнувши. — Це буде справжній жест голодного маляра.

— Еге ж, — підхопив я. — У вікні виставлю об’яву: ПРАЦЮЮ ЗА ТРЮФЕЛЯ.

Тут вже ми обоє заіржали.

— 9 —

Коли наші тарілки і склянки опинилася у мийці, я знову повів його нагору, але спершу зробив з нього півдесятка цифрових знімків — великих, безжальних крупних планів. У своєму житті я був зняв кілька гарних фотографій, проте завжди випадково. Я ненавиджу фотокамери, і вони, схоже, про це знають. Закінчивши, я сказав, що він може повертатися додому й відпустити додому Анну-Марію. Надворі було темно і я запропонував йому свій «малібу».

— Краще пройдуся. Подихаю повітрям, — відтак він вказав на підрамник. — Глянути можна?

— Мені б цього не хотілося.

Я очікував на протести, але він лише кивнув і ледь не бігом рушив униз. Хода його здалася мені пружнішою — і це напевне не була гра моєї уяви. Вже стоячи у дверях, він промовив:

— Зателефонуй Наннуцці вранці. Без руху й камінь обростає.

— Добре. А ти зателефонуй мені, якщо помітиш якісь зміни з.., — я вказав йому на обличчя своєю заляпаною фарбою рукою.

Він залибився.

— Ти дізнаєшся першим. Наразі мене задовольняє звільнення від головного болю. — Його посмішка пригасла. — Ти певен, що він не повернеться?

— Я ні в чому не можу бути впевненим.

— Авжеж. Авжеж, це притаманний людині стан, еге ж? Але я вдячний тобі за те, що ти старався. — І перш ніж я зрозумів, що він збирається робити, він схопив мою руку й поцілував. Ніжний то був поцілунок, попри щетину на його верхній губі. Відтак він сказав мені adios і зник у темряві, залишилося лише зітхання Затоки та перешіптування мушель під будинком. Аж раптом виник новий звук. Задзвонив телефон.

— 10 —

Телефонувала Ілса, потеревенити. Так, її навчання йде гарно, так, почувається вона гарно — фактично чудово — так, вона дзвонить матері щотижня і спілкується з Лін мейлами. На думку Ілси, ідіотський діагноз — фарингіт — Мелінда, можливо, поставила сама собі. Я сказав, що вражений величчю її почуттів, вона засміялася у відповідь.

Розповів їй, що, можливо, виставлю свої роботи в галереї у Сарасоті, і вона так голосно заверещала, що мені довелося відставити слухавку подалі від вуха.

— Татуню! Це ж фантастично! Коли? А мені можна приїхати?

— Авжеж, якщо тобі хочеться. Я збираюся всіх запросити. — Остаточне рішення я прийняв саме в той момент, коли казав їй про це. — Ми плануємо це на середину квітня.

— Гадство! Я саме в цей час хотіла застати «Колібрі» на гастролях. — Вона зробила паузу, подумала, а відтак: — Я встигну туди й туди. Зроблю власний невеличкий тур.

— Ти впевнена?

— Авжеж, звичайно. Ти лише повідомиш мені дату і я вже там.

Сльози почали щипати мені очі. Не знаю, як воно, мати синів, але я певен, що це не такий безцінний подарунок долі — хоча й приємний, звісно — як мати дочок.

— Я вдячний тобі, сонечко. Як ти вважаєш... чи є якась можливість, щоб і твоя сестра приїхала?

— Знаєш що, я гадаю, вона приїде, — відповіла Ілса. — Вона не втерпить, щоб не побачити твої роботи, котрі так схвилювали фахівців. У тебе буде реклама?

— Мій друг Ваєрмен гадає, що так. Однорукий художник і таке інше.

— Та ти ж абсолютно нормальний, тату!

Я їй подякував, а потім перейшов до Карсона Джонса. Спитав, які від нього в неї новини.

— Він у порядку, — відповіла вона.

— Справді?

— Авжеж — а що?

— Не знаю. Мені почулася якась непевність у тебе в голосі.

Вона невесело розсміялася.

— Ти занадто добре мене знаєш. Факт той, що вони зараз збирають аншлаги всюди, де виступають — чутки про них ширяться. Турне мало б закінчитися п’ятнадцятого травня, бо четверо хористів мають інші ангажементи, але агент знайшов трьох нових співаків. А та Бриджіт Андрейссон, вона вже перетворилася на справжню зірку, переконала їх відсунути подалі дату початку їхнього навчання на пасторів у Аризоні, на щастя... — Останні слова вона промовила блякло, голосом дорослої, незнайомої мені жінки. — Отже, замість закінчитися в середині травня, турне тепер подовжиться до кінця червня, з виступами на Середньому Заході, а останній концерт відбудеться в «Коров’ячому Палаці»[246] у Сан-Франциско. Великий прорив, еге ж? — Це була моя власна фраза, яку я промовляв, коли Іллі й Лін були малими дівчиськами і демонстрували в гаражі свої «балетні супершоу», так вони їх називали, але мені важко було пригадати, щоб я колись чув її промовленою таким печальним, напівсаркастичним тоном.

— Тебе непокоять стосунки твого хлопця з тією Бриджіт?

— Ні! — моментально відгукнулася вона й засміялася. — Він каже, в неї чудовий голос, і він щасливий, що може співати з нею разом — тепер вже не одну, а дві пісні — але вона порожня й напиндючена. І ще він каже, що їй варто було б приймати м’ятні пігулки перед виступами, бо, ти ж розумієш, вони користуються спільним мікрофоном.

Я мовчав.

— О’кей, — нарешті промовила Ілса.

— Що о’кей?

— О’кей, я непокоюся, — пауза. — Ну, трішечки, бо він щодня їде з нею в автобусі, а ввечері вони разом на сцені, а я тут. — Ще одна, довша, пауза, а відтак. — І він почав інакше розмовляти по телефону. По-іншому... але не зовсім.

— Можливо, це гра твоєї уяви.

— Так. Можливо, що так. Але в будь-якому випадку, якщо щось там є — нічого там нема, я певна, — але якщо щось є, то краще тепер, ніж після... ну, розумієш, після того як ми...

— Так, — сказав я, чуючи в її голосі дорослу тугу. Згадав, як знайшов їхню фотографію, де вони стоять на узбіччі дороги, обнявшись, і як торкнувся її моєю відсутньою рукою. А потім кинувся до Малої Ружі з Ребою під пахвою. Давно це було, так мені здавалося. Я люблю тебе, моя Динько! І підпис Смайлі, але картинка, яку я намалював того дня кольоровими олівцями «Вінус» (вона теж здалася далеким спогадом), певним чином передражнювала ідею довгого кохання: мале дівча в тенісній сукенці дивиться на безбережну Затоку. І тенісні м’ячі навкруг її ніг. Ще більше їх напливає у набігаючих хвилях.

Те дівча було Ребою, але водночас Ілсою, а ще... хтозна ким? Елізабет Істлейк?

Думка з’явилася знічев’я, але я з нею погодився — так.

«Вода тепер збігає швидше, — сказала Елізабет. — Скоро пороги. Ти це відчуваєш?»

Я це відчував.

— Тату, куди ти подівся?

— Я тут. Мила моя, тримайся, о’кей? І намагайся себе не накручувати. Мій тутешній друг каже, що кінець-кінцем ми зношуємо свої печалі. І я йому вірю.

— Ти завжди вмієш мене розрадити, — сказала вона. — Тому-то я й телефоную тобі. Я люблю тебе, тату.

— Я теж тебе люблю.

— На скільки мішків?

Скільки років спливло з тої пори, як вона таке питала? Дванадцять? Чотирнадцять? Не мало значення, я пам’ятав відповідь.

— Мільйон і ще один у тебе під подушкою, — проказав я. Відтак попрощався і вимкнув слухавку. І подумав, якщо Карсон Джонс завдасть болю моїй доні, я його вб’ю. Ця думка відгукнулася в мені посмішкою, я зачудувався, скільки батьків гадали так само і давали собі таку само обіцянку. Але з усіх них, можливо, я був єдиним, хто міг кількома мазками пензля убити нерозважливого, недоброго до дочки кавалера.

— 11 —

Даріо Наннуцці й один з його партнерів, Джимі Йошида, прибули вже наступного дня. Йошида був американським Доріаном Греєм японського походження. Коли він вилазив біля мого дому з «ягуару» Наннуцці, одягнений у тісні витерті джинси і у геть вилинялу майку Rihanna Pon De Play[247], з розвіяним бризом із Затоки довгим чорним волоссям, він виглядав вісімнадцятирічним. Коли наблизився по доріжці, він виглядав вже на двадцять вісім. Коли він вже щиросердо стискав мені руку, я побачив упритул його очі і губи в мереживі зморшок, і визначив, що йому ближче до п’ятдесяти.

— Радий знайомству, — промовив він. — Галерея все ще гуде після вашого візиту. Мері Айр тричі заходила спитати, коли ми підпишемо з вами контракт.

— Заходьте, — запросив я. — Мій друг і сусід по пляжу вже двічі дзвонив мені, щоб упевнитись, що я нічого без нього не підписав.

Наннуцці посміхнувся.

— Це не наш бізнес, дурити художників, містере Фрімантле.

— Мене звуть Едгар, пам’ятаєте? Хочете кави?

— Спершу подивитися, — сказав Джимі Йошида. — Кава потім.

Я зробив глибокий вдих.

— Добре. Тоді прошу нагору.

— 12 —

Я прикрив Ваєрменів портрет (він поки що залишався не більш як непевним начерком, де мозок плавав у верхній частині полотна), а картина з Тіною Гарібальді й Цукеркою Брауном упокоїлася у шафі внизу (склавши компанію «Друзям з сюрпризами» та постаті в червоній хламиді), утім інші роботи я залишив на виду. Тепер їх вистачало, щоб зайняти місце під двома стінами й частиною третьої; загалом сорок одна картина, включно з п’ятьма варіантами «Дівчини і Корабля».

Коли їхня мовчанка перейшла межі мого терпіння, я її порушив.

— Дякую за інформацію про отой Liquin. Чудова річ. Мої дочки сказали б з цього приводу — бомбезна.

Наннуцці, здавалося, нічого не чув. Він дивився в один бік, Йошида — в інший. Ніхто не питав про великий, завішений підрамник на мольберті; я вирішив, що питатися про такі речі вважається неетичним в їхніх колах. Під нами мурмотіли мушлі. Десь, аж ген звіддаля, дзижчав гідроцикл. Права рука мені чесалася, щоправда невиразно й дуже глибоко, натякаючи, що хоче малювати, але може почекати — вона знала, час прийде. Перед заходом сонця. Я малюватиму, спершу приглядаючись до причеплених по боках мольберту фотографій, а потім щось інше візьметься керувати і мушлі почнуть сверготіти голосніше, і жовта Затока змінюватиме кольори, спершу на персиковий, потім на рожевий, далі на помаранчевий, а відтак на ЧЕРВОНИЙ, і так буде гарно, так буде гарно, весь порядок речей буде гарним.

Наннуцці з Йошидою зустрілися знову біля сходів, що вели з Малої Ружі вниз. Вони нашвидку перемовилися й рушили до мене. З задньої кишені джинсів Йошида видобув конверта бізнесового формату з акуратним написом друкованими літерами ПРОЕКТ КОНТРАКТУ/ГАЛЕРЕЯ СКОТО.

— Ось, — промовив він. — Передайте містеру Ваєрмену, що ми готові внести будь-які доречні поправки для забезпечення можливості нам репрезентувати ваш доробок.

— Справді? — перепитав я. — Ви певні цього?

Йошида відповів без посмішки.

— Так, Едгаре. Ми цього певні.

— Дякую, — промовив я. — Дякую вам обом. — Я поглянув повз Йошиду на Наннуцці, котрий таки всміхався. — Даріо, я втішений.

Даріо роззирнувся на картини, коротко реготнув, відтак підніс вгору обидві руки і змахнув ними.

— Мені здається, Едгаре, що це ми мали б висловлювати свою втіху.

— Я вражений їхньою яскравістю, — промовив Йошида. — І їхньою... не знаю навіть, як би це сказати... гадаю... прозорістю. Ці образи ваблять глядача, не оглушуючи його. А ще мене вражає швидкість, з якою ви працюєте. Ви свіжорозпечатаний.

— Мені незрозуміле це слово.

— Розпечатаними іноді називають художників, котрі пізно розпочинають, — пояснив Наннуцці. — Вони ніби намагаються надолужити згаяний час. Але тут... сорок картин за кілька місяців... та де там, тижнів, це вже щось...

«А ви ж навіть не бачили ту, яка знищила дитиновбивцю», — подумав собі я.

Даріо не так вже й весело розсміявся.

— Бережіться, щоб не підпалити часом будинок, добре?

— Авжеж... недобре було б. Оскільки ми домовилися про угоду, чи міг би я передати деякі з моїх робіт на зберігання до вашої галереї?

— Безперечно, — кивнув Даріо.

— Чудово.

Я вирішив, що хочу поставити свій підпис якомога швидше, незважаючи на те, що скаже Ваєрмен про контракт, аби тільки вивезти картини з острова... і не пожежа мене лякала. Хай там якими розпечатаними називають художників, котрі пізно розпочинають, але сорок одна картина на острові Дума — це зайвих три дюжини принаймні. Я відчував їхню живу присутність у цій кімнаті, як наелектризованість під скляним ковпаком.

Безумовно, Даріо й Джимі її теж відчували. Вона-то й робила ці срані картини такими сильнодіючими. Вони були приворожливими.

— 13 —

Наступного ранку я приєднався до Ваєрмена й Елізабет, котрі пили каву в кінці хідника від Ель Паласіо. Перед виходом я вже не приймав нічого, окрім аспірину, мої Великі Пляжні Прогулянки з подвигів перетворилися на втіху. Особливо коли потеплішало. Елізабет сиділа у своєму візку перед розкиданими по її таці залишками торту. Я мав підозру, що він спромігся також влити в неї трохи соку й півсклянки кави. Вона втупилася у Затоку з виразно осудливою міною, сьогодні вона була більше схожа на капітана Блая[248], командира його величності корабля «Баунті», ніж на дочку якогось мафіозного дона.

— Buenas dias, mi amigo, — привітався Ваєрмен, а потім до Елізабет. — Міс Істлейк, це Едгар. Він прийшов на перекур. Хочете привітати його?

— Гівнообісцяне щурисько, — вимовила вона. Чи щось схоже на це. Та хай там як, промовила вона це до Затоки, темно-синьої, напівсонної.

— Схоже, ніякого покращення, — сказав я.

— Так. Вона випадала й раніше, проте завжди поверталася, але ніколи ще не занурювалася так глибоко.

— А я так і не приніс їй подивитися жодної зі своїх картинок.

— Зараз це без сенсу, — він подав мені горнятко чорної кави. — Тримай. Розбещуйся донесхочу.

Я вручив йому конверта з проектом контракту. Ваєрмен витяг папір, а я обернувся до Елізабет.

— Хочете, я пізніше почитаю вам вірші? — спитав її.

Нуль реакції. Вона так само непохитно похмуро дивилася в бік Затоки. Капітан Блай перед відданням наказу прив’язати когось до фок-щогли й відбатожити так, щоб аж шкіра злізла. Знічев’я я спитав:

— Елізабет, ваш батько був нирцем?

Вона ледь повернула голову і врізалася в мене поглядом своїх старезних очей. Вишкірилася, по собачому показавши верхні зуби. На якусь мить — коротку, хоча мені вона здалася довгою, — я відчув, що на мене дивиться інша людина. Чи взагалі не людина. Сутність, що одягнена в брезкле тіло Елізабет Істлейк, мов у виношену панчоху. Моя права рука мимовіль стиснулась у кулак і я вкотре відчув, як неіснуючі задовгі нігті вп’ялися в неіснуючу долоню. Вона знову відвернулася до Затоки, одночасно намацуючи пальцями на таці сніданкове тістечко, а я обізвав себе ідіотом, котрий мусів би перестати шкрябати сам собі нерви. Тут безсумнівно діяли якісь невідомі сили, але ж не в кожній тіні прихована почвара.

— Так, нирцем, — неуважливо промовив Ваєрмен, розгортаючи контракт. — Джон Істлейк був чистий Ріку Браунінг — ну, пам’ятаєш отого актора, що у п’ятдесятих грав Твар у фільмі «Блакитна Лагуна».

— Ваєрмене, ти — невичерпне джерело непотрібної інформації.

— Авжеж, я класний хлоп. А знаєш, її батько того гарпунного пістоля не в крамниці собі купив, міс Істлейк каже, що він був зроблений на замовлення. Можливо, йому місце в якомусь музеї.

Але мене, принаймні тоді, не цікавив гарпунник Джона Істлейка.

— Ти читаєш мій контракт?

Він кинув папір на тацю й здивовано поглянув на мене.

— Я намагаюся.

— А як твоє ліве око?

— Ніяк. Та годі вже, нема приводу для розчарування. Лікарі казали...

— Зроби мені ласку. Прикрий собі ліве більмо.

Він послухався.

— Що ти бачиш?

— Тебе, Едгаре. Оттакого hombre muy feo[249].

— Авжеж, авжеж, а тепер прикрий праве око.

Прикрив.

— Тепер я бачу тільки темряву. Хоча... — він завмер. — Либонь, не таку вже й темряву. — Він опустив руку. — Не можу сказати напевне. Останніми днями я не можу відрізнити дійсності від намріяних фантазій. — Він струсонув головою, аж волосся завихрилося, відтак ляснув собі по лобі тильним боком долоні.

— Не переймайся так.

— Легко тобі казати. — Він помовчав пару хвилин, потім забрав тістечко у Елізабет з пальців і поклав його їй до рота. Пересвідчившись, що воно успішно зникло, обернувся до мене. — Наглянеш, поки я по дещо сходжу?

— Радо.

Він побіг підтюпцем вгору хідником, а я залишився з Елізабет. Спробував нагодувати її залишками торту і вона взяла шматок губами в мене з руки, мимохідь нагадавши того кролика, що був у мене, коли я мав рочків сім-вісім. Його звали містер Гіченс, я вже не пригадував, звідки взялося це ім’я — пам’ять дивна річ, правда ж? Губи в неї, беззубої, були на доторк м’які, й зовсім не гидкі. Я погладив її збоку по голові, там де сиве — витке й доволі шорстке — волосся було стягнуто ззаду у вузлик. Мені раптом дійшло, адже то Ваєрмен щоранку мусить розчісувати їй волосся й зав’язувати його у вузлик. Це ж напевне Ваєрмен одягав її й сьогодні, і памперси вкладав, бо ясна ж річ, що в такому стані, як зараз, вона не могла здержуватися. Я гадав, чи згадує він Есмеральду, защипуючи булавки й зав’язуючи стрічки. Чи згадує він Хулію, стягуючи волосся у вузлик.

Я взяв ще шматок сніданкового торту. Вона слухняно відкрила рота... проте я його притримав.

— Елізабет, а що лежить у червоному кошику для пікніків? У тому, що на горищі?

Схоже, вона замислилася. Важко. Відтак:

— Будь-яка стара посудина. — Вона принишкла, знизала плечима. — Будь-яка запечатана посудина Аді трісне. Стріляй! — І захихотіла. Сміх прозвучав лячно, по-відьмацькому. Я шматочок по шматочку згодував їй решту сніданку, не ставлячи більше ніяких питань.

— 14 —

Ваєрмен повернувся з мікрокасетником. Вручив диктофон мені.

— Мені неприємно просити тебе начитати контракт сюди, але мушу. Тут всього лиш дві сторінки. Якщо зможеш, зроби це до пополудня.

— Гаразд. А якщо якісь із моїх картин продадуться, ти в долі, друже. П’ятнадцять відсотків. Досить жирно для правника.

Він відкинувся на спинку стільця, регочучи і крекчучи одночасно.

— Por Dios![250] Якраз у ту мить, коли я вирішив, що нижче в житті мені вже не впасти, мені повідомляють, що я став сраним агентом при таланті! Перепрошую за жаргон, міс Істлейк.

Вона не звертала уваги, лише суворо вдивлялася у Затоку, де — крізь найвіддаленішу, найсинішу мару виднокраю — на північ, до Тампи, сунув танкер. Цей вид мене вмент причарував. Судна в Затоці, як правило, так і діяли на мене.

Щоб перемкнутися увагою до Ваєрмена, я зробив зусилля.

— Оскільки саме ти за все це відповідаєш, отже...

— Херню ти верзеш!

— ... отже мусиш бути готовим до того, щоб достойно сприйняти свою долю, як годиться чоловіку.

— Я візьму десять відсотків, хоча й цього буде занадто. Погоджуйся, мучачо, або почнемо торгуватися з восьми.

— Гаразд. Десять так десять. — І ми потисли один одному руки над всіяною недоїдками тацею Елізабет. — А також даси мені знати, якщо почнуться якісь зміни з твоїм... — Я показав на його червоне око. Котре виглядало вже не таким червоним, як раніше.

— Звісно. — Він взяв завацяний контракт. Змахнув крихти і вручив папери мені, відтак нахилився вперед, звісивши руки собі між колін, уставившись мені в обличчя понад імпозантною полицею грудей Елізабет. — Якщо мені знову зробити рентген, що він покаже? Що куля стала меншою? Що вона зникла?

— Звідки мені таке знати.

— Ти ще працюєш з моїм портретом?

— Так.

— Не зупиняйся, мучачо. Прошу, не зупиняйся.

— Я й не збираюся. Але не покладай аж таких великих надій, о’кей?

— Не буду, — тут йому майнула якась нова думка, жахливо схожа на тривогу, висловлену Даріо. — А якщо раптом так станеться, що блискавка вдарить у Велику Ружу і дім разом з усіма картинами згорить ущент? Що, як ти гадаєш, тоді станеться зі мною?

Я похитав головою. Не хотілося навіть думати про таке. Я метикував, як би спитати Ваєрмена, чи можна мені піднятися на горище Ель Паласіо і пошукати там один такий собі кошик (він був ЧЕРВОНИМ), та вирішив не питати. Щодо того, що кошик там є, я не мав сумнівів, але сумнівався, чи мені дійсно хочеться взнати, що в ньому лежить. Дивні речі відбувалися на острові Дума, до того ж я мав причини не всі з них вважати добрими, але до багатьох з них мені не хотілося застосовувати ніяких дій. Якщо я не торкатимуся цього, либонь, і воно мене не торкатиметься. Більшість своїх картин я відправлю з острова заради дотримання миру і спокою; й обов’язково продам їх, якщо знайдуться покупці. Я не відчував туги, дивлячись як їх відвозять. Мене вони хвилювали тільки під час їх творення, а готові вони важили для мене не більше за жорсткі напівкруглі мозольні нарости, що я їх, бувало, зчищав по краях великих пальців на ногах, аби у серпневу спеку в кінці трудового дня на якомусь будівельному майданчику мені не муляли робочі черевики.

Серію «Дівчина і Корабель» я притримав не через якусь особливу прихильність, а лише тому, що вона не була закінчена; ці картини ще залишалися живою плоттю. Я зможу виставити і продати їх пізніше, а поки що хай побудуть там, де зараз, у Малій Ружі.

— 15 —

Повернувшись додому, я не побачив на обрії жодного судна та й бажання малювати в мене зникло, мов і не було. Замість того я начитав текст контракту на Ваєрменів диктофон. Хоч я не був юристом, але в іншому житті встиг підписати добрячу купу контрактів, тож цей мене вразив своєю простотою.

Того ж вечора я знову поніс диктофон і папери до Ель Паласіо. Ваєрмен готував вечерю. Елізабет сиділа у Порцеляновій вітальні. Застигла на доріжці чапля — щось на зразок неофіційної домашньої тваринки — зловісно-осудливо вдивлялася знадвору своїми очима-буравчиками. Надвечірнє сонце заливало кімнату світлом. Однак світлом воно не було. У Порцеляновому містечку панував розгардіяш, люди й тварини валялися абияк, будинки зсунулися до чотирьох кутів бамбукового столу. А плантаторський маєток з колонадою взагалі було перекинуто. Поряд, у кріслі з виразом капітана Блая на обличчі сиділа Елізабет, здавалося, вона натякала мені, щоб я розставив фігурки як слід.

Я аж підстрибнув, почувши за спиною голос Ваєрмена.

— Тільки-но я розташую порцеляну хоч якось осмислено, вона все змітає. Скинула додолу вже цілу купу статуеток і вони побилися.

— Вони цінні?

— Деякі, але не в тім справа. Притомною вона пам’ятає кожну з них. Знає і любить. Бувало, підходить і питається, де Бо Піп[251]... або Кочегар.., а мені доводиться казати їй, що вона їх розбила, і тоді вона цілий день у печалі.

— Бувало, підходить...

— Так. Авжеж.

— Піду я, певне, додому, Ваєрмене.

— Малюватимеш?

— Сподіваюся, — я обернувся до розгардіяшу на столі. — Ваєрмене?

— Я тут, vato.

— Чому вона все тут так нівечить у такому стані?

— Гадаю... тому що їй нестерпно бачити це в такому стані.

Я вже був відвернувся, аж тут він поклав мені руку на плече.

— Я волів би, щоб ти не дивився зараз на мене, — промовив він ледь стримуваним голосом. — Я зараз сам не свій. Виходь у центральні двері, а там двором, якщо хочеш потрапити на берег. Підеш?

Я пішов. А діставшись додому, працював з його портретом. Той вдавався добре. Я маю на увазі, був гарним. Я бачив його лице таким, ніби воно хотіло вийти з рамки. Виринути. Нічого особливого, але гарно. Завжди найкраще, коли нічого особливого. Я пам’ятаю, що почувався щасливим. Умиротвореним. Мушлі мурмотіли. Права рука мені чесалася, проте стиха, десь глибоко. Чорним прямокутником зяяло вікно на Затоку. Раз я сходив донизу й з’їв сандвіч. Увімкнув радіо й знайшов станцію «Кістка», там Джей Гайлз[252] співав «Тримайся своєї любові». Що особливого у Джей Гайлзі, окрім просто величі — він дарунок богів рок’н’ролу. Я продовжив малювати і лице Ваєрмена виринало ще ясніше. Тепер він став фантомом. Привиддям, що визирає з картини. Але безпечним привиддям. Я просто знав, якщо обернуся, Ваєрмен не стоятиме на сходах там, де стояв був Том Райлі, а залишатиметься у своєму, непроглядному ліворуч світі далі по берегу у Ель Паласіо де Асесінос. Я малював. Радіо грало. Під сподом музики мурмотіли мушлі.

В якийсь момент я закінчив, прийняв душ і ліг у постіль. Сновидінь не було.

Оглядаючись на острів Дума, я згадую ті дні у лютому і березні, коли я малював портрет Ваєрмена, як найкращі дні мого життя.

— 16 —

Наступного дня Ваєрмен зателефонував о десятій. Я вже був біля мольберту.

— Я не заважаю?

— Все гаразд, можу зробити перерву, — збрехав я.

— Ми за тобою скучали сьогодні вранці, — пауза. — Ну, розумієш, я за тобою скучив. Вона...

— Так, — сказав я.

— Це не контракт, а справжні пестощі. Там майже нема з чим трахатися. В ньому йдеться про те, що ви з галереєю ділите все навпіл, але я збираюся зробити твою долю перемінною. П’ятдесят на п’ятдесят не буде після того, як сумарні продажі досягнуть чверті мільйона. Щойно ти перейдеш цю межу, поділ стане шістдесят на сорок, на твою користь.

— Ваєрмене, мені ніколи не продати картин на чверть мільйона доларів!

— Я сподіваюся, вони вважають так само, мучачо, тому-то я й збираюся запропонувати їм поділ сімдесят на тридцять після півмільйона.

— А ще хай мені подрочить Міс Флорида, — промовив я безсило. — Не забудь вписати в контракт такий пункт.

— Вписав. Є там ще одна цікава стаття, угода складається на сто вісімдесят днів. Треба їх обмежити дев’яноста. Я не вбачаю з цим проблем, але само по собі це цікаво. Вони бояться, що налетить якась велика нью-йоркська галерея і тебе в них поцупить.

— Щось там є ще в тому контракті, що мені варто знати?

— Та ні, до того ж я відчуваю, ти волів би повернутися до роботи. Я сам зв’яжуся з містером Йошида з приводу цих змін.

— А якісь зміни з твоїм зором є?

— Ні, аміго. Був би радий, аби вони були. Та ти не припиняй малювати.

Я вже збирався вимкнути слухавку, аж тут він спитав:

— Ти вранці часом не дивився сьогоднішні новини?

— Ні, навіть не вмикав. А що?

— Окружний коронер заявив, що Цукерка Браун помер від гострої серцевої кризи. Гадаю, тобі це цікаво було взнати.

— 17 —

Я малював. Справа просувалася повільно, але не стояла. Ваєрмен виринав у буття навкруг віконця, в якому плавав у Затоці його мозок. Цей Ваєрмен був молодшим за того, що був на пришпилених по боках мольберту фотокартках, але це на краще; я дивився на фото все рідше й рідше, а на третій день зовсім їх прибрав. Вони мені вже були не потрібні. Я продовжував малювати так, як, гадаю, малює більшість художників: працьовито, а не в скаженій гарячці, котра охоплює тебе спазмом, але може враз відлетіти геть. Я працював під радіостанцію «Кістка», на котру тепер завжди був налаштований мій приймач.

На четвертий день Ваєрмен приніс мені перероблений контракт і сказав, що вже можна підписувати. Наннуцці передав мені, що хоче сфотографувати мої картини і зробити слайди, які в середині березня демонструватимуть на лекції в бібліотеці імені Селбі[253] в Сарасоті. На лекції будуть, повідомив Ваєрмен, шістдесят чи сімдесят любителів мистецтва з округу Сарасота-Тампа. Я сказав йому — як цікаво, і підписав контракт.

Даріо з’явився того ж дня. Я нетерпляче чекав поки він відклацає свої кадри й забереться геть, щоб мені повернутися до роботи. Аби лиш не мовчати, я спитав його, хто читатиме лекцію в бібліотеці Селбі.

Він подивився на мене, звівши вгору брови, ніби почув жарт.

— Єдина особа в світі, котра добре знає ці картини — ви.

Я глипнув на нього.

— Я не вмію читати лекцій! Я абсолютно не розуміюся на мистецтві!

Він махнув рукою в бік картин, що їх Джек з двома помічниками зі Ското пакували в коробки, щоб наступного тижня відвезти до Сарасоти. Вони залишатимуться в коробках, гадав я, десь у галерейному складі до самого відкриття виставки.

— Ці речі, друже, свідчать про протилежне, — сказав Даріо.

— Даріо, ті люди в темі! Вони цьому навчалися! Заради Христа, я можу закластися, що в більшості з них мистецтво було профільною дисципліною в коледжі. Чого вони від мене можуть чекати, що я встану і скажу бе-е-е!

— От якраз саме таке й казав Джексон Поллок[254], коли розводився про свою творчість. Часто п’яним. І це зробило його багатієм. — Даріо підступив і взяв мене за куксу. Мене це вразило. Вкрай мало людей спроможні торкнутися обрубку кінцівки; ніби в глибині душі вони вірять в те, що ампутація заразна. — Послухайте, мій друже, там будуть впливові люди. Не просто тому, що вони мають гроші, а тому що їм цікаві нові художники, і кожний з них має трьох приятелів, які цікавляться тим же. Після лекції — вашої лекції — почнуться балачки. Ті балачки, що майже завжди перетворюються на магію під назвою «поголос».

Він помовчав, покручуючи ремінець своєї камери і стиха посміхаючись.

— Вам треба просто розповісти, як ви починали і як тепер розвиваєтеся...

— Даріо, я не знаю, як я розвиваюся!

— Тоді так і розказуйте. Розказуйте що завгодно. Господи благослови, ви ж художник!

Тут я відступився. Страшна лекція здавалася ще такою далекою, до того ж мені хотілося, щоб він уже пішов. Я хотів ввімкнути «Кістку», зняти запону з підрамника на мольберті і повернутися до праці, до картини «Ваєрмен дивиться на захід». Хочете брудної правди? Ця картина для мене втратила значення як засіб досягнення гіпотетичного магічного ефекту. Вона сама перетворилася на магічну річ. Я став дуже ревнивим щодо неї, тож які б там не світили попереду події — обіцяне інтерв’ю з Мері Айр, лекція, навіть виставка — вони, здавалося, майоріли не переді мною, а наді мною. Так риби в глибині Затоки сприймають дощ.

Увесь перший тиждень березня мене хвилювало світло. Не призахідне, а денне світло. Як воно заливало Малу Ружу і, здавалося, підважувало кімнату вгору. Хвилювала музика, що лунала з радіо, будь що зігране Allman Brothers, Molly Hatchet, Foghat[255].

Хвилювало оголошення — «Ось ще один рок’н’ролер, старий ваш любимчик, зараз завіє звідси аж до Бродвею», — яке передувало пісні Джей-Джей Кейла «Мене називають Бризом»[256], і те, як я, вимкнувши радіо, відмивав пензлі, прислухаючись до мурмотіння мушель під будинком. Хвилювало привиддя, образ молодшого чоловіка, котрий поки ще не вдивлявся в обрій з Думи. Там була одна пісня — гадаю, Пола Саймона[257] — «Якби я не кохав ніколи, ніколи б я й не плакав». Так і це обличчя. Воно не було реальним, не зовсім реальним, але я його робив реальним. Воно народжувалося навкруг плаваючого на Затоці мозку. Я більше не потребував фотокарток, бо знав це лице. Воно було пам’яттю.

— 18 —

Четвертого березня день був дуже спекотним, але мені ніколи було вмикати кондиціонер. Я малював, на мені були тільки шорти, а піт стікав мені по обличчю й боках. Двічі дзвонив телефоц. Перший дзвінок був від Ваєрмена.

— Щось давно ти не з’являвся в наших краях, Едгаре. Прийдеш на вечерю?

— Боюсь, я пас, дякую Ваєрмене.

— Малюєш, чи втомився від нашого товариства тут, у Ель Паласіо? Чи й те й інше?

— Тільки малюю. Вже майже закінчив. Як там щодо змін у твоєму зоровому департаменті?

— Ліва фара все ще не світиться, та я для неї купив собі пов’язку і коли її одягаю, можу читати п’ятнадцять хвилин поспіль. Це вже великий крок уперед і, гадаю, ним я завдячую тобі.

— Знати не знаю, кому ти завдячуєш, — відповів я. — Це зовсім не той труд, якого я докладав до картини, де Тіна Гарібальді з Цукеркою Брауном. А також зовсім не схоже на те, що я робив з моєю дружиною і її... Її друзями. Тут не вийде прожогом. Тирозумієш про що я?

— Так, мучачо.

— Але якщо щось має відбутися, гадаю, воно відбудеться скоро. Якщо ж ні, ти принаймні отримаєш свій портрет, побачиш себе таким, яким ти виглядав — можливо, виглядав — коли тобі було років двадцять п’ять.

— Тисмієшся з мене, аміго?

— Ні.

— Я сам не пам’ятаю, як я виглядав двадцятип’ятирічним.

— Як там Елізабет? Є якісь зміни?

Він зітхнув.

— Учора вранці їй, здавалося, покращало, тож я посадовив її у дальній вітальні — там менший стіл, я називаю його Порцелянове передмістя — і вона скинула на підлогу комплект валендорфівських балерин[258]. Розбилися всі вісім. Звісно, їх відновлення безперспективне.

— Дуже жаль.

— Восени я навіть уявити собі не міг, що так далеко зайде, а Господь карає нас через те, чого ми не здатні собі уявити.

За двадцять хвилин прозвучав наступний дзвінок і я роздратовано кинув пензля на робочий стіл. Телефонував Джимі Йошида. Важко було залишатися роздратованим, почувши його схвильованість, що межувала з захватом. Він подивився слайди і висловлював свою впевненість, що вони там «усім надають добрячих підсрачників».

— Чудово, — промовив я. — На лекції я їм так і скажу: «Піднімайте свої сраки... і вимітайтесь звідси».

Він зареготав так, ніби почув найсмішніший жарт у своєму житті, а відтак сказав:

— Головним чином я дзвоню, щоб спитати, чи нема серед ваших картин таких, на яких б ви хотіли поставити позначку «не для продажу»?

Знадвору почулося гуркотіння, як від великої вантажівки, яка долає дерев’яний міст. Я подивився на Затоку, де не було ніяких дерев’яних мостів, і усвідомив, що то грім, то його гуркіт долинув з заходу.

— Едгаре? Ви мене чуєте?

— Чую, чую. Якщо хтось куплятиме, можете продавати все, окрім серії «Дівчина і Корабель».

— Ага.

Це «ага» прозвучало як розчароване «жаль».

— Я якраз хотів купити одну з цих картин для галереї. Націлив око на №2.

Авжеж, за умовами контракту він купив би картину з п’ятдесятивідсотковою знижкою. «Непогано, хлопчику», — сказав би мій батько.

— Ця серія ще незакінчена. Можливо, коли напишу всю.

— А скільки ще в ній буде картин?

Я буду малювати їх доти, доки не зможу прочитати на борту того сучого корабля його назву.

Я мало не промовив це вголос, та мене перебив новий гуркіт грому, що докотився з заходу.

— Гадаю, я відчую, коли настане час. А зараз, прошу мене вибачити...

— Ви працюєте. Перепрошую. Не буду вас відволікати. Вимкнувши бездротову слухавку, я завагався — чи дійсно мені так хочеться працювати. Але ж... я наблизився впритул. Якщо рвону вперед, можу вже сьогодні ввечері закінчити. А ще мене вабило малювання під гуркотіння грому над Затокою.

Господи допоможи, ця думка здавалася мені романтичною.

Отже я зробив голосніше радіо, яке був притишив на час телефонної розмови, і там заверещав Ексл Роуз[259], «Ласкаво запрошуючи в джунглі». Я взяв пензля й заклав його собі за вухо. Відтак узяв ще одного й почав малювати.

— 19 —

Грозові хмари купчилися вгорі — здоровезні баркаси з чорним дном і криваво-синіми бортами. То там то сям усередині них спалахували блискавки, і тоді хмара нагадувала мозок, обтя-жений дурними думками. Затока втратила колір і принишкла. Жовта смуга на заході коротко блимнула помаранчевим і згасла. Малу Ружу поглинули сутінки. Радіо з кожним промельком блискавки почало неприємно тріщати. Я це довго терпів, але врешті вимкнув радіо, але світло так і не ввімкнув.

Не пригадаю точно, коли саме картину взявся малювати вже не я... і по сьогодні я не певен, що то був не я, може si, може no.

Знаю лише, що в якусь мить кинув погляд вниз і побачив в останніх залишках денного світла і спорадичних спалахах блискавок свою праву руку. Від засмаглої кукси вона відрізнялася мертвотною блідістю. Драглями звисали м’язи. Ні шраму, ні смужки, лише границя засмаги, але свербіло в цій руці, мов чортовим сухим вогнем пекло. Тут знову кресонула блискавка і рука зникла, ніякої руки там ніколи не було — принаймні на острові Дума, — але сверблячка залишилася, така нестерпна, що аж хотілося у щось вгризтися.

Я повернувся до мольберту і в ту саму мить сверблячка теж подзюрила в його напрямку, мов вода зі спринцівки, й оскаженіння охопило мене. Темрява оповила острів, і буря вже вщухала, а мені ввижався цирковий номер, де хлопець із зав’язаними очима кидає ножі в розпластану на рухомому колесі дівчину, і я, пригадується, реготав, бо сам малював, немов із зав’язаними очима, чи близько до того. Вряди-годи миготіла блискавка і Ваєрмен вискакував на мене з темряви, двадцятип’ятирічний Ваєрмен, той Ваєрмен, що був ще до Хулії, до Есмеральди, до la loteria.

Я виграю, ти виграєш.

Спалахнуло біло-пурпурним світлом і порив штормового вітру з Затоки кинув цю електричну енергію разом з дощем мені у вікно з таким потужним гуком, що я подумав (тією частиною мозку, яка либонь ще здатна була думати) — ось зараз лопне скло. Бомбовий заряд вибухнув прямо над головою. А мурмотіння мушель піді мною перетворилося на потаємні перегуди мертвяків з кістлявими голосами. Як я не чув цього раніше? Мертвяки, саме так! Корабель прибув сюди, корабель мертвих з гнилими вітрилами, і з нього вивантажено живі трупи. Вони лежать під цим будинком, і цей шторм їх оживив. Я бачив, як вони пхаються крізь кістяний покров мушель, мертвотно-бліді медузи з очима чайок і зеленим волоссям, повзуть одне по одному в темряві й балакають, балакають, балакають. Так! Бо їм чимало чого треба надолужити і хтозна, коли наступний шторм їх знову поверне до життя.

Я не припиняв малювати. Охоплений жахом і темрявою я рухав рукою вгору і вниз, аж на якусь мить мені здалося, ніби це я сам диригую штормом. Я просто не міг зупинитися. І в якусь мить картина «Ваєрмен дивиться на захід» була завершена. Мені підказала це моя права рука. В лівому нижньому кутку я мазнув свої ініціали ЕФ, і переломив навпіл пензля — обома руками. Половинки кинув на підлогу. Хитаючись, пішов від мольберту, благаючи те, що мене підганяло, чим би воно не було, перестати. І воно послухалося, напевне воно послухалося, картина стояла готова, то чому б йому й не перестати.

Я підійшов до сходів і глянув униз, і там, внизу, виднілися дві маленькі мокрі постаті. Я подумав: «Яблуко чи апельсин». Я подумав: «Я виграю, ти виграєш». Тут спалахнула блискавка і я ясно побачив двох дівчаток років шести, безперечно близнят і безперечно сестричок Елізабет, сестричок-утоплениць. Платтячка прилипли їм до тілець. Волосся прилипло їм до щічок. З лиць їхніх лився блідий жах.

Я знав звідки вони з’явилися. Виповзли з-під мушель.

Вони рушили нагору, до мене, руч-об-руч. На висоті милі прогуркотів грім. Я спробував крикнути. І не зміг. Подумав: «Мені це ввижається». І тут же: «Ні, я це бачу».

— Я можу це зробити, — промовила одна з дівчаток голосом мушель.

— Воно було червоним, — промовила інша голосом мушель. Вони вже подолали половину сходів. Їхні голівки були не більшими за обліплені мокрим волоссям черепи.

— Сядь на друга, — промовили вони разом, як дівчатка, що, скачучи через мотузку, скандують лічилку... але голосами мушель. — Сядь на товариша.

Вони тягнулися до мене своїми набрезклими пальцями. Я зомлів прямо на верхньому майданчику сходів.

— 20 —

Дзвонив телефон. Привіт від Зимового парку[260].

Я розплющив очі й потягнувся до лампи при ліжку, воліючи її швидше ввімкнути, бо щойно очуняв після найгіршого за все моє життя сновидіння. Замість лампи пальці намацали стіну. В ту ж мить я зрозумів, що моя голова, викривлена під якимсь болісним, нелюдським кутом, спирається на цю саму стіну. Гримів грім — але приглушено, віддаляючись — і цього було достатньо, щоб із жахливою болісною ясністю все загадати. Я лежу не в ліжку. Я в Малій Ружі. Я зомлів тут, бо...

Очі мені полізли на лоба. Я лежав, затримавшись гузном на майданчику, з протягнутими вниз по сходах ногами. Майнула думка про двох дівчаток-утоплениць — ні, це була не просто думка, а потужна, мов блискавка, згадка — і я миттю скочив на рівні, забувши про хвору ногу. Я не міг думати ні про що інше, окрім як про три вимикачі над сходовим майданчиком, але навіть коли намацав їх пальцями, не вірив, що світло ввімкнеться: «Буря напевне ж перебила живлення».

Та світдо загорілося, прогнавши темряву зі студії й зі сходів. На мить мені стало млосно, коли я помітив внизу пісок і калюжу води, та світло діставало до розчинених вхідних дверей. Їх безперечно розчахнуло вітром.

Телефон у вітальні замовк і ввімкнувся автовідповідач. Мій записаний голос пропонував абоненту залишити його повідомлення після сигналу. Абонентом виявився Ваєрмен.

— Едгаре, ти де? — дезорієнтований, я не міг второпати, що звучить в його голосі — хвилювання, тривога чи страх. — Зателефонуй мені, подзвони мені, зараз же! — Клац.

Донизу я зійшов, обережно намацуючи ногою кожну сходинку, мов вісімдесятирічний, і першим чином всюди вмикав світло: у вітальні, у кухні, в обох спальнях, у Флоридській кімнаті. Навіть у ванні ввімкнув, для цього мені довелося зробити крок у темряву і я напружився, очікуючи, чи не з’явиться звідти мені назустріч щось вогке й холодне в шатах з водоростей. Нічого не з’явилося. При повному світлі я відчув, що хочу їсти. Я був знову страшенно голодний. Це трапилося вперше від початку роботи з Ваєрменовим портретом... але ж, звісно, ця остання сесія була чимось особливим.

Нахилившись, я придивився до сміття, що його намело крізь прочинені двері. Просто пісок і вода, вона вже зібралася в краплі на кипарисовій підлозі, яку не забувала до блиску навощувати моя прибиральниця. Килим на нижній приступці сходів був вогким, та це й усе.

Я не дозволяв признатися собі в тім, що дошукуюся слідів ніг.

Пішов до кухні, зробив курячий сандвіч і жер його, стоячи в кутку. З холодильника вихопив пиво й запивав. Ум’явши сандвіч, я доїв рештки вчорашнього салату, більш-менш присмаченого майонезом Ньюмена[261]. Потім пішов у вітальню телефонувати до Ель Паласіо. Ваєрмен відреагував на перший же дзвінок. Я збирався сказати йому, що виходив надвір подивитися, чи не пошкодила буря десь будинок, але моє місцеперебування під час його дзвінка цікавило Ваєрмена найменше. Ваєрмен ридав і сміявся.

— Я бачу! Бачу чудово, як колись! Ліве око чистесеньке. Не можу сам собі повірити, але...

— Охолонь, Ваєрмене, я тебе ледь розумію.

Він мене не послухав. Либонь, просто не міг.

— У розпал бурі ліве око мені пробило болем... невимовним болем... мов гарячим дротом... я думав, блискавка попала в дім, Господи бережи... зірвав пов’язку... і побачив, що бачу! Ти розумієш, що я тобі кажу? Я бачу!

— Так, — відповів я, — розумію. Це чудово.

— Це ти зробив? Ти, правда ж?

— Можливо. Ймовірно. В мене є для тебе картина. Завтра принесу. — Я зважився. — Гадаю, її варто добре берегти, аміго. Не думаю, що після того, як ефекта досягнуто, картини можуть потім на щось вплинути, проте я був так само впевнений, що Кері поб’є Буша[262].

Він щиро розреготався.

— Verdad[263], прийнято до виконання. Важко тобі було? Перш ніж я встиг відповісти, інша думка вколола мене.

— Як Елізабет пережила бурю?

— О Господи, жахливо. Бурі на неї завжди погано впливають, але цього разу... вона була жахливо налякана. Кричала щось про своїх сестер. Тесі й Ло-Ло, це ті, що потонули у двадцятих. Навіть просила мене сходити подивитися... та все вже минулося. А ти в порядку? Важко тобі було?

Я подивився на розсіяний між вхідними дверми й сходами пісок. Та нема там ніяких слідів. Якщо мені привиділося, ніби бачив якісь відбитки ніг, то все моя мистецька уява. До якоїсь міри. Але вже по тому. Я сподівався, що так.

— 21 —

Ми балакали ще хвилин п’ять... чи радше сам Ваєрмен балакав. Торохкотів, правду кажучи. Останні сказані ним слова були про те, що йому лячно лягати спати. Він боявся, що прокинеться, а ліве око знову сліпе, як і було. Я сказав йому, що не вірю, ніби йому варто боятися, побажав добраніч і повісив слухавку. Самого мене лякало те, що можу прокинутися серед ночі, а обабіч мене на ліжку сидять Тесі й Лора — Ло-Ло, як зве її Елізабет.

Котрась з них либонь колисатиме у вологій пелені Ребу.

Я взяв ще банку пива і повернувся нагору. До мольберта наближався, дивлячись собі на ступні, відтак різко задер голову, поглянув, немов хотів захопити портрет зненацька. В душі — раціональною її частиною — я очікував побачити дощенту спотворене фарбою обличчя, все в ляпах і згустках, які я кидав на полотно під час грози, коли єдиним освітленням мені слугували блискавки. Та інша частина моєї душі зналася на справі краще. Інша частина знала, що малювання мені освітлювало щось інше (так само не зір, а якесь інше відчуття скеровує руку метальника ножів із зав’язаними очима). Та частина моєї душі знала, що картина «Ваєрмен дивиться на захід» буде гарною, і саме такою вона й виявилася.

У деякому сенсі це була найкраща робота з усіх виконаних мною на острові Дума, бо вона була найраціональнішою — пам’ятаймо, аж до самого фіналу картина «Ваєрмен дивиться на захід» створювалася при денному світлі. Людиною при ясному розумі. Привид на портреті перетворився на молодого чоловіка з милим, чуттєвим, спокійним обличчям. З акуратним блискучим чорним волоссям. Легка посмішка ховалася в кутиках його губ, а також і в очах. Він мав красиві густі брови. А над ними широкий лоб, мов прочинене вікно, в якому кублилися спрямовані в бік Затоки думки цього юнака. Кулі в його відкритому мозку не було. Так само легко я міг би ліквідувати аневризму або злоякісну пухлину. Завершальна ціна за роботу виявилася високою, але рахунок було сплачено.

Гроза ущухла, лише десь далеко, над держаком пательні під назвою Флорида, ще трохи гуркотіло. Мені подумалося, що я міг би ще заснути, і маю право спати з ввімкнутою біля ліжка лампою. Реба не розповість про це нікому. Я можу спати навіть, затиснувши її під пахвою кукси. Я так робив раніше. А от Ваєрмен знову бачить. Хоча це і не в тему зараз. В тему було, як мені здавалося, те, що я нарешті написав щось капітальне.

І цілком своє.

Я вирішив, що з цією думкою й засну.