Острів Дума

— 1 —

Будинок тхнув гнилою деревиною, старим тиньком і пліснявим ганчір’ям. Тут залишилися деякі меблі, понівечені часом, пожолоблені вогкістю, але гарні колись шпалери у вітальні висіли лахміттям, а у порохнявій центральній залі зі стелі звисало мовчазне древнє паперове гніздо. Під ним, на покривленій кипарисовій долівці височів на півфута курган з мертвих ос. Десь нагорі, серед залишків верхнього поверху розмірено скрапувала вода.

— Деревина, аби хтось приїхав і вивіз звідси кипарис і палісандр до того, як тут все к-бісу струхлявіло, коштувала б неміряних грошей, — сказав Джек.

Нахилившись, він взявся за кінець відтуленої дошки і потягнув. Вона піддалася, гнучись, мов цукерка-іриска, і відломилася — глухо, майже без тріску. Від прямокутної діри на її місці почали розповзатися кілька мокриць. Війнуло вологим темним запахом.

— Нема сміттярів, нема й сміття і ніхто тут не розважається, не гуляє, — сказав Ваєрмен. — Ні тобі використаних кондомів, ні купок лайна, і навіть жодного графіті ДЖО КОХАЄ ДЕББІ, намальованого аерозолем на стіні. Схоже, після того як Джон Істлейк обплутав ланцюгом парадні двері й востаннє звідси поїхав, сюди ніхто не заходив. Знаю, в таке важко повірити...

— Ні, — відгукнувся я. — Не важко. Гніздо Чаплі на цьому кінці острова з 1927 року належало Персе. Джон знав це, і спромігся так все й залишити, написавши свій заповіт. Елізабет зробила те саме. Але це не храм. — Я зазирнув до кімнати напроти офіційної вітальні. Колись там, певне, був кабінет. У смердючій калюжі стояло старовинне бюро. Книжкові полиці були порожні. — Це могила.

— То де ми шукатимемо малюнки? — спитав Джек.

— Не маю уявлення, — признався я. — Я навіть не... — Шматок тиньку лежав на порозі, і я його буцнув. Хотів піддати, щоб він полетів, але стара і вогка штукатурка просто розсипалася. — Я навіть не певен, що тут збереглися якісь малюнки. Після того як побачив, у якому тут все стані.

Відчувши вологий сморід, я знову оглядівся довкола.

— Ти можеш мати рацію, але я тобі не вірю, — заперечив Ваєрмен. — Тому що ти, мучачо, зараз перебуваєш в жалю. А це виснажує чоловіка. Ти прислухаєшся до голосів здорового глузду.

До кабінету ввійшов Джек, чвакаючи по трухлявим дошкам, попрямував до бюро. Крапля впала йому на козирок картуза і він задрав голову.

— Стеля прогнила, — зауважив він. — Там, нагорі, в ті давні часи, либонь, була ванна, а може, й дві, а може, й цистерна на даху для дощової води. Я бачу труби. Колись, невдовзі, все звідти провалиться сюди, і цей письмовий стіл скаже бай-бай.

— Будь обережнішим, Джеку, щоб тобі самому не сказати бай-бай, — застеріг його Ваєрмен.

— Тут мене більше непокоїть підлога, — відповів він. — Дошки аж прогинаються під ногами.

— Тоді вертайся звідти, — порадив я.

— Хвилинку. Дайте мені оглянути.

Він витягав одну по одній шухляди, говорячи:

— Тут нічого, і тут... і тут... — раптом застиг. — А тут щось є. Аркуш. Тут щось написано.

— Дай-но подивитися.

Джек обійшов калюжу, роблячи великі, обережні кроки, і віддав аркуш Ваєрмену. Я заглядав йому через плече. На простому білому папері крупним чоловічим почерком було написано:

Ваєрмен ткнув пальцем у «Стіл» і промовив.

— Стіл тече. А з решти цього, Едгаре, тобі хоч щось зрозуміло? Я зрозумів, але наразі моя бісова хвора пам’ять відмовилась мене обслуговувати. Згадалося — я можу це зробити.., і я почав думати довкіл. Спершу загадав Ілсине: «Можна присусідитися до вас, містере?» Серце обпекло болем, але я мусив терпіти, бо тут був вхід. Далі виринула інша згадка про іншу дівчину, біля іншого басейну. Ця довгонога, цицяста дівчина в чорному суцільному купальнику була юною Мері Айр з картини Гокні — «Чувиха з Тампи», як вона сама себе тоді назвала... і тут я упіймав те, що шукав. А заразом згадав, що пора врешті й видихнути набране повітря.

— ДД — це Девід Девіс. В Ревучі Двадцяті він був бароном Сонячного узбережжя.

— Звідки тобі це відомо?

— Мері Айр розповідала, — відповів я,вловивши захололою частиною моєї душі, котрій, напевне, вже ніколи не зігрітися, іронію моменту: життя це колесо, і якщо довго чекати, воно завжди повернеться туди, звідки почало свій рух. — Девіс товаришував з Джоном Істлейком і, вочевидь, постачав йому доброякісну випивку

— Шампусь — це, мабуть, шампанське? — спитав Джек.

— Молодець, — похвалив його Ваєрмен. — Але мені цікаво знати, що таке «Стіл». І що таке cera.

— Це іспанською, — заявив Джек. — Ви мусіли б знати.

Ваєрмен кинув оком на нього.

— Ти маєш на увазі sera з літерою s. Як у que sera, sera.[380]

— Доріс Дей[381], 1956 рік, — вгадав я, проспівавши: — «Майбуття нам ніколи не побачити», сам собі подумавши: «І добра також». — У чому я не маю сумнівів, так це в тім, щоДевіс мав рацію, написавши, щоця партія остання. — Я вказав на дату, 19 серпня. — Плейбой відплив до Європи у жовтні 1927-го і більше не повернувся. Він зник у морі, принаймні так мені розповідала Мері Айр.

— А що ж таке cera? — перепитав Ваєрмен.

— Давайте наразі це облишимо, — сказав я. — Хоча дуже дивно знайти тут цей єдиний лист.

— Чудно, але не вельми й дивно, — не погодився Ваєрмен. — Уяви собі, що ти вдівець, з котрим живуть юні дочки, чи забирав би ти з собою в нове життя останню записку від свого бутлегера?

Я замислився і вирішив, що він має рацію.

— Ні... хоча я, либонь, знищив би її разом зі своєю колекцією французьких картинок.

Ваєрмен знизав плечима.

— Не нам знати, як багато він знищив непевних паперів... чи як мало. Окрім спорадичного пияцтва з приятелями, його репутація загалом виглядала чистою. А втім, мучачо... — він поклав мені на плече руку, — записка реальна.. Ми її знайшли. І якщо щось тут проти нас, то, можливо, щось інше за нас... хай хоч трішечки. Хіба так не може бути?

— У всякому разі, приємно на це сподіватися. Давайте роздивимося, може ще щось знайдеться.

— 2 —

На перший погляд, там нічого більше не було. Ми позаглядали до всіх приміщень і нічого нам не трапилося, окрім того, що у кімнаті — схоже, колишній їдальні — я перечепився об здиблену дошку. Проте Ваєрмен з Джеком вчасно мене підхопили, та й зрадила мене не моя здорова нога; вона мене якраз утримала від падіння.

На обстеження горішніх приміщень надії майже не було. Сходи туди, їхні знівечені перила і майданчик другого поверху вціліли, але вище було лише порожнє небо, в якому вигойдувалося листя високої пальми. Другий поверх — сякі-такі рештки, а третій — суцільний розгардіяш. Після безрезультатних розшуків ми попрямували до кухні і принагідно зробленого нами ґанку назад, у зовнішній світ, не маючи чим похвалитися, окрім як старою запискою постачальника контрабандного пійла. Я здогадувався, що може означати cera, але, не знаючи де шукати Персе, не вбачав ніякої користі у цій здогадці.

А вона була десь тут.

Вона була близько.

Недарма ж нам так важко було сюди дістатися.

Ваєрмен йшов попереду і так різко встав, що я наштовхнувся на нього. Джек наштовхнувся на мене, піддавши мені під зад важким кошиком.

— Ми мусимо оглянути сходи, — промовив Ваєрмен голосом чоловіка, котрий не може зрозуміти, чому він щойно був таким бовдуром.

— Перепрошую?

— Ми мусимо подивитися, чи є на сходах сховок. Я мав би першим чином про це згадати, дурень.

— Що за сховок? — спитав я.

— В Ель Паласіо, — обернувся до мене Ваєрмен, — він розташований на четвертій сходинці знизу. Ідея полягає в тім — Елізабет казала, це ідея її батька, — щоб на випадок пожежі все цінне тримати ближче до дверей. Там залізний ящик, і зараз у ньому, окрім пари старих сувенірів та кількох фотокарток, нема нічого, а колись вона тримала там свій заповіт і найкоштовніші прикраси. Якось розповіла про це своєму адвокату. Велика помилка. Він наполіг, щоб усе цінне зберігалося в банківському сейфі у Сарасоті.

Ми вже стояли біля підніжжя сходів, поблизу кургану мертвих ос. Навкруг нас згустився сморід будинку. Він обернувся до мене з сяючими очима.

— Мучачо, а ще вона в тім ящику тримала найцінніші зі своїх порцелянових фігурок, — він огледів понівечені сходи, що вели до безглуздого хабоття і порожнього неба нагорі. — А як ти гадаєш... чи не може бути Персе чимось на зразок порцелянової статуетки, котру Джон міг дістати зо дна Затоки... чи не може вона бути схованою прямо тут, на сходах?

— Я гадаю, все можливе. Тільки обережніше там. Дуже тебе прошу.

— Можу присягнутися, там є сховок, — сказав він. — Бо дитячі звички невмирущі.

Ногою в черевику він відкинув убік мертвих ос, вони посунулися з шиплячим, паперовим звуком, і став на коліна перед сходами. Огледів першу сходину, потім другу, третю. На четвертій попросив:

— Джеку, дай-но мені ліхтар.

— 3 —

Я запевняв себе, що не може Персе ховатися в секретному ящику під сходами, це було б задуже просто, але пригадав, як Елізабет вимагала покласти якусь з порцелянових фігурок у жерстянку з-під печива, і пульс в мене пришвидшився, тим часом як Джек, порившись у кошику, видобув звідти монструозний ліхтар у корпусі з неіржавіючої сталі. Він вклав його Ваєрменові прямо в руку, як асистент біля операційного столу вкладає інструмент в руку хірургу.

Ваєрмен ввімкнув ліхтар і я помітив на дальньому краєчку сходини золотавий зблиск завіс.

— О’кей, — сказав він, віддаючи ліхтар назад. — Тримай промінь на краю сходини.

Джек зробив, як було наказано. Ваєрмен взявся за край віка, яке мало б відтулитися на крихітних завісах.

— Ваєрмене, зачекай-но хвильку, — зупинив його я.

Він обернувся до мене.

— Спершу понюхай, — порадив я.

— Повтори, що ти сказав?

— Понюхай. І скажи мені, чи тхне там сирістю.

Він обнюхав сходинку з завісами і знову обернувся до мене.

— Трохи пахне сирістю, але ж тут геть усе так смердить. Чи ти маєш на увазі якийсь особливий запах?

— Та ні, просто відчиняй дуже обережно, гаразд? Джеку, світи прямо всередину. І ви, обоє, дивіться, чи нема там слідів води.

— А в чому сенс, Едгаре?

— В тім, що стіл тече, так вона казала. Якщо побачиш якусь керамічну посудину — пляшку, баняк, джбаник — це вона. Вона майже напевне буде тріснута або й геть розвалена.

Ваєрмен набрав повні груди повітря, відтак видихнув:

— О’кей. Як сказав математик, поділивши на нуль: тут нічого нема.

Він спробував підважити сходинку, проте безрезультатно.

— Вона замкнена. Я бачу вузеньку замкову щілину, крихітний же до неї мусить бути ключик...

— У мене є швейцарський армійський ніж, — запропонував Джек.

— Хвилиночку, — відгукнувся Ваєрмен, і я побачив, як міцно він стулив губи, намагаючись кінчиками пальців підважити віко схованки. На лобі в нього напружилася жила.

— Ваєрмене, — почав я, — обережніше...

Перш ніж я доказав, замок — старий, маленький, напевне наскрізь проіржавілий — крекнув. Сходинка злетіла вгору, одірвавшись і від завіс. Ваєрмен завалився назад. Його підхопив Джек, а відтак я перейняв Джека, незграбно, однією рукою. Великий ліхтар гепнувся на підлогу, але вцілів, тільки крутнувся променем, висвітивши бридку купу мертвих ос.

— Святі мощі, — вилаявся Ваєрмен, відновивши рівновагу. — Ларрі, Керлі й Мо[382].

Джек вхопив ліхтар і посвітив у отвір на сходах.

— Що? — запитав я. — Є там щось? Чи нічого? Кажи!

— Щось є, але це не керамічна посудина, — відповів він. — Тут металічна коробка. На вигляд, як з-під цукерок, тільки більша. — Він нахилився.

— Зачекай, не чіпай, — порадив Ваєрмен.

Але вже було пізно. Джек засунув туди руку вже по лікоть, на секунду я повірив, що ще мить і його обличчя засудомиться криком, щось вхопить і засмикне його у ящик аж по плече. Та він випростався, тримаючи в руці жерстяну коробку у формі серця. Показав нам. На кришці, ледь видний під іржею, посміхався рожевощокий ангел. Під ним старомодною в’яззю були намальовані слова:

Джек запитально подивився на нас.

— Давай далі, — сказав я, відчуваючи одночасно розчарування й полегшення, бо вже був певен, Персе там нема. — Ти знайшов, ти й відчиняй.

— У коробці, либонь, малюнки, — здогадався Ваєрмен.

Я теж так думав. Але там не було малюнків. Зі старої іржавої жерстянки Джек дістав ляльку Ліббіт, я уздрів Новін, мов щось рідне.

— Ууууу, — здавалося промовляли її чорні очка й малиновий усміхнений рот, — Уууууу, я пролежала тут так довго, ти, бридкий дядько.

— 4 —

Вона явилася з коробки, як ексгумований труп зі склепу, і мене охопив безпорадний жах, котрий зародився в серці і розпросторився на всі боки, загрожуючи спершу послабити мені м’язи, а відтак і геть їх розпатрати.

— Едгаре, — смикнув мене Ваєрмен, — ти в порядку?

Я намагався триматися скільки було сили. Найгірше — беззуба посмішка ляльки. Посмішка, як і картуз на жокеї, була червоною. І, які у випадку з жокейським картузом, я відчував, що, якщо задивлюся на неї довго, вона мене зведе з розуму. Ця посмішка ніби проголошувала, що все, що відбулося в моєму новому житті, — це сон, який наснився мені у шпитальному відділку інтенсивної терапії, поки машинерія підтримувала моє життя на останній межі... і це гарно, це навіть на краще, бо в такому разі нічого поганого не трапилося з Ілсою.

— Едгаре? — Джек підступив до мене, і лялька у нього в руці кивнула, немов пародіюючи співчуття. — Ви ж не збираєтеся втрачати свідомість, правда?

— Ні, — відповів я. — Дай-но мені глянути, — а коли він простягнув мені ляльку, заперечив: — Я не візьму її в руки, просто покажи ближче.

Він так і зробив, і я зрозумів, чому мене вразило моментальне впізнавання, відчуття повернення до себе. Не тому, що вона була навіть схожою на Ребу чи на її новішу компаньйонку, хоча всі три були однотипними ганчір’яними ляльками. Ні. Це тому, що я бачив її раніше, на кількох малюнках Елізабет. Спершу я вважав, що то портрети Няні Мельди. Хибно вважав, але...

— Це подарунок Няні Мельди, — сказав я.

— Атож, — погодився Ваєрмен. — Напевне, це була її улюблена лялька, бо вона єдина, яку малювала Ліббіт. Питання тільки в тім, чому вона полишила її тут, коли родина покидала це Гніздо Чаплі? Чому вона її замкнула на ключ?

— Ляльки іноді випадають з фавору, — промовив я, дивлячись на її усміхнений червоний рот. Скільки років минуло, а він такий червоний. Червоний, мов те місце, куди ховаються спогади, коли ти поранений і неспроможний мислити. — Іноді ляльки починають лякати.

— Едгаре, її малюнки тобі багато розповіли, — почав Ваєрмен, помахуючи лялькою, та знову повернув її Джекові. — Що ти знаєш про неї? Ця лялька розповість тобі про те, що ми хочемо взнати?

— Новін, — промовив я. — Її звати Новін. Радий був би відповісти на твоє питання ствердно, але до мене говорять тільки малюнки й олівці Елізабет.

— Звідки ти знаєш?

— Гарне питання. Звідки я знаю? Просто знаю. Але я певен, що вона могла б щось розповісти тобі, Ваєрмене. До того, як я полагодив тобі голову. Коли в ній ще мерехтів отой вогник.

— Що було, того нема, — відповів Ваєрмен. Він порився в рюкзаку, дістав пакетик різаних огірків і трохи з’їв. — То що нам робити? Вертатися? Бо я маю думку, ‘чачо, якщо ми зараз повернемося, нам більше ніколи не стачить духу з’явитися тут знову.

Я гадав, він має рацію. А тим часом наш день потроху посувався в бік надвечір’я.

Джек сидів на сходах, примостившись на пару щаблів вище зламаного сховку. Ляльку він посадовив собі на коліно. Згори, крізь провалля, обсипаючи їх обох золотим пилком, світило сонце. Я чудувався їхній виразності, яка цікава могла б намалюватися картина «Юнак з лялькою». Те, як він тримав Новін, щось мені нагадало, але я не міг ухопити кінчик нитки, щоб розплести клубок пам’яті. Здавалося, чорні очка-ґудзики Новін поглядають на мене зухвало. «Ти, бридкий дядько, я багато бачила. Я бачила все. Я знаю все. Правда ж, ти жалкуєш, що я не картинка, якої ти міг би торкнутися своєю фантомною рукою?»

Авжеж, так воно й було.

— Були часи, коли і я міг би примусити її говорити, — промовив Джек.

У Ваєрмена на обличчі відбилося здивування, натомість я у себе в голові почув оте «клац», що звучить, коли довгоочікуваний зв’язок нарешті встановлюється. Я зрозумів, чому такою знайомою мені видається його поза з лялькою на коліні.

— Ти колись займався черевомовленням? — я сподівався промовити це байдуже, але серце знову ледь не вискочило мені з грудей. Тут, на південному кінці острова Дума, можливі різні дивні речі, гадав я. Навіть серед білого дня.

— Так, — відповів Джек посміхаючись зніяковіло й водночас замріяно. — Мені було вісім років, коли я купив книжку про це діло, а оскільки батько сказав, що я викинув гроші на вітер, то я й зайнявся ним так вперто. — Він знизав плечима і Новін ворухнулася в нього на коліні, ніби теж намагаючись повести плечима. — Я так і не опанував до пуття це мистецтво, але навчився достатньо, щоб у шостому класі перемогти на конкурсі юних талантів. Тато повісив мою медаль на стіну у себе в офісі. Для мене це багато важило.

— Ага, — сказав Ваєрмен, — це найвищий ступень визнання від недовірливого батька.

Джек усміхнувся і, як завжди, осяялося все його обличчя. Він поворухнувся, і з ним поворухнулася Новін.

— Найвищий, гадаєте? Я був сором’язливим хлопцем, а черевомовлення мене трохи попустило. Стало легше спілкуватися... я уявляв себе Мортоном. Ну, це так звали мою маріонетку. Мортон був нахабним розумакою, міг заговорити з ким завгодно про що завгодно.

— Ну, вони всі такі, — сказав я, — ляльки, як правило.

— А в старших класах черевомовлення вже здавалося ідіотським талантом, порівняно з вмінням класно прокотитися на скейтборді, тож я покинув ним займатися. Не знаю, куди потім поділася та книжка, вона називалася «Замаскуй свій голос».

Ми помовчали. Будинок дихав на нас сирістю. Зовсім недавно Ваєрмен розстріляв агресивного алігатора. Зараз у це ледь вірилося, хоча з вух в мене ще не вивітрилися звуки пострілів.

Відтак Ваєрмен промовив:

— Мені хотілося б почути, як ти це робив. Хай вона скаже Buenos dias, amigos, mi nombre es Noveen,[383] а ще la mesa[384] сочиться.

— Добре, нехай, — засміявся Джек.

— Та ні, я серйозно.

— Я не можу. Якщо не практикуватися, ця навичка пропадає.

З того, що я читав на цю тему, виходило, що він має рацію.

У випадку набутих знань пам’ять опиняється на роздоріжжі. В один бік веде стежка, куди прямують усі ті вміння, типу їзди на велосипеді, котрим якщо раз навчився, то вже ніколи й не забудеш. Але творчі, безперервно змінні знання переднього мозку треба поновлювати ледь не щодня, до того ж вони легко піддаються руйнації і втрачаються. Джек каже, що черевомовлення теж належить до таких знань. І хоча я не мав причини сумніватися в його словах — кінець кінцем, черевомовець не просто маскує свій голос, а створює новий образ — я попросив Джека:

— А ти спробуй.

— Що? — він дивився на мене, посміхаючись здивовано.

— Давай, покажи нам.

— Та я ж кажу, що більше не вмію...

— Та все’дно спробуй.

— Едгаре, я не маю поняття, яким голосом вона могла б заговорити, навіть якщо навіть зумів би замаскувати свій.

— Еге ж, але ти сидиш там, з нею на коліні, а ми тут, як ті діточки, роззявили роти на тебе. Тож, давай, не соромся.

— Ну, гаразд, — він здув з обличчя неслухняне пасмо волосся. — Що ви хотіли б від неї почути?

Ваєрмен промовив вельми спокійно й тихо:

— А давай просто послухаємо, що вийде.

— 5 —

Джек з Новін на коліні ще трохи посиділи мовчки, їхні голови були осяяні сонцем, крихітні порошинки пороху, потривоженого на сходах і старому зальному килимі, плавали навкруг їхніх облич. Відтак він посунув руку і поклав пальці на рудиментарну шию і ганчір’яні плечі ляльки. Задер голову.

— Привіт, хлопці, — промовив Джек, намагаючись не ворушити губами, від чого в нього вийшло: «Привіт, ‘оупці».

Він трусонув головою, звихривши порох.

— Хвилиночку. Це не годиться.

— В тебе шалена купа часу, — сказав я йому. Гадаю, спокійно сказав, але серце в мені відгукнулося шаленим гупанням. Я чомусь переживав за Джека. Якщо все вийде, для нього це може становити небезпеку.

Він витягнув шию і вільною рукою помасував собі адамове яблуко. Ніби якийсь тенор перед виходом на сцену. Або як пташка, подумалось мені. Може, як госпельний Колібрі. Нарешті він промовив: «Привіт, хлопці». Вже краще, проте...

— Ні, — сказав він. — Це гівно з кров’ю. Звучить, мов у якоїсь блондинки, якоїсь Мей Вест[385]. Зачекайте.

Він знов помасував собі горло. При цім він дивився вгору, назустріч потокам світла, і я не певен, чи він помічав, що друга його рука, та, що на шиї в ляльки, теж рухається. Новін подивилася на мене, потім на Ваєрмена, відтак знову на мене. Чорними очима-ґудзиками. Перев’язане стрічкою чорне волосся каскадом обрамляло її печено-шоколадне обличчя. Рот у вигляді червоного О, готовий промовити: «Оууууууу, ти, бридкий дядько».

Ваєрмен поклав мені на руку свою долоню. Вона була крижаною.

— Привіт, хлопці, — сказала Новін, і хоча адамове яблуко Джека стрибало вгору-вниз, губи його не поворухнулися.

— Ну, що? Зараз як?

— Добре, — похвалив Ваєрмен спокійно, як це не вдалося б мені. — Хай вона скаже ще щось.

— Бос, а як щодо підвищення гонорару?

— Без проблем, — відповів я. — Дай лише час і...

— А чо ти не хо шось нарисувать? — спитала Новін, дивлячись на мене своїми круглими чорними очицями. Ну точно, це ж ґудзики, як на тих черевиках, що тоді були в моді.

— Мені нема чого рисувати, — відповів я.

— Я тобі розкажу дечого цікавого для рисування. Де твій альбом? — тепер Джек дивився вбік, у суморок зруйнованої вітальні, ошелешений, очі йому закотилися. На вигляд він був десь посередині між свідомістю й несвідомістю.

Ваєрмен відпустив мою руку й поліз до торби з їжею, куди я також впхнув обидва своїх альбоми. Один він подав мені. Джекова рука трохи ворухнулась, здалося, Новін повернула голову, дивлячись, як я спершу розкриваю альбом, а потім поясний гаман, де лежать олівці. Я витяг один.

— Нє-нє. Візьми її олівець.

Я знову порився й натрапив на блідо-салатовий олівець Ліббіт. Це бувєдиний достатньо довгий, щоб його утримати в пальцях. Певне, не найулюбленіший її колір. Чи може, просто зелень на острові Дума темнішого тону.

— Ну от, а що далі?

— Нарисуй мене в кухні. Посадови мене знов на хлібницю, так буде красиво.

— На столі, ти маєш на увазі?

— А ти шо, думав, на долівці?

— Боже, — промурмотів Ваєрмен. Голос весь час, з кожною фразою, змінювався. Тепер він зовсім не належав Джеку. А чий же він був, якщо зважити на той факт, що на самому початку єдине черевомовлення, котре змушувало ляльку балакати, походило з уяви маленької дівчинки? Я вирішив, що тоді вона говорила голосом Няні Мельди, і саме його ми зараз чули.

Тільки-но я почав працювати, як свербіння поповзло вниз по відсутній руці, визначаючи її, роблячи майже реальною. Я нарисував ляльку, яка сидить, притулена спиною до старомодної хлібниці, додав ноги, що звисають з краю столу. Не розгадуючись, не затримуючись — щось глибоко в мені, там де народжувалися всі образи, підказувало, що пауза може зруйнувати ще не сформовані, ще крихкі чари — я продовжив, і намалював маленьку дівчинку, вона стоїть біля столу. Стоїть і дивиться вгору. Маленька чотирирічна дівчинка у фартушку. Я взагалі не міг би уявити собі фартушок до того, як намалював його поверх сукенки малої Ліббіт, що стоїть у кухні поряд зі своєю лялькою, стоїть і дивиться вгору...

Шшшшш...

...притиснувши палець до губ.

Тепер олівець почав літати ще швидше і я додав Няню Мельду, таким чином побачивши її вперше не на тій фотографії, де вона обома руками тримає червоний пікніковий кошик. Няня Мельда нахилилася до маленької дівчинки, обличчя в неї похмуре, сердите.

Ні, не сердите...

— 6 —

Перелякана.

Ось яка Няня Мельда, перелякана всмерть. Вона розуміє, що щось відбувається, і близнючки також розуміють — Тесі й Ло-Ло перелякані не менш за неї. Навіть той йолоп Шенінгтон теж розуміє, що щось тут не так Тому-то він намагається заявлятися тут якомога рідше, воліючи працювати на береговій фермі, аби лиш не приїздити на острів.

А Містер? Коли він буває тут, Містер психує через Аді, котра втекла до Атланти, і не помічає того, що відбувається прямо перед його очима.

Спершу Няні Мельді здавалося, що те, що відбувається в неї перед очима, просто її власна фантазія, якої вона набралася від дітей під час ігор; звісно, насправді не бачила вона ніяких пеліканів і чапель, які літають догори ногами, не бачила посмішок на кінських мордах, коли Шенінгтон приїхав парною упряжкою сюди з Нокомису, щоб покатати дівчаток. І ще, їй здавалося, вона тепер знала, чому малі так бояться Чарлі; потаємні речі творяться на Думі, але це не єдина з них. І це її вина, хоча вона бажала якнайкращого...

— 7 —

— Чарлі! — вигукнув я. — Його ім’я Чарлі.

Новін заґерґотала схвальним сміхом.

Я вихопив інший альбом з торби — буквально вирвав його звідти — і так різко відслонив обкладинку, що розірвав її навпіл. Намацав серед олівців Ліббіт огризок чорного. Я міг його утримати тільки кінчиками великого й вказівного пальців, але для цього, побічного, рисунку мені потрібен був саме чорний.

— Едгаре, мені на мить там привиділося... воно схоже на...

— Ущухни! — гаркнула Новін. — Моджо-руці не можна заважати! Заспорим, вам цікаво буде увидіти, шо буде!

Я черкав квапливо і постать жокея проявлялася на білому аркуші, мов виринаючи з густого туману. Незважаючи на поспішливі, недбайливі штрихи, образ було схоплено: хитрі очі і товсті губи, що усміхаються чи то весело, чи то злобно. Не було часу на офарблення його бриджів і курточки, але я намацав олівець, на одній грані якого було написано «простий червоний» (з моїх запасів) і домалював ідіотський картуз. І щойно на нім з’явився картуз, як тут же стало ясно, що насправді означає його усмішка: кошмар.

— Покажи мені! — заволала Новін. — Я хочу побачити, чи правду ти нарисував!

Я простягнув аркуш ляльці, котра тепер сиділа, випрямившись, на коліні в Джека, тоді як він відкинувся спиною на стіну біля сходів і дивився у вітальню.

— Ага! — заявила Новін. — Це підар, котрий лякав Мельдиних дівчаток. Викапаний він.

— Га..? — почав Ваєрмен, трусячи головою. — Я щось не втямлю.

— Мельда бачила також і жабу, — сказала Новін. — Дітки її ще називали Одороблом. Оту, шо в неї зууби. Отож опісля того Мельда й замкнулася з Ліббіт у кухні. Присилувала її все розказувати.

— Мельда спочатку думала, що Чарлі — це така вигадка, якою діти лякають одне одного, чи не так?

Новін знову ґерґотнула, але в її очицях-ґудзиках тепер було щось більш схоже на жах. Хоча, звісно, в таких очах ви можете уздріти будь-який вираз, за власним бажанням.

— Отож-бо й воно, золотко. Але коли вона сама побачила отого Одоробла, як воно з моріжка поскакало через під’їзну алею в парк...

Джекова рука ворухнулася. Голова Новін повільно хитнулася назад, потім уперед, показуючи, що Няня Мельда здала оборону.

Я засунув альбом з жокеєм Чарлі під низ і повернувся до сцени в кухні: Няня Мельда дивиться вниз, мала дівчинка — вгору, показуючи пальцем — Шшшшш! — а лялька сидить на хлібниці, дивлячись на це безмовним свідком.

— Тибачиш? — спитав я Ваєрмена. — Ти розумієш?

— Не дуже...

— Коли її дістали, цукерка виявилася ледь не до кінця обсмоктаною, — сказала Новін. — Отак ми всьо й з’ясували.

— А може, Мельда спочатку вважала, що то Шенінгтон так жартує — переставляє жокея з місця на місце, знаючи, що дівчатка його бояться.

— На якого дідька йому було б цим займатися? — здивувався Ваєрмен.

Новін нічого на це не сказала, тож я повів своєю відсутньою рукою над намальованою Новін — Новін, що сиділа на хлібниці, — і тоді заговорила та, що сиділа на коліні в Джека. Так, ніби я знав, що ефект буде саме таким.

— Няня не хотіла зробити погано. Вона знала, що вони бояться Чарлі — вони його лякалися ще задовго до того, як почалася вся та дурня — отож вона розказала їм казочку на ніч, хотіла яккраще. А вийшло на гірше, як буває з малими дитинчатами. А вже опісля прийшла погана біла жінка, погана біла жінка прийшла з моря, і от ця курва все перевернула іще на найгірше. Вона примусила Ліббіт нарисувати живого Чарлі, заради жарту. Вона ще й інших всяких жартів понапридумувала.

Я перегорнув той аркуш, де Ліббіт показує Шшшшш, і вихопив з гамана олівець «палена умбра» — здавалося, тепер вже не грає ролі, чиїми олівцями я користуюся — і знову почав малювати кухню. Тепер Новін лежала боком на столі з піднятою над головою рукою, мов благаючи пощади. Тут же з’явилася Ліббіт, у сарафані, щоб зобразити переляк на її обличчі, вистачило півдесятка різких штрихів. А ось і Няня Мельда, вона з криком відскакує від хлібниці, бо там...

— Це пацюк? — спитав Ваєрмен.

— Великий сліпий бабак, — виправила його Новін. — Насправді така ж потвора, як Чарлі. Це вона під’юдила Ліббіт намалювати його у хлібниці. І маєте, він у хлібниці. Вроді, жарт. Ліббіт дуже совістилася, а шо паскудна жінка? Аніж-бо. Вона ніколи не совістилася.

— А Елізабет — Ліббіт — мусила малювати? — спитав я. — Відмовитися не могла?

— А ти сам не знаєш, — відповіла Новін. — Ти міг відмовитися? Не міг. Бо талант голодний.

— 8 —

Якось так трапилося, що впала маленька дівчинка та й влучно розбила собі голову. А відтак щось — щось у подобі жінки — звіддаля намацало дівчинку і налагодило з нею зв’язок. Чудові малюнки, які з’явилися в результаті цього контакту, були лише приманкою, морквиною на кінці палиці. Були усміхнені коники і загони жабок веселкових кольорів. Але тільки-но Персе дістали з води — як там казала Новін? — цукерка виявилася вже обсмоктаною. Талант Ліббіт перекрутився в її руці, мов ніж. От тільки то була вже не зовсім її рука. Батько нічого не помічав. Аді втекла. Марія й Ганна вчилися у Брейденській школі. Близнючки не могли зрозуміти. Але у Няні Мельди з’явилися підозри, тож...

Я знов перегорнув аркуш назад і подивився на дівчинку з притиснутим до губ пальцем.

Вона підслуховує, тому шшшшш. Вона чує всі розмови, тому шшшшш. Можуть трапитися злі речі, а гірші ще попереду. Жахливі речі в Затоці, вони чигають, щоб тебе втопити і затягнути на корабель, де ти житимеш життям, не схожим на життя. А якщо я наважуся розповісти? Тоді може статися щось жахливе з усіма нами разом.

Ваєрмен застиг поряд зі мною. Рухалися тільки його очі, поглядаючи то на Новій, то на мертвотну бліду руку, що раз у раз то на мить проявлялася, то зникала з виду в мене при правому боці.

— Але ж було якесь безпечне місце, правда? — запитав я. — Місце, де вона могла розповідати. Де воно було?

— Сам знаєш, — відповіла Новін.

— Ні, я не...

— Овва. Знаєш, пречудово знаєш. Ти просто трохи забувся. Рисуй і сам побачиш.

Авжеж, вона мала рацію. Рисуванням я відновив себе. В цьому сенсі Ліббіт

(де наша сестра?)

... була мені мов родичка. Через малювання ми обоє повернули собі пам’ять про пам’ять.

Я націлився на чистий аркуш.

— Мені треба взяти її олівець? — спитав я у Новін.

— Тепер без різниці. В тебе вийде абияким.

Тож я порився у поясній торбі, знайшов улюблений індиго і почав рисувати. Не замислюючись, я намалював плавальний басейн Істлейків — усеробилося навмання, це як дати волю м’язовій пам’яті, щоб натискала телефонні кнопки. Басейн я намалював таким, яким він виглядав, коли був новеньким, яскравим, повним свіжої води. Басейн, де з якоїсь причини хватка Персе слабшала, а її слух пропадав.

Няню Мельду я намалював по литки, а Ліббіт — з Новін під пахвою — по пояс, надолок її сарафану розплився навкруги. З-під мого олівця попливли літери.

Де зараз твоя нова лялька?

В моїй особливі коробці. У коробці сердечком.

Отже, вона була там якийсь час.

А як її звуть?

Її звуть Персе.

Персі — це хлопчаче ім’я.

А Ліббіт вперто наголошує: Нічого не знаю. Її звуть Персе.

Ну то й хай. Так ти кажеш, що тут вона нас не чує? Гадаю, що ні...

Це добре. Значить, ти кажеш, що можеш утілювати речі. Але послухай-но сюди, дитинко...

— 9 —

— Ох ти ж, Господи, — вигукнув я. — Так це придумала не Елізабет. Зовсім не Елізабет до цього додумалася. Ми могли б і раніше здогадатися.

Відірвавши погляд від малюнка, де Няня Мельда й Елізабет стояли в басейні, я, ніби десь здалеку, відчув, що дуже зголоднів.

— Про що це ти говориш, Едгаре? — спитав Ваєрмен.

— Це Няня Мельда придумала позбутися Персе. — Я обернувся до Новін, котра все ще сиділа на коліні в Джека. — Правильно я кажу?

Новін не відповіла, тож я зробив рукою пас над намальованими в басейні постатями. На мить я побачив саму руку, всю цілком, разом з довгими нігтями.

— Няня не могла вигадати нічого кращого, — відклякнула Новін. — А Ліббіт довіряла Няні.

— Звісно, довіряла, — підтвердив Ваєрмен. — Мельда для неї була майже як матір.

Я уявляв собі, що рисування і стирання відбувалося у спальні Ліббіт, але тепер я зрозумів, що все було не так. Це відбулося при басейні. Чи навіть всамому басейні. Бо басейн, з якоїсь невідомої причини, був безпечним місцем. Принаймні так вважала Ліббіт.

— Це аж ніяк не допомогло здихатися Персе, — сказала Новін. — Але натомість привернуло її увагу. Я так міркую, тая суча курва ледь не луснула від оскаженіння. — Її захриплий голос звучав втомлено, і я помітив, що в Джека на горлі знов ожив борлак. — Аби ж так трапилось.

— Так, — погодився я, — аби ж. Ну, а... що було далі? — Хоча я сам, хай не в деталях, але бачив похмуру і беззаперечну логіку подій. — Персе помстилася на близнючках. А Елізабет і Мельда це зрозуміли. Зрозуміли, що вони наробили. Няня Мельда зрозуміла, що вона наробила.

— Вона зрозуміла, — підтвердила Новін. Голос в неї все ще залишався жіночим, проте він постійно наближався до Джекових інтонацій. Якими б не були чари, довго триматися вони не можуть. — Вона трималася, поки Містер на знайшов їхні сліди на стежці до Тінявого пляжу, сліди, що зникали у воді. Але після того вона вже не змогла триматися. Вона вирішила, що сама винувата у вбивстві її дитяток.

— Вона бачила корабель? — спитав я.

— В ту саму ніч. Не можна уздріти той корабель серед ночі і не повірити.

Я згадав свої живописні роботи серії «Дівчина і Корабель» і зрозумів, що так воно й є

— Та ще до того, як Містер зателефонував до старшого шерифа на узбережжі і пожалівся, що пропали його близнючки та, мабуть, потопли, Персе побалакала з Ліббіт. Розказала їй, як все було. Еге ж, а Ліббіт все розказала Няні.

Лялька спала з тільця, її, схоже на кругле печиво, лице було обернуто до коробки у формі серця, звідки ми її ексгумували.

— Новін, що саме вона їй розповіла? — спитав Ваєрмен. — Я щось не второпаю.

Новін не відповідала. Джек мені здавався зовсім змарнілим, хоч він і не ворушився весь цей час. Замість Новін відповів я.

— Персе сказала: «Спробуй ще раз позбутися мене, і слідом за близнючками підуть інші. Спробуй ще хоч раз, і я заберу всю твою родину, одного за одним, а тебе прибережу наостанок». Так це було?

Джек поворухнув пальцями. Ганчір’яна голова Новін повільно кивнула.

Ваєрмен облизнув губи.

— Ця лялька, — промовив він, — чий вона саме привид?

— Ваєрмене, тут нема привидів, — сказав я йому.

Джек застогнав.

— Не знаю, аміго, що він таке важке робив, але він готовий, — промовив Ваєрмен.

— Так, але ми поки що ні, — я потягнувся по ляльку, по ляльку, котра всюди супроводжувала дівчинку-художницю. І тут Новін заговорила до мене востаннє, і голос в неї був такий, ніби вона намагається балакати одночасно з Джеком.

— Ні-ні, не цією рукою, візьми тією, котрою рисуєш.

Тоді я простягнув руку, котрою шість місяців тому, в моєму іншому житті, в іншій реальності, підняв з асфальту напівмертву собаку Моніки Голдстайн. Цією рукою я зняв ляльку Елізабет Істлейк з коліна в Джека.

— Едгаре? — спитав мене він, випростовуючись. — Едгаре! Звідки взялася...

Гадаю, він сказав «...ваша відсутня рука», але я не розчув завершення його фрази. Бо задивився на чорні очка і чорну вагіну рота, обведеного червоним. Новін. Усі ці довгі роки вона пролежала тут, у подвійній темряві — в ящику під сходами і в жерстяній коробці, — чекаючи часу, коли зможе висповідати свої таємниці, а помада на її губах сяяла, мов свіжо наведена.

— Ти в порядку? — прошепотіла вона у мене в голові, і голос цей не належав ні Новін, ні Няні Мельді (я певен), ні навіть Елізабет. Цей голос не міг належати нікому іншому, окрім Реби. — Ти цілком в порядку і готовий малювати, бридкий дядько? Ти готовий побачити решту? Ти готовий побачити все?

Я не був готовий... але мусив бути. Заради Ілси.

— Покажи мені твої малюнки, — прошепотів я і той чорний рот мене проковтнув.