Острів Дума

— 1 —

Я вивів човен на середину озера Фален і заглушив двигун. Ми дрейфували в бік маленького помаранчевого поплавця, який я поставив тут раніше. Кілька скутерів снували туди-сюди по гладесенькій поверхні води, але за такого абсолютного безвітря не було ніяких яхт. В ігровій зоні було трохи дітей, у пікніковій зоні були якісь люди та кілька фігур прогулювалися по стежині, що йшла вздовж берега. А загалом, як для озера, що міститься в межах міста, тут було майже безлюдно.

Ваєрмен — дивно не-флоридський на вид у рибальському капелюсі і светрі «Вікінг» — щось сказав з цього приводу.

— В школах тривають заняття, — пояснив я. — А от за пару тижнів тут повсюди дзижчатимуть човни.

Він не міг заспокоїтись.

— А все-таки, чи годяще це місце для неї, мучачо? Я маю на увазі, а якщо раптом якийсь рибалка підчепить її неводом...

— На озері Фален сітки заборонені. І спінінгами тут майже ніхто не ловить. Тут тільки того й роблять, що катаються на човнах та яхтах, а купальники тримаються берега.

Я нахилився і взяв циліндр, зроблений ювеліром у Сарасоті. Він був три фути завдовжки, з кришкою-закруткою на одному кінці. Він був заповнений прісною водою, а всередині нього був заповнений водою ліхтар. Персе була запечатана у подвійній темряві, спала під подвійною ковдрою прісної води. Невдовзі вона буде спати ще глибше.

— Красива річ, — сказав я, вертячи в руках циліндр.

— Авжеж, красива, — погодився Ваєрмен, задивившись на відсвіти пополуденного сонця в циліндрі. — І гладесенька, гачку нема за що зачепитися. Однак я почувався б спокійніше, якби ми втопили її в якомусь з озер ближче до канадського кордону.

— Там, де дійсно хтось може закидати сіті, — заперечив я. — Ховати річ на виду — непогана стратегія.

Повз нас продзижчали три жінки у спортивному човні. Помахали нам. Ми помахали їм навзаєм. Одна з них гукнула: «Ми любимо симпатичних хлопців!», і всі три розреготалися.

Ваєрмен послав їм салют, а відтак знову обернувся до мене.

— Яка тут глибина? Ти знаєш? Цей помаранчевий поплавець підказує мені, що знаєш.

— Так оце-то я тобі й кажу. Я тільки тепер дещо дізнався про озеро Фален, либонь, запізно, бо ми з Пам упродовж двадцяти п’яти років володіли будиночком на Айстра-лейн. Середня глибина тут дев’яносто один фут... а от на цьому місці проходить розлам.

Ваєрмен розслабився й зсунув свого капелюха трохи набакир.

— Ох, Едгаре, скажу тобі, що ти таки el zorro[405], великий ти хитрун.

— Може, si,може, no, але під нами зараз щонайменше триста вісімдесят футів глибини. Збіса кращий варіант, ніж облицьована уламками коралів дванадцятифутова цистерна на краю Мексиканської Затоки.

— Амінь.

— Ти гарно виглядаєш, Ваєрмене. Відпочив.

Він знизав плечима.

— Гольфстрімом тільки й варто літати. Не стоїш у черзі на огляд до сек’юриті, ніхто не риється в твоїх речах, щоб дізнатися, чи не замаскував ти бомбу під срану банку пінки для гоління. До того ж я вперше в житті летів на північ без посадки в тій довбаній Атланті. Дякую.., хоча, схоже на те, що я міг би це й сам собі дозволити.

— Так ти владнав справи з родичами Елізабет?

— Йо. Скористався твоєю порадою. Запропонував їм північний кінець острова в обмін на готівку й акції. Вони вирішили, що це диявольськи вигідна операція, а в їхніх адвокатів просто на обличчях було написано: «Цей Ваєрмен сам був колись юристом, а тепер він клієнт-лох».

— Здається мені, що в цьому човні сидить не один zorro.

— Отже, я вийшов з гри з вісімдесятьма мільйонами баксів у ліквідних цінних паперах. Плюс різноманітні сувеніри з будинку. Включно з тією жерстянкою з-під печива «Ніжна зваба», яку тримала при собі Елізабет. Як гадаєш, ‘чачо, вона цим хотіла мені щось сказати?

Я згадав, як Елізабет кидала в жерстянку різні порцелянові фігурки і наполягала, щоб Ваєрмен вкинув її у ставок до золотих рибок. Звісно, вона намагалася йому на щось натякнути.

— Отже, родичі отримали північний кінець острова Дума, і доведення його до товарного вигляду коштуватиме... захмарних грошей. Гадаю, мільйонів дев’яносто.

— Так вони сподіваються?

— Так, — погодився він вже серйозно, — так вони сподіваються.

Ми сиділи якийсь час мовчки. Він взяв у мене з рук циліндр. Я побачив свгоє криве відображення на його закругленому боці. Мені воно було до лампочки, тепер я дуже рідко дивився в дзеркало. Не тому, що постарішав, мене не цікавив більше вираз моїх очей. Вони занадто багато бачили.

— Як твої жінка і дочка?

— Пам у Каліфорнії біля своєї матері. Мелінда повернулася до Франції. Після похорону Іллі вона трохи побула з матір’ю, а потім поїхала. Гадаю, це правильно. Вона все переживе.

— А сам ти як, Едгаре? Ти переживеш?

— Не знаю. Хіба Скот Фіцджеральд не сказав, що в театрі американського життя не буває других актів.

— Хай, але він був кінчений п’яниця, коли це сказав. — Ваєрмен поклав циліндр собі під ноги і нахилився до мене. — Слухай сюди, Едгаре, і слухай уважно. Насправді є п’ять актів, і не лише в американських життях — у кожному повноцінно прожитому житті. Точно, як у п’єсах Шекспіра — трагедія й комедія ідуть впереміш. Бо це саме те, з чого складається наше життя — з комедій і трагедій.

— Останнім часом мені траплялось небагато приводів для реготу, — зауважив я.

— Авжеж, — погодився він. — Але можливість Третього акту залишається. Я зараз мешкаю в Мексиці. Я ж тобі казав, так? Красиве містечко серед гір, називається Тамасунчале.

Я спробував вимовити цю назву.

— Тобі подобається, як це слово скочується в тебе з язика. Ваєрмену все видно.

Я усміхнувся:

— В ньому ніби якийсь дзвіночок дзеленчить.

— Там є на продаж зачучверений готельчик, і я збираюся його купити. Звичайно, будуть витрати, але за три роки його можна зробити прибутковим, та й я зараз напакований грішми під зав’язку. Коротше, мені потрібен партнер, котрий розуміється на будівництві і ремонтах. Звичайно, якщо ти й зараз зацікавлений справами мистецькими...

— Гадаю, ти й сам знаєш.

— Ну, що тоді скажеш? Давай поженимо наші статки?

— Саймон і Гарфанкел[406], 1969-й, — сказав я. — Рік приблизний. Навіть не знаю, що сказати, Ваєрмене. Так одразу я не можу вирішити. Я мушу намалювати ще одну картину.

— Звісно, мусиш. А якої сили буде цей ураган?

— Ще не знаю. Але 6-му каналу сподобається.

— Тільки, щоб встигли передати достатньо попереджень. Хай нерухомість руйнується, скільки завгодно, але щоб ніхто не загинув.

— Ніхто не загине, — погодився я, сподіваючись, що кажу правду, хоча, коли ця фантомна кінцівка пускається берега, всі ставки летять під три чорти. Саме через це моя друга кар’єра мусить завершитися. Але буде ще одна, остання картина, бо помста також мусить бути довершеною. І не тільки за Іллі помста, за інших жертв Персе також.

— Чи чути що від Джека? — спитав Ваєрмен.

— Майже щотижня балакаємо. Восени він почне вчитися у Флоридському університеті в Талахасі[407]. Я вмовив. А зараз він зі своєю матір’ю переїжджає далі по узбережжю — до Порт Шарлот.

— Теж ти намовив?

— Взагалі-то... так. Після того як Джеків батько помер від хвороби Крона[408], в них були настали вельми скрутні часи.

— І місто ти їм підказав?

— Знову вгадав.

— Так ти гадаєш, якщо Порт Шарлот далі на південь, то їм там буде безпечніше?

— Гадаю, так.

— А північніше? Як щодо Тампи?

— Переважно зливи. Ураган буде невеличким. Але потужним.

— Потужна маленька Аліса. Як та, 1927-го року?

— Так.

Ми сиділи, дивлячись один на одного, а дівчата на скутері знову крейсували довкола, сміючись голосніше, махаючи нам ще завзятіше, ніж перед тим. Ніжна пташка юності ширяє над цеберком з холодним шампанським[409]. Ми помахали їм у відповідь.

Коли вони від’їхали подалі, Ваєрмен сказав.

— Отже, якщо я правильно розумію, родичам міс Істлейк не доведеться витрачати свої нерви на отримання дозволів на зведення нових будівель?

— Гадаю, так.

Він ненадовго замислився, а відтак промовив:

— Добре. Запроторити весь острів у шухляду Дейві Джонса[410]. Мені подобається такий варіант. — Він підняв срібний циліндр, перевів очі на маленький помаранчевий прапорець над розломом на дні озера Фален, відтак подивився на мене. — Не хочеш проголосити якусь напутню промову, мучачо?

— Хочу, — відповів я, — але коротку.

— Тоді приготуйся.

Ваєрмен розвернувся на колінках і виставив руки з циліндром за борт. Сонце зблиснуло на його срібній поверхні — я сподівався, що востаннє, принаймні на тисячу років.., хоча мав підозру, що Персе надто добре вміє знаходити вихід на волю. Їй це вдавалося раніше, вона доб’ється свого знову. Якось знайде спосіб дістатися кальдо навіть з Міннесоти. Я промовив слова, котрі крутилися в голові: «Спи вічно».

Ваєрмен розчепив пальці. Пролунав негучний сплеск. Ми перехилилися через борт човна й дивилися, як, пославши нам прощальний відблиск сонця, срібний циліндр плавно зникає в глибині.

— 2 —

Ваєрмен залишився на ніч, потім ще на одну. Ми їли недосмажені стейки і пили зелений чай, і балакали про абищо, тільки не про наше минуле. Потім я провів його в аеропорт, звідки він вилітав на Х’юстон. Він запланував собі орендувати там машину і поїхати на південь за кермом. Сказав, що хоче трохи роздивитися на країну.

Я запропонував дійти з ним аж до служби контролю, та він похитав головою.

— Не варто тобі бачити, як Ваєрмен роззувається перед випускником бізнес-школи, — відрадив він. — Краще, Едгаре, ми тут скажемо один одному adios.

— Ваєрмене, — промовив я і замовк. Бо сльози підкотилися мені до горла

Він обхопив мене за плечі й міцно поцілував в обидві щоки.

— Послухай, Едгаре. Час розпочинати Третій акт. Ти мене розумієш?

— Так, — відповів я.

— Приїзди до мене в Мексику, коли відчуєш, що готовий. Якщо хочеш.

— Я буду думати.

— Думай. Con Dios, mi amigo con Dios.[411]

— І тебе, Ваєрмене, і тебе.

Він повісив свою торбу на плече й пішов, а я дивився йому вслід. Раптом мені ясно пригадався його голос, як в ту ніч, коли на мене у Великій Ружі напав Емері, він прокричав cojudo de puta madre і затопив свічником мертвяку в обличчя. Він тоді виглядав розкішно. Я загадав, щоб він ще раз обернувся... і він обернувся. Почув думку, казала в таких випадках моя мати. А може, це його інтуїція. Так сказала б Няня Мельда.

Він побачив, що я все ще там стою, і обличчя його освітилося посмішкою, гукнув:

— Роби свій день, Едгаре! — І люди здивовано обернулися до нього.

— І хай день робить тебе! — гукнув у відповідь я.

Він відсалютував мені, засміявся і зник у проході. Ну, звичайно ж, я кінець кінцем приїхав до його південного містечка, але, хоча він завжди залишається для мене живим у своїх примовках, — я ніколи не згадую їх інакше, як у теперішньому часі — самого Ваєрмена я більше ніколи не побачив. За два місяці він помер від інфаркту у Тамасунчале, на базарі, торгуючись за свіжі помідори. Я гадав, що є ще час, але хіба ми не завжди сподіваємося на щось таке. Ми дуримо себе так часто, що могли б цим заробляти собі на життя.

— 3 —

В будинку на Айстра-лейн я встановив мольберт у вітальні, там було найбільше світла. Підрамник на ньому був накритий рушником. Поряд на столі з фарбами лежало кілька зроблених з повітря знімків острова Дума, але я на них ледь поглянув. Я бачив Думу в своїх снах, та й зараз бачу.

Я кинув рушник на канапу. На передньому плані моєї останньої картини височіла Велика Ружа, передана так реалістично, що мені почулося, як скрегочуть мушлі під кожною набігаючою хвилею.

Під однією палею — перфектний сюрреалістичний штрих — рядком сиділи дві рудоволосі ляльки. Та, що зліва, була Реба. Справа сиділа Фенсі, лялька, котру Камен притаскав аж з Міннесоти. Та, на яку його напоумила Ілса. Затоку — зазвичай таку голубу весь час мого перебування на острові Дума — я намалював потемнілою, зловісно-зеленою. Небо вкривали чорні хмари, вони купчилися вгорі картини, виходячи за поле видимості.

Права рука в мене почала свербіти і те, пам’ятне, відчуття могутності спершу потекло в мене, а далі крізь мене. Я бачив свою роботу ледь не божественним зором... чи зором богині. Я міг би зупинитися, але це було б важко.

Коли я працював з картиною, я кохав весь світ.

Коли я працював з картиною, я почувався цілісним.

Відтак я поклав пензля. Змішав коричневу і жовту фарби великим пальцем і, ледь торкаючись полотна, провів ним по намальованому пляжу... так легесенько... і пісок димкою здійнявся вгору, немов від першого, непевного подиху повітря.

На острові Дума, під чорним небом нежданого червневого шторму, почав підніматися вітер.