Під куполом

ПАДАЮТЬ РОЖЕВІ ЗІРКИ

Барбі з Расті вийшли надвір, насолоджуючись свіжим повітрям. У ньому відчувався присмак диму від нещодавно погашеної пожежі на західній околиці міста, але після генераторного вихлопу в сараї дихати ним було вельми приємно. В'ялий вітерець торкав їхні щоки м'якими котячими лапками. У коричневому пакеті для покупок Барбі ніс знайдений ним у старому бомбосховищі лічильник Ґайґера.

— Це лайно не можна так залишати, — промовив Расті. Обличчя в нього було похмуре й рішуче.

— Що ти збираєшся з цим робити? — спитав Барбі.

— Зараз? Нічого. Повернуся до шпиталю, зроблю обхід. Але пізніше ввечері я хочу постукати у двері Джима Ренні й вимагатиму в нього пояснень. Краще б він їх мав, і краще б він десь мав захованими решту наших балонів, бо вже післязавтра в лікарні пропан закінчиться, навіть при тому, що всі другорядні служби відключено.

— Післязавтра може все закінчитися.

— Ти в це віриш?

Замість відповіді Барбі сказав:

— Виборний Ренні може бути небезпечним, якщо йому зараз різко поставити це питання.

— Тільки зараз? Ці слова видають у тобі новачка в нашому місті краще за будь-що інше. Я чув таке про Джима Ренні впродовж усіх тих десяти тисяч з лишком років, що він керує нашим містом. Він або каже людям «мотай звідси», або закликає до терплячості. «Заради добра міста», — каже він. Це вислів номер один у його хіт-параді. Березневі міські збори це було взагалі курям на сміх. Питання про встановлення нової каналізаційної системи? Вибачте, місто не потягне податків. Питання про комерціалізацію зонування. Чудова думка, місту потрібні прибутки, давайте дозволимо збудувати «Волмарт»[235] на шосе 117.

Лабораторія дослідження екології малих міст з Мейнського університету повідомляє, що в озері Честер великий рівень забруднення води? Виборні рекомендують відкласти це питання, бо всі ж знають, що подібними науковими дослідженнями керують радикальні гуманісти, м'якосерді атеїсти. Але лікарня, вона на добро місту, як ти вважаєш?

— Вважаю, так, — Барбі трохи здивувався такій запальності.

Расті, з руками, засунутими в задні кишені джинсів, втупився очима в землю. Потім звів очі.

— Я так розумію, що Президент підштовхує тебе до захоплення повної влади. Гадаю, зараз найкращий момент тобі це зробити.

— Це ідея, — усміхнувся Барбі. — Хіба що… Ренні й Сендерс мають власні поліцейські сили, а в мене вони звідки?

Расті не встиг відповісти, як задзвонив його мобільний. Він розкрив слухавку і подивився на маленьке віконце.

— Ліндо? Що?

Вислухав.

— Добре, розумію. Якщо ти певна, що з ними обома зараз все гаразд. А ти точно впевнена, що саме Джуді? Не Дженілл? — Він ще трохи послухав, а тоді промовив: — Я вважаю, що насправді це гарна новина. Я дивився двох інших дітей сьогодні вранці — в обох були короткочасні судороги, які швидко минулися, задовго до того, як я їх побачив, і обоє почуваються після того гарно. Ще з приводу трьох нам сьогодні телефонували. Джинні Т. оглядала іншу дитину. Це може бути побічний ефект тієї сили, яка підтримує цей Купол.

Він знову почав слухати.

— Тому що в мене не було нагоди, — відповів він. Тоном терплячим, несуперечливим. Барбі уявив собі те питання: «Діти цілісінький день в судорогах, а ти мені оце розказуєш?»

— Ти забереш дітей? — запитав Расті. Знову послухав. — Гаразд. Добре. Якщо відчуєш, що щось не так, телефонуй мені терміново. Я вмент прилечу. І не забудь, Оді мусить бути поряд із ними. Так. Угу. І я тебе кохаю. — Він причепив телефон на пояс і обома долонями пригладив собі волосся так сильно, що очі в нього на мить зробилися зовсім китайськими.

— Заради Христа-стрибучого, хто така Оді?

— Наша собака, породи золотавий ретривер.

— Розкажи-но мені про ці судороги.

Расті розповів, не забувши про те, що Дженні казала про Гелловін і що Джуді казала про рожеві зірки.

— Слова про Гелловін нагадують те, що промовляв крізь ридання хлопчик Дінсморів, — зауважив Барбі.

— Авжеж, хіба ні?

— А інші діти? Хтось з них балакав про Гелловін? Чи про рожеві зірки?

— Батьки, з якими я сьогодні бачився, казали, що їхні діти лопотіли щось, поки тривали судороги, але вони самі були надто налякані, щоби звертати увагу на слова.

— А самі діти не пам'ятають?

— Діти навіть не знають, що в них були судороги.

— І це нормально?

— Це не ненормально.

— А не може бути так, що твоя молодша дочка копіює старшу? Може… ну, я не знаю… ревнує до уваги?

Расті не розглядав такої можливості, не було на це часу, взагалі-то. Тепер він обдумав цей варіант.

— Можливо, але навряд чи, — він кивнув на жовтий старосвітський лічильник Ґайґера у торбі. — Збираєшся зайнятися дослідженнями з цією штукою?

— Я? Ні, — заперечив Барбі. — Ця дитинка — власність міста, правителям котрого я не вельми подобаюся. Не хотілося б мені бути впійманим з цією машинкою, — він простягнув пакет Расті.

— Я не можу. Саме зараз я буду дуже зайнятий.

— Знаю, — сказав Барбі й почав пояснювати Расті, що він хоче, щоб той зробив. Расті уважно слухав, злегка посміхаючись.

— Окей, — погодився він. — Мені це підходить. А сам ти що збираєшся робити, поки я виконуватиму твоє завдання?

— Готувати вечерю в «Шипшині». Сьогоднішня фірмова страва — курчата а-ля Барбара. Хочеш, пришлю тобі порцію в лікарню?

— Апетитно звучить, — кивнув Расті.

По дорозі до шпиталю Расті зупинився біля редакції «Демократа» і передав лічильник Ґайґера Джулії Шамвей.

Вона вислухала інструкції Барбари з лагідною посмішкою.

— Цей чоловік знає, як передавати повноваження, треба віддати йому належне. Я подбаю про цю річ з приємністю.

Расті хотів було попередити її, щоб лічильник у неї не потрапив на очі кому не варто, але потреби в цім не було. Пакет з приладом зник в проміжку для ніг між тумбами її письмового столу.

Дорогою до шпиталю він набрав Джинні Томлінсон і спитав у неї про той дзвінок з приводу судорог, на який вона відповідала.

— Маленький хлопчик на ім'я Джиммі Вікер. Дзвонив його дідусь. Здається, Білл Вікер?

Расті його знав. Білл приносив їм пошту.

— Мати хлопчика залишила його на дідуся, поки сама їздила заправитися. До речі, в «Паливі & Бакалії» звичайний бензин майже закінчився, і Джонні Карвер мав нахабство задерти ціну до одинадцяти доларів за галон. Одинадцяти!

Расті слухав терпляче, гадаючи, що краще б йому було про це говорити з Джинні віч-на-віч. Він уже був майже біля самої лікарні. Коли вона закінчила жалітися, він запитав, чи не промовляв щось Джиммі в той час, як в нього трапилися судороги?

— Авжеж, говорив. Білл сказав, ніби він щось базікав. Пригадую, ніби щось про рожеві зірки. Чи про Гелловін. Чи, може, я плутаю з тим, що говорив Рорі Дінсмор після того, як його підстрелило. Люди потім ще про це балакали.

«Звісно, балакали, — похмуро подумав Расті. — І ще балакатимуть, якщо складуть до купи те й інше. А так воно, певне, й буде».

— Добре, — промовив він. — Дякую тобі, Джинні.

— А ти коли повернешся, Ред Райдер[236]?

— Я майже вже на місці.

— Добре. Бо в нас новий пацієнт. Саммі Буші. Її було зґвалтовано.

Расті застогнав.

— Їй уже краще. Її привезла Пайпер Ліббі. Я не змогла дізнатися від неї, хто це зробив, але, гадаю, Пайпер дізналася. Вона від неї вийшла такою, ніби в неї волосся палає, ніби її хтось за сраку… — пауза. Джинні так гучно позіхнула, аж Расті почув. — Вкусив.

— Джинні, серденько, коли ти спала останній раз?

— Я в порядку.

— Іди додому.

— Ти смієшся? — нажаханим голосом.

— Ні. Іди додому. Поспи. І не вмикай будильник, — раптом йому зринула нова думка. — Але зайди по дорозі до «Троянди-Шипшини», ти ж зможеш? Вони сьогодні смажать курчат. Я чув це з надійних джерел.

— Саманта Буші…

— Я огляну її вже за п'ять хвилин. А ти, бджілко, мусиш на той час відлетіти собі геть.

Вона не встигла запротестувати, як він склав телефон.

Великий Джим Ренні почувався чудово, як для людини, котра минулої ночі замордувала іншу людину. Почасти завдяки тому, що він не вважав це вбивством, так само, як не вважав убивством смерть своєї покійної дружини. Її вбив рак. Неоперабельний. Так, можливо, в останній тиждень він давав їй забагато болетамівних пігулок, а наприкінці ще й допоміг їй подушкою на лице (утім, легесенько, повільно перекриваючи їй дихання, він передав її в руки Ісуса), але зробив він це з любові й через свою доброту. Те, що трапилося з преподобним Коґґінсом, було трохи брутальнішим, це треба визнати, але той сам на нього так наїхав. Абсолютно нездатен був поставити добро міста попереду власної вигоди.

— А втім, він вечеряє з Господом Богом Христом сьогодні, — промовив Великий Джим. — Ростбіф, картопляне пюре з підливою, соковите яблуко на десерт.

Перед ним якраз стояла велика тарілка фетучінні альфредо, дякувати компанії «Stouffer's»[237]. Звісно, забагато холестерину, але поблизу не було доктора Гаскелла, котрий би його цим докоряв.

— Я тебе пережив, старий засранцю, — повідав Великий Джим своєму порожньому кабінету і щиро розреготався. Тарілка з пастою і склянка з молоком (Великий Джим не вживав алкоголю) стояли на блотері. Він часто їв за письмовим столом і не вбачав потреби в тому, Щоби змінювати власні звички тільки тому, що в його кабінеті зустрів свій кінець Лестер Коґґінс. Крім того, в кабінеті ще раз було прибрано, і вичищено, і все випрано. О, він підозрював, що якась із тих слідчих бригад, як ото показують в телевізорі, змогла б знайти достатньо кривавих плям із їхнім люмінолом, спеціальними лампами та всяким таким обладнанням, але ніхто з них не з'явиться тут в найближчому майбутньому. А щодо Пітера Рендолфа в ролі детектива… сама думка про це відгонила абсурдом. Рендолф просто ідіот.

— Проте, — повідомив Великий Джим порожньому кабінету лекторським тоном, — він мій ідіот.

Він усмоктав останні стрічечки локшини, промокнув своє обширне підборіддя серветкою і знову почав строчити на лінованих аркушах жовтого блокнота, що лежав поряд з блотером. Від суботи він уже понаписував чимало, бо ж так багато справ треба було зробити. А якщо Купол залишатиметься на своєму місці, їх буде ще більше.

Великий Джим мав невисловлену надію, що той таки залишатиметься, принаймні якийсь час. Купол створював виклики, на які він відчував у собі здатність достойно відповісти (з Божою поміччю, звісно). Перший закон бізнесу — консолідувати всю владу в своїх руках. Для цього йому потрібен був не просто офірний цап, йому потрібен був монстр. Якнайкраще годився на цю роль Барбара, чоловік, котрого об'єднані коммі[238] начальників штабів демократичної партії пропхнули, щоб він замістив Джеймса Ренні.

Двері кабінету відчинилися. Великий Джим підняв голову від своїх записів, в одвірку стояв його син. Обличчя в нього було бліде, безвиразне. Щось було не те з Джуніором останнім часом. Навіть вельми зайнятий міськими справами (і тим бізнесом, котрий теж вимагав його контролю) Великий Джим це помітив. Проте він все одно не сумнівався в своєму сині. Навіть якщо Джуніор його підведе, Великий Джим був певен, що якось цьому зарадить. Він усе життя поклав на створення власної удачі; не мусить тепер усе перемінитися.

Крім того, хлопець прибрав труп. Таким чином став співучасником. Що на краще — фактично, в цьому суть життя в малому місті. У малому місті кожен мусить бути співучасником усього. Як там співається у тій ідіотській пісеньці? Ми одна команда, мусиш розуміти.

— Синку? — спитав він. — Все гаразд?

— Зі мною — так, — відповів Джуніор. Він почувався не найкраще, але все одно краще, ніж до того, останній ядучий головний біль врешті послабшав. Допомогло перебування з подружками, як він і знав. У комірчині Маккейнів не вельми приємно пахло, але, посидівши там якийсь час, потримавши їх за руки, він звик до того запаху. Гадав, що згодом той йому навіть почне подобатися.

— Ти що-небудь знайшов у його квартирі?

— Так, — Джуніор розповів батькові, що він знайшов.

— Це просто чудово, синку. Дійсно чудово. А ти вже можеш сказати мені, де ти заховав тру… де ти поклав його?

Джуніор повільно похитав головою туди-сюди, але його очі при цім не поворухнулися — вони не відривалися від батькового обличчя. Це виглядало трохи страшнувато.

— Не варто тобі знати. Я тобі вже казав. Місце безпечне, і цього достатньо.

— Отже, тепер це ти мені вказуєш, що мені варто знати, — хоча промовив він це без звичайного запалу.

— У даному випадку — так.

Великий Джим уважно придивлявся до свого сина.

— Ти певен, що з тобою все гаразд? Чогось ти блідий.

— Я в порядку. Просто боліла голова. Вже проходить.

— Чому б тобі не поїсти? У холодильнику є ще фетучінні, а мікрохвильовка чудово їх готує, — він посміхнувся. — Можемо порозкошувати, поки є час.

Уважний погляд темних очей на мить перемістився на калюжку білого соусу на тарілці Великого Джима, а потім знову втупився в батькове обличчя.

— Я не голодний. Коли я мушу виявити трупи?

— Трупи? — вирячився Великий Джим. — Що ти маєш на увазі, трупи?

Джуніор усміхнувся, губи його задерлися достатньо, щоб продемонструвати гострячки зубів.

— Не переймайся. Тобі тільки довіри більше буде, якщо здивуєшся не гірше за всіх інших. Скажімо так — тільки-но ми натиснемо на курок, все місто буде готове повісити Бааарбі на найближчій кривій яблуні. Коли тобі треба, щоб я це зробив? Цього вечора? Бо все готове.

Великий Джим розмірковував. Він дивився вниз, на свій жовтий блокнот, усіяний записами (і заляпаний соусом альфредо), але лише Два слова були обведені: газетна курва.

— Не сьогодні. Ми зможемо використати його не лише з Коґґінсом, якщо правильно все розіграємо.

— А якщо Купол пощезне, поки ти будеш розігрувати?

— Все буде добре, — промовив Великий Джим, тим часом думаючи: «А якщо містер Барбара якимсь робом зуміє вислизнути з пастки — хоч і навряд чи, проте таргани вміють знаходити шпарини, коли вмикається світло — в запасі завжди є ти. Ти і ті твої інші трупи». — А зараз усе-таки дістань собі чогось поїсти, хоч би трохи салату.

Та Джуніор не поворухнувся.

— Не тягни занадто довго, тату, — промовив він.

— Не буду.

Джуніор зважив його слова, зважив його самого тими своїми темними очима, котрі зараз здавалися такими дивними, і врешті, схоже, втратив інтерес. Позіхнув.

— Я піду до себе в кімнату, трохи посплю. Поїм пізніше.

— Тільки не забудь. Ти дуже схуд.

— Худий в масть, — відповів йому син разом з фальшивою усмішкою, яка тривожила ще більше за його очі. Великому Джиму вона здалася усмішкою скелета. Це наштовхнуло його на згадку про людину, котра називала себе тепер Майстром і цим ніби перекреслювала колишнє власне життя під ім'ям Філ Буші. Коли Джуніор вийшов з кабінету, Великий Джим зітхнув з полегшенням, сам того не усвідомивши.

Він обхопив пальцями ручку: так багато всього треба зробити. І він усе це зробить, і зробить добре. Нічого неймовірного нема в тому, що, коли все це закінчиться, його портрет може з'явитися на обкладинці журналу «Тайм».

Поки її генератор ще перебував на ходу — хоча навряд чи він протримається довго, якщо вона не дістане запасних балонів з пропаном — Бренда мала можливість завести принтер свого чоловіка і зробити паперові копії усього, що містилося у папці ВЕЙДЕР.

Неймовірний список порушень, складений Гові, якому він напевне вже збирався дати хід, але не встиг через свою смерть, на папері їй здавався реальнішим, ніж на комп'ютерному екрані. І чим довше вона читала цей список, тим більше ті порушення в її розумінні личили Джиму Ренні, котрого вона знала більшість свого життя. Вона завжди знала, що він монстр, лише не знала, що він такий великий монстр.

Навіть матеріали щодо Коґґінсової церкви Ісуса-стрибучого доводили… хоча якщо вона правильно все зрозуміла, це й не церква зовсім, а велика святенницька хімчистка, де замість білизни перуть гроші. Гроші з виробництва наркотиків, за словами її чоловіка — «чи не одного з найбільших за всю історію Сполучених Штатів».

Але існували проблеми, з якими зіткнулися шеф місцевої поліції Гові Дюк Перкінс і генеральний прокурор штату. Ці проблеми й спричинилися до того, що в операції «Вейдер» так надовго затягнулася фаза збирання доказів. Джим Ренні був не просто великим монстром; він був хитрим монстром. Саме тому він завжди волів залишатися другим виборним. Стежину для нього протоптував Енді Сендерс.

Він же виконував роль підставної фігури. Довший час Гові мав тверді докази тільки проти одного Енді. Він був головним фігурантом, сам про те навряд чи підозрюючи, цей йолоп, завжди готовий радісно поручкатися з будь-ким. Енді був першим виборним, першим дияконом Святого Спасителя, першим в серцях мешканців міста, і його підписи стояли першими на муніципальних документах, котрі врешті-решт зникали в туманних фінансових болотах на Великому Каймановому острові та в Нассо на Багамах. Якби Гові з генпрокурором штату поспішили, він, певне, став би й першим, кому б довелося сфотографуватися, тримаючи в руці свій номер. Можливо, і єдиним, якщо вірив незмінним обіцянкам Великого Джима, що все буде добре, якщо Енді триматиме язика за зубами. Імовірно, він би так і діяв. Хто краще зможе грати дурника, ніж йолоп?

Цього літа справа розвинулася до тієї межі, за якою Гові вже вбачав кінець гри.

Тоді ім'я Ренні почало з'являтися на деяких паперах, що потрапили до прокурора, і найцікавіші з них були пов'язані з зареєстрованою в Неваді корпорацією «Таун Венчерз». Гроші цієї корпорації зникали не на сході, на островах Карибського басейну, а на заході — в материковому Китаї, країні, де ліки проти нежиті, антиконгестанти, можна купувати хоч тоннами, і ніхто тобі не ставитиме незручних запитань.

Чому Ренні дозволив собі таким чином виринути на поверхню? Гові Перкінс мав на це лише єдину відповідь: грошові потоки стали занадто великими, занадто швидкими, з ними вже не могла впоратися одна пральня. Поступово ім'я Ренні проявилося на паперах, які стосувалися з півдесятка інших фундаменталістських церков на північному сході. «Таун Венчерз» і ті церкви (не кажучи вже про кілька інших релігійних радіостанцій, FM та середньохвильових, проте жодна з яких не сягала потужності РНГХ) були першими справжніми помилками Ренні. Від них потягнулися ниточки.

За ниточки можна було смикнути і рано чи пізно — зазвичай це трапляється рано — відкрилася б уся сцена.

«Ти ж неспроможний зупинитися, правда? — думала Бренда, сидячи за письмовим столом свого чоловіка, читаючи роздруковані папери. — Ти вже нагромадив мільйони, можливо, десятки мільйонів, і ризики жахливо підвищилися, але зупинитися ти не можеш. Як та мавпа, що не здатна вибратись з пастки, бо не може розчепити пальці, випустити здобуту їжу. Ти нагромадив величезні від чорта гроші, але живеш у тому самому старому триповерховому будинку, гендлюєш старими машинами на тому своєму торговищі при шосе 119. Чому?»

А втім, вона знала чому. Не в грошах справа, справа в місті. У місті, яке він уважав своїм власним. Сидячи десь на пляжі в Коста-Риці, або в розкішному маєтку з найнятими охоронцями в Намібії, Великий Джим перетворився б на Малого Джима. Бо людина без хоч якоїсь цілеспрямованості, навіть із напханими грошима банківськими рахунками, завжди дрібна.

Якби вона спробувала прищемити його з усім цим, що вона на нього має, чи вдалося б їй з ним домовитися? Змусити його піти у відставку в обмін на її мовчання? Певності не було. І вона побоювалася такої зустрічі віч-на-віч. Окрім того, що гидко, це може бути й небезпечно. Треба взяти з собою Джулію Шамвей. І Барбі. От тільки на Барбі зараз теж намальована мішень.

У її голові зазвучав голос Гові: «У тебе є час ще трохи почекати — я сам чекав на кілька остаточних доказів, аби мати цілковиту певність, але я б не чекав занадто довго. Бо чим далі триває ця облога, тим небезпечнішим він стає».

Вона згадала, як Гові почав здавати назад машиною, а потім зупинився, щоб поцілувати її під ясним сонцем, згадала його губи, такі знайомі їй і такі ж рідні, як її власні. І як він гладив у ту мить їй шию. Ніби знав, що наближається кінець, і одним останнім доторком намагався віддячити їй за все. Як не шалено романтично і, безперечно, зарозуміло це було, але вона майже в це повірила і очі її сповнились сльозами.

Раптом усі папери, з усіма зафіксованими в них махінаціями, перестали здаватись їй важливими. Навіть Купол став не таким уже й важливим. Важила тепер лиш та діра, що так зненацька з'явилася в її житті, діра, котра всмоктувала в себе усю ту радість, яку до того вона сприймала за буденність. Їй подумалося, чи відчуває зараз щось схоже бідний Енді Сендерс. Мабуть, що так, вирішила вона.

«Відкладу це на добу. Якщо завтра ввечері Купол ще стоятиме, піду з усім цим до Ренні — з копіями цих матеріалів — і скажу, що він мусить подати у відставку на користь Дейла Барбари. Скажу йому, якщо відмовиться, що тоді він усе про свої оборудки з наркотиками прочитає в газеті».

— Завтра, — прошепотіла вона, заплющуючи очі. За дві хвилини вона вже спала у кріслі Гові. У Честер Міллі настав час вечері. Деякі зі страв (включно з курчатами а-ля кінг — порцій сто), були приготовлені на електричних або газових конфорках, завдяки тим генераторам, які ще працювали в місті, але були також люди, котрі повернулися до використання своїх дров'яних печей, хто заради економії палива, а хто й через те, що, окрім дров, не мав іншого вибору. Із сотень коминів у застигле повітря здіймався дим.

І розповзався.

Передавши лічильник Ґайґера (адресат прийняв його радо, навіть піднесено, пообіцявши розпочати його використовувати вже у вівторок вранці), Джулія з Горесом на повідку попрямувала в універсальну крамницю Берпі. Ромео говорив їй, що має на складі пару абсолютно нових ксероксів фірми «Кіосера»[239], обидва ще в оригінальній заводській упаковці. Сказав, що вони в її розпорядженні.

— У мене є також трохи прихованого пропану, — зізнався він, гладячи Гореса. — Я забезпечу вас усім, що треба, у всякому разі стільки часу, скільки зможу. Ми мусимо дбати, аби газета продовжувала виходити, я правий? Зараз це ще важливіше, ніж завжди, як ви тумаєте?

Саме так Джулія й «тумала», так вона йому й відповіла. А на додаток ще й поцілувала його в щоку.

— Я ваша боржниця, Роммі.

— Я очікуватиму на значні знижки на мою щотижневу рекламну вставку про розпродаж, коли це скінчиться, — постукав він собі збоку по носі вказівним пальцем так, ніби вони зараз домовлялися про щось вельми таємне. А може, так воно й було.

Вже вийшовши надвір, вона почула цвірінькання телефону. Діставши телефон з кишені штанів, промовила:

— Привіт, Джулія слухає.

— Доброго вечора, міс Шамвей.

— О, полковнику Кокс, як приємно чути ваш голос, — грайливо сказала вона. — Ви навіть не уявляєте собі, як це зворушливо для нас, провінційних мишок, отримати дзвінок звіддалік нашого містечка. Як там життя поза Куполом?

— У цілому життя, либонь, іде гарно, — відповів він. — Хоча сам я зараз перебуваю на його вбогому боці. Вам відомо про ракети?

— Спостерігала, як вони вдарялися. І відскакували. Добряча пожежа зайнялася від них на вашому боці…

— Це не мій…

— …і трохи менша на нашому.

— Я дзвоню, бо мені потрібен полковник Барбара, — перебив Кокс. — Котрий мусив би тепер носити з собою власний телефон, чорти його забирай.

— Чортячо слушно ви кажете! — підхопила вона ще веселішим тоном. — А люди в чортовому пеклі мусили б отримувати чортові охолоджені напої! — Вона зупинилася перед зачиненою уже на всі замки крамницею «Паливо & Бакалія». Написане вручну оголошення у вітрині повідомляло: «ЗАВТРА ПРАЦЮЄМО 11:00–14:00 ПРИХОДЬТЕ РАНІШЕ!»

— Міс Шамвей…

— Ми поговоримо про полковника Барбару за хвилину, — відповіла Джулія. — А зараз я хочу дізнатися про дві речі. Перша, коли буде дозволено наближатися до Купола пресі? Бо американський народ заслуговує на більше, ніж урядові недомовки на цю тему, як ви гадаєте?

Вона очікувала від Кокса чогось на кшталт: «Я не думаю, щоби «Нью-Йорк Таймc» або Сі-Ен-Ен з'явилися біля Купола в найближчому майбутньому». Але він її здивував.

— Можливо, у п'ятницю, якщо наші інші, наразі поки що секретні, акції не дадуть результатів. Про що ви ще хотіли би дізнатися, міс Шамвей? Кажіть швидко, бо я не в прес-службі працюю, в мене інший рівень зарплати.

— Це ви мені дзвоните, отже, це я вам потрібна. Догоджайте мені, полковнику.

— Міс Шамвей, з усією моєю повагою, ви не єдина, хто має мобільний телефон у Честер Міллі, я можу подзвонити й декому іншому.

— Не маю щодо цього сумнівів, але не думаю, що Барбі захоче з вами балакати, якщо ви гризтиметеся зі мною. Він узагалі не вельми радий своєму новому призначенню на сумнівну посаду начальника концтабору.

Кокс зітхнув.

— Яке у вас ще питання?

— Я хочу знати, яка зараз температура з південного або східного боків Купола — тобто справжня температура, без урахування пожежі, яку ви там розвели.

— Навіщо…

— Ви маєте такі дані чи ні? Гадаю, ви їх маєте або можете легко отримати. Гадаю, ви саме зараз сидите перед комп'ютером і маєте доступ до будь-чого, мабуть, включно з інформацією про розмір спідньої білизни, яку я ношу. — Вона помовчала хвильку. — Але якщо ви скажете мені, що там шістнадцять градусів, нашій розмові кінець.

— Ви демонструєте мені ваше почуття гумору чи ви завжди така, міс Шамвей?

— Я втомлена і перелякана. Спишіть на це.

Тепер зависла пауза з боку Кокса. Їй здалося, вона чує клацання клавіш комп'ютера. Нарешті він заговорив.

— У Касл Року сорок сім градусів за Фаренгейтом. Вам достатньо?

— Так, — різниця не була така велика, як вона боялася, але все одно значна. — Я дивлюся на термометр у вітрині крамниці. На ньому п'ятдесят вісім[240]. Отже, одинадцять градусів різниця між населеними пунктами, які розташовані один від одного на відстані двадцяти миль. Якщо цього вечора західним Мейном не просувається якийсь надзвичайно потужний фронт теплого повітря, я сказала б, у нас тут дещо відбувається. Ви згодні?

Полковник не відповів на це питання, але те, що він сказав, змусило її забути про все інше.

— Ми збираємося випробувати дещо нове. Близько дев'ятої вечора, сьогодні. Про це я й хотів повідомити Барбі.

— Залишається сподіватися, що план Б спрацює краще за план А. А президентський висуванець на даний момент часу, як я гадаю, годує силу-силенну людей у «Троянді-Шипшині». За чутками, ніби курчатами а-ля кінг. — Вона подивилася в кінець вулиці, де жевріло світло, і в неї забурчало в шлунку.

— Ви можете мене вислухати і передати йому повідомлення? — Непромовлене ним вона теж почула: «Прискіплива курво?»

— З радістю, — відповіла вона, посміхаючись. Бо й справді була прискіпливою курвою. Коли мусила.

— Ми збираємося випробувати експериментальну кислоту. Фтороводневу хімічну сполуку. У дев'ять разів ядучішу за звичайну кислоту.

— Покращення життя вже сьогодні через хімію.

— Мені повідомили, що теоретично нею можна пропалити діру завглибшки дві милі в геологічному пласті.

— На яких забавних людей ви працюєте, пане полковнику.

— Ми будемо робити це там, де Моттонська дорога… — почулося шелестіння паперів. — Де дорога з Моттона підходить до Гарлоу. Я теж збираюся бути там присутнім.

— У такому разі я скажу Барбі, щоб хтось інший помив посуд замість нього.

— А чи матимемо ми радість побачити і вас в нашій компанії, міс Шамвей?

Вона вже було розкрила рота, щоби сказати «такої події я пропустити не смію», і саме в цю мить десь далі по вулиці вибухнув пекельний гармидер.

— Що там відбувається? — запитав полковник Кокс.

Джулія не відповіла. Закривши телефон, вона вкинула його до кишені й уже бігла вулицею в напрямку збуджених голосів. І чогось ще. Чогось, що звучало, як гарчання.

Постріл прозвучав, коли вона вже була за півкварталу.

Пайпер повернулася до пасторської садиби, де й побачила Каролін, Терстона і малих Епплтонів, що чекали на неї. Вона зраділа негаданим гостям, бо вони відволікали її від думок про Саммі Буші. Принаймні на якийсь час.

Пайпер вислухала розповідь Каролін про судороги Ейдена Епплтона, хоча зараз із хлопчиком було на вигляд усе гаразд — зараз він уже доїдав коробку інжирних «ньютонів»[241]. Коли Каролін спитала, чи варто показати хлопчика лікареві, Пайпер відповіла:

— Хіба що трапиться рецидив, а так, я гадаю, цей випадок можна віднести на рахунок того, що він був голодний і збуджений грою.

Терстон спочутливо посміхнувся.

— Ми всі були збуджені. Було так весело.

Коли дійшло до питання, де б їм пожити, Пайпер спершу подумала про дім Маккейнів, котрий стояв неподалік. От тільки вона не знала, де вони ховають свої запасні ключі.

Аліса Епплтон сиділа навпочіпки, годуючи крихтами «ньютонів» Кловера. Між порціями пес відпрацьовував традиційний ритуал тикання носом у ноги: я-твій-найкращий-друг.

— Він найкращий собака з усіх, яких я бачила у своєму житті, — сказала вона Пайпер. — Мені так хочеться, щоби і в нас був собака.

— А в мене є дракон, — похвастав Ейден, вигідно вмостившись на колінах у Каролін.

Аліса вибачливо посміхнулася.

— Це його невидимий ДРУХ.

— Розумію, — кивнула Пайпер. Їй подумалось, що можна було б і вікно розбити в будинку Маккейнів: у скруті й чорт допомагач.

Але, підвівшись подивитися, як там кава, вона надумала краще.

— Думагени, мені одразу варто було б про них згадати. Вони поїхали на конференцію до Бостона. Коралі Думаген ще попрохала мене поливати її квіти, поки їх не буде.

— Я викладаю в Бостоні. В Емерсоні. Я редагував поточний випуск «Лемешів», — повідомив Терстон і зітхнув.

— Ключ під вазонком зліва від дверей, — пояснила Пайпер. — Мені здається, генератора вони не мають, але в кухні є дров'яна піч. — Вона завагалася, подумавши: «Це ж суто міські люди». — Ви зможете скористатися піччю без того, щоб спалити будинок?

— Я виріс у Вермонті, — заявив Терстон. — Сам топив печі й у будинку, і в стодолі, аж поки не поїхав з дому вчитися у коледжі. Все повертається на круг свій, еге ж? — І він знову зітхнув.

— У коморі мусять бути харчі, я певна, — сказала Пайпер.

Каролін кивнула.

— Вахтер у міській раді казав нам те саме.

— І Джууу-ньєр, — вставила Аліса. — Він коп. Той, що милий.

— Алісин милий коп напав на мене, — скривися Терстон. — Він і ще один. Хоча для мене вони всі на одне обличчя.

Брови Пайпер полізли вгору.

— Вдарили Терстона в живіт, — тихо пояснила Каролін. — Обзивали нас массачусетськими дурилами — що, як мені здається, технічно є коректним — і насміхалися з нас. Для мене то було найгіршим — як вони з нас насміхалися. Коли ми їх зустріли вже з дітьми, вони були іншими, але… — вона помотала головою. — Вони зовсім безтямні.

І Пайпер ніби знову опинилася біля Саммі. Відчула, як серце забилося у неї в горлі, дуже повільно і важко, але голос вона зберегла рівний.

— Як звали іншого полісмена?

— Френкі, — сказала Каролін. — Джуніор називав його Френкі Де. Ви знаєте цих хлопців? Мабуть, що так, еге ж?

— Я знаю їх, — відповіла Пайпер.

Вона пояснила новій імпровізованій родині, як дістатися обійстя Думагенів — їхній дім був тим зручний, що містився поряд із «Кеті Рассел», якщо у хлопчика раптом повторяться судороги — а випровадивши гостей, присіла за кухонний стіл випити чаю. Пила вона повільно. Робила ковток і знову ставила чашку. Стиха скиглив Кловер. Він завжди відчуває її настрій, тим паче теперішню лють, подумала вона.

«Може, в такому стані в мене інший запах? Різкіший, чи що».

Картина яснішала. Негарна картина. Купа нових копів, вельми молодих копів, склали присягу менш ніж сорок вісім годин тому і вже оскаженіли. Розгнуздана поведінка, яку вони продемонстрували з Саммі Буші й Терстоном Маршаллом не пошириться на таких ветеранів поліції, як Генрі Моррісон або Джекі Веттінгтон, вона принаймні, в таке не вірила, але як щодо Фреда Дентона? Чи Тобі Велана? Тут усе можливо. Ймовірно. Коли шефом був Дюк, вони залишалися нормальними. Не ідеальними, іноді могли й зайве патякати, зупинивши твою машину, але загалом нормальними. Беззаперечно, найкращими з тих, яких міг собі дозволити міський бюджет. Але, як любила казати її мати: «Задешево купуєш, дешеве й маєш». А з Пітом Рендолфом у ролі шефа…

Щось треба з цим робити.

От лише вона мусить контролювати свій гнів, бо, якщо не зможе, тоді він контролюватиме її.

Вона зняла поводок з гачка біля дверей. Умить поряд опинився Кловер, замолотив хвостом, вуха сторч, очі горять.

— Гайда, ледащо моє велике. Ми підемо подавати скаргу.

Коли вона виводила пса надвір, він усе ще злизував з боків пащі налиплі крихти «ньютонів».

Ідучи через міський парк-майдан із Кловером, котрий чітко тримався правобіч неї, Пайпер відчувала, що вона таки утримує під контролем свій гнів. Відчувала вона це, допоки не почула сміх. Той прозвучав, коли вони з Кловером якраз уже підходили до поліцейської дільниці. Вона побачила тих самих молодиків, чиї імена витягла з Саммі Буші: Делессепс, Тібодо, Ширлз. Там же була присутня й Джорджія Руа, Джорджія, котра їх підбадьорювала, судячи зі слів Саммі: «Трахайте цю суку». І Фредді Дентон разом з ними. Вони сиділи на верхній сходинці кам'яного ґанку поліцейської дільниці, пили содову, точили ляси. Дюк Перкінс такого нізащо не дозволив би, і Пайпер уявила собі, що якби він побачив звідтіля, де перебуває зараз, що тут коїться, він би крутився у своїй могилі так, що його рештки полум'ям зайнялися б.

Щось сказав Мел Ширлз, і вони знову зайшлися таким реготом, що аж почали ляскати, сміючись, одне одного по спинах. Тібодо обіймав рукою дівицю Руа, зануривши збоку пальці в заглибину під її груддю. Тепер вона щось сказала і всі знову ще веселіше розсміялися.

Пайпер спливла думка: це вони зараз сміються, згадуючи зґвалтування, як весело, як інтересно вони там порозважалися, — і після цього порада її батька втратила всякі шанси. Попередня Пайпер, котра доглядала бідних і хворих, котра відправляла шлюбні й похоронні служби, котра закликала у своїх недільних проповідях до благодійництва й терпимості, була безцеремонно відкинута на задвірок її власного мозку, звідки вона могла хіба що спостерігати, немов крізь покривлену, хвилясту шибку. Наперед вирвалася інша Пайпер, та, котра п'ятнадцятирічною громила власну кімнату, обливаючись слізьми не жалю, а люті.

Між міською радою й новішою за неї будівлею поліцейської дільниці лежав мощений сланцевими плитками майданчик, названий на честь полеглих у війнах — Меморіал-плаза. У його центрі височів пам'ятник батькові Ерні Келверта, Люсьєну Келверту, посмертно нагородженому Срібною Зіркою за героїзм під час війни в Кореї. На п'єдесталі було вибито імена всіх мешканців Честер Мілла, котрі загинули у війнах, починаючи з Громадянської. Там же стирчали два флагштоки: один з національним зірчано-смугастим прапором, а другий з прапором штату, на якому по боках американського лося стоять фермер і моряк. У червонавому світлі передвечір'я обидва прапори безвільно звисали. Пайпер Ліббі пройшла між ними, немов сновида. Поряд, тримаючись трохи позаду її правого коліна, слідував із нашорошеними вухами Кловер.

«Офіцери» на ґанку знову зайшлися щирим реготом, і їй пригадалися тролі з якоїсь казки з тих, що їх їй колись читав батько. Тролі, які радіють у печері купам десь награбованого золота. Вони побачили її й затихли.

— Доброго вечора, преподобна, — підводячись і з якоюсь гордовитістю поправляючи на собі ремінь, привітався Мел Ширлз.

«Вставати в присутності леді, — подумала Пайпер. — Це його мати навчила? Мабуть. Файного мистецтва ґвалтування він навчився деінде».

Він ще посміхався, коли вона наблизилась до сходів, але раптом затнувся, напружився, бо, мабуть, помітив вираз її обличчя. Яким був той вираз, сама вона не відала. Зсередини власне лице відчувалося нею нерухомим. Застиглим.

Вона помітила, що найдебеліший з них, Тібодо, уважно дивиться на неї. Обличчя в нього було таким же застиглим, яким вона відчувала власне.

«Він як Кловер, — подумала вона. — Він учув щось у мені. Лють».

— Преподобна? — спитав Мел. — Все в порядку? Чи якісь проблеми?

Вона зійшла вгору сходами, не швидко, не повільно. І Кловер теж, тісно тримаючись її ноги.

— Ти вгадав, є проблема, — промовила вона, не відриваючи від нього очей.

— Що…

— Ти! — показала вона. — Ти і є цією проблемою.

І штовхнула його. Він цього не очікував. В одній руці Мел тримав стаканчик із колою. Поточившись на Джорджію Руа, він, намагаючись утримати рівновагу, безпорадно розкинув руки, і на мить його питво перетворилося на темного океанічного ската манта рей у почервонілому небі. Джорджія скрикнула від несподіванки, коли Мел сів їй на коліна. Вона гойднулася назад, розливши і свій напій. Той вихлюпнувся на широку гранітну плиту перед подвійними дверима відділку. Пайпер почула запах чи то ірландського віскі, чи то бурбону. Разом із водичкою в їхніх стаканах було те, чого решта мешканців міста купити собі не могли. Не дивно, що вони так весело реготали.

Червона тріщина в її голові поширшала.

— Ви не… — розкрив рота, починаючи підводитись, Френкі.

Вона і його штовхнула.

З якоїсь далекої-далекої галактики почулося гарчання Кловера, зазвичай найлагіднішого з собак.

Френкі упав на спину, з очима вибалушеними, переляканими, на мить перетворившись лицем на учня недільної школи, котрим він колись дійсно був.

— Зґвалтування — ось яка проблема! — закричала Пайпер. — Зґвалтування!

— Замовкни, — промовив Картер. Він залишився сидіти і, хоча Джорджія настрахано щулилася біля нього, сам Картер залишався спокійним. Тільки м'язи його під короткими рукавами голубої сорочки напружилися. — Стули пельку і зараз же забирайся звідси, якщо не хочеш просидіти цілу ніч у камері внизу…

— Це ти сядеш в ту камеру, — сказала Пайпер. — Всі ви сядете.

— Змусь її замовкнути, — скрикнула Джорджія, вона ще не хлипала, але вже була близько того. — Зроби щось, щоб вона замовкнула, Карт.

— Мем, — озвався Фредді Дентон.

Сорочка розстебнута, віддих відгонить бурбоном. Дюк би на нього тільки поглянув і тут же вигнав з поліції носаком під сраку. Погнав би їх усіх підсрачниками. Тепер і він почав підводитися, тож настала і його черга завалитися навзнак зі здивованим виразом обличчя, котре за інших обставин здалося б кумедним. Добре, що вони сиділи, а вона стояла. Так було легше. Але, ох, як же їй било у скроні. Вона обернула свою увагу на Тібодо, найнебезпечнішого. Він так і дивився на неї незворушно, аж осатаніння її раптом зникло. Ніби вона була блазнем, за право подивитися на якого в ярмарковому наметі він заплатив чверть долара. Але він дивився на неї знизу вгору, і в цім полягала її перевага.

— Тільки ви сидітимете не в тутешньому підвалі, — промовила вона прямо в очі Тібодо. — Місце вам в Шошенку, де з такими, як ви, провінційними бичками роблять саме те, що ви зробили з тією дівчиною.

— Ти, дурна суко, — промовив Картер таким тоном, ніби говорив про погоду. — Ми й близько не були поряд з її домом.

— Так і є, — підтакнула, знову сідаючи прямо, Джорджія. Одну щоку їй заляпало колою, там, де в неї відцвітав злісний розсип юнацького акне (проте ще тримаючи кілька ар'єргардних постів). — А крім того, всі знають, що Саммі Буші не хто інша, як брехлива лесбійська піхва.

Губи Пайпер розтягнулися в усмішку. Вона обернулася до Джорджії, і та тут же відсахнулася від цієї скаженої леді, котра з'явилася так зненацька на їхньому ґанку, коли вони тільки-но присіли, щоб хильнути по надвечірньому стаканчику, а той по два.

— А звідки тобі відоме ім'я брехливої лесбійської суки? Я його не називала.

Щелепа в Джорджії відпала, перетворивши її рот на перелякане О. І вперше щось зблиснуло під спокоєм Картера Тібодо. Може, то був страх, а може, просто роздратування, Пайпер не знала.

Заздалегідь підвівся на рівні Френк Делессепс.

— Краще б вам не ходити тут, не розкидатися звинуваченнями, котрих не можете довести, преподобна Ліббі.

— Не нападати на офіцерів поліції, — підключився Фредді Дентон. — На цей раз я вам прощаю, усі тепер у стресовому стані, але ви мусите заспокоїтись і зараз же перестати виголошувати свої вигадки, — він зробив паузу, а потім незграбно додав: — І штовхатися, звісно.

Погляд Пайпер залишався прикутим до Джорджії, пальці її так міцно стискали пластиковий держак повідка Кловера, що аж тремтіли. Пес стояв із нахиленою головою, широко розставивши лапи, не перестаючи гарчати. Це гарчання нагадувало звук потужного підвісного мотора на холостому ходу. Шерсть у нього на шиї нашорошилася так, що й нашийника стало не видно.

— Звідки тобі відоме її ім'я, Джорджіє?

— Я… я… я просто припустила…

Картер ухопив її за плече, стиснув.

— Замовкни, бейбі. — А тоді до Пайпер, так і не підводячись (бо не хотів, щоб вона його штовхнула, боягуз). — Я не знаю, що за оса тебе вкусила у твою Ісусову довбешку, але ми всі разом учора ввечері були на фермі Алдена Дінсмора. Хотіли вивідати хоч щось у солдатів, що базуються там на шосе 119, але нічого не дізнались. Це на протилежному боці міста від Буші, — він озирнувся на друзів.

— Так, це правда, — підтвердив Френкі.

— Правильно, — луною відгукнувся Мел, недовірливо дивлячись на Пайпер.

— Авжеж! — підтакнула Джорджія. Знову її обнімала рука Картера, і момент непевності в неї минувся. Вона дивилася на Пайпер переможно.

— Моя дівчина Джорджі висловила припущення, — заговорив Картер з тим самим надихаючим на сказ спокоєм, — що ти тут розкричалася про Саммі, бо саме Саммі в нашому місті найбрудніша, найбрехливіша блядь.

Мел Ширлз зайшовся пискливим сміхом.

— Але ви не використовували презервативів, — сказала Пайпер. Їй про це розповіла Саммі, а побачивши, як напружилося обличчя Тібодо, вона зрозуміла, що так і було. — Ви не використовували презервативів, і в неї взяли аналізи на зґвалтування, — вона поняття не мала, чи дійсно взяли, та й не переймалася. По їх розширених очах вона бачила, що вони їй повірили, і вже цієї їхньої віри їй було достатньо. — Коли порівняють ваші ДНК з тим, що в аналізах…

— Все, достатньо, — сказав Картер. — Стули пельку.

Пайпер зі своєю лютою усмішкою обернулася до нього.

— Ні, містере Тібодо. Ми тільки розпочали, синку.

Фредді Дентон потягнувся до неї. Вона його відштовхнула, але відчула, як хтось ухопив її за ліву руку і вивертає за спину. Вона обернулася й побачила очі Тібодо. Спокій їх вже покинув; тепер вони палали злобою.

«Привіт, братику», — подумала вона недоречно.

— Сука, довбана ти сука, — прогарчав він, і тепер уже вона полетіла навзнак.

Пайпер упала на сходи, інстинктивно намагаючись покотитися боком, боячись ударитися головою об котрусь з тих кам'яних приступок, розуміючи, що це гарантовано провалений череп, що це її вб'є, або ще гірше — перетворить на овоч. Натомість вона впала на ліве плече, от тоді-то в ній пролунав раптовий крик болю. Знайомого болю. Колись вона була вивихнула собі це плече, коли ще школяркою грала у футбол двадцять років тому, і чорт її забирай, якщо це не повторилось тепер знову.

Ноги її злетіли вище голови, вона, викручуючи собі шию, зробила заднє сальто і приземлилася на коліна, розідравши собі на них шкіру. І врешті розпласталася, приземлившись на живіт і груди.

Перекидом вона подолала майже всі сходи — згори й до самого низу. Щока в неї кровила, ніс кровив, губи кровили, шия боліла, але, о Боже, найгірше було її плечу, яке криво випнулося тим, добре знайомим їй манером.

Попереднього разу, коли її плече було з таким горбом, його обтягував червоний нейлон уніформи «Вайлдкетс». І все ж таки вона змусила себе підвестися, в неї, дякувати Господу, ще залишилися сили, щоб керувати власними ногами; а її ж запросто могло паралізувати.

Поводок вона випустила з руки ще в падінні, і Кловер стрибнув на Тібодо, пес клацав іклами йому по грудях і животу, рвав сорочку, поваливши Картера на спину, він намагався дістатися його яєць.

— Приберіть його з мене! — верещав Тібодо. Від його спокою й сліду не залишилось. — Він мене загризе!

Атож, Кловер саме цього й прагнув. Передніми лапами він уперся в стегна молодика і метлявся туди-сюди на мордованому ним Картері. Це було схоже на те, ніби німецька вівчарка їде на велосипеді. Пес змінив кут атаки й глибоко угриз Картерове плече, вийнявши з парубка новий вереск. А далі Кловер мало не дістався його горла. Картеру пощастило вчасно упертися долонями собаці в груди, так він уберіг свою глотку.

— Відтягніть же його!

Френк потягнувся підхопити безхазяйний поводок. Кловер озирнувся й хапнув зубами його за пальці. Френк відскочив назад, і Кловер знову присвятив свою увагу молодику, котрий зіштовхнув зі сходів його хазяйку. Розкривши пащу з двома рядами сяюче білих зубів, він рвонувся до горла Тібодо. Картер підняв руку і тут же закричав, коли Кловер у неї вчепився і почав трясти, немов якусь зі своїх улюблених ганчір'яних ляльок. От тільки з його ганчір'яних ляльок не лилася кров, а з Картерової руки — залюбки.

Пайпер, похитуючись, побрела вгору сходами, тримаючи ліву руку поперек грудей. Її обличчя перетворилося на скривавлену маску. Десь у кутку рота в неї приліпився зуб, ніби якась недожована крихта.

«ПРИБЕРИ ЙОГО З МЕНЕ, ГОСПОДИ ІСУСЕ, ПРИБЕРИ З МЕНЕ СВОГО КЛЯТОГО ПСА!»

Пайпер уже було відкрила рота, щоб наказати Кловеру «фу», але побачила, як Фред Дентон витягає пістолет.

— Ні! — закричала вона. — Ні! Я його приберу!

Фред обернувся до Мела Ширлза і вільною рукою показав на собаку. Мел зробив крок і вдарив Кловера ногою в заднє стегно. Вдарив різко й сильно, як ще зовсім недавно бив по футбольному м'ячу. Кловера розвернуло поперек Тібодо, і заразом він випустив з пащі його закривавлену, пошматовану руку, на якій два пальці вже стирчали криво, немов погнуті стовпці дорожніх знаків.

— Ні! — знову закричала Пайпер, так голосно і сильно, що аж світ померх перед її очима. — НЕ ЧІПАЙ МОГО СОБАКУ!

Фред не звернув уваги. Коли з подвійних дверей вилетів Пітер Рендолф, з випущеною зі штанів сорочкою, з розстебнутою матнею, тримаючи в руці журнал «Аутдорз»[242], який він читав у сральнику, Фред і на нього не звернув уваги. Він націлив свій службовий автоматичний пістолет на пса і вистрелив.

На затиснутій між будівлями Меморіал-плазі постріл прозвучав оглушливо. Верхівка голови Кловера розлетілася приском з крові й кісток. Він зробив один крок до своєї заціпенілої в лементі, скривавленої хазяйки, зробив другий… і впав.

Фред, так і тримаючи в руці пістолет, швидко рушив до Пайпер і вхопив її за понівечену руку. Її плече зойкнуло протестуюче. Але вона не відривала очей від трупа свого собаки, котрого виростила від щеняти.

— Ти заарештована, скажена суко, — оголосив Фред, сам блідий, очі ледь не вискакують з орбіт, він мало не впритул нахилився до її обличчя своїм, аж вона відчула бризки його слини. — Все, що ти скажеш, може бути використано проти тебе, гівно скажене.

На протилежному боці вулиці з «Троянди-Шипшини» висипали клієнти, серед них і Барбі, все ще у фартуху й бейсбольному картузі. Джулія Шамвей прибула першою.

Вона окинула оком місце пригоди, не приглядаючись до деталей, уловила загальний гештальт: мертвий собака; копи збилися в купу; голосить скривавлена жінка, одне плече в якої стирчить явно вище від іншого; лисий коп — гидомирний Фредді Дентон — смикає її за руку, яка росте саме з того понівеченого плеча; кров на сходах підказує, що саме з них упала Пайпер. Або її зіштовхнули.

Джулія зробила те, чого не робила ніколи раніше в житті: полізла рукою до своєї сумочки, розкрила гаманець і, розкривши його й тримаючи перед собою, пішла вгору сходами ґанку, оголошуючи:

— Преса! Преса! Преса!

Від цього принаймні її перестало трусити.

Через десять хвилин у кабінеті, який зовсім ще недавно належав Дюку Перкінсу, на дивані під сертифікатами й обрамленим фото Перкінса сидів зі свіжою пов'язкою на плечі й обмотаною паперовими рушниками рукою Картер Тібодо. Поряд з ним сиділа Джорджія Руа. На чолі Тібодо виступили великі краплини важкого поту, але після слів «здається, нічого не зламано» він замовкнув.

Фред Дентон сидів на стільці в кутку. Його зброя лежала на столі шефа. Віддав він пістолет майже без заперечень, тільки промовив:

— Я змушений був це зробити — лишень погляньте на Картерову руку.

Пайпер сиділа в казенному кріслі, яке тепер належало Пітерові Рендолфу. Джулія паперовими рушниками витерла більшу частину крові їй з обличчя. Жінка тремтіла від шоку й величезного болю, але, як і Тібодо, вона не стогнала. Очі в неї були ясними.

— Кловер плигнув на нього, — вона показала підборіддям на Картера, — тільки після того, як він штовхнув мене зі сходів. Падаючи, я випустила з руки поводок. Мій собака повівся, як слід. Він захищав мене від злочинного нападу.

— Вона сама на нас напала! — вискнула Джорджія. — Ця скажена курва першою напала на нас. Піднялася на ґанок, патякаючи всяку херню…

— Помовч, — наказав їй Барбі. — Усі замовкніть тут к бісу. — Він подивився на Пайпер. — У вас не вперше вивихнуте це плече, правда?

— Я вимагаю, щоб ви пішли звідси, містере Барбара, — промовив Рендолф… але промовив він це не вельми впевнено.

— Я можу їм допомогти, — відповів Барбі. — А ви?

Рендолф не відповів. Мел Ширлз і Френк Делессепс стояли за прочиненими дверима. Вигляд мали неспокійний.

Барбі знову обернувся до Пайпер.

— Це зміщення, без розривів. Уже непогано. Я можу його вправити раніше, ніж вас доправлять до шпиталю…

— Шпиталю? — крякнув Фред Дентон. — Вона заарешто…

— Стули пельку, Фредді, — наказав Рендолф. — Ніхто тут не заарештований. Поки що принаймні.

Барбі дивився Пайпер прямо в очі.

— Але я мушу це зробити просто зараз, поки воно не набрякло. Якщо дочекаєтеся шпиталю, щоб вам вправляв плече Еверет, там уже доведеться застосувати анестезію. — Він нахилився їй до вуха і прошепотів: — Поки ви будете в безпам'ятстві, вони зможуть розповідати свою версію подій, а ви — ні.

— Що ви там шепочете? — грізно запитав Рендолф.

— Що їй буде боляче, — відповів Барбі. — Згодні, преподобна?

— Давайте, — кивнула вона. — Наша тренерка Громлі робила це просто на боковій лінії, а вона була зовсім дурепою. Тільки швидше. І, благаю, не скрутіть її.

Барбі покликав:

— Джуліє, візьміть джгут у їхній аптечці й допоможіть мені покласти її на спину.

Джулія, дуже бліда і сама почуваючись хворою, виконала вказівку.

Барбі сів на підлогу ліворуч від Пайпер, скинув один кед, а тоді вхопив преподобну обома руками за передпліччя прямо над зап'ястком.

— Не знаю методу вашої тренерки Громлі, — проказав він, — але ось так робив мій знайомий медик в Іраку. Порахуйте до трьох, а тоді верещіть на всі заставки слово «вилка».

— Вилка, — повторила Пайпер, зачудована попри біль. — Ну, гаразд, ви тут доктор.

«Ні, — подумала Джулія. — Тепер єдиний, кого наше місто має найбільш схожого на справжнього лікаря, це Расті Еверет». Вона встигла зателефонувати Лінді й дізналася номер його мобільного, але дзвінок йому моментально перевівся на голосову пошту.

У кімнаті запанувала тиша. Навіть Картер Тібодо задивився. Барбі кивнув Пайпер. На її чолі виступили бісеринки поту, але лице залишилося маскою жорсткої футболістки, і Барбі відчув до неї круту повагу. Він вставив свою взуту в шкарпетку ступню їй під пахву, зручно і щільно. А тоді, тягнучи повільно, але неухильно її за руку, досяг протитиску зі своєю ногою.

— Окей, ми готові. Тепер слухаємо вас.

— Один… два… три… ВИЛКА!

Щойно Пайпер закричала, як Барбі тут же смикнув. Усі в кімнаті почули гучний тріск, коли суглоб ставав на своє місце. Горб на блузі Пайпер магічним чином зник. Вона верещала, але не зомліла. Він накинув їй джгут за шию і пропустив його під рукою, знерухомивши останню, як тільки зумів.

Спитав:

— Краще?

— Краще, — відповіла вона. — Набагато, дякувати Богу. Ще болить, але не так сильно.

— У мене в сумочці є аспірин, — запропонувала Джулія.

— Дайте їй аспірину і вимітайтеся звідси, — оголосив Рендолф. — Всі йдуть геть, окрім Картера, Фредді, преподобної та мене.

Джулія втупилася в нього, не вірячи власним вухам.

— Ви жартуєте? Преподобній треба в лікарню. Ви зможете дійти, Пайпер?

Пайпер, похитуючись, підвелася.

— Гадаю, так. Потроху.

— Сядьте, преподобна Ліббі, — наказав Рендолф, але Барбі розумів, що той вагається. Барбі дочув це в його голосі.

— А ви мене змусьте, — вона обережно підняла ліву руку разом з черезплічником. — Я певна, ви спроможні її вивихнути знову, дуже легко. Нумо. Продемонструйте… цим пацанам… що ви нічим не відрізняєтеся від них.

— А я все опишу в газеті! — сонячно усміхнулася Джулія. — Тираж подвоїться!

— Пропоную відкласти цю справу на завтра, шефе, — втрутився Барбі. — Дозвольте леді отримати ефективніші за аспірин знеболювальні й нехай Еверет огляне її поранене коліно. Навряд чи в неї є шанс кудись втекти, поки Купол на місці.

— Її собака намагався мене загризти на смерть, — озвався Картер. Незважаючи на біль, голос у нього знову звучав спокійно.

— Шефе Рендолфе, ці молодики: Делессепс, Ширлз і Тібодо винні у зґвалтуванні. — Пайпер тепер хитало, і Джулія обняла її, щоб підтримати, але голос преподобної звучав сильно і ясно. — Руа — їхня співучасниця.

— А ні чорта подібного! — скрикнула пронизливо Джорджія.

— Вони мусять бути терміново усунені з поліції на час слідства.

— Вона бреше, — промовив Тібодо.

Шеф Рендолф очима нагадував людину, котра дивиться тенісний матч. Врешті він зачепився поглядом за Барбі.

— Ви що, чоловіче, будете мені наказувати, що я тут маю робити?

— Ні, сер, я лише висловив пропозицію, яка ґрунтується на моєму досвіді запровадження законності в Іраку. Рішення ви приймете самі.

Рендолф розслабився.

— Тоді окей. Гаразд, — він нахилив голову, поринувши в думку. Всі дивилися, як він помітив свою розстебнуту ширінку й вирішив цю маленьку проблему. Після цього він знову підвів голову і сказав:

— Джуліє, відведіть преподобну Пайпер до шпиталю. А щодо вас, містере Барбара, мене не цікавить, куди ви підете, але я бажаю, щоб звідси ви забралися. Сьогодні я візьму показання у своїх офіцерів, а завтра у преподобної Ліббі.

— Зачекайте, — озвався Тібодо, простягнувши свої покривлені пальці до Барбі. — Ви можете з цим щось зробити?

— Не знаю, — відповів Барбі, сподіваючись, що промовив це делікатно. Перша огида минулася, тепер почалися політичні дії, суть яких він добре пам'ятав по контактах з іракськими копами, котрі мало чим відрізнялися від цього чоловіка на дивані й тих, які скупчилися в одвірку. Все зводилося до того, що треба доброзичливо поводитися з тими, котрих хотілося зневажати. — Ви зможете промовити «вилка»?

Перед тим, як постукати в двері Великого Джима, Расті вимкнув свій мобільний. Тепер Великий Джим сидів за своїм письмовим столом, а Расті на стільці перед ним — на місці прохачів та нікчем.

У кабінеті (Ренні, либонь, називав його домашнім офісом у своїх податкових деклараціях) пахло приємним сосновим духом, ніби тут зовсім недавно гарненько поприбирали, але Расті все одно не подобався цей кабінет. І не лише картиною, що зображала агресивно-європеоїдного Ісуса під час Нагірної проповіді, або самохвальними фотографіями на стінах чи голою дерев'яною підлогою, якій пасував би килим; авжеж, це було йому неприємним, але також було тут і щось інше. Расті Еверет не вірив, чи не хотів вірити в паранормальщину, але все-таки в цій кімнаті відчувалося щось ніби потойбічне.

«Це тому, що ти його трохи побоюєшся, — подумав він. — Оце і все».

Сподіваючись, що ці почуття не відбиваються в нього на обличчі, він розповів Ренні про зникнення шпитальних балонів. Про те, як він знайшов один з них у складі поза міською радою, і про те, що до нього наразі підключено генератор міськради. І про те, що той балон стоїть там чомусь один-єдиний.

— Отже, в мене два запитання, — промовив Расті. — Яким чином відбулася подорож балона з запасів лікарні до центру міста? І де решта балонів?

Великий Джим сидів, відкинувшись назад у фотелі, заклавши руки собі за потилицю, і задумливо тупився у стелю. Расті впіймав себе на тому, що дивиться на сувенірний бейсбольний м'яч на столі Ренні. Під ним лежав автограф Білла Лі, колишнього гравця бостонських «Ред Сокс». Прочитати текст було легко, оскільки той лежав лицем до нього. Авжеж, а як інакше. Його ж спеціально так покладено, щоби бачили й дивувалися відвідувачі. Як і ці фотографії на стіні, м'яч мусив демонструвати, що Великий Джим терся поряд зі Знаменитостями: «Глядіть, раби, на мене і тремтіть!»[243]

Для Расті цей бейсбольний м'ячик і повернутий лицем до відвідувачів автограф послужили поясненням причини його нехороших відчуттів до цього кабінету. Це ж поцяцькована вітрина, дешева претензія на містечковий престиж і містечкову владу.

— Я не певен, що ти отримував від когось дозвіл на нишпорення в нашому складському приміщенні, — оголосив Великий Джим до стелі. Його м'ясисті пальці так і залишалися переплетеними за головою. — Можливо, ти займаєш якийсь пост в органах влади нашого міста, а мені про це не відомо? Якщо так, це моя провина — моя невдача, як каже Джуніор. А я було думав, ти просто санітар із рецептурним блокнотом.

Расті подумав, що це такий стандартний прийом — Ренні намагається його розізлити. Аби заморочити.

— Я не засідаю в органах влади, — відповів він, — але я працівник лікарні. І платник податків.

— Отже?

Расті відчув, як кров кинулась йому в обличчя.

— Отже, означені речі роблять те складське приміщення й моїм певною мірою, — він чекав, що чоловік за столом якось на це відреагує, проте Великий Джим залишався безжурним. — Крім того, там було незамкнено. Хоча взагалі-то нашої справи це не стосується, чи як ви вважаєте? Я побачив те, що побачив, і бажаю пояснень. Як працівник лікарні.

— І платник податків. Не забуваймо.

Расті не поворухнувся, так і сидів, дивився на нього.

— Я їх не маю, — сказав Ренні.

Расті звів брови.

— Правда? А мені здавалося, ви тримаєте руку на пульсі нашого міста. Хіба не так ви говорили останнього разу, коли балотувалися на виборного? А тепер кажете мені, що не маєте пояснень щодо того, куди подівся міський пропан? Я вам не вірю.

Отут уже Ренні вперше проявив роздратування:

— Мене не цікавить, віриш ти чи ні. Для мене це новина, але… — на цих словах він злегка стрельнув очима вбік, немов перевіряючи, чи не пропала зі стіни фотокартка з автографом Тайгера Вудса: класична гримаска брехунів.

— У лікарні ось-ось закінчиться пропан, — сказав Расті. — Без палива ми, жменька нас, котрі ще залишилися працездатними, опинимося в умовах польового шпиталю в наметі часів Громадянської війни. Якщо генератор перестане подавати електрику, наші поточні пацієнти — включно з одним пост-коронарним і одним серйозним випадком діабету, де, можливо, постане питання ампутації — опиняться під серйозною загрозою. Потенційний ампутант Джиммі Серойс. На парковці стоїть його машина. На ній і зараз ще є наліпка: ГОЛОСУЙМО ЗА ВЕЛИКОГО ДЖИМА.

— Я проведу розслідування, — сказав Великий Джим. Тоном людини, котра дарує свою ласку, сказав: — Пропан, що належить місту, ймовірно зберігається в якомусь іншому з міських складів. А щодо вашого, я певен, тут мені нема чого сказати.

— Які ще інші міські склади? Є пожежна частина і є купа піску, перемішаного з сіллю, на дорозі Божий Ручай — там навіть навісу нема, — але ні про які інші склади мені не відомо.

— Містере Еверет, я зайнята людина. Ви мусите мені зараз вибачити.

Расті підвівся. Пальці його хотіли стиснутися в кулаки, але він їм не дозволив.

— Я поставлю знову вам це запитання, — промовив він. — Прямо і недвозначно. Ви знаєте, де зараз ті, зниклі, балони з пропаном?

— Ні, — цього разу Ренні глипнув очима в бік Дейла Ернгардта. — І зараз я не збираюся робити якихось припущень на цю тему, синку, бо в інакшому випадку можу про це пожаліти. А тепер чому б тобі не чкурнути, не поглянути, в якому стані перебуває наразі Джиммі Серойс? Передай йому найкращі побажання від Великого Джима, хай завітає на хвильку, коли все це блохошуканство трохи стишиться.

Расті ледве стримувався, щоб не зірватися, але цю битву він програвав.

— Чкурнути? Ви, певне, забули, що перебуваєте на службі в громади, а не є тут приватним диктатором. На даний час я в цьому місті головний медик, і волію почути відпо…

Задзвонив телефон Великого Джима. Він одразу ж за нього вхопився. Послухав. Зморшки навкруг кутів його опущених донизу губ пожорсткішали.

— Гаспидство! Кожного разу, варто мені лишень, до дідька, відвернутися… — він знову послухав, а тоді промовив: — Якщо маєш своїх людей зараз у конторі, Піте, зачини пастку, поки не пізно, і міцно замкни. Подзвони Енді. Я зараз же буду у вас, і втрьох ми все вирішимо.

Він вимкнув телефон і підвівся.

— Моя присутність зараз потрібна в поліцейській дільниці. Там або надзвичайний випадок, або чергове блохошуканство, допоки сам не побачу, не можу сказати. А тобі слід поспішати або до лікарні, або до амбулаторії, так мені здається. Там якісь проблеми у преподобної Ліббі.

— Що? Що з нею трапилося?

Зі своїх щільних нірок його зміряли холодні очі Великого Джима:

— Я певен, ти сам про все дізнаєшся. Не знаю, наскільки правдива ця історія, але я певен, ти її почуєш. Отже, катай, займайся своєю роботою, юначе, і дозволь мені займатись моєю.

Расті пройшов до передпокою, вийшов з будинку, йому гатило у скроні. На західному обрії призахідне сонце давало своє помпезне криваве шоу. Повітря було майже цілком застиглим, але несло в собі той самий димний присмак. Зійшовши з ґанку, Расті підняв палець і наставив його на громадського службовця, котрий чекав, поки він покине межі його приватної території, щоби вже після цього йому, Ренні, покинути її самому. Ренні насупився, побачивши цей жест, але Расті не опустив палець.

— Ніхто не мусить нагадувати мені, щоб я робив свою роботу. Але справу з пропаном я теж не позбавлю своєї уваги. І якщо знайду його в неналежному місці, комусь доведеться виконувати вашу роботу, виборний Ренні. Обіцяю.

Великий Джим зневажливо махнув на нього рукою.

— Забирайся геть звідси. Іди працюй.

У перші п'ятдесят п'ять годин існування Купола судороги пережили понад два десятки дітей. Деякі випадки, як це було з дочками Еверетів, були зафіксовані. Але більшість пройшли непоміченими, а в наступні дні судорожна активність узагалі швидко зійшла нанівець. Расті порівнював це зі слабкою дією електрики, котру люди відчували, наближаючись до Купола. Попервах вони переживали справжній електричний трепет, від якого волосся на голові ставало дибки, але потім більшість людей не відчували взагалі нічого. Ніби вони вже отримали щеплення.

— Ти хочеш сказати, що Купол — це щось на кшталт вітрянки? — перепитала його тоді Лінда. — Пережив раз — і отримав імунітет на решту життя?

Дженілл пережила два епілептичні напади, і маленький хлопчик на ім'я Норман Соєр також два, але в обох випадках другі судороги були слабшими за перші й не супроводжувалися ніякою балаканиною. Більшість дітей, котрих устиг оглянути Расті, мали лише по одному нападу, жодних наслідків у них не простежувалося.

Тільки двоє дорослих мали судороги в перші п'ятдесят п'ять годин. Обидва випадки трапилися ввечері в понеділок, близько заходу сонця, і в обох легко простежувалися причини.

У Філа Буші, він же Майстер, причина була майже цілком продуктом його власної творчості. Приблизно в той час, коли розставалися Расті з Великим Джимом, Майстер Буші сидів надворі перед складським сараєм РНГХ, замріяно дивлячись на вечірню зорю (тут, неподалік від місця ракетного обстрілу, небо було ще темнішого пурпурного кольору, завдяки сажі на Куполі), розслаблено тримаючи в руці свою «кришталеву» люльку. Його ковбасило, але десь аж на рівні іоносфери, ніби за сотні миль звідси. У хмарах, котрі невисоко пливли того чортового вечора, він бачив обличчя своєї матері, батька, діда, також він бачив Саммі й Малюка Волтера.

Усі хмари-лиця кровоточили.

Коли в нього почала сіпатись права ступня, а потім їй у такт вступила й ліва, він не звернув на це уваги. Сіпання — невід'ємна частина кумарення, кожний це знає. Але потім у нього почали тремтіти руки і люлька випала у високу траву (жовту, зів'ялу внаслідок роботи фабрики, що містилася в нього за спиною). За мить уже й голова його почала смикатися з боку в бік.

«Ось воно, — подумав він спокійно, навіть трохи полегшено. — Нарешті і я перебрав. Конаю. Так воно, мабуть, і на краще».

Але він не сконав і навіть не зомлів. Він повільно скособочився, продовжуючи смикатись, і в той же час дивився, як у небі зростає чорна кулька. Вона розрослася до розміру тенісного м'ячика, потім роздулася до волейбольного. Вона не зупинялася, аж поки не заповнила собою все червоне небо.

«Кінець світу, — подумав він. — Так воно, мабуть, і на краще».

На мить йому здалося, що він помилився, бо виринули зірки. Тільки вони були неправильного кольору. Рожеві вони були. А тоді, о Господи, вони почали падати вниз, залишаючи по собі довгі рожеві смуги.

А далі прийшов вогонь. Ревуча піч, ніби хтось відтулив потаємну заслінку і впустив саме пекло до Честер Мілла.

— Отакі нам ласощі, — промурмотів він.

Притиснута до руки люлька пропалювала йому шкіру, опік він побачить і відчує пізніше. Він судорожно сіпався, лежачи в сухій траві, з виряченими білками на місці очей, у котрих відбивалася жахлива вечірня зоря.

— Наші гелловінські ласощі. Спершу каверзи… а потім ласощі.

З вогню сотворилося обличчя, оранжевий варіант тих червоних облич, які він бачив у хмарах перед тим, як його скорчило. То було обличчя Ісуса. Ісус хмурився на нього.

І балакав. Балакав з ним. Говорив йому, що відповідальність за наслання вогню лежить на ньому. На ньому. Вогню і… і…

— Чистоти, — промурмотів він, лежачи в траві. — Ні… очищення.

Тепер Ісус уже не виглядав таким сердитим. І Він почав щезати.

Чому? Бо Майстер усе зрозумів. Спершу з'являються рожеві зірки, потім очищувальний вогонь, а тоді вже випробування мусить закінчитися.

Він застиг, коли судороги перейшли в сон, перший справжній сон, якого він не мав уже багато тижнів, а то й місяців. Коли він прокинувся, навкруги стояла суцільна темрява — ані сліду чогось червоного в небі. Він промерз до кісток, але залишився сухим. Під Куполом більше не випадала роса.

У той час як Майстер спостерігав лице Христа на заході хворобливого сонця, третя виборна Ендрія Ґріннел сиділа в себе на дивані, намагаючись читати. Генератор її мовчав, та чи й працював він у неї коли-небудь узагалі? Вона цього не пам'ятала. Натомість вона мала невеличкий прилад, що зветься «Майті Брайт»[244], її сестра поклала цю річ їй до різдвяної панчохи минулого року. Дотепер їй не випадало нагоди ним скористатися, але виявилося, що працює він чудово. Просто прищеплюєш його до книжки і вмикаєш. Легко й зручно. Отже, зі світлом проблем не було. На жаль, зі словами було інакше. Рядки слів корчилися черв'яками на сторінці, іноді навіть міняючись місцями, і проза Нори Робертс[245], зазвичай кришталево прозора, тепер здавалася їй абсолютно безглуздою. Проте Ендрія не полишала своїх намагань, бо не могла придумати, чим би їй іще зайнятися.

У хаті тхнуло навіть з навстіж прочиненими вікнами. Вона страждала на діарею, а унітаз більше не змивався. Вона була голодна, але не могла їсти. Десь близько п'ятої вечора вона спробувала зїсти сендвіч — простий бутерброд із сиром — і вже через пару хвилин вирвала його у сміттєве відро на кухні. Який сором, бо з'їсти той сендвіч коштувало їй багато сил. Вона страшенно пітніла — вже не раз перевдягалася вся цілком, треба їй, мабуть, знову перевдягтися, якщо подужає, — а ступні в неї безперестанно смикалися й тремтіли.

«Недарма це називають синдромом неспокійних ніг, — думала вона. — Ні, я неспроможна з'явитися на надзвичайне засідання сьогодні, якщо Джим ще не передумав його проводити».

Зважаючи на те, як пройшла її остання розмова з Великим Джимом і Енді Сендерсом, так, либонь, навіть буде краще; бо, якщо вона туди прийде, вони знову почнуть її тероризувати. Змушувати робити те, чого вона не хоче робити. Краще триматися від них подалі, поки вона не очистилася від… від…

— Від того лайна, — промовила вона, відкинувши собі з очей вогке волосся. — Від того сраного лайна в моєму організмі.

Коли вона знову стане сама собою, отоді-то вона повстане проти Джима Ренні. І так уже забарилася. Вона це зробить, попри біль у її бідній спині, котрий мучить її зараз без оксиконтину (але й зблизька не так нестерпно, як вона боялася — який приємний сюрприз). Расті хотів було, щоб вона ковтала метадон. Метадон, Господи помилуй! Героїн під псевдонімом!

«Якщо ти гадаєш, що матимеш щось на кшталт похмілля, забудь, — казав він їй. — У тебе будуть корчі».

Але він говорив, що це займе десять днів, а вона гадала, що не може чекати так довго. Не тепер, коли місто потерпає під цим жахливим Куполом. Треба покінчити з цим якомога швидше. Дійшовши цього висновку, вона викинула в унітаз і змила всі свої ліки — не лише метадон, а й останні кілька пігулок оксиконтину, які знайшла в глибині шухляди свого нічного столика. Це трапилося за два змиви до того, як унітаз зітхнув востаннє, і от тепер вона сиділа тут, вся тремтіла і намагалася переконати себе, що зробила правильно.

«Це була єдина дія, — думала вона, — яка могла прибрати геть вибір між правильним і неправильним».

Вона хотіла перегорнути сторінку, але її дурна рука зачепила лампу «Майті Брайт». Та покотилася на підлогу. Сніп яскравого світла збризнув на стелю. Ендрія задивилася туди, а тоді раптом почала здійматися зсередини себе. І то дуже швидко. Немов на якомусь невидимому швидкісному ліфті. Часу в неї стачило лише на те, щоб кинути миттєвий погляд униз, де вона побачила власне тіло, яке безпомічно корчилось, залишаючись там само, на дивані. З рота на підборіддя текла піниста слина. Вона помітила вологу пляму на джинсах у себе між ніг і подумала: «Йой, мені доведеться знову перевдягатися, ну то й хай. Звісно, якщо я оце переживу».

Потім вона пролетіла крізь стелю, крізь спальню над нею, крізь горище, заставлене темними ящиками і старими лампами, а звідти — просто в ніч. Над нею розкинувся Чумацький Шлях, але він був неправильний. Чумацький Шлях став рожевим.

А тоді почав опадати.

Десь дуже звіддаля, знизу, Ендрія почула голос тіла, яке вона там полишила. Воно кричало.

Барбі гадав, що вони з Джулією обговорять те, що трапилося з Пайпер Ліббі, поки їхатимуть за місто, але, занурені у власні думки, вони здебільшого мовчали. Ніхто з них не прохопився словом про те, як полегшало на душі після того, як врешті почала відцвітати та шалена вечірня зоря, але обоє це відчули.

Джулія спробувала ввімкнути радіо, нічого не знайшла, окрім РНГХ, де гоцав «Весь намолений»[246], і знову його вимкнула.

Барбі заговорив тільки раз, коли вони звернули з шосе 119 і поїхали на захід вужчою Моттонською асфальтівкою, обабіч якої тісно тулилися дерева.

— Чи правильно я зробив?

На думку Джулїї, він зробив чимало дуже правильних речей під час конфронтації у кабінеті шефа поліції — включно з успішним обслуговуванням двох пацієнтів із вивихами, але вона знала, про що саме він говорить.

— Так. Це був дуже неслушний момент, щоби спробувати перебрати на себе командування.

Він був з цим згодний, але почувався втомленим, пригніченим і негодящим для тієї роботи, котра почала перед ним вимальовуватись.

— Я певен, що вороги Гітлера казали майже так само. Вони казали це в тисяча дев'ятсот тридцять четвертому і мали рацію. У тридцять шостому, і теж були праві. А тоді у тридцять восьмому. «Неслушний момент кидати йому виклик», — казали вони. А коли зрозуміли, що слушний момент настав, протестували вони вже в Освенцимі й Бухенвальді.

— Це не одне й те саме, — зауважила вона.

— Ви так гадаєте?

Вона йому не відповіла, але зрозуміла його думку. Гітлер колись був шпалерником, принаймні так про нього пишуть; Джим Ренні — торговець уживаними машинами. Один печений, другий смажений.

Попереду крізь дерева виткнулися яскраві пальці світла, вирізьбивши глибокі тіні на латаному асфальті Моттонської дороги.

По інший бік Купола стояло кілька армійських вантажівок — ця околиця міста називалася Гарлоу — і десь сорок солдатів старанно рухалися туди-сюди. У кожного біля пояса висів протигаз. Срібляста автоцистерна з довгим написом — НАДЗВИЧАЙНО НЕБЕЗПЕЧНО, НЕ НАБЛИЖАТИСЬ — здавала задом, поки ледь не вперлася у контур (формою і розміром десь як двері), намальований аерозольною фарбою на поверхні Купола. До штуцера ззаду цистерни приладнали пластиковий шланг. Двоє чоловіків вправлялися з цим шлангом, котрий закінчувався жалом, не більшим за авторучку «Бік». Одягнені вони були в сяючі скафандри й шоломи. На спинах у них висіли балони зі стиснутим повітрям.

З боку Честер Мілла був присутній лише один глядач. Поряд зі старомодним дамським велосипедом «Швінн»[247], над заднім крилом якого містився ящичок-багажник для молока, стояла міська бібліотекарка Лісса Джеймісон. На ящичку виднілася наліпка з написом: КОЛИ ВЛАДА ЛЮБОВІ СТАНЕ СИЛЬНІШОЮ ЗА ЛЮБОВ ДО ВЛАДИ, У СВІТІ НАСТАНЕ МИР. ДЖИМІ ГЕНДРІКС[248].

— Ліссо, що ви тут робите? — спитала Джулія, вийшовши з машини. Вона прикривала собі долонею очі від яскравого світла прожекторів.

Лісса нервово шарпала єгипетський хрест анкх, який висів у неї на шиї на срібному ланцюжку. Переводила погляд то на Джулію, то на Барбі.

— Коли мені неспокійно або тривожно, я зазвичай виїжджаю на велосипедну прогулянку. Подеколи їжджу до глибокої ночі. Це заспокоює мою пневму. Я побачила світло, отже, і приїхала на світло, — цю довгу фразу вона озвучила так, ніби промовляла заклинання, а потім, залишивши нарешті у спокої свій хрестик, накреслила в повітрі якийсь складний символ. — А що ви робите тут?

— Приїхали подивитися на експеримент, — відповів Барбі. — Якщо він увінчається успіхом, ви можете стати першою, хто покине Честер Мілл.

Лісса посміхнулася, схоже, трохи силувано, але Барбі сподобалося, що вона взагалі на це спромоглася.

— Зробивши так, я скучала би за фірмовою стравою, яку подають на вечерю у «Троянді-Шипшині» щовівторка. М'ясний рулет, як звичайно, так же?

— М'ясний рулет заплановано, — погодився він, не уточнюючи, що, якщо Купол стоятиме й у наступний вівторок, скоріш за все spécialité de la maison буде кабачковий кіш-пиріг.

— Вони не відповідають, — сказала Лісса. — Я намагалася.

З-за автоцистерни на світло вийшов приземкуватий пожежний гідрант у людській подобі. На ньому були штани-хакі, брезентова куртка і картуз з емблемою «Чорних Ведмедів Мейну»[249]. Першим, що вразило Барбі, було те, що полковник Кокс набрав вагу. Другим — що його товста куртка була застебнута на зіпер аж до підборіддя, яке в нього перебувало в небезпечній близькості від означення «подвійне». Ніхто з них трьох — ні Барбі, ні Джулія, ні Лісса — не були одягнені в куртки. У них не було потреби по цей бік Купола.

Кокс віддав честь. Барбі відповів; він навіть відчув якесь задоволення, роблячи цей різкий жест.

— Привіт, Барбі, — гукнув Кокс. — Як там Кен?

— Кен у порядку, — сказав Барбі. — А я залишаюся тією курвою, якій дістається найкрутіше лайно.

— Не цього разу, полковнику, — запевнив Кокс. — Цього разу, здається, тебе трахнуть у авто-фаст-фуді.

— Хто це? — прошепотіла Лісса. Вона знову посмикувала свій анкх. Джулія подумала, що так вона скоро й ланцюжок на собі обірве, якщо не заспокоїться. — І що вони там роблять?

— Хочуть нас звільнити звідси, — сказала Джулія. — І після доволі ефектного провалу попередньої спроби, я б сказала, що тепер в них вистачило розуму робити це тихо. — Вона виступила наперед. — Привіт, полковнику Кокс, це я, ваша улюблена редакторка газети. Доброго вечора.

Посмішка в Кокса — це йому в плюс, подумала вона — вийшла лише ледь-ледь кислою.

— Міс Шамвей, ви навіть гарніша, ніж я собі уявляв.

— І я про вас скажу дещо, ви великий спритник щодо лайн… Барбі наздогнав її за три кроки від того місця, де стояв Кокс, і вхопив за руку.

— Що таке? — спитала вона.

— Камера. — Вона зовсім забула, що на шиї в неї висить фотокамера, поки він на неї не показав. — Вона у вас цифрова?

— Звісно, це запасний апарат Піта Фрімена, — вона було розкрила рота, щоб запитати в чому проблема, а тоді второпала. — Ви гадаєте, Купол її спалить?

— Це було б найлегше, — відповів Барбі. — Згадайте, що трапилося з серцевим стимулятором шефа Перкінса.

— Чорт, — вилаялася Джулія. — Чорт! Може, дістати з багажника мій старий Кодак?

Лісса з Коксом дивилися одне на одного, як здалося Барбі, із взаємним зачаруванням.

— Що ви збираєтеся робити? — спитала вона його. — Знову будуть вибухи?

Кокс завагався. Йому на допомогу прийшов Барбі.

— Та признавайтеся, полковнику. Якщо не ви, я сам це зроблю. Кокс зітхнув.

— Ви наполягаєте на повній відкритості, так?

— А чом би й ні? Якщо ця річ подіє, мешканці Честер Мілла співатимуть вам осанну. Єдине, чому ви намагаєтеся все робити потай, це сила звички.

— Ні. Такий наказ я отримав від своїх зверхників.

— Вони у Вашингтоні, — нагадав Барбі. — А преса в Касл Року і більшість з них, радше за все, зараз дивляться «Дівчат, що сказилися»[250]по платному каналу. Тут нікого більше нема, окрім нас, курчаток.[251]

Кокс зітхнув, показуючи на фарбований прямокутник у формі дверей.

— От туди люди в захисних костюмах подадуть наш експериментальний розчин. Якщо пощастить, кислота проїсть цей контур і тоді ми зможемо вибити його з Купола, як вибивається шматок скла з шибки після використання склоріза.

— А якщо не пощастить? — запитав Барбі. — Якщо Купол розчинятиметься, виділяючи якийсь отруйний газ, який нас тут усіх уб'є? Для цього ті люди мають при собі протигази?

— Насправді, — пояснив Кокс, — науковці більш схильні до тієї думки, що кислота може розпочати хімічну реакцію, яка спричиниться до того, що Купол загориться. — Помітивши, як його слова вразили Ліссу, він додав: — Обидві можливості вони вважають вельми непевними.

— Їм можна, — промовила Лісса, смикаючи свій хрестик. — Не їх же труїтимуть газом або підсмажуватимуть.

— Я розумію ваше занепокоєння, мем… — почав Кокс.

— Мелісса, — підказав йому Барбі. Йому раптом стало важливим, щоб Кокс усвідомив, що під куполом опинилися живі люди, а не просто кілька тисяч анонімних платників податків. — Мелісса Джеймісон, для друзів Лісса. Міська бібліотекарка. Також вона працює шкільним психологом і викладає йогу, здається.

— З останнім мені довелося розпрощатися, — сказала Лісса, кокетливо посміхнувшись. — Забагато інших справ.

— Дуже приємно з вами познайомитися, пані Меліссо, — промовив Кокс. — Дивіться, це рідкісний шанс.

— А якщо ми маємо іншу думку, це вас може зупинити? — спитала вона.

На це Кокс не відповів прямо:

— Нема ніяких ознак того, щоб ця штука, чим би вона не була, слабшала або розкладалася. Якщо ми не зробимо в ній пролом, ви страждатимете під нею ще невідомо який довгий час.

— У вас є якісь припущення щодо її походження? Хоч якісь ідеї?

— Ніяких, — відповів Кокс, але його очі ворухнулися тим самим чином, який був знайомий Расті Еверету по його розмові з Великим Джимом.

Барбі подумав: «Навіщо ти брешеш? Знову той самий автоматичний рефлекс? Цивільні, вони як гриби, тримай їх у темряві й годуй лайном?» Мабуть, нема сенсу про це думати. Але він відчув огиду.

— Вона сильна? — спитала Лісса. — Ваша кислота сильна?

— Найїдкіша з існуючих, наскільки я знаю, — відповів Кокс, і Лісса відступила на пару кроків назад.

Кокс обернувся до чоловіків у космічних скафандрах.

— Ви вже готові, хлопці?

Пара показала йому великі пальці своїх рукавиць. Позаду них припинився всякий рух. Солдати стояли й дивилися, тримаючи напоготові власні протигази.

— Ну, починаємо, — промовив Кокс. — Барбі, я пропоную вам відвести обох леді щонайменше ярдів на п'ятдесят подалі від…

— Погляньте на зорі, — гукнула Джулія. Голосом тихим, благоговійним. Голову вона задерла вгору і в її обличчі Барбі впізнав ту дитину, котрою вона була тридцять років тому.

Він подивився на небо і побачив Малий Ківш, Велику Ведмедицю, Оріон. Усі на своїх місцях… хоча мутнуваті, не в фокусі й рожевого кольору. Чумацький Шлях перетворився на розсип рожевих кульок жуйки на величному куполі ночі.

— Коксе, — позвав він. — Ви це бачите?

Кокс подивився вгору.

— Що я мушу побачити? Зірки?

— Якими вони вам здаються?

— Ну… дуже яскравими, звісно; в цій місцевості не доводиться говорити про світлове забруднення… — Раптом йому розвиднилося, він клацнув пальцями. — А вам вони які? Чи не змінився в них колір?

— Вони гарні, — промовила Лісса. Широко розплющені очі її сяяли. — Але разом з тим лячні…

— Вони рожеві, — сказала Джулія. — Що сталося?

— Нічого, — зауважив Кокс, але промовив він це якось натужно.

— Що? Зливайте вже, — наполіг Барбі і бездумно додав: — Сер.

— Ми отримали рапорт метеорологів о дев'ятнадцятій нуль-нуль, — сказав Кокс. — Особливу увагу там приділено вітрам. Просто на випадок… ну, просто про всяк випадок. Облишмо це. Швидкі потоки повітря зараз рухаються на захід до Небраски й Канзасу, заглиблюються на південь, а тоді піднімаються вздовж Східного узбережжя. Загалом звичайна картина для кінця жовтня.

— Який стосунок це має до зірок?

— Рухаючись на північ, повітряні маси проходять над багатьма містами і промисловими центрами. Все, що вони назбирали в тих місцевостях, осідає на Куполі, замість того, щоб летіти далі, в Канаду і в Арктику. Цього вже достатньо, щоби утворився свого роду оптичний фільтр. Я певен, ніякої небезпеки він не становить…

— Поки що, — закинула йому Джулія. — А через тиждень, через місяць? Ви будете зі шлангів мити наш повітряний простір на висоті тридцяти тисяч футів[252], коли тут настане темрява?

Кокс не встиг відповісти, як скрикнула Лісса Джеймісон, показуючи на небо. А потім затулила собі рукою обличчя.

Рожеві зірки падали, залишаючи за собою яскраві інверсійні смуги.

— Ще наркозу, — промовила сонно Пайпер, поки Расті слухав їй серце.

Расті поплескав її по правій руці, ліва була серйозно подерта.

— Не буде більше наркозу. Технічно ви перебуваєте в стані наркотичного сп'яніння.

— Ісус бажає, щоби я отримала іще наркозу, — повторила вона тим самим замріяним голосом і замугикала: — В небо хочу я злітати, як та пташка там ширяти.

— Мені пригадується, ніби там інші слова: «Гарно рано-вранці встати»[253], але ваша версія теж цікава.

Вона сіла. Расті намагався покласти її знову, але наважився тиснути їй тільки на праве плече, а цього виявилося недостатньо.

— А я зможу встати завтра вранці? Я мушу побачитися з шефом Рендолфом. Ті хлопці зґвалтували Саммі Буші.

— І могли вбити вас, — додав він. — Вивих вивихом, але впали ви дуже вдало. Дозвольте мені подбати про Саммі.

— Ті копи небезпечні, — вона поклала праву руку йому на зап'ястя. — Їм не можна залишатися поліцейськими. Вони принесуть горе ще комусь, — вона облизнула губи. — У мене так пересохло в роті.

— Це ми поправимо, але вам треба лягти.

— Ви взяли зразки сперми з Саммі? Ви можете порівняти їх з копівською? Якщо зможете, я не відстану від Рендолфа, поки він не змусить їх здати зразки ДНК. Я переслідуватиму його і вдень, і вночі.

— У нас нема обладнання для порівнювання ДНК, — сказав Расті і подумки продовжив: «А також зразків сперми. Бо Джина Буффаліно промила Саммі, на її ж прохання». Я принесу вам чогось попити. Всі холодильники, окрім того, що в лабораторії, вимкнуто задля економії генераторного соку, але в сестринській є автономний «Іглу».

— Соку, — сказала вона, заплющуючи очі. — Так, соку випити було б добре. Помаранчевого або яблучного. Тільки не «V8»[254]. Він задуже солоний.

— Яблучний, — сказав він. — Сьогодні вам потрібна тільки рідина.

Пайпер прошепотіла:

— Мені так жаль мого собаку, — і відвернула голову.

Расті подумав, що вона, мабуть, вже спатиме, коли він повернеться до неї з бляшанкою соку.

На півдорозі по коридору він побачив, як з-за рогу, з сестринської, галопом вискочив Твіч. Очі мав вибалушені, дикі.

— Ходімо надвір, Расті.

— Спершу я мушу принести преподобній Ліббі…

— Ні, зараз же. Ти мусиш це побачити.

Расті поспішив назад до палати № 29 і зазирнув. Пайпер хропла з не гідним для леді гарчанням, що було не дивно, зважаючи на її розпухлий ніс.

Він вирушив услід за Твічем по коридору ледь не бігом, намагаючись приладитися до його широких кроків.

— Та що там? — спитав він, маючи на увазі «що там такого?»

— Не можу описати, а якби навіть зміг, ти б мені не повірив. Ти мусиш сам це побачити, — він штовхнув двері вестибюля.

На під'їзній алеї, вийшовши з-під захисного козирка, куди підвозять пацієнтів, стояли Джинні Томлінсон, Джина Буффаліно та Герріет Біґелоу, подружка Джини, котру та загітувала допомагати в шпиталі. Усі три стояли в спільних обіймах, немов утішали одна одну, і дивилися в небо.

Небо було заповнене сяйвом рожевих зірок, і чимало з них нібито падали, залишаючи по собі довгі, майже флуоресцентні смуги. Дрож перебіг у Расті за плечима.

«Джуді це передбачила, — подумав він. — Рожеві зірки падають смугами». І ось вони падають. Падають.

Це було так, ніби в них на очах саме небо падало їм на голови.

Коли почали падати рожеві зірки, Аліса й Ейден міцно спали, але Терстон Маршалл і Каролін Стерджес — ні. Вони стояли на задньому дворі Думагенів і дивилися, як зірки яскравими рожевими рисками линуть униз. Деякі з тих рисок перехрещувалися, і тоді, здавалося, в небі постають, щоби невдовзі зникнути, рожеві руни.

— Це кінець світу? — запитала Каролін.

— Аж ніяк, — відповів він. — Це метеорний рій. Доволі звичайне явище для осені в нас, у Новій Англії. Гадаю, зараз трохи запізно для Персеїдів, отже, це, либонь, якийсь приблудний метеорний дощ — можливо, пил з уламками породи якогось астероїда, котрий розбився трильйон років тому. Ти тільки задумайся про це, Каро!

Їй не хотілося.

— А метеорні дощі завжди рожеві?

— Ні. Гадаю, і цей виглядає білим поза Куполом, але ми його бачимо крізь плівку з пилу і різних дрібних частинок. Крізь атмосферне забруднення, іншими словами. Воно змінює колір.

Задивившись на беззвучний рожевий гармидер в небі, вона згадала:

— Терсі, а малюк… Ейден… коли з ним трапилося оте… хтозна, що воно було, він говорив…

— Я пам'ятаю, що він говорив. Рожеві зірки падають, за ними залишаються смуги.

— То як же він міг знати про це?

Терстон лише похитав головою.

Каролін обняла його міцніше. У такі моменти (хоча ще ніколи подібного цьому моменту не траплялося в її житті) вона раділа, що Терстону стільки років, що він міг би бути її батьком. Саме в цю мить їй хотілося, щоб він дійсно був її батьком.

— Як він міг знати, що це буде? Звідки він міг це знати?

Ейден казав іще дещо в тому своєму пророчому стані: всі дивляться. Й о пів на десяту того понеділкового вечора, коли метеорний дощ був у самому розпалі, його пророцтво справдилося.

Новина поширюється мобільними телефонами і електронною поштою, але здебільшого традиційними способом: з рота до вуха.

За чверть до десятої Мейн-стрит переповнена народом, який спостерігає цей беззвучний феєрверк. Більшість людей стоять безмовні. Декотрі плачуть. Лео Ламойн, вірний парафіянин покійного пастора Церкви Святого Спасителя преподобного Лестера Коґґінса, кричить, що це Апокаліпсис, що він бачить Чотирьох Вершників у небесах, що друге пришестя скоро-скоро і всяке таке інше і тому подібне. Нечупара Сем Вердро — знову на волі з третьої години дня, тверезий і дратівливий — каже Лео, що, якщо той не заткнеться про Апокаліпсис, він зараз же побачить власні зірки. Руп Ліббі, офіцер поліції Честер Мілла, тримаючи руку на руків'ї свого пістолета, наказує їм обом негайно стулити пельки, перестати лякати людей. Ніби вони й так уже не перелякані. Вілла і Томмі Андерсони стоять на парковці біля свого «Діппера», Вілла плаче, сховавши обличчя у Томмі на плечі. Розі Твічел стоїть поряд з Енсоном Вілером перед «Трояндою-Шипшиною», обоє у фартухах і теж обійнявшись. Норрі Келверт і Бенні Дрейк дивляться разом зі своїми батьками, пальці Норрі прослизають у долоню Бенні, він приймає їх з трепетом, якому не рівня якісь падучі зірки. Джек Кейл, теперішній директор «Фуд-Сіті», стоїть на парковці супермаркету. Джек подзвонив Ерні Келверту, колишньому директору, вдень, щоб спитати, чи той не допоможе йому інвентаризувати наявні в магазині продукти. Вони якраз займалися цією роботою, сподіваючись до півночі закінчити, коли на Мейн-стрит розпочалося це божевілля. Тепер вони стоять поряд, дивляться, як падають рожеві зірки. Стоять, задерши голови, перед своїм похоронним салоном Стюарт і Ферналд Бові. Генрі Моррісон і Джекі Веттінгтон стоять через дорогу від похоронного салону, і поряд з ними стоїть Чез Бендер, котрий викладає історію в середніх класах школи.

— Це усього лише метеорний дощ, видимий крізь нашарування бруду, — пояснює Чез поліцейським… але в голосі його все одно чути острах.

Той факт, що колір зірок насправді змінився через накопичення твердих частинок, доходить до людей, повертаючи ситуацію в новому напрямку: поступово плач шириться. Звучить він неголосно, майже як дощ.

Великого Джима безглузді вогники в небі цікавлять менше за те, як люди інтерпретують ті вогники. Цього вечора вони просто розійдуться по своїх домівках. Проте вже завтра все може виглядати інакше. І той страх, який він спостерігає на багатьох обличчях, не така вже й погана річ. Переляканим людям потрібен жорсткий лідер, а якщо є щось, що, як знає Великий Джим, він може забезпечити, то це якраз жорстке лідерство.

Він стоїть на ґанку поліцейської дільниці разом з шефом Рендолфом і Енді Сендерсом. Нижче від них стоять його проблемні діти: Тібодо, Ширлз, ця хвойда Руа і друг Джуніора Френк. Великий Джим спускається сходами, з котрих трохи раніше скотилася Ліббі («Вона зробила б нам велику послугу, аби скрутила собі в'язи», — думає він), і плескає по плечі Френка.

— Подобається видовище, Френкі?

Великі злякані очі роблять цього хлопця на вигляд дванадцятирічним, замість двадцятидвохрічного, чи скільки там йому.

— Що це, містере Ренні? Ви знаєте?

— Метеорний дощ. Просто Господь передає привіт Його народу.

Френк Делессепс трохи послаблюється.

— Ми зайдемо всередину, — киває Великий Джим великим пальцем собі за спину, на Енді й Рендолфа, котрі так і стоять, задивлені в небеса. — Ми там дещо обговоримо, а потім я покличу вас чотирьох. Я хочу, щоб ви усі розповідали однакову нікчемашну історію, коли я вас покличу. Ти це зрозумів?

— Так, містере Ренні, — відповідає Френкі.

На Великого Джима дивиться Мел Ширлз — очима, як блюдця, з роззявленим ротом. Великий Джим думає, що хлопець має такий вигляд, ніби побачив, що рівень його Ай-К'ю зріс до сімдесяти[255]. Що також зовсім непогана річ.

— Це виглядає, як кінець світу, містере Ренні, — каже той.

— Нісенітниця. Ти ж спасенний, синку?

— Гадаю, так, — каже Мел.

— Тобі нема про що непокоїтись, — Великий Джим інспектує їх одного за одним, закінчуючи Картером Тібодо. — А шлях до спасіння сьогодні лежить через те, щоб ви усі розповідали однакову історію.

Не всі бачать спадаючі зірки. Сплять братик і сестра Епплтони, і маленькі донечки Расті Еверета сплять. І Пайпер теж. І Ендрія Ґріннел також. І Майстер, розкинувшись на мертвій траві поряд з тим, що, можливо, є найпотужнішою в Америці метамфетаміновою фабрикою. Спить і Бренда Перкінс, заколисавши себе плачем на дивані, зі стосом аркушів, роздрукованих із папки ВЕЙДЕР, на кавовому столику поряд з нею.

Не бачать ще мертві, хіба що дивляться з якогось веселішого місця, ніж ця затьмарена рівнина, де безтямні армії зчепилися вночі[256]. Майра Еванс, Дюк Перкінс, Чак Томпсон і Клодетт Сендерс лежать у похоронному салоні Бові; доктор Гаскелл, містер Карті й Рорі Дінсмор — у морзі лікарні імені Кетрін Рассел; Лестер Коґґінс, Доді Сендерс і Ейнджі Маккейн усе ще окремим товариством — у комірчині Маккейнів. І Джуніор разом з ними. Вмостився між Доді й Ейнджі, тримаючи їх за руки. У нього болить голова, але не дуже. Він думає: може, йому проспати тут всю ніч.

На Моттонській дорозі, у Східному Честері (неподалік від місця, де намагання продірявити купол за допомогою експериментальної кислоти не припиняються навіть під цим дивним рожевим небом), Джек Еванс, чоловік покійної Майри, стоїть у себе на задньому дворі з пляшкою «Джека Деніелса» в одній руці й придбаним колись заради безпеки їхнього дому «Ругером SR9» у другій. Він п'є і дивиться, як падають рожеві зорі. Він знає, що вони таке, і він вітає кожну, і він бажає смерті, бо без Майри провалилося дно його життя. Він, певне, міг би жити й без неї, він, певне, міг би жити, як пацюк у скляному ящику, але обидві умови разом він витримати не в змозі. Коли хвости падаючих метеорів перехрещуються найінтенсивніше — це близько чверті по десятій годині, десь через сорок п'ять хвилин після того, як розпочався цей зоряний дощ, — він ковтає залишок віскі, відкидає пляшку в траву і прострілює собі мозок. Він стає першим офіційно зареєстрованим самогубцем у Честер Міллі.

Та не останнім.

Барбі, Джулія і Лісса Джеймісон безмовно дивилися, як двоє солдатів у космічних скафандрах знімають тоненький наконечник із пластикового шланга. Кладуть його в непрозорий пластиковий пакет, який зашморгують зіпером, а потім той пакетик у металевий кейс, на якому написано: НЕБЕЗПЕЧНІ МАТЕРІАЛИ. Кейс вони замкнули двома ключами (кожен своїм), а вже тоді зняли з себе шоломи. Утомлений, розпарений і пригнічений мали вони вигляд.

Двоє старших чоловіків — надто старі, щоби бути солдатами — відкотили якесь складне на вигляд обладнання з місця кислотного експерименту, котрий проводився тричі підряд. Барбі подумав, що ці двоє, ймовірно науковці з НАСА, робили якісь спектрографічні аналізи. Чи намагалися. Протигази, що були на їхніх лицях під час аналітичних процедур, вони зсунули собі на тім'я, де ті тепер стирчали, немов якісь дивацькі капелюшки. Барбі міг би спитати в Кокса, що саме мусили показати ті тести, і Кокс навіть міг би дати йому пряму відповідь, але Барбі теж почувався пригнічено.

Угорі жменька останніх рожевих метеоритів промайнула небом.

Лісса показала пальцем у бік Східного Честера:

— Я ніби чула щось схоже на постріл. А ви?

— Може, автомобільний вихлоп чи якийсь хлопець запустив пляшкову ракету[257], — одізвалася Джулія. Вона теж була втомлена й зблякла. Раз, коли вже стало ясно, що експеримент — точніше кажучи, випробування кислоти — не дав результатів, Барбі помітив, як вона витирає з очей сльози. Щоправда, це не завадило їй знімати весь процес своїм «Кодаком».

До них, відкидаючи в світлі верхніх прожекторів дві протилежні тіні, підійшов Кокс. Він махнув у той бік, де на Куполі нещодавно були намальовані двері.

— Здається, ця пригода коштувала американським платникам податків три чверті мільйона доларів, і це не враховуючи тих видатків, що пішли на розробку цієї рідини. Котра вижерла фарбу, але більше нічого нахер не змогла зробити.

— Слідкуйте за своїми висловами, полковнику, — промовила Джулія лише з тінню посмішки на губах.

— Дякую, мадам редакторка, — кисло вклонився Кокс.

— А ви дійсно вірили, що ця штука подіє? — спитав Барбі.

— Ні, але я також ніколи не вірив, що доживу, щоб побачити людину на Марсі, а от росіяни кажуть, ніби збираються послати туди команду з чотирьох людей у 2020 році.

— О, авжеж, — підхопила Джулія. — Марсіяни почули про це і вже нервуються.

— Якщо так, вони нервуються не через ту країну, — сказав Кокс… і Барбі помітив щось нове в його очах.

— Звідки така певність, Джиме? — спитав він м'яко.

— Прошу?

— Що Купол встановили космічні прибульці.

Джулія зробила два кроки вперед. Обличчя в неї було бліде, очі горіли.

— Розказуйте нам все, що знаєте, чорти вас забирай!

Кокс підняв руку.

— Стоп. Ми не знаємо нічого. Хоча є теорія. Так. Марті, ходіть-но сюди.

Один із тих літніх джентльменів, що проводили тести, підійшов до Купола. У руці за ремінець він тримав свій протигаз.

— Як ваші аналізи? — запитав Кокс і, побачивши, що той вагається, додав: — Говоріть вільно.

— Ну… — знизав плечима Марті. — Сліди мінералів. Забруднювачів ґрунту й повітря. А так — нічого більше. За даними спектрального аналізу, цієї штуки тут нема.

— А як щодо HY-908? — спитав Кокс, а потім обернувся до Барбі й жінок. — Це кислота.

— Вона зникла, — сказав Марті. — Ця штука, котрої тут нема, її поглинула.

— А таке можливо, з огляду на ваші знання?

— Ні. Але Купол також неможливий, з огляду на наші знання.

— І це наводить вас на думку, що Купол може бути творінням якоїсь форми життя, котра має кращі знання в царині фізики, хімії, біології, усього на світі? — Марті знову завагався, і Кокс повторив раніше ним сказане: — Говоріть вільно.

— Це одна версія. Інша — що його встановив якийсь земний супернегідник. Живий Лекс Лютор[258]. Або це робота якоїсь із країн-ренегатів, типу Північної Кореї.

— Котра не похвалилася про свою причетність? — скептично спитав Барбі.

— Я схиляюся до прибульців, — сказав Марті, постукавши по Куполу не здригнувшись, він уже раніше отримав від нього електричний удар. — Так само, як і більшість дослідників, котрі зараз працюють по темі. Якщо це можна так назвати, бо насправді ми не робимо нічогісінько. Правило Шерлока: якщо відкинути неможливе, залишиться відповідь, якою б вона не була неймовірною.

— А хіба хтось чи щось приземлилися в літаючій тарілці й вимагали, щоб їх провели до тутешнього вождя? — спитала Джулія.

— Ні, — відповів Кокс.

— А ви знали б, аби таке трапилося? — спитав Барбі й подумав: «Ми насправді дискутуємо на цю тему чи мені це сниться?»

— Ця річ може бути метеорологічного, — почав Марті. — Чорт, навіть біологічного походження — може бути живою. Існує ще й така теорія, що це якийсь гібрид кишкової палички.

— Полковнику Кокс, — запитала Джулія тихо. — Ми опинилися в центрі якогось експерименту? Бо в мене саме таке відчуття.

Тим часом Лісса Джеймісон дивилася назад, на гарні будиночки міні-містечка Східний Честер. Більшість із них стояли темні, чи то тому, що люди, які в них жили, не мали генераторів, чи то вони економили пальне.

— То був постріл, — промовила вона. — Я цілком певна, що то був постріл.