Під куполом

ЗЛОМЛЕНІ

«Шипшину» було закрито до п'ятої вечора, в цей час Розі планувала подавати легкі наїдки, здебільшого з того, що в неї не розпродалось перед тим. Позираючи на телевізор над шинквасом, вона робила картопляний салат, коли почувся стук у двері. Прийшли Джекі Веттінгтон, Ерні Келверт і Джулія Шамвей. Витираючи руки об фартух, Розі перетнула порожній ресторан і відімкнула двері. По п'ятах Джулії чимчикував пес-коргі Горес, вуха наструнчені, посмішка дружня. Розі упевнилася, що табличка ЗАКРИТО на своєму місці, і знову замкнула двері за ними.

— Дякую, — промовила Джулія.

— Нема за що, — відповіла Розі. — Я вас сама хотіла бачити.

— Ми прийшли заради цього, — показала Джекі на телевізор. — Я була в Ерні, а Джулію ми зустріли по дорозі сюди. Вона сиділа напроти попелища, журилася за своїм домом.

— Я не журилася, — заперечила Джулія. — Ми з Горесом намагалися придумати, як нам відновити випуск газети після міських зборів. Вона мусить бути маленька, певне, лиш дві шпальти, але все одно це буде газета. Я в це усім своїм серцем вірю.

Розі знову поглянула на екран телевізора. Там миловидна молода жінка проголошувала підводку до прямого репортажу. Внизу екрана світився напис: СЬОГОДНІ: З ЛЮБ'ЯЗНОГО ДОЗВОЛУ Ей-Бі-Сі. Раптом пролунав вибух і в небі розквітла вогняна куля. Репортерка здригнулася, скрикнула, крутнулась на місці. У наступну мить оператор уже випустив її з кадру, роблячи наплив на падаючі на землю уламки лайнера «Ер Айерленд».

— Там нема нічого нового, тільки того й роблять, що повторюють кадри авіакатастрофи, — сказала Розі. — Якщо ви не бачили цього раніше, дивіться, будь ласка. Джекі, я бачилась з Барбі сьогодні, понесла йому пару сандвічів, і мене пустили до підвалу, туди, де камери. Мел Ширлз прислужився мені гідом.

— Пощастило вам, — сказала Джулія. — Як він там, в порядку?

— Він виглядає, як гнів Господній, але, як на мене, то не зовсім зле. Він сказав… Джекі, може, мені краще поговорити з тобою сам на сам.

— Що б там не було, мені здається, ви можете говорити про все при Ерні й Джулії.

Розі замислилась, проте ненадовго. Якщо не довіряти Ерні Келверту і Джулії Шамвей, то більше взагалі нікому не можна.

— Він сказав, що мені треба побалакати з тобою. Подав це так, ніби між нами була якась сварка і я мушу помиритися з тобою. Він наказав передати тобі, що я гідна людина.

Джекі обернулася до Ерні з Джулією. Розі здалося, ніби між ними відбувся обмін питанням і відповідями.

— Якщо Барбі так каже, отже, так воно й є, — промовила Джекі, а Ерні ствердно кивнув. — Любонько, у нас сьогодні ввечері буде зустріч. У пастораті Конго. Це свого роду таємна зустріч…

— Не свого роду, а дійсно таємна, — уточнила Джулія. — І, зважаючи на те, як розвиваються зараз події в місті, цю таємницю краще не розголошувати.

— Якщо там ітиметься про те, про що я думаю, я з вами, — а далі Розі понизила голос. — Я, але не Енсон. Він начепив собі ту кляту пов'язку.

І якраз у цю мить на телеекрані з'явився логотип Сі-Ен-Ен СВІЖІ НОВИНИ в супроводі катастрофічно дратівної мінорної музики, яка тепер слугувала на цьому каналі акомпанементом для кожного їх повідомлення про Купол. Розі очікувала, що з'являться або Андерсон Купер, або її улюбленець Вульфі — обидва тепер базувалися у Касл Року, — але натомість показали Барбару Старр, постійну кореспондентку каналу в Пентагоні. Вона стояла перед табором із наметів і трейлерів, який слугував передовою армійською базою в Гарлоу.

— Дон, Кайра[373]… полковник Джеймс О. Кокс, ключова фігура Пентагону з того моменту, як ми дізналися про безпрецедентне явище, що тепер відоме під назвою Купол, збирається виступити перед пресою — це буде усього друга його публічна поява після того, як розпочалася ця криза. Про це було повідомлено пресі якихось пару хвилин тому, і, звісно ж, ця новина наелектризувала десятки тисяч американців, чиї рідні й близькі опинилися в обложеному містечку Честер Мілл. Нам сказали… — вона почула якесь повідомлення у своєму навушнику. — А ось уже й Джеймс Кокс.

Четвірка в ресторані всілася на стільцях перед шинквасом, дивлячись, як кадр змінився іншим — зображенням інтер'єру великого намету. Чоловік сорок журналістів сиділи там на складаних стільцях, а ще більше їх стояло позаду. Поки що вони перемовлялися між собою. В одному кінці намету було встановлено тимчасову сцену. На ній, між американських прапорів, стояла обліплена мікрофонами трибуна. Позаду неї висів білий екран.

— Доволі професійно, як для імпровізованої акції, — зауважив Ерні.

— О, я гадаю, до цього готувалися, — сказала Джекі. Вона пригадала свою розмову з Коксом. «Ми тут збираємося серйозно постаратися, щоб життя Ренні не здавалося таким комфортним», — попереджав він.

З лівого боку в наметі відкрилася запона і низенький, спортивного виду чоловік з сивіючим волоссям швидко зійшов на імпровізовану сцену. Ніхто не здогадався приставити до неї пару сходинок чи хоч якийсь ящик, щоб можна було по ходу на нього ступити, але це не виявилося проблемою для тренованого доповідача; він легко туди заскочив, навіть не збивши кроку. Одягнений він був у просту польову форму-хакі. Якщо й мав якісь нагороди, на це ніщо не натякало. Нічого не було на його сорочці, окрім стрічки зі словами «полк. Дж. Кокс». Ніяких нотаток при собі він теж не мав. Журналісти вмент затихли, і Кокс подарував їм легку усмішку.

— Цей парубок напевне вже проводив не одну прес-конференцію, — зауважила Джулія. — Він виглядає добре.

— Тихіше, Джуліє, — цитьнула Розі.

— Леді і джентльмени, дякую вам за те, що прийшли, — почав Кокс. — Моя промова не забере багато часу, а потім я відповім на кілька запитань. Ситуація стосовно Честер Мілла і того, що ми тепер називаємо Куполом, виглядає такою ж, як і попередньо: місто залишається заблокованим, ми досі не маємо уявлення, що спричинилося до такої ситуації чи що її підтримує, і також ми поки що не маємо успіху в подоланні цього бар'єра. Звісно, якби ми з цим упоралися, ви б про це знали. Найкращі науковці Америки — найкращі уми світу — займаються цією проблемою і ми розглядаємо значну кількість варіантів. Не питайте мене про деталі, бо наразі відповідей ви не отримаєте.

Журналісти невдоволено загули. Кокс їм не заважав. Під ним висвітилися титри Сі-Ен-Ен: НЕМА ВІДПОВІДЕЙ НАРАЗІ. Коли мурмотіння стихло, Кокс продовжив.

— Як вам відомо, ми встановили навкруг Купола заборонену зону, спершу радіусом в милю, яку було поширено до двох миль у неділю й чотирьох у вівторок. Для цього існує кілька причин, найважливіша з них та, що Купол становить небезпеку для людей з деякими імплантатами, наприклад із серцевими ритмоводіями. Друга причина полягає в тім, що ми побоювалися, що поле, яке підтримує Купол, може мати якісь інші, менш помітні, негативні впливи на людину.

— Чи не радіацію ви маєте на увазі, пане полковнику? — гукнув хтось.

Кокс скинув на того крижаним оком, і, вирішивши через деякий час, що журналіста покарано достатньо (на радість Розі, то був не Вульфі, а те напівлисе, пустопорожнє базікало[374] з «Фокс-ньюз»), він продовжив:

— Тепер ми вважаємо, що небезпеки немає, принаймні на даний час, і тому визначили п'ятницю, двадцять сьоме жовтня, тобто післязавтра, днем побачень біля Купола.

Реакцією на це стала злива запитань. Кокс чекав, поки вона вщухне, а коли аудиторія трохи заспокоїлася, він дістав з полиці під трибуною пульт і натиснув кнопку. На білому екрані вигулькнув знімок високої роздільності (на погляд Джулії, його навряд чи було просто завантажено з Google Earth[375]). На знімку було видно Честер Мілл і обидва сусідніх міста від нього на південь — Моттон і Касл Рок. Кокс поклав пульт і взяв лазерну указку.

Внизу телевізійного екрана вже з'явилися титри: НА П'ЯНИЦЮ ПРИЗНАЧЕНО ДЕНЬ ПОБАЧАНЬ БІЛЯ КУПОЛА. Джулія посміхнулась. Коксу вдалося заскочити титрувальника-коректора Сі-Ен-Ен зненацька…

— Ми вважаємо, що зможемо прийняти і розмістити дванадцять сотень візитерів, — рішуче промовив Кокс. — Це число обмежене близькими родичами, принаймні цього разу… хоча ми всі сподіваємось і молимось, щоб наступного разу ніколи не трапилось. Місця збору призначено тут, на ярмарковому полі Касл Рока, і тут, на треку Оксфорд-Плейнз, — відзначив указкою він обидві локації. — Ми подамо дві дюжини автобусів, по дванадцять на кожне місце збору. Їх нам надають шість сусідніх шкільних округів, котрі, допомагаючи нам у наших зусиллях, на цей день відміняють заняття, і ми висловлюємо їм велику за це подяку. Двадцять п'ятий автобус буде подано до магазину «Наживка і знаряддя» у Моттоні для преси. — І далі сухо: — Оскільки цей заклад також є ліцензованим місцем продажу алкоголю, я певен, більшість із вас його добре знає. У цій подорожі буде також дозволено взяти участь одній, я повторюю — одній, машині для відеофіксації події. Ви самі організуєте репортерський пул, леді і джентльмени, компанію, яка транслюватиме подію, буде вибрано лотерейним розіграшем.

У відповідь на це почувся загальний стогін, проте, радше за все, лиш рефлекторний.

— В автобусі для преси сорок вісім місць, хоча очевидно, що тут присутні сотні представників медій з усього світу…

— Тисячі! — прокричав якийсь сивочолий молодик, чим викликав загальний сміх.

— Дивіться-но, я щасливий, що хоч комусь радісно, — гірко промовив Ерні Келверт.

Кокс дозволив собі усмішку.

— Уточнюю, містере Грегорі[376]. Місця в автобусі буде розподілено між різними інформаційними організаціями: телеканалами, агенціями «Ройтерз», «Тасс», «Ей-Пі» тощо… і від самих цих організацій залежатиме, кого вони виберуть своїми представниками.

— Краще би був Вульфі з Сі-Ен-Ен, от і все, що я тут можу сказати, — оголосила Розі.

Журналісти збуджено зашварготіли,

— Якщо дозволите, я продовжу? — запитав Кокс. — А тим з вас, котрі зараз розсилають текстові повідомлення, ласкаво раджу припинити.

— Ого, мені подобається його напористість, — сказала Джекі.

— Добродії, сподіваюсь, ви згадаєте, що центральними фігурами цієї події є не ви? Хіба ви поводилися б таким чином, якби тут ішлося про людей, яких засипало в шахті, або тих, що потрапили в пастку під будинком, зруйнованим у результаті землетрусу?

Після цих його слів запала тиша того типу, що паралізує четвертокласників, коли в їхнього вчителя врешті-решт уривається терпець. Він дійсно має напір, подумала Джулія, і на мить їй усією душею схотілося, щоби Кокс був зараз тут, під Куполом, і взяв владу в свої руки. Та звісно ж, аби свині мали крила, сало сипалось би з неба.

— Ваша робота, леді і джентльмени, має два напрямки: допомогти нам розповсюдити це повідомлення і забезпечити, щоб у день побачень біля Купола все відбувалося якомога делікатнішим чином.

Титри Сі-Ен-Ен оголосили: ПРЕСА ДОПОМАГАТИМЕ УЧАСНИКАМ ДНЯ ПОБАЧЕНЬ У П'ЯНИЦЮ.

— Останнє, чого б нам хотілося, це раптового масового напливу до Західного Мейну родичів з усієї країни. У нас і так тут, довкола, вже зібралося близько десяти тисяч рідних тих, хто опинився в пастці під Куполом. Готелі, мотелі й кемпінги переповнені вщент, ледь не вибухнуть. Моє послання родичам з інших регіонів країни таке: «Якщо ви ще не тут, не приїздіть». Вам не лише не буде надано перепустку для участі в дні побачень, вас зупинять і повернуть назад на пропускних пунктах тут, тут, тут і отут. — Він висвітив указкою Люїстон, Оберн, Норт-Віндем і Конвей в Нью-Гемпширі.

— Родичі, які вже перебувають поряд, мусять звернутися до офіцерів-реєстраторів, котрі вже знаходяться на ярмарковому полі й Спідвей-треку. Якщо ви гадаєте, що можете цієї ж секунди вскочити в свою машину і примчати, не надійтесь. Це не «Білий розпродаж» у Філена[377], тож навіть якщо хтось опиниться першим у черзі, йому це ще нічого не гарантує. Відвідувачі будуть обиратися за лотереєю, і для участі в ній слід зареєструватися. Кандидатам на побачення потрібні будуть ідентифікаційні картки з двома фотографіями. Ми намагатимемося надавати перевагу тим, хто має двох або більше родичів у Міллі, але ніяких гарантій надати не можемо. І, попереджаю, ті з вас, хто з'явиться на посадку до автобуса в п'ятницю без перепустки або з фальшивою перепусткою — іншими словами, якщо хтось створюватиме перешкоди нашій операції — опиняться у в'язниці. Не намагайтеся перевірити на собі серйозність моїх слів.

— Посадка вранці в п'ятницю розпочнеться о восьмій нуль-нуль. Якщо все йтиме гладко, ви матимете щонайменше чотири години спілкування з вашими близькими, а може, й більше. Створюватимете завади, значить, час побачення буде скорочено для всіх. Автобуси відправлятимуться від Купола о сімнадцятій нуль-нуль.

— У якому саме місці відбуватиметься побачення? — гукнула якась жінка.

— Я якраз наблизився до цього, Ендріє[378].

Кокс узяв пульт і збільшив картинку, сфокусувавшись на шосе 119. Джекі добре запам'ятала цю місцину; саме там вона мало не зламала собі носа об Купол. Вона впізнала дахи ферми Дінсмора, господарського дому, стодол і корівників.

— На Моттонському боці Купола є базарчик, — показав Кокс указкою. — Автобуси стануть там. Відвідувачі висадяться і пройдуть до Купола пішки. По боках дороги вільні поля, там достатньо місця, де люди зможуть поспілкуватися. Усі рештки аварій звідти вже прибрано.

— Чи буде дозволено відвідувачам підходити до Купола впритул? — спитав хтось із репортерів.

Кокс ще раз подивився прямо в камеру, звертаючись до потенційних відвідувачів. Розі могла собі уявити, які зараз надії і страхи відчувають ті люди, котрі дивляться телевізор у мотелях і барах, слухають цю передачу по радіо в своїх машинах. Вона сама їх зараз відчувала.

— Відвідувачам буде дозволено стояти на відстані два ярди від Купола, — сказав Кокс. — Ми вважаємо таку дистанцію безпечною, хоча гарантій надати не можемо. Це не сертифікована спеціалістами з безпеки поїздка на швидкісних гірках у парку розваг. Люди з електронними імплантатами мусять утриматися від відвідин. Тут кожний відповідає за себе сам, ми не в змозі перевірити кожні груди на присутність там шрамів від серцевих операцій. Відвідувачі також залишать всі електронні прилади, включно з «Ай-Подами», стільниковими телефонами, «Блекбері» та тому подібними дівайсами в автобусах. Репортери з камерами і мікрофонами мусять триматися подалі. Ближній простір тільки для відвідувачів, те, що відбуватиметься між ними і їх рідними, стосується лише їх і більш нікого. Громадяни, все в нас вийде, якщо ви допоможете нам, щоби воно вийшло. Якщо дозволите, я висловлюсь фразою зі «Стар Треку»: «Допоможіть нам зробити це як слід». — Він поклав указку. — Тепер я готовий відповісти на кілька запитань. Усього кілька. Містере Бліцер.

Обличчя Розі розквітло. Вона підняла чашку зі свіжоналитою кавою й підняла тост до екрана телевізора.

— Гарно виглядаєш, Вульфі! Я б не вигнала тебе з мого ліжка, навіть якби ти в нім печиво їв.

— Полковнику Кокс, чи існують якісь плани на проведення прес-конференції за участі офіційних осіб міста? Наскільки нам зрозуміло, дійсним керівником там наразі є другий виборний Ренні. Що робиться з цього приводу?

— Ми докладаємо наших зусиль, щоби прес-конференція відбулася за участі виборного Ренні й будь-кого з інших офіційних осіб міста, котрі можуть бути присутні. Вона відбудеться опівдні, якщо все йтиме відповідно до запланованого нами графіка.

Прозвучав спонтанний шквал оплесків від журналістів, що вітали цю новину. Найбільше їм подобаються прес-конференції, за цікавістю вони посідають друге місце після виловлювання високооплачуваних бюрократів у ліжку з високооплачуваними повіями.

Кокс кивнув.

— В ідеалі, конференція відбуватиметься прямо там, на шосе, представники міста, хто б вони не були, на їхньому боці, а ви, леді і джентльмени, на цьому.

Схвильована балаканина. Їм сподобались візуальні можливості.

Кокс показав пальцем: «Містере Голт».

Лестер Голт з Ен-Бі-Сі скочив на рівні.

— Наскільки ви певні того, що містер Ренні візьме участь у конференції? Я питаю, бо є повідомлення про те, що з його боку було допущено фінансові порушення, а також щодо нього проводиться якесь кримінальне розслідування генеральним прокурором штату.

— Я знаю про ці повідомлення, — відповів Кокс. — Але я не готовий їх зараз коментувати, хоча сам містер Ренні, можливо, має що сказати з цього приводу. — Він замовк, мало не посміхаючись, а тоді завершив: — Я щиро цього бажав би.

— Ріта Брейвер, полковнику Кокс, Сі-Бі-Ес. Чи правда те, що Дейл Барбара, людина, яку ви просували на посаду надзвичайного адміністратора Честер Мілла, заарештований за вбивство? Що поліція Честер Мілла фактично вважає його серійним вбивцею?

Серед преси запала тотальна тиша; самі лише уважні очі. Такий самий вираз облич мали ті четверо, що сиділи перед телевізором у «Троянді-Шипшині».

— Правда, — відповів Кокс. Його безпосередня репортерська аудиторія відреагувала приглушеним бурмотінням. — Проте ми не маємо змоги перевірити звинувачення чи докази звинувачення, якщо такі існують. Що ми маємо, так лише ті самі телефонні повідомлення та інтернет-балаканину в чатах, які й вам, леді і джентльмени, безсумнівно, відомі. Дейл Барбара відзначений нагородами офіцер. Ніколи ні за що не заарештовувався. Я знаю його багато років і ручався за нього перед Президентом Сполучених Штатів. На підставі того, що мені відомо на даний час, не бачу причин говорити, ніби я зробив помилку.

— Рей Суарес, полковнику, Пі-Бі-Ес. Чи вважаєте ви, що звинувачення, висунуті лейтенантові Барбарі (тепер полковник Барбара), можуть бути політично вмотивованими? Що Джеймс Ренні міг ув'язнити його, щоб усунути від перебирання ним на себе управління, як це було наказано йому Президентом?

«Оце-о й є те, заради чого було влаштовано другу частину цього агітаційного цирку, — зрозуміла Джулія. — Кокс перетворив новинні медії на «Голос Америки»,[379]а ми, немов ті люди за Берлінською стіною».

Вона перебувала в цілковитому захопленні.

— Якщо вам пощастить у п'ятницю побачити виборного Ренні, містере Суарес, не забудьте поставити це питання безпосередньо йому. — Голос Кокса звучав безсоромно спокійно. — Леді і джентльмени, це все, що я мав сьогодні вам повідомити.

Швидко, як і був зайшов перед тим, він рушив геть, репортери не встигли навіть почати викрикувати нові запитання, як він уже зник.

— Оце так-так, — промурмотів Ерні.

— Йо, — відгукнулася Джекі.

Розі вимкнула телевізор. Вона вся світилася енергією.

— О котрій годині та зустріч? Мені нема чого закинути проти того, що наговорив полковник Кокс, але після цього виступу життя в Барбі може значно погіршитися.

Барбі довідався про дану Коксом прес-конференцію після того, як до підвалу спустився Мануель Ортега й повідомив йому цю новину. Ортега, в недалекому минулому наймит Дінсмора, хизувався тепер бляшаним значком — схоже, що саморобним, — пришпиленим до його синьої робочої сорочки, і револьвером 45-го калібру, який висів у нього на додатковому ремені, спущеному на стегна в стилі якогось крутого стрільця з вестерну. Барбі знав його як поміркованого чоловіка з рідіючим волоссям і одвічно засмаглою шкірою, котрий любив замовляти собі сніданок розміром як обід: млинці, бекон, підсмажену з обох боків яєчню — і говорив здебільшого про корів, його улюбленою породою були «оперезані Ґелловеї»[380], купити яких йому ніяк не вдавалося намовити містера Дінсмора. Попри прізвище, він був янкі до мозку своїх кісток і мав притаманне незворушному янкі добре почуття гумору. Барбі він завжди подобався. Але тепер це був інший Мануель, чужа людина, чий добрий гумор вигорів дотла. Принісши новини про останні події, він більшість цих новин прокричав крізь ґрати, не ощаджуючи на бризках слини. Лице його палало якоюсь мало не радіоактивною люттю.

— Ані слівця про те, що у бідної дівчинки в руці знайшли твої армійські жетони, жодного, сука, про це слова не сказав! А замість того цей курваль-брезентові-халяви нападає на Джима Ренні, котрий самотужки тримає наше місто вкупі, відколи все це розпочалося! Сам-один! Лиш БАТОГОМ та ДОБРИМ СЛОВОМ!

— Не кип'ятися так, Мануеле, — промовив Барбі.

— Для тебе, мазефакер, я офіцер Ортега!

— Чудово. Офіцер Ортега. — Барбі сидів на тапчані, гадаючи, чи легко буде Ортезі розстебнути кобуру з його античним «Шофілдом»[381]і розпочати тут стрілянину. — Я тут, Ренні там, на волі. І, я певен, він вважає, що все йде чудово.

— ЗАТКНИСЯ! — скричав Мануель. — Ми всі тут! Всі під цим довбаним Куполом! Алден нічого не робить, тільки п'є, а місіс Дінсмор без перестану плаче за Рорі. Джек Еванс стрелив собі в голову, ти знаєш, що він висадив собі мозок? А ті армійські блювотники ззовні не можуть придумати нічого кращого за кидання сюди лайна. Забагато брехні й сфабрикованих фактів, тоді як саме ти під'юдив колотнечу в супермаркеті і спалив газету. Либонь, щоб міз Шамвей не надрукувала, ХТО ТИ Є НАСПРАВДІ!

Барбі мовчав. Одне-єдине слово, промовлене ним на свій захист, побоювався він, напевне гарантує йому смертельний постріл.

— Отак вони й ганьблять всякого політика, котрий їм не подобається, — продовжував Мануель. — Їм більше до вподоби серійний убивця й ґвалтівник — той, що ґвалтує мертвих! — при владі, аніж християнин? Такий новий порядок.

Мануель витяг револьвер, просунув дуло крізь ґрати й прицілився. Дірочка на кінці дула здалася Барбі великою, мов вхід до якогось тунелю.

— Якщо Купол упаде раніше, ніж тебе приставлять до найближчої стінки і провентилюють, — далі вів Мануель, — я знайду хвилинку, щоб самому зробити цю роботу. Я перший у черзі, а зараз черга в Міллі з тих, хто бажає з тобою покінчити, вельми довга.

Барбі мовчав, чекаючи, що далі: смерть чи новий вдих і видих? Сендвічі Розі Твічел намагалися всі разом вилізти нагору йому горлянкою і задушити.

— Ми тут намагаємося вижити, а все, що вони роблять, це поливають брудом чоловіка, котрий утримує це місто від хаосу. — Раптом він утрутив свій величезний револьвер назад до кобури. — Хер з тобою. Не вартий ти цього.

Розвернувшись, Мануель рушив коридором назад до сходів, голова опущена, похилені плечі.

Барбі сперся об стіну й віддихнув. Піт зібрався в нього на лобі. Рука, яку він підняв, щоб його витерти, тремтіла.

Коли фургон Ромео Берпі повернув на під'їзну алею обійстя Макклечі, йому назустріч вибігла Клер. Вона ридала.

— Мамо! — закричав Джо, вискакуючи з фургона раніше, ніж Роммі встиг його зупинити. Слідом за ним надвір посипалися й інші. — Мамо, що трапилося?

— Нічого, — рюмсала Клер, хапаючи його в обійми. — У нас тут буде день побачень! У п'ятницю! Джої, можливо, ми зможемо побачитись із твоїм татком.

Джо видав тріумфальний крик і затанцював навкруг матері. Бенні обняв Норрі… і тут же скористався можливістю потай її цьомкнути, як примітив Расті. Метке чортеня.

— Підкиньте мене до шпиталю, Роммі, — попросив Расті. Поки Роммі здавав назад по алеї, Расті встиг помахати дітям рукою. Він радів, що йому вдалося забратися від місіс Макклечі без того, щоб мати з нею розмову; Материнський прозір може діяти на фельдшерів не гірше, ніж на дітей. — І не могли б ви зробити мені ласку і говорити англійською, замість того коміксового парле, котре ви практикуєте?

— Дехто не має ніякої культурної спадщини, на яку міг би спиратися, — відповів Роммі, — і таким чином заздрить тим, хто її має.

— А ваша мати, звісно, ходить у калошах, — докинув Расті.

— Гозуміється так, але тільки в дощ ходить, вона.

У Расті один раз дзеленькнув телефон: текстове повідомлення. Він відкрив його і прочитав: ЗУСТРІЧ О 21:30 ПАСТОРАТ КОНГО ПРИХОДЬ АБО УПОКОРСЯ Дж. В.

— Роммі, — промовив він, закриваючи телефон. — Якщо мені пощастить пережити обох Ренні, ви не бажаєте сьогодні ввечері відвідати зі мною одну зустріч?

Джинні зустріла його у фойє лікарні.

— Сьогодні в «Кеті Рассел» День Ренні, — оголосила вона з таким виглядом, що, здавалося, їй це дарує задоволення. — Обох їх довелося оглядати Терсі Маршаллу, цього чоловіка нам даровано Богом. Він не приховує своєї нелюбові до Джуніора — це він разом із Френкі побив і принизив Маршалла на озері, — але діє він цілком професійно. Цей парубок дарма просиджує штани на факультеті англійської в якомусь коледжі, він мусив би займатися медициною, — вона понизила голос. — Він працює краще за мене. І набагато краще за Твіча.

— Де він зараз?

— Пішов туди, де зараз живе, побачитися зі своєю подружкою і з дітками, якими вони опікуються. Скидається на те, що з дітьми він також поводиться цілком прекрасно.

— О Боже правий, Джинні закохалася, — засміявся Расті.

— Не поводься, як якийсь малолітка, — скинула вона на нього оком.

— У яких палатах розмістили Ренні?

— Джуніор у сьомій, старший у дев'ятнадцятій. Старший прибув з тим хлопцем, Тібодо, але мусив уже послати його кудись з дорученнями, бо тільки сам-один ходив подивитися, як там його син, — вона цинічно посміхнулась. — У сина він недовго пробув. В основному базікав по своєму мобільнику. Його хлопець тепер просто сидить, хоча вже прийшов до тями. А коли Генрі Моррісон його до нас привіз, він був зовсім безтямним.

— У Великого Джима аритмія? Якого рівня?

— Терстон її заспокоїв.

«На поки що, — подумав Расті, і не без задоволення. — Коли закінчиться дія валіуму, він знов запанікує на повну силу».

— Сходи оглянь першим чином сина, — сказала Джинні. У фойє вони стояли самі, але вона говорила тим же притишеним голосом. — Він мені не подобається, ніколи він мені не подобався, але зараз мені його жаль. Не думаю, щоб йому залишилося багато часу.

— А Терстон говорив щось Ренні про стан Джуніора?

— Так. Що проблема в нього потенційно серйозна. Та, вочевидь, не настільки серйозна, як усі ті дзвінки, що старий робив у той час. Либонь, хтось йому повідомив про день побачень у п'ятницю. А Ренні й розпсихувався.

Расті згадав коробочку на Чорній Гряді, просто тоненький прямокутник, площею заледве п'ятдесят квадратних дюймів, і все-таки він не зміг її підважити. Навіть посунути з місця не зміг. І ще йому пригадалися ті регочучі шкіроголовці, яких він теж коротко бачив.

— Є люди, котрі несхвально ставляться до побачень.

— Як ти почуваєшся, Джуніоре?

— Окей. Краще, — голос у нього звучав безбарвно. Одягнений у шпитальні кальсони, він сидів біля вікна. Безжальне світло било йому в змучене обличчя. Він виглядав знесиленим життям сорокарічним дядьком.

— Розкажи мені, що трапилося перед тим, як ти втратив свідомість.

— Я йшов до школи, але замість того пішов до будинку Ейнджі. Я хотів їй сказати, щоб помирилася з Френком. Він запав у крутий депресняк.

Расті подумав, може, йому спитати, чи знає Джуніор, що і Френк, і Ейнджі обоє мертві, проте потім вирішив, що не варто — який сенс? Замість того він запитав:

— Ти йшов до школи? А як щодо Купола?

— О, точно, — той самий безбарвний, беземоційний голос. — Я про нього зовсім забув.

— Скільки тобі років, синку?

— Двадцять… один?

— Як звали твою матір?

Джуніор на це замислився.

— Джейсон Джіамбі[382], — нарешті промовив він, а відтак пронизливо розсміявся.

Але апатичний, беземоційний вираз на його обличчі аніскільки не змінився.

— Коли опустився Купол?

— У суботу.

— А скільки днів тому це було?

Джуніор насупився.

— Тиждень? — нарешті промовив він. — Два тижні? Він уже якийсь довший час стоїть, це точно. — Нарешті він обернувся до Расті. Очі в нього сяяли завдяки валіуму, який йому вколов Терстон Маршалл. — Це тебе Бааарбі підмовив на всі ці запитання? Він їх повбивав, ти це знаєш? — Він кивнув. — Ми знайшли його марійські погони. — І після паузи: — Армійські жетони.

— Барбі мене ні на що не підмовляв, — сказав Расті. — Він у в'язниці.

— А дуже скоро він опиниться ще й у пеклі, — промовив Джуніор з байдужою відстороненістю. — Ми його засудимо і стратимо. Так сказав мій тато. У Мейні нема смертної кари, але він каже, зараз у нас воєнний стан. У яєчному салаті забагато калорій.

— Це точно, — кивнув Расті. Він приніс із собою стетоскоп, апарат для вимірювання кров'яного тиску і офтальмоскоп. Тепер він обмотував манжету навкруг руки Джуніора. — Ти можеш назвати по порядку трьох останніх президентів, Джуніоре?

— Звісно. Буш, Туш і Пунш, — він дико зареготав, але так само без зміни виразу на обличчі.

Тиск у нього виявився 147 на 120. Расті був готовий до гіршого.

— Ти пам'ятаєш, хто приходив до тебе переді мною?

— Йо. Той стариган, котрого ми з Френкі знайшли на озері якраз перед тим, як знайти дітлахів. Я надіюся, ті діти в порядку зараз. Вони були такі симпатюлі.

— Ти пам'ятаєш їхні імена?

— Ейден і Аліса Епплтон. Ми ходили в клуб, і та руда дівка подрочила мені під столом. Думала, коли так ублажатиме мене, то не набридне. — Пауза. — Проїхали.

— Угу, — кивав Расті, ладнаючи офтальмоскоп.

Праве око Джуніора було в нормі. Оптичний диск лівого ока був набубнявілий, у тому стані, що зветься папіледема. Звичайний синдром прогресуючих пухлин у мозку і набряків, що їх супроводжують.

— Вважаєш мене за простака-селюка?

— Ніскільки. — Расті відклав офтальмоскоп і підняв перед обличчям Джуніора вказівний палець. — Я хочу, щоб ти торкнувся своїм пальцем мого. А потім торкнувся свого носа.

Джуніор це виконав. Расті почав повільно водити пальцем уперед і назад.

— Продовжуй.

Джуніору вдалося від рухомого пальця дістати свого носа тільки один раз. Потім він попав у палець, але собі торкнувся щоки. На третій раз він і в палець не попав і торкнувся своєї брови.

— Оба-на. Хочеш ще? Я можу це робити цілий день, знаєш.

Расті відсунув свій стілець і підвівся.

— Я пришлю Джинні Томлінсон з приписами до тебе.

— А після того, як я їх отримаю, можу я вже піти порому? Додому, тобто.

— Залишишся ночувати в нас, Джуніоре. Треба за тобою поспостерігати.

— Але ж я в порядку, хіба ні? У мене знову боліла голова перед цим… тобто страшенно боліла… але все вже пройшло. Я ж у порядку, правда?

— Зараз я тобі нічого ще не можу сказати, — відповів Расті. — Мені треба поговорити з Терстоном Маршаллом і продивитися деякі книги.

— Чувак, той мужик ніякий не доктор. Він викладач англійської.

— Може, й так, але тобі він все зробив як слід. Краще, ніж ви йому з Френком, наскільки мені відомо.

— Та ми просто трохи погралися, — змахнув недбало рукою Джуніор. — Крім того, для тих дітей ми все зробили бобре, хіба ні?

— Тут я тобі не можу заперечити. А тепер, Джуніоре, просто розслабся, відпочивай. Чому б тобі не подивитися трохи телевізор?

Джуніор подумав-подумав і запитав:

— А що на вечерю?

За даних обставин єдине, що Расті міг придумати для зменшення набряку в тому, на що перетворився мозок Джуніора, були ін'єкції манітолу. Він витяг з дверей картку й побачив причеплену до неї написану незнайомим петлястим почерком нотатку:

Расті дописав унизу потрібну дозу. Джинні мала рацію: Терстон Маршалл цінне надбання.

Двері до палати Великого Джима були прочинені, але кімната стояла порожня. Його голос доносився з улюбленої дрімальні покійного доктора Гаскелла, і Расті рушив до кімнати відпочинку. Йому не спало на думку поглянути на картку Великого Джима, недбалість, про яку він невдовзі пожалкує.

Великий Джим, повністю одягнений, сидів біля вікна, тримаючи біля вуха слухавку, попри те, що плакат на стіні зображав великий яскраво-червоний мобільний телефон, перекреслений великим і теж червоним X, щоб зрозуміли навіть малописьменні. Расті подумав, що отримає велике задоволення, наказавши Великому Джиму припинити телефонну розмову. Звісно, це політично некоректний спосіб розпочинати процес, який мусить стати водночас медоглядом і дискусією, але саме це він і збирався зробити. Він уже було зробив крок уперед, та враз став. Похололий.

У пам'яті ясно спливло: він не може заснути, піднімається, щоб піти з'їсти Ліндиного пирога з журавлиною й помаранчами, чує тихе скиглення Одрі, що доноситься зі спальні дівчаток. Іде туди подивитися на своїх Джей-Джей. Сидить на ліжку Дженні під плакатом її янгола-хранителя — Ганни Монтани.

Чому ці спогади так забарилися? Чому все це не пригадалося йому під час його візиту до Великого Джима, в його домашньому кабінеті?

«Бо я тоді не знав про вбивства; тоді я переймався тільки пропаном. А також тому, що у Дженілл не було ніякої епілепсії, вона просто перебувала в стадії швидкого сну. Просто балакала уві сні».

«У нього золотий бейсбольний м'яч, тату. То поганий м'яч».

Навіть минулої ночі, у трупарні, йому не зринули ці спогади. Тільки тепер, коли вже майже зовсім пізно.

«Але ж подумай, що це означає: пристрій на вершині Чорної Гряди, можливо, транслює не лише радіацію, а також іще щось інше. Назвімо це навіяним передбаченням, назвімо це чимось, для чого поки що навіть не існує назви, але як би ми це не назвали, воно є. Таким чином, якщо Дженні мала рацію щодо золотого м'яча, тоді всі діти, котрі у зміненому стані оголошували про жахи Гелловіну, також мають рацію. Але чи означає це, що все має відбутися точно в той день? Чи, може, раніше?»

Расті схилявся до останнього. Для купи міських дітей, збуджених очікуванням гри в «каверзи і ласощі», Гелловін уже розпочався.

— Мене не цікавить, що там у тебе, Стюарте, — промовляв Великий Джим. Схоже, що три міліграми валіуму не додали йому розсудливості; він був беззастережно нахрапистий, як завжди. — Ви з Ферналдом мусите поїхати туди, візьмете з собою Роджера… га? Що? — Він послухав. — Я ще мушу тобі щось пояснювати? А то ти сам не дивився нікчемашний телевізор? Якщо в нього вистачить нахабства тобі заперечувати, ти…

Він підвів голову і побачив в одвірку Расті. Лиш на коротку мить лице Великого Джима набуло зляканого вигляду людини, котра прокручує в голові свіжу розмову, намагаючись угадати, скільки з неї міг почути новий свідок.

— Стюарте, я тут зараз не сам. Я тебе потім наберу, і буде краще, якщо ти тоді скажеш мені те, що я хочу почути. — Він перервав зв'язок, не попрощавшись, і, щирячи в усмішці свої дрібні верхні зуби, простягнув телефон Расті зі словами: — Знаю, знаю, це нахабство, але міські справи не можуть чекати. — Зітхнув. — Нелегко бути тим одним, від якого все залежить, особливо, коли сам недобре почуваєшся.

— Мабуть, важко, — погодився Расті.

— Бог мені допомагає. Бажаєте почути, якою філософією я користуюся в житті, друже?

«Ні».

— Авжеж.

— Коли Господь закриває двері, Він відчиняє вікно.

— Ви так гадаєте?

— Я це знаю. І ще одна річ, про яку я намагаюся завжди пам'ятати: коли ви молитися про те, чого ви бажаєте, Бог стає глухим. Але коли ви молитеся про те, чого потребуєте, Він весь увага.

— Так-так.

Расті увійшов до відпочивальні. Телевізор на стіні транслював канал Сі-Ен-Ен. Звук було вимкнуто, але позаду говорючих голів манячило фото Джеймса Ренні-старшого, чорно-біле, некомпліментарне. Великий Джим на ньому був із задертим угору пальцем, а також із задертою верхньою губою. Не в усмішці, а в достоту собачому вищирі. Титри внизу запитували: ЧИ БУЛО МІСТО ПІД КУПОЛОМ ПРИХИСТКОМ НАРКОДИЛЕРІВ? Картинка змінилася рекламним кліпом салону «Уживані автомобілі Джима Ренні», тим набридливим, який закінчувався вигуком когось із продавців (але ніколи у виконанні самого Великого Джима): КЕРМУЙТЕ в кращім стилі, Великий Джим у ДІЛІ!

Великий Джим махнув у бік телевізора й гірко усміхнувся.

— Бачите, що зовнішні дружки Барбари роблять проти мене? Та хіба дивно? Коли Христос прийшов спасти людей, вони змусили Його нести Його власний хрест на Голгофу, де Він помер у крові й пилу.

Расті відзначив подумки — і то не вперше, — що за дивні ліки, цей валіум. Коли даєш їх комусь, особливо через ін'єкцію, майже завжди почуєш, ким саме ці люди себе вважають.

Расті підсунув стілець і приготував стетоскоп.

— Задеріть сорочку, — тільки-но Великий Джим відклав убік свій червоний телефон і почав це робити, як Расті тут же опустив телефон собі до нагрудної кишені. — Я поки що заберу апарат, ви не проти? Він лежатиме в столі у фойє. Там у нас якраз місце для розмов по мобільних. Стільці не такі м'які, як тут, але все одно непогані.

Він очікував на протест з боку Великого Джима, либонь, навіть на вибух, але той тільки зиркнув, демонструючи випнутий, як у Будди, живіт з нависаючими на нього згори великими цицьками. Расті на хилився вперед і почав слухати. Справи виглядали набагато кращими, ніж він очікував. Його б задовольнили сто десять ударів на хвилину і екстрасистолярна вентрикуляція. Натомість помпа Великого Джима трималася на дев'яноста ударах і без усякої аритмії.

— Я почуваю себе набагато краще, — сказав Великий Джим. — То все стрес. Я перебував у страшенно стресовому стані. Я відпочину ще годинку або кілька, прямо тут. Ви хоч усвідомлюєте, що з цього вікна видно весь центр міста, друже? Відвідаю ще разок Джуніора. А після цього я просто виписуюся і…

— Це не просто стрес. У вас багато зайвої ваги, ви в поганій фізичній формі.

Великий Джим оскалив верхні зуби в тій своїй фальшивій усмішці.

— Я керую своїм бізнесом і всім містом, друже, й обидві справи беззбиткові, до речі. З таким навантаженням небагато часу залишається для всяких тренажерів, майстер-східців і такого іншого.

— Ренні, два роки тому вам поставили діагноз ПШТ. Це означає: пароксизмальна шлуночкова тахікардія.

— Я знаю, що це означає. Я заходив на сайт WebMD, прочитав там, що здорові люди часто стикаються з…

— Рон Гаскелл казав вам абсолютно однозначно, ви мусите скинути вагу, щоби на вашу аритмію вплинуло медикаментозне лікування, а якщо воно виявиться неефективним, цю проблему можна скорегувати якимсь з операційних способів.

Великий Джим став схожим на нещасне, ув'язнене на високому стільці маля.

— Бог наказав мені не робити цього! Бог сказав: ніяких ритмоводіїв! І Бог правий! Дюк Перкінс мав ритмоводій, і лишень згадайте, що з ним сталося!

— Не кажучи вже про його вдову, — лагідно промовив Расті. — Нещасна жінка. Мабуть, опинилася в поганому місці в поганий час.

Великий Джим вивчав його, щось вираховували його поросячі очиці. А тоді він звів очі до стелі.

— Знову є світло, еге ж? Я забезпечив вас знову пропаном, як ви й просили. У деяких людей нема почуття вдячності. Та звісно, будь-хто на моєму місці до цього звикнув би.

— Він у нас закінчиться вже завтра ввечері.

Великий Джим похитав головою.

— До завтрашнього вечора ви матимете достатньо пропану, щоби цей заклад працював на ньому, якщо знадобиться, хоч би й до Різдва. Це моя вам обіцянка за те, що ви такі обхідливі з пацієнтами і взагалі такий чудовий парубок.

— Мені важко демонструвати велику вдячність, коли мені повертають те, що мені й так належало, почнемо з цього. От такий я забавний.

— О, то ви тепер ототожнюєте свою особу зі шпиталем? — пхекнув Великий Джим.

— А чом би й ні? Ви щойно ототожнювали себе з Христом. Давайте краще повернемося до вашого діагнозу, ви не проти?

Великий Джим недбало відмахнувся своєю великою товстопалою рукою.

— Валіум — не панацея. Якщо ви підете звідси, ще до п'ятої вечора вас знову може наздогнати аритмія. Або й зовсім узяти в блокаду. Приємний бік у цій ситуації той, що ви можете зустрітися з вашим Спасителем ще до настання темряви.

— То що б ви мені рекомендували? — Ренні говорив спокійно. Він уже цілком себе опанував.

— Я міг би дати вам дещо, що, швидше за все, зарадить проблемі, принаймні на якийсь час. Деякі ліки.

— Які ліки?

— За них треба сплатити ціну.

— Я так і знав, — благодушно промовив Великий Джим. — Я знав, що ви прибічник Барбари, ще з того дня, як ви з'явилися в моєму кабінеті з отими вимогами: дайте мені оте, дайте мені оце.

Єдиним, про що тоді питав Расті, був пропан, але він не звернув уваги на ці слова Ренні.

— Звідки ви тоді могли знати, ніби в Барбі є якісь прибічники? Про вбивства тоді ще не було нічого відомо, тож як ви могли знати, що він має прибічників?

Великий Джим глипнув очима від здивування, чи від параної, чи від того й іншого разом.

— Я маю власні способи, друже. Ну, то яка ж ціна? Що б ви хотіли отримати від мене за ліки, які вбережуть мене від інфаркту? — І перш ніж Расті встиг щось сказати, промовив: — Дайте, я вгадаю. Ви хочете, щоб Барбі опинився на волі, так?

— Ні. Місто лінчує його, щойно він вийде на вулицю.

Великий Джим розсміявся.

— Ви раз у раз виявляєте проблиски розуму.

— Я хочу, щоб ви пішли у відставку. І Сендерс також. Хай місто очолить Ендрія Ґріннел, а поки вона не позбавиться цілком своєї залежності від ліків, їй допомагатиме Джулія Шамвей.

Цього разу Великий Джим розреготався ще голосніше, від щирого захвату він аж ляскав собі по стегнах.

— Я гадав, це Кокс дурень, він мріяв, щоб Ендрії допомагала ота, з великими цицьками, але ви ще дурніший. Шамвей! Ця, прости Господи, що скажеш, лахудра, що римується із «п'ядь», неспроможна сама собі допомогти.

— Я знаю, що це ви вбили Коґґінса.

Він не збирався цього казати, але ця фраза вискочила з нього ніби сама собою. Та й що за біда? Вони тут лише вдвох, якщо не рахувати коментатора Сі-Ен-Ен Джона Робертса, котрий дивився на них з телеекрана на стіні. І, крім того, результати були варті цих слів. Уперше з того моменту, як він погодився з реальністю Купола, Великий Джим похитнувся. Він намагався утримати в себе на лиці байдужість, але не зумів.

— Ви божевільний.

— Ви самі знаєте, що це не так. Минулої ночі я був у похоронному салоні Бові й оглянув тіла чотирьох жертв убивства.

— Ви не мали права цього робити! Ви не патологоанатом! Ви навіть не якийсь там нікчемашний доктор!

— Розслабтесь, Ренні. Порахуйте до десяти. Не забувайте, у вас серце. — Расті зробив паузу. — Хоча, якщо подумати, до сраки ваше серце. Після того безладу, що ви вже встигли натворити, і того, що творите зараз, до сраки ваше серце. Все обличчя, вся голова Коґґінса мають явні сліди. Вельми атипові, але вони піддаються чіткій ідентифікації. Сліди від швів. Я не маю сумнівів, що вони відповідають тому сувенірному бейсбольному м'ячику, який я бачив на вашому столі.

— Це нічого не означає, — тут Ренні поглянув у бік прочинених дверей ванної кімнати.

— Це означає багато чого. Особливо, якщо зважати на те, що всі трупи було складено в одному місці. Для мене це означає, що вбивця Коґґінса є також убивцею і решти жертв. І я гадаю, цей убивця — ви. Або, можливо, ви разом із Джуніором. Ви в цьому ділі — сімейна команда? Так?

— Я не бажаю цього вислуховувати! — почав підводитись Ренні. Расті штовхнув його долонею назад. Це в нього вийшло на диво легко.

— Гаспидство, залишайтеся на місці! — крикнув Ренні. — Залишайтеся там, де стоїте!

— Навіщо ви його вбили? — запитав Расті. — Він грозився покласти край вашим операціям із наркотиками? Він теж брав у цьому участь?

— Залишайтеся, де стоїте! — повторив Ренні, хоча Расті встиг уже сісти. Йому не дійшло тоді, що Ренні може гукати до когось іншого.

— Я можу про це мовчати, — промовив Расті. — І можу дати вам дещо, що зарадить вашій ПШТ краще за валіум. Послуга за послугу за умови, що ви підете зі сцени. Оголосіть про вашу відставку — з медичних причин — на користь Ендрії завтра ввечері на великих міських зборах. Ви підете як герой.

Він просто не мав іншого виходу, ніяк не міг відмовитися, гадав Расті, був загнаний у глухий кут.

Ренні знову обернувся до прочинених дверей ванної і гукнув:

— Тепер можете вийти.

З ванної вигулькнули Картер Тібодо і Фредді Дентон, котрі ховалися там і все чули.

— Чорти забирай, — промовив Стюарт Бові.

Він разом зі своїм братом перебував у підвалі похоронного салону. Стюарт якраз доводив до похоронної кондиції Арлетту Куме, найсвіжішу в Честер Міллі самогубцю і останню клієнтку похоронного салону Бові.

— Чорти його забирай, сучого сина, довбану мавпу срану.

Він кинув мобільний телефон на стіл і дістав із широкої передньої кишені свого гумованого фартуха пачку крекерів «Ріц-Біц» з арахісовим ароматом. Стюарт завжди їв, коли дратувався, і завжди неакуратно («Тут жерли свині», — мав звичку примовляти їхній батько після того, як юний Стюї вставав з-за стола), тож і тепер крихти крекерів посипалися на задерте обличчя Арлетти, чий вираз був надто далеким від умиротворення; якщо вона гадала, що залпом випити рідину для прочищення каналізаційних стоків «Ліквід-Пламр», це безболісний спосіб вирватися з-під Купола, вона жорстоко ошукалася. Клятий розчинник проїв їй весь шлунок і витік зі спини.

— Що там трапилось? — спитав Ферн.

— Навіщо я взагалі злигався з цим довбаним Ренні?

— Заради грошей?

— Яка зараз користь із грошей? — кипів Стюарт. — Що мені, довбодятлу, тепер з ними робити, ходити по-багатому скуплятися в універмазі Берпі? Авжеж, від цього в мене гарантовано встане! — Різко смикнувши за підборіддя, він всунув літній вдові до рота надгризений крекер. — Жуй, курво, обідній час настав.

Стюарт знову вхопив свій мобільний, натиснув клавішу КОНТАКТИ і вибрав номер.

— Якщо його там нема, — промовив він чи то до Ферна, чи, радше, до самого себе, — я поїду туди, знайду його і вліплю йому якоюсь з його ж власних курей просто в…

Роджер Кіл'ян відповів на дзвінок. Саме зі свого чортового курника. Стюарт чув квоктання. А ще він чув каскадні скрипки Мантовані[383], котрі ширяли у звуковій системі курника. Коли біля курей поралися сини Кіл'яна, там грали «Металліка» або «Пантера»[384].

— Льо?

— Роджере. Це Стюї. Ти зараз чистий, братан?

— Вповні, — погодився Роджер, що, швидше за все, означало, що він таки щойно курив кришталь, але кого це трахає.

— Мотай сюди, до міста. Ми з Ферном зустрінемо тебе в міському гаражі. Нам треба взяти два великих ваговози — ті, що з підйомниками, — і поїхати до РНГХ. Весь пропан мусить бути перекинутий назад до міста. Ми не можемо все зробити за один день, але Великий Джим сказав, що ми мусимо почати вже зараз. Завтра я підберу чоловік шість-сім хлопців, яким можна довіряти (когось з тієї чортової Джимової приватної армії, якщо він ними поділиться), і ми закінчимо цю справу.

— Та ні, Стюарте, ніяк, мені курей треба годувати! А мої хлопці, котрі ще вдома живуть, усі пішли в копи!

«Що означає, — подумав Стюарт, — ти волієш так і сидіти у своєму кабінетику, курити кришталь, слухати оцю срану музику і дивитися лесбійські лизь-відео на комп'ютері». Він не міг зрозуміти, як у когось може вставати посеред запаху курячого лайна такого щільного, що хоч ножем його ріж, проте Роджеру Кіл'яну це вдавалося.

— Це не волонтерська місія, брате. Я отримав наказ і в свою чергу наказую тобі. За півгодини. І якщо тобі десь трапиться хтось із твоїх синів, чіпляй і їх з собою.

Він відімкнувся, щоби Роджер не встиг знову завести оте своє плаксиве лайно, і хвильку просто стояв, паруючи. Найменше в світі йому хотілося вбивати решту світлового дня цієї середи на піддавання газових балонів до кузовів ваговозів… але саме це йому доведеться робити, авжеж. Саме це.

Він вихопив із раковини шланг і вставив його кінець між зубних протезів Арлетти Куме і натиснув важіль. Шланг був високого тиску, і труп аж підстрибнув на столі.

— Треба запити крекера, бабуню, — буркнув він. — Не хочу, щоб ти вдавилася.

— Стій! — закричав Ферн. — Все ж витече крізь діру в її…

Пізно.

«Бачиш, яким боком це тобі вилізло», — усміхнувся до Расті Великий Джим. А тоді обернувся до Картера й Фредді Дентона.

— Панове, ви чули, як містер Еверет намагався мене залякати?

— Так, звісно, — відповів Фредді.

— Ви чули, як він загрожував не дати мені якихось життєво необхідних медикаментів, якщо я не подам у відставку?

— Атож, — кинув Картер, пославши Расті злий погляд.

Расті сам собі дивувався, яким же він виявився дурником.

«Задовгий день у тебе був — спиши на це».

— Медикаменти, якими він мене шантажував, це, скоріш за все, верапаміл, ліки, що мені їх виписав внутрішньовенно той довговолосий парубок, — знов показав у неприємній усмішці свої дрібні верхні зуби Великий Джим.

Верапаміл. Уперше Расті вилаяв себе за те, що не витяг, не прочитав картку Великого Джима з пазів на дверях його палати. Цей раз був не останнім.

— Якого роду злочин ми маємо наразі, як ви вважаєте? — поставив питання Великий Джим. — Кримінальні погрози?

— Авжеж, і ще вимагання, — підтакнув Фредді.

— К чорту це, — втрутився Картер. — Тут був замах на вбивство.

— І хто його до цього напоумив, як ви гадаєте?

— Барбі, — кивнув Картер і зацідив Расті кулаком просто в губи. Расті аж ніяк не чекав на такий розвиток подій і тому навіть не зробив спроби захиститися. Він поточився назад, вдарився об стілець і впав на нього боком, з рота йому ринула кров.

— Це в тебе через спротив під час арешту, — зауважив Великий Джим. — Але цього недостатньо. Покладіть його на підлогу, хлопці. Я хочу, щоб він лежав на підлозі.

Расті спробував тікати, але лишень встиг відірватися від стільця, як Картер ухопив його за руку й вертонув. Фредді поставив ззаду йому підніжку. Картер штовхнув.

«Наче діти на шкільній перерві», — падаючи, подумав Расті.

Картер завалився поряд. Расті спромігся на один удар. Поцілив Картеру по лівій щоці. Той дратівливо відмахнувся, немов від знахабнілої мухи. За секунду він уже сидів верхи на грудях у Расті й шкірився йому в лице. Авжеж, точнісінько як на шкільному дворі, от тільки нема старшого чергового, який би їх розборонив.

Він повернув голову в бік Ренні, котрий уже підвівся на ноги.

— Не варто вам цього робити, — промовив Расті засапано. Серце билося важко.

Він не міг вдихнути повітря достатньо, щоби його підтримати. Тібодо був дуже важким. Поряд з ними стояв на колінах Фред Дентон. Расті подумав, що він скидається на рефері в якійсь із тих інсценівок, що звуться матчами з реслінгу.

— Але ж я таки зроблю, Еверете, — запевнив Великий Джим. — Фактично, благослови тебе Бог, я мушу це зробити. Фредді, дістань мій мобільний телефон. Він у нього в нагрудній кишені, не хотілося б, щоб його зламали. Цей нікчемаха поцупив його в мене. Можете додати цей факт до рахунку, коли допровадите його до дільниці.

— Є люди, котрі знають, — сказав Расті. Ніколи він не почувався таким безпорадним. І таким дурненьким. Запевнення себе в тому, що не він перший недооцінив Джеймса Ренні-старшого, не допомагало. — Люди, котрі знають, що ви наробили.

— Можливо, — кивнув Великий Джим. — Але хто вони? Чергові Дружки Дейла Барбари, ось хто. Ті, що підбили людей на харчовий бунт, ті, котрі спалили редакцію газети. Ті, котрі, я в цім не сумніваюсь, першим чином встановили цей Купол. Якийсь урядовий експеримент, я гадаю. Але хіба ми пацюки в клітці? Хіба ми пацюки, Картере?

— Ні.

— Фредді, чого ти ждеш?

Фредді слухав Великого Джима з обличчям, що немов промовляло: «О, нарешті я все докумекав». Він видобув телефон Великого Джима з нагрудної кишені Расті й кинув на найближчий диван. І знов обернувся до Расті. — Ти це давно замислив? Давно ти планував замкнути нас у місті, щоб подивитися, що з нами станеться?

— Фредді, послухай, що ти верзеш, — сказав Расті. Слова виривалися з нього з харчанням. Боже, який важезний цей Тібодо. — Це божевілля. Де тут сенс? Хіба ти сам не розумієш, що…

— Притисни його руку до підлоги, — наказав Великий Джим. — Ліву.

Фредді виконав наказ. Расті намагався опиратися, але Тібодо міцно пришпилив його плечі, тож нічого з того не вийшло.

— Мені шкода, друже, що доведеться це зробити, але люди в нашому місті мусять розуміти, що всі терористичні елементи в нас під контролем.

Ренні скільки завгодно міг говорити, що йому шкода, але за мить до того, як він опустив підбор свого черевика — і заразом всі двісті тридцять фунтів своєї ваги — на притиснуту долоню Расті, Расті помітив інший мотив другого виборного, яким напнуло матню його габардинових штанів. Ренні отримував насолоду, і насолоду не просто ментального рівня.

А тоді підбор наступив й почав давити і горзати: важко, важче, страх як важко. Від натуги у Великого Джима скривилось обличчя. Піт набряк під очима. Закушений зубами, з рота йому стирчав язик.

«Не кричати, — думав Расті. — На крик прибіжить Джинні й теж потрапить у халепу. Йому ж хочеться, щоб я закричав. Неподарувати йому такої насолоди».

Але, почувши з-під підошви Великого Джима перший тріск, він закричав. Просто не міг стриматись.

Далі прозвучав другий тріск. А за тим і третій.

Великий Джим відступив, задоволений.

— Поставте його на ноги і доправте в камеру. Хай відвідає свого дружка.

Фредді роздивлявся руку Расті, вона розпухала на очах. Три з чотирьох пальців стирчали дико покривлені.

— Зломлені, — промовив він з очевидним задоволенням.

В одвірку відпочивальні з'явилася Джинні, очі величезні.

— Що це ви, заради Бога, тут таке робите?

— Заарештовуємо цього сучого сина за шантаж, за кримінальне ненадання допомоги і замах на вбивство, — оголосив Фредді Дейтон, тим часом як Картер піднімав Еверета, щоби поставити його на рівні. — І це лише для початку. Він чинив опір, і ми його вгамували. Прошу, дайте дорогу, мем.

— Ви сказилися! — заволала Джинні. — Расті, твоя рука!

— Зі мною все гаразд. Подзвони Лінді. Скажи, що ці бандити…

Продовжити він не встиг. Картер ухопив його за шию і виштовхав за двері з нахиленою головою. А у вухо Картер йому шепнув:

— Якби я мав цілковиту певність, що той стариган розуміється на ліках не гірше за тебе, я б тебе власними руками задушив.

«Якихось чотири дні — і вже такі переміни, — чудувався, спотикаючись, Расті, поки Картер волік його коридором, зігнутого майже навпіл під тиском важкої руки на карку. Його власна ліва рука перестала бути рукою, перетворившись на ревучий болем оцупок нижче зап'ястка. — Усього чотири дні, а стільки перемін».

Він загадувався, чи шкіроголовці — ким би або чим би вони не були — насолоджуються цим видовищем?

Було вже далеко по полудню, коли Лінда врешті натрапила на міську бібліотекарку. Лісса велосипедом поверталася до міста по шосе 117. Вона сказала, що балакала з вартовими біля Купола, намагалася витягти з них якусь додаткову інформацію про день побачень у п'ятницю.

— Їм не вільно точити ляси з міськими, але дехто з них піддається, — сказала вона.

— Особливо, якщо підійти з розстебнутими трьома верхніми ґудзиками на блузі. Схоже, що це дійсно дієвий стартер для розмови. З армійськими принаймні. А от морська піхота… Гадаю, я могла б з себе геть усе зняти і станцювати макарену, а вони навіть і вухом не повели б. Ці хлопці, мабуть, імунізовані проти сексапілу. — Вона посміхнулась. — Щоправда, і мене важко сплутати з Кейт Вінслет[385].

— То ти здобула якісь цікаві плітки?

— Ніяких, — розставивши ноги, Лісса сиділа на своєму велосипеді й через віконце з боку пасажирського сидіння зазирала до Лінди. — Вони й гадки ні про що не мають. Але дуже переживають за нас. Один спитав мене, чи правда, що вже більше сотні людей покінчили життя самогубством.

— Ти можеш пересісти на хвильку до мене в машину?

Посмішка Лісси поширшала.

— Мене буде заарештовано?

— Я хочу про дещо побалакати з тобою.

Лісса відкинула ногою сішку, поставила велосипед і сіла до машини, спершу відсунувши з сидіння блокнот штрафних квитанцій і недіючий ручний радар. Лінда розповіла їй про потаємний візит до похоронної контори і про те, що вони там знайшли, а потім про заплановану зустріч у пастораті. Відповідь Лісси була моментальною, безапеляційною.

— Я буду там, спробували б ви мене не впустити…

Тут ожило радіо, прокашлялось і почувся голос Стейсі.

— Екіпаж чотири. Екіпаж чотири. Спішно, спішно, спішно.

Лінда вхопила мікрофон. Не про Расті вона в цю мить подумала; подумала вона про дівчаток.

— Четвірка слухає, Стейсі. Кажи.

Те, що їй повідомила, знову ввімкнувшись, Стейсі Моґґін, перемінило Ліндину тривогу на суцільний жах.

— Маю дещо погану новину для тебе, Лін. Порадила б тобі кріпитись, але не думаю, що ти зумієш укріпитися перед такою звісткою. Заарештовано Расті.

— Що? — мало не криком перепитала Лінда, але почула її лише Лісса; Лінда забула натиснути кнопку «пас» на боці мікрофона.

— Вони посадовили його в кліть, до підвалу, де вже сидить Барбі. З ним усе гаразд, хоча мені здалося, ніби в нього зламана рука — вона розпухла, і він притискав її собі до грудей. — Стейсі знизила голос. — Це трапилось під час спротиву при арешті, так вони кажуть. Прийом.

Цього разу Лінда згадала натиснути кнопку на мікрофоні.

— Я зараз же буду там. Передай йому, що я їду. Прийом.

— Я не можу, — відповіла Стейсі. — Нікому більше не дозволено спускатись вниз, окрім офіцерів зі спеціального списку… і я до них не належу. Тут ціла купа звинувачень, включно з замахом на вбивство і співучасть у вбивстві. Не жени, як скажена, повертаючись до міста. Тобі все одно не дадуть з ними побачитись, тож нема сенсу тобі перекинутися десь разом з тачкою по дорозі…

Лінда тричі підряд натиснула на мікрофоні: спішно, спішно, спішно. А тоді промовила:

— Я побачу його, обов'язково.

Проте ні. Посвіжілий на вигляд після денного сну, на ґанку поліцейської дільниці її зустрів шеф Рендолф й одразу ж забажав, щоб вона здала йому свій значок і пістолет; як дружина Расті, вона теж опинялася під підозрою у підривній діяльності проти законного уряду міста і підбурюванні до спротиву.

«Чудово, — хотіла було вона йому сказати. — Заарештуйте й мене, посадіть в камеру до мого чоловіка». Але тут же згадала про дівчаток, котрі зараз мусять бути в Марти, чекають, коли їх заберуть, не терпляться розповісти їй, як пройшов день у школі. Також вона згадала про зустріч, призначену на цей вечір у пастораті. Їй туди не потрапити, якщо вона сидітиме в камері, а ця зустріч тепер здавалась їй важливішою, ніж будь-коли раніше.

Бо якщо вони збиралися завтра ввечері визволяти з в'язниці одного, то чому б тепер заразом не двох?

— Передайте йому, що я його кохаю, — сказала Лінда, розчіплюючи пряжку свого ременя, зсовуючи з нього кобуру. Все одно вагомість зброї насправді ніколи її не приваблювала. Переводити малюків через дорогу до школи, нагадувати старшокласникам, щоби викинули геть недопалки і брудну лайку собі з ротів… такі речі більше були їй до вподоби.

— Я передам ваші слова, місіс Еверет.

— Хто-небудь оглядав його руку? Я чула від когось, що в нього ніби зламана рука.

Рендолф нахмурився.

— Хто вам таке сказав?

— Не знаю, хто мені дзвонив. Він не назвався. Хтось із наших хлопців, я гадаю, але ж радіозв'язок там, на шосе 117, завжди не дуже добрий.

Рендолф подумав і вирішив не розвивати далі цю тему.

— З рукою в Расті все гаразд, — сказав він. — А наші хлопці більше вже не ваші. Ідіть додому. Я певен, у нас до вас пізніше виникнуть деякі питання.

Вона відчула, що ось-ось заплаче, і придушила сльози.

— А що я скажу своїм дочкам? Повідомлю, що їхній тато сидить у в'язниці? Ви самі знаєте Расті як доброго чоловіка; ви це добре знаєте. Боже, це ж він минулого року діагностував у вас гостре запалення жовчного міхура!

— Нічим не можу вам наразі допомогти, місіс Еверет, — промовив Рендолф; часи, коли він називав її Ліндою, схоже, залишилися далеко позаду. — Але я не радив би вам повідомляти дітям, що їхній батько підготував разом з Дейлом Барбарою вбивство Бренди Перкінс і Лестера Коґґінса — щодо інших ми ще не певні, ті вбивства явно сексуального характеру, і Расті про них міг не знати.

— Це маячня!

Рендолф ніби й не почув.

— Також він намагався вбити виборного Ренні, не надавши йому життєво необхідних ліків. На щастя, Великий Джим завбачливо сховав поряд двох офіцерів. — Він похитав головою. — Загрожувати тим, що не надасть життєво необхідних ліків людині, яка підірвала власне здоров'я, піклуючись про наше місто. Отакий-от ваш добрий чоловік, ваш чортів добрий чоловік.

Вона тут може напроситися на неприємності, зрозуміла Лінда. Отже, й пішла звідти, щоби не погіршувати справи. П'ять годин до зустрічі в пастораті Конго пролягли перед нею довжелезним строком. Вона не могла придумати, куди б їй піти, що їй робити.

А потім придумала.

З рукою в Расті було далебі зовсім не гаразд. Навіть Барбі це було видно, а між ними лежали три порожні камери.

— Расті, я можу чимось допомогти?

Расті спромігся на усмішку.

— Хіба що в тебе є пара таблеток аспірину, які ти міг би мені перекинути. А ще краще, якби був дарвоцет[386].

— Щойно все закінчилося. А вони тобі нічого не дали?

— Ні, але біль трохи вщух. Я виживу, — говорив він набагато бадьорішим тоном, ніж дійсно почувався; біль був дуже-дуже сильним, і він готовий був його ще погіршити.

— Утім, мені треба щось робити з цими пальцями.

— Щасти тобі.

Це просто диво, що жодного з пальців не було зламано, хоча кістку долоні — так. П'яту п'ясну кістку. Їй він міг зарадити хіба що фіксацією, для чого йому треба розірвати на смуги майку. Але спершу…

Він ухопився за лівий вказівний палець, вивихнутий у проксимальному міжфаланговому суглобі. У кінофільмах цей трюк завжди проробляється швидко. Швидкість додає драматизму. На жаль, швидкість, замість покращення, може погіршити справу. Він застосував повільний, рівномірний, з поступовим посиленням, тиск. Біль був страшенний; він відчував його всім тілом і аж у суглобах щелеп. Почув, як рипить його палець, немов завіса дверей, які давно ніхто не відчиняв. Десь, зовсім близько і водночас ніби в іншій країні, краєм ока він помітив Барбі, котрий стояв біля дверей своєї камери й дивився.

А тоді раптом палець магічним чином випрямився і біль послабшав. Але тільки в цьому пальці, щоправда. Расті сів на тапчан, захеканий, мов після довгого бігу.

— Впорався? — спитав Барбі.

— Не цілком. Треба ще полагодити палець, яким я показую факи. Він мені може знадобитися…

Расті вхопився за другий палець і почав усе спочатку. І знову, коли вже здавалося, що біль не може бути нестерпнішим, вивихнутий суглоб сковзнув на своє місце. Тепер залишився тільки підмізинний, що стирчав у нього так, ніби Расті готувався підняти тост.

«І я таки вип'ю, якщо вдасться, — подумав він. — За найпересраніший день в історії. Принаймні в історії Еріка Еверета».

Він почав крутити цей палець. Тут теж сидів біль і теж не існувало швидкого способу його вгамування.

— Що ти наробив? — запитав Барбі, причому двічі різко клацнувши пальцями. Він показав на стелю, а тоді, склавши долоню чашечкою, приклав її собі до вуха. Чи він знав насправді, що підвал прослуховується, чи тільки підозрював? Расті вирішив, що це не важить. Краще поводитись так, ніби їх дійсно слухають, хоча важко було повірити, щоби хтось у цій безмозкій халабуді встиг до такого додуматись.

— Зробив помилку, намагаючись переконати Великого Джима добровільно піти у відставку, — повідомив Расті. — Не сумніваюсь, вони накинуть мені з десяток інших звинувачень, але по суті мене ув'язнили за те, що я порадив йому перестати перти так жорстко, бо отримає інфаркт.

Про тему Коґґінса Расті не згадав, але так, йому здавалось, буде краще для збереження власного здоров'я.

— Як тут з їжею?

— Непогана, — відповів Барбі. — Розі приносила мені сніданок. Хоча варто бути обачним з водою. Вона може трапитись дещо пересоленою.

Він розчепірив два пальці правої руки, показав ними собі на очі, а потім на рота: дивися.

Расті кивнув.

«Завтра ввечері», — артикулював губами Барбі.

«Я знаю», — відповів йому так само губами Расті. Від такого посиленого ворушіння рани на його губах потріскались, з них знову почала сочитись кров.

Барбі виартикулював: «Нам… треба… якесь… безпечне… місце».

Дякувати Джо Макклечі та його друзям, Расті гадав, що цю проблему він зможе вирішити.

У Енді Сендерса почалися корчі.

Та й як інакше, якщо подивитись на це серйозно; він не був звиклим до кришталю, а викурив його вже доволі. Він перебував у студії РНГХ, вчував небесну симфонію «Хліб наш насущний» у гімні «Великий Боже» і диригував музиці в такт. Самого себе він бачив у польоті вздовж безкінечних скрипкових струн.

Майстер кудись завіявся разом із люлькою, але він лишив Енді запас товстих гібридних сигарет, які сам називав «чад-донями».

— Тобі варто бути з ними обережним, Сендерсе, — попередив він. — Вони сущий динаміт. «Хто непризвичаєний до питва, має бути сумирним» — перше послання до Тимофія. Це ж стосується й чад-донь.

Енді слухняно кивнув, але щойно Майстер пішов, він почав курити, як той демон: за раз дунув дві чад-доні підряд. Затягувався, поки від них не залишалися самі лиш жаринки, що обпалювали йому пальці. Запах смаженої котячої сечі від палаючого кришталю вже займав верхню сходинку в його хіт-параді ароматерапії. Він уже був викурив половину третьої чад-доні, продовжуючи диригувати, як Леонард Бернстайн, коли зробив особливо глибоку затяжку, на повні груди, і тут же відключився. Упав на підлогу і смикався там посеред ріки священної музики. Піна полізла з-проміж його міцно зчеплених зубів. Напіврозплющені очі крутилися в своїх очницях, бачили те, чого тут не було. Принаймні поки що.

За десять хвилин він знову був при пам'яті й достатньо бадьорий, щоби перепурхнути по стежині від студії до довгої червоної складської будівлі.

— Майстре, — заволав він. — Майстре, де ти? ВОНИ ЇДУТЬ!

Майстер Буші вигулькнув з бокових дверей складу. Волосся в нього на голові стирчало якимись масними пір'їнами. Одягнений він був у брудні піжамні штани з засцяною матнею і позеленілими від трави холошами. Помальовані веселими жабками й написами ква-ква штани ледь не падали з його кістлявих стегон, лобкове волосся кучерявилося спереду і буяло в Майстра ззаду на підкрижжі, вилазячи зі щілини між його худих сідниць. В одній руці він тримав АК-47. По прикладу було виведено акуратними літерами: БОЖИЙ ВОЇН. У другій його руці був гаражний пульт. Майстер поклав долі БОЖОГО ВОЇНА, але не пульт. Він ухопив Енді за плече і добряче струсонув, щоб привести до тями.

— Перестань, Сендерсе, в тебе істерика.

— Вони їдуть сюди! Гіркі люди! Точно, як ти й казав!

Майстер поміркував.

— Хтось подзвонив тобі й попередив?

— Ні, я мав видіння! Я зомлів і мав видіння!

Майстер спалахнув очима. Недовіра поступилася повазі. Він перевів погляд з Енді на дорогу Мала Курва, а потім знову на Енді:

— Що саме ти бачив? Скільки їх? Там усе кодло чи тільки кілька, як минулого разу?

— Я…я…я…

Майстер знову його струснув, але набагато делікатніше, ніж перед тим.

— Заспокойся, Сендерсе. Ти тепер боєць Божої армії, а отже…

— Християнський солдат!

— Правильно, правильно, правильно. А я твій командир. Отже, доповідай.

— Вони їдуть двома ваговозами.

— Тільки двома?

— Так.

— Помаранчевими?

— Так!

Майстер підсмикнув на собі піжамні штани (вони мало не вмить сповзли на попередню позицію) і кивнув.

— Міські ваговози. Мабуть, трійко тих самих довбодятлів — брати Бові й містер Курник.

— Містер хто?

— Кіл'ян, Сендерсе, хто ж іще. Він курить кришталь, але не розуміє кришталевого сенсу. Він дурень. Вони їдуть знову по пропан.

— Нам краще сховатися? Просто сховатися, поки вони його забиратимуть?

— Так я робив раніше. Але цього разу — ні. Буде з мене ховатися, досить дозволяти їм брати звідси що заманеться. Зірка Полин спалахнула. Настав час Божим воїнам підняти свій прапор. Ти зі мною?

І Енді, котрий під Куполом втратив усе, що хоч щось значило для нього, довго не вагався.

— Так!

— До кінця, Сендерсе?

— До кінця!

— То де ж ти тоді подів свою зброю?

Наскільки Енді міг пригадати, його автомат залишився стояти в студії, притулений до плаката, на якому Пет Робертсон[387] обнімав Лестера Коґґінса.

— Давай-но катай і візьми автомат, — промовив Майстер, беручи до рук свого БОЖОГО ВОЇНА й перевіряючи магазин. — І відтепер повсякчас тримай його при собі, тобі це ясно?

— Авжеж.

— Ящик із боєприпасами там?

— Йо.

Енді затяг один з ящиків туди лише годину тому. Принаймні він гадав, що з того часу минула година; чад-доням було властиво викривляти час по краях.

— Хвилиночку, — зупинив його Майстер. Він пішов уздовж стіни складської будівлі до коробки з китайськими гранатами і дістав три штуки. Дві він вручив Енді, наказавши покласти їх до кишень. Третю гранату Майстер підвісив за кільце на ствол свого БОЖОГО ВОЇНА.

— Сендерсе, мені казали, що після того, як висмикнеш чеку, маєш сім секунд на те, щоб позбавитися цієї курвочки, але, коли я випробовував одну отам, позаду, у гравійному кар'єрі, вона вибухнула не більше, як за чотири. Ти не мусиш довіряти людям східної раси. Запам'ятай це.

Енді відповів, що запам'ятає.

— Гаразд, пішли. Заберемо твою зброю.

Вагаючись, Енді спитав:

— Ми мусимо їх постріляти?

Майстер явно здивувався.

— Лише якщо будемо змушені, а так — ні.

— Добре, — кивнув Енді. Попри все, йому зовсім не хотілося робити комусь боляче.

— Але якщо вони нахабнітимуть, ми зробимо все, що необхідно. Тобі це зрозуміло?

— Так, — відповів Енді.

Майстер ляснув його по плечу.

Джо спитав у матері, чи можна, щоби Бенні й Норрі залишилися ночувати в них. Клер сказала, що звісно, вона не проти, якщо не будуть проти їхні батьки. Для неї це була б, фактично, навіть розрада. Після їхніх пригод на Чорній Гряді їй подобалася сама думка тримати їх усіх поряд, у себе перед очима. Вони можуть насмажити собі попкорну на дров'яній печі й продовжити верескливу гру в Монополію, котру розпочали годину тому. Насправді гра була аж занадто гомінкою; їхні збуджені вигуки й дикі крики звучали неоковирно, але їй це було байдуже.

Мати Бенні погодилась і, на здивування Клер, не проти була й мати Норрі.

— Гарне дільце, — повідомила Джоуні Келверт. — Я хотіла добряче надудлитися відтоді, як усе це розпочалося. Скидається на те, що сьогодні мені випав шанс. І ось ще що, Клер. Скажіть цій дівчинці, щоб знайшла завтра вранці свого діда і передала йому цілунки.

— А хто її дід?

— Ерні. Ви ж знаєте Ерні, хіба ні? Всі знають Ерні. Він непокоїться за неї. І я теж, інколи. Той її скейтборд, — голос Джоуні тремтів.

— Я їй передам.

Тільки-но Клер завершила цю розмову, як почувся стук у двері. Спершу вона не впізнала, хто воно за жінка середнього віку з блідим, напруженим лицем. Потім здогадалася, що це Лінда Еверет, котра зазвичай працювала регулювальницею руху біля школи і виписувала штрафи водіям, які перестояли дві дозволені години в паркувальній зоні Мейн-стрит. Та й зовсім не середнього віку вона була. Просто зараз чомусь такою виглядала.

— Ліндо! — промовила Клер. — Що трапилось? Щось із Расті? Щось недобре з Расті? — Вона подумала про радіацію… принаймні на поверхні свідомості це майнуло. У глибині кублилися набагато гірші припущення.

— Його заарештували.

Монополія в їдальні враз зупинилась. Гравці тепер стояли гуртом у дверях вітальні, потемнілими очима дивилися на Лінду.

— Там цілий список звинувачень, включно з кримінальною співучастю в убивствах Лестера Коґґінса і Бренди Перкінс.

— Ні! — скрикнула Норрі.

Клер було подумала, чи не наказати їм полишити кімнату, але вирішила, що це безнадійна справа. Їй здавалося, вона здогадується, чому саме тут опинилась Лінда, і розуміла її, але водночас і ненавиділа за те, що та прийшла. Її і також Расті — за те, що вплутав у цю справу дітей. Хоча вони всі тепер співучасники, хіба ні? Під Куполом уже не залежить від власного вибору питання співучасті в чомусь.

— Він перейшов дорогу Ренні, — сказала Лінда. — Тепер усе впирається тільки в цю проблему, як її розуміє Великий Джим; є тільки ті, хто йому перечить, і ті, хто кориться. Він абсолютно забув про те, в якій жахливій ситуації ми опинилися. Ні, навіть гірше. Він використовує цю ситуацію.

Джо похмуро запитав у Лінди:

— Міз Еверет, а містер Ренні знає, де ми були сьогодні вранці? Він знає про коробочку? Мені здається, не треба було б йому знати про коробочку.

— Яку коробочку?

— Ту, котру ми знайшли на Чорній Гряді, — сказала Норрі. — Ми бачили тільки світло, яке вона видає, а Расті туди піднявся і подивився на неї.

— Це генератор, — сказав Бенні. — Тільки він його не зміг вимкнути. Він його навіть підняти не зміг, хоча сказав, що той зовсім маленький.

— Я про це нічого не знаю, — відповіла Лінда.

— Значить, і Ренні не знає, — промовив Джо. У нього немов гора спала з плечей.

— Звідки ти впевнений?

— Бо інакше він прислав би копів, щоб нас допитали, — пояснив Джо. — А якби ми не відповіли на їхні запитання, вони б і нас запроторили до в'язниці.

Десь віддалік пролунала серія ледь чутних звуків, схожих на постріли. Клер нахилила набік голову і нахмурилась.

— То феєрверк чи постріли зі зброї?

Лінда не знала, а оскільки прозвучали вони не з міста, то й не переймалася.

— Діти, розкажіть мені, що там таке на Чорній Гряді. Розкажіть усе, що ви бачили і що бачив Расті. А пізніше сьогодні ввечері будуть також інші люди, які захочуть вас вислухати. Настав час зібрати докупи все, що ми знаємо. Фактично, ми навіть припізнилися з цим.

Клер було відкрила рота, щоби сказати, що не бажає вплутуватися у ці справи, та так його і закрила, нічого не промовивши. Бо вибору не існувало. Принаймні такого, який би їй годився.

Студія РНГХ розташовувалася доволі віддалік від дороги Мала Курва, і під'їзна алея, котра вела до радіостанції (мощена і в набагато кращому стані, ніж сама дорога), була завдовжки не менш ніж чверть милі. Там, де алея виходила на Малу Курву, обабіч неї росла пара вікових дубів. Їхнє листя, котре в нормальний сезон було таким яскравим, що хоч на картинку в календарі або туристичному буклеті знімай, висіло безвільне, брунатне. За одним зі стовбурів цих фортечних дубів стояв Енді Сендерс. За другим — Майстер. Вони слухали, як наближається ревіння дизельних двигунів великих машин. В очі Енді затікав піт, і він його раз у раз змахував.

— Сендерсе!

— Га?

— Ти вимкнув запобіжник?

Енді перевірив:

— Так.

— Добре. Слухай, щоб у тебе все вийшло з першого ж разу. Якщо я накажу тобі почати стріляти, поливай вогнем цих уїбанів! З голови до п'ят, вздовж і впоперек! Якщо я не накажу тобі стріляти, просто стій, де стоїш. Тобі ясно?

— Т-так.

— Я гадаю, що нікого ми сьогодні не вб'ємо.

«Слава Богу», — подумав Енді.

— Не вб'ємо, якщо там знову тільки брати Бові й містер Курник. Але я цього не певен. Якщо мені таки доведеться утнути забаву, ти мене підтримаєш?

— Так, — без вагань мовив Енді.

— І тримай палець подалі від того чортового гачка, бо можеш сам собі голову відстрелити.

Енді подивився вниз, побачив, що його палець дійсно вчепився у спусковий гачок АК, і поспішно його прибрав звідти.

Вони чекали. Енді чув биття власного серця всередині своєї голови. Він переконував себе, що дурно боятися: якби не той випадковий телефонний дзвінок, він уже був би мертвим, але це не допомагало. Бо перед ним відкрився новий світ. Він розумів, що цей світ може виявитися фальшивим (хіба він не бачив, що наробили наркотики з Ендрією Ґрінелл), але все одно він був кращим за той гівняний світ, у якому він жив дотепер.

«Господи, нехай вони просто поїдуть собі геть, — молився він. — Прошу Тебе».

Показалися ваговози, вони котилися повільно, дмухаючи темним димом у причаєний залишок минаючого дня. Визирнувши з-за дерева, Енді помітив у передній машині дві фігури. Мабуть, Бові.

Майстер довго стояв і не ворушився. Енді вже було почав сподіватися, що той передумав, врешті вирішивши дозволити їм забрати той пропан. А тоді Майстер виступив з-за дерева і дав дві коротких черги.

Обдовбаний там чи ні, але стрільцем він виявився вправним. Обидва передні скати головної машини почали здуватись. Разів три-чотири вантажівка кивнула передком і врешті стала. Мало не врізалась в неї та, що йшла позаду. Енді дочув звуки музики, якийсь гімн, і здогадався, що той, хто сидів за кермом другого ваговоза, через своє радіо не почув пострілів. Тим часом, кабіна передньої машини тепер виглядала порожньою. Ті двоє, що в ній їхали, пригнулися й щезли з виду.

Майстер Буші, так само босий і голий, якщо не рахувати його піжамних штанів КВА-КВА (гаражний пульт причеплено до обвислого пояса, немов біпер) виступив з-за дерева.

— Стюарте Бові! — гукнув він. — Ферне Бові! Вилазьте звідти й будемо балакати. — Він поставив БОЖОГО ВОЇНА під дуб.

Анітелень із кабіни передньої машини, але відчинилися дверцята другої і звідти виліз Роджер Кіл'ян.

— Що за зупинки, — заволав він. — Я мушу скоріш вертати додому, мені тре курей годувати. — А тоді він побачив Майстра. — Агов, там, Філлі, що трапилось?

— Падай на землю! — закричав хтось із братів Бові. — Цей сучий син стріляє!

Роджер подивився на Майстра, потім перевів погляд на АК-47, притулений до дерева.

— Може, він і стріляв, але зараз відставив зброю. До того ж це не хтось, а він. У чім справа, Філлі?

— Я тепер Майстер. Зви мене Майстром.

— Окей, Майстре, в чім справа?

— Вилазь, давай, Стюарте, — гукнув Майстер. — І ти також, Ферне. Ніхто тут не постраждає, як мені здається.

Відкрилися дверцята передньої вантажівки. Не обертаючи назад голови, Майстер промовив:

— Сендерсе! Якщо побачиш у когось із цих двох дурнів зброю, відкривай вогонь. Не витрачайся на одиночні, зроби з них тако-сир.

Але в жодного з Бові не було зброї. А Ферн виплив з піднятими вгору руками.

— З ким ти балакаєш, приятелю? — запитав Стюарт.

— Покажися, Сендерсе, — погукав Майстер.

Енді вийшов з-за дуба. Тепер, коли моментальна загроза кровопролиття минула, він отримував насолоду. Якби він додумався захопити сюди з собою хоч одну з Майстрових чад-донечок, насолода йому смакувала б ще краще.

— Енді? — ошелешено промимрив Стюарт. — А ти тут що робиш?

— Я призваний до лав Божої армії. А ви гіркі люди. Ми все про вас знаємо, і вам тут не місце.

— Га? — не второпав Ферн. Він уже опустив руки. Ніс головної вантажівки повільно хилився до дороги, оскільки великі передні колеса ще продовжували здуватися.

— Добре сказано, Сендерсе, — похвалив його Майстер. А тоді до Стюарта: — Ви, всі утрьох, сідайте до другої машини. Розвертайтесь і везіть свої жалюгідні сраки назад до міста. Коли туди доберетеся, скажіть тому дияволовому сину, апостату, що РНГХ тепер наша. Сюди належить також лабораторія і всі запаси.

— Що ти за херню таку мелеш, Філе?

— Я Майстер!

Стюарт зробив рукою недбалий жест, ніби відмахується.

— Називай себе, як тобі заманеться, а тільки поясни мені, що це ти тут…

— Я знаю, що твій брат йолоп, — обірвав його Майстер. — А отой містер Курник, либонь, не здатен без друкованої схеми собі шнурки зав'язати…

— Гей! — закричав Роджер. — Фільтруй базар!

Енді підняв свій АК. Він подумав, коли випаде нагода, він напише на його прикладі КЛОДЕТТ.

— Ні, це ви фільтруйте.

Роджер Кіл'ян зблід і зробив крок назад. Ніколи нічого подібного не траплялося в Енді, коли він виступав на міських зборах, і йому тепер було дуже приємно.

Майстер продовжував говорити так, ніби ніякої заминки й не було.

— Але ти, Стюарте, маєш принаймні половину мозку, тож використовуй його. Залиште цей ваговоз тут, де він стоїть, і вертайтесь до міста на отій, другій машині. Передай Ренні, що все, що тут є, йому більше не належить, воно належить Богу. Передай йому, що зірка Полин спалахнула і якщо він не бажає, щоб Апокаліпсис почався зарано, хай краще залишить нас у спокої. — Він ненадовго задумався. — Можеш йому також передати, що музику ми передаватимемо. Я сумніваюсь, щоб він цим переймався, але когось у місті, вона, можливо, втішає.

— А ти знаєш, скільки в нього тепер копів? — спитав Стюарт.

— Мені на це тонко насрати.

— Я гадаю, вже не менш ніж тридцять. А завтра вже може бути й п'ятдесят. І половина міста вже носять голубі пов'язки на рукавах. Якщо він накаже їм виступити, клопоту в тебе буде достатньо.

— Йому це все одно не допоможе, — відповів Майстер. — Ми уповаємо на Господа, і сила наша більша проти його сили вдесятеро.

— Гаразд, — сказав Роджер, демонструючи свої математичні таланти. — Це буде двадцять, але ви все одно програєте за чисельністю.

— Стули пельку, Роджере, — промовив Ферн.

Стюарт завів знову своє:

— Філе… тобто Майстре… ти б краще попустився, змотав цей кіпіш, бо це ж гівно проблема. Йому не потрібен чад, а тільки пропан. Половина генерів у місті голодні. На вікенд їх стане вже три чверті. Дай нам забрати пропан.

— Мені він потрібен для варки. На цім вибачте.

Стюарт дивився на Філа так, немов той сказився. «Напевне, так воно й є, — подумав Енді. — Мабуть, ми обоє сказилися». Проте безперечно, Джим Ренні був теж божевільним, отже, тут вони квити.

— А тепер їдьте геть, — завершив Майстер. — І передайте йому: якщо він надумає послати проти нас збройні сили, він про це пошкодує.

Стюарт обміркував почуте і знизав плечима:

— Хай, не мого пеніса це рожевогубі турботи. Поїхали, Ферне. Я сяду за кермо, Роджере.

— Як на мене, то й гаразд, — сказав Роджер. — Ненавиджу їхню коробку передач.

Він окинув Майстра й Енді прощальним, сповненим недовіри поглядом і вирушив до задньої машини.

— Благослови вас Бог, друзі, — гукнув їм услід Енді.

Стюарт кисло зиркнув через плече:

— І тебе най Бог благословляє. Бо знає Бог, як сильно ти цього потребуєш.

Нові господарі найбільшої у Північній Америці метамфетамінової лабораторії стояли пліч-о-пліч і дивилися, як великий помаранчевий ваговоз розвернувся й вирушив у зворотну путь.

— Сендерсе!

— Що, Майстре?

— Я хочу догнатися жвавою музикою, і то терміново. Це місто потребує Мейвс Стейпелз. А також і сестричок Кларк[388]. А щойно я поставлю в ефір цих дівуль, ми з тобою покуримо.

Очі Енді наповнились сльозами. Він обхопив руками кістляві плечі колишнього Філа Буші й стиснув його в обіймах:

— Я люблю тебе, Майстре.

— Дякую, Сендерсе. Навзаєм. Тільки не забувай тримати зброю зарядженою. Відтепер ми по черзі вартуватимемо.

Призахідне сонце помалювало надвечір'я в помаранчевий колір, коли Великий Джим уже нарешті сидів біля ліжка свого сина. Увійшов Даглас Твічел, щоби зробити Джуніору укол. Сам хлопець у цей час міцно спав. Певною мірою Великий Джим розумів, що було б краще, аби його син помер; що він робитиме чи казатиме живий, та ще й з пухлиною, яка тисне йому на мозок, передбачити неможливо. Звичайно, він його дитя, його плоть і кров, але є важливіші речі, про які він мусить дбати: добро міста. Одна з тих запасних подушок, що лежать у шафі, могла б тут зарадити…

У цей момент задзвонив телефон. Поглянувши на ім'я на екранчику, він насупився. Щось там пішло не тим боком. Аби не так, Стюарт так скоро не подзвонив би.

— Що?

Він слухав, і здивування його зростало. Там Енді? Енді з автоматом?

Стюарт чекав, що він йому скаже. Чекав, що йому буде наказано робити далі.

«Дійде й твоя черга, друже», — подумав Великий Джим і зітхнув, промовивши:

— Дай мені хвилинку. Мені треба подумати. Я тобі передзвоню.

Він дав відбій і замислився над цією новою проблемою. Можна сьогодні ж увечері вирядити туди загін копів. Беззаперечно, приваблива ідея: спершу накрутити їх у «Фуд-Сіті», а тоді самому очолити рейд. Якщо Енді загине, тим краще. Таким чином Джеймс Ренні-старший стане одноосібно правити містом.

З іншого боку, на завтрашній вечір призначено надзвичайні міські збори. Туди прийдуть усі, і буде чимало запитань. Він не мав сумнівів, що зможе накинути метову лабораторію на карб Барбарі й «Друзям Барбари» (в уяві Великого Джима Енді Сендерс тепер офіційно став другом Барбари), однак усе ж таки… ні.

Ні.

Він дійсно хотів налякати своє стадо, але аж ніяк не посіяти суцільну паніку. Паніка не послужить його цілі, котра полягала у встановленні тотального контролю над містом. А якщо він дозволить Енді й Буші якийсь час спокійно посидіти там, де вони зараз, то що за біда? У цьому може бути навіть деякий плюс. Тим часом вони розслабляться. Переконають себе, що про них забули, бо в наркотиках повно вітаміну глупоти.

З іншого боку, на п'ятницю, тобто це післязавтра, той нікчемаха Кокс призначив день побачень. Знову валом повалить натовп на ферму Дінсмора. Поза всякими сумнівами, знову розгорне свою торгівлю хотдогами Берпі. Поки там буде тривати ця хріноверть, поки той Кокс провадитиме свою одноосібну прес-конференцію, Великий Джим особисто очолить загін з шістнадцяти-вісімнадцяти полісменів, поведе їх на радіостанцію й викурить звідти геть отих двох учаділих ідіотів.

Так. Це правильне рішення.

Він передзвонив Стюарту і сказав, щоб той поки що облишив перейматися цією проблемою.

— Але ж я думав, вам потрібен пропан, — здивувався Стюарт.

— Ми його заберемо, — запевнив Великий Джим. — І ти теж допоможеш нам приборкати ту двійцю, якщо захочеш.

— Та хай мене чорти візьмуть, якщо я не хочу. Той скурвий син, перепрошую, Великий Джиме, той дурв'ячий син Буші заслужив на відплату.

— Він її отримає. У п'ятницю надвечір. Зроби позначку в своєму календарі.

Великий Джим почувався знову гарно, серце в його грудях билося повільно й рівномірно, без жодного збою чи трепету. І це було добре, бо так багато потрібно було ще зробити, починаючи з підбадьорливої промови перед поліцейськими у «Фуд-Сіті»: прекрасний інтер'єр для того, щоби вразити зграю новобранців ідеєю важливості порядку. Безумовно, нема кращого місця за зруйноване довкілля, щоб змусити людей зіграти в гру «слідуй за лідером».

Він уже було вирушив до дверей палати, але зупинився, повернувся і поцілував у щоку свого сплячого сина. Необхідність позбавитися Джуніора скоро може виникнути, але поки що це також може зачекати.

Черговий вечір спадає на маленьке місто Честер Мілл, попереду чергова ніч під Куполом. Але нема для нас відпочинку; ми мусимо побувати на двох зустрічах, а ще, перш ніж нам заснути, треба перевірити, як там наш коргі Горес. Цього вечора Горес складає компанію Ендрії Ґрінелл і, хоча саме зараз він байдикує, пес не забув про попкорн між диваном та стіною.

Тож ходімо разом, ти і я, поки вечір простягається під небесами, немов пацієнт на столі під ефірним наркозом. Ходімо, поки перші, бліді ще зірки лише починають сяяти над головою. Це єдине місто на всі сусідні чотири штати, де їх видно сьогодні. Дощем облягло північ Нової Англії, і глядачі новин на кабельних телеканалах невдовзі отримають задоволення від споглядання чудових сателітних фотознімків, де серед хмар зяятиме діра, форма якої ідеально відповідає контурам тієї шкарпетки, що зветься Честер Мілл. Так, в цьому місті світять зірки, але зараз це брудні зірки, бо сам Купол брудний.

Потужні зливи обмили Таркер Мілл і частину Касл Рока, відому під назвою В'ю; метеоролог Сі-Ен-Ен Рейнолдс Вульф (не родич улюбленого Вульфі Розі Твічел) говорить, що, хоча поки що ніхто не може цілком бути цього певним, дуже схоже на те, що повітряні потоки, котрі рухаються з заходу на схід, притискають хмари до західного боку Купола і віджимають їх, немов губки, перш ніж ті встигають вислизнути на північ або на південь. Він називає це «чарівним феноменом».

Ведуча програми Сюзен Мелво питає в нього, якою може бути погода під Куполом, якщо криза затягнеться на довший час.

— Сюзен, — каже Рейнолдс Вульф, — це гарне питання. Все, що нам відомо напевне, це те, що в Честер Міллі сьогодні не випаде ані краплі дощу, хоча поверхня Купола достатньо проникна, отже, якась кількість вологи туди попаде, там, де зливи найпотужніші. Метеорологи з Національного управління проблем океану й атмосфери говорили мені, що довготермінові перспективи осадів під Куполом вельми невтішні. І ми також знаємо, що їхня головна водна артерія, річка Престіл, майже пересохла. — Він посміхається, показуючи прекрасний комплект телевізійних зубів. — Подякуємо Богові за артезіанські колодязі!

— Ваша правда, Рейнолдсе! — каже Сюзен, і на телеекранах Америки з'являється гекон Ґейко[389]. Доволі з нас кабельних новин; давай-но пропливемо вздовж деяких напівпорожніх вулиць, повз церкву Конго і пасторат (зустріч там ще не розпочалася, але Пайпер уже наладнала велику кавоварку, а Джулія готує сендвічі при світлі шипучого ліхтаря Коулмена), повз будинок Маккейнів, оточений печальними жовтими поліцейськими стрічками, вниз міським пагорбом і повз міську раду, де її доглядач Ел Тіммонс з парою своїх приятелів наводить глянець перед завтрашніми надзвичайними зборами, повз Меморіал-плазу, де статуя Люсьєна Келверта (прадіда Норрі; хоча я, мабуть, навіть не мусив би тобі цього пояснювати) тримає свою довгу варту

Зробимо коротку зупинку, поглянемо, як там Барбі й Расті, ти не проти? Проблем зі спуском до підвалу не виникне, в кімнаті чергових зараз усього три копи та ще Стейсі Моґґін спить за диспетчерською стійкою, примостивши, замість подушки, руку собі під голову. Решта офіцерів зараз у «Фуд-Сіті», слухають свіжу накрутку Великого Джима, але хоч би й геть усі вони зараз перебували тут, нам це без різниці, бо ми невидимі. Вони б відчули хіба що легкий протяг, коли ми прослизатимемо повз них.

У кліті мало є на що подивитися, бо надія невидима так само, як і ми. Двом арештантам нема чого робити, окрім як чекати завтрашнього вечора і сподіватись, що все рвоне в правильному напрямку. Рука в Расті болить, але біль не такий злий, як він очікував, і опухлість не така сильна, як він боявся. До того ж Стейсі Моґґін, Господи, благослови її душу, десь близько п'ятої потай підкинула йому пару пігулок екседрину.

Тож поки що ці двоє чоловіків — наших героїв, я так гадаю — сидять на своїх тапчанах і грають у «двадцять запитань». Зараз черга Расті запитувати.

— Тварина, рослина чи мінерал? — питає він.

— Ніщо з цього, — відповідає Барбі.

— Як таке може бути, щоб ніщо? Воно мусить бути чимось таким.

— А от і ні, — каже Барбі. Він загадав Папу Смерфа[390].

— Ти мене піддурюєш.

— Аж ніяк.

— Ти ж мусиш.

— Перестань каверзувати та починай ставити запитання.

— А підказку можна?

— Ні. Це моє перше тобі «ні». Залишилося ще дев'ятнадцять.

— Та почекай ще хоч хвильку. Так нечесно.

Ми залишимо їх самих тягнути лямку наступних двадцяти чотирьох годин, добре? Давай прокладемо наш маршрут повз усе ще теплу купу попелу там, де ще недавно містилася редакція «Демократа» (овва, того, що вже не служить «Маленькому місту, схожому на чобіток»), повз Сімейну аптеку Сендерса (закурену, проте все ще на своєму місці, хоча сам Енді Сендерс ніколи більше не увійде в її двері), повз книгарню та «Maison des Fleurs» Леклерка, де вся флора помирає або вже померла. Давай промайнемо під мертвим світлофором, що висить над перехрестям шосе 117 та 119 (ми його трішки зачепили, він легенько гойдається і знову застигає), а далі через автостоянку «Фуд-Сіті». Ми безшумні, як дихання сплячої дитини.

Великі передні вітрини «Фуд-Сіті» затулено реквізованими з лісоскладу Теббі Моррела диктовими щитами, Джек Кейл з Ерні Келвертом позмивали з долівки найбрудніші калюжі, проте в супермаркеті все ще панує гидотний безлад, коробки й пакети з сухими продуктами позакидано абикуди способом «від паркану до обіду». Залишки товару (тобто те, що не вивезли візками до різних людських комор або до гаража позаду поліцейської дільниці) абияк валяються на полицях. Пивний кулер і кулер безалкогольних напоїв, а також холодильник для морозива стоять потрощені. Різко смердить розлитим вином. Саме цей залишковий хаос і є тим, що Великий Джим хоче, аби побачили його нові — і переважно вкрай молоді — кадри доглядачів правопорядку. Він хоче, аби вони собі уявили, що все місто може стати схожим на цей маркет, і він достатньо досвідчений, аби розуміти, що йому не треба про це промовляти вголос. Вони самі второпають суть: ось що трапляється, коли пастух не виконує своїх обов'язків і стадо охоплює паніка.

Чи треба нам слухати його промову? Та ні. Ми послухаємо Великого Джима завтра ввечері, і цього буде достатньо. Крім того, кожний, і ми також, добре знає, як це відбувається; дві великих спеціальності Америки — демагогія і рок-н-рол, і всі ми цього добра наслухались свого часу достатньо.

А втім, перш ніж піти звідси, ми розглянемо обличчя його слухачів. Зауваж, які вони піднесені, а потім пригадай, що багато з них (скажімо, Картер Тібодо, Мікі Вордло, Тодд Вендлештат та інші) — це розбишаки, у котрих у школі жодного тижня не минало без покарання сидінням після занять за порушення порядку на уроках або бійки в туалеті. Але Ренні їх гіпнотизує. Ніколи він не був достатньо переконливим тет-а-тет, натомість перед натовпом… це збуджує, як гаряче ча-ча-ча, як любив казати Клейтон Брессі в ті дні, коли в його мозку ще залишалося кілька працюючих клітин. Великий Джим каже їм «тонка голуба лінія поліції на варті закону» та «гордість стояти пліч-о-пліч з колегами-офіцерами» та «місто покладається на вас». І всякі інші речі. Хороші речі, які ніколи не втрачають своєї чарівливості.

Великий Джим переключається на Барбі. Він каже їм, що друзі Барбі все ще діють, сіють чвари, підбурюють до розбрату заради їхніх злих цілей. Понизивши голос, він каже: «Вони намагатимуться дискредитувати мене. Їхня брехня бездонна».

Ці його слова зустрічає гнівний гомін.

— Чи слухатимете ви цю брехню? Чи потуратимете їм у дискредитації мене? Чи дозволите нашому місту потерпати без сильного лідера в той час, коли він так нам потрібен?

Звісно, у відповідь лунає гучне НІ! І, хоча Великий Джим продовжує (як більшість політиків, він вірить не тільки в надування бульбашок, але і в те, що їх треба розфарбовувати), на цім ми можемо його полишити.

Гайда цими безлюдними вулицями до пасторату Конго. Поглянь-но! Он дехто, з ким ми можемо прогулятись поряд: тринадцятирічна дівчинка, одягнена у вицвілі джинси й олдскульну майку скейтерів «Крилатий Химерник»[391]. Куди й поділася цього вечора з обличчя Норрі Келверт зневажлива гримаса крутої бунтівниці, постійне джерело відчаю її матері. Її місце заступив зачудований вираз, котрий робить Норрі схожою на восьмирічну дівчинку, якою вона й була зовсім недавно. Ми слідуємо за її поглядом і бачимо величезний повний місяць, що пнеться вгору з-поза хмар на східному обрії міста. За формою і кольором він — точно як свіжорозрізаний рожевий грейпфрут.

— Ох… Боже… мій, — шепоче Норрі.

Дивлячись на цей рожевий місяць-виродок, кулак однієї руки вона притискає до грудей між поки ще вутлими шишечками своїх цицечок. А тоді йде далі, не настільки зачудована, щоби забути раз у раз озиратися довкола, упевнюватися, що за нею ніхто не спостерігає. Це наказ Лінди Еверет: вони мусять йти поодинці, мусять не впадати в очі й мусять бути абсолютно впевненими, що ніхто не йде за ними назирці.

— Це не гра, — говорила їм Лінда. На Норрі більше враження справило її бліде, насторожене лице, аніж ці слова. — Якщо нас схоплять, з нас не просто знімуть бали чи відсунуть назад у черзі. Ви розумієте це, діти?

— А можна, я прийду разом із Джо? — запитала місіс Макклечі, бліда майже так само, як і місіс Еверет.

Місіс Еверет похитала головою.

— Погана ідея.

І це справило на Норрі найбільше враження. Ні, це не гра, можливо, це питання життя і смерті.

Ага, ось і церква, а пасторат розташований просто поряд з нею. Норрі вже бачить яскраво біле світло ліхтарів Коулмена, що сяє з задніх вікон, де мусить бути кухня. Скоро вона опиниться всередині, сховається від погляду цього жахливого рожевого місяця. Скоро вона опиниться в безпеці.

Так вона думає, коли якась тінь виокремлюється з іще густішої тіні й хапає її за руку.

Норрі занадто злякалася, щоб ще й закричати, і це було на краще, бо коли рожевий місяць освітив своїм сяйвом обличчя того чоловіка, котрий її зачепив, вона впізнала в ньому Ромео Берпі.

— Ви мене налякали до всирачки, — прошепотіла вона.

— Вибачаюсь. Просто стрічаю, я, — відпустив Роммі її руку і озирнувся довкола. — А де твої бойфренди?

Норрі не стрималась від усмішки.

— Не знаю. Нам було сказано приходити по одному і різними шляхами. Так наказала місіс Еверет. — Вона подивилася в бік підніжжя пагорба. — Мені здається, там іде мама Джої. Нам краще зайти всередину.

Вони вирушили на світло ліхтарів. Внутрішні двері пасторату були навстіж. Роммі делікатно постукав по одвірку сітки і промовив:

— Роммі Берпі з подругою. Якщо треба якийсь пароль, то ми його не знаємо.

Пайпер Ліббі відчинила сітчасті двері і впустила їх. Вона здивовано подивилася на Норрі.

— Ти хто?

— Чорти мене забирай, якщо це не моя онучка, — вигукнув Ерні, входячи до кімнати. У руці в нього була склянка лимонаду, посмішка на обличчі. — Лети-но до мене, бджілко. Я за тобою скучив.

Норрі, як і наказувала їй мати, міцно його обняла й поцілувала. Вона не збиралася покірно виконувати її інструкції, але зараз зробила це з радістю. І йому вона могла сказати ту правду, якої навіть тортурами неможливо було б витягти з неї перед лицем хлопців, з якими вона товаришувала.

— Дідусю, мені так страшно.

— Нам усім страшно, бджілко моя. — Він обняв її ще міцніше, а потім зазирнув у її задерте до нього обличчя. — Я не знаю, що ти тут робиш, але, оскільки ти вже тут, як ти щодо склянки лимонаду?

Норрі побачила кавник і відповіла. — Я би краще хотіла випити кави.

— Я би теж хотіла, — сказала Пайпер. — Я його зарядила найкращою кавою і тільки потім згадала, що в мене нема електрики. — Вона струснула головою так, ніби її прочищала. — Мене це доганяє різноманітними способами.

Новий стук почувся від задніх дверей і ввійшла Лісса Джеймісон, щоки її яскраво палали.

— Я заховала свій велосипед у вашому гаражі, преподобна Ліббі. Сподіваюся, ви не проти.

— Чудово. Але якщо ми тут замішані у кримінальній змові — як це, поза всякими сумнівами, оцінили б Ренні з Рендолфом, — ви краще називайте мене Пайпер.

Усі прийшли рано, і вже невдовзі по дев'ятій Пайпер відкрила збори Революційного комітету Честер Мілла. Спочатку її вразило явно нерівне представництво статей: присутніми були вісім жінок і тільки чотири чоловіки. І з цих чотирьох один був пенсійного віку, а двоє таких, котрих не пустили б до кінотеатру без супроводу дорослих на фільм категорії R. Їй довелося нагадати собі, що сотні партизанських армій в різних куточках світу вкладають зброю до рук жінкам і дітям, не старшим за цих, що прийшли до неї цього вечора, але незрідка те, що виглядає правильним і те, що здається необхідним, перебувають в конфлікті між собою.

— Я хотіла б, щоб ми на хвильку схилили свої голови, — сказала Пайпер. — Я не збираюсь молитися, бо більше не певна, з ким я балакаю, коли це роблю. Але ви, можливо, захочете звернутися зі словом до того Бога, якого ви сприймаєте, бо сьогодні нам потрібна уся допомога, яку ми лише зможемо отримати.

Усі зробили, як вона просила. Декотрі все ще залишалися з похиленими головами і заплющеними очима, коли Пайпер підняла свою голову і обвела поглядом присутніх: дві щойно вигнані з поліції леді-офіцери, директор супермаркету на пенсії, газетна редакторка, у котрої нема більше газети, бібліотекарка, хазяйка місцевого ресторану, підкупольна «вдовиця», котра безперестану крутить обручку в себе на пальці, місцевий універсально-торгівельний барон та троє дітей з неприродно серйозними обличчями сидять на дивані, тісно тулячись одне до одного.

— Гаразд, амінь, — оголосила Пайпер. — Я хочу передати ведення наших зборів Джекі Веттінгтон, котра знає, що треба робити.

— Мабуть, це занадто оптимістичне припущення, — посміхнулась Джекі. — Не кажучи вже, що скороспішне. Бо я хочу передати слово Джо Макклечі.

— Мені? — сторопів Джо.

— Але перш ніж він почне, — продовжувала Джекі, — я хочу попросити його друзів побути вартовими. Норрі з фасаду будинку, а Бенні з заднього боку. — Джекі помітила незгоду на їхніх обличчях і підняла руку, щоб упередити протести. — Це не для того, щоби прибрати вас звідси, це важливе завдання. Нема потреби вас переконувати, які можуть трапитися прикрощі, якщо, скажімо, нас заскочать під час таємних зборів. Ви двоє найменші. Знайдіть собі найтемніші місцинки і зачаїться там. Якщо побачите наближення когось підозрілого або поліцейську машину, поплескайте отак в долоні. — Вона сплеснула раз, потім двічі, потім ще раз. — Про все, що тут відбуватиметься, вам розкажуть пізніше, я обіцяю. Нагальний порядок денний — накопичення інформації, а не секретів.

Коли діти пішли, Джекі обернулась до Джо.

— Та коробочка, про якути розповідав Лінді. Розкажи тепер усім. Від початку до кінця.

Джо робив це стоячи, немов відповідав на уроці в школі.

— А тоді ми повернулися до міста, — закінчив він. — А цей курваль Ренні заарештував Расті.

Він витер з чола піт і знову сів на диван. Клер обняла сина рукою за плечі й додала:

— Джо вважає, що про цю коробочку не мусить дізнатися Ренні. Замість того, щоб спробувати її вимкнути або зруйнувати, Ренні захоче, щоб вона продовжувала працювати.

— Гадаю, Джо має рацію, — погодилась Джекі. — Отже, її існування і місцезнаходження — наш секрет номер один.

— Ну, я не знаю… — почав Джо.

— Що, — перебила його Джулія, — ти хочеш сказати, що Ренні мусить про неї взнати?

— Можливо. Типу того. Мені ще треба подумати.

Джекі, не допитуючись більше нічого в хлопця, повела далі.

— Друге питання нашої наради. Я хочу спробувати визволити Барбі й Расті з в'язниці. Завтра ввечері, під час загальних міських зборів. Барбі — та людина, якій Президент наказав очолити міську адміністрацію…

— Та будь-хто, аби лиш не Ренні, — гримнув Ерні. — Цей некомпетентний сучий син вважає себе володарем усього міста.

— Він майстер в одному, — докинула Лінда. — Заварювати бучу, коли це йому вигідно. Харчовий бунт і підпал газети… мені здається, ці події було сплановано ним.

— Та звісно ж, що так, — підхопила Джекі. — Людина, яка здатна вбити власного пастора…

Розі на це аж рота роззявила.

— Ти хочеш сказати, що це Ренні вбив Коґґінса?

Джекі розповіла їм про підвальну трупарню в похоронному салоні й про те, що сліди на обличчі в Коґґінса відповідають золотому бейсбольному м'ячику, який Расті бачив у кабінеті Ренні. Її слухали з огидою, але без недовіри.

— Так і дівчат він? — запитала Лісса Джеймісон тоненьким, зляканим голоском.

— От це, я певна, робота його сина, — промовила Джекі, немов У прозрінні. — І ці вбивства, скоріш за все, не пов'язані з політичними махінаціями Великого Джима. Сьогодні вранці у Джуніора стався припадок. Перед домом Маккейнів, між іншим, де були знайдені трупи. Ним знайдені.

— Який збіг обставин, — зазначив Ерні.

— Він у шпиталі. Джинні Томлінсон каже, там майже напевне пухлина в мозку, яка й може призводити до насильницьких дій.

— Сімейна команда вбивць з батька й сина? — притисла Клер ще міцніше Джо до себе.

— Навряд, щоб справжня команда, — уточнила Джекі. — Назвімо це однаковою дикою схильністю до насильства — щось таке, генетичне, — яка проявляється за стресових обставин.

Тут свою думку висловила Лінда.

— Але те, що тіла знаходились в одному місці, явно говорить: якщо убивць було двоє, діяли вони разом. Ідеться про те, що мого чоловіка і Дейла Барбару тримає зараз в ув'язненні майже напевне вбивця, використовуючи їх для розбудови теорії грандіозної змови. Єдина причина, чому їх уже не вбили в тюрмі, полягає в тім, що Ренні бажає використати їх як зразок. Він хоче стратити їх публічно. — Лице Лінди на мить скривилося, видно було, що вона поборює сльози.

— Я повірити не можу, що він зайшов аж так далеко, — промовила Лісса, крутячи туди-сюди анкх в себе на шиї. — Він же торговець уживаними машинами усього лиш.

Відповіддю на її слова була тиша.

— А тепер думайте, — сказала Джекі, коли всі трохи попустилися. — Розказавши вам про те, що збираємося зробити ми з Ліндою, я започаткувала справжню змову. І тому хочу просити вас проголосувати. Хто хоче залишатися з нами, хай підніме руку. Ті, хто рук не піднімуть, можуть звідси піти, за умови, якщо дадуть обіцянку не патякати про те, що ми тут обговорювали. Чого, втім, навряд чи комусь схочеться робити; якщо не розказувати, хто тут був і що тут обговорювалося, не постане потреби пояснювати, яким чином ви це почули. Це небезпечно. Ми можемо опинитися у в'язниці або з нами станеться щось іще гірше. Отже, давайте подивимося, скільки підніметься рук. Хто хоче залишитись?

Першим руку підняв Джо, не забарилися услід за ним і Пайпер, Джулія, Розі та Ерні Келверт. Одночасно підняли руки Лінда і Роммі. Лісса подивилася на Клер Макклечі. Клер зітхнула, киваючи. Обидві жінки підняли руки.

— Ти молодчага, ма, — посміхнувся Джо.

— Якщо ти хоч колись розкажеш своєму батькові, у що я тобі дозволила вляпатись, — почала вона, — ніякого Джима Ренні не знадобиться, щоби тебе покарати. Я зроблю це власноруч.

— Лінда не може йти в департамент поліції, — заговорив Роммі. Звертався він до Джекі.

— А хто ж тоді?

— Ви і я, милочко. Лінда піде на великі збори. Де шістсот-вісімсот свідків можуть потім сказати, що її там бачили.

— Чому це я не можу? — не погодилась Лінда. — Це мого чоловіка вони вхопили.

— Ось саме тому й не можете, — просто сказала Джулія.

— Як ви думаєте це робити? — запитав Роммі у Джекі.

— Ну, я пропоную нам одягнути маски…

— От і всі діла, — промовила Розі, скорчивши гримасу. Всі розсміялися.

— Нам пощастило, — сказав Роммі. — У мене в магазині величезний вибір гелловінських масок.

— Може, я буду Русалонькою, — промовила Джекі дещо замріяно. Зрозуміла, що всі на неї дивляться і зашарілась. — Та все одно ким. У будь-якому випадку нам потрібна зброя. Я маю вдома запасний пістолет — «Беретту». А у вас є що-небудь, Роммі?

— Я відклав декілька штук гвинтівок до сейфа в кабінеті. Мінімум одна там з оптичним прицілом. Не скажу, ніби я передбачав, що наближається щось саме таке, але я відчував, що щось таке наближається.

Заговорив Джо:

— Вам також знадобиться транспорт для відходу. Але не ваш фургон, Роммі, бо його кожний знає.

— У мене є ідея щодо цього, — сказав Ерні. — давайте візьмемо якусь машину зі стоянки салону «Уживані автомобілі Джима Ренні». Там у нього є з півдюжини фургонів з великим пробігом, які він ще навесні прикупив у телефонної компанії. Вони стоять віддалік, позаду всіх інших. Скористатися машиною, яка належить йому, це була б, як ви це звете — знаменна справедливість.

— А яким таким чином ви збираєтесь дістати ключа? — спитав Роммі. — Залізти в його кабінет в тім салоні?

— Якщо в тієї машини, яку ми виберемо, не електронна система запалювання, я її й без ключа заведу, — запевнив Ерні. І додав, насуплено дивлячись на Джо: — Я волів би, щоб ти не розповідав про це моїй онуці, юначе.

Джо відреагував на це пантомімою, показуючи, ніби він зашморгує собі рота на зіпер, що викликало новий вибух загального реготу.

— Початок надзвичайних міських зборів призначено завтра на сьому вечора, — сказала Джекі. — Якщо ми ввійдемо до поліцейської дільниці десь близько восьмої…

— Можна зробити краще, — перебила її Лінда. — Якщо я мушу йти на ті кляті збори, нехай з цього буде хоч якась користь. Я одягну сукню з великими кишенями і візьму з собою поліцейську рацію — ту, запасну, яку я завжди вожу в моїй власній машині. Ви двоє сидітимете у фургоні напоготові.

У кімнаті немов забриніло напругою, всі це раптом відчули. Діло почало набувати справжності.

— Біля дебаркадеру позаду мого магазина, — кивнув Роммі. — Щоб залишатися непоміченими.

— Тільки-но Ренні візьметься за свою промову, — продовжила Лінда. — Я подам вам потрійним клацанням виклик по радіо. Це буде сигнал вам вирушати.

— А скільки полісменів може бути в дільниці? — запитала Лісса.

— Можливо, мені вдасться про це дізнатися у Стейсі Моґґін, — сказала Джекі. — А втім, багато людей там не мусить бути. Навіщо їм там сидіти? Наскільки Великому Джиму відомо, не існує ніяких підпільних «друзів Барбі» — є лише створені ним самим солом'яні опудала, якими він усіх лякає.

— Крім того, він потурбується, щоби його ніжна срака добре охоронялася, — додала Джулія.

На це теж дехто засміявся, але дуже стурбованою виглядала матінка Джо.

— Але ж у поліцейській дільниці все одно хтось залишиться, не важливо, скільки саме їх там буде. Що ви збираєтесь робити, якщо вони почнуть вам опиратися?

— Не почнуть, — запевнила Джекі. — Ми їх самих позамикаємо у камерах раніше, ніж вони зрозуміють, що відбувається.

— А якщо вони все-таки будуть опиратися?

— Тоді ми будемо намагатися нікого не вбити, — голос Лінди звучав спокійно, але очі в неї були, наче в істоти, котра останнім зусиллям волі зібрала всю свою хоробрість для того, щоб порятуватися. — Хоча вбивства, либонь, все одно будуть, якщо Купол залишиться стояти довший час. Страта Барбі й мого чоловіка на Меморіал-плазі стане в цій справі лише початком.

— Ну от, скажімо, ви їх звідти витягли, — промовила Джулія. — Куди ви їх дінете? Привезете сюди?

— Не можна, — заперечила Пайпер і торкнулася своїх все ще припухлих губ. — Я вже в чорному списку Ренні. Не кажучи вже про того парубка, що тепер виступає в ролі його персонального охоронця, Картера Тібодо. Мій пес його погриз.

— Ніяке місце поблизу центру міста не годиться, — сказала Розі. — Вони можуть обшукувати всі будинки підряд. Бачить Бог, копів у них тепер достатньо.

— Плюс усі ті, хто тепер носять на руках голубі пов'язки, — додав Роммі.

— А якщо до якоїсь хатки на озері Честер? — спитала Джулія.

— Можливо, — погодився Ерні, — Але вони до цього теж можуть додуматися.

— І все одно це, либонь, найкращий варіант, — сказала Лісса.

— Містере Берпі, — запитав Джо. — А у вас є ще рулони свинцевого полотна?

— Аякже, тонни. І зви мене Роммі.

— Якщо містер Келверт зуміє завтра вивести фургон і ви сховаєте його за універмагом, ви ж можете туди завантажити завчасно порізані шматки свинцевого полотна? Такого розміру, щоби прикрити ним вікна?

— Гадаю, так…

Джо перевів погляд на Джекі:

— А ви можете зв'язатися з полковником Коксом, коли виникне потреба?

— Так, — одночасно відповіли Джекі й Джулія, здивовано перезирнувшись.

У Роммі прояснішало лице.

— Ти думаєш про стару ферму Маккоя, правда ж? Про Чорну Гряду? Про її верхівку, де та коробочка?

— Атож. Може, це й негарна ідея, але якщо нам усім доведеться тікати… якщо ми всі зберемося там… ми зможемо захистити генератор. Я розумію, це звучить божевільно щодо штуки, яка породила вся наші проблеми, але ми не можемо дозволити Ренні заволодіти тією коробочкою.

— Я сподіваюсь, до відтворення облоги Аламо[392] у яблуневому саду не дійде, — сказав Роммі, — але сенс у твоїй ідеї є.

— Є й іще дещо, що ми можемо зробити, — продовжував Джо. — Це трохи ризикова операція, і взагалі, можливо, не потрібна, проте…

— Давай, кажи, — заохотила його Джулія. Вона дивилася на Джо Макклечі з благоговійним трепетом.

— Ну… Роммі, лічильник Ґайґера все ще лежить у вашому фургоні?

— Та думаю, що так.

— Може, хтось зміг би повернути його до протиатомного сховища, туди, де він лежав раніше. — Джо обернувся до Джекі з Ліндою. — Хтось із вас міг би це зробити? Тобто я розумію, вас обох звільнили.

— Гадаю, Ел Тіммонс міг би нас туди пустити, — сказала Лінда. — А Стейсі Моґґін він запустить без проблем. Вона з нами. Вона не тут тільки тому, що зараз у неї чергова зміна. Але навіщо такий ризик, Джо?

— Тому що… — він говорив з нехарактерною для нього повільністю, намацуючи слова. — Ну… там є радіація, так? Небезпечна радіація. Вона там, як пояс… я можу закластися, крізь цей пояс можна проїхати взагалі без усякого захисту і не постраждати, якщо їздити швидко і не часто… але ж вони про це не знають. Проблема полягає в тому, що вони взагалі не знають про радіацію. І не взнають, якщо не матимуть лічильника Ґайґера.

Джекі насупилась.

— Сама по собі це крута ідея, хлопче, але мені в цій ідеї не подобається те, що Ренні прямо вказується на місце, куди ми збираємося. Це суперечить моїй ідеї безпечної схованки.

— Це не обов'язково робити, — сказав Джо. Він говорив так само повільно, намацуючи слабкі місця. — Принаймні не достеменно так. Одна з вас може зв'язатися з полковником Коксом, правильно? Сказати йому, щоб зателефонував до Ренні й повідомив, що вони зафіксували присутність радіації. Кокс може йому сказати щось на кшталт: «Ми не можемо її визначити точно, бо вона то з'являється, то згасає, але рівень доволі високий, можливо, навіть летальний, тож будьте обережні; у вас там часом нема лічильника Ґайґера?»

Запала довга тиша, поки обмірковувалися його слова. А тоді промовив Роммі:

— Ми доставимо Барбару і Расті на ферму Маккоя. І самі переберемося туди, якщо доведеться… а так воно, напевне, і станеться. А якщо вони спробують туди дістатися…

— Побачать на шкалі Ґайґера такий стрибок, що тікатимуть назад до міста, прикривши руками свої нікчемні сіменники, — скреготнув Ерні. — Клер Макклечі, а в тебе синок таки геній.

Клер міцно обняла Джо, цього разу обома руками.

— Аби ж то мені ще якось привчити його прибирати у своїй кімнаті.

Горес лежав на килимку у вітальні Ендрії Ґріннел, утвердивши писок в себе на лапах, а очі на жінці, з якою його залишила його хазяйка. Зазвичай Джулія всюди брала його з собою; вдачу він мав спокійну і ніколи не створював клопоту навіть там, де були коти, котрих він ігнорував через їхній, як у дурзілля, запах. Але цього вечора Джулії подумалось, що Пайпер Ліббі, либонь, буде боляче бачити живого Гореса в той час, як її собака загинув. Також вона помітила, що Горес подобається Ендрії, і разом з цим подумала, що коргі допоможе її подрузі відволікатися від абстинентного синдрому, котрий трохи послабшав, але зовсім ще не пропав.

Якийсь час так і було. Ендрія знайшла гумовий м'ячик у коробці з іграшками, які вона тримала для свого єдиного онука (котрий давно уже вийшов з іграшкового віку). Горес слухняно ганявся за м'ячиком і приносив його назад, хоча не вбачав у цьому великої для себе цікавості; йому більше подобались м'ячики, котрі можна було ловити в повітрі. Але робота є роботою, і він продовжував її виконувати, поки Ендрія не затрусилася так, ніби їй раптом стало холодно.

— Ох, ох же курва, знову найшло.

Вона лягла на диван, цілком перейнята дрижаками. Одну з диванних подушок вона притисла собі до грудей, а очима втупилась у стелю. Скоро в неї почали торохтіти зуби — вельми дратівливий звук, на думку Гореса.

Він підніс їй м'ячик, сподіваючись її розрадити, але вона його відштовхнула.

— Ні, миленький, не зараз. Дай мені пережити це.

Горес поклав м'ячик перед вимкненим телевізором і сам ліг. Тремтіння жінки трохи притишилось, і разом з цим притишився її хворобливий запах. Руки, що стискали подушку, розслабилися, коли вона спершу почала куняти, а невдовзі й захропла.

Що значило — настав час поживи.

Горес знову гулькнув під стіл, пройшов по конверту з коричневого манільського паперу, де лежали матеріали справи ВЕЙДЕР. За конвертом лежала попкорнова Нірвана. О, блаженний пес!

Горес усе ще обжирався, виляючи безхвостим задком від насолоди, що майже дорівнювала екстазу (розсипані там бубки були надзвичайно маслянисті, фантастично солонуваті і — що найкраще — ідеально витримані), коли знову заговорив мертвий голос.

«Передай їй це».

Але ж він не міг, його хазяйка пішла.

«Іншій передай».

Мертвий голос не терпів відмов, та й усе одно попкорн вже майже весь закінчився. Горес собі відзначив кілька останніх розпукавок на майбутнє, а тоді почав задкувати, поки конверт не опинився перед його носом. На мить він було забув, що мусив зробити. Але тут же згадав і вхопив конверт зубами.

«Гарний собака».

Щось холодне лизнуло Ендрії щоку. Вона відпихнула його геть і перевернулася на бік. На пару секунд вона знову майже втекла назад у цілющий сон, але відтак пролунав гавкіт.

— Замовкни, Горесе, — накрила вона собі голову подушкою.

Знову гавкіт, а слідом тридцятичотирьохфунтовий коргі гепнувся їй на ноги.

— Ах, — скрикнула Ендрія, сідаючи. Перед нею була пара сяючих світло-карих очей і хитро усміхнений писок. От тільки щось стирчало на заваді його усміху. Конверт з коричневого манільського паперу. Горес впустив його їй на живіт і зістрибнув на підлогу. Йому не дозволялося вилазити на меблі, окрім його власних, але скидалося на те, що вимога мертвого голосу потребувала нагального виконання.

Ендрія підібрала конверт з вм'ятинами від зубів Гореса і ледь помітними слідами його лап. Побачила прилипле до конверта ядерце попкорну і змахнула його геть. Хтозна, що там всередині, але промацувалося щось доволі грубе. На лицьовому боці конверта йшов напис великими друкованими літерами: СПРАВА ВЕЙДЕР. Нижче, теж друкованим письмом: ДЛЯ ДЖУЛІЇ ШАМВЕЙ.

— Горесе? Де ти це взяв?

Звичайно, Горес не міг відповісти на це запитання, але відповідь і не була потрібна. Ядерце попкорну підказало їй місце. А тоді й пам'ять ввімкнулася, спогад мерехтливий і примарний, мов сновидіння. Це було уві сні, чи Бренда Перкінс дійсно приходила до її дверей того дня, після першої ночі її жахливої ломки? Коли харчова колотнеча буяла на іншому кінці міста?

«Ти можеш це потримати в себе для мене, мила? Тільки якийсь час? У мене нагальні справи, а я не хочу брати це з собою».

— Вона була тут, — сказала Ендрія Горесу, — бо це її конверт. Я його в неї взяла… принаймні так мені здається… але потім мене потягло блювати. Напевне, я його шпурнула на стіл, коли бігла до унітазу. А він завалився долі? Ти знайшов його на підлозі?

Горес гавкнув один раз. Це могло бути ствердженням, і так само це могло бути повідомленням: я готовий знову гратися в м'яч, якщо хочеш.

— Красно дякую, — промовила Ендрія. — Гарний песик. Я віддам це Джулії, щойно вона сюди повернеться.

Де й поділася її сонливість, а також — наразі — і дрижаки. Натомість нею заволоділа цікавість. Тому що Бренда була мертва. Замордована. І трапитись це з нею могло невдовзі по тому, як вона передала їй цей конверт. З чого випливало, що він міг бути дуже важливим.

— Я тільки погляну краєчком ока, хіба не можна? — промовила вона.

Горес знову гавкнув. Для Ендрії Ґріннел це прозвучало: чому б і ні?

Ендрія розпечатала конверт і більша частина секретів Великого Джима Ренні висипалася їй на коліна.

Першою повернулася додому Клер. Слідом прийшов Бенні, потім Норрі. Вони утрьох сиділи на ґанку будинку Макклечі, коли, йдучи навпростець через галявини, тримаючись тіней, прибув нарешті Джо. Бенні й Норрі пили теплу крем-соду доктора Брауна[393]. Клер, повільно качаючись вгору-вниз на ґанковому тапчані-гойдалці, пестила в руках пляшку пива з запасів свого чоловіка. Джо сів поряд з нею, Клер поклала руку на його кістляві плечі. «Він такий тендітний, — подумала вона. — Він цього сам не розуміє, але ж так і є. Він, немов те пташеня».

— Чувак, — мовив Бенні, передаючи Джо бляшанку содової, яка на нього чекала. — А ми тут вже були почали хвилюватися.

— Міз Шамвей хотіла ще дещо дізнатися про ту коробочку, — пояснив Джо. — Взагалі-то, питань в неї було більше, ніж у мене відповідей. От же тепло зараз, правда? Тепло, як влітку вночі. — Він перевів погляд угору. — А подивіться лишень на цей місяць.

— Я не хочу, — промовила Норрі. — Він лячний.

— Ти в порядку, любий? — спитала Клер.

— Йо, ма. А ти?

Вона посміхнулась.

— Сама не знаю. Чи буде з цього толк? Як ви, діти, гадаєте? Я маю на увазі, що ви насправді про все це думаєте?

Ніхто не спромігся на моментальну відповідь, і це лякало її більше за все інше. А потім Джо поцілував її в щоку і сказав:

— Усе буде як слід.

— Ти певен?

— Авжеж.

Вона завжди могла вгадати, коли він каже неправду — хоча розуміла, що цей хист може її покинути, коли він постаршає, — але не присоромила його цього разу. Лише поцілувала його навзаєм, дихання її було теплим і по-батьківськи трохи пахло пивом.

— Аби лише не було кровопролиття.

— Ніякої крові, — запевнив Джо.

Вона посміхнулася.

— Гаразд, для мене це головне.

Вони сиділи там у темряві ще довгенько, говорили мало. Потім зайшли в дім, залишивши місто спати під рожевим місяцем.

Саме перейшло за північ.