Під куполом

ПОПЕЛИЩЕ

Расті стояв на розворотному майданчику перед шпиталем і дивився на пломені, що здіймалися десь на Мейн-стрит, аж раптом у нього на поясі озвався телефон. Поряд стояли Твіч із Джиною, дівчина тримала Твіча за руку, немов шукаючи захисту. Джинні Томлінсон і Герріет Біґелоу спали у шпитальній відпочивальні. Обхід робив той літній чоловік, що зголосився у волонтери, Терстон Маршалл. Він виявився на диво досвідченим. Світло є, апаратура знову працює, на якийсь час палива вистачить, справи покращали, і все йде нічогенько. Поки не заверещала сирена, Расті навіть не насмілювався радіти за себе.

Він побачив на екрані телефону «ЛІНДА» і промовив:

— Любонько, усе гаразд?

— У нас — так. Діти сплять.

— Ти не знаєш, що там го…

— Редакція газети. Помовч і слухай, бо за півтори хвилини я вимкну телефон, щоби ніхто мені не міг подзвонити, не покликав на гасіння пожежі. Тут Джекі. Вона побуде з дітьми. Ти мусиш зустрітися зі мною у похоронному салоні. Там також буде Стейсі Моґґін. Вона вже до нас забігала. Вона з нами.

Почувши це ім'я, хоча воно й було йому знайоме, Расті не зразу пригадав, кому воно належить. А оце — вона з нами. Отже, дійсно почалося розбирання на сторони, хтось стає з нами, а хтось із ними.

— Лін…

— Побачимося там. Десять хвилин. Це безпечно, поки вони займатимуться пожежею, бо обоє братів Бові в пожежній бригаді. Так сказала Стейсі.

— Як це вони могли так швидко зібрати брига…

— Не знаю і знати не хочу. Ти зможеш приїхати?

— Так.

— Добре. Не залишай машину на бічній стоянці. Об'їдь будинок і постав її на меншому майданчику. — По цьому її голос пропав.

— Що там горить? — спитала Джина. — Ви знаєте?

— Ні. Бо мені ніякого дзвінка не було, — відповів Расті й подивився на них важким поглядом.

Джина не второпала, зате Твіч одразу.

— Ніхто нікому не дзвонив.

— Я просто кудись відлучився, можливо, поїхав на виклик, але ви не знаєте, де саме. Я не казав. Правильно?

Аніскільки не втративши свого спантеличеного вигляду, Джина все ж таки кивнула. Бо ці люди тепер її люди; цей факт не викликає в неї сумнівів. Та й з якого б дива? Їй лише сімнадцять. «Наші й ненаші, — подумалось Расті. — Негарна терапія, звичайно. Особливо для сімнадцятирічної дівчини».

— Можливо, на виклику, — промовила вона. — Де саме, ми не знаємо.

— Авжеж, — погодився Твіч. — Ти коник-стрибунець, а ми лише мурашки.

— Не робіть із цього аж такої великої справи, — сказав Расті. Хоча справа була таки великою, йому це вже було ясно. Загрожувала неприємностями. І Джина не одна дитина в цій картинці; є їхні з Ліндою донечки, котрі зараз міцно сплять, не знаючи того, що тато з мамою напнули вітрило і відпливають у бурю, що може виявитися занадто небезпечною для їхнього човника.

Але все ж таки…

— Я повернуся, — промовив Расті, сподіваючись, що це не порожня фраза.

Саммі Буші завернула «Малібу» Евансів на алею, що вела до лікарні імені Кетрін Рассел невдовзі по тому, як звідси, вирушаючи до похоронного салону Бові, від'їхав Расті; вони розминулися по протилежних смугах біля майдану на міському пагорбі.

Джина з Твічем уже зайшли всередину, і розворотний майданчик перед центральним входом лежав порожній, але вона не зупинилася тут; заряджена-бо зброя, що лежить поряд на сидінні, робить тебе обережним (Філ сказав би «стаєш параноїком»). Натомість вона поїхала навкруг будівлі й поставила машину на службовій стоянці. Вхопила пістолет і засунула собі за пояс джинсів, прикривши його зверху низом майки. Перетнувши стоянку, вона зупинилася перед дверима пральні й прочитала напис: ПАЛИТИ ТУТ БУДЕ ЗАБОРОНЕНО З 1-го СІЧНЯ. Подивилася на клямку, розуміючи, що, якщо та не піддасться, вона відступиться від свого наміру. Це буде Божий знак. З іншого боку, якщо двері незамкнені…

Двері були незамкнені. Блідим, кульгавим привидом вона прослизнула досередини.

Терстон Маршалл почувався втомленим — ба навіть виснаженим, — але щасливішим, ніж зараз, він не почувався вже багато років. Без усякого сумніву, це патологія; він же професор на довічному контракті, друкований поет, редактор престижного літературного альманаху. З ним ділить ліжко розкішна молода жінка, сама розумна і його вважає видатною, прекрасною особистістю. Те, що роздача пігулок, ліплення мазевих пов'язок, випорожнення підкладних суден (не кажучи вже про витирання обісраної дупки хлопчика Буші годину тому) дарувало йому відчуття щастя, більшого за всі означені вище досягнення, просто мусило бути патологією, але ніде правди діти. Шпитальні коридори з їхніми запахами дезінфектанту й мастики для підлоги відносили його в юність. Цього вечора його спогади були дуже яскравими, від всюдисущого аромату масла пачулів у квартирі Девіда Перна[327] до бандани з «огірковим» узором, що була в Терсі на голові, коли він ходив на поминальну службу по Боббі Кеннеді[328]. Обходи він робив, мугикаючи собі ніжно, стиха під ніс «Ногату жінку»[329].

Він зазирнув до відпочивальні й побачив, що на притягнутих туди тапчанах сплять медсестра зі звернутим носом і гарненька санітарочка, та, котру звуть Герріет. Диван залишався вільним, і скоро він і сам або завалиться на нього, щоби проспати кілька тут годин, або повернеться на Хайленд-авеню, де тепер його дім. Мабуть, таки туди. Дивні переміни. Дивний світ.

Утім, спершу треба ще раз поглянути на тих, кого він уже став уважати своїми пацієнтами. Це не забере багато часу в цьому, розміром як поштова марка, шпиталі. Тим паче, що більша частина палат стоять порожні. Білл Оллнат, котрому через отримане ним поранення у битві при «Фуд-Сіті» не дозволяли засинати до дев'ятої, тепер, покладений на бік, щоб уберегти від тиску довгу рвану рану в нього на потилиці, вже міцно спав, похропуючи.

Через дві палати від нього лежала Ванда Крамлі. Серцевий монітор пікав, тиск в неї трохи покращав, але вона перебувала на п'яти літрах кисню, і Терсі боявся, що вони її втратять. Завелика вага, забагато сигарет. Поряд з нею сиділи її чоловік і наймолодша дочка. Терсі показав Венделу Крамлі пальцями V (знак, що в його зелені роки означав мир), і Вендел, усміхнений, відповів йому тим же.

Тенсі Фрімен, з видаленим апендиксом, читала журнал.

— Чому реве пожежна сирена? — спитала вона в нього.

— Не знаю, милочко. Як там наш біль?

— На трієчку, — відповіла вона байдуже. — Може, й на двійку. То я вже зможу завтра піти додому?

— Залежить від доктора Расті, хоча мій магічний кристал підказує мені, що так. — І від того, як на ці його слова освітилося її обличчя, він, аж ніяк сам не розуміючи причин цього, відчув, що ось-ось заплаче.

— Повернулася мама того малюка, — сказала Тенсі. — Я бачила, як вона проходила коридором.

— Добре, — промовив Терсі.

Хоча з цим хлопчиком якихось особливих проблем не було. Він трохи поплакав кілька разів, але здебільшого спав, їв або просто лежав у колисці, апатично вдивляючись у стелю. Його звали Волтер (Терсі не мав поняття, що слово Малюк, зазначене на картці на дверях палати, це його перше ім'я), але Терстон Маршалл подумки називав його Торазиновим[330] Хлопчиком.

Нарешті він прочинив двері палати № 23 (з приліпленою до них на пластиковому присоску жовтою табличкою НАЯВНЕ НЕМОВЛЯ) і побачив молоду жінку — жертву зґвалтування, як про це йому була шепнула Джина, — котра сиділа на стільці біля ліжка. Дитину вона тримала в себе на колінах і годувала з пляшечки.

— Як ви почуваєтеся… — Терстон поглянув на інше ім'я на дверях, — міс Буші?

Промовив він її прізвище як Бушез, але Саммі не переймалася тим, щоб виправляти його помилку чи повідомити йому, що приятелі звуть її Буші-Дупа-Туші.

— Добре, пане лікарю, — відповіла вона.

І Терстон не переймався тим, щоб виправити її помилку в його статусі. Його непідвладна визначенню радість — та, що завжди має під собою приховану готовність до сліз — розбухла ще більше. Він згадав, як близько перебував від того, щоб передумати йти у волонтери — це Каро його підштовхнула, — а тоді ж він нічогісінько такого б не мав.

— Доктор Расті зрадіє вашому поверненню. І Волтер радий. Вам потрібне щось знеболювальне?

— Ні. — Це було правдою. У її статевих нутрощах усе ще боліло й посмикувало, але відчувалося це ніби десь віддалік. Вона немов пливла десь угорі понад собою, пов'язана з землею найтоншими з ниточок.

— Добре. Це означає, що ви йдете на поправку.

— Так, — погодилась Саммі. — Скоро я зовсім одужаю.

— Коли закінчите його годувати, чому б вам не лягти в ліжко? Доктор Расті огляне вас завтра вранці.

— Добре.

— На добраніч, міс Бушез.

— На добраніч, пане лікарю.

Терсі делікатно причинив двері й вирушив коридором. Наприкінці була палата дівчини Руа. Залишилося зазирнути до неї, і тоді він уже, можна сказати, пошабашив.

Погляд у неї був мутний, але вона не спала. Натомість юнак, що прийшов її відвідати, сидів у кутку на стільці й куняв, витягши перед собою довгі ноги.

Джорджія поманила Терсі, а коли він до неї нахилився, щось йому прошепотіла. Через її тихий голос і розбитий, майже беззубий рот він дочув лише кілька слів. Тож нахилився ще ближче.

— Не буіть йохо. — Для Терсі це звучало так, немов говорив Гомер Сімпсон[331]. — Він є'ини, хто пвийшоф мене п'оофітати.

Терсі кивнув. Звісно, час для відвідин давно минув і, судячи з його голубої сорочки і пістолета, цього юнака, либонь, буде покарано за те, Що не відгукнувся на пожежну сирену, та все ж таки — що за біда?

Одним пожежником більше, одним менше, різниці великої нема, а якщо хлопець так глибоко заснув, що його навіть ревун не збудив, то тим паче ніякої користі з нього там не було б. Терсі приклав палець собі до губ, видавши тихеньке шшш, показуючи дівчині, що вони змовники. Вона намагалася посміхнутися, але тільки скривилася.

Попри це, Терстон не запропонував їй нічого болетамівного, бо, судячи з запису в картці на бильці її ліжка, максимально припустима доза в її організмі й так зберігатиметься до другої ранку. Натомість він вийшов, м'яко причинив за собою двері й пішов назад по сонному коридору. Не помітивши, що двері з табличкою «НАЯВНЕ НЕМОВЛЯ» знову стоять навстіж.

Коли він повз них проходив, його думки линули до звабливого дивана у відпочивальні, але Терстон усе ж таки вирішив піти на Хайленд-авеню.

І перевірити, як там його діти.

Саммі сиділа на ліжку з Малюком Волтером на колінах, допоки повз неї не пройшов новий лікар. Тоді поцілувала синочка в обидві щічки й ротик.

— Ти будеш гарним хлопчиком, — сказала вона йому. — Мама побачиться з тобою на небі, якщо її туди пустять. А я гадаю, що так. У пеклі свій строк вона вже відбула.

Вона поклала його в колиску, а потім відсунула шухляду столу, що стояв біля її ліжка. Перед тим як востаннє погодувати, потримати на руках Малюка Волтера, вона сховала туди пістолет, щоби хлопчик не відчував його твердості. І тепер вона його витягла.

Нижню частину Мейн-стрит було заблоковано поставленими ніс до носа поліцейськими машинами з працюючими мигалками. Натовп — мовчазно, без ажіотажу, майже похмуро — стояв поза машинами й дивився.

Горес зазвичай був, як і личить коргі, спокійним псом, чий вокальний репертуар обмежувався залповим дзявканням, коли він вітав Джулію з поверненням додому, та коротким скигленням, коли намагався нагадати їй про свою присутність і потреби. Але, коли вона причалила машину до бордюру напроти «Maison des Fleurs», Горес на задньому сидінні зайшовся низьким виттям. Джулія простягнула руку назад і наосліп його погладила по голові. Заспокоюючи одночасно його і себе.

— Боже мій, Джуліє! — скрикнула Розі.

Вони вийшли. Першим наміром Джулії було залишити Гореса в машині, але, коли він знову видав серію тих коротких розгублених зойків — так, ніби розумів, ніби він геть-чисто все розумів, — вона намацала під пасажирським сидінням його поводок, відкрила йому задні двері й заклацнула на нашийнику карабін. А перш ніж закрити дверцята, вона вихопила з кишені на спинці сидіння свій персональний фотоапарат, маленький «Casio». Вони пропихалися крізь натовп роззяв на тротуарі, і Горес, натягуючи шворку, вів перед.

Їх намагався зупинити Руп, поліцейський на півставки і кузен Пайпер Ліббі, котрий переїхав до Мілла п'ять років тому.

— Далі нікому не можна, леді.

— Це моя власність, — сказала Джулія. — Тут усе, чим я володію в цьому світі: одяг, книжки, інші речі, все-все. Внизу редакція газети, заснованої моїм прадідом. За сто двадцять років ця газета лише чотири рази була не вийшла вчасно. Тепер вона розвіюється з димом. Якщо ви волієте завадити мені подивитися зблизька, як це відбувається, краще застрельте мене.

Руп виглядав непевним, проте щойно вона зробила крок уперед (Горес тепер тримався біля її ноги, підозріливо дивлячись угору на лисіючого чоловіка), Руп відступив убік. Але лиш на мить.

— А вам туди не можна, — наказав він Розі.

— А я таки туди пройду, — гримнула вона. — Якщо ти не бажаєш отримати проносного собі в чашку, коли наступного разу замовиш у мене шоколадного фрапе.

— Мем… Розі… Я маю наказ.

— До чортової матінки ваші накази, — промовила Джулія радше втомлено, ніж виклично. Вона взяла Розі під руку й повела тротуаром, зупинившись лише тоді, коли відчула на обличчі палахкотіння, мов із розжареної печі.

«Демократ» перетворився на пекло. Дюжина чи близько того копів навіть не намагалися приборкати вогонь, але, маючи на собі заплічні помпи (на декотрих так і залишились наліпки, написи на яких вона легко змогла прочитати у світлі пожежі: ЧЕРГОВИЙ СПЕЦІАЛЬНИЙ РОЗПРОДАЖ У БЕРПІ), вони щедро зволожували аптеку і книгарню. Завдяки відсутності вітру, гадала Джулія, їм удасться врятувати обидва ці заклади… а таким чином також і решту будівель уздовж східного боку Мейн-стрит.

— Дивовижно швидко вони спорядилися, — промовила Розі.

Джулія не сказала на це нічого, лише дивилася на язики полум'я, що лизали темряву, розсипаючи навкруги снопи іскор. Вона була занадто шокована, щоби плакати.

«Все, — думала вона. — Геть усе».

Крізь коло поліцейських, котрі тепер поливали фасад і північний бік Сімейної аптеки Сендерса, проштовхався Піт Фрімен. Єдино чистими на його обличчі були ті доріжки, де сльози змили кіптяву.

— Джуліє, мені так жаль! — він ледь не голосив. — Ми його майже зупинили… ми вже були погасили вогонь… аби не остання… остання пляшка, що ті курвалі кинули, вона впала просто на газети складені біля дверей і… — Він витер собі обличчя вцілілим рукавом, розмазавши кіптяву. — Мені так збіса жаль!

Вона пригорнула його до себе, немов дитинча, хоча Піт був на шість дюймів вищим за неї і важив на сотню фунтів більше. Вона обняла його, намагаючись не торкатися його обпеченої руки, і спитала:

— Що саме трапилось?

— Запалювальні гранати, — промимрив він. — Цей курваль Барбара.

— Він у в'язниці, Піте.

— Його друзі! Його чортові друзі! Вони це зробили!

— Що? Ти їх бачив?

— Чув, — сказав він, відсторонюючись, щоб подивитися на неї. — Їх важко було не почути. У них був мегафон. Кричали, якщо Дейла Барбару не буде звільнено, вони спалять усе місто. — Він гірко усміхнувся. — Звільнити його? Ми мусимо його повісити! Дайте мені мотузку, і я власноруч це зроблю.

Великий Джим наблизився неспішною, легкою ходою. Пожежа забарвила йому щоки в помаранчевий колір. Усмішка на його обличчі була така широка, що розтягнулася ледь не до вух.

— Ну, і як вам тепер ваш приятель Барбі, Джуліє?

Джулія зробила до нього крок і, видно, щось було таке на її обличчі, бо Великий Джим на крок відступив, немов злякавшись, що вона зараз влупить йому навідліг.

— Це не має ніякого сенсу. Жодного. І ви це добре знаєте.

— О, я гадаю, що має. Якщо ви візьмете за основу ту ідею, що саме Дейл Барбара з його друзями спершу встановили Купол, ви побачите в цьому цілком ясний сенс. Це терористичний акт, простий і однозначний.

— Лайно. Я сама на його боці, що означає: моя газета на його боці. І він це чудово знає.

— Але вони кричали… — почав Піт.

— Так, — обірвала вона, не дивлячись на нього. Її очі не відривалися від освітленого пожежею обличчя Ренні. — Вони кричали, вони кричали, але хто такі збіса ці вони? Спитай у себе, Піте! Спитай у себе: якщо за цим не стоїть Барбі, у котрого нема ніяких мотивів — хто в такому разі має такі мотиви? Хто отримує вигоду, затикаючи в'їдливий рот Джулії Шамвей?

Великий Джим відвернувся й махнув двом офіцерам-новобранцям, у котрих можна було впізнати копів тільки за голубими хустинками, пов'язаними в них на біцепсах. Один з них високий, неповороткий бичок, обличчя якого, незважаючи на його габарити, видавало в нім ще дитину. Другий не міг бути ніким іншим, окрім як Кіл'яном; ця загострена конусом голова промовляла про його походження краще за будь-яку метрику.

— Мікі, Річі. Приберіть цих жінок з місця пригоди.

Горес натягнув поводок, загарчавши на Великого Джима. Великий Джим презентував невеличкому собаці зневажливий погляд.

— А якщо вони не підуть звідси добровільно, даю вам дозвіл вхопити їх і закинути за капот найближчого поліцейського автомобіля.

— Ми ще не закінчили, — промовила Джулія, наставивши на нього палець. Тепер уже й вона також почала плакати, але сльози в неї текли надто гарячі, надто болючі, щоби бути слізьми смутку. — Ми ще не закінчили, ти, сучий сину.

Усмішка Великого Джима відродилася знов. Блискуча, як лак його «Гаммера». І така ж чорна.

— Закінчили, — промовив він. — Питання вирішено.

Великий Джим вирушив назад, до пожежі — він хотів додивитися це видовище, поки геть нічого не залишиться від газети цієї пронози, окрім купки попелу — і ковтнув повне горло диму. Раптом серце зупинилося йому в грудях і світ поплив навкруг нього, немов увімкнувся якийсь спецефект. Потім його тикер знову завівся, але нерегулярними тривожними ривками, аж він задихнувся. Він ударив себе кулаком у лівий бік грудей і сильно кашлянув — швидкий принагідний засіб при аритмії, якому його колись навчив доктор Гаскелл.

Спершу серце продовжувало галопувати з перебоями (гуп… пауза… гуп-гуп… пауза), але невдовзі воно повернулося до свого нормального ритму. Лише на мить він уявив його собі загрузлим у тугій кулі з жовтого жиру, немов упольована жива істота, що намагається вирватись на волю раніше, ніж задихнеться. Але швидко відштовхнув це видиво геть.

«Зі мною все гаразд, просто трохи перетрудився. Нема кращих ліків за семигодинний сон».

Підійшов шеф Рендолф із портативною помпою на своїй широкій спині. З обличчя йому скрапував піт.

— Джиме, з тобою все гаразд?

— Усе чудово, — відповів Великий Джим. Та так воно й було. Він почувався чудово. Перебував у кульмінаційному пункті свого життя, де втілювався шанс досягти тієї величі, на яку, як сам знав, він був здатен. Ніяка членососка, ніякий сраний тикер не позбавить його цього шансу. — Я просто втомився. Я просто працював майже зовсім безперервно.

— їдь додому, — порадив Рендолф. — Ніколи не думав, що дякуватиму Богові за Купол, і зараз не кажу цього, але він принаймні дає захист від вітру. Ми тут упораємося. Я послав людей на дахи аптеки й книгарні на випадок, якщо іскри й туди залетять, тож рушай і…

— Яких людей? — Його серцебиття вирівнювалося, вирівнювалося. Добре.

— Генрі Моррісона і Тобі Велана на книгарню. Джорджі Фредеріка і одного з цих нових хлопців на аптеку. Котрийсь із Кіл'янів, я гадаю. З ними зголосився піти й Роммі Берпі.

— Рація при тобі?

— Звичайно.

— І Фредерік у себе має?

— Усі штатні мають.

— Скажи Фредеріку, щоб тримав на оці Берпі.

— Роммі? Навіщо, заради Бога?

— Я йому не довіряю. Він може належати до друзів Барбари.

Щоправда, аж ніяк не Барбара занепокоїв Великого Джима, коли зайшлося про Берпі. Цей чоловік був другом Бренди. І був він метким чоловіком.

Спітніле обличчя Рендолфа перекосилося:

— Скільки їх усього, як ти гадаєш? Скільки їх на боці того сучого сина?

Великий Джим похитав головою:

— Важко сказати, Піте, але це грубезне діло. Планувалося, либонь, дуже серйозно. Тут не можна просто придивитися до новачків у місті, щоб показати: ось, це вони. Дехто з задіяних у цій справі могли жити тут роками. Навіть десятиліттями. Це в них називається глибоким зануренням.

— Господи Ісусе. Але навіщо, Джиме? Навіщо, заради Бога?

— Не знаю. Можливо, це таке тестування, а ми в ролі лабораторних пацюків. Можливо, це шлях до захоплення влади. Усього можна очікувати від того пустопляса, що сидить зараз у Білому Домі. Важливо, щоб ми посилювали наші сили безпеки і викривали брехунів, котрі підриватимуть наші зусилля з дотримування порядку.

— То ти гадаєш, ніби вона… — він хитнув головою в бік Джулії, котра стояла й дивилася, як відлітає з димом справа її життя, і її собака сидів поряд з нею і теж дивився, важко дихаючи, на вогонь.

— Я не знаю напевне, але як вона поводилася сьогодні вдень? Здіймала бучу в дільниці, хотіла побачитись з ним? Про що тобі це каже?

— Йо, — вигукнув Рендолф. Він скоса роздивлявся на Джулію. — І спалила власний дім, що іще краще може прислужитися за прикриття?

Великий Джим наставив на нього палець, немов говорячи: достеменно так.

— Я рву кігті. Дзвякни Джорджу Фредеріку. Нехай пильнує цього люїстонського канадійця.

— Зараз же, — кивнув Рендолф, відчіплюючи з пояса вокі-токі.

Позаду них Ферналд Бові заволав:

— Дах валиться! Агов, хто на вулиці, відійдіть назад! Ви, хто на інших будівлях, приготуйтесь, приготуйтесь!

Поклавши одну долоню на двері свого «Гаммера», Великий Джим дивився, як просів дах «Демократа», пославши стовп іскор прямо в чорне небо. Люди на сусідніх будинках перевірили помпи один в одного на спинах, а тоді вишикувались, стоячи, немов по команді «вільно» на параді, з наконечниками шлангів у руках.

Вираз обличчя Шамвей у момент завалення даху її «Демократа» подіяв на серце Великого Джима краще за всякі нікчемашні ліки і ритмоводії в цілому світі. Роками він був змушений миритися з її щотижневими тирадами і, хоча він ніколи не визнав би, що боїться її, вона його вельми дратувала.

«Але лишень подивитися на неї тепер, — думав він. — Виглядає так, ніби повернулась додому, а її мати лежить мертва серед хати».

— Ти на обличчі покращав, — сказав Рендолф. — Рум'янець повернувся.

— Я почуваюся краще, — відповів Великий Джим. — Але все одно поїду додому. Завалюся виспатись.

— Гарна ідея, — сказав Рендолф. — Ти нам потрібен, друже. Зараз більше, ніж завжди. А якщо цей клятий Купол не пощезне… — Він помотав головою, не відриваючи своїх собачих очей басет-гаунда від лиця Великого Джима. — Я навіть не уявляю, як би ми змогли без тебе в такому разі. Я люблю Енді Сендерса, як брата, але він дещо вбогий, коли говорити про мозок. І Ендрія Ґріннел гівна варта відтоді, як упала й ушкодила собі спину. Ти — той клей, на якому тримається купи весь Честер Мілл.

Великий Джим був зворушений. Він ухопив руку Рендолфа й стиснув:

— Я життя готовий покласти за наше місто. Ось як сильно я його люблю.

— Я знаю. Я теж. І ніхто його в нас не забере.

— Саме так, — кивнув Великий Джим.

Він від'їхав, обминувши по тротуару поліцейські машини, що блокували дорогу з північного боку ділового кварталу. Серце у грудях знову билося рівно (ну, майже), але попри це тривожність його не покинула. Він мусить побачитися з Еверетом. Сама ця думка йому не подобалася, Еверет теж доскіпливий проноза, спроможний накликати неприємності в той час, коли місто потребує єднання. А також він ніякий не лікар. Великий Джим схилявся до думки, що зі своїми медичними проблемами він радше довірився б якомусь ветеринарові, але в місті не було жодного. Лишається лише сподіватись на те, що в разі виникнення у нього потреби в якихось медикаментах для врегулювання серцебиття, Еверет знає правильні.

«Авжеж, — подумав він, — хоч би там що він мені не дав, я завжди можу перепитати про це в Енді».

Так, але не це тривожило його найбільше. Було дещо інше — слова, промовлені Пітом: «Якщо цей Купол не пощезне…»

Великий Джим не журився Куполом. Якраз навпаки. Якщо Купол дійсно пощезне — тобто занадто рано, — от тоді він може опинитися в насправді неприємній ситуації, якщо навіть не зрине нічого про їхню метову лабораторію. Звісно, оприявняться усілякі нікчемахи, почнуть розбирати прийняті ним рішення. Одне з правил політичного життя, за яке він ухопився ще на самому початку кар'єри, наголошує: «Хто може, робить; хто не може, критикує того, хто може». Вони неспроможні зрозуміти, що все, що він робить або комусь наказує зробити, навіть оте кидання каміння сьогодні вранці в маркеті, має в своїй основі піклування. Приятелі Барбари в зовнішньому світі будуть особливо схильні до нерозуміння, бо вони не захочуть його зрозуміти. У тому, що Барбара має у зовнішньому світі друзів, і то впливових, Великий Джим не мав жодних сумнівів з того моменту, як побачив лист від Президента. Але наразі вони нічого не могли вдіяти. І Великому Джиму хотілося, щоб такий стан зберігався ще принаймні тижнів зо два. Ще краще, аби пару місяців.

По правді, йому подобається Купол.

Не назавжди, звісно, але допоки той пропан, що біля радіостанції, не буде розвезено, куди треба? Поки не буде демонтовано лабораторію, а сарай, в якому вона містилася, спалено до ноги (черговий злочин покладений на рахунок співучасників змови, сплетеної Дейлом Барбарою)? Поки не буде завершено слідство у справі Дейла Барбари і його самого страчено поліцейською розстрільною командою? Допоки вину за все зле, що робилося тут під час кризи, не вдасться поширити на якомога більшу кількість людей, а все добре поставити в заслугу одному, тобто йому?

До того часу Купол хай би стояв на своєму місці.

Великий Джим вирішив, що навколішках помолиться про це перед тим, як лягти спочивати.

Саммі шкутильгала по шпитальному коридору, придивляючись до табличок на дверях і прочиняючи ті, на яких не було ніяких імен, просто, щоби впевнитися. Вона вже почала була непокоїтись, що тієї сучки нема тут, аж врешті підійшла до останніх дверей, на яких побачила пришпилену листівку з побажанням скорого одужання. На ній був намальований собака з якогось мультика й напис: «Я чув, ти зараз не вельми гарно почуваєшся».

Саммі витягла з-за пояса джинсів пістолет Джека Еванса (пояс у неї тепер дещо ослаб, їй нарешті вдалося трохи скинути вагу — краще пізно, ніж ніколи) і його дулом відтулила першу сторінку листівки. Усередині мальований пес лизав собі яйця, проказуючи: «Чи не на часі підлизатися?» Саме такого смаку у виборі вітальної картки й могла очікувати Саммі від тих, чиї підписи йшли нижче: Мел, Джим Дж., Картер, Френк.

Дулом пістолета вона штовхнула двері, і вони прочинилися. Джорджія була не сама. Це не порушило того глибокого спокою, який відчувала Саммі, того майже досягнутого нею почуття умиротворіння. Навпаки могло статися, якби чоловік, що спав у кутку, був кимсь невинним — скажімо, батьком чи дядьком цієї сучки, — але то був Френкі-Цицькохват. Той, котрий ґвалтував її першим, котрий сказав їй, щоб тримала рота на замку, поки не накажуть смоктати. Те, що він зараз спав, нічого не міняло. Бо такі, як він, прокидаються для того, щоби знову взятися за ту саму херню.

Джорджія не спала, її мучив сильний біль, а той довговолосий, що був зайшов її оглянути, не запропонував їй ніякого нового наркозу. Вона побачила Саммі, й очі в неї вибалушилися.

— Ти сьо? — прокректала вона. — Сапирайся сфісси.

Саммі усміхнулась:

— Ти балакаєш, як Гомер Сімпсон.

Джорджія уздріла пістолет і ще більше вирячилась. Вона розкрила свого тепер майже геть беззубого рота й заверещала.

Саммі продовжувала усміхатись. Фактично, її усмішка поширшала. Цей виск був музикою для її вух і бальзамом на її рани.

— Трахайте цю курву, — нагадала вона. — Правильно, Джорджіє? Хіба не так ти тоді проказувала, ти, безсердечна піхво?

Прокинувся і очманіло лупав очима Френк. Його зад вже був досунувся до краєчку стільця, тож, коли Джорджія видала нове верещання, він зісковзнув і гепнувся на підлогу. Він мав при собі пістолет — всі вони тепер ходили озброєні — і потягнувся по нього зі словами: «Опусти цю штуку, Саммі, опусти її, ми тут друзі, давай станемо друзями тут».

Саммі процідила:

— Тримай краще рота на замку, відкриєш його, стоячи на колінах перед своїм дружком Джуніором, коли заковтуватимеш його хуя. — І натиснула гачок «Спрінгфілда».

У маленькій палаті постріл прозвучав оглушливо. Перша куля пролетіла у Френкі над головою, розтрощивши вікно. Знову заверещала Джорджія. Вона тепер намагалася вилізти з постелі. Повисли, обірвавшись, рурка крапельниці й дроти монітора. Саммі стусонула її, і Джорджія повалилася на спину поперек ліжка.

Френкі все ніяк не міг видобути власну зброю. У переляку й замішанні він, замість рукояті пістолета, хапався за кобуру, домігшись цим лише того, що підсмикав у себе на правому боці ремінь угору. Саммі зробила два кроки до нього, стиснула пістолет обома руками, як, вона бачила, це роблять люди в телевізорі, і пальнула знову. У Френкі щез лівий бік голови. Шматок скальпу вліпився в стіну і пристав. Він лапнув себе рукою за рану. Кров бризнула йому крізь пальці. Але тут же його пальці зникли, провалившись у глейку губку на тому місці, де в нього ще мить тому був череп.

— Не треба! — закричав він, його повні сліз очі зробилися величезними. — Не треба більше! Не роби мені боляче! — А потім: — Мамо! Мамуню!

— Не побивайся, твоя мамця погано тебе виховала, — сказала Саммі й вистрелила знов, цього разу йому в груди. Його відкинуло на стіну. Ліва рука покинула понівечену голову і впала на підлогу, чвакнувшись прямо в криваву калюжу, котра там уже сформувалася. Вона вистрелила в нього і втретє, у те місце, в якому боліло їй самій. А тоді повернулася до тої, що залишалася на ліжку.

Джорджія зіщулилася в клубок. Монітор над нею бібікав, немов скажений, мабуть, через обірвані дроти, якими вона перед тим була до нього приєднана. Волосся звисало їй на очі. Вона верещала й верещала.

— Ну, то як ти тоді говорила? — запитала Саммі. — Трахайте цю курву, так?

— Мені фаль!

— Що?

Джорджія спробувала знову:

— Мені фаль, фаль! Фаммі! — А тоді, вже зовсім абсурдно: — Я перу сфої сфова фсат!

— Не вийде в тебе, — Саммі вистрелила Джорджії в обличчя, і другий раз — у шию. Джорджія підстрибнула, як перед тим Френкі, і застигла.

Саммі почула наближення криків і гупання підошов по коридору. А також стурбовані вигуки розбуджених пацієнтів з інших палат. Їй було жаль, що вона наробила такого переполоху, але іноді просто немає іншого вибору. Просто іноді справа мусить бути зроблена. А по тому вже приходить умиротворення. Вона приклала пістолет собі до скроні.

— Я люблю тебе, Малюче Волтере. Мама любить свого хлопчика. І натисла курок.

Расті об'їхав пожежу по Вест-стрит, а потім, на перехресті з шосе 117, завернув на Нижню Мейн. У Бові було темно, лише електричні свічечки горіли у фасадних вікнах. Він об'їхав будівлю, як йому радила дружина, і зупинився на маленькому паркінгу поряд із довгим катафалком «Кадилак». Десь поблизу джерґотав генератор.

Він був уже взявся за ручку дверцят, аж тут озвався мобільний. Расті вимкнув його, навіть не поглянувши, хто дзвонить, а піднявши очі, побачив біля вікна копа. Копа з націленим на нього пістолетом.

То була жінка. Вона нахилилася, і Расті спершу побачив хмару кучерявого білявого волосся, а потім упізнав і лице, що відповідало тому імені, яке назвала його дружина.

Диспетчер і чергова у вранішню зміну в поліцейській дільниці. Расті зміркував, що в День Купола або зразу по його появі її спонукали до служби по повному графіку. І ще він здогадався, що тутешній її пост є її власною ініціативою. Вона сховала пістолет до кобури.

— Агов, докторе Расті. Я Стейсі Моґґін. Не пам'ятаєте, як гоїли мені опіки від отруйного дуба[332]? Отутечки, на моїй… — вона поляскала себе по заду.

— Чого ж, пам'ятаю. Приємно знати, що ви тепер безперешкодно можете натягувати на себе трусики, міс Моґґін.

Вона розсміялася, а потім знову заговорила, стиха:

— Сподіваюсь, я вас не налякала.

— Трішечки. Я якраз вимикав мобільний телефон, а тут раптом ви.

— Вибачте. Ходімо досередини. Лінда чекає. У нас небагато часу. Я постережу надворі перед фасадом. Якщо хтось з'явиться, попереджу Лін подвійним клацанням рації. Якщо приїдуть Бові, вони припаркуються на бічній стоянці і ми зможемо виїхати на Іст-стрит непоміченими, — вона схилила голову набік, усміхнувшись. — Ну… це дещо оптимістичні сподівання, але принаймні втечемо невпізнаними. Якщо нам пощастить.

Расті пішов услід за нею, орієнтуючись на провідну хмарку її волосся.

— А як ви вдерлися сюди, Стейсі?

— Та просто відімкнули двері. У нас є їхній ключ у поліцейській стайні. Більшість закладів, що працюють на Мейн-стрит, передають нам свої ключі.

— А чому ви берете в цьому участь?

— Бо все це лайно спровоковане загальним переполохом. Дюк Перкінс припинив би це одразу. А тепер уперед. І швиденько робіть вашу справу.

— Цього я обіцяти не можу. Фактично, я нічого не можу обіцяти. Я не патологоанатом.

— Тоді так швидко, як тільки зможете.

Расті зайшов услід за нею досередини. І в ту ж мить на його шиї зімкнулися руки Лінди.

Герріет Біґелоу двічі вискнула, а вже тоді зомліла. Приголомшена Джина Буффаліно просто дивилася скляним поглядом.

— Відведіть Джину кудись, — гаркнув Терсі. Він уже був дійшов до стоянки, але, почувши постріли, прибіг назад. Щоби побачити тут таке. Цю бійню.

Джинні обняла Джину за плечі й повела назад по коридору, де ходячі пацієнти — між ними й Білл Оллнат, і Тенсі Фрімен — стояли з перелякано витріщеними очима.

— І цю приберіть звідси, — наказав Терсі Твічу, киваючи на Герріет. — Та натягніть їй спідницю на ноги, будьте ґречні до бідної дівчинки.

Твіч виконав наказ. Коли він і Джинні знову зайшли до палати, Терсі стояв навколішках біля тіла Френка Делессепса, котрий загинув тому, що з'явився сюди замість бойфренда Джорджії і пересидів тут довше за призначену для відвідин годину. Простирадло, накинуте Терсі на Джорджію, вже встигло розквітнути кривавими маками.

— Ми можемо тут щось зробити, лікарю? — спитала Джинні. Вона знала, що він не лікар, але в її збентеженні це слово вискочило автоматично. Притиснувши долоню собі до рота, вона дивилася на розпростерте тіло Френка.

— Так, — відповів Терстон, підводячись на рівні, і його коліна затріщали, мов пістолетні постріли. — Зателефонувати до поліції. Це місце кримінального злочину.

— Усі чергові поліцейські зараз напевне гасять ту пожежу, — сказав Твіч. — А хто не чергує, ті або десь у своїх справах, або сплять із вимкнутими мобільними.

— То подзвоніть хоч комусь, заради Ісуса милостивого, і дізнайтеся, чи мусимо ми щось зробити, перш ніж почати прибирати тут. Сфотографувати, чи я не знаю що ще. Загалом ясно, що тут відбулося. Вибачте, я на хвилинку. Треба зблювати.

Джинні відступила вбік, відкривши Терстону шлях до маленької вбиральні при палаті. Двері він причинив, але все одно голосні звуки ригання було добре чути, звуки газуючого на холостому ходу двигуна, в якому десь набилася якась грязюка.

Джинні відчула паморочливу хвилю, що колихнулася їй у голові, роблячи її легкою, здіймаючи її вгору. Вольовим зусиллям вона придушила це відчуття. А знову подивившись на Твіча, побачила, що той закриває мобільний.

— Расті не відповідає, — сказав він. — Я залишив йому повідомлення. Ще комусь? Як щодо Ренні?

— Ні! — її аж пересмикнуло. — Тільки не йому.

— Моїй сестрі? Ендрії, я маю на увазі?

Джинні тільки поглянула на нього.

Твіч зустрів і витримав її погляд, а вже потім опустив очі.

— Напевне, не варто, — промурмотів він.

Джинні торкнулася його зап'ястка. Шкіра в нього була холодна від шоку. У неї, либонь, теж, подумалось їй.

— Якщо тебе це втішить, — промовила вона. — Мені здається, вона намагається позбавитися своєї наркозалежності. Вона приходила до Расті, і я майже цілком певна, що саме з цією проблемою.

Твіч згори вниз провів долонями по щоках, на якусь мить перетворивши своє лице на печальну маску з опери-буф.

— Це кошмар якийсь.

— Так, — просто погодилась Джинні. І тоді дістала свій телефон.

— Кому ти збираєшся подзвонити? — вичавив з себе непевну посмішку Твіч. — Ловцям привидів?

— Ні. Якщо Ендрія і Ренні відпадають, хто залишається?

— Сендерс, але з нього користі, як з собачого лайна, та ти й сама це знаєш. Чому б нам просто не взятися та почати прибрати тут? Терстон має рацію, і так абсолютно ясно, що тут відбулося.

Терстон вийшов із вбиральні, витираючи рот паперовим рушником.

— Бо існують правила, молодий чоловіче. І за наявних обставин нам варто ними особливо точно керуватися. Або принаймні всіляко намагатися.

Твіч поглянув угору й високо на стіні побачив підсихаючі рештки мозку Саммі Буші. Те, чим вона колись думала, тепер скидалося на грудку вівсяної каші. Він вибухнув плачем.

Енді Сендерс сидів у помешканні Дейла Барбари на краєчку його ліжка. У вікні майоріли помаранчеві відблиски вогню, що пожирав сусідню будівлю «Демократа». Над собою він чув кроки і приглушені голоси — люди на даху, зрозумів він.

Піднімаючись сюди внутрішніми сходами з аптеки внизу, він прихопив із собою коричневий пакет. Тепер він дістав з пакета його вміст: склянку, пляшку води «Дасані»[333], слоїк з ліками. Ліки були пігулками оксиконтину. На слоїку було написано ДЛЯ Е. ҐРІННЕЛ. Рожеві пігулки, двадцятки. Він витряс собі на долоню кілька, порахував, потім витряс ще. Двадцять. Чотириста міліграмів. Цього, либонь, не вистачило б, аби вбити Ендрію, у котрої за довгий час розвинулася звичка до препарату, але йому, вважав він, буде цілком достатньо.

Стіна пашіла жаром від сусідньої пожежі. На шкірі в нього виступив піт. Тут уже, либонь, було градусів сто[334], якщо не більше. Він витер собі обличчя покривалом.

«Не варто терпіти цього довше. Там, на небесах, прохолодний вітерець і всі ми сидітимемо разом за обіднім столом Господа».

Верхнім боком кришки слоїка він почав трощити рожеві пігулки на пудру, щоби наркотик оглушив його зразу. Як молотком бичка на скотобійні. Просто простертися собі в ліжку, заплющити очі, а там і на добраніч, милий фармацевте, нехай хор янголові співає тобі упокій.

— Я… і Клоді… і Доді. Разом навічно.

— Не думаю, щоб так сталося, брате.

Це був голос Коґґінса, Коґґінса в його найсуворішій піднесеності. Енді припинив трощити пігулки.

— Самогубці не вечеряють зі своїми коханими, друже мій; вони прямують до пекла і їдять розпечений жар, який довічно палає в їхніх шлунках. Покликнемо на це алілуя? Покликнемо амінь?

— Муйня, — прошепотів Енді й узявся далі чавити пігулки. — Ти зі своїм рилом по вуха був разом з усіма нами в тім кориті. Чому я мушу тобі вірити?

— Бо я правду кажу. Саме зараз твої дружина і дочка дивляться на тебе, благаючи, щоб ти цього не робив. Хіба ти їх не чуєш?

— Аж ніяк, — відповів Енді. — І це не ти також говориш до мене. Це лише боязка частина мене самого. Вона керувала мною все моє життя. Через неї й Великий Джим мене оплутав. Отак я і в цей його метовий бізнес вліз. Мені не потрібні були гроші, я навіть не осмислював такої кількості грошей, я просто не знав, як сказати ні. Але я можу це сказати зараз. Вивільнитися. У мене не залишилося більше нічого, заради чого варто жити, і я йду геть. Маєш на це щось сказати?

Схоже було, що Лестер Коґґінс не мав. Енді закінчив роздушувати таблетки на пудру, і налив води в склянку. Він струсив з долоні туди рожевий пилок і розмішав пальцем. Єдиними звуками було гудіння пожежі за стіною, вигуки людей, що боролися з нею, та гуп-гуп-гуп згори, де по його даху ходили інші люди.

— Одним духом, — промовив він… але не випив. Рука тримала склянку, але та боязка частина його — та частина, котра не бажала вмирати навіть при тім, що пропав усякий сенс життя — утримувала руку на місці.

— Ба ні, цього разу ти не виграєш, — сказав він, але змушений був відпустити склянку, щоби знову втертися покривалом. — Не завжди тобі перемагати, не зараз.

Він підніс склянку до рота. Солодке рожеве забуття плескалось в ній. Проте він знову поставив склянку на столик при ліжку.

Знову ним правив боязкий первень. Боже, прокляття, цей лякливий первень.

— Господи, пошли мені знак, — прошепотів він. — Пошли мені знак, що випити це — це правильний вчинок. Якщо не з іншої причини, то хоча б тільки тому, що це єдиний спосіб мені вибратися з цього міста.

За стіною, здіймаючи снопище іскор, завалився дах «Демократа». Над ним хтось — голос наче Ромео Берпі — заволав:

— Готуйсь, хлопці, будьмо збіса напоготові!

«Готуйсь» — це, звісно, був той знак. Енді Сендерс знову підняв смертельну склянку і цього разу боязкий первень не затримав його руки. Боязкий первень, схоже, що здався.

У його кишені мобільний телефон програв перші фрази пісні «Ти гарна»[335], цей сентиментальний кавалок лайна для нього вибрала Клоді. Ще б мить — і він випив, але тут чийсь голос йому прошепотів, що це теж може бути якийсь знак. Він не зміг напевне добрати, чи це то був голос його боязкого первня, чи голос Коґґінса, чи справжній голос його душі. А оскільки не зміг, то й відповів на дзвінок.

— Містере Сендерс? — говорила жінка, і була вона втомлена, нещасна й налякана. Енді вмів таке визначати. — Це Вірджинія Томлінсон, зі шпиталю.

— О, так, звісно, Джинні! — де тільки й взявся той його сакраментально привітний запопадливий тон. Дивина.

— У нас тут деякі проблеми, боюся, неприємні. Чи не могли б ви приїхати?

Темний сумбур, що роївся у голові Енді, прохромило променем світла. Це сповнило його здивуванням і вдячністю. Хтось його питає: «Чи не могли б ви приїхати?» Як це він забув, яке приємне відчуття від таких прохань? Певне, таки забув, хоча це було головним, заради чого він і пішов у виборні. Не заради володарювання; то була парафія Великого Джима. Тільки заради того, щоб простягати помічну руку. Саме так він колись розпочинав, можливо, так йому вдасться й закінчити.

— Містере Сендерс, ви слухаєте?

— Так. Чекайте, Джинні. Я зараз же буду у вас. — А через паузу: — І не треба ніякого містера Сендерса. Я — Енді. Ми тут усі варимося в одному котлі, розумієте?

Він вимкнув телефон, відніс склянку до туалету і вилив рожеву рідину в унітаз. Гарне самопочуття — відчуття легкості й зачудування — тривало в ньому, допоки він не натиснув важіль змиву. А тоді депресія знову обхопила його, немов старе смердюче пальто. Він комусь потрібен? Це просто смішно. Він же не що інше, як повік тупенький Енді Сендерс, лялька, що сидить на колінках у Великого Джима. Просто рупор. Базіка. Людина, що ретранслює жести й пропозиції Великого Джима, так ніби вони походять від неї. Людина, котра стає дійсно потрібною приблизно кожні два роки, коли треба агітувати перед виборами, навіваючи простацький фіміам. Те, до чого сам Великий Джим або нездатен, або не має охоти.

У слоїку ще залишилися пігулки. У кулері на першому поверсі ще стояли пляшки «Дасані». Але Енді не думав серйозно про ці речі; від дав обіцянку Джинні Томлінсон, він той чоловік, що дотримується свого слова. Проте самогубство не відміняється, під закипілою каструлькою лише притишено вогонь. Чекає розгляду по суті, як кажуть у їхньому середовищі містечкових політиків. Треба забиратися звідси, з цієї спальні, котра мало не стала для нього камерою смерті.

Спальню заповнював дим.

Покійницька студія Бові містилася в підвалі, тож Лінда доволі безбоязно ввімкнула світло. Воно було потрібне Расті для роботи.

— Лишень поглянь на цей розгардіяш, — показав він рукою на брудну, зі слідами підошов долівку, на бляшанки з-під пива й безалкогольних напоїв по кутках і на столах, на відкритий сміттєвий бак у кутку, над яким дзижчали мухи. — Якби це побачив хтось із Управління похоронних послуг штату або з Департаменту охорони здоров'я, цей бізнес було б закрито швидше, ніж у Нью-Йорку з хмарочоса падати.

— Ми не в Нью-Йорку, — нагадала йому Лінда.

Вона дивилася на стіл з іржостійкої сталі, що стояв посеред кімнати. Його поверхня була захаращена предметами, які, либонь, краще на називати, а в одній зі стічних канавок лежала зіжмакана обгортка від «Снікерса». — Я гадаю, ми тепер навіть не в Мейні. Поспішай, Еріку, тут надто тхне.

— У багатьох сенсах, — уточнив Расті. Ця бруднота його ображала, ба більше, вона його бісила. Він дав би в зуби Стюарту Бові за один лиш фантик від батончика на столі, де з тіл померлих мешканців міста сточують кров.

У протилежному кінці кімнати містилися шість сталевих контейнерів для трупів. Десь з-поза них Расті чув рівне гудіння холодильного обладнання.

— А тут пропану вдосталь, — промурмотів він. — Братчики Бові живуть у повному шоколаді.

У пази на фасадах контейнерів не було вставлено карток з іменами — черговий приклад нехлюйства, — тому Расті витяг усю шестизарядну обойму. Перші дві комірки були порожні, що його не здивувало. Більшість із тих, хто вже встиг померти під Куполом, включно з Роном Гаскеллом й Евансами, швидко поховали. Джиммі

Серойс, котрий не мав близьких родичів, усе ще лежав у маленькому морзі лікарні «Кеті Рассел».

Наступні чотири комірки містили чотири тіла, заради яких він і прийшов сюди. Щойно платформи на своїх коліщатках виїхали назовні, як розквітнув запах розкладу. Він перебив неприємні, але не такі агресивні запахи консервантів і похоронних мазей. Лінда, векаючи, відступила подалі.

— Намагайся не зблювати, — попередив її Расті й пішов до шафок на іншому кінці кімнати. Перша витягнута ним шухляда не містила нічого, окрім пачки старих номерів «Поля & Ручаю»,[336] тож він вилаявся. Проте в наступній лежало те, що йому треба. З-під троакара, який, схоже, ніколи не мили, він дістав пару зелених пластикових масок у фабричній упаковці. Одну маску він вручив Лінді, другу надів собі. У наступній шухляді знайшлася пара гумових рукавичок. Яскраво-жовтих, пекельно радісного кольору.

— Якщо ти навіть у масці відчуваєш, що можеш зблювати, краще іди нагору до Стейсі.

— Зі мною все буде гаразд. Я мушу залишатися тут, свідком.

— Не певен я, що твої свідчення багато важитимуть; ти моя дружина, врешті-решт.

Вона повторила:

— Я свідчитиму. Тільки намагайся зробити все якомога швидше.

Ложа під тілами були брудні. Він не здивувався цьому після вже тут побаченого, але огиду все одно відчув. Лінда здогадалася принести з собою старий касетний магнітофон, який вона знайшла в їхньому гаражі. Расті натиснув ЗАПИС, перевірив звук, здивовано відзначивши, що той не такий вже й поганий. І поклав маленький «Панасонік» на одну з порожніх платформ. А тоді вже натягнув рукавички. Це забрало більше часу, ніж зазвичай — у нього дуже пітніли руки. Десь тут напевне лежав тальк або Джонсонівська дитяча присипка, але він не мав наміру гаяти час на їх пошуки. Він уже відчував себе зломщиком у чужій хаті. Та він, к лихій годині, і є зараз зломщиком.

— Окей, починаємо. Зараз десята сорок п'ять, двадцять четверте жовтня. Експертиза відбувається в препараторській кімнаті похоронного салону Бові. Брудній, між іншим. Ганебно. Я бачу чотири тіла, три жіночі й одне чоловіче. Дві з цих жінок молоді, віком десь близько двадцяти років. Це Анджела Маккейн і Доді Сендерс.

— Дороті, — виправила його Лінда з іншого кінця препараційного столу. — Її звуть… звали… Дороті.

— Вношу виправлення. Дороті Сендерс. Третя жінка старша середнього віку. Це Бренда Перкінс. Чоловікові приблизно сорок років. Це преподобний Лестер Коґґінс. Я свідчу, що можу ідентифікувати всіх цих людей.

Він жестом підізвав дружину і кивнув на тіла. Очі її наповнились слізьми. Вона загаялася, знімаючи маску, перш ніж змогла заговорити.

— Я Лінда Еверет, служу в поліції Честер Мілла. Значок номер сімсот сімдесят п'ять. Я також упізнаю ці чотири тіла, — і вона знову прикрила собі обличчя. Благаючі очі світилися понад маскою.

Расті показав їй, щоб відійшла. Ситуація була свого роду фарсовою. Він розумів це і гадав, що Лінда теж розуміє. Однак пригнічення він не відчував. Медична кар'єра приваблювала його з дитинства, він напевне став би лікарем, якби не був змушений кинути навчання, щоб опікуватися своїми батьками, і те, що рухало ним у десятому класі, коли він на заняттях з біології препарував жаб і коров'ячі очі, давало йому наснагу й зараз. То була потреба знати. І він дізнається. Либонь, не все, але принаймні дещо.

«Отак мертві допомагають живим. Чи не так Лінда казала?»

Неважливо. Він був певен, що вони допоможуть, якщо мають чим.

— З тілами, які я бачу, ще не пророблено косметичних процедур, але всі чотири вже було бальзамовано. Я не можу знати, чи доведено цей процес до завершення, але маю підозру, що ні, бо затискачі зі стегнової артерії не видалено.

— Анджелу і Доді, вибачаюсь, Дороті, було дуже побито і тіла їхні перебувають у доволі розкладеному стані. Коґґінса теж було побито — і то жорстоко, судячи з його вигляду, — він теж в стані розкладу, але не такому глибокому; м'язи його обличчя і рук тільки почали обвисати. Бренда — Бренда Перкінс, маю на увазі… — він замовк, нахилившись над нею.

— Расті? — знервувалася Лінда. — Милий?

Він простягнув руку в гумовій пальчатці, передумав, стягнув її, і взявся голою рукою за горло Бренди. Потім підняв її голову і намацав гротескно великий вузол трохи нижче потилиці. Акуратно опустив голову і перевернув тіло на одне стегно, щоб обдивитися їй спину й сідниці.

— Господи, — промовив він.

— Расті? Що?

«По-перше, вона так і залишилася закаляною, ніхто не змив з неї лайно», — подумав він… але це не для запису. Навіть якщо лише тільки Рендолф або Ренні почують його бодай перші шістдесят секунд, перш ніж розтоптати касету, а потім ще й спалити те, що від неї залишиться. Він не озвучить такої профанної подробиці щодо неї.

Але сам про це не забуде.

— Що?

Облизнувши собі губи, він сказав:

— Посмертна синюшність шкіри на сідницях і споду стегон Бренди Перкінс вказує, що вона померла понад дванадцять годин тому, ймовірно, чотирнадцять. На обох щоках у неї характерні травми. Сліди долонь. У мене нема щодо цього жодних сумнівів. Хтось ухопив її за обличчя й ривком повернув її голову вліво, розтрощивши атлас і епістрофей, перші два шийних хребці, C1 та C2. Імовірно, також зламавши їй і хребет.

— О Расті, — простогнала Лінда.

Расті натиснув великим пальцем спершу на одну повіку Бренди, потім на другу і побачив те, чого боявся.

— Травми на щоках і петехії склери — точкові крововиливи в білках очей цієї жінки — вказують на те, що померла вона не миттєво. Вона втратила спроможність вдихнути повітря й загинула від асфіксії. У цей час вона могла бути як при свідомості, так і ні. Хочеться сподіватися, що ні. На жаль, це все, що я наразі можу сказати.

Дівчата — Анджела і Дороті — померли найраніше. Ступінь розкладу їхніх тіл підказує, що зберігалися вони в теплому місці.

Він вимкнув диктофон.

— Іншими словами, я не бачу нічого, що могло б абсолютно реабілітувати Барбі, і нічого такого, чого б ми не знали раніше.

— А якщо його долоні не відповідають травмам на обличчі в Бренди?

— Лін, сліди надто розпливчасті, щоби на них покладатися. Я відчуваю себе найтупішою людиною на землі.

Обох дівчат, котрі ще так недавно лаяли бутики в Оберні, тамтешні ціни на сережки, купували собі одяг в крамницях «Деб»[337] та обмінювалися враженнями від хлопців, він закотив назад у темряву. А потім знову повернувся до Бренди.

— Подай-но мені полотняну серветку, я їх бачив там, біля раковини. На вигляд навіть чисті, що вже можна вважати чудом у цьому свинюшнику.

— Що ти збираєшся…

— Просто дай мені ганчірку. А ще краще, дві. Зволож їх.

— У нас мало часу…

— Мусимо використати наш час.

Лінда мовчки дивилася, як її чоловік акуратно обмиває Бренді Перкінс сідниці і спідні частини стегон. Закінчивши, він пожбурив брудні ганчірки в куток, подумавши, що, аби тут зараз з'явилися брати Бові, він запхнув би одну до рота Стюартові, а другу — Ферну.

Поцілував Бренду в холодний лоб і закотив її тіло назад в охолоджений бокс. Вже було взявся, щоб закотити й Коґґінса, та раптом зупинився. Обличчя преподобного було витерте сяк-так; засохла кров ще залишалася у нього в вухах, у ніздрях і навіть на лобі.

— Ліндо, намочи ще серветку.

— Милий, ми тут уже майже десять хвилин. Я люблю тебе, поважаю за твою шану до мертвих, але ми про живих мусимо…

— Можливо, ми знайдемо щось тут. У нього інші сліди побиття. Я це вже бачу навіть без… намочи серветку.

Вона більше не сперечалася, а пішла намочила, викрутила й подала йому серветку. А тоді дивилася, як він змиває залишки крові з лиця мертвого чоловіка, делікатно, але без тієї пошани, яку виказував до Бренди.

Він не належав до фанатів Лестера Коґґінса (котрий якось у своїй щотижневій радіопрограмі оголосив, що діти, які поїхали дивитися на Майлі Сайрес[338], ризикують потрапити до пекла), але те, що зараз відкрилося очам Расті, краяло йому серце. «О Боже, він схожий на городнє опудало після того як зграя хлопчаків попрактикувалася на ньому в киданні в ціль каміння».

— Я тобі казав. Зовсім не такі забої. Це було зроблено не кулаками і навіть не ногами.

— А що це на скроні? — показала Лінда.

Расті не відповів. Його очі понад маскою вибалушилися від здивування. І ще від дечого: розуміння, яке лишень почало народжуватися.

— Що це, Еріку? Це схоже на… ну, не знаю… на сліди шва.

— Атож, — маска в нього на роті нап'ялася від усмішки. Найбезрадіснішої з усмішок. — І на лобі, бачиш? І на щелепі. Йому її і зламано було цією штукою.

— Яка ж це зброя залишає такі сліди?

— Бейсбольний м'ячик, — промовив Расті, закочуючи платформу в бокс. — Але не звичайний, а вкритий золотом? Так. Гадаю, кинутий з достатньою силою, він міг би це наробити. Я певен, що саме ним це і зроблено.

Расті нахилив голову до Лінди. Їхні маски зіткнулися. Він зазирнув їй у вічі.

— Такий м'ячик має Джим Ренні. Я бачив такий у нього на столі, коли заходив до нього побалакати про зниклий пропан. Про інших я нічого не скажу, але, гадаю, нам тепер відомо, де помер Лестер Коґґінс. І хто його вбив.

Після падіння даху Джулія вже не мала сили далі на це дивитися.

— Ходімо до мене додому, — запропонувала Розі. — Гостьова кімната в твоєму розпорядженні на скільки забажаєш.

— Дякую, але ні. Мені треба побути на самоті, Розі. Ну… тобто з Горесом, розумієш. Мені треба подумати.

— А де ти ночуватимеш? З тобою все буде гаразд?

— Так, — сама не знаючи, як воно насправді буде. З розумом, нібито все гаразд, процес мислення в порядку, але почувалася вона так, немов хтось їй вколов у душу добрячу дозу новокаїну. — Я, може, прийду пізніше.

Коли Розі її залишила, перейшовши на інший бік вулиці (там вона озирнулася й невесело махнула їй на прощання), Джулія повернулась до «Пріуса» і спершу впустила Гореса на переднє сидіння, а тоді вже сама сіла за кермо. Вона шукала очима Літа Фрімена й Тоні Гая, але не побачила їх ніде. Можливо, Тоні повів Піта до лікарні, щоб там йому чимось погоїли руку. Це просто чудо, що ніхто з них не отримав серйозніших ушкоджень. А якби, виїжджаючи на зустріч із Коксом, вона не взяла з собою Гореса, її пес загинув би разом з усім іншим, що там згоріло.

Услід за цією думкою до неї прийшло усвідомлення, що емоції в ній зовсім не заніміли, лише десь ховалися. Звук — близький до голосіння — почав народжуватися зсередини. Горес нашорошив вуха і тривожно дивився на неї. Вона хотіла примусити себе перестати тужити, але не змогла.

Газета її батька.

Дідова газета.

Газета її прадіда.

Попелище.

Вона вирушила по Вест-стрит і, доїхавши до покинутого паркінгу за «Глобусом», стала там. Вимкнула двигун, притисла до себе Гореса і повних п'ять хвилин ридала в його хутряне, сильне плече. Треба віддати псові належне, він це терпляче витримав.

Виплакавшись, вона відчула себе краще. Спокійніше. Можливо, цей спокій був результатом шоку, але вона принаймні знову була здатна мислити. І першим, про що вона помислила, була вціліла пачка газет у багажнику. Вона нахилилася повз Гореса, котрий по-братньому лизнув їй шию, й відкрила комірку для рукавичок. Вона була забита всяким мотлохом, але Джулія гадала, що десь там… може лежати…

І, немов подарунок від Бога, воно знайшлося. Маленька пластикова коробочка з канцелярськими кнопками, шпильками й скріпками та гумовими колечками. Гумові колечка й скріпки не годяться для того, що вона задумала, зате кнопки зі шпильками — саме те…

— Горесе, — спитала вона. — На погулянку хо'?

Горес гавкнув, підтверджуючи бажання вигулятися.

— Добре, — сказала вона. — Я теж.

Діставши газети, вона пішки повернулася на Мейн-стрит. Будівля «Демократа» тепер уже перетворилася на купу палаючих руїн, яку копи поливали водою («З оцих, ах яких зручних, наспинних помп, — подумала вона, — й усі вони були заряджені й готові до роботи»). Це видовище прохромило Джулії серце (а як інакше?), але не так, щоб аж надто дуже тепер, коли вона мала що робити.

Джулія йшла вулицею, поряд задоволено тюпав Горес, і до кожного телефонного стовпа вона пришпилювала останнє число «Демократа». Заголовок — «КОЛОТНЕЧА І ВБИВСТВА З ПОГЛИБЛЕННЯМ КРИЗИ» — здавалося, палахкотить у відблисках пожежі. Тепер вона думала, що краще б там було лише одне слово: «СТЕРЕЖІМОСЬ».

Так вона і ходила, допоки не закінчилися газети.

По той бік вулиці в Пітера Рендолфа тричі крекнула рація: хрусь-хрусь-хрусь. Щось термінове. Страшачись того, що зараз може почути, він натиснув кнопку й проказав:

— Шеф Рендолф. Говоріть.

Фредді Дентон, котрий, як старший зміни цього вечора, був зараз фактично заступником шефа, повідомив:

— Піте, я щойно отримав дзвінок зі шпиталю. Подвійне вбивство…

— ЩО? — скрикнув Рендолф. Один з нових офіцерів — Мікі Вордло — застиг і дивився на нього, роззявивши рота, немов якийсь сільський поні монгольської породи на першому в його житті районному ярмарку.

Дентон продовжив, тоном чи то спокійним, чи самовдоволеним, якщо останнє — най йому Бог допомагає.

— … і одне самогубство. Стріляла та дівчина, що була розкричалася, нібито її зґвалтували. Жертви наші, шефе. Руа й Делессепс.

— Що… ти мені… за ЛАЙНО ВЕРЗЕШ!

— Я послав туди Рупа з Мелом Ширлзом, — не переставав Фредді. — З іншого боку, добре, що все так кінчилося, і тепер нам не треба її пакувати в буцегарню до Барб…

— Тобі слід було поїхати самому, Фреде. Ти старший офіцер.

— А хто б сидів на пульті?

На це Рендолф не мав відповіді — так міг сказати або мудрець, або недоумок. Він вирішив, що тепер доведеться йому піднімати власну сраку і вирушати до «Кеті Рассел».

«Не хочу я більше цієї посади. Ні. Анітрішечки».

Але тепер уже було пізно. Якось, за допомогою Великого Джима, він упорається. От на цьому і треба зосередитися, покластися на Великого Джима, той його проведе до кінця.

По плечу його поплескав Марті Арсенолт. Рендолф сахнувся, мало не зацідивши йому з розвороту. Арсенолт цього не помітив; він дивився на інший бік вулиці, де Джулія Шамвей вигулювала свого собаку. Вигулювала собаку і… що?

Розвішувала газети, ось що. Пришпилювала їх до отих богами проклятих телефонних стовпів.

— Ця курва ніяк не заспокоїться, — видихнув він.

— Хочете, щоб я пішов і заспокоїв її? — спитав Арсенолт.

Марті жах як хотілося отримати такий наказ, і Рендолф його йому ледь не дав. Але натомість похитав головою.

— Вона просто почне тобі зудіти у вуха про ті кляті громадянські права. Наче не розуміє, що лякати громаду аж ніяк не в інтересах міста. — Він помотав головою. — Мабуть, таки не розуміє. Вона така, неймовірно… — Було одне слівце для означення того, що з нею не так, французьке слівце, він його був колись знав, ще в школі. І вже не чекав, що воно йому навернеться, але слово раптом вискочило. — Вона така неймовірно наївна.

— Я зупиню її, шефе, я зможу. Що вона зробить, зателефонує своєму адвокату?

— Та хай собі бавиться. Таким чином вона хоча б не морочить нам яйця. Я, мабуть, з'їжджу до шпиталю. Дентон каже, що та дівчина, Буші, вбила там Френка Делессепса і Джорджію Руа. А потім і себе.

— Господи Ісусе, — прошепотів Марті з посірілим обличчям. — Це теж на рахунку Барбари, як ви гадаєте?

Рендолф уже почав було заперечувати, але завагався. Згадав про заяву тієї дівчини про її зґвалтування. Її самогубство додавало правдивості її звинуваченням, і плітки про те, що офіцери поліції Мілла могли утворити таке неподобство, можуть погано вплинути на морально-бойовий дух усього відділку, а відтак — і на ціле місто. До цього він здатен був додуматися й без Джима Ренні.

— Не знаю, — промовив він. — Але цілком можливо.

Очі в Марті сльозилися, чи то від жалю, чи то від диму. Либонь, від того та іншого разом.

— Варто було б, щоб цим зайнявся особисто Великий Джим.

— Я займуся. Поки що. — Рендолф кивнув у бік Джулії. — Тримай її на оці, а коли вона врешті втомиться і піде геть, обірви усе те лайно і викинь куди треба. — Він показав на вогнище, на місці якого ще вдень стояла редакція газети. — Поклади сміття в належне йому місце.

Марті стиха заіржав.

— Слухаюсь, бос.

Саме це офіцер Арсенолт пізніше й зробив. Але вже після того, як інші люди зірвали кілька газет, щоби потім вчитатися в них при яскравішому освітленні — було їх, може, півдюжини, а може, і десяток. У наступні два-три дні ті газети передавали з рук в руки і так зачитали, що вони в буквальному сенсі розсипалися на порох.

Коли Енді прибув до шпиталю, там уже була Пайпер Ліббі. Вона сиділа на лаві у вестибулі, балакала з двома дівчатками в білих нейлонових штанах і формених медсестринських блузах… хоча, на погляд Енді, вони здавалися занадто юними для справжніх медсестер. Обидві мали заплаканий вигляд, і здавалося, ось-ось вони заплачуть знову, але Енді помітив, який заспокійливий вплив справляє на них Ліббі. З чим він не мав ніколи проблем, так це з правильними судженнями щодо людських емоцій. Подеколи жаліючи, що натомість не має подібної здатності до правильного мислення.

Неподалік стояла Джинні Томлінсон, вона тихо розмовляла з якимсь підстаркуватим парубком. Обидва мали пригнічений, збентежений вигляд. Побачивши Енді, Джинні рушила до нього. А слідом за нею і той підстаркуватий парубок. Вона відрекомендувала його як Терстона Маршалла, пояснивши, що він їм тут Допомагає.

Енді подарував йому широку усмішку і щире рукостискання.

— Приємно з вами познайомитися. Я Енді Сендерс. Перший виборний.

З лави поглянула Пайпер і зауважила:

— Якби ви були справжнім першим виборним, Енді, ви би приборкали другого виборного.

— Я розумію, пара останніх днів були важкими для вас, — відповів Енді, тримаючи усмішку. — Нам усім вони нелегко далися.

Пайпер подарувала йому надзвичайно холодний погляд, а тоді запитала дівчат, чи не підуть вони з нею до кафетерію випити чаю. — Я б залюбки підкріпилася чашечкою.

— Я їй зателефонувала після того, як подзвонила вам, — пояснила Джинні дещо вибачливо, після того як Пайпер з обома юними сестричками пішли. — Також я подзвонила до поліцейської дільниці. Там відповів Фред Дентон. — Вона наморщила носа, як це роблять люди, почувши якийсь гидкий запах.

— Bay, Фредді файний хлоп, — ревно промовив Енді. Душа його не брала в усьому цьому участі — душа його так і перебувала там, на ліжку в спальні Дейла Барбари, збираючись випити рожевої отрути, проте старі навички в нім працювали бездоганно. Спонука робити так, щоб усе йшло справно, стишати збурення, виявилася невмирущою, як вміння їздити на велосипеді. — Розкажи мені, що тут трапилося?

Вона розказала. Енді слухав вражаюче спокійно, думаючи про те, що все життя знає сім'ю Делессепсів, а коли сам був іще школярем, якось запросив на побачення матір Джорджії Руа (Гелен цілувалася відкритим ротом, що було приємно, але віддих мала сморідний, що приємним не було). Він думав, що його теперішня емоційна невразливість є наслідком розуміння того, що, якби його телефон не задзвонив, він зараз лежав би непритомним. Можливо, мертвим. Це знання робило все відчуженим.

— Двоє наших офіцерів, зовсім новачки, — промовив він. Самому йому власний голос здавався записом, на кшталт того, що чуєш, подзвонивши до кінотеатру, аби довідатися про сеанси. — І одна з них уже тяжко була постраждала, намагаючись запровадити порядок під час колотнечі в супермаркеті. О Боже, Боже.

— Можливо, зараз не на часі про це говорити, але я не в захваті від роботи вашого поліцейського департаменту, — промовив Терстон. — Хоча після того, як офіцер, котрий мене вдарив, помер, подавати скаргу було б неактуальним.

— Котрий офіцер, Френк чи дівчина Руа?

— Юнак. Я упізнав його, незважаючи на… на його смертельне знівечення.

— Вас ударив Френк Делессепс? — Енді просто не міг повірити в це. Френкі чотири роки регулярно приносив йому люїстонську газету «Сан» і жодного дня не прогуляв. Утім, було пару разів, пригадав він зараз, але це трапилося під час серйозних заметілей. І ще якось кір був у нього. Чи свинка?

— Якщо це його ім'я.

— Ну, я гадаю… це… «Це що? І чи це важить? Чи взагалі щось має значення?» Однак Енді хоробро кинувся вперед. — Це печально, сер. Ми в Честер Міллі вважаємо за правило жити з відповідальністю за свої вчинки. За нормального стану речей. От лишень зараз настали сутужні часи. Обставини вийшли з-під нашого контролю, ви ж розумієте.

— Я-то розумію, — сказав Терстон. — Наскільки мені зрозуміло, все тепер у минулому. Але, сер… ці офіцери неприпустимо юні. І вельми недисципліновані. — І через паузу. — Леді, котра приїхала зі мною, теж було піддано фізичному тиску.

Енді просто не міг повірити, що цей чоловік каже правду, копи в Честер Міллі не зачіпали людей, якщо ті їх до цього не змушували (нахабно провокували); це звичайна справа для великих міст, де люди не вміють ладити між собою. Звісно, про дівчину, котра позбавила життя двох людей, а потім і себе застрелила, він теж сказав би, що таке не могло трапитись в Міллі.

«Не переймайся, — нагадав собі Енді. — Він не просто не з нашого міста, він з іншого штату. Спишемо на це».

Подала голос Джинні:

— Тепер, коли ви тут, Енді, я навіть не знаю, чим ви можете допомогти. Тілами займається Твіч, тож…

Не встигла Джинні договорити, як відчинилися двері. Увійшла молода жінка, ведучи за руки двійко сонних на вигляд дітей. Її тут же обняв літній парубок, Терстон, а діти, хлопчик і дівчинка, задерши голови, дивилися на них. Обоє малих були босоніж, але одягнуті у футболки, немов у нічні сорочки. На майці, котра сягала хлопчику мало не до п'ят, були написи: В'ЯЗЕНЬ 9091 та ВЛАСНІСТЬ ШТАТНОЇ ТЮРМИ ШОШЕНК. Дочка й онуки Терстона, подумав Енді й тут же знову відчув тугу за Клодетт і Доді. Він прогнав геть думки про них. Джинні дзвонила йому по допомогу, і він ясно розумів, що його допомоги потребує саме вона. Що, поза всякими сумнівами, означає нове вислуховування її детальної розповіді — не на його користь, а на її власну. Таким чином вона зможе краще зрозуміти, що ж саме трапилося, і почати з цим миритися. Для Енді це легко. Слухати він завжди був майстер, та й вже ж краще, ніж дивитися на три трупи, один з них — покинута оболонка того, хто колись, хлопчиком, був носив йому газети. Слухання — така проста справа, якщо розібратися, навіть ідіот на це здатний, хоча Великий Джим так і не зумів її опанувати. Великий Джим краще говорить. І краще планує, це точно. Наше щастя, що ми його маємо в такий час, як тепер.

У той час, як Джинні розгортала по другому колу свою оповідку, у Енді майнула думка: «А чи хтось…»

Повернувся Терстон із вервечкою своїх.

— Виборний Сендерсе, Енді, це моя партнерка Каролін Стерджес. А це діти, котрими ми опікуємося. Аліса і Ейден.

— Я хочу соску, — похнюплено мовив Ейден.

— Ти вже старий для соски, — штовхнула його ліктем Аліса.

Обличчя в малого скривилося, проте він не заплакав.

— Алісо, — закинула дівчинці Каролін Стерджес. — Це негідно. А що ми кажемо про негідних людей?

Аліса прояснішала.

— Негідникам смоктати! — вигукнула вона і зареготала. Якусь мить, повагавшись, до неї приєднався і Ейден.

— Пробачте, — звернулася Каролін до Енді. — Мені нема на кого їх залишити, а в Терсі був такий прибитий голос, коли він зателефонував…

Як не важко було в таке повірити, але скидалося на те, що цей стариган на всі заставки топче цю молоду леді. Здогадка промайнула в голові Енді, не викликавши особливого інтересу, хоч за інших обставин він міг би глибше на цю тему поміркувати, помисливши собі різні позиції, уявляючи, як вона обсмоктує його своїм росяним ротом і таке інше, і тому подібне. Зараз же зовсім інше крутилося йому на думці.

— А хтось повідомив чоловікові Саммі про її смерть? — спитав він.

— Філу Буші? — це перепитав Твіч, він якраз вийшов до вестибюля з коридору. Плечі мав пониклі, лице посіріле. — Цей курвий син її кинув і втік з міста. Хтозна-коли. — Він помітив Алісу і Ейдена Епплтонів. — Вибачте, дітки.

— Та все гаразд, — заспокоїла його Каро. — У нас у хаті повна свобода слова. Так набагато чесніше.

— Ага, так і є, — гугонула Аліса. — Ми скільки завгодно можемо казати лайно і сциклиння, у всякому разі, поки мама не повернеться.

— Але не курва, — наголосив Ейден. — Курва — це 'ексизм.

Каро не звертала уваги на цю інтерлюдію.

— Терсі, що тут трапилося?

— Не перед дітьми, — відповів той. — Ні, не зараз, хай там яка не є свобода слова.

— Батьків Френка нема в місті, — сказав Твіч. — Але я повідомив Гелен Руа. Вона сприйняла це доволі спокійно.

— П'яна? — спитав Енді.

— Як чіп.

Енді трохи пройшовся вглиб коридором. Там, спинами до нього, у шпитальних капцях і кальсонах стояло кілька пацієнтів. Дивляться на місце вбивства, вирішив він. Сам він не мав до цього охоти і був радий, що Дагі Твічел зробив те, що мусило бути зроблено. Він фармацевт і політик. Його робота допомагати живим, а не обробляти мертвих. А ще він знав дещо таке, чого не знали всі ці люди. Він не міг сказати їм, що Філ Буші так і живе в місті, відлюдником, на радіостанції, але міг розповісти Філу про смерть покинутої ним дружини. Звісно, неможливо вгадати, якою може бути реакція Філа; Філ став не схожим сам на себе тепер. Може зірватися з ланцюга. Навіть убити того, хто приніс погану звістку. Та чи так уже це було б жахливо? Самогубці валяться до пекла і довічно вечеряють розжареним приском, а от жертви вбивства, Енді був цього певен, потрапляють на небеса, де їдять ростбіф і персиковий пиріг у Господа за столом цілу вічність.

Разом зі своїми коханими.

Незважаючи на те, що вона трохи подрімала вдень, Джулія зараз була втомленою, як ніколи в житті, чи то їй так просто відчувалося. І, хоча вона відмовилася від пропозиції Розі, іти їй насправді не було куди. Хіба що до своєї машини.

До неї вона й прийшла, відчепила зі шворки Гореса, щоб той міг заплигнути на пасажирське сидіння, а сама сіла за кермо, задумалась. Їй безперечно подобалася Розі Твічел, але Розі захоче знову обсмоктати весь цей довгий, пекельний день. Захоче попитати, що можна було б, якщо взагалі хоч щось можна, зробити для Барбари. Очікуватиме від Джулії якихось ідей, коли у Джулії їх нема жодної.

Тим часом Горес не відривав від неї очей, питаючись нашорошеними вухами і яскравими очима, що далі. Він і підштовхнув її до думки про жінку, котра втратила свого собаку: Пайпер Ліббі. Пайпер могла б її прийняти і покласти спати, не лізучи їй у вуха з балачками. А переспавши ніч, Джулія знову поверне собі здатність мислити. Навіть щось потроху планувати.

Завівши «Пріус», вона поїхала до церкви Конго. Але пасторський будинок стояв темний, а до дверей було пришпилено записку. Джулія витягла кнопку, понесла папірець до машини і в кабіні, при тьмяному світлі, прочитала записку.

«Я пішла до шпиталю. Там була стрілянина».

Із Джулії знову полинуло голосіння, але щойно до неї приєднався Горес, намагаючись підспівувати, вона змусила себе припинити скімлити. Вона перевела важіль на задній хід, потім знову поставила в нейтральне положення, щоб повернути записку туди, де була її знайшла, на випадок, якщо хтось інший із парафіян, придавлений вагою цілого світу на його (або її) плечах, прийде шукати допомоги в останньої в Міллі духовної особи.

Отже, куди тепер? До Розі, кінець-кінцем? Але Розі вже, либонь, спить. До шпиталю? Джулія б змусила себе піти туди, незважаючи на пережите потрясіння і змученість, якби це слугувало якійсь цілі, але тепер, коли нема газети, в якій вона могла б написати про те, що там трапилось, не було ніякого сенсу наражатися на якісь нові жахи.

Вона здала задом на вулицю, а там повернула вгору міським пагорбом, не задумуючись, куди прямує, поки не під'їхала до Престіл-стрит. За три хвилини вона вже припаркувалася на під'їзній алеї садиби Ендрії Ґріннел. І в цьому будинку також було темно. Ніхто не відповів на її делікатний стук. Не маючи змоги знати, що Ендрія зараз лежить у своєму ліжку на верхньому поверсі, занурена у глибокий сон вперше з того моменту, як відмовилась від пігулок, Джулія вирішила, що вона або пішла додому до свого брата Дагі, або проводить ніч із кимсь іншим.

Тим часом Горес сидів на придверному маті й дивився вгору на неї, очікуючи від неї на якийсь керівний жест, як завжди. Але Джулія була занадто спустошена, щоб керувати, і надто втомлена, щоб рухатись ще деінде. Вона була майже впевнена, що злетить десь із дороги і вб'є їх обох, якщо наважиться знову кудись їхати.

І думала вона зараз не про згорілий будинок, у якому минуло все її життя, а про вираз обличчя полковника Кокса, кола вона запитала в нього, чи не покинули їх напризволяще.

«Аж ніяк, — відповів він. — Абсолютно ні». Але, промовляючи ці слова, в очі їй він намагався не дивитися.

На ґанку стояла дерев'яна садова козетка. Якщо треба, вона може й на ній подрімати. А може…

Вона штовхнула двері, вони виявилися незамкненими. Вона завагалася, а Горес ні. Беззастережно впевнений у тім, що його хазяйка всюди вільно вхожа, він моментально рушив у дім. А за ним і Джулія на іншому кінці повідка, з думкою: «Тепер рішення приймає мій пес. Ось як воно стало».

— Ендріє? — неголосно погукала вона. — Ендрі, ти вдома? Це я, Джулія.

Нагорі, лежачи на спині, хропучи, мов якийсь водій-дальнобійник після чотириденного рейсу, Ендрія ворушила лиш одною частиною тіла: лівою ступнею, котра ще не втомилася від свого спровокованого очищенням організму, смикання і дриґання.

У вітальні було темно, але не так щоб абсолютно; Ендрія залишила в кухні ввімкнутою живлену від батарейок лампу. І запах тут стояв. Вікна були навстіж, але без протягів сморід блювотиння не вивітрився цілком. Хтось їй казав, що Ендрія захворіла? Щось ніби про грип?

«Може, це й грип, але з не меншим успіхом це може бути абстинентний синдром, якщо в неї закінчилися ті її пігулки».

У будь-якому випадку, хвороба є хворобою, а хворі люди не люблять бути самотніми. Отже, в будинку порожньо. А вона така втомлена. У кінці кімнати стоїть гарний довгий диван, він її манить. Якщо Ендрія прийде додому завтра вранці й побачить тут Джулію, вона її зрозуміє.

— Можливо, навіть запропонує мені чашечку чаю, — промовила вона. — І ми разом посміємося з цієї пригоди. — Хоча можливість сміятися з будь-якого приводу, в будь-якому майбутньому, задавалася їй зараз нереальною. — Ходи сюди, Горесе.

Вона відчепила поводок і рушила через кімнату. Горес не відривав від неї очей, поки вона, підмостивши собі під голову подушку, не вляглася на дивані. А тоді пес і собі ліг, поклавши ніс на лапу.

— Гарний хлопчик, — промовила вона, заплющуючи очі. І відразу побачила перед собою Кокса, як той уникав її погляду. Бо Кокс уважав, що вони залишатимуться під Куполом дуже довго.

Але тіло має поняття про жалість, яка невідома мозку. Джулія заснула з головою менш як за чотири фути від того коричневого конверта, який того ранку намагалася передати їй Бренда. Десь пізніше на диван вистрибнув і Горес, скрутився у неї в ногах. Такими й побачила їх Ендрія, коли спустилася вниз уранці двадцять п'ятого жовтня, почуваючись певною себе більше, ніж упродовж багатьох останніх років.

Їх було четверо у вітальні Расті: Лінда, Джекі, Стейсі Моґґін і сам Расті. Він налив кожному по склянці холодного чаю, а потім виклав усе, що взнав у підвалі похоронного салону Бові. Перше питання прозвучало від Стейсі, суто практичне.

— Ти не забула там замкнути?

— Ні, — відповіла Лінда.

— Тоді дай мені ключа, треба покласти його назад.

«Наші й ненаші, — подумав Расті знову. — Ось про що топитиметься ця розмова. Вже про це йдеться. Наші таємниці. Їхня влада. Наші задуми. Їхні плани».

Лінда віддала ключ, потім спитала в Джекі, чи не мала вона якихось проблем із дівчатками.

— Ніяких судорог, якщо це тебе непокоїть. Спали, як ягнятка, весь час, поки тебе не було.

— Що нам тепер з усім цим робити? — спитала Стейсі. Маленька, але рішуча жіночка. — Якщо ви хочете заарештувати Ренні, ми мусимо вчотирьох переконати Рендолфа це зробити. Ми, троє жінок-офіцерів, і Расті, як чинний патологоанатом.

— Ні! — вигукнули в один голос Джекі й Лінда. Джекі рішуче, Лінда злякано.

— Ми маємо самі лише припущення й ніяких доказів, — пояснила Джекі. — Я не певна, що Рендолф нам повірив би, навіть якби ми йому показали зроблені камерою стеження знімки, на яких Ренні ламає шию Бренді. Вони з Ренні зараз в одному човні, випливай або тони. І більшість копів стануть на бік Піта.

— Особливо нові, — докинула Стейсі, втопивши пальці у хмарі свого білявого волосся. — Більшість із них не надто тямущі, але доволі нарвані. І їм подобається носити зброю. До того ж, — вона нахилилася ближче, — сьогодні з'являться чи то шестеро, чи восьмеро нових. Усього лише старшокласники. Дурні, і дужі, і сповнені ентузіазму. Мене вони лякають не на жарт. Ба більше, Тібодо, Ширлз і Джуніор Ренні розпитують новачків, кого б вони могли порадити ще. Мине пару днів, і поліція вже перестане бути поліцією, вона перетвориться на армію підлітків.

— Виходить, що ніхто нас не захоче вислухати? — запитав Расті. Насправді без ілюзій запитав, просто бажаючи підвести риску. — Зовсім ніхто?

— Генрі Моррісон, можливо, — сказала Джекі. — Він розуміє, що відбувається, і йому це не подобається. А щодо інших? Вони робитимуть, як усі. Почасти тому, що налякані, а почасти тому, що їм подобається влада. Такі хлопці, як Тобі Велан чи Джордж Фредерік, ніколи раніше її не мали; а хлопці на кшталт Фредді Дентона просто падлюки.

— І що це мусить означати? — спитала Лінда.

— Це означає, що ми поки що мусимо тримати рота на замку. Якщо Ренні замордував чотирьох людей, він дуже-дуже небезпечна особа.

— Вичікування зробить його не менш, а більш небезпечним, — зауважив Расті.

— Ми, Расті, мусимо непокоїтися про Джуді й Дженілл, — нагадала Лінда. Причім вона гризла собі нігті, чого Расті вже багато років за нею не помічав. — Ми аж ніяк не можемо ризикувати, бороньбо, щоб з ними щось трапилося. Я навіть думки такої не припускаю і тобі не дозволю.

— У мене теж є дитина, — промовила Стейсі. — Келвін. Йому лише п'ять рочків. Мені знадобилася вся моя хоробрість, тільки щоб вистояти сьогодні на варті біля похоронного салону. Сама думка про те, щоб піти з цим до цього ідіота Рендолфа… — Їй не було потреби продовжувати; все промовляла блідість її щік.

— Ніхто й не просить тебе це робити, — сказала Джекі.

— Наразі я лише можу довести, що проти Коґґінса було застосовано той бейсбольний м'яч, — нагадав Расті. — Будь-хто міг ним скористатися. Чорт забирай, ним міг скористатися хоч би й його син.

— Така новина мене б не шокувала, — зауважила Стейсі. — Джуніор останнім часом став вельми дивним. Його витурили з Бодоіна за бійку. Не знаю, чи відомо про це його батькові, але до спортзалу, де це трапилося, викликали поліцію, я сама бачила телефонограму. А ці дві дівчини… якщо ці злочини пов'язані з сексом…

— Так і є, — кивнув Расті. — Дуже огидно. Не варто тобі знати деталі.

— Але Бренду не було піддано сексуальному насильству, — нагадала Джекі. — Для мене це доказ того, що Бренду й Коґґінса варто розглядати окремо від дівчат.

— Можливо, Джуніор убив їх, а його старий убив Бренду й Коґґінса, — сказав Расті, очікуючи на те, що хтось засміється. Ніхто й звуком не прохопився. — Але, якщо це так, то навіщо?

Відповіддю йому стало загальне похитування головами.

— Мусив би існувати якийсь мотив, — продовжив Расті. — Проте я маю сумніви, щоб він був сексуальним.

— Ви вважаєте, таким чином він хотів щось приховати? — висловила здогад Джекі.

— Авжеж, саме так я й думаю. І мені здається, я знаю того, хто може знати, що саме. Але він замкнений зараз у підвалі поліцейської дільниці.

— Барбара? — перепитала Джекі. — Звідки Барбарі про це знати?

— Бо він мав розмову з Брендою. Вони щиро-відверто балакали в неї в садочку наступного дня після того, як установився Купол.

— А ви яким таким незбагненним чином про це дізналися? — запитала Стейсі.

— Бо Буффаліно живуть по сусідству, а вікно спальні Джини Буффаліно дивиться просто на задній двір Перкінсів. Саме там вона їх і бачила і побіжно про це згадала. — Він помітив, яким поглядом на нього дивиться Лінда, і знизав плечима. — Що тут сказати? Це маленьке місто, мусиш розуміти…

— Сподіваюсь, ти сказав їй, щоб вона тримала рот на замку, — промовила Лінда.

— Ні, бо коли вона мені про це прохопилася, я не мав жодних причин підозрювати Великого Джима у вбивстві Бренди. Або що він потовк голову Лестеру Коґґінсу сувенірним бейсбольним м'ячиком. Тоді я навіть не знав, що вони мертві.

— Нам так і не відомо, чи знає хоч щось Барбі, — сказала Стейсі. — Тобто окрім того, як робити офігітельний омлет із грибами й сиром.

— Хтось мусить його спитати, — сказала Джекі. — Я висуваю свою кандидатуру.

— Навіть якщо він дійсно щось знає, яка з того користь? — спитала Лінда. — У нас тут уже встановився мало не диктаторський режим. Я оце лише зараз це починаю розуміти. Гадаю, від цього я тепер і гальмую.

— Від цього не тупішаєш, а стаєш довірливим, — заперечила Джекі. — І в нормальний час довірливість — добра річ. А щодо полковника Барбари, ми не дізнаємося, якого добра нам від нього можна чекати, поки самі не спитаємо. — Вона помовчала. — Та й не в тому річ, розумієте. Він не винний. Ось у чому річ.

— А якщо вони його вб'ють? — рубонув Расті. — Застрелять під час спроби втечі?

— Я майже цілком певна, що цього не станеться, — заперечила Джекі.

— Великий Джим бажає утнути показовий суд. Така балачка точиться в дільниці, — кивнула Стейсі. — Вони хочуть спершу переконати людей, нібито Барбара сплів, мов той павук, якусь широку мережу змови. А вже потім його стратити. Проте навіть при найбільшій швидкості їм на це потрібні дні й дні. Тижні, якщо нам пощастить.

— Нам не пощастить, — проказала Лінда. — Аж ніяк, якщо Ренні захоче діяти швидко.

— Може, ти й права, але Ренні спершу мусить пройти через призначені на четвер надзвичайні міські збори. А ще він забажає допитати Барбару. Якщо Расті знає, що Барбара був з Брендою, значить, і Ренні про це знає.

— Звісно, що знає, — зауважила дещо гарячково Стейсі. — Бренда й Барбара були разом, коли той показував Джимові лист Президента.

Майже на хвилину запанувала мовчанка, поки вони про це міркували.

— Якщо Ренні щось приховує, — ніби сама до себе проказала Лінда, — йому потрібен час, щоб цього позбавитися.

Джекі розсміялася. Посеред напруження, що було зависло у вітальні, цей її сміх прозвучав, як вибух.

— Щасти йому. Що б там не було, а йому не вдасться закинути Це до кузова вантажівки й вивезти кудись геть із міста.

— Щось пов'язане з пропаном? — запитала Лінда.

— Можливо, — кивнув Расті. — Джекі, ви, здається, служили в збройних силах?

— В армії. Два строки. Військова поліція. У жодних бойових операціях участі не брала, хоча поранених бачила доста, особливо під час другого строку. Вюрцбург, Німеччина, Перша піхотна дивізія. Знаєте, Велика червона одиниця[339]? Здебільшого я придушувала бійки в барах або відбувала варту при шпиталі. Я знаю хлопців цього типу і багато віддала б за те, щоб витягти Барбару з камери та перетягти на наш бік. Президент не дарма наділив його повноваженнями. Чи то намагався. — Вона якусь хвильку помовчала. — Мусять бути способи силою визволити його звідти. Це варто обміркувати.

Дві інших жінки — офіцери поліції, але одночасно й матері — нічого на це не сказали, але Лінда знову гризла нігті, а Стейсі смикала себе за волосся.

— Я розумію, — промовила Джекі.

Лінда мотнула головою.

— Поки в тебе не буде власних дітей, котрі вранці сплять нагорі, поки ти готуєш їм сніданок, котрі цілком залежать від тебе, нічого ти не зрозумієш.

— Можливо, й так, — погодилась Джекі. — Але запитай сама себе: якщо ми відрізані від зовнішнього світу, що так і є, якщо нами керує шизонутий убивця, метальник м'ячів, а схоже на те, що він ним і є, чи можемо ми очікувати на якесь покращення, якщо просто сидітимемо склавши руки?

— Якщо ви його звідти визволите, — встряв Расті, — що ви з ним робитимете? Ви ж не можете застосувати до нього Програму захисту свідків.

— Не знаю, — зітхнула Джекі. — Знаю лише, що Президент наказав йому перебрати владу, а Великий Мудак Джим Ренні повісив на нього вбивства і він таким чином не зміг виконати наказ.

— Не треба нічого робити прямо зараз, — сказав Расті. — Навіть намагатися з ним побалакати. Тут, у цій грі, на кону стоїть дещо інше і воно може змінити геть усе.

Він розповів їм про лічильник Ґайґера — як той потрапив до нього, кому він його передав і що, за словами Джо Макклечі, той з його допомогою знайшов.

— Ну, не знаю, — з сумнівом промовила Стейсі. — Занадто гарно це виглядає, щоби бути правдою. Хлопцю Макклечі… скільки? Чотирнадцять?

— Гадаю, тринадцять. Але він кебетливий хлопець, і якщо каже, що вони зафіксували різке підвищення радіації на дорозі Чорна Гряда, я йому вірю. Якщо вони дійсно знайшли ту штуку, котра генерує Купол і ми зможемо її заглушити…

— Тоді все скінчиться! — вигукнула Лінда, просяявши. — І Джим Ренні завалиться, як… як продірявлена повітряна куля «Мейсі»[340] на День подяки.

— Миленько, — зауважила Джекі Веттінгтон. — Аби таке показували по телевізору, я, можливо, у це навіть повірила б.

— Філе? — погукав Енді. — Філе!

Йому довелося підвищити голос, щоби бути почутим. Бонні Нанделла зі «Спокутою» на максимальній гучності якраз співали «Моя душа — свідок». Від усіх отих їхніх схлипів «ву-ву» та «вуа-є» в нього трохи паморочилось в голові. Збивало з пантелику навіть яскраве освітлення всередині радіостанції РНГХ; аж поки він не опинився під тутешніми люмінесцентними світильниками, Енді не уявляв собі, в якому присмерку перебуває тепер весь Мілл. І як сильно він устиг до нього звикнути.

— Майстре?

Нуль відповіді. Він поглянув на телеекран (канал Сі-Ен-Ен із вимкнутим звуком), потім крізь довге вікно подивився у приміщення студії. Там теж горіли лампи і працювало все обладнання (від цього йому стало трохи моторошно, хоча Лестер Коґґінс був якось пояснював йому з превеликою гордістю, як усім тут керує комп'ютер), але не видно було ніяких ознак Філа.

Раптом Енді відчув різкий запах поту, застарілого, прокислого. Обернувся — а ось і Філ, стоїть за ним впритул, немов щойно вигулькнув просто з якоїсь діри в підлозі. В одній руці він тримав щось схоже на пульт управління гаражними воротами. У другій — пістолет. І пістолет цей було націлено Енді в груди. Кісточка того пальця, що обіймав спусковий гачок, аж побіліла, а дуло злегка тремтіло.

— Привіт, Філе, — привітався Енді. — Тобто Майстре.

— А що ти тут забув? — запитав Майстер Буші. Від нього потужно тхнуло дріжджовим духом поту. Джинси і майка з логотипом РНГХ на нім були невимовно брудними. Ноги босі (спишемо на це його безшумне прибуття) і закаляні грязюкою. Волосся востаннє він мив, либонь, рік тому. Чи й давніше. Найгірше виглядали його очі, налиті кров'ю, неспокійні. — Давай, кажи мені швидко, ти, старий хер, бо інакше більше нікому, нічого й ніколи не зможеш розказувати.

Енді, котрий лише нещодавно випадком уникнув смерті від рожевої водички, сприйняв погрозу Філа спокійно, ба навіть мало не благодушно.

— Роби все, що тобі забажається, Філе. Тобто Майстре.

Майстер здивовано звів угору брови. Очі його дивилися осовіло, але зацікавлено.

— Ато?

— Абсолютно.

— Навіщо ти тут?

— Я приніс погану звістку. Мені дуже жаль.

Майстер поміркував над цими словами, потім усміхнувся, показавши залишки зубів:

— Нема поганих звісток. Христос повертається скоро, це така гарна звістка, що пожирає всі погані. Це Гарна Звістка — Бонус Трек. Ти згоден?

— Згоден і скажу на це алілуя. На лихо (чи на щастя, сам не знаю; ти можеш сказати, що таки на щастя), твоя дружина вже перебуває поряд з Ним.

— Агось?

Простягнувши руку до пістолета, Енді опустив його ствол униз. Майстер не поворухнувся, щоб йому завадити.

— Саманта померла, Майстре. Мені сумно про це казати, але вона вкоротила собі віку раніше цього вечора.

— Саммі? Мертва?

Майстер кинув пістолет до кошика «ВИХІДНІ ДОКУМЕНТИ» на найближчому столі. Проте гаражний пульт він продовжував тримати в руці, яку все ж таки опустив; пульт не покидав його руки впродовж останніх двох днів, навіть під час його неймовірно нечастих періодів сну.

— Мені так жаль, Філе. Майстре, тобто.

Енді переповів обставини загибелі Саманти, як він їх там зрозумів, завершивши утішливим повідомленням про те, що з «дитям» усе гаразд. (Навіть у розпачі Енді Сендерс залишався особистістю, для котрої переполовинена склянка є напівповною.)

Майстер відмахнувся від благополуччя Малюка Волтера гаражним пультом.

— Вона завалила двох свиней?

Енді на це завмер.

— Філе, вони були офіцерами поліції. Чудовими людьми. Я певен, вона обезуміла, але все одно негарно було так робити. Ти мусиш узяти назад свої слова.

— Що ти сказав?

— Я не дозволю тобі називати наших офіцерів свинями.

Майстер поміркував.

— Йо-йой, гай-сад, я слова свої беру назад.

— Дякую тобі.

Майстер нахилився з висоти свого доволі значного зросту (це скидалося на те, ніби робить уклін скелет) і зазирнув в обличчя Енді.

— Скромний бравий мазефакер, ге?

— Ні, — чесно зізнався Енді. — Мені просто все одно.

Здається, Майстер помітив щось, що його переконало. Він ухопив Енді за плече.

— Братику, ти в порядку?

Енді вибухнув плачем і впав гузном на офісний стілець просто під плакатом, який попереджав: ХРИСТОС ДИВИТЬСЯ КОЖНИЙ КАНАЛ. ХРИСТОС СЛУХАЄ КОЖНУ ЧАСТОТУ Спершись головою об стіну під цим доволі зловісним гаслом, він ридав, немов покарана за без дозволу з'їдене варення дитина. До цього спричинилося всього лиш одне слово — братик; це цілком неочікуване звертання — братику.

З-під менеджерського столу Майстер витяг і собі стілець і тепер розглядав Енді з цікавістю натураліста, котрому пощастило серед дикої природи спостерігати якусь вельми рідкісну тварину. Через якийсь час він промовив:

— Сендерсе! То ти прийшов сюди, щоби я тебе вбив?

— Ні, — відповів Енді крізь схлипи. — Можливо. Так. Не можу сказати. Але все в моєму житті пішло прахом. Загинули мої дружина і дочка. Я думаю, так Господь карає мене за продаж отого лайна…

Майстер кивнув.

— Авжеж, може, й так.

— …і я шукаю відповіді. Чи припинення. Чи ще чогось. Звісно, я також хотів тобі повідомити про твою дружину, це важливо — робити правильні вчинки…

Майстер поплескав його по плечі.

— Усе гаразд, братику, ти правильно зробив. Я тобі вдячний. З неї не було багато толку в кухні, і по дому вона поралася не краще за свиню в купі гною, але вона вміла надприродно трахатися, коли бувала обдовбана. Що вона мала проти тих двох синяків?

Навіть у своєму глибокому жалю Енді не мав наміру озвучувати тему звинувачень у зґвалтуванні.

— Мабуть, це через її збентеження від Купола. Ти знаєш про Купол, Філе? Майстре?

Майстер знову змахнув рукою, вочевидь, ствердно.

— Про мет ти сказав цілком слушно. Торгувати ним — це неправильно. Ганебно. Натомість виробляти його — це Божа воля.

Енді впустив руки і втупився в Майстра припухлими очима.

— Ти так вважаєш? Бо я не певен, що це також вельми правильно.

— А ти коли-небудь куштував?

— Ні! — скрикнув Енді. Для нього це прозвучало так, ніби Майстер раптом запитав його, чи не мав він коли-небудь сексуальних стосунків з кокер-спанієлем.

— Ти приймаєш ліки, прописані тобі доктором?

— Ну… так, звичайно… але…

— Мет — це ліки, — Майстер урочисто подивився на нього, а тоді ще й тицьнув Енді в груди пальцем задля додаткової аргументації. Ніготь на пальці в нього був обгризений до кривавого мозоля. — Мет — це ліки. Повтори.

— Мет — це ліки, — промовив Енді доволі погідливо.

— Оце правильно, — Майстер підвівся. — Ліки від меланхолії. Це з Рея Бредбері. Ти коли-небудь читав Рея Бредбері[341]?

— Ні.

— От він, курва, це таки голова. Він таки розумів. Він написав таку охуїтельну книгу, алілуя. Ходімо за мною. Я зміню тобі життя.

Перший виборний Честер Мілла пристав на мет, як жаба на комах.

Позаду шеренги варильних апаратів стояв ветхий старий диван, отам-то й сиділи Енді з Майстром Буші під картиною, що зображувала Христа на мотоциклі (назва: «Твій невидимий попутник»), передаючи один одному люльку. Під час горіння мет тхне, як триденна сеча з незакритого нічного горщика, але після першої, пробної, затяжки Енді переконався, що Майстер таки мав рацію: торгівля цим, можливо, діло Сатани, але сам продукт — від Бога. Світ перед ним стрибком сфокусувався у вишукану, делікатно тремтливу картинку, якої він ніколи раніше не спостерігав. Потужним сплеском підвищилася частота серцебиття, кровоносні судини на шиї набубнявіли, перетворившись на пульсуючі кабелі, в нього засвербіли ясна і яйця заворушилися у найприємніший юнацький спосіб. А що ще краще усього переліченого — тягар, що пригнічував своєю вагою йому плечі й дурманив мозок, зник. Він почувався здатним гори перевернути й вивезти геть тачкою.

— В Едемському саду росло дерево, — проказав Майстер, передаючи йому люльку. Кучерики зеленого диму вилися з обох її кінців. — Дерево Бога і Зла. Ти вкурюєш тему?

— Так. Це з Біблії.

— Споримо на твій дикий шланг. І на тому Дереві росло Яблуко.

— Точно. Точно. — Енді вдихнув диму лише трішечки, чисто сьорбнув. Йому хотілося більше — хотілося заковтнути його весь, — але він боявся, що, якщо дасть собі волю, голова його вибухне, зірветься з шиї й почне літати по лабораторії, як ракета, викидаючи скажений вогонь з обрубка.

— Плоттю того Яблука є Істина, а шкіркою того Яблука є Метамфетамін, — оголосив Майстер.

Енді подивився на нього.

— Дивовижно.

Майстер кивнув.

— Так, Сендерсе. Так і є, — він забрав люльку. — Гарна штука, чи як?

— Дивовижна штука.

— Христос повертається на Гелловін, — сказав Майстер. — А може, кількома днями раніш; не можу точно сказати. Гелловінський сезон уже розпочався, ти ж розумієш. Відьомський, курва, сезон. — Він передав Енді люльку, а тоді показав рукою, в якій тримав гаражний пульт. — Ти оте бачиш? Угорі, наприкінці галереї? Понад дверима складської частини?

Енді придивився.

— Що? Отой білий ґуґель? Глина, чи що?

— То не глина, Сендерсе, — усміхнувся Майстер. — То Тіло Христове.

— А що то за дроти звідти тягнуться?

— Судини, крізь котрі Кров Христова тече.

Енді поміркував над цією концепцією і дійшов висновку, що вона просто блискуча.

— Гарно, — він ще трохи поміркував. — Я люблю тебе, Філе. Тобто Майстре. Я радий, що прийшов сюди.

— Я теж, — відповів Майстер. — Слухай, хочеш покатаємося? У мене тут десь є машина, здається, але самого мене трохи кумарить.

— Авжеж, — кивнув Енді й підвівся. Світ на якусь мить чи пару секунд поплив, але потім стабілізувався. — Куди ти хочеш поїхати?

Майстер йому розповів.

Джинні Томлінсон спала за стійкою рецепції, поклавши голову на журнал «Люди»[342] — Бред Пітт і Анджеліна Джоллі вовтузяться серед хвиль у прибої на якомусь сексапільному острівці, де офіціанти підносять тобі напої з увіткнутими в них парасольками. Коли щось розбудило її за чверть до другої вранці середи, піднявши голову, вона побачила, що перед нею стоїть примара: високий сухоребрий чоловік із проваленими очима і волоссям, яке стирчить на всі боки. На ньому була майка з логотипом РНГХ і джинси, що ледь не сповзали з його пісних стегон. Спершу вона було подумала, що їй сниться кошмар про ходячих мертвяків, але потім відчула його дух. Ніякий сон не міг так гидко тхнути.

— Я Філ Буші, — промовило з'явище. — Я прибув по тіло моєї дружини. Я хочу її поховати. Покажіть мені, де вона.

Джинні не сперечалася. Вона віддала б йому геть усі тіла, аби лиш його спекатись. Вона провела його повз бліду Джину Буффаліно, котра застигла біля шпитального візка, тривожно дивлячись на Майстра. Коли той обернувся, щоб поглянути на неї, вона відсахнулась.

— Маєш гелловінського костюма, дитинко? — поцікавився Майстер.

— Та-ак…

— Ким ти будеш?

— Гліндою[343], — ледь спромоглася на відповідь дівчина. — Хоча, гадаю, навряд чи я поїду на вечірку. Вона буде в Моттоні.

— Я приходжу, як Ісус, — промовив Майстер. Він пішов слідом за Джиною, брудний привид у напівзогнилих кедах «Конверс»[344] із високими халявками. А потім він обернувся. Усміхнений. — І я такий обдовбаний.

Майстер Буші вийшов з лікарні через десять хвилин із замотаним у простирадла тілом Саммі на руках. Одна її боса нога — рожевий лак потріскався на нігтях — кивала й підмахувала. Джинні притримала для нього двері. Вона не подивилася, хто сидить за кермом автомобіля, який гурчав на холостих обертах на розворотному майданчику, і Енді цьому мляво втішився. Він почекав, поки вона зайде назад до лікарні, і лише тоді виліз і відчинив задні дверцята машини для Майстра, котрий, як на чоловіка, що виглядав просто натягнутою на арматуру з кісток шкірою, на диво легко управлявся зі своєю ношею. «Імовірно, — думав Енді, — мет також дарує силу». Якщо так, то його власна спливала. Знову в нього вповзала депресія. І втома також.

— Усе гаразд, — сказав Майстер. — Їдь. Але спершу подай мені оте.

Він був віддав на зберігання Енді гаражний пульт. Тепер Енді віддав його назад.

— До похоронного салону?

Майстер подивився на нього, як на божевільного.

— Назад на радіостанцію. Туди Христос завітає щонайперше, коли Він повернеться.

— На Гелловін.

— Правильно, — кивнув Майстер. — А може, й раніше. Між іншим, ти допоможеш мені поховати це Боже дитя?

— Звичайно, — відповів Енді, а тоді боязко: — Може, нам можна трохи покурити перед тим?

Майстер засміявся і ляснув Енді по плечі.

— Сподобалося, авжеж? Я знав, що тобі сподобається.

— Ліки проти меланхолії, — промовив Енді.

— Твоя правда, братику. Твоя правда.

Барбі на тапчані в очікуванні світанку і того, що той принесе. В Іраку він привчав себе не хвилюватися тим, що попереду і, хоча не опанував перфектно цю технологію, все ж таки до якогось ступеня в ній просунувся. Врешті-решт, існували лише два правила для життя в страху (він дійшов висновку, що повне подолання страху — це міф), тож і повторював їх подумки, лежачи, чекаючи.

«Я мушу приймати ті речі, які не можу контролювати.

Я мушу обертати недоліки на переваги».

Друге правило означало економію всіх наявних ресурсів і ретельне планування їх використання.

Один ресурс він заховав у матрац: його швейцарський армійський ніж. Ніж був маленьким, усього два леза, але навіть коротшого вистачить, щоб перерізати людське горло. Йому надзвичайно пощастило, що він зумів його зберегти, і Барбі це розумів.

Хай би які не були тут раніше правила оформлення новоприбульців, підтримувані Говардом Перкінсом, все пішло шкереберть після його загибелі й вивищення Пітера Рендолфа. Потрясіння, що їх переживало місто впродовж останніх чотирьох днів, будь-який поліцейський відділок могли збити з котушок, гадав Барбі, але не тільки в цьому була справа. Справа полягала в Рендолфові, котрий був і дурнуватим, і недбайлом, а всяка бюрократична структура, що ґрунтується на субординації, має тенденцію рівнятися на того, хто її очолює.

Вони його сфотографували, і пальці йому вони відкатали, але минуло цілих п'ять годин, перш ніж Генрі Моррісон (з виразом втоми й огиди на обличчі) зійшов униз і зупинився за п'ять футів від клітки Барбі. Набагато далі від безпечної відстані.

— Щось забули, чи як? — спитав Барбі.

— Виверни кишені й посунь усе в коридор, — сказав Генрі. — Потім скинь штани і просунь їх крізь ґрати.

— Якщо я це зроблю, чи отримаю я щось попити, не сьорбати ж мені з унітаза?

— Про що це ти говориш? Джуніор відносив тобі воду. Я сам бачив.

— Він намішав туди солі.

— Авжеж. Точно, — проте Генрі промовив це дещо знічено. Можливо, десь там, у глибині його, ще збереглася мисляча людина. — Роби, що тобі наказано, Барбі. Тобто Барбара.

Барбі витяг усе, що було в нього в кишенях: гаманець, ключі, монети, невеличкий стосик купюр, медальйон Св. Христофора, котрий він носив з собою, як амулет на щастя. На той час швейцарський ніж уже давно було заховано в матраці.

— Ви можете продовжувати називати мене Барбі, коли накидатимете мені на шию петлю перед повішенням, якщо хочете. Чи не це задумав Ренні? Повішення? Чи розстріл?

— Не патякай, а давай, подай сюди штани крізь ґрати. Сорочку також.

Він це промовив тоном містечкового крутого хлопа, але Барбі подумав, що вигляд Генрі має ще більш непевний, ніж завжди. Це було добре. Це був початок.

У підвал спустилося двоє нових копів-дітлахів. Один тримав у руці газовий балончик, другий — електрошокер.

— Чи вам не треба допомоги, офіцере Моррісон? — спитав один з них.

— Ні, але ви можете постояти там, біля підніжжя сходів, поспостерігати, поки я тут упораюся, — відповів Моррісон.

— Я нікого не вбивав, — промовив Барбі спокійно, але з усією щирістю, на яку лишень був здатен. — І, здається мені, ви це розумієте.

— Я розумію, що краще тобі заткнутися, якщо не хочеш скуштувати електроклізми.

Генрі порився в одежі, але не наказав Барбі спустити труси й розсунути сідниці. Обшук запізнілий і неповноцінний, але Барбі додав йому кілька очок за те, що він узагалі це зробив — ніхто ж бо більше про це не згадав.

Закінчивши, Генрі закинув джинси — з випорожненими кишенями й конфіскованим ременем — назад крізь ґрати.

— Чи можу я отримати назад мій медальйон?

— Ні.

— Генрі, ну подумайте самі. Навіщо б мені…

— Заткнись.

Генрі вирушив геть, мало не відштовхнувши з дороги двох копів-дітлахів, з похиленою головою і приватними речами Барбі в руках. Юнаки пішли слідом, щоправда, один перед тим затримався і, вищирившись до Барбі, провів собі пальцем по горлу.

Відтоді він залишався сам, робити було нічого, тільки що лежати на тапчані, дивлячись на щілину віконця вгорі (матове, рифлене скло, армоване дротяною прошивкою), чекати світанку й гадати, чи насправді вони будуть його притоплювати[345], чи Ширлз це просто від себе напащекував. Якщо наважаться, то, судячи з того, які вони вправні в оформленні постояльців, вони його дійсно можуть утопити.

І ще він гадав, чи не відвідає його хто-небудь до світанку. Хтось із ключем. Хтось, хто підійде достатньо близько до ґрат його камери. Маючи ножа, він не вважав утечу цілком неймовірною, але після настання світанку вона такою стане. Мабуть, йому було варто спробувати це зробити, коли Джуніор передавав йому крізь ґрати склянку солоної води… ось тільки Джуніор радий був би вистрелити в будь-яку мить. Наступного шансу можна чекати довго, але Барбі не впадав у відчай. Поки ще ні.

«А крім того… куди мені тікати?»

Навіть якби йому вдалося втекти й зникнути, він вивалив би на своїх друзів купу горя. Після «енергійного опитування», проведеного такими копами, як Мелвін і Джуніор, Купол може здатися найменшою з проблем. Великий Джим тепер на коні, а коли такі хлопці в сідлі, вони мають звичку гнати учвал. Іноді — аж допоки кінь під ними не впаде.

Він запав у неглибокий, неспокійний сон. Снилася йому пікапівська блондинка в «Форді». Йому снилося, ніби вона зупинилася, підібрала його і вони якраз вчасно виїхали за межу Мілла. Вона розстібала ґудзики в себе на блузі, демонструючи йому ажурні чашечки свого ліфчика кольору лаванди, коли прозвучав чийсь голос:

— Гей там, ти, мудаче. Вставай-прокидайся.

Джекі Веттінгтон залишилась на ніч у Еверетів, і, хоча діти тихо собі спали і ліжко в гостьовій кімнаті було зручним, вона лежала без сну. На четверту ранку вона нарешті вирішила, що мусить бути зроблено. Вона розуміла ризики; також вона розуміла, що не заспокоїться, допоки Барбі залишається у камері під поліцейською дільницею. Якби вона була здатна сама організувати хоч якийсь спротив чи принаймні просто серйозне розслідування тих убивств, гадала Джекі, вона б уже почала цим займатися. Проте вона себе знала занадто добре, щоби навіть не тішитися такими мріями. Вона достатньо добре справлялася з тим, що їй доводилося робити на острові Гуам і в Німеччині: витягання з барів п'яних бійців, виловлювання самохідників або наведення порядку після автоаварій на базі, усе це належало до її рутинних завдань, — але те, що трапилося в Честер Міллі перебувало поза рівнем зарплатні майстер-сержанта. Чи штатної патрульної, котра працює в маленькому містечку, де колеги-полісмени називають її поза очі «Офіцер Цицьки». Вони думали, вона цього не знає, але вона-то знала. Та зараз цей сексизм на рівні середньої школи був найменшою з її турбот. Цьому мусить бути покладено край, і Дейл Барбара — та людина, котру Президент Сполучених Штатів вибрав для покладання цьому краю. Навіть виконання волі Головнокомандувача не було тут головним. Перше правило — не кидати товаришів у біді. Священне, міфологізоване до автоматизму правило.

Почати треба з того, щоб дати знати Барбі, що він не один. Тоді він зможе відповідно до цього факту будувати свої плани.

Коли о п'ятій ранку вниз у нічній сорочці спустилася Лінда, крізь вікна лише почало вповзати перше світло і проявлятися непорушно застиглі дерева й кущі. Ані подиху вітерцю надворі.

— Мені потрібна якась посудина типу «Таппервер»[346], — промовила Джекі. — Миска, така, щоб була невелика й непрозора. У тебе є щось подібне?

— Звісно, є. А навіщо тобі?

— Ми понесемо Дейлу Барбарі сніданок, — сказала Джекі. — Кашу. А на дно покладемо записку.

— Про що це ти говориш, Джекі? Я не можу. У мене діти.

— Знаю. Але сама я цього зробити теж не можу, бо мене не пропустять туди саму. Якби я була чоловіком, тоді б можливо, але з оцим оснащенням… — вона показала на свої груди. — Коротше, мені потрібна ти.

— Яку записку?

— Я хочу визволити його завтра вночі, — сказала Джекі голосом, спокійнішим за свої справжні відчуття. — Під час загальних міських зборів. У цій частині операції ти мені не будеш потрібна…

— Ти не втягнеш мене до тієї частини!

Лінда скубла комір своєї нічної сорочки.

— Не кричи так. Я гадаю, можливо, Ромео Берпі… якщо мені вдасться його переконати, що Барбі не вбивав Бренди. Ми одягнемо маски-балаклави або щось таке, щоби нас не впізнали. Ніхто й не здивується, все місто й так уже впевнене, що в нього є спільники.

— Ти збожеволіла!

— Ні. На час зборів там залишиться жменька людей — три-чотири чоловіки, може, й пара усього. Я певна.

— А я — ні.

— Але до завтрашньої ночі ще далеко. Він мусить підпускати їм туману весь цей час. Все, давай мені миску.

— Джекі, я не можу.

— Можеш, — це промовив Расті, він стояв у дверях, мало не грандіозний у своїх спортивних трусах і майці «Патріоти Нової Англії». — Настав час приймати ризики, діти там чи не діти. Ми тут тепер покинуті напризволяще, і саме ми мусимо це зупинити.

Лінда якусь мить дивилася на нього, кусаючи губи. Врешті вона нахилилася до одної з нижніх шухляд.

— «Таппервери» в мене тут.

Прибувши до поліцейської дільниці, вони побачили стійку рецепції порожньою — Фредді Дентон пішов додому трохи поспати, — проте в приміщенні перебувало з півдесятка юних офіцерів, вони сиділи без діла, пили каву й теревенили по-вранішньому збуджено, бо більшість із них давно вже не піднімалися з ліжка в такий ранній час у свідомому віці. Джекі побачила двох із численних братів Кіл'янів, містечкову подружку заїжджих байкерів і завсідницю «Діппера» на ім'я Лорен Конрі та Картера Тібодо. Імен інших вона не знала, але впізнала серед них двох хронічних прогульників школи, котрі також притягалися за дрібні порушення, пов'язані з наркотиками й керуванням автомобілем. Нові «офіцери» — найновіші з нових — не були одягнені в уніформу, натомість у кожного на руці вище ліктя було пов'язано шматок голубої тканини.

Усі, крім одного, були при зброї.

— А ви, дівчата, чого прийшли сюди так рано? — спитав, походжаючи приміщенням, Тібодо. — У мене хоч причина є: кінчилися болетамівні пігулки.

Решта позіхали, немов ті тролі.

— Принесли сніданок для Барбари, — сказала Джекі. Вона боялася поглянути на Лінду, боялася, бо не знала, який вираз може побачити на її обличчі.

Тібодо зазирнув до миски.

— Молока нема?

— Обійдеться без молока, — сказала Джекі, плюючи в миску з кашею «Спешл К»[347]. — Ось я лишень ще додам вологи трішечки.

Юнацтво схвально зареготало. Дехто зааплодував.

Джекі з Ліндою вже були майже на сходах, коли їх зупинив голос Тібодо.

— А дайте-но сюди.

Джекі на мить застигла. Побачила себе, як вона шпурляє миску йому в обличчя і кидається навтьоки. Її зупинив простий факт: тікати їм не було куди. Навіть якби вдалося вибігти з дільниці, їх схопили б уже на півдорозі через Меморіал-плазу.

Лінда взяла миску з рук Джекі й простягнула Тібодо. Тібодо подивився всередину А потім, замість того щоб перевіряти кашу на вміст прихованих смаколиків, він сам у неї плюнув.

— Мій внесок, — промовив він.

— Хвилиночку, хвилиночку, — сполошилася дівчина Конрі. Струнка, рудоволоса, з фігурою топ-моделі й буяючими прищами обличчям. Говорила вона дещо гугняво, бо саме длубалася в носі, засунувши туди палець мало не по другу кісточку. — Я теф хоху тотати. — Палець виринув з носа з великою козою на кінці. Міс Конрі виклала її поверх каші під новий вибух аплодисментів і вигуки: «Лорі — володарка копалень зеленого золота».

— Відомо ж, що в кожній коробці пластівців є якийсь сюрприз, — дурнувато посміхнулася вона. І поклала долоню на руків'я пістолета 45-го калібру в себе на стегні. Джекі майнула думка, що її, таку худеньку, з котушок зіб'є віддачею, якщо їй трапиться з нього вистрелити.

— Тепер готово, — промовив Тібодо. — Я з вами, за компанію.

— Добре, — сказала Джекі, похоловши від думки, як близько вона була від рішення покласти записку собі до кишені й просто передати її Барбі з рук в руки. Зненацька ризик, на який вони наважилися, здався їй божевіллям… проте відступати було вже пізно. — Втім, можеш просто біля сходів постояти. А ти, Ліндо, тримайся в мене за спиною. Ризику нема ніякого.

Вона гадала, що Картер заперечуватиме, але цього не сталося.

Барбі сів на тапчані. По інший бік ґрат стояла Джекі Веттінгтон з пластиковою мискою. А поза нею — Лінда Еверет, стиснувши обома руками пістолет, націлений дулом у підлогу. Останнім у вервечці, ближче до сходів, стояв Картер Тібодо з волоссям сторчма після сну, в синій форменій сорочці, розстебнутій на грудях так, щоб було видно пов'язку на його погризеному псом плечі.

— Вітаю, офіцере Веттінгтон, — поздоровкався Барбі. Слабеньке біле світло вповзало крізь проріз, що слугував тут віконцем. Від цих перших променів дня життя ще більше здалося йому схожим на ідіотський жарт. — Я невинний, то все наклепи. Я не можу їх навіть звинуваченнями назвати, бо я не був…

— Стули пельку, — рикнула Лінда з-за плеча Джекі. — Нас це не цікавить.

— Сказано тобі, тупак, — позіхнув Картер, чухаючи свій бандаж. — Молодчага, дівко.

— Сядь назад, — промовила Джекі. — Й ані ворухнись.

Барбі сів. Вона посунула миску крізь ґрати. Миска була маленька, якраз щоб пролізти. Він її взяв до рук. У ній було щось схоже на «Спешл К». На поверхні сухих пластівців блищав плювок. І ще щось: велика зелена шмаркля, сира, промережана кров'ю. Та все одно в шлунку йому забурчало. Він почувався дуже голодним.

А також дуже ображеним, попри все. Бо гадав, що Джекі, у котрій він, побачивши її вперше, одразу впізнав колишню військову (почасти завдяки її стрижці, але головним чином у тому, як вона себе ставила), все-таки краща людина. Відраза до нього Генрі Моррісона не так його зачіпала. А от з цим було важче. І також інша жінка — та, що заміжня за Расті Еверетом — дивилася на нього, немов на якогось рідкісного отруйного павука. А він плекав надію, що хоч хтось із регулярних офіцерів дільниці…

— Жери, — гукнув йому Тібодо від сходів. — Ми тобі гарненько сервірували. Правда ж, дівчата?

— Авжеж, так, — підтакнула Лінда. Опустивши при цьому кутики губ. Гримаса майнула коротша за разовий нервовий тик, але на душі в Барбі посвітлішало. Він вирішив, що вона прикидається. Можливо, це просто його порожні надії, хоча хтозна…

Вона трохи відступила, блокуючи своїм тілом Джекі від погляду Картера… хоча великої потреби в тому й не було. Тібодо наразі був зайнятий тим, що намагався зазирнути собі під край пов'язки.

Джекі кинула погляд назад, упевнившись, що вона чиста, а тоді показала на миску, повернувши руки долонями догори й звівши брови: «Вибач». Після цього показала двома пальцями на Барбі: «Зверни увагу».

Він кивнув.

— Смакуй, херло, — промовила Джекі. — На обід принесемо тобі чогось кращого. Який-небудь пісьбурхер.

Від сходів, де він уже встиг відклеїти собі краєчок бандажа, реготнув Картер Тібодо.

— Якщо в тебе на той час ще залишаться зуби, щоби ними жувати, — додала Лінда.

Барбі хотілося, аби вона вже замовкла. Не було в її тоні садизму, навіть злості не вчувалося. Голос звучав радше налякано, як у жінки, котра воліла б опинитися якомога далі від цього місця. Одначе Тібодо, здавалося, цього не зауважував. Він так само захоплено досліджував своє плече.

— Ходімо, — промовила Джекі. — Не хочу я дивитися, як він їстиме.

— Не задуже сухе їдло для тебе? — запитав Картер. Він випростався, коли жінки рушили коридором між камерами в бік сходів, Лінда вже сховала до кобури пістолет. — Бо, якщо так… — він прочистив горло харканням.

— Якось переживу, — відповів Барбі.

— Звісно, що так, — сказав Тібодо. — Якийсь час. А потім ні.

Вони пішли вгору сходами. Тібодо рушив останнім, вщипнувши Джекі за дупу. Вона засміялася і злегка ляснула його. Грала вона чудово, не те що Еверетова жінка. Але обидві вони проявили неабияку мужність. Страшну мужність.

Барбі підчепив шмарклю і кинув її в той куток, куди ще раніше був помочився. Витер руки об сорочку. Потім занурив пальці у пластівці. На дні миски намацав паперову смужку.

«Намагайся протриматися до наступної ночі. Якщо ми зможемо тебе визволити, спробуй придумати безпечне місце. Що з цим робити, знаєш сам».

Барбі знав.

Десь за годину після того, як він з'їв записку, а потім і кашу, на сходах почулися важкі кроки. То був Великий Джим, у костюмі й при краватці, готовий до чергового дня керування під-Купольним життям. За ним слідували Картер Тібодо і ще один хлопець — якийсь Кіл'ян, судячи з форми його голови. Цей хлопець ніс стілець і ледь справлявся з такою делікатною роботою; був він з тих парубків, що про них старокрепі янкі кажуть «недороблений». Він передав стілець Тібодо, і той встановив його навпроти камери в коридорі. Ренні сів, делікатно поправивши штани, щоб не зам'яти на них стрілки.

— Доброго ранку, містере Барбара, — зробив він ледь чутний, вдоволений наголос на цивільному звертанні.

— Виборний Ренні, — промовив Барбі. — Що я можу для вас зробити, окрім як назвати своє ім'я, звання і особистий номер… за правильність котрого я не ручуся, бо точно не пам'ятаю?

— Зізнайтесь. Зекономте нам працю й полегшіть власну душу.

— Містер Ширлз учора ввечері згадував щось про притоплення, — сказав Барбі. — Питався в мене, чи я бачив щось таке в Іраку.

Губи Ренні були зібрані в легеньку усмішку, він ніби промовляв: «Скажи ще що-небудь, говорючі тварини такі цікаві».

— Я й справді бачив. Не маю поняття, наскільки часто цей метод застосовувався в польових умовах — рапорти різняться, — але сам я бачив це двічі. Один чоловік зізнався, хоча зізнання виявилося нічого не вартим. Той, кого він назвав як бомбиста Аль-Каїди, виявився шкільним учителем, котрий виїхав з Іраку до Кувейту ще за чотирнадцять місяців до того. Другий чоловік дотерпів до конвульсій і враження мозку, тож зізнання від нього так і не було отримано. Хоча, я певен, він зізнався б, аби міг. Усі зізнаються, коли їх починають притоплювати, зазвичай уже через кілька хвилин. Я теж зізнаюся, не маю в цьому сумнівів.

— Тоді зекономте собі трохи скорботи, — мовив Великий Джим.

— У вас утомлений вигляд, сер. З вами все гаразд?

Легка усмішка змінилася легкою похмурістю. Її висвітила глибока зморшка, що залягла в Ренні між брів.

— Мій поточний стан не є предметом вашої турботи. Моя вам порада, пане Барбара. Не женіть мені лайно, а я не буду гнати вам. Що вас мусить дійсно турбувати, так це ваш власний стан. Зараз він може бути гарним, але все легко змінити. За пару хвилин. Розумієте, я насправді думаю піддати вас притопленню. Цілком серйозно схиляюся до цього. Отже, зізнавайтеся у вбивствах. Убережіть себе від страждань, зекономте нам клопіт.

— Навряд чи я погоджуся. А якщо почнете мене притоплювати, я почну балакати про всяке різне. Вам, либонь, варто наперед подумати, кому варто залишатися поряд зі мною, коли я почну говорити.

Ренні міркував. Хоча й охайно вбраний, підтягнутий, особливо як для такого раннього часу, обличчя мав жовтувате, а його крихітні очка оточувала припухла, схожа на синці плоть. Вигляд він дійсно мав кепський. Якби Великий Джим раптом узяв та й помер просто отут, у нього на очах, Барбі міг очікувати на дві можливості. Перша — це те, що гидкий політичний клімат у Міллі покращиться, не утворюючи ніяких надлишкових торнадо. А другий — хаотична кривава баня, в якій услід за смертю Барбі (скоріш за все через лінчування, а не розстріл) почнеться виловлювання його уявних спільників. І першою в цім списку стоятиме ім'я Джулії. А другим номером може йти Розі; настрахані люди дуже схильні до асоціативних пошуків винних.

Ренні обернувся до Тібодо.

— Відійди подалі, Картере. Туди, до сходів, якщо твоя ласка.

— Але ж, якщо він спробує вчепитися у вас…

— Тоді ти його застрелиш. І він це розуміє. Хіба не так, пане Барбара?

Барбі кивнув.

— Крім того, я аж ніяк не збираюся наближатися до нього. Тому-то й прошу тебе відступити подалі. У нас тут буде приватна бесіда.

Тібодо відійшов.

— Отже, пане Барбара, про які такі речі ви почнете балакати?

— Я знаю все про метову лабораторію, — Барбі говорив стиха. — Про це знав Говард Перкінс і вже був готовий вас заарештувати. Бренда знайшла вашу справу в його комп'ютері. Саме тому ви її і вбили.

Ренні усміхнувся:

— О, яка амбітна у вас фантазія.

— Генеральний прокурор штату не вважатиме це фантазією, пам'ятаючи про ваші мотиви. Ми ж не просто про якусь аматорську скороварку в мобільному трейлері говоримо, мова йде про «Дженерал Моторз» з виробництва метамфетаміну.

— Ще до кінця цього дня, — почав Ренні, — комп'ютер Перкінса буде знищено. І її комп'ютер також. Я підозрюю, якісь папери можуть лежати в домашньому сейфі Дюка — безглузді, звісно; злостиве, вмотивоване політично сміття, породжене мозком чоловіка, котрий завжди мене не любив — ну, якщо так, сейф буде відкрито, а папери спалено. Заради добра міста, не мого добра. Зараз у нас кризовий стан. Усім нам треба гуртуватися.

— Бренда перед смертю передала декому папку тих документів, які вона роздрукувала з комп'ютера.

Великий Джим вишкірився, показавши обидва ряди дрібних зубів.

— Ваші фантазії, пане Барбара, заслуговують на взаємність. Ви дозволите?

Барбі розвів руками: «Ваша воля».

— У моїй фантазії Бренда приходить до мене і розповідає те саме, що й оце щойно казали ви. Каже, що документи, про які ви згадали, вона передала Джулії Шамвей. Проте я знаю, що це брехня. Вона могла бажати це зробити, але не зробила. Та й навіть якби так… — він знизав плечима. — Минулої ночі ваші спільники спалили газету пані Шамвей до ноги. У даному випадку, нерозумна акція з їх боку. Чи це була ваша ідея?

Барбара відповів:

— Копія таки існує. І я знаю де. Якщо ви притоплюватимете мене, я обнародую її місцезнаходження. Голосно.

Ренні розсміявся:

— Вельми щиро промовлено, пане Барбара, але я все життя провів у маніпуляціях і можу впізнати блеф, коли його чую. Можливо, мені варто стратити вас по скороченій процедурі. Місто відповість оплесками.

— А чи такими вже голосними, якщо ви спершу не викриєте моїх спільників? Навіть Пітер Рендолф може засумніватися в законності такого рішення, а він же усього лише йолоп і настраханий підлабузник.

Великий Джим підвівся. Його обвислі щоки набули кольору старої цегли.

— Ти не знаєш, з ким затіяв тут гру.

— Чудово знаю. Вашого роду типів я на кожному кроці зустрічав в Іраку. Замість краватки вони носять тюрбани, але в усьому іншому точнісінько такі ж. Аж до базікання про Бога.

— Ну, ви переконали мене відмовитися від притоплення, — сказав Великий Джим. — Просто сором, я завжди мріяв подивитися на це діло.

— Не маю сумнівів.

— Поки що ми потримаємо вас у цій комфортабельній камері, гаразд? Я не думаю, що ви багато їстимете, бо їжа заважає мисленню. Хоча хтозна. Конструктивне мислення може допомогти вам знайти аргументи, які переконають мене дозволити вам і надалі жити. Імена тих у місті, хто проти мене, наприклад. Повний список. Я даю вам сорок вісім годин. А тоді, якщо вам не вдасться переконати мене у протилежному, накажу стратити вас на Меморіал-плазі на очах усього міста. Ви прислужитеся в ролі наочного прикладу.

— Ви насправді неважно виглядаєте, пане виборний.

Ренні втупився у нього важким поглядом.

— Це від таких, як ти, всі неприємності в цьому світі. Якби я не вважав, що страта тебе на площі в пам'ять полеглих у війнах послужить для консолідації нашого міста і стане засобом для такого необхідного нам зараз катарсису, я наказав би містеру Тібодо застрелити тебе прямо тут.

— Зробіть це, і все викриється, — відповів Барбі. — Люди від краю до краю міста знатимуть про ваші оборудки. І спробуйте тоді знайти консенсус на ваших сраних загальноміських зборах, ви, оперетковий тиран.

Жили надулися по боках шиї Великого Джима; ще одна почала пульсувати в нього посеред лоба. Якусь мить він перебував на межі вибуху. А тоді усміхнувся.

— Оцінюю на «відмінно» ваші старання, пане Барбара. Але все брехня ваша.

Він пішов. Вони пішли. Барбі сидів на тапчані весь спітнілий. Він розумів, що був наблизився до самого краєчку. Ренні мав причини залишати його живим, але не настільки сильні. І була ж іще записка, передана йому Джекі Веттінгтон і Ліндою Еверет. Вираз на обличчі місіс Еверет ясно давав зрозуміти, що вона знає достатньо, щоб перебувати в жаху, і не лише за себе. Для нього було б безпечніше спробувати вирватися звідси самотужки, за допомогою ножа. Зважаючи на теперішній рівень професійності в департаменті поліції Честер Мілла, йому здавалося це здійсненним. Знадобиться удача, але це цілком можливо зробити.

Проте в нього не було ніякої можливості повідомити їм, що він спробує втекти самостійно.

Барбі ліг, заклавши собі руки за голову. Одне питання перекривало в ньому решту інших: що ж сталося з друкованою копією документів із папки ВЕЙДЕР, котра мусила потрапити до Джулії? Бо ці папери до неї не потрапили; він не сумнівався, що тут Ренні казав правду.

Нема способу взнати, і нічого робити, окрім як чекати.

Лежати на спині, дивлячись у стелю, саме цим Барбі й зайнявся.