Підняти вітрила!

РОЗДІЛ VIII ЗУПИНКА В СТАМБУЛІ

Є кораблі з однією, двома, трьома, п'ятьма і навіть більше щоглами. Звуться вони по-різному у різних країнах, а в назвах часто плутаються навіть мореплавці.

«Сперанца» була шхуною — за кількістю щогл, і за формою вітрил. Вона мала три трикутних вітрила на носі, середнє — на малій щоглі і велике вітрило на другій, трохи вищій за першу, тобто чудове вітрильне оснащення на той час і, може, на всі часи… Це було видно при першому виході в море, а сьогодні, коли вони йшли при іншому вітрові, сильнішому, враження посилювалось.

Антон Лупан спустився в каюту й записав у бортовому журналі, про який моряк не забуває ні в шторм, ні в погожу годину:

«15 липня 1881 року о 9.30 маяк Суліни зник з поля зору. Ідемо на Стамбул, вітер західний, три бали, піднято всі вітрила. На першу вахту заступили Герасім і Крістя Бусуйок…»

Герасім стояв біля стерна, а Крістя Бусуйок був за дозорця на носі, як це робиться на всякому кораблі, коли він іде біля берега чи в відкритому морі.

Кожен на судні займався своєю справою, тільки юнга тинявся по палубі, дивуючись, що ніхто на «Сперанці» не хвилюється в такий час.

А всього лиш за крок від нього, в кубрику, кипіли справжні пристрасті.

— Це ти все наробив! — скреготів зубами Хараламб.

Ієремія сидів край ліжка й чистив свій іржавий мушкет, щиро засмучений, що не може довести його до блиску карабіна, якого йому дав капітан.

— Як же це я міг наробити? У тебе є клепка в голові?

— Ти хоч скажи, як мені виплутатись із цієї халепи?

— Вже все позаду, будь радий, що втік! Ти б краще переодягнувся в морське, бо після обіду доведеться ставати на вахту.

— Хто сказав?

— Герасім. Він начальник команди.

— Отже, хочеш чи не хочеш…

— Братику, — заспокоїв його Ієремія. — Якщо не захочеш бути моряком, ніхто тобі не перешкодить зійти в Стамбулі, знайти там якийсь корабель і повернутися назад.

— І повернусь! Бо я хочу одружитися.

— Хто ж за тебе піде? Чи не бачиш, який ти злидень?

— Еге, була б шия, а ярмо знайдеться!..

— А через тиждень знову дременеш? Хіба ти створений для того, щоб сидіти в клітці і їсти харчі заможного тестя! Ходімо краще з нами, побачиш світу, просвітлиться тобі трохи в голові, бо ж сам казав, що раніше мав розуму не більше, ніж теля. А назбираєш грошей, збудуєш хату та й одружишся з ким захочеш.

— Як же я піду, коли в мене навіть морської книжки нема?

— Капітан видасть її тобі в Стамбулі.

— То ви що, змовились за моєю спиною?

«Сперанца» йшла у відкритому морі подалі від суходолу. Герасім стояв за стерном, пильно тримаючи курс за кутом компаса, визначеним капітаном. Він плавав уже понад двадцять років, пройшов Червоне море від Суецу до Баб-ель-Мандебської протоки, Середземне сходив вздовж і впоперек, кілька разів виходив навіть на Гібралтар, у Біскайську затоку, в Ла-Манш, доходив до Амстердама, але й досі не звик до компаса. Йому легше було тримати курс по сонцю, по зірках, особливо по знаках на суходолі. Усі його колишні капітани при найменшій можливості ходили біля берега, а Антон почував себе спокійніше подалі від нього. І справді, для того, хто знає море, небезпека полягає не в відкритому обширі, а саме біля берега, у чому ми переконаємось.

Із Суліни «Сперанца» взяла курс на зюйд-ост і йшла Ним, поки зник берег за кормою; тоді капітан вказав Герасімові кут, який треба було надалі ретельно дотримувати, це дуже відповідальна справа для кожного стернового. Тому й був Герасім зараз такий похмурий. Одне діло тоді, коли вони вийшли на кілька годин у море, і зовсім інше зараз, коли за компасом треба було відміряти двісті п'ятдесят миль від Суліни через Босфор до Стамбула.

За півгодини капітан вийшов на палубу, кинув погляд на спінену смугу за кормою і сказав стерновому:

— Герасіме, візьми на вест на одну кварту!

Тоді моряки вимірювали кути не в градусах, як сьогодні, бо триста шістдесят ліній на циферблаті компаса, вони вважали, можуть збити з пантелику бідолашного стернового, а корабель під дією вітру все одно ніколи не зможе дотримувати курсу з точністю до одного градуса. Вони поділили шкалу на чотири чверті, за чотирма головними напрямками, а кожна чверть у свою чергу мала вісім кварт, відтак кожна кварта означала одинадцять з чимось градусів.

— А навіщо ми змінили курс, пане? — спитав Мігу Антона, прагнучи одразу вбити двох зайців — нагадати про себе, це раз, а друге — капітан з годину тому обіцяв, що вони разом кидатимуть лот.

— Річ ось у чім, Мігу… — почав Антон Лупан.

З тих пояснень виходило таке: дуже легко провести лінію на карті, з'єднавши Босфор з Суліною, виміряти кут, який утворює цей шлях з будь-яким меридіаном, і дати його стерновому. Але корабля майже неможливо втримати так. Поки його ніс весь час звернений туди, куди вказує компас, вітер і морські течії відносять його вбік, — він дрейфує, як кажуть моряки, — і відтак, незважаючи на всі виміри і на всі зусилля стернового, він прийде в інше місце, а не туди, куди ти прагнеш.

Глянувши на широку смугу за кормою, Антон на око прикинув величину дрейфу і зрозумів, що західний вітер виносить їх у відкрите море, тож якщо зробити поправки, вони замість Босфору опиняться на сході, десь в Анатолії. Капітан, зробивши поправку на дрейф, звелів стерновому змінити курс, і хоч зараз ніс «Сперанци» був звернений на чверть західніше справжньої дороги, капітан був певен, що вони ввійдуть у Босфор саме там, де їм треба.

Ледве він закінчив пояснювати, як з носового люка вийшов набурмосений Хараламб, гупаючи черевиками по східцях.

— Ого-го, який хвацький з вас моряк, дядьку Хараламбе! — вигукнув Мігу, забувши на мить про все інше.

Навіть Герасім біля стерна, хоч який був похмурий, відвів погляд від компаса й осміхнувся у вуса, задоволений появою ще одної людини в екіпажі. Ставний був Хараламб у селянському одязі, але побачили б ви його зараз, у морському!

— Іди-но сюди, Хараламбе, я зроблю з тебе стернового! — гукнув Герасім. — Якщо маєш кебету, це не дуже важко.

Та найбільше радів Антон: він давно вже придивлявся до Хараламба, знав його як доброго корабельного теслю, доброго коваля, працьовитого, дужого, іноді насмішкуватого, а ці якості важко знайти всі разом в одному морякові, то як же тут не дякувати водовозові, який так вчасно нагодився?..

— Пане, ви, здається, казали, що ми будемо кидати отой, як його… — знову почав Мігу своєї.

— Лот, Мігу! Ходімо!

Хіба можна розповідати про мандрівку корабля з минулого століття й не згадати про цей інструмент, який славно відслужив людям десятки й десятки років? Адже йдеться не про лот, яким користуються на сьогоднішніх кораблях, а про давно забутий інструмент: шматок дошки в чверть кола, а повне коло було б завбільшки з колесо до воза. На заокругленні — дірки, наповнені свинцем. До трьох виступів прив'язані три тоненькі швартовні канати, сплетені так, що не могли ні затягнутися, ні розкрутитися, хоч би як ти їх смикав, — і всі три занурювались, мов гусяча лапка, тягнучи за собою ще один швартов завдовжки в кількасот метрів. Все це кидається у воду. Свинець утримує дошку на плаву на одному місці, і вона стоїть непорушно, мов забитий у землю кілок, а канат, до якого він прив'язаний, сковзає за парапет метр за метром.

Щоб зрозуміти все, треба знати те, чого Мігу навчився в Суліні, а саме: один градус, тобто одна триста шістдесята частка меридіана, має 111 кілометрів, а кожна мінута з 60 мінут одного градуса має 1850 метрів — це довжина морської милі, єдина міра довжини, якою користувалися мореплавці і колись, і тепер.

На канаті лота на рівній віддалі робляться вузли, між ними майже 31 метр. Швартов ковзає за борт, а ти лічи вузли й дивись на годинник. Якщо за одну хвилину, наприклад, проходить один вузол, то за цей час корабель теж пройшов майже тридцять один метр, а перемноживши їх на шістдесят, одержимо 1850 метрів, тобто морську милю за годину. Отже, скільки вузлів пробіжить за одну хвилину, скільки миль корабель пройде за одну годину, якщо, певна річ, швидкість не зміниться. Тому, говорячи про швидкість своїх корабелів, моряки називали не милі, а вузли, втім, так вони кажуть і сьогодні, бо моряки, як пригадаємо Герасімові слова, дотримуються традицій твердіше, ніж сухопутні люди.

«Сперанца» ішла із швидкістю шість вузлів, тобто шість миль за годину.

— А навіщо нам знати швидкість, пане? — спитав Мігу, коли вони витягали лот на палубу.

— Якщо знатимемо, скільки миль проходимо за годину, — відповів капітан, — то, вимірявши на карті, можна побачити, де перебуваємо зараз. Отже, я знаю: якщо вітер не вщухне, то о шостій вечора будемо навпроти Констанци. Весь час треба знати, на якій віддалі ти від берега, скільки шляху вже пройшов і скільки залишилось.

Хараламб стояв за дозорця на третій вахті, — це робота легка навіть для того, хто ніколи досі не був моряком. Він став на те саме місце, де зранку стояв плотогон, і дуже пишався дорученою йому справою.

— Ну тепер усе, пане, я його схилив на наш бік! — сказав Ієремія Антонові. — Він уже не зійде на берег у Стамбулі, навіть якщо його братиме за зятя найбагатший турок!

Ієремія вважав, що переконав брата мудрими словами, а Хараламб насправді спокусився морським одягом. Та ще й Герасім прислужився: замість того щоб поставити його мити палубу, як кожного новачка-моряка, він доручив йому стерно, не відходячи, звісно, від нього, і Хараламб цілу годину, чи рівно, чи кривуляючи, а таки вів «Сперанцу».

Десь о пів на шосту вони побачили по правому борту смугу диму з-за горизонту.

— Пароплав іде в Констанцу, — сказав капітан, глянувши на годинник. — Бачиш, Мігу, ми розрахували точно. Давай ще раз виміряємо швидкість. Зараз ти сам кинеш лот…

Надходив вечір, і перший день подорожі непомітно закінчувався. Антон, Герасім та Ісмаїл змінювали один одного щочотири години біля стерна, а Ієремія, Хараламб та Крістя Бусуйок ставали по черзі в дозор. Мігу й Негріле тинялися від одних до других.

Вільні від вахти вечеряли о сьомій. Потім Герасім спустився в трюм, узяв там два великі ліхтарі з товстим склом, один зелений, другий червоний, і повісив на парапет обабіч малої щогли.

— А навіщо, дядьку Герасіме? — спитав Мігу.

— Це позиційні ліхтарі.

Юнга так і став з роззявленим ротом.

— Бачиш, — почав пояснювати йому стерновий, — якщо вночі нам зустрінеться корабель, то по цих ліхтарях він знатиме, куди ми йдемо і як нас обминути. Одразу, коли починає сутеніти, кожен корабель повинен виставити червоний ліхтар по лівому борту, тобто ось тут, а зелений по правому, щоб їх добре було видно спереду. Розумієш?

— Не дуже, — зізнався хлопець.

— Дивись, — провадив далі Герасім, — скажімо, ти стоїш вночі у дозорі і раптом бачиш перед собою червоне світло. Що це означає?

— Звичайно, що це корабель!

— Так. І він іде на тебе носом?

Мігу подумав мить, глянувши на ліхтарі.

— Ні! Якби він ішов носом, то я бачив би обидва. А так означає, що я його бачу збоку.

— Вчись говорити. З борту, а не з боку. А з якого саме борту?

— З лівого! — відповів юнга, знову мить подумавши.

— Так, хлопче! А якщо ти бачиш його з лівого борту, де в нього ніс, тобто куди він іде?

— Ліворуч від мене, тут і говорити нічого.

— Тоді що ти повинен робити, щоб не зіткнутися з ним?

— Що робити? Взяти трохи праворуч.

— Саме так! А з того корабля який борт бачитимуть?

— Ну, якщо я візьму праворуч, то це означає, що я повернувся до нього лівим бортом!

— Добре, хлопче! Тепер ти знаєш призначення ліхтарів. Є таке правило: якщо бачиш зелене там, де і в тебе зелене, або червоне, де і в тебе червоне, тоді тобі нічого не загрожує.

Коли Герасім закінчив пояснювати, дзвін вибив чотири рази, сповіщаючи кінець останньої денної вахти, тепер починалась нічна служба. На палубу вийшов капітан, заповнивши щойно в каюті бортовий журнал.

— Мігу, іди й лягай спати, бо опівночі заступиш у дозор.

Спершу Мігу не повірив власним вухам. Потім, згадавши, що Антон Лупан не з тих, хто обманює людей, почав стрибати на одній нозі на палубі, вигукуючи, мов гайдук.

— Тихше, тут тобі не кошара! — кинув йому стерновий. І, обернувшись до капітана, почухав голову. — Пане, може, негаразд перший раз ставити його вночі. Хай би почав з денної вахти…

— Не журись, Герасіме. Він все одно цілий день був за дозорця… Тільки вважай, Мігу, якщо зараз же не заснеш, то забороню ставати на вахту!

Юнга спустився в каюту, виліз на свою койку, вкрився з головою, стиснув кулаки й невдовзі заснув, бо так звелів капітан.

Опівночі, коли він прийняв пост, усе довкола здавалося йому знайомим, ніби він був дозорцем вічно. Юнга стояв на носі, зіпершись на дерев'яний парапет, втупившись очима вдалину. Місяць підіймався по небу, ховаючись за вітрилами, і море, спершу рудувате, почало сріблитися, було зовсім тихо, тільки хвилі м'яко муркотіли на тисячі голосів. З таємничим шумом форштевень розрізував воду під бугшпритом. М'яко розбивалась об обшивку котрась із хвиль, і вітер підхоплював білий букет бризок, розсіваючи його, мов вологі зірки. Вряди-годи з небесного склепіння зривалася зірочка і, прокресливши чіткий слід, згасала над хвилями. І нічого більше не видно, хоч горизонт був величезний, а море неосяжне.

— Пане, — спитав юнга, кинувшись бігцем по кормі, — а зірки, які падають, це справді душі померлих?

— Ні, Мігу, то падають не зірки, а метеорити, шматочки, що відірвалися від зірок. Швидкість їх така велика, що від тертя об повітря вони спалахують і згоряють. На землю падають дуже рідко, і я досі не чув, щоб хоч один із них завдав кому-небудь шкоди.

Мігу стрепенувся, витріщив очі й злякано метнувся на ніс. Невже зірка впала з неба й не хоче згасати? Хвилі підкидають її, а вона іскріє, жартівливо підморгуючи іншим зіркам, чітко видніючись зліва по бугшприту дедалі яскравіше.

— Пане, що це таке?

Капітан на хвильку облишив стерно й підійшов до парапету.

— Це пароплав. Не бійся, він далеко. Іде, мабуть, на Одесу.

— Дядько Герасім учив мене, як розпізнавати за світлом кораблі, але я, видно, забув, що означає біле світло.

— То Герасім забув тобі сказати, що пароплави, на відміну від вітрильників, мають ще й біле світло на носовій щоглі. А ти запам'ятай це.

— Мігу, — сказав Антон Лупан, — зараз друга година; якщо мої розрахунки правильні, ми вже пройшли сто десять миль і повинні побачити маяк на мисі Калі-акра. Ти вночі зможеш вилізти на щоглу так само, як і вдень?

— Можу, пане!

— Ну, то давай. Тільки пильнуй, не посковзнись, бо я залишусь без дозорця.

За кілька секунд юнга вже був біля хрестовини, а звідти подерся ще вище, аж до клотика.

— Як тут чудово! Бачу блискавку, але звідки вона, коли зараз погожа година?

— То не блискавка, а світло маяка, — задоволено пояснив капітан. — Придивись гарненько і скажи, до скільки ти можеш порахувати між двома спалахами.

Негріле повискував, крутячись навколо щогли.

— До восьми, пане.

— Гаразд, тепер злазь.

— То маяк з Каліакра? — спитав юнга, поправляючи одяг. — Не якийсь інший? Дядько Герасім казав, що на берегах багато маяків.

— Маяки ставлять у небезпечних місцях, на островах, на перешийках, на входах у протоки. Але двох однакових нема, вони зроблені так, що їх не можна сплутати. Вдень їх розпізнаєш за формою, бо одні вищі, другі нижчі, одні металеві, другі кам'яні, всі пофарбовані в різні кольори. Вночі — за світлом. Кожен світиться по-своєму, то рідше, то частіше…

— А моряки звідки знають?

— Вони мають книжку, яка так і зветься «Маяки», і в ній описані всі маяки в світі, там же описані й особливості кожного. Коли я сказав тобі порахувати, то хотів дізнатися, скільки секунд минає між спалахами, хоч я й не сумнівався, що ми біля мису Каліакра…

— А може, я рахував надто швидко? Так можна й помилитися…

— Твоя правда. Тому, коли опиняєшся там, де багато маяків, і боїшся, що можеш їх переплутати, слід користуватися годинником. А тепер ставай у дозор.

О четвертій годині, коли заспаний Ісмаїл вийшов на палубу, обрій почав рожевіти, а вітер уже не дув із колишньою силою. Перш ніж спуститися під палубу, Антон з Мігу кинули лот і побачили, що «Сперанца» робила не більше п'яти вузлів.

Через день Ієремія, Хараламб і Крістя Бусуйок ставали по черзі до стерна під наглядом Герасіма. Мігу був засмучений, що не ставили і його, заспокоївся лиш тоді, коли капітан покликав до себе в каюту й посадив до столу.

— Тримати стерно легше. До цього ти призвичаїшся швидко. Тебе ж я хочу навчити більше, бо хотів би, щоб ти став моїм помічником. Може, колись будеш і капітаном.

І Антон почав грунтовно вчити Мігу.

Через три години навчання Мігу вийшов на палубу геть ошелешений. Гай-гай, стерно можуть тримати всі, навіть мовчакуватий плотогон, але ж ніхто з них не знає, як визначити на карті довжину й широту певної точки!

Потім до вечора Мігу, в голові якого гуло, ніби туди залетів джміль, грався на палубі з Негріле. По двох днях плавання вони обоє почували себе тут, ніби на рідній вулиці.

О восьмій вечора юнга став у дозор разом з Антоном Лупаном.

За першу чверть вахти вони зустріли два пароплави, які йшли з Цареграда. Мігу, побачивши зліва по борту червоні вогні, одразу зрозумів, що можна не турбуватися.

— Пане, — аж тепер здивувався він, підходячи до стерна, — але ж ми не зустріли жодного вітрильника, відколи йдемо!

— При такому вітрі вони не можуть вийти з Босфору, — пояснив Антон. — І вимушені чекати слушнішого часу.

Після вахти юнга виліз на койку і заснув мов убитий. Прокинувся він від крику на палубі.

— Земля! — кричав Ієремія.

Усі кинулись на палубу.

Сонце тільки-тільки випливло з хвиль, і море здавалося полем мишію, що хвилюється під свіжим вітром. Попереду, в ранковому серпанку, виднівся язик землі, освітлюваний навскісним промінням сонця.

— Ми прийшли навіть раніше, — сказав Антон, глянувши на годинник. — Так, вітер посилився, очевидно, в другу вахту.

— А де Босфор, дядьку Герасіме? — спитав Мігу, підходячи до стерна, тримаючи чоботи в руках, бо він так і вискочив на палубу босий.

— Май терпіння, хлопче, ми до нього ще не дійшли. Ану, взуй чоботи! Що ти за моряк?

Капітан подивився в підзорну трубу на рудий берег.

— Ось Анатоль Фенер! — сказав він, показуючи трохи правіше бугшприта. — Ми вийшли не дуже точно. Мабуть, дрейф був сильніший, ніж я думав. Ану, Герасіме, візьми-но на вест на півчверті. Ага, ось і Румель Фенер!

— Що ви кажете, пане, бо я нічого не розумію? — спитав Мігу, заправляючи чоботи під кльош.

— Босфор розділяє Європу й Азію, — пояснював йому Антон, — і турки сидять верхи на ньому, ніби на осідланому віслюку. Розумієш? Європейська частина Туреччини називається Румелія, азіатська — Анатолія. При вході в Босфор є два маяки, ніби очі віслюка, про якого я тобі говорив: один зветься Анатоль, а другий Румель Фенер. Візьми підзорну трубу і сам побачиш.

Антон Лупан спустився в каюту й виніс червоний прапор з білим півмісяцем.

— Це з-під Плевни прапор, пане? — спитав Ієремія.

Капітан поквапливо заспокоїв його, аби в того не виникло войовничих замірів:

— Це мирний прапор. І не надумай продірявити його з мушкета. — Потім звернувся до найменшого члена екіпажу: — Мігу, прикріпи його на вершині щогли!

— Турецький прапор? — здивувався хлопець.

— Так, бо такий порядок. Коли вітрильник або пароплав заходить у води чужої країни, то, крім свого прапора на кормі, треба спереду підняти прапор цієї країни.

Невдовзі стало видно Босфор — спокійний, загадковий і несподівано чистий. Годиною пізніше «Сперанца» йшла зигзагами між берегами Європи й Азії, ніби не знаючи, до якого берега пристати.

Західний берег, освітлений сонцем, стримів високими пагорбами, що збігали до самісінької води, вкриті фіговими деревами, акаціями й платанами, поміж якими то сям, то там весело блищали дерев'яні хатини — білі, жовті, червоні, жовтогарячі. Не вершинах пагорбів паслася черідка віслючків, і добре було видно, як у небі Європи ворушаться їхні довгі вуха. Затінений азіатський берег здавався сумнішим о цій ранковій порі, але якщо придивитись, то й там можна було побачити такі самі високі пагорби з хатинками, розмальованими в усі можливі кольори.

Герасім стояв біля керма байдуже, — Босфор він знав, як власну дружину. Ісмаїл спустився в камбуз готувати їсти, решта всі зібралися на носі, позад свого капітана, озброєного підзорною трубою, і вдивлялися в берег.

Попереду з'явився маленький рейд, амфітеатром здіймалася сила-силенна будинків — одні маленькі, мов коробочки, інші — мов палаци з вежами й терасами, усі розмальовані в веселі кольори.

— Це Терапія, — сказав Антон, — по-грецьки означає здоров'я. І справді, повітря там виліковує дуже багато хвороб, уявних чи справжніх. У Терапії гайнують час багаті турки.

Праворуч відкрилася широка бухта, така сонячна, аж очі сліпило. На її березі іскрилося ще одне містечко, з такими самими веселими будиночками, що губилися між платанами з велетенськими кронами.

— Прибуваємо в Буюк-Дере. Тут ми зупинимось, — сказав капітан. — Готуйтеся кинути якір і спустити вітрила! Гей, Герасіме, на дві чверті праворуч!

Чим далі вони заходили в голубу затоку, тим хвилі Босфору меншали, аж ось вода стала гладенька, мов дзеркало, і чиста, мов сльоза. Перед ними стояло багато вітрильників і баркасів, ніби дрімали на якорях. «Сперанца», діставшись до них, теж кинула якір. Тієї ж миті від берега відчалила шлюпка, за кілька хвилин на палубі з'явилися два турки в чорних штанях, у довгих до колін сюртуках, застебнутих наглухо, у червоних фесках, обидва в окулярах і з щетинистими обличчями.

— Маєте товар для Стамбула? — спитав один.

— Є хворі? — спитав другий.

Один був митник, другий — лікар. Не довіряючи словам капітана, обидва взялися за свої справи. Митник спустився в каюту, перевірив документи на вантаж, а потім заходився нишпорити всюди, ніби шукав, до чого причепитися.

— Треба дати бакшиш! — прошепотів Герасім капітанові.

— Не дам я їм нічого. Вони що, не одержують платні від султана? — відповів той.

Антон не знав, що тоді султанові доводилось дуже скрутно з грішми, він місяцями не видавав платні службовцям, більше того — неспроможний був заплатити навіть проценти по державній позиці.

Поки митник рискав по кораблю, не розуміючи, чому затримуються з бакшишем, лікар зібрав людей на носі, звелів усім роздягнутися до пояса, вивчив Герасімове татуювання, заглянув під повіки, велів кожному роззявити рота.

— Треба дати бакшиш! — знову прошепотів стерновий.

Антон знизав плечима, а побачивши, що гості й досі чекають, показав їм на трап, примовляючи за турецьким звичаєм:

— Ефенді, я дуже вдячний, що ви потрудились прийти сюди. Не смію затримувати на каву, бо вас чекає багато справ.

Обидва чиновники пішли, щось розлючено бурмочучи.

Антон весело усміхнувся і сказав:

— Хлопці, зав'язуйте вітрила, бо, видно з вітру, нікуди ми поки що не підемо, а зійдемо на берег. Ісмаїле, — звернувся він до кока, — якщо хочеш додому, то йди на дебаркадер, там є пароплави…

— Я нікуди не йти! Я стояти, вартувати палуба! — сказав турок, не вдаючись до детальних пояснень.

Герасім підвів шлюпку до тераси, що витяглась, мов дебаркадер; Крістя, який, відколи зайшли в Босфор, не сказав ні слова, а тільки дивився на все довкола, погладжуючи бороду, дістав з-за пояса топірець і загородив його лезо в дошку пристані, почорнілу від часу.

— Наша смерека! — І його голубі очі затяглися смутком.

— Ніби ніде більше в світі смерек нема! — пирхнув Хараламб.

— Є, але нашу я впізнаю будь-де!

— Хлопці, тут ми можемо випити кави й трохи причепуритись, — сказав капітан на пристані, — бо турецькі кав'ярні водночас і перукарні.

І справді, поки принесли каву, перукарі, які ніби тільки й чекали відвідувачів, заходилися їх стригти й голити. За кав'ярнею товклася зграя собак. Побачивши їх, Негріле настовбурчився, але одразу ж збагнув, що не варто зв'язуватися з турецькими родичами, які втратили навіть слід собачої гідності, і тільки презирливо глянув на них.

— Ходімо, я вам покажу платан, якого ви навіть уявити собі не можете! — сказав Антон своїм супутникам.

Вони пішли вгору широкою вулицею і на околиці містечка опинилися під деревом, яке займало півнеба. Стовбур його, високий, мов вежа, з чотири сажні завтовшки, був не суцільний, складався з семи чи восьми переплетених стовбурів. На вимитій дощами землі виднілися вузлуваті корені, покручені, мов гігантські змії, такі товсті, що їх не можна було б охопити руками. Вгорі кожна гілка здавалася величезним деревом, а всі разом вони утворювали справжній ліс. У старому стовбурі виднілися глибокі дупла, мов землянки, посипані рудуватою цвіллю, стінки їхні почорніли від диму. Пастухи приходили сюди переховатися від дощу й розводили погонь у дуплах, цілком байдужі до долі велетня.

— Ого-го, оце дерево! — вигукнув Мігу.

Решта не були спроможні й на таке. Навіть плотогон, який перебачив багато дерев у своєму житті, закам'янів і занімів від подиву.

— І скільки ж років може бути цьому велетню? — спитав Ієремія.

— Якщо вірити легенді, то майже тисяча… Ходімо пообідаємо, хлопці, — запропонував Антон Лупан. — Потім, якщо захочете, прийдемо сюди, посидимо трохи в затінку і навіть зможемо поспати.

Вони спустилися в Буюк-Дере, пообідали в таверні, а потім, як і сказав капітан, повернулись до платана, де лягли всі спати під наглядом Негріле аж до вечора.

Коли вони встали, небо зробилося голубе, мов глибоке море, а Босфор, не потривожений жодною хвилею, здавався здалеку оксамитовою завісою. Накочувалися запаморочливі запахи мирту, важкі хвилі яких залили весь обшир, мов гаряча лава вулкана.

— Ходімо звідси, бо це місце зачароване! — майже перелякано сказав Ієремія.

«Сперанца» підняла якір о четвертій ранку. Вода в протоці перед Терапією підхопила її, мов гірський потік, і жваво понесла на Стамбул.

— Mera реюма! — сказав Герасім від стерна. — Хай би так і несло!

— Що таке мега реюма? — спитав Мігу.

— Велика течія. Тут вода з Чорного моря іде в Мармурове, а трохи далі, у відкритому морі, Мармурове жене свою сюди. Бачиш, хлопче, навіть моря, які, відколи й світу, мають свої постійні береги, не можуть устояти на місці; то чого ж дивуватися, що людська душа не знає спокою? Тільки людина без прагнень чахне там, де сидить, бо моря. закриті для тих, хто не полишає берегів.

Босфор поволі вужчав, аж поки між берегами залишилось не більше тисячі кроків. Тут майже дві з половиною тисячі років тому пройшов Дарій зі своїм воїнством у похід проти скіфів. По мосту, збудованому тут Мандроклом із Самоса, переправив він свою фантастично величезну азіатську кінноту, сімсот тисяч чоловік — з кіньми, верблюдами, слонами… Тут проходили перси, римляни, турки, тут було місце взаємопроникнення континентів. Європа шукала шляхів на схід, Азія — на захід. Сьогодні, через дві з половиною тисячі років, коли не лишилося вже й сліду від мосту, зведеного Мандроклом, Чорне море й Мармурове шумлять так само, намагаючись відняти трохи місця одне в одного.

«Сперанца» швидко йшла вперед, гнана течією, під європейським берегом. На березі великий гурт рибалок, напружуючись, мов коні в шлеях, тягли на канаті човни проти течії, неспроможні перебороти веслами швидкість води.

То сям, то там під берегом стриміли дерев'яні настили на палях, на яких завмерли, мов мумії, рибалки з вудочками або з сітями.

Антон безліч разів ходив Босфором, і щоразу вони здавалися йому дивними створіннями, мов журавлі з людськими обличчями, котрі народжувались у воді і помирали у воді. Він знав, що ці рибалки годинами стояли непорушно, пильнуючи вудочки. Іноді їх охоплювала дрімота, вони засинали, падали у воду й тонули сонні, навіть не побачивши, яка вона з вигляду, смерть.

Далі потяглися безперервною лінією над водою літні палаци великих вельмож — султана, візирів, пашів, міністрів…

«Сперанца» дійшла до пристані Галати, пропливши перед нескінченним рядом пароплавів, баркасів, каїків та вітрильників, що стояли вишикувані по-армійськи — всі кормою в море, носом на берег.

Хоч була тільки сьома ранку, на пристані Галати аж клекотіло від людей, які штовхалися, юрмились, кричали, лаялись майже всіма мовами світу, ніби при спорудженні нової Вавілонської вежі.

Коли «Сперанца» причалила неподалік від митниці, з натовпу, що вирував на пристані, вихопився якийсь чоловік років сорока у червоній фесці, в зелених шароварах і такій же зеленавій, потертій від часу свитині, оздобленій срібними квіточками. Незнайомець, з вигляду вірменин, шанобливо поставився до Негріле: хоч йому кортіло піднятись на палубу «Сперанци», він тільки махав людям на палубі, завбачливо зупинившись за кілька кроків від трапа.

— Що таке, ефенді? — спитав капітан турецькою мовою.

— Я хочу поговорити з ефенді капітаном.

— Я капітан. Прошу на борт.

— Прив'яжіть, будь ласка, собаку, бо він, здається, злий!

— Не турбуйтесь. Якщо ви гарна людина, він вас не зачепить! — відповів замість Антона Герасім.

Повагавшись, чоловік ступив на палубу, боязко зиркаючи на Негріле, а той сів на своє місце на люкові, ладен щомиті показати зуби.

— Я Акоп, Акоп з базару, може, ви чули, — почав гість, підходячи ближче й низько кланяючись щокроку.

— Не чули. А що вас привело до нас?

— Я мав лавки на базарі, торгував килимами й діамантами, але в війну розорився. Ох, ефенді, тепер я бідна людина!

— І що ж ви хочете від нас? Ми теж не багаті. Вірменин ще раз уклонився.

— Я прийшов спитати, чи не могли б ви мене взяти з собою до Пірея. Хочу спробувати почати торгівлю в Афінах, може, там мені поталанить, бо тут неможливо жити бідному вірменину.

Капітан запитливо глянув на стернового. Той м'яко підійшов, заклавши руки в кишені, дивлячись крізь примружені повіки на гостя.

— Пане, а що означає розоритися? Для мене й для таких, як я, розорення — коли нема й гроша на тютюн. Але ж у купців про це свої поняття. Тож скажіть-но, скільки гаманців у вас лишилося?

— Я зможу заплатити, аякже, я чесно заплачу! — відповів вірменин, уникаючи відповіді.

— То чому ж ви жебраєте в нас, а не підете на пароплав?

— На пароплаві багато злодіїв, — швидко почав Акоп. — А при мені є деякі пожитки. Ні, ні, це не цінні речі, так собі, домашнє лахміття — скриня, тюк, кілька мішків. На пароплаві за ними й слід прохолоне, бо тебе запхнуть у каюту, пожитки в трюм і до Пірея так обнишпорять, що залишишся без нічого.

Герасімові цей чоловік видався підозрілим, але не хотілося втрачати й заробітку.

— І скільки ви думаєте заплатити, якщо ми візьмемо вас?

— За себе й за багаж?

— Звичайно. Тільки беріть з собою не весь базар, інакше ми розірвемо угоду.

— Ну, палікаре. Одна скриня, один тюк, зо три мішки… Питаєте, скільки я заплачу? А скільки ви хочете?

Стерновий почухав голову:

— Давайте триста драхм, тобто п'ятнадцять ікосарів!

В Антона очі полізли рогом. Ціна йому видалась божевільною. За такі гроші міг жити цілий місяць найбільший візир. Але по обличчю вірменина майнула задоволена усмішка. Однак Акоп з базару швидко прогнав її й почав бідкатись, заламуючи руки:

— П'ятнадцять ікосарів? Звідки мені взяти такі гроші, палікаре? Будь же ти людиною і змилуйся над бідолашним розореним купцем.

Герасім завагався. Мабуть, він справді загнув понад міру, так можна й відігнати клієнта, але той, зиркнувши на стернового, мабуть, подумав, що моряк розсердився, бо сказав, важко дихаючи:

— П'ятнадцять ти сказав? П'ятнадцять я даю, бо я такий. Щедрість мене й погубила. Коли прийдемо в Пірей, я вам дам ще й кашемірову перську шаль — пам'ятайте Акопа з базару.

— Гаразд, пане, давайте завдаток — і по руках!

— Коли ми вирушаємо? — спитав вірменин, марно силкуючись приховати нетерплячку.

— Тільки-но настане слушний час — або вночі, або завтра вранці, — відповів цього разу Антон Лупан. — Отже, ви, ефенді Акопе, повинні бути тут увечері разом зі своїм майном.

Відлічивши п'ять ікосарів завдатку, вірменин щось подумав, дав ще десять, тобто повну плату, і пішов до трапа назадгузь, кланяючись на кожному кроці. Цієї миті капітан відчув якийсь дивний погляд десь із натовпу на пристані — швидкий і пронизливий. Він пильно подивився туди, але в юрмиську на березі не помітив жодного обличчя, яке могло б привернути увагу. «Здалося», — подумав він і обернувся до своїх.

Ті вже помилися, переодяглись і готові були в дорогу. З'явився й Ісмаїл, одягнений по-морському, але замість берета на голові в нього була феска.

— Гей, Ісмаїле, ти йдеш з нами чи додому? — спитав Антон.

Кок нерішуче знизав плечима і враз сахнувся назад, побілівши, мов стіна.

Саме тут нагода сказати, що Ісмаїл ще парубком пройшов Чорне, Мармурове, Середземне, Червоне моря, ходив навіть в Індійський океан на всіляких кораблях з різними капітанами, він переборював шторми, бився з тратами, рятувався в корабельних катастрофах —» одне слово, людина бувала й відважна. І хоч його зовнішність — був він низенький, лисуватий, голова кругла, мов гарбуз, обличчя жовте, ніс восковою грудочкою приліпився між маленьких оченят, а під носом вусики з двох дюжин ріденьких волосин — не відповідала його відвазі, одначе ніхто не ризикував ставити її під сумнів — ні друзі, ні вороги.

Отож товариші здивовано підвели голови, побачивши жах, що враз вималювався в нього на обличчі.

Перед трапом стояла, взявшись у боки, велика й опасиста туркеня. Ноги її, що, здавалися, були товщі, ніж кнехти на пристані, взуті в жовті чоботи з запущеними під бузкові шаровари халявами, одягнута вона в голубу мантилью, а обличчя покривала чорна чадра, під якою вгадувалися жваві очі — такі бувають у чортів у пеклі.

Ісмаїл хитнувся ще крок назад, обличчя його з білого стало червоне.

— Гюльсум! — ледве чутно простогнав він. Туркеня ступила до нього.

— А, знайшла я тебе, розбійнику! — почули ті, хто знав турецьку мову. — Ти втік з «Пенелопи», втік від кіра Яні і вирішив, що втечеш і від Гюльсум? Куди ти запропастився ще з осені, негіднику? — вела далі туркеня. — Піти — то ти знав, а прислати гроші — ні. Я продала віслюка, чуєш, волоцюго!

Ісмаїл проковтнув клубок сліз і болю:

— Гюльсум!..

— Я продала ятаган, атласні шаровари… Килим…

Ісмаїл витер очі.

— А зараз куди ти йдеш, негіднику?

— Я повернувся додому, Гюльсум!

— В одязі гяура? Згинь з моїх очей і одягни шаровари!

Кок подався задки на ніс, а там стрімголов скотився вниз. Жінка залишилася стояти перед трапом, взявши руки в боки, притупуючи ногою так, що здригалася пристань і дзвеніли кнехти.

— Пане, — обізвався Герасім, аж нетямлячись, — а може, випустити Негріле, як ви вважаєте?

Капітан заспокоїв його:

— Герасіме, тут родинні справи, ми не маємо права втручатися в них, хоч би там що!

Невдовзі Ісмаїл вийшов на палубу уже в шароварах і в свиті. Замість фески на ньому був тричі намотаний тюрбан, і він почував, що голова важка, мов після бенкету.

— Пане! — пошепки звернувся він до Антона. — Дати п'ять лір, могти?

— Авжеж, Ісмаїле. Це твоє право. Тільки лір у мене нема, є ікосари.

— Ікосар добре, міняти в міняйло.

Взявши гроші, кок пішов до трапа ходою хворої людини.

— Ісмаїле, не забудь, уночі відчалюємо! — гукнув йому Герасім по-турецькому, щоб зрозуміла і дружина.

— Він прийде, коли я йому дозволю! — відповіла Гюльсум, злегка розгойдуючись усім тілом за два кроки перед своїм нещасним чоловіком.

Якщо вона ще раз прийде, я викину її в Босфор! — скреготнув зубами Герасім, почорнівши на виду.

— Дивись, щоб часом не було навпаки…

— Ну, гяури, — сказав Антон, переймаючись знегодою бідолашного кока, — ходімо й ми — решту все залишімо на волю аллаха!

РОЗДІЛ IX «ЩАСЛИВОЇ ДОРОГИ, ПАНЕ ВАЯН!..»

У супроводі чотирьох гяурів і Негріле Антон Лупан пішов бродити по місту, але спершу попросив людей зачекати на пристані, а сам пішов у контору порту оформити, як того вимагає закон, документи на корабель і на екіпаж, щоб усе було готове до відходу.

Капітан зупинився біля дерев'яного щита на двох стовпах, прикритого зверху дашком. Такі щити були в усіх портах, і жоден моряк не пройде мимо, не прочитавши вивішеного списку загиблих кораблів, який доводився до загального відома.

Ясна річ, тоді не було сьогоднішніх засобів інформації, отже, в списки вносились кораблі, загибель яких міг хтось підтвердити. Але знаючи про сумну долю одного, ніколи не можна мати певності, що не зазнав катастрофи й ще хтось, бо ж про чиюсь загибель звістки ніколи й не надійде.

За звичаєм, який виробився в портах, Антон прочитав список до кінця, як це робить кожен моряк, сходячи на берег.

З тих суден, які мали прийти в Стамбул, загинули останнім часом сім баркасів, один трьохсоттонний бриг, два пароплави й чотири каїки.

Капітан «Сперанци» відчув, як серце його стислося: один із двох пароплавів, що зазнали катастрофи, був «Гельдер» під голландським прапором, ним він ходив колись до Індії. Ідучи з Одеси в Стамбул, «Гельдер» потрапив у шторм і був викинутий на мілину за сім миль західніше від Румель Фенера. З екіпажу врятувалися лише шість чоловік… Поміж загиблими був і капітан ван Зволлер, якого Антон добре знав…

Список загиблих кораблів — це ніби знак жалоби, мов чорний креп на дверях будинку, де хтось помер, він виповнює душу кожного моряка сумом. Але моряк, зосередившись думкою про загиблих, іде потім до судна, піднімає якір і виходить у море, навіть якщо знає, що колись і він поповнить список, бо коли завагається, то вже не буде моряком.

Залагодивши справи в конторі, Антон Лупан повернувся до своїх, і вони всі разом пішли до міста.

Екіпаж «Сперанци» ледве пробивався крізь натовп і через кількасот метрів узяв праворуч, на кам'янисту вулицю, яка так круто бралася на горб, що подекуди були зроблені східці, отже, по ній не їздили ні підводи, ні карети. Тут ходили тільки носії з вантажами — жилуваті широкогруді люди, одягнені в білі брудні шаровари, жовті жилети, і всі в фесках. На плечах у кожного подушечки, напхані клоччям, на які вони клали важкий вантаж.

На вулиці було повно шолудивих псів, що сумно дивились на перехожих, на носіїв, на віслюків, а ті звично обминали їх — вони зналися давно.

— Тьху! — сплюнув Хараламб. — А яка краса здасться, коли дивитися знизу!

— Старе місто! — відповів Антон. Його нічого тут не дивувало. — Йому вже дві з половиною тисячі років!

— А як старе, то не може трохи обновитись чи хоч почиститись?

Чужоземець, уперше потрапивши до Стамбула, може поблукати з перших же хвилин у лабіринті його вулиць, вуличок і кривих провулків, які в'ються й вигинаються без початку й без кінця, усі вони однакові, і ніде нема табличок з назвами.

Засноване майже за сім сторіч до нашої ери греками і переходячи по черзі з рук у руки найрізнішим володарям, це місто, — воно звалося колись Візантія, — розвивалося абияк. Володарі зводили палаци, вежі й фортечні мури, християни — церкви, мусульмани — мечеті, які дивують і зараз очі, а решту вже довершили бог і пророк.

Греки, переважно рибалки й купці, були не настільки войовничі, щоб захистити свою домівку, і вона, сягнувши свого найбільшого розквіту, перейшла потім до інших рук: перси Дарія І, афінці й спартанці, македонці, далі римляни, один з імператорів яких, Константан, дав Візантії своє ім'я, — і цю назву, Константинополь, і по сьогодні вживають деякі іноземці на прикрість туркам. Турки захопили місто лише в середині XV сторіччя, після трьох облог, зробили його столицею турецької імперії і відтоді не випускають з рук. Але, перейменувавши Константинополь на Стамбул, щоб стерти й сліди минувшини, вони не помітили, що нова назва — навіть не турецьке слово. У покореному місті було дуже багато греків, і це цілком природно. Жили вони переважно в передмістях, які є ще й сьогодні, і коли йшли звідти у своїх справах, то казали: «Eis ten polin», що означало: «Я йду до міста». З цих слів, переламаних на турецьку, і вийшла оттоманська назва для покореного міста — Істамбул. Отже, в сьогоднішнього Стамбула від греків залишилась не тільки основа, а й його назва, яку ти досі, читачу, вважав за турецьку.

До обіду екіпаж «Сперанци» встиг пройти по всіх вулицях Стамбула.

— Давайте зайдемо й на базар, — запропонував Антон, — потім десь поїмо, хоча тутешні їдальні мені дуже не подобаються. Побоююсь, ми жалкуватимемо за Ісмаїлом!

— А може, він ще повернеться! — сказав Мігу. — Невже… — Але так і замовк, не доказавши, бо побачив самого Ісмаїла — з тюрбаном на голові і в шароварах, він ішов їм назустріч, жвавий і гордий, наче брат самого султана, а поряд ступала моторненька маленька туркеня, щебечучи з-під чадри. — Дядьку Ісмаїле! — гукнув хлопець.

Побачивши своїх, кок зупинився, зрадів, низенько вклонився, полишив свою туркеню й підійшов до них.

— Що з тобою, Ісмаїле? — радісно спитав капітан, не вірячи власним очам.

— Я все добре, пане!

— А дружина? Що ти з нею зробив?

Ісмаїл закліпав очима.

— Яка дружина? Гюльсум?

— Авжеж, адже ти з нею пішов з пристані. Що ти з нею зробив?

— Вдома!

— А це хто?

— Це? Дружина. Лалель!

Почувши своє ім'я, туркеня радісно защебетала під тоненькою чадрою й по-дружньому махнула чужинцям рукою.

— Тьху, та бий його лиха година, цього турка! — здивовано вигукнув Хараламб, намагаючись розгледіти під чадрою обличчя Лалель, сміх якої пропік йому серце.

Ісмаїл підійшов до Антона, понурив очі й попросив сором'язливо, мов хлопчак.

— Пане, дати ще п'ять ікосари. Можна?

— Звичайно, Ісмаїле! Тільки ж дивись, не викидай їх на вітер.

— Я не кидати, пане. Я дати Лалель.

Туркеня знову засміялася, аж затремтіли чадра й шовкова мантилья, потім рушила за Ісмаїлом, жваво вицокуючи своїми маленькими каблучками по бруківці вулиці.

Антон смикнув за рукав Хараламба, який втупився їй услід.

— Ходімо, хлопче, не витріщай очей! Повір мені: з турками жарти кепські!

Базар у Стамбулі — це величезна зала на кілька гектарів, але його радше можна вважати за місто посеред міста, бо тут є свої вулиці, провулки, переходи й майдани, усі під одним скляним дахом. Сонячне світло пробивається крізь нього тільки ледь-ледь, допомагаючи продавцеві приховати гандж свого товару. Обабіч вуличок стоять лавки, великі чи маленькі, майже в кожній із них у глибині є прихована кімнатка, де в шафах, скринях і ящиках, обкованих залізом, зберігаються цінні речі.

Загалом кожна вуличка має свій товар. На одній продаються парфуми, чотки, гребінці, перські люстерка з тонко розписаною каймою, на другій — полотно, шовк, індійський кашемір, вишиті золотом сорочки, перські шалі, вуалі, парча — одне слово, все, що може пошити, пофарбувати й виплести з бавовни, вовни, золота й срібла людська рука від Лондона до Байджі. Ще на одній вулиці можна знайти найдивовижніше взуття, яке навіть неможливо уявити на нозі європейця. Японський шовк, сап'ян, оксамит, парча найрізніших кольорів були використані для того, щоб надати найнесподіваніша форм цьому виробу, який обтягає ногу. Далі йшли лавки килимів, каптанів, ятаганів і ножів, лавки, де продавалися золоті й срібні нитки, кисети, жилети, доломани. Але найбільші багатства, що їх неспроможна осягнути жодна уява, приховувалися в лавках старовинної зброї, бо тут багатства більше, ніж коштовного каміння в усіх мішках у ювелірних лавках. Тут можна знайти дамаські шаблі, лати, списи, сідла, прикрашені золотом і коштовним камінням, старовинні рушниці з кременем або з ґнотом, які зачаровують майстерним оздобленням, — та що там казати, тут є всяка зброя, що її войовники носили при собі від часів Чінгісхана, а може, ще й давніше.

Ідучи повз ці лавки, де царствували поважні багаті купці, Антон подумав, що варто купити кілька рушниць, звісно, не старовинних.

Вони вже прямували до виходу через вулицю килимів, коли Ієремія зненацька вигукнув:

— Дивіться, пане, наш вірменин!

І справді, в лавці стояв чоловік у золотистому каптані й про щось жваво розмовляв з так само розкішно одягненим купцем. Глянувши на нього, Антон Лупан враз переконався, що це таки Акоп. Два чорні служники, стоячи навколішки, швидко зашивали туго напханий мішок, який зовні здавався бідним. Вірменин ще поговорив трохи з іншим купцем, і вони обидва подалися в задню кімнатку.

— Чи ти ба, як одягнений наш жебрак! — сказав Хараламб. — Треба було попросити в нього тридцять ікосарів, якщо не більше!

Антон Лупан знизав плечима — його не цікавило чуже майно. Зате Герасім, ясна річ, розсудив інакше, і гірко доведеться бідолашному Акопові, якщо він з'явиться в порт у золотистому каптані!

На протилежному боці вулиці перед лавкою сидів на бруківці старий продавець тютюну у брудному тюрбані, насунутому на очі, обличчя його ховалося в скуйовджену, давно не чесану бороду, одягнений він у драний довгий каптан. Антонові видалось дивним, що той приблукав зі своїм товаром сюди, на вулицю килимів, бо тютюном торгували в іншому місці.

Двері в глибині лавки прочинилися, з них вийшли Акоп і купець, кожен із них тримав у руках по скриньці.

В очах старого продавця тютюну сяйнув і тут же згас короткий зблиск. Антона Лупана охопило те саме дивне хвилювання, як і вранці на пристані, коли він відчув у натовпі чийсь погляд. Він так і застиг на місці, втупившись у продавця тютюну. Але той сидів непорушно й байдуже, і стільки втоми було в його очах, що капітан «Сперанци» вже не сумнівався, що йому все приверзлося.

Перед обідом Антон купив чотири револьвери й три голландські рушниці-двостволки — один ствол для кулі, другий для шроту.

Відправивши людей зі зброєю й коробками набоїв у порт, він зайшов у готель «Пера-Палац» погортати газети, бо вже кілька місяців не знав, що діється в світі.

У холі він побачив, як коротун-негр у тюрбані, більшому, ніж сам, зносив з другого поверху вниз валізу в шкіряному чохлі, — певно, хтось із подорожніх вибирався з готелю. Антон мимохіть глянув на валізу, і вона видалась йому знайомою. За крок повернув голову і глянув ще раз. Так, він уже десь бачив цю валізу і тепер силкувався пригадати, де саме й за яких обставин.

«Мені вже починає ввижатися!» — Він сів у крісло з рисової соломи, попросив кави й почав гортати газети, відігнавши думки і про валізу, і про все інше. За якусь мить хмарка набігла на його чоло, і він мимоволі стиснув газету. Телеграма з Лондона повідомляла, що Чарлз Дарвін захворів і надій на одужання мало.

Ім'я вченого тісно пов'язувалося з Антоновими планами, він сподівався на його підтримку і, перш ніж вирушати в дорогу, хотів побачитися з ним і попросити поради, цього разу віч-на-віч, а не листовно. Антонові потрібна була підтримка великого дослідника. Він у тратив друга, а тепер загрожувала небезпека втратити і справжнього натхненника цієї подорожі.

Антон відклав газету й заглибився в думки. На якусь мить з'явилася навіть зневіра, але він прогнав її. Зараз уже відступати не можна, бо, по правді, дорога почалася. У нього є корабель, є шестеро надійних людей. При згадці про них обличчя капітана просвітліло, ніби сонячний промінь, прорізавши тютюновий дим, що здіймався густими клубами аж до стелі, впав на нього.

У холі було повно людей, здебільшого європейці, ділові люди або туристи. Раптом у цьому гаморі капітан «Сперанци» почув голос, ввічливий голос усіх готельних портьє:

— Bon voyage, monsieur Vaillant![11]

Антон Лупан спантеличено підвів голову. Невже він писнув і вві сні йому причулося? Наступної миті скочив на ноги мов опечений. Валіза! Це ж П'єрова! Так, вона потерлася, але він її впізнав!

Валізи вже не було перед дверима, її хтось забрав і вийшов. Антон навіть не побачив того чоловіка, та хіба то може бути хтось інший, а не П'єр, якого він вважав загиблим? Сумніви, викликані розпливчастими свідченнями старого Іфріма, підтвердились аж тепер!

Антон метнувся до дверей, розкидаючи людей, ніби втративши глузд, вигукуючи на ходу:

— П'єр!.. П'єр!.. П'єр!..

Він вискочив за двері, опинився в юрбі перехожих, які заполонили всю вулицю, глянув в один бік, у другий, котів був бігти вгору, але передумав і подався вниз, та аби гнув, що марно шукати тут, і повернувся, задиханий, у готель.

— Хто той пан, який щойно пішов? — спитав він у портьє.

Той здивовано глипнув на нього, потім байдуже відповів:

— Пан П'єр Ваян.

Антонові кров бухнула в обличчя, він обхопив голову руками.

— Скажіть, будь ласка, — обізвався він, трохи заспокоївшись, — ви давно знаєте П'єра Ваяна?

— З того часу, як відкрився наш готель, тобто три роки. Він постійно приходить до нас.

— Ви впевнені, що це саме П'єр Ваян?

Портьє усміхнувся, впевнено розкрив книгу реєстрацій.

— Ось, пане, паспортні дані, а поліція, як ви знаєте, зобов'язує нас ретельно перевіряти документи іноземців. Подивіться самі: П'єр Ваян, інженер, французький підданий, народився в Сен-Мало 8 серпня 1842 року…

Антон глибоко зітхнув. Тепер нема жодного сумніву. П'єр живий… Але як його знайти?

— Ви не знаєте, куди він пішов?.. Не дивуйтеся, що я так розпитую, — це мій друг, а я кілька років вважав, що він загинув.

— Не знаю, — відповів портьє. — У всякому разі, думаю, що він не виїжджає з Туреччини, бо в нього, здається, багато роботи в Анатолії. Сюди він приходить кілька разів на рік, очевидно, по справах у міністерство.

— Як же мені його знайти? Ви не знаєте, у нього є друзі, знайомі, може, хтось провідував його тут?

Портьє похитав головою:

— Ні, пане, він весь час сам, його ніхто ніколи не провідував.

Антон подякував і сів у крісло. Передовсім слід заспокоїтись і впорядкувати думки, виробити план…

Отже, і мови не може бути, щоб вирушати сьогодні.

У порту він скаже про це людям. Складніше з Акопом, бо той поспішає.

По дорозі ним володіло тепле почуття, непокоїла тільки одна думка: якби він підвів погляд на мить раніше, то зараз був би разом з П'єром. Ото було б щастя, аби він привів його на палубу «Сперанци»!.. І його знову охопив неспокій… Що сталося з П'єром після нападу піратів, як він врятувався, де був стільки часу, чому не подавав про себе звістки?

Раптом йому сяйнуло в голові. Куди йде подорожній її готелю, якщо не на вокзал чи в порт? Треба поспішати, і, хто знає, може, вдасться зустріти його.

Антон кинувся бігти і за кілька хвилин уже був на палубі, ледве переводячи дух.

— Хлопці, — звернувся він до всіх. — Думаю, ми не зможемо вийти сьогодні вночі. Якщо вірменин не погодиться відкласти поїздку, скажіть йому, що я повернусь за годину й віддам йому гроші.

— Нічого він не одержить, — відповів Герасім. — Наш вітрильник не пароплав, щоб відходити за розкладом.

— Гаразд, скажеш йому про це сам. А зараз — ноги п руки і подивись на пристані, який корабель відходить І чи нема серед пасажирів француза П'єра Ваяна…

— П'єра Ваяна, пане? — ошелешено перепитав стерновий.

— Так. Здається, він не загинув, а живий і здоровий… Якщо знайдеш, приведи його сюди, але не марнуй часу. Решта всі чекайте тут, поки я повернусь! — Але, ступивши крок, зупинився: — Ієреміє, іди й ти!

Вони бігцем подолали міст через Золотий Ріг, поминули нову митницю і невдовзі були на пероні вокзалу і Каїк-хане. Поїзд вирушав через півгодини, але паса-жири-мусульмани, які приходили на станцію за десять Годин раніше, давно вже сиділи по вагонах. П'єра не було ніде. Антон стояв на пероні, поки й поїзд пішов, але все марно. Через годину відходив ще один поїзд з вокзалу Гайдар-паша, на березі Анатолії.

Антон з Ієремією найняли довгий і вузький каїк з трьома веслярами і попросили їх гребти щосили. Чотири кілометри до приморського вокзалу шлюпка подолала менше ніж за півгодини. Вони прибули саме вчасно, щоб обстежити від кінця в кінець поїзд, напхом напханий правовірними. П'єра Ваяна не було й тут. Залишалася тільки пристань. Тож якщо подорожній вибув з міста не через вокзал і не через порт, то він міг полетіти тільки на крилах.

Каїк примчав їх до пристані Галати, де стояла «Сперанца».

— Герасіме, ти знайшов його? — гукнув капітан, стрибаючи на палубу, здивований, що не бачить П'єра.

Стерновий знизав плечима:

— Нема його, пане. Сьогодні ввечері відходив тільки один пароплав, я заглянув у всі каюти, перевірив журнал реєстрації пасажирів, перепитав усіх людей…

— Отже, він у Стамбулі. Залишимось тут і завтра, будемо шукати його, — вирішив Антон. — Хлопці, ви повинні мені допомогти. Ієреміє, тримай ікосар і повертайся на вокзал Гайдар-паша. Ти, Хараламбе, — на Каїк-хане. Залишайтеся там до завтра до обіду, дивіться, які поїзди відходитимуть, і не пропустіть жодного пасажира…

Він змалював їм зовнішність П'єра Баяна, особливо його валізу, яку можна було впізнати за багатьма готельними наклейками.

— Якщо побачите когось схожого на нього, підходьте й розпитуйте. Помітити його не дуже важко, бо там небагато європейців. Ти, Герасіме, не випускай з очей порту…

Не встиг він закінчити, як під несміливими кроками заскрипів трап і на палубі з'явився, понуривши голову, знічений Ісмаїл.

— Пане! — обізвався він до Антона ні живий ні мертвий. — Дати ще п'ять лір, можна?

Капітан збентежено знизав плечима. Гаманець кіра Леоніди був не бездонний, а гроші ж потрібні ще й на дорогу до Пірея… Правда, є ще п'ятнадцять Акопових ікосарів.

— Не можна дати? — злякано перепитав Ісмаїл.

— Якщо дуже треба, я, звичайно, дам. Тільки ти нагодився не в слушний час. Та що ти в біса робиш з такими грішми?

— Для дружини, пане, треба дати.

— А хіба я не дав тобі п'ять ікосарів в обід?

— Дати Лалель. Тепер треба дати Муфіде. — І Ісмаїл показав на пристань, де стояла тонка й висока, мов мінарет, туркеня.

— То в тебе тут цілий гарем! — вигукнув капітан. — Хоч би попередив! То на цьому вже кінець?

— Ще є Валіде, — відповів ніяково кок.

— Ну гаразд, ось п'ять ікосарів для Муфіде і п'ять для Валіде, але для інших уже не проси! Може, ти хочеш, щоб ми продали корабель заради твого гарему? А тепер іди до Муфіде, і щоб завтра до обіду я тебе тут не бачив.

— Ми не йти вночі? — спитав Ісмаїл, жвавішаючи.

— Ні! І знай, більше грошей я не дам!

— Валіде робити сараїлі, я завтра приносити. Сараїлі Валіде смачно-смачно!

Кок пішов, похитуючись, мов буйок, біля Муфіде, А Антон подався до міста. Спершу відвідав представництво Франції, і, хоч після обіду тут було зачинено, йому вдалося знайти секретаря консульства.

— Ви знаєте інженера П'єра Ваяна, французького підданого?

— Особисто не знаю, але чув про нього, — доброзичливо відповів секретар. — Він недавно обмінював паспорт, і цим займався саме я.

— То чому ж ви його не знаєте особисто?

— Бо він прийшов не сам, а прислав готельного служку. Це дозволяється у Стамбулі, — ви, мабуть, знаєте. Очевидно, пан Баян дуже зайнятий…

Антон пішов звідси трохи заспокоєний. Він не просунувся вперед ні на крок, але тепер був певен, що знайде П'єра.

До вечора він бродив по вулицях, заходив у кав'ярні, в холи готелів, придивлявся до перехожих, сподіваючись випадково побачити його, але покладав найбільші надії на своїх людей на вокзалах.

Коли повернувся в порт, прибув саме Акоп, а з ним цілий караван віслюків та носіїв. Скринь він привіз дві, а не одну, не один тюк, а три, крім того, з десяток мішків. На жаль, не було Герасіма. Але вірменин, уже в тій самій поношеній свиті, в якій приходив раніше, побачивши розгубленість на обличчі Антона, підійшов, б'ючи низькі поклони, і сказав медовим голосом:

— Хай не сердиться ефенді капітан: пожитків виявилось більше, ніж я думав. Але я чесно заплачу.

— Про це ви домовитеся з моїм стерновим, коли він прийде.

— А навіщо відкладати? Ми домовились про п'ятнадцять ікосарів, я дам ще п'ять.

Антон не одразу зметикував — багато це чи мало, тому загаявся з відповіддю.

— Ще десять! — вихопився Акоп, глянувши на нього. — Ще п'ятнадцять!.. Разом тридцять…

Не почувши відповіді, бо капітан тільки здивовано дивився на нього, вірменин дістав повний гаманець і поспішно мовив:

— Сорок, якщо тридцять мало. Плачу одразу. Як хочете — лірами, наполеонами, ікосарами?

— Мені однаково, але я вимушений повідомити погану новину: ми затримаємось ще на один день. Якщо ви поспішаєте, то пошукайте іншого капітана.

Вірменин сахнувся, ніби його торохнули по голові, потім глянув на пристань, на носіїв.

— Кого я знайду зараз? Якщо ми домовилися, я йду з вами. Але завтра підемо, не будете відкладати, це напевно?

— Певним не може бути навіть аллах. Якщо буде попутний вітер…

— Гаразд, — погодився Акоп, розуміючи, що нема іншої ради. — Можна вантажити речі?

— Звичайно!.. Гей, Крісте, відчини трюм. А ти, Мігу, притримай Негріле, щоб не залишив нашого гостя без свити.

На пристані стояв митник, байдуже дивлячись на Акопові мішки, але час від часу боязко зиркав по боках. Коли пожитки були вже в трюмі, вірменин підійшов до нього, всунув щось у кишеню, одержав папір з печатками і повернувся на палубу, полегшено зітхнувши.

— Тепер можете спокійно йти, — сказав йому Антон. — Але завтра щоб були тут перед обідом.

— Іти? — злякався вірменин. — Навіщо йти, якщо заплатив? Я залишаюся тут! — І він сів зверху на трюмі.

— Вас ніхто не проганяє, — відказав капітан. — Я думав, може, у вас є справи в місті.

Невдовзі повернувся Герасім. До завтра не відчалюватиме жодне судно — ні пароплав, ні вітрильник, ні навіть баркас.

— Де ми покладемо спати вірменина? — спитав Антон. — Забрати його до себе в каюту, чи ви візьмете в кубрик?

— Подивимось, що він сам скаже… Гей, пане, ходімо вибирати ліжко! Бажаєте каюту-люкс чи вдовольнитесь звичайною? Але це коштуватиме ще один ікосар, бо за ночівлю ми не домовлялися.

— Я спатиму тут. У мене є подушка й ковдра.

— Ти глянь на нього, скупія! — прошепотів Герасім до Антона. — Він ладен повіситись за ікосар!

— Та облиш його, Герасіме! Він щедро заплатив! Знаєш, скільки я взяв з нього? Сорок золотом!

— А це ж як, пане?

— У нього виявилось зайве майно.

— Бачу, ви осягаєте ремесло купця, — задоволено усміхнувся Герасім. — Ну, якщо так, треба поводитися з ним чемніше… Ефенді Акопе, я пожартував! За каюту не треба платити нічого.

На його подив, вірменин навіть не поворухнувсь.

— Дякую, я вже сказав — буду тут. Я не можу спати в каюті, бо задихаюся від спеки.

— Яка спека? — прошепотів Герасім. — Чи я не бачив, як він гасав по пристані, мов жеребець? — І додав голосніше, ледве стримуючись, щоб не засміятися: — Добре, ефенді Акопе! Спіть, де хочете, але знайте, на палубі є великий пес-вовкодав, його звати Негріле. Познайомитеся з ним самі!

Рано-вранці Антон подався на Каїк-хане і знайшов там Хараламба.

— Не треба стояти тут весь час. Поки нема поїзда, можна піти в місто, але постарайся прибути сюди вчасно.

Потім Антон сів у шлюпку й подався на Гайдар-пашу.

П'єра Ваяна не було ніде.

У дирекції залізниць капітан «Сперанци», заплативши бакшиш кільком чиновникам, дізнався, що П'єр Ваян тут не працює. Один із чиновників, байдуже сховавши хабар до кишені, порадив звернутися до військового міністерства, але Антон не міг собі цього дозволити — він уже розтринькав усі гроші по кабінетах оттоманських чиновників.

Він піде в Пірей з дошками кіра Леоніди, потім верметься сюди й почекає трохи, ходитиме в недалекі рейси по архіпелагу, коли з'являтиметься вантаж, адже це, власне кажучи, не змінювало його планів. Все одно в Середземному морі треба залишатися до наступної весни — щоб зібрати необхідні кошти для майбутньої подорожі.

Але що там діється в порту? Якийсь солдат у фесці, в червоній туніці і в зелених шароварах з примкнутим багнетом до гвинтівки вартував біля корми «Сперанци», Крістя Бусуйок стояв на палубі, а Акоп заламував собі руки.

— Що сталося? — спитав Антон, вибігаючи на палубу.

— Штраф, пане, — відповів плотогон, показуючи папір з печаткою.

Папір з султанським гербом сповіщав турецькою й французькою мовами, що, оскільки з судна скидали сміття в порту, шхуна «Сперанца» під румунським прапором повинна заплатити штраф у розмірі тисячі лір, інакше…

Капітан відчув, що втрачає самовладання. Він навіть не уявляв, що фінанси падишаха в такому жалюгідному стані!

— А той башибузук на пристані чого стоїть?

— Його поставили вартувати нас. Щоб ми не втекли. Саме тут нагодився Герасім.

— Що будемо робити? — спитав його Антон, показуючи папір.

Стерновий почухав голову.

— Тисяча лір? Гм!.. Хитрий султан!.. Але заспокойтеся, пане, на цю болячку є ліки! Ходімо разом, а там буде видно!

Коли вони ступили на трап, їх наздогнав Акоп:

— Ефенді капітане, поговоріть там, переконайте, якщо вони погодяться, я можу позичити вам трохи. Ви дасте мені розписку…

— Бісів купець! — сказав Герасім, коли вони вже повертали до контори. — Розорений-розорений, а з нас може останню сорочку зняти.

Капітан порту був похмурий чоловік з вигнутим, мов ятаган, носом.

— Ви прислали нам оце? — спитав Герасім, підходячи до столу.

Капітан почепив на ніс окуляри, які на ньому мали вигляд двох бесаг на спині слона.

— Так, я. Ви принесли гроші?

— Ви, мабуть, жартуєте, ефенді! Тисяча лір за те, що ми нібито викинули сміття? Чим ми могли вас розгнівити?

— А, не знаєте, хоч і моряки!.. Сміття осідає на дно сьогодні, завтра, потім кораблі не зможуть пристати до берега.

Герасім подумав якусь хвильку, пильно дивлячись на капітанів ніс, ніби саме звідти міг прийти порятунок. І тут побачив склянку, яку капітан підніс до рота.

— Ефенді капітане, — почав стерновий, уздрівши порятунок не на носі, а в склянці. — Здається, ваші розрахунки неправильні. Я вважаю, якщо підніметься дно, то підніметься й вода.

— Це неправда!

— Ні, правда, і я вам докажу. Ось дивіться, я беру склянку, наливаю в неї воду, отак-о… А тепер, будьте ласкаві, візьміть окуляри… Що відбувається, коли моряк кидає совок сміття біля берега? — Герасім обернувся до Антона й пошепки попросив кілька ікосарів. — Ну, дно піднялося чи ні? — спитав він, опустивши монету У воду.

Каштан начепив окуляри, перехилився через стіл і придивився до гранчастого скла.

— Не бачу, не піднялося! — відповів він, хитаючи головою.

Стерновий опустив ще одну монету, вона м'яко лягли на першу.

— А зараз, ефенді капітане?

— Тепер піднялося, але дуже мало.

— Справді? Ну дивіться ще, але якщо й зараз буде мало, я піду до каді…[12]

— Добре, добре! — згодився похмурий капітан, забираючи склянку. — Воно могло б піднятися й вище, але досить, не будемо більше говорити про це… А на каді ти даремно сподіваєшся — у нього більмо на оці, 1 він на все дивиться по-дурному…

— За це сміття, ефенді капітане, видайте морську книжку для одного чоловіка з нашого екіпажу.

— Документи є?

— Після всього ви ще хочете й документи?

Коли вони прийшли, повернувся й Ієремія з вокзалу І стояв на палубі, спершись на мушкет. Невдовзі повернувся й Хараламб, але новин і в нього було не більше, ніж у його двоюрідного брата.

Антон вирішив не затримуватись довше в цьому негостинному порту. З суходолу дихав легенький вітерець, але на пагорбі, по той бік Ієні Махаллі, було видно, як хитаються гілки на деревах, а у відкритому морі, скільки сягало око, грали хвилі, здіймаючи білі баранці. Отже, вітер зовсім не тихенький.

— Приготуватись до відходу! За півгодини піднімаймо якір!

Акоп полегшено зітхнув.

— А Ісмаїл? — спитав Герасім, глянувши на берег.

— Якщо не прийде, підемо без нього. Я сказав йому бути перед обідом. Дуже прикро, але, здається, йому ні крутили голову. В Галліполі чи в Піреї знайдемо іншого кока…

Антон вирішив ще раз зайти в готель «Пера-Палац».

— Я залишу тут кілька рядків для пана П'єра Ваяна, — звернувся він до портьє. — Скажіть йому, що за два тижні я повернусь сюди. Хай почекає або хоч скаже, де його шукати.

Повернувшись у порт, він ще здалеку побачив, що екіпаж, замість готувати вітрила, товпиться біля носового люка. Тільки Акоп метається по палубі, бо не може дочекатися відплиття.

— Гей, що там таке? — гукнув капітан з берега. Люди присоромлено розступилися, і Антон побачив

Ісмаїла — одягнений по-східному, той сидів на люкові, мов султан, і задоволено посмоктував люльку, оточений дружинами в чадрах. Хараламб усе крутився біля Лалель, намагаючись побачити обличчя, а туркеня жартівливо сміялася своїм тремким сміхом.

— Що, Ісмаїле, — спитав Антон, вибігаючи по трапу, — хочеш посадити на наші голови весь свій гарем?

— Вони прийшли тільки провести його, пане! — підскочив Хараламб, беручи турка під захист.

Лалель щось солодко проворкувала під вуаллю. Решта обернули голови до неї, і з-під усіх чадр ніби щось блиснуло.

— Валіде робити сараїлі, — радо сказав Ісмаїл, показуючи на цілий ряд горщиків біля люка.

Четверта дружина, якої досі ніхто не бачив і не чув, засміялася так басовито, ніби чоловік. Та й її саму, наскільки дозволяла роздивитися голуба мантилья, радше можна було б сприйняти за носія.

— Цю ми поставимо піднімати якір, — сказав Ієремія, остерігаючись близько підійти до неї.

— Ісмаїле, прощайся, ми не можемо гаяти час, — сказав Антон, ідучи до каюти.

Коли туркені підводились, Хараламб — будь що буде! — підійшов до Лалель і підняв її чадру. Гяури встигли побачити ніжне рожеве личко з червоними. губками, о білими зубками, з глибокими й голубими, мов небеса, оченятками, які злякано закліпали під довгими й важкими, ніби фіранки у спальні султана, віями. Інші три закричали, накинувшись на проклятого гяура:

— Брудний собака! Щоб тобі ворони очі виклювали!..

Гюльсум схопила в руки багор і ледве не тріснула ним по голові бідолашного Хараламба, якому нікуди було тікати.

— Чума на тебе, мерзенний гяуре!

Тільки Лалель жартівливо воркотіла під чадрою, ніби була щаслива, що моряки побачили її личко.

Туркені накинулись на неї й потягли до трапа, лаючи й трясучи, мов ганчірку.

— А ти, Ісмаїле, чому нічого не кажеш? — спитав Хараламб, підходячи до кока, який сидів на люкові, мов падишах.

— Ні, казати! Ти що шукати під чадра? Га?

«Ну, зараз почнеться», — подумали всі, але, на загальний подив, наступної миті кок, хоч і здавався осатанілим від люті, усміхнувся, зітхнув і м'яко сказав:

— Ох, аллах, аллах!.. Хараламб бачити, які я мати очі!

— Ну, годі, Ісмаїле! — знову звернувся до нього капітан, який уже встиг переодягнутися. — Підняти вітрила! Забрати трап!.. Гей, а це ще хто такий. Що таке, діду?

На пристані перед трапом з'явився бородатий чернець у дірявій скуфії, побілілій від пилюки, в маслиновій рясі, підперезаній шматком пояса. На шиї в нього висіли дешеві дерев'яні чотки, а через плече — важкі бесаги.

— Бог з вами! Хто капітан? — спитав він, осіняючи себе хрестом.

— Я. А ви, судячи з одягу, прийшли з гір Атосу?

— Саме так, — відповів чернець, піднявшись на палубу й скидаючи бесаги. — Я з монастиря святого Мини, але ходжу по світу вже більше року, збираю гроші, бо в нас згоріла церква і ми не маємо де возносити хвалу нашому владиці небесному.

— А від нас що ви хочете? — спитав Антон, пильно дивлячись на нього. Очі, голос, навіть зовнішність ченця — все видалось йому знайомим. Мабуть, він уже десь зустрічав його, бо тут багато ченців з гір Атосу.

— Нічого особливого… Я чув, ви йдете в Пірей.

— Так, у вас добрий слух.

— Я просив би взяти з собою бідного ченця, який мучиться во ім'я Христа. Я йшов пішки від Атосу сюди, шість місяців ходив і зібрав дещицю, але мало, бо люди скрізь бідні. Якщо тобі, сину, не дуже великий гак, то я просив би допровадити мене до Скіроса, бо там є віруючі і я сподіваюся зібрати трохи грошей. А потім буде видно, що далі робити; може, знайду якийсь баркас та обійду тамтешні острови… Але про це не турбуйтеся. Якщо допровадите мене до Скіроса й висадите на березі, далі мені допоможе милість божа та людська доброта.

— Що робити, Герасіме, з цим пасажиром? — спитав Антон.

— Візьмемо, пане. Втратимо небагато, якщо допровадимо його й до Скіроса.

— Дякую, бог віддасть тобі сторицею! — сказав монах і полегшено зітхнув.

— Тоді, отче, розташовуйтесь, — вирішив Антон, — бо в нас нема часу на балачки. Ну, хлопці, підняти якір!

Заскрипів важкий ланцюг, швартови впали з кнехтів, вітрила попливли по щоглах, і пристань Галати з юрбою роззяв на березі почала поволі віддалятися. Ліворуч видно було вежу Леандра, а праворуч — зруйновані стіни старого палацу.

«Сперанца» взяла курс на зюйд-вест, залишивши позаду схвильований Босфор. Праворуч купались у зелені кольорові стіни хат, білі палаци, вежі й мінарети.

— Чому вони фарбують будинки у різні кольори, пане? — спитав Ієремія.

— Це давній звичай. Раніше кожен рід людський у Стамбулі повинен був фарбувати стіни у свій колір, щоб відрізнятися від інших. Вірменів примусили фарбувати її чорне, могильне, греки були щасливіші, у них червоний колір, мов кров бика, і лише турки мали право білити вапном або користуватися іншими, веселішими кольорами. Сьогодні ці порядки вже відмерли, але люди псе одно так само розмальовують свої житла, бо, видно, звикли.

Попереду виникли важкі й високі стіни якогось химерного палацу з багатьма вежами, відбиваючись у дзеркалі моря, що було о цій порі зелене, мов смарагд.

— Це знаменита в'язниця Еді-Куле, тобто в'язниця Семи Веж, — сказав Антон Лупан.

— Але ж їх ніби чотири…

— Решта зруйнувалися. Тут свого часу були ув'язнені вороги султана, тут же тримали в темницях послів тих держав, з якими Туреччина вступала у війну. Багато голів скотилося в Мармурове море за тими стінами, які ви бачите…

— Чому ж їм не дивувати нас стількома палацами, коли вони мають за що будувати! — зітхнув Ієремія, глянувши на сералі й мечеті, які залишились позаду, на пагорбах.

— А базар? — обізвався Крістя Бусуйок, хитаючи головою. — Ви бачили, скільки там майна? Звідки вони його набрали?

Отакої! У плотогона прорізався голос!

— Був час, коли Стамбул розкошував, — сказав Аніон. — Тепер султан скубе кішку за хвіст, а нявкання чути аж у Дарданеллах.

Люди зайшлися сміхом.

— Отже, минувся їм байрам! — сказав Ієремія.

Раптом ліворуч від мечеті Султан-Селім здійнявся стовп диму, і враз омахи полум'я шугнули вгору, аж до неба.

— Що це, пане?

Капітан байдуже знизав плечима:

— Будинок горить. У Стамбулі таке трапляється часто. Досить якомусь туркові забути погасити люльку — загоряється хата, від неї друга, бо всі дерев'яні — і поки зогледишся, згорить весь куток. Якби підрахувати, скільки будинків згоріло в Стамбулі від його заснування, то виявилось би, що місто відбудоване заново десятки разів.

— Тільки мечеті й сералі не горять! Бо вони муровані! — сказав Ієремія, дивлячись на полум'я, яке вже не здіймалося до неба, а розповзалося горбом, ніби змії.

— Авжеж! — відповів Антон. — Те, що робиться для султана й для аллаха, — робиться навічно!

РОЗДІЛ X ГОЛОСИ МОРЯ

По обіді 21 липня вони йшли Мармуровим морем на захід із швидкістю майже сім миль на годину при сильному вітрі з правого борту.

Коли острів Прінкіпо, остання згадка про Стамбул, зник за кормою, капітан покликав юнгу до себе продовжувати навчання.

З палуби долинули звуки вахтового дзвона.

— Уже п'ята година! — здивувався капітан. — Як швидко іноді минає час!

Юнга осмілів і сказав, усміхаючись:

— Бо гарний вітер, пане! Коли слабшає вітер, то й час ніби кульгає.

— Хлопче, ти тільки тиждень у морі, а починаєш міркувати, мов старий моряк!

Життя на судні йшло своїм звичаєм, і ніхто його не розтривожував. Герасім стояв біля стерна другу вахту підряд, Ісмаїл готував вечерю, плотогон був за дозорця, Ієремія спав, мов колода, бо цілу ніч промучився на вокзалі.

Хараламб трохи потинявся по палубі, дивлячись, як зникає за кормою Стамбул, але і його осилила втома, бо теж провештався на вокзалі цілу ніч; тому він спустився в каюту і, підклавши подушку під голову, заснув, й в вухах дзвеніло жартівливе вуркотіння та ніжний смішок Лалель.

На палубі окрім керманича й дозорця було ще двоє людей — подорожні. Акоп непорушно сидів на трюмі, «лякано позиркуючи довкола. Чернець сів на бухту пінартового каната на носі, начепив на ніс окуляри, зав'язані за вуха шворочкою, і смиренно читав Біблію, перебираючи пальцями зачовгані чотки, потім зирнув по боках, зняв окуляри, важко підвівся й попрямував до корми, тримаючи книжку під пахвою.

— Ти весь час мучишся, керманичу! — сказав він по-грецькому, сідаючи біля стерна.

Герасім був у доброму гуморі.

— Я не мучусь, отче, я роблю свою роботу.

— Гарна робота, але важка, чи не так, сину мій?

— Та іноді важка, іноді легка, але хоч би там як, завжди цікава.

Згодом чернець підсунувся ближче й сказав стурбовано:

— Ти не думай, сину, що при мені хтозна-яке багатство. У мене всього сто сімдесят піастрів, навіть двох лір нема. Але, бачиш, це гроші не мої, а монастиря, тому мені й страшно.

— Себто як, отче?

— Я чув, — чернець стишив голос, — ніби на цих островах водяться пірати. Вони не пограбують нас?

Керманич усміхнувся:

— Не турбуйтеся, отче, не будуть вони трудитися заради двох лір! Крім того, — вів далі Герасім, — зараз, коли з'явилося багато пароплавів, піратам дуже вкоротили руки. Є один, Безбородий, може, чули, є ще й інші, але їх мало. Тепер їм лише іноді вдається заграбастати якийсь корабель, що заблукав, чи баркас, викинутий штормом на пустельний острів…

— Ось бачиш, синку!.. А якщо сатана виведе їх на нашу дорогу, ви маєте чим відбитися?

— Щодо цього можете бути спокійні, отче. У нас люди як орли.

Чернець підсунувся ближче.

— Але ж, бачу, люди з голими руками.

— Хай вам за це голова не болить. У кожного з нас є по карабіну й досить патронів.

— Ну й добре! — сказав чернець, осінивши себе хрестом. — Але ж, думаю, ви тримаєте їх напохваті, а не десь на дні трюму?

— Авжеж, отче! Можете самі побачити — вони в кожного з нас біля койки в каюті!

— Справді? Ну, мені ніби камінь з душі звалився. А в капітана є рушниця?

— Звісно! І аж два пістолети!

Чернець глянув на двері каюти, зітхнув, потім підвівся й почалапав на ніс.

У каюті Мігу продовжував навчання. Він уже вмів виміряти дорогу на карті, вирівняти її, скорегувати, як кажуть моряки, потім перевірити за компасом, зате тепер він уже нічого не розумів. Якщо йти так, то ніколи не будеш певний, що прийдеш саме туди, куди розраховував. Дрейф, хоч скільки пильнуй за ним, не можна точно виміряти, як вимірюєш кут дороги. В коротких рейсах, приміром, від Суліни до Стамбула, його вплив невеликий. Кілька миль у той чи в інший бік на морі — це, вважай, нічого. А коли йдеш тижні чи й місяці, не бачачи землі? Збився з курсу трохи сьогодні, завтра ще трохи — і врешті опинишся там, де й не сподівався.

— Зараз я тобі все поясню, Мігу, — відповів капітан, задоволений, що в юнги розум жвавий, мов гарний вітер. — Про це я думав поговорити з тобою пізніше. Бачиш, якщо йти тільки за компасом, то можна потрапити до дідька на болото, як ти й сам сказав. Щоб уникнути цієї помилки, мореходи щодня або й кілька разів ми день вимірюють місце свого перебування за сонцем або за зірками. Для цього потрібні необхідні прилади й астрономічні таблиці. Якщо ця точка збоку від курсу, ти підкореговуєш кут на компасі, щоб підійти до неї, і так щодня, до кінця подорожі.

Вахтовий дзвін вибив тричі по два короткі удари, сповістивши сьому годину й наближення вечері.

— А зараз ходімо подивимось, що там на палубі! — вирішив капітан.

На палубі тинявся Ієремія зі своїм мушкетом, шукаючи місця, де б присісти й почати витирати іржу!

— Геть звідси зі своєю залізякою! — гаркнув на нього Герасім, побачивши, що той умощується неподалік від стерна. — Хочеш, щоб компас почав танцювати? Іншого місця на всій палубі не можеш знайти?

— Пане, а то правда, що метал збиває стрілки компаса? — спитав юнга. — Дядько Герасім прогнав і мене колись, коли я стругав сопілку біля стерна. Сказав, що й ножик може вплинути…

— Так воно і є, Мігу. Залізо дуже впливає на компас. Треба не забувати про це ніколи!

— А в нас он скільки металу на кораблі, він що, не впливає? Якорі, ванти…

— Вони всі далеко…

Цього вечора їм не судилося поїсти нормально: виявилося, що в Стамбулі через ту лихоманку перед відплиттям ніхто не потурбувався про харчі. Тих, що взяли в Суліні, могло вистачити на два-три дні. Антон вирішив зайти на Скірос, запастися продуктами, все одно треба й ченця там висадити.

Сяк-так обманувши голод, вони спустили частину вітрил, бо вітер, досить сильний, вночі обіцяв ще посилитись. Герасім засвітив ліхтарі, потім узяв у кубрику ковдру й ліг на палубі, підмостивши замість подушки бухту швартового канату.

— А ви йдіть на мою койку, — сказав він ченцеві. Той хутенько зник під палубою, прихопивши й бесаги, аби бути подалі від Негріле.

Попереду на обрії біліла світла смуга, відбиваючись у кількох хмаринах, гнаних вітром. Зате за кормою «Сперанци» була непроглядна ніч. Тільки бліда стрічка, мов стежка розлитого в воді молока, розрізувала край завіси ночі, а далі та завіса ставала ще темніша, ще важча. Рідкі спалахи маяка у Сан-Стефано, з боку Стамбула, прошивали темряву срібною шпагою. Водночас другий маяк, у Ерельї, на європейському березі, схрестив своє лезо з тим, що був ззаду. Невдовзі ліворуч з'явився ще один, важко піднімаючись із хвиль, мов погляд вартівника, який визирає через мур.

— Маяк на одну чверть ліворуч бугшприта! — вигукнув Мігу — він був у дозорі.

— Бачу, — відповів капітан від стерна. — Це маяк на Мармуровому острові.

Рівно опівночі заступив до стерна Ісмаїл, а в дозор став Ієремія. Антон залишився ще з годину на палубі, поки вони дійшли на траверс маяка. Мігу теж не спускався в каюту. Тепер острів виднівся здалеку, мов розпливчаста тінь, яка виповнює душу і острахом, і сумом.

— Це великий острів, пане?

— Кілометрів двадцять завдовжки.

— І на ньому нема жодного міста?

— Є одне містечко, Мармур, але з протилежного боку. А чому ти не йдеш спати? Не забувай, що завтра в нас багато роботи.

Почувши ці слова, Акоп, який, видно, не міг заснути, підвівся над трюмом.

— Ефенді, завтра вранці ми будемо в Галліполі?

— Так, годині о сьомій, якщо буде такий самий вітер.

— І зупинимося в порту?

— Тільки для митного догляду. Краще нам його пройти тут, а не в Чанаку.

— А не можна піти без догляду?

— Як ви можете навіть думати таке? Ви що, ніколи не плавали через Дарданелли? Хочете, щоб по нас ударили з гармати?

Вірменин хотів був ще щось спитати, але тільки зітхнув і знову всівся на трюмі.

Перш ніж піти спати, Антон Лупан підійшов до стерна.

— Пильнуй, щоб не наближатися до землі. Через дві години по правому борту має з'явитися маяк у Каракіой.

— Я знати, я багато ходити по Мармурове море. Ого, давній стерновий Ісмаїл!

Мігу хотілось залишитись на палубі, але розміркувавши, що Антон може розгніватись, він спустився в кубрик. Чернець стогнав уві сні, потім запала тиша. Не мутно було нічого окрім дихання людей та шуму хвиль за бортом.

Зненацька в цій тиші Мігу причулися дивні звуки, схожі на вуркотіння голуба, коли він взимку підлітає до вікна. Хлопець напружив слух, але вуркотіння вмовило: мабуть, це був один із голосів моря, бо море, коли вслуховуєшся в нього з середини корабля, має не один голос. Воно виє, мов вовк, стогне, мов розлючений бугай, і микає, мов собака, реве, мов ведмідь серед ягід, бекає, мов вівця взимку, плаче, мов олень, гнаний загінниками, стогне, мов хвора людина, то чому б йому не мати ще й голосу голуба, який вуркоче взимку біля вікна?..

Так подумав, мирно засипаючи, юнга, а за бортом море розмовляло на всі свої голоси.

Мігу розплющив очі, коли сонце виходило з хвиль, ніби червона феска на голові якогось оттоманського Нептуна. Зирнувши по каюті, Мігу згадав про ченця й перехилився до нього. Крізь ілюмінатор падала смуга сірого світла, розганяючи морок по кутках. Чернець спав горілиць, чорна скуфія збилася набік, а права рука була опущена вниз і стискувала мотузки бесаг. З палуби не долинало жодного звуку… Та хай йому біс! Бувають же іноді такі моменти, коли тебе охоплює страх і здається, ніби довкола все вимерло, навіть Ісмаїлове хропіння неспроможне прогнати неспокій, спричинений гнітючою тишею. Мігу знову здалося, ніби він чує вуркотіння, що лине невідь-звідки. Навряд чи це один із голосів моря, адже він ось тут, поруч, за кілька кроків!

Хлопець обережно спустився з койки, щоб не розбудити ченця. Натягуючи чоботи, побачив під подушкою в того біблію, яку чернець учора смиренно читав. Мігу ніколи не тримав у руках святої книги, і йому аж закортіло хоч глянути на неї. Він навшпиньки підійшов до койки, тихесенько витяг її, розгорнув товсту палітурку — і заціпенів, витріщивши очі… Цієї миті чернець скочив з койки, розлючено вихопив книжку і при цьому так глянув на хлопця, що той стрімголов кинувся на палубу, ніби за ним гнався сам нечистий.

Вітер змінився і віяв тепер майже з корми. Під затишком берега хвилі були менші. Одна з них ударила в борт, від глухого удару затремтіла палуба й загойдалися ванти.

Через годину румунська шхуна була в Галліполі і кинула якір на внутрішньому рейді. Від берега відчалила шлюпка, але слуга падишаха подався спершу на англійський корабель, що зупинився трохи далі й нервово подавав сигнали прапором.

Антон глянув у підзорну трубу на цей пароплав, колишній бриг, мабуть, один із перших в історії навігації, на який поставили парову машину. Колись він ходив на такому, італійському, до Персидської затоки і прокляв життя, тому здивувався, що сьогодні, через стільки років, є люди, які наймаються на нього в екіпаж.

Нарешті митна шлюпка підійшла до «Сперанци». Чиновник у фесці в супроводі страхітливого башибузука з рушницею на ремені через плече піднявся на палубу й перевірив документи на багаж. Коли він попросив підняти люк, Акоп ледве не знепритомнів, але в гармидері, що зчинився на палубі, цього ніхто не помітив.

— Тут що? — спитав митник, показуючи на мішки.

— Домашнє майно, ефенді! — забелькотів вірменин, і обличчя його набуло землистого кольору. — Хатній мотлох. Я Акоп, Акоп з базару, мав лавку в Стамбулі, але розорився і зараз хочу спробувати щастя в Афінах. ЗІ пройшов митний догляд, ось, прошу, папери…

Митник ткнувся носом у папери, але, видно, печатки й підписи не викликали в нього довіри.

— Ми трохи подивимось, ефенді Акопе, виконаємо гній обов'язок, — сказав він, спускаючись у трюм.

Вірменин зробився червоний, мов феска митника, і кинувся за ним, зашпортуючись у полах свити. Знизу долинуло перешіптування, зітхання, нарешті в отворі трюму з'явилася феска. Акоп теж виліз нагору. Обличчі! його набуло звичного кольору, тільки піт стікав струмками.

Коли турок спускався по трапу, Герасім підійшов до Антона й прошепотів:

— Цей вірменин, здається, перевозить не тільки мотлох…

— А що там може бути ще?

— Чи я знаю? Може, килими, шовк…

— Я теж так думаю, але залишмо його з богом. Ми нічим не ризикуємо: це справа митників.

Стерновий знизав плечима:

— Гаразд, пане, хай буде по-вашому, але знайте, в Піреї я в нього вирву кілька ікосарів… Чому мають зиск тільки митники?

Коли з митним оглядом було закінчено, Антон шлюпкою пішов у порт оформити документи «Сперанци», але спершу спинився, як заведено, перед списком загиблих кораблів. Прочитав список, зняв берет — знак вшанування загиблих, потім зайшов до контори, і «Сперанца» була записана після французького «Декарта» й англійської «Вікторії». Мимохіть глянувши на запис, Антон ледве не скрикнув — капітаном англійського корабля був Джон Теннісон, з яким вони плавали колись на одному кораблі в Індокитаї і заприязнились. Правда, тоді Джон був не капітаном, а практикантом.

Невдовзі «Сперанца» розвернулась і вирушила в дорогу при сильному кормовому вітрові. У протоці хвилі з Мармурового моря розбивалися, налітаючи одна на одну, розлючені, мов звірі, які, не маючи де розгулятися, запінено ревли. Шхуна, ідучи вслід за ними, майже не відчувала їхньої люті.

Лот показував трохи більше восьми вузлів, тобто мало не швидкість поштового пароплава, і судна, які вийшли набагато раніше з порту, одне по одному залишилися позаду. Залишилась позаду й «Вікторія», капітан якої, стоячи на містку, спостерігав у підзорну трубу за шхуною, дивуючись, що вона так швидко його наздогнала, хоч він підняв усі вітрила.

Весь екіпаж «Сперанци» був на палубі, навіть Акоп залишив люк трюму, який він досі недремно пильнував, і вийшов на ніс, де клекотів морський вихор, розкриваючи перед ними запінені безодні. Тільки чернець сидів у кубрику при своїх бесагах та з книжкою в руці.

Мігу зненацька, повернувши, голову, побачив білого птаха, що затріпотів між вітрилами, а потім виборсався н них і полетів до західного берега протоки. Над кораблем часто крутилися чайки, іноді навіть сідали на вершечку щогли, але це був інший птах.

— Дивіться, голуб! — крикнув Хараламб.

Що шукав голуб над протокою?

— Він заблукав, бідолаха! — сказав Ієремія.

Але в голові Мігу політ голуба поєднався з нічним гуркотінням, і хлопець замислився, дивлячись поміж щогл. Цієї миті щось легенько скрипнуло, і юнга, повернувши голову, побачив, ніби зачинився ілюмінатор.

Береги протоки були так близько, що здавалося, ніби шхуна пливе по весняному стрімкому потоку. На європейському березі стриміли голі порепані пагорби, там лиш де-не-де темніла латка зелені. На протилежному березі рослинність багатша, майже середземноморська. В одному місці видно було намети, біля яких стояли вишикувані солдати. Вище вгадувались замасковані гармати, котрі дуже швидко могли націлитись жерлами на ворожі кораблі.

Перед виходом до Кілід-Бара протока різко повертали вліво, на південь, а вітер поміж берегів все одно не втратив своєї сили. Протока все вужчала, стиснуті хвилі билися поміж собою чимдалі лютіше, і вітрильник мчав, ніби гнаний бурею. Містечко Кілід-Бар на європейському березі залишилось позаду, мов станція, повз яку поїзд іде без зупинки.

— Знавіснілі Дарданелли в цьому місці! — вигукнув Крістя Бусуйок, дивлячись на протоку оком плотогона. — Тут так, ніби на наших річках у горах!

Сказавши так багато слів, він знову замовк і мовчав, мов щоглове дерево, майже шість годин.

— Дарданелли лютують тільки при сильному вітрі. А зазвичай вони дуже спокійні, — пояснив Антон.

Він і сам ще ніколи не бачив протоку такою невгамовною і тепер уже не дивувався, що саме тут хвилі знесли міст, перекинутий через Геллеспонт Ксерксом, а перський цар, щоб покарати їх за підступність, послав людей відшмагати хвилі.

Важко було повірити, що саме тут Леандр, закоханий у Геро, кинувся вплав через Геллеспонт до коханої, яка на протилежному березі махала йому хустинкою. Це легенда, а один чоловік таки подолав протоку, і не античний герой, а людина новітніших часів — лорд Байрон, хоч його й не чекала на протилежному березі Геро його днів.

РОЗДІЛ XI ДИВНИЙ ЧЕРНЕЦЬ

О четвертій годині вітер посилився. Мігу заступив у дозор, а Антон узявся за стерно. Юнга стояв, дивлячись у пустельне море, а його доймала одна й та сама думка, котра від самісінького ранку не давала йому спокою. Він вагався, чи слід нею поділитися з кимось, бо ж і сам не знав, чи все це йому не привиділось. Одначе і встояти спокійно не міг.

— Що з тобою, Мігу? — помітив його тривогу капітан.

— Я хотів би сказати, пане… Мені цей чернець… — Хлопчина повагався якусь мить, потім пошепки випалив одним духом: — Чернець читає не святі книжки!

— Та що ти кажеш? — усміхнувся Антон. — І це тебе так схвилювало? Я колись бачив, як ченці грали в карти у корчмі і навіть шахрували при цьому… А звідки ти знаєш, що саме він читає?

— Я взяв сьогодні вранці у нього під головою книжку. Почувши це, він вихопив її у мене з рук і дуже розсердився.

— І не дивно. Я певен, йому не сподобалось, що ми знатимемо про його пристрасть до світських книжок. А яка то книжка?

— «Граф Монте-Крісто».

Може, й дивно, що чернець читає такі книжки. А втім…

— Та гаразд, Мігу, облишмо його на божий розсуд. Завтра вранці прибудемо на Скірос і розпрощаємося з ним.

Мігу заспокоєний пішов на ніс шхуни. Сонце хилилось до заходу. Праворуч виплив острів Страціо, мов закривавлений бескид, подірявлений ногою якоїсь велетенської потвори.

— Мігу! — гукнув Герасім. — Скажи Ісмаїлові, хай поквапиться з вечерею, бо вже початок сьомої.

Йдучи повз ілюмінатор, юнга заглянув у кубрик, ніби його щось підштовхувало. При слабкому світлі, яке пробивалося знадвору, хлопець побачив, що чернець не сидів з книжкою біля своїх бесаг, а схилився над ліжком Ієремії. Наступної миті він обернувся, і Мігу пустився навтіки.

— Дядьку Ієреміє, у вас є щось цінне в каюті?

— Нема нічого. А чому ти питаєш?

— Мені здалося, ніби чернець шукав щось у вас під подушкою.

— Отуди к бісу! Таж нема в мене чого красти!

— А що ж він шукав?

— Дідько його знає! Але якщо це так, то він не вийде на Скіросі, поки я не перевірю його бесаги.

З настанням вечора вітер послабшав, і лот показав, що «Сперанца» зменшила швидкість до шести вузлів.

О восьмій до стерна став Ісмаїл. Герасім засвітив ліхтарі. Сонце заходило, зачервонивши море. Десь далеко попереду заблимав маяк на острові Лемнос, але невдовзі він мав зникнути за хвилями, бо «Сперанца» швидко ковтала милі. Острів Страціо із заходом сонця одразу втратив кривавий відблиск і тепер ледь виднівся, ніби похмура тінь над сизим овидом.

Антон підійшов до Герасіма, який мав ставати до стерна опівночі, уточнив, як тримати курс і додав:

— Якщо вітер не переміниться і не втихне, о другій ночі ти побачиш маяк на мисі Картсімо. Триматимеш ліворуч від нього, і ми вийдемо на Скірос.

— Ясно!

— А тепер усім спати!

Спускаючись у каюту, Мігу віч-на-віч зіткнувся з ченцем, який піднімався по трапу, і швидко відхилився, даючи тому пройти.

На палубі чернець потягнувся, аж кості затріщали, потім глянув на море. Негріле підвівся й почав гарчати.

Запала темна, беззоряна ніч. Маяк на острові Лемнос зник за кормою. Тільки на заході виднілись його рудуваті спалахи.

Чернець постояв так трохи, вдивляючись у темряву, потім, тиснучись до парапету, бо остерігався Негріле, пішов на корму.

— Хто там? — злякано вигукнув Акоп.

— Я, сину, господь з тобою! — смиренно відповів чернець.

Вірменин зітхнув і знову ліг, намагаючись заснути. Ісмаїл стояв біля стерна. Шкала компаса ледь погойдувалась при слабкому світлі прихованого ліхтаря.

— Добрий вечір, керманичу! Бог на поміч! — обізвався чернець по-турецькому, зупиняючись поряд.

Ісмаїл стрепенувся.

— Який бог, твій чи мій? — буркнув він, глянувши на карту, замість того, щоб радіти, що можна перекинутися з кимось рідною мовою, бо вже досить попомучився із мовою гяурів.

— Бог один, сину!

— То кажи аллах, бо його так звати!

Чернець тихенько засміявся, помовчав якусь час ну, бо не хотів починати із стерновим теологічну суперечку.

Бачачи, що гість не йде і нічого не каже, а тільки стоїть, мов мумія, Ісмаїл спалахнув з досадою:

— Тобі не хочеться спати! Ти вдень виспався. Іди геть звідси!

Замість відповіді чернець підсунувся ближче до компаса, ніби вперше його бачив.

— Що таке, сину?

— Оце?.. Компас.

— А для чого він?

— А ти що, не знаєш? Показує дорогу!

Чернець здивувався ще дужче і аж прилип до компаса.

— А світло звідки? Він сам світиться?

Ісмаїл, досі похмурий, усміхнувся.

— Як це він може світитися? Він що, сонце чи місяць?

— А як же тоді, керманичу? Скажи, бо, бачу, ти людина мудра.

Турок набундючився:

— Там усередині є лампа!

— Лампа? Ти глянь, яке чудо! А чому її не видно?

— І не треба, щоб було видно. Бо вона сліпила б очі. Лампа прихована, вона світить збоку, щоб видно було тільки шкалу.

І, втішений необізнаністю цього богобоязливого мандрівника, Ісмаїл відчинив дверцята й показав йому ліхтар. Чернець нахилився, щоб краще роздивитися, і все дивувався:

— Ти тільки глянь! Я думав, що в моряків є якась, таємниця! А воно лампа як лампа! Бачиш, сину, якщо багато мандруєш по світу, то багато чому навчишся!..

Балакаючи, чернець усе крутився біля компаса.

— То, кажеш, ця машина показує дорогу! А я думав, що ви ходите тільки по сонцю або по зірках… Але якщо вона тобі показує дорогу, особливо вночі, це означає, що тут є рука господня!

Ісмаїл чмихнув, утративши терпець.

— Рука аллаха! — хутенько кинув чернець.

— Тут магніт. І не забивай мені більше голову! — вибухнув стерновий, виведений із себе. Потім злякано миркнув на компас. — Через твої балачки я помилюсь дорогою!

І справді, поки вони балакали, стрілка повернулась на дві четверті на північ. Ісмаїл крутнув ручки, поставивши корабель на попередній курс. Щастя, що Герасім спав, а то намилив би шию.

— Ану, геть звідси! — гаркнув Ісмаїл на ченця.

Той розтав у темряві.

Мале вітрило на правому борту почало надиматися, ніби знавісніло, потягнувши рею. Герасім проснувся, спантеличено протер очі і гукнув, обернувшись до стерна:

— Ісмаїле, що ти там робиш? Не бачиш, що пішов убік?

Кок втупився очима в компас.

— Та все йти правильно! — відповів він, знову переходячи на мову гяурів.

— То що ж це за чортівня? Чому так зненацька перемінився вітер? — сказав Герасім, підходячи до стерна.

Глянувши на компас, він упевнився, що все правильно, і тільки знизав плечима:

— Дідько його знає. Між цими островами заплутується навіть вітер.

На небі почали з'являтися зорі, переморгуючись між собою й сіючи над морем бліде світло, при якому горизонт був так близько, що, здавалося, його ось-ось проткни бугшприт.

«Сперанца» йшла вперед, не дивуючись, що хвилі б'ють не в корму, а по борту, ніби намагаючись перескочити через палубу.

Мігу не пам'ятав, як він заснув і скільки спав, бо проснувся від тієї самої дивної тривоги, що переслідувала його й минулої ночі. Хтось навшпиньки тихенько вийшов з каюти, залишивши прочинені двері. Прохолодне нічне повітря ввірвалося в люк і вдарило в обличчя, прогнавши сон. Каюта була оповита темрявою. Тільки ілюмінатор виднівся вгорі світлою плямою.

Мігу перехилився і глянув униз. Наскільки він міг побачити, ченця не було. Але бесаги темніли біля койки.

Надворі було спокійно. Тихенько бурмотіло море, та вряди-годи билися хвилі об борт; удари спокійніші, значить, вітер послабшав, отже, хвилі поменшали.

Хлопця охопив неясний страх. Він тихенько скочив з ліжка, навпомацки одягнувся, потім, босий, навшпиньки вийшов у двері. Над люком гойдалося небо з блідими зірками. Було так тихо, що чулося калатання власного серця.

Обережно ступаючи по трапу, юнга піднявся на два східці, напружуючи слух. Раптом він зупинився, ледь не закричавши з ляку. Чернець принишк у люку, але витяг шию, намагаючись щось побачити за парапетом. Вітер розвівав його скуйовджену бороду, схожу на овечу вовну взимку. Пола ряси звисала так, ніби трималась на чомусь твердому.

Зорі на небі почали бліднути, отже, скоро світанок. Чернець ворухнувся, підтягнув полу, і Мігу витріщив очі: з-під неї звисали важкі піхви ятагана.

— Ієреміє! — долинув згори голос Герасіма. — Ти не бачиш нічого?

— Нічого! Тільки небо й вода.

— Де ж той маяк? — здивувався стерновий. — Ми ж мали його бачити вже з годину тому!

— Мабуть, чорти дмухнули й погасили його! — відпинав Ієремія.

Мігу закам'янів на трапі, притиснувши кулаки до рота. Голоси на палубі додали йому відваги. Якусь часину він міркував, дивлячись на ченця, потім тихенько спустився в каюту, сторожко прислухаючись, розв'язав бесаги, почав нишпорити там, і його пальці натрапили на дріт клітки… Крізь ілюмінатор проникало вранішнє світло…

— Ієреміє! — знову почувся, тепер уже по-справжньому занепокоєний, голос Герасіма. — Піди-но збуди капітана!

Цієї миті Мігу метнувся в люк, майнув по палубі, немов чорти за ним гналися, скотився по трапу в каюту капітана, не постукавши, хоч це було не в його звичці, і зупинився аж біля койки Антона Лупана.

— Пане, пане, вставайте!

— Що таке, Мігу? — спитав капітан, розплющуючи очі й спантеличено дивлячись на нього.

Юнга задихався, показуючи рукою надвір:

— Чернець… чернець — пан П'єр Ваян!

Ієремія постукав у двері капітанської каюти. Зсередини почув вибачливий голос Мігу:

— Нічого мені не привиділось! Ось паспорт: я знайшов його в бесагах!

Оскільки ніхто не відповів на стукіт, Ієремія постукав ще раз, потім відчинив двері й зайшов усередину.

— Пане, Герасім послав мене…

Але враз затнувся, бо капітан, глянувши на якусь книжечку, пополотнів, і руки затремтіли, мов у хворого.

— Так, це його паспорт!.. — прошепотів він, і стіни каюти попливли перед ним.

На першій сторінці було чітко виведено: «П'єр Ваян» і всі необхідні дані, але з фото дивився якийсь незнайомий чоловік років сорока, з довгим кістлявим обличчям, з орлиним носом, з важкими бровами над пронизливими очима. Антон Лупан блискавично згадав, що цей погляд він уже відчув на собі на пристані Галати з-за спини Акопа, трохи згодом ще раз відчув його, коли мимохідь побачив, як зблиснули очі старого торговця тютюном на базарі. Враз він усе збагнув, і його охопив розпач. Щастя, яке оповило душу в Стамбулі, коли вірив, що знайшов друга, тепер розвіялось. Паспорт — безперечний доказ смерті П'єра Ваяна, оскільки чоловік на фото інакше не зважився б користуватись його документами.

— Пане, що сталося? — спитав його перелякано Мігу. — П'єр Баян — ваш друг чи ворог?

— Цей чоловік не П'єр Ваян, а його вбивця! — відповів Антон, витяг шухляду і взяв револьвер. — Де він зараз?

— На палубі, на носі. Я ще вчора вранці запідозрив, що тут щось не чисте, але коли знайшов паспорт, то подумав…

Хлопець замовк.

— Мігу, іди в каюту, підніми людей! — звелів Антон, ховаючи револьвер до кишені. — Але роби все спокійно, ніби нічого не трапилось.

Ієремія стояв біля дверей і спантеличено дивився на них.

— Що таке, Ієреміє? — капітан нарешті побачив його.

— Пане, вже четверта година, а Скіроса не видно й сліду.

— А маяк?

— Не бачили ми й маяка цілу ніч.

— Гаразд, розберемося з цим пізніше. Зараз у нас інший клопіт. Чернець на палубі?

— Так, дідько його знає, що він собі думає, але десь о третій вийшов з каюти й стоїть на носі, мов мумія.

— Добре! Будь біля нього, але прихопи добрячу мотузку, бо його доведеться зв'язати.

Обрій на сході порожевів. Зорі згасли на затуманеному небі, лиш шматочок сонного місяця ліниво гойдався на клотику.

Каштан ступив на мокру від нічної прохолоди палубу, глянув на пустельний обрій і попрямував на ніс.

Чернець стояв, вдивляючись у горизонт, ніби дозорець він, а не Ієремія.

Антон зупинився за кілька кроків позад нього і спокійно сказав, вихоплюючи револьвер з кишені:

— Доброго ранку, П'єре Ваян!

На ці слова чернець скочив мов опечений і кинув руку на ятаган.

Мігу, який саме вихопився з люка, зупинився на мить, потім метнувся до нього і, перш ніж той устиг утямити, що й до чого, смикнув за бороду й відірвав її, відкривши голе обличчя.

— Безбородий! — скрикнув Герасім, випустивши стерно з рук.

Акоп тихенько скрикнув і впав непритомний на люк.

Пірат зненацька обхопив рукою Мігу й притиснувся з ним до парапету, тримаючи його перед собою, мов щит.

— Якщо вистрілиш, я його вб'ю! — скреготнув він кубами.

Антон завагався. В отворі люка з'явився Хараламб, потім Крістя Бусуйок, обидва з рушницями в руках.

— Кидайте зброю й перейдіть усі на корму! — накатні Безбородий. — Якщо не підкоритесь, я викину його ні борт!

Зненацька якась чорна тінь майнула в повітрі й опинилась на спині пірата.

— Негріле! — закричав Miry, вириваючись із залізних обіймів. — Не пускай його, Негріле, не пускай!

Безбородий покотився по палубі, захрипів, смикнувся кілька разів, намагаючись розціпити собачі зуби, потім притих.

Негріле стояв над піратом, наїжений, мов лісовий звір, з налитими кров'ю очима, дихаючи вогнем, та глухо гарчав. В його крові прокинувся дух його предка — вовка.

Пірат не рухався, тільки спазм стрепенув його коліном.

Підійшов Ієремія з мотузкою в руках.

— Хлопче, вгамуй-но пса, бо він-таки доконає його!

Безбородий розплющив очі й загнано подивився навкруг, з його шиї рясно цебеніла кров.

— Ну гаразд, братику ти мій! — докірливо обізвався Ієремія. — Чи ти при своєму розумі, чоловіче, чинити зло зеленому хлопчакові? — Потім звернувся до Антона: — Пане, поки я його в'язатиму, хай хтось принесе бинт — перев'яжемо й горлянку.

— Справді, треба потурбуватися про нього! — гаркнув Герасім. — Особливо про шию. У нього ж нема другої, на яку я накину зашморг, бо вже давно його наготував.

Капітан спустився в каюту, приніс бинт та йод і перев'язав пірата. Після цього Ієремія потягнув його, мов мішок, по палубі і прив'язав до малої щогли.

— Отак-то, братику, тепер будь розумником і чекай присуду!

— Герасіме, ти впевнений, що правильно весь час тримав курс? — спитав капітан, підходячи до стерна й дивлячись на компас.

— Пане, я ж біля стерна не від учора!

— Коли перемінився вітер?

— Десь об одинадцятій.

Антон розгублено глянув на смугу за кормою.

— Не може бути. При такому вітрі ми вже давно мили б бути на Скіросі. — Цієї миті сонце вигулькнуло я хвиль за кормою «Сперанци». — Ми не на курсі! Щось трапилось із компасом! — вигукнув капітан, одразу зрозумівши, що якби вони йшли справді на зюйд-вест, то сонце зійшло б по траверсу.

— Зараз подивимось, що тут таке! — сказав Герасім, теж спантеличений.

Обстежуючи компас, він знайшов за ліхтарем теслярське долото. Тільки-но він витяг його, стрілка одразу ж мудро повернулася на дві чверті на зюйд.

— Думаю, ясно, хто його поклав! — сказав капітан. — Як ти вважаєш, Герасіме?

— Справді. Я навіть здогадуюсь, коли це сталося: біля одинадцятої години на вахті Ісмаїла. Я ще здивувався, чому так зненацька перемінився вітер! Отже, він котів збити нас з дороги й завести на якийсь пустельний острів, де нас чекають його люди. Ну, тепер нам треба швидко взяти на південь.

— Ні! — заперечив капітан, люто оскалюючись. — Коли ми вже почали танцювати, то дотанцюймо до кінця!

— Що ви надумали, капітане?

— Підемо вперед і розіб'ємо їх. Нас семеро, без Акопа.

— З нього все одно користі ніякої.

— Ні, в дечому він нам допоміг. Без нього ми не схопили б убивцю П'єра. Чи ти думаєш, що він спокусився дошками кіра Леоніди?

— Справді, за це слід подякувати йому. Гадаю, ви дозволите, пане, трохи полегшити його майно. Ми наражаємо своє життя на небезпеку без ніякісінької плати!

— Розрахуємось пізніше. А зараз слід приготуватись.

— Ну, кому це нічого було робити й він заткнув рушницю?

То Ієремія своїм звичаєм узявся чистити мушкет і побачив, що цівка заткнута клоччям.

— Ага, ось воно що! — скрикнув Герасім, ляснувши себе долонею по лобі. — Ану, хлопці, всі перевірте рушниці, бо це ж про них випитував негідник, побачити б мені його із зашморгом на шиї!

І справді, всі рушниці були заткнуті.

— Ось чому він учора весь день сидів у каюті! — сказав Герасім.

Ієремія, який стояв у дозорі, обернувся до капітана й сказав:

— Здається, я бачу землю!

Прямо на кінці бугшприта з'явилась біла пляма. Мігу видерся на клотик і, приклавши руку дашком до очей, гукнув:

— Це острів!

— А тепер глянь ліворуч, там не видно нічого?

— Ніби мріють якісь гори!

— Це, мабуть, гори Кокіла на Скіросі, а перед нами, очевидно, острів Скандзура.

Пірат, почувши назву, заметався в мотузках.

— Так, місце гарне! — вів далі Антон, підходячи ближче до нього. — Острів безлюдний, далеко від морських шляхів… Слухай, розбійнику, зараз, коли в тебе все одно нема виходу, скажи, скільки тут твоїх людей?

Безбородий пропік його очима й скреготнув зубами.

— Пане! — підскочив кок. — Дозволити Ісмаїл, він буде говорити!

— Не треба, Ісмаїле. Обійдемося й без нього! Хлопці, ану йдіть сюди, помізкуємо, що робити!..

РОЗДІЛ XII АДНАНА

Скандзура — маленький горбистий острів завдовжки кілометрів сім, завширшки зо два, загублений між островами Скірос та Іліодромія на архіпелазі Північні Споради. На захід від нього є ще кілька маленьких безіменних острівців, таких дрібних, що на більшості карт вони навіть не згадуються.

«Сперанца» прибула до пустельного острова 23 липня об одинадцятій годині. Вітер вщух, і решту дороги вони йшли дуже повільно, на превеликий жаль Ісмаїла: очікуючи боротьби з піратами, він весь час розтирав біцепси.

Антон Лупан побачив у підзорну трубу якихось людей серед кущів на березі. Усі вони в чоботях, у довгих каптанах, на головах в одних тюрбани, в других зелені пов'язки. З вигляду їх можна було б сприйняти за мирних людей. Побачивши корабель, що йшов морем, вони витягли з кущів довгу шлюпку, зіштовхнули її на воду, й за кілька хвилин дві пари весел почали виблискувати в сонячному промінні.

— Десять метрів! — крикнув Хараламб, який, перехилившись через парапет, весь час кидав зонд.

До берега лишалося не більше восьмисот кроків. Людей у шлюпці можна було роздивитися неозброєним оком, вони налягли на весла, а їхній старший, стоячи на кормі, пильнував за шхуною, що наближалася.

— Вісім метрів! — крикнув Хараламб.

Антон опустив підзорну трубу й звелів:

— Носом до вітру! Кинути якір!

Герасім крутнув стерно, «Сперанца» повільно стала Носом проти вітру, задзвенів якірний ланцюг, з плескотом упав у воду якір, а на щоглах спустилися вітрила.

— Тепер усі по місцях, і робити так, як вирішили! — звелів Антон.

Шлюпка наближалася з кожним помахом весел. Акоп не витримав і почав скімлити, заламуючи руки:

— Ефенді, навіщо ви хочете мене занапастити? Хіба не краще нам піти своєю дорогою?

Герасім презирливо глипнув на нього:

— Пане, якщо ти не заспокоїшся, я тебе зв'яжу і кину в трюм до Безбородого, та ще впхну і кляп у рота, як це зробив йому! Краще спускайся вниз, як тобі сказано!

— Не піду! Буду тут! — Вірменин швидко метнувся до люка.

— Гаразд, але хоч поворухнешся, то я дам тобі по загривку!

Шлюпка пройшла ще трохи й притишила хід, ніби вагаючись. На палубі «Сперанци» стояли тільки двоє людей біля парапету, ще двоє вовтузились біля борту, а більше нікого. Коли шлюпка підійшла метрів на двадцять, чоловік біля стерна гукнув:

— Привіт, капітане! Яким вітром занесло вас сюди?

— Поганим! — відповів Антон. — Здається, ми збилися з курсу. Ви не знаєте, в який бік Скірос?

Люди в шлюпці підійшли ближче. Було їх п'ятеро.

— Скірос? Він десь тут, ми й самі до пуття не знаємо, бо й нас тижнів два тому, коли йшли в Салоніки, шторм викинув на берег. Відтоді чекаємо якогось корабля, і, видно, бог послав вас.

— Ну, коли так, то прошу! Ми можемо довезти вас до Скіроса або до Пірея.

Люди в шлюпці перезирнулися.

— Ви йдете із Стамбула? — спитав стерновий, м'яко усміхаючись.

— Так, із Стамбула.

— У вас є якийсь багаж, чи йдете з баластом?

— Є й вантаж, і ще дещо.

Люди в шлюпці зацікавлено перезирнулися.

— Та чому ви не піднімаєтесь на борт?

Акоп глухо застогнав, вгородивши нігті в тент на люкові.

Люди з шлюпки раптом усі кинулись через парапет; але перш ніж вони вихопили ятагани з піхов, на них дивилися п'ять рушниць із п'яти різних місць, Негріле виривався з рук Мігу, клацаючи зубами.

Пірати закам'яніли з перекошеними обличчями: погрозливо спрямовані на них цівки рушниць готові були вивергнути вогонь і свинець.

— Хто поворухнеться, буде продірявлений! — гаркнув Герасім.

Антон Лупан підійшов до ватажка, одним рухом зірвав з нього пояс, і ятаган та два вигнутих ножі в дерев'яних піхвах з грюкотом упали додолу.

Вірменин ще раз застогнав і вже не ворушився.

Коли пірати були роззброєні, капітан сказав одному о них:

— Візьми мотузку і зв'яжи всіх!

Пірат люто глипнув на нього.

— Не чуєш? — підштовхнув його дерев'яними піхвами стерновий «Сперанци».

За кілька хвилин четверо розбійників були зв'язані, мов снопи. Герасім зв'язав п'ятого, склав їх усіх біля трюму і зв'язав ще раз, уже всіх разом, зробивши з них тюк.

— І це все? — здивовано спитав він, дивлячись довкруг.

Справді, все тривало не більше півгодини і відбулося тик спокійно, аж не вірилось, що вони зустрілися з піритами.

— Стривай, Герасіме, ще не все! — відповів капітан, спрямувавши підзорну трубу на берег. — Зараз візьмемо шлюпку й провідаємо їхню домівку. Може, вони забули там щось. А тим часом витягніть Безбородого, бо він задихнеться в трюмі.

Хараламб та Крістя Бусуйок відтягли Акопа з люка, розв'язали тент, зайшли в трюм і викинули звідти надвір Безбородого, мов лантух. Пірат важко упав на своїх.

Ті спершу здивовано закричали, потім обсипали його лайками й прокляттями.

— Витягніть йому кляп, хай і він відповідає! — звелів Антон.

Але, на загальний подив, Безбородий, хоч і швидко отямився, мовчав, тільки кидав презирливі погляди на своїх поплічників.

— Ага, видно, ти незадоволений нами! — вигукнув один із піратів, метаючи полум'я з очей.

— Чому ви кинулись, не бачачи мене, як було домовлено?

Пірат, це був грек, такий миршавий, що аж дивно, як він опинився в цьому товаристві, вибухнув:

— То ми ще й винні? Ти живеш, як бей, у розкішних готелях то в Стамбулі, то в Піреї, а ми потерпаємо на безлюдному острові, що одного дня нас захопить військовий корабель і всіх повісять. Ми місяцями сидимо тут, а ти попиваєш каву та посмоктуєш цибух у «Пера-Палаці»! Е, ні, капітане, від самого початку ми не так домовлялися! — При цих словах пірат обернувся до Антона: — Пане, я хочу сказати все!

Безбородий пропік його поглядом і смикнувся до нього, але тільки безсило застогнав у мотузках.

— Думаєш, якщо все вибовкаєш, то уникнеш зашморгу? — презирливо спитав він.

Пірат люто заметався, і лють зробила цього хирляка страшним.

— Уникнути зашморгу? Ти ж дуже добре знаєш, що цього разу його не уникне жоден з нас. Але я хотів би тільки одного: щоб тебе повісили раніше від мене… Пане, питайте, я скажу все.

— Про все ми поговоримо пізніше. А зараз скажи, скільки ще людей на березі?

— Троє, але один немічний, я вже й не знаю, звідки це в нього, може, від страху, може, бог покарав цією дитячою хворобою, але коли він бере в руки ніж чи ятаган, то його хапає падуча.

— Де вони зараз, ті троє?

— Один тут, вартує на березі, а решта на протилежному…

— І більше нема нікого? Зваж: якщо брешеш, то опинишся на мотузці раніше від інших.

— Я не брешу, пане, ви самі побачите.

— Хто залишиться на варті? — обернувся Антон до своїх.

Люди завагалися, бо всі хотіли піти на берег у піратське гніздо.

— Я! — відповів по якімсь часі Ісмаїл, позіхаючи.

Сонце підходило до зеніту, припікаючи дедалі дужче, і на палубі почалася задуха. Вітер стих і вже не мав сили принести прохолоду з моря.

Моряки, взявши Негріле, сіли в піратську шлюпку й попрямували до берега. Ісмаїл глянув їм услід, пішов на камбуз, узяв великий металевий ополоник, запхнув його держаком за пояс і вмостився по-турецькому під парапетом, поклавши рушницю на коліна.

— Якщо хтось ворушитися, я оцим давати по голо-ні! — сказав він для початку, показавши на ополоник.

Шлюпка йшла прямо до берега.

— Нема сенсу висаджуватися в іншому місці. Він все одно нас бачить, — сказав капітан, маючи на думці миртового, який, безперечно, стежив за ними з кущів.

І справді, коли шлюпка була десь за сотню кроків від берега, у кущах щось заворушилося, якийсь чоловік у тюрбані висунув на мить голову, розгублено глянув на них, потім очманіло метнувся вгору, втягнувши голову в плечі, намагаючись загубитись серед низеньких дерев.

Ієремія приклав рушницю до плеча.

— Не стріляй! — зупинив його Антон. — Йому звідси нікуди втекти.

Через кілька хвилин вони витягли шлюпку на пісок і подалися на пагорб услід за піратом. Негріле скавучав, рвучись уперед, але Мігу, за порадою капітана, міцно тримав його, бо втікач, безперечно, озброєний, а собачі зуби заслабкі проти ятагана.

— Пане, — сказав Герасім, підозріливо дивлячись довкруг, — нам треба розсипатися, а не йти гуртом.

— Не турбуйся, — відповів капітан. — Якщо в них десь тут є схованка, ми побачимо їхні сліди в траві, вони ж бо не птахи, щоб літати в повітрі.

Вони вибрались на вершину пагорба й зупинились здивовані. Внизу глибоко в острів врізувалась бухта, вітер зовсім ущух, срібляста вода в бухті сліпуче виблискувала на сонці, ніби плавилось скло у величезному казані. Майже біля самісінького берега стояв на якорі двощогловий вітрильник і ніби теж ось-ось мав розтопитися.

Герасім приклав руку дашком до очей.

— Пане! — закричав він схвильовано. — Пане, але ж це…

Антон Лупан опустив підзорну трубу.

— Твоя правда! — відповів він. — Це «Пенелопа», і, знаєш, мені не дивно, що ми знайшли її тут…

Утікач стрімголов скотився по схилу. Тюрбан зірвався з голови, і виголена потилиця заблищала на сонці, мов зірваний з огудини турецький гарбуз. Унизу він підвівся й помчав берегом, щось вигукуючи на ходу й розпачливо махаючи руками. На палубі «Пенелопи» з'явились двоє людей. Побачивши непроханих гостей на вершині пагорба, кинулись піднімати вітрила.

— Вони такі перелякані, — сказав Антон, — що хочуть утекти, коли нема вітру!

Пірат на березі силкувався зіпхнути з піску на воду шлюпку, але це було неможливо одній людині. Переконавшись, що в нього бракує сили, він загнано озирнувся довкола, хотів кинутись у воду, зиркнув на чужинців, які спускалися по схилу з рушницями в руках, і прожогом метнувся берегом.

— Зараз я йому свисну, щоб він зупинився, — сказав Ієремія, скинувши рушницю до очей, — а якщо не зупиниться, то можете обзивати мене, як вам захочеться.

— Дивись тільки, не вбий!

— Не турбуйтесь, пане, я не забув, як тримати рушницю в руках.

Ієремія вистрілив, луна з виляском ударила по склянистій воді бухти, здійнявши в повітря зграю чайок, які дрімали на піску.

Утікач спіткнувся і впав долілиць.

— Що ти наробив, Ієреміє! — докірливо сказав Хараламб. — Ти ж його вбив!

— Давай об заклад, що ні!.. Я сказав йому зупинитися, і, бачиш, він скорився. А зараз я йому скажу, щоб пін ішов сюди.

Ще один постріл стривожив тишу острова. Лискуча потилиця пірата покрилася піском.

— Ну, якщо й зараз ти його не вбив… — почав Хараламб.

Але не встиг він докінчити, як утікач злякано підвівся, підняв руки вгору й рушив назад, стріпуючи головою, щоб струсити пісок, який сипався в очі.

Двоє людей на кораблі заціпеніли. Ієремія послав одну кулю поміж них. Один одразу ж підняв руки вгору, а другий упав на парапет і, здавалося, звалиться, мов тюк, у воду.

Екіпаж «Сперанци» спокійно спустився на берег.

— Ну, бери тепер і штовхай! — звелів Ієремія втікачеві, який тремтів біля шлюпки. Але, побачивши, що той ніби глухий, він розізлився: — А, ти розумієш тільки кулю, чортяко!

— Облиш, Ієреміє! — примирливо втрутився Герасім. — Він же не розуміє просто! Судячи з вигляду, це, мабуть, араб. — І, обернувшись до пірата, спитав його арабською: — Як тебе звати і звідки ти? — Але раптом витріщив очі: — Пане, та це ж Гусейм!.. Пригадуєте? Той самий Гусейм, якого ви викинули через борт у Порт-Саїді! Де твій корабель, поганцю?

— Потонув!.. — пробурмотів пірат, все ще тремтячи.

— І тому ти взявся за піратство, га?

— Я не пірат. Я моряк.

— Моряк із черепом на щоглі!

Через кілька хвилин троє піратів були зв'язані на палубі «Пенелопи» і настрашено дивилися на чужинців, які нишпорили по кораблю. Антон підійшов до носового люка, замкнутого зовні на засув, відчинив його й закам'янів.

Унизу біля трапа виднілася якась постать, стискуючи в руці ніж. Побачивши незнайомця, який розгублено дивився вниз, вона випустила ніж і тихенько скрикнула. Це була дівчина років вісімнадцяти з засмаглим обличчям, з чорними очима, з волоссям, мов сонце перед заходом. На ній сіра парусинова кофтина, такі ж самі шаровари, підперезані арабським поясом і зав'язані на щиколотках.

— Хто ти? — спитав Антон, неспроможний відвести від неї погляд.

Дівчина показала пальцем на себе:

— Я?.. Аднана… А ти?

Її очі стали великі, усмішка перейшла в сміх, вона стріпнула головою, ніби хотіла пересвідчитись, чи це не сон, і кинувшись по трапу, підбігла до Антона.

— Ти бити Гусейм, знаю! Я трохи по-грецьки. Ти арабською ні? Французькою, так?

— Звідки ти знаєш французьку? Ти не Гусеймова сестра?

Аднана стріпнула головою, розвіявши світле волосся, ніби хотіла показати безглуздість цього запитання, 1 почала швидко говорити по-французьки з марсельським акцентом, густо пересипаючи мову іноземними словами.

— Я не його сестра. Я сірійка. Він викрав мене, коли мені було десять років…

Герасім, відчинивши тим часом люк, вигукнув:

— Кіре Яні, то це ви?

Дівчина підвела очі й побачила Гусейма.

— Не бійся, Аднано! — заспокоїв її Антон, побачивши, що вона затремтіла. — Відтепер ти під нашим захистом.

— А решта де? — спитала Аднана, злякано глянувши на берег. — Вони пішли вчора звечора на берег, бо сьогодні має прибути Безбородий…

— Він таки прибув, але потрапив нам до рук, разом н усіма!

— Кіре Яні, невже це справді ви? — знову вигукнув Герасім.

З трюму несло кисло-солодким запахом прілої пшениці.

Капітан «Пенелопи» вийшов на палубу, зігнутий і схудлий, з бородою на цілий лікоть. Герасім схопив його в обійми, усміхаючись:

— Який я радий, що знайшов вас, кіре Яні! Гей, а скільки радості буде в Піреї, коли там довідаються, що ви живий!

Кір Яні визволився з його обіймів, сердито подивився вбік, потім пирхнув, ніби вони розлучилися тільки вчора і мовбито не він потрапив до піратів уже понад чотири місяці:

— Що тобі тут треба, негіднику? Якщо пішов, то ходи здоров, я не прийму тебе назад, бо найняв іншого стернового! — Кажучи це, він водночас сердито нишпорив по кишенях, поки знайшов недопалок сигари. — Дайте сірника! — крикнув до тих, що були поряд.

І тут з капітанської каюти вискочили Ієремія й Хараламб.

— Пане! — закричали вони водноголос, підбігаючи до Антона. — Ходімо побачите, яке багатство! Повна скриня самого тільки коштовного каміння та дорогих прикрас! Це скарб фараонів!

Мігу почув з-за дверей знайоме вуркотіння. Він одразу ж згадав ченця, бесаги, порожню клітку і це саме дивне вуркотіння, яке так розбуркало його уяву… Може, йому й зараз причувається? Ну, тепер він пересвідчиться!..

За дверима висіла клітка, а всередині в ній був голуб з рожевими грудьми й вуркотів, стукаючи дзьобиком по клітці…

Хлопець розгублено вийшов на палубу, пройнятий болючими думками. Може, всі голуби на світі вуркочуть однаково, а людське вухо неспроможне відрізнити їх. Але він міг поклястися, що це вуркотіння він уже чув.

Тим часом з трюму на палубу вийшли троє людей з землистими обличчями.

— Лакі, Ніколо! — закричав Герасім, кидаючись до них. — Яка радість, що я вас знайшов! А це хто? Я його не знаю.

— Митрофан, наш новий стерновий, гарний наш друг. Можеш потиснути йому руку, це порядна людина.

— Тільки Маруліса щось не видно.

Нікола понурив голову:

— Убили бідолаху, він бився, як лев, але розбійники оточили нас дуже вміло.

— Чернець із святої гори, чи не так? — люто спитав Герасім.

— Так! — потвердили водноголос усі троє.

— Тільки він не чернець, а Безбородий, відомий пірат, — додав Школа. — А ти звідки знаєш?

— Зараз побачите. Він забив вам дула рушниць клоччям…

— Саме так. А капітана почастував сигарою, скачавши, що вона не знати з якого дорогого тютюну. Тепер ясно, що цей святий тютюн, який так гарно пахне, наморочить голову. Кір Яні поласився, а за чверть години вже лежав на палубі з виряченими очима… Ми кинулись допомогти йому. А коли отямились, то побачили, що п'ять розбійників уже вискочили через парапет, ніби u води вродилися… У тебе ні рушниці, ні ножа, а вони — кожен з ятаганом. Бідолашний Маруліс схопив багор і почав битися з ними, поки й побив його на друзки, н тоді вони ввігнали в нього ятагани.

— Тепер вони розплатяться й за нього, і за інших усіх, кого вбили! — сказав Герасім.

Пірати завовтузились. Немічний витріщив очі й почав гикати.

Раптом Негріле, який весь час крутився біля них, показуючи зуби, прищулив вуха до люка й почав тихенько гарчати.

— Е-е, а там хто? — спитав Герасім.

Чорнявий чоловік з гачкуватим носом, з стомленими очима, в яких угадувалась хитрість, заплутався в чорній свиті, прошитій витертими срібними нитками, намагаючись вийти з трюму.

— А хай тобі біс! — вигукнув Хараламб, теж здивовано витріщивши на нього очі. — Аби не борода, я сказав би, що це пан Акоп!

— Акоп з базару? — швидко спитав незнайомець, опинившись нарешті на палубі. — Ви знаєте Акопа? Я його брат, Гаїк.

Герасім ляснув себе долонею по лобі:

— Братове, тепер усе прояснюється! То, кажеш, ти Акопів брат? Обидва зубожілі купці! Ти йдеш у Пірей з якимось лахміттям спробувати щастя на новому місці, бо в Стамбулі не можна жити.

— Так! — потвердив Гаїк.

— А скарб у каюті чий? — підскочив Ієремія.

В очах вірменина спалахнули іскри.

— А там усе ціле? — спитав він, подавшись до трапа. — Ніхто нічого не вкрав?

Усі збилися довкола трюму; Аднана, нічого не розуміючи з мішанини грецької й румунської мов, стояла біля Антона. Тільки кір Яні сердито міряв кроками палубу, крутячи носом від запаху прілої пшениці.

— Та облиште, кіре Яні! — сказав Нікола. — Невже ви вважаєте, що буде щось путнє з вашої пшениці, якщо вона чотири місяці пролежала у вогкості. Дивно, що вона й досі не проросла. Краще нам викинути її за борт і позбутись цього запаху, від якого ми очманіли, сидячи під замком.

— Ні, Ніколо! — заперечив Антон. — Пшеницю треба зберегти як баласт до Пірея.

— А ви чого втручаєтесь? — здивовано глянув на нього кір Яні.

— Я вважаю, що маю право не тільки втручатися, а навіть давати розпорядження, як один із тих, хто врятував вас із рук піратів, — відповів капітан «Сперанци». — Ясно?

Кір Яні так розлючено втягнув повітря в груди, аж сигара заіскрилася.

Антон Лупан глянув на вершину пагорба, де почала гойдатися шорстка трава, на обрій і сказав до своїх:

— Хлопці, наведіть порядок на палубі і будьте готові підняти якір. Через півгодини буде північний вітер. Бідолашному Ісмаїлові вже надокучило, мабуть, чекати нас. — Потім обернувся до Аднани, яка тінню ходила ні ним, злякано позираючи на Гусейма. — Ти хочеш нам допомогти?

Дівчина кивнула головою, кліпнувши повіками. В очі Антонові хлюпнула хвиля подиву, і він на мить завагався, не знати чому.

— Пірати звили кубло на цьому острові чи в іншому місці?

— У них багато кубел, я всіх не знаю. І ніхто не знає всіх, бо Безбородий приховує їх, у кожному місці її нього інші люди, вони незнайомі між собою. Ці, яких ви захопили, тільки два роки тут. Справжнє їхнє гніздо в Александрії. Там кожного з них вважають за порядну людину — один моряк, другий купець.

— Мають, певно, й кораблі.

— Так, з місяць тому приходив сюди один.

— І куди він пішов?

— Як я зрозуміла, в Александрію, взяв у печері частину здобичі, яка зібралася тут за два роки.

— Що за печера?

— Я можу показати, якщо хочеш.

До них підійшов Мігу.

— Пане, — сказав він таким тоном, наче повідомляв найбільшу таємницю, — внизу в каюті є клітка з голубом.

Антон Лупан усміхнувся з його таємничого тону.

— Голуб, кажеш? Сподіваюся, ти не дуже злякався?

— Ви про що? — спитала Аднана, а дізнавшись, «похмурніла. — Це поштовий голуб. Безбородий бере його з собою й посилає ним звістки.

— Тепер усе ясно! — просвітлів Мігу, коли капітан переклав йому слова Аднани. — А я й не знав, що голуби такі розумні…

— Не всі, Miry, а тільки поштові. Якщо їх не дуже довго тримати в іншому місці, щоб не призвичаїлись до нього, то вони повертаються до свого гнізда.

— А в бесагах Безбородого до чого він міг звикнути? До темряви? Так він і через рік повернеться назад!..

Коли юнга пішов, задоволений, що розкрив таємницю, Антон глянув на Аднану:

— Ходімо?

— Ходімо… А вони нас не спіймають?

— Хто?

— Безбородий та інші. Я їх дуже боюсь. Безбородий купив мене в Гусейма. Місяць тому, коли він був тут, хотів уночі прийти до мене. Я схопила ніж у руку і пригрозила: «Якщо підійдеш, то не дивитимусь, куди вдарити!» Він тоді пішов, лаючись, а другої ночі прийшов знову, ще рішучіший. Я не помітила, що в нього ятаган у руці, ударила ножем наосліп, влучила в плече і в шию, але не мала сили доконати. Щастя, що надбігли інші, бо він мене вбив би. «Заспокойся, брате, — сказав йому Гусейм. — Ну, вб'єш ти її, а який тобі зиск?..» Він не мене жалів, він боявся, що Безбородий забере гроші, які заплатив за мене. Через два дні він пішов у Стамбул.

На обличчі Антона вже вдруге за нинішній день з'явилася така невластива йому жорстока усмішка.

— Учора ввечері, — вела далі Аднана, — побачивши, що голуб повернувся, я вирішила, що життю моєму кінець. І поклала собі битися, скільки зможу, а потім покінчити з собою.

Антон здригнувся.

— Ходімо, — сказав він швидко, ніби остерігаючись її погляду. — Ходімо, бо не можна гаяти час.

— Візьми ще людей, — попросила Аднана, знову злякано глянувши на берег. — Нам потрібні й ліхтарі!..

Стежка ледве вгадувалась поміж рудуватим камінням на пагорбі. Дівчина подерлася вгору по ній і зупинилась перед кількома хирлявими маслинами.

— Ось вона! Ідіть за мною.

Герасім опустив рушницю й засвітив ліхтар. Ієремія пробив так само.

— Герасіме, а це не може бути пастка? — спитав він тихо.

— Ну й сказав же! Ти бачив, які в неї очі?

— Та чи я знаю?! Після того ченця я вже нікому не вірю.

Про всяк випадок Ієремія взяв рушницю під пахву так, щоб можна було вистрілити будь-якої миті.

Після кількох поворотів галерея почала ширшати, потім вивела у велетенський грот, стіни якого таємниче поблискували при світлі ліхтарів.

Попереду, почулося дивне шемрання.

— Що це? — спитав Антон.

— Море шумить, — відповіла Аднана. — Печера виходить на протилежний бік острова.

— Отак?! Чудове кубло знайшли собі пірати!

— Ідіть сюди! — дівчина взяла ліхтар у Герасіма. — Ось усе, що залишилось. Найцінніше вони вже забрали.

Під стінами стояли скрині, купами лежали тюки, мішки, килими, старовинна зброя, мідний посуд.

— Кажеш, найцінніше забрали? — спитав приголомшений Антон. — Таж лиш цього вистачить на весь базар!.. Хлопці, беріть, скільки зможете донести, і кличте інших. Треба все це винести якомога швидше, бо й ніч нас тут застане.

— Не турбуйтесь, пане! — сказав Герасім. — Нас багато, і сили нам не позичати.

— Аднано, — сказав Антон, коли вони залишились самі, — ходімо до протилежного берега.

— Але на це треба півгодини.

— То нічого… А чому Гусейм не пішов сюдою назад?

— Не міг без ліхтаря. Він би розтрощив тут собі голову.

Шум хвиль чувся так явно, ніби море було на віддалі простягненої руки. Антон ішов попереду з ліхтарем, Аднана за ним — так тихо, що навіть не чутно було її кроків.

— Отже, ти не сестра Гусейма!

— Ні, мої батько й мати з Ель-Міни.

— Ель-Міна? Це, здається, невеличке містечко в Сірії?

— Так. Але ми виїхали звідти, коли мені було ледве два роки. Тато мій — канатник. Один знайомий капітан підбив його перебратися в Марсель, бо там, мовляв, його вироби мали б великий попит. Там я жила до десяти років, вчилась у французькій школі. Батько працював важко, ми не розкошували, але ніхто й не нарікав. Жили на вуличці біля Плас де ля Кордері, туди щодня приходило багато моряків з усіх країн. Мама моя часто розмовляла з ними, розпитувала, звідки вони, і якщо хтось приносив вісточку з рідного краю, на її очі наверталися сльози. Коли мені виповнилось десять років, вона вирішила провідати батьківщину і взяла мене з собою. Тато погодився. Ми сіли на корабель, де капітаном був його товариш, і на початку літа вирушили… Ішли тим кораблем тижнів три, аж до Кіпру, ще день-два — і прибули б на місце, але однієї ночі проснулись від жахливих криків: горів корабель. Коли ми вискочили на палубу, скрізь палахкотіло полум'я. Один старий моряк кинув нас у шлюпку, але людей було дуже багато… Шлюпка перекинулась… Щастя, що я плаваю змалечку, — не знаю, коли навчилася, але в морі біля Марселя я плавала так, ніби ходила по вулиці. Це мені пригодилося тоді, тої нещасної ночі, коли я несвідомо плавала в морі, червоному від полум'я…

Антон слухав розповідь Аднани і ніби бачив усе наяву: пустельне море, дівчинку, що бореться з хвилями, корабель, охоплений полум'ям, мов плавучий смолоскип….

— Плавала я дуже довго, не мала сили кричати, га й марно було б кричати, — плавала й плакала. Згодом корабель потонув, і стало темно. Мені здалося, ніби я опинилась в іншому світі, дивно тільки, що людей не було. Ти плавав коли-небудь сам у відкритому морі?.. Мені було страшно, я не відчувала втоми, чекала тільки, щоб зустріти маму. Знала — якби пішла на дно, то ми зустрілись би швидше, але руки й ноги мої рухались самі собою. Я наткнулась на шматок напівобгорілої щогли і вчепилася в нього. І чи заснула, чи знепритомніла — і досі не знаю. Коли розплющила очі, сонце вже зійшло, море було спокійне, і ніде не видно анічогісінько. Я згадала, що трапилось, і мене охопив жах…

Аднана замовкла на часинку. Антон чув її дихання, І в грудях у нього зростав невимірний жаль.

— Ти вважаєш, що твоя мама…

— Так! — відповіла гірко Аднана. — Не міг врятуватися ніхто. Під обід з'явився корабель, мене витягли и води… Але краще хай би я залишилася там, хай би моне з'їли акули. Це був Гусеймів вітрильник!

— Ну, добре, — Антон стиснув кулаки, — а ти не могла поскаржитись нікому? У портах є представники влади, попросила б у них захисту, вони тебе відправили б до батька.

— Марно! — гірко відповіла дівчина. — Ти хіба не знаєш портів, не знаєш Гусейма? Хто ризикнув би заміщати мене і на якій підставі, коли він доводив із судимими документами, що я його сестра, передана йому під опіку? А як би я могла поскаржитись комусь, якщо пін ніколи не залишав мене саму?

— Скільки років минуло відтоді, як ти потрапила йому до рук?

— Вісім.

— А з Безбородим коли він злигався?

— Років три тому. Він тоді ходив по Середземному й Червоному морях, возив різні вантажі, переважно гашиш. Одного разу ми йшли в Суец. За нами ув'язався французький військовий корабель. Гусейм спершу думав утекти, але невдовзі збагнув, що це йому не вдасться. У нас було мішків сто гашишу, ми взяли в Греції. І капітанові, і всьому екіпажеві загрожувало тривале ув'язнення. Вони не довго радились, спустилися із сокирами в трюм і прорубали обшивку. Ми ледве встигли сісти в шлюпку, як вітрильник пішов на дно. Звичайно, ніхто не сумнівався, що тут справа нечиста, але що вдієш, коли нема доказів? Гусейм тільки посміювався мовчки.

— Чому ти не попросила допомоги тоді?

— Сьогодні я вже знала б, що робити. А тоді забракло духу. Люди Гусейма стояли за спиною і вгородили б мені ножа, заїкнись я хоч словом. Коли б це сталося в відкритому морі, може, військові забрали б нас із собою, переправили б у якийсь порт, і тоді моя доля перемінилась би. Але, на моє нещастя, ми були поблизу Кріту, вони нас відпустили, і ми попливли шлюпкою до берега. Там і зустріли Безбородого. Гусейм, залишившись без корабля, пішов до нього на службу.

— Гірко тобі довелося, — сказав Антон. — Але тепер усе позаду. Ми візьмемо тебе до Марселя, там пошукаємо твого тата…

— Це правда? — Аднана приклала руку до серця. — Ви відвезете мене до батька?

Антон зупинився. Попереду виднілося слабеньке світло. Через кілька кроків галерея повернула вбік, і звідти видно було латочку моря.

Капітан «Сперанци» вийшов з підземелля й закам'янів. Спершу подумав, що вони не на східному боці острова. Але впізнав берег, стежку, якою піднімалися на пагорб, шлюпка лежала там, де вони її витягли на пісок, тільки тепер на неї набігали хвилі.

— Що таке? — спитала дівчина.

Антон випустив ліхтар з рук та так і заціпенів. «Сперанци» не було, ніби її проковтнуло море. На горизонті тьмяніло сіре вітрило.

РОЗДІЛ XIII АКУЛИ

Ісмаїл проснувся, але оскільки його ніхто не турбував, він задоволено заплющив очі, радий, що може трохи поспати на килимі, якого він подарував Лалель.

— Лалель, Лалель, — зітхнув Ісмаїл.

У відповідь почувся приглушений стогін. Кок протер очі.

— Хто там? — спитав він рідною мовою, забувши про гяурів.

— Це я, Акоп, ефенді Ісмаїле!

— Ти? І що ти тут робиш?

— Нічого, — застогнав вірменин. — Вони забрали в мене все, вони мене розорили.

Кок скочив на ноги, але вдарився головою об низеньку стелю і враз пригадав, що його залишили на палубі, а він у трюмі.

— Як я опинився тут? — спитав він своєю мовою, навпомацки знайшовши вірменина і схопивши його за бирки.

— Я й сам не знаю, — Акоп затремтів усім тілом. — Пам'ятаю тільки, що вони накинулись на мене гуртом.

— А я що робив?

— Ти спав, ефенді, тримаючи рушницю на колінах.

— А як же вони накинулись на тебе, коли були зв'язані?

— Бач, вони всі гуртом, отак, як були зв'язані, підповзли до мене й почали просити: «Розв'яжи нас, якщо хочеш жити!»

— Чому ти не закричав, чому не втік? — скреготнув зубами кок.

— У мене забракло сміливості, ефенді Ісмаїле…

— Отже, ти їх розв'язав, мерзенний гяуре!

— Я розв'язав тільки Безбородого. А решту всіх, крім хирлякуватого грека, він розв'язав сам. Потім підійшов до тебе, взяв рушницю, ударив прикладом по голові, і ти беззвучно впав.

— Ага! Ось чому в мене така гуля, — помацав кок голову. — А далі?

— Вони поставили вітрила і знялися з якоря. Не встигли ми навіть відійти від берега, як вони кинулися в трюм, все цінне з мого майна перенесли в каюту капітана, а нас замкнули сюди.

— І давно це сталося?

— В обід. А зараз, мабуть, ніч…

У каюті капітана скрипнули двері, кілька людей спустилися по трапу й почали голосно розмовляти. Ісмаїл приклав вухо до тоненької перегородки, яка відділяла трюм від каюти.

— Вас треба було б усіх повісити, мерзотники, але я вас милую, бо ми зробили добре діло! — почувся голос Безбородого.

— Добре діло — то м'яко сказано, капітане, — відповів хтось. — Адже ми захопили скарб. Утрачене на острові — ніщо порівняно з тим, що знайшли тут. А на додачу маємо й чудового корабля!

— Так, — погодився Безбородий. — За нього ми виручимо добрі гроші, 3 Александрії підемо в Порт-Саїд, перемінимо назву, оформимо необхідні документи, адже в нас є свої люди в портах, треба буде тільки знайти серйозного покупця.

— А навіщо його продавати? — здивувався хтось. — Хіба він нам не пригодиться? Може, краще, приберегти!

— Ні! У мене інші наміри.

Той самий чоловік кинув докірливо:

— Капітане, ти ховаєшся від нас, а це зле!

— Стули писок! — гаркнув Безбородий так, що Акоп, який притаївся за спиною Ісмаїла, злякано метнувся в протилежний куток трюму.

Пірати за стінкою мовчали, мов їм заціпило. Трохи згодом один із них наважився порушити мовчанку:

— Капітане, далі на архіпелазі нам бути небезпечно.

— Ти просто боягуз! — презирливо сплюнув Безбородий. — Навіть якщо всі зрадять і скажуть, куди ми пішли, то чи зможуть вони наздогнати нас тією калошею?.. І нічого скімлити, як баби!.. Ану геть звідси, залиште мене самого!

Двічі їм не треба було повторювати…

Трохи згодом корабель, який досі йшов з великим креном, вирівнявся, — отже, вони змінили курс і вітер тепер дув з корми: досі пірати ішли на ост, щоб якомога далі відійти від небезпечного місця, а тепер повернули на зюйд, обминаючи острів Скірос.

О цій же нічній порі на протилежному боці острова йшла курсом зюйд-ост «Пенелопа», гнана добрим вітром. Антон Лупан і Герасім стояли, схилившись над картою, в каюті капітана, а кір Яні розлючено ходив позад них.

— Цією плавучою труною ми ніколи не зможемо їх наздогнати! — сказав Герасім.

— Якщо труна, то геть звідси! — вибухнув капітан, прикусивши сигару.

— Людина в розпачі не думає, що каже, кіре Яні! — примирливо обізвався Антон. — Я знаю, що «Пенелопа» не виставить нас на посміх.

— Це мене не стосується, мені треба в Пірей.

— Нам теж треба в Пірей, але спершу ми повинні зловити піратів. А до того часу я, з вашої волі, командуватиму «Пенелопою».

— З моєї волі? Ні!

— Тоді всупереч вашій волі! Згода?

Кір Яні скрипнув зубами. Понад чотири місяці він не був господарем на своєму кораблі. Спершу потрапив до рук Безбородого, який тримав його під замком у трюмі, а коли вирішив, що вже врятувався, то на тобі, з'явились нові пірати! Твердять, ніби вони порядні люди, а поводяться гірше розбійників. Викинули в море; половину пшениці з трюму, зібрали все полотно, яке. тільки знайшли на кораблі, навіть простирадла, і зараз чотири гайдуки на палубі роблять великі вітрила. А як щогли поламаються?.. Подумати тільки, — замість того, щоб відправитись у Пірей, вони хочуть наздогнати Безбородого, який утікає кращим кораблем і має в запасі десять годин ходу!

— Зважмо на те, — мовив Антон, ніби вгадавши його думки, — що пірати пройшли миль сорок на захід — вони мусять обігнути острів Скірос, бо їм не випадає йти близько біля берега. При боковому вітрі це означає для них вісім утрачених годин. А коли взяти до уваги, що, рушивши на схід, вони йшли проти течії від Кіоса, до Салонік, ми стільки ж часу виграємо, опинившись на контртечії від Спорад і суходолу, то через десять — дванадцять годин ми зможемо бути у них на кормі.

Герасім знову похитав головою:

— Розрахунки ваші чудові, пане, але ви забуваєте, що «Пенелопа» в житті не робила більше п'яти миль на годину…

Цієї миті на палубі почувся тріск щогл. Капітан «Пенелопи» метнувся до трапа. Антон і Герасім подалися за ним.

Сильні пориви напнули вітрила, і щогли, нахилені до носа, затріщали, готові ось-ось переламатися.

— Спускайте вітрила, чого ви чекаєте! — крикнув кір Яні.

— Мабуть, справді, пора, пане! — сказав і Герасім.

— Ні! — заперечив Антон. — Укріпіть канатами щогли!

При кожному пориві вітру «Пенелопа» занурювалась у воду носом, бугшприт іноді довго не з'являвся на поверхні.

— Перенести весь вантаж на корму! — звелів Антон. — Звільнити носову частину трюму!

Прямо по курсу видно було мис Саракімонес на півдні острова Скірос. Антон відчув, як калатає його серце. Наближалася найважча хвилина цієї небезпечної гонитви. Він знав: якщо зараз «Сперанца» взяла курс на південь, вони її вже не зможуть наздогнати. Єдиний шанс — обійти раніше від неї острів Скірос і перерізати дорогу.

Щогли, хоч і укріплені, тріщали. Кір Яні метався по палубі, лаючи весь світ, але на нього ніхто не зважав.

Гаїк висунув голову з носового люка. Поки в кожного було роботи невпрогорт, він знайшов час поголитися, помитись і тепер, мов дві краплі води, був схожий на Акопа з базару.

Сонце, щойно зійшовши, освітило мис Саракімонес. За ним розкинулось пустельне, скільки оку видно, море. Антон боязко обстежував обрій з краю в край, але ніде не бачив ні щогли, ні вітрила.

— Мігу! Ану, піднімись на клотик і подивись звідти!

За кілька хвилин Мігу був на вершечку щогли.

— Бачу корабель! — вигукнув він звідти. — Але дуже далеко, бо видно тільки щогли.

— Куди він іде?

— На південь, за вітром.

Герасім і руки опустив.

— Випустили! Тепер їх уже ніхто не зможе наздогнати.

— Так? — кір Яні не приховував радості. — Тоді повертаймо на Пірей. Нічого марнувати час!

— І справді! — підтримав його Гаїк. — Ходімо на Пірей!

Решта всі завмерли на палубі, чекаючи Антонового рішення. Той помовчав трохи, дивлячись на кожного з них, але ніби й не бачив нікого, — усе, що він планував, пішло прахом на вітрі, потонуло в Егейському морі, уже на самому початку дороги. Знову минуть роки, поки він зможе вирушити, якщо знайде людей, а сам матиме силу надихнути їх на таке зухвальство.

Він ще раз глянув на Аднану, потім стріпнув головою, стиснув кулаки і звелів, спокійно, але рішуче:

— Підняти всі вітрила! Хоч би що там трапилось, а ми повинні їх наздогнати!

Люди кинулись виконувати наказ каштана.

— Підняти все, що може ловити вітер! — знову сказав той, відчуваючи, що вони сліпо виконують його волю. — Міцніше укріпіть щогли, щоб вони не поламалися!.. Хлопці! — гукнув Антон. — Вірте в себе — і ми їх наздоженемо! То правда, в них кращий корабель, але це ще не все! Кожен моряк може помилитися, то чому не можуть помилитися пірати? Зате ми не повинні допустити жодної помилки, найменшої. І в цьому наша перевага!

Ісмаїл. прокрутив довгим цвяхом дірку в тонкій перегородці, щоб можна було побачити, що там робиться, потім викрутив два майстерно приховані гаки, і тепер треба було тільки легенько підчепити дошку, щоб опинитися біля койки капітана.

Ісмаїл прислухався, пересвідчився, що в каюті нікого нема, викрутив ще два гаки, дощаний щит опинився н нього в руках, а в пройму видно було стіл, заставлений їжею.

— Ефенді! — злякано прошепотів Акоп. — Не бери нічого! Вони повісять нас обох!

Кок простяг руку, загріб усе, що там було, прихопивши навіть твердий сухар, поставив щит на місце, прикрутив його й повернувся назад у трюм. І дуже вчасно — в каюту прийшли.

— Негідники! Хто забрав їжу?! — почувся голос Безбородого.

— Ну, тепер вони нас повісять! — заскімлив Акоп.

Ісмаїл наминав сало, забувши про коран та про його заборону їсти свинину. Жаль, що десь запропастилася люлька.

Тим часом у каюті здійнявся галас.

— Завтра вранці ми будемо біля Стампалії, — сказав хтось. — Треба зупинитись і взяти провізії.

Кок напружив слух. Стампалія — острів на півдні архіпелагу; отже, він визначив місцеперебування корабля, не утруднюючи себе вимірами.

— Киньте про це й думати! — заперечив Безбородий.

— Але ж у нас тільки десяток сухарів та трохи сала. Як можна дійти з такими харчами?

— По одному сухарю на кожного! — крикнув Безбородий. — Це все, вистачить з вас!

— А сало? — спитав хтось із піратів.

— Я тримаю його під подушкою. Видаватиму кожному по шматочку. А тепер геть звідси!

Пірати подалися з каюти, а Безбородий, залишившись сам, дістав сало, відрізав чималий шмат, розмочив у воді сухар і почав їсти, глипаючи на двері. Попоївши, сховав решту під подушку, крикнув щось стерновому, прикрутив лампу, ліг на койку і захропів. Кок задумливо почухав голову.

— Так не годиться! Якщо й вони змушені постити, то нагодувати нас навіть не подумають!

— Що ти надумав, ефенді Ісмаїле? — спитав вірменин.

— Ти потурбуйся про одне: щоб у тебе був заціплений рот!

При цих словах кок зняв щит і просунув голову в каюту, прислухаючись до хропіння Безбородого. Солонина під подушкою, досить тільки простягнути руку… Але зараз пора для інших дій!..

Ісмаїл помацав себе за поясом, дістав ополоник, нахилився до койки, розмахнувся і щосили вдарив. Голова Безбородого хряснула, ніби порожня пляшка, а сам він весь обм'як.

Ісмаїл схопив рясу Безбородого, накинув на себе, запхнув у рот піратові ганчірку, потім зв'язав його й кинув на койку.

— Ну, ось і добре! — сказав стерновий, побачивши капітана, що виходив з люка.

Той, кого він сприйняв за Безбородого, зупинився трохи на трапі, вдивляючись у темряву. Ніч була чорна, мов дно казана, море довкола стогнало; корабель боровся з хвилями, підкидаючи вгору корму, мов норовистий кінь, який хоче вдарити копитами.

Раптом Ісмаїл здригнувся: на хрестовині великої щогли виднілась тінь людини, погойдуючись у темряві..;

— Гей, капітане, чого ти там закляк? — крикнув стерновий.

Кок відчув, як піт облив його тіло. Отже, коли йшлося про зашморг, Безбородий дотримувався слова! Безперечно, той чоловік угорі — хирлякуватий грек, який зрадив ватажка!

— Іди сюди, капітане! — правив своєї пірат від стерна.

Ісмаїл погамував калатання серця, обернувся й щосили опустив йому на черепок ополоника.

— Ага, ви відкоркували пляшку! — вигукнув дозорець з носа. — А про мене забули!

Він бігцем подався до стерна. Але не встиг навіть спитати, чому це стерновий так швидко напився, що лежить на палубі, як і сам, одержавши ополоником по лобі, простягнувся поруч.

Ісмаїл залишив їх, непритомних, закріпив, як міг стерно, метнувся до носового люка і взяв його на засув. Отже, останні два пірати опинились під замком і вже не могли вийти.

«Сперанца» стогнала, борючись із хвилями без стернового й без дозорця. Розчищаючи люк, Ісмаїл побачив праворуч маяк, але йому ніколи було роздумувати, що це за земля.

— Виходь, Акопе, здамо трюм іншим!

Вірменин боязко підвівся.

— Це ти, ефенді Ісмаїле? Вони тебе не повісили?

— Іди сюди й допомагай! — замість відповіді поквапив його кок.

За кілька хвилин два пірати з корми разом з Безбородим, якого вони ледве витягли з каюти, лежали в трюмі.

Лише тепер Акоп помітив тінь на хрестовині щогли.

— Що це? — спитав він, схопившись за серце.

— То пірат, не бійся: Безбородий повісив його, щоб ним було менше роботи.

Вірменин помацав себе за шию, ладний знепритомніти.

— Ефенді Ісмаїле, здається, мотузка затяглась у мене на шиї!

Сказавши все, що він думає про це, кок спустився в каюту, забрав сало й сухарі з-під подушки, сів на кормі й почав їсти. Порушивши раз коран, можна його посилати до дідька й далі!

— А що потім будемо робити? — спитав вірменин.

— Спершу поїмо, потім почекаємо, коли розвидниться…

— А куди ми підемо? Ти знаєш дорогу?

Ісмаїл знизав плечима:

— Судячи з цих хвиль, я сказав би, що ми в Середземному морі, а далі — аллах милостивий!

— А якщо заблукаємо? — правив своєї вірменин. — Якщо нас захопить шторм?

Кок понюхав повітря. Шторм? Поки що вітер втихає, схоже, ніби вщухне геть, хоч по морю й котяться довгі хвилі. Але Ісмаїл відчував, як закипає прихована сила в цій обманливій тиші. Була третя година ранку, мало б розвиднятися. Але море залишалося темне, на горизонті телесувалися чорні хмари, наглухо закриваючи схід сонця.

— Так, може бути й шторм! — кок не приховував остраху.

За годину, коли нарешті почало світати, вітер перетворився в легенький бриз. Але якби хтось глянув на барометр, то побачив би, що стрілка ладна була ось-ось вийти за шкалу.

Тепер добре було видно повішеного пірата з вибалушеними очима, який погойдував ногами над палубою, ніби гнав вітер над головами мандрівників.

— Ефенді Ісмаїле, він дивиться на мене!

Ісмаїл почухав потилицю. Ні, йому не передався страх вірменина, але влітку не можна тримати довго мертвого на палубі.

— Ставай біля стерна. Коли я тобі крикну, крутнеш його праворуч, — розпорядився він.

Він поліз на щоглу, дістався до хрестовини й підтягнувся до того місця, де висіла мотузка.

— Стерно праворуч! — звелів він, наготувавши ніж.

Акоп виконав розпорядження, «Сперанца» слухняно крутнулася, ставши майже вздовж хвиль, і повішений, замість того, щоб розгойдуватися вздовж палуби, загойдався впоперек. Ісмаїл влучив слушну мить і одним рухом перерізав мотузку саме тоді, коли мертвий був над хвилями.

— Стережись, щоб він тебе не оббризкав! — крикнув вірменинові.

Той затулив обличчя руками, пригнувшись за стерном, ніби чекав, що пірат упаде йому на голову. Але почув тільки сплеск — і стало тихо.

Ісмаїл почав спускатися, коли раптом зупинився й глянув на корму.

— Якийсь корабель! — вигукнув він радісно. — Чуєш, Акопе! Корабель з двома щоглами. Зараз ми роздобудемо їжу і дізнаємось дорогу! Ану, спустись у каюту капітана, візьми підзорну трубу!

— А там не заховався якийсь пірат?

— А тобі що, страшно з ним поборотися? — узяв його на глузи Ісмаїл.

Хоч вітер майже вщух, корабель ззаду наближався так швидко, ніби його гнали духи. Позад нього здіймалися чорні хмари, і море, щойно синє, потемніло й розхвилювалося. Вітрила «Сперанци» почали тріпотіти неспокійно, так собі, без видимої причини.

«Що ж це таке?» — сам себе питав кок, дивуючись швидкості незнайомого корабля. Потім враз здогадався: це шторм, він зародився десь в Егейському морі і тепер жене вітрильника.

«Вони божевільні чи ніколи не зустрічалися з штормом!» — подумав він, побачивши, що корабель іде під усіма вітрилами.

Вірменин, уже цілком оклигавши, виніс підзорну трубу.

— Акопе, давай спустимо вітрила, залишимо тільки фок, бо…

Але Акоп, прагнучи якомога швидше побачити спасіння, приклав трубу до очей і нажахано закричав:

— Пірати!.. Ефенді Ісмаїле, сховай мене кудись!

Кок вихопив у нього з рук підзорну трубу, глянув на корабель, до якого було не більш, як півмилі, — і відчув, що його ріденьке волосся стає дибки: на передній щоглі тріпотів чорний піратський прапор з черепом і схрещеними кістками — знак безжальної смерті. На носі стояли кілька чоловік з рушницями напоготові. А тут хоч би тобі ятаган! Отже, порятунку нема!

— Сховай мене, ефенді! — скімлив вірменин, заламуючи руки.

Цієї ж миті буря зі стогоном накинулась на вітрила, І «Сперанца», зануривши бугшприт у воду, пронизала пал, мов носоріг, що тікає з полум'я в охоплених пожежею джунглях. Піратський корабель одразу ж відстав на сотню метрів.

Ісмаїл поклав руки на стерно й радісно вигукнув. Тепер він не зважав на шторм, йому не страшно було, що вітер порве вітрила чи поламає щогли.

— Гей, Акопе! — гукнув він, вчепившись у стерно. — Тримайся міцніше, тепер треба боротися не з піратами, а зі штормом!

Позаду на горизонті кипіли блискавки, але грому не чутно було, бо всеньке море, з кінця в кінець — суцільний грім. Вали виростали, мов гори, «Сперанца» злітали на вершини, потім падала в запінені прірви, звідки, вдавалося, вже ніколи не зможе вибратись. Але з'являлись попереду нова гора — і бугшприт, вгороджуючись у самісіньке нутро пекла, розганяв чортів, сподіваючись енанти вгорі ангелів. Та всі до єдиного ангели втекли, І на морському обширі тепер панував лише Вельзевул зі своїм воїнством.

Довкруг — тільки туман і гуркіт. Ісмаїл, вчепившись закляклими руками в штифти стерна, не зважав на них. Час від часу він озирався назад. Корабель піратів віддалявся чимраз далі, однак, триклятий, не спускав вітрил.

Шхуна летіла цілий день, ішла «з бурею», як кажуть моряки. Спробувати змінити курс було б цілковитим божевіллям, а втім, Ісмаїл навіть не знав, навіщо це робити, оскільки й поняття не мав, де той порт, куди йому слід прибути. Ураган ішов з півночі, а кок тримав курс на південь, готовий обійти кругом землі, якщо море десь не закінчиться або не вщухне шторм. Ввечері від корабля піратів не видно було й сліду.

— Вставай, Акопе, і принеси мені шматок солонини!

Вірменин стрімголов спустився вниз і так само повернувся.

До ночі стрілка барометра, яка безперервно падала, зупинилась, і ураган уже не дужчав. Кок стояв біля стерна, ні про що не думаючи, не рахуючи водяних гір, які він пройшов, не чуючи стогону моря, байдуже стиснувши стерно з такою силою, як стискує горло своєму ворогові покійник.

До ночі буря вщухла, а на світанку, коли на чистому небі зійшло сонце, хоч, здавалося, його вже ніколи не буде, перед «Сперанцою» з хвиль з'явився безкінечний піщаний берег.

Ісмаїл глянув у підзорну трубу. Трохи західніше зграйка пальм розгойдувала свої зелені тіні під останніми подихами вітру, ніби вітала мореплавця з щасливим прибуттям.

— Акопе, тобі пощастило! — вигукнув стерновий, усміхаючись. — Ти заплатив до Пірея, а я тебе привіз до Африки!

Потім недалеко від берега кинув якір, спустив вітрила, прив'язав їх, перевірив засув на люкові та чи надійно замкнений трюм, натягнув тент для затінку під малою щоглою і ліг на палубі, підклавши руки під голову. Жаль, що не було люльки!

— До завтрашнього ранку мене не буди, бо інакше викину тебе акулам! — сказав він Акопові.

— А тут є акули? — вірменин злякано глянув довкруг.

— Тьма-тьмуща! Отже, пильнуй!

Готуючись спати, кок передовсім скинув одяг Безбородого, бо було жарко, і тут же відчув, що в кишені ряси зашелестіли якісь папери. Хоч його й хилило на сон, цікавість вимусила подивитись, що там таке. Це був якийсь лист, написаний невмілою рукою по-грецьки. Кок, позіхаючи, ліг і почав читати:

«Капітане, хай сатана дає тобі здоров'я, щоб я тебе скоро побачив, бо вже виповнюється рік, відколи ти не був у нас. Оскільки Селім іде на архіпелаг, ти знаєш, з яким завданням, я посилаю тобі звістку з Мусара, отже, будь спокійний…»

Тут Ісмаїл втомлено зупинився. Що в дідька за Мусара? Здається, він чув його. Це ім'я людини, назва міста чи затоки — тьху, як же він не може згадати?.. Око його несамохіть ще раз ковзнуло по листу, і він стрепенувся.

«Корабель уже готовий два місяці, — писалося далі, — і ми чекаємо тільки наказу, куди йти…»

Ісмаїл звівся на лікоть і вже обома очима — розплющеними, жвавими — уважно прочитав усе, потім підхопився на ноги й закричав, ніби з глузду зсунувся:

— Акопе, вгадай, що я знайшов?.. Як же зрадіє капітан, коли дізнається!..

Невимовно схвильований і щасливий, кок «Сперанци» спустився в кормову каюту, сховав лист під книжки Антона Лупана, вибравши найнепомітніше місце, потім вийшов на палубу і ще якусь часину ходив туди-сюди. Але втома взяла своє, і він, опустившись на заготовлену заздалегідь постіль у затінку, провалився в сон, ніби в бездонну прірву.

Море було спокійне, легенький вітер віяв у напрямку Лівійської пустелі, сонце припікало дедалі дужче. Через півгодини, як заснув Ісмаїл, охопив сон і Акопа, і він упав на палубі, забувши і про свій статок, і про всі небезпеки.

Коли сонце стояло в зеніті, вірменин проснувся, скочив на ноги, ніби громом уражений: піратський корабель, мов виринувши з морських глибин, поволі наближався, гнаний слабкими подихами вітру. До нього залишалося кількасот кроків.

— Ефенді Ісмаїле! Пірати!

Кок звівся на лікоть, протираючи очі.

— Ти починаєш марити! — Але побачив корабель з чорним прапором і закам'янів.

— Спускаймо шлюпку й тікаймо на берег! — сказав вірменин.

— Занадто пізно! Нам залишається тільки битися й померти!

— Навіщо битися, ефенді? Ти сам, а їх багато. Ми попросимо в них пощади, я дам половину майна — тільки хай залишать нас живими.

Ісмаїл не слухав його, узяв рушницю, бо весь час тримав її при собі, пішов на ніс і принишк за парапетом, визираючи одним оком та чекаючи слушної миті, щоб прицільно вистрілити.

Піратський корабель наближався повільно, перевантажений вітрилами, вправно поставленими скрізь, де можна було зловити подмух вітру. Кок тільки рота роззявив, вражений такою винахідливістю. Коли пірати підійшли ближче, він закліпав очима, думаючи, що все це сон.

— Це ж «Пенелопа»! — вигукнув він.

Кілька людей на палубі «Пенелопи» підвелися, тримаючи рушниці напоготові. Ісмаїл почув, як куля цвьохнула в нього біля вуха. Акоп застогнав і впав.

— Здавайтеся! — глухо долинув чийсь голос.

«Це ніби капітан наш!» — подумав кок, нічого не розуміючи.

Через кілька хвилин обидва кораблі стояли борт до борта, новоприбулі оточили Ісмаїла, і ніхто нічого не міг збагнути.

— Де Безбородий? — спитав Антон Лупан, озираючись довкола.

Кок показав на трюм.

— Бути тут, але, може, померти, бо їсти нема, — відповів він, знову переходячи на мову гяурів. — Усі п'ять тут, один Безбородий вішати — я його кидати в море.

— Гаразд, поганине, — стрибнув Герасім, не знаючи, обіймати його чи дати по шиї. — А чого ти втікав від нас?

— Я тікати не від вас, а он від того! — кок показав на прапор з черепом, який повис ганчіркою, бо не було вітру.

Люди підняли голови й заціпеніли.

— Піратський прапор! Хто його підняв?

Кір Яні почервонів так, що навіть волосся на обличчі, здається, зробилося червоне. Антон метнувся до нього.

— Що це таке, капітане Яні? Будьте ласкаві нам відповісти!

— Так, це я його підняв! — посвідчив капітан «Пенелопи», не знаючи, чи йому випростатись, чи зробитися маленьким.

— І можете пояснити навіщо?

— Я хотів, щоб нас захопив якийсь військовий корабель і визволив мене від вас!

Екіпажі обох кораблів аж покотились зо сміху; сміявся, здавалося, навіть Негріле, який радо перестрибував з палуби на палубу.

Веселі вигуки змусили й Акопа розплющити очі, і саме тоді, коли Гаїк виткнув чорняву голову з люка. Обидва брати спантеличено дивились один на одного, нарешті впізнали й кинулись обійматися. Потім стурбовано перезирнулися.

— Ти не втратив нічого? — спитав Акоп пошепки.

— Тільки два килими, коштовності цілі. А в тебе все ціле?

— Все. Загубилось кілька камінців, але фальшивих. А на ті, нешліфовані, ніхто навіть не глянув.

Щось у їхньому вигляді було від старих акул, хоч вони й не скидалися на цих хижаків, які чинять розбій у південних морях.

Поки вірмени перешіптувалися, Ісмаїл розповів про свої пригоди.

— Ми вже вирішили звільнитися від тебе, — сказав потім Антон. — Та оскільки ти поводився звитяжно… Ну, та ми марнуємо час. У тебе є щось поїсти, бо ми помираємо з голоду!

— Ви помирати зараз, а я помирати давно!

Антон подивився в підзорну трубу на берег. Між заснулими під сонцем пальмами виднілося кілька халуп.

— Це, мабуть, село Бір-Санже. Почекаємо вітру й подамося туди, роздобудемо чогось попоїсти. А поки що треба навести лад на палубі. Кіре Яні, я повертаю ваш корабель. І моя вам рада: не покладайтесь на нього, бо він уже гнилий, мов покинута в лісі колода, але сьогодні він робив десять миль на годину. За кружний шлях і за затримку, сподіваюсь, вам відшкодує ваш вірменин.

— І нам теж! — додав Герасім, оскалюючись.

Обидва брати перезирнулись і настовбурчились. Екіпаж кіра Яні покинув «Сперанцу». Аднана завагалась.

— Ти залишаєшся з нами, — Антон узяв її за руку. — Я обіцяв, що відвезу тебе додому в Марсель.

Очі дівчини засвітилися.

— Тоді… Тоді я заберу свої речі в мсьє Яні! — І, зіпершись рукою об парапет, вона перестрибнула на сусідню Палубу.

П'ятьох піратів, непритомних від голоду й спеки, витягли на палубу.

— Аз тими що будемо робити? — спитав Ієремія. — Залишимо для розводу кірові Яні?

— Ні. Поговоримо з ними з усіма разом. Тягни їх сюди. Бо інакше, дивись, утечуть і знову розплодяться!

— Ефенді Акопе, — звернувся до вірменина Ісмаїл султанською мовою, показуючи на один із килимів. — Це твій?

— Звичайно, мій!

— А скільки ти заплатив за нього?

— Десять фунтів!

— Ефенді Акопе, навіщо ти брешеш? Ти заплатив тільки три фунти!

— А це тебе стосується?

— Так, бо я хочу купити його й передати в Стамбул кіром Яні.

— Прошу! Я продам його за п'ятнадцять фунтів!

Герасім, який був поблизу, спустився в трюм, узяв килим і подав кокові.

— Тримай, Ісмаїле! Розрахуємося потім.

— Коли потім? — простогнав вірменин.

— Наберися терпцю, нам ще багато про що треба поговорити, але не зараз… Гей, хлопці, хлюпніть-но на цих розбійників по відру води, бо вони поздихають завчасу.

Пірати лежали на палубі майже безтямні, тому їх навіть не зв'язали, а просто кинули, мов стерво.

До Ісмаїла підійшов Мігу, тримаючи люльку в руках.

— Дядьку Ісмаїле, це ж ваша! Я її он там знайшов!

— Аллах-аллах! — радісно закричав кок. — Дуже хотіти тютюн!

Він одразу ж наповнив люльку й задоволено випустив дим, мов пароплав із труби. Отак відразу знайшлися і люлька, і килим, а це навіть більше, ніж можна було сподіватися будь-якому правовірному від аллаха!

Через дві години вітер, який досі віяв у Лівійську пустелю, знову повернувся, немов дивуючись, що кораблі й досі тут.

Задзвеніли якірні ланцюги, піднялись вітрила на щоглах, і «Сперанца» рушила вздовж берега…

У Бір-Санже обидва екіпажі побенкетували так, як не бенкетували вже давно, повеселилися в затінку пальм, запаслися провізією й водою — і за все це заплатили не гроші, а дали кілька сувоїв шовку, які Герасім узяв у рахунок оброку з майна Вірменіє, порівну від кожного, щоб не сердився жоден.

Біля самого берега було глибоко, тому якорі кинули за кілька сажнів на чисте, мов у гірському струмку, дно. На борту не залишилось нікого — та й навіщо залишатись, коли палубу видно мов на долоні, а Ієремія тут же зі своїм чудовим мушкетом? Тільки Ісмаїл, сповнивши свою службу кока, пішов спати в носову каюту, бо там йому було набагато краще, аніж на осонні, де галасують гяури.

Коли сонце хилилось до заходу, люди спустилися на берег, оточені засмаглими до чорноти дітлахами, сіли в шлюпки й попрощалися з африканською землею…

Розуміючи, що не можна буде втекти, Безбородий загнано озирнувся навколо.

— Капітане! — гукнув пірат до Антона Лупана. — Ти віддаси нас до рук правосуддя?

— А ти хотів би, щоб було інакше?

Безбородий мимохіть потер шию руками.

— Капітане, — задихаючись, сказав він. — Що тобі з того, якщо нас повісять? Відпусти нас…

При цих словах в обличчя Антона Лупана бухнула кров.

— Відпусти нас, мене й Гусейма, — правив своєї пірат, — і я скажу тобі, де француз.

— Який француз?

— П'єр Баян, твій друг!

Люди остовпіли, тільки очі їхні перебігали, нічого не розуміючи, то на капітана, то на Безбородого. Антон схопив пірата за барки, затремтівши:

— П'єр живий?

— Живий. І якщо ти мене відпустиш, я скажу тобі, де його знайти.

— Як можеш доказати, що ти його не вбив?

— Он він бачив! — Безбородий кивнув на Гусейма.

— А іншого свідка ти не знайшов? — насмішкувато спитав Антон, хоч думки його закрутилися клубком у голові.

Невже П'єр справді живий? Невже Безбородий тримає його десь у схованці і тепер він міг би нарешті знайти свого друга, який зник стільки літ тому?

— Інші нічого не знають, — вів далі Безбородий. — Можеш повірити мені й Гусеймові… Ну, то як, капітане?

Безбородий бачив хвилювання Антона, бачив його збудження і був певен, що той подоланий.

Капітан «Сперанци» якусь мить стояв мов укопаний. Ніхто не знав, що з ним відбувається.

— Ні! — здавлено вигукнув він нарешті. — Будь що буде, але я не маю права тебе відпускати. Вашу долю може вирішити тільки суд!

— Ну, то ти ніколи не знайдеш П'єра Ваяна! — скреготнув зубами Безбородий.

— Якщо він справді живий, то знайду. І без твоєї допомоги. Але сподіваюся, на суді ти сам усе скажеш.

— Навіщо? Щоб міцніше затягли зашморг?

Та капітан уже не слухав його.

— Підняти якір!

Герасім і Мігу кинулись відв'язувати вітрила, Крістя Бусуйок завовтузився біля фока й найтова, питаючи сам себе, якого дідька не просинається кок. Хараламб з Ієремією налягли на ручки кабестана.

— Підняти фок і найтов! — гукнув Антон, беручи в руки стерно. — Гей, а чому Крістя сам? Де Ісмаїл?

У цей час від лівого борту почулися один по одному два сплески й розпачливий крик Аднани.

— Що сталося? — спитав капітан.

— Безбородий і Гусейм стрибнули у воду!

Дві піняві смуги неймовірно швидко тягнулися морем до берега. Ієремія кинув кабестан і схопив рушницю.

— Стривай, не стріляй! — зупинив його капітан, бо Безбородий потрібен був йому живий. — Хай вийдуть на берег, а там зупиниш їх! Спустити шлюпку!

Діти на березі злякано кинулися врозтіч. Уздовж берега стрімко, але велично спокійно, не хвилюючи води, ніби то була тільки тінь, мчала спина якоїсь тварини. За нею ще одна, потім ще, перетинаючи дорогу втікачам.

— Акули! — закричала Аднана.

Антон схопив її за плечі й відтягнув убік, ніби хотів затулити від жахливого видовища.

Перша акула ринулася вперед, ударила хвостом по воді й перевернулася на спину, показуючи білий живіт. Почувся страхітливий крик, море почало забарвлюватися в червоне.

Другий утікач метнувся вбік, хотів був повернути до корабля, але акула ударила хвостом по воді біля нього, перевернулася на живіт і потягла його в глибину, залишивши на поверхні тільки рожеву хвилю.

Пірати на кораблі дивилися поверх парапету витріщеними від жаху очима.

Ієремія, погамувавши тремтіння, відклав мушкет убік.

— Справедливий присуд! — обізвався він тихо, ніби сам до себе.

Але у важкій тиші, що запала, всі почули його шепіт, і кожного пройняв дрож.

— Ну, а далі що будемо робити, капітане? — спитав Герасім із перекошеним обличчям, хоч і був звичний до всього.

— Хто нам тепер скаже, де нам знайти вашого друга?

— Не знаю! Але ми його знайдемо, хоч би для цього й довелося обнишпорити всі моря й океани!

Він сказав це таким тоном, що в стернового не залишилося жодного сумніву.

«Сперанца» ішла на північ, коли з'явився Ісмаїл, протираючи очі, здивований, що вже вечір. Гай-гай, багато дечого з того, що сталося потім, могло б бути інакше, аби кухар, який знайшов листа в свиті Безбородого, вийшов на палубу трохи раніше.

Сонце заходило за кормою, і море здавалося кривавою ванною.

РОЗДІЛ XIV НОВІ НЕБЕЗПЕКИ

Тридцятий день вітер дув з архіпелагу, припиняючись лише на деякий час і даючи надію мореходам, що повернеться хоч трішечки й не віятиме прямо в ніс, та після короткого перепочинку той знову брався за своє, вимушуючи всіх стискувати кулаки й лаятись.

Вони йшли зигзагами по Середземному морю, «ріжучи» вітер, як могли — одного дня йшли на зюйд-ост, наступного на зюйд-вест, але половина їхньої дороги пропадала марно, бо море дрейфувало.

Нарешті під вечір «Сперанца» обійшла мис Кріо, а на світанку вітер, затиснутий між островами, почав віяти збоку, налягаючи на правий борт. Тепер корабель Ішов уздовж західного берега острова Кріт, готуючись повернути в Егейське море.

Аднана повісила між щоглами простирадло, з-за якого виднілась тільки її голівка з мідяним волоссям, зав'язаним у вузол на голові, і вмивалася, затягнувши якусь дивну пісню ще з часів її дитинства на втраченій батьківщині, яка лежала на протилежному краю Середземного моря.

Антон слухав пісню, мов миле дитяче белькотіння, пронизане то серйозним, то сумним настроєм. Проснувся він кілька хвилин тому, але лежав нерухомо, дивлячись крізь повіки на небо, яке починало світліти, і намагався вгадати рухи дівчини. Уже місяць він спав у гамаку на палубі, віддавши каюту Аднані.

За цей місяць важкого плавання не сталося нічого особливого, але все так перемінилося! Палуба, яка, правду кажучи, завжди була чиста, зараз виблискувала, мов долівка в хаті роботящої господині. Мідь на судні щоранку натиралася так, аж сліпила очі при сонці. Екіпаж навдивовижу старанно ваксував чоботи, усі ходили тільки в чистому одязі і в напрасованих штанях, ніби готувалися на весілля.

Ієремія голився щоранку, хоч досі бритву брав у руки лише раз на тиждень. Кок по п'ять разів на день пригладжував своє ріденьке волосся, і якби хтось заглянув в ілюмінатор, то міг би захопити його зненацька, коли він крадькома видивляється в уламок дзеркала, прикріплений на полиці з каструлями.

Навіть Герасім, який дивився на все насмішкувато, іноді ловив себе на тому, що розгладжував сивіючі вуса, чого раніше за ним не водилося.

Перемінився й Мігу за цей місяць. Хоч останнім часом він і став поводитись, по-чоловічому, як бувалий моряк, зараз став сором'язливіший, аніж тоді, коли сам-один прибув у Суліну з Негріле та зі своєю чабанською сопілкою. Щодня по обіді Антон Лупан брався вчити його, але і в одного, і в другого думки були далекі від навчання. Почувши голос Аднани або зустрівшись із нею самою на палубі, хлопець червонів, мов дівиця, і ставав сам не свій.

Та найбільша переміна відбулася з Негріле. Якщо люди від соромливості або стриманості приховували свої почуття бодай про людське око, то Негріле одразу покапав, що він покорений лагідністю й ніжністю Аднани. Досі ніхто не чув такого веселого гавкоту, не бачив найнеймовірніших перекидань, ошаленілого метання по палубі, а коли дівчина, стомлена після таких пустощів, зупинялася, щоб перевести дух, або сідала замислено на бухту каната, ніхто не бачив Негріле спокійнішим і розумнішим.

Ліворуч бугшприта з'явився острів Кітіра, — отже, недалеко континент і кінець цього тривожного плавання.

Аднана висунула голову з-за простирадла, стріпнула мокрим волоссям, відкинувши його з обличчя, і глянула на людей, що почали прибирати палубу.

— Доброго, ранку! — гукала вона, даруючи кожному усмішку.

— Доброго ранку! — радо відгукувались вони.

Негріле почав бігати по палубі.

Тільки Акоп сидів, згорбившись, з червоними очима, зарослий, злякано позираючи на зв'язаних піратів, що пожали поряд. Відколи він зібрав своє майно, замкнув його у скрині й відніс назад у трюм, то вже не мав спокою.

Герасім підійшов до Антона, ледве стримуючись:

— Пане, завтра вранці, якщо вітер знову не пожартуй, ми прибудемо в Пірей. Думаю, пора вже трохи розбудити нашого купця, бо потім він вислизне в нас між мильцями.

— Безперечно, Герасіме. Зараз нам ой як потрібні гроші, адже нам треба обнишпорити архіпелаг і східну чистину Середземномор'я, скрізь, де пірати мали свої кубла. Ми дійдемо до Александрії, до Порт-Саїда, якщо і роба буде. Я не можу залишити П'єра Баяна в біді, знаючи, що він живий.

— Ваша правда, пане! У мене в самого душа була б не на місці, якби ми не виконали до кінця обов'язок.

— А як люди думають?

— Так само. Я певен, вони підуть за вами будь-куди.

— Ну, то нам бракує тільки грошей. Хто з нас торгуватиметься?

— Дозвольте мені, бо в вас занадто м'яке серце.

— Гаразд, але спершу пришли-но його сюди, я хочу з ним поговорити.

Вірменин підійшов, хитаючись.

— Сідай, ефенді Акопе! — запропонував Антон, показуючи на бухту каната. — Скажи, будь ласка, чому ти вибрав морську дорогу в Афіни?

— Караванами по суші дуже довго й небезпечно.

— Але ж, як сам бачиш, і на морі не все спокійно!

— Хто б міг подумати, що пірати поласяться на такий корабель!

— І не поласились би, будь певен! Вони ув'язалися за нами тільки через тебе. А ми втратили сорок днів, а це все гроші, я вже не кажу, що ми наражали власне життя на небезпеку, дехто міг би загинути, захищаючи твоє багатство. Тож зараз іди й поговори із стерновим про оплату.

Акоп перелякано глипнув на Герасіма і швидко заговорив:

— Ефенді капітане, я розплачуся з вами, як належить.

— Саме про це й поговорите з стерновим.

— Навіщо мені говорити з ним, коли ми можемо порозумітися з вами, як люди! Я дам вам половину з того, що маю при собі.

Стерновий усміхнувся у вуса, приховуючи хитринку, не спокушаючись щедрістю мандрівця.

— Половина — то забагато! — сказав він з такою стриманістю, якої від нього не сподівався ніхто, — Я думав просити тільки чверть, але оскільки ти такий щедрий, то зупинимось на третині.

— Згода! — враз пристав купець. — Коли прийдемо в Пірей…

— Ні, там велика метушня. Ходімо зараз у трюм і все спокійно поділимо.

Акоп кинув на Антона благальний погляд:

— Ефенді! Він з мене шкуру зніме!

— Не бійся, пане, — відповів стерновий замість капітана. — Як ми щойно домовились, так і буде!

Герасім прогаявся з Акопом у трюмі майже цілий день. Що вони там робили і про що говорили — невідомо. Тільки час від часу чутно було, як купець кричав, ніби його різали.

А «Сперанца» тим часом спокійно йшла Егейським морем.

Антон Лупан майже цілий день стояв біля стерна.

Палуба «Сперанци» мала вигляд наймирнішої корабельної палуби в світі. Дихав лагідний вітер, небо було прозоре, море зеленкувате, вітрила білі, сліпуче сонце відбивалося в хвилях, і жодна хмаринка не затінювала сріблистої дороги перед мореходами. Під вечір море змінило колір, хвилі витягалися, мов довгі стьожки, одні зелені, другі рожеві, переходячи в фіолетові біли обрію.

Антон, який досі милувався мінливістю кольорів, повернув голову й побачив поруч Аднану. Він не почув, коли вона підійшла.

— Я теж можу стояти біля стерна! — сказала дівчина, виказуючи давню задерикуватість.

— У нас досить чоловіків для такої роботи.

— Чому ж ти не ставиш інших, а сам стоїш цілісінький день? Хіба це капітанова робота?

— А яка ж капітанова?

Аднана прикусила губи, не знайшовши, що сказати.

— Дуже прикро, що ти не доручаєш мені нічого.

— Робота на кораблі занадто шорстка для твоїх рук.

— Ти забув, що вісім років підряд я займалася нею. І повір, вони не виявляли до мене жалю.

— Я вірю, але ж ми не можемо чинити так, як Гусейм і Безбородий. Нам хочеться, щоб тобі було добре між нами…

— То постав мене до стерна! Я ж тримала стерно навіть у шторм!

— А інакше ти не можеш бути щасливою? — капітан підвів очі.

Цього разу вона відвела погляд.

— Не знаю!

Але після короткої мовчанки додала рішучіше, хоч і не так задерикувато, як раніше:

— Якщо не знайду свого батька, то наймуся на корабель.

— Ти не знайдеш капітана, який згодився б мати такого стернового.

— Чому?

Але тут саме у дверях трюму з'явився Герасім, червоний на виду, мокрий як хлющ від поту, тримаючи в руці одну із скриньок купця, яку він поставив біля стерна, важко дихаючи — від хвилювання, а не від утоми, бо скринька важила не дуже багато.

— Важко довелося, зате маємо тепер справжнє багатство. Піду ще принесу килими й шовк, які нам належать.

Розуміючи, що зараз їм не до неї, Аднана повернулася на ніс корабля й сіла, на обличчя її набігла тінь смутку.

— Тепер ми багачі, пане! — сказав Герасім, кидаючи біля стерна згорток килимів. — Підвалило нам щастя!

Але, дивно, в його голосі не було радості.

— Просити їсти! — гукнув Ісмаїл, і його обличчя осяяла найдоброзичливіша усмішка в світі.

«Зараз ми повечеряємо, потім вони всі побажають мені доброї ночі!» — подумала Аднана. І раптом уся її душа збунтувалася.

— Іди вечеряти! — рішуче сказала вона, підійшовши до Антона й твердо поклавши руки на стерно.

Він спантеличено глянув на неї:

— Ти вдовольнишся стерном? Чи, може, тобі передати й командування «Сперанцою»?

Дівчина не відповіла, тільки пильно глянула на компас, як досвідчений керманич, який знає, куди йти.

Другого дня перед обідом, пробравшись поміж лісом щогл, які заступили весь порт, «Сперанца» кинула якір у Піреї, примостившись між двома трьохсоттонними бригами. Попереду диміли пароплави, дрімали вітрильники; їхні прапори засвідчували присутність тут усіх континентів, усіх країн.

Тільки-но «Сперанца» кинула швартови, у порту зчинився гармидер. Сотні людей з'юрмились на пристані, недовірливо розглядаючи екіпаж і щось захоплено вигукуючи.

Усе стало ясно біля списку загиблих кораблів: вважалося, що «Сперанца» загинула ще в кінці липня, про що свідчив капітан англійського пароплава «Вікторія» Джон Теннісон, який останній бачив шхуну, коли вона виходила з Галліполі.

Ясна річ, загиблою давно вважалася й «Пенелопа», і нею вже ніхто не турбувався, бо люди в портах звичні до всіляких нещасть.

У натовпі на пристані здійнявся ще більший галас, коли дізналися, що «Сперанца» не тільки не загинула, але й захопила піратів Безбородого і привезла їх, щоб передати в руки правосуддя.

— Герасіме! — сказав Антон, дивлячись на пристань, де нуртувало сот п'ять людей. — Піди до капітана порту, хай пришле поліцію. Бо їх, здається, можуть судити без суду.

«Сперанца» простояла в Піреї п'ять днів. Ми не будемо довго описувати це перебування в порту, бо й так запізнилися з подорожжю. Перейдемо через крики й вигуки натовпу, які вибухнули тої миті, коли пірати, зв'язані по двоє, пішли під вартою по пристані до в'язниці. Не будемо чекати тут дня суду; Антон, Аднана і решта всі з екіпажу склали письмові свідчення перед судом. Тільки Акопа не міг знайти ніхто, а його свідчень дуже бракувало, бо то ж через нього почалося все.

Поки носії розвантажили дошки, на пристані з'явилися дві жінки, одна вже в літах, друга зовсім юна, але обличчя її було зболене печаллю. Побачивши їх, Герасім зблід, мов стіна.

— Пане, що мені їм сказати? — прошепотів він до капітана.

— Хто ці жінки?

— Одна — дружина Ніколи. А молодша — вдова Маруліса. Бідолахи! Безперечно, вони вже два місяці ходять у порт, чекаючи чоловіків.

Жінки окинули поглядом корабель, безнадійно похнюпили голови й пішли.

На очі Герасімові навернулися сльози.

— Іди за ними, чого стоїш? — сказав капітан, а серце в самого закалатало.

— Як же вчинити, пане? — Герасім знову нерішуче зупинився біля трапа. — Легко приносити гарну звістку, що чоловік живий і скоро буде, а зараз я додам горя кожній з них… Ох, собаче життя!.. — І тут обличчя стернового, досі зболене, стало суворе. — Знайте, пане, коли прийде «Пенелопа», я поторгуюся з їхнім купцем.

— Це справа кіра Яні. Не будемо переступати через нього, бо він і так ладен збожеволіти.

— То це ж як виходить — жінка з дітками помиратиме від голоду, а Гаїк хай собі займається комерцією, ніби нічого й не сталося? Я не кажу, що життя людини треба оцінювати грішми, але якщо Маруліс загинув у бою з піратами, то хіба не…

— Так, справді так! Цим займешся тоді, коли прийде кір Яні. А тепер ще треба вивантажити товар, який ми взяли з печери, й передати в суд, поки знайдуться потерпілі.

— Якщо такий закон, то так і зробимо, пане, хоча, як на мене, його треба було б забрати собі, як плату.

— Облиш, Герасіме, ми не розбагатіємо на нещасті інших.

— А ви знаєте, що то за люди, оті потерпілі?..

Антон подався до міста купити пристойний одяг для Аднани та подарунки для дружини й дітей Герасіма, бо той другого дня мав їхати в Ліопесе, своє село, розташоване за тридцять кілометрів від Пірея.

Наступного ранку стерновий, сторгувавши двох віслюків, навантажив на них в'юки і рушив у дорогу.

— Побажай своїм дітям і дружині здоров'я, хоч вони нас і не знають, — сказав Антон на прощання. — Аби не так далеко, то пішли б і ми, щоб побачити твою хату.

Герасім почервонів, мов дитина.

— То було б. непогано, пане. Моя дружина дуже зраділа б, бо ж вона теж із ваших країв.

— Невже румунка?

— Авжеж, із гір Вранчі… — Повагавшись трохи, Герасім звів очі на Антона, перехопив його теплий погляд і сказав: — Ви не дивуйтеся, коли скажу, що я й сам грек тільки наполовину.

— Тобто?

— А ось так: мій батько, царство йому небесне, був румун, але втік із батьківщини ще замолоду, бо мав діло з старшим ватагом, і щоб уникнути каторги…

— Отож я й дивуюся, чому ти так гарно розмовляєш по-нашому!

Коли стерновий поїхав, Антон пішов до судді, де зустрівся з вдовою Маруліса — вони домовились про це вчора ввечері. Там він написав декларацію, суддя скріпив її своїм підписом і печаткою: екіпаж «Сперанци» дарував жінці частину здобичі, забраної в піратів, — усе буде поділено тоді, коли знайдеться потерпілий, або за три місяці, якщо його не буде.

На пристані Антона чекав кір Ніколакі.

— Я чув, капітане, ви йдете в Марсель. То правда?

Антон справді вчора ввечері говорив про це, хоча й не прийняв ще тоді твердого рішення. Він терзався всю ніч, схилившись над картою архіпелагу. Куди піти, яку дорогу вибрати, як почати одним-єдиним кораблем обстеження цієї сили островів, що ними всіяна карта? Це безнадійно.

І коли він отак стояв, схилившись над картою, йому сяйнула думка: треба йти у Францію, в Марсель, і не тільки заради Аднани, а тому, що цей порт найближчий. Антон піде в Адміралтейство, скаже все і проситиме: на островах архіпелагу пірати заховали одного французького моряка, рід цього чоловіка приніс багато слави французькому флоту в минулі сторіччя. Хай замість того, щоб робити осінні маневри в інших краях, пошлють невеличку ескадру обнишпорити архіпелаг, вони врятують П'єра, а заодно викоренять і піратів.

Однак Антон обмірковував і варіант відмови, бо знав, що не всі адмірали — справжні моряки. Тому, якщо не вдасться переконати адміралів, він поїде в Сен-Мало, де ще, може, живі дід Леон, дід Жір та інші, моряки й рибалки з діда-прадіда, і скаже їм так: «Люди добрі, внук діда Леона уже чотири роки в руках піратів…» І тоді вирушить ціла ескадра рибалок — десятки, сотні кораблів. Внуки корсарів покриють Середземне море й архіпелаг, вони зможуть обнишпорити всі острови, неодмінно знайдуть піратів і витягнуть із нір, мов пацюків!..

Отже, вперед, «Сперанцо», на Марсель!..

Звісно, зваживши все, уже спокійно, Антон подумав, що було б добре, аби його план здійснився хоч на чверть.

Тож коли прийшов кір Ніколакі, він саме збирався повідомити своє рішення екіпажеві. Жаль, що не було зараз стернового, але Герасімова наука не пропала марно…

— Мені дуже прикро, кіре Ніколакі, але про Марсель говорилося просто так. Ми, очевидно, повернемося у Стамбул…

Люди з екіпажу, хоч і не дуже розуміли по-грецьки, здогадались, про що говорить капітан, однак зробили вигляд, ніби не чують цих вигадок.

— Жаль! — зітхнув кір Ніколакі.

— А у вас що, якісь справи у Марселі? — незворушно спитав Антон.

Та що тут довго розказувати! Невідомо, чи зміг би Герасім краще облагодити ці справи, бо за півгодини балачок капітан «Сперанци» погодився завантажити триста бочок маслинової олії до Марселя за 2400 драхм, тобто за 120 ікосарів.

«Сперанца» затрималась у Піреї ще на день, чекаючи, поки повернеться стерновий. Люди розійшлися по місту, тільки Ісмаїл був за вартового на палубі. Він сів на кормовому кнехті і, поклавши шматок пап'є-маше на коліна, малював порт Пірей.

— Калі-мера! — привітався раптом хтось із пристані.

То якийсь рибалка вмостився біля корми «Сперанци» ловити рибу.

Заглиблений у малювання, Ісмаїл не відповів, однак це не завадило рибалці почати балачку:

— Звідки ви повернулися так швидко? Чи виходили тільки на прогулянку?

Цього разу Ісмаїл підвів очі й глянув на нього, щоб побачити, який він із себе, коли меле такі дурниці.

— На прогулянку? — перейшов він на мову рибалки. — Що ти таке кажеш? Ми повертаємося з Африки.

— З Африки? Та ну тебе! Як це можна піти в Африку й повернутися за кілька днів? Адже минулого тижня ви стояли тут!

— Ми?

— А то хто ж! Я навіть здивувався, що ви так мало стояли. Тільки-но кинули якір і одразу знялися.

Кок «Сперанци» відклав убік пап'є-маше і пильніше глянув на чоловіка край пристані. Дивлячись на його чисті очі і ясне обличчя, ніхто не сказав би, що в нього не всі вдома.

— Ти бачив мене тут тиждень тому? — спитав Ісмаїл, натискуючи на кожне слово, ніби розмовляв з дитиною.

— Я не пригадую всіх, хто був на палубі, але цей корабель був! Дивись, та сама корма, той самий парапет, люки, щогли, — та що там балакати, я ж добре бачив, адже в мене нема більма!

— Оцей корабель? — перепитав кок, відчуваючи, що його починає лихоманити.

— Авжеж, цей, а то ж який?

— «Сперанца»?

Рибалка глянув на бронзові літери на кормі.

— Здається, «Сперанца», — відповів він, але вже із сумнівом. — Я не пам'ятаю назви. Бо впізнаю кораблі так, як і людей — з вигляду.

— Та йди ти під три вітри! — вибухнув Ісмаїл, відчуваючи, що починає божеволіти він, а не рибалка, і взявся до малювання.

Рибалка, звісна річ, не пішов, бо пристань вільна для кожного, але вже нічого не говорив, тільки зацікавлено розглядав шхуну та час від часу знизував плечима.

Герасім повернувся години за дві перед тим, як кір Яні пришвартував свій корабель. Стерновий «Сперанци» не довго розтлумачував екіпажеві «Пенелопи» про Гаїка, і вдова Маруліса за взятий з його майна оброк мала за що жити сама й ростити дітей.

РОЗДІЛ XV З КНИГИ ДРУЖБИ

На світанку п'ятого вересня «Сперанца», яка йшла з Пірея при сильному попутному вітрі — рідному братові того, що затримав їх у Середземному морі, продублювала, як кажуть моряки, мис Малес на південному сході Пелопоннесу, а під вечір уже була на траверсі мису Матапан, готова взяти курс у Мессінську затоку.

Життя на борту ішло тим звичаєм, який встановився з приходом Аднани. Левант із його тривогами залишився позаду, а попереду відчинялася брама в інший світ.

Капітан тим часом сидів у каюті й писав меморандум Адміралтейству; закінчивши писати, починав спочатку, вважаючи, що він не досить переконливий і доладний… Потім подумки обмірковував промови, які він виголосить перед моряками й рибалками в Сен-Мало, щоб підняти їх у дорогу на схід.

Шостої ночі по правому борту здійнявся посріблений місячним світлом мис Спартіовенто, а на світанку бугшприт указав на берег Сіцілії. Корабель тримав курс на північ, ловлячи вітер правим бортом і важко просуваючись уперед протокою. В обід кинули якір у бухті навпроти Мессіни, і Ісмаїл у супроводі Мігу та Ієремії зійшов на берег по овочі й питну воду.

— Землетрус! — закричав юнга, тільки-но ступивши не твердий причал після шести днів хитавиці.

— Ого-го! — закричав і Ієремія, відчуваючи, що земля безглуздо вислизає з-під ніг.

— Не є землетрус, — засміявся Ісмаїл. — Це запаморочення робити хвилі! — пояснив бувалий моряк.

«Сперанца» затрималася тут не більше двох годин. Шлюпка повернулася навантажена помідорами, картоплею, кавунами, лимонами, апельсинами й бананами…

На світанку наступного дня у вітрила зненацька вдарив один із тих поривів вітру, які здатні покласти корабель на борт і навіть пустити його на дно.

«Сперанца» не пішла на дно, а за чверть години описала велику дугу й повернула назад, замість Марселя — на Порт-Саїд.

Коли налетів вітер, Антон саме писав у каюті і раптом побачив, що стінка нахилилась до нього, книжки з полиці впали на стіл, на койку, на підлогу, розсипавши тисячі аркушиків.

Капітан метнувся нагору, але вихор уже пролетів, Герасім знову тримав стерно в руках, а «Сперанца» спокійно йшла, ніби нічого не сталося.

— Що це було, Герасіме? — розгублено спитав Антон.

— Тірренське море привітало нас із прибуттям, пане!

У каюті капітан почав збирати книжки й папери і раптом остовпів, забувши про все на світі: поміж розкиданих паперів лежав якийсь лист, написаний кострубатим почерком і підписаний Абдулою. Дивно, як він опинився тут, серед його навігаційних книжок?

«Капітане, — прочитав Антон у листі, — хай сатана дає тобі здоров'я…» — «Корабель уже готовий два місяці, — читав він далі, — і ми чекаємо тільки наказу, куди йти…»

Антон швидко закліпав, стріпнув головою, втягнув повітря в груди і, стиснувши папір, нестямно почав читати далі:.

Антон не читав далі, а метнувся, спотикаючись, по трапу.

— Хлопці! — закричав він на палубі. — Я знайшов слід П'єра! Безбородий забув листа між моїми паперами!

Окрім Герасіма, який не міг залишити стерна, всі збилися довкруг капітана, неспроможні нічого збагнути. Ісмаїл ступив крок уперед, ударив себе в груди і чванькувато сказав:

— Не Безбородий забувати лист! Я його класти там!

— Що ти кажеш? — ніби сам не свій, прошепотів капітан.

— Я шукати ряса, знаходити лист! — ще дужче набундючився кок.

— А чому ж ти досі не сказав? — вибухнув Антон Лупан, аж тепер збагнувши все, і схопив кухаря за плечі.

— Забути! — простодушно відповів Ісмаїл.

— Сто чортів тобі в печінку! — лайнувся Герасім від стерна.

Усі лаяли Ісмаїла, погрожували кулаками, хоча, о другого боку, їхні серця й переповнювала радість. Тільки Ісмаїл спантеличено й невинно твердив своє:

— Безбородий не забувати лист… То я шукати ряса…

— Герасіме, ти знаєш, де Мусара? — спитав капітан.

— Нібито чув, але не можу сказати напевно, пане!

— І я чути! — додав кок.

Бліда Аднана з широко розплющеними очима ' сказала:

— Я знаю, де Мусара… Там найлютіші пірати в світі!

— І де ж він?

— У Червоному морі. Він біля…

— Гаразд, покажи мені його на карті.

Це сталося 12 вересня 1881 року о шостій годині ранку, як згодом буде записано в бортовому журналі.

Капітан вибіг на палубу, перестрибуючи через два східці.

— Стерно праворуч! — крикнув він, охоплюючи подумки всю голубінь Середземномор'я. — На Порт-Саїд, Герасіме!

Так записано в книзі дружби!

12 вересня, коли до Марселя залишалося ще днів десять ходу, «Сперанца» повернула в протилежний бік і майже цілий місяць ішла Середземним морем до Порт-Саїда.

Олія кіра Ніколакі пішла в мандрівку, про яку ніхто й подумати не міг. Але кому зараз до неї діло? Капітан давно вже викинув би бочки за борт, та вони потрібні були йому замість баласту.

Іноді бив сильний вітер, іноді тільки легенький бриз, і тоді «Сперанца» невдоволено тріпотіла вітрилами, інколи налітали справжні шторми.

Нічого особливого не сталося в їхньому житті, тільки сонце сходило не. за кормою, а попереду, та ще стерновому треба було тримати новий кут на компасі. А блоки скрипіли так само, так само пахла смола, розігріта на сонці, такими ж чарівними були ночі, коли місяць осріблював палубу. Та ще Аднана тепер, як повноправний член екіпажу, стояла на вахті — в дозорі чи біля стерна.

Вирушивши від острова Гоццо 25 вересня, куди вона зайшла по провізію, «Сперанца» не зустріла землі до 2 жовтня, коли по правому борту з'явилася Александ-рія. Тут теж було гніздо піратів Безбородого, і вони, може, чекали розпоряджень від нього, не знаючи, що його з'їли акули. Їх можна було б намацати зараз, і Антон з радістю накинув би зашморг на шию кожному з них, але він мусив іти вперед, як веліла книга дружби.

Два дні плавання в збурунених водах гирла Нілу — і 5 жовтня вранці дозорний побачив праворуч ліс пальм, а між ними виріс ще один ліс — ліс щогл. Це був порт Дум'ят, розташований при впадінні найбільшого рукава річки в Середземне море.

Увечері цього ж дня, пройшовши десять годин по патоці Мензале, вони побачили попереду мінарети Порт-Саїда, які стриміли з хвиль, ніби морські боги заклали місто у воді.

— Герасіме, — сказав капітан, підходячи до стерна, — я думаю, треба повідомити власті, узяти якесь підкріплення, може, канонерку, бо інакше, як каже Аднана, дуже небезпечно. Піратів багато, у них на острові є рушниці і навіть гармати, а не тільки ятагани, як у бандитів з Егейського моря.

— Хай вас бог боронить, пане! Не треба говорити ні и ким. Навпаки, ми повинні все зберегти в якомога більшій таємниці. Скажімо, що йдемо, приміром, у Берберу… З піратами або не треба зв'язуватися, або перемогти їх власними силами, хоч би які вони сильні. Гадаєте, у них нема вивідників у портах? Я думаю, вони підкупили й деяких службовців у митницях, у поліції, в конторах портів. Досить нам десь тут обмовитись словом, як на острові не знайдемо нікого. Або втрапимо в пастку.

Це було слушно. Тому в Порт-Саїді капітан зійшов на берег сам і, пильнуючи, щоб не вступити ні з ким до розмови, бо в кожному вбачав піратського вивідника, записав у журналі корабель та екіпаж, заплатив за прохід через канал і за буксир.

На щастя, караван каїків та баркасів був готовий у дорогу. «Сперанца» прибула вчасно, щоб прилаштуватися до нього, інакше довелось би чекати два-три дні, поки набереться інших вітрильників, адже капітанові не дуже з руки самому оплачувати буксир, бо вітрильники не можуть самотужки йти по вузькому каналу, де вітер віє наосліп, а дорогу слід тримати рівно, мов по залізничній колії.

В обід вервечкою рушили на південь, поміж пісків, мов караван верблюдів, і весь чао, поки й запала темрява, подорожні не бачили нічого окрім сумного каналу. Антон згадав, що П'єр копав цей канал і зараз питав себе, де саме.

Настав вечір, але караван ішов далі при світлі електричних прожекторів на буксирі.

— Що то за дерева, пане? — спитав уранці Мігу, показуючи на обрій.

Вершина одного пагорба була оточена рядком гострих кілків, які віддалеки скидалися на пальми дивовижної породи.

Капітан глянув у підзорну трубу, і враз його тіло здригнулося від жаху, хоч він уже не вперше бачив таке.

— Це не дерева, Мігу, а повішені люди!

Всі підійшли ближче, неспроможні повірити, що в одне місце можна зібрати стільки смертей.

— П'ятнадцять! — нарахував Ієремія.

— Ні, сімнадцять! — заперечив плотогон, обізвавшись уперше за сьогоднішній день.

І той, і другий, хоч у них обсипало морозом спини, знову почали рахувати. Раптом Мігу побачив ще одну низку, на другому пагорбі.

— Дивіться! Он ще!

— Що тут було, капітане? — спитав стерновий.

Йому теж доводилось бачити повішених, але ніколи стільки, як сьогодні, — аж страшно.

— Мабуть, піймали банду розбійників, із тих, що грабують каравани.

— А може, це пірати.

— Може, й вони.

У ті роки піратів на Червоному морі було густіше, ніж жаб у ставку.

— Буде небезпечно, дуже небезпечно! — прошепотіла Аднана капітанові, бо повішені нагадали їй можливість зустрічі зі смертю на острові.

Вона бувала на острові Мусара, багато разів ходила туди на кораблі Гусейма і знала, як важко викоренити піратів. Коли одних спіймали й покарали, це не означає, що не залишилось інших. А на тому острові вони почували себе, мов у найнеприступнішій фортеці. Навіть військові кораблі вимушені були обминати його, хоч би скільки гармат і війська вони мали на борту, бо там найбільша перешкода — сила-силенна підводних скель. Нічого не скажеш, Безбородий із своїми поплічниками вибрав зручне місце для кубла. Туди могли підійти лише ті, хто добре знав дорогу.

Вони довго обмірковували, як розтоптати піратське гніздо. Важко сказати, чи боявся хто, усі готові були йти за капітаном, але навряд чи хтось уявляв, що їх чекає.

О десятій годині ранку шхуна була біля пристані Суеца, і перед нею відкривалося Червоне море.

— Герасіме, ходімо разом! — сказав капітан, коли скинули трап. — Усім бути на борту і в розмови ні з ким не встрявати!

За півгодини капітан і стерновий повернулися з носіями-фелахами, які несли дивний вантаж. Лише зблизька всі побачили, що то дві гармати й два лафети. Їх установили на носі біля якорів. Потім принесли бочку пороху і ящики з ядрами.

— Хто був в артилерії? — спитав Герасім.

У той час малі судна, які ходили Червоним морем, ніколи не ризикували виходити в дорогу беззбройні. В Суеці і з протилежного боку, в Баб-ель-Мандебі, на пристанях завжди можна було купити гармати, як сьогодні мовиться, при оказії. Коли небезпека минала, капітани одразу ж їх продавали, і таким чином гармати перекочовували з півночі на південь, а через місяць поверталися зворотним шляхом.

Отже, ніхто в порту не здивувався, побачивши, що «Сперанца» озброюється, і можна було не боятися, що це мулятиме очі котромусь із вивідників. Бракувало гармашів — поклик Герасіма залишився без відповіді. І Ієремія, і Хараламб, і плотогон воювали в піхоті. Тільки Ісмаїл чванькувато заявив, що одного разу йому довелося вистрілити з гармати, теж у сутичці з піратами.

Іншої ради не було, і невдовзі Ісмаїл почав навчання з майбутніми гармашами. Через два дні кожен із членів команди умів зарядити гармату і прицілитись, на превелику гордість кока.

А «Сперанца» тим часом долала Червоне море, готуючись до жорстокої зустрічі.

На сході Червоного моря, між 25-ю і 26-ю паралелями, із хвиль витикається одне з найбезладніших у світі нагромаджень островів, відоме під назвою архіпелаг Шейхарат, який намагаються обминати всі мореплавці. Плетиво коралів, прихованих лише на вершечок під водою, так густо засноване між островами, що крізь нього можуть пройти тільки мешканці моря, а якщо туди заходив корабель, це означало для нього неминучу загибель.

Посеред цієї дивовижної фортеці, зведеної природою, острів Мусара здавався найнеприступнішим редутом. Утворений трьома високими скелями, з'єднаними трьома підводними рифами, він справді скидався на трикутний бастіон, готовий відбити нападника з будь-якого боку.

На цих скелях, твердила Аднана, пірати встановили гармати, біля кожної з них стояв вартовий і стежив у підзорну трубу за морем. Жоден чужак не міг непомітно підійти до цього лігва, по всьому острову швидко здіймалася тривога, і пірати хутко займали бойові позиції — одні біля гармат, інші з рушницями в шанцях, виритих у коралах над берегом.

Хоч би які були відважні й кмітливі люди в екіпажі «Сперанци», пробратися туди вони могли завдяки хитрості, поєднаній з рішучістю перемогти, сповнити обов'язок дружби.

Від Суеца до Шейхарата десь із триста миль, які при попутному вітрі шхуна подолала за тиждень, і 13 жовтня рано-вранці дозорець побачив перші острови, які витикалися за горизонтом.

Капітан весь час хвилювався, його доймали сумніви й надії, а після крику дозорця він відчув, ніби серце зупинилося. П'єр був тут, за кілька миль, і після стількох років чекання, після розшуків в усіх портах Середземного й Егейського морів він за кілька годин зможе обняти його. Але зараз ці години здавалися довшими й важчими, ніж усе чекання досі.

«Сперанца» несла на носовій щоглі чорний прапор, знак піратів, а на хрестовинах по червоному вимпелу.

— Якщо вони не перемінили розпізнавальних знаків, — сказала Аднана, — ми зможемо підійти на сотню метрів. Три роки тому, коли я була тут востаннє, розпізнавальним знаком у парні числа місяця були червоні вимпели, а в непарні — жовті. Потім Безбородий розпорядився поміняти їх місцями, бо втік один із ватажків, і він боявся зради.

— Ти ба, які вони мудрі! — здивовано пробурмотів Герасім. — Ну, то коли будемо їх вішати, я спитаю, якого кольору вони хочуть зашморг!

А корабель підходив до островів, і ті вимальовувались дедалі чіткіше.

— Хлопці, пора вам змінити одяг, бо починається комедія! — сказав капітан.

Люди спустилися в кубрики, а невдовзі повернулися один по одному з пов'язаними на головах тюрбанами, у накинутих на плечі шалях і в шовкових хустках вірменина, підперезані так, ніби були в каптанах. Капітан і собі натягнув рясу Безбородого, як і належало ватагові.

— Ісмаїле! Перевір гармати! — звелів капітан.

— Уже перевір! — поважно повторив кок.

Ієремія стояв біля одної гармати, Хараламб — біля другої, Мігу приготував мішечки з порохом, Крістя Бусуйок — ядра, а Ісмаїл поважно розпоряджався, адже він — начальник артилерії.

Однак коли треба було ослабити чи натягнути вітрила, люди розбіглися по палубі за наказом капітана, бо ж вони мусили турбуватися не тільки артилерією, а й маневреністю корабля.

— Ось він! — вигукнула Аднана, показуючи на обрій.

Поміж двома низькими островами, які ніби розпливалися вбоки, з'явилися три скелі.

Коли дивитись на море попереду, не подумаєш, що там чекає небезпека. Але ті, хто вмів читати хвилі, бачив з їхніх обрисів, які там приховувались гострі скелі, мов заточені зуби пилки, що могли розрізати форштевень, обшивку і кіль.

Антон і Герасім стояли обабіч Аднани, яка тримала стерно.

— Ти впізнаєш дорогу? — стурбовано спитав її капітан.

Вона не відповіла, тільки кивнула головою, не відриваючи погляду від моря.

— Видно когось біля гармат? — спитала дівчина.

Антон оглянув острів у підзорну трубу.

— Дивно, але ніде ніякого руху!

— Отже, ми вгадали розпізнавальні знаки. Інакше вже була б метушня.

Короткими рухами Аднана повертала стерно, і шхуна залишала за собою зміїстий слід. Інколи то з того, то з другого борту хвилі відкривали шпилі скель; дивлячись на них, люди здригалися від думки, що було б, аби відчайдушний керманич не обминув їх вчасно.

— У тому листі говорилося про корабель, — обізвалась Аднана розгублено, хоча стерно тримала твердо. — Де ж він може бути? Якірна стоянка он там, ліворуч.

— Може, вони сховали його за островом? — відповів капітан.

— Ні, звідти підійти неможливо — серед рифів нема жодного вільного місця.

До берега залишалося не більше п'ятисот метрів. Антон обстежував у підзорну трубу берег та укріплення.

— Що таке? — вигукнув він раптом. — Дивіться, хтось повішений на середній скелі!

У нього аж отерпло все тіло й завмерло серце. Невже вони повісили П'єра, щоб покарати його за бунтівливість, коли він їм уже не потрібен, бо добудував корабель?

— А он і праворуч ще, пане! — вигукнув Мігу, зір в якого був такий, ніби він дивився в підзорну трубу.

«Сперанца» тим часом ішла вперед, вміло маневруючи. До острова залишалося всього метрів двісті. Мігу показав рукою:

— Дивіться, он ліворуч ще один!

— Господи, та тут ніби відбувся бій! — пробурмотів Антон. — Здається, на березі лежать трупи, ти бачиш, Мігу?

Юнга вискочив на парапет і пильно подивився на берег.

— Справді, пане! — вигукнув він. — То мертві пірати, я впізнав їх по тюрбанах.

— Не була б це пастка! — сказала Аднана.

Тут, на рейді, хвилі були спокійніші, але їх чорно-червоний колір не давав змоги побачити приховані скелі.

— Твоя правда! — погодився капітан. — Ми не повинні цьому вірити. Гей, Ісмаїле, приготуй гармати! А ви, хлопці, приготуйте рушниці, бо вони можуть знадобитися.

Негріле, який стояв, зіпершись передніми лапами на парапет, і допитливо розглядав незнайомий острів, підняв тремтячу морду вгору, неспокійно понюхав повітря і враз почав вити. Вив він не зі злості, не зі страху, не від безсилля — це було виття жалю, що краяло серце.

І тут усі побачили, — до берега було не більше сотні метрів, — що на острові панують смерть і пустка, лише кілька хирлявих пальм на бідній землі погойдували темним гіллям, ніби жалобними стрічками.

— Острів залишений! — розчаровано пробурмотів капітан.

— Вони втекли! — додала Аднана.

— Судячи з усього, їх прогнали!

Тепер на березі чітко виднілися трупи, на скелях стояли мертві гармати, і вітер подеколи байдуже доносив трупний запах.

Капітан, хоч зовні й здавався спокійним, безнадійно питав сам себе, в якій частині острова він знайде труп свого приятеля.

— Приготуватись до висадки! — наказав він.

Люди кинулись до вітрил. «Сперанца», слухаючи руку Аднани, описала коло, стала носом проти вітру і повернулася правим бортом до вирубаного в скелі причалу. За сотню метрів від її корми видно місце, де, судячи з усього, був спущений на воду корабель піратів, — тут лежали купи трісок, шматки дощок, колоди, стружка, — явні ознаки завершеної роботи. Але самого корабля не було, він пішов — і не знати куди.

Першим висадився на берег Негріле. Не встигла «Сперанца» пришвартуватися як слід, він стрибнув через парапет і кинувся вздовж берега, не перестаючи вити.

На вершині видно було повішених, які розгойдувалися під вітром, усі в каптанах — їх носили не бранці, а їхні охоронці, пірати Безбородого.

Стіни лівої скелі, де, очевидно, був грот, зяяли чорним проваллям. Судячи з задимленого каміння, з форми розвалу, у гроті, мабуть, стався вибух страшної сили.

Даремно краялось серце капітана: на всіх трупах були каптани. І якщо трупи лежали тут, кинуті напризволяще під сонцем і вітром, це означало, що перемогли піратів, бо інакше живі пірати потурбувались би похоронити загиблих.

Негріле раптом замовк, зупинився, прищуливши вуха, обернувся до скелі на правому боці острова, гребнув пазурами пісок і метнувся несамовито туди.

— За ним! — гукнув капітан.

Від скелі ляснув постріл, куля вгризлася в дірчастий риф, сипнувши пилюкою в очі Негріле. Собака відскочив убік, озирнувся на своїх і знову кинувся вперед, розлючено гавкаючи.

Ще одна куля свиснула в повітрі, і собака впав.

— Він убив його! — закричав Мігу.

Та Негріле підвівся, крутнув хвостом і знову кинувся до скелі, звідки лунали постріли, цього разу стрибаючи зигзагами на трьох ногах, бо четверту, передню, тягнув.

Перед скелею було кам'яне підвищення, там собака зупинився й поповз на животі, як солдат, що чекає підмоги. За кілька хвилин весь екіпаж був біля нього.

Під стіною скелі блиснув ствол рушниці. Ієремія миттю послав туди кулю. Розбита рушниця підскочила вгору, а з-за кущів підвелась якась проява, охоплена жахом, мов загнаний звір.

— Ієреміє, пильнуй! — звелів капітан. — Решта за мною!

Коли вони пройшли кілька кроків, проява, яка тремтіла й стежила за ними божевільними очима, стрибнула вбік, спробувавши втекти. Так само безрозсудно чинить і звір, коли його оточують мисливці.

— Стій! — крикнув капітан.

Чоловік долілиць упав на землю.

— Пощади, пане! — простогнав він.

— Хто ти? — спитав капітан грецькою мовою.

— Абдула! — відповів той, не підводячи голови від землі.

Антон здригнувся.

— Це ти писав Безбородому нинішньої весни?

— Я, пане.

— Де француз?

— Утік, нема!

— Коли втік?

— Три Місяці тому. Двадцятого липня, тоді була різанина.

— І куди він пішов?

— Не знаю. Змилуйтеся наді мною!

Антон був схвильований. Звісно, ця проява перед ним не могла знати, куди подався бранець. Але що сталося тут три місяці тому?

— Встань!

Чоловік підвівся. Він був довготелесий, кістлявий, крізь лахміття проблискувала брудна шкіра, волосся аж до плечей, обличчя заросле, видно було тільки здичавілі очі.

— Ну, розкажи, що тут сталося, як утік француз?

Люди стояли кругом пірата з рушницями в руках, неспроможні вимовити й слова. Тільки Мігу стояв поодаль, зіпершись на каміння, на очі його накочувались сльози, а сам він погладжував лапу Негріле.

— Йому болить, а він не може сказати… — плакав юнга.

— Ми його перев'яжемо — і все буде гаразд, — заспокоїв хлопця Герасім. — Аби тільки кістка не перебита!

— Але ж вона перебита, дядьку Герасіме!

Несамохіть бігаючи очима по людях, пірат зустрівся поглядом з Аднаною і, побачивши її лише тепер, знову затремтів.

— Це ти…

— Так, Абдуло! Ти мене пам'ятаєш? — На блідному обличчі дівчини з'явився вираз зловорожості.

— А-а… Гусейм?

— Його з'їли акули!

Очі пірата ледь не вискочили з орбіт.

Сонце підбилося вже високо, і, незважаючи на осінню пору, спека серед закритих рифів ставала вбивчою. Подих вітру замість прохолоди приносив трупний сморід.

— То що тут сталося? — повторив капітан.

— Полонені повстали, пане. Їх було чотирнадцять разом з французом, вони захопили нас хитрістю… — В очах пірата блиснула зненависть. — Спершу задушили вартового внизу, забрали в нього каптан і рушницю. Відтак один із них дістався до грота, де ми тримали порох, підпалив його, а потім… Була велика різанина!

— Вас скільки було?

— Тридцять сім. Двадцятьох ватажків, крім мене, вони вбили, повісили вгорі, біля гармат, а решту, поранених і здорових, закували в кайдани й забрали з собою на корабель.

— Ото вони повішені під Суецом, Герасіме! — сказав капітан.

— Можливо, пане.

— Не можливо. Я певен!.. А ти як врятувався, поганцю?

— Я кинувся вплав он до того острова, там заховався, бо шукали саме мене, а коли вони пішли, я повернувся. Думав, може, врятувався ще хто-небудь, але всі, кого вони не забрали, були мертві, так я й залишився сам.

— І відтоді ти тут?

— Так. У мене було трохи харчів…

— І чого ти чекав? На що сподівався?

— Думав, прийде Безбородий…

— Безбородий не прийде ніколи! Його теж зжерли акули!

При цих словах пірат знову впав, ударившись лобом об землю.

— Пощади, пане!

Антон помовчав, ще раз глянув на жалюгідний острів, на хирляві пальми, на пропечене сонцем каміння рифів, на три скелі бастіону, завалений грот…

— Заберіть його! — звелів він, показавши на пірата. — Усі на борт! Нам тут робити нічого!

— І куди ми вирушаємо, пане? — спитав стерновий, нахиляючись, щоб узяти на руки Негріле.

— За П'єром Баяном, Герасіме!

Вони одразу ж рушили на Суец, залишивши проклятий острів. Капітан стояв біля стерна, в дозорі була Аднана, прив'язаний до носової щогли пірат блукав поглядом по палубі, стомлені люди відпочивали в затінку вітрил, Негріле лежав з закривавленою пов'язкою на нозі, затиснутій між дві дощечки, а Мігу сидів поряд і гладив його по шиї, нашіптуючи на вухо ласкаві слова.

Вони пройшли майже півтори тисячі миль сюди, витратили цілий місяць на плавбу, стільки ж їм треба назад: півтори тисячі миль і місяць безсонних ночей, боротьба з штормами, гнітючість штилів, сотні годин напруження й неспокою… І все, вважай, намарне.

Так, «Сперанца» не досягла мети в цій подорожі, але виконала до кінця повеління з книги дружби.

РОЗДІЛ XVI СПІВ СИРЕНИ

Відчаливши від піратського острова, «Сперанца» через вісім днів кинула якір у Суеці, і поки Герасім ходив до поліції, щоб забрали останнього з піратів Безбородого, Антон Лупан подався в контору.

— Ви вже повернулися з Бербери? — здивовано спитав капітан порту, — видно, пам'ятав, що «Сперанца» пройшла тут два тижні тому.

— Ми були не на Бербері, а на архіпелазі Шейхарат.

Службовець порту скочив на рівні і вигукнув, ніби був не при своєму:

— Шейхарат!.. Острів Мусара!.. Звідти ж прийшов і оцей француз, П'єр Ваян, який розбив піратів!

Тепер настала черга Антонові вигукнути:

— П'єр Ваян?!.

— Так, пане, — відповів капітан порту, не підозрюючи, який вихор думок і почуттів викликали в новоприбулого ці слова. — Він був у кінці липня, якщо хочете, можу сказати точніше. — Він погортав журнал. — Точно. Двадцять восьмого липня. Він ішов з острова Мусара і віз двадцять шість піратів, яких передав поліції. Суд над ними тривав дуже довго, і три тижні тому двадцять п'ять із них були повішені. Тільки одного, який трохи не в собі, судді пощадили, запроторивши під варту в шпиталь.

— А П'єр, П'єр Ваян, пане? Що ви знаєте про нього, бо я шукаю його вже понад чотири роки, куди він пішов?

— У Стамбул, згідно з його заявою. Ось дивіться, так і записано в журналі… Він при свідках доказав, що шхуна, якою він прийшов з острова, зроблена ним самим. Назва «Есперанса», записана вона в нас під французьким прапором… Дуже гарний корабель, пане, і добротно зроблений, — провадив той далі, не помічаючи й досі хвилювання, що охопило чоловіка, який стояв перед ним. — Я хотів сказати вам минулого разу, що він схожий на ваш, і що теж дивно, навіть назви схожі, але ви дуже квапились…

Капітан «Сперанци» тільки очі витріщив. Якби ж то сказав!.. Зараз він був би на п'ятсот миль ближче до П'єра. Але книга дружби веліла йому йти вперед, і він пройшов свою дорогу до кінця.

— А що за люди з ним були?

— Усі моряки. Шестеро з них, ось вони записані тут, пішли на «Есперансу», решта на різні кораблі. Двоє, англієць та італієць, лікувались у нашому шпиталі аж до вересня. А перед тим як репатріюватися, прийшли в контору підписати свої морські книжки.

— Отже, нема жодного з тих, хто прийшов з П'єром Баяном?

— Жодного. Всі пішли.

Антонові нічого було тут баритися, він дізнався все, що можна… Він подався на телеграф і послав три каблограми в порти Стамбула, Галліполі й Шрея — туди, де міг бути його приятель: «П'єру Ваяну. Шхуна «Есперанса». Іду з Суеца на архіпелаг. Будь-що повідом у Галліполі, де тебе знайти».

На пристані він побачив юрбу фелахів, які вивантажували з борту гармати, ядра й порох. Ісмаїл пригнічено дивився на них, бо позбувся поста старшого гармаша.

— Скільки ти вторгував, Герасіме? — спитав Антон.

— Рівно стільки, як заплатили ви. Ми не втратили ні гроша. На південь вирушає грецький бриг, а я знаю начальника команди й попросив його не бути скупим, бо ж платить не він, а капітан.

Антон піднявся на палубу:

— Хлопці, сьогодні вирушаємо! Ісмаїле, візьми гроші в Герасіма й закупи провізії на місяць. Ми не будемо заходити в порти!

При попутному вітрі від Порт-Саїда до Дарданелл можна пройти за тиждень. Але вони йшли при зустрічному північному…

9 листопада, коли вони обходили з заходу острів Родос, почався дощ, холодний осінній дощ.

Нарешті 25 числа, — вони тоді були південніше острова Кіос, — капітан не знайшов іншої ради і прив'язався до корми пароплава, що йшов у Дарданелли.

Пароплав був не дуже потужний, робив не більше трьох-чотирьох миль за годину, він важко пихкав, випускав багато диму, і той осідав на палубу «Сперанци», яка досі не знала такого бруду. На додачу стало холодно, і люди, в яких не було зимового одягу, дригоніли по кутках.

Усьому настає колись край. Пароплав, тягнучи шхуну на буксирі, прибув у Галліполі в перший день грудня. Антон скочив у шлюпку і за кілька хвилин був у конторі порту. Звісна річ, він спершу глянув на список загиблих кораблів, і на серці йому полегшало: «Есперанси» там не було.

— Шхуна «Сперанца» з Порт-Саїда в Стамбул! — сказав він, зайшовши в контору й подаючи документи. — Якщо дозволите, пане капітан, я подивлюся список суден: хочу дізнатися, коли пройшла на Стамбул шхуна «Есперанса».

— Вона не проходила! — відповів чиновник.

В Антона запаморочилась голова. Невже П'єр збився з дороги, заблукав, зазнав катастрофи, пропав безвісти?

— Звичайно, не проходила, — повторив службовець, який тим часом розкрив журнал на відповідній сторінці. — Ось: «Шхуна «Есперанса», капітан П'єр Ваян, з Порт-Саїда, без вантажу…»

Антон, аби не боявся турецької в'язниці, задушив би його.

— То це ж вона! — закричав він, перехиляючись через стіл.

— Вона не проходила, пане!

— Але ж у вас записано!

Чиновник тримався так спокійно, що можна було збожеволіти.

— У журналі є, але вона пішла не на Стамбул, а повернулася назад через півгодини.

Антон мовчав, неспроможний обізватися.

— Перше, що зробив капітан, — провадив невимовно спокійно портовий чиновник, — перевірив журнал.

— А далі?

— Далі? Капітан побачив у журналі ваше прізвище, подивився, куди ви пішли, і негайно вирушив туди.

— Коли це було?

— Та я ж вам кажу: п'ятнадцятого серпня.

Антон відчував, як на голову йому опустився величезний тягар. Тоді «Сперанца» поверталася з Африки після переслідування піратів. Прибула в Пірей десь у кінці місяця, а П’єр міг там бути числа двадцятого… Раптом йому сяйнуло: коли «Есперанса» прибула в Пірей, «Сперанца» давно вже значилась у списку загиблих кораблів… П'єр Ваян повірив, що «Сперанца» загинула… Може, він пішов далі, на Марсель, у Сен-Мало?…

Почалася зима, але Середземне море було лагідне, вітер, який долітав з Балкан, м'яко гойдав вітрила «Сперанци». Позаду залишились Пірей, мис Матапан, недалеко попереду були південні береги Італії.

— Ідемо в Марсель, відвеземо товар кіра Ніколакі! — сказав капітан.

— А потім? — спитав стерновий.

— Не знаю, Герасіме! Там буде видно.

Ніколи ще люди не бачили свого каштана таким нерішучим, стомленим, таким неуважним.

Він послав з Галліполі звістку в Сен-Мало, розраховуючи, що його друг, стомлений, як і він сам, повернувся додому: «Прибуваю в Марсель у перші дні січня».

Отже, шхуна підходила до Марселя, а екіпаж не знав, що буде далі, бо в душі Антона Лупана не було ніякого просвітку.

Коли малий архіпелаг Ліпарських островів залишився позаду, корабель пішов морем, яке було настільки спокійне, наскільки рознуртована була душа капітана.

Антон стояв, схилившись на парапет, і напружено вдивлявся в море, ніби чекав, що з хвиль почується срібний голос. Хіба не тут, у Тірренському морі, острів Капрі, пристановище сирен, які хотіли зачарувати відважного Улісса?..[13]

Він не помітив, коли зійшов місяць, але, озирнувшись, побачив, що вітрила, досі чорні, заграли сріблом. Трохи далі стояла Аднана, вона теж зіперлась на парапет і уважно дивилась на море. Раптом його вухо вловило м'яку й ніжну мелодію — пісню з її далекої батьківщини, ту саму, яку дівчина співала вранці, але зараз вона звучала тепліше, чарівливіше, таємничіше. Дівчина співала тихо, без слів, і, мабуть, думала, що в шумі моря її ніхто не чує. Але це голос її, чи, може, він долинає із хвиль?

Ні, це таки голос Аднани, дитинно-чистий, але чому він співає саме тут, у цих водах, де втікав Улісс?

Антон протер очі і глянув на корму, стріпуючись, мов від доторку чарівливої руки.

Тут підійшов Мігу й дуже сором'язливо спитав:

— Пане, а що таке зирена?

— Мабуть, сирена, Мігу. А «зирена» вимовляє, певне, Ісмаїл, бо він не дуже добре володіє нашою мовою.

— Так, це він сказав, що Аднана — сирена й заведе нас у скруту.

Капітан засміявся, мов дитина…

«Сперанца» спокійно йшла далі морем Улісса… Минали години, ночі, дні… Аднана відбувала вахту, потім шукала собі куточок, де її ніхто не турбував, і сиділа мовчки.

В останній день року разом із сутінками праворуч бугшприта з'явилися береги Франції й вогні Тулона, які пливли аж до півночі, а опівночі зникли за свинцевою тінню мису…

Були скелі на морях, були й бурі, і тисячі небезпек, були, мабуть, і сирени! Але сирена з палуби «Сперанци» мала зійти на берег у Марселі, і Ісмаїл, в якому враз прокинулась незвичайна доброчесність, поквапився зібрати всі її речі у вузол, щоб чарівниця зійшла на берег хоч на мить швидше.

Вдруге Антон Лупан побачив «Сперанцу» у списку загиблих кораблів. Пан Ламбрініс, марсельський імпортер, повідомив контору порту, що корабель загинув з вантажем, посланим з Пірея кіром Ніколакі.

Але назва шхуни, записана на дошці з крепом, не викликала в душі капітана ніякого відчуття. Думки його зараз були про інше, він відклав на пізніше справи з митницею, конторою порту і йшов по причалах старого порту до будинку Аднани.

Майдан канатників був одразу біля порту. Зараз тут не товпились матроси й капітани, тому майдан ніби поменшав. Аднана колись думала, що він безкінечний, тільки каштани стояли так само гордовито. Серце дівчини билося сильно, підкочуючи клубок болю до кутиків вуст. Вона йшла поряд з Антоном, перетинаючи залитий сонячним світлом майдан. Він уперше тримав її під руку, і вони сором'язливо торкалися плечима одне одного.

— Коли ви виходите? — спитала Аднана, не дивлячись на нього.

— Не знаю.

Дівчина повернула голову. Відчула в його колосі сум, нерішучість, сумнів — і все це разом.

— Тільки-но розвантажимось, я поїду до Сен-Мало, — пояснив він.

Але де канатники? Де капітани вітрильників, матроси?.. У порту було більше пароплавів, ніж вітрил… За десять років майдан перемінився. У лавках продавали фрукти й овочі. Лише подекуди у дверях котроїсь із приземкуватих лавок звисали бухти канатів.

— Ось бульвар! — сказала Аднана. Вона нерішуче зупинилась, бо й бульвар наче перемінився. У наріжному будинку була пекарня, перед нею колись, — тоді Аднана ще не ходила до школи, — дідок із конопляною борідкою щоранку читав Біблію, сидячи на стільчику, а біля нього стояв кошик із білими булочками. Кошик і зараз стояв там само, стояв і стільчик, ті ж самі булочки по п'ять і по десять сантимів за штуку, але замість діда сиділа бабуся в чепчику з густим мереживом, у чорному фартуху з білими плямами від борошна.

Хлопчик з портфеликом, за яким шкутильгав кривий на одну ногу білий песик, зупинився перед кошем, поклав монетку і вибрав найрум'янішу булочку. Цуцик, терплячий і сповнений самоповаги, стояв поряд, піднявши поранену ногу. Хлопчик розламав булочку надвоє, зважив шматки на долоні, повагався трохи, простягнув більший шматок песикові, і вони розійшлися — один пішов до школи, а другий додому, шкутильгаючи по тротуару, залитому сонцем.

— Бачив? — спитала Аднана.

— Так, і я хотів би, щоб ти не обманулася, опинившись серед людей. Одні ділять хліб, а другі камінці…

— Я сумуватиму за Негріле! — сказала раптом дівчина, перемінюючи мову, ніби не хотіла, щоб він висловив думку до кінця.

Антон стишив крок і спитав тремтячим голосом:

— Аднано, тобі страшно повертатися додому?

— Так, страшно. Мені здається, я не знайду тут нікого… — А за мить додала майже із жахом: —Навіть самої себе… Здається, ніби мене нема… Я навіть не знаю, чи й раніше в мене було це саме волосся, ці самі очі, що й сьогодні, чи й раніше я теж звалася Аднана?..

Антон схопив її за руку:

— Ти стомилась, Аднано. І якщо й звали тебе колись інакше, мені подобається твоє нинішнє ім'я.

Вона звела очі й глянула на нього, ніби не чуючи слів, неспроможна повірити.

— Мені подобається твоє волосся, твої очі, ти вся, отака, як зараз, а не така, якою була колись…

Він швидко озирнувся довкола, ніби боявся, що поряд може виявитись хтось із членів екіпажу й почути його.

Ні, Аднана не розуміла, вона не могла повірити. А він, віднайшовши сміливість, говорив далі:

— Сьогодні всі мої тривоги й страждання видаються марними… Я сяду на поїзд, поїду в Сен-Мало… За два дні повернусь… Мабуть, уже й П'єр не думає про наші колишні наміри… Бачиш, Аднано, все в світі має кінець. Ми розтратили свій порив, готуючись роками до мандрівки, а вона виявилась понад наші сили.

Зараз з Аднаною розмовляв хтось інший, а не той чоловік, який знайшов її на кораблі кіра Яні, не той, що затято переслідував піратів, не той, що ходив у Червоне море на Мусара… Вона відчувала, що такий він їй ближчий, але все одно внутрішнім зором шукала того, іншого…

— Ходімо, Аднано! — враз пожвавішав Антон. — Я залишу тебе в батька, а сам… Коли повернуся із Сен-Мало, там буде видно, чим займуся… Може, продам шхуну, розплачуся з людьми, а сам піду на тутешню верф, будуватиму кораблі… Ти ж, знаєш, я будував і мости, і залізниці…

Аднана, слухаючи його, відчувала дивний неспокій, у якому переплелись і всеохоплююче щастя, і смертельний смуток.

— А якщо мій тато… якщо його нема?.. Ти візьмеш мене в екіпаж «Сперанци»?

— Ні, Аднано… Якщо твій батько… Якщо в тебе нема нікого тут… Я повернуся на батьківщину. Будуватиму й там залізниці, а колись будуватиму й кораблі. Країна моя прекрасна, Аднано… Може, вона й тобі сподобається.

Очі в Аднани раптом побільшали, вона притисла руку до серця. З-за рогу вулиці, власне вузенької й звивистої вулички, вийшов зігнутий дід, штовхаючи повний канатів візок. Через кілька кроків старий зупинився, дістав червону хусточку й витер піт на чолі.

Завваживши його непевні рухи, Антон здогадався, що дідок погано бачить, хоч на ньому й були окуляри в дротяній оправі.

— Тату! — скрикнула Аднана, кидаючись де нього.

Старий зняв окуляри, ніби сподівався, що побачить краще, похитав головою, усміхнувшись покірно і гірко.

— Це я, Аднана, тату! Ви мене не впізнаєте? — в голосі дівчини забриніли сльози. Вона швидко заговорила своєю мовою, пригадуючи слова, якими всі вони колись користувалися вдома.

Старий стрепенувся і сів на візок.

— Ви… ви померли! — сказав він, і очі його під товстими скельцями розгублено закліпали.

— Мама померла, але ж я жива! Я Аднана…

— Аднана?.. — Сухі руки затремтіли, знялися в повітрі, схопили дівчину. — Аднана?.. — прошепотів старий ще раз.

Очі його сповнились слізьми, а руки почали гладити обличчя Аднани.

Антон повернувся в порт, вирішивши зайнятися справами «Сперанци». Стерновий чекав його з документами на трапі.

— Що будемо робити, пане?

— Не знаю, Герасіме. Спершу піду в контору порту, а потім…

Але й потім він не знатиме, що сказати стерновому.

— Ви капітан «Сперанци» Антон Лупан? — спитав чиновник, глянувши на документи корабля. — Для вас телеграма із Сен-Мало.

Ну, нарешті знайшовся П'єр!

Але телеграму підписав не П'єр, а дід Леон. «Ми вважали тебе загиблим», — сповіщала телеграма, викликавши на обличчі Антона таку саму байдужу посмішку, як і тоді, коли він вдруге побачив «Сперанцу» у списку загиблих кораблів. Та від наступних слів він здригнувся. «П'єр, — говорилося далі, — пішов через Атлантику, не знаючи, що ти живий…»

Антон Лупан стояв перед конторою порту, читав і перечитував послання старого, а в душі його перемінювалися прикрість і радість. Отже, П'єр не відмовився від свого наміру, однак пішов він дуже рано. Бо якби затримався на місяць-два, вони вирушили б разом!

Стерновий, який досі чекав його на трапі, побачив капітана незвичайно збудженим.

— Герасіме, ходімо швидше вивантажимо товар пана Ламбрініса, продамо речі вірменина. Ходімо, не каймо часу!

— І куди ж ми вирушаємо?

— Через Атлантику! О!.. А маленька сирена?

По обіді цього ж дня Антон і Герасім зайшли в контору пана Ламбрініса, для якого привезли з Пірея триста бочок, як було сказано, з маслиновою олією.

Пан Ламбрініс розгублено вимахував документами на вантаж.

— Тут вказано триста десять бочок, а ви віддаєте тільки триста! Крім того, що запізнились, хочете завдати мені ще збитку?

Антон Лупан дістав з кишені папір, і стерновий сказав:

— Кіре Ламбрініс, ось папір від кіра Ніколакі: десять бочок належать нам, і ми можемо розпорядитися ними на власний розсуд…

— Але ж я їх імпортую, оплачую мито…

— Мито випадає із ціни транспортування. Ні, кіре Ламбрініс, ви не зазнаєте збитків через нас. Навіть навпаки, ми вам подаруємо й бочки, звісно, коли вони стануть порожні.

Пан Ламбрініс, здається, нарешті збагнув, що тут таке. Він озирнувся, чи ніхто з його службовців не прислухається, потім змовницьки спитав:

— Цінний товар?

— Килими й індійський шовк. Можна їх вигідно продати?

— До вечора я позбавлю вас від них.

— І яка буде ваша частка?

— Половина на половину, як і належить.

Герасім почав сміятися:

— Тобто ми товар збираємо, мучимося з ним, припроваджуємо сюди й ділимо з вами, а ви тільки штани протираєте?

В очах грека майнув гнів. Якийсь волоцюга-моряк сміє так розмовляти з ним, шанованим на весь Марсель купцем?

— Якщо це вам не підходить, то робіть як знаєте, — сказав він, оговтавшись. — Але пильнуйте, бо митники мають своїх вивідників скрізь… Прохопиться хтось десь словом…

— Так?! — невинно перепитав Герасім. — А ви не боїтесь, що вони можуть заглянути і в ваші бочки?

— Хай собі заглядають, мені-то що до того! — відповів кір Ламбрініс, але вже не так упевнено. — Я замовляв маслинову олію, заплатив мито, до мене ніхто не може причепитися.

— Ось так! Маслинова олія! Але ж ті бочки якісь дивні! Мені навіть здалося, що в деяких із них дзвенять клепки. Ну, то ходімо в трюм, пане!

— Що ви хочете? — купець поблід і заступив йому шлях.

— Щоб ви були людиною! Рука руку миє. Інакше брудними залишаться обидві… Ну, то як зробимо з килимами?

— Двадцять відсотків вас влаштовує?

— П'ять було б у самий раз. Але щоб не довго балакати, хай буде десять — і по руках, пане!

Пан Ламбрініс зітхнув до глибини душі:

— Гаразд, десять! Ох і важке ремесло!

— Це ви мені говорите? Я колись просидів півгодини у такому кріслі, як ваше, — і мене охопило шаленство.

Капітан і стерновий повернулися на борт, а ввечері Герасім пішов розрахуватися з кіром Ламбрінісом.

— Візьми револьвер, бо коли повертатимешся, то й ніч тебе захопить, — порадив Антон.

— Не треба, досить з мене й ножа. Та й який там дідько буде зв'язуватися з таким обірванцем-моряком, як я?

Герасім пройшов уже половину пристані, коли почув голос, який гукав по-грецьки:

— Гей, палікаре! Смачний був ром?

Стерновий здивовано повернув голову. Якийсь моряк із чорного вантажного пароплава злісно скалився до нього через парапет. Щось у ньому було знайоме, але лише побачивши назву корабля, Герасім згадав, де він його зустрічав…

— Який тісний світ! Ти й досі на «Оріоні», негіднику? А я вже думав, що ти за два місяці продав усі шлюпки й знайшов іншого капітана, щоб погубити і його!

Моряк лайнувся, Герасім відповів, як умів тільки він, і пішов далі не оглядаючись.

Коли стерновий пішов, Антон поставив людей на вахту, дав усім гроші, бо не хотів, щоб люди, йдучи до міста, після стількох місяців життя в морі були з порожніми кишенями, а сам пішов до будинку Аднани.

З «Оріона» спускалося двоє здоровил. Один із них, побачивши капітана «Сперанци», завагався, але, здогадавшись, що той його не знає, рушив уперед, уздовж пристані, наздоганяючи товариша.

Антон минув майдан канатників, пройшов бульваром до другої вулички, там повернув праворуч і відчинив низеньку голубу хвіртку. Перед ним було довге й вузьке подвір'я, заросле торішньою пожухлою травою, з низенькою хатинкою ліворуч, перша кімнатка якої виходила на вулицю.

Серце Антона стиснулося ще раз. Аднана з однієї в'язниці потрапила до іншої. Вона провела в рабстві найщасливіші дні дитинства, замість того, щоб, ні про що не думаючи, бігати по березі моря, стрибати на одній нозі по майдану, плавати від однієї пристані до другої…

Тепер вона опинилась на цьому тісному подвір'ї, куди не долинає навіть шум моря, біля цієї запущеної хати, яка не схожа на хату дитинства, і буде турбуватися про напівсліпого батька.

— Ми тут! — гукнула Аднана з глибини двору.

Перед коморою, що замикала подвір'я, стояв примітивний механізм для сукання мотузок — колесо заввишки в ріст людини. Аднана крутила його однією рукою, а другою махала гостеві. З середини колеса стирчав гак, за який зачіплювалась голова конопляної куделі — оце і все устаткування. Старий тримав куделю між ліктями й повільно попускав між пальцями конопляні нитки, які колесо сплітало в канат.

Антон Лупан зрозумів ще тоді, коли привів Аднану додому, що за цілий день старий не міг зробити більше десяти кілограмів каната, а тільки на цій вулиці було п'ять майстерень, кожна з яких виробляла сто разів по стільки.

— Але ж вони не такі, як мої! — сказав старий, з глибоким сумом похитуючи головою.

Може, й справді канати ручної роботи міцніші, але покупці шукали дешевих, моряки купляли те, що було в лавках. Кілька старих капітанів, зрідка прибуваючи в Марсель, інколи заходили сюди купити канати, до яких вони звикли. Але в порт приходило дедалі менше вітрильників, а старі капітани зникали один по одному.

— Тату, давайте трохи перепочинемо! — запропонувала Аднана.

Антон відвів її вбік. Він знову вагався, але вже не так, як уранці, — і серце в нього билося інакше, і очі блищали інакше, і інакше він стискував кулаки. І раптом сказав, відважно дивлячись їй в очі:

— Аднано, ми вирушаємо через Атлантику!

Ці слова, сказані швидко і впевнено, ніскілечки не здивували маленьку сирену, і вона сказала теж швидко й рішуче:

— Візьми й мене з собою!

— Ні, Аднано… Там дуже важко… Але ти нас чекай, ми повернемось… А тим часом екіпаж «Сперанци» вирішив тебе удочерити і доручив мені подбати про вашу долю. У твого батька поганий зір, він скоро не зможе працювати.

— Зможу, зможу! — м'яко, але вперто сказав старий. — Цю роботу треба робити руками, а не очима. Аби пальці були вправні, очі можуть і відпочити.

— Я хотів відкрити для вас квітковий магазин, він тобі найкраще підійшов би. Але мої люди не розуміють, як можна торгувати квітами. І тоді Ісмаїл запропонував, як він говорить по-нашому: «Робити хліб!»

— Тобто пекарня! — вигукнула Аднана, враз відчувши запах борошна, гарячої печі, запаморочливий дух печеного хліба, забувши на мить, що сирена залишається самотньою.

— Годувати людей — це дуже добре! — жваво обізвався старий.

— Отже, ми зійшлися на пекарні, — вів далі Антон. — Я вранці бачив оголошення, що здається в найм пекарня, і подумав, що Ісмаїлова думка найпідходящіша… Зараз уже все вирішено — залишилось тільки підписати контракт. Два робітники й майстер погодились залишитися з тобою.

— Отже, з завтрашнього дня почнемо пекти хліб? — вигукнула Аднана.

— Можна і з завтрашнього.

— З'явиться нова фірма: «Пекарня «Сперанца». Екіпаж не буде проти?

— Навпаки. Зрадіє від щирої душі.

Старий підвів очі, і в його голосі почулось пожвавлення:

— Будемо робити сухарі для моряків! Це краще, ніж булочки…

— Зараз із сухарями справа складніша, ніж колись. Бо кораблі, які йдуть у далеке плавання, мають на борту власні пекарні. Але оскільки мова зайшла про сухарі, — провадив далі Антон Лупан, — прийми, Аднано, будь ласка, замовлення від «Сперанци»… А зараз ходімо оформляти документи.

— Ти знаєш, — сказала дівчина, коли вони йшли до хвіртки, — я познайомилася з тим хлопцем із песиком. Це син нашої сусідки, пані Флоріон, вона тримає овочеву лавку. Чоловік її був митник, але загинув кілька років тому в нещасному випадку — потрапив під пароплав… Це порядна жінка. Думаю, ми заприятелюємо з нею.

— Ось бачиш, Аднано, життя не таке вже й чорне! Ти матимеш друзів.

— Так, я вже заприятелювала і з їхнім песиком. Один двірник ударив його каменем, і він шкутильгає, бідолаха, а коли був здоровий, пані Флоріон посилала його з кошиком до клієнтів. Ти, мабуть, не повіриш, але вона запевнює, що песик ніколи не помилявся. Вона казала йому ім'я — і він знав, куди треба йти…

— Чи ти ба! — усміхнувся Антон.

Аднана раптом зупинилась, очі її стали великі-великі:

— А Негріле?.. Я його не бачитиму стільки часу?!

Другого дня годині о десятій Аднана була на подвір'ї, коли Мігу просунув голову у хвіртку.

Стурбований юнга з червоними від безсоння очима подав їй записку від капітана:

— Що сталося? — спитала дівчина, глянувши на блідого хлопця.

Той знизав плечима, ніяково усміхнувся. Вона почала наполягати, намагаючись щось випитати в нього. Але ось, ніби від потоку її слів, хвіртка почала ворушитися.

— Це Негріле! Я залишив його на вулиці! — сказав хлопець.

Від сильного удару хвіртка відскочила вбік, і собака із скавчанням кинувся до Аднани, стрибаючи на трьох лапах через бур'ян, бо поранена, хоч і загоїлась, але ще не набула колишньої спритності. Дівчина розкрила обійми, і вони обоє покотились по сухій траві.

Після цих пустощів Негріле, кульгаючи, оббіг чуже подвір'я, понюхав канати, конопляні куделі, колесо, каптан старого і весело повернувся до лагідної сирени.

Наступного ранку в дверях пекарні з'явився Ісмаїл з двома великими кошами. Кок прийшов допомогти, тож, тільки-но зайшовши, поставив коші і почав хазяйнувати біля печі.

— Що там у вас сталося? — спитала Аднана, побачивши, що й він блідий і невиспаний.

Ісмаїл знизав плечима, не відповідаючи, хоча в нього все було на язиці і йому дуже кортіло потеревенити, як він умів, по-французьки…

Під обід прийшли і решта всі, окрім плотогона, якому випало стояти на вахті. Люди зупинились перед дверима, милуючись новенькою вивіскою, на якій рука майстра намалювала «Сперанцу» з усіма піднятими вітрилами. Внизу було написано голубими, як море, літерами, на лазуровому, мов літне небо, тлі:

Аднана зустріла їх схвильовано, як і годиться господині, котра вперше приймає гостей. Але ступивши на поріг, вона злякано скрикнула й притиснула руки до серця: у Герасіма перев'язана голова, а ліва рука лежала на чорній підв'язці. Решта всі силкувалися посміхатися, але було видно, що ніхто не в настрої.

— Що сталося? — злякано спитала дівчина.

Антон підійшов і погладив її по обличчю.

— Я потім тобі розповім. Найголовніше, що ми всі разом.

Фотограф-сусіда поставив апарат край тротуару, і екіпаж, з Аднаною посередині, сфотографувався під новенькою вивіскою.

Але ось фотограф закінчив роботу, і кок, повернувши голову, побачив вивіску пекарні, на якій велично пливла «Сперанца». Обличчя його спершу почервоніло, потім стало жовте, далі сизе, потім набуло першого кольору та й залишилось таким, червоним як рак.

— Хто це зробити? — спитав він розлючено в Аднани.

Дівчина здивовано скинула бровами.

— Не сердься, Ісмаїле! — втрутився капітан. — Це моя вина. Я забув сказати Аднані, що ти художник…

Кок зайшов, щось бурмочучи, у їдальню, а за ним решта, і посідали за довгий, через дві кімнати, стіл. Ясна річ, пекарня не була розрахована на гостей, але, потиснувшись, вони розмістилися всі, і не тільки екіпаж, а й кілька сусідів та друзів старого. Була й пані Флоріон, — вона прислала овочі для цього столу, був і її синок, який за останні — два дні подружився з Аднаною.

— У нас велике нещастя, Аднано… — почав капітан, нахилившись до її вуха.

Дівчина глянула на Герасіма, який намагався вламати хліба підв'язаною рукою.

— Позавчора ввечері, — продовжував пошепки Антон, — коли він повертався з міста, на нього напали і він ледве врятувався. У портах це звичне діло. Але, здається, тут рахунки давні — помста одного моряка, якого він колись загнав у кут.

— І він не міг утекти? Закричати? Де це трапилось?

— У кінці пристані. Тікати він не звик, а кричати — означало б боягузтво, отож йому тільки й залишалося прийняти бій, хоч і не рівний, бо їх було двоє, а він сам. Одного він підняв і кинув у воду. Другий ударив ножем ззаду, спершу в плече, потім у голову. Через дві родини, коли вже запала ніч, я пішов з Ієремією шукати його. Він лежав непритомний біля залізниці.

— І його ніхто не бачив? Адже там ходить багато людей…

— Хто б там сушив собі голову ним, коли на пристані багато п'яних матросів сплять цілу ніч! Небезпеки для життя нема зараз ніякої. Нещастя в іншому: ми втратили велику частину нашого майна. — І, перехопивши запитливий погляд Аднани, Антон розповів далі, силкуючись говорити байдуже, щоб не налякати її ще дужче, бо вона й так була налякана: — Герасім мав при собі п'ять тисяч франків…

Дівчина приклала руку до рота й зблідла.

— Вам треба заявити в поліцію…

. — Даремно! Розбійник — моряк з італійського пароплава, але ще з позавчора, коли зійшов з корабля, його ніхто не бачив. Звичайно, він напав на Герасіма лише з наміром помститися, але, знайшовши при ньому гроші, він не дурень ні залишати їх там, ні самому залишатися в Марселі. Очевидно, сів у перший же поїзд, доїхав до котрогось із атлантичних портів і найнявся на корабель, що йде або вже пішов в Америку…

Дівчина стиснула руки й поклала перед собою на столі.

— Ви й на нас витратили багато грошей! — сказала вона трохи згодом. — Коли я вам зможу їх повернути? Не треба мені приймати ваш дарунок!

— Не хвилюйся даремно, Аднано! То правда, зараз у нас лише сотня франків та кілька золотих монет для обміну… — Антон замовк, попорпався в кишені й дістав діамант завбільшки з горіх. — Для обміну ми маємо десять ось таких діамантів та ще сапфіри, гранати, смарагди, рубіни і майже кілограм японських перлин… Ми думали продати цей скарб трохи пізніше… Отже, ти не турбуйся, ми виплутаємось із халепи. У нас буде досить коштів на дорогу.

— І коли ви йдете?

— Може, навіть цього тижня. Я чекаю листи від П'єрового діда і від Чарлза Дарвіна. Тільки-но одержу їх, одразу ж піднімаємо якір!

Застолля тривало до четвертої години, а тоді сусіди пішли. За півгодини по тому підвелися й моряки, кожен побажавши Аднані та її батькові щастя й благополуччя. Старий цього святкового дня зігнувся, здається, ще дужче, очі його ніби згасли під скельцями окулярів. Час від часу він притискував руку до серця, але, приймаючи побажання, силкувався всміхатися, усмішка була повна гіркоти. Хто знає, може, старому батькові здалося, що він спить і бачить Аднану вві сні — і йому страшно було прокинутись.

Наостанок люди з екіпажу одержали в подарунок по плетеній булці з ініціалами кожного і, попрощавшись із господарями, пішли в порт уже веселіші, ніж прийшли.

На Плас де ла Кордері Антон Лупан з Герасімом відділились від екіпажу й пішли на вулицю міняйлів та ювелірів.

— У нас є кілька камінців для продажу, — сказав Антон ювелірові, діставши діамант, який показував Аднані.

Ювелір вийшов з-за конторки, потираючи руки. З моряками завжди добре влаштовувати оборудки.

— О! Чудовий камінь! — вигукнув він мимоволі, взявши діамант і підносячи його до світла. Але наступної миті обличчя його розчаровано згасло.

— Хоче нас убрати в шори! — шепнув Герасім Антонові, підморгуючи.

Ювелір обстежував камінь під лупою, повертаючи навсібіч, і рухи його ставали дедалі м'якші та бридкіші.

— Фальшивий, — сказав він нарешті.

— Гаразд, пане, ми підемо до когось іншого, хто краще бачить. — Герасім знову підморгнув капітанові.

І, схопивши камінь, він повернувся до дверей. На його подив, гендляр не гукнув його, а зайнявся своїми справами, навіть не глянувши на нього.

— Пане, — стурбовано сказав стерновий на вулиці, — може бути чортівня!

— Та що ти кажеш, Герасіме! Давай спробуємо інші.

— У вас є ще? — спитав другий купець, повертівши камінь навсібіч так само, як це зробив і перший.

Діаманти виявились фальшивими всі до єдиного.

— У нас є сапфіри…

— І смарагди…

— І гранати теж фальшиві?

— І рубіни?

— Ну, то ось перли.

— Фальшиві, панове!

Герасім вийшов на вулицю й сів на край тротуару.

— Ох Акопе, з'їли б тебе собаки! Чому ти не з'явишся зараз? А я ще дивувався, пане, як це він дозволяв мені вибирати найбільші!

Небо нахмурилось, як і стерновий, готуючись до бурі.

РОЗДІЛ XVII КОЛИ ЗАПЛУТУЄТЬСЯ ЯКІР

Іноді трапляється так, що якір застряє і його не можна висмикнути навіть усіма лебідками. Тоді залишається одне з двох: або стояти склавши руки й чекати, поки зогниєш разом з кораблем, або рубати ланцюг.

«Сперанца» стояла біля пристані у порту Марселя, і плата зростала від дня на день, звалюючись на голову капітана.

— Здається, тут нам і клямка, Герасіме!

— Почекаймо трохи, капітане. Може, з'явиться якийсь вантаж.

У портових купців є правило: якщо ти опинився в скруті, тоді і ягня стає вовком.

— Пане Ламбрініс, — сказав Антон Лупан, заходячи в контору до купця, — ми думаємо піти в Гібралтар. Ви маєте якийсь вантаж для Барселони, Валенсії?

Купець пригадав Герасімові слова про просиджування штанів.

— На Гібралтар? І коли ви думаєте йти?

— Якомога швидше.

— І ви вважаєте, що в мене повинен бути товар на першу ж вимогу моряка? — Очі купця заграли, відплачуючи капітанові за стернового. — Корабель не може йти туди, куди хочеться капітанові, а тільки туди, куди його посилає потреба. У мене є трохи залізних виробів для Пірея.

«Сперанца» стояла на якорі вже п'ять, днів, і майже одразу почалися нещастя. Першого вечора, побачивши все, Антон Лупан скликав людей на раду до себе в каюту.

— Хлопці! — почав він, намагаючись не втрачати самовладання.

— Ми опинилися в дуже великій скруті. Ви вважаєте, що треба когось звинувачувати?

— Винен тільки я, пане! — сказав опечалено Герасім.

Всі, окрім кока, заперечливо захитали головами.

— Що, Ісмаїле, — спитав капітан, — ти хотів би, щоб ми продали його шкуру? Але ж її ніхто не купить, бо вона продірявлена.

— Не знімати шкура, не робити печеня. А що їсти завтра?

Грошей, одержаних від пана Ламбрініса за перевезення маслинової олії, ледве вистачило заплатити за найм пекарні, купити п'ятдесят мішків борошна та послати п'ять каблограм П'єру Ваяну в Пернамбуко, Байя-Бланку, Ріо-Де-Жанейро, Монтевідео й Буенос-Айрес — порти, де, як розраховував Антон, ці послання могли наздогнати його.

«Вирушаю через Антлантику, — говорилося в каблограмах, — почекай мене або залиш у будь-якому порту Латинської Америки відповідь про місце зимування…»

Витративши ще трохи грошей на утримання корабля та людей, капітан залишився майже з порожнім гаманцем.

— У нас ще є п'ятдесят франків. З ними, при потребі, ми протягнемо з тиждень! — відповів він кокові.

— А поїм?

Багато слів навчився Ісмаїл із мови гяурів і вимовляв їх як тільки міг старанно, калічачи немилосердно, звісна річ, але думку все одно можна було зрозуміти. Тільки слово «потім» вимовити він не міг. «Потім, турку!»— кричав йому на вухо Ієремія. «Поїм!» — гордовито відповідав кок, впевнений, що говорить точнісінько так, як треба.

— Поїм? — перепитав Антон, вважаючи, що якщо він заговорить його словами, то той краще збагне. — Не забувай, Ісмаїле, у Суліні, тоді, коли ми спустили корабель на воду, в нас не залишилось ні мідяка. Я думаю, наука з цього нещастя повинна піти нам на користь: усе, набуте неправдою, піде прахом! Не будемо дуже разраховувати на ікосари та на фунти стерлінгів. Дармовий гріш піде у воду. Ось, скажімо, почнемо подорож, то в майбутньому будьмо обачніші.

— Ще один Акоп нам не трапиться! — гірко зітхнув Герасім.

— І не треба! Знайдемо товар і зробимо роботу чесно…

— Якщо купці дізнаються, що ми в безвиході, вони нас так закрутять, що олія потече…

«Сперанца» стояла на якорі, Герасім з Антоном оббивали пристані, тикалися в усі контори, а платня за стоянку зростала…

Капітан одержав листа із Сен-Мало, але писав не дід Леон, а один із його внуків:

Антон не міг повірити: П'єр вирушив усього лиш за кілька днів перед тим, як він послав йому звістку з Галліполі! І через отаке незначне запізнення між ним і другом, між «Есперансою» і «Сперанцою» сьогодні розкинулись океанські обшири!

Та й без прохання Антон не залишив би свого приятеля. Треба йти за ним навздогін, знайти будь-де, але йти не на пароплаві, а «Сперанцою», символом майбутніх звершень, «Сперанцою», яка належала їм обом!

Та поки що не було жодного купця, який хотів би переправити вантаж у Бразілію, в Аргентіну чи ще кудись у тому напрямку, а без вантажу… Сьогодні, в кінці січня, гаманець майже порожній…

— Чому ти не присилаєш людей по сухарі? — спитала якось Аднана. — Вони вже готові два тижні.

— Пришлю… Але побоююсь, що доведеться брати їх у борг.

Час минав неспокійно, а в душах людей з дня на день зростала тривога. Так минув і другий місяць року.

Була карнавальна пора, люди у Франції гуляли, берег Середземного моря від Ніси до Марселя тонув у квітах, а «Сперанца» знемагала біля пристані, чекаючи своєї зорі, яка мала зійти на весняному небі і вказати їй дорогу.

— Що їсти сьогодні? — питав кок.

— Візьми ось франк, піди на базар і купи салату. Олії в нас досить, а хліба візьмемо в борг!

Люди нудились на палубі, шили вітрила, плели канати, прали білизну, але все одно не мали куди діти час і просто лежали собі горілиць, вдивляючись у задимлене пароплавами небо.

А в Антона був і ще один клопіт: Аднанин батько втрачав зір, сидів сидьма в хаті і тільки іноді, в обід, виходив на подвір'я, усміхаючись сутінкам, які затягували йому очі, своєю смиренною і повною гіркоти усмішкою.

Хоч минуло вже досить часу, щоб «Есперанса» прибула в Латинську Америку, від П'єра не надійшло жодної звістки. Однак Антон не втрачав Надії: у південній півкулі зараз закінчувалося літо, наближалася осінь, і, щоб дістатися до Вогняної Землі, П'єр неодмінно мусив чекати в якомусь порту, наприклад, у Монтевідео, щонайменше до листопада. Отже, ще були шанси наздогнати його, аби з'явився вантаж…

У чеканні, яке могло б зламати людину слабшу духом, минули місяці лютий, березень, а під кінець квітня Антон прочитав у газетах, що помер Чарлз Дарвін, і ця звістка виповнила сумом його серце.

Він не знав Дарвіна особисто, ніколи не бачив його, але саме Дарвін і дід Леон були, не відаючи того, натхненниками подорожі, про яку Антон мріє й сьогодні.

Минали місяці, а «Сперанца» барилася в Марселі. Минув травень, за ним червень, настав липень, а купця все не було…

Щоб люди не померли від голоду, а контора порту не продала корабель з аукціону, Антон Лупан час від часу робив невеличкі рейси — у Перпіньян, у Тулон, по одному разу був на Корсіці і в Алжірі. Проте це не дало значного прибутку, люди одержали якісь мідяки на кишенькові витрати, Герасім та Ісмаїл вислали трохи грошей додому, де один мав багато дітей, а другий багато дружин. Однак загалом шхуна й досі стояла в марсельському порту…

Під кінець місяця Антон почав упадати в відчай, хоч і намагався приховати свій стан від людей і від Аднани. Це був останній тиждень, коли ще можна було вийти й знайти П'єра на півночі протоки.

У ці дні Антон Лупан, охоплений смутком, ладен був, хоч у нього й краялось серце, продати корабель, розлучитися з людьми, заплатити їм і вирушити через Атлантику пароплавом, як і радив дід Леон.

Та ось одного дня перед носом «Сперанци» пройшов англійський пароплав «Брістоль», який брав товар для Бразілії. Це був новенький вантажний гвинтовий корабель на п'ять тисяч тонн, недавно спущений на воду. Коли капітан цього корабля, пришвартувавшись, кинув оком на «Сперанцу», яка біля «Брістоля» здавалася горіховою шкаралупою, то тільки здивовано вигукнув. Командував пароплавом Джон Теннісон, той самий, якого Антон зустрів у Галліполі й залишив позаду в Дарданеллах на старому судні «Вікторія». Той самий Джон Теннісон, який у Піреї підтвердив, що «Сперанца» загинула в Егейському морі.

Цього разу капітани нікуди не квапились, вони ходили в гості один до одного, годинами просиджували в каютах, вивертаючи морські мішки споминів.

— Отже, ви не перемінили своєї думки! — сказав Джон Теннісон. — А я не пішов би в Магелланову протоку, навіть якби мені платили по сто фунтів стерлінгів за кожний рейс. А втім, моя компанія вважає теж так само. Ми ходимо в Бразілію, в Аргентіну, до Буенос-Айреса, але далі ні. Для Тихого океану ми надаємо перевагу давній дорозі через Індійський. Знали б ви, скільки пароплавів гине в тому краю бур і штормів!

Антона Лупана лякали не шторми, а штиль у марсельському порту.

— Нам би тільки знайти товар. Купці нас обминають, ніби ми зачумлені.

— Що ж тут дивного? Хто зараз хоче зв'язуватися з суденцем на сотню тонн, коли один вантажний може взяти десять ешелонів? Вдовольняйтеся Левантом, друже, а ще краще пересідайте на пароплав. Знаєте, скільки грошей можна заробити за місяць? Тридцять фунтів стерлінгів, я вже не кажу про інші прибутки.

Під кінець тижня трюми «Брістоля» були повні.

Опівночі екіпаж «Сперанци» розбудив глухий грім, скрегіт металу, а вслід за ним лайки, крики. Італійський пароплав «Аванті» з Неаполя, капітан якого, не слухаючи порад штурмана, заповзявся вночі пришвартуватися, врізався форштевнем у вантажний корабель, що стояв поряд із «Сперанцою», і проламав йому обшивку, ніби розтрощив горішка.

Коли Антон Лупан разом з екіпажем вибігли на пристань, «Брістоль» уже стояв кормою вгору, а покалічений ніс поволі занурювався під шум води, яка ринула в пробоїну.

— Він тоне! — закричав Мігу, побачивши, як нахиляються щогли. — Пане, чи не краще нам відійти подалі, щоб не захопило й нас, коли він перекинеться?

Антон заспокоїв його, ляснувши по плечу:

— Не бійся, він не потоне: пароплави мають перегородки, вода набереться тільки в носовий відсік.

На світанку «Брістоль» стояв на воді, задерши корму вгору; скрипіли лебідки, вивантажуючи товар…

Через кілька годин, коли портові власті склали протокол і гамір трохи вщух, Джон Теннісон прийшов на палубу «Сперанци» і спустився в каюту капітана. Його, здавалося, геть не турбувало нещастя, і все-таки Антон відчув себе зобов'язаним висловили співчуття:

— Сподіваюсь, директорат компанії не звинуватить вас. Це був би абсурд, адже ви стояли біля пристані й мали вогні.

— Ні, мій любий, не турбуйтеся! — засміявся гість. — Запевнюю, мені ще й премію видадуть! — І, побачивши подив в очах Антона Лупана, пояснив: — Я так закрутив мізки портовим властям, що протокол вийшов цінніший, ніж усі поеми лорда Байрона. Морський трибунал визнає за нами такі збитки, які в п'ять разів перекриють реальні, включивши сюди й запізнення, а не тільки ремонт… Та я прийшов не заради цього. Ви й досі в скруті?

— Так. І якщо я не вирушу через Атлантику в найближчі чотири-п'ять днів…

— З екіпажу й досі ніхто не втік?

— Жоден!

— Тоді можна вважати, що це не просто моряки, а сердечні люди.

Гість кілька разів глибоко затягнувся з люльки, на якусь часину задумався, а потім спитав глухуватим голосом:

— Отже, ви вирішили будь-що дістатися туди?

— Так. Особливо тепер, коли туди вирушив мій друг.

— Ну, гаразд, — сказав капітан пароплава. — Я, здається, можу допомогти вам. У мене є один пасажир з п'ятьма вагонами вантажу. Мета його подорожі — Вогняна Земля, але він не може знайти жодного пароплава, який допровадив би його туди. Це, мабуть, золотошукач, наскільки я зміг зрозуміти, бо від нього самого не можна витягнути й слова. Ну, ви погодитесь?

— Тільки б він погодився. Він довіриться шхуні в сто тонн?

— Я впевнений. То такий, що, здається, пішов би навіть на човні. Він весь ранок шукав агентів в Аргентіну чи в Бразілію, але цього тижня, як я знаю, туди не йтиме жоден пароплав. Йому легше було б у Шербурзі чи в Гаврі, бо Марсель менше зв'язаний з Атлантикою.

— Але з нами він ітиме багато повільніше, ніж пароплавом!

— Зате ви привезете його прямісінько туди, куди йому треба. Але вважайте, бо під його придуркуватістю, здається, ховається величезна хитрість. Ваш давній друг Джон Теннісон трохи розбирається в людях. Пильнуйте, аби він не дізнався, що це і ваша мета.

— Я навчився багато дечого в таких справах! — відповів, усміхаючись, капітан «Сперанци».

— Ну, тим краще. Отже, чекайте його тут… Ввечері підете зі мною? Я запрошений на вечерю на борт «Аванті».

— Невже ви подружилися з капітаном?

— А чому б і ні? Адже вдарились не ми, а наші кораблі.

— Дякую вам, але я вечерятиму з екіпажем, — відповів Антон, відмовляючись від макаронів на користь салатові.

За годину навпроти «Сперанци» зупинився чоловік — високий на зріст, виснажений, мов гончак, що повернувся з полювання, і такий худий, що обличчя просвічувалося, мов на анатомічному малюнку. Нордичне підборіддя прикривала норвезька борідка, радше руда, аніж русява. На прибульцеві величезний сірий капелюх, квітчастий жилет, сірий піджак з чорними шнурками на лацкані і картаті штани, рівні, мов ринва, пружно зав'язані над чорними черевиками.

— Гей, тут є хтось? — крикнув він і постукав по трапу ціпком із срібним набалдашником.

Екіпаж дрімав на палубі, ніби й не бачив його. Чоловік знову постукав по трапу і крикнув уже голосніше:

— Гей! Повмирали там усі?

— Що ви хочете? — спитав стерновий, спокійно підводячись.

— Чий це прапор? Перський, сіамський?..

— Румунський, пане!

— Румунський?.. Ага, я щось пригадую: ви билися з турками. А де капітан? — спитав він потім.

— Внизу, в каюті.

— Скажіть йому, що я хочу його бачити.

Герасім покрутився ще трохи на палубі, а потім сказав, повернувшись із каюти:

— Капітан запрошує вас до себе.

— Він не хоче вийти?

— Вважає, що краще буде, коли ви до нього зайдете.

Незнайомець засміявся, зненацька охоплений добрим гумором:

— Мені подобається ваш капітан: це означає, що в нього є кров у жилах. Саме такий чоловік мені й потрібен!

Він піднявся на палубу, спустився в каюту, низько нагнувшись, щоб не вдаритись.

— Ви Антон Лупан?

— А з ким я маю честь? — спитав Антон, дивлячись на гостя з удаваною розгубленістю.

— Мартін Стрікленд.

— Не можу пригадати…

— Бо не маєте звідки. Я так звуся лише місяць.

При цих словах чоловік сів біля столу, зняв капелюх, дістав з кишені плескату пляшечку, відгвинтив жовтий металевий корок, який перетворився в чарочку, налив туди і повільно, крапля по краплі, випив.

Капітан «Сперанци» спокійно й терпляче дивився на нього.

— Ви мене не питаєте нічого? — здивувався Мартін Стрікленд після тривалої мовчанки.

— Чекаю, коли самі скажете.

— Отак? Мені подобаються не дуже цікаві люди.

Прибулий зняв пенсне й подививсь на капітана. Тепер його обличчя перемінилося цілковито. Антон побачив, що очі його, які здавались за окулярами мертвими, зараз завзято виблискували.

— Капітане! Ви хочете заробити трохи грошей?

— Якщо для цього треба когось убити, то ні.

— На жаль, мова про набагато важчу справу, аніж злочин, — засміявся гість.

Кажучи це, він нагнувся до глобуса, що стояв на столі, й легенько крутнув його, примружено дивлячись поглядом, у якому перемішалися бридливість і невдоволення, на континенти й океани, чекаючи, коли в капітана лопне терпець.

— Таж спитайте мене що-небудь! — вибухнув він нарешті, жбурнувши окуляри на підлогу й розчавлюючи їх каблуком.

— Скільки діоптрій? — спитав Антон, піднімаючи один уламок.

— А більше ви нічого не хочете дізнатися про мене?

— Мабуть, ні. Поки що, з вашого дозволу, я спитав, скільки діоптрій у ваших окулярах?

— Жодної! Це чисте скло!

— Я так і подумав!

— І хочете знати…

— Не хочу я нічого знати. Кожна людина може носити окуляри, якщо вони їй подобаються.

— Я їх ношу, щоб змінити зовнішній вигляд.

— Це мета, яка виправдовує страждання.

— Ага! Гадаєте, мене розшукує поліція?

— Помиляєтесь, пане.

— Ну, гаразд, якщо ви хочете, щоб я вам сказав…

— Пане, — перепинив його Антон, — навіщо ви так стараєтесь?

— Гаразд! Але ж я не англієць. Думаю, ви це помітили?

— Звичайно.

— І не француз.

— Я й це помітив.

— Тоді, на вашу думку, до якої нації я належу?

— Ні до жодної.

Мартін Стрікленд скоса глянув на Антона Лупана, зваживши його поглядом, у якому перемішалися насмішкуватість і подив, і сказав:

— Я канадець, але тільки за місцем проживання. Я не знаю, звідки прийшов туди мій батько — з Франції, з Шотландії, з Німеччини чи із Скандінавських країн. Він не говорив жодного разу. Мати моя, здається, ельзаска, але я й цього не знаю напевно!

— Давайте не будемо досліджувати вашу біографію! — перепинив його Антон Лупан, граючись уламком скла.

— Згода! Дивіться, не поріжтеся склом.

— Не турбуйтесь! Я тримав у руках небезпечніші речі.

— Я думав, що, одягнувши окуляри, бачитиму себе інакшим, — засміявся Мартін Стрікленд. — Уявіть собі, що я сам собі бридкий. Нещодавно, коли я глянув у дзеркало, мені захотілося надавати собі ляпасів. З вами ніколи не траплялося нічого подібного?

— Ні, я знаходжу сам з собою спільну мову.

— Це дорожче, ніж копальня золота. Це кажу вам я, фахівець. Бо я мав золоті копальні на Алясці й копальні діамантів у Кейптауні…. — Мартін Стрікленд знову крутнув глобус, і на ньому замиготіли моря й континенти у плетиві меридіанів. — Ви вважаєте мене за божевільного? — спитав він раптом, обхопивши глобус руками.

— Рішуче ні, хоча, здається, так вам було б вигідно.

Дивакуватий гість витріщив очі, ніби опинився голяком виставлений на світло. Антон Лупан кинув уламок скла на стіл і глянув на годинник, який показував сьому.

— Ага! У вас таки ввірвався терпець! — задоволено вигукнув Мартін Стрікленд.

— Помиляєтесь, пане! Терпець у мене не ввірвався, але зараз має прийти один покупець фрахтувати судно.

— Отак?! Яка ж тоннажність вашої шхуни?

— Сто тонн.

— Скільки людей екіпажу?

— Сім.

— І коли ви можете вирушити в дорогу?

— Будь-коли плюс двадцять чотири години.

Мартін Стрікленд усміхнувся:

— Капітане, мені подобається ваша манера розмовляти. Ми можемо вирушити завтра ввечері?

— Куди?

— Ось воно нарешті, запитання! — вибухнув гість. І крутнувши глобус, показав пальцем через Атлантику, вздовж берегів Бразілії, Уругваю, Аргентіни, й зупинився на півдні континенту, біля мису Горн. — Вогняна Земля! — сказав він, чекаючи, що людина перед ним спаленіє.

Антон Лупан цілком спокійно глянув на свого годинника.

— Дуже добре, пане! Виходимо завтра ввечері, о сьомій, якщо це вам підходить!

«Сперанца» готувалася до відплиття після піврічного чекання в Марселі. Носії переносили в її трюм вантаж із «Брістоля»: скрині, бочки, тюки, в'язки лопат, сап, кирок та найрізніші сита й решета, поки екіпаж робив відповідні приготування з кораблем.

О шостій годині Мартін Стрікленд прибув у порт в екіпажі, повному пляшок.

— А багаж ваш де? — спитав Герасім, виходячи йому назустріч.

— Оце й усе! — показав на екіпаж пасажир «Сперанци». — Більше мені нічого не треба. Скажіть носіям, хай перенесуть його в каюту капітана. А він сам де зараз?

— Тут. Звелів мені чекати ваших розпоряджень.

— Добре, добре! У мене є ще тридцять ящиків зі склом. Поставте їх у трюм поверх вантажу, щоб можна було будь-коли взяти пляшку. Ясно, стерновий?

Кинувши це, Мартін Стрікленд зайшов у каюту, ліг на койку не роздягаючись і відтоді не виходив на палубу.

А капітан «Сперанци» й Аднана обмінювались останніми словами перед розлукою, стоячи під лагідним промінням сонця, що опускалося між щоглами.

— Чи не краще було б залишитись?

За шість місяців у Марселі вона звикла бачити «Сперанцу» в порту, а весь екіпаж у пекарні. Антон Лупан навчився навіть пекти хліб.

Капітан відповів їй так само, як і Джону Теннісону:

— Так, залишитись було б краще. Але я, якби навіть хотів, зобов'язаний іти, щоб не залишити друга самого. Певен, що я йому потрібен.

— Але ж ти вирушаєш з людиною, якої не знаєш! Антон засміявся.

— Мої інтереси не співпадають з інтересами Мартіна Стрікленда. Він шукає золото, а я щось інше. Така нагода трапляється не часто, особливо тоді, коли заклинило якір. Ти ж знаєш, як важко було знайти в Марселі товар до мису Горн. Мартін Стрікленд для нас — порятунок.

— Порятунок! Порятунок! — пробурмотіла Аднана, не осмілюючись глянути на нього. — А залишитись тут означало б смерть?

Він дивився на її чорні вії, які несміливо прикривали очі, дивився на її порожевіле обличчя — і на серці йому ставало тепліше. У своїх чарах маленька сирена була така сором'язлива, така невинна!

— Ні, Аднано! — відповів він. — Це, може, означало б… може…

Вона звела очі, і на коротку мить їхні погляди зустрілися, зрозумівши решту слів, бо вона зблідла і почала швидко дихати, наче задихалася.

— Але бачиш, — вів далі Антон зміненим голосом, — сильніше, ніж смерть.

— Я тебе розумію! — відповіла Аднана.

— Але ж ми повернемось! — докинув він.

— Я вас чекатиму!.. — хитнула вона головою, не дивлячись на нього. — Екіпаж «Сперанци» мені вірить?

— Звичайно! Принаймні капітан не сумнівається в; тобі!

— Уже пора, пане! — вигукнув Герасім.

Екіпаж розв'язав вітрила. Ієремія й Хараламб стояли біля кабестана. Аднана пройшла по палубі, обняла кожного й пішла до трапа. Негріле сумовито продибав за нею, ніби відчуваючи розлуку. Дівчина нахилилась і схопила його за шию.

— І ти йдеш на край землі? Не забувай Аднани, мій звитяжний, любий мій Негріле!

Ланцюг заскреготів. Вітрило на носі почало підніматися вгору. Аднана обернулась до капітана «Сперанци». Якусь часину вони стояли отак обличчя в обличчя за крок одне від одного, слухаючи спів ланцюга.

— Якір підірвано! — гукнув Хараламб, налягаючи на ручку кабестана.

Вітрила на щоглах напнулися. Аднана відчула, що якір ніби впився в її серце.

— Щасливо залишатися, Аднано! Пильнуй, щоб хліб був смачний!

— Я старатимусь! — кивнула вона головою. — Щасливої дороги!

І перш ніж Антон устиг щось збагнути, вона схопила його руки, поцілувала одну по одній і бігцем метнулась до трапа, а за мить кормові швартови впали у воду з виляском чабанського нагая.

Капітан вхопився за штифти стерна, дивлячись на руки, які поцілувала бідолашна сирена. Ніс шхуни крутився, вибираючи дорогу між кораблями. Капітан не міг озирнутися на пристань. Аж за фортами, які стерегли вхід до порту, він глянув на берег, але там уже не видно було ні пристані, ні Аднани. А попереду розкинулося море, залите передзахідним сонцем аж до обрію, манливого й непостійного, якого ніхто ніколи не зміг досягнути. Антон глибоко вдихнув повітря, аж кості в нього затріщали.

— Підняти всі вітрила, Герасіме!