Підняти вітрила!

РОЗДІЛ XXVI БАР «ХРИСТОФОР КОЛУМБ»

5 грудня «Сперанца» кинула якір у затоці Нерроуз під північним, чілійським берегом. Протилежного берега, Вогняну Землю, — вона лежала звідси на південь, утворюючи затоку Ламос, — не видно було, і не тому, що до неї далеко, а через туман, який затягнув усе димовою завісою.

Вони мали бути тут місяць, як і домовились раніше з Мартіном Стріклендом. Хоч Антон і відчував у душі ненависть до цієї людини і йому хотілося якомога швидше знайти П'єра Ваяна, але домову слід виконувати.

«Сперанца» знялася з якоря наступного дня на світанку. Вони йшли на зюйд-вест поміж берегом Патагонії й Вогняною Землею, ішли тільки вдень. Через шістдесят миль повернули майже на південь, прямуючи до Пунта-Аренас, і прибули туди ввечері 8 грудня 1882 року — у стовписько авантюристів, які зійшлися сюди на всіх типах суден, які можна побачити на західному березі Європи й на обох берегах Америки.

Вогняна Земля, яка лежить між 53-ю і 56-ю південними паралелями, між 64-м і 75-м меридіанами, відірваними від Американського континенту, подрібнена на величезну кількість островів, які всі разом складають площу в 73 тисячі квадратних кілометрів. Відділяє її від континенту Магелланова протока. Вона утворилася, очевидно, внаслідок звичайного геологічного катаклізму, бо коли глянути на карту, то одразу видно повне споріднення між Південною Америкою й Вогняною Землею. 1521 року, вперше потрапивши зі своєю ескадрою на цю ще невідому дорогу, про існування якої лише здогадувались у цивілізованому світі, Магеллан побачив на південному березі вогні тубільців і назвав цей край Земля Вогнів, а не Вогняна Земля, як помилково твердять сьогодні. Точніше, він побачив не вогні, а дим, і спершу ця земля була названа Землею Диму, так записано і на іспанській карті 1529 року. Але іспанський король Карл І звелів пізніше називати її Землею Вогнів, розмисливши, що… диму без вогню не буває.

Але ні Магеллан, ні мореплавці, які прийшли за ним, не мали часу чи бажання ширше дослідити цю землю. Вони були раді, що знайшли дорогу до Великого океану на заході, названого Тихим, і спокійно пішли далі шукати прянощі та інші багатства, які мали відшкодувати їм труднощі подорожі.

І лише 1832 року відомий натураліст Дарвін, прийшовши сюди на бригу «Бігл», як ми знаємо, дослідив невелику частку цього невідомого краю, зазнавши численних пригод у незліченних протоках на південь від Магелланової, висаджуючись на безлюдні острови й намагаючись збагнути життя аборигенів.

Пригадуючи книжки Дарвіна й розповіді діда Леона, Антон Лупан стояв на палубі й дивувався, що жоден човен тубільців не виходив їм назустріч. Він сподівався побачити місцевих жителів, які біжать по березі, цікаві і водночас боязкі, вимахуючи хутряними накидками — єдиним своїм одягом.

Він не знав, що ще п'ятдесят років тому останні тубільці, які не загинули від сухот та інших хвороб, утекли в глиб острова, звідки вони виходили до чужинців жебрати, коли бачили, що ті сильніші, або напасти на них, якщо ті були слабші.

Нахилившись через парапет, вдивляючись у підзорну трубу в береги, капітан шукав не тільки тутешніх жителів, милувався не тільки краєвидом, який був навдивовижу знайомий, хоч він тут плив уперше. Він тримав у пам'яті вичитані й чуті описи, вони пробудили перед ним живі картини, ніби він їх справді бачив лише вчора. Але в цих знайомих пейзажах він шукав якийсь знак, залишений його другом.

І ось 8 грудня ввечері, після сімнадцятимісячного плавання, «Сперанца» кинула якір у Пунта-Аренас, посеред цього стовписька суден, які прийшли по золото. Але «Есперанси» між ними не було, не згадувалось про неї і в реєстрі порту. Антон Лупан повернувся на борт весь у полоні сумнівів, неспокою, суму. Невже П'ер пішов уздовж східного берега Вогняної Землі? Звісно, могло бути й так, але коли вони разом обмірковували план подорожі, то вирішили прибути до Пунта-Аренас і зайти в протоку з заходу, бо знали від діда Леона, що вітер там сприятливіший для плавання.

Та хоч би які були сумніви, неспокій і сум, Антонові зараз залишалося одне — швидко взяти провізії на десять місяців і негайно вирушати далі. Пасажира, очевидно, треба висадити тут, відмовившись від двохсот п'ятдесяти фунтів стерлінгів, бо відсьогодні їхня домова переривається.

— Покличте Мартіна Стрікленда! — звелів капітан похмуро, але рішуче.

— Він пішов, пане! — відповів Герасім. — Повернеться пізно.

Тоді в Пунта-Аренас нараховувалось майже дві тисячі жителів різних національностей, переважно чілійців. Був тут губернатор, у протоці вертілася, пильнуючи порядку, канонерка, а на березі за порядком стежили два підрозділи — один військової поліції, а другий із цивільних добровольців.

Пунта-Аренас мало головну вулицю, яка пересікала майдан. На майдані стояла резиденція губернатора — сіра кам'яниця з мансардою й довгим балконом, поряд височіла церква з ще невивершеною дзвіницею, за церквою виднівся двоповерховий будинок — лавка торговця хутром, а далі — самі лиш бараки… Усе місто мало сумний і гнітючий вигляд.

Мартін Стрікленд стояв у дверях каюти, аж поки в порту запанувала цілковита темрява і вщух гамір. Тоді насунув на очі капелюха, ще раз помацав револьвер у кишені, загорнувся в чорну пелерину й рушив до міста, щокрок намагаючись пронизати поглядом непроникну темряву.

Зупинився він єдиний раз, коли вийшов на майдан, де ліхтар освітлював губернаторський дім, і спитав поліцейського:

— Сеньйоре, де бар «Христофор Колумб»?

Той махнув рукою вздовж вулиці, але Мартіну Стрікленду не треба було багато пояснювати: вночі він почував себе, здається, краще, ніж удень. Він не вагаючись рушив туди, куди йому вказали, і йшов, поки ліворуч побачив над відчиненими дверима задимлений ліхтар. Слабко освітлена вивіска засвідчила, що це бар. Але Стрікленд не квапився заходити. Він зупинився на протилежному тротуарі, пильно придивляючись до людей, які входили й виходили.

Через кілька хвилин, пересвідчившись, що небезпеки нема, він просунув голову в низенькі двері і, ще раз окинувши поглядом усе довкола, попрямував до чоловіка эа баром.

Оглянувши бармена з голови до ніг, новоприбулий втупився йому в очі. Під цим поглядом бармен хитнувся на півкроку назад, стурбовано закліпав очима, потім перехилився через бар і спитав пошепки:

— Вам хто потрібен, сеньйоре?

Але Мартін Стрікленд відповів холодно, ніби хотів показати, що, окрім простої інформації, йому не потрібне ніяке спільництво з першим стрічним корчмарем:

— Блек Педро!

Блек Педро — не марка віскі і не пароль, а людина. І він саме сидів у барі. Бармен моргнув оком на стіл за дерев'яним стовпом.

— Тут є місце, де можна поговорити?

— Так, сеньйоре!

Двері за шинквасом вели в невеличку кімнатку з зачиненими віконницями. Поки господар засвічував там гасову лампу, Мартін Стрікленд зайшов туди й сів за столик біля металевої пічки — це були єдині тут меблі.

— Що будете пити, сеньйоре?

— Нічого! Покличте Блека Педро й спитайте, що він питиме.

— Джин. Навіть питати не треба. А їсти подати?

— Звичайно, якщо він захоче.

— Захоче? Та він же голодний, сеньйоре…

Він хотів ще щось сказати, але під крижаним поглядом Мартіна Стрікленда вискочив з кімнати.

Блек Педро (про нього згодом багато говоритимуть по всій Магеллановій протоці) був метис, син чілійця, який зник десять років тому, й тубілки з роду алкалуф. Від матінки метис успадкував дрібненьку статуру, бо алкалуфи рідко бувають вищі півтора метра, а від батька — колючу бороду, хоч корінні жителі Вогняної Землі, незважаючи на свою дику вдачу, ходять поголені.

Пізніше, коли поліція полюватиме на нього, а губернатор встановить винагороду за його голову, метис утече до диких алкалуфів і житиме разом з ними їхнім життям, хоч раніше він виявляв повне презирство до людей свого племені.

Це був чоловік років двадцяти п'яти — двадцяти восьми, низенький, як уже сказано, з їжакуватим чубом і колючою бородою, з похмурим обличчям, з вузьким лобом, з кошлатими бровами й чорними очима, погляд яких не викликав найменшої довіри. На ньому морська куртка з відірваними ґудзиками, застебнута шпилькою під шиєю, накинута просто на голе тіло. Холоші сірих штанів тільки ледь-ледь прикривали коліна. Брудні й вузлуваті ноги свідчили, що цей чоловік, може, й мав взуття, та загубив його давно і вже навіть не мріє про нього.

— Ти Блек Педро? — спитав Мартін Стрікленд, зважуючи його поглядом.

— Так, сеньйоре, — відповів метис напрочуд чистою іспанською.

— Сідай!

Бармен приніс пляшку джину, цілу хлібину, миску смаженої баранини і все поставив перед метисом. Той ковтнув слину, аж шия здригнулася в болючому спазмі:

— Це мені?

— Їж!

Педро почав їсти, нахилившись до столу, затуливши тарілку ліктями, ніби боявся, що її хтось забере.

— Досить їсти! — трохи згодом сказав Мартін Стрікленд.

В очах Блека Педро сяйнула блискавка, мов полиск леза ножа. Чоловік, що сидів перед ним, несамохіть схопився за револьвер, та так і залишився, аж поки згасла лють метиса.

— Педро, повір, що я тобі скажу! Сьогодні ти зможеш поїсти, скільки захочеш.

Обличчя метиса розтяглося в посмішці — напівнедовірливій, напівщасливій.

— Педро, глянь! — Мартін Стрікленд дістав з нагрудної кишені витерту від часу фотокартку.

Метис боязко підійшов, узяв фотокартку брудними руками, нахилився до лампи і враз приглушено скрикнув — такий крик можна почути вночі в лісі, і не знаєш, чи то кричить звір, який нападає, чи той, якого переслідують.

Руки метиса затремтіли, підозріливі очі зробилися лагідні, теплі, на них навернулись сльози, і він прошепотів:

— Падре!..[14] Це мій батько, сеньйоре! Він живий?.. Де він?

Але метис і не чекав відповіді, він почав хитатися, притиснувши фотокартку до грудей, заплющивши очі, і тільки жалібно стогнав, повторюючи одне слово, в якому прорізувалась любов покинутого, загубленого в лісах сина:

— Падре!.. Гм-м-м!.. Гм-м-м!..

Мартін Стрікленд почекав трохи, потім підвівся, взяв його за плечі й посадив. Метис став покірливий, мов приручена тварина.

— Послухай, Педро! Твій батько, Філіпо, послав мене до тебе, щоб ти мені допоміг при потребі.

— Так, сеньйоре! Де зараз мій тато?

— У Канаді. Там у нього ферма й великий магазин, у десять разів більший, ніж оцей. Тато твій — чоловік багатий і шанований.

Метис щасливо усміхнувся.

— Гм-м-м!.. І він послав вас до мене, сеньйоре? Він не забув мене?.. Я вам допоможу, я зроблю все, що ви хочете.

— Добре. Так і казав Філіпо. Коли я повертатимусь, то заберу тебе з собою й заведу до нього, так він мене просив.

Блек Педро схопив пальці Мартіна Стрікленда й почав їх цілувати.

— Ви не обманюєте, сеньйоре? Ви візьмете мене до батька?

— Так, Педро, там буде в тебе кінь, тільки твій, і карета, і кімната з м'яким ліжком, і ти їстимеш щодня, скільки захочеш…

— Гм-м, сеньйоре!.. Скажіть, що я повинен зробити?

Мартін Стрікленд підійшов до дверей, прислухався/ перевірив, чи щільно зачинені віконниці, потім сів навпроти метиса й перехилився до нього через стіл.

— Педро, ти про «Вотана» чув?

— Знаю! Пароплав з двома щоглами, це вже місяць минув, його захопив уйляв і кинув на скелі у Чорній бухті…

— Який уйляв?

— Зла буря, вона налітає з гір. Ви її не зустріли?

— Ні. Скажи-но, а що ти знаєш про екіпаж «Вотана»?

— Врятувалися всі, вони були тут до позавчора, потім сіли на інший пароплав. Тільки капітан зник.

Мартін Стрікленд нахилився ще ближче.

— Педро, на тому кораблі був один чоловік, високий і дужий, велетень, його звати Курт Шлімбах. Ти чув про нього?

— Так, він тут.

— Звідки ти знаєш?

— Я його бачив. Навіть був разом з ним у Чорній бухті й перевантажував на баркас речі з пароплава. Зараз він шукає людей, щоб іти на острови. Знаєте, сеньйоре, моряки кажуть… Кажуть, що цей чоловік убив капітана, коли уйляв викинув їх на берег. Він був розлючений, ревів сильніше, ніж вітер, а коли пароплав розламався, моряки кажуть, він підняв револьвер і вистрілив капітанові в потилицю.

— А вони в поліцію не сказали?

— Ні, сеньйоре, не мали доказів, бо тіла капітана не знайшли. Хвилі занесли його кудись між скелі.

— Педро, цей чоловік — ворог Філіпо! Коли він повернеться в Канаду, то вб'є його, і ти не матимеш ні коня, ні брички, ні своєї кімнати, бо все забере Курт Шлімбах.

— Гм-м! Він не повернеться туди ніколи, сеньйоре!

Мартін Стрікленд глянув йому в вічі.

Блек Педро проревів:

— Гм-м! Я його вб'ю! Я знаю, де він. Він спить на горищі в Ніколаса Медини, у метиса, який розводить собак… Я поставлю драбину і прокрадусь на горище.

— А ти не боїшся собак?

— Ні. Вони мене знають. Я й Ніколас приятелі.

Метис вихопив з-за пояса маленький іспанський кинджал, що блиснув на світлі, а все тіло Мартіна Стрікленда пронизав дрож.

— Дивись, без галасу, Педро!

— Гаразд, сеньйоре!

— Завтра вранці приходь у порт. Знайдеш мене на шхуні «Сперанца».

— Я сьогодні ввечері бачив, як вона прийшла. Ви шукаєте золото?

— Про це поговоримо завтра. А зараз я мушу йти.

У дверях Мартін Стрікленд зупинився, ступив крок назад і вихопив фотокартку з рук метиса.

— Я віддам її тобі пізніше, коли заслужиш. А тепер пильнуй! Якщо Шлімбах врятується, ти ніколи не побачиш свого батька!

Цього вечора Мартін Стрікленд сидів допізна в каюті і писав листа, зміст якого подається нижче у вільному викладі, бо писанину його неможливо прочитати:

Корабельний дзвін вибив північ.

Мартін Стрікленд вийшов на палубу. Ніде жодного вогника, тільки ледь поблимував ліхтар на щоглі корабля.

РОЗДІЛ XXVII УЙЛЯВ

Не можна сказати, що в Пунта-Аренас холодно. Влітку там п'ятнадцять градусів, іноді температура сягає й двадцяти п'яти, а взимку рідко опускається до мінус двох, — отже, можна вважати, що клімат там лагідніший, ніж у нас.

Однак, незважаючи на це, у грудні, коли в південній півкулі середина літа, екіпаж «Сперанци» дригонів цілий день, а Негріле звик жити в буді, яку йому змайстрував Ісмаїл.

Простоявши три дні в Пунта-Аренас, щоб запастися провізією на тривалий час, «Сперанца» пішла на південь, шукаючи шлях до протоки Бігл.

16 грудня вони вийшли з Магелланової протоки, де час від часу зустрічали то пароплава, то баркаса, тепер же бачили тільки хмари, сіру воду й мовчазні скелі. Та ще десь позаду можна було ледве розрізнити кілька пірог з тубільцями, які з незрозумілою впертістю йшли вслід за шхуною.

Перша з них з'явилася ще в протоці, біля мису Валентина, найпівнічнішій точці острова Доусон. Це була довга пірога, зроблена з видовбаного стовбура дерева, на веслах сиділи вісім алкалуфів, усі низенькі, згорблені, голі, з широкуватими фігурами, на плечах діряві накидки з борсукової шкури. Вони вискочили з-за скелі, коли шхуна проходила там, і пішли на неї, щось вигукуючи.

Побачивши, що вони озброєні луками й списами, Ієремія поклав руку на мушкет, але Блек Педро заспокоїв його: це не войовничий клич, люди просять милостиню — звичка, набута з приходом чужинців, бо жили вони тільки з того, що давала природа, і помирали від голоду, коли природа ставала мачухою. До того ж, просили не їжу, а іграшки, якими вони хизувалися.

Так Мартін Стрікленд найняв собі першу групу диких алкалуфів для промивки золота. Блек Педро не дозволив їм піднятися на палубу, а спустився в пірогу і, подарувавши найстаршому червону хустку з майна свого нового господаря, почав щось швидко говорити їхньою мовою. Терпляче вислухавши, алкалуфи почали ляпати його по плечах і по грудях, що було знаком довіри й згоди.

Пірога подалась до берега, аборигенам треба було всього кілька хвилин, щоб посадити на човни жінок, дітей та собак і рушити за «Сперанцою»; відтоді вони постійно йшли за нею.

— Та це ж як, пане, — питали люди в капітана, — у них нема ні хат, ні землянок, ні взагалі ніякого прихистку? Пірога — то все їхнє багатство?

Антон знав життя і звичаї тутешніх аборигенів із щоденника діда Леона та з книжок Дарвіна, а тепер побачив на власні очі те, про що ті писали п'ятдесят років тому.

— Так, нема в них нічого, — відповів він, дивлячись на алкалуфів, які вперто веслували. — Єдине їхнє майно — пірога й собака.

У наступні дні вони зустріли й інші племена алкалуфів, які теж вирушили за «Сперанцою». Звісно, швидкість вітрильника значно вища, ніж пірог. Вони так відставали, що губились із поля зору, і можна було подумати, що загубились назавжди. Але пізно вночі, іноді після того, як вахтовий дзвін вибивав північ, остання пірога прибувала на місце стоянки, і тубільці, хоч і стомлені дорогою, починали при світлі смолоскипів шукати між камінням скойки — єдиний свій харч.

«Сперанца» йшла між островами, супроводжувана цим дивним ескортом, який побільшувався з дня на день, набувши розмірів чималої експедиції.

Характер плавання цілковито перемінився. Тепер мало було одного стернового й одного дозорця. Тож від світанку, коли піднімали якір, і до ночі, коли його кидали знову, весь екіпаж стояв на палубі по бортах, пильнуючи за водою, щоб вчасно помітити гостряк скелі, прихований свинцевою водою. Увечері теж залишали двох вартових — одного на носі, другого на кормі.

Пливли так два тижні; і за цей час годинами, бувало, на палубі не почуєш жодного слова, тільки капітан або стерновий видавали іноді відповідні накази.

Але в цьому напруженні, коли люди не мали часу думати про себе, а ніби злилися воєдино із «Сперанцою», яку вони вели в невідомість, тільки один із них, добросовісно виконуючи обов'язки, жив своїм смутком — це бідолашний Ісмаїл.

Після входу в протоку кок утратив через свою тривогу сон і смак. Три дні в Пунта-Аренас у нього обривалося серце, бо кожної миті чекав, що Антон Лупан викине його на пристань разом з пожитками й газеллю. Але коли йому пощастило там, то це не означає, що в наступному порту пощастить знову. Мабуть, капітан чекав, коли Ісмаїл сам вибере порт, як і пообіцяв на самому початку. «Гаразд, ти не зійшов у першому порту, не зійшов у другому, але доки так триватиме?» — міг він спитати будь-коли. 19 грудня ліворуч по курсу вийшли з хмар гори Сарміенто на півострові Брекнок. «Сперанца» невдовзі повернула на вест. Ішла вона цілий день уздовж півострова між силою-силенною маленьких острівців, покритих лісами й туманами, які були однакового — свинцевого кольору. Увечері кинули якір під високим перешийком, там, де протока повертала на зюйд-вест, шукаючи виходу до океану.

Сюди докочувався подих Тихого океану, широкий і дужий, ніби подих велетенської істоти, що мирно спить на третині землі, поклавши хвіст в Австралії, а голову на скелі Вогняної Землі.

Це місце не мало певної назви; північніше карта показувала вузьку протоку, яка розрізувала острів Кларенс надвоє і сполучалася з Магеллановою протокою. Береги і на південь, і на північ, зазубрені вузькими перешийками з глибокими бухтами, підводились скелястими гранітними схилами аж до хмар. Подекуди виднілися, мов задимлені дзеркала, білі латки завмерлої криги. На цьому місці Анди, ті, що тягнулися до мису Горн по західному березі Південної Америки, були потрощені геологічним катаклізмом, і залишки їхнього граніту стирчали на кожному кроці погрозливими й підступними скелями.

«Сперанца» кинула якір у маленькій бухточці на північному березі півострова Брекнок. Гора на заході, вершина якої ховалася в хмарах, захищала від небезпечного вітру. Сонна вода в бухті синіла при світлі туманних сутінок. Корабель ніби вріс у дно глибоким корінням; здавалось, це не вода довкруг, а клейке тісто, з якого ти вже не зможеш вирватись.

Трохи пізніше завиднілися факели алкалуфів, які підпливали, важко веслуючи. Факели — то гілки смолистого бука, вони горіли повільно, випускаючи багато диму, і згоряли повільно, мов свічки. Сірники вже не були для алкалуфів таємницею, і вони без остраху користувалися ними, діставши їх у моряків. Крім того, вони дбайливо підтримували смолоскип або вогнище. Дерево тут ніколи не бувало сухе, щоб його можна було запалити тертям, бо на це пішло б хтозна-скільки часу, і аборигени, залишившись без вогню, бродили цілі дні або й тижні від острова до острова, від берега до берега, поки й знайдуть якесь багатше плем'я й запалять там смолоскипи.

Ідучи протокою, екіпаж «Сперанци» часто бачив пасма диму, що слалися до води, переплітаючись із туманом. Тепер моряки знали, що то були аборигени, які постійно несли з собою вогонь — вдень і вночі…

Витягнувши піроги на берег, голодні алкалуфи рушали збирати скойки біля скель і в воді, заходячи туди по пояс; жінки тим часом розпалювали вогонь на березі, а діти, цілковито голі, крутилися довкола них. Собаки, теж голодні, як і люди, бігали в ліс, гавкаючи, сподіваючись вигнати з лігва якогось борсука.

Антон Лупан не мав наміру йтручатися в справи. Мартіна Стрікленда, але йому кортіло спитати, чому той анітрохи не турбується про людей, яких він тягне за собою?

«Чим же допомогти їм?» — думав капітан «Сперанци». Аби прогодувати їх усіх, і не один день, а цілі тижні поспіль, треба вагони продуктів. Він розумів, що велося аборигенам сьогодні не гірше, ніж раніше. І все-таки, якби ці люди знали, що від бідної природи, серед якої вони жили, можна взяти хоч трохи більше, ніж вони беруть, може, життя їхнє стало б легше.

Не вперше Антона доймали такі розмисли, які долучилися тепер до його давніх думок.

Довгі роки він разом зі своїм другом мріяв зробити те, чого не вдалося іншим; усе їхнє життя було підпорядковане лише цій меті. Сьогодні каштан «Сперанци» біля мети, він наближається до невідомого місця, туди, мабуть, підходить і П'єр, хоч і пішов другою дорогою. Але тут виникли нові проблеми. Антон і П'єр принесуть світові відомості про землю між протокою Бігл й океаном, зітруть білу пляму на картах, повернуться в свої країни й прийматимуть почесті, а ці нещасні люди, які зараз ідуть за «Сперанцою», їхні родичі в лісах так і знемагатимуть від голоду, бо не знають, що просити в довколишньої природи, тремтітимуть від холоду, під дощами, у сніг і в град, бо не вміють зробити дах над головою… Антон Лупан відчув лише тепер, що в нього з'явився додатковий і набагато важчий обов'язок, аніж той, заради якого він прийшов сюди. Якщо він не хоче зрадити свою двадцятирічну мрію, то повинен зблизитися з цими нещасними, пошукати засіб підняти їхнє життя хоча б на один щабель вище від життя їхніх собак.

Ці думки останнім часом переважали думки про зустріч із П'єром. Плани досліджень вироблені давно. Але не було плану допомоги аборигенам, враження сьогоднішнього дня ламали вчорашні рішення. Антон знав тільки те, що, подолавши таку довгу дорогу сюди, він не зможе піти звідси, поки не поставить тут віхи цивілізації, а повернувшись назад, повідомить про все світові, посланцем якого себе вважав, хоч і не мав ніяких повноважень від нього…

Море довкола дрімало, повітря ніби завмерло. На березі жінки розпалювали вогонь, а діти бігали вгору і вниз, чекаючи, коли батьки принесуть скойки. При світлі вогнищ їхні брудні тіла виблискували металом, і відтак вони здавалися чортенятами, але не з уявного, а зі справжнього пекла.

Антон Лупан спустився в каюту, відчинив шухляди стола й почав нишпорити в паперах. Тут у нього були деякі нотатки, накидані під час подорожі; він мав намір згодом упорядкувати їх у своєму донесенні Географічному товариству. Він розгорнув зошит, присвячений Вогняній Землі, і йому здалося, що все написане ним — ідилічне й непотрібне. Яка користь із того, що люди знатимуть положення цієї землі, клімат, рослинність, звичаї, кому потрібні десяток, сотня невідомих досі подробиць, якщо в цивілізований час тутешні люди перебувають у доісторичній порі?

Антон у відчаї виривав аркуші, шматував на клапті і жбурляв долі, розтоптуючи ногами.

Корабель затремтів, ніби вода довкруг нього закипіла. Щогла, яка проходила під стінкою каюти, затріщала. Якірний ланцюг смикнувся зі скреготом, ніби розірвався, і з глибини шістдесяти метрів передав звук якоря, який потягнувся по дну.

Антон миттю вихопився на палубу. Та враз його щось ухопило й кинуло на люк з такою силою, що він не міг навіть поворухнутися. Хараламб лежав поряд, вчепившись руками у край тенту.

Це був не вітер, а маса важкого повітря, яка скотилася з гір і впала на землю, мов лавина каміння, що ринула вниз.

На березі закричали люди, почали вити собаки.

— Всі на палубу! — крикнув Антон. — Травити весь ланцюг якоря!

Люди вибралися з трюму навколішки і так потяглися до носа, чіпляючись то за парапет, то за бухти канатів, намагаючись підтримувати один одного у сліпучій темряві.

Це була не буря, а бунт природи, бо, всупереч усім законам, вітер охоплював тебе і ззаду, і спереду одночасно, віяв по палубі в усі боки, проникав за парапет, за люки, поміж бочки з водою, не даючи змоги знайти захисток.

На березі літали, сплівшись у клубок, палаючі гілки й головешки, вихоплені з вогнищ алкалуфів, і, промчавши над водою, тонули в морі. Берегів не видно було, але чутно, як вили собаки.

— Кинути другий якір! Травити весь ланцюг! — крикнув Антон.

Хоч навколо не видно було й на півкроку, усі відчули, як корабель ковзнувся на схід, почули, як зуби якоря дряпають грунт. До протилежного, підвітряного берега було майже дві милі, але до середини бухти дно, звичайно, глибшало, і незабаром, оскільки ланцюги були не досить довгі, якорі мали висмикнутись і віддати корабель на поталу вітрові.

Уйляв — вітер, який виникає на Вогняній Землі будь-якої пори року, не попереджуючи про себе нічим. Він майже вертикально падає з вершин гір на море такими потужними поривами, що може покласти корабель на бік. Небезпека більшає поблизу берега, куди він часто скидає гранітні брили й вирвані з корінням дерева, які змітають усе на шляху.

«Сперанца» швидко просувалася на схід, якорі орали морське дно, щогли вигиналися, готові тріснути, а ванти дзвеніли, пересилюючи своїми звуками вітер. Трохи згодом — це тривало, мабуть, не більше кількох секунд — всі відчули, що хитавиця наростає, ланцюги перестали скрипіти, і тоді стало ясно, що якорі вирвалися з дна.

Відтепер вони опинилися в руках долі, ніхто не міг нічим зарадити, залишалося тільки чекати кінця. Спробувати поставити вітрило — означало, що воно вмить буде пошматоване вітром. А якби навіть і вдалося його поставити, то про яке маневрування можна думати, коли від однієї щогли не видно до другої, а довкола острови!

— Кинути штормовий якір! — крикнув Антон, вирішивши поставити проти уйлява всі можливі засоби.

Штормовий якір — це довгий мішок, відкритий з обох боків, мов водостічна труба, зшитий із найгрубішої парусини і такий великий, що в нього могло б поміститися все майно корабля. На одному з кінців є металеве кільце, яке тримає його відкритим, за це кільце гусячою лапкою чіпляється канат або сталевий трос завдовжки метрів десять. Коли корабель не може ні маневрувати, ні кинути якір, а хвилі ледь не перекидають його, єдиним порятунком залишається цей мішок. За бортом він наповнюється водою, важчає і трос, який протилежним кінцем прив'язаний до носа, повертає форштевень до вітру і спиняє корабель.

Через годину уйляв трохи втихомирився, але ще дихав грозовими поривами. За кілька сотень метрів за кормою чутно було, як розбиваються об скелі хвилі, а це доказ, що берег близько, тепер уже ніхто нічого не міг зробити… Надходив кінець, це відчували всі…

Люди не бачили один одного, але між двома поривами вітру чули зморене дихання і вгадували погляди, сповнені відчаю й безнадії. Колись вони думали, що найбільша небезпека чаїлася в океані, в його безмежному обширі, а зараз розуміли, що берег — невимірно небезпечніший.

Тільки Ісмаїл посміливішав у ці важкі хвилини, у ньому прокинувся його давній егоїзм. І кок думав, теж по-гяурськи, майже радісно потираючи руки: «Ага! Хотіти висаджуватися я? Тепер висаджуватися всі!»

Але тут відчув, що палуба побігла кудись під ногами, і він ударився носом об парапет.

— Аллах, аллах!..

Він хотів був кинутись у воду, не думаючи про те, що людина, опинившись між скелями в розбурханому морі, не може мати іншої долі, аніж корабель, який вона покинула в такий підлий спосіб.

Ісмаїл підлий? Чом би не так! Тільки невимірний сум привів його до цього, тобто до думок і дій, несумісних з його вдачею.

Але вони не наскочили на скелю — це великий якір вгризся в пісок і втримав судно. Невдовзі і другий якір зачепився за дно, і десь за сотню метрів корабель зупинився під берегом, де шаленіли хвилі. Тепер обидва якорі тримали надійно, бо чувся тільки скрегіт напнутих ланцюгів.

Ісмаїл спантеличено закліпав очима, не знаючи, радіти йому чи розчаровуватись.

— Ну, розорали ми дно, брате! — сказав Хараламб, витираючи піт на обличчі.

Ієремія розпростався, мов зморена людина в полі.

— Проборонували ми його, хлопче! Як гарні господарі!

Хараламб усміхнувся.

— Як вони звуться, оті, що живуть на дні моря, Ісмаїле? Сирени? Схоже на те, що ми їм поорали!

Але кок замість того, щоб підтримати жарт, надувся, виказуючи свою боягузливість.

— Сором так говорити, Хараламб! Хотіти сказати капітан?

Ісмаїл боягуз? Гай-гай!.. То бідолашного кока, який душею й тілом прив'язався до «Сперанци», сама думка, що його висадять, позбавила глузду, відтак він був би здатний на будь-що, аби тільки догодити капітанові.

РОЗДІЛ XXVIII ЗОЛОТИЙ БЕРЕГ

Уйляв принишк поміж дерев, за глетчерами, затаївся за вершинами гір, де були його схованки; там він знов збере сили і накинеться на інші кораблі. Трохи згодом пішов дрібний і холодний дощ, він проникав навіть крізь провощений одяг.

Перед світанком хвилі заспокоїлись, задрімали й скелі на берегах, вимучені за цілу ніч, і тоді дозорцям здалося, ніби від берега долинає якесь скавчання, ніби скиглять кинуті щенята, але вартові після уйлява навіть не звернули на них уваги.

Дощ посилювався, а крики на березі не вщухали, навіть, навпаки, чулися дедалі чіткіше, переплітаючись із нелюдськими криками й жалібними стогонами, аж волосся ставало сторчма на голові.

— Та що ж це, в дідька, може бути? — спитав Ієремія, обертаючись до плотогона.

Але й той мовчки знизав плечима, хоч теж був невимовно стривожений.

— Чуєте, пане? — спитав Герасім, прислухаючись до берега.

Повів вітру розсунув дощову імлу, мов завісу, в боки, і вони побачили край букового лісу юрбу майже голих людей, які тиснулись одне до одного, мов вівці взимку. Ті, що опинилися зовні, бігали довкола цього кола, пригнувши голови, мов тварини, намагаючись пробратися всередину, в тепло, і кричали від безсилля й холоду.

Блек Педро — він спав на палубі, під дощем і, безперечно, теж чув крики — навіть не поворухнувся. Хтось із тих, що на березі, побачив корабель і одразу сказав про це всім, ті злякано підвели голови і майнули в кущі.

— Це не алкалуфи. Вони з племені она! — сказав Антон Лупан.

Вогняну Землю заселяли тоді двоє людських племен, які дуже відрізнялися одне від одного, хоча й були американського походження. Численніше — плем'я она — нараховувало десь із вісімсот душ, а алкалуфи — лише половину його. Пізніші дослідники нараховували їх до п'ятисот, а ще інші називали півтораста, щонайбільше двісті.

На відміну від дуже низеньких алкалуфів з жовтою або червоною шкірою, з грубими рисами, з плескатим носом, люди з племені она були високі, дуже рідко нижчі метра вісімдесяти, гарної статури, сильні, мали продовгувате обличчя й маленький, гарно виписаний ніс.

Алкалуфи ходили між островами на пірогах, а плем'я она кочувало тільки по суходолу, і світ його закінчувався там, де закінчувався берег.

Обоє племен не ворогували, але й не дружили, спілкувалися між собою тільки жестами, бо розмовляли різними мовами.

Тим часом уже добре розвиднилось, дощ обіцяв стихнути. На протилежному березі затоки алкалуфи розпалили вогнища. Як їм вдалося вберегти сірники в дощ, коли їхнє нікчемне дрантя не захищало як слід навіть тіла, залишалося таємницею.

Оскільки уйляв поламав дещо з оснастки і, перш ніж вирушати в дорогу, треба було полагодити, капітан вирішив скористатися нагодою й висадитись на берег: може, вдасться заприязнитися з аборигенами.

Спустили шлюпку, в неї сіли капітан і Хараламб, за весла взявся Ісмаїл.

— Ісмаїле, дивись не потрощи шлюпки! — гукнув Герасім, як турботливий господар.

Але турок, надувшись перед Антоном, налягав на весла й гнав човна прямісінько туди, де пристати було найнезручніше.

Герасім знову закричав:

— Ісмаїле!.. Ісмаїле!..

І враз із лісу донеслося, але вже іншим голосом:

— Ісмаїле!.. Ісмаїле!..

Стерновий стріпнув головою й витріщив очі. Це не луна, бо не було її ні вчора, ні сьогодні. Усі в човні здивовано перезирнулися.

— Ісмаїле, трохи лівіше! — знову крикнув Герасім.

— Ісмаїле, трохи лівіше! — одразу ж почувся голос з берега.

— Що це таке, пане? — здивувався Хараламб. — Може, нам краще повернутися?

Але човен уже вискочив носом на пісок. Ліс починався кроків за двадцять, кущі загойдалися.

— Не показуй рушниці! — порадив капітан Хараламбові.

— А якщо вони нас зустрінуть стрілами? Хіба можна знати, що їм спаде в голову?

— Стережіться-а! — почувся стурбований голос Аднани, коли Антон ступив ногою на берег.

— Стережіться-а! — тепер уже з лісу порадив їм жіночий голос, хоч і не такий чарівний.

Лише тепер капітан нарешті, здається, збагнув щось і почав сміятися, піднімаючи руки й показуючи, що він не має ні зброї, ні злого наміру.

— Гей, ідіть сюди! — гукнув він якомога спокійніше.

— Гей, ідіть сюди! — повторив голос з-за дерев.

Але ніхто не з'явився. Аборигени ховалися в кущах, очевидно, крізь листя роздивлялися, що діється на березі.

— Вони бояться! — вирішив Хараламб.

Кущі тим часом знову заворушилися. Антон Лупан дістав кольорову хустину з кишені й почав розмахувати нею в повітрі.

Гілля в одному з кущів розсунулось, дві голови зацікавлено глянули на берег і за мить знову сховалися.

— Гей, іди до Ісмаїла! — спробував кок і собі щастя.

— Гей, іди до Ісмаїла! — знову почулося знайоме відлуння.

Цього разу на узліссі з'явився чорний, мов згасла головешка, тубілець.

— Ісмаїле, гляди не злякай його, бо я тобі голову скручу!

— Я не злякати, пане. Гей, іди сюди!

З-за кущів з'явився ще один тубілець, потім ще, — і невдовзі вже п'ятеро чоловік турботливо оточували шостого, старішого, вищого й сильнішого з-поміж них, який, мабуть, був вождем. Одні з них тримали дерев'яні списи з загостреними кам'яними наконечниками, другі стріли й луки, ще дехто мав пращі, але ворожості не відчувалося. Проте Хараламб — він стояв найближче до човна — поглядав краєчком ока на рушницю.

— А якщо вони їх зараз оточать? — тремтячим голосом спитала Аднана стернового на палубі «Сперанци».

Герасім почухав голову:

— Та чи я знаю? Ієремія, візьми-но про всяк випадок мушкет!

А з лісу виходили все нові й нові люди племені она, всі високі й дужі. Вони заповнювали весь берег біля шлюпки і сідали так, щоб прихистити свого вождя. На вождеві — хутряний одяг, накинутий на голе тіло, саме тіло вимазане чимось чорним, мабуть, товченими головешками.

Але кока здивувала не сажа на його тілі, бо й на інших було щось подібне, а те, що у вождя на обличчі, від одного вуха до другого, були намальовані дві широкі смуги — червона вгорі над ротом, біла на підборідді. Де вони знайшли тут, на краю землі, ці фарби — яскраву білу цинкову й гарячий кармін, яких він не міг купити навіть у Стамбулі?

Капітан подарував вождеві кольорову хустину, що викликало крики радості в аборигенів, а вождь усміхнувся і так стукнув кулаком Антона в груди, що той аж поточився. Усі троє гостей вимушені були витримати зливи ударів кулаками у груди на знак дружби.

Ісмаїл не говорив нічого, тільки гикав, готовий витерпіти будь-що, зате Хараламб іноді скрипів зубами.

— Пане, якщо так буде ще трохи, я почну давати здачі!

— Не можна! Вони показують, що в них нема лихого наміру.

— Отак? То покличмо всіх, хай вони і їм покажуть!

Трохи пізніше, коли Антон Лупан вирішив назвати це місце бухтою Дружби, Хараламб запропонував, потираючи вкриті саднами груди:

— Краще підійде назва бухта Стусанів!

«Сперанца» стояла тут до обіду. Вождь разом з кількома своїми людьми прийшов у гості на борт, потім екіпаж, закінчивши лагодити пошкодження, зійшов на берег. Дощ нарешті вщух, і, хоч небо було вкрите сірими хмарами, повітря видавалося прозорим і приємним. Тубільці сіли колом на мокру землю й почали частуватися сухарями та консервованим м'ясом, яке їм подарували моряки. Вони звикли дуже важко здобувати собі їжу, але ця манна небесна не вимусила їх втратити самовладання й накинутись на неї, хоч голод, видно, й доймав їх.

Моряки розглядали аборигенів із жвавою цікавістю, а Ісмаїл, не знаючи, як догодити капітанові, вирішив спробувати, як кажуть сьогодні, використати останній шанс і відновити загублений престиж.

Перш ніж хто-небудь устиг схопитися й спитати, куди він іде, кок стрибнув у шлюпку, наліг на весла й попрямував до корабля, який погойдувався на якорі…

Чи не проснувся в його душі часом дух пірата? Чи не надумав він підняти вітрила й піти геть, покинувши всіх напризволяще?..

Але тут усі побачили, що Ісмаїл повертається, ще ревніше налягаючи на весла.

Кок вискочив на берег і сказав, затинаючись:

— Пане, я хотів їм співати газель!

Екіпаж зайшовся сміхом. Сміявся й похмурий Герасім, і наймовчазніший та найсором'язливіший Крістя Бусуйок, і Ієремія, і Хараламб, сміялася Аднана, сміявся Мігу, сміявся б і Негріле, якби саме тоді не грався на березі з місцевими собаками.

Та Ісмаїла мало обходив би цей сміх, якби залишився похмурий Антон. Та сміявся й капітан, сміявся до сліз, як цього ще ніколи не бачив пригнічений кок.

Ісмаїл знову виповнився пихою, як і тоді, коли ніхто не міг дотягнутись до його тюрбана. Вдавано поважно глянувши на всіх, він поставив фонограф на найсухіший камінь, покрутив ручку, поставив голку, і наступної миті милий голос, який може співати так тільки в Стамбулі, пролунав на дикому березі півострова Брекнок, тобто там, де — можна поклястися з чистою совістю — фонограф почули вперше.

Але що це? Аборигени не лякаються, не витріщають очей, не падають на коліна, мов перед божеством, до ніг Ісмаїла?

Аборигени спокійно їли й далі, ніби кожен мав в лісі, принаймні, по фонографу. Тільки деякі з них, не припиняючи їсти, почали хитатися в такт, а це була ознака, що газель їм сподобалась.

Доївши сухарі, аборигени племені она почали підводитись і поодинці підходити до фонографа, зачаровані, як ми сказали б, музикою, не виказуючи однак найменшого подиву перед співучим інструментом.

Для Ісмаїла це вже було занадто. Він схопив апарат і пішов, розлючений та обурений, до шлюпки.

Та не встиг він ступити й кілька кроків, як почув позад себе жіночий голос, хоч і не такий ніжний, як у фонографі, але голос, який співав — о аллах! — ту саму газель!

Аборигенка, — без чадри, чорна з голови до п'ят, тільки зуби біліли, — співала газель, м'яко похитуючись, а разом з нею похитувались і всі жінки племені.

Кок зупинився, ледве не випустивши фонограф з рук, витріщився на неї, хитнув головою, а потім кинувся бігти так, ніби за ним гналася нечиста сила.

— Ісмаїле! Не йди! — крикнув Герасім.

І тубільці, яким цей крик сподобався більше, ніж спокійна мова, почали кричати всі водноголос:

— Ісмаїле! Не йди!..

Ясна річ, це могло б перелякати будь-кого, а не тільки кока, і трохи пізніше, коли вони поверталися на корабель шлюпкою, Антон Лупан пояснив їм те, що вичитав ще з книжок Дарвіна й щоденника діда Леона:

— Я вже говорив вам, що тутешні аборигени, особливо з племені она, можуть дуже легко імітувати будь-яку мову, і ви самі пересвідчились у цьому.

— А газель? Чому вони не дивувалися? — спитав набурмосений Ісмаїл.

— Газель їм сподобалась, ти в цьому міг переконатися, їм подобається всяка музика, і вони зачаровано слухають її, забуваючи й про голод, і про холод, і про всі свої нещастя. Фонограф справді їх не здивував, хоч я певен, вони вперше бачили щось подібне, але, безперечно, їхній розум не може збагнути, що йдеться про людську вигадку; вони сприйняли його як щось природне, як пташку, що літає, чи стеблинку, яка зеленіє щороку. Це стосується не тільки фонографа, Ісмаїле. А втім, їх нічого не дивує, вони нічого не пам'ятають і не згадують потім. Здається, вони не мають такої здатності, як згадки, окрім своїх навичок, і навіть не хвилюються при зустрічах. Приміром, якби хтось із їхнього роду кудись зник і повернувся, скажімо, через рік, ніхто не здивувався б, побачивши його, ніхто не спитав би, де він бродив стільки часу. А що стосується його самого, то він теж не відчув би хвилювання, побачивши своїх.

— Як це так? — вихопився Ієремія, неймовірно здивований. — Щоб я повернувся додому в село через рік чи через два і мене ніхто не спитав би, де мене в дідька носило?..

Хоч «Сперанца» підняла якір відразу, до вечора вони не змогли вийти в океан. У сутінках зупинилися біля північно-західного боку півострова Брекнок. Вихід у Тихий океан вартували дві групи маленьких острівців, але їхні непривабливі назви на карті — Лихо східне й Лихо західне — вимусили Антона глянути на них трохи скоса.

Далі на захід видно було ще один архіпелаг з островами — скелястими, високими, вершини яких ховалися в хмарах. Це місце звалося Мілкі Вей — назва, яка викликала жах серед тих небагатьох мореходів, котрі наважувались обігнути з півдня Вогняну Землю.

Капітан «Сперанци» остерігався ділитися з екіпажем цими зловісними передбаченнями і тривожився сам, однак небезпеки цілу ніч не було ні з боку двох Лих, ні з боку Мілкі Вей.

Другого дня вранці шхуна, гнана західним бризом, лагідним, мов вітер Середземного моря, вийшла в Тихий океан і полегшено зітхнула після тривалого плавання в тіснинах протоки, де на неї щомиті чигали скелі. Антон Лупан весь час озирався назад, здивований такою мирною зустріччю. Це що, оповідь Леона Ваяна неправдива?.. Чи вони єдині мореплавці, яких грізний Мілкі Вей вирішив пощадити, як це трапляється іноді з тиранами?

За кілька годин після того, як Мілкі Вей залишився позаду, сховавши голову в хмари, — мабуть, тільки тому «Сперанца» пройшла повз нього непомітно, — його запізніла лють перетворила без попередження бриз в ураган.

Екіпаж ледве встиг спустити вітрила, щоб їх не пошматувало, і п'ять днів буря гнала корабель на зюйд-вест. Хто при такому вітрі ризикнув би шукати вхід у затоку Кука або в якусь іншу, коли скелясті острови тільки чекали, коли ти наблизишся, щоб схопити в свої кігті й жбурнути на дно, розтрощивши на друзки?

Відтак «Сперанца» мала ввійти в протоку Бігл зі сходу, а не з заходу, пройшовши двісті п'ятдесят миль, яких не помітив ніхто — ні капітан, ні Мартін Стрікленд, який завдяки цьому залишився без аборигенів, найнятих у дорогу.

2 січня, коли буря вщухла, шхуна була південніше мису Горн і, як і слід було сподіватися, на всьому й досі розлюченому обширі океану не видно жодної піроги з алкалуфами. Вони, передбачливіші, аніж чужинці, чи, може, кращі знавці погоди, зупинились десь поміж островами раніше, ніж почалася буря.

Але — і це вже справді дивно — через чотири дні «Сперанца» зустріла їх майже всіх: вони гуртом ішли в протоку, ніби Блек Педро спромігся розтлумачити, де вони зустрінуться.

Насправді дістались вони сюди тільки інстинктивно. Проводячи більшу частку життя на воді і знаючи всі шляхи на цьому архіпелазі, вони відчували навіть, в якому місці поверне гнаний бурею корабель.

Зустрілись вони після обіду 5 січня саме там, де капітан сподівався побачити на якорі корабель П'ера Баяна. «Сперанца» обігнула мис Горн, звідти при попутному вітрі пішла прямо на північ, залишивши праворуч острів Леннокс, потім Піктон і зайшла нарешті в протоку. На північ простяглася аргентінська територія Вогняної Землі, на південь острів Наваріно.

Антон стояв на носі, тримаючи перед собою карту, і хвилювався дедалі дужче. Серце його билося зараз так, як рідко може битися серце землянина. Він здалеку впізнав гори Олівія, під схилами яких кинув колись якір бриг «Бігл», тут він разом зі своїм другом думав стати на тривалу стоянку. Далі протока ширшала, відкриваючи праворуч маленьку затоку, в глибині її вирувала недосліджена експедицією Дарвіна річка, а більше нічого не видно.

Обличчя капітана зблідло, серце, мабуть, утомилося битися так довго між надією й сумнівами, кров застигла в жилах, і він заціпенів, стискуючи в руках підзорну трубу. Отже там, за цими висотами, починалася невідома земля, він за дві милі від неї, але бухта була порожня, «Есперанси» не видно ніде.

О пів на сьому «Сперанца» кинула якір у глибині затоки. Рівно о сьомій капітан спустився в каюту до Мартіна Стрікленда. А той, радий, що знайшлися аборигени, зустрів його в доброму гуморі:

— Ну, капітане, ось ми майже на місці! Завтра будемо в Ушуайї, і я висаджуюсь!

— Ви помиляєтесь, пане! — похитав головою капітан.

Мартін Стрікленд тільки очі витріщив на нього.

— У вас є календар? — вів далі Антон.

— Звичайно!

— Тоді ви, певне, знаєте, яке сьогодні число.

— П'яте січня, — відповів пасажир «Сперанци», починаючи вперше від початку подорожі дивуватися.

— Пане, виповнилось рівно місяць, як ми ввійшли в Магелланову протоку, і наша угода закінчилася три хвилини тому.

— Справді! — погодився Мартін Стрікленд. — Тому й кажу, що завтра я висаджуюсь.

— Не завтра, а сьогодні! Але спершу віддайте мені належні гроші!

Пасажир здивовано глянув на нього і спокійно відрахував двісті п'ятдесят фунтів стерлінгів новенькими папірцями.

— Прошу, ось ще десять за те, що допровадите мене до Ушуайї! — сказав він, кинувши банкноту на стіл.

Капітан узяв належні гроші, останню відсунув убік.

— Я не маю наміру везти вас до Ушуайї, і ніхто не може мене присилувати! Прошу вас негайно зійти з корабля й забрати речі. У противному разі я змушений буду викинути все за борт.

Ось так! Досі Мартін Стрікленд не уявляв собі, що є людина, котра може пересилити його самого та фунти з його кишені.

— Ви, мабуть, жартуєте, капітане! — сказав він, заворушившись, бо зненацька відчув, що в нього засвербіло все тіло.

— Мені не до жартів! Прошу звільнити каюту!

— Гаразд! Я висаджусь, але ж не зараз, коли настає ніч, а завтра вранці! Де ж я спатиму? — гаркнув Мартін Стрікленд, схоплюючись на рівні й тримаючи руку в кишені.

Антон Лупан давно вже запримітив, що його пасажир в одній кишені тримає гроші, а в другій револьвер, бо для нього і те, й друге — зброя однакової цінності.

— Пане, — обізвався він спокійно, — револьвер є і в мене, а в моїх людей рушниці. Отже, я чекаю, коли ви висадитесь.

Мартін Стрікленд повагався якусь мить. Затятість капітана видалась йому абсурдною, однак він досить добре знав людей, щоб вичитати в їхніх очах несхитне рішення. Даремно чинити опір, бо ні гроші, ні благання, ні револьвер не допомогли б йому.

— Все одно я не зможу перевезти сьогодні весь вантаж: у мене п'ять вагонів знаряддя та інструментів. А їх за годину не перевезеш, — зупинився він уже в дверях.

Тут саме нагодився Герасім. Капітан усміхнувся:

— Герасіме, нашого пасажира треба висадити зараз на берег. Довезіть його шлюпкою до берега. Але він просить залишити до завтра вантаж. Скільки ми попросимо за це?

Стерновий одразу второпав, у чому тут справа, але спершу почухав голову за своїм звичаєм, а потім невинно сказав, ніби йшлося про казна-яку дрібничку:

— Та чи я знаю, пане, скільки? Мабуть, фунтів десять, щоб він не думав, ніби ми розбійники.

Коли шлюпка з Мартіном Стріклендом і Блеком Педро причалила до берега, почалася мжичка — гіршого й не придумати!

На борту «Сперанци» відсутність пасажира поки що не змінила нічого. Люди так само спали в трюмі на вантажі Мартіна Стрікленда, Негріле у буді на палубі, Аднана в кубрику, а капітан у кормовій каюті сам. Але капітан, замість того щоб спати, радіючи, що кинув якір у тому місці, до якого він прагнув, мов до казки, хвилювався дедалі дужче. Вже настала північ, а він ніяк не міг склепити очей…

Алкалуфи на березі, притиснувшись одне до одного, спали під дощем, який не вщухав.

А Мартін Стрікленд розлючено ходив по березі, натикаючись на камені, і лаяв Антона Лупана. Блек Педро розвів вогнище на березі річки, але хіба зігрієшся біля вогню, коли тобі ллє на голову?

Час від часу він кидав оком на протоку, де мріло світло «Сперанци», що стояла на якорі. Проклятий капітан!.. А може, послати Блека Педро, хай візьме алкалуфів, пірогою вони підкрадуться до шхуни, вискочать на палубу й виріжуть увесь екіпаж? Від скількох би турбот він позбувся! Не треба було б вивантажувати п'ять вагонів на неходжену землю, не треба було б три дні пхатися пірогою до Ушуайї, щоб знайти інший корабель…

Але, на його нещастя, він розумів, що «Сперанцу» нелегко взяти. Хоч би там не було собаки! Аби знаття раніше, то давно отруїв би його чи послав Блека Педро, щоб той садонув пса ножем.

Зараз пізно! Навіть якщо вахтові задрімали, собака все одно почує пірогу за п'ятдесят кроків і почне гавкати, і досить буде одного пострілу, щоб прогнати алкалуфів.

Мартін Стрікленд визнав своє безсилля. Капітан, такий порядний і люб'язний, виявився розбійником — та ще й таким розбійником, якого не подолати. Він — сильніший і краще озброєний.

Нарешті світанок почав вимальовувати неясні тіні — спершу з'явилась темна маса лісу, потім схили пагорбів, а пісок під ногами почав дивно виблискувати, ніби це і не пісок, а товчений діамант.

Волоцюга раптом зупинився, витріщив очі. Наступної миті він уже забув і про дощ, і про холод, і про Антона Лупана: припавши гострим носом до землі, ніби голодний ворон, що знайшов поживу, почав провівати вологий пісок.

— Золото, Педро! — заволав він. — Золото! Ми не йдемо нікуди, залишаємось тут. Бери алкалуфів, і розвантажуйте корабель!..

РОЗДІЛ XXIX СЕЛИЩЕ АЛКАЛУФІВ

Аборигени на диво дуже вправно орудували сокирами. Швидко обтесавши колоди, вони з'єднали дві по дві піроги — вийшло щось на зразок понтона, яким вони й переправили вантаж на берег.

Мартін Стрікленд вирішив розкинути свій табір там, де його так безсердечно висадив Антон Лупан…

Три дні Антон Лупан вивчав берег, кілька кілометрів пройшов угору по течії, ледве пролазячи крізь повалені дерева, аж поки опинився перед стіною, яка здавалася неприступною. Це був не бескид, не кам'яний кордон, а зогнилі стовбури, принесені водою й закам'янілі у горловині долини, пролежавши тут десятки, а може, й сотні років. Дерева, геть зогнивши, вже не мали своєї форми, вони повгрузали одне в одне, утворивши руду масу гнилизни, яка стала тверда, мов випалена глина, від часу й тиску.

Крістя Бусуйок, що був разом з Антоном Лупаном, спробував цю стіну топірцем, подивився з одного боку, з другого, глянув угору, на високу вершину і скрушно зітхнув:

— Жаль дерев!

Тільки річка пробила тут собі русло, утворивши вузенький отвір. За цим кордоном починалась таємнича земля, по якій досі не ступала нога людини.

— Як нам пройти сюдою, плотогоне? — стурбовано спитав Антон.

— Пане, якщо ви дасте мені двох людей на поміч, за тиждень я прокладу вам дорогу в рай.

— А яким же чином?

Щось забагато говорить плотогон сьогодні! А той тільки спокійно махнув рукою, витер бороду і сказав:

— Побачите!

Не було далі сенсу гаяти тут час, бо дні минали, літо не чекало. Антон хотів тільки зробити невеличку розвідку і не йти далі, поки не знайде П'єра Ваяна. Може, той пішов угору протокою, може, теж зупинявся тут, але наткнувшись на цю перепону, пішов шукати зручніше місце.

На світанку четвертого дня «Сперанца» підняла вітрила, щоб вирушати у протоку на захід. Алкалуфи залишили роботу й зібралися на березі всі разом з жінками, дітьми й собаками.

— Блек Педро! — крикнув Антон Лупан.

— Гум-м!

— Якщо сюди прийде шхуна, «Есперанса», скажи капітанові, хай чекає тут! Зрозумів? Шхуна «Есперанса». Капітан П'єр Ваян!

— Гум-м! — відповів метис, і Антон зрозумів, що той погодився.

Але Мартін Стрікленд, запінившись від люті, кинувся до берега.

— Він не скаже нічого! Ідіть і втопіться!

Він дістав з кишені якийсь папірець, тицьнув під ніс метисові й швидко почав щось говорити, показуючи на Антона Лупана.

Обличчя Блека Педро перекосилося, очі блиснули так, що кожен, побачивши їх, неодмінно злякався б, а його мукання перетворилося в розлючений рев:

— Гур-ру-у-ум! Ні! Гур-рум!

Антон не міг збагнути, як Мартін Стрікленд уплинув на нього, але ясно: від цієї миті метис — його ворог.

Тільки-но він подумав про те, як подати знак П'єрові, коли якийсь алкалуф, згорбленіший, аніж інші, закричав, б'ючи себе в груди:

— Я скажу! Я скажу!.. «Есперанса»!.. Капітан!..

Мартін Стрікленд не знав, що «Сперанца» іде до Ушуайї, та, втім, для нього зараз це було байдуже. Але якби він знав, що капітан прийняв це рішення ще тоді, коли висаджував його на берег, то луснув би від люті або знавіснів би.

Проте якби й Антон знав, що станеться згодом з його пасажиром, то переступив би через себе й відпровадив би його якомога далі, навіть без грошей. Це була його помилка, може, єдина серйозна помилка за всю подорож.

9 січня «Сперанца» рушила на захід протокою при несприятливому вітрі, роблячи ледве десяток миль за день.

А на додачу ще й Ісмаїл захворів. Він не знав, що з ним таке, але, бідолашний, лежав у ліжку, закочуючи очі, і коли питали, що в нього болить, відповідав недоладно: марив.

Лише двадцятого числа добулись вони до Ушуайї, містечка, заселеного похмурими колоністами, де був єдиний порт на протоці.

У порту була тільки контора, і в ній навіть не капітан, а просто чиновник, який був і за митника, і за поліцейського водночас, тримав він і лавку. Від нього Антон Лупан дізнався, що тут ніколи не кидала якір шхуна під назвою «Есперанса». І цьому можна було вірити, бо поява будь-якого судна в Ушуайї — незабутня подія.

Наступного ранку, коли вони вже готувалися відпливати назад, у порту з'явився фермер і запропонував подорожнім двоє поні за п'ять аргентінських песо: видно, велика нужда притиснула його, а ніяких покупців на коників не було, якщо він пропонував їх морякам. На великий подив і фермера, і екіпажу, Антон купив їх.

— Що ми з ними робитимемо? — спитав невдоволено стерновий.

— Вони нам пригодяться, Герасіме.

— А чим ми їх будемо годувати, вони ж не їстимуть сухарі з чаєм?

Звісно, і про це Антон подумав, — той самий фермер продав їм двадцять мішків вівса по десять сентаво за мішок, ще раз доказавши, що він у великій скруті.

Маленькі коники одразу потрапили під нагляд наймолодших членів екіпажу — один до Мігу, другий до Аднани. І весь час, поки шхуна йшла назад, до підніжжя гір Олівія, Негріле почував себе ображеним. Не можна сказати, що з ним погано поводився господар чи з меншою любов'ю ставилась Аднана, але обоє на цілі години забували про нього й пестили поні — заплітали гриви, розчісували хвости, намагаючись перевершити одне одного.

Тільки-но порт залишився вже далеченько позаду, на палубі з'явився кок, живий-здоровий, з рум'янцем на всю щоку, ніби ніколи й не хворів. Побачивши його, люди тільки очі витріщили:

— Що з тобою, Ісмаїле?

Ісмаїл ще раз пересвідчився, що порт далеко, а сильний вітер б'є в корму, отже, до пристані повернутися важко, відповів, хитро усміхаючись:

— Я оживати!

Отож-бо й воно, що кок тільки прикидався, аби Антон не висадив його в Ушуайї.

Під кінець місяця шхуна прибула до місця своєї стоянки. Капітан дуже здивувався, не зустрівши по дорозі пірог алкалуфів з майном Мартіна Стрікленда. Але ще більший був його подив, коли там, де він висадив свого пасажира, побачив будиночок, з димаря якого йшов дим…

Серед майна Мартіна Стрікленда, привезеного з Марселя, був, між іншим, і готовий розбірний будиночок з подвійними стінами, з дверима, з вікнами, який залишалося тільки скласти, а всередині — ліжко, стіл, піч та інше начиння — тобто все, що потрібно цивілізованій людині.

Алкалуфи, обтесавши колоди, зробили з них під керівництвом вірного метиса склад, бо скрині не могли стояти під дощем і вітром, — відтак Антон Лупан знайшов цілком упорядкований табір, який, судячи з усього, мав стояти тут довго.

Коли «Сперанца» кинула якір, згорблений алкалуф вибіг на берег і почав кричати, б'ючи себе кулаками в груди:

— Капітане!.. «Есперанси» не було!.. Я дивився, капітан!

Антон Лупан шлюпкою добрався на берег, до алкалуфа.

— Що ви тут робите?

Старий алкалуф швидко навчився чужих слів — англійських, іспанських і навіть румунських. Але зараз замість відповіді він розтулив кулак, і на долоні блиснули кілька крупинок золота впереміш із піском… Аж тепер Антон побачив, що всі алкалуфи — чоловіки, жінки, діти — навколішки повзали по березі, вибираючи крупинки золота, і зрозумів, що Мартін Стрікленд тепер не піде звідси.

Відтак, залишивши золотошукача на східному березі річки, екіпаж «Сперанци» став табором на західному, бо і їм треба було довгі місяці стояти тут. Коників підв'язали канатами під животи, підняли важелями, зробленими з рей, і опустили у воду, — ті виявились добрими плавцями й самі добралися до берега.

Річка, яку Антон назвав Олтець, на згадку про румунський Олт, стала кордоном між двома таборами, і його дотримували всі, ніби про це була домова. Тільки алкалуфи, які працювали вдень там, одержавши плату спиртом, увечері поверталися сюди, бо місце ночівлі здавалося їм тут кращим.

Майже весь місяць лютий Антон Лупан готувався до переходу через гори, терзаючись, чому не приходить П'ер Ваян, А потім з ним сталося щось дивне: він раптом почав відчувати, ніби це все сон, ніби «Есперанса» — вигадка хворої уяви, а П'єр Ваян насправді давно зник у небутті. Іноді він навіть питав сам себе, чи був той у житті, чи вчились вони разом, чи були в Туреччині й купили оцей корабель, що сьогодні зветься «Сперанца»… Від таких думок голова йшла обертом.

Тим часом Крістя Бусуйок разом з Хараламбом та Іеремією намагалися прокласти дорогу через першу перешкоду. Обійти це місце неможливо, оскільки обабіч височіли такі бескиди, на які годі було й думати видертись. Плотогон топірцем вирубав східці в закам'янілій гнилизні, виліз на стіну і, забивши там кілок, кинув униз мотузку, по якій витягнув усіх.

Там три моряки почали валити дерева. Склепіння, де клекотіла спінена річка, Крістя Бусуйок разом з товаришами підперли рядком кілків, упоперек поставили грубі колодки, утворивши загату. Через тиждень роботи вода в річці біля табору почала спадати. Зате по той бік загати вона прибувала. Ще через три дні, коли внизу ледве сочився тонесенький потічок, угорі гримнув грім, викликавши жах серед алкалуфів на березі Г стіна тріснула, ніби розколовся камінь, і розверзлася. Майже одразу в русло річки ринув потік спіненої води, несучи на собі стовбури дерев, велетенські брили криги й шматки розламаної стіни.

Крістя Бусуйок знав, що прорве загату, але не думав, що саме сьогодні, дідько його зна, як воно сталося, ніби сам диявол підклав плече, щоб допомогти йому.

Увечері капітан зібрав людей у своїй каюті на раду.

— Хлопці! — почав він стурбовано. — Здається, я вплутав вас у велику халепу, але якщо гарненько розсудити, то тут нема моєї вини.

— А що сталося? — спитав Герасім.

— Боюсь, нам доведеться зимувати тут, відтак згаємо цілий рік. Ми занадто пізно прибули. Зараз рушила крига в горах, ми не зможемо пішки перейти до океану. Це означало б, що нас може захопити лавина й стерти на порох.

Люди стурбовано переглянулись.

— А що ж робити, пане?

— Що робити? Або чекати до весни, або відмовлятися від затії. Якщо ж відмовлятися, то навіщо було приходити сюди?!

— А з продуктами як бути?

Капітан підвів очі, глянув на кожного, здивований, що ніхто не протестує. Усі були спокійні.

— З продуктами?.. Ми ще раз підемо в Ушуайю, я вам дам гроші, щоб ви послали додому, хто це захоче зробити.

— Це було б непогано, якщо доведеться стовбичити тут рік, — сказав Герасім, кивнувши головою.

— Отже, ви залишаєтесь зі мною, і ми будемо зимувати тут, у протоці?

— А чому б нам не залишитись, пане? — сказав стерновий, ніби в нього давно була готова відповідь. — Я вже переговорив з усіма. Хіба золото може збирати тільки Стрікленд? Чи нам воно завадить?

— Ось так?! — нарешті зрозумів усе Антон. — Ну, гаразд, Герасіме, збирайте золото, тільки не дуже перевантажуйте трюм, бо коли будемо повертатися, нас кине на дно перша ж хвиля.

Люди засміялися. Їх теж приваблювало золото, вони знали йому ціну, то чому ж мали проходити повз нього й не покласти в кишеню!

А капітана доймали інші думки. Він дивився на алкалуфів і похмурнів. Ніяких перемін у їхньому житті не було. Вранці вони переходили річку, весь день стояли на колінах на мокрому піску, вибираючи золото для Мартіна Стрікленда, ввечері поверталися назад, через протоку. Жінки розпалювали вогнища, чоловіки, трохи напідпитку, ішли по скойки. І не мали вони часу ні полювати, ні рибалити, а вночі спали просто неба, збившись докупи.

Незрозуміло було, як ці люди, котрі так майстерно роблять піроги, яким не треба багато пояснювати, як збудувати склад, не здогадалися звести й для себе ся-кий-такий дах над головою.

І капітан «Сперанци» вирішив переселити їх до людського житла.

Проте першого вечора, коли Антон прийшов до них, алкалуфи його не зрозуміли, тільки здивовано дивились на нього, дехто навіть зайшовся сміхом. Навіщо їм хати, коли вони від народження звикли спати на землі?

Тоді капітан «Сперанци» вдався до хитрощів. Якщо Мартін Стрікленд має хату, то чому б і йому, капітанові, не зробити таку саму? Він попросив аборигенів допомогти йому, ті з радістю погодились. Одного дня частина людей не пішла збирати золото, а залишилась по цей бік річки.

Ліс задзвенів від стукоту сокир. Дерева падали і швидко перетворювались на колоди. Алкалуфи ввечері одержали замість спирту консерви й сухарі, чому особливо зраділи жінки й діти.

Невдовзі під наглядом плотогона хата була зведена, схожа на хату в Карпатах, з гостроверхим дахом, теж із колод (ґонту вирізувати забарно, та й дерева підходящого нема).

Три сім'ї алкалуфів досить боязко сприйняли цей дарунок, дізнавшись нарешті, що хата зроблена для них. Це сталося в середині березня, коли літо наближалося до кінця, а дощі ставали дедалі пронизливіші й холодніші.

Ті, що залишились надворі, довго ходили навколо хати, боязко заглядаючи туди й сторожко прислухаючись, чи не сталося там чогось злого. Час від часу котрийсь із алкалуфів просовував голову у вікно, пересвідчувався, що люди ще не заснули, і всі чекали, коли почнеться якась непояснима біда.

Хто каже, що людина не може відвикнути від лиха, якщо вона народилася разом з ним, бреше, і його не треба слухати.

Прийшла зима на Вогняну Землю… Був серпень.

О цій порі в нас дозріває кукурудза, а тут б'є град, обчісуючи листя на деревах. Тут нема сильних морозів, як у нас узимку, не покриває землю сніг — він лежить тільки в горах, але ж до дідька холодно!

Окрай лісу виросло ціле селище з центральною вулицею, прокладеною під шнурок, ще дві пролягли впоперек.

Поні теж мали конюшню, біля конюшні була й повітка, куди алкалуфи приносили оберемки гілок — корм для маленьких коників, бо вівса їм не вистачало.

«Сперанца» ще раз сходила в Ушуайю й привезла продуктів на тривалий час.

Одразу з настанням зими неподалік звідси з'явилися тюлені. Тепер алкалуфи ходили на полювання й мали нарешті вдосталь харчів, а зі шкур моряки навчили їх шити одяг, щоб не ходити голяком у холод.

Поки одні люди вчили алкалуфів господарювати, а другі збирали золотий пісок, Антон Лупан вивчав околиці, чекаючи нагоди, коли зможе розкрити найбільшу таємницю за горами — невідому землю. Вірний обов'язкам, які взяв на себе ще коли був із П'єром Баяном, він залишився зараз сам-один і за начальника експедиції, 1 за геолога, і за географа, і за метеоролога — капітан «Сперанци» стежив за погодою, уточнював карту, збирав рослини, мінерали та лісову живність, з якої потім робив опудала з завзяттям натураліста. У трюмі більшало золотого піску, а в каюті на кормі — птахів і звірів, чимало з яких були невідомі європейцям.

Капітан перевірив на витривалість і поні, узявши їх з собою в одну зі своїх мандрівок. Маленькі чотириногі йшли, мов справжні гірські коні, несучи на собі чималий вантаж.

Отже, людям буде значно легше, бо інакше довелось би нести на собі всю поклажу й харчі.

Щоб узяти провідників і помічників з-поміж алкалуфів, не могло бути й мови. Боячись злих духів у горах, жоден з них не зважувався вирушити в експедицію.

Вершини гір і далі затягував непроглядний туман. Так тривало весь березень і квітень, коли стояла ще гарна погода, а селище алкалуфів розбудовувалось. Потім настала зима, екіпаж порався біля корабля й допомагав тубільцям. Частина з них і далі збирала золото для Мартіна Стрікленда, але моряки привчали їх до корисніших занять, зокрема до полювання.

І справді, аборигени привчилися шукати по лісах, тепер їхні жінки й діти не страждали від голоду, як у минулі зими. Але й жінки не сиділи марно. Зі шкур борсуків вони навчилися шити постоли, щоб їхні чоловіки не ходили босоніж на полювання.

Мартіну Стрікленду було байдуже до їхнього способу життя, зате не байдуже, що ті почали господарювати. Кількість збирачів золота зменшувалась, за останній тиждень не вдалося набрати навіть одної пляшки піску.

Нарешті терпець йому урвався, і одного дня він послав Педро до капітана «Сперанци».

— Що таке, Педро? — спитав капітан, здивований, що бачить у себе цього чоловіка, котрий повсякчас погрожує йому кулаком.

— Мій сеньйор хоче з вами говорити.

— Дуже добре! І де він хотів би поговорити?

— Сеньйор запрошує вас до себе в дім.

— Скажи йому, що це мені не підходить.

Нарешті після тривалих переговорів, які вимусили Блека Педро багато разів снувати між будинком і кораблем, домовилися зустрітися на березі річки. І хоч довелося голосно кричати, бо річка тут широченька, жоден з них не захотів перейти на берег сусіда.

Мартін Стрікленд почав розмову з кепкування:

— Ти став місіонером, капітане! А похвалявся, що моряк.

— Я й роблю моряцьку справу, пане! Навіть більше, бо йду дуже небезпечним морем, де не бракує піратів!

— Гм! Ти вважаєш, що ми маємо щось ділити?

— Ясна річ! Тільки не золото!

Мартін Стрікленд помовчав трохи, вороже дивлячись на нього.

— Я ось що пропоную, — почав він знову. — Скільки ти хочеш золота, щоб покинути ці краї за чотири дні?

— Якби йшлося тільки про золото і я міркував так, як міркують торгаші, то попросив би його стільки, щоб наповнити трюм, а це, ясна річ, вам не з руки. Але мене цікавить не золото, а тут ви мені нічого не можете запропонувати.

— Ти ще довго тут думаєш бути?

— Щонайменше до весни.

— Слухай, капітане! — вибухнув Мартін Стрікленд, перемінивши тон. — Я — людина небезпечна. Багато хто боїться мене.

— І ви про це говорите вголос? — іронічно усміхнувся Антон.

— Так! Тут нема ні суддів, ні поліції! Подумай про це.

— Я вже давно думаю, пане!

— І що ж ти вирішив?

— Залишаюсь! — твердо сказав каштан «Сперанци».

Мартін Стрікленд стояв мовчки, силкуючись погамувати лють.

— Востаннє пропоную, — нарешті обізвався він. — Хочеш, щоб ми жили в дружбі? Я зобов'язуюсь не втручатися в твої справи при умові, що й ти не втручатимешся в мої. Дай спокій дикунам. Не забувай, що я привіз їх сюди.

— Але ж не на власній спині. Ви не сиділи на веслах, не давали їм харчів.

— Харчі вони собі знаходили самі.

— Не завжди. Іноді вони навіть не знають, як їх знайти. Ваш обов'язок турбуватися про них.

— Я золотошукач, а не місіонер… Навіщо ти їм зробив хати?

— Вони самі їх зробили.

— Але з твого наказу!

— Це правда. А вас бере злість, що вони не мерзнуть під дощем?

— Так. Бо тепер вони б'ють байдики у теплі. Блек Педро переконає їх спалити хати, бо вони приносять їм нещастя.

Антон Лупан стиснув кулаки.

— Ви здатні навіть на таку підлість? Якщо я побачу Блека Педро в селищі, то вирву йому ноги. А коли все-таки йому вдасться заподіяти якусь шкоду, ви заплатите за це подвійно.

— Ти оголошуєш мені війну, капітане?

— Ні, але приймаю виклик!

Обидва супротивники ще раз глянули один на одного через річку, що клекотіла між ними, й повернулися один до одного спинами.

Блек Педро чекав свого пана поблизу будинку.

— Педро! — загадково обізвався Мартін Стрікленд, діставши з кишені фотокартку і звіддаля показуючи йому. — Я обіцяв віддати її тобі. І дотримаю слова того дня, коли ворога твого батька не буде на світі! — махнув він рукою на Антона Лупана, який саме сідав у пірогу.

Цього разу метис загарчав, мов звір, готовий до стрибка.

— Стривай, Педро! — заспокоїв його Мартін Стрікленд, ховаючи фотокартку. — Треба все робити обмірковано. Він хитрий, і в нього багато людей. Для того, щоб поїхати до твого батька, нам потрібен корабель. Зараз важко, бо вони всі разом, та ще й собака. Восени було б легше, але тоді я не знав, чи можна покластися на тебе і чи ти справді заслуговуєш, щоб я відкрив перед тобою цю таємницю.

Тепер Блек Педро звів отупілі очі й розгублено заревів. Хіба він не може зробити хоч що, аби тільки побачити батька?

— Ходімо, Педро! — вів далі Мартін Стрікленд. — Обміркуємо все спокійно в теплі та почекаємо слушної хвилини…

А в цей час Антон Лупан зібрав усіх своїх людей у каюті.

— Хлопці, ми привезли з собою гадюку…

Ісмаїл приклав палець до чола і хитро усміхнувся:

— Я бачити, що справа не є чистий із цей Стрікленд!

— Облиш, Ісмаїле, не вихваляй себе даремно… Зараз нам залишається тільки оплатити помилку: або ми йдемо, або сходимося з мерзотником урукопаш.

Очі в людей засвітилися.

— Відходити? А навіть думки такої не може бути, пане! — відповів стерновий, грюкнувши кулаком по столу.

— Золото, Герасіме?

— Хай би й так, та золото ми можемо знайти і в іншому місці, бо берег довгий. Але ж є ще й гордість наша!

— Ви теж такої думки? — спитав він, глянувши на всіх.

— Звичайно! Ми чоловіки чи ні, щоб боятися якесь стерво!

Нарада тривала до вечора. З настанням сутінок Ієремія узяв мушкет, бо йому випало першому, добрався шлюпкою до берега і знайшов зручне для спостереження місце на березі річки. Так вони вирішили: відтепер екіпаж «Сперанци» охоронятиме щоночі селище, аж поки алкалуфи зрозуміють, що вони мусять охороняти його самі.

Одначе люди в засідці ніколи не чули скрадливих кроків. Блек Педро жодного разу не перейшов річки, зате коли алкалуфи прибували на той бік, він про щось потай шепотівся з деякими з них.

А загалом зима минала в спокої. Вода в протоці здавалася мертвою, за цілі місяці тут не пройшов ні корабель, ні навіть пірога, ніби весь світ вимер.

РОЗДІЛ XXX НЕВІДОМА ЗЕМЛЯ

Тепер, коли була оголошена війна між екіпажем «Сперанци» і Мартіном Стріклендом, експедиція через гори зазнала удару, якого не сподівався Антон Лупан. Він думав узяти з собою п'ять чоловік, і Герасіма в тому числі, оскільки той найсильніший, найвідважніший, найрозважливіший і водночас найвідчайдушніший з-поміж усіх, але якраз саме через ці якості його слід залишити на борту, щоб тут була людина, яка могла б зійтися груди в груди з таким небезпечним ворогом, як їхній сусід через річку.

Після тривалих роздумів капітан вирішив залишити Герасімові Ісмаїла, оскільки той більше ходив по морях, аніж по суші, та ще Ієремію й Хараламба.

Хоч би яким дивним могло видатись Антонове рішення, однак він узяв у небезпечну подорож і Аднану. А втім, хто міг сказати, що небезпечніше — іти через гори чи залишатися тут, віч-на-віч з грізним і підступним Мартіном Стріклендом?

Антон уже не чекав П'єра, у нього вже й душа втомилася від тривог, а розум від припущень, які розбивалися одне об одне, і жодне не мало під собою надійної основи. Іноді він думав, що П'єр висадився на берег океану, як це зробив його батько, маючи намір пройти з півдня і вийти до протоки, хоча колись у своїх розмовах вони відкинули цей план. Але якщо його друг вчинив навіть так, то вже давно мав би прийти, якщо… Якщо не загинув і він, як Арнольд Ваян.

На цій дорозі чаїлась якась небезпека, бо загинула перша експедиція, а може, й інші, які намагалися пройти тут.

Але Антон чомусь був певен, що йому все вдасться, тому не відчував ніякої тривоги. Душа його хвилювалася, то правда, але тільки від думки, що після стількох чекань і страждань він нарешті вирушає до невідомої землі.

Антон узяв з собою й Мігу, вісімнадцятирічного хлопця, дужого, мов чоловік у розповні сил.

Залишалося вибрати ще одного, і Антон зупинився на плотогонові, чиє вміння поводитися в лісі було неперевершене.

У жовтні, коли почулися подихи весни, люди почали грунтовно готуватися до походу, зайвий раз перевіряючи все, і 10 жовтня були готові вирушати в гори.

Був звичайний похмурий ранок, зверху сіяла дрібна мжичка, а вершини гір затягнув той самий непроникний туман. Аднана й Мігу, тримаючи поні за вуздечки, чекали на березі. Негріле, якого теж узяли, стояв між ними, дивлячись через річку, прищуливши вуха, і хрипко гарчав. Блек Педро, майже злившись із деревом, стежив за приготуваннями, його й не видно було, але собака відчув, тому й стояв так, наїжившись.

Капітан і Крістя Бусуйок сіли в шлюпку й попрямували до берега.

— Пане!.. — почав стерновий.

— Я знаю, що ти хочеш сказати, Герасіме, — усміхнувся Антон. — Але не турбуйся, ми повернемось за п'ять-шість тижнів… Якщо нас не буде, ти не шукай нас, це все одно марно.

— А тоді, пане?

Обличчя капітана на мить затьмарилось, і він додав тихше, щоб не почули ті, на березі:

— Якщо ми не повернемось за два місяці, піднімай якір і пливи!

— Куди?

— Куди захочеш!

— Та облиште, пане, не беріть собі таких думок у голову, ми неодмінно повернемось! — сказав майже розгнівано плотогон.

І до кінця дня він не зронив більше ані слова. О восьмій годині невеличка експедиція вирушила в дорогу.

Давши волю Негріле, який не хотів триматися їхнього кроку, решта розтяглися вервечкою — попереду Антон, потім Аднана й Мігу, ведучи поні з поклажею, а в кінці мовчазний плотогон. Перед тим, як заглибитися в ліс, кожен ще раз крадькома озирнувся назад, навіть Антон Лупан.

«Сперанца» стояла на якорі, і цієї миті всі відчули, що вони люблять її, мов живу рідну істоту.

Потім дерева за ними зімкнулися, закривши краєвид на берег, і подорожні — четверо людей, собака і двоє коників — залишились самі.

Спершу вони йшли по течії річки вгору, давно знаною дорогою. Підйом був неважкий, нових перешкод не було, окрім тих, які вони знали. Та й далі, три дні підряд, ніщо не заважало їм рухатися. Природа тут була така неуважна, мов той чоловік, що чіпляє величезний замок на вхідні двері, забуваючи замкнути інші.

Під кінець третього дня, обігнувши гору Олівія, вони опинилися біля витоку річки, під горою, вершина якої ховалася в тумані.

Антон Лупан узяв з приладів та інструментів лише барометр-анероїд, компас, термометр, гідрометр та анемометр для визначення сили вітру, вважаючи, що даних, зібраних з їхньою допомогою, буде досить, аби змалювати для науковців обриси невідомої землі. Узяв він з собою і секстант, щоб при потребі визначити місцеперебування за небесними тілами, хоча й не був певен, чи випаде ясна година й він зможе виміряти їхню висоту.

Спали вони в наметі, але доводилося довго шукати більш-менш сухе місце. Поні їм дуже пригодились, бо лише намет з грубого вітрильного полотна важив тридцять кілограмів, і комусь довелось, би його тягти на собі.

Вранці четвертого дня вони покинули Олтець, який вивів їх сюди, і, користуючись компасом, попрямували на схід, піднімаючись схилом цього загадкового піка, що губився в тумані.

Підйом був важкий, ліс почав рідшати, кам'янистий грунт без рослинності ковзав під ногами людей і маленьких коненят.

Невдовзі вони вийшли на наст, який трохи вище перейшов у кригу. Саме тоді згори потягся такий густий туман, що задній не бачив переднього. Це була плавба в невідомість, а не дорога.

О четвертій годині по обіді вони опинилися на вершині. Розрахунки підтвердили, що це найвища точка тут — майже півтори тисячі метрів над рівнем моря.

Але що вони вигадали, вибравшись сюди? Нічого не видно далі десяти кроків, тільки за компасом можна визначити, де океан, а таємнича земля, в серцевину якої вони пройшли, заховалась під туманом, мов під сірими гранітними плитами, і невідомою залишалася й далі.

Капітан звелів ставати постоєм, але в голосі його звучало розчарування. Гаразд, але ж вони ще не переможені! У мішках та у в'юках харчів на шість тижнів. Шість тижнів можна стояти тут, чекаючи ясного дня! І якщо за цей час небо не проясниться хоч на день, на годину, на хвилину, він, Антон Лупан, вимушений буде послати людей вниз. Якщо хочуть, хай повертаються з новими харчами, а ні — то хай залишають його самого тут, у горах, бо він, хоч би там що, мусить розкрити таємницю цієї землі.

Місцина, вкрита кригою й затягнута туманом, була не дуже зручна для довгого постою, але ніхто не бурчав, почувши його рішення. Ліс залишився далеко внизу, дрова, щоб підігріти чай, доводилося носити звідти, і вони розпалювали вогонь тільки раз на день. Дощ не йшов, град не бив, але одяг все одно весь час був мокрий.

Нарешті туман таки порідшав, ніби його розігнала несамовитість Антонових думок, і всі побачили, вперше за стільки тижнів і місяців, голубе небо, колір якого вони вже й забули.

Стало видно схил, яким вони піднялися, частину протоки, а далі, до океану, простягнувшись аж за горизонт, висів, мов біле плато, осяяне сонцем, туман і феєрично іскрився, наче густо посипаний діамантами. Ні, невідома земля не хотіла відкривати таємниці, лишалася й далі загадковою, ховаючись під білим покровом.

Антон закам'яніло дивився на це непорушне плато і згадав слова П'єра, сказані колись, хоч відтоді минуло вже стільки літ: «Там можуть бути ліси, або озера, або гори, або поля, або пустеля, або все це разом, або нічого особливого…»

Що ж тут було?

Після незліченних років готувань, після того, коли пройдено тисячі миль, подолано перешкоди й труднощі, яких не забути, Антон опинився нарешті на краю цієї великої таємниці, але вона ще не звойована, ще не розгадана! Десь під білим покровом, що приховує пустелю, гори, озера чи поля, загинув батько П'єра Ваяна, і його образ ніби пливе по туманах, а тумани гойдають його.

Несподівано велетенська завіса розсунулась і невідома земля на одну-єдину мить відкрилася перед ним, чітко вималювана далеко-далеко, аж ген до океану. Спершу він стояв ошелешений, потім широко розплющив очі, питаючи, чи це йому не сниться і чи справді стоїть тут він, живий капітан «Сперанци», чи, може, тільки його привид.

Невідома земля відкрила свою таємницю, блиснула в несподіваних кольорах — запаморочливих, фантастичних.

І ось що встиг прочитати Антон Лупан за ті секунди.

За кількасот метрів унизу закінчувався іскристий сніг, і там починався буковий ліс, що збігав у діл зеленими й рудуватими хвилями, які мов набігали одна на одну. Біля підніжжя гори видно було сіру сідловину, місце давнього льодовика, який посунувся в долину, вирвавши дерева й проклавши в лісі величну дорогу десятки, а може, й сотні років тому.

Срібно виблискувало кругле озеро і здавалося таким глибоким, таким бездонним у своїй чистоті, ніби воно сягало протилежного кінця землі.

Далі виднілися менші вершини, вкриті снігом, шикувалися на північ, на схід порослі лісом пагорби, за якими виднівся Атлантичний океан.

Далеко на північ виблискували води якоїсь річки. Це, мабуть, Ріо-Гранде, нанесена на карту іншими дослідниками, але на південь виднілася ще одна річка, якої не було на карті. Вона впадала в океан між мисом Пенас та мисом Пабло і за всіма ознаками брала початок там, де зараз були дослідники із «Сперанци».

Ось така вона, невідома земля! Були тут і ліси, і озера, і річки, і гірські вершини, а взагалі, нічого особливого, як казав П'єр Баян. Можна подумати, що для такого відкриття не варто було б гайнувати стільки років і долати таку довгу дорогу!

Але Антон Лупан був задоволений, кажучи таким нейтральним словом, він був задоволений і навіть боявся згадати інше слово, боявся зараз попустити віжки душевним почуттям.

Нічого особливого!

Капітан «Сперанци» загнуздав свої почуття, бо розумів, що він тільки дослідник; тож наступні його дії розгорталися обдумано й розважливо, як і годиться дослідникові.

До вечора йому вдалося зробити панорамну замальовку цього обширу. Він встиг закінчити це саме вчасно, бо одразу із заходом сонця все покрила глибока темрява.

Другого дня на небі з'явилися хмари, але туман не повернувся, і знову до деталей відкрився краєвид, хоча й позбавлений учорашніх приголомшливих кольорів. Тільки-но розвиднилося, маленька експедиція пішла далі.

Озеро внизу — воно єдине зберігало свій колір посеред цієї сірості — було нанесене на карту й охрещене Братеш-Алб, а пік за ним, куди вони прийшли наступного дня перед вечором, одержав назву Клебучет.

Сніг закінчився, вони йшли цілими днями крізь кедрові й букові ліси. Зустрічалися дикі собаки й кішки, іноді борсуки.

Безперечно, навіть кочівники не потикалися сюди, бо ніде не видно було жодного сліду, залишеного людиною. Мимохіть душа аж тремтіла від глибокого хвилювання при думці, що ти перша людина від появи життя на землі у цьому закутку планети, який після сотень, після тисяч років цивілізації залишався нікому невідомий. Цим відшкодовувались і втома, і холод, і довгий шлях аж сюди.

Через тиждень вони вийшли до океану майже при впадінні річки, яку бачили згори. Очевидно, тут висадилась експедиція Арнольда Ваяна, але, певна річ, через стільки років ніде не було видно й сліду…

Через кілька днів вони рушили по течії вгору, навіть не здогадуючись, що почався найважчий відрізок їхнього нелегкого шляху.

Ні Дарвін, ні батько П'єра не мали наміру проходити тут двічі. Дійшовши до океану, Дарвін думав сісти на бриг «Бігл», а Арнольд Ваян послав звідси корабель уперед, щоб чекав у протоці, там, де зараз стояла на якорі «Сперанца».

Антон Лупан з маленьким екіпажем не міг скористатися їхнім планом, корабель не могли привести сюди четверо людей без капітана, — отже, він вимушений був повертатися назад по суші.

За кілька кілометрів у річку, названу по-румунськи Сірет, впадала притока. По дорозі назад Антон вирішив дослідити її русло, щоб відійти якомога далі від першого маршруту й охопити на цій землі якомога більшу територію.

Єдине дуже турбувало його: він помітив, що тут температура набагато вища, ніж на березі протоки, і побоювався, що на північному схилі гір, куди вони мали прийти в середині грудня, передчасно скреснуть крижані річки. Але другої дороги назад не існувало.

Відкрита ними притока виявилась не річкою, а спіненим потоком: він зберігав і тут, на рівнині, силу, з якою мчав із гір. Їм треба було п'ять днів, щоб пройти сорок кілометрів до його витоку. Крони буків височіли, мов склепіння, над водою листя було таке густе, так люто переплетене, що впродовж цілих кілометрів вони не бачили й латки неба, а день тут перетворився в ніч.

Однак у міру того, як вони піднімалися, рев і гнів потоку зменшувались, аж поки він заспокоївся, м'яко стрибаючи з каменя на камінь, а потім зовсім стих, поступившись місцем глибокій тиші.

Дослідники опинились на дні прірви між двома високими стінами з голими вершинами, покритими кригою. І наскільки чистою й мирною була природа на цих заснулих верховинах, настільки хаотичною видавалася вона тут, на дні прірви, де було дивовижне скупчення чудернацьких гірських порід і звалених дерев.

Це гнітюче безгоміння, яке буває лише в безоднях, показувало, що природа може створити, а може і знищити…

Але тут приховувалася ще одна таємниця…

Вони вже збиралися шукати пологіший схил, щоб піднятися на вершину, коли Негріле зненацька почав вити — так жалібно він вив на острові Мусара, де лежали трупи піратів.

Простеживши за його поглядом, Мігу своїм зірким і гарячим оком побачив причину його жалібного виття.

Тут. теж були знаки смерті.

— Пане, дивіться! — вигукнув хлопець.

Аднана скрикнула.

Під стіною прірви виднівся людський череп і переможно щирився над цим хаосом. Серце Антона Лупана знову почало прискорено битися: Вогняна Земля бере мито й людським життям!

— Он ще один! — прошепотів Мігу.

Вони підійшли ближче й побачили ще черепи, потрощені кістки, які лежали на площі в кілька метрів, — це означало, що люди померли одразу.

Переборовши страх, не знаючи, де чатує смерть, Антон нахилився й почав шукати ще якийсь слід, котрий сказав би про загиблих трохи більше, аніж кістки. Безперечно, тут лежать супутники Арнольда Баяна, бо, як він знав, це була єдина експедиція сюди. Але гнилизна знищила все. Залишався тільки метал, та й той наполовину з'їдений іржею, — ніж, револьвер з обрізаною цівкою, ще один ніж, трохи далі ключ, банка консервів; годинник зберігся майже неушкоджений у золотій кришечці — вона вистояла проти нищівної сили років.

Протерши годинник, Антон побачив монограму «Т. С», але вона не могла сказати ім'я власника. Та й не знав він супутників Арнольда Ваяна, втім, це й не мало ніякого значення.

Антонові пальці наткнулися на золотий ланцюжок із хрестиком. З одного боку на ньому було вибито: «Хай береже тебе бог!», а з другого два ініціали. На якусь мить Антонове серце завмерло. Ініціали «А.» і «В.», які читалися чітко, не могли належати комусь іншому. Разом із своїми супутниками тут лежав Арнольд Ваян.

Ось і відкрилася остання таємниця!

Антон Лупан вважав обов'язком ушанувати пам'ять про Арнольда Ваяна і всіх, хто загинув разом з ним.

Вони зібрали рештки загиблих, закопали їх, а зверху поклали великий камінь. Іншого знака вони не могли залишити, не час був вибивати ім'я на ньому, та й важко собі уявити, що хтось із людей може пройти колись сюдою і побачити могилу на дні прірви.

Після обіду маленька експедиція рушила далі, кожен був пригнічений смутком і страхом.

Вийшовши з лісу, вони попрямували до вершини обледенілим схилом, ковзаючись на кожному кроці.

І тут усі побачили, що бідолашні поні не можуть іти далі, бо непідковані.

— Що робити?

— Подякуємо їм за їхню сміливість і відпустимо, хай собі йдуть, куди хочуть! — вирішив капітан. — В'юки вже легкі, нам недалеко йти, винесемо намет і харчі на вершину самі.

— А їх не з'їдять вовки, пане? — злякано спитав Мігу.

— Тут же нема вовків.

— А не помруть від голоду?

— Вони знайдуть собі поживу на рівнині біля океану.

Хоч і жаль було розлучатися з цими добрими й мудрими тваринами, але нічого не вдієш…

За кілька годин, уже майже біля вершини, Антон раптом помітив, що вони не піднімаються, а спускаються разом з кригою.

Те, що непокоїло його ще на березі океану, сталося! Вони потрапили на одну з велетенських крижаних рік, які, зрушивши, ідуть не повільно, як льодовик, а зі швидкістю води, що вирвалася з запертя. Відтанувши у своєму ложі навесні, ріка зривається й летить униз зі швидкістю космічного тіла, прагнучи, розтрощити всі закони всесвіту і самій вирішити свою долю. Коли рушає ця біла брила вагою в мільйони тонн, що розкинулась на багато кілометрів, то зупинити її вже не може ніщо. Рушає вона поволі, але невпинно, мов гігантський корабель, форштевень якого знищує все, що трапляється на дорозі. На глибині десятків метрів чується глухий скрип роздертої землі, вилущених скель. Далеко внизу ліс починає хвилюватися, потім дерева падають, ніби підтяті велетенською сокирою. Ніс гігантського корабля брутально розкидає їх, дорога його велична.

Зненацька внизу щось тріснуло, ніби репнула земля й затремтіло небо, десь далеко в долині звалився в прірву крижаний форштевень, примноживши хаос у прірві.

— Ось як загинули бідолашні люди! — сказав Антон Лупан, здригнувшись.

— Та воно й зараз хтозна-як буде! — додав плотогон, бачачи, що вони сунуться разом з кригою.

До прірви було ще, може, з півтора кілометра, небезпека здавалася далекою, але ніхто не знав, скільки треба йти впоперек по цій слизькій масі, щоб знайти край.

Ніхто не міг здогадатися, де закінчується крига й починається земля; отож вони подалися праворуч навмання, хоч, може, до порятунку було ближче ліворуч. Уже смеркло, але вони повинні йти, ковзаючись, збиваючи руки об крижані гостряки, орієнтуючись лише за туркотом криги, що звалювалась у прірву, і гуркіт той чувся щораз ближче.

Це були важкі години, втома перемішалася зі страхом, але нарешті тріск криги під ногами сповістив наближення землі. Крижана лава, тручись об непорушну землю, виповнила нічну пітьму скрипом, ревом і завиванням.

Другого дня під вечір вони були на вершині піка, яким піднялися перший раз, і капітан назвав його піком Ваяна, на пам'ять про людей трьох поколінь, які мріяли прибути сюди, але не змогли.

Унизу видно було протоку і «Сперанцу» на якорі, тільки село алкалуфів ховалося під деревами. Хоча вниз вони могли дістатися за кілька годин, Антон Лупан вирішив переночувати тут. Звідси знайома сьогодні земля відкривалася ще раз, показавшись Антонові так, як він побачив її вперше й зобразив на панорамному малюнку. Так, на сьогодні він не тільки замалював її, він пройшов її ногами, наніс на карту, зібрав рослини, зразки порід, заповнив зошит даними й спостереженнями, які перешле географічному товариству і таким чином виконає свій обов'язок до кінця.

За п'ять тижнів він пройшов зі своїми людьми по недосліджених місцях понад чотириста кілометрів, охопивши поглядом, якщо й не ступив ногою, майже весь обшир між 67-м і 68-м західними меридіанами, між 54-ю і 55-ю паралелями, тобто ту частину Вогняної Землі, про яку люди не мали досі найменшого уявлення.

І цього вечора, завершуючи свій шлях, Антон Лупан знову думав про П'єра Ваяна, про його невідому долю, і йому знову спливли на думку колишні слова друга. Він не знайшов нічого особливого на тій землі, край якої стояв зараз, але найважливіше те, що з карти зникла ще одна біла пляма!

І ще одна радість була в капітана «Сперанци»: там, унизу, стояло селище, перша ознака цивілізації. Йому з екіпажем удалося зробити життя алкалуфів трохи людянішим.

Крістя Бусуйок і Мігу поставили намет, потім розпалили вогнище, всі сіли вечеряти.

Тим часом ніч глибшала, зі сходу погрозливо насували дощові хмари, зорі, ледве-ледве з'явившись, зникали одна по одній, злякано зиркаючи на людей. Повітря в горах було холодне, але всі вже звикли і до холоду, і до вільгості.

І Антон Лупан сидів, спершись спиною об скелю, й дивився на зорі. Аднана сиділа поряд, теж втопивши погляд у темряву, яка дедалі густішала.

— Дивись! — дівчина враз здригнулась, ніби злякалася.

— Що таке?

— Упала зірка й блукає в лісі!

По той бік протоки видно було блимаюче світло у лісі, воно гойдалося, гублячись на мить, щоб з'явитися в іншому місці.

— Це не зірка, а вогонь, — сказав Антон і підвівся, охоплений неспокоєм. — Не наробив би він лиха.

І якщо аж звідси видно було, що вогонь ріже темряву дуже швидко, то це означало, що людина, яка його несла, не йшла, не бігла, а летіла стрімголов. Підійшли Крістя Бусуйок і Мігу.

Досягнувши краю лісу, смолоскип повагався якусь мить, потім почав загрозливо хитатись, розсипаючи іскри, мов зоряний дощ, і враз від нього спалахнув новий вогонь, перетворившись у велике полум'я.

Антона Лупана ніби різонуло кинджалом по серцю.

— Вони підпалили село! Збирайте намет і ходімо!

Здалеку годі було роздивитися, що горять не хати алкалуфів, а будиночок Мартіна Стрікленда.

РОЗДІЛ XXXI РОЗПЛАТА

В один із рідкісних сонячних днів годині о дев'ятій ранку за коліном протоки з'явились вітрила якогось корабля — це було перше судно тут за останній рік. Вітрильник, повільно пройшовши з півмилі, зупинився за островом, і дозорці на березі більше його не бачили.

Увечері, тільки-но посутеніло, Мартін Стрікленд і Блек Педро тримали в будиночку таємну раду.

— Скільки в тебе людей?

— Одинадцять, сеньйоре. Зі мною дванадцять.

— І як ви думаєте діяти?

— На мій знак троє з них тихенько вийдуть з хати, прокрадуться до берега й задушать вартового. Вся його увага — на наш берег, тому неважко буде напасти ззаду.

— А ти впевнений у своїх людях, Педро? Вони не зрадять?

— Ні, сеньйоре. Я просвітив їм мізки, і вони збагнули, що білі з корабля принесли їм нещастя. Їхня доброта — то тільки спосіб приховати злі наміри.

— Добре, Педро. І це треба зробити сьогодні, поки не повернувся найбільший розбійник — капітан! Піроги готові?

— Так. На мій знак одна підійде до корабля. Якщо вартовий на палубі не дозволить піднятися, вони жбурнуть йому в очі палаючий смолоскип. А решта накинуться ззаду. Усе буде легко, сеньйоре. У них троє людей, а наших дванадцять.

— Але ж у них рушниці, Педро, не забувай!

— Вони не встигнуть вистрілити! Сеньйоре, а за це ви мені дасте фотокартку?

— Не сьогодні, а після того, як буде покінчено з усіма, особливо з капітаном.

По обличчю Педро майнула тінь розчарування, але він покірливо схилив голову.

— Так, сеньйоре. Вони ніколи не повернуться на корабель.

— Ну, Педро, здається, пора!

Метис повернувся йти, але враз укляк, настрашено скрикнувши. Під сильним ударом двері відскочили вбік, і на порозі, випливаючи з темряви ночі, з'явилась велетенська тінь людини в чорній мантії, в натягнутому аж на очі капюшоні.

Мартін Стрікленд відскочив убік, кинувши руку до кишені, але чоловік на порозі вже вихопив револьвер.

— Руки вгору, Кларк Норман! Настав час розплати!

— Курт Шлімбах?!

— Я, друже! І давно тебе шукаю!

— Ти не помер? — пролопотів зблідлий Мартін Стрікленд.

Блек Педро заревів — і в цьому реві відбились розгублення, страх, божевілля.

— Негіднику! — прошипів його господар. — Я довірився тобі, а ти мене зрадив!

Метис захитався, витріщивши очі, і ледь не впав.

— Ні, сеньйоре, ні! Я… Гум-м-м!

Новоприбулий ступив крок уперед, не випускаючи зброї з рук, зачинив ногою двері, потім, тихо і м'яко усміхаючись, розстебнув комір, показуючи шию з страхітливими шрамами.

— Не докоряй йому даремно, Норман! — сказав він спокійно, так само усміхаючись. — Бідолашний чоловік чесно дотримав слова, ось глянь, але такого слона не дуже просто зарізати. — І, повернувшись до Блека Педро, він сказав майже по-дружньому: — Ні, хлопче, заспокойся, я не маю зла на тебе. Ти попрацював добре, тільки в тебе не було гарного ножа. Чи ти думаєш, що для моєї шиї досить отої шкрябачки, якою білують собак? Ну, іди звідси!

Метис стояв, ошаліло дивлячись то на одного, то на другого. Потім заревів, мов поранений звір, і кинувся до Шлімбаха, незважаючи на його велетенську статуру й цівку револьвера.

— Ти хочеш убити мого батька!.. Гум-м-м! Убий мене!

Шлімбах схопив його за барки однією рукою й підняв у повітря, мов комашку.

— Ага, ти, мабуть, син Філіпо? Бідолашний хлопче, твого батька нема вже п'ять років, і якщо хочеш знати, хто його вбив, то подивись!

Мартін Стрікленд почервонів, потім зблід.

— Ти брешеш! — простогнав метис.

— Брешу? Спитати його? Зараз він не відмовлятиметься, все одно настав його час!

Блек Педро розпачливо обернувся до свого господаря.

— Сеньйоре, скажіть, що він бреше!

— Геть звідси! — скрипнув зубами Стрікленд.

На якусь мить метис завмер, витріщивши очі, потім вирвався з руки велетня, метнувся в двері й кинувся з божевільним ревом у ліс.

Шлімбах глянув йому вслід. Цей рух забрав усього лиш часточку секунди, якої не вистачить навіть найспритнішій людині вихопити револьвер, звести курок і вистрілити. Це три окремих рухи, які в свою чергу розкладаються на безліч дрібніших. А часу ледве вистачало для одного-єдиного. І Мартін Стрікленд зробив його не роздумуючи. Його рука блискавично схопила кинджал на столі і впала на спину велетневі. Далі сталося те, що й мало статися: Шлімбах випустив з рук револьвер, застогнав, обернувся, підняв руку, стиснув, пальці на горлі вбивці, ступив крок уперед, потім ще один, ще, і вони обидва, зачепившись за ніжку стола, впали… В обох наступили спазми, агонія…

А Блек Педро гнав лісом наосліп, налітаючи на дерева, спотикаючись об каміння, падаючи… Іноді він зупинявся, отупіло дивився кудись у безвість, потім хитав головою і мчав далі, дряпаючи обличчя, кусаючи кулаки, вириваючи волосся на голові й на бороді, і безперервно ревів.

Так він довго бігав, аж поки упав долілиць на дні якогось урвища. Здійнявся вітер, вгорі гойдалося гілля, лопотіли кажани в непроглядній темряві. Метис глянув на небо, відчув, як калатає його серце, глибоко зітхнув і застогнав:

— Падре!.. Падре!.. Гум-м-м!..

Відтак підвівся, довго слухав, ніби розумів мову дерев, потім узяв з землі суху гілку і, ставши на коліна над нею, тернув сірником. Смолисте дерево враз спалахнуло, випустивши чорний дим. Метис довго дивився на вогонь невидющими очима, далі скочив на ноги, підняв смолоскип над головою, розганяючи кажанів, і кинувся в діл.

Цієї ночі Хараламб вартував на березі, а Ієремія на палубі.

Зненацька Хараламбові здалося, ніби в будиночку відбувається щось дивне. Він прислухався. Трохи пізніше двері там хряснули, і Блек Педро з ревом подався до лісу. Це був саме він, а не хтось інший, бо моряк добре знав його голос. Вирішив про всяк випадок попередити брата — хай пильнує.

А згодом закричав уже Ієремія:

— Гей, брате, ти бачиш вогонь угорі в лісі?

Від річки не було видно схилу гори. Хараламб відійшов трохи вбік і справді побачив вогонь, що метався в лісі.

— Розбуди-но хлопців! — крикнув він, охоплений неспокоєм.

Герасім спав у трюмі, хоч йому ніхто не забороняв зараз спати по-людськи в носовій каюті, коли не було Аднани.

— А Ісмаїл де? — спитав стерновий. Ієремія знизав плечима.

— Ага! — здогадався Герасім. — Він, мабуть, у каюті капітана. Бачиш, кубрик йому не підходить, хоче спати по-панському!

І справді, Ісмаїл спав на койці Антона Лупана.

Бідолашний Ісмаїл!.. Хтозна, які передчуття вимусили його випробувати завчасу це ліжко! Адже невдовзі він знову лежатиме тут, порешечений кулями…

А тим часом смолоскип метався між дерев, наближаючись до краю лісу, потім підлетів до плоскогір'я над будиночком, хитнувся туди-сюди, зник за будиночком, і від того темінь стала ще непрогляднішою.

«Даремно тільки людей підняв! — докорив сам собі Хараламб. — Тепер не переслухаєш…»

Але не встиг він додумати до кінця, бо дах будиночка перетворився в омах полум'я, зачервонивши хмари в небі й дерева в лісі.

Хараламб метнувся бігцем униз.

— Герасіме, Ісмаїле!..

Шлюпка «Сперанци» наближалася швидко. Чувся плескіт води і дихання людей, що налягали на весла.

Шугнуло ще одне полум'я біля будиночка. Це вже горів склад.

— Швидше, хлопці! Він, мабуть, п'яний, як завше, і спить!

У хатах алкалуфів почулися крики, але моряки зараз не зважали на них. Хараламб зайшов по коліна у воду, стрибнув у шлюпку, і вони щосили погнали під берегом. Полум'я охопило будинок з усіх боків, почав обвалюватись дах, розсипаючи снопи іскор.

Моряки стрибнули на берег і бігцем подалися вперед. Тільки кок зненацька неспокійно зупинився серед дороги. Він забув тюрбан і тепер був простоволосий, мов гяур. Це ж беззаконня! Бігом назад, Ісмаїле!

Моряки підбігли до будиночка, коли вогонь охопив уже останню стіну. Затуляючи обличчя руками, Герасім підійшов до вікна, зазирнув усередину і злякано скрикнув. Біля столу на тліючій долівці лежали двоє заціпенілих тіл.

— А хто ж це? — спитав стерновий, задерев'янівши від страху. — Ніби хтось знайомий!

— Та це ж німець з «Вотана», який не дав нам води! — впізнав його Хараламб.

— Тут великі порахунки, друзі мої! Хай бог їх розсудить! — сказав Герасім, затуляючись від полум'я.

Обидва вороги лежали, оповиті димом і полум'ям; Мартін Стрікленд з ножем у руці, Шлімбах навалився на нього і стискав за горло, — чи то в бійці, чи в вищому примиренні.

На столі тріскали від вогню пляшки, і золотий пісок лився згори, покриваючи обох.

А смолоскип, який прийшов з лісу, тим часом долав річку. Блек Педро плив, важко дихаючи; течія зносила його, хвилі накочувались на голову, він ковтав воду, але вперто тримав праву руку вгору.

Налякані алкалуфи повибігали з хат, одні подалися до лісу, другі — до річки, селище спорожніло. А по той бік річки стіни будиночка й складу вже завалилися, здійнявши до неба стовпи іскор і диму.

— Ходімо! — сказав Герасім. — Треба приглянути за своїми, тут нам робити більше нічого.

На протилежному березі загорілась рудим полум'ям хата, і вітер, який дедалі посилювався, перекидав вогонь на інші хати. Завили собаки.

— Як це воно загорілося? — спантеличено спитав Хараламб.

І щодуху метнувся до річки, кленучи самого себе на чім світ стоїть. Це ж він мав вартувати село і тепер почував себе найнещаснішим, мов той вартівник, який залишив перед ворогом відчинені ворота фортеці.

Було занадто пізно що-небудь робити. Селище горіло з краю в край, алкалуфи кричали, тупотіли, плескали в долоні. У світлі полум'я їм ввижалися якісь червоні видива, і г. оді було втямити, чи вони налякані, чи веселяться, мов божевільні. Тільки собаки, які металися під ногами, були налякані по-справжньому.

А вогонь, запаливши селище алкалуфів, знову спустився до берега.

На березі протоки Блек Педро зупинився. «Сперанца» бовваніла за сотню метрів посеред кривавої води. Метис зиркнув на піроги на березі, але чомусь не взяв жодної, а кинувся вплав, тримаючи вогонь над собою. З палаючої гілки бризкали іскри і з шипінням падали у воду.

Ісмаїл, лаштуючись сісти в шлюпку, раптом витріщив очі й перехрестився, мов гяур, бо на ньому все одно не було тюрбана. Він ще ніколи не бачив, щоб вогонь ішов по воді, мов змій з палаючим хвостом.

Метис допливав до почервонілої обшивки корабля, побачив звисаючий трап, але обминув його, незрозуміло чому, так само, як обминув піроги, доплив до носа, узяв смолоскип у зуби, подерся по якірному ланцюгу, схопився руками за парапет, підтягнувся й стрибнув на палубу.

Ісмаїл бачив, як вогонь піднімається по борту, але збагнув усе лише наступної миті, коли на кораблі спалахнуло полум'я. І він уже не думав ні про що, не гукав нікого, бо не мав часу: «Сперанца» могла згоріти дотла. Кок схопив у руки весла й щосили наліг на них.

Могли загорітися складені на палубі вітрила, щедро просмолена палуба, тоді згорить усе, ну геть-чисто все корабельне і його власне майно — шаровари, тюрбан, газель… Ісмаїл напружився…

А селище тим часом перетворювалося на попіл. Падали останні колоди, повітря виповнилось димом. Алкалуфи з смолоскипами прокрадалися лісом, оминаючи пожарище, до пірог на березі: це нещастя пробудило їхній мандрівний дух і погнало в дорогу…

Ісмаїл облишив весла і вчепився за трап, перевалившись, мов мішок, із човна. Над парапетом між полум'ям гидко заблищала цівка рушниці, спрямованої на нього. — Назад! Гум-м!

Блек Педро, розпатланий, мокрий, знавіснілий, з осклянілими очима дико скалився до нього.

Голубувате полум'я засліпило Ісмаїлові очі, пострілу він не почув, але щось ударило в ліве плече, і він випустив трап.

Кок схопився правою рукою за борт шлюпки, озирнувся на берег, але не побачив нікого і важко застогнав. Він відчув у лівому плечі важкий і холодний біль, ніби хтось поклав велику крижину, однак його доймав не біль, а власне безсилля.

Кок стріпнув головою, ще раз важко застогнав, пересилив біль і, схопившись обіруч за трап, подерся вгору.

Блек Педро стояв за люком з рушницею в руці.

— Назад! Гум-м!

Ісмаїл схопив рукою багор і кинувся на нього, зневажаючи цівку рушниці. Він і зараз не почув пострілу, не побачив навіть полум'я, бо й так довкола буяв вогонь; тільки відчув, як затріщало коліно, і впав долілиць на люк.

— Кидай рушницю! — гаркнув він за хвилину, підводячись на одній нозі й наставивши багор.

Куля свиснула у нього над вухом, друга обпалила шкіру на шиї, потім його ніби вдарили ковальським молотом — він знову впав.

Блек Педро стріляв, спотикаючись об бухти канатів; руки його тремтіли, сам він був наляканий. Усе життя мріяв мати рушницю, свою, власну, а зараз із жахом бачив, що рушниця не може творити чудес. Чоловік перед ним, червоний від відблисків полум'я і від власної крові, повз до нього, піднявши вгору багор, і якщо остання куля не вкладе його…

Ісмаїл відчув кулю десь у тілі, але не знав де, бо все тіло його було зрешечене, а він повз уперед, гнаний полум'ям, яке тяглося за ним по засмолених щілинах між дошками.

Побачивши його за два кроки від себе, Блек Педро випустив рушницю, сахнувся назад, перечепився через якір і впав горілиць спиною на парапет.

— Не вбивай мене! Гум-м-м! Не вбивай! — він заламав руки на грудях і зробився геть маленький.

Багор уже націлився пронизати його, та Ісмаїл похитнувся, а наступної миті метис зверетенувсь у неймовірному стрибку і звалився через парапет…

Піроги алкалуфів відчалювали від берега, розтягнувшись на воді вервечкою вогнів…

Коли Герасім, Ієремія, Хараламб, мокрі, задихані, піднялися на борт, Ісмаїл на колінах виливав останнє відро на вже погашений вогонь. Пахло димом, горілим деревом, а ще полум'яніла на палубі його власна кров.

Ісмаїл якось вибачливо глянув на товаришів і впав.

Стерновий нагнувся до нього.

— Ісмаїле! Друже мій! — простогнав він, беручи його на руки.

У лісі завиднілися нові вогні. Невдовзі почулися крики, і Хараламб здригнувся, упізнавши їх:

— Наші! Герасіме, я беру шлюпку і йду до них!

Ісмаїл злякався: капітан повертався в найнепідходящий час. Серце, наскільки воно ще було живе в ньому, впало. Він підняв руку й зробив знак стерновому, щоб той нахилився до нього.

— Герасіме… — слова давались йому важко. — Не говорити капітан… — він показав рукою на корму, — не говорити… що я спати на його койка…

Голова його впала на бік, він знепритомнів.

РОЗДІЛ XXXII ВІДВАЖНИЙ ІСМАЇЛ

«Сперанца» підняла якір одразу ж, тільки-но почало світати. То сям, то там ще диміли хати — усе, що залишилось від селища алкалуфів.

— Пішла намарне наша робота, пане! — пригнічено сказав стерновий.

— Ні, Герасіме, наш труд відродиться. Алкалуфи втекли, розсипались по островах, по лісах і, може, блукатимуть так ще дуже довго. Та коли мине страх, коли їм допече мороз, восени, я певен, вони знову зберуться й почнуть хазяйнувати. Наші сокири залишились у них, а дерева в лісі досить.

І справді, мандрівники, які потім ішли протокою Бігл, бачили на захід від Ушуайї селище з дерев'яними хатами, зведеними у якийсь незвичайний для цих місць спосіб, але ніхто так і не зміг розгадати цієї загадки.

— Запам'ятай, Герасіме, труд наш дасть свої плоди!. — повторив Антон, востаннє глянувши на берег, на гори, за вершинами яких уже не було невідомої території на Вогняній Землі.

Дихав слабенький зюйд-вест, і шхуна з реями на правому борту важко йшла протокою на захід. Аднана сиділа в узголів'ї Ісмаїла, а екіпаж усував збитки, завдані вогнем, — на щастя, це можна було зробити на ходу. Подекуди прогоріли дошки на палубі, згорів тент і мале вітрило, але в них було запасне.

— Ходіть тихше, не гупайте так! — шепотів Герасім.

Усі намагалися ходити навшпиньки, ніхто не гупав, але стерновий для годиться попереджав.

За коліном протоки стояв якийсь вітрильник.

— Гей, на «Сперанці»! — крикнули звідти. — Звідки йдете?

— Ми стояли на якорі тут, у протоці, за три милі звідси.

— А ви не бачили там високого чоловіка? Він висадився учора ввечері і чомусь не повертається.

— Вітрильник його?

— Ні. Мій. Він зафрахтував його на два місяці.

— Гроші вже одержали?

— Так.

— Тоді можете йти. Він просив передати, що сам вас знайде… Ви знаєте Ушуайю?

— Як свої п'ять пальців.

— Там є шпиталь або хоч лікар?

— Спитайте при місії доктора Йозефа. Він хоч і похмурий, але досить тямковитий. У нього є пілюлі, може робити уколи.

До Ушуайї вони прибули аж наступного дня пізно ввечері.

Доктор Йозеф, якого знайшли в мурованій каплиці і привели до недужого, зняв шапку, побожно перехрестився повільними жестами смиренного монаха й підійшов до Ісмаїла.

— Рана в плечі, добре! Зараз подивимось, куля засіла там чи вилетіла через лопатку. Добре, добре! Кість не пошкоджена, добре! Ох, а тут гірше, грудна порожнина продірявлена, куля ввійшла в грудну кістку, але відхилилася вбік, добре, інакше зачепила б серце, — він не харкає кров'ю? — легені цілі, яке щастя! Ага, ось ще одна рана, в лівому коліні… Але що трапилось? Я ще в житті не бачив так подірявленої людини!

Оглянувши коліно, доктор спохмурнів, але тільки на мить, бо вже наступної миті його обличчя знову набуло ясного й благочестивого виразу.

— Чашечка й стегнова кістка розбиті! Ногу треба б відрізати, але не варто…

Капітан запитливо глянув на нього. Доктор показав на небо.

— Він помирає, сину мій! Відходить у царство небесне!

Аднана почала кусати кулаки. Антон зблід і закам'янів.

— Нам залишається зробити те, що примирить його з небом, — вів далі доктор Йозеф. При цих словах він розстебнув медичну торбу і поміж інструментами, баночками й коробочками з пігулками смиренно знайшов те, що потрібне для причастя. Капітан дивився на нього, неспроможний усвідомити, що відбувається.

— Ви лікар чи священик? — спитав він нарешті.

— І те, й друге, сину мій. Коли не можна врятувати тіло, доводиться рятувати душу.

— Не трудіться, отче. Він магометанин.

Доктор Йозеф злякано сахнувся назад, але враз очі його пожвавішали.

— Сину мій, — сказав він, — мій обов'язок спробувати перед смертю навернути раба божого до справжньої віри, щоб для нього відкрилась дорога на небо.

— Що з ногою? — спитав Антон, не дослухаючись до його слів.

— Гангрена…

— Ви не можете ампутувати?

Доктор звів руки до неба.

— У мене для цього нічого нема, — сказав він, показуючи торбу.

— А в місії?

— І в місії нема. Єдиний шпиталь у Пунта-Аренас.

Дощило, ніч була непроглядна, вода в протоці кипіла, мов смола в казані, а до Пунта-Аренас — триста п'ятдесят миль!

— Підняти якір! — наказав капітан.

«Сперанца» пішла вночі крізь дощ. Герасім біля стерна тримався дороги за звуком хвиль, що розбивалися об берег. Решта всі, збившись на носі, вдивлялися до болю в очах у темряву, щоб бачити, чути, відчувати острови, скелі, які чаїлися тут.

Вітер змінювався, він віяв то з одного борту, то з другого, і вони долали десять, двадцять миль за добу. За десять днів не пройшли й чверті дороги. Порятунок був не в Пунта-Аренас (туди вони могли прибути занадто пізно), а в тілі самого Ісмаїла.

У кормовій каюті Антон і Аднана обмінювались тривожними поглядами. Вони щодня перев'язували Ісмаїла, рани заживали, але коліно напухло й зробилося синє. Вони зі страхом усвідомлювали все, що буде.

Невдовзі зникла усмішка в Ісмаїла, а обличчя, донедавна живе, знову почало сіріти. Минув ще один день. Обличчя пораненого вкривалося то холодним, то гарячим потом, тіло почало горіти.

Антон Лупан безнадійно глянув на карту. Гангрени не уникнути, вони не мали ліку проти неї, а до Пунта-Аренас не менше трьох тижнів…

Через день Ісмаїл уже не розмовляв, але вночі Аднана, капітан і Герасім, які були біля нього, почули, що він співає — голосок якийсь тоненький, ніби в дитини, а з заплющених очей котилися сльози, перемішуючись із гарячим потом.

Аднана відвернулась і зайшлася тихим плачем, прикривши обличчя руками. У тиші каюти чулось тільки її схлипування та тоненький голос Ісмаїла, що виспівував газель.

— Герасіме! — постукав в ілюмінатор Хараламб. — Вітер стих!

— А будь воно все прокляте! — лайнувся стерновий. — І це саме тоді, коли ми так поспішаємо!

— Зараз уже однаково, Герасіме! — сказав Антон Лупан. — Марно ми поспішаємо.

— Він помре, пане?

— Не знаю. Кидай якір.

Трохи пізніше капітан вийшов на палубу і схилився на люк. Сіявся дрібний дощ, але Антон не відчував його.

— З ним погано? — спитав хтось.

— Гангрена, лікар не помилився. Нога синіє. Нема іншої ради: її треба відрізати.

Почулося важке зітхання. Мігу застогнав.

«Жінки і діти! — подумав чомусь Антон. — Жінки і діти… Душі у них слабші, але добріші…»

Думки його перемішалися в голові, крізь них напливали одна на одну картини з Стамбула, з Пірея, з Гібралтара, з нинішньої й багатьох інших, давніших доріг.

… Він пригадав один вечір на березі Сакару. У наметі долі на соломі лежав чоловік з розтрощеною ногою. На нього впала залізнична рейка… Чоловік марив і співав, як оце зараз Ісмаїл… За три кілометри повінь знесла старенький дерев'яний місток, поїзди не ходили, і поранений згасав на їхніх очах.

Лікар приплив тоді човном уранці з Везір-хана, він аж падав від утоми, брудний від голови до п'ят, але не можна було втрачати ані хвилини. Лікар випив кави, нервово викурив цигарку, поки кип'ятилися інструменти, і потім перед наметом, просто неба, на двох дошках, поставлених на забиті у землю кілки, відрізав чоловікові ногу трохи вище коліна.

Антон Лупан стояв тоді біля нього, допомагав, зав'язував артерії, щоб виграти час, інакше поранений помер би… Потім він чотири години лежав у кущах, і його всього вивертало…

А через три місяці каліка, повернувшись зі шпиталю, весело привітав його, поплескуючи рукою по дерев'яній нозі: «Я радий вас бачити… Оцю ногу може переїхати й поїзд… Тільки боюсь, що він зійде з рейок, бо дерево тверде!..»

— А хто її відріже, пане? — спитав Герасім, ніби вві сні.

Антон Лупан глибоко вдихнув, згадав усі подробиці тієї операції, побачив наяву руки лікаря, ніби це відбувалося ось тут, перед ним, і сказав:

— Я!

Він повернувся до Ісмаїла, нахилився над ним, узяв його за здорове плече. Відчув гаряче тепло. Поранений важко дихав і бубонів якісь незрозумілі слова.

— Ісмаїле! Ісмаїле, ти мене чуєш?

Недужий здригнувся, розплющив очі:

— Треба висаджуватися на берег?

— Ні. Ми хочемо, щоб ти був здоровий. Але якщо хочеш, щоб усе було добре, треба відрізати ногу!

Ісмаїл пронизливо глянув на капітана, потім груди його опустилися, він заплющив очі й прошепотів:

— Різати!

Дув ходовий вітер. «Сперанца» йшла на захід під звуки газелі, яку невтомно виспівував м'який і ніжний голос фонографа.

Шість годин тому капітан вийшов на палубу, опустивши плечі, змарнілий на обличчі, заляпаний кров'ю, мов різник, і стомлено впав на мокрий люк. І тоді повіяв східний вітер, сильний і рівний бриз, який обіцяв триматись довго.

Коли піднімали вітрила, Ісмаїл розплющив очі, розгублено глянув довкола, впізнав Аднану і всміхнувся.

— Заспівати газель! — прошепотів він, почувши, як задзвенів якірний ланцюг і «Сперанца» рушила в дорогу.

Усе рушило разом — і вітер, і пісня, і життя в тілі Ісмаїла.

Тепер газель лунала на палубі так, що могла б підняти й мертвого з могили, тільки капітан спав на люкові, а біля голови в нього стояла велика чашка з кавою. Він не чув дзенькоту ланцюга, не чув шуму форштевня, який розрізував хвилі, не чув Ісмаїлової газелі. Вперше після десяти днів і десяти ночей безперервних тривог заснув по-справжньому.

Цей незвичайний кормовий вітер тримався цілий тиждень, даючи їм змогу пройти сто двадцять миль на захід. Звісно, вони могли б зробити й більше, але зараз ішли тільки вдень, бо нікуди не квапились.

Ісмаїл уже не горів, дихав легше, з обличчя зник землистий колір. Рана на відрізаній нозі ще гноїлася, вона ще довго мала гноїтися — тижні, місяці, але той гній уже не підніметься в тіло.

На палубі життя знову стало звичне, чулися сміх, жарти, Негріле гасав, весело гавкаючи на вітер, і, тільки опинившись біля ілюмінатора на кормі та глянувши на Ісмаїла, вгамовувався, ніби розумів, що непристойно здіймати гармидер біля хворого.

Кокові подобався рух угорі, і гавкіт Негріле, і сміх та жарти людей, бо це ж частка його життя.

— Болить, Ісмаїле? — питала Аднана.

Скільки безсонних ночей просиділа вона біля нього! Вона, звичайно, їх і не лічила, але він пам'ятає всі, навіть ті, коли був непритомний…

Рано-вранці, коли «Сперанца» при ходовому вітрі наближалась до Пунта-Аренас, Антон Лупан спустився в каюту до Ісмаїла. Аднана підвелась і вийшла заварити кави, випрати бинти — у неї багато роботи.

— Як ти себе почуваєш, Ісмаїле?

— Дякувати…

В ілюмінатор заглянув сонячний промінь і впав на обличчя недужого.

— Сьогодні ми тебе поголимо трохи, причепуримо.

— Дякувати…

Та чи йому до гоління, коли допікає інше? І Ісмаїл зважився:

— Нога… віддати акулам?

Капітан хотів був засміятися, але враз відчув, що очі його зволожіли. І відповів майже пошепки:

— Ні, Ісмаїле! Ми відвезли її на берег і там похоронили…

Ісмаїл довго мовчав; йому треба було подолати ще одну перешкоду:

— Зараз я просити щось… — сказав він, ніяково мнучи край простирадла. Зітхнув і показав очима на порожнечу під нею. — Я висаджуватись одна нога тут… А решта висадитись у Стамбул!

Капітан нахилився до нього. Якусь мить дивився йому в вічі.

«Яка ти чудова людина! Така чудова, що й сам не знаєш!»

— Ми тебе не висадимо ніколи, любий мій Ісмаїле! — сказав він, притиснувшись до його змученого обличчя. — Ти на все життя залишишся з нами, а ми все життя будемо тебе шанувати!

Ісмаїл заплющив очі, проковтнув клубок, який стільки часу стояв у нього в горлі, і прошепотів:

— Дякувати!..

РОЗДІЛ XXXIII ПРИГОДА НЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ

У Пунта-Аренас завантажили вісім вагонів вугілля; воно було легке, заповнило весь трюм, і люди турбувались, де спатимуть…

По пристані йшов поліцейський і наліплював оголошення:

Перед трапом зупинилась маленька бричка, запряжена білим поні: приїхав із шпиталю Ісмаїл. Він пролежав там два місяці, бо вирішено було краще почекати тут, поки рана заживе, ніж вирушати в океан.

Антон Лупан спустився перший, мимохідь глянув на оголошення — такі самі він читав і в місті. Потім з другого боку спустилася Аднана, вони допомогли зійти Ісмаїлові, він узяв милиці під руку, і всі рушили поволі вперед.

— Робити сараїлі! — сказав кок на палубі перед носовим люком.

Сараїлі? Що за вигадка? Чи не забув він розум у шпиталі?.. Та ні, Ісмаїл знав більше, ніж інші!

— Давай спершу приміряємо ногу, побачимо, чи я не помилився, — урвав його Хараламб.

Він два дні вистругував дерев'яну ногу, вкладаючи в роботу все вміння, на яке тільки був спроможний.

Ісмаїл прив'язав ременями дерев'янку і, не полишаючи милиць, ступнув кілька кроків.

Усі дивились на нього стривожено, болісно. Але кок, пройшовши отак до трюму, обернувся до них, побачив їхню гіркоту і тоді усміхнувся жваво, усміхнувся від усього свого звитяжного серця.

— Дякувати, Хараламбе!

Ісмаїл незграбно стукнув дерев'янкою. Відтепер він завжди чутиме цей стукіт, що стане частиною його життя, так само, як скрипіння блоків, дзенькіт ланцюгів, шум форштевня, вахтовий дзвін.

Стерновий нагнувся до Антона, чухаючи голову, і ніяково сказав:

— Пане, я й не знаю, як його далі бути… Бачте, з вугіллям воно якось… Брудне, то вже нехай, але ж там нема вільного кутка…

Капітан узяв Аднану за руку.

— Все ясно, Герасіме. Цій біді можна зарадити. Півгодини тому ми одружилися. Ісмаїл був свідком.

— От і добре! — вигукнув Хараламб. — Бо я вже думав просити в неї руки, якщо ви не візьмете.

Люди заходилися мити палубу, натирати до блиску мідь, бо видався сонячний день, інакше й бути не могло! — розквітчали корабель прапорами, заклечали буковими гілками, жаль тільки, що не було смерек!

Увечері почалося гуляння. Горіли підвішені на вантах, на реях усі ліхтарі, скільки їх знайшли в себе, ба навіть позичили кілька штук у сусідів — в аргентінського катера і шведського пароплава. Під щоглою стояв великий стіл, всі ласували смаженою бараниною, бо вже навіть забули її смак, оглушливо горлав Ісмаїлів фонограф… Коли фонограф замовк, Мігу почав грати на сопілці, люди співали й танцювали на палубі, а Негріле, аж нетямлячись від щастя, метався між Антоном і Аднаною. На березі зібралося багато людей. Перед трапом походжав поліцейський. У Пунта-Аренас не пригадували такого балу.

Опівночі Антон Лупан, який сидів поряд з Аднаною, підняв келих, подивився на екіпаж і сказав:

— Любі мої друзі! Ми разом уже дуже довго, незабаром три роки. Пройшли велику дорогу, щоб я міг сповнити свою давню мрію — зробити те, чого не могли здійснити інші. Нас не чекають ні почесті, ні гроші, але світ, якщо він справедливий, нас не забуде. Мені дуже прикро, що сьогодні, коли здійснений цей давній намір, нема між нами мого друга, і ніхто не знає, куди кинула його доля. Я піднімаю цей келих за його здоров'я, якщо він живий, а якщо загинув — то за пам'ять П'єра Ваяна!

Екіпаж підвівся на ноги, і якусь часину всі стояли мовчки, посмутнілі, ніби відчуваючи над собою тінь людини, яку вони любили, не знаючи її.

— Ну, а зараз відпочивати, — вирішив Антон. — Завтра на світанку вирушаємо!

«Сперанца» два дні йшла через протоку. Дощ не вщухав, а втім, інакше й не могло бути, бо не сповнювалось би те, що записано в морських книжках. Антон Лупан стояв, зіпершись на парапет на носі, і дивився на пустельні береги, затягнуті туманом. Не видно було вогнів, димів, пірог алкалуфів… Але, може, саме цієї миті на березі протоки чи на пустельному острові якийсь алкалуф, одягнений у тюленячу шкуру, взутий у постоли, шукає місце для вогнища, а другий теше сокирою колоду для майбутньої хати… Так, зерно їхньої праці відродиться, як зернина пшениці.

Антон Лупан окинув людей поглядом і раптом здивувався. Невже оцей широкоплечий і дужий парубок Мігу — отой самий хлопчак, який прийшов три роки тому на корабель у гирлі Дунаю?

— Мігу!

— Слухаю! — відповів юнга, підходячи перевальцем, — так ходять моряки, які давно плавають.

— Коли ж ти виріс такий великий, хлопче? — Антон ще раз окинув його поглядом знизу вгору, і душу його виповнила гордість. — Ось прибудемо в Марсель, і підеш складати екзамени!

— Я ж ще не вийшов роками!

— То нічого. Я позичу тобі пару своїх, тільки ж гляди, не осором мене.

Попереду якесь маленьке двощоглове судно, судячи за формою, китобій, ледве ловило вітер, намагаючись просуватися проти відпливу.

— Гей! — гукнув капітан звідти, коли вони підійшли ближче. — Куди ви йдете?

— У Буенос-Айрес!

— Ляжте в дрейф, будь ласка! Я дам вам лист!

— Ніс проти вітру! — звелів Антон Лупан, скоряючись морським законам честі.

Вони описали велику дугу, і невдовзі обидва судна стояли поряд, а відплив тихенько відносив їх до виходу з протоки. На палубі китобоя горів вогонь під двома казанами — витоплювали жир. Капітан підійшов до парапету з аркушем у руці.

— Ми знайшли його три дні тому, у пляшці, коли розрізали кита. Тут йдеться про корабельну катастрофу, але, на жаль, уже давню. Ми поки що не йдемо нікуди, стоятимемо в протоці, будемо запасатися дровами. Якщо ви йдете в Буенос-Айрес, візьміть, будь ласка, і передайте в контору.

Аркуш запліснявів, але текст в основному було видно добре: «Рятуйте наші. душі!»

Рука Антона затремтіла, обличчя зблідло, ноги підкосились, він сперся на парапет, відчуваючи, що впаде.

«Шхуна «Есперанса», — писалося там, — під французьким прапором 3 січня 1882 року вийшла з Сен-Мало до Пунта-Аренас…»

— Що таке, пане? — стурбовано спитав Герасім, побачивши, як зблід капітан.

Той мовчав, втупившись у папір, розумів лише деякі слова, які перемішувались у нього в голові:

Антон не читав далі, він швидко подався в каюту, потім зупинився і сказав голосом, якого ніхто не впізнав:

— П'єр Ваян!.. Може, він ще живий…

— Тоді, пане, відвезіть якомога швидше папір! — сказав капітан маленького судна. — Щасливої дороги, і я вірю у вас!

— Спасибі вам, капітане! Хай буде благословенне небо, що послало вас на мою дорогу! І ви самі будьте тисячу разів благословенні!

Антон спустився в каюту і схиливсь над картою з компасом у руці. Але саме там, де вказувалось місце катастрофи, океан був білий, ніде ні острова, ні латочки суші, на десятки миль довкруг лише вода. І все-таки неможливо, щоб П'єр помилився.

Через кілька хвилин люди побачили, що капітан піднімається сходами вже трохи спокійніший.

— Куди ми йдемо, пане? — спитав Герасім. — Не в Буенос-Айрес?

— Ні, ідемо на схід, шукати П'єра Баяна!

— А вугілля?

Вони мали вивантажити його в Буенос-Айресі до 15 лютого, так записано в контракті. Але тепер Антон Лупан забув, що пишеться в книгах купців, як забув і тоді, коли віз бочки кіра Ніколакі до острова Мусара. Зараз перед його очима знову постали сторінки величної книги дружби, яку ніколи не слід забувати!

— Вугілля! Ми використаємо його як баласт, а якщо воно нам не буде потрібне, викинемо в океан!

Люди спантеличено глянули на нього.

— Ви що, вагаєтесь? — здивувався Антон.

Аднана заперечливо хитнула головою. За нею решта відповіли водноголос:

— Ні! Ми підемо туди, куди ви нам скажете! Ми моряки!

— То в дорогу!

Герасім крутнув стерно, вітрила залопотіли, напнулись, і «Сперанца» занурилась носом у хвилі.

Шхуна мчала у світанку при сильному ходовому вітрові, на щоглі майорів румунський прапор. Форштевень знову почав свій тріумфальний марш плавби, і «Сперанца» тріпотіла білими вітрилами, в передчутті нової дороги.