Підняти вітрила!

РОЗДІЛ XVIII НЕВИДИМИЙ МАРТІН СТРІКЛЕНД

Дув північний вітер. «Сперанца» йшла на зюйд-вест з вітрилами на лівому борту, роблячи чотири-п'ять миль на годину. Життя на кораблі набуло давнього ритму, тільки екіпаж був мовчазніший, і всі ніби весь час дослухалися, намагаючись почути срібний голосок.

Вранці люди були здивовані, що не бачать на палубі простирадла, натягнутого між вантами і щоглою. Негріле не вистрибував, а пригнічено ходив від одного до другого, запитливо дивлячись на всіх. Потім ішов на корму, ставав передніми лапами на парапет і дивився на спінену смугу позад корабля, яка губилася аж за овидом.

Третього дня вранці на горизонті, праворуч бугшприта, виткнувся з води якийсь сірий конус, мов вершина згаслого вулкана. За кілька годин з'явились нові шпилі, ніби нагромадження ненанесених на карту островів. Але до вечора ці шпилі, виростаючи з води, почали з'єднуватися в основі, і перед заходом сонця перед мандрівцями постав на захмареному овиді величезною темною плямою острів Менорка.

На світанку наступного дня шхуна була біля острова Мальорка, і цілий день повз правий борт пропливали його гористі береги з покритими снігом вершинами, хоч підніжжя тонули в зелені. То сям, то там виднілися будиночки, що прозирали крізь дерева. У бухточках — роїсько рибальських човнів, а небо біліло від чаїних зграй.

Люди на борту під наглядом Герасіма, рани якого обіцяли зажити до Гібралтара, ставали на вахту, в дозор чи до стерна, драїли палубу, зв'язували порвані канати, латали вітрила.

Балеарські острови залишились позаду, цілі дні «Сперанца» пливла між небом і водою у великій тиші при теплому східному вітрі. Мігу вимірював висоту сонця «, по двадцять разів на день від сходу, до заходу і так звик до секстанта, як до чабанської сопілки. Він вилазив на кормовий люк, бо там уподобав собі спостережний пункт, і, повернувшись обличчям до сонця, припадав оком до окуляра секстанта. У цьому дивовижному приладі море опинялося вгорі, а небо й сонце внизу. За допомогою важеля юнга повертав окуляр, зміщуючи зображення сонця з горизонтом. Звісна річ, це не просто зробити на палубі, яка ходить ходором, а триматися ні за що, бо обидві руки зайняті з приладом. Горизонт же, який гойдається перёд тобою, слід зловити саме тої миті, коли його не закриває жодна хвиля.

Коли Антон виходив на палубу, Мігу полишав вправи і вони обидва починали «визначати точку», цього разу не для розваги, а для потреб плавання. Хлопець візував сонце і, зловивши його на горизонті, сповіщав про це капітана, а той визначав час за хронометром. Потім вони спускалися в каюту й заглиблювались у розрахунки.

Ніхто не зміг би сказати, що на цей час, тобто через десять днів після виходу з Марселя, Мігу став справжнім мореплавцем. Якби поряд не було капітана, котрий підправляв його на кожному кроці, він, безперечно, заплутався б і не міг би довести жоден розрахунок до кінця. Але Антон умів пояснювати, і хлопець, вивчивши щось сьогодні, завтра вже не забував.

Крім того, він виконував і інші обов'язки на борту: драїв палубу, стояв на вахті — то в дозорі, то біля стерна, зашивав порвані вітрила, зв'язував канати, вилазив на щогли, коли треба було щось полагодити там, навіть допомагав Ісмаїлові. Ввечері, якщо юнга був вільний від вахти, знову брав секстант і починав вимірювати висоту місяця чи зірок, ніби прагнув виповнити небесне склепіння цифрами й розрахунками.

Коли залишились позаду острови Ібіза й Форментера на південному сході Балеарів, «Сперанца» знову майже два дні пливла між небом і водою, аж поки перед заходом сонця по правому борту з'явився мис Палос на іспанському березі. У присмерку того ж самого дня вони побачили, теж по правому борту, маяк у Картахені, але берег був занадто далеко, щоб угледіти й вогні міста. Потім берег знову загубився за хвилями, аж до третього дня, коли в полудень над крайнебом здійняв свої заліснені шпилі мис Хета. У глибині затоки, яка розкинулася попереду, ледь виднілись обриси білих будинків Альмерії, затягнуті голубуватим серпанком. І враз море знову запанувало на всьому видноколі.

Весь час «Сперанцу» супроводжував легенький східний вітер, який лагідно й невпинно гнав її до Гібралтара. Після мису Хета вітер трохи подужчав. І ось вісімнадцятого серпня на світанку із хвиль виринула сиза, мов штормова хмара, скеля із фортецею Гібралтар на ній. О другій годині по обіді, коли вони підійшли так близько, що можна було роздивитися жерла гармат, які визирали з-за прямовисних скель, усі, окрім Ісмаїла, — він готував на камбузі обід, — висипали на ніс, щоб побачити форт.

— Пане, — спитав Ієремія, витріщивши очі, — ця скеля завжди була такою? Вона ніби обрізана пилкою згори донизу.

— Ні, Ієреміє, — відповів Антон, хоч і сам був спантеличений не менше, ніж його люди. — Природа створила багато дивовиж, але на таке вона неспроможна. Тут працювала людська рука, і, здається, дуже тяжко.

Ієремія перехрестився:

— Мамо рідна, та скільки ж поту вийшло з них! А воно хоч дає якусь користь?

— На це запитання могла б відповісти тільки королева Англії, — усміхнувся Антон, — бо книжка з усіма розрахунками в неї!

Цієї миті вітер, ніби злякавшись велетенської скелі з гарматними жерлами, що виросли в нього на шляху, почав шаленіти, рвучи вітрила «Сперанци». Коли вони описували дугу, щоб зайти в порт, порив вітру майже поклав шхуну на лівий борт. Екіпаж покотився шкереберть по палубі до парапету. З камбуза долинув дзенькіт каструль, а Ісмаїл, мабуть, ударився об стіну, бо всі почули, як він лайнувся.

«Сперанца» пройшла перед кількома англійськими кораблями. Був між ними і панцерник «Корморант», нагадуючи своєю назвою один з найкращих військових кораблів адмірала Нельсона. З наказу капітана Мігу опустив прапор, а потім підняв, вітаючи їх за морським ритуалом, і екіпаж румунської шхуни із задоволенням побачив, що британський прапор у відповідь зробив так само, ніби перед ним була не шхуна, а такий же величний корабель, як і англійські військові судна.

Через півгодини «Сперанца» пришвартувалась до пристані в комерційному порту. Мартін Стрікленд, відколи вони вийшли з Марселя, весь час спав у каюті і розплющував очі, щоб узяти пляшку віскі та іноді перекусити щось. Не з'явивсь він на палубі й зараз. Отже, Антонові довелося самому влаштовувати всі справи перед далекою дорогою. Цього дня придбали новий комплект вітрил. В наступні дні запаслись провізією для восьми чоловік на шістдесят днів — тобто майже вдвічі більше, ніж треба було для переходу через Атлантику.

Антон розпорядився ще раз перевірити, чи все на борту надійно закріплено, і лише після цього вирішив, що можна вирушати.

Четвертого дня, коли рано-вранці буксир сповістив про своє прибуття потужним гудком, капітан підійшов до свого пасажира й поплескав його по плечу.

— Пане! Ми зараз вирушаємо через Атлантику. Чи не буде у вас якихось розпоряджень?

Мартін Стрікленд кинув оком по столу.

— Віскі! — сказав він, сягнувши рукою по склянку, яка завжди стояла в узголів'ї.

— А крім цього? — перепитав Антон.

Мартін Стрікленд осушив склянку й заплющив очі.

— Нічого! Збудите мене за годину перед прибуттям до Пунта-Аренас!..

Надворі почав з видимим нетерпінням видзвонювати якірний ланцюг… І якщо бездушний якір виказував таке прагнення дороги, то можна зрозуміти, що творилося в душі капітана.

РОЗДІЛ XIX ПІД АФРИКАНСЬКИМ БЕРЕГОМ

Корабель, який іде з Гібралтара до Пернамбуко в Бразілії, пересікаючи найкоротшим шляхом Південну Атлантику, мусить обігнути мис на зюйд-вест і вийти до Канарських островів, які лежать між 28-ю та 29-ю північними паралелями, між 13-м та 18-м східними меридіанами, від африканського берега їх відділяє протока 50–60 миль, а це зовсім мало порівняно з безмежністю океану.

О другій годині дня 22 серпня, коли порт Гібралтар був позаду, «Сперанца» пройшла повз мис Спартель на марокканському березі, і тепер перед нею був Атлантичний океан. Весь екіпаж стояв на палубі.

— Мігу! — схвильований, як і всі, наказав капітан. — Іди до прапора: треба привітати океан!

Люди повернули голови й мимохіть витягнулись по-військовому, а прапор поволі опускався й піднімався на щоглі, вітаючи вхід «Сперанци» в океан.

Сильний порив вітру з півночі хитнув корабель на лівий борт. Усі ковзнули до парапету.

— Ого! Отак ти нас зустрічаєш? — трохи перелякано, трохи вражено вигукнув Ієремія.

— Не бійтеся! — заспокоїв усіх капітан, побачивши, що вони злякано зиркають по боках. — Океан не зліший від Чорного моря, навпаки, він, можна сказати, навіть лагідніший. Це тільки відповідь на наше привітання.

«Сперанца» йшла курсом на вест з вітрилами по лівому борту при сильному північному вітрі, який здіймав дедалі вищі хвилі. Але диво дивне: корабель ішов по цих хвилях-горах, зовсім не лякаючись їх.

— Справді, Герасіме, це незрівнянне судно! — вигукнув Антон.

— Я ж казав, пане! А чи не пора нам змінити курс на зюйд-вест?

— Ні, ще трохи пройдемо так, щоб відійти від берега. Капітан буксира порадив триматися подалі від берега, щоб не зіткнутися з піратами-маврами.

Не встиг він закінчити, як почувся голос Мігу:

— Пане, я бачу якісь човни! Вони йдуть за нами!

І справді, на південь від мису Спартель, який мрів удалині, покритий піною хвиль, біліло багато вітрил.

— Невже пірати? — спитав стерновий.

Капітан глянув у підзорну трубу.

— Так, там сім чи вісім маврійських фелук. Нема сумніву, вони нас наздоженуть і пограбують.

— Хай тільки посміють! — вигукнув Ієремія, погладжуючи мушкет.

Антон Лупан неспокійно похитав головою.

— У їхніх фелук дуже велика швидкість, а маври — сміливі й завзяті мореплавці. Мені не хотілось би зустрічатися з ними.

— Та гаразд, пане, ми вже зустрічалися з піратами!

— Безбородий мав лише кілька людей, озброєних ятаганами. А з тими, що на острові Мусара, нам не довелося битися, отже невідомо, якою ціною все це обійшлось би.

— Там ми мати гармати, баб-бах! — сказав Ісмаїл, виливаючи в цих словах своє давнє невдоволення, бо ще в Суеці просив Герасіма не продавати гармат, оскільки це позбавляло його найвищої влади над артилеристами.

— Справді, — погодився капітан. — Аби ми мали зараз гармати, було б спокійніше. Я думаю, їх дуже багато, щонайменше по двадцятеро в одній фелуці, і в усіх, очевидно, є рушниці.

А тим часом віддаль між кораблем і фелуками маврів швидко зменшувалась. Попри всю небезпеку, не можна було не замилуватись сміливістю й спритністю переслідувачів, їхні вузькі човни, не маючи ніякого баласту, окрім живого екіпажу, несли на відчай душі велике вітрило, яке вітер нагинав аж до самісіньких хвиль. Потрібна була неймовірна майстерність стернового, щоб маневрувати поміж спіненими гребенями, які могли накрити човен, потопити його чи перекинути.

«Сперанца» йшла при своїх звичних вітрилах, і поставити при такому штормі ще додаткові означало б наразити на небезпеку ванти й щогли, які й так вібрували, і їхній гул іноді пересилював стогін хвиль.

Антон Лупан опустив підзорну трубу й сказав, не приховуючи тривоги:

— Герасіме, курс зюйд-вест! Хлопці, ослабити шкоти!

Змінивши курс на чотири чверті, «Сперанца» прийняла тепер вітер з корми й відчутно збільшила швидкість. Іноді корабель проходив десятки метрів по гребені, аж поки нарешті маса води м'яко падала під форштевнем, щоб поступитись місцем іншій.

На кілька хвилин пірати завагались, потім теж змінили курс. Тільки один із човнів відстав, закрутившись поміж хвиль, але невдовзі й він кинувся в погоню.

Попереду йшла найбільша фелука. Стернового вже видно було неозброєним оком — одною рукою він тримав стерно, а другою стискував планшир. Час від часу озирався й розмахував руками, видно, підганяв інших. Мабуть, це ватаг, який умів тримати людей у покорі.

Антон глянув туди-сюди по вкритому хвилями океанові. Ніде ні пароплава, ні вітрильника. Отже треба приймати нерівний бій, не сподіваючись допомоги.

Усі люди з екіпажу, окрім Герасіма, який не міг полишити стерна, не чекаючи розпоряджень, спустилися в кубрик, повернулися звідти з рушницями й коробками набоїв і тепер чекали, поблідлі, перед парапетом, готові відкрити вогонь по маврах.

У передній фелуці було щонайменше п'ятнадцятеро людей. Усі вони простоволосі, в кожного тільки по жмутику волосся на маківці, що надавало їм войовничого вигляду. Троє чи четверо стояли на носі, поклавши на планшир рушниці.

— Пане, — сказав Ієремія, побачивши, що віддаль до першого човна швидко зменшується, — мабуть, пора знімати стернового, інакше вони відкриють вогонь.

Антон терзався: він розумів, що коли фелука опиниться під кормою «Сперанци», за нею підійдуть і решта сім, а це щонайменше сотня людей, то вони, шестеро, без стернового, не зможуть їх подолати. Очевидно, його люди до кінця не усвідомлювали небезпеку, недооцінювали маврів.

— Стривайте! — крикнув він, напружено шукаючи виходу.

Однак Ісмаїл уже підняв рушницю, а вслід за ним і решта всі, навіть Мігу, неспроможні стримати напруження.

— Стійте! — знову вигукнув капітан.

Він підійшов до Ієремії й поклав руку на плече. Передня фелука була вже так близько, що видно було шов на вітрилі, шкоти, фал. Антон показав на верхівку щогли, яка вигнулась над хвилями.

— Прицілься у фал!

Якусь мить Ієремія ошелешено дивився на нього, потім, збагнувши думку, задоволено усміхнувся.

— Якщо не влучу, значить, я не Ієремія! — вигукнув він, прикладаючи до плеча старовинний мушкет.

Маври, що досі стояли на носі фелуки, мов кам'яні ідоли, відкрили вогонь, але звуки пострілів губилися в гулі моря, ніби то були несправжні постріли. Зате над палубою свистіли справжні кулі. Ісмаїлова феска кумедно підскочила вгору, вітер підхопив її й кинув у відчинений носовий люк, на каструлі, які з грюкотом розкотилися по підлозі.

Кок остовпів, потім люто лайнувся й нахилився через парапет, витягнувши рушницю, поряд з Негріле, який розлючено гавкав.

А Ієремія, присівши на коліно перед парапетом, ретельно цілився, ловлячи шалені рухи щогли і чекаючи слушної миті.

— Ну, давай, Ієреміє, бо буде нам непереливки! — крикнув Хараламб.

Ієремія натиснув на спуск. Ніхто не почув пострілу, але наступної миті велетенське вітрило з перебитим фалом упало, метляючись, на воду, і човен, крутнувшись на місці, мов дзига, перекинувся раніше, ніж екіпаж «Сперанци» встиг збагнути, що сталося.

Довкола перекинутого човна розпачливо зводились руки, телесувалися лискучі голови з мокрими пучками волосся, а ватаг піратів, тримаючись за стерно, і далі подавав знаки фелукам.

Люди на шхуні радісно закричали.

— Стривайте, це не все, — вгамував їх капітан. — Давай ще, Ієреміє!

— І дивись добре, брате! — додав Хараламб. — Якщо не влучиш, то вони нас не пощадять!

— Було б непогано, аби й ти випустив з одну кулю по них. Бо й забудеш, як стріляти! Цілься в ту, що ліворуч, а я в другу.

Дві фелуки ішли одна за одною — тепер ще швидше, ніби їхні вітрила гнав не тільки вітер, а й лють піратів. Ті, що опинилися в воді, вчепилися в перекинуту фелуку й затято намагалися перевернути її. Коли одна з двох фелук проходила мимо, ватаг одним стрибком метнувся на неї, відштовхнув стернового, сам ухопив стерно і, нахилившись уперед, почав розлючено кричати.

— Брате, з ними не до жартів! — сказав Хараламб.

— Заціп писок і цілься, якщо вже так страшно!

Антон побачив, що кок спрямував рушницю на ватага маврів.

— Що ти робиш, Ісмаїле? Я ж казав, це не дасть нічого!

Ледве він встиг вимовити, як якась куля вибила в нього з руки підзорну трубу і зі свистом ввігналася в велику щоглу.

— Бачити? — обурено вигукнув кок. — Вони вигравати, ми стояти! Ох, аллах-аллах!.. — І розлючено кинув рушницю до плеча.

Ієремія й Хараламб вистрілили майже одночасно. Одна фелука перекинулась, друга пішла впоперек, а третя, що стрімко йшла ззаду, налетіла на неї з такою силою, що звук удару почули на палубі шхуни. Корма злетіла в повітря і впала на хвилі, водночас розсипалась на друзки обшивка другого човна.

Усі чотири невшкоджені фелуки закрутилися навколо них, потім знову кинулись у погоню. Але «Сперанца» тим часом відійшла вже далеко, маври ще трохи переслідували її, потім повернули до мису Спартель.

Антон Лупан нахилився й підняв уламки підзорної труби.

— Жаль! — сказав він. — Я дуже звик до неї!

— Труба є ще один, а де феска взяти? — поскаржився Ісмаїл.

Його розкішна червона феска не годилася вже ні на що, бо окрім дірки від кулі, на ній залишились сліди від страв, які вилились із каструль.

І саме тоді, коли Антон підшуковував слова, щоб розрадити кока, з ілюмінатора кормової каюти долинув глухий, наче з бочки, голос:

— Капітане, мені здалося, чи й справді стріляли?

— Так, пане, стріляли, — капітан здивувався, почувши голос Мартіна Стрікленда.

— Полювали на альбатросів?

— Ні. Билися з піратами-маврами.

— Ага! Поранені є?

— На щастя, ні. Але якби не влучність моїх стрільців, то нами вже ласували б акули…

Минуть ще дні й тижні, поки Мартін Стрікленд знову подасть голос, але тоді він поставить у скруту весь екіпаж.

Люди, отямившись після сутички, побачили, що вже сутеніє. Західний пруг затягли почервонілі хмари, кинувши на океан дивний сплав, якого ніколи не створить жоден ливарник. Берег на сході зник давно, не видно було навіть фелук, але в повітрі плавав погрозливий і сумний дух.

Вільні від вахти люди впали знеможено на койки, навіть не поївши. При першій же зустрічі з океаном він виявився негостинним.

Сильний північний вітер зненацька поступився вночі східному бризові, звістуючи наближення пасатів, але «Сперанцу» всю ніч мучила зла хитавиця, яка припинилась лиш на світанку. Зате після сходу сонця океан став такий голубий, як Середземне море, і спокійно дихав, ніби лагідна тварина, якої не слід боятися. Угорі ширяли альбатроси, виписуючи широкі кола над кораблем. Внизу вода кипіла від танцю тисяч найрізніших риб. Два ряди касаток супроводжували шхуну, плинучи обіч кожного борту, вони могли пливти так багато днів підряд, не лякаючись людей, котрі зацікавлено роздивлялися їх.

— Це дельфіни, пане? — спитав Мігу.

— Ні, але вони родичі і відрізняються тільки тим, що в них гостріші роти. Це касатки, морські тварини з роду китових. Вони виростають не більше метра, ну, може, півтора. А в холодніших водах, на півночі, досягають восьми метрів і навіть нападають на китів.

— На китів? — здивувався юнга. — А я думав, що на китів не зважиться напасти ніхто.

— То справді так, на них нападають тільки великі касатки, вбагатьох на одного.

Юнга здригнувся:

— І в воді гірке життя, а не тільки на землі!

Згодом Мігу, ставши на вахту в дозор, побачив перед бугшпритом дивну істоту — це була риба завбільшки з скумбрію. Вона сріблисто поблискувала у хвилях і перелітала, спалахуючи, мов бенгальський вогонь. Хлопець тільки рота роззявив, а коли дивне створіння занурилось у хвилі за кілька десятків метрів, він обернувся до капітана й спитав здивовано:

— Пане, що то таке? Риба, що літає, чи пташка, що пірнає?

— Це, мабуть, була літаюча риба.

— Літаюча риба? А хіба така є?

— Є. Тільки ти не думай, що вона літає, мов пташка. У неї є щось на зразок крил замість плавців, але вона не може далеко летіти — найбільше сотню метрів.

— Їх, мабуть, дуже мало, бо я бачив тільки одну.

— На південь їх буде багато. А тобі просто пощастило: ця, очевидно, заблукала.

І справді, в наступні дні ні Мігу, ні хтось інший з екіпажу не бачили дивовижної риби, хоча й пильнували за океаном.

І лише четвертого дня з'явились літаючі риби. Вони зграями вискакували з хвиль, одні маленькі, з долоню завбільшки, інші майже півметра завдовжки, усі сріблясті, з білою спиною, а хвіст і груди — глибокої, мов темна ніч, синяви. При світлі сонця ці кольори запаморочливо мінилися, а феєричні польоти тривали дуже коротко. Часто вранці екіпаж знаходив на палубі по вісім — десять риб одразу, які заблукали в нічному польоті.

Бриз перших днів перейшов тепер у північно-східний пасат — вітер, такий улюблений мореходами. Наш корабель, тримаючи курс на Канарські острови, приймав його прямо в корму, що вимагало від стернового виняткової уваги, зате цілими днями не завдавало ніяких труднощів людям з екіпажу.

В останній день серпня «Сперанца» йшла протокою між африканським берегом і Ланзаротами, найпівнічнішим островом із групи Канарських островів. Небо вгорі було чисте, зате горизонт довкола затягнули свинцеві хмари, непорушні й сухі, які не віщували ні шторму, ні погожої години, а тільки виповнювали душу сумом.

У такі хвилини найзатятіший моряк думає про свою домівку, якщо вона в нього десь є, про садочок із квітами, про вікно, повне сонця, про чотири білі стіни й про долівку, яка не хитається під ногами!

Океан був лагідний, але в його обширі вгадувався великий неспокій, що зачаївся під завісою хмар.

«Сперанца» цілий день пливла в цьому вузькому казані; ввечері небо світліло на дві долоні над горизонтом; гнітюча стіна, здавалося, ось-ось обвалиться… Полярна зірка щодня опускалась дедалі нижче, готуючись зовсім зникнути і поступитися місцем зорям з другої половини неба й чарівності Південного Хреста, про який з ностальгією мріють мореплавці.

Другого дня під обід за кілька миль по правому борту з'явився високий пік. Глянувши на карту, капітан пересвідчився, що це вершина гори Муда на острові Фуентевентура.

Біля підніжжя гори розкинувся маленький порт. Антонові кортіло звернути з дороги й причалити тут хоч би на півдня, бо люди заслуговували невеличкого перепочинку, але дорога попереду ще довга, і треба було поспішати, щоб наздогнати П'єра.

Острів Фуентевентура цілий день був по правому борту. Коли ввечері вони вийшли за його південно-західний берег, знову почули могутній подих океану. А тільки-но зійшло сонце, північно-східний вітер, який невтомно віяв десять днів, раптом завовтузився поміж вітрилами, потім ковзнув через парапет і влігся спати на океанському плато, мов лінивий звір.

Моряки називають такий стан океану «тепла рівнина». Це щось більше, ніж непритомність, і менше, ніж смерть. Вітрила безсило звисають на фалах, обвисають і прапори, все на борту видається незначним, непотрібним. І поки все довкола спить, душа моряка, розлючена власним безсиллям, бунтує бурхливіше, ніж будь-коли. Бунти на борту виникають частіше в години такого штилю, аніж під час найшаленішого урагану.

Ісмаїл, покрутившись по палубі, спустився в кормову каюту й підійшов до капітана, аж нетямлячись од люті:

— Пане, цей мерзотник Стрікленд чому лежати, нічого не робити? Я мусити носити нічний горщик кожен день?

У Марселі Мартін Стрікленд мав намір узяти з собою прислужника. Остерігаючись присутності ще однієї зайвої людини, про яку ніхто з них не знав нічогісінько, Антон порадив йому відмовитись, бо ж навіть він, капітан корабля, не відчуває потреби в прислужникові. Однак на наполягання пасажира він погодився, щоб один член екіпажу займався його особистими справами за окрему плату в десять фунтів стерлінгів за весь час подорожі. Сума справді чималенька, і оскільки з-поміж усіх Ісмаїл з його чотирма дружинами мав найбільшу потребу в грошах, він і порадив його Мартіну Стрікленду. Обидві сторони швидко домовились, і, може, про цю домову ніхто й не згадав би, якби не невдоволення Ісмаїла.

Антон розумів протест кока, все ж відверто мусив був визнати, що хоч Мартін Стрікленд — пасажир лінивий, але без претензій. Крім того, Ісмаїл ще кожен день приносив у кормову каюту певну кількість пляшок віскі.

Отож Антон Лупан тільки спантеличено знизав плечима:

— Ну що ж, Ісмаїле, повертай десять фунтів та й по всьому!..

— Звідки взяти? Десять фунтів мандрувати у Стамбул…

Якби міг, капітан відшкодував би власними грішми, але на той час у нього не було й мідяка, бо і свої особисті кошти, і кошти всього екіпажу він поклав у банк у Марселі.

— Тоді носити весь час?

— Так, Ісмаїле, носити!

І цього дня Ісмаїл зробив необдуманий вчинок.

Не стільки прагнучи випити, а радше помститися Мартіну Стрікленду, кок спустився в трюм, узяв пляшку віскі, сховав її в шаровари, подався на камбуз, відкоркував і почав потроху пити. Океан дрімав, а Ісмаїл, замість сп'яніти, відчував, що голова в нього світліша, ніж будь-коли, і збагнув, що його вчинок може мати дуже погані наслідки, бо ж усі знали і придуркуватість пасажира, і ту ревність, з якою він оберігав своє питво.

Отямившись, кок схопив металеву накривку, яка, на щастя, виявилась непошкоджена і її можна було припасувати на місце. Отже, якщо замість віскі Мартін Стрікленд знайде в пляшці воду, то Ісмаїл ні при чому.

Але тієї миті, коли кок відчув, що совість у нього мов кришталь і він приготувався підставити пляшку під кран з водою, якась нечиста сила почала щось нашіптувати йому на вухо.

Кок спершу витріщив очі, рука його завмерла біля крана. Наступної миті він захихотів, весело й жорстоко водночас.

І решту дня, займаючись своїми справами, він весь час хихотів, не думаючи ні про штиль, ні про арматан — гарячий вітер з піском з континенту, який мав налетіти невдовзі після обіду.

Другого дня вранці Ісмаїл, заховавши пляшку в шаровари й завбачливо прихопивши лійку, спустився в каюту Мартіна Стрікленда і, скориставшись тим, що той був п'яний, вилив у пляшку рідину з-під ліжка, хихочучи ще веселіше, бо зробив це під самісіньким носом у нещасного.

Після цього Ісмаїл повернувся до камбуза, закоркував пляшку як слід; тепер залишалося тільки віднести її й перемішати з іншими, щоб загубився найменший слід.

Треба сказати, все було зроблено так майстерно, що потім навіть кок не міг упізнати пляшки, а згодом, коли вона стоятиме в узголів'ї Мартіна Стрікленда, то вже й сам забуде про свою витівку.

Антон Лупан стурбовано дивився на похмурих людей. Він не боявся бунту на борту, але в нього краялось серце, коли бачив, якими землисто-сірими стали люди. Найгірше те, що й сам він почував себе пригніченим і не міг змусити до якогось діла. А це ж тільки початок! На екваторі такі дні мали тягнутися низкою!

На обрії виднілися дими багатьох пароплавів, але вигляд пароплава не заспокоює душу моряка, який стоїть стійма в заснулому океані, а ще дужче розлючує її.

Годині о другій по обіді на південному заході загриміло, та це нікого не схвилювало. Трохи згодом у тому ж таки напрямку нечітко завиднілися хмари. За годину вони почали проступати чіткіше, поволі здіймаючись, і тоді ніхто вже не сумнівався, що треба готуватися до бурі. Океан ожив, обличчя людей проясніли. Кілька блискавок шмагонули на горизонті. Капітан полегшено зітхнув: краще вже ураган, аніж штиль!

Океан почав хвилюватися. Та враз буря ніби зупинилась на місці, на мить запала могильна тиша. Люди побачили, як з протилежного боку швидко наближається білуватий туман, ніби охоплений полум'ям, що покривало весь обрій на північному сході.

— Арматан! — вигукнув мимохіть Антон, розлючено вдаривши кулаком по парапету.

Кок зацікавлено глипнув на нього, жартівливо підморгуючи:

— Пане, чому сердитись?

— Облиш, Ісмаїле, зараз сам побачиш!

Чорні хмари подалися назад, на південь, мов боялися зустрітися з тим дивним туманом. Тої миті, коли вітрила «Сперанци» почали тріпотіти, на палубі раптом війнуло гарячим вітром, сухим і задушливим, ніби десь відчинилася велетенська розпалена піч.

— Що це таке, пане? — спитав Герасім, охоплений принаймні подивом, якщо не острахом, хоч він ходив по багатьох морях і зазнав усіх можливих випроб.

— Це арматан, Герасіме! Бери стерно в руки, і якщо вже він нас захопив, то принаймні скористаємося з цього, бо уникнути його не вдасться.

Географи й мореходи рідко згадують про цей вітер, зате аборигени на заході Африки дуже добре знають його, палючий, мов вогонь. На щастя, арматан віє лише три-чотири рази на рік у період з липня по жовтень і щоразу залишає по собі спустошення. Температура його досягає сорока градусів, він настільки сухий, що через кілька днів висушує навіть сік у деревах. Він приносить із Сахари дрібний пісок пустелі у вигляді жовто-рудої хмари, крізь яку ледь-ледь пробивається слабеньке світло сонця. Вода миттю випаровується, залишаючи по собі лише сухе місце та сліпучий пісок.

Деякі мандрівники твердять, що після зустрічі з арматаном сторінки їхніх книжок, захованих глибоко в валізи, скручуються так, ніби вони лежали біля багаття.

Якщо вітер віє довго, то на п'ятий-шостий день тріскаються шибки, розколюється дерево, починають руйнуватися стіни хат. Але найбільш страждає людське тіло: пересихає в роті, шкіра чахне, відмирає і за кілька днів починає лущитись і опадати, мов листочки на кукурудзяному качанові.

У тубільців єдиний захист від цієї напасті — вони безперервно намашуються жиром, а потім на нього клейким шаром прилипає пісок. Втім і сама назва вітру пов'язана з цією практикою — арматан походить від слова абберахман, тобто дихати, і від слова тан, що мовою тубільців означає жир.

Коли почався арматан, «Сперанца» була на південь від Канарських островів, точніше, згідно з записом у бортовому журналі, на 27°15′ північної широти і 14°33′ західної довготи, тобто миль за сорок від африканського берега. Тут вітер уже не був такий спекотний. Але все одно, коли настав вечір, палуба й щогли шхуни біліли, ніби вимащені вапном.

Разом із сутінками задуха зменшилась, та другого дня арматан знову показав свою силу. Екіпаж, який досі ночував на палубі, перебрався в каюту, щільно зачинивши двері й задраївши ілюмінатори, — це трохи допомогло уберегтися від піску, зате повітря стало геть задушливе. Кожен із них, поспавши годину-другу, прокидався, мокрий від поту. Вахтові — в дозорі й за стерном — відчували, що пісок непомітно проник за куртки, набився у волосся, у вуха, скрипів на зубах.

Ця мука тривала майже всю ніч, вранці теж було не легше.

Перед обідом задуха стала нестерпною. Люди ходили напівголі, виливали собі на голову відра води, а вона вмить випаровувалась, змащували тіло олією, на яку налипав пісок.

Стерновому боляче було дивитись на компас, що теж побілів, як і все довкола.

Океан, хоч і порізаний довгими хвилями, здавався мертвим: зникли і альбатроси, і літаючі риби, і касатки — взагалі все живе.

Люди безперервно пили воду, намагаючись утамувати спрагу, але вода лилася в горло, ніби в діряву торбу, вони не відчували її смаку й не могли напитися.

— Скільки це триватиме, пане? — питав то один, то другий хрипким голосом.

— День, два, — відповів капітан.

А втім, екіпаж не панікував і терпляче ждав закінчення цього випробування.

Третього дня під вечір, коли «Сперанца», пройшовши триста миль, перетнула північні тропіки, арматан ущух. Через півгодини почало сутеніти, повітря проясніло, стало видно зорі — такі лискучі, ніби їх натерли піском.

Наступного дня знову почав дихати з норд-осту жаданий пасат, і невдовзі спогад про арматан стерся, як стираються всі погані спомини у душах сильних людей. Життя на кораблі знову набуло звичного ритму, але хоч екіпаж і забув про арматан, пісок ще цілий тиждень скрипів у них на зубах. Ісмаїл, якого від певного часу переповнювали добрі наміри, зібрав його повну банку.

— Що ти з ним робитимеш, Ісмаїле? — спитав здивовано Герасім.

— Чистити каструлі, робити гарний блиск!

12 вересня «Сперанца» залишила по лівому борту острів Сан-Антоніо, найзахідніший із групи островів Зеленого Мису, і звідси вже по-справжньому почався перехід через Атлантику. До Пернамбуко вони мали пройти по прямій лінії понад тисячу триста миль, а це означало цілі тижні навігації поміж небом і водою. Полярна зірка опускалася дедалі нижче, знову пасат почав вагатися, нагадуючи мореходам, що вони наближаються до екватора, де їх, звісна річ, чекали нові випроби.

І в один із таких днів сталася розв'язка справи, затіяної Ісмаїлом.

РОЗДІЛ XX УРАГАН

16 вересня зграя касаток повернула за бразільським пароплавом, що йшов у Європу; цього ж дня зникли й літаючі риби, показавшись востаннє в сліпучому полудневому світлі. Досі вони літали, табунами, вихоплюючись із хвиль там, де ти їх не сподіваєшся, і від того поверхня океану здавалась затягнутою мантією з голубого оксамиту, поцяткованого іскристими блискітками всіх кольорів. Одна з таких зграй майже вся потрапила на палубу, і на обід екіпаж востаннє мав нагоду поласувати їхнім м'ясом, бо за останній час таке траплялося дуже часто.

Одразу після обіду пасат ущух.

«Сперанца» перебувала в точці з координатами 10°15′ північної широти, 20°40′ західної довготи, тобто їй залишалося пройти ще миль із шістсот до екватора. Звідси починалась тривожна зона безкінечних штилів, непостійних вітрів, злив, бур та ураганів, які виникають зненацька.

Капітан вдивлявся в горизонт, питаючи самого себе, котрий із цих феноменів звалиться на них, бо барометр, хоч і не дуже впевнено, падав з учорашнього дня, хитаючись між бурею та ураганом.

На розпеченій сонцем палубі в нерухомому повітрі починалася задуха. Екіпаж знову став похмурий, хоч кожен добре знав, що цей штиль один із найнезначніших.

Кок заніс три пляшки віскі в каюту Мартіна Стрікленда.

Капітан глянув на стрілку барометра, яка погрозливо стрибнула вниз, глянув на небо, що зненацька потемніло на норд-весті, і відчув полегшення: ураган!

Найрозумніше було б спустити вітрила, залишивши тільки мале штормове, і прийняти ураган з корми, бо найкращий захист від бурі — тікати разом з нею. Але це означало б відхилитися від дороги на десятки або й сотні миль, тобто втратити цілі дні. А «Сперанца» не могла собі такого дозволити, бо саме в цей час її сестра «Есперанса», знайшовши притулок у котрійсь із бухт північніше Магелланової протоки, закінчувала, мабуть, останні приготування перед дальшою дорогою.

Антон Лупан глянув по черзі на своїх людей. Окрім Герасіма й Ісмаїла, ніхто з них не знав, що таке ураган. Як вони, невипробувані, перенесуть його? А стрілка барометра вперто опускалася вниз, щохвилини поминаючи одну лінію на циферблаті.

Нарешті капітан підвів голову. Він вирішив почати боротьбу і йти вперед, приймаючи ураган на правий борт.

Люди збилися біля парапету і вдивлялися в горизонт, над яким телесувалися хмари, перемішуючись, мов недисципліновані вояки, котрі не знаходять собі місця перед наступом.

— Що будемо робити, хлопці? — спитав Антон. — Втечемо чи станемо на прю?

— Станемо на прю, пане, — відповів Герасім.

— Напремо, — швидко сказав і Ісмаїл.

Решта спершу знизали плечима, зайвий раз засвідчивши, що не знають, що таке ураган, потім сказали вслід за стерновим:

— Станемо на прю!

— Тоді всі по місцях! — звелів капітан. — Задраїти ілюмінатори, люки, перевірити, щоб усе на борту було прив'язане!

Екіпаж заметушився по палубі. І хоч у душах людей був неспокій та острах, в рухах цього не вчувалося: все робилося поспішно, але впевнено й надійно.

Поки на палубі «Сперанци» все кипіло, океан спокійно дрімав…

На горизонті ще перемішувалися хмари, поволі розчиняючись одна в одній, їхній сірий колір все глибшав, аж поки став чорний, і з'явився суцільний, готовий до атаки фронт.

На палубі шхуни люди метушилися мовчки і стурбовано, тільки Негріле, спершись передніми лапами на парапет, вдивлявся жвавими очима в затемнений горизонт.

— Його слід було б відвести в_ трюм, Мігу, — сказав капітан.

— Він не захоче, пане.

— Так, це правда, а якщо налетить вал?

— Він зуміє вберегтися, я за це не боюся.

— Ходити в буда! — набундючився Ісмаїл. — Для чого я її робити, фарбувати, малювати, а тепер вона стояти марно?

Смуток Ісмаїла можна зрозуміти, адже досі Негріле жодного разу не переступив поріг буди, з такою любов'ю зробленої ще в Суліні.

Антон оглянув буду й вирішив, що інстинкт Негріле змусить його скористатися нею при потребі і водночас порадувати сердечного кока.

Нарешті все на борту готове, і люди почали чекати.

Мов чесний супротивник, що дав їм відстрочку, ураган не забарився й рушив з горизонту, де стояли готові до приступу хмари.

Спершу загуркотів грім, глухий, глибокий, струснувши хвилями, аж затремтів кіль шхуни, звідси вібрація, передалася щоглам, задзвеніли ванти, мов струни віолончелі, які торкнув музикант, готуючись узяти дивний акорд. Потім вертикальна блискавка розколола фронт навкіл аж до води, викинувши сліпуче світло, мов запрацював велетенський зварювальний апарат. Одразу запала тиша, і в цій тиші інші блискавки заткали горизонт, створюючи небачене видовище. Їхні короткі спалахи видавалися зблисками шабель, якими командири закликають своїх вояків до атаки.

І тоді, ніби у відповідь на цей сигнал, пішли хмари, роззявивши гігантського рота, одна щелепа рухалась по небу, друга — по океану. Вони йшли, мов чорна лава, захоплюючи воду й високе небо, занурюючись у хвилі, ніби хотіли знищити все живе в океані аж до глибин, інші підмітали небо, шукаючи зорі вгорі, щоб жодна з них не зійшла ніколи.

Палуба потемніла раніше, ніж напнулося вітрило. Верхня щелепа була довша, ніж нижня; обидві вони скидалися на щелепи акули, найбезжальнішої з усіх живих істот. Корабель почав хитатися без видимої причини, нахиляючи щогли до пащі.

Хмари в небі закліпали, мов повіко на оці хворого, потім упали, — чорна паща закрилася, піднявши з води смерч хаотичного плетива піни. Але це виявилося завчасним, паща ухопила тільки повітря, не здужавши проковтнути самотнього корабля, загубленого на сизих клекочучих водах.

Біля борту «Сперанци» звелася чорна стіна, основа якої, здавалось, ішла на п'ять тисяч метрів у глибини океану, а вершина вивищувалася над небом, щоб її не міг пройти ніхто — ні під нею, ні над нею.

Люди зблідли біля щогл, готові вхопитися за шкоти. Антан стиснув штифти стерна так, що, здавалося, вони ось-ось розламаються.

— Аллах, аллах! — прошепотів Ісмаїл, який досі наспівував газелі.

Негріле й далі стояв, зіпершись лапами на парапет, і звідти поглядав час від часу, чи запитливо, чи нетерпляче, а може, навіть неспокійно, на кожного з членів екіпажу.

Ніхто не розмовляв, ніхто не давав ніяких розпоряджень, усі тільки чекали.

І ось раптом чорна стіна, ніби підрубана під основу, хитнулася на південь, спершу повільно, потім швидше, вигнулась, крутнулась і впала, зачепившись своїми смоляними стовпами за щогли «Сперанци».

Корабель затріщав, застогнав голосами всіх дерев, які заболіли в ньому, і ліг на лівий борт, аж зачерпнувши воду парапетом.

На скам'янілому обличчі капітана з'явився жорстокий усміх, який перекосив його обличчя. І так, спотворений, Антон наказав, кидаючи різким рухом стерно ліворуч:

— Послабити велике вітрило! Підняти фок!

Корабель поволі підвівся з хвиль, повагався якусь мить, вітрила затріпотіли в безладді на вітрі, потім напнулись, стали опуклі, ніби каучукові, і форштевень із стогоном занурився у воду.

Це був справжній стогін, ніби стогнала людина.

І цієї миті з каюти Мартіна Стрікленда, де досі панувала могильна тиша, почувся нелюдський крик, мов там когось різали. Але люди на палубі, за стогоном форштевня, за шумом урагану, який пролітав над їхніми головами, перемішуючи океанську й небесну воду, не почули крику Мартіна Стрікленда.

Про Мартіна Стрікленда можна сказати, що він не пив води навіть у дитинстві, бо нянька, якій його довірили, домішувала в молоко йому чимало алкоголю.

Батько й мати цього навіженого персонажа тримали в той час винну лавку в Гуд Хоуп, що на річці Макензі в Канаді. Тут зупинялися весною збирачі хутра, які поверталися з півночі на собачих запрягах. У цій лавці мисливці могли знайти не тільки харчі й випивку, а й теплу ночівлю.

Джім Норман, батько Мартіна Стрікленда, замолоду займався кіньми. Займався — це м'яко сказано, бо Джім Норман, якого ще називали Дядечко Джім, займався не своїми кіньми, а чужими — ті дивовижним чином зникали у своїх господарів і вже ніколи не поверталися до них.

Під тридцять років Джім, послухавши шерифа, який, втім, був дуже прихильний до нього, вирішив «змитися» й пошукати безпечніше заняття. Так він і почав торгувати спиртним та хутром.

Мартін Стрікленд — у дитинстві його звали Кларк, а прізвище, як і в батька, було Норман — дуже мало знав про це. Дядечко Джім, хоч і став осідлою людиною, і далі зникав іноді на місяці з домівки, а повернувшись, шукав заняття переважно ночами, бо зазвичай удень він спав у Горішній кімнаті, замкнувши двері й зачинивши віконниці.

А коли господаря так подовгу не було, то хто міг займатися лавкою, як не дружина? Тому вона й віддала немовля на догляд сусідці, яка колись, при живому чоловікові, доглядала худобу, а дітей — ніколи.

Ця молоденька удовиця мала сама досить клопотів, через те не дуже дбала про чужу дитину. А бувши жінкою метикованою, відразу збагнула, що дитина гарна тоді, коли спить. І отож, готуючи їжу для немовляти, вона доливала в молоко віскі, і малюк справді, посмоктавши цієї суміші, заплющував оченята й спав мертво з ранку до обіду, а просипався тільки для того, щоб посмоктати соску.

Минули роки, немовля стало підлітком, далі дорослим чоловіком, який одного разу ледь не вбив свого таточка, утік на північ, потім повернувся на береги Макензі й зайнявся кіньми (спадковість!), бродив по землі, принаймні вздовж, якщо не вшир, від Аляски до Кейптауна, але з віскі не розлучався і, окрім віскі, не визнавав більше ніякої рідини.

16 вересня, в день урагану, як уже сказано, була задуха. Корабель наближався до екватора. Крім того, гарячий і сухий арматан так розпік стіни каюти, що вони аж горіли. Неважко уявити, як почував себе Мартін Стрікленд, загнаний під розпечену екваторіальним сонцем палубу, згадавши, що ілюмінатор та двері каюти були задраєні.

У свідомості людини існують дві антиподні концепції добра і зла, вони складають основу древніх релігій, філософій, вони ж таки створюють основи маленької щоденної філософії кожного з нас.

Для Мартіна Стрікленда добро — віскі, а зло — вода. Він не знав смаку цієї невинної рідини, зате знав, що зло — тільки вода.

Отож, ковтнувши якоїсь рідини, гадаючи, що то віскі, він схопився за живіт і почав звиватися в конвульсіях:

— Вода! Вода! Мене отруїли!

«Сперанца» вже прийняла на правий борт удар урагану й неслася по хвилях на зюйд-вест. Антон Лупан тримав стерно руками, плечима, грудьми, злившись з ним воєдино, і миттєво зважував силу кожного валу.

— Трохи змиє з нас пісок! — крикнув хтось — хтось із тих згорблених тіней, що стояли під щоглою.

Мартін Стрікленд вискочив на палубу, горлаючи: — Вода! Вода! Прокляття!

— Що сталося, пане? — крикнув Антон Лупан, борючись із валом, який рвонув стерно, намагаючись висмикнути його з рук.

— Вода! — застогнав пасажир, захлинаючись.

— Вода? Де? — стурбовано спитав капітан. — Герасіме! Піди вниз і подивись, що там таке! Постав людей відкачувати воду, й знайдіть тріщину. Давайте швидше, не можна гаяти ні хвилини.

Стерновий спустився в каюту, але дуже здивувався, коли, засвітивши сірника, не побачив ніде води.

А Мартін Стрікленд тим часом метався по палубі, нетямлячись від люті. Його не лякала неймовірна хитавиця, зате вода, що намочила його до рубця, довела до божевілля.

— Я не хочу води на борту!

Люди навіть не чули його вигуків, а ті, хто чув, не надавали їм значення і займалися своїм. Нічого не зрозумів навіть Ісмаїл, хоч саме він і мав би про щось здогадатися.

Мартін Стрікленд ступив ще кілька кроків і перечепився через бочку з водою, прикріплену до палуби біля парапету.

— Вода! — закричав він, ніби наткнувся на прокаженого, і почав розлючено гатити ногою в чіп, аж поки той вискочив і з бочки потоком шугнула вода. Мартін Стрікленд потягнувся назад і наткнувся поглядом на ще одну бочку. — Усю воду за борт! — гаркнув він і заходився бити в чіп.

У стогонах урагану ніхто не звернув уваги на його крики, а він тим часом повідкривав усі чотири бочки.

— Нема там ніякої води, пане! — повідомив Герасім, вийшовши з каюти й нахилившись до вуха капітана.

— А чому той божевільний так перелякано горлає?

— Мабуть, щось приверзлося. Та хіба це дивно, коли осушив стільки пляшок?

А барометр уже впав до межі, і, якби було куди, він падав би й далі. Зараз ніхто не міг сказати — рухається «Сперанца» чи стоїть на місці. Ураган напустився на вітрила, вітрила вигинали щогли, щогли тремтіли, натягуючи ванти, а ванти гули дивними пекельними акордами, примушуючи двигтіти палубу.

Антон питав сам себе, скільки ще витримають щогли і скільки протримаються люди. Він чув, як тріщать щогли, бачив людей на палубі, але не міг достоту усвідомити, чи вони живі, чи то їхні тіні, що прийшли замість зниклого екіпажу. Він сам опинився в якомусь дивному стані — був ніби в теперішньому часі і плавав у минулому, між хвиль спогадів, іноді похмурнів, іноді усміхався.

Бортовий хронометр показував північ, але для екіпажу це могла бути й шоста вечора, і друга або четверта ночі. Порив вітру буравом угвинтився в велике вітрило й розірвав його посередині, і перш ніж хтось устиг ослабити шкоти, вітрило розпанахалося згори вниз.

— Герасіме! — крикнув Антон. — Велике вітрило вниз!

Але раніше ніж пролунав цей наказ, екіпаж кинувся до фалів. Рея тріщала, готова поламатися й полетіти за борт.

Велике вітрило з лляного полотна мало сто тридцять квадратних метрів і сухе важило сто кілограмів. Можна собі уявити, що означає вирвати його з лап урагану, додавши до тої ваги ще кілограмів двадцять води, якої набралося полотно. Для цього досить згадати, як вириває з твоїх рук порив набагато слабшого вітру парасольку, — а в неї лише один квадратний метр.

Люди з закривавленими від мокрих канатів руками під дошкульним дощем при вітрі, що звалював з ніг, промучились не менше години, поки опустили. полотно, відв'язали його й скрутили в тюк.

Капітан врахував, що вже забракне сил підняти нове вітрило на великій щоглі, а самим стерном не можна втримати потрібного курсу. Тому, затято протримавшись якийсь час, Антон послабив стерно, і ніс корабля повернувся на дві чверті на південь. Тепер хвилі били по обшивці навскіс і, розбившись, одразу лагідно бігли вздовж, лащачись об неї.

Боротьба з ураганом тривала всю ніч, і за цей час ніхто не мав часу згадати, що він мокрий, виснажений і голодний. На світанку злива вщухла, і хоч хмари й котилися лише за долоню над щоглами, сірі й важкі, мов олово, поверхня океану посвітліла. Стомлене тіло не відчувало хитавиці корабля, вуха не чули стогону урагану, не чули свисту, з яким вітер зрізував гребені хвиль і кидав їх снопами бризок через парапет, ніби в пащу молотарки. Це був початок спокою, байдужості, після якої, мабуть, люди нарешті мали звалитися.

— Намочило нас трохи, Герасіме! — гукнув Антон.

— Так, пане! Але зважте, жодна хвиля не перелетіла через борт. Нас намочило тільки дощем і водою, принесеною вітром.

— Ну, тепер уже все! Пошли людей відпочивати!

— Ви самі підіть відпочиньте, а я постою біля стерна.

— Ні, трохи згодом. Розпорядись, хай Ісмаїл приготує гарячу страву, а вже потім приходь.

До обіду ураган трохи ослаб, а людям здалося, що він геть ущух порівняно з тим, що було спочатку.

Під вечір стрілка барометра піднялась на кілька поділок, але вночі ураган почався знову. Люди вже, здається, упокорились своїй долі, а Ісмаїл навіть почав наспівувати газелі.

Наступного дня хмари на півдні почали рідшати, бо іноді, коли корабель опинявся на гребені хвилі, подекуди виднілися латочки неба, справжнього неба! Барометр знову почав підніматися, цього разу вже не вагаючись. Але ураган зненацька знову посилився. Тепер і океан почав показувати силу, яку він потай приготував для цієї атаки. Ванти так натяглися, що вже й не дзвеніли.

Екіпаж, бачачи, що ураган не вщухає, почав і надію втрачати, що він коли-небудь вщухне. Усі були похмурі, бліді, зарослі, з запалими очима, виснажені й розгублені. Не чулося ні жартів, ні розмов, тільки час від часу лунав чийсь крик.

Але їхні біди на цьому не закінчились: вони мали заплатити важку данину океанові за майбутні спокійні дні, якщо ті коли-небудь настануть.

О дванадцятій годині, скептично глянувши на барометр, стрілка якого повільно піднімалася вгору, капітан вийшов на палубу.

— Ураган не довго вже триватиме, Герасіме!

— Дав би то бог!

Герасім хотів перехреститися, але рука так і завмерла біля лоба.

— Дивіться, пане! — закричав він злякано.

Далеко з правого боку, понад хвилями, які шалено перемішувалися, лінькувато котилася, повільно наближаючись, чорна гора води, закриваючи півнеба. Вона наближалась неквапливо, поглинаючи інші хвилі, і здавалась на цьому хаотичному океанові ласковою й рівною, мов степ.

— Усім у каюту й задраїти люк! Швидко! — крикнув капітан.

Люди побачили гору води й заціпеніло дивились на неї, вчепившись руками в парапет, неспроможні поворухнутися.

— Герасіме, іди! Вона змете все на палубі! Стерновий похитав головою:

— Не думаю, пане! Цей корабель жодного разу не приймав хвилю!

— Але ж це не хвиля, це гора! Зрозумій же і йди звідси!

Нема морехода, який, переборовши ураган в Атлантиці, не зустрів би під кінець цей страхітливий вал, цей грізний кінцевий вибух океану. Морякові, щоб урятуватися, не залишається нічого іншого, як заховатись під палубу, задраївши все за собою, або видертись на вершину щогли, сподіваючись, що вал не дістане туди й не змиє його.

Коли ця велетенська маса води звалюється на палубу, хоч вона настільки потужна, що може рознести корабля на друзки, судно занурюється в неї, а потім вода котиться далі, й воно повільно випливає вгору у вихорах піни. Так розповідають мореходи. Але чи багато їх, тих, що можуть розповісти, порівняно з тими, які вже не скажуть ніколи нічого?

Антон Лупан озирнувся.

Герасім непорушно застиг біля стерна. Мігу інстинктивно, бо ж його ніхто цьому не вчив, стрибнув на парапет, вчепившись обома руками за ванти, і вже хотів був дертися по щоглі вгору, коли побачив унизу Негріле, який докірливо й розгублено дивився йому вслід. Юнга стрибнув униз, схопив собаку за загривок однією рукою, другою обхопив щоглу та так і завмер.

Вал досяг корми «Сперанци» і ніби зупинився, вдвічі вищий за щогли, презирливо дивлячись на горіхову шкаралупу, що невідь-як опинилась на його шляху.

— Тримайся, Герасіме! — ще встиг крикнути Антон.

Далі відчув, як його кинуло на компас і він завис на канатах. Люди, ковзаючись, полетіли через палубу до носа, бо не мали змоги за що зачепитись, а вже там схопилися — хто за парапет, хто за якір, хто за люк. Мігу не втримав Негріле в руках, випустив його і побачив, що сидить верхи на щоглі, дивлячись униз, на ніс корабля, мов на дно прірви. Собака, пролетівши в повітрі, впав комусь на спину.

Усе це відбулося за якусь частку секунди. Але тривало воно для всіх довго, дуже довго, і кожен відчув, що вони летять — кормою вгору, з вертикальною палубою. Антон чітко побачив, що Герасім стоїть, стоїть ніби на підлозі, на відчиненому люкові, за два кроки нижче стерна. Потім побачив, як щогли блискавично майнули по сонцю, і зрозумів, що, опинившись на гребені цієї водяної гори, корабель знову вирівнявся, ставши горизонтально. По палубі ударив порив вітру, а потім все потонуло в піні: гора покотилася далі, а «Сперанца» провалилася в прірву, що розверзлася під кілем.

Отямившись, люди відчули палубу під ногами, на її звичному місці. Згори падала піна, мов лапатий сніг із сніжинками завбільшки з кулак.

Цей вал провіщав закінчення урагану. Після нього всі хвилі здавались лагідними, вони ніби пестили обшивку шхуни, дивуючись, що вона ще може йти своєю дорогою.

Але вітер усе ще свистів по палубі, а хвилі розхитували корабель, вимушуючи його стогнати й тріщати.

— Поламаний ватер штаг! — сказав, підбігши, Мігу.

Дивно, що поламався тільки він. Швидко опустили фок і змінили курс на зюйд-вест. Але якщо не вивільнити щоглу, то ураган таки потрощить її, коли дихне на повну силу.

Хараламб обв'язався канатами, спустився вниз, знайшов кінець ланцюга і так, повиснувши над водою, з бугшпритом над головою, промучився дві години.

Уже вечоріло, коли все було скінчено і вони знову могли поставити фок. Побачивши, що люди втомлені, мокрі, голодні, а вітер і досі сильний, капітан вирішив, що вночі вони йтимуть тільки під фоком, а решту вітрил поставлять уже завтра.

— Ну, а тепер ти можеш приготувати мені чай, Ісмаїле, — гарячий, міцний і в найбільшій чашці! — сказав Хараламб, стріпуючи з себе воду, мов собака, викупаний у річці.

Кок захоплено поплескав його по плечу:

— Дати, дати тобі найкращий чай. Ти гарний хлопець, Хараламб!

Небо на заході посвітліло, крізь хмари пробилося сонце. Антон вирішив визначити точку перебування корабля. Юнга спустився в каюту, взяв секстант і став на люкові, намагаючись утриматися при хитавиці.

— Ієремія, принеси води бігом! — гукнув Ісмаїл з камбуза.

Ієремія взяв відро й пішов до бочки біля камбуза.

— Ну й турок, — пробурмотів він згодом. — Вибив чоп і випустив усю воду. Тільки й думає про своїх дружин! — Але ось знову почувся його голос, цього разу вже не такий байдужий, як перше: — Та він що, осліп? Чи захотів, щоб ми мучились від спраги посеред океану? — А наступної миті він вигукнув уже з жахом, скликаючи людей: — Братове, нещастя! У нас нема води! Бочки порожні, геть усі!

Розпач майнув крилами у вітрилах, затьмарюючи сонце, яке поважно провістило закінчення бурі.

РОЗДІЛ XXI ПЛАЧ ПЛОТОГОНА

Весь екіпаж заціпенів на палубі, дивлячись помертвілими очима на порожні бочки. Ніхто не міг збагнути, як це сталося, і тільки уявляли собі, що в божевільному танці урагану, коли хитавиця кидала їх від одного борту до другого і вони бились об щогли, об парапет, об бочки, прикріплені до палуби, хтось із них зачепився ногою чи плечем об чоп, вирвав його, навіть не помітивши й не відчувши, як питна вода перемішується з дощовою.

:— Подивіться, скільки води залишилось нижче чопів і зберіть її всю! — розпорядився капітан, силкуючись приховати тривогу.

Нижче чопів могло залишитись ще багато води, та, на нещастя, під час хитавиці вона майже вся вихлюпалась. Люди відв'язали бочки і, пильнуючи не пролити жодної краплі, вилили все у відра. Вдалося зібрати майже сорок літрів.

А капітан тим часом зробив підрахунки й занепокоєно побачив, що під час урагану, незважаючи на всі зусилля триматися курсу зюйд-вест, «Сперанца» відхилилась на п'ятдесят миль від морського шляху. Увечері 20 вересня корабель був у точці з координатами 4° північної широти і майже 23° західної довготи, тобто практично вони не мали шансів зустріти кого-небудь. Навігаційні інструкції передбачали для цих місць тривалі штилі. На щастя, тут передбачалися часті затяжні зливи; отже, можна було б поповнити запаси води. Але передбачення навігаційних інструкцій не завжди сповнюються, особливо тоді, коли вони потрібні!

Становище було загрозливе. Антон зібрав екіпаж і сказав:

— Хлопці, нас чекає важке випробування. У нас сорок літрів води, а дорога може тривати двадцять днів. Якщо піде дощ або зустрінемо пароплав, то буде добре. Але ми не повинні покладатися на це. Ми щойно пройшли через важке випробування. Герасім та Ісмаїл, моряки з дитинства, можуть підтвердити, що подібні урагани зустрічаються не щодня. Корабель, як бачите, не підвів нас, і ви самі поводились хоробро. Треба ще раз показати відвагу й вийти переможцями. — Капітан глянув на людей і рішуче додав: — Я не приховую, що воно набагато важче, ніж перше.

— Ми готові до всього, пане! — сказав Ієремія.

— Добре! Треба буде розподілити воду так, щоб вистачило на двадцять днів. Від цих пір норма води — одна склянка на день для кожного. Я можу покладатися на вашу силу волі, чи краще заховати воду?

Люди здивовано перезирнулись.

— Як же це так, пане? — спитав Ієремія. — Хіба ми будемо красти один в одного воду?

— Гаразд! Але коли почне мучити спрага, спокуса стане великою!

— Ми терпітимемо, скільки зможемо, а коли не буде іншої ради, то прийдемо і скажемо: «Треба сховати воду, бо інакше…»

Усі засміялись. Але вони ще не знали, які жахливі страждання чекають їх.

Наступного дня вітер, який ще віяв цілу ніч після урагану, вщух, і годині о десятій почала даватися взнаки спека. Люди одержали свою пайку води, і кожен сів на палубі, нерішуче роздумуючи: випити її зараз чи в обід? Випити всю одразу чи маленькими ковточками, щоб якомога довше було змочене горло?

— Будь що буде, — сказав Хараламб. — Навіщо отак мучитись? — І вихилив склянку.

— Друга не дати! — докірливо глянув на нього Ісмаїл.

— А мені й не треба! Правду кажучи, я зовсім не відчуваю спраги. Випив просто так.

І Герасім вилив свою склянку в бідончик, який причепив до щогли, у затінку під тентом, натягнутим над палубою. Побачивши це, інші зробили так само, бо бідончик був у кожного.

Поки що боротьба із спрагою здавалася грою.

Одразу по обіді, коли за вітром пропав і слід і океан задрімав, молочний при світі екваторіального сонця, кожен почав дивитися на бідончик жадливо.

— Гей, Ісмаїле, — сказав Хараламб, криво усміхаючись, — дивись, щоб я часом не застав тебе біля крана! Бо хоч воду й доручено тобі, це не означає, що ти можеш пити, скільки хочеш.

Кок почервонів. Хараламб не хотів його образити, він сказав просто так, жаліючи, що сам випив усю воду одразу, навіть не відчувши її смаку.

Час після. обіду минув досить легко, а коли настав вечір і небо охололо, люди здавалися жвавими й довірливими.

— Та гаразд, минеться й це. Я думав, буде важче.

Другого дня вони побачили смугу диму на норд-норд-ості.

— Пароплав! — закричав дозорець, ніби прокинувшись зі сну.

Усі кинулись до парапету. Антон схопив підзорну трубу.

— Так, пароплав! Якщо він нас помітить, ми врятовані! Можна сказати, що нам пощастило.

Через кілька годин, які минули в тривозі, на горизонті чітко, хоч і дуже далеко вирізьбився корпус корабля, що йшов курсом на зюйд-вест.

— Треба подати йому сигнал, — сказав капітан. — Бо інакше він нас не помітить і піде своєю дорогою.

Герасім узяв планку, прив'язав до неї жмут клоччя і вмочив у смолу, розчинену у нафті.

— Мігу, візьми оце, піднімись на клотик і запали.

За кілька хвилин юнга, тримаючись однією рукою за вершечок щогли, другою розмахував у повітрі палаючим смолоскипом, який густо й чорно димів. А люди на палубі стріляли залпами з рушниць. Капітан сподівався, що в океанській тиші постріли чутно до горизонту. І справді, чи то їх почули, чи побачили, за півгодини пароплав змінив курс і попрямував до «Сперанци».

— Іде! Тепер ми врятовані! — раділи люди. — Врятовані!

— Тепер я питиму воду відрами, — сказав Хараламб. — Гей, Ісмаїле, дай-но мені завдаток, бо мене мучить спрага.

— Не дати!. — передбачливо запротивився кок. — Поки не бачити бочка повна, не дати й краплі!

Рятівний корабель наближався повільно. Це було старе судно, колись трищоглове, на яке поставили машини. Замість середньої щогли височіла труба, звідки валував густий дим. У підзорну трубу на ньому видно було німецький прапор, але лише через дві години вони змогли прочитати назву — «Вотан», виписану білими літерами на носі. Трохи згодом, коли пароплав, молотячи воду лопатями, підійшов ближче, люди на палубі «Сперанци» побачили капітана, присадкуватого кремезного чоловіка. Він перехилився через парапет на юті з мегафоном.

— Хто ви такі? Що хочете?

Антон, за браком мегафона, приклав долоні до рота й закричав по-німецьки:

— Шхуна «Сперанца» з Суліни, Румунія. Ми втратили весь запас води. Ви можете дати нам бочку?

Капітан пароплава нахилився до переговорної труби, щось сказав, лопаті одразу ж почали крутитися повільніше, а кількома хвилинами пізніше обидва судна стояли борт біля борту посеред пустельного океану.

— Капітане, ідіть сюди! — гукнув з юта присадкуватий чоловік.

Матрос перекинув мотузяний трап через борт, і за хвилину Антон опинився на борту чорного від кіптяви «Вотана». Задимлене тут було все — щогли, зав'язані вітрила, стерно, люди. На вгодованому обличчі капітана піт стікав звивистими смужками, прокладаючи світлі доріжки на підборідді, а звідти на шию, під почорнілу куртку.

— Мене звати Петер Шмідт, — сказав капітан, подаючи Антонові руку. — Ви звідки йдете?

— З Гібралтара в Пернамбуко.

— І як же ви вирушили в довгу дорогу без води?

— У нас було тисяча шістсот літрів, але ми потрапили в ураган, і випадково були вибиті чопи в бочках.

— Дивний випадок!..

— Пане, — засміявся Антон Лупан, — видно, ви зазнали багато лиха, якщо такий підозріливий!

Капітан пароплава глянув на нього, потім сказав не дуже привітно:

— Гаразд, я дам вам двісті літрів, хоча…

Цієї миті двері каюти під ютом прочинились і на палубу вийшов якийсь заспаний велетень, витираючи долонею піт на шиї.

— Що таке, Петере? — спитав він. — Чому ми зупинилися?

— Та ось румунська шхуна, — догідливо відповів капітан. — Просять води.

Чоловік піднявся на ют і зупинився перед Антоном, не подавши руки й непривітно дивлячись на нього.

— Куди ви йдете? — спитав він, просвердлюючи його очима.

— Я вже сказав про це капітанові.

— Він тільки капітан, а хазяїн я!

Антон Лупан опанував себе:

— Оскільки доля екіпажу в небезпеці, я вимушений підкоритися вам, пане. Ми йдемо з Гібралтара в Пернамбуко, а звідти до Магелланової протоки.

Велетень докірливо глянув на свого капітана, ніби хотів сказати: «Бачив, Петере?», а вголос спитав, презирливо усміхаючись:

— По золото?

— Ні, пане, ми моряки.

— А що ж вам шукати на Вогняній Землі?

— Ми хочемо дослідити невідому землю між протокою Бігл і океаном…

— Бачиш, Петере! — кинув велетень капітанові. Потім обернувся до Антона: — І що ви хочете від нас? Води?.. Не дам!

— Я не можу вас присилувати, пане, але вимушений сказати, що в небезпеці життя семи людей.

Капітан пароплава стояв поряд, опустивши очі. Велетень ощирився, взявся в боки і, дивлячись на Антона примруженими очима, відповів тихо, крізь зуби:

— Тим краще! Здохніть усі тут! Буде менше на Вогняній Землі!

— Пане, прошу повірити мені! Ви йдете туди по золото, а ми шукаємо інше. Ми тільки хочемо дослідити невідому землю…

— Досить! Не дам!

Капітан «Сперанци» раптом із жахом уявив небезпеку, яка нависла над екіпажем, і, переступивши через власне серце, хотів благати милості, але раніше, ніж спромігся вимовити слово, прочитав відповідь у безжальних очах чоловіка, що стояв перед ним. Антон ошелешено спускався по мотузяному трапу, відчуваючи, як усе хитається довкола нього. Це неймовірно: сімом людям загрожувала смерть від спраги посеред океану, а людина, яка могла б урятувати їх, відмовилась це зробити.

Пароплав дав гудок, під палубою зашуміли важкі машини. Велетень стояв, зіпершись на парапет, і на його закам'янілому обличчі читалося непохитне рішення.

Наступної миті, гнаний останньою надією, єдиною рятівною думкою, капітан «Сперанци» метнувся до Мартіна Стрікленда. Якщо чоловік з «Вотана» — золотошукач, може, пасажир шхуни знає його, може, вони хоч чули один про одного, а коли й ні, то, може, поговорять інакше, своєю мовою, якою подібні люди можуть розумітися в певні хвилини життя, хоч би як вони конкурували.

— Пане, ходіть на палубу!

— Ми прибули? — Мартін Стрікленд розплющив очі.

— Ні! Ми посеред океану, і в нас нема питної води. Ідіть нагору: там пароплав, вони можуть нам допомогти, але не хочуть. Може, ви порозумієтесь із ними.

— Мені не потрібна вода. Я п'ю віскі.

Антон уже не міг стриматись. Він кинувся на нього, кров бухнула йому в обличчя, і він схопив його за барки:

— Чи ти не розумієш, негіднику, що коли ми помремо, то й тобі кінець тут, посеред океану? — І він кинув Мартіна Стрікленда у двері, мов тюк.

— Ну, ти мені заплатиш за це! — гаркнув Мартін Стрікленд на палубі.

Велетень на «Вотані» витріщив очі і скрикнув, блискавичним рухом вихоплюючи з кишені револьвер:

— Кларк Норман! Я знайшов тебе!

Мартін Стрікленд підвів очі, впізнав його і зблід.

— Шлімбах! — скрикнув він, кинувши руку до кишені.

Але не встиг вихопити револьвер, як Шлімбах випустив три кулі підряд. Капітан пароплава метнувся до нього й схопив за плечі, силкуючись відірвати від парапету. Мартін Стрікленд із спотвореним гримасою обличчям сховався за щоглу, дістав револьвер, прицілився і тої ж миті, коли Антон Лупан метнувся вибити в нього зброю, натиснув на спуск. Куля впилася в парапет пароплава.

Шлімбах заревів, смикнувся з рук капітана й перехилився через балюстраду в витягнутим револьвером. У повітрі над обома палубами засвистіли кулі. Почувся дзенькіт розбитого скла, велетень зарепетував:

— Дослідники! Невідома земля!.. Бачив, Петере, кого ти хотів урятувати?

Антон таки схопив Мартіна Стрікленда за руку і, крутнувши її, повалив його долі.

— Досить! — крикнув він до Шлімбаха. — Якщо маєте що ділити, то з'ясовуйте це між собою, а не наражайте на небезпеку інших!

На «Вотані» кілька моряків разом з капітаном вгамували розперезаного велетня.

— Я чекаю тебе в Пунта-Аренас! — репетував той, метаючись у їхніх руках. — Чуєш, Нормане? Готуй шкуру, я її продірявлю, якщо тебе не з'їдять тут риби.

— Чекай, Шлімбах! Я давно хочу зустрітися з тобою! — крикнув у відповідь Мартін Стрікленд.

Пароплав дав довгий гудок, щоб перекрити голоси. Гуркіт машин подужчав, лопаті жвавіше замолотили воду. Шлімбах уже нічого не міг почути, але Мартін Стрікленд з спотвореним обличчям, з скляними очима кричав і далі, поки його тягли до каюти:

— Я відплачу тобі за все! Чекай, я в боргу не залишусь!..

«Вотан» важко віддалявся на зюйд-вест, залишаючи над водою важку смугу диму.

У сутінках пароплав зник за горизонтом, згодом розвіявся й дим. «Сперанца» залишилась самотня серед пустельного океану.

На четвертий день спрага почала доймати людей нестерпно. Вони терпіли її без нарікань, майже в усіх почало розпухати горло, аж важко було їсти. Кожен ковток завдавав стільки мук, що легше було «не їсти, а терпіти, крім спраги, ще й голод.

Зморені екваторіальним сонцем, яке опівдні висіло над головою, виснажені, бо слабкість висотала їхні сили, люди тинялись, мов тіні, спускалися в каюти, шукаючи місця, Де б сховатися від спеки, але під палубою було ще задушливіше.

І після якоїсь години мук вони знову повертались на палубу й марно виливали один одному на голови відра забортної води. У перші хвилини їм ставало легше, а потім муки починалися знову, ще нестерпніші.

І щоб їм було ще гнітючіше, а майбутнє стало безпросвітнішим, довкола корабля почали роїтися акули, ніби відчуваючи наближення бенкету.

Минали дні, пропечені спекою, зрідка схоплювались короткі спалахи вітру, але на горизонті не видно було порятунку. Часом вони бачили якусь імлу, але марно сподівались, що то дощові хмари або пароплав. Ісмаїл пильно оберігав воду, хоч ніхто жодного разу не намагався випросити більше, ніж належало понад встановлену норму. На жаль, навіть її вже майже не можна було пити. Вода від спеки застоялась, стала затхлою, рудою, набула кольору й запаху гнилого болота.

Негріле теж мучився разом з людьми. Простягнувшись на палубі під оманливою тінню тенту, він важко дихав, іноді зводив очі її лагідно дивився на людей, ніби хотів сказати, щоб вони не переймались його стражданням. Час від часу хтось зласкавлювався над бідолахою й виливав на нього відро води. Собака задоволено скавчав, а очі ставали промовистіші, ніж людські слова.

Одного разу Негріле став біля парапету, болісно заскавчав і затремтів, мов від холоду.

Мігу підійшов і став біля нього на коліно.

— Що, Негріле, що, мій любий? Тобі важко? Потерпи, ось виплутаємося ми з цієї халепи, і я тобі принесу повне відро води!

— Дай йому спокій, хлопче, та й сам себе не муч! — докірливо кинув хтось хрипким голосом.

Мігу підвівся, ладен розплакатися. Потім, щось надумавшись, пішов до Ісмаїла.

— Дядьку Ісмаїле, дайте, будь ласка, мою завтрашню порцію води, бо помре собака, а я клянусь, що для себе не попрошу!

Негріле глянув йому вслід, глянув на океан, ступив крок назад, затремтів, гребонув палубу кігтями і враз, перш ніж хтось устиг його зупинити, метнувся через парапет.

Люди кинулись до борту, забувши про спрагу й про втому.

Собака жадібно пірнув у хвилі, але за мить підняв голову вгору, злякано й спантеличено випльовуючи солону океанську воду. Але це купання все одно видалось йому приємним, бо він почав швидко й весело плавати, віддаляючись від корабля.

— Негріле!.. Назад!.. — закричав Мігу.

Раптом, уже метрів за п'ятдесят від корабля, Негріле різко повернув і метнувся назад зі швидкістю касатки.

Видно було тільки його голову й чорний хвіст, що розпластався на хвилях, мов спина якоїсь океанської тварини.

Позад Негріле з'явилась якась сіра тінь, а за нею метнулися з десяток інших.

— Дядечку Ієреміє, врятуйте його!

Перша акула була вже за кілька метрів від Негріле, коли Ієремія спокійно, як це вмів тільки він, вистрілив. Сіра спина зметнулась, бризнувши краплями води й крові. Кілька акул, що мчали ззаду, зникли в глибині, майнувши хвостами над хвилями.

— Стріляйте, дядечку Ієреміє, дивіться, вони ж схоплять його!

Ієремія вистрілив ще раз, перелякавши акул, які почали метушитися довкруг плями крові. Негріле швидко плив, прищуливши вуха, ніби його гнав не страх, а радість.

— Ви тільки гляньте на нього, чортяку, він, здається, сміється! — сказав Ієремія, прицілюючись у третю акулу.

— Викинути трап! — наказав капітан. — Хай хтось спуститься й схопить його.

Герасім і плотогон кинулись до борту, але їх випередив Мігу:

— Дозвольте мені, дядьку Герасіме!

— Не можна, хлопче, це небезпечно!

— Але ж це мій собака!

Собака був уже метрів за двадцять, Мігу завис над водою, тримаючись однією рукою за трап, а другою готовий схопити пса за загривок, коли раптом з'явилися ще дві зграї акул — одна праворуч, друга ліворуч.

— Пане, беріться за тих, що зліва, а решту залиште мені! — крикнув Ієремія, піднімаючи мушкет.

Два постріли гримнули одночасно, по воді розпливлися криваві плями. Живі акули вдарили хвостами, шукаючи своїх убитих родичів. Негріле підстрибнув у воді, тої ж миті тремтячі пальці хлопця схопили його за шкіру. І тут почувся голос Антона:

— Стережись, Мігу!

У воді метрів за п'ять від трапа блиснула спина однієї акули. Їй треба було зробити тільки стрибок, щоб потягнути в глибини і Мігу, і Негріле.

Хлопець повернув голову, побачив небезпеку за крок від себе, напружив усі сили й кинув собаку, мов мокрий мішок, через парапет, а сам лише встиг підтягнутися на руках — і залишив у пащі океанського розбійника чоботи, які сковзнули з ніг.

Коли люди, ще не отямившись від жаху, нахилились через парапет, чоботи й акула зникли в глибині океану.

Мігу витирав піт з чола, аж тепер розуміючи, з якої небезпеки він виплутався. Потім, оговтавшись, нахилився до Негріле й почав гладити мокру шерсть, зайшовшись болісним плачем.

— Ну годі, хлопче, досить плакати, адже ніхто не помер! — спробував заспокоїти його стерновий.

Від камбуза підійшов Ісмаїл, несучи миску і склянку води.

— Ну добре, Негріле, якщо спрага, то чому не прийти не взяти вода? А якби тебе з'їсти акули?..

Негріле заскавчав, ніби йому стало соромно і він повністю визнає свою провину…

Через тиждень на палубі вже не чулося розмов, жартів, сміху. В обід люди важко приходили до їдальні, де виснажений Ісмаїл тремтячими руками наповнював склянку смердючою водою з бака, яку вони випивали одним духом.

— А в нас, брате, — сказав якось Ієремія, — зараз починаються осінні дощі!

Його двоюрідний брат здавлено застогнав, потім у побляклих очах з'явилась іскорка життя і він спитав упалим голосом:

— А хіба хліб уже зібрали?

— Ого! Люди вже орють на зяб…

Хараламб звівся на лікоть і подивився кудись далеко, ніби в інший світ:

— Кажеш, починаються осінні дощі? І вони промочують так, що аж дригониш від холоду? Не може бути, Ієреміє! Нема дощів на землі!

Молочно-біле небо стікало в океан і аж шипіло при цьому. Довжина й висота зникли, обшир не мав виміру, і навіть нерухомий корабель ніби втрачав знайомі обриси, розтоплюючись у довколишній голубуватій лаві. Щогли диміли, чорніли, розповсюджуючи запах смоли, і ось-ось мали перетворитися в попіл. Цілі години підряд на палубі не було анінайменшого руху, зате в океані, не потривоженому найменшим брижем, схожому на розплавлений степ, так спокійно і так терпляче ходором ходили акули, що можна було зсунутися з глузду. Вони, мабуть, не могли знайти іншої здобичі, тому чекали тільки цієї, впевнені в недалекому бенкеті.

Крістя Бусуйок похитав головою, подивився на океан, на акул, потім закинув голову й пробіг поглядом по щоглах, вершечки яких диміли в розплавленому небі, підійшов до великої щогли, обхопив її руками, припав обличчям до гарячого дерева, погладжуючи його, цілуючи обпаленими губами, і почав молитися, ніби читав літанію:

— Ой смереки мої, мої гордовиті горянські сестри!.. Ох лісе мій, лісе мій любий!..

І, примовляючи отак, голосом, що аж краявся від суму, плотогон гладив і цілував дерево, з яким разом він пройшов довгу дорогу, опускаючись дедалі нижче біля нього, аж поки став на коліна та так і завмер, обхопивши щоглу руками…

На тринадцятий день цієї муки, коли вже майже ніхто не міг триматися на ногах, капітан визначив, що «Сперанца» знаходиться майже на 26° на захід від Грінвіча, а це означало, що тут є постійна східна течія, бо інакше вони не пройшли б без вітру майже 180 миль.

Дрейф виніс їх майже на морський шлях, і хоч на горизонті поки що не було ні вітрила, ні диму, тепер уже не могла не трапитись допомога. Антон Лупан пожвавішав і вирішив підбадьорити й людей.

— Хлопці, нам треба протриматися ще день-два, і я клянусь вам, ми будемо врятовані!

— Пане! — сказав Герасім другого дня під обід. — Ідіть подивіться, що це таке! Коли були хмари, ми казали, що то кораблі. Цього разу я бачу хмари, бачу їх чітко, але, може, це корабель!

Закінчились міражі! Це були хмари, справжні хмари, вони пливли з півдня, затягуючи небо, готові вилитись на океан.

І коли через півгодини почався дощ, люди задерли голови, сміючись, плачучи, і, спраглі та щасливі, ковтали краплі води впереміш із сльозами.

— Тільки б він не перестав! — сказав Мігу, закинувши голову і заплющивши очі. Сорочка в нього була розстебнута на грудях, щоб дощ падав на виснажене тіло.

— Не турбуйся: коли він уже почав іти, то йтиме цілі дні! — заспокоював його Антон, сп'янілий від дощу, як і всі.

Негріле теж ловив дощові краплі, висолопивши язик.

— От бісів собака! — позаздрив Ієремія. — Він спритніший, ніж ми всі! Він своїм язиком за годину збере ціле відро води!

Дощ справді тривав багато днів. Вітер, який приніс його, повернувся на три градуси на південь, і капітан не мав анінайменшого сумніву, що це південний пасат, який часто переходить екватор, залітаючи в чужу зону. «Сперанца» пішла своїм курсом, на зюйд-вест, і знову долала понад сто миль на добу.

5 жовтня вранці в розривах хмар з'явилося сонце. Мігу встиг заміряти його, і розрахунки підтвердили, що шхуна саме цієї миті переходила екватор у точці 29-го меридіана на захід від Грінвіча.

За морськими традиціями, Ієремію, Крістю Бусуйка, Хараламба й Мігу, моряків-новачків, слід було б викупати в бочці з водою. Але оскільки дощ лив мов з відра, то ще одне купання зайве.

— Відтепер ви вже справжні моряки! — сказав Антон. — Ви подолали майже всі труднощі на морях і океанах…

— Як це майже всі, пане? — запротестував Хараламб. — Ми подолали бурю і шторм, піратів Безбородого, билися з маврами, стали на прю з арматаном, терпіли спрагу й спеку… Про які випробування ще…

Але не встиг він закінчити, як величезна блискавка, вихопившись із самісінької серцевини хмар, що аж заклекотіли, розпустилася сувоєм на все небо.

— Святий Ілля теж перейшов екватор! — розсміявся Ієремія.

Блискавки й громи, які одразу вдарили після неї, не вщухали вже до вечора, виповнюючи обшир вогнями й вибухами, мов на полі бою.

Екваторіальне повітря перенасичене електричними зарядами, і коли спалахує одна блискавка, вслід за нею вибухають інші. Немало кораблів зникали безслідно, вражені тут блискавками. У Ріо-де-Жанейро, приміром, ішов з зерном американський корабель. Через два тижні Антон Лупан прочитав у газетах, що «Алерт» не перейшов екватор: у нього вдарила блискавка, і він потонув.

Екіпаж «Сперанци» теж наражався на цю небезпеку. Океан аж кипів від блискавок, що падали у воду, мов дощ, перемішуючись із справжнім дощем.

З-поміж усіх небезпек, яких вони зазнали, ця — найстрашніша, бо навіть не здогадуєшся, котра із блискавок якої миті принесе загибель.

— А ви не є страшно? — спитав кок капітана, який стояв біля стерна.

— Ні, Ісмаїле. Корабельне дерево не дуже притягує блискавки.

Під вечір колотнеча трохи втихла, а тільки-но запала ніч, океан спокійно заснув. Вітер віяв рівно й сильно.

Тепер вони впевнено йшли до берегів Бразілії з постійним і невтомним південним пасатом, який дув чотири дні підряд. О першій ночі на п'яту добу дозорець вигукнув:

— Прямо по курсу маяк!

Це був маяк на мисі Олінда, за яким невдовзі мав з'явитися маяк Пернамбуко, так давно жданий порт… Атлантика залишилась позаду, а разом з нею й п'ятдесят днів після виходу з Гібралтара.

РОЗДІЛ XXII ВЕСНА В БРАЗІЛІЇ

Сонце на смарагдовому небі вимушувало іскритися океан, який залишився позаду — егей, Океане, про що думаєш?! Над щоглами ширяли альбатроси, а над самісінькою водою пронизливо пищали білі чайки. Берег Бразілії виднівся попереду довгими терасами, що тонули в барвистій зелені.

Капітан стояв на носі, зіпершись на парапет, і дивився з незбагненним сумом на берег. Він перейшов Атлантику, сповнив частину своєї давньої мрії, а зараз ніби нічого й не перешкоджало сповнити її до кінця. Найважливіше, що він нарешті недалеко від П'єра Ваяна і зустріне його незабаром на цьому березі Америки. Проте на обличчі капітана не читалася радість.

Негріле сором'язливо підійшов до нього, зіперся на парапет і почав вдивлятися в берег, принюхуючись до повітря. Але, мабуть, одразу ж зрозумів, що це інша земля, і сумно простягнувся на палубі.

Антон Лупан зітхнув. Негріле глянув на нього і тихо заскавчав.

Герасіма обсіли якісь думки, він довго вагався, але нарешті таки зважився й підійшов до капітана.

— Пане, я хотів би вас щось спитати!

— Що сталося, Герасіме? — замислено обернувся до нього Антон.

Весь екіпаж був на палубі. Стерновий глянув на людей, знову завагався, здвигнув плечима й заговорив якимось незвичним для нього тоном:

— Я хотів би спитати вас, пане, якщо ви не розсердитесь, чому ми не взяли її?

— Кого, Герасіме? — зблід капітан.

— Аднану?! — вигукнув Мігу — і не знати, спитав чи ствердив.

Капітанове обличчя з блідого набуло кольору червоного ліхтаря. Силою волі Антонові вдалося приборкати хвилювання. Він зобов'язаний відповідати за долю екіпажу і в погожу годину, а не тільки в шторм. Тому відверто глянув у вічі стерновому й сказав, намагаючись погамувати калатання серця:

— Ми не взяли її, Герасіме, з багатьох міркувань…

— З яких же саме?

— Передовсім я боявся, щоб не було нарікань…

— Ми не нарікали ніколи! — майже водноголос вигукнули всі.

Капітан похитав головою, усміхнувся і сказав, зумисне відвернувшись:

— Хтось із вас назвав її сиреною, котра, мовляв, прийшла вивести нас на манівці.

— Ця дурна голова помилятися! — опустив очі від сорому Ісмаїл. — Я просити вибачення!

— Нема за що, Ісмаїле! Ми вирішили, що кожен може мати власну думку. А втім, так само думав не ти один… Але й це ще не все. Одного дня вам здалося б, що Аднана не дуже старанно виконує роботу, що вона зробила щось не так, як усі…

— Та де там! — підскочив Крістя Бусуйок, який знову заговорив після тривалого мовчання. — Ми навіть не дозволили б, аби вона бруднила руки такими справами…

— А ви гадаєте, їй приємно було б бачити, що ви з нею панькаєтесь, ніби з принцесою? — спитав капітан. — Слухайте, що я вам скажу! Спершу, може, все й добре було б, але згодом почалися б нарікання й невдоволення. Навіть Мігу набридло б бачити, що вона весь час носить його одяг.

— Ніколи, пане! — так гаряче вихопився юнга, що всі аж здивовано глянули на нього.

Антон помовчав трохи, потім, затинаючись, сказав:

— Але зараз, через два місяці, якщо ви справді вважаєте, що ми помилились, залишивши її в Марселі, то ми можемо спокутувати свою провину.

— Як, пане?

— Викличемо її каблограмою, і вона нас наздожене у Монтевідео або в Ріо-де-Жанейро.

— А це можливо? — спитав Герасім, силкуючись приховати радість. — Поки одержить каблограму, поки сяде на пароплав… А гроші?

— За гроші вона може не турбуватися. Банк видасть їй наші гроші у Марселі, а решта все буде значно швидше, ніж ви думаєте. Каблограму вона одержить наступного дня після відправки.

— Чудасія!

— Потім сяде на пароплав, і поки ми прийдемо в Монтевідео, вона вже буде там. Ну, добре! — підсумував капітан. — Прийдемо в порт, одразу пошлемо депешу в Марсель… А зараз — усі по місцях! Мігу, швидко підняти бразільський прапор!

Юнга миттю подався до щогли, присоромлений, що забув про свій обов'язок. А коли вже спускався, його вухо вловило якесь дзижчання — глибоке й безперервне.

Люди теж почули його — воно пересилювало далекий гул порту й рокіт моря.

— Що це таке? — спитав Ієремія.

Антон теж спантеличено прислухався до нього, аж раптом згадав книжку Дарвіна і все збагнув.

— Це лісові комахи, Ієреміє.

— Та невже комахи можуть здійняти отакий шум?

— Так, бо їх мільярди на кожному кроці в лісі. Звісно, в них голос не бугая, але коли їх збирається стільки…

— Ой лишенько! Це ж можна збожеволіти, якщо трохи поживеш тут!

За півгодини, коли годинник на митниці вибив дванадцяту, шхуна кинула якір у порту Пернамбуко, подалі від вантажних кораблів, так що її можна було сприйняти за яхту, яка плаває тільки для задоволення свого господаря.

Тільки-но корабель пришвартувався, капітан навіть не переодягнувшись, як це він робив завжди в новому порту, доручивши Герасімові владнати справи з медиком, з поліцією та з митниками, бігдем подався в контору порту. Однак його чекало розчарування: «Есперанса» не заходила в порт Пернамбуко, але — слава богу! — вона не значилась і в списку жертв корабельних катастроф.

Антон вирішив, що його друг іде до Байї, або до Ріо-де-Жанейро, або навіть до Монтевідео, не маючи потреби заходити в усі порти вздовж східного узбережжя Америки.

«Сперанці» теж нічого було затримуватись тут, і капітан вирішив перед відходом зробити тільки одне.

Тож невдовзі він стояв на пошті перед віконечком, де приймають каблограми, і писав тремтячою рукою: «Візьми гроші в банку. Сідай на перший пароплав. Чекаємо в Монтевідео».

Потім трохи повагався і замість свого імені поставив: «Екіпаж «Сперанци».

Антон Лупан повертався в порт і думав по дорозі про шлях каблограми через паралелі й меридіани, через Гібралтар, через Балеарські острови, аж до майдану канатників, де зараз падали каштани. А друга думка водночас летіла на південь, до берегів Аргентіни, куди його вів, теж наполегливо, наказ з великої книги дружби…

Антон ще здалеку побачив «Сперанцу», яка стояла біля пристані, похитуючись на швартових. Але враз зупинився. На палубі відбувалося щось незвичайне. Що ж то може бути?

Капітан побіг, перескакуючи через кілька сходинок, пробіг перед яхт-клубом, перетнув навкіс пристань і знову зупинився здивований: якийсь матрос натирав компас, а весь екіпаж крутився біля нього…

Антон придивився і враз відчув, як у нього під ногами попливла земля, — в такому стані він опинявся тоді, коли океан і небо міняються місцями. Якась дивна сила вирвала його з цієї хитавиці й кинула на край пристані, до трапа.

— Аднана?!

Він не кликав, він запитував.

Вони стояли за п'ять кроків одне від одного, він — на краю пристані, вона на палубі, біля стерна, і ніхто з них не зважувався ступити на трап.

— Коли ти прийшла? — спитав капітан.

Вона приклала руку до грудей отим ніжним жестом, яким зачарувала його вперше:

— Я?.. Уже чотири дні тут…

— А як же ти перейшла океан?

Аднана скинула брови, здивована таким запитанням:

— Он на тому кораблі.

— А батько? Вона опустила очі:

— Він помер через тиждень, як ви пішли…

Дівчина замовкла під гнітючим тягарем, і Антон, не знайшовши інших слів, спитав:

— А пекарня?

— Її забрала пані Флоріон: вона пообіцяла мені тримати фірму «Сперанца».

— А гроші на дорогу?

— Я прийшла сюди не пасажиром першого класу: найнялася допомагати на кухні. А звільнилася годину тому, коли побачила… — І враз схаменулася — Може, я поспішила? Спершу треба було спитати… Ви приймете мене до свого екіпажу?

Антон Лупан відповів швидко, від щирого серця, забувши на мить, що він капітан корабля, а екіпаж слухає кожне його слово:

— З розкритими обіймами, Аднано!

— Нарешті ви повірили в мене? — спитала вона, ледь іронічно всміхаючись. — Ти вважаєш, я буду гідним матросом?..

— Якщо ми вже тебе покликали…

— Як це ви мене покликали?

— Послали сьогодні каблограму… Тобі ніхто про це не сказав?

Плечі в неї затремтіли, вона нахилилась і відчула, що може впасти через трап, який стояв між ними, мов бар'єр.

— Отже, ти мене приймаєш? — перепитала вона, кусаючи губи.

— Так, Аднано!

— З розкритими обіймами?

Він кивнув головою, боячись, що може сказати ще щось.

— Ну то розкривай їх! — гукнула Аднана, кидаючись на трап.

Ісмаїл на носі мовив, піднявши палець:

— Якщо Магомет не йте до гори, то ця гора йти до Магомет!

— Та досить, тобі, турку, з твоїми примовками! — накинувся невідь-чого на нього стерновий. — А ви всі чого тут стали? Ану не гайте часу: беріть речі і переносьте в трюм!

Аднана опинилась в обіймах капітана, ніжна, юна, лагідна, і тихенько плакала, але слізьми солодкими, теплими. Слізьми щастя!

У Бразілії буяла весна!

РОЗДІЛ XXIII КОНКУРЕНЦІЯ З ПРЕЗИДЕНТОМ УРУГВАЮ

Весна в Бразілії була прекрасна того дня, коли прийшла Аднана. Другого дня вони помітили, що повітря тут вологе й гаряче; воно сприяє тропічній рослинності, викликаючи до життя її чарівні сили й покриваючи землю важкою запоною зелені, якій радіють комахи та інша різна живність.

Але вже з першого вечора екіпаж «Сперанци» почав відчувати, що їм треба перемінити клімат.

Екіпаж два дні працював без передиху — завантажував воду, продукти, особливо фрукти й овочі, яких тут було досить, і третього ранку шхуна вже йшла курсом на Ріо-де-Жанейро… Вітер весь час віяв з півночі і разом з теплою течією допомагав «Сперанці» долати щодня сто сорок — сто вісімдесят, а іноді навіть двісті миль.

Шхуна йшла за п'ять-шість миль від берега. Майже щодня після обіду небо затягували хмари, і одразу цілу годину або й дві згори звалювались потоки води. Коли вщухав дощ, так само раптово, як і починався, небо виповнювалося яскравим світлом і здавалося ще чистішим та голубішим, ніж раніше, а над лісами здіймалася, ніби з величезних казанів, пара.

Антон Лупан знав із книжок, прочитаних перед мандрівкою, що в гарячому повітрі тропіків дощі — звичне явище, вода швидко випаровується. Тому й потрібні тут справжні потоки, щоб обдурити спеку й напоїти ліси.

З палуби «Сперанци» вода теж випаровувалась швидко, здіймаючись стовпами вздовж вітрил.

15 жовтня шхуна ввійшла в порт Байя. Антон знову був розчарований, дізнавшись, що «Есперанса» не заходила й сюди. Нічого про неї не знали і в Ріо-де-Жанейро, куди «Сперанца» прибула двадцять першого числа. Очевидно, П'єр пішов прямо на Монтевідео.

— Підняти якір! Підняти вітрила!.. На південь, Герасіме!

Вони йшли вздовж берега, як і досі, аж до острова Сан-Себастьян, звідти повернули на Санта-Катеріна — цього разу залишивши землю далі, праворуч, а самі повністю довірились океанові.

У бортовому журналі відзначено, що 25 жовтня на острові Санта-Катеріна капітан вирішив почистити й пофарбувати дно корабля, бо водорості стали причиною того, що «Сперанца» відчутно втратила хід.

— Пора побрити бороду, Герасіме! — сказав Антон начальникові команди. — Краще нам згаяти день тут, аніж два тижні в дорозі до Монтевідео.

— Так, пане, але ж це нам обійдеться в кругленьку суму!

Капітан засміявся, ляснувши його по плечу:

— А може, не коштуватиме жодного сантима?

— Тоді я скажу, що ви вмієте робити чудеса, пане!

«Сперанца» зайшла в протоку, яка відділяла бразільський берег від острова Санта-Катеріна, і поволі пішла вперед під берегом, аж перед селом Дон-Мігело капітан вирішив, що тут саме те місце, яке йому потрібне. У глибині невеличкої бухти капітан узяв стерно праворуч, корабель тихенько повернув і пішов до суші, на подив і острах екіпажу, аж поки заскрипів під кілем пісок.

— Ми сіли на мілину! — вигукнув Герасім.

— Саме цього я й хотів! — відповів капітан. Сонце недавно зійшло, а як показують морські таблиці, саме о цій порі морський приплив сягає найбільшої сили. Трохи згодом шхуна, підперта, щоб не впала на бік, стояла рівна й ніби перелякана, днище її вийшло з води, а океан тим часом відкочувався, залишаючи позад себе струмочки.

Пройшовши моря Чорне, Егейське, Середземне, Червоне й Атлантичний океан, набравши на обшивку силу-силенну водоростей та скойок, корабель мав жалюгідний вигляд, — зараз він був схожий на велетенську морську тварину, викинуту на берег.

По перекинутому через борт мотузяному трапу люди спустились на пісок і почали чистити обшивку, засмоктану скойками й водоростями. Кілька рибалок, які збирали устриці, прийшли допомогти морякам.

Мушлі, які влипли в днище, не можна було відірвати просто так, але спеціальне долото з роздвоєним лезом супроти них — мов зараз танк супроти людей. Під ним водорості й молюски відскакували, залишаючи чисті дошки — ніби щетинисте обличчя під бритвою перукаря.

До десятої години «Сперанца» позбулася паразитів, які лежали гнилою купою обабіч неї. Тепер добре було видно, який важкий баласт тягала за собою бідолашна шхуна.

Днище не потребувало ремонту, його слід було тільки пофарбувати. Екіпаж узявся до роботи, і до дванадцятої години, коли вода почала знову підніматися, свіжопофарбована шхуна блищала на сонці, мов новенька.

Перед вечором вони нанесли ще один шар фарби і відтак закінчили причепурювання.

Наступний приплив мав бути лише вранці.

Цієї ночі екіпаж спав на палубі, мов на підводі, розпряженій обіч дороги, а вранці, незважаючи на всі страхи, корабель грайливо похитувався на воді протоки, ніби радіючи, що позбувся брудного шлейфа. Розрахунки капітана були точні, відтак він міг записати до своєї бухгалтерської книги велику суму зекономлених фунтів стерлінгів.

— А якби приплив був низький, ми так і залишились би в Дон-Мігело? — спитав Герасім з запізнілою тривогою.

— Саме так! — визнав капітан. — Тому я точно вибрав день, коли приплив зростає, а не спадає. Вчора сонце збіглося з місяцем, тому приплив був найвищий, це добре відомо.

І справді, океанські води напливають на берег двічі за двадцять чотири години, створюючи припливи й відпливи, які, з одного боку, викликаються обертанням землі, а з другого — дією місячного й сонячного тяжіння. Якщо ці два небесні тіла опиняються в збігу або в протистоянні, їхня магнетична сила об'єднується і піднімає океанські води.

Від Дон-Мігело вони пішли далі, так само під берегом. Через два дні «Сперанца» ввійшла в територіальні води Уругваю, і на носовій щоглі був піднятий прапор цієї країни.

Тепер на палубі знову все блищало, канати не валялися купами, мідь натиралася тричі на тиждень, а екіпаж не забував голитися, прасувати одяг і прати білизну. Щоранку на палубі знову з'являлося простирадло Аднани, і дівчина зав'язавши в вузол волосся на голові, заводила вивезену з Сірії пісню, яка свого часу викликала стільки побоювань.

З очищеним від водоростей і свіжопофарбованим днищем шхуна щодня протягом тижня робила не менше ста п’ятдесяти миль і другого листопада кинула якір у Монтевідео — набагато раніше багатьох пароплавів, які вийшли разом з нею з Ріо-де-Жанейро.

«Есперанси» не було й тут. Невже П'єр, не заходячи в жоден порт, пішов просто до протоки, в Пунта-Аренас? Це здавалося незбагненним Антонові.

Та хоч би там як, він вирішив іти далі вздовж материка, щоб обстежити всі порти і затоки на шляху.

І все-таки, за його розрахунками, Монтевідео — останнє місце, де можна відповідно підготуватися до важких випроб у протоці. Треба було запастися теплим одягом для всіх, поставити пічки в каютах. Мартін Стрікленд, який мав оплачувати всі витрати, підписав чек без вагань.

— Де ваш кок, Ганнібал чи як там його звати? — спитав він, підписавши чек.

— Ісмаїл, — відповів Герасім, який мав зробити всі покупки, і, вийшовши на палубу, гукнув: — Ісмаїле, тебе кличе твій пан!

Але Ісмаїла не було. Він у новому тюрбані з індійського шовку в цей час гордовито ходив по вулицях міста. Хоч тут і була велика мішанина націй, а відтак і мішанина найрізнішого одягу, тюрбан був занадто незвичний для Латинської Америки, щоб його не помітили. Отож за годину кок «Сперанци» вів за собою усіх роззяв і волоцюг Монтевідео, які хотіли повеселитися задарма.

У супроводі цієї галасливої, веселої й безтурботної зграї Ісмаїл вийшов на невеличкий залюднений майдан.

— Прошу, сеньйори, починається аукціон! — вигукнув з низенької естради якийсь кабальєро з чорними вусиками, розмахуючи над головою велетенським капелюхом.

Цей кабальєро говорив чистісінькою іспанською мовою, яку Ісмаїл чув у Валенсії, в Аліканте і в Барселоні. Кок «Сперанци» проштовхався крізь натовп аж до нього, зачарований клекочучою музикою мови продавця.

— Прошу, ефенді! — вигукнув той люб'язно, побачивши тюрбан, що височів над натовпом. — Гляньте, ефенді, яка дивовижа! Ось машина, яка співає будь-якою мовою.

Ісмаїл, побувавши в багатьох портах, знав шахраїв усіх націй, тож похитав тюрбаном, мовляв, мене на полові не проведеш, і ступив крок уперед, вирішивши, будь що буде, засміятися просто в вічі шарлатанові.

— Сеньйори! — вів тим часом той далі. — Оскільки серед нас є справжній син пророка, дозвольте, хай на його честь моя дивовижна машина заспіває ніжну мелодію з берегів Босфору!

Кабальєро нахилився до столика на естраді й почав крутити ручку дивної машини, виставленої на продаж.

— Це, сеньйори, останній винахід пана Едісона, з великими труднощами доставлений сюди з Філадельфії. Досі пан Едісон зробив їх лише п'ять — одну для президента Сполучених Штатів, другу для королеви Англії, третю для папи римського, четверту для турецького султана. П'ята, як самі бачите, — ось вона, перед вами. А зараз, сеньйори й сеньйорити, помовчте і послухайте голос фонографа.

Кок уже опинився біля самісінького стола. Кабальєро узяв із скриньки продовгувату картонну коробочку, обережно дістав з неї жовтуватий циліндр, ніби сувій воску, і закріпив його на валикові, що витикався зсередини машинерії. Потім натиснув на важіль, підсунув до сувою воску щось схоже на годинник, з нього висунулась велика лійка, завбільшки з капелюх кабальєро, згорток почав обертатися, і наступної миті…

В Ісмаїла підкосились ноги. Стамбул був далеко, це він знав добре, бо відплив звідти майже дванадцять місяців тому, але зараз йому здалося, ніби Середземне море і океан — то тільки сон, а він проснувся вдома, у затінку кипариса, під ніжні звуки газелі, яку наспівує Лалель.

— Сеньйори! — сказав кабальєро. — Це справжня східна газель, пан Едісон спеціально записав її на прохання султана!

Може, хтось із присутніх і засумнівався в щирості його слів, але Ісмаїл знав цю газель, знав він і те, що так ніжно й чарівно міг співати тільки голос із берегів Босфору. Якусь часину кок стояв заціпеніло, витріщивши очі на скриньку.

Ісмаїл, хоч і був у полоні чар, вирішив вивести все на чисту воду.

— Це є шахраювати! — сказав він, силкуючись говорити мовою кабальєро і калічачи її, як і всяку гяурську. — Нема ніякого шахрайства, сеньйори. Машина пана Едісона — справді велике диво. Хто не вірить, може підійти й побачити.

Кок вискочив на естраду, підозріло заглянув під стіл, потім подивився зверху, оглянув фонограф з усіх боків, постукав по ньому, всунув носа в трубу, потім сказав, усе ще сумніваючись:

— Заспівати ще газель!

Ні, це не шарлатанство, а справді диво, бо голос лунав з коробки, чисто розливаючись над майданом.

— Скільки коштувати? — спитав кок, уже нічого не тямлячи.

— Починається аукціон, сеньйори! Торги починаються з десяти песо! Десять золотих песо за машину пана Едісона!

По натовпу прокотився глухий гул. За десять песо можна було купити найчистокровнішого коня.

Запала коротка мовчанка, впродовж якої Ісмаїл намагався перевести десять песо у франки, драхми або в турецькі ліри. Та не встиг він нічого підрахувати, бо якийсь кабальєро в поношеному одязі гордовито ступив крок наперед.

— Одинадцять, сеньйоре! — вигукнув він, піднявши ціпок.

— Дванадцять! — вихопився кок, відкинувши підрахунки.

Люди повернули до нього голови, здивувавшись ще дужче.

— П'ятнадцять! — пролунав гордовитий голос.

— Двадцять! — видихнув кок, нищівно глянувши на незнайомця, який так зухвало перейшов йому дорогу.

— Двадцять п'ять, сеньйоре! — кинув той, знову піднявши ціпок.

За чверть години Ісмаїл зняв тюрбан і витер чоло. «Що хоче цей мерзотник? — подумав він, виведений із себе. — Чому він хоче забрати мою газель?»

— Ставиться п'ятдесят песо, сеньйори! — вигукнув кабальєро з машиною. — П'ятдесят песо раз, п'ятдесят песо два…

— П'ятдесят п'ять! — гаркнув Ісмаїл, мнучи тюрбан.

Противник підняв ціпок і сказав м'яко, ніби пропонував соняшникове насіння, а не великі золоті гроші:

— Шістдесят песо, сеньйоре!

— Шістдесят песо раз, шістдесят песо два…

Через дві години Ісмаїл піднімався на палубу шхуни з фонографом у руках, а кабальєро, який вів торги, залишився на пристані.

— Де ти ходиш? — накинувся на кока Герасім. Ісмаїл поставив фонограф і замість відповіді спитав:

— Капітан тут?

На борту був не тільки капітан, а й весь екіпаж — уже готувалися до відплиття.

— Що таке, Ісмаїле? — спитав Антон Лупан, виходячи на палубу.

Кок соромливо опустив очі.

— Пане, я купити оця машина, вона співати й розмовляти.

— Фонограф? Чудово, Ісмаїле!

— Ви не сердитесь?

— Навпаки, я дуже радий. Я чув про винахід Едісона, але не думав, що так швидко серед свого майна матимемо фонограф.

— Пане, — почав Ісмаїл, ніяковіючи при кожному слові, як завжди, коли мова заходила про гроші. — Можна дати сто песо?

— Сто песо? — Антон випустив карту з рук. — Ти, мабуть, збожеволів, Ісмаїле! Що ти робитимеш з ними? Це ж справжній маєток!

— Платити за оцю штуку.

— Сто песо?

— Вона співати газель, пане!

— Хто той шарлатан, який так тебе обдурив?

— Добрий день, сеньйоре! — сказав кабальєро на пристані, підмітаючи землю величезним капелюхом. — Віддайте мені, будь ласка, гроші, бо в мене є ще й інші справи.

— Це ваш фонограф, пане?

— Ні, сеньйоре! — відповів кабальєро, і його губи розтягнулися в тонкій посмішці. — Був мій, але я його продав годину тому.

— Це не продаж, а чисте ошуканство!

— Сеньйоре, прошу підбирати слова. За таку образу я можу запроторити вас до в'язниці. Це були прилюдні торги.

Антон Лупан узяв фонограф, ладен розтрощити його на друзки.

— Прошу, пане, візьміть назад свою іграшку. Може, знайдете іншого дурня, який дасть сотню песо.

— На жаль, сеньйоре! — відповів кабальєро з тією самою тонкою усмішкою. — Торги закінчено, їх не можна розпочати знову. Ваш чоловік будь-що хотів придбати фонограф і конкурував із секретарем президента, якого послав сам екселенц.

— Ну, тепер вам залишається пошукати секретаря.

— Ви вважаєте, — урвав його кабальєро, зачеплений за живе, — що президент Уругваю погодиться купити річ, від якої відмовився якийсь моряк? Прошу негайно віддати мені гроші, бо інакше я вимушений буду звернутися до суду і проситиму відшкодувати завдані мені збитки, а вони перевищать ціну покупки. У мене досить свідків, щоб відстояти свої інтереси!..

Сто песо — на той час дві з половиною тисячі франків, тобто вся сума, вкладена у французький банк Мартіном Стріклендом на рахунок екіпажу «Сперанци».

Антон Лупан зібрав людей і почав радити раду, як виплутатися з цієї халепи. Було тільки два шляхи: або віддати всім усі свої заощадження до останнього гроша, або залишити Ісмаїла в Монтевідео.

Звичайно, радості мало — залишатися за тисячі миль від батьківщини без жодної монети. Але така ж справжнісінька правда й те, що жоден з них не хотів залишати нікого у в'язниці Уругваю.

Треба було відкладати відплиття, хоч Антон не хотів гаяти жодної години в порту. Кабальєро погодився почекати до завтра до другої години, забравши собі, як гарантію, корабельні документи й морські книжки всього екіпажу…

Корабель, який іде з Пернамбуко до мису Одинадцяти тисяч дівчат, може зупинитися в Ріо-де-Жанейро, в Монтевідео, навіть в інших портах, але в Буенос-Айрес заходити йому незручно.

Другого дня, коли Антон пішов у банк по гроші, Мартін Стрікленд згадав, що ще вчора хотів поговорити з коком, тому підвівся й почав стукати в ілюмінатор ціпком.

Невдовзі кок набурмосено стояв перед своїм паном.

— Скільки віскі ще залишилось? Принеси реєстр!

Мартін Стрікленд прискалив око й почав вивчати папір, в якому Ісмаїл зазначав пляшки, взяті з трюму, потім заплющив це око і, розплющивши друге, неймовірно швидко перерахував порожні пляшки в каюті. Все було правильно, кількість пляшок, узятих з трюму, збігалася з кількістю порожніх.

— Де ми зараз? — спитав він.

— У Монтевідео, — відповів кок.

Мартін Стрікленд розпачливо махнув рукою:

— У Монтевідео! Я колись пив тут віскі й подумав, що то вода з каустичною содою.

Цієї миті у каюту зайшов Антон Лупан, аж мокрий від поту.

— Ісмаїле, я розплатився з твоїм кабальєро, але тепер ти наш боржник з ніг до голови.

— Я платити, пане! — відповів кок. — Я працювати, носити…

— У мене є прохання до вас, капітане, — втрутився до їхньої розмови Мартін Стрікленд. — Треба зайти в Буенос-Айрес.

У голові Антона Лупана спалахнули тривожні іскри… Ця дорога забере в них три-чотири дні. А якщо все-таки «Есперанса» пішла в Буенос-Айрес і сліди її можна знайти тільки там? Воднораз до його відчуттів додався ще й практичний розрахунок Герасіма.

— Ми можемо зайти, пане, але, зважаючи на великий гак, треба буде дати винагороду екіпажеві за додаткову працю… Ісмаїле, як ти гадаєш, скільки попросять люди?

— Сто песо! — швидко зметикував кок.

— Сто песо? Це ж сімдесят фунтів стерлінгів! Капітане, занадто дорогі у вас люди!

— Дорогі, нічого не скажеш, але що робити, коли Буенос-Айрес — єдиний порт у Південній Америці, де є справжнє віскі!

— Зараз іти на Буенос-Айрес! — сказав на палубі людям Ісмаїл, мов павич: він був настільки впевнений, що саме завдяки йому екіпаж заробив сто песо, що цілковито забув про іншу сотню, яку заплатили за газель.

«Сперанца» вийшла з Монтевідео 8 листопада і відтак замість того, щоб іти на південь, взяла курс на захід, на Буенос-Айрес.

А кок не міг знати, що невдовзі познайомиться із в'язницями Аргентіни, тільки дивом уникнувши в'язниць Уругваю.

РОЗДІЛ XXIV В'ЯЗНИЦІ АРГЕНТІНИ

«Сперанца» прийшла в Буенос-Айрес наступного дня вранці, незадовго перед сходом сонця. Одразу ж, тільки-но перекинули трап, Антон подався в контору порту і, незважаючи на ранню годину, таки розбуркав якогось чиновника. На жаль, у книзі не було й згадки про французьку шхуну під назвою «Есперанса».

Ісмаїл тим часом з наказу Мартіна Стрікленда зійшов на берег і в супроводі Мігу пішов до міста. Як навчив його дивакуватий пасажир, на вулиці Рівадавії знайшов лавку сеньйора Барабала, який торгував найкращим шотландським віскі, купив шістдесят ящиків цього трунку, повантажив на величезний повіз і відправив у порт під наглядом Мігу, а сам пішов трохи пройтися по місту.

— Дядьку Ісмаїле, — сказав юнга, — глядіть не запізнюйтесь, бо ми через годину відпливаємо.

— Ти не сушити собі голови!

Ісмаїл рушив по безкінечній вулиці, зиркаючи з напускною поважністю на рідкісних перехожих та поглядаючи на вітрини. Так і йшов він собі спокійно, аж раптом закам'янів біля однієї вітрини, вуса смикнулися вгору, ніби цеглина торохнула його по голові. Кок протер очі, припав носом до вікна, вщипнув себе за руку, аби переконатись, чи він не спить, потім рвонув на себе двері і кинувся в лавку.

— Сеньйоре, ця штука співати? — спитав Ісмаїл на свій лад по-іспанськи.

— Так, сеньйоре, це фонограф.

— І скільки коштувати?

— П'ять песо, сеньйоре. Але не подумайте, що це дорого, бо й митний збір, і перевезення коштують гроші.

Труба фонографа захиталася перед їсмаїловими очима.

— Кабальєро мене обманути! Шахрай! Але ж він не згадав найважливішого!

— А газель вона співати?.. Газель, Стамбул, султан?

— Ні. Є «Марсельєза», «Танненбаум» і один марш…

— Якщо не мати газель, жаль!

Опинившись на вулиці, Ісмаїл пішов далі. А вулиці тим часом почали залюднюватись, і невдовзі кок «Сперанци» опинився в галасливій юрбі жінок, дітей, чоловіків — іспанців, португальців, італійців, французів, які всі йшли в одному напрямку.

Ісмаїл поплив за цим валом, який вилився по той бік центрального вокзалу на пустир. Стільки людей Ісмаїл бачив тільки на боях биків у Іспанії. Чистий тобі байрам!

Але тут відбувалися бої не биків, а півнів! Кок купив за два сентаво квиток і, протовпившись крізь юрбу, зайшов у круглий намет. Там була посипана піском арена, таку він бачив у цирку.

Дивно, що півнячі бої прийшли не з країни, де живуть люди, гарячі на вдачу, а з країни, де люди лагідні й сумирні, тобто з Англії. І це тим більш дивно, бо півнячі бої почасти кривавіші, аніж найжорстокіша корида: крові в бугая, звісно, більше, ніж у півня, зате ні з чим не можна порівняти лють, затятість, злість, з якою дві живі істоти роздирають одна одну на очах ошаленілих глядачів.

Боротьба тривала, мабуть, давно: наглядачі саме піднімали з арени клубок закривавленого м'яса; здогадатися, що то півень, можна було лише 8 поодиноких р'їн, які стирчали то сям, то там.

Проштовхуючись ліктями, Ісмаїл добувся до балюстради, яка відділяла арену від глядачів, і зупинився між двома кабальєро у чорних жилетах, у розкльошених штанях, підперезаних широкими, оздобленими срібними цвяшками поясами.

Коли наглядачі підмели пух і пір'я, розсипані на піску, на середину арени вийшов якийсь кабальєро, підняв руку, прохаючи тиші, і сказав:

— Сеньйори, починається поєдинок між Нельсоном, півнем його екселенції сера Персі, консула Великобританії в Буенос-Айресі, і Грасією д'Оро, півнем сеньйорити Мікаели-і-Діаз, маркізи де Санта Фе.

Його слова потонули в криках і свисті — так глядачі виказували своє задоволення. Обоє власників підвелися на трибуні, вклонились людям, консул поцілував руку маркізи. Менеджери вийшли, тримаючи півнів у руках, і почали ходити перед балюстрадою, даючи змогу бажаючим вибрати фаворита.

Нельсон — завбільшки з індика, білий, мов перший сніг, тільки червонів гребінь — єдиний символ майбутньої кривавої битви. Побачивши прямо перед собою його хижий дзьоб та орлині кігті, Ісмаїл сахнувся назад.

Грасія д'Оро мав лискуче, ніби вилите з важкого золота, пір'я; в рухах, якими він повертав голову, люто дивлячись по боках, було щось хижацьке, а не граціозне, всупереч його гарному імені.

Потім Ісмаїл бачив, як до півнячих лап, поміж кігтів, прив'язували міцно сплетеними шворками сталеві пластинки — лискучі, гострі й погрозливі, мов лезо ножа.

Поряд, на піску, був маленький круглий ринг, заввишки з чотири долоні, удвічі більший, ніж колесо від воза.

Менеджери присіли з протилежних боків рингу, погладжуючи півнів, і почали їх підбурювати один на одного, не випускаючи з рук, нашіптуючи підбадьорливі слова, ніби заклинали. Нарешті суддя подав знак, і менеджери одночасно випустили півнів у коло.

Грасія д'Оро і Нельсон сплелися в клубок, який закрутився дзигою, війнувши аж на балюстраду заметіллю білого та золотистого пір'я й пуху. Люди, затаївши віддих, неспроможні були нічого роздивитися в цьому вихорі. Аж ось нарешті клубок розпався на два шматки, які вилетіли за коло. Обидва менеджери кинулись кожен до свого півня, щоб поставити на місце. Але — ой лишенько! — тепер Нельсон з білого став червоний, мов пофарбований у червець.

Люди захвилювалися, стискуючи кулаки, почали кричати.

— Три песо за Грасію д'Оро! — видихнув кабальєро ліворуч Ісмаїла.

— Приймається, і ставлю ще три! — відповів другий кабальєро. — Три песо за Нельсона!

Ісмаїл покрутив головою від одного до другого, не розуміючи, що відбувається. Над рингом літало червоне пір'я, а навколо — праворуч, ліворуч, у глибині — укладались парі.

— Десять песо за Грасію д'Оро!

— П'ятнадцять за Нельсона!

А півні тим часом стрибали на рингу, ніби у віялці, кидалися один на одного, лопотіли крильми, били дзьобами, різали сталевими пластинками, намагаючись вирвати пір'я й пустити кров, аж раптом у натовпі розлігся протяжний крик.

Один із бійців, Ісмаїл не розгледів, котрий саме, бо обидва були вже пошарпані й закривавлені до невпізнання, упав край рингу й завмер, тільки очі його дивилися з жахом на ворога, який розгрібав пісок лапами, готуючись востаннє напасти на нього.

— Це ж Нельсон! — вигукнув кабальєро праворуч. — Я програв!

Менеджер маркізи кинувся до Грасії д'Оро і схопив його за крила, тримаючи на місці, а в цей час арбітр, нахилившись до Нельсона, почав повільно рахувати, махаючи рукою, як це робить арбітр у боксі, коли один з бійців падає. Але в півнячих боях правила вимагають рахувати не до дев'яти, а до сорока.

Тридцять секунд арена ревіла від криків, свистів і вигуків. Консул Англії на трибуні дивився на все флегматично, а маркіза де Санта Фе кусала губи, аби не вигукнути від радості.

На тридцять першій секунді Нельсон заплющив очі, витягнув на піску закривавлену шию та так і залишився, аж поки арбітр дорахував до тридцяти восьми. І тоді, коли цього вже ніхто не сподівався, він махнув крильми, протяжно закричав, хрипко й погрозливо — і на тридцять дев'ятій секунді Грасія д'Оро від його удару відлетів аж на балюстраду.

Менеджер маркізи схопив півня й знову кинув його в коло, де почалася ще затятіша, аніж спочатку, бійка, тільки пір'я тепер летіло менше. Не могли взяти гору ні Грасія д'Оро, ні Нельсон.

І майже в цілковитій тиші, в якій чувся тільки ляскіт крил та жалібне кудкудакання двох півнів, раптом пролунав голос Ісмаїла:

— Перемагати Нельсон!

Кабальєро праворуч кивнув головою, напружено вдивляючись на ринг. А той, що ліворуч, нахилився до турка, схопив його за руку й майже погрозливо процідив крізь зуби:

— Парі?

— Парі! — гордовито погодився кок.

— П'ять песо проти Нельсона! Примаєте, сеньйоре?

Навколо них почали товпитись люди:

— Я ставлю три песо. Приймаєте, сеньйоре?

— Приймати!

— А я шість!

— Сеньйоре, я ставлю десять! Приймаєте?

— Приймати!

Поки парі хвилею звалювались на голову Ісмаїла, півні знемогли, сили їхні вичерпалися, вони дедалі нерішучіше кидалися один на одного, аж поки й зупинились на закривавленому піску.

Менеджери кинулись до виснажених бійців, узяли їх на руки й почали підбадьорливо гладити розпанахані гребені. Тим часом помічники принесли новий, наполовину менший ринг і поставили його всередину першого.

— Сеньйори! — вигукнув суддя. — Бій триває!

Нельсон, хоч і показав себе грізним бійцем, цього разу, опинившись дзьоб у дзьоб зі своїм противником, вистрибнув з рингу, потім кинувся вбік, намагаючись сховатися між глядачів. Але Ісмаїл заступив йому дорогу, розкинувши руки вбік, обурено вигукуючи:

— Киш! Ану, назад! Киш!

Менеджер стрибнув йому на допомогу, і Нельсон знову опинився в колі. На якийсь час півні на вузькому рингу знову сплелися в клубок, аж поки Грасія д'Оро впав на пісок.

Поки суддя рахував біля непритомного півня, цирк потонув у грізних вигуках.

— Хто зі мною закладатися? — крикнув Ісмаїл, підкинувши вгору тюрбан.

Тюрбан підлетів аж до стелі, зупинився там на мить, потім упав на пісок. Туркові було не до тюрбана: ще поки той летів угору, Грасія д'Оро несподівано для всіх блискавично стрибнув і впав на голову Нельсона.

Вигук подиву, спантеличення пронизав арену, і в цьому крикові чітко почулися рівномірні удари хижого дзьоба.

Суддя підняв руку:

— Сеньйори, переміг Грасія д'Оро!..

Над океаном сходило сонце… Miry сумовито йшов до боргової в'язниці. На спині він ніс торбу, в одній руці тримав фонограф, а в другій Негріле на ремені, бо в цьому місті собак можна було водити тільки на ретязях.

Тридцять п'ять кабальєро подали позов до суду на Ніла Ісмаїла Жіфера, матроса зі шхуни «Сперанца», як про це свідчили документи, знайдені при ньому. Тридцять, п'ять позовників вимагали від матроса загалом двісті сімдесят три песо — суми, якої злякався навіть суддя. Сімдесят фунтів стерлінгів, які заплатив їм Мартін Стрікленд за захід у Буенос-Айрес, вистачило заспокоїти лише третину позовників, а більше грошей екіпаж не міг знайти.

Дорога до в'язниці на протилежній окраїні міста, у Бельграно біля іподрому, була довга й звивиста. Але Мігу тривожила не дорога, він тут ходив уже не раз. Серце його розривалося від того, що він ішов прощатися з Ісмаїлом: «Сперанца» сьогодні відчалювала.

Так вирішив учора ввечері Антон Лупан на раді, переконавшись, що далі чекати не можна. Мартін Стрікленд, який заплатив неймовірну суму за захід у Буенос-Айрес, навідріз відмовився дати ще сотню фунтів стерлінгів із тих двохсот п'ятдесяти, які він мав виплатити під кінець подорожі. І ось тепер Мігу простував до в'язниці з пожитками Ісмаїла.

Годиною пізніше юнга й кок стояли один навпроти одного, розділені гратами. Ісмаїл був блідий, з зарослим обличчям, але в його очах плавала готова ось-ось вихопитись усмішка старого шибеника.

— Ви пливти?

Хлопець кивнув головою. Ісмаїл просунув руку поміж ґрат і взяв фонограф.

— Цей мерзотник, судовий виконавець, не захотіти його брати?

— Хотів, але ми сказали, що це ми його купили, а не ви.

— То навіщо ти мені його приносити? Чому не зберегти?

— Усі вирішили повернути його вам, може, вам легше буде…

— Дякувати! Цей виконавець хотіти ще щось узяти?

— Так. Хотів забрати голубі атласні шаровари. Але Аднана сказала, що вони її. Я їх приніс вам у торбі.

— Дякувати Аднана. А хто готувати їсти, вона?

— Вона… Дядьку Ісмаїле, ви не падайте духом! Через шість місяців ми вертатимемось назад і тоді заберемо вас!

— Хто так сказати?

— Усі!

— І капітан?

— Він теж… Ну, я вже піду, бо в обід вирушаємо. Бувайте здорові!

— Ходити здоровий, мій хлопчику!

Мігу повернувся й швидко пішов, боячись, що в нього бризнуть сльози.

Поміж старенькими й низенькими будиночками повівав океанський бриз, у порту перегукувались гудками пароплави… Хлопець не дуже додивлявся, куди йти, бо його вів Негріле, натягуючи за повідок, ніби хотів якомога швидше дістатися додому й позбутися нашийника.

— Гей, Негріле! Що з тобою?

Мігу відчув, як затремтіла мотузка в руці. Собака зупинився на тротуарі й почав гребти землю, принюхуючись до протилежного тротуару. Там ішло багато людей, але до чого, в дідька, він принюхується? Щось там було, адже Негріле не вередував ніколи.

Перед ними був чималенький магазин. Всередині ще ходили люди з бідонами, знадвору фарбували в червоне віконниці й віконні рами, а візники розвантажували бочки й скочували їх у льох.

— Що таке, Негріле? — стурбовано спитав Мігу.

Собака відчув щось усередині лавки, це ясно.

І саме тоді там повз відчинені двері пройшов чоловік, забризканий вапном. Хлопець закліпав очима, стріпнув головою та так і закам'янів, а собака загарчав і рвонувся з повідка…

Наступної миті Мігу вже щодуху мчав у порт, тягнучи за собою Негріле, який рвався назад. Юнга біг, забувши про все, і зупинився аж на палубі «Сперанци» біля Герасіма.

— Ти певен? — спитав стерновий, вислухавши все.

— Певен! Я враз його впізнав, хоч він і поголив вуса!

Герасім стиснув кулаки. В кутику рота з'явилась зла усмішка.

— Добре! Ти потрапиш туди?

— Потраплю! А якби й не втрапив, то Негріле доведе!

Герасім пішов до капітана й почав щось розказувати, показуючи на Негріле та на його господаря.

— А ти певен, Мігу? — спитав і капітан. Юнга, ще й досі захеканий, підійшов ближче.

— Так, пане! Можу покласти руку на вогонь.

— Доведеться відкласти відплиття ще на один день, Герасіме, і все зробити належним чином.

— Можете бути спокійні, капітане! — відповів стерновий, оскалюючись. — Зроблено все буде так, що комар носа не підточить.

Решту дня люди займалися повсякденними справами, а потім дві години сиділи в трюмі й радили раду. Коли вони вийшли з трюму, на місто вже опустились сутінки. Ніхто не вибивав години вахти. На березі засвічувались ліхтарі.

— Ну, ми йдемо, пане! — обізвався Герасім.

— Добре, але дивіться, щоб усе було гаразд.

— Куди вони? — спитала Аднана, побачивши, що йдуть всі, навіть Мігу з Негріле.

— Спробують визволити Ісмаїла, — відповів Антон.

Стерновий разом з людьми пройшли в квартал за залізницею.

— Ось ця вулиця, дядьку Герасіме.

— Ще рано, — сказав Герасім. — Почекаємо, поки розійдуться люди.

Час від часу траплялися перехожі. Наші люди походили трохи сюди-туди, потім зупинилися під парканом. Мігу притримував Негріле, а той гарчав і виривався.

— Отже, він вирішив відкрити магазин! — прошепотів Герасім, намацуючи револьвер у кишені. — Почекаємо ще трохи, хай підуть малярі…

Десь далеко заплакала дитина, і жінка намагалась заспокоїти її, виспівуючи сумним голосом колискову.

— Мігу, — близько півночі прошепотів стерновий, — ти залишишся надворі, а коли ми зайдемо, закладеш штабу на двері, щоб нас ніхто не побачив знадвору.

Хлопець легенько здригнувся, наче від холоду. Негріле, ніби зрозумівши все, спокійно чекав біля нього.

Зачинивши віконниці, господар лавки зайшов усередину, мабуть, погасити світло. Герасім, Ієремія, Крістя Бусуйок і Хараламб пішли за ним так тихенько, що той почув їх аж тоді, коли вони спинились біля заляпаного вапном шинквасу.

— Ще не відкрито, сеньйори! — сказав він, простягаючи руку по одяг на цвяхові. — Приходьте в неділю…

Мігу знадвору поклав металеву штабу на двері й почав прогулюватись то вгору, то вниз.

— Добрий вечір, палікаре! — сказав Герасім по-грецьки, поклавши револьвер на шинквас.

Купець сахнувся назад.

— Це ти, стерновий із «Сперанци»?

— А ти — торговець шлюпками з «Оріона»!

— Господи, ти не помер?

Ще двоє «гостей» мовчки дістали револьвери і поклали їх на стіл, третій погладжував однією рукою скуйовджену бороду, а другою — топірець за поясом.

— Ну, торговцю, тепер ми трохи порахуємось! Отже, тебе занесло з Марселя аж сюди!

— Що ти хочеш? — пробурмотів свіжоспечений купець, ніби нічого не розуміючи.

— Я ж сказав: трохи порахуємось! — Герасім глянув по темних кутках магазину, і очі його наткнулися на металеву шафу. — Ага! — вигукнув він задоволено. — Ти вже придбав сейф, як банкір! Дуже добре!.. Ось що, палікаре, не гайнуймо даремно час, а ти не намагайся виплутатися. Найчесніше було б узяти тебе за барки й відвести до суду, та, бачиш, ми дуже поспішаємо. Отже, поверни нам гроші, а про те, що ти мене підрізав і розбив голову, поговоримо іншим разом. А зараз відчини сейф, я побачу, як ти розпорядився моїм капіталом!

Колишній моряк ще раз перелякано озирнувся довкруг і впав на коліна перед Герасімом:

— Братику, не занапащай! Я сьогодні забрав гроші з банку, завтра маю купити виноградник, у мене вже й папери готові, я заплатив завдаток. Не занапащай!

— Ви бачили таке! — усміхнувся Герасім. — З нього мало корчми, він ще хоче стати виноградарем…

Невдовзі вони рахували гроші на шинквасі, двоє гостей терпляче чекали, а бородань лезом топірця перевіряв дошки столу — смерека, але не така, як у Карпатах…

РОЗДІЛ XXV МИС ОДИНАДЦЯТИ ТИСЯЧ ДІВЧАТ

— Тепер, Ісмаїле, вибирай собі порт, де ти зійдеш на берег! А на більше від нас не сподівайся!

Так сказав учора Антон Лупан замість того, щоб зрадіти. А хіба так зустрічають людей, коли ті виходять із в'язниці?

«Сперанца» ішла вниз по Ріо де ла Плата, і кок, займаючись своїми справами, здавалося, не розумів нічого, хоча силкувався з усіх сил. Люди зверталися до нього тільки в справах, але кок помітив, що в їхніх очах щось перемінилося. То було чистісіньке презирство!

Згодом, пересвідчившись, що нічого не змінюється ні в їхніх очах, ні в їхній мові, Ісмаїл мовчки почав доскіпуватись, у чому його вина. А коли збагнув причину досади екіпажу, то відчув таку прикрість, що кілька днів нічого не їв, тільки гриз сухарі, аж змарнів і став схожий на пірейського оселедця, бо оселедці в Піреї — найсухіші з усіх оселедців.

15 листопада вони вийшли з Буенос-Айреса при попутному вітрі, другого дня ввечері обігнули з півночі мис Сан-Антоніо і вийшли у відкритий океан.

Антон Лупан вирішив, що вже занадто пізно шукати десь П'єра. Тож найрозумніше іти до Пунта-Аренас без заходу в порти, а там, якщо пощастить, вони наздоженуть «Есперансу».

«Сперанца» пройшла затоку Сан-Матіас, потім затоку Сан-Хорхе аж на південь до Пуерто-Десеадо. В Ісмаїла завмирало серце, коли вони підходили до якогось порту, але, на його щастя, «Сперанца» ніде не кидала якоря.

Оскільки навігаційні інструкції твердять, що морські течії біля берегів Патагонії заважають плаванню кораблів, шхуна тримала курс прямо на південь, віддалившись на шістдесят миль від берега, і таким чином далеко обійшла маленьку затоку Сан-Жулєн, де взимку 1520 року перший мореплавець у цих місцях, благородний португалець Магаллаес, прозваний Магелланом, мав криваву сутичку з екіпажем своєї ескадри, яка розчарувалася, що вони не досягли своєї мети, й збунтувалася.

А мета, тобто перехід в інший океан, в існуванні якого люди Магеллана сумнівалися, була всього за сотню миль на південь від цієї нещасної зупинки.

Життя на борту «Сперанци» минало без змін, лише на обличчях людей кожна паралель, яку вони проходили, додавала поважнішого вигляду. Сонце втрачало силу, і в полудень тіні від щогл ставали дедалі довші. Південний Хрест піднімався щоночі все вище на небесному склепінні.

Ще після мису Трес Пунтас люди почали лягати в трюмі, а вранці, коли виходили вмиватися, відчували, як їх хапають за спини крижані обценьки.

Найдовше витримував холод Негріле, але ввечері другого грудня, коли «Сперанца» пройшла п'ятдесяту паралель і повернула на два градуси на захід, пес, нерішуче покрутившись на палубі, зайшов нарешті у буду, яку Ісмаїл з такою любов'ю змайстрував для нього ще в Суліні.

Та на своє нещастя, Ісмаїл цього не бачив. Крім вахти й тих хвилин, коли прислуговував Мартіну Стрікленду, він сидьма сидів на камбузі й думав свою гірку думу про невідворотне висадження на берег.

Під вечір четвертого грудня дозорець вигукнув:

— Земля!..

Через день «Сперанца» пливла під таким голубим небом, що, здавалося, ніби на ньому ніколи не було хмар. Попереду, на один градус праворуч по курсу, виднівся високий шпиль гори кольору обпаленого заліза. Капітан узяв підзорну трубу і, придивившись до Нього, кивнув:

— Так, це мис Одинадцяти тисяч дівчат! Завтра входимо в Магелланову протоку!

Перш ніж зайшло сонце, ліворуч з туману виплив ще один шпиль, ніби зворотна копія першого. І враз між обома шпилями впала чорна й важка завіса, ніби дівчата, які стерегли вхід до протоки, побачили корабля й почали зводити барикади. Сонце, сідаючи в другому океані, запалило основу цього кордону, і попереду ніби розчахнулися ворота в пекло.

Наступного дня під вечір, коли вони кинули якір у затоці Нерроуз під прихистком чілійського берега, імла розвіялась, відкривши краєвид голгофи…

Двадцять годин підряд шхуна боролась зі штормом, який налетів із зюйд-весту, намагаючись відкинути її назад, в океан. Сонце зійшло ще раз за спиною, в Атлантиці, але за годину зникло в хмарах і відтоді цілий місяць з'являлося лише вряди-годи то в одному краю неба, то в другому, кидало боязкі промені й перелякано тікало.

Двадцять годин треба було «Сперанці», щоб пройти третину градуса й опинитися в затоці, де можна було переночувати.

Море заспокоїлося, упокорене, але позаду Дівчата ще ревли й шаленіли, виливаючи безсилу лють на уламки кораблів, які догнивали на березі.

Краєвид голгофи! Кожна скеля мала свій трофей, свою здобич: розбитий вітрильник, перекинутий пароплав, і ці зловісні віхи позначали шлях аж до обрію вихід в океан.

Попереду, метрів за сто, лежав боком корабель, переламаний навпіл, влігшись кормою на підводну скелю, а носом на берег. Свіжа могила, бо залізо ще ворушилося від кожної хвилі, похитувалась, мов привид, у присмерку, що западав, глухо скреготіла, вибираючи зручніше місце на камінні, щоб заціпеніти й перейти в небуття.

Аднана затремтіла від холоду, а може, від цього довгого й безперервного жалібного скреготу.

Цієї миті жертва корабельної катастрофи з протяжним скреготом ковзнула по скелі й важко перевернулась, підштовхувана хвилею. Люди підвели голови й на кормі побачили напис…

Хтось за них оплатив жорстоке мито, яке вимагають Одинадцять тисяч дівчат при вході в Магелланову протоку.

Скрегіт затих.

На кормі було написано: «Вотан»…