Піранезі

Примітки

2005 року, завершивши промотур, присвячений виходу «Джонатана Стрейнджа і м-ра Норрелла», Сюзанна Кларк злягла з хворобою, якої так і не вдалося достеменно визначити (діагностували то хворобу Лайма, то вірус Епштейна-Барр, то синдром хронічної втоми). Симптомами були виснаження, мігрені, туманність свідомості, світлочутливість, нудота; наслідками — депресія, соціальна тривожність і агорафобія.

Тепер Кларк принаймні може про це жартувати: «Мені вже кілька разів на це вказували — на те, що я написала довгу книжку, де фігурує хвороба з дев’ятнадцятого століття [про хронічну втому леді Поул, причиною якої була ельфійська магія], а тоді хвороба з дев’ятнадцятого століття з’явилася в мене. Або що я написала довгу книжку, в якій фігурують такі чари, а тоді сама опинилася під владою цих дивних чарів. Саме так воно і є. Аж ніяк не варто дратувати фейрі чи писати про них: їм це не надто подобається».

Задуманий і розпочатий роман — продовження «Стрейнджа і Норрелла» — було закинуто: на додачу до того, що книжка про вікторіанську епоху вимагала роботи із джерелами, Кларк виявила, що через хворобу стала нездатна ухвалювати рішення: «Я не могла обирати як між різними версіями одного речення, так і між різними напрямками розвитку сюжету». І незавершений роман, за словами письменниці, почав скидатися на розрослий кущ або густий ліс.

«Тривалий час я злилася на цю несправедливість — на свою хворобу, злилася через те, як багато в мене було відібрано. А в мене було відібрано чимало. Але тепер я намагаюся сприймати це так: у мене ж досі чимало залишається… Досі є вся історія, вся література, вся духовність, уся математика, все мистецтво, вся наука». 2013 року Кларк приїхала на зйомки телесеріалу за своїм романом і була ошелешена тим, що всі ставляться до неї як до авторки. «Я вже остаточно звикла вважати себе калікою, недужою жінкою середнього віку. Те, що там мене не бачили такою, просто вражало».

Хвороба дещо відступила, і Кларк вирішила написати книжку, в якій не буде кількасот персонажів і яка не вимагатиме додаткових досліджень. «Я відчувала вагу тих років, коли нічого не писала, і всіх історій, яких не розповіла». Вона повернулася до давнього задуму, що виник ще у 1980-і роки, коли вона відвідувала літературні курси із творчості Борхеса. Особливо її вразило оповідання «Дім Астеріона» (1947) зі збірки «Алеф» — розповідь про Мінотавра з погляду самого чудовиська, для якого і він сам, і його світ цілком нормальні та звичні.

Борхесівський лабіринт з’єднався у свідомості Кларк з образами із книжки Клайва Стейплза Льюїса «Небіж чаклуна» (1955): недарма з неї взято епіграф до роману. Пошук паралелей ми залишаємо читачам; зауважимо тільки, що один з героїв «Піранезі» — майже повний тезка льюїсівського мага і в певному розумінні його одноліток: він з’явився на світ того ж року, що й казка.

У есе «Уявлені світи» (2009) Сюзанна Кларк розповіла про свою любов до «Хронік Нарнії»:

(Далі Кларк назвала серед улюблених авторів, окрім Льюїса, Толкіна, Філіпа Пулмана, Террі Пратчетта й Урсулу К. Ле Ґуїн.)

У романі Сюзанни Кларк можна виявити алюзії (лишаємо осторонь запитання про те, наскільки свідомі) на «Ґорменґаст» Мервіна Піка, «Ствердження» Крістофера Пріста, «Міст» Ієна Бенкса, «Острів напередодні» Умберто Еко, «Дім листя» Марка Данилевського. А головний герой роману отримав своє назвисько на честь італійського художника-графіка Джованні Баттісти Піранезі (1720–1778), який провів більшу частину життя, вивчаючи й замальовуючи римські будівлі, пам’ятки та руїни (цикли «Краєвиди Риму», «Римські старожитності»). На деяких гравюрах, як-от на «Аппієвій дорозі», фантазія художника нагромадила фантастичні статуї. Проте найславетніше творіння Піранезі — цикл «Уявні в’язниці»: його величезні, майже гротескові склепінчасті будівлі з нескінченними сходами й переходами вплинули на мистецтво романтиків і сюрреалістів. За легендою, ці образи Піранезі побачив у маренні, під час нападу малярійної лихоманки. У романі сказано, що ім’я Піранезі «пов’язане з лабіринтами»; заміна «в’язниць» на «лабіринти» в мовленні героя не випадкова, хоча творіння італійського гравера, звісно, подібні до лабіринтів. Однак у романі Кларк і приміщення Будинку, і розташовані в ньому Статуї не списані з гравюр Піранезі: письменниця спиралася лише на свої спогади про них.

Найперша сцена роману, в якій Піранезі видирається вгору стіною, можливо, виросла з опису гравюри з циклу «В’язниці», який створив Томас де Квінсі у книжці «Сповідь англійського пожирача опіуму» (1822): «Пробираючись уздовж стін, ви бачили сходи; а на них навпомацки ліз угору сам Піранезі». Де Квінсі з пам’яті передає те, що йому розповідав Семюел Тейлор Колрідж, тому не дивно, що жодній реальній гравюрі цей пасаж не відповідає.

Кларк давно любить роботи Піранезі й була б не проти прогулятися всередині них; не дивно, що художник згадується і в інших її книжках. У «Стрейнджі й Норреллі» гравюри, що зображають світ по той бік дзеркал, описано так:

Як помітив Стрейндж, дороги Короля-Ворона мають дещо інакший вигляд, а гравюри вийшли «аж надто схожі на роботи Палладіо[53] чи Піранезі».

В оповіданні «Том Ясенвітер, чи Як у Торсбі чарівний міст збудували» (2001) зі збірки «Леді з Ґрейс-Адью та інші історії» (2006) взірцем для славнозвісного мосту стала одна зі споруд «В’язниць» — щоправда, «річка виявилася занадто мілкою, щоб звести на ній міст Піранезі» (пер. Я. Стріхи).

Щойно розпочавши роботу над «Піранезі», Кларк зрозуміла, що роман буде частково автобіографічним — книжкою про людину, нездатну покинути будинок, у якому мешкає. «Завершити “Піранезі” було надзвичайно важливо: я ж навіть не думала, що зможу написати ще одну книжку». Проте вона вже працює над наступною.

[Решта приміток віднесено до відповідних місць у тексті. — Прим. верстальника.]

Михайло Назаренко