Піранезі

Частина 2 Однодумець

Баттер-Сі

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТОГО ДНЯ П’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Сьогодні о десятій годині ранку я прийшов до Другої Південно-Західної Зали, щоб зустрітися з Однодумцем. Коли я ввійшов до Зали, він уже був там, спирався на Порожній Постамент і постукував по одному зі своїх блискучих пристроїв. Він був убраний у гарно скроєний костюм із вовни кольору деревного вугілля та яскраво-білу сорочку, що приємно контрастувала з оливковим відтінком його шкіри.

Не відриваючись від свого пристрою, він сказав:

— Мені потрібні дані.

Він часто буває таким: настільки захоплюється своїми справами, що забуває сказати «вітаю» чи «бувай» або спитати, як у мене справи. Я не ображаюся. Я захоплююся його відданістю науковій роботі.

— Які дані? — запитав я. — Чи можу я тобі допомогти?

— Звісно, — відповів він. — Більше того, без твоєї допомоги я далеко не просунуся. Сьогодні предметом моїх досліджень є, — тут він підвів погляд від своїх справ і всміхнувся мені, — ти.

Коли він згадує, що треба всміхатися, усмішка в нього просто чарівна.

— Справді? — перепитав я. — Що ти намагаєшся з’ясувати? Маєш якусь гіпотезу щодо мене?

— Так.

— І яка вона?

— Не можу тобі сказати. Це може вплинути на дані.

— О! Так. Це правда. Вибач.

— Та нічого, — відповів він. — Цікавість — це природно, — він поклав свій блискучий пристрій на Порожній Постамент і розвернувся, а тоді сказав: Сідай.

Я сів на Хідник, схрестивши ноги, і став чекати на його запитання.

— Зручно вмостився? — запитав він. — Добре. Тепер скажи. Що ти пам’ятаєш?

— Що я пам’ятаю? — спантеличено перепитав я.

— Так.

— Цьому запитанню бракує конкретності, — зауважив я.

— І все ж таки, — сказав він. — Спробуй на нього відповісти.

— Ну, — заговорив я, — мабуть, відповідь така: все. Я пам’ятаю все.

— Справді? — перепитав він. — Вельми серйозна заява. Ти впевнений?

— Гадаю, що так.

— Наведи кілька прикладів того, що ти пам’ятаєш.

— Ну, — заговорив я, — припустімо, ти назвеш мені Залу, розташовану за багато днів шляху звідси. Якщо я вже її відвідував, то зможу негайно розповісти тобі, як туди дістатися. Назвати кожну Залу, яку треба пройти. Описати помітні Статуї, які ти побачиш на Стінах, а також із певною точністю назвати їхнє положення: під якою Стіною вони стоять, Північною, Південною, Східною чи Західною, а також як далеко вздовж Стіни вони стоять. Також я зможу перелічити всі…

— А як щодо Баттер-Сі? — запитав Однодумець.

— Гм… Що?

— Баттер-Сі. Пам’ятаєш Баттер-Сі?

— Ні… Я… Баттер-Сі?

— Так.

— Я не розумію…

Я чекав на пояснення від Однодумця, та він мовчав. Видно було, що він уважно стежить за мною, і я був певен, що це запитання вкрай важливе для його досліджень, але як слід відповісти, не мав ані найменшого уявлення.

— Немає такого слова — «Баттер-Сі», — урешті сказав я. — Воно не має означуваного. У Світі немає нічого, що відповідало б цьому поєднанню звуків.

Однодумець і далі мовчав. Він усе ще напружено на мене дивився. Я стривожено дивився на нього.

А тоді вигукнув:

— О! — бо мене раптом осяяло. — Я розумію, що ти робиш!

Я засміявся.

— І що я роблю? — запитав з усмішкою Однодумець.

— Тобі потрібно з’ясувати, чи кажу я правду. Я щойно сказав, що можу описати шлях до будь-якої Зали, яку раніше відвідував. Але ти ніяк не можеш визначити, чи правдива моя заява. Наприклад, якби я описав Шлях до Дев’яносто Шостої Північної Зали, ти не знав би, чи точні мої вказівки, бо ніколи там не бував. Тож ти поставив мені запитання з безглуздим словом — «Баттер-Сі». Ти вельми хитро обрав слово, яке звучить схоже на назву місця. Місця, де вивантажена батареями Тирса. Отже, якби я сказав, що пам’ятаю Баттер-Сі, а відтак описав шлях туди, ти здогадався б, що я брешу. Ти здогадався б, що я просто вихваляюся. Тож ти поставив контрольне запитання.

— Саме так, — підтвердив він. — Саме це я й роблю.

Ми обидва засміялися.

— Маєш ще якісь запитання до мене? — спитав я.

— Ні. Кінець, — він уже зібрався відвернутися, щоби ввести дані у свій блискучий пристрій, але щось у мені привернуло його увагу, й він спантеличено поглянув на мене.

— Що таке? — запитав я.

— Твої окуляри. Що з ними сталося?

— Мої окуляри?

— Так, — сказав він. — Вони мають дещо… дивний вигляд.

— Що ти маєш на увазі?

— Дужки щільно обмотані якимись смугами, — пояснив він. — А кінці звисають із боків.

— А! Розумію, — сказав я. — Так! Дужки моїх окулярів постійно відпадають. Спершу — ліва. А потім — права. Солоне Повітря роз’їдає пластик. Я експериментую з різними способами ремонту. На ліву дужку наніс смуги риб’ячої шкіри та рибний клей, а на праву намотав морські водорості. З ними успіху менше.

— Авжеж, — сказав він. — Не сумніваюся.

У Залах під нами надійшов Приплив і вдарив об Стіну. «Бум». Він відступив, помчав уперед, крізь Двері, та вдарив об Стіну Наступної Кімнати. «Бум. Бум. Бум». І знову відступив; знову помчав уперед. «Бум». Друга Південно-Західна Зала вібрувала, неначе зачеплена струна музичного інструмента.

Однодумець здавався стривоженим.

— Судячи зі звуку, це було дуже близько, — сказав він. — Хіба нам не варто звідси забратися?

Він не розуміє Припливів.

— У цьому немає потреби, — запевнив я.

— Гаразд, — мовив він. Одначе не заспокоївся. Він вирячив очі, а його дихання пришвидшилося й стало менш глибоким. Він позирав то на одні Двері, то на інші, неначе очікував, що крізь них щомиті поллється Вода.

— Не хочу потрапити в пастку, — мовив він.

Якось Однодумець був у Восьмій Північній Залі. У Десятому Вестибюлі почався сильний Приплив із Північних Зал, а за кілька секунд такий самий сильний Приплив надійшов зі Східних Зал до Дванадцятого Вестибюля. У довколишні Зали, зокрема в ту, де перебував Однодумець, вилилася колосальна кількість Води. Води підхопили Однодумця й понесли геть, за Двері, б’ючи ним об Стіни та Статуї. Він кілька разів занурювався повністю й гадав, що потоне. Урешті Припливи викинули його на Хідник Третьої Західної Зали (за сім Зал від того місця, де він був). Там я і знайшов його. Я приніс йому ковдру й гарячого супу з морських водоростей і мідій. Він пішов геть без жодного слова, щойно зіпнувся на ноги. Куди він подався, я не знаю. (Правду кажучи, ніколи не знаю, куди він іде.) Це сталося Шостого Місяця Року, коли я дав назви Сузір’ям. Відтоді Однодумець боїться Припливів.

— Небезпеки немає, — сказав я йому.

— Ти певен? — запитав він.

«Бум. Бум».

— Так, — відповів я. — За п’ять хвилин Приплив досягне Шостого Вестибюля та підійметься Сходами. Другу Південну Залу — за дві Зали на схід звідси — буде затоплено на годину. Але Води буде щонайбільше по кісточки, і до нас вона не дійде.

Він кивнув, однак його тривога залишалася сильною, і невдовзі він пішов.

На початку вечора я пішов до Восьмого Вестибюля порибалити. Я думав не про свою розмову з Однодумцем — я думав про вечерю й красу Статуй у Вечірньому Світлі. Однак, поки я стояв і закидав сіть у Води Нижніх Сходів, переді мною постав образ. Я побачив чорну карлючку на тлі сірого Неба та яскраво-червоний спалах; на мене сунулися слова — білі слова на чорному тлі. Водночас раптово здійнявся шум, а в мене на язиці виник металічний смак. І всі ці образи — по правді кажучи, лише фрагменти чи привиди образів — неначе зійшлися довкола дивного слова, «Баттер-Сі». Я спробував учепитися за них, зосередитися на них краще, та вони померкли й щезли, наче сон.

Білий хрест

ЗАПИС ВІД ТРИДЦЯТОГО ДНЯ П’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Вивчаючи мій попередній Щоденник (Щоденник № 9), ви побачите, що останнього місяця минулого року, а також перші півтора місяця цього року я писав дуже мало. (Таке іноді трапляється з причини, яку я поясню нижче.) У цей час відбулася певна подія, про яку я мав намір написати. Так і зроблю зараз.

Зима була в розпалі. На Сходинках зібралися кучугури снігу. Кожна Статуя у Вестибюлях дістала плащ, саван чи шапку зі снігу. Кожна Статуя з простягнутою Рукою (а таких багато) мала в ній бурульку, наче тримала меч наввисячки, або ж із її Руки звисав ряд бурульок, неначе у Статуї росло пір’я.

Я дещо знаю, та постійно забуваю: Зима сувора. Холод ніяк не зникає, й зігрітися можна лише з труднощами, докладаючи зусиль. Щороку з наближенням Зими я вітаю себе з тим, що зібрав більш ніж достатній запас сушених водоростей для розпалення вогню, але поки дні, тижні й місяці тягнуться один за одним, моя впевненість у тому, що їх достатньо, зменшується. Я ношу стільки одягу, скільки лиш можу натягнути на тіло. Щоп’ятниці веду лік своєму хмизу й підраховую, скільки можу дозволити собі на день, щоб його стало до Весни.

У Дванадцятому Місяці минулого року Однодумець призупинив роботу над Великим і Таємним Знанням і скасував наші зустрічі, бо, на його думку, стало надто холодно, щоб стояти й розмовляти. Пальці в мене задубіли від холоду — і мій почерк через це погіршився. Врешті я остаточно припинив писати в Щоденнику.

Приблизно посередині Першого Місяця надійшов Вітер із Півдня. Він безперестанку віяв кілька днів, і мені, хоч я всіляко старався на це не нарікати, він здавався своєрідним випробуванням. Він заносив до Зал колючий Сніг. Він віяв ночами на мене, поки я лежав у своєму ліжку в Третій Північній Залі. Він завивав у Вестибюлях, підхоплюючи пригорщі розсипчастого снігу й перетворюючи їх на маленьких привидів.

Не все у Вітрі було погано. Іноді він віяв крізь маленькі порожнини й щілини у Статуях, від чого вони дивовижно співали та свистіли; я ще ніколи не чув, щоб Статуї мали голоси, і сміявся в щирому захваті.

Одного разу я встав рано й пішов до Сорок Третього Вестибюля. Зали, які я подолав, були сірі та тьмяні, в їхніх Вікнах було видно зовсім трохи Світла — швидше натяк на Світло, ніж власне Світло.

Я мав намір позбирати морських водоростей, як на харч, так і на багаття. Зазвичай я мушу чекати із сушінням водоростей до Весни, Літа й Осені. Взимку занадто холодно й вогко. Однак мені спало на думку, що якщо водорості вдасться повісити (можливо, у Дверях), то Вітер хутко їх висушить. Єдиною проблемою буде закріпити водорості так, щоб їх не здуло. Я вигадав три способи це зробити, і мені не терпілося випробувати їх усі, щоб побачити, який виявиться найефективнішим.

Поки я перетинав Одинадцяту Західну Залу, Вітер штовхав мене з Плити на Плиту, неначе фігуру на шахівниці. (У мене вийшла низка вельми оригінальних ходів!)

Я спустився зі Сходів у Сорок Третьому Вестибюлі й увійшов до Нижньої Зали, що лежить просто під Тридцять Сьомою Південно-Західною Залою. Одним із наслідків дії Вітру було те, що Припливи стали значно вищими й потужнішими, ніж зазвичай; Відпливи також відповідно збільшилися. Тоді саме тривав Відплив, і Море відступило так далеко, що в Залі повністю зникла Вода (а такого не буває майже ніколи). Вона була всіяна залишками Припливу: водоростями, які майоріли на Вітрі, неначе маленькі знамена, й камінцями, морськими зірками й мушлями, які торохтіли по Кам’яному Хіднику, гнані Вітром.

Година була рання, відразу після Світанку. Я бачив, як блідо-золоте Небо відображається в деяких Вікнах на Подвір’ї. Попереду мене у Вході, який вів до наступної Зали, виднілися сірі неспокійні Води. Бурхливість Води контрастувала зі строгими обрисами Входу.

Я нагнувся й заходився збирати холодні мокрі водорості. Навіть цю просту справу ускладнював Вітер, оскільки значну частину сил мені доводилося витрачати на те, щоб залишатися на місці. Також Вітер підхоплював окремі водорості; вони били мене по руках, від чого ті захололи й почали боліти.

За якийсь час я випрямився, щоб дати полегкість спині. Знову підвів погляд до Входу, що вів до наступної Зали.

Я побачив видіння! У тьмяному Повітрі над сірими Хвилями завис сяйливий білий хрест. Він палахкотів білизною, сяяв набагато яскравіше за Стіну Статуй позаду себе. Це було прекрасно, та я не розумів, що переді мною. А за мить надійшло щось на кшталт осяяння: це аж ніяк не хрест, а щось величезне й біле, і воно стрімко лине до мене з Вітром.

Що це може бути? Напевно, птах, але якщо я розгледів його з такої відстані, то він значно більший за тих, до яких я звик. Він летів далі, просто на мене. У відповідь на його розправлені крила я розкинув руки, неначе збираючись його обняти. Я заговорив уголос. Здається, хотів сказати: «Прошу сюди! Прошу сюди!», — але Вітер забрав у мене подих, і вийшло лише: «Сюди! Сюди!».

Птах проплив високими Хвилями, жодного разу не змахнувши крилами. Він надзвичайно спритно й легко схилився трохи вбік, аби пролетіти крізь Вхід, який розділяв нас. Розмах його крил був ширший навіть за Двері. Я знав, хто це! Альбатрос!

І все ж він продовжував летіти просто до мене, і мені блиснула надзвичайно дивна думка: а може, нам з альбатросом призначено долею злитись і ми разом станемо істотою геть іншого штибу — Янголом? Ця думка одночасно викликала захват і страх, але я все одно стояв на місці з розкинутими руками, імітуючи політ альбатроса. (Я уявив, як здивується Однодумець, коли я влечу до Другої Південно-Західної Зали на Янгольських Крилах, несучи йому послання Миру й Радості!) Моє серце стрімко забилося.

Щойно він досяг мене — щойно я подумав, ніби ми зіткнемося, наче Планети, та станемо єдиним цілим, — я видав якийсь засапаний крик: «А-а-а-а-а-ах!». Тієї ж миті відчув, як мене полишає якесь напруження, що накопичувалось у мені, але про яке я досі не знав. Наді мною пролетіли величезні білі крила. Я відчув рух і запах Повітря, яке принесли із собою ті крила, різкий, солоний, дикий запах Далеких Припливів і Вітрів, що нескінченно блукали Залами, яких я ніколи не побачу.

В останню мить альбатрос промайнув над моїм лівим плечем. Я впав на Хідник. Птах несамовито, панічно замахав крилами, викинув уперед тонкі рожеві ноги й повалився з Повітря якоюсь купою на Хідник. У Повітрі він був дивовижною істотою — Небесною Істотою, — зате на Кам’яному Хіднику був смертним і підвладним такому ж сорому та незграбності, як інші смертні[8].

Ми піднялися. Тепер, опинившись на сухому Хіднику, він здавався як ніколи великим: його голова доходила мені мало не до грудини.

— Дуже радий тебе бачити, — сказав я. — Вітаю. Я Мешканець цих Зал. Один із Мешканців. Є ще один, але він не любить пташок, тож ти його, напевне, не побачиш.

Альбатрос широко розкинув крила й витягнув шию до Стелі. Видав якесь гортанне цокання та дзижчання — напевно, привітався зі мною. Його крила з тильного боку були темні, майже чорні, з білою плямою у формі зірки на кожному.

Я повернувся до своєї роботи — збору водоростей. Альбатрос обійшов Залу. Його сірувато-рожевуваті ноги гучно ляскали по Хіднику. Він надходив час від часу й дивився, що я роблю, так, ніби це його цікавило.

Наступного дня я повернувся. Альбатрос піднявся Сходами й вивчав Сорок Третій Вестибюль. Але на цьому все не скінчилося. Уявіть мою радість, коли я дізнався, що у Вестибюлі тепер ховається двоє альбатросів! До нього долучилася дружина! (Чи, може, перший альбатрос був самицею, а то був її чоловік. Стосовно цього я мав недостатньо відомостей, щоб бути певним.) Новий альбатрос мав інакший візерунок на задньому боці крил — із білих цяток, подібних до краплин срібного дощу. Двоє альбатросів розкинули крила й затанцювали одне довкола одного. Вони тицяли дзьобами на Стелю й видавали радісний вереск; вони стикалися довгими рожевими дзьобами, виражаючи радість.

Кілька днів по тому я відвідав їх ізнову. Цього разу вони здавалися тихішими, й у Вестибюлі панувала атмосфера відчаю та смутку. Альбатрос, якого я вважав самцем (той, що мав зірочки на крилах), підібрав у Нижній Залі скількись водоростей. Брав їх грудки дзьобом і складав їх на купу. За кілька хвилин він розчарувався у своєму творінні, знову зібрав грудки водоростей і спробував скласти їх в іншому місці. Він виконав цю дію близько десятка разів.

— Здається, я розумію твою проблему, — сказав я. — Ти прийшов сюди звити гніздо. Але не можеш відшукати потрібних матеріалів. Є лише холодні мокрі водорості, а тобі, щоб зробити затишне гніздо для свого яйця, потрібно щось сухіше. Не турбуйся. Я тобі допоможу. У мене є запас сухих водоростей. Я не птах, але впевнений, що з них вийде надзвичайно годящий будівельний матеріал. От зараз і піду по них.

Альбатрос із зірочками розкинув крила й витягнув шию, показав дзьобом на Стелю й оглушливо клацнув. Я подумав, що так він виражає ентузіазм.

Я повернувся до Третьої Північної Зали. Вистелив рибальську сіть товстим пластиком. Усередину поклав матеріал для гнізда — скільки, на мою думку, мало вистачити двом птахам такого колосального розміру. Цього могло стати приблизно на три дні паління. Це було чимало, і я знав, що можу трохи померзнути через те, що їх віддав. Одначе що таке кілька днів у холоді порівняно з іще одним альбатросом на Світі? Я додав до купи водоростей ще дещо: трохи чистого білого пір’я, яке знайшов і зберіг лише з тієї причини, що його вподобав, і старий вовняний джемпер, такий дірявий, що одежина з нього була вже ніяка, та він міг стати чудовою підстилкою для безцінного яйця.

Я затягнув рибальську сіть до Сорок Третього Вестибюля й одразу дістав винагороду — таку цікавість до вмісту сіті показав альбатрос-самець. Він набрав повний дзьоб сухих водоростей і заходився мостити їх у різних місцях.

Невдовзі альбатроси збудували високе гніздо з основою близько метра завширшки й поклали туди яйце. Вони чудові батьки: були віддані своєму яйцю, а тепер так само сумлінно дбають про своє пташеня. Воно росте повільно, й не схоже, що скоро опернатіє.

Цей рік я назвав Роком, коли до Південно-Західних Зал прибули Альбатроси.

Птахи сидять мовчки в Шостій Західній Залі

ЗАПИС ВІД ТРИДЦЯТЬ ПЕРШОГО ДНЯ П’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Відколи два роки тому обвалилися Стелі Двадцятої та Двадцять Першої Північно-Східних Зал, Погода в цьому Регіоні Будинку змінилася. Хмари спускаються крізь Розбиті Стелі до Середніх Зал, куди не потрапили б за звичайних обставин. Через це Світ стає холодним і сірим.

Цього ранку я прокинувся захололим і з дрожем. Хмара проникла до Третьої Північної Зали, в якій я сплю. Статуї перетворилися на витончені білі фігури, намальовані на білому Тумані.

Я швидко встав і зайнявся щоденними справами. Набрав водоростей у Дев’ятому Вестибюлі та приготував собі на сніданок суп, який живить і зігріває, а тоді попрямував до Третьої Південно-Західної Зали, щоби продовжити роботу над Каталогом Статуй.

У Будинку панувала дивна тиша. Не літали жодні птахи; не співали жодні птахи. Куди вони всі поділися? Скидалося на те, що Захмарений Світ видався їм таким самим гнітючим, як і мені. У Шостій Західній Залі я таки знайшов їх. Вони зібралися там, посідавши на Плечі й Голови всім Статуям, на Постаменти й на Колони, мовчки сиділи й чекали.

Затоплені Зали

ЗАПИС ВІД ВОСЬМОГО ДНЯ ШОСТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, коли до ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

На Схід від Першого Вестибюля Будинок занепав. Ділянки Кам’яної Кладки та Статуї з Верхніх Зал провалилися крізь Розбиту Підлогу до Середніх і Нижніх Зал, блокуючи Входи. Є Зона — мабуть, до сорока чи п'ятдесяти Зал, — у яку Припливи проникнути не можуть. Із плином часу Морська Вода витекла, а ці Зали наповнилися Дощем, який утворив темні, спокійні прісні Озера. Тамтешні Вікна наполовину занурені у Воду або відгороджені Кам’яною Кладкою, тож Зали здаються тьмяними й затіненими. Відрізані від Припливів, вони надзвичайно тихі.

Це — Затоплені Зали.

На Периферії цього Регіону Води мілкі, спокійні та вкриті лататтям, але в центрі вони глибокі й підступні, повні уламків Кам’яної Кладки й затонулих Статуй. Більша частина Затоплених Зал недоступна, але подекуди до них можна ввійти з Верхнього Рівня.

У них містяться велетенські Статуї Чоловіків із кучерявими Головами й Бородами, що вириваються та пручаються, аби звільнитись зі Стін, простягаючи Тулуби над Темними Водами. Одна статуя нахиляється так далеко, що широка м’язиста Спина цього Чоловіка утворює майже горизонтальну платформу приблизно за пів метра над рівнем Води. Це чудове місце для риболовлі.

Нічна риболовля — найкраща: тоді риб тягне погратися серед плям ясного Місячного Сяйва, і їх легко побачити.

Хмари над Дев’ятнадцятою Східною Залою

ЗАПИС ВІД ДЕСЯТОГО ДНЯ ШОСТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Колись я не наважувався жити надто близько до Припливів. Зачувши їхній Гуркіт, я біг і ховався. Боявся у своєму невігластві, що втраплю в їхні Води й потону.

Я всіляко тримався Сухих Зал, у яких Статуї не в ганчір’ї з водоростей і не броньовані оздобами з молюсків, у яких Повітря не пахне Припливами. Інакше кажучи, Зал, що не були затоплені останнім Часом. Вода не була проблемою: в більшості Зал є Прісні Водоспади (іноді трапляються Статуї, мало не розсічені Водою, що бризкає на них століттями). Інша річ — харчі: заради них доводилося йти до Припливів. Я йшов до Вестибюлів і спускався Сходами до Нижніх Зал, до Краю Океану. Але Сила Хвиль мене лякала.

Навіть тоді я знав, що Припливи не відбуваються випадково. Розумів, що, маючи змогу фіксувати й документувати їх, можу навчитися передбачати їхню появу. Так з’явилася моя Таблиця. Але я, хоч і збагнув дещо про динаміку Припливів, не розумів їхньої Природи. Я гадав, що Припливи майже не відрізняються один від одного. Йдучи до Припливу та сподіваючись побачити задосить риби й морської рослинності, я дивувався, коли він виявлявся ясним, чистим і порожнім.

Я часто залишався голодним.

Страх і голод змушували мене досліджувати Будинок, і я довідався, що риби вдосталь у Затоплених Залах. Їхні Води були спокійні, і я боявся не так сильно. Тут проблема полягала в тому, що Затоплені Зали зусібіч оточені Занепадом. Щоб їх дістатися, слід піднятися до Верхніх Зал, а тоді спуститися по Руїнах, долаючи великі Розломи та Розколини в Підлозі.

Якось, не ївши два дні, я вирішив піти в пошуках їжі до Затоплених Зал. Піднявся до Верхніх Зал. Я так ослаб, що навіть це було непросто. Сходи, хоч і різняться за розміром, у більшості своїй збудовані в такому самому шляхетному масштабі, що й решта Будинку, і кожна Сходинка майже вдвічі вища за зручну для мене висоту. (Неначе Бог спершу звів Будинок, збираючись населити його Велетами, а тоді непоясненним чином передумав.)

Я пройшов до однієї з Верхніх Зал, тієї, що стоїть просто над Дев’ятнадцятою Східною Залою. Звідти я збирався спуститися до Затоплених Зал, але, на превеликий жаль, побачив, що Зала повна Хмар, холодної сірої вогкої порожнечі.

Зі мною був Щоденник. Зазирнувши в нього, я виявив, що вже якось був у цій Місцині й навіть залишив детальні нотатки про Залу, розташовану за цією, — Залу над Двадцятою Східною Залою. Я описав характер і стан тамтешніх Статуй і навіть зробив ескіз однієї з них. Але про цю Залу, на Порозі якої тепер стояв, — Залу, повну Хмар, — про неї не записав нічогісінько.

Нині я вирішив би, що йти крізь Залу, якої не видно як годиться та про яку я не маю записів, — це безумство, та нині я не доводжу себе до такого голоду.

Суміжні Зали зазвичай мають певні спільні властивості. Зала просто позаду мене була приблизно 200 метрів завдовжки та 120 метрів завширшки, тож було цілком імовірно, що й Зала переді мною така сама. Ця відстань не видавалася нездоланною; мене більше бентежили Статуї. Судячи з того, що я бачив, вони зображали Людей чи Напівлюдей, удвічі або втричі більших за мене, які вчиняли насильство: Чоловіків, що билися; Жінок і Чоловіків, яких несли геть Кентаври чи Сатири; Восьминогів, що розривали Людей на шматки. У більшості Регіонів Будинку обличчя у Статуй радісні, спокійні або ж відзначаються відстороненим спокоєм; але тут Обличчя були спотворені криками люті чи нестерпного болю.

Я заповзявся йти обережно. Вдаритись об простягнуту мармурову кінцівку — боляче.

Я ввійшов до Хмари й поволі покрокував уздовж Північного Боку Зали. Із блідої Хмари одна за одною виринали Статуї. Вони так рясно стояли вздовж Стін і були скручені в таких нестерпних позах, що я наче йшов під мокрим гіллям великого лісу з Рук і Тіл.

Одна Статуя вже звалилася зі Стіни й лежала розтрощена на Підлозі. Це мало стати для мене пересторогою.

Я дійшов до місця, в якому одна Статуя сильно випиналася зі Стіни. Вона зображала Чоловіка, чиє величезне Тіло сахнулося назад і розтягнулося над Хідником, а Руки прикривали Голову, тимчасом як його затоптував Кентавр. Великі Долоні Чоловіка були повернуті догори, а Пальці на них скорчилися від лютого болю. Я відступив на крок від Стіни, щоб його обігнути, і моя стопа стала на…

…порожнечу.

Немає Підлоги! Піді мною немає Кам’яного Хідника! Я падаю! Я, жахнувшись, кинувся до Стіни. І враз попався! Я лежав, зависши над Порожнечею, занадто нажаханий, щоб ворухнутись, а мій розум заціпенів від страху та шоку. Якимось дивом я потрапив до Рук Затоптаного. Руки були дуже мокрі й жахливо слизькі; я з кожним порухом ризикував вислизнути з його хвату та шкереберть полетіти в Порожнечу. Захлипавши від страху, щосили тримаючись за Затоптаного, я поступово підтягнувся на його Руках до його ж Голови, від Голови перемістився до Грудей, а тоді до Колін, де і вмостився. Тіло Кентавра-Напасника стало ніби Стелею за два чи три сантиметри над моєю головою. Хмара була така густа, що я не бачив, де Підлога починається знову.

Я залишався там увесь день і всю ніч — зголоднів, мало не помер від холоду, але щиро дякував Затоптаному за порятунок. Уранці надійшов Вітер і поніс Хмару на захід. Я визирнув у велику Розколину в Підлозі й побачив запаморочливе урвище — не менш як 30 метрів — до спокійних Вод Затопленої Зали внизу.

Розмова

ЗАПИС ВІД ОДИНАДЦЯТОГО ДНЯ ШОСТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Окрім моїх регулярних зустрічей з Однодумцем і тихої втішної присутності Мертвих, є птахи. Птахів зрозуміти неважко. Їхня поведінка підказує мені, що вони думають. У цілому все приблизно зводиться до: «Це їжа? А це? А як щодо цього? Мабуть, таки їжа. Майже напевно їжа». Або іноді: «Іде дощ. Мені це не подобається».

Хоча цього задосить для короткої добросусідської розмови, такі зауваги не вказують на широкий чи глибокий розум. Однак мені спадало на думку, що птахи можуть володіти більшою мудрістю, ніж видається на перший погляд, мудрістю, що відкривається лише опосередковано й час від часу.

Якось — тоді був осінній вечір — я дістався Входу Дванадцятої Південно-Східної Зали, маючи намір пройти крізь Сімнадцятий Вестибюль. Я побачив, що не маю змоги туди ввійти: Вестибюль був повен птахів, і всі ці птахи літали. Вони колували й кружляли по спіралі так, що виходив стрімкий танок. Вони наповнювали Вестибюль, наче стовп диму, який подекуди ставав темнішим і щільнішим, а тоді — світлішим і легшим. Я вже бачив цей танок кілька разів, завжди ввечері та в останні місяці року.

Іншим разом я ввійшов до Дев’ятого Вестибюля й побачив, що він повен маленьких пташечок. Вони належали до різних видів, але здебільшого то були горобці. Не встиг я ступити кілька кроків за порогом Вестибюля, як чималий їхній гурт здійнявся в Повітря. Вони разом стрімко полетіли до Східної Стіни, тоді — до Південної, а відтак розвернулися та облетіли мене по нещільній спіралі.

— Доброго ранку, — промовив я. — У вас, сподіваюся, все гаразд?

Більшість пташок розлетілася й посідала в різних місцях, але кілька — можливо, десяток — полетіли до Статуї Садівника в Північно-Західному Кутку. Вони залишалися там секунд із тридцять, а тоді, не розлучаючись, піднялися до Статуї, що стоїть вище на Західній Стіні, — Жінки, що несе Вулик. Птахи залишалися на Статуї Жінки, що несе Вулик, близько хвилини, а тоді полетіли геть.

Я замислився, чому з-поміж усіх Статуй у Вестибюлі, яких було близько тисячі, маленькі пташечки вирішили сісти на ці дві. Мені спало на думку — просто так, знічев’я, — що про обидві ці Статуї можна сказати, буцімто вони символізують Працьовитість. Садівник літній і зігнутий, але все-таки віддано копає свій сад. Жінка віддається своєму фаху, бджолярству, а Вулик, який вона несе, повен бджіл, які також терпляче виконують свою роботу. Чи не кажуть мені птахи, що я також маю бути працьовитим? Це здавалося малоймовірним. Я, зрештою, й без того працьовитий! Тоді я саме прямував до Восьмого Вестибюля, щоб порибалити. Ніс рибальські сіті на плечі, а також пастку на омарів, виготовлену зі старого відра.

Пересторога птахів — якщо це була саме пересторога — на перший погляд видавалася безглуздою, та я все ж вирішив продовжити цей незвичний ланцюжок роздумів і побачити, куди він мене заведе. Того дня я спіймав сімох рибин і чотирьох омарів. І нічого не викинув.

Тієї ночі надійшов Вітер із Заходу, що приніс несподівану Бурю. Припливи стали бурхливими, а риб віднесло зі звичних Зал далеко в Море. Наступні два дні риби не було взагалі, і, якби я не дослухався до перестороги птахів, то майже не мав би харчу.

Цей досвід спонукав мене сформулювати гіпотезу: можливо, мудрість птахів живе не в окремій особині, а в зграї, гурті. Я спробував вигадати експеримент, за допомогою якого можна перевірити це припущення. На мою думку, проблема в тому, що неможливо знати заздалегідь, коли відбудуться такі події; тож єдиним доцільним планом дій є уважне багатомісячне (швидше навіть багаторічне) спостереження й ретельне ведення записів. На жаль, наразі так діяти неможливо, позаяк у мене забирає дуже багато часу робота з Однодумцем (я, звісно, маю на увазі наш пошук Великого й Таємного Знання).

Одначе я записую те, що сталося цього ранку, з думкою саме про цю гіпотезу.

Я ввійшов до Другої Північно-Східної Зали й побачив, що вона повна різних дрібних птахів, як раніше Дев’ятий Вестибюль. Я бадьоро гукнув їм: «Доброго ранку!»

Близько двадцяти птахів негайно пурхнули до Північної Стіни й посідали на Високі Статуї. А відтак стрімко полетіли до Західної Стіни.

Я згадав, що попереднього разу ця поведінка була вступом до послання.

— Я пильную! — гукнув я їм. — Що ви бажаєте мені сказати?

А далі дуже ретельно спостерігав за їхніми діями.

Птахи розділилися на дві групи. Одна полетіла до Статуї Янгола-Сурмача; друга — до Статуї Корабля, що пливе маленькими Хвильками.

— Янгол із сурмою й корабель, — мовив я. — Чудово.

Перша група перелетіла до Статуї Чоловіка, що читає велику Книжку; друга перелетіла до Статуї Жінки, що показує великий Таріль або Щит; на Щиті зображено Хмари.

— Книжка та хмари, — сказав я. — Так.

Урешті перша група підлетіла до Статуї малої Дитини, що нахилила Голову, щоб поглянути на Квітку, яку тримає в Руці; Голова Дитини вкрита Кучерями, такими неслухняними, що вони подібні до пелюсток; друга група птахів підлетіла до Статуї Лантуха з Зерном, яке пожирає Орда Мишей.

— Дитина й миші, — проказав я. — Чудово. Розумію.

Птахи розсіялися по різних куточках Зали.

— Дякую! — гукнув я їм. — Дякую!

Якщо вважати мою гіпотезу правильною, то це, безумовно, найскладніше висловлювання, з яким до мене звернулися птахи. Яке його значення?

Янгол із сурмою й корабель. Янгол із сурмою вказує на послання. Радісне послання? Можливо. Але янгол також може нести суворе чи похмуре послання. Отже, характер послання, добре воно чи погане, залишається незрозумілим. Корабель указує на подолання значних відстаней. Послання здалеку.

Книжка і хмари. Книжка містить Письмена. Хмари щось приховують. Письмена, які чомусь є незрозумілими.

Дитина й миші. Дитина символізує Невинність. Миші пожирають зерно. Його кількість мало-помалу зменшується. Невинність, яка зношується чи руйнується.

Тож, як я розумію, птахи сказали мені саме це. Послання здалеку. Незрозумілі Письмена. Руйнування невинності. Цікаво.

Я зачекаю, доки мине певний час — скажімо, кілька місяців, — а тоді знову розгляну це висловлювання, щоб побачити, чи не проллють на нього світло подальші події (і навпаки).

Адді Домар

ЗАПИС ВІД П’ЯТНАДЦЯТОГО ДНЯ ШОСТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Цього ранку в Другій Південно-Західній Залі Однодумець сказав:

— Я сьогодні працюватиму над ритуалом, тож ти, певно, не захочеш тут затримуватися.

Ритуал — це практика церемоніальної магії, шляхом якої Однодумець планує звільнити Велике й Таємне Знання від того, що тримає його в полоні у Світі, й передати його нам. Наразі ми провели його чотири рази, щоразу в дещо інакшій версії.

— Я вніс певні зміни, — продовжив він, — і хочу почути, як вони звучать, так би мовити, на місці подій.

— Я тобі допоможу, — завзято сказав я.

— Чудово, — промовив він. — Тільки не балакай забагато. Мені потрібна зосередженість. Ясність.

— Безперечно, — відповів я.

Сьогодні на Однодумцеві був костюм сірого кольору з білою сорочкою та чорними черевиками. Він поклав свій блискучий пристрій на Порожній Постамент.

— Це виклик, а під час викликів провидцеві слід стояти обличчям на схід, — зауважив він. — Де схід?

Я показав.

— Так, — сказав він.

— Де стати мені?

— Де забажаєш. Це не має значення.

Я вмостився за два метри на Південь від того місця, де стояв він, і вирішив, що стану обличчям на Північ, себто до нього. Насправді я не маю жодних відомостей чи знань про ритуали, але це положення видавалося мені доречним для учня, покірного й водночас пов’язаного з Тлумачем Таємниць.

— Що мені робити? — запитав я.

— Нічого. Просто стій тихо, як я вже просив.

— Я зосереджуся на переданні тобі сили свого Духу, — сказав я.

— Чудово. Добре. Так і зроби. — Він ненадовго повернувся до свого блискучого пристрою, перевіряючи щось. — Гаразд, — додав він. — До цієї, першої частини ритуалу я вніс найбільше змін. Досі я просто закликав знання та просив його прийти до мене, віддатися мені. Схоже, це нічого мені не дало, тож замість цього я викликатиму дух Адді Домара.

— Хто чи що це таке — Адді Домар? — запитав я.

— Король. Давно померлий. Той, хто володів знанням. Чи принаймні його частиною. Я успішно просив його про допомогу під час інших ритуалів, зокрема… — Однодумець раптово зупинився й на якусь мить ніби спантеличився. — Я успішно викликав його в минулому, — закінчив він.

Однодумець прибрав шляхетної пози Тлумача Таємниць. Випрямив спину, розправив плечі й підняв голову. Тепер він нагадував мені Статую Ієрофанта[9] в Дев’ятнадцятій Південній Залі.

Раптом до мене дійшло значення його слів.

— О! — вигукнув я. — Ти ще ніколи не казав, що знаєш ім’я одного з Мертвих! А знаєш, котрий із них він? Якщо так, то скажи, будь ласка! Я був би дуже радий називати його на ім’я, коли офірую йому їжу й питво!

Однодумець відірвався від своїх справ і нахмурився.

— Що? — перепитав він.

— Мертві, — завзято продовжив я. — Якщо ти дійсно знаєш ім’я одного з них, то прошу, скажи, котрому з них воно належить.

— Що-що? Не розумію. Котрому з кого що належить?

— Ти сказав, що в минулі часи один чи кілька Мертвих володіли Знанням. А відтак його втратили. Тож я захотів дізнатися, котрий із них то був. Чоловік із Коробкою з-під Печива? Прихована Людина? Чи хтось із Людей Алькову?

Однодумець отетеріло витріщився на мене.

— Коробка з-під печива… Про що ти? А, стривай. Це якось стосується тих кісток, які ти знайшов? Ні. Ні, ні, ні, ні, ні. Вони не… Це не… Ох, на Бога! Хіба я щойно не казав, що мені потрібно зосередитися? Хіба не казав от щойно? Можна зараз без цього? Я намагаюся розібратися з цим ритуалом.

Мені вмить стало соромно. Я заважав важливій роботі Однодумця.

— Так, звісно, — відповів я.

— Мені ніколи відповідати на запитання, що не стосуються справи, — різко додав він.

— Вибач.

— Було б чудово, якби ти просто помовчав.

— Я помовчу, — запевнив я. — Обіцяю.

— Чудово. Добре. Гаразд. На чому я зупинився? — промовив Однодумець. Глибоко вдихнув і знову завзято випрямився, задерши голову. Здійняв руки та звучним голосом кілька разів покликав Адді Домара в різні способи: «Прийди! Прийди!».

Запала тиша, він поступово опустив руки й розслабився.

— Гаразд, — мовив він. — Для справжнього ритуалу я, можливо, візьму жаровню. Спалю трохи пахощів. Подивимось. А тоді, після заклику, йде перерахування. Я називаю сили, яких прагну: знищення Смерті, проникнення в нижчі розуми, невидимість і багато іншого. Важливо візуалізувати кожну силу, тож, називаючи їх, я уявляю, як живу вічно, читаю чужі думки, стаю невидимим і так далі.

Я ґречно підняв руку. (Не хотілося, щоб мене знову звинуватили в запитаннях, які не стосуються справи.)

— Так? — різко озвався він.

— Мені теж так робити?

— Так. Якщо хочеш.

Тим самим звучним голосом Однодумець зачитав список сил, які надає Знання, а коли він проспівав: «Я називаю силу польоту!», — я уявив, як сам обертаюся на скопу й лечу з іншими скопами над Потужними Припливами. (Це моя улюблена сила з-поміж усіх, про які говорить Однодумець. А якщо вже бути зовсім чесним, то до решти я загалом байдужий. Яка мені була б користь від невидимості? Здебільшого мене тут не може побачити ніхто, крім птахів. Також я не маю бажання жити вічно. Будинок відмірює певний вік птахам і певний вік людям. Це мене задовольняє.)

Однодумець дістався кінця свого списку. Я бачив, що він думає про ті частини ритуалу, які щойно виконав, і незадоволений ними. Його лице було насуплене, і він дивився кудись удалечінь.

— Здається, я маю звертатися з усім цим до якоїсь… якоїсь енергії, чогось життєдайного й живого. Я шукаю сили, тож маю звертатися з цими словами до того, що вже є сильним. Я зрозуміло пояснюю?

— Так, — сказав я.

— Але тут немає нічого сильного. І навіть нічого живого. Лише нескінченні понурі приміщення, однаковісінькі, повні напіврозвалених фігур, що вкриті пташиним послідом.

Він поринув у безрадісне мовчання.

Я вже багато років знаю, що Однодумець не шанує Будинку так, як я, проте мене досі вражає, коли він так говорить. Як така розумна людина може казати, нібито в Будинку немає нічого живого? Нижні Зали повні морських істот і рослин, часто дуже гарних і дуже дивних. Самі Припливи повні руху та сили, тож вони, може, й не зовсім живі, та водночас не є не-живими. У Середніх Залах є птахи й люди. Послід (на який він жаліється) — це ознака Життя! Також неправдиві його слова про те, що всі Зали однакові. Вони неабияк відрізняються стилем Колон, Пілястрів, Ніш, Апсид, Фронтонів тощо, а також кількістю Дверей і Вікон. Кожна Зала має свої Статуї, а всі Статуї єдині у своєму роді; якщо ж і трапляються якісь повтори, то, певно, на великих відстанях, оскільки я досі не бачив жодного.

Одначе казати про щось із цього було безглуздо. Я знав, що це лише роздратує його ще більше.

— А як щодо Зорі? — спитав я. — Якщо проводити Ритуал уночі, ти можеш звернутися з Закликом до Зорі. Зоря — це джерело сили й енергії.

На мить запала тиша, а тоді він сказав:

— Це правда, — його голос звучав здивовано. — Зоря. Насправді це непогана думка, — Однодумець помислив ще трохи. — Нерухома зірка підійде краще за мандрівну. І вона має бути яскравою — помітно яскравішою за навколишні зорі. Найкраще було би відшукати якесь місце в лабіринті, якусь унікальну точку чи місцину — і провести ритуал там, ставши обличчям до найяскравішої зорі! — Однодумець на мить сповнився захвату. А тоді зітхнув, і його неначе знову цілковито покинули сили. — Але ж це не надто ймовірно, так?

Тоді він повторив, що кожна Зала нічим не відрізняється від інших, але назвав їх «приміщеннями» та вжив епітет, який мав на меті їх принизити.

Я відчув приплив гніву й на мить вирішив, що не розповім йому того, що знаю. А тоді подумав, що карати його за те, над чим він не має влади, жорстоко. Він же не винен, що бачить усе не так, як я.

— Насправді, — сказав я, — одна Зала відрізняється від інших.

— Та невже? — відповів він. — Ти ніколи нічого про неї не казав. Чим вона відрізняється?

— Вона має лиш один Вхід і жодного Вікна. Я бачив її лиш один раз. Вона має дивну атмосферу, яку важко описати точно. Вона велична, таємнича й водночас сповнена Присутності.

— Тобто наче храм? — запитав він.

— Так. Наче храм.

— І чому ти не сказав мені про це раніше? — поцікавився він. У ньому знову пробудилися гнів і роздратування.

— Ну, вона далеченько звідси. Я подумав, що ти навряд…

Але моє пояснення його не цікавило.

— Мені треба побачити це місце. Можеш мене відвести? Як далеко воно?

— Це Сто Дев’яносто Друга Західна Зала, і вона розташована за 20 кілометрів від Першого Вестибюля, — відповів я. — Шлях до неї займає 3,76 години без урахування перепочинку.

— О, — сказав він.

Я знав, що навряд чи міг би віднадити його своїми словами ще більше (хоча й не мав такого наміру). Він не має охоти досліджувати Світ. Не думаю, що він коли-небудь заходив далі, ніж за чотири-п’ять Зал від Першого Вестибюля.

Однодумець сказав:

— Мені потрібно знати, які зорі можна побачити з дверей цього приміщення. Знаєш щось про це?

Я подумав. Сто Дев’яносто Друга Західна Зала була зорієнтована по осі «Схід/Захід»? Чи по осі «Південний Схід / Північний Захід»? Я похитав головою.

— Не знаю. Не можу згадати.

— А ти хіба не можеш піти туди й дізнатися? — запитав він.

— Піти до Сто Дев’яносто Другої Західної Зали?

— Так.

Я завагався.

— У чім річ? — запитав він.

— Шлях до Сто Дев’яносто Другої Західної Зали пролягає крізь Сімдесят Восьмий Вестибюль, Регіон, який нерідко затоплений. Просто зараз він сухий, але Припливи несуть Сміття з Нижніх Зал і розсіюють його в навколишніх Залах. Іноді у Сміття гострі краї, об які можна порізати ноги. Кровотеча зі стоп — це недобре. Є ризик зараження. Побитим Мармуром потрібно йти обережно. Це можливо, але складно. На це знадобиться час.

— Гаразд, — відповів Однодумець. — Отже, сміття. Та я все одно не розумію, в чому проблема. Ти ж проходив крізь це місце зі сміттям раніше, і тоді це тобі не нашкодило. Що змінилося?

На моєму обличчі з’явився рум’янець. Я вп’явся поглядом у Хідник. Однодумець був такий охайний, такий елегантний у своєму костюмі та блискучих черевиках. Я ж охайним не був. Мій одяг був пошарпаний і полинялий, роз’їдений Морською Водою, в якій я рибалив. Мені страшенно не хотілося привертати його увагу до цього контрасту між нами, але він усе-таки поставив мені запитання, тож треба було відповісти.

— Змінилось от що: колись я мав черевики. Тепер — ні.

Однодумець із великим здивуванням поглянув на мої босі смагляві ноги.

— Коли це сталося?

— Близько року тому. Мої черевики розпалися.

Він розреготався.

— Чому ти нічого не сказав?

— Не хотів завдавати тобі клопоту. Подумав, що можна змайструвати черевики з риб’ячої шкіри. Але не знайшов на це часу. В цьому винен лише я.

— Чесно кажучи, Піранезі, — сказав Однодумець, — який же ти ідіот! Коли це — єдине, що заважає тобі піти до… до… як ти там називаєш оте приміщення…

— Сто Дев’яносто Другої Західної Зали, — вставив я.

— Так. Байдуже. Коли річ лише в цьому, я завтра дістану тобі черевики.

— О! Це було б… — заговорив я, та Однодумець підніс руку.

— Не треба дякувати. Просто добудь потрібні мені відомості. Це — все, чого я прошу.

— О, я добуду! — пообіцяв я. — Щойно в мене з’являться черевики, це вирішить проблему. Я дістануся Сто Дев’яносто Другої Західної Зали за три з половиною години. Щонайбільше за чотири.

Черевики

ЗАПИС ВІД ШІСТНАДЦЯТОГО ДНЯ ШОСТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Дорогою до Третьої Південно-Західної Зали цього ранку я пройшов через Другу Південно-Західну Залу. На Порожньому Постаменті, що на нього спирається Однодумець, стояла маленька картонна коробка. Вона мала темно-сірий колір. На її кришці було зображення восьминога, також сіре, але блідіше, а також помаранчевий напис. Напис такий: «АКВАРІУМ».

Я відкрив коробку. На перший погляд видавалося, ніби там лежить лише тонкий білий папір, та, піднявши його, я знайшов пару черевиків. Вони були виготовлені з парусини блакитно-зеленого кольору, що нагадував мені Припливи Південних Зал. Їхні ґумові підошви були товсті й білі, а ще вони мали білі шнурки. Я дістав їх із коробки й надів. Вони сіли ідеально. Я спробував походити в них. Ноги в них почувалися прекрасно захищеними та скакабельними.

Я цілий день бігав і танцював, просто щоб насолодитися відчуттям власних ніг у нових черевиках.

— Погляньте! — звернувся я до ворон у Першій Північній Залі, коли вони злетіли з Високих Статуй подивитися, чим я займаюся. — У мене нові черевики!

Але ворони лише закрякали й посідали знову.

Список речей, які мені дав Однодумець

ЗАПИС ВІД СІМНАДЦЯТОГО ДНЯ ШОСТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Я склав список усіх речей, які мені дав Однодумець, щоб не забувати про вдячність і дякувати Будинкові за те, що послав мені такого чудового друга!

Того Року, коли я дав назви Сузір’ям, Однодумець дав мені:

♦ спальний мішок

♦ подушку

♦ 2 ковдри

♦ 2 рибальські сіті з синтетичного полімеру

♦ 4 великі відрізи товстого пластику

♦ ліхтарик. Я ніколи ним не користувався й тепер не можу згадати, куди його поклав.

♦ 6 коробок сірників

♦ 2 пляшечки мультивітамінів

Того Року, коли я порахував і нарік Мертвих, він дав мені:

♦ бутерброд із сиром і шинкою

Того Року, коли у Двадцятій і Двадцять Першій Північно-Східних Залах обвалилася Стеля, він дав мені:

♦ 6 пластикових мисок. У них я збираю Прісну Воду, коли та протікає крізь Тріщини у Стелі та стікає по Обличчях Статуй. Одна з мисок блакитна, дві — червоні, а три мають колір хмар. З мисками кольору хмар буває клопіт. Вони майже такого самого білувато-сірого кольору, як Статуї. Щоразу, коли я ставлю їх кудись збирати Воду, вони вмить зливаються із тлом, і я їх гублю. Одна зникла минулого року, і я досі її не знайшов.

♦ 4 пари шкарпеток. Моїм ногам дві Зими було тепло й затишно, але тепер шкарпетки всі в дірках. На жаль, Однодумцеві ще не спало на думку дати мені нові.

♦ вудку й волосінь

♦ апельсин

♦ шматок різдвяного торта

♦ 8 пляшечок мультивітамінів

♦ 4 коробки сірників

Того Року, коли я помандрував до Дев’ятсот Шістдесятої Західної Зали, він дав мені:

♦ нову батарейку для наручного годинника

♦ 10 нових зошитів

♦ різне канцелярське приладдя, зокрема 12 великих аркушів паперу для Зоряних Мап, конверти, олівці, лінійку та кілька гумок

♦ 47 ручок

♦ знову мультивітаміни та сірники

Цього року (того Року, коли до Південно-Західних Зал прибули Альбатроси) він наразі дав мені:

♦ ще 3 пластикові миски. Ці — найкращі: вони яскраві, тож їх легко побачити. Одна помаранчева, а дві — різних відтінків зеленого.

♦ 4 коробки сірників

♦ 3 пляшечки вітамінів

♦ пару нових черевиків!

Я дуже багато чим завдячую щедрості Однодумця. Без нього я не спав би в теплі й добрі у своєму спальному мішку під час Зими. Не мав би зошитів, у яких можна занотовувати думки.

При цьому я часом замислююся, чому Будинок дає більше різних предметів Однодумцеві, ніж мені, надає йому спальні мішки, взуття, пластикові миски, бутерброди із сиром, зошити, шматочки різдвяного торта й багато іншого, тоді як мені здебільшого дає рибу. Гадаю, річ у тому, що Однодумець не так добре вміє дбати про себе, як я. Він не вміє рибалити. Ніколи (наскільки мені відомо) не збирає водоростей, не сушить їх і не зберігає, щоб розпалювати багаття чи смачно перекушувати; він не вичиняє риб’ячих шкірок, наче справжню шкіру (а вони корисні в багатьох справах). Якби Будинок не надавав йому всього цього, він цілком міг би загинути. Або ж (і це більш імовірно) мені доводилося би присвячувати чимало часу піклуванню про нього.

Ніхто з Мертвих не заявляє прав на ім’я Адді Домар

ЗАПИС ВІД ВІСІМНАДЦЯТОГО ДНЯ ШОСТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Відколи я відвідував Мертвих, минуло вже кілька тижнів, тож сьогодні я це зробив. Відвідати їх усіх за один день — це серйозне досягнення, позаяк вони лежать на відстані в кілька кілометрів одне від одного. Я офірував кожному з них воду та їжу, а також латаття, яке зібрав у Затоплених Залах.

Біля кожної Ніші й кожного Постаменту я шепотів ім’я «Адді Домар». Сподівався, що хтось із них — той, кому належить це ім’я, — якимось чином повідомить про те, що його приймає. Та цього не сталося. Навпаки, стоячи на колінах перед кожною Нішею й кожним Постаментом, я відчував щось схоже на відмову, неначе це ім’я відштовхували.

Мандрівка

ЗАПИС ВІД ДЕВ’ЯТНАДЦЯТОГО ДНЯ ШОСТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Сьогоднішній день я провів за звичними справами; риболовлею, збиранням водоростей, роботою над Каталогом Статуй. Надвечір зібрав трохи припасів і подався до Сто Дев’яносто Другої Західної Зали.

Дорогою Будинок показав мені багато див.

У Сорок П’ятому Вестибюлі я побачив Сходи, що перетворилися на суцільну мідієву банку. Одна зі Статуй, що стоять уздовж Стіни на Сходах, майже вся заховалася під синьо-чорним панциром із мідій — вільними залишилися тільки половина пильного Обличчя та біла простягнута Рука. Я зробив ескіз Статуї у своєму Щоденнику.

У П’ятдесят Другій Західній Залі я натрапив на Стіну, омиту таким яскравим золотим Світлом, що Статуї неначе розчинялися в ньому. Далі пройшов до маленького Передпокою, в якому мало Вікон і панують прохолода й тінь. Я побачив Статую Жінки, що простягає широкий плаский Таріль, щоб із нього напилося Ведмежа.

На підступах до Сімдесят Восьмого Вестибюля Хідники були закидані Дрібними Камінцями. Спершу я бачив лиш окремі розсипи то там, то тут, але наблизившись до Вестибюля, пішов нерівною й підступною Підлогою з Гострих Каменів. У самому Вестибюлі під Уламками досі текла тонким шаром Вода. По Кутках нагромаджені Зламані Статуї.

Я йшов далі. У Вісімдесят Восьмій Західній Залі Хідник був вільний від Сміття, але я зіткнувся з іншою проблемою. У цій Залі угніздилася колонія сріблястих мартинів, і мій непроханий прихід до них викликав лють. Вони обурено заверещали й рушили до мене, б’ючи крилами й намагаючись мене клювати. Я махав руками й кричав, щоб їх віднадити.

Я досяг Сто Дев’яносто Другої Західної Зали. Став біля Єдиних Дверей і зазирнув усередину. Довколишні Зали були повні м’яко-блакитних Сутінок, але саме в цій Залі (яка, як я вже казав, не має Вікон) панувала темрява, її Статуї лишалися невидимими. Звідти віяло легким протягом, схожим на холодний подих.

Я не призвичаєний до Цілковитої Темряви. У Будинку дуже мало Темних Місць; можливо, то там, то тут трапляться Тінисті Кутки в Передпокоях або Куточки в Занепалих Залах, де Світло затуляють Уламки; але загалом у Будинку не темно. Навіть уночі Зорі яскраво світять у Вікна.

Мені видавалося, що для відповіді на запитання Однодумця (які Зорі видно з дверей до Зали?) потрібно буде лише встановити точну орієнтацію Зали, а тоді зазирнути до моїх Зоряних Мап. Але тепер, опинившись біля Дверей, я усвідомив, що цей план аж надто оптимістичний. Двері були приблизно чотири метри завширшки та одинадцять метрів заввишки, а це дуже багато для Дверей, але вкрай мало порівняно з безмежною шириною Неба. Я не міг сказати, які Зорі видно у Дверях, не провівши ночі в цій Залі й не побачивши на власні очі.

Ця перспектива мене не приваблювала.

Я згадав, як піднявся Сходами до Верхньої Зали над Дев’ятнадцятою Східною Залою й побачив, що вона наповнена Хмарами. Я пригадав, що в тій Залі повно велетенських Постатей, які вчиняють насильство, і кожне Обличчя там спотворене криками люті чи нестерпного болю.

Припустімо (подумав я), що це станеться знову. Припустімо, що я ввійду в Пітьму Сто Дев’яносто Другої Західної Зали й ляжу спати, а тоді прокинуся й зрозумію, що мене оточують жахіття.

Я розізлився на самого себе й сповнився огиди до власного боягузтва. Не можна так мислити! Хіба я чотири години йшов до цієї Зали, щоби просто побоятися ввійти? Просто сміх! Я сказав собі, що страх, який я раніше відчув у тій Верхній Залі, навряд чи з’явиться деінде. Зрештою, я ж уже входив до Сто Дев’яносто Другої Західної Зали. Якби Статуї були особливо жорстокі чи страшні, я, безумовно, це запам’ятав би. До того ж у мене є зобов’язання перед Однодумцем. Йому потрібно знати, які Зорі видно з Дверей.

І все ж Темрява мене бентежила. Я вирішив увійти трохи пізніше. Сів за порогом, поїв, попив і зробив цей запис у Щоденнику.

Сто Дев’яносто Друга Західна Зала

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТОГО ДНЯ ШОСТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Завершивши попередній запис у Щоденнику, я ввійшов до Сто Дев’яносто Другої Західної Зали. Мене огорнули Пітьма й Холод. Пройшовши трохи далі (на мою думку, метрів із двадцять), я повернувся обличчям до Єдиних Дверей, що стояли просто навпроти Вікна в Коридорі за порогом. Сів і закутався в ковдру.

Попервах я гостро усвідомлював Пітьму в себе за спиною й пильні погляди Незнаних Статуй. Було дуже тихо. Зала, в якій я зазвичай сплю — Третя Північна Зала, — повна птахів, і вночі я чую, як вони тихенько соваються й тріпотять, не знімаючись із місць; але у Сто Дев’яносто Другій Західній Залі птахів, як я зрозумів, не було. Вочевидь, вона бентежила їх так само, як мене.

Я постарався зосередитися на єдиній знайомій деталі: на шумі Моря в Нижніх Залах, на плюскоті Води об Стіни в тисячі, цілій тисячі Кімнат. Цей звук супроводжує мене щодня. Я щоночі засинаю під нього, достоту як дитина, що спокійно пригорнулася до грудей матері й слухає удари її серця. І саме це, найпевніше, сталося тепер, оскільки далі я усвідомив, що раптово пробудився.

У центрі Єдиного Дверного Прорізу виднівся Повний Місяць, який заливав Залу Світлом. Усі Статуї на Стінах були розміщені так, ніби щойно повернулись обличчями до Дверей, їхні мармурові Очі пильно дивилися на Місяць. Вони відрізнялися від Статуй в інших Залах: то були не окремі особи, а зображення Натовпу. Тут дві Статуї обіймали одна одну; ось одна поклала Руку на Плече Статуї попереду, щоб посунутися вперед і побачити Місяць; одна Дитина трималася за Руку Батька. Був навіть Пес, який не цікавився Місяцем і стояв на Задніх Лапах, приклавши Передні Лапи до Грудей Господаря й силкуючись привернути до себе увагу. Задня Стіна була повністю заставлена Статуями — не охайними Ярусами Статуй, а безладним, хаотичним Натовпом. Серед них найбільше виділявся Молодик, який стояв омитий Місячним Сяйвом із захватом на Обличчі та тримав у Руці Знамено.

Я мало не забув, як дихати. На мить я приблизно уявив, як воно могло б бути, якби у Світі жило не двоє людей, а кілька тисяч.

Вісімдесят Восьма Західна Зала

ДРУГИЙ ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТОГО ДНЯ ШОСТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Повний Місяць спустився на заході, Світло в Залі пригасло, а Сузір’я у Вікні навпроти Дверей стали яскравішими. Я занотував, які Сузір’я й Зорі бачив. На Світанку поспав кілька годин, а тоді вирушив у мандрівку додому.

Ідучи, я думав про Велике й Таємне Знання, яке, за словами Однодумця, принесе нам дивовижні нові сили. І дещо усвідомив. Усвідомив, що більше в нього не вірю. Чи, може, це не зовсім точно сказано. Я думав, що Знання може існувати. І так само думав, що воно може не існувати. Так чи інакше, це вже не мало для мене значення. Я вже не збирався марнувати час на його пошуки.

Розуміння цього — розуміння Незначущості Знання — прийшло до мене у формі Одкровення. Я маю на увазі, що знав, що це так, раніше ніж збагнув, чому це так і які кроки привели мене до цього. Спробувавши відстежити цей шлях подумки, я постійно вертався до образу Сто Дев’яносто Другої Західної Зали в Місячному Сяйві, до її Краси, до її глибокого Спокою, до шанобливих виразів Облич Статуй, які поверталися (чи неначе поверталися) до Місяця. Я усвідомив, що пошук Знання спонукав нас сприймати Будинок як своєрідну загадку, яку слід розплутати, текст, який слід витлумачити, і якщо ми коли-небудь віднайдемо Знання, то Будинок неначе позбудеться Цінності й залишиться тільки звичайним ландшафтом.

Побачивши Сто Дев’яносто Другу Західну Залу в Місячному Сяйві, я збагнув, як це сміховинно. Будинок цінний, тому що він Будинок. Його достатньо самого по собі. Він не є засобом для досягнення якоїсь мети.

Ця думка привела мене до іншої. Я збагнув: те, як Однодумець описував сили, що їх принесе Знання, завжди мене бентежило. Наприклад, він стверджує, що ми матимемо змогу керувати нижчими розумами. Ну, почнімо з того, що нижчих розумів немає: є лише він і я, а ми обидва маємо гострий і жвавий розум. Але, якщо припустити на мить, що якийсь нижчий розум існує, нащо мені ним керувати?

Покинувши шукати Знання, ми дістали би змогу зайнятись якоюсь новою наукою. Могли б піти будь-яким шляхом, який підкажуть нам дані. Ця думка сповнила мене захватом і радістю. Мені не терпілося повернутися до Однодумця й пояснити це йому.

Ідучи Залами й думаючи про все це, я раптом почув пронизливі крики птахів і згадав, що Вісімдесят Восьма Західна Зала повна сріблястих мартинів. Замислився, чи не піти іншим Шляхом, але, підрахувавши, що будь-яке відхилення подовжить мій Шлях на сім чи вісім Зал (1,7 кілометра), вирішив цього не робити.

Подолавши Залу до половини, я помітив, що на Хіднику розсипано щось біле, і підняв це. То були порвані клаптики списаного паперу. Вони були зіжмакані, тож я розгладив їх і спробував скласти докупи. Два — ні, три клаптики зійшлись ідеально й утворили частину маленького аркушика з одним нерівним боком. Схоже, це була сторінка, вирвана із зошита.

Я бачив, що розібратися з цією сторінкою, навіть відновленою, буде важко. Почерк був жахливий — схожий на купу переплетених водоростей. Я вдивлявся кілька хвилин і вирішив, що розбираю слово «мінотавр». На один-два рядки вище начебто побачив слово «раб», а на один-два рядки нижче — фразу «вб’ю його». Решта була абсолютно незрозуміла. Однак згадка про «мінотавра» мене заінтригувала. У Першому Вестибюлі стоять вісім величезних Статуй Мінотавра, і кожна відрізняється від інших. Може, людина, яка це написала, заходила до моїх Зал?

Я замислився, хто міг це написати. Не Однодумець. Я не лише був певен, що він ніколи не доходив аж до Вісімдесят Восьмої Західної Зали, а й знав, що почерк у нього охайний і чіткий. Отже, хтось із Мертвих. Людина з Риб’ячою Шкірою? Людина з Коробкою з-під Печива? Прихована Людина? Це відкриття могло мати велику історичну значущість.

Тепер, знаючи, чого шукаю, я побачив на Хіднику й інші білі клаптики. Заходився їх збирати. Розпочав у Південно-Західному кутку й методично обшукав Хідник у всій Залі, не пропустивши жодної ділянки. Попервах сріблясті мартини пронизливо обурювалися цими моїми діями, та побачивши, що я не наближаюся до їхніх яєць чи пташенят, утратили інтерес до мене. Я знайшов сорок сім клаптиків паперу, та коли я став на коліна і спробував скласти їх усі докупи, стало ясно, що багатьох досі бракує.

Я роззирнувся довкола. Гнізда сріблястих мартинів стояли на Плечах Статуй і ледве трималися на Постаментах; одне примостилося між Ногами Статуї Слона, а ще одне балансувало в Короні Старого Короля. Я помітив, що з гнізда в Короні стирчать два білі клаптики. Сторожко наблизився й виліз на сусідню Статую, щоб його оглянути. Мене негайно атакували двоє мартинів: вони обурено кричали й били мене крилами та дзьобами. Але я був налаштований не менш рішучо. Однією рукою я підтягнувся на Статуї, а другою відбився від птахів.

Гніздо було благеньке, неохайне та складалося із сухих водоростей і риб’ячих кісток; у нього вплели п’ять-шість клаптиків списаного паперу. Я зліз і відступив до середини Зали, подалі від Стін, гнізд і напасників-мартинів.

Я замислився, як чинити далі. Дістати клаптики, яких бракувало, тепер неможливо. Сріблясті мартини нізащо не дозволять мені розібрати їхні гнізда — я й сам цього не хотів. Ні, треба чекати до пізнього літа, а ще краще — до ранньої осені, коли мартини покинуть гнізда, а пташенята виростуть. Тоді можна буде повернутись і дістати всі частини, яких бракує.

Я обережно поклав сорок сім клаптиків у торбу й продовжив мандрівку додому.

Однодумець пояснює, що вже казав усе це

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ДРУГОГО ДНЯ ШОСТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Цього ранку я приніс свої Зоряні Мапи до Другої Південно-Західної Зали.

Я побачив, що Однодумець притулився спиною до Порожнього Постаменту, схрестивши щиколотки й поставивши лікті на Постамент. Однодумець видавався розслабленим. На ньому були бездоганний костюм темно-синього кольору й блискуча біла сорочка. Він товариськи всміхнувся мені й запитав:

— Як черевики?

— Чудово! — відповів я. — Блискучо! Дякую! Та ще більше за самі черевики я ціную те, як вони свідчать про нашу дружбу! Я вважаю, що мати такого друга, як ти, — чи не найбільше щастя в моєму Житті!

— Стараюсь як можу, — промовив Однодумець. — То скажи: як ся маєш? Тепер, коли в тебе є черевики.

— Я вже відвідав Сто Дев’яносто Другу Західну Залу!

— Гаразд. А ти бачив там зорі? Робив нотатки?

— Так, я робив нотатки, — відповів я. — Але не приніс їх із собою, бо пам’ятаю все, що маю тобі сказати.

Відтак я розповів йому, що бачив у Сто Дев’яносто Другій Західній Залі.

— Найвизначніше в ній — це Статуї. Ну, якщо не брати до уваги Єдиних Дверей і Відсутність Вікон. Особливо яскраво Місячне Сяйво освітлювало одну Статую — зображення Молодика. Мені здавалося, що він символізує такі Чесноти, як…

— Не мороч мені цим голову. Ти знаєш, що статуї мене не цікавлять. Розкажи про зорі, — наполягав Однодумець. — Що ти бачив?

— Я тобі покажу, — я розгорнув одну зі своїх Зоряних Man і поклав її на Порожній Постамент. Однодумець підійшов до мене. — Я бачив Троянду, Добру Матір і Ліхтарний Стовп. Ближче до ранку за ними показалися Швець і Залізна Змія.

(Це — деякі з назв, які я дав Сузір’ям.)

Однодумець уважно оглянув Many. Відтак узяв свій блискучий пристрій і дещо занотував.

— Серед цих зір є особливо яскраві? — запитав він.

— Так. Оця Зоря. Вона належить до Доброї Матері. Це, так би мовити, кінець її простягнутої руки. Це одна з найяскравіших Зір у Небі.

— Прекрасно, — сказав Однодумець. — Найяскравіша зоря символізуватиме найбільше знання. Що ж, поки ти всім цим займався, я прийняв рішення. Вирішив, що піду до цього приміщення й проведу ритуал там. Ясна річ, воно значно далі в лабіринті, ніж я заходив досі, тож є певні ризики… — Він трохи помовчав із дуже рішучим виглядом, ніби наважувався на щось, — …але, якщо зважити всі ризики й вигоди — ну, вигоди потенційно колосальні. Відомості, які ти мені приніс, безцінні, й тепер мені потрібно, щоб ти повернувся туди та встановив, які сузір’я видно в різні пори року.

Тут і настав час пояснити моє Одкровення стосовно Великого й Таємного Знання.

— Щодо цього, — заговорив я, — я теж маю що сказати. Те, що відкрилося мені і я мушу розповісти тобі тепер, те, що має далекосяжні наслідки для всіх наших майбутніх досліджень. Ми маємо припинити пошук Знання! Починаючи, ми вірили, що це гідна справа, яка заслуговує на всю нашу увагу, але виявляється, що це не так. Ми маємо цілковито її покинути й замість неї започаткувати нову програму наукових досліджень!

Однодумець не зважав на мене. Він робив нотатки на своєму блискучому пристрої.

— М-м-м? Що? — перепитав він.

— Я говорю про наш пошук Знання, — промовив я, — і про те, як Будинок відкрив мені, що його слід облишити.

Однодумець припинив вистукувати. Трохи замислився над тим, що я сказав. А тоді поклав пристрій на Порожній Постамент, затулив обличчя руками, видав щось схоже на стогін і потер очі.

— О Боже! Знову… — проказав він.

Однодумець відкрив очі. Відвернувся й подивився кудись удалечінь.

— Не кажи нічого, — попросив він (хоч я й не вимовив більше ні слова). — Мені треба подумати.

Запала довга тиша, й нарешті Однодумець начебто ухвалив якесь рішення.

— Сідай, — промовив він.

Ми разом сіли на Хідник у Залі. Я схрестив ноги, а він зігнув коліна й притулився спиною до Порожнього Постаменту.

На обличчі Однодумця читалася якась сердита похмурість. Здавалося, йому важко на мене дивитися. Із цього я здогадався, що він гнівається, та силкується цього не показувати.

Він кашлянув і стримано промовив:

— Гаразд. Є три причини — три, — з яких пошук знання не слід припиняти. Я розберу їх усі, і наприкінці ти, гадаю, побачиш, що я маю рацію. Мені лише треба, щоб ти мене послухав. Ти ж можеш послухати, так?

— Звісно, — відповів я. — Назви мені ці три причини.

— Гаразд, перша причина така. Можливо, тобі здається, ніби мої діяння вельми егоїстичні: я намагаюся добути знання для себе. Але насправді все геть інакше. Пошук, у який ми з тобою вирушили, — це направду видатний задум. Потужний. Один із найважливіших в історії людства. Знання, якого ми шукаємо, — не новина. Воно старе. Дуже старе. Колись давно люди володіли ним і використовували його для великих звершень, чудовних звершень. Їм варто було триматися за нього. Варто було його поважати. Але ні. Вони покинули його заради того, що назвали прогресом. І повернути це знання маємо ми. Ми робимо це не для себе — ми робимо це для людства. Щоб повернути те, що людство здуру втратило.

— Розумію, — відповів я. (Це й справді виставляло ситуацію в дещо іншому світлі.)

— Особисто ж я, — продовжив Однодумець, — гадаю, що цей пошук достатньо важливий, просто-таки життєво необхідний, щоб я мусив іти далі. Будь-що-будь. Я не маю вибору. Якщо ти вирішив припинити пошуки, що ж, тоді нам, гадаю, вже не бути колегами. Наші зустрічі по вівторках і п'ятницях — вони припиняться. Бо яка з них тоді користь? Я займуся своїми дослідженнями, а ти, — він невизначено помахав рукою, — робитимеш те, що робиш. Маю сказати чітко, що такого я, звісно, не хочу, але доведеться дійти до цього. Тож ось вона, друга причина.

— О! — вимовив я. Мені й на думку не спадало, що ми з ним перестанемо бути колегами. — Але ж робота з тобою — чи не найбільше задоволення в моєму житті!

— Знаю, — відповів Однодумець. — І в мене, звісно, так само, — він трохи помовчав. — А тепер я маю назвати тобі третю причину. Але перед цим ти маєш почути ще дещо. — Він уважно придивився до мого обличчя, неначе щось шукаючи. — Це — найважливіше, що я маю сказати. Піранезі, ти вже не вперше кажеш мені, що хочеш припинити пошук знання. Я вже не вперше пояснюю, чому це неправильно. Усе, що ми тільки-но сказали, ми вже говорили раніше.

— Я… Що? — перепитав я та вражено кліпнув на нього. — Що?.. Ні. Ні. Це неправда.

— Ні, на жаль, правда. Розумієш, лабіринт збиткується з розуму. Змушує забувати. Якщо не бути обережним, він начисто зруйнує твою особистість.

Я сидів отетерілий.

— І скільки разів ми це казали? — врешті запитав я.

Однодумець замислився на мить.

— Зараз — утретє. Є певна закономірність. Думка, аби припинити пошук знання, вочевидь, приходить до тебе приблизно раз на вісімнадцять місяців, — він позирнув на моє лице та співчутливо промовив: — Знаю, знаю. Це важко усвідомити.

— Але я не розумію! — обурився я. — У мене чудова пам’ять. Я пам’ятаю кожну Залу, яку хоч раз відвідав. А їх сім тисяч шістсот сімдесят вісім.

— Ти ніколи не забуваєш нічого про лабіринт. Саме тому твій внесок у мою роботу такий цінний. Але інше ти забуваєш. А ще ти, звісно, губиш лік часу.

— Що? — вражено промовив я.

— Час. Ти постійно губиш йому лік.

— В якому сенсі?

— В такому. Ти плутаєш дні й дати.

— Ні, не плутаю, — обурено відповів я.

— Так, плутаєш. Чесно кажучи, це трохи дошкуляє. Мій графік постійно заповнений ущерть. Я приходжу зустрітися з тобою, а тебе ніде не видно, бо ти знову загубив один день. Мені багато разів доводилося тебе виправляти, коли твоє сприйняття часу втрачало синхронізацію.

— Синхронізацію з чим?

— Зі мною. З усіма іншими.

Я був ошелешений. Я йому не вірив. Але й не міг не вірити. Я не знав, що думати. Але, попри мою невпевненість, одне було ясно. Залишалося те, на що цілком можна покластися: Однодумець чесний, шляхетний і працьовитий. Він не бреше.

— Але чому не забуваєш ти? — спитав я.

Однодумець завагався на мить і обережно вимовив:

— Я вживаю заходів безпеки.

— А я не можу їх уживати?

— Ні. Ні. У тебе не вийде. Вибач. Чому, з яких причин, я пояснити не можу. Це складно. Колись поясню.

Це не надто задовольняло, але тоді я не мав ані фізичних, ані душевних сил, щоб над цим замислитися. Був надто заклопотаний думками про те, що міг забути.

— Мене це дуже бентежить, — сказав я. — Припустімо, що я забуду щось важливе — скажімо, Час і Закономірність Припливів. Я можу втопитися.

— Ні, ні, ні, — заспокійливо промовив Однодумець. — Цим перейматися не треба. Такого ти ніколи не забуваєш. Я не дозволив би тобі вештатися повсюди, якби вважав, що ти бодай у найменшій небезпеці. Ми знаємо один одного вже багато років, і за цей час твої знання про лабіринт стрімко збагачувалися. Правду кажучи, це щось надзвичайне. А що ж до решти, то я можу нагадати тобі про все важливе, що ти забудеш. Однак ти забуваєш, а я пам’ятаю, і саме тому так важливо, щоб наші цілі визначав я. Я. Не ти. Ось третя причина, чому ми маємо продовжувати пошук знання. Розумієш?

— Так. Так. Принаймні… — я замовк на мить, а тоді сказав: — Мені потрібен час на роздуми.

— Звісно. Звісно, — відповів Однодумець і поплескав мене по плечу, неначе втішаючи. — У вівторок ми поговоримо про це знову.

Він підвівся на ноги й підійшов до Порожнього Постаменту, а тоді оглянув маленький блискучий пристрій, який там лежав.

— Так чи інакше, — сказав Однодумець, — мені треба йти. Я провів тут майже п’ятдесят п’ять хвилин.

Не кажучи більше ні слова, він повернувся й попрямував у бік Першого Вестибюля.

Світ не підтверджує заяви Однодумця про те, що я маю прогалини в пам’яті

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЬОГО ДНЯ ШОСТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Світ (наскільки я можу судити) не підтверджує заяви Однодумця про те, що я маю прогалини в пам’яті.

Поки він пояснював це мені — та ще якийсь час опісля, — я не знав, що й думати. Кілька разів з’являлося відчуття, подібне до паніки. Як я міг забути цілі розмови?

Але з плином часу я не зміг відшукати жодних доказів утрати пам’яті, що підтверджували б заяву Однодумця. Я займався своїми звичними щоденними справами. Полагодив одну з рибальських сітей і попрацював над Каталогом Статуй. На початку вечора пішов до Восьмого Вестибюля, щоб порибалити у Водах Нижніх Сходів. У Вікна Нижніх Зал проникали Промені Призахідного Сонця: вони падали на Поверхню Хвиль і відкидали рухливі кола золотого Світла на Стелю над Сходами та Обличчя Статуй. Із приходом ночі я послухав Пісень, яких співали Місяць і Зорі, й заспівав із ними сам.

Світ видається Повним і Цілісним, а я, його Дитя, бездоганно в нього вписуюся. Ніде немає жодного незбігу, який свідчив би, що я маю щось пам’ятати, але не пам’ятаю, мушу розуміти щось, але не розумію. В усьому своєму житті я відчуваю якусь неузгодженість лише щодо тієї останньої дивної розмови з Однодумцем. І тому маю запитати себе: чия пам’ять хибує? Моя чи його? Чи не може він насправді пригадувати розмови, яких ніколи не було?

Дві пам’яті. Два ясні розуми, що пам’ятають події минулого по-різному. Ситуація ніякова. Немає третьої особи, що розсудила би, хто з нас має рацію. (Якби ж то тут була Шістнадцята Людина!)

Що ж до слів Однодумця про те, що я гублю час і плутаю дні, то не розумію, як це може бути правдою. Я вигадав власний календар, тож як він міг, цитуючи Однодумця, «втратити синхронізацію»? Йому нема з чим втрачати синхронізацію.

Тепер я думаю: чи не тому він поставив мені те дивне запитання три з половиною тижні тому? Тобто запитання з дивним словом. Гортаючи сторінки свого Щоденника назад, я бачу, що те дивне слово звучало як «Баттер-Сі».

І тут до мене миттю приходить рішення! Треба просто перечитати свої Щоденники й побачити, чи нема там якихось суперечностей, чи не занотовано якихось подій, котрих я вже не пам’ятаю. Так! Це точно розв’яже проблему. Власне кажучи, єдиним недоліком цієї ідеї є те, що на це піде чимало часу (мої писання велемовні), якого я просто не можу виділити зараз через інші задуми.

Я рішучо налаштований перечитати свої Щоденники протягом наступних місяців, а поки що й далі вважатиму, ніби помиляється пам’ять Однодумця, а не моя.

Я пишу листа

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТОГО ДНЯ ШОСТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Далі переписано листа, якого я написав крейдою на Хіднику Другої Південно-Західної Зали.

Однодумець попереджає мене про 16

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ШОСТОГО ДНЯ ШОСТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Цього ранку я прийшов на зустріч із Однодумцем до Другої Південно-Західної Зали. Зізнаюся, те, як мине зустріч, мене трохи бентежило. Іноді у бентезі я багато розмовляю, і цього разу теж негайно розпочав довгу промову, без жодної потреби розводячись про листа, якого написав крейдою на Хіднику.

І байдуже. На середині я усвідомив, що Однодумець не слухає. Він схилив голову в задумі й неуважно крутив якісь дрібні металеві предмети в кишені піджака. Сьогодні на ньому були темно-сірий костюм і чорна сорочка.

— Ти не бачив у лабіринті когось іще? — раптом запитав він.

— Когось іще? — перепитав я.

— Так.

— Когось нового? — додав я.

— Так, — сказав він.

— Ні, — відповів я.

Він напружено придивився до мого обличчя, неначе чомусь засумнівався у правдивості моїх слів. А тоді розслабився і сказав:

— Ні. Ні. Та й як? Є ж лише ми.

— Так, — погодився я. — Є лише ми.

Ненадовго запала тиша.

— Якщо, — додав я, — людей немає в інших Частинах Будинку. В Далекій Далечіні, якої не бачили ні ти, ні я. Я часто про це замислювався. Таку гіпотезу неможливо довести чи спростувати, якщо я не натраплю колись на ознаки людської діяльності, ознаки, які не можна логічно приписати нашим Мертвим.

— М-м-м-м-м, — озвався Однодумець. Він знову поринув у глибоку задуму.

Тиша.

Мені спало на думку, що я вже міг натрапляти на такі ознаки. Клаптики списаного паперу, які я знайшов у Вісімдесят Восьмій Західній Залі! Може, вони належать нашим Мертвим, а може, їхній Власник іще не відомий нам. Я вже зібрався докладно розповісти про це Однодумцеві, але тут він знову заговорив.

— Послухай, — сказав він. — Пообіцяй мені дещо.

— Звісно, — відповів я.

— Якщо раптом побачиш когось у лабіринті — когось незнайомого, — пообіцяй мені, що не намагатимешся з ним заговорити. Замість цього ховайся. Не перетинайся з ним. Не допускай, щоб він тебе бачив.

— Але ж уяви, яку можливість тоді буде втрачено! — сказав я. — Шістнадцята Людина майже напевне володіє знаннями, якими не володіємо ми. Вона зможе розповісти нам про Віддалені Регіони Світу.

Однодумець отетерів.

— Що? Про що ти? Шістнадцята людина?

Я пояснив йому про Тринадцятьох Мертвих і Двох Живих, а також пояснив, що будь-який новачок став би Шістнадцятою Людиною. (Я пояснював це багато разів. Однодумець, здається, ніколи не втримує цих важливих відомостей у голові.)

— Згоден, «Шістнадцята Людина» — доволі громіздка назва, — додав я. — Якщо бажаєш, його можна називати коротко — «16». Я хочу сказати, що 16 володіє відомостями про Світ, якими не володіємо ми, тож…

— Ні-ні-ні-ні-ні, — заговорив Однодумець. — Ти не розумієш. Нам дуже важливо триматись якнайдалі від цієї людини, — трохи помовчав, а тоді сказав: — Розумієш, Піранезі, я зустрічав цю людину. Цю людину, яку ти звеш «16».

— Що? Ні! — вигукнув я. — Отже, на Світі справді є Шістнадцята Людина? Чому ти досі мені не казав? Це ж чудово! Це привід для радощів!

— Ні, — він скрушно похитав головою. — Ні, Піранезі. Я знаю, що це багато для тебе значить, і мені шкода, що я мушу розповісти про це. Але це не привід для радощів. Зовсім навпаки. Ця людина, 16, бажає мені зла. 16 — мій ворог. А отже, і твій також.

— О! — вигукнув я й затихнув.

Яка жахлива новина. Звичайно, я розумів, що таке ворожнеча: є чимало Статуй, де одна Постать бореться з Іншою. Проте я ще ніколи не стикався з нею особисто. Мені блиснула несподівана думка: фраза «вб’ю його» на одному з клаптиків паперу з Вісімдесят Восьмої Західної Зали. Людина, яка це написала, мала ворога.

— Чи не може бути так, що ти помиляєшся? — сказав я. — Можливо, все це — непорозуміння. Я можу поговорити із 16, коли він прийде, й пояснити, що ти Хороша Людина з багатьма Гідними Захвату Рисами. Можу показати, що його вороже ставлення до тебе не має раціонального підґрунтя.

Однодумець усміхнувся.

— Піранезі, ти у своєму репертуарі: намагаєшся знайти добро в будь-якій ситуації. На жаль, у цьому випадку це неможливо. Тому я й не хотів розповідати тобі про 16. Ти гадаєш, що з 16 можна розмовляти. Але це, на жаль, не так. 16 проти всього, чим ми є, проти всього, що для нас цінне і дороге. І це зокрема стосується розуму. Розум — одна з тих речей, які 16 хоче знищити.

— Який жах! — вимовив я.

— Так.

Ми знову занурилися в тишу. Здавалося, тут більше нічого й не скажеш. Його розповідь про лиходійства 16 шокувала мене. Бути проти самого Розуму!

За мить Однодумець продовжив:

— Але я, мабуть, накручую й тебе, й себе без причини. Насправді ймовірність того, що 16 прийде сюди, дуже низька.

— Чому ймовірність низька? — запитав я.

— 16 не знає дороги, — відповів Однодумець і всміхнувся мені. — Постарайся не перейматися цим.

— Постараюся, — відповів я. Мені блиснула нова думка. — Коли ти зустрів 16?

— М-м-м? А, позавчора.

— Ти відвідував Віддалені Місця, де живе 16? Досі ти про це не казав. Розкажи про них!

— Що ти маєш на увазі?

— Ти сказав, що зустрічав 16. Але ти також казав, що 16 не знає шляху сюди. Це означає, що ти, найпевніше, зустрів 16 у його ж Залах чи принаймні в якомусь Віддаленому Регіоні. Це мене дивує, позаяк, відколи я тебе знаю, ти, здається, не вирушав у тривалі подорожі.

Я всміхнувся Однодумцеві, чекаючи на його відповідь: не сумнівався, що вона буде дуже цікавою.

Він здавався оторопілим. Оторопілим і трохи нажаханим.

Тривала тиша.

— Насправді… — почав Однодумець, а тоді неначе передумав щодо наступної репліки: — Насправді неважливо, де ми зустрілись. І зараз мені ніколи вдаватися в деталі. Я потрібен… Тобто я не можу сьогодні затриматися. Просто хотів попередити тебе. Ну, про 16. — Він коротко кивнув мені, взяв свої блискучі пристрої й пішов у бік Першого Вестибюля.

— Бувай! — гукнув я йому у спину. — Бувай!

Я оновлюю свої відомості про 16

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ СЬОМОГО ДНЯ ШОСТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Мене дуже зацікавило те, що Однодумець зустрічав 16, і дуже ранить, що він так уперто не бажає про це говорити. Я хотів би знати про обставини й місце цієї події набагато більше. Але Однодумець, як я гадаю, не бажає згадувати про зустріч із лихою людиною.

Запис, який я лишив у своєму Щоденнику шість тижнів тому (див. «Повний список людей, які коли-небудь жили, і відомості про них»), тепер неактуальний, тож цього ранку я додав там примітку, що спрямовує читача до цієї сторінки.

Шістнадцята Людина

Шістнадцята Людина мешкає у Віддаленому Регіоні Будинку, можливо, на Півночі або Півдні. Я її ніколи не бачив, але Однодумець повідомляє, що це лиха людина, ворожа до Розуму, Науки та Щастя. Однодумець гадає, що 16 може спробувати прийти сюди, аби завадити нашому Мирному Існуванню, а також застеріг мене, що коли я раптом побачу 16 у цих Залах, потрібно буде сховатися.

Перший Вестибюль

ЗАПИС ВІД ПЕРШОГО ДНЯ СЬОМОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Сьогодні я вирішив відвідати Перший Вестибюль. Туди я, як не дивно, майже не ходжу. Кажу «як не дивно», бо, започаткувавши кілька років тому свою Систему Нумерації Зал, обрав цей Вестибюль за стартову точку, за місце, від якого йде відлік усього. Знаючи себе достатньо добре, я не вважаю, ніби обрав би його, якби не відчував якийсь сильний зв’язок із ним. Однак я вже не пам’ятаю, що то був за зв’язок. (Однодумець має рацію? Я дещо забуваю? Думка про це неприємна, і я її відштовхую.)

Перший Вестибюль вражає: він більший за переважну частину Вестибюлів, а також похмуріший. Найбільше там впадають в око вісім величезних Статуй Мінотаврів, кожна з яких приблизно дев’ять метрів заввишки. Вони бовванять над Хідником, такі масивні, що затемняють Вестибюль; їхні Величезні Роги пронизують Порожнечу, а Тваринячі Морди похмурі й непроникні.

Температура в Першому Вестибюлі не така, як у навколишніх Залах. Тут на кілька градусів холодніше, а ще звідкись дме вітер, який несе з собою запах дощу, металу й бензину. Я помічав це вже багато разів, але чомусь завжди забуваю відразу опісля. Сьогодні я зосередив увагу на запаху. Він не був ні приємним, ні неприємним, але надзвичайно цікавим. Я пішов на нього. Крокував уздовж Південної Стіни Вестибюля, доки не дістався двох Мінотаврів, які стоять обабіч Південно-Східного Кутка. Тут я дещо помітив. Тіні між двома Статуями породжували щось на кшталт оптичної ілюзії. Мені мало не видалося, ніби вони тягнуться далеко назад і насправді я вдивляюся в коридор, що веде до далекого місця, де є трохи туманного світла. На тлі цього світла неначе мерехтіли й рухалися інші вогники. Саме звідти, здавалося, надходили як вітер, так і запах. Мені вчувалися ледь уловимі звуки: якась вібрація й різкий шум, подібний до Хвиль, але не такий регулярний.

Раптом я почув кроки, а за ними — голос, гучний і обурений:

— …це вобше не моя робота, і я такий: «Та ти приколюєшся. Ти, бля, з мене приколюєшся».

Ще один, похмуріший голос відповів:

— Та люди сорому не мають. Нє, ну шо вони собі думають…

Кроки стихли.

Я відскочив від Південно-Східного Кутка, наче вжалений. Що це було? Я сторожко підійшов до Статуй знов і зазирнув між ними. Тіні тепер видавалися нічим не примітними. Я до певної міри зрозумів, як вони могли здатися коридором, але на тому все. Холодний вітер обвівав мої щиколотки, і я досі відчував запахи дощу, металу й бензину, проте вогні та звуки щезли.

Поки я стояв і думав про все це, Хідником один за одним пролетіли чотири старі пакетики з-під чипсів. Я роздратовано застогнав, бо думав, що з цією проблемою вже розібрався. Колись я постійно знаходив пакетики з-під чипсів, розкидані по Першому Вестибюлю. А ще — старі пакетики з-під рибних паличок і обгортки з-під сосисок у тісті. Я збирав їх і палив, щоб вони не паплюжили Красу Будинку. (Не знаю, хто їв усі ті чипси, рибні палички та сосиски в тісті, але не можу не думати, що можна було б поводитись охайніше!) Також я знайшов під мармуровими Сходами спальний мішок. Він був дуже брудний і страхітливо смердів, але я ретельно його виправ, і він добре мені послужив.

Я побіг за чотирма пакетиками з-під чипсів і підібрав їх. Четвертий взагалі виявився не пакетиком і не з-під чипсів. То був зіжмаканий папірець. Я розгладив його. На ньому було написано таке:

Під посланням залишалося достатньо місця, аби було де написати відповідь, але, позаяк ця частина аркуша залишалася чистою, я здогадався, що авторові листа не надали відомостей, про які той просив.

Я хотів би зберегти цей папірець. Він був доказом існування двох Людей: по-перше, людини на ім’я Лоуренс, а по-друге, людини, якій Лоуренс написав і якій надав обід і мультивітаміни. Але хто вони? Я замислився й негайно відкинув думку про те, що хтось із них — 16. Однодумець казав, що 16 не знає шляху сюди, а Лоуренс і його товариш явно колись були знайомі з цими Залами. Вони цілком могли належати до моїх Мертвих. Але залишався ще один варіант: вони були мешканцями Далеких-Далеких Зал. Якби Лоуренс досі був живий і чекав на відомості про Статую, то забирати папірець собі було б неправильно.

Я дістав власну ручку й записав на чистому місці таке:

Я поклав папірець біля підніжжя одного з Мінотаврів — найближчого до Південно-Східного Кутка Вестибюлю — та притиснув маленьким камінцем.