Піранезі

Частина 6 Хвиля

Я помилявся!

ЧЕТВЕРТИЙ ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ПЕРШОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Я сидів схрестивши ноги, поклавши Щоденник на коліна й розклавши перед собою шматки паперу. Трохи відвернувся, аби їх не забруднити, і виблював на Хідник. Мене трусило.

Я взяв собі води, щоб попити, а також ганчірку й ще трохи води, щоб витерти блювотиння.

Я помилявся. Однодумець мені не друг. Ніколи не був моїм другом. Він мій ворог.

Мене досі трусило. Чашка з водою була у мене в руці, та міцно її тримати я не міг.

Колись я знав, що Однодумець — мій ворог. Чи радше знав Метью Роуз Соренсен. Але, забувши про Метью Роуза Соренсена, я забув і про це.

Я забув, зате Однодумець пам'ятав. Тепер я бачив: він побоюється, що я колись згадаю. Він називав мене Піранезі, щоб не звертатися до мене на ім’я Метью Роуз Соренсен. Він випробовував мене, вимовляючи такі слова, як «Баттерсі», і перевіряючи, чи навіють вони мені якісь спогади. Кажучи, що «Баттерсі» — це нісенітниця, я помилявся. Це не була нісенітниця. Це слово мало якесь значення для Метью Роуза Соренсена.

Але чому Однодумець зміг це запам’ятати, а я — ні?

Тому що він не залишався в Будинку, а повертався до Іншого Світу.

Тепер одкровення надходили одне за одним. Моя голова аж здригалася від їхньої ваги. Я схопився обома руками за голову й застогнав.

«Мені не слід затримуватися, — казав Пророк. — Я надто добре знаю, що буває, якщо залишитися тут надовго: амнезія, цілковитий психічний занепад і так далі». Однодумець, як і Пророк, ніколи не зоставався надовго. Ніколи не допускав, щоб наші зустрічі тривали довше ніж годину, а наприкінці йшов геть; і йшов він тоді до Іншого Світу.

Але як зробити так, щоб я більше не забував? Я уявив, як забуваю це, знову стаю другом Однодумцеві й бігаю Будинком, здійснюю заміри, фотографую та збираю дані для нього, тимчасом як він безупинно з мене сміється! Ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні! Сама думка про це нестерпна! Я схопився за голову руками, ніби намагався буквально втримати в ній спогади.

Зроблю, як 16: зберу по Вестибюлях мармурові камінці й викладу з них літери. Писатиму метровими літерами! «ПАМ’ЯТАЙ! ОДНОДУМЕЦЬ ТОБІ НЕ ДРУГ! ВІН ОБЛУДОЮ ЗАМАНИВ ДО ЦЬОГО СВІТУ МЕТЬЮ РОУЗА СОРЕНСЕНА ЗАРАДИ ВЛАСНОЇ ВИГОДИ!» Як знадобиться, заповнюватиму величезними письменами все нові й нові Зали!

«…заради власної вигоди…» Так, так! Ось він, ключ. Ось чому він привів сюди Метью Роуза Соренсена. Однодумцеві було треба, щоби хтось (раб!) жив у цих Залах і збирав про них інформацію; він не наважується робити це сам, щоб Будинок часом не змусив його забути.

Я відчув, як у мені зростає несамовитий, палкий гнів.

Чому, чому я розповів йому про Потоп? Якби ж то я дізнався все це, ще не знаючи про Потоп! Тоді міг би зберегти таємницю. Зачекати до четверга й видертися до Високого Місця, вберегтися від Вод і побачити його Кінець. Так! Ось чого я хочу тепер! Можливо, ще не пізно! Я повернуся до Однодумця. Всміхатимуся, виглядатиму так, як завжди, обману його так, як він обманював мене. Скажу, що стосовно Потопу помилився. Ніякого Потопу не буде. Приходь сюди у четвер! Стій просто посередині цих Зал!

Але, звісно, Однодумець сказав, що в четвер його тут не буде. Його ніколи не буває тут по четвергах. Він буде в безпеці, в Іншому Світі. І байдуже! У гніві я стаю винахідливим! Однодумець прийде до мене у вівторок: це наш звичний день для зустрічей. Я схоплю його та зв’яжу рибальськими сітями. Оцими-от руками! Я маю дві рибальські сіті. Вони виготовлені із синтетичного полімеру й дуже міцні. Я прив’яжу його до Статуй у Другій Південно-Західній Залі. Він буде зв’язаний два дні. Мучитиметься, знаючи, що скоро Потоп. Можливо, я даватиму йому води. А може, й ні. Можливо, я казатиму: «Скоро в тебе буде вдосталь Води!». А в четвер він побачить, як крізь Двері линуть Припливи, і кричатиме без упину. А я сміятимуся без упину. Сміятимуся так само довго й голосно, як він сміявся з Метью Роуза Соренсена, коли завів його сюди…

Тут я й утратив себе.

Я втратив себе посеред довгих хворобливих фантазій про помсту. Не думаючи про відпочинок. Не думаючи про їжу. Не думаючи про те, щоб попити води. Минула не одна година — скільки саме, не знаю. Я все валандався, а тим часом у моїй уяві Однодумець знов і знов гинув під час Потопу чи падав із великої Висоти. А я іноді кричав на нього та звинувачував його, а часом залишався холодним і мовчазним, а він благав мене сказати, чому я пішов проти нього, але я не казав. І я завжди міг його врятувати, та ніколи не рятував.

Ці вимрійки мене спустошили. Здається, я б не виснажився більше, навіть якби дійсно вбив когось сто разів поспіль. Стегна боліли, спина боліла, голова боліла. Очі й горло нили від ридань і криків.

Коли настала ніч, я повернувся до Третьої Північної Зали. Повалився на ліжко й заснув.

Мій друг — 16, а не Однодумець

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ДРУГОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Я прокинувся сьогодні вранці виснаженим після вчорашнього буйства. Пішов до Дев’ятого Вестибюля зібрати водоростей і мідій для бульйону на сніданок. Я почувався тупим і порожнім, не відчував охоти гніватися далі. Та все ж, попри цю емоційну порожнечу, час від часу з моїх вуст зривався схлип або крик — тихий звук розпачу.

Я не вірив, що кричав сам. Я вважав, що це Метью Роуз Соренсен, який спочиває у непритомному стані десь усередині мене.

Він страждав. Він був наодинці зі своїм ворогом. Це було для нього нестерпно. Можливо, Однодумець кепкував із нього. Метью Роуз Соренсен порвав на шматки історію свого поневолення, яку записав у Щоденнику, і розвіяв клапті у Вісімдесят Восьмій Західній Залі. А тоді Будинок у Милосерді своєму змусив його заснути (це, безумовно, було для нього найкращим) і сховав його всередині мене.

Однак, побачивши своє ім’я, записане камінцями у Двадцять Четвертому Вестибюлі, він незграбно заворушився, і від правди про те, що скоїв Однодумець, стало лише гірше. Я побоювався, що він пробудиться остаточно і його муки почнуться знову.

Я приклав руку до грудей. «Тихо! — сказав я. — Не бійся. Ти в безпеці. Спи далі. Я подбаю про нас обох».

Мені здалося, що Метью Роуз Соренсен заснув ізнову.

Я подумав про всі ті записи в Щоденниках, які перечитував: про Джуссані, Овендена, Д’Аґостіно й бідолашного Джеймса Ріттера. Раніше я гадав, що лишив нотатки, будучи божевільним. Але тепер бачив, що цей висновок хибний. Оті записи взагалі зробив не я: їх лишив він. Ба більше, він зробив ці записи в іншому Світі, де, поза сумнівом, діють інші Правила, Обставини та Умови. Судячи з усього, Метью Роуз Соренсен писав це при своєму розумі. Ні він, ні я ніколи не були божевільними.

До мене прийшло ще одне одкровення: Однодумець, а не 16, хотів, щоб я втратив глузд. Однодумець збрехав, сказавши, що 16 намагається довести мене до божевілля.

Я зварив собі бульйону з водоростей і мідій і випив його. Важливо ж підтримувати сили. А тоді знову взявся за Щоденник. І знову звернуся до послання, яке написала 16 і яке я стер, залишивши тільки частини.

Тепер я бачив, що весь цей уривок присвячено Кеттерлі. Жертви, про яких казала 16, постраждали не від самої 16, а (найпевніше) від Кеттерлі. Він обманом заводив інших до цього Світу? Чи Метью Роуз Соренсен був єдиною жертвою? Слово «потенційний» указувало на те, що 16 уважає мене єдиною.

Це також стосувалося Кеттерлі. 16 стверджує, що Кеттерлі знає про її прибуття до цих Зал. (А він знав це, бо я йому розповів. Я подумки прокляв власну дурість.)

То чому 16 прийшла?

Тому що шукала Метью Роуза Соренсена. Тому що хотіла визволити його з рабства Однодумця. Тепер я чітко це розумів. Мій друг — 16, а не Однодумець.

Від цієї думки мені на очі навернулися сльози. Вона мій єдиний друг, а я від неї ховався!

— Я тут! Я тут! — прокричав я в Порожнечу. — Повернися! Я більше не ховатимуся!

Скільки разів я міг би її знайти. Міг би поговорити з нею тієї ночі, коли вона стала на коліна, щоб написати мені в Шостій Північно-Західній Залі. Можна було чекати біля шлейфу її парфумів у Першому Вестибюлі. А може, вона вже облишила мої пошуки! Може, відчула огиду, побачивши, як я ховаюся від неї, як я стер її послання.

Але ні. Вона виклала у Двадцять Четвертому Вестибюлі це послання: «ВИ МЕТЬЮ РОУЗ СОРЕНСЕН?» На розкладання тих камінців у неї пішло багато часу. 16 терпляча, рішуча й винахідлива. 16 досі мене шукає.

А може, вона вже знайшла моє послання для неї з попередженням про Потоп. Може, написала щось у відповідь. Я помив миску й каструлю, в якій зварив суп, привів до ладу свої речі, а тоді вирушив до Шостої Північно-Західної Зали.

Із моїм наближенням граки заметушилися. «Так, так. Теж радий вас бачити, — сказав я їм. — От тільки в мене сьогодні є справи, і я не можу зупинитися для тривалої розмови».

Нового послання від 16 не було. Проте сталося дещо дуже тривожне. Зникло моє послання для неї з попередженням про Потоп. Усі інші наші послання були на місці, а це — ні. Я спантеличено витріщився на порожній Хідник. Що сталося? Я знаю, що багато чого забув; а тепер почав згадувати те, чого не відбувалося? Може, я взагалі ніколи не писав того послання?

Я пройшов із Шостої Північно-Західної Зали до Двадцять Четвертого Вестибюля, де 16 склала послання: «ВИ МЕТЬЮ РОУЗ СОРЕНСЕН?». Камінці, з яких складалися слова, були розкидані по всьому Хіднику. Слова цілковито знищено.

Однодумець. Це зробив Однодумець. Я був цілком у цьому певен.

Я повернувся до Шостої Північно-Західної Зали й ретельно оглянув Хідник. Побачив ледь помітні сліди крейди на місці своєї перестороги. Це послання також стер Однодумець.

Чому?

Камінці він розкидав, щоб я не дізнався про Метью Роуза Соренсена, — це було очевидно. Але навіщо стирати послання до 16? Він сподівався, що вона ненароком забреде до Небезпечного Регіону та її знищить Потоп? Ні. Однодумець не сподівається: він планує й діє. Він хоче, щоб вона втопилася, і спробував про це подбати.

Три місяці тому, коли Однодумець розповів мені про 16, він сказав, буцімто розмовляв із нею; проте коли я запитав його, де відбулася ця розмова, він заплутався й не став мені казати. Так було через те, що розмова відбулася в Іншому Світі, існування якого Однодумець хотів від мене приховати.

Однодумець зв’яжеться з 16 у Іншому Світі й умовить її прийти до цих Зал у Годину Потопу. А може, й уже зробив це. 16 у небезпеці.

Я став на коліна, а тоді швидко й доладно відновив послання, яке стер Однодумець. Якщо 16 прийде до четверга, то побачить послання й дістане попередження про Потоп. І все ж… Від сьогодні до четверга залишається всього п’ять днів. А якщо вона не прийде за цей час? Це видається мені цілком можливим; тепер, коли я знаю, що вона прийшла з іншого місця (іншого Світу), мені видається, що її візити нерегулярні й непередбачувані. Є ризик, що вона його не побачить, тож я відчуваю певну тривогу за неї. Мої думки постійно вертаються до неї та її безпеки, і все ж мені більше не спадає на думку жоден спосіб її захистити.

Приготування до Потопу

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ШОСТОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

За винятком Прихованої Людини, всі Мертві стоять на Шляху Великих Вод. У неділю я заходився переносити їх у безпечне місце.

Я взяв ковдру й переклав у неї всі кістки Чоловіка з Коробкою з-під Печива — всі, крім тих, що лежать у коробці з-під печива. Перев’язав ковдру шпагатом із водоростей так, щоб вийшов своєрідний мішок, і переніс його до Другого Вестибюля, а тоді — до Верхніх Зал, скориставшись Сходами. Там дістав усі кістки з ковдри й поклав їх на Постамент Статуї Пастушки з Ягням на Руках. А тоді пішов назад по коробку з-під печива.

Те саме я зробив із Людьми Алькову та Складеною Дитиною: переніс кожного вгору по Сходах (найближчих до їхнього звичного Місця Перебування) і обережно заховав їх у одній із Верхніх Зал. Чоловіка з Риб’ячою Шкірою я виймати не став, а залишив його закутаним у ковдру (у нього стільки крихітних шматочків кістки, що я боюся щось загубити). Так само лишив закутаною в ковдру і Складену Дитину, але швидше через те, що хотів, щоб вона почувалася в безпеці в незнайомому Місці.

На цю роботу в мене пішло майже три дні. Кістки кожного з Мертвих важать від 2,5 до 4,5 кілограма, а висота Сходів становить 25 метрів. І все ж я зауважив, що займатися важкою фізичною працею — це добре: вона відволікає мене від нескінченних нав’язливих думок про кривди, завдані мені Однодумцем, і про свої страхи щодо 16.

Я не забув про пташеня альбатроса (тепер уже дуже великого птаха!). Здійснив низку обчислень, щоб визначити, як потоп уплине на Сорок Третій Вестибюль, і з полегшенням виявив, що там у найгіршому разі буде лише тонкий шар Води. Альбатроси вважають мене своїм другом, але я не був певен, що вони дозволять мені перенести їхнє пташеня вгору по Сходах. А якщо між нами почнеться боротьба, вони, безумовно, переможуть!

Учора був вівторок, день, коли я зазвичай іду на зустріч із Однодумцем. Я не пішов. Цікаво, чи не запідозрив він чогось? А чи просто подумав, що я надто заклопотаний приготуваннями до Потопу?

Статуя Ангела, що зачепився за Трояндовий Кущ (за нею я тримаю свої Щоденники й Покажчик), розташована приблизно за 5 метрів над Підлогою; ймовірно, цієї висоти буде достатньо, щоб уберегти їх від Потопу. Але, позаяк Щоденники й Покажчик майже такі самі дорогі мені, як власне Життя, я поклав їх усі у брунатну шкіряну поштову сумку, загорнув її в товстий пластик і переніс її до Верхніх Зал, а тоді поклав поряд із Чоловіком із Коробкою з-під Печива. Усе рибальське начиння, спальні мішки, горщики й каструлі, миски, ложки та інші свої речі я сховав у Високих Місцях, куди Потоп не дістане. Останнім моїм завданням було прибрати решту пластикових мисок (тих, що в них я збираю Прісну Воду).

Я щойно узяв останні в Чотирнадцятій Південно-Західній Залі й ніс їх назад до Третьої Північної Зали. Дорогою пройшов через Першу Західну Залу. Ця Зала містить Статуї Рогатих Велетів, тих Колосальних Постатей, які виходять, завзято пручаючись і скрививши Обличчя, зі Стін обабіч Східних Дверей.

Я зауважив дещо біля Північно-Східного Кутка Зали й підійшов поглянути. То була торбинка з якоїсь сірої тканини, а поряд із нею лежали два предмети з чорної парусини. Торбинка була приблизно 80 сантиметрів завдовжки, 50 сантиметрів завширшки та 40 сантиметрів завглибшки. Вона мала дві ручки з парусини, також сірі. Я підняв її; вона була дуже важка. Я поклав її назад. Торбинку скріпляли два парусинові ремінці, застебнуті металевими пряжками. Я розстебнув пряжки й відкрив торбинку. Дістав усе, що в ній було. А саме:

♦ Пістолет

♦ складена матерія зі щільного важкого пластику. Це був однозначно найбільший предмет у торбинці; він займав більшу її частину й мав блакитно-чорно-сіре забарвлення

♦ маленька циліндрична ємність із надійною кришкою. В ній містились інші дрібні предмети, призначення яких було неясне

♦ предмет, схожий на шматок великого циліндра, зрізаний під кутом; із нього стирчав жовтий шланг

♦ два чорні пластикові стрижні, що розсувалися приблизно до 2 метрів довжини

♦ 4 чорні лопаті

Повивчавши ці речі хвилину чи дві, я помітив, що лопаті можна прикріпити до кінців чорних стрижнів. Я розгорнув пластик, і він виявився видовженим пласким предметом, загостреним з обох кінців. Це був човен. Зрізаний циліндр виявився міхами або насосом. Якщо накачати Повітря в довгий плаский предмет, він надимається і стає човном приблизно 4 метри завдовжки та 1 метр завширшки.

Я оглянув два предмети з чорної парусини, що лежали поряд із торбинкою. З них звисала низка ремінців. Я дійшов висновку, що вони, швидше за все, належать до човна, але поза тим не зміг установити їхнє призначення.

Чому в Будинку напередодні Потопу раптово з’явився човен? Його мені послав Будинок, щоб мене вберегти? Я замислився над цим припущенням. У минулому були й інші Потопи, та жодного човна не з’являлося; також я, хоч і міг уявити, як Будинок посилає мені човен, не міг уявити жодних обставин, за яких він пошле мені Пістолет. Ні, Пістолет свідчив про власника торбинки: вона належала Однодумцеві.

Я склав човен і охайно запакував усе назад у торбинку. Усе, крім Пістолета. Взяв його й трохи потримав, міркуючи. Можна було взяти його та спуститися Великими Сходами у Першому Вестибюлі до Нижніх Зал. Можна було кинути його у Припливи.

Я повернув Пістолет у торбинку і застібнув її. А тоді повернувся до Третьої Північної Зали.

Хвиля

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ СЬОМОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Сьогодні був день Потопу. Я прокинувся у звичний для себе час. Мої нерви були накручені, а шлунок міцно стиснувся.

День був холодний, і через те, як Повітря торкалося моєї шкіри, я здогадався, що у Вестибюлях уже йде дощ.

Апетиту я не мав, але все-таки розігрів трохи супу і змусив себе його випити. Важливо забезпечувати організм добрим харчуванням. Я вимив каструлю й миску, а тоді заховав останні зі своїх речей за Високими Статуями. Надів на руку годинник. Була за чверть восьма.

Найважливішим моїм завданням було знайти 16 і подбати про її безпеку. Однак як зробити це в найкращий спосіб, я не розумів. Я був певен, що Однодумець поставив пастку на 16. Найпевніше, пообіцяв зустрітися з нею в певній Залі в певний час і розповісти їй, як відшукати Метью Роуза Соренсена. Це означало, що найнадійніший спосіб знайти 16 — пошукати Однодумця, та я не хотів наближатися до нього без крайньої потреби. Я пам’ятав слова Пророка: «Що ближче підходитиме 16, то небезпечнішим ставатиме Кеттерлі».

Я сподівався, що зможу відшукати 16, перш ніж вона добереться до Однодумця.

Я пішов до Першого Вестибюля. Стояв під сірим Дощем і чекав, сподіваючись на її появу. Від дев’ятої до десятої години обшукував суміжні Зали. Нічого. О десятій повернувся до Першого Вестибюля.

О пів на одинадцяту почав ходити між Першим Вестибюлем і Шостою Північно-Західною Залою, крокуючи Шляхом, зазначеним у вказівках 16. Я подолав цей Шлях шість разів, але її не знайшов. Почав надзвичайно тривожитись.

Я повернувся до Першого Вестибюля. Було вже пів на дванадцяту. За дві Зали на Захід і Північ звідси, у Дев’ятому Вестибюлі, перший Приплив уже підіймався Крайніми Східними Сходами. Хідниками в довколишніх Залах уже мчали легкі Хвилі Води.

То було пусте. Я повинен шукати Однодумця. Щойно я ухвалив це рішення, він ураз опинився переді мною. (І чому 16 так не могла?) Однодумець хутко перейшов Перший Вестибюль зі Сходу на Захід, пригнувши голову через Дощ. Одяг у нього разюче відрізнявся від того, що він носив зазвичай: джинси, старий джемпер і кросівки, а поверх джемпера — якісь дивні ремінці. «Рятувальний жилет», — подумав я. (Чи радше подумав Метью Роуз Соренсен у мене в голові.)

Він не бачив мене. Пройшов у Першу Західну Залу. Я тихо пішов за ним і сховався в Ніші біля Дверей.

Однодумець негайно подався до торбинки з надувним човном і почав його розкладати. Я чекав, постійно виглядаючи 16. Однодумець зосередив увагу на чомусь іншому, і, можливо, якби вона ввійшла до Зали, мені ще вистачило б часу її перехопити.

Трохи позаду Однодумця, у Західному Кінці Зали, я бачив блискуче Світло на Хіднику: крізь Північно-Західні Двері проник тонкий шар Води. Я позирнув на годинник. За п’ять Зал на Південь і на Захід звідси, у Двадцять Другому Вестибюлі, вже починався інший Приплив, що мчав угору Сходами.

Однодумець розгорнув свій човен. Прикріпив до нього маленький насос і заходився качати ногою. Човен почав хутко надиматися.

Вода заповнювала Другу та Третю Південно-Західні Зали; я чув глухі удари Хвиль об їхні Стіни.

А тоді до мене дійшло. 16 розумна. Не дурніша за мене, а може, й розумніша. Вона нічого не знає про Потоп, але Однодумцеві не довіряє. Вона чекатиме та спостерігатиме, як і я, сподіваючись, що з’явиться Метью Роуз Соренсен. Раптом я уявив, що ми з 16 ховаємося в Першій Західній Залі й чекаємо на появу одне одного. Я більше не міг собі дозволити сидіти у схованці — вийшов із Ніші й попрямував до Однодумця.

Коли я наблизився, він підвів погляд і набурмосився, не припиняючи надимати човен. Метри за два ліворуч від нього лежала сіра торба, вже порожня, а поряд із нею на Хіднику — сріблястий Пістолет.

— І де тебе носило? — запитав Однодумець невдоволеним і сердитим тоном. — Чому тебе не було у вівторок? Я шукав тебе повсюди. Не пам’ятаю, як ти казав — десять приміщень буде затоплено чи сто. — Тепер він качав насос повільніше; надувний човен майже весь наповнився Повітрям, і стопа наражалася на більший опір. — Мені довелося змінити плани. Той іще клопіт, але маємо те, що маємо. Рафаель іде сюди, і ми, подобається це тобі чи ні, доведемо це до кінця. Тож не дуркуй, гаразд? Бо присягаюся, Піранезі, я вже ситий усіма по горло.

— Я відвідав його в середині листопада, — сказав я. — Це було відразу по четвертій, у холодних блакитних сутінках.

Він припинив качати. Тепер човен був пухкий, із натягнутою, заокругленою шкурою.

— Тепер ми прикріпимо сидіння, — пояснив він. — Оті чорні штуки. Будь ласка, передай мені. — Він показав на дві конструкції, призначення яких я не вгадав. — Коли приміщення затопить, ми з тобою сядемо в цю байдарку. Якщо Рафаель спробує залізти до нас чи вчепитися за неї, бий веслом по руках і голові.

— День видався буремним, — сказав я, — і фари машин були помережані дощем, а хідники — пересипані мокрим чорним листям.

Він вовтузився з клапанами там, де входило Повітря.

— Що таке? — роздратовано запитав він. — Що ти верзеш? Можеш поквапитись і передати мені ті сидіння? Нам треба ворушитися. Вона буде тут із хвилини на хвилину.

— Діставшись його будинку, я почув музику, — сказав я. — Реквієм. І став чекати на відповідь під акомпанемент Берліоза.

— Берліоз? — він відірвався від своєї справи, випростався й уперше поглянув на мене як годиться. Нахмурився. — Я не… Берліоз?

Я сказав:

— Двері відчинилися. «Доктор Кеттерлі?» — промовив я.

Почувши власне ім’я, він заціпенів. Вирячив очі.

— Що ти верзеш? — повторив він охриплим від страху голосом.

— Баттерсі, — промовив я. — Якось ти спитав мене, чи пам’ятаю я Баттерсі. Тепер пам’ятаю.

Бум! … … Бум! … … Приплив із Двадцять Другого Вестибюля посилювався й дедалі сильніше бив по Стінах Другої та Третьої Південно-Західних Зал.

— Ти бачив її послання, — сказав він.

— Так, — підтвердив я.

Тонкий шар Води з Брижами промчав Хідником і торкнувся моїх ніг. За ним умить надійшов ще один.

Раптом він засміявся; звук вийшов дивним: істерика під маскою полегшення.

— Ні, ні! — проказав він. — Мене так просто не здолати. Це не твої слова. Вони належать іншій людині. Насправді ти не пам’ятаєш. Це тебе Рафаель навчила. От справді, Метью, за якого дурня ти мене вважаєш?

Раптом він кинувся праворуч, до Пістолета, що лежав на Хіднику. Але я ретельно обрав собі положення і стояв ближче до Пістолета, ніж Однодумець. Я добряче, різко штурхнув Пістолет ногою. Той проїхав мармуровим Хідником і зупинився біля Північної Стіни приблизно за п’ятнадцять метрів. Повз наші ноги бігли нові Брижі, тепер уже глибші. Вони линули за Пістолетом, неначе ми всі грали у якусь гру, і вони намагалися його спіймати.

— Що?.. Що ти надумав? — спитав Однодумець.

— Де 16? — запитав я.

Він розтулив рота, аби щось сказати, але тієї миті залунав голос.

— Кеттерлі! — прокричав він. Жіночий голос. 16 прийшла!

Зі звучання я здогадався, що вона ховається в одних із Південних Дверей. Однодумець, не звиклий до розкотистого відлуння в Залах, спантеличено роззирнувся довкола.

— Кеттерлі! — крикнула вона ще раз. — Я прийшла по Метью Роуза Соренсена.

Він схопив мене за праве передпліччя і крикнув:

— Він тут! У мене! Прийди й забери його.

Гупання Припливу гучнішало. Від його Сили здригалася вся Зала. Вода вільно лилася крізь усі Південні Двері.

— Обережно! — гукнув я. — Він хоче тобі нашкодити. У нього Пістолет!

Із дверей, що ведуть до Першої Південної Зали, вийшла маленька тоненька постать. Вона була у джинсах і зеленому джемпері. Її темне волосся було зібране у хвіст.

Однодумець прибрав від мене праву руку (хоча продовжив тримати мене лівою). Тоді стиснув правицю в кулак і замахнувся всією рукою й тулубом, щоб ударити мене із силою; проте я хитнувся разом із ним і позбавив його рівноваги. Він мало не впав на Підлогу. Я звільнився від нього й побіг до 16.

На бігу закричав:

— Потоп наближається! Треба лізти вгору!

Не знаю, що вона змогла почути, та наполегливість у моєму голосі вловила. Я схопив її за руку. Ми разом побігли до Східної Стіни.

Перед нами обабіч Східних Дверей стояли Статуї Рогатих Велетів, але вилізти на них ми не могли: їхні тіла виходили зі Стіни за два метри над Підлогою, а нижче у стінах не було за що вчепитися. Поряд із Велетом зліва розташувалася Статуя Батька, що сидів із маленьким Сином на Руках; Батько виймав колючку із Синової Ноги. Я заліз у їхню Нішу, а тоді — на їхній Постамент. Усівся Батькові на коліна і, взявшись за одну з Колон ізбоку, а також спираючись ногами на Руку, Плече й Голову Батька, видерся на трикутний Фронтон, що увінчував Нішу. 16 спробувала вилізти за мною, та вона була нижча за мене і, підозрюю, не звикла видиратися. Вона вилізла Статуї на коліна, та, схоже, не розуміла, що робити далі. Я швидко зліз назад і підсадив її; з моєю допомогою вона вибралася на Фронтон.

Був полудень. У Десятому та Двадцять Четвертому Вестибюлях починались останні два Припливи, що наповнювали довколишню Місцевість буремними, лютими Водами.

За пів метра над Фронтоном знайшовся Глибокий Карниз або Уступ, що тягнувся вздовж усієї Зали. Ми видерлися на похилий Фронтон і підтягнулися на Карниз. Тепер ми перебували на висоті близько семи метрів над Підлогою. 16 поблідла і трусилася (вона явно не надто полюбляла видиратися), проте лице в неї було завзяте, рішуче.

Раптом Повітря роздер різкий тріск — здається, чотири звуки один за одним. На одну страшну мить я вирішив, що Зала обвалюється через Вагу та Вібрацію Вод. Я визирнув у Залу й побачив, що Однодумець іще не сів у свій човен (де він був би в безпеці); натомість він побіг до Північної Стіни, щоб забрати свій Пістолет. Він стріляв у нас.

— Лізь у човен! — гукнув я йому. — Лізь у човен, поки не пізно!

Він знову вистрілив і влучив у Статую над нашими головами. Я відчув гострий біль у чолі. Скрикнув. Підняв долоню. Коли я прибрав її, вона була у крові.

Однодумець побрів крізь рухливі Води до нас — напевно, захотів вистрілити в нас ефективніше.

Я знову крикнув йому — щось на кшталт «Припливи вже майже тут!», — але Води зусібіч потужно ревли, і я сумніваюся, що він мене почув.

Якби в нас не стріляли, ми могли б залишитися на Карнизі. (А потім, якби Води піднялися вище, ніж я очікував, можна було би знову полізти вгору.) Але так уже вийшло, що ми залишилися вразливі, беззахисні.

Приблизно на метр під нами виходили зі Стіни Спина й Передпліччя Рогатого Велета. Між його Спиною та Стіною була Прогалина, така собі мармурова кишенька. Я стрибнув; до неї було приблизно два метри вбік і один метр униз; мені це легко вдалося. Я поглянув на 16. Її очі округлилися від страху. Я простягнув руки. Вона стрибнула. Я її спіймав.

Тепер нас прикривало від Пістолета Однодумця Тіло Велета. Я підтягнувся на його мармуровій Спині, щоб визирнути з-поза його Плеча.

Однодумець уже відвернувся від нас і намагався дістатися човна. Але він надто пізно його покинув. Води доходили йому до колін, а Хвилі наввипередки смикали його. Борсаючись, Однодумець неначе ставав важчим; човен же, навпаки, легшав, вільнішав. Він танцював на Водах, кружляв з однієї Частини Зали до іншої; ось він біля Північної Стіни, а ось уже на пів шляху до Західної. Однодумець постійно змінював напрямок, женучись за ним, але перш ніж устигав зробити кілька виснажливих кроків, човен опинявся в геть іншому місці.

Раптом човен неначе згадав, навіщо його сюди принесли, й вирішив врятувати Однодумця. Повернувся й поплив просто до нього. Однодумець простягнув руки й нахилився вперед, щоб його впіймати. Човен відділяло від його рук заледве пів метра. Здається, на мить Однодумець торкнувся рукою його носа; а тоді човен розвернувся і зник: його понесло до Західного Кінця Зали.

— Лізь! Лізь! — крикнув я. Ловити човен уже було пізно, але я думав, що він може й урятуватись, якщо полізе вгору. Однак він не чув мене через Гуркіт, із яким Води лилися в Залу. Він продовжував відчайдушно, безглуздо борсатися за човном.

У сусідній Залі пролунав Потужний Шум і Потужний Рев; об Північну Стіну з іншого боку всією своєю Вагою вдарила Вода. Бум!!! А тоді я зрадів, що ми злізли до Рогатого Велета. Якби ми досі стояли на Карнизі, нас знесло б зі Стіни. Але Рогатий Велетень міцно нас тримав.

Усі Північні Двері вибухнули потоком Бризок до Стелі. Бризки заблищали на Сонці; в Залу неначе хтось раптом сипнув сотню бочок діамантів.

Великі Хвилі прорвались у Північні Двері. Одна підхопила Однодумця й кинула ним у Південну Стіну. Він врізався у Статуї приблизно за п’ятнадцять метрів від Підлоги. Гадаю, тоді він і загинув.

Хвиля відступила; він зник у ній.

Тим часом маленький надувний човник кружляв на Водах, щезаючи під ними на секунду-дві, та щоразу миттю виринаючи. Якби тільки Однодумець дістався човника, той урятував би його.

Рафаель

ДРУГИЙ ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ СЬОМОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Хвилі бились об Південну Стіну; Зала наповнилася вибухами білих Бризок. Води вкрили Нижній Ярус Статуй; вони були сірі, мов буря, а їхні Глибини — чорні. Кілька разів Хвилі накривали нас із головою, та вже за мить спадали. Ми були мокрі до нитки, ми були задублі, ми були осліплені, ми були оглушені, але завжди рятувалися.

Минав час.

Хвилі опустились, і Води стали спокійними. Вони почали зникати на Сходах і в Нижніх Залах. Над Поверхнею Вод виринули Голови Статуй Нижнього Ярусу.

Весь цей час ми з 16 не розмовляли одне з одним. Ми нічого б і не почули через Ревіння Хвиль, та й однаково зосередилися на тому, щоб урятувати себе й одне одного; ні про що інше не думалося. Тепер же ми повернулися й поглянули одне на одного.

16 мала великі темні очі й загострене, наче в ельфа, обличчя. Вираз у нього був серйозний і сумний. Вона була трохи старша за мене — приблизно сорокарічна, подумав я. Волосся в неї було чорне й мокре.

— Ви Шіст… Ви Рафаель, — промовив я.

— Я Capa Рафаель, — відповіла вона. — А ви Метью Роуз Соренсен.

«А ви Метью Роуз Соренсен». Тепер це було твердження, не запитання. Із цим вона поквапилася. Краще б це лишилося запитанням. А втім, якби вона дійсно вимовила це як запитання, я не знав би, як на нього відповісти.

— Він знав вас? — запитав я.

— Хто знав мене? — сказала вона.

— Метью Роуз Соренсен. Чи знав вас Метью Роуз Соренсен? Тому ви і прийшли сюди?

Вона помовчала, осмислюючи мої слова. А тоді обережно вимовила:

— Ні. Ми з вами ніколи не зустрічалися.

— Тоді чому?

— Я поліціянтка, — сказала вона.

— А… — відповів я.

Ми знову занурилися в тишу. Ми досі були приголомшені тим, що сталося. Перед очима досі стояли Бурхливі Води; у вухах досі відлунювали їхні Звуки; в голові досі крутилася та мить, коли Однодумця вдарило Хвилею об Стіну Статуй. Тієї миті нам не було чого сказати одне одному.

Рафаель переключилася на практичні питання. Оглянула ушкодження в мене на лобі й сказала, що рана не надто глибока. Вона вважала, що мене підбила не куля Однодумця — ймовірніше, зачепив відколотий шматочок мармуру.

Рівень Вод знижувався далі. Коли вони опинилися не вище за Постаменти Нижнього Ярусу Статуй, я замислився, як нам злізти з Рогатого Велета. Ми не могли повернутися тією дорогою, якою прийшли, бо для цього довелося би скочити вгору, на Карниз. І я не думав, що Рафаель на таке здатна. (Ба більше, був не певен, що сам так зможу.)

— Піду принесу щось таке, що допоможе вам злізти, — сказав я їй. — Не тривожтеся. Я повернуся так швидко, як тільки зможу.

Я спустився з Торса Велета й зіскочив. Води діставали мені до стегон. Я прибрів до Третьої Північної Зали й заліз по Статуях туди, де зберігав свої особисті речі. Усе було вогке через Бризки, та ніщо не змокло до нитки. Я дістав рибальські сіті, пляшку Прісної Води та трохи сушених водоростей. (Важливо регулярно зволожувати й живити організм.)

Я повернувся до Першої Західної Зали. Води встигли опуститися ще трохи й доходили мені лише до колін. Я знову виліз на Рогатого Велета. Дав Рафаель води й змусив її з’їсти трохи сушених водоростей (хоча не думаю, що їй засмакувало). Відтак зв’язав рибальські сіті та прикріпив їх до однієї з Рук Велета. Вони звисали, не дістаючи до Хідника приблизно на пів метра. Я показав Рафаель, як злізти за допомогою рибальських сітей.

Ми побрели до Першого Вестибюля й піднялися Великими Сходами так, щоб до нас не дотягнулися Води. Посідали. Від вологи нам до тіл поприлипав одяг. Моє волосся, темне й кучеряве, було повне крапельок, наче Хмара. З кожним порухом я дощив.

Там нас знайшли птахи. Багато різних видів — сріблясті мартини, граки, чорні дрозди та горобці — зібралися на Статуях і Поруччях і зверталися до мене різними голосами.

— Невдовзі вона зникне, — сказав я їм. — Не хвилюйтеся.

— Що? — вражено перепитала Рафаель. — Я не розумію.

— Я розмовляв із птахами, — пояснив я. — Вони стривожені великою кількістю Води, що зібралася повсюди. Я кажу їм, що невдовзі вона зникне.

— А! — сказала вона. — А ви… А ви часто розмовляєте з птахами?

— Так, — відповів я. — Але не треба дивуватися. Ви самі розмовляли з птахами. У Шостій Північно-Західній Залі. Я вас чув.

Тут вона явно здивувалася ще більше й запитала:

— Що я казала?

— Ви казали їм паняти звідти. Ви писали мені послання, а вони заважали, летіли вам у лице й на ваші письмена, намагалися зрозуміти, що ви робите.

Вона ненадовго замислилася і спитала:

— То було послання, яке ви стерли?

— Так.

— Чому?

— Тому що Од… Тому що доктор Кеттерлі сказав мені, буцімто ви мій ворог і, прочитавши те, що ви написали, я збожеволію. Тож я стер послання. Проте мені водночас хотілося його прочитати, тож я не стер його повністю. Я поводився не дуже логічно.

— Він дуже ускладнив вам життя.

— Так. Мабуть.

Запала тиша.

— Ми обоє змокли до нитки й змерзли, — сказала Рафаель. — Може, підемо?

— Підемо куди? — запитав я.

— Додому, — відповіла Рафаель. — Ну, тобто можна піти до мене додому й висушитись. А тоді я відвезу додому вас.

— Я вдома, — сказав я.

Рафаель окинула поглядом похмурі сірі Води, що торкалися Стін, і Статуї, з яких падали краплі. Вона мовчала.

— Зазвичай тут набагато сухіше, — швидко запевнив я на випадок, якщо вона думає, нібито в моєму Домі негостинно й вогко.

Але вона думала про інше.

— Мушу дещо вам сказати, — промовила вона. — Не знаю, чи пам’ятаєте ви це, але у вас є мама й тато. І дві сестри. І друзі. — Уважно подивилася на мене. — Ви пам’ятаєте?

Я хитнув головою.

— Вони вас шукали, — продовжила вона. — Але не знали, де саме шукати. Хвилювалися за вас. Вони… — Вона знову відвела погляд, шукаючи підхожих слів для своєї думки. — Їм боліло, бо вони не знали, де ви, — закінчила вона.

Я замислився.

— Прикро, що мамі, татові, сестрам і друзям Метью Роуза Соренсена болить. Але я справді не розумію, як це стосується мене.

— Ви не вважаєте себе Метью Роузом Соренсеном?

— Ні, — відповів я.

— Але у вас його обличчя, — сказала вона.

— Так.

— І його руки.

— Так.

— А також його ноги та тіло.

— Усе це правда. Але у мене не його розум і не його спогади. Я не хочу сказати, буцімто його тут немає. Він тут, — я торкнувся своїх грудей. — Але, гадаю, він спить. Із ним усе гаразд. За нього не треба хвилюватися.

Вона кивнула. Вона не була такою впертою, як Однодумець: не сперечалася й не суперечила всьому, що я казав. Це мені сподобалося.

— Хто ви? — запитала вона. — Якщо не він.

— Я Любе Дитя Будинку, — відповів я.

— Будинку? Що таке будинок?

Яке дивне запитання! Я розкинув руки, показуючи на Перший Вестибюль, на Зали за межами Першого Вестибюля, на Все.

— Ось Будинок. Погляньте!

— А… Бачу.

Якусь мить ми помовчали.

А тоді Рафаель сказала:

— Мені треба дещо у вас запитати. Ви могли би прийти зі мною до батьків і сестер Метью Роуза Соренсена, щоб вони знову побачили його обличчя? Якби вони дізналися, що він живий, їм дуже полегшало б. Навіть якби вам довелося знову піти — тобто навіть якби вам довелося повернутися сюди, — їм стало б легше. Що думаєте?

— Я не можу так зараз, — сказав я.

— Гаразд.

— Я мушу зважати на потреби Чоловіка з Коробкою з-під Печива. І Складеної Дитини. І Людей Алькову. Подбати про них можу лише я. Вони в незнайомому середовищі й можуть відчувати бентегу. Я мушу повернути їх на призначені їм місця.

— Тут є й інші люди? — здивовано спитала Рафаель.

— Так.

— Скільки?

— Тринадцятеро. Ті, кого я щойно назвав, а також Прихована Людина. Але Прихована Людина мешкає в одній із Верхніх Зал і Потоп її не зачепив, тож пересувати її не було потреби.

— Тринадцятеро людей! — темні очі Рафаель округлилися від крайнього подиву. — Боже мій! Із ними все гаразд?

— Так, — відповів я. — Із ними все добре. Я гарно про них дбаю.

— Але хто вони? Ви можете відвести мене до них? Стенлі Овенден тут? А Сільвія Д’Аґостіно? Мауріціо Джуссані?

— Так, цілком імовірно, що один із них — Стенлі Овенден. Безумовно, Прор… Безумовно, Лоуренс Арн-Сейлз так вважає. Ще хтось може бути Сільвією Д’Аґостіно, а ще хтось — Мауріціо Джуссані. На жаль, я гадки не маю, хто з них хто.

— Що ви маєте на увазі? Вони забули, хто такі? Що вони кажуть?

— Та вони насправді мало що кажуть. Усі вони мертві.

— Мертві!

— Так.

— А! — Рафаель не відразу осмислила почуте, а тоді запитала: — Вони були мертві, коли ви прийшли?

— Я… — Я замовк. Запитання було цікаве. Раніше я про це не замислювався. — Гадаю, що так, — відповів я. — Здається, всі вони вже давно були мертві, але я не можу бути певен, оскільки не пам’ятаю свого прибуття. Прибув Метью Роуз Соренсен, а не я.

— Мабуть, так і є. Але як ви про них дбаєте?

— Я стежу за тим, щоб із ними все було гаразд. Щоб вони були максимально цілі й чисті. Приношу їм їжу, питво, латаття. А ще розмовляю з ними. Хіба у ваших Залах немає власних Мертвих?

— Є. Так.

— Невже ви не ходите до них із приношеннями? Не розмовляєте з ними?

Відповісти на це запитання Рафаель не встигла: мені блиснула інша думка.

— Я сказав, що Мертвих тринадцятеро, але це не так. До їхнього числа приєднався доктор Кеттерлі. Я мушу знайти його тіло та приготувати до спочинку з іншими. — Я плеснув у долоні. — Отож, як бачите, у мене чимало роботи й наразі я не можу залишити ці Зали.

Рафаель повільно кивнула.

— Нічого страшного, — запевнила вона. — Часу вдосталь.

Вона простягнула руку й доволі ніяково — та водночас лагідно — поклала долоню мені на плече.

Я вмить розплакався (і через це страшенно знітився). В грудях залунали глибокі хрипкі схлипи, а з очей бризнули сльози. Думаю, це плакав не я: то Метью Роуз Соренсен плакав моїми очима. Минуло чимало часу, перш ніж плач перейшов у гучну гикавку й судомне ковтання Повітря.

Рафаель досі тримала руку в мене на плечі. Коли я витирав очі й носа тильним боком долоні, вона тактовно відвела погляд.

— Ви повернетеся? — запитав я. — Ви повернетеся, навіть хоч я й не піду з вами зараз?

— Я повернуся завтра, — промовила вона. — Доволі пізно ввечері. Це вам підійде? Як ми знайдемо одне одного?

— Я зачекаю на вас тут, — відповів я. — Байдуже, як пізно буде. Я чекатиму, доки ви не прийдете,

— І ви подумаєте над тим, що я сказала? Про візит до… до батьків і сестер Метью Роуза Соренсена?

— Так, — відповів я. — Подумаю.

Рафаель пішла, зникнувши в Затіненому Місці між двома Мінотаврами в Південно-Східному Кутку Вестибюля.

Мій годинник зупинився, проте я здогадувався, що надворі ранній вечір. Я був сам, виснажений, голодний і мокрий. Я побрів назад до Третьої Північної Зали. Вода досі була завглибшки в пів метра. Я поліз угору й оглянув сухі водорості, якими розпалював багаття. На жаль, Великі Хвилі сильно їх намочили. Розпалити багаття я не міг. І не міг нічого приготувати.

Я взяв свій спальний мішок (також вогкий) і пішов із ним до Першого Вестибюля. Ліг на Суху Високу Сходинку Великих Сходів.

Остання моя думка перед сном була така: «Він мертвий. Мій єдиний друг. Мій єдиний ворог».

Я втішаю доктора Кеттерлі

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Я знайшов тіло доктора Кеттерлі в Кутку Сходів у Восьмому Вестибюлі. Його побило об Стіни та Статуї. Його одяг перетворився на лахміття. Я відчепив його від Балюстради, випрямив і розклав кінцівки. Вмостив його нещасну розбиту голову в себе на колінах і взявся її колисати.

— Кінець твоїй красі, — сказав я йому. — Але не тривожся через це. Цей негарний вигляд лише тимчасовий. Не журися. Не бійся. Я покладу тебе там, де риби й птахи приберуть знівечену плоть. Невдовзі її не стане. Тоді ти перетворишся на гарний череп із гарними кістками. Я приведу тебе до ладу, і ти спочинеш у Світлі Сонця й Зірок. Статуї дивитимуться на тебе, благословляючи. Вибач, що сердився на тебе. Прости.

Пістолета я не знайшов — напевно, Приплив забрав його із собою й затягнув углиб, — зате того ж ранку відшукав човен доктора Кеттерлі, що досі стояв на Водах у Першій Західній Залі, де Води тепер було щонайбільше по кісточки. Човен був анітрохи не ушкоджений.

— Якби ж то ти його врятував… — сказав я човну.

Я не почув від нього ніякої відповіді. Він неначе куняв, дрімав, був лише напівживим. Тепер, коли його не могли оживити Бурхливі Води, він уже не був тим бісом, що танцював на Хвилях і спершу дражнив доктора Кеттерлі, а потім його кинув.

Я думав про слова Рафаель щодо мами, тата, сестер і друзів Метью Роуза Соренсена. Можливо, їм варто відправити послання й пояснити, що Метью Роуз Соренсен тепер живе всередині мене, що він непритомний, але в цілковитій безпеці, що я людина сильна, винахідлива й старанно піклуватимуся про нього, так само, як і про всіх інших Мертвих.

Запитаю Рафаель, як їй ця ідея.

Коли в Першому Вестибюлі впали Тіні, Рафаель повернулася

ДРУГИЙ ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Коли в Першому Вестибюлі впали Тіні, Рафаель повернулася. Ми, як і раніше, сіли на Сходинку Великих Сходів. Рафаель мала дрібний блискучий пристрій, схожий на той, що був у Однодумця. Вона торкнулась його, і він випустив промінь біло-жовтого Світла, що осяяв Статуї й наші обличчя.

Я розповів Рафаель про свій план написати мамі, татові, двом сестрам і друзям Метью Роуза Соренсена, та ця ідея їй чомусь не сподобалася.

— Як мені вас звати? — спитала вона.

— Звати? — перепитав я.

— Яким іменем? Якщо ви не Метью Роуз Соренсен, то як мені вас звати?

— А, розумію. Мабуть, мене можна звати Пір… — я зупинився. — Доктор Кеттерлі звав мене Піранезі, — пояснив я. — Він казав, що це ім’я пов’язане з лабіринтами, але я гадаю, що він таким чином кепкував з мене.

— Можливо, — погодилася Рафаель. — Така вже він був людина. — Ненадовго запала тиша, а тоді вона спитала: — Ви хотіли б дізнатися, як я вас знайшла?

— Дуже, — відповів я.

— Є одна жінка. Ви її, мабуть, не пам’ятаєте. Її звали Анґарад Скотт. Вона написала книжку про Лоуренса Арна-Сейлза. Шість років тому ви зв’язалися з нею. Сказали, що також думаєте написати книжку про Арна-Сейлза, і у вас із нею відбулася довга розмова. Більше вона не отримала від вас жодної звістки. У травні цього року вона зателефонувала до лондонського коледжу, де ви працювали, бо хотіла знати, що там із книжкою — чи пишете ви її досі. У коледжі їй сказали, що ви зникли, зникли майже відразу після того, як поговорили з нею. Для місис Скотт це було дуже тривожним сигналом, оскільки вона пам’ятала про людей з оточення Арна-Сейлза, які зникли безвісти. Ви були четвертим, а якщо рахувати Джиммі Ріттера, то п’ятим. Тож вона зв’язалася з нами. Так ми — тобто поліціянти — вперше дізналися про якийсь зв’язок між вами й Арном-Сейлзом. Коли ми поговорили з представниками кола Арна-Сейлза, що залишилися, — Баннерменом, Г’юз, Кеттерлі й самим Арном-Сейлзом, — стало очевидно, що тут щось негаразд. Талі Г’юз постійно плакала й казала, що їй шкода. Арн-Сейлз був у захваті від уваги до себе, а Кеттерлі рота не міг розтулити, щоб не збрехати. — Вона трохи помовчала. — Ви розумієте хоч щось із того, що я кажу?

— Трохи, — сказав я. — Метью Роуз Соренсен писав про всіх цих людей. Я знаю, що вони пов’язані з Прор… з Лоуренсом Арном-Сейлзом. Він сказав вам, де я? Він обіцяв, що скаже.

— Хто?

— Лоуренс Арн-Сейлз.

Рафаель трохи порозмислила над почутим.

— Ви з ним розмовляли? — перепитала вона так, ніби не повірила.

— Так.

— Він сюди приходив?

— Так.

— Коли?

— Близько двох місяців тому.

— І він не запропонував вам допомогти? Не запропонував забрати вас звідси?

— Ні. Але, чесно кажучи, навіть якби запропонував, я не пішов би. Ба більше, я досі не знаю напевне, чи хочу піти.

Із Першої Східної Зали до Першого Вестибюля перелетіла бліда сова. Вона сіла на Статую високо на Південній Стіні, що виблискувала білизною в Напівтемряві. Я бачив сов, вирізьблених у мармурі. Вони є в багатьох Статуях. Але досі жодного разу не бачив живої сови. Я був певен, що її приліт пов’язаний із пришестям Рафаель і відходом доктора Кеттерлі; неначе на зміну началу Смерті прийшло начало Життя. Події, подумав я, прискорюються.

Рафаель сови не зауважила. Вона сказала:

— Ви маєте рацію. Арн-Сейлз одразу сказав нам правду. Сказав, що ви в лабіринті. Але, звісно… Ну, ми подумали, що він просто з нас знущається. Так і було. Він справді просто з нас знущався. Якийсь час мої колеги це терпіли, та врешті махнули на нього рукою. Я ж мала іншу думку. Я подумала: він любить говорити. Хай собі говорить. Рано чи пізно скаже щось корисне.

Вона потицяла у свій маленький блискучий пристрій. Той заговорив пихатим повільним голосом Лоуренса Арна-Сейлза: «Ви вважаєте, нібито мої балачки про інші світи не мають значення. Але це не так. Це найголовніше у справі. Метью Роуз Соренсен спробував увійти до іншого світу. Інакше він не “зник” би, кажучи вашими словами».

Йому відповів голос Рафаель: «Він зник через якісь обставини, які супроводжували цю спробу?»

«Так». Знову Лоуренс Арн-Сейлз.

«Із ним щось сталося під час цього… цього ритуалу, хай що там було? Чому? Де ці ритуали відбуваються?»

«Тобто чи не проводимо ми їх на краю прірви й чи не впав він просто з краю? Ні, нічого такого. До того ж це не конче мав бути ритуал. Сам я ніколи ними не послуговуюся».

«Але нащо йому було таке робити? — запитала Рафаель. — Нащо він проводив ритуал чи що воно було? Ніщо в його писаннях не вказує на те, що він вірив у ваші теорії. Ба навіть навпаки».

«О, віра! — саркастично проказав Арн-Сейлз. — Чому люди завжди думають, буцімто це питання віри? Зовсім ні. Люди можуть “вірити” в що хочуть. Насправді мені байдужісінько».

«Так, але якщо він не вірив, то чому спробував?»

«Тому що мав сяку-таку клепку в голові й визнавав, що я один із видатних умів двадцятого століття, а може, й найвидатніший. І хотів мене зрозуміти. Тож він спробував дістатись іншого світу, не тому, що вважав, ніби той існує: він гадав, що сама спроба допоможе йому дізнатися дещо про моє мислення. Про мене. А тепер ви зробите те саме».

«Я?» — вражено перепитала Рафаель.

«Так. Із тієї ж самої причини, що й Роуз Соренсен. Він хотів зрозуміти, як я мислю. Ви хочете зрозуміти, як мислить він. Скоригуйте своє сприйняття так, як я вам зараз скажу. Виконайте дії, які я вам назву, і тоді дізнаєтеся».

«Що дізнаюся, Лоуренсе?»

«Ви дізнаєтеся, що сталося з Метью Роузом Соренсеном».

«Усе аж так просто?»

«Певна річ. Аж так просто».

Рафаель потицяла у пристрій; голоси затихли.

— Я подумала, що це непогана ідея — зрозуміти, як ви мислили в той час, коли зникли, — промовила вона. — Арн-Сейлз пояснив, що робити, як повернутися до дораціонального способу мислення. Він сказав, що, зробивши це, я побачу безліч шляхів довкола себе, а він підкаже, який обрати. Я гадала, що він має на увазі шляхи в переносному розумінні. Коли виявилося, що ні, це справді вразило.

— Так, — сказав я. — Метью Роуз Соренсен після прибуття був уражений. Вражений і наляканий. А тоді він заснув, і народився я. Згодом я знайшов у своєму Щоденнику записи, що мене налякали. Я подумав, що, напевно, лишив їх, будучи божевільним. Але тепер я розумію, що їх залишив Метью Роуз Соренсен і що він описував інакший Світ.

— Так.

— І в Іншому Світі є багато різного. Тут такі слова, як «Манчестер» і «поліційний відділок», не мають значення. Тому що цього тут не існує. Такі слова, як «річка» й «гора», мають значення, але лише тому, що їх зображають Статуї. Гадаю, вони мають існувати у Старшому Світі. У цьому Світі Статуї зображають те, що існує в Старшому.

— Так, — погодилася Рафаель. — Тут можна побачити лише зображення річки чи гори, але в нашому світі — іншому світі — можна побачити справжню річку й справжню гору.

Це мене роздратувало.

— Не розумію, чому ви кажете, буцімто в цьому Світі можна побачити лише зображення, — дещо різкувато сказав я. — Слово «лише» вказує на відносну нижчість. Ви говорите так, ніби Статуя чомусь гірша за сам предмет. Я вважаю, що це зовсім не так. Я сказав би, що Статуя перевершує сам предмет, оскільки вона бездоганна, вічна й не підвладна розпаду.

— Перепрошую, — сказала Рафаель. — Я не хотіла принизити ваш світ.

Запала тиша.

— Який він, Інший Світ? — запитав я.

Рафаель ніби й не знала, як відповісти на це запитання.

— Там більше людей, — урешті сказала вона.

— Набагато більше? — перепитав я.

— Так.

— Сімдесят набереться? — запитав я, навмисне обираючи велике, доволі малоймовірне число.

— Так, — сказала вона. А тоді всміхнулася.

— Чому ви всміхаєтеся? — запитав я.

— Річ у тому, як ви дивитеся на мене й підіймаєте брову. У цьому погляді, недовірливому й вельми зарозумілому. Ви знаєте, на кого схожі, коли так дивитеся?

— Ні. А на кого?

— Ви схожі на Метью Роуза Соренсена. На ті його фото, які я бачила.

— Звідки ви знаєте, що людей більше, ніж сімдесят? — запитав я. — Рахували їх особисто?

— Ні, але я цілком певна, — відповіла вона. — Цей світ, інший світ, не завжди приємний. У ньому багато смутку. — Трохи помовчала й повторила: — Багато смутку. Не так, як тут. — Вона зітхнула. — Будь ласка, зрозумійте. Повернутися зі мною чи ні, вирішувати вам. Кеттерлі вас обдурив. Він утримував вас тут брехнею й обманом. Я не хочу вас дурити. Ви маєте йти лише за бажання.

— А якщо я залишуся тут, ви прийдете знову до мене? — запитав я.

— Звісно, — відповіла вона.

Інші люди

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Я хотів показати комусь Будинок, відколи себе пам’ятаю. Колись я уявляв Шістнадцяту Людину поряд із собою й гадав, що казатиму їй щось таке:

«А зараз ми вступаємо до Першої Північної Зали. Погляньте на численні прекрасні Статуї. Праворуч ви побачите Статую Старого, що тримає Модель Корабля, ліворуч — Статую Крилатого Коня з Лошам».

Я уявляв наші спільні походи до Затоплених Зал:

«А зараз ми спускаємося крізь оцей Розкол у Долівці; злізаємо з упалої Кам’яної Кладки та вступаємо до Зали внизу. Ставте ноги там, де їх ставлю я, і буде легко зберегти рівновагу. Величезні Статуї, наявні в цих Залах, — надійні місця для сидіння. Погляньте на темні спокійні Води. Тут можна збирати латаття й підносити його Мертвим…»

Сьогодні всі мої вимрійки справдилися. Ми з Шістнадцятою Людиною разом пройшли Будинком, і я багато чого їй показав.

Вона прийшла до Першого Вестибюля рано-вранці.

— Не зробите мені послугу? — запитала вона.

— Звісно, зроблю, — сказав я. — Що завгодно.

— Покажіть мені лабіринт.

— Із радістю. Що хотіли б побачити?

— Не знаю, — відповіла вона. — Усе, що ви захочете мені показати. Усе найгарніше.

Я, звісно, дуже хотів показати їй усе, та це було неможливо. Найперше подумалося про Затоплені Зали, та я пам’ятав, що Рафаель не надто любить видиратися, тож зупинився на Коралових Залах — довгій вервечці Зал, що тягнулася на південь і на захід від Тридцять Восьмої Південної Зали.

Ми пройшли Південними Залами. Рафаель здавалася спокійною та щасливою. (Я також був щасливий.) Рафаель на кожному кроці задоволено й захоплено роззиралася довкола.

Вона сказала:

— Місце просто приголомшливе. Бездоганне. Я трохи бачила його, шукаючи вас, але мені постійно доводилося зупинятися біля дверей, щоб розписати шлях назад до кімнати з мінотаврами. Це почало забирати дуже багато часу й дуже бісити, а я, звісно, не наважувалася зайти надто далеко: раптом припущуся помилки.

— Ви не припустилися б помилки, — запевнив я її. — Ваші вказівки були чудові.

— Як довго ви його вивчали? Тобто шлях крізь лабіринт, — запитала вона.

Я відкрив рота, щоб голосно, хвалькувато заявити, буцімто знав його завжди, буцімто він частина мене, буцімто ми з Будинком нероздільні. Але я, навіть не заговоривши, усвідомив, що це не так. Я згадав, що колись позначав Одвірки крейдою достоту так само, як Рафаель, і згадав, що колись боявся загубитися. Я похитав головою й сказав:

— Не знаю. Не пам’ятаю.

— Фотографувати можна? — вона підняла свій блискучий пристрій. — Чи це не?.. Не знаю… може, це якийсь вияв зневаги?

— Звісно, можна, — відповів я. — Я іноді фотографував для Од… для доктора Кеттерлі.

Але мені було приємно, що вона спершу запитала. Це показувало, що вона бачить Будинок так само, як я, — гідним поваги. (Доктор Кеттерлі так цього й не навчився. Чомусь здавалося, що він на це не здатен.)

У Десятій Південній Залі я відхилився, пішовши до Чотирнадцятої Південно-Західної Зали, щоб показати Рафаель Людей Алькову. Їх (як я вже пояснював) десятеро, а ще з ними скелет мавпи.

Рафаель серйозно оглянула їх. Легко поклала руку на одну з кісток — велику голінкову кістку одного з чоловіків. Цим жестом вона втішала й заспокоювала. «Не бійся. Ти в безпеці. Я тут».

— Ми не знаємо, хто вони, — сказала вона. — Бідолахи.

— Вони Люди Алькову, — сказав я.

— Імовірно, щонайменше одного з них убив Арн-Сейлз. А може, їх усіх.

Ці слова були похмурі. Я не встиг зрозуміти, як до них ставлюся, бо вона повернулася до мене і палко сказала:

— Вибачте. Дуже, дуже прошу, вибачте.

Я був вражений, навіть трохи стривожений. Ніхто й ніколи не був такий добрий до мене, як Рафаель; ніхто не зробив для мене більше. Мені здавалося недоречним, що вона переді мною вибачається.

— Ні… Ні… — промимрив я й підняв руки, обороняючись від її слів.

Але вона продовжила з холодним, сердитим виразом обличчя:

— Його ніколи не покарають за те, що він скоїв із вами. І за те, що скоїв із ними. Я все крутила і крутила це в голові, і я нічого не можу вдіяти. Йому не можна висунути жодного звинувачення. Принаймні без довжелезних пояснень, яким буквально ніхто не повірить, — вона тяжко зітхнула. — Я казала, що цей світ бездоганний. Але це не так. Тут, як і всюди, є злочини.

Мене накрило хвилею смутку й безпорадності. Захотілося сказати, що Арн-Сейлз не вбивав Людей Алькову (хоч я й не мав доказів на користь цього твердження і, ймовірно, щонайменше одного він таки убив). Передусім я хотів, щоб Рафаель відійшла від них: тоді я зміг би думати про них не так, як вона, а так, як завжди думав раніше. Не як про вбитих, а як про добрих, шляхетних, спокійних людей.

Ми пішли далі, часто зупиняючись, аби помилуватись особливо ефектною Статуєю. На серці в нас ізнову полегшало, а діставшись Коралових Зал, ми розвіялися, поглянувши на їхні дива.

Хоча зараз у Коралових Залах сухо, колись вони, вочевидь, були тривалий час затоплені Морською Водою. Там виросли корали, що дивним і несподіваним чином змінили Статуї. Наприклад, можна побачити увінчану коралом Жінку, Руки якої перетворилися на зірки чи квіти. Є Постаті з кораловими рогами, розіп’яті на коралових гілках чи прохромлені кораловими стрілами. Є Лев, що сидить у кораловій клітці, й Чоловік, який тримає Коробочку. Корал так щедро виріс у нього на Лівому Боці, що половина Чоловіка неначе охоплена червоним і рожевим полум’ям, а друга половина — ні.

Надвечір ми повернулися до Першого Вестибюля. Перш ніж ми розійшлися, Рафаель сказала:

— Мені дуже подобається тутешня тиша. Людей немає! — останнє вона вимовила так, ніби це було найбільшою перевагою з усіх.

— А люди у ваших Залах вам не подобаються? — спантеличено запитав я.

— Подобаються, — відповіла вона без особливого ентузіазму. — Здебільшого. Деякі. Я не завжди їх розумію. Вони не завжди розуміють мене.

Коли вона пішла геть, я замислився над її словами. Не уявляю, як це — не хотіти бути з людьми. (Хоча доктор Кеттерлі справді іноді дратував.) Я згадав, як Рафаель міркувала, кого з Людей Алькову було вбито, та як від її простого запитання весь Світ почав видаватися похмурішим і сумнішим.

Можливо, так і буває, коли ти поряд із іншими людьми. Можливо, навіть люди, які вам подобаються та якими ви неймовірно захоплюєтеся, змушують бачити Світ таким, яким його бачити не хочеться. Можливо, це й має на увазі Рафаель.

Дивні почуття

ЗАПИС ВІД ТРИДЦЯТОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Одного разу я записав у своєму Щоденнику:

Якщо я піду, то Будинок не матиме Мешканця, а як я витримаю думку про Порожнечу в ньому?

І все ж істина проста: якщо я залишуся в цих Залах, то буду сам. Гадаю, в певному сенсі я буду не самотнішим, аніж раніше. Рафаель пообіцяла мене відвідувати, так само, як раніше відвідував Однодумець. І Рафаель дійсно мій друг, тоді як почуття Однодумця до мене були, м’яко кажучи, суперечливі. Покидаючи мене, Однодумець вертався до власного Світу, але я тоді цього не знав; я гадав, що він просто перебуває в іншій Частині Будинку. Думаючи, що тут є хтось іще, я почувався не таким самотнім. Тепер же, коли Рафаель повертатиметься до Іншого Світу, я знатиму, що сам.

Отже, з цієї причини я вирішив піти з Рафаель.

Я повернув усіх Мертвих на відведені їм місця. Сьогодні я пройшов Залами так само, як проходив уже тисячу разів. Відвідав усі свої найлюбіші Статуї й, дивлячись на кожну, думав: «Можливо, зараз я востаннє дивлюся на твоє Лице. Прощавай! Прощавай!».

Я йду

ЗАПИС ВІД ПЕРШОГО ДНЯ ДЕСЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Цього ранку я взяв маленьку картонну коробочку зі словом «АКВАРІУМ» і зображенням восьминога. В цій коробочці спершу містилися черевики, які мені подарував доктор Кеттерлі. Коли доктор Кеттерлі сказав мені сховатися від 16, я вийняв прикраси з волосся й поклав їх у коробочку. Але тепер, бажаючи мати якомога кращий вигляд у Новому Світі, я дві чи три години повертав на місце всі ті гарні речі, які знайшов чи виготовив: морські мушлі, коралові намистини, перли, крихітні камінці й цікаві риб’ячі кістки.

Коли з’явилася Рафаель, моя приємна зовнішність, схоже, неабияк її вразила.

Я взяв свою поштову сумку з усіма Щоденниками та улюбленими ручками, а тоді ми пішли до двох Мінотаврів у Південно-Східному Кутку. Тіні між ними злегка мерехтіли. У тінях угадувався силует коридора чи проходу з тьмяними стінами, а в кінці — вогні, рухливі кольорові спалахи, які моє око не могло впізнати.

Я ще раз, востаннє, поглянув на Вічний Будинок. Здригнувся. Рафаель узяла мене за руку. А тоді ми разом увійшли в коридор.