Пірати Співучих островів

1

— Здається, Марцінку, я загубив усі гроші, — сказав дядько Леон так спокійно, мовби йшлося про шкарпетки, які ми саме прали в гірському потоці.

Прали ми ті шкарпетки в диких, неприступних — тисяча двісті метрів над рівнем моря! — горах Синяєвіна. Не знаю, чого дядько Леон вибрав власне це місце? Оригінал, їй-богу!

Як на мене, він тільки того й приїхав до Югославії, щоб загубити сто двадцять доларів, себто дев’яносто тисяч динарів. Торба грошей! За них ми мали об’їздити всю Югославію, а тим часом зупинилися на одному з поворотів чорногорського шосе і ні тпру ні ну.

Бо, уявіть собі, біда не приходить одна. Перше ніж ми взялися до шкарпеток, заноровився і перестав слухатись наш мамут. Мамут на чотирьох колесах, — їй-богу, інакше й не назвеш тої допотопної тарадайки, якою — о диво! — ми заїхали на висоту аж тисячу двісті метрів, кудись у неприступні гори Синяєвіна.

То був «мерседес» моделі 1920 року, чудо техніки, екземпляр мало не викопний, йому б стояти в музеї, а не трястись по такій довгій і важкій дорозі. Але дядечко любив старожитні речі, отож твердив, що його «мерседес» може навіть виграти перегони до Монте Карло. Ну от, прошу — виграв.

І ми теж виграли! Кури сміялися б. Сміялися б, аби побачили, як ми в такому становищі перемо шкарпетки.

— Вам здається, чи ви таки загубили? — спитав я мимохідь.

— Напевне, загубив.

— Де?

— Там, де ми востаннє ночували.

— Лавка історія! І що ж тепер буде?!

А дядечко прав собі й прав шкарпетки у чистій, мов кришталь, воді. Спокійно намилював їх «ширвжитківським» милом, якого не забув узяти з Варшави.

— Мій любий, — мовив, не переставаючи намилювати, — я вже тобі казав, що не варто брати близько до серця такі дрібниці.

Оце вам весь дядечко Леон! Загубив дев’яносто тисяч динарів і називає це «дрібницями»!

— І що ж тепер буде? — повторив я.

— Виперемо шкарпетки.

— А потім?

— Потім буде видно. В житті немає безвихідного становища.

Я схопився за голову, бо нічого іншого мені не лишалося робити.

— Машина підвела нас, за душею — ані гроша, а вам, дядечку, і в носі не свербить! Як можна загубити стільки грошей!

— Отож, — усміхнувся дядечко.— Я й сам дивуюся. Гроші в мене лежали в рюкзаку, в нейлоновій торбинці. Вчора, коли смеркало, я діставав мапу. Може, заразом вийняв і гроші...

— То ми ж пам’ятаємо, де ночували.

— Це байдуже. Якщо торбинка випала з кишені десь по дорозі, ми її все одно не знайдемо.

— А може, пощастить.

— Один шанс на сто. А до того ж, чим ми туди доїдемо? Чого ти ждеш? Пери, це тебе заспокоїть.

— У всякому разі треба повідомити міліцію,— сказав я, сердито тручи шкарпетки.

— Авжеж, — усміхнувся дядечко, — тільки де тут візьмеш ту міліцію.

Міліції на Синяєвіні не було, це факт. Зате були чудові ялиці, розлогі буки, смереки, запах живиці, шум трав та папороті, що хвилями здіймалися навколо, і краєвид, якого не можна забути. Під нами лежала глибока долина, далі йшли горбаті, лісисті хребти, а ще далі, на самому обрії, в блакитній імлі — пасмо голих вершин. Спочатку мені здавалося, що то хмари, пронизані сонячним промінням, та коли очі звикли до простору, я виразно побачив голі скелясті верховини з білими жилками снігу.

— Це Проклетиє,— задумливо мовив дядечко.— А отой найвищий шпиль, весь у снігу — Єзерця. Дві тисячі сімсот метрів. Я перевіряв на мапі. Глянь, який прегарний вид. Аж дух захоплює. Скажи, чи варто хвилюватися?

— Самими краєвидами не проживемо, — відповів я не так розсудливо, як уперто.

— Та тільки заради цього краєвиду варто було проїхати дві тисячі кілометрів.

— І загубити гроші...

— Ех...— зітхнув дядечко.— Я бачу, ти ще багато чого не розумієш. Помандруєш зі мною місяць, то, може, іншої заспіваєш.— І враз усміхнувся по-своєму, сердечно й безжурно: — До роботи! Праця — найлуччі ліки од усіх турбот і горя! Ставмо намет! Житимемо як первісні люди. Збирайся, хлопче, тут нема про що думати.

Дядечко підніс руки, закинув назад голову, і з грудей його вирвався крик захоплення. Коли б на ньому не було тикових штанів, я б поклявся, що то печерний мешканець, який вирушає полювати на тура чи іншого крупного звіра.

Бо дядечко Леон то був дядечко, і другого такого не знайдеш у Польщі, ба, може, навіть у всьому світі! Високий, кремезний, мов атлет, і водночас лагідний, як дитина. Обличчя у нього було наче у Робінзона Крузо, коли той кілька місяців прожив на безлюдному острові: засмагле, свіже, заросле аж по самі очі рудою щетиною. Очі невеликі, але бистрі, зате ніс здоровенний і трохи схожий на баклажан. І коротенько — їжачком — підстрижене волосся, ніби щітка до натирання підлоги. Одним словом — дядько Леон, рідний брат моєї мами і наймиліша в світі людина.

Стидно, що я так дорікав за ті загублені гроші. Він узяв мене в цю чудову подорож із Варшави, так витрачався на мене, а я тут мудрував.

— Нема про що думати, — повторив я за дядьком. — Хай йому грець, от і все! — плюнув я на дев’яносто тисяч з такою огидливістю, мовби то — крадені гроші.

— От і полегшало тобі,— засміявся дядечко.

— Ще ні, але ось-ось полегшає.

— Нарешті якесь людське слово! Скоч до мамута, принеси намет і кілочки — одразу про все забудеш. Тільки мерщій, бо немає часу! Надходить ніч.

Я скочив по намет. Дядько Леон тим часом вибрав місце на ночівлю. Кращого ніхто б не знайшов. То була невелика галявина, повна папороті й квітів, затінена гіллями, яке низько звисало з дерев. Збоку лежали здоровенні моховиті валуни, б а далі, поміж заростями, протікав струмок. За каменями потік падав каскадом і дзвенів у непорушній тиші. Нижче тягнулася розлога долина — дика, таємнича, аж по верховіття дерев оповита сутінками, на дні її — тоненька, мов волосина, річка й сіре громаддя скель. А прямо переді мною — вкриті лісами гірські хребти і над ними — шпилі Проклетиє, що сяяли в полум’ї заходу сонця.

Ми поставили намет, принесли всі речі, а коли темрява погустішала й залила всю долину, розпалили багаття. Почували себе достеменно як первісні люди, а наш мамут на чотирьох колесах — єдиний представник цивілізації — зостався далеко край шосе.

Дядько витягнув з рюкзака шмат мисливської ковбаси, розрізав навпіл і кожен кусок настромив на шпеник.

— Буде пишна вечеря.— І подав мені один патичок.

Ми сиділи мовчки. Смажили ковбасу над вогнем. Пахло пригорілим жиром і димом. І даю слово, я ще ніколи не їв такої смачнющої ковбаси. Польська ковбаса під чорногорським небом. Розкіш та й годі, їж — не наїсися.

А потім на тринозі гріли чай, як звикле, по-траперському. Коли вода закипіла, дядечко всипав туди кілька пучок чаю. Чекали, поки завариться. Вода сичала, бризкаючи на вогонь, а над казанком здіймалася пара. Було щось таємниче в цьому звичайному готуванні чаю. І знову ми довго мовчали, втупившись у язички полум’я, що танцювали на жариві.

Раптом дядько задер голову.

— Буде погожа ніч. Що б ти сказав, коли б ми переспали отак просто неба? Витягнемо з намету матрац, позалазимо в спальні мішки, буде зовсім тепло.

— От і добре, — згодився я.— Це моя мрія — поспати просто неба.

Просто неба було прямо казково.

— Розкіш, — мовив я дядькові.— Як у найдорожчому готелі з видом на гори, з вентиляцією, музикою. І не треба платити великих грошей.

Я лежав, підклавши руки під голову, наді мною в гіллі шумів вітер, десь у камінні дзвенів потік, а проте панувала така тиша, що я чув своє власне дихання і дядечкове сопіння. Небо було темно-синє, мало не чорне, а зорі ясні-ясні та великі. Інше небо, не таке, як у нас, і зорі інші. І Чумацький Шлях, мов срібляста смуга, перетинав обрій понад застиглими хребтами гір.

— Про що думаєш? — зненацька спитав дядечко.

— Дивлюся на Чумацький Шлях. Він не такий, як у Варшаві.

— Тут його краще видно. Ми дуже високо і на півдні.

— І здається мені, що він пливе.

— Це серпневі ночі створюють таке враження.

— І що я малий-малесенький, такий, як порошинка.

— Може, ще менший, — засміявся дядько.

— Менший од порошинки і зовсім невагомий.

— Це так і є.

— І... так почуваюсь, наче не розумію самого себе... Наче не знаю, хто я такий.

— Це тільки доказ того, що ти мислиш.

— І смішно,— затнувся я, — але в цю хвилину мені бачиться, що наші загублені гроші перед оцією незмірною просторінню — суща дрібничка.

— Філософ з тебе, хлопче! А тепер — на добраніч. Треба спати, бо завтра... — Він підвівся на лікті й пильно глянув на мене.— Ех, не думаймо про завтра! Завтра, напевно, буде гарний день.

2

Солодко прокидатися після такої ночі.

Якусь мить я не розумів, де я і що зі мною діється. Може, це мати будить мене до школи, а може, я в таємничій канадській пущі над Ведмежим Озером, де напередодні я з вірним індіянином полював на лосів.

Розплющив очі. Ждав, коли із смерекової пущі вирине вінець рогів прекрасного бика. Проте він не виринав. Натомість я побачив димучу люльку дядька Леона і вже знав, де я.

Окрім люльки, показався і весь дядечко: замислений, оброслий, очі втуплені в синю далину. На тлі гірського краєвиду він скидався на пустельника, який розмірковує над таємницею природи. І ця задума, треба визнати, була йому вельми до лиця.

Я голосно позіхнув. Дядечко отямився. Привітав мене щирим усміхом:

— Чудовий день. Я наче аж помолодшав років на двадцять!

Я хотів сказати, що теж помолодшав на двадцять, але спохватився, що коли б мені убуло стільки років, то довелося б іще шість років чекати до народження, а шкода, бо день і справді видався гарний. Отож я гукнув, що почуваю себе, мов теля, випущене на свіжу травицю, хоча не мав поняття, як може почувати себе теля в такому випадку.

Дядечко ж мав поняття, бо зареготався і сказав, що у нього є несподіванка для мене. Несподіванка була запашна й соковита. Ожина на сніданок! І просто з дядькового солом’яного бриля!

— Звідки ця чудова ожина? — спитав я.

— Ба! — засміявся дядечко. — Хто рано встає, тому бог дає... ожину.

— Я ще ніколи не їв такої соковитої і солодкої.

— Трошки вище, понад лісом, її повно. Розкішна, скажу тобі, Марцінку! От бачиш — не помремо з голоду. Але це ще не все. Я зробив нове відкриття. У нас буде найвишуканіший обід...

Далебі, дядечко надибав стадо оленів або диких кабанів. Цікаво тільки, як же він на них полюватиме. Адже рушниці у нас немає. Хіба що, уздрівши дядечка, якийсь прегарний олень очманіє і дасть упіймати себе на мотузок од намету! Хто міг те знати. Од дядечка не знаєш, чого й сподіватися.

А проте йшлося не про оленів чи якусь іншу звірину, бо після сніданку я спостеріг, що дядечко дістає з намету вудочки.

— Риба! — вигукнув я.

Дядечко притулив палець до губів, жестом наказуючи мовчати.

— Тс-с! Не репетуй, бо зурочиш.

Нарихтував дві вудочки і коробочку з мушками. Мушки були штучні, але геть схожі на живих.

— Як тобі подобаються? Їх виготовляє один наш кооператив. Скажу тобі — перший клас! Чи не найкращі в світі. Навіть канадці купують у нас ці мушки.

Через незайманий ліс ми пішли понад потоком угору. Брели по пояс у папороті. Ранок був холоднуватий, і роса важкими краплями висіла на траві. Я зразу добряче намок. А потім ми дерлися через камінне громаддя. Здоровенні каменюки лежали тут, навалені одна на одну, утворюючи величезні тороси. А поміж каміння росли кущі ожини, всипані чорними ягодами, і карликові смереки.

Ми йшли, може, з півгодини. І раптом опинилися на рівній місцині. Перед нами потік розливався в невелике озеро, а далі височіла прямовисна скеля з білим, пінявим водоспадом. Вода кипіла під скелею, у запінених вирах кольору зеленого скла; дрібненькі, мов курява, бризки її мінилися на сонці веселкою; а далі вири переходили в гладку глиб.

Ми зупинилися в затінку, на пласкій скелі, що звисала над урвищем. Я глянув униз. Безодня там була майже голуба і така прозора, що на гладкому камінні дна видніли дрібненькі стеблини водяного моху.

І раптом я здригнувся. Біля самісінького дна побачив три великі пестрюги. Вони стояли нерухомо проти течії, тільки хвости їхні ворушилися в холодній воді.

Мені хотілося крикнути з захвату, але дядечко схопив мене за плече й відтягнув од берега.

— Тс-с! — сикнув.

Він сів на скелі. Вийняв з брезентових чохлів вудочки, коробку з гачками. Хвилину ретельно вибирав мушки. Дістав маленьку, з вузенькими крильцями. Прив’язав її до жилки.

Рухи його були повільні, благоговійні і спокійні, але певні. Солом’яний бриль, у зубах — люлька. Слово честі, він мені дуже подобався.

Наладнувавши вудочку, він став скраю каменя, попустив з котушки жилку, розмахнувся і кинув мушку понад безоднею. Вона пролетіла в повітрі, потім торкнулася спокійної води.

Ждали ми недовго. Срібляста блискавка пронизала прозору воду, і до мушки зненацька вискочила величенька рибина. Круг поплавка завирувало, жилка напнулася, мов струна, дядько знов попустив її, а тоді вправно підсік.

— Є! — вигукнув я.

— Здорова, як дракон! — засміявся дядечко, і очі йому блищали, мов у дитини.— Здорова, як дракон! — повторив.— Беруть, Марцінку. Певно, ще не бачили вудочки.

Пестрюга не була б пестрюгою, коли б не намагалася зірватися з гачка. Упавши на скелю, вона звивалася, немов срібляста пружина.

— Дракон, — знову осміхнувся дядечко.— Більшу рибину я спіймав тільки раз у житті в Лососині. А на гачок ішла, наче теля!

Яка гарна ця пестрюга: ясне черево, зеленкувата, мов вода, спина, а по боках — червоні цятки. Гарна та невдачлива, бо трапила на такого рибалку, як мій дядечко.

— Тепер спробуй ти. Треба ж тобі зі мною чогось навчитися.

Мені закалатало серце, і рука тремтіла, коли я брав вудочку. Дядечко повчав мене, ніби сварився.

— Це не батіг! — кричав.— Тримай м’яко! Звільняй! Попускай!

І мимохідь узивав мене роззявою, довбешкою, нікчемою. Дісталося мені добряче, але я не ремствував, бо того дня спіймав першу в своєму житті пестрюгу, а це вам неабищо, особливо для такого, як я, городянина.

Витягнув я ту пестрюгу — власним очам не вірив, але довелося повірити, бо рибина борсалася на кінчику жилки, скакала на камені й мало не втекла назад у воду. Щастя, що дядечко схопив її майже край берега. В усякому разі вона була жива, ще блискуча і моя, а коли я торкнувся її слизької спини — відчув, що став уже справжнім рибалкою.

Дядечко з усієї сили гепнув мене по спині.

— Молодець! Ловку штучку виловив.

Я думав, шубовсну з радощів у воду, але не шубовснув, тільки з рибиною в руці протанцював танець перемоги, а потім уже не хотів іти на обід, бо шкода мені було їсти цих гарних пестрюг.

Ловили ми до полудня. Опівдні стало страшенно жарко. Небо поблякло, спека так і лилася на землю. Ми поставали під водоспадом, і вода, розбиваючись на дрібнесенькі бризки, холодила нам обличчя.

Вертали ми з неабияким уловом: шість великих, мов дракони, рибин.

Дорогою дядечко розводився:

— Пестрюгу можна приготувати по-різному. Чудово було б засмажити її на свіжій олії. Та що вдієш — олії у нас немає, отже, цей спосіб відпадає. Можна замаринувати. Ото, скажу тобі, смакота, але на це ми не маємо часу. Дуже добра пестрюга заливна, тільки для цього потрібні всякі приправи, а їх у нас теж немає...

— Відпадає,— докінчив я.

— Так...— дядечко таємниче прижмурив око.— Але найсмачніша пестрюга по-рибальському. Тут не треба ні олії, ні приправ, ані маринаду. Досить мати тільки добрий апетит, а його нам не бракує.

— Не їсти ж її сирою! А як приготувати без олії, без приправ...

— Побачиш, — урвав дядечко. — Май терпець.

3

Нелегке це діло — мати терпець, якщо вже давно перейшло за полудень і кишки тобі грають розмаїті сумні мелодії.

— Хочу їсти,— сказав я, коли ми дісталися до табору.

— Чудово! — відповів дядечко.— Дома твоя мама скаржилася, що в тебе нема апетиту.

— Тепер я з’їв би й коня з копитами!

— То ще лучче. Це ж доказ того, що ти здоровий, що тобі йде на користь гірське повітря. На жаль, пестрюга ще не готова. Походи трохи — забудеш про голод.

Що було діяти? Пішов я глянути на славного нашого мамута. Він стояв собі край дороги і самою своєю присутністю глумився над красою природи. Аж дивно стало — отаким розвалиськом ми з Варшави доїхали до Чорногорії? Слово честі, це чудо, чорнокнижна магія, а магом-чудотворцем був, звісно, дядечко Леон. Це він якимись, йому тільки знаними способами, ухитрився вдихнути в нього життя і вичавити оті шістдесят кілометрів на годину. І хто б подумав, що ця археологічна знахідка ні сіло ні впало опиниться на висоті тисяча двісті метрів і тут сконає, — я ж бо й хвилинки не вірив, що мамут будь-коли звідси рушить.

Жаль мене огорнув, бо що інше може огорнути людину перед цим нещасним мотлохом?

Зненацька в лісі над шосе щось жахливо заревіло. Спершу я подумав, що то, може, поранений лев, але скоро збагнув свою помилку. Адже ми були в Чорногорії, а не в Лівії, Судані чи Кенії. Тим дивніше видалося мені це ревище. Поклав я собі розвідати, що воно таке.

І — душа в п’ятах — подерся навскіс по крутому схилу, всипаному камінням і де-не-де порослому карликовими буками.

Ревіння ставало щораз дужче, щораз жахливіше, немовби сто левів рикало в нубійській пустелі. Я власним вухам не вірив! А коли раптом почув ті несамовиті згуки у себе над самісінькою головою — був уже певен, що за мить стану віч-на-віч із страхітливим звіром.

На щастя, за мить виявилося: то не страхітливий звір, а премилий чорногорський віслюк. Стояв серед каміння і, задерши голову, ревів.

«Дикий осел», — подумав я. У якійсь книжці я читав, що на землі ще живуть осли в дикому стані і вони буцімто вельми небезпечні. Отож годі й сумніватися — переді мною представник тієї дикої породи.

Тим часом цей представник, забачивши мене, геть остовпів.

Коли б я мав ласо, то не моргнувши й оком, накинув би віслюкові на шию і одіслав би цей цікавий екземпляр до варшавського зоопарку. І про мене написали б в «Експресі»: «Марцін Цедро, учень сьомого класу, великодушно подарував нашому зоопаркові чудовий екземпляр дикого осла». Та ба, не було у мене ласо. Що я міг зробити? Лишалася тільки одна приємність: дивитися, вирячивши очі.

І ми дивились одне на одного, але скільки ж можна дивитися? Осел перший втратив терпець. Вишкірив жовті зуби та як зареве — мені аж мурашки по спині побігли!

І раптом появилась у мене чудова ідея. Збігаю я до табору і гукну на поміч дядечка Леона. А він уже дасть раду з цим чудовиськом. Піймає, потім зробить з нього смирне телятко. Взявши ноги на плечі, я щодуху кинувся по допомогу.

— Рятуйте! Дикий осел! — заволав я біля намету.

Дядечко сидів біля вогнища і щось чаклував.

— Не заважай, — буркнув. — Ти ж бачиш — я зайнятий!

— Їй-богу, дикий осел! — крикнув я.

— Що з тобою, Марцінку, чи не сонячний удар? У Європі ж немає диких ослів.

— Хіба ви не чули, як ревів?

— Чув. То, мабуть, звичайний осел.

— Я бачив на власні очі! Зовсім дикий!

— Викинь собі це з голови, хлопче. Тут повно віслюків, їх використовують просто як тяглову силу. А що реве? Та ж кожен осел реве, особливо коли він хоче їсти або пити.

Я не міг викинути собі з голови, бо був певен, що здибав саме дикого віслюка. Не викинув і після обіду, коли ми вирушили на ослячу виправу. А поки що мене зацікавило дядечкове чародійство. Як я вже згадував, дядечко сидів навпочіпки й щось чаклував. У вогнищі горіли здорові головешки, над ними звисав міцний дріт, а на дроті — наша риба. Дядечко повільно обертав дріт...

— Це пестрюга з рожна,— сказав він.

Риба пахла так смачно, що мені слина потекла. Здавалося, що відтоді, як ми виїхали з Варшави, я й рісочки в роті не мав.

— Можу покуштувати, — великодушно озвався я.

Дядько зняв з дроту одну рибину, поклав її на покришку від судків.

— Хай прохолоне, — мовив,— а тоді покуштуєш.— Щоб мені волосся між зубами виросло, коли тобі не смакуватиме!

Мушу визнати, дядечкові ніколи не виросло волосся між зубами, бо пестрюга з рожна була суперласощами. Знявши пригорілу шкірку, я побачив чудове, ніжне, рожевувате м’ясо. Воно трішки пахло димом і риб’ячим жиром. Одірвав шматочок. Ну, скажу я вам — розкіш! Куди там усякі фрикасе! Їжа богів!

— Ну як? — поспитався дядько.

— Нічого,— відповів я. — Можна їсти.

— Якщо тобі не до смаку, то я можу відкрити гуляш із телятини.

— Ні! — вигукнув я.— Це просто восьме чудо світу! Восьме і дев’яте водночас, а вам, дядечку, треба присвоїти за це звання заслуженого кухаря!

По обіді нас огорнули блаженні лінощі. Полягали ми на матрацах біля потоку, в тіні ялин. В животах у нас було чудо кулінарного мистецтва, у вухах — шум водоспаду, а в головах — розмаїті веселі думки, бо ж відомо: після такої учти ні про що більше не хочеться думати, тільки про щось веселе й безтурботне.

Отак ми думали б до самого вечора, коли б не жахливий рев осла.

— Сто чортів! — зірвався дядько.— Не міг цей капловухий вибрати собі іншого місця!

— Я ж вам казав — то дикий осел.

— Дикий не дикий, а реве, як та єрихонська труба. Певно, шукає води. Треба нам його вполювати.

Мені дуже сподобалась ця думка,— адже я ще зроду не полював диких ослів. Дядечко, мабуть, полював, бо взявся до роботи так, наче був старим ловцем. Зійшов на берег там, де вода зрошувала траву, нарвав цілий сніпок. Буйна трава, запашна, соковита, саме для осла. Зв’язав її мотузком і засміявся:

— Я буду просто мулом, якщо ми не спіймаємо цього віслюка.

Насправді дядечко Леон ніколи не став мулом, але якби й став, то це був би наймиліший мул у світі.

Взяли ми снопик соковитої свіжої трави і подалися туди, відки долинало ревище. Незабаром серед кам’яного громаддя побачили розкішні вуха, а тоді й самого віслюка. Ревів, наче з нього шкуру лупили. Уздрівши нас, а скоріше, мабуть, уздрівши дядечка, він замовк. Шкірив тільки зуби і через це став схожий на одного мого товариша — Франка Крупінського.

— Ехо-о-о! — зненацька закричав дядечко, мов професійний погонич мулів у Новій Мексіці. Голос у нього був такий зичний, що віслюк, якби міг, позеленів би з подиву.— Ехо-о-о! — повторив дядечко, потому прив’язав до снопка довгу мотузку і кинув його віслюкові.

Той відчув, що тут пахне смачним почастунком. Не сподіваючись підступу, неквапом підійшов до снопка. Схопив зубами чубок трави. Дядечко дав йому покуштувати, а коли віслюк хотів скубнути ще раз, легенько потягнув за мотузок.

Почалася чудова забава. Тільки-но осел підступав до снопка — дядечко тягнув за мотузок. Так ми дісталися до табору, а далі й на берег потоку. І виявилося те, що мало виявитися: віслюк страшенно хотів пити. Побачивши воду, він забув про сніпок трави, кинувся до потоку і заходився пити. Пив, пив, пив — я думав, що лусне. Але, на щастя, він лиш пирхнув кілька разів і почав скубти траву.

Дядечко пустотливо прижмурив око.

— Ти ж казав, що це дикий осел.

— Казав. Мені й досі здається, що він дикий.

— Ну, коли так, то треба приручити його. Ти вмієш приручати диких ослів?

— Ні.

— Я теж не вмію, тож лучче даймо йому спокій. Якщо він розумний, то сам приручиться і залишиться з нами.

Віслюк зостався на волі, нам здавалося, що він наш, і всі були вдоволені, а найпаче наш представник чорногорської фауни. Ні з того ні з сього він весело хвицнув, перестрибнув через великий камінь, чвалом погнав на нашу галявину, а там повалився на спину, дико заіржав та й ну качатися по траві.

І — о диво! — лишився на галявині, став уже майже нашим ослом.

4

Віслюк був такий милий і так скоро став мешканцем нашого табору, що тепер ми дали б себе порубати за нього.

Увечері ми сиділи біля багаття, гріли в казанку чай і доїдали рештки обіду: дві пестрюги з рожна.

Віслюк, ясна річ, не сидів і не їв пестрюги — він стояв під навісом гілля і жував жуйку. А міна у нього була — мов у старого філософа.

— Як ми його назвемо? — спитав я дядечка за чаєм.

Дядечко радісно потер руки.

— Оце ідея! Можна оголосити блітцконкурс на краще ім’я для нового члена нашої родини. Кожен напише на папірці свою пропозицію, а потім...

— Отож, — урвав я дядечкову мову.— Хто потім розсудить, яке ім’я лучче?

— Це просто: віслюк! — засміявся дядечко.

— Ну гаразд, але звідки ми узнаємо, яке ім’я припаде йому до смаку?

— Станемо по обидва боки галявини і гукатимем його. Побачимо, до кого першого він підійде.— Дядечко витягнув з кишені записничка, видер з нього два аркушики, подав один мені.— Тільки добре подумай, бо той, хто програє, цілий день митиме посуд.

— Гаразд, — відповів я.— Постараюся виграти.

Почав я міркувати, як назвати нашого віслюка, і що довше думав, то порожніше ставало мені в голові. Хоч ти що — нічогісінько не спадало на думку! Взагалі, як ти назвеш осла? Пса — то зовсім інша річ, кота — теж, але з ослами я ніколи не мав діла.

— Є вже щось? — запитав дядечко і подав мені свій аркушик.

На жаль, у мене нічого не було і не було б, якби раптом мені не стукнуло щось у голову. Отож я хутенько написав на своєму папірці великими літерами: АЛІ-БАБА. Хай дядечка завидки беруть! Хай знає, що й у мене є ідеї. Бо куди там ота буденна КУБА проти мого екзотичного — АЛІ-БАБА.

— Браво! — вигукнув дядечко.— Мені дуже подобається. Побачимо, що скаже на це наш милий віслючок.

І ми стали по обидва боки галявини, я — під столітнім буком, дядько — під стрункою ялиною, а посередині, з міною філософа — наш капловух. Дядько дав знак, і ми загукали: я — «Алі-Баба», дядечко — «Куба». А вийшло з того казна-що, бо наші голоси зливалися в один нерозбірливий крик:

— Алі-ку-ба-ба-ба-ба-ку-алі-ба-ба!..

Ми дико репетували, а осел хоч би що — і вухом не повів. Стовбичив на тому самому місці і зневажливо помахував хвостом.

Аж ось у лісі почувся високий співучий голос:

— Гей-о-о-о! Бушине... Гей-о-о-о!

Віслюк наставив вуха. Хвилину стояв нерухомо. Раптом здригнувся і чвалом рушив туди, відки долинав поклик.

Ми стетеріли. Дядечко глянув на мене, я — на нього, а тоді разом подивились услід ослові, що біг з галявини геть. Так і стояли ні в сих ні в тих. Отже, наш конкурс — велика невдача, а до того ж хто тепер завтра митиме посуд? Зненацька ми зайшлися реготом. Здавалося, от-от луснемо зо сміху, але не встигли луснути, як побачили на узліссі старого чорногорця. Він вийшов із лісу, мов привид. Спинився перед нами, тримаючи за гриву осла.

— Добри вечер,— промовив високим співучим голосом.

— Доброго вечора, — відповіли ми, і по тому наша розмова поки що скінчилася, бо старий говорив по-сербському, а ми — по-польському, і довго не могли одне одного зрозуміти.

Дід був худий, костистий, жилуватий. Смагляве лице, посічене безліччю зморщок, чорні очі, орлиний ніс і сиве волосся, що вибивалося з-під виношеного капелюха. У відблисках вогню він скидався трохи на мару, а трохи на статую, і коли б не осел, якого дід і досі тримав за гриву, я подумав би, що то появився ворожбит із казки.

Я не мав уявлення, як треба поводитися в такій оказії. Але ж зі мною, на щастя, був дядечко Леон. Він поводився так, мовби цей старий чорногорець ходив разом з ним до школи, мовби вони сиділи на одній лаві й підказували один одному на уроках.

Отож дядечко широко розвів руки і привітав діда по-старопольському гостинно. Розмовляв з ним якоюсь незрозумілою мовою — трохи по-польському, трохи по-російському, може, навіть по-турецькому. Лихо його знає. Незбагненно, але факт: старий зрозумів його і небавом уже почував себе так, ніби завітав до знайомих на дружню розмову. Він приязно усміхався, а дядечко правив своєї: що віслюк — це наймиліша під сонцем істота і ми доглядали його, як свою дитину, йому бракувало тільки пташиного молока; що старий нагодився дуже вчасно, бо Бушин знидів би з туги і взагалі... Мав талант мій дядечко, що мав, то мав! За хвилину він зобразив сценку, як ми привели віслюка до водопою, і мало не розплакався, оповідаючи, як жадібно ослик пив воду.

Дід стояв геть зачарований. Тільки одно приказував:

— Я два дні шукав його... Два дні його шукав... а він, псяюха, втік од мене...

Оце так він приказував, слово честі, бо зрештою я дещо втямив.

Дядечко тим часом підвів горянина до багаття, посадовив на почесному місці і дав концерт польської гостинності. Такий уже він є, мій дядечко. Не зважав, що ми зазнали краху, сидимо без гроша й без надії на дальші мандри. Витяг із рюкзака рештки нашого харчу. Відкрив бляшанку гуляшу з телятини, розігрів над вогнем, десь на дні рюкзака викопав пляшку зубрівки, налив у алюмінієві кухлі і — чим хата багата.

Випили найперше за здоров’я Бушина, тоді за польсько-югославську дружбу, за польських партизанів і за югославських партизанів, і випили б, напевно, за здоров’я всіх партизанів на світі, якби стало зубрівки.

Старому повеселіли очі, дядечкові почервонів ніс, а мені вже під час тосту за польських партизанів захотілося спати, бо спекотливий день геть стомив мене.

Я чув іще, як вони співали польських і чорногорських народних пісень, а далі тільки шум потоку лунав мені у вухах та зорі кружляли надо мною, а може, то були іскри з багаття. Я заснув.

5

— Вставай, лінивий борсуче! Вставай, сонний байбаче! Ми йдемо у високогірний похід!

Я не знав, що зі мною сталося. Заснув біля багаття, а тепер зручно лежав на матраці, у спальному мішку, вилупивши баньки на чисте небо, що прозирало крізь гущавину гілок. Ще мить — і я побачив осла, який так і не став моїм Алі-Бабою, а коло нього — старого чорногорця.

— Дідусь запросив нас до себе! — гукав наді мною дядечко.— Вставай, бо скоро вирушаємо в гори, на полонину. Пізніше буде жарко.

Нова несподіванка! Ми лишилися без гроша, наш повіз геть розпадається, а дядечко рихтується у високогірний похід. Мені вельми сподобалась ця ідея. Я мріяв побувати колись у високих горах. А однак трохи побоювався. З чого ми житимемо? Хіба що на полонинах Синяєвіни росте манна, яку торік посіяв наш дбалий хазяїн віслюка.

Проте часу на роздуми не було. Коли вже дядечкові стукнуло щось у голову, то цьому не зарадиш. Я вискочив із спального мішка і зарепетував:

— Ур-р-ра! Ми йдемо в гори!

А луна відповіла мені:

«...ори...ори...ори...».

І знову стало чудово. І знову на нас чекали нові пригоди.

Тим часом ми ладналися до походу. Старий горянин зробив з матраців сакви. Туди ми всунули намет і рюкзаки, і Бушин мав усе це тарабанити. Я думав, що він зігнеться під такою вагою, але наш капловух рушив бадьоро, мовби ніс на спині немовля.

Попереду виступав дідусь, ведучи Бушина, за Бушином — дядько Леон, а позаду — я. Добулися ми до шосе, де в тіні струнких ялин, серед непорушної тиші дрімав наш славний мамут.

— Дядечку,— запитав я, — він тут уже назовсім зостанеться?

— О ні! — заперечив дядько.— Побачиш, ми ще проїдемо ним кілька добрячих кілометрів.

— Ви, дядечку, мабуть, вірите в чудеса!

— Ні, дорогенький, я вірю в мамута.— І додав поважно: — Наш мамут наче от-от розпадеться, а тим часом він ще ого-го!

Я не знав, що мало означати це зичне «ого-го!», але дядечко, либонь, знав. Я тільки поспитав:

— Ми зоставимо тут нашого мамута?

— А що йому станеться? Не журися, в ньому ніхто не розбереться.

— А як упаде комусь в око? Там є ще кілька каністер бензину.

Дядечко нетерпляче цмокнув.

— Та його ж ніхто не вип’є. Треба трохи довіряти людям.

Дідусь чорногорець, уздрівши нашого мамута, зупинився.

— Це ваш? — запитав.

— Наш,— гордо відказав дядько.

— Ловка машина! Пам’ятаю, в першу світову війну я був на фронті, і якось один генерал приїхав такою... Тепер їх уже нема. Халтуру роблять! — плюнув крізь зуби і гукнув на Бушина: — Гей-о-о-о! Бушине, гей-о-о-о!

— Бачиш, — обернувся до мене дядечко, — тільки він оцінив нашого мамута.

Із шосе ми звернули на гірську стежку. Вона петляла по крячистому схилу, всипаному дрібним камінням. А коли ми проходили над урвищем по таких вузеньких виступах, що тільки б трошки поковзнутись — і полетів би в безодню, я просто захоплювався Бушином. Він спокійно ступав за дідком, киваючи влад головою. Навіть не спіткнувся.

— І як йому не запаморочиться голова? — спитав я у дядечка.

— Людино добра, та це ж найлуччий альпініст серед усіх в’ючних тварин! Там, куди не добереться ні кінь, ані мул, осел іде, заплющивши очі. Без осла в цих горах було б не життя, а мука. Він тут і автомобіль, і трактор, і вертоліт. Словом, незамінний транспорт. Витривала істота й розумна. І якщо іноді когось прозивають ослом, то для людини це має бути честю, а для осла, на жаль, образою.

Кортіло мені гукнути дядечкові: «Гей ти, осле дарданелльський!» — цікаво, чи за велику для себе честь він би це мав? Одначе я не гукнув, бо ми саме підходили до пінявого потоку, над яким висіла вузенька кладка з двох смерек. З одного боку височіла кам’яна стіна, під стіною був вузький карниз і — провалля. Потік гуркотів, спадаючи вниз. Вода розбивалась об скелі на райдужні бризки, і в повітрі стояв туман. Од нього кладка була волога та слизька.

Перебиратися такою кладкою — це, думалося мені, справжнє шаленство!

Дідусь чорногорець зупинився. «Може, повернем назад?..» — думав я. Де там! Старий узяв повідець біля самої морди Бушина і перший ступив на хибку кладку.

— Гей-о-о-о! — крикнув. — Гей-о-о-о!

Віслюк пирхнув, а тоді спокійно рушив за горянином. Я заплющив очі. Здавалося, вони ось-ось полетять у потік. Я чув тільки оглушливе ревіння води і високий, співучий голос горянина:

— Гей-о-о-о! Бушине... Гей-о-о-о!

А коли розплющив очі, вони були вже по той бік.

— Їм треба виступати в цирку,— сказав я.

Дядечко радісно зітхнув.

— То було прегарне видовисько. А тепер ми чимчикуймо! Легко йому казати — чимчикуймо. Хай чимчикує перший, хай покаже, на що він здатен, бо я зовсім не мав такої охоти. Відчував, що ноги мої — наче з вати, а в голові хаос.

— Боїшся? — спитав дядечко.

— Ні, тільки трохи.

— Якщо тільки трохи, то це чудово, бо я теж тільки трохи,— засміявся він і перший ступив на кладку. Стовбури зігнулися під ним, але дядечко не повернув назад.

Що мав я робити? Не годилося виступати в ролі перепудженого городюка. Раз козі смерть! Рушив. Не глядів ні ліворуч, ані праворуч, втупився просто перед себе і дрібно ступав по слизьких колодах. І не зчувсь, як опинився на тому боці. Зітхнув з полегкістю. Радісно мені стало, бо це дуже приємно — подолати свій страх, подужати слабість.

Я подужав. І тішився, що й не сказати.

6

У дядечка Леона і грошем не пахне, а поводиться він так, наче Рокфеллер чи якийсь інший Форд.

Був у нас гарний транзисторний радіоприймач, оригінальний, японський, фірми «Мізуно», і ось уже його нема. А сталося це так. Дідусь влаштував великий прийом. Зібрав синів, невісток, зятів. Усі, звісно, чорногорці і всі на диво сердечні. Прийняли нас так, ніби ми з давніх-давен належали до їхнього пастушого клану.

— Дивіться, — каже дідусь, показуючи на дядечка,— Це представник шляхетного польського народу господин[1] Леон.— А потім перелічив усі чесноти мого дядечка і сказав, що його треба вгостити.

Як тільки запали сутінки і погасли останні відблиски на високих горах, молоді горяни розпалили вогнище й заходилися смажити ягня на рожні. Смажили та грали на всяких інструментах — скрипках, флейтах, басах — і співали прекрасних чорногорських пісень. Ягня смажилося, жінки повертали його то на один бік, то на другий, а чоловіки все грали, співали і наливали в кухоль то слив’янки, то вина, і кухоль ішов од рук до рук. І було достеменно так, як у старовинних казках.

Найбільш казковим видавався наш дядечко. Він не знав сербської мови, а співав, ніби природжений горянин із Синяєвіни, і собою скидався на чорногорського короля, про котрого ще й досі в народі ходять легенди. Я певен, що про дядечка Леона теж ходитимуть легенди, бо коли дійшло до танців, мій рідний дядько під чорногорську музику врізав нашого куявяка, а потім оберка[2], викликавши цим загальне захоплення. Наприкінці розповів про польських партизанів, про те, як у Кампіноській Пущі вони напали на загін фашистів і геть усіх повибивали.

Люди слухали, пороззявлявши роти, і волосся їм настовбурчилось, а найдужче мені, бо дядечко так гарно зобразив цю сцену, що волосся мусило настовбурчитись. Він став перед вогнищем і ну показувати.

Він був партизан, а ягня на рожні — гітлерівський загін, до того ж мотомеханізований. От дядечко схопив чималеньку палицю і кричить:

— Ми — па... па... па... А вони — трах... трах... трах... Ми гранатами: бам! бам! бам! А вони з міномета — бах! бах! бах! А тоді наші: «ур-р-ра!» А вони в кущі!..

Тим часом ягня, звісно, не втекло в кущі, бо вже засмажилось і аж просилося, щоб його з’їли. Отож його поклали на дошку, а дідусь вийняв великий ніж, погострив на бруску і заходився ділити. Кожен дістав шмат чудової печені, кусок хліба і кухоль червоного вина.

Про те, яка пресмачна була та печеня, годилося б написати окрему поему.

Але я повинен докінчити розповідь про транзистор.

У нас був чудовий транзисторний радіоприймач фірми «Мізуно». Приймав усі європейські станції на середніх та довгих хвилях, а проте, щиро кажучи, од часу виїзду з Варшави ми ні разу не вмикали його, бо дядечко волів слухати шум потоків і спів пташок. Тим-то приймач лежав на споді в рюкзаку, разом з фотоапаратом, і чекав, коли ми пустимо його в діло.

Дядечко згадав про нього оце аж тепер, на висоті тисяча шістсот метрів, бо надумав поставити по радіо годинник. Не знаю, відкіля ця думка. В наших мандрах він звичайно орієнтувався по сонцю, як первісна людина. А тут йому зненацька заманулося стати людиною цивілізованою. От увімкнув він приймач і одразу ж піймав Сараєво. Але замість сигналу часу ми почули концерт боснянської народної музики. Спершу грали, а потім співали, і найкраще співала якась жінка з оксамитовим голосом. Можна б слухати, слухати й заслухатись до нестями. Тож нічого дивного, що ми заслухалися, а дідок радісно зітхнув:

— Ех, нема луччого, як старовинні пісні!

— Нема,— вторував дядечко.

— Серце крається... Босняки ловко співають. Я знав одного — разом воювали, — як заспіває, то по горах так і линуло. Ех, линуло...— докінчив задумливо.

Дядечко був страшенно зворушений, що так линуло по горах, от і поспитав:

— Хотілося б вам інколи послухати, як співають босняки?

— А чом би не хотілося.

— То прийміть од мене цей скромний дарунок.— Він урочисто вклонився і вручив дідусеві транзисторний приймач.

Отак ми позбулися японського приймача, і дядечкові вже не доведеться перевіряти годинника по радіо. Назавтра вранці я спитав його:

— Чи не можна послухати Варшаву? Цікаво, яка там у нас погода?

— Мабуть, така сама, як і тут, — трохи насупившись, одказав дядечко.

— І не зайве б узнати, яка температура води у Віслі.

— Нормальна! — буркнув.

— І взагалі я вже давно не чув польської мови.

— А я з тобою як балакаю — по-турецькому?! — гукнув дядечко.

— Авжеж,— кинув я ущипливо, — мені якраз і здається, що з тими горянами ви розмовляєте по-турецькому.

— Розмовляю, як умію. Головне — ми чудово розуміємо один одного.— Великий чародій закурював люльку. Тягнув, цмоктав, сопів, наче в такий спосіб хотів показати, що він добре знає мої думки. І раптом усміхнувся: — Любий мій, якщо люди ставляться одне до одного сердечно і дружньо, вони завжди порозуміються. А з тим транзистором не мороч мені голови. Захотів, от і віддав. І не жалкую. Люблю давати, і ти не вчи мене!

— Та я ж нічого й не сказав...

— Знаємо таких!

— Дядечку,— зітхнув я.— Можна було б продати того приймача. Якщо не помиляюся, ми сидимо без гроша... А мені так хотілося б побачити море і пальми...

— Не хвилюйся. Скоро побачиш... Ого!

7

Тим часом я побачив таке, чого навіть біля Адріатичного моря не побачиш.

Це сталося після сніданку. В горах дув вітер, і на полонині поміж кам’яними брилами хвилювалися трави. Здавалося, що весь величезний схил пливе через бескеття до гірських верховин. А небо фіалкове, всіяне білими хмарами, як ото море піною.

Молоді пастухи рано погнали овець та кіз на пасовисько. Високо, під самими скелястими верховинами маячила отара. Мов хмарка, посувалася вона зеленим схилом.

Ми сиділи під куренем. Дядечко з люлькою в зубах, у солом’яному брилі походив на справжнього чабана. А я поринув у роздуми. Мріяв про акул та пальми. Ось я вже сиджу собі під пальмою, дивлюся, як акули крають пінясті хвилі, як дельфіни граються в затоці, а тут зненацька на голову мені падає здоровенний кокосовий горіх. На мить мені аж у очах потемніло, але тільки на мить, бо враз я почув дядечків голос:

— Слухай, Марціне, а ми часом не забули занести канарків до тебе?

Бах! Лопнули мрії, і я знов опинився на полонині, чи скоріше — у Варшаві, бо канарки ж були у дядька, на вулиці Вікторській. Ну певне — забули, та воно й не дивина, бо перед виїздом у дядечка був просто космічний балаган!

Тут я мушу пояснити, що дядечко Леон не мав дружини, зате мав три пари канарків. Один із них — Філон — на співацькому конкурсі в Палаці культури дістав навіть першу премію і медаль! Словом, артист, та ще й лауреат. А тепер на великого артиста і його товаришів по недолі чигала голодна смерть, бо ми забули перенести канарків із дядькового помешкання до нашого дому!

Зажурилися ми і ні про що більше не думали, як про тих нещасних пташок. Отак журилися б, либонь, до самого вечора, коли це раптом дядечко весело засміявся:

— Канарків урятовано! Мама напевно забрала вже їх додому! Я ж залишив їй ключі...

До нас одразу вернув добрий гумор і весь світ видався кращий. Чого ще нам бракувало? Ми добре поснідали, дихали цілющим, живодайним повітрям, милувалися на чудовні гірські краєвиди! Жити б і не вмирати! А за хвилину ми мали уздріти таке, що годі було навіть передбачити.

На стежці, яка виринала з-поміж дерев, показався екзотичний караван: кілька в’ючних ослів і люди — кілька голих до пояса чоловік, котрі погукували й покрикували. Попереду йшов високий бородань. Здалеку він скидався на бедуїна: голова обмотана білим рушником, а погляд — втуплений у синю далечінь.

— Хто б це міг бути? — здивовано спитав я.

Дядечко нічого не одказав, тільки підвівся і повною гідності ходою подався назустріч караванові. Подався і я — цікаво ж узнати, що то за люди.

Дядечко мій був такий, як завжди: коли б міг — привітав би їх хлібом і сіллю. На жаль, ні хліба, ні солі під рукою не було, отож наш маг і чародій вітав їх добрим словом. Спершу по-польському, потім отою своєю сербо-турецькою мовою, а впевнившись, що його не розуміють, почав англійською. Бедуїн мовби на те тільки й чекав. Обличчя йому засяяло, і він затарабанив з дядечком по-англійському, наче в животі у нього ввімкнулася магнітофонна стрічка!

Я нічогісінько з того не тямив, тому стояв, мов на турецькій проповіді. А дядечко тим часом дарував свої безцінні усмішки.

Я ждав, що з усього того виникне.

Виникла велика сенсація, бо з’ясувалося, що то ніякий не караван, а англійська наукова експедиція з інституту фармакології, а чорний бородань — зовсім не бедуїн, а доцент університету. Але то ще нічого! Найважливіше мало виявитися щойно за хвилину. Дядечко підступив до мене і сказав:

— Здається, на деякий час ми врятовані.

— Врятовані? — здивувався я.

— Так, мій любий... Ми ловитимемо гадюк.

Почувши це, я сторопів.

— Гадюк?! — вигукнув.— Навіщо вони?

— Спитай учасників експедиції,— усміхнувся дядечко.— Їм змії потрібні для якихось наукових експериментів. Довідались, що на Синяєвіні цієї погані сила-силенна, от і вибралися сюди; і нібито добре платять за спійманих гадюк.

Він сказав це так, наче йшлося про світлячків або сонечка. А я подумав, що доведеться ловити гадюк, і збілів, як крейда, а шкіра на мені затерпла.

— А ви, дядечку, ловили коли-небудь гадюк? — спитав я, тремтячи з хвилювання.

— Ні, не ловив, але всього можна навчитися.

— Це ж дуже небезпечно!

— Якщо вони ловлять, то чого б і нам не спробувати? Праця корисна, для науки, в добрих кліматичних умовах. Щиро кажучи, привабна. Я ще ніколи не ловив змій. Усього треба спробувати.

От тобі й маєш! Мій дядечко, про якого писали в газеті «Жицє Варшави», що він винайшов електронну машину, здатну за секунду розв’язати скількись там математичних задач, одним словом — гордість родини і науковець на всю губу, раптом хоче стати ловцем змій!

Ком-про-ме-та-ція!

— Краще вже вертаймо додому,— запропонував я скромно.

— Ба! Чим же вертати? — весело вигукнув дядечко. А коли побачив, що я зажурився, поторсав злегенька мене за вухо: — Вище голову! Даю тобі слово — нічого нам не станеться. Спробуймо, а як не сподобається, то ми їм подякуємо, та й усе. Немає, мій любий, безвихідного становища. Треба тільки безжурно дивитися на світ і вміти жити з людьми. Вище голову, Марцінку, побачиш, яке то цікаве діло!

8

— Скільки вони платять за одну гадюку? — спитав я дядька Леона, коли ми вернули до свого намету.

— Долар.

— Нічогенько! — мовив я.— Це, виходить, по сімсот п’ятдесят динарів.

Ми одразу взялися рахувати: коли б спіймати десять гадюк, то заробили б сім з половиною тисяч динарів, за сто одержали б сімдесят п’ять тисяч, а за сімдесят п’ять тисяч динарів можна пуститися в далеку подорож. Ми сиділи перед наметом, пили козяче молоко і в думках уже були щасливими господарями долі. А гадюки чекали на нас і самі аж просилися, щоб їх ловили. За кілька днів ми матимемо кругленьку суму, плюнемо на мамута, купимо собі у Будві човна й попливемо під чорним вітрилом.

Життя знову видалося нам гарне й чарівне.

Тим часом англійці обладнували табір. Посередині поставили великий червоний намет, де мали бути комора і кухня, а навколо — невеличкі жовті табірні наметики.

До обіду табір був готовий. Доцент уже не скидався на бедуїна, бо зняв з голови рушника. Став нормальним англійцем. Курив люльку, говорячи, гугнявив і всміхався.

Прийшов до дядечка і запросив нас на обід — хотів побалакати з ним про змій.

Табір, треба визнати, вони обладнали першокласно — просто кібернетично, даю слово! Кухня сучасна — два балони з газом, плита на чотири конфорки і казан для окропу. А комора — наче аптека: кожна скринька під номером, на кожній — табличка з написом, який продукт і скільки його в скриньці. Усе в бляшанках і все в порошку або в пігулках, вітамінізоване, щоб англійцям не повипадали зуби.

їли ми той обід у порошку і балакали про змій та інші речі, зрештою, і не знаю, про що саме — адже розмовляли англійською мовою, а я по-англійському ні бе ні ме. Лишалося мені тільки робити розумну міну, коли всі сміялися. Ганьба!

На обід, здається, був суп з грибами, а тоді тушкована яловичина і пудинг з кремом. Коли б навіть подали спершу пудинг, а далі суп — теж нічого б не сталося, бо той пудинг сміливо міг би правити за суп, а, приміром, яловичина — за пудинг. Мені ці порошкові наїдки страшенно не смакували, але вередувати не доводилось. Я їв, заплющивши очі, насилу ковтав, одначе робив це так, ніби то були самі фрикасе, кухня спеціальної категорії.

З’ївши нарешті ту клейку мазь, яку вони називали пудингом, я з полегкістю зітхнув: тепер уже не треба вдавати, що то мені дуже до вподоби. На додаток я ще промовив «thank you»[3] — хай не думають, що я кепсько вихований — і почав жахливо нудитися.

Дядько, звісно, не нудився, бо не змовкаючи розмовляв про змій. З його виду й жестів можна було зробити висновок, що він — найліпший знавець усяких гадів і від самого дня народження нічого не робив, тільки ловив змій, та ще, може, самих гримучих і кобр!

Нарешті він підвівся, потер, як звичайно, руки і сказав:

— Матимемо чудову роботу. Думаю, за кілька день ми заробимо такі гроші, що зможемо гуляти по всій Югославії. Зараз вирушаємо на розвідку.

Доцент поділив нас на групи, роздав мапи і кожній групі визначив місце, де шукати. Мене приставив до Тома, молодого студента-фармаколога. Ми мали обнишпорити велику долину на східних схилах Синяєвіни; називалася вона дуже романтично — Долина Сріблястих скель. Мій товариш, бачилося, душа-хлопець, особливо тим, що нагадував мені славнозвісного англійського футболіста Чарлза Райта — його фото я кілька разів бачив у «Спортивному огляді».

Отож він видавався дуже славним і симпатичним, тільки мав одну ваду: не тямив ні слова по-польському. Я ж не знав жодного англійського слова, окрім «thank you» та «shut up».[4] А проте виявилося, що не завжди треба знати мову свого співрозмовника, аби порозумітися з ним. Іноді досить мати тільки руки та ноги і вміти інтелігентно користуватися ними.

Тільки-но ми вийшли з табору, я враз показав пальцем на Тома, промовив: «Чарлз Райт» і вдав, буцімто ганяю футбольний м’яч.

Він миттю збагнув, про що йдеться. Засміявся, показав на себе і теж начеб погнав м’яча. Отак ми провели футбольний матч Польща-Англія і нареготалися за всі часи. Він знав, що я граю правофланговим у шкільній команді, а я знав, що він грає в університетській команді, і одразу все стало all right[5].

Том не хотів лишатися в боргу; він поважно виконав потрійний стрибок і сказав «Юзеф Шмідт».

— Золота медаль на Олімпіаді в Токіо! — гордо вигукнув я.

— Oh, yes,— потвердив Том.— The gold medail in Tokyo!

І все було ясно, а найясніше — що нашого славнозвісного стрибуна знають у всьому світі. Всі аж очі вирячили, коли він стрибнув на шістнадцять метрів і вісімдесят п’ять сантиметрів. От, будь ласка, хіба так важко порозумітися з англійцем?

Діставшися Долини Сріблястих скель, ми вже геть заприязнилися. Розповіли один одному безліч цікавих речей. Щоправда, від тієї розмови мені боліли руки, але чого не зробиш задля чужоземця, та ще такого симпатичного, як Том.

Зупинилися ми на високій верховині. Гірський хребет вигинався дугою до вершини. Під самою вершиною лежала чимала скеляста улоговина, всипана камінням. Кругом тільки камені, камені й камені!

Нижче, серед круч, тягнулася прегарна долина. По той бік на схилі видніли плоскі, круті кам’яні брили. По них текла вода, і ті брили ряхтіли під сонцем, мов срібні плити. Це від них походила назва долини. Ми стояли мовчки, онімілі з захвату перед красою цієї грізної і дикої пустелі. Тиша дзвеніла у вухах. Вітер ущух. Усе застигло в спекоті південного сонця, і лиш тіні хмар повільно сунули по висріблених кам’яних громадах та зелених схилах, немов чудовиська, що женуться одне за одним.

Отож ми стояли занімілі, але німіти на дуже довго не випадало. Треба було шукати змій. Кругом — справжня пустизна: ані стежки, ні навіть стежинки, протоптаної дикими звірами, лиш каміння, а між ним — химерно покручені кущі, жмутки вигорілої на сонці трави, карликові дерева...

Словом, ідеальне місце для змій. Я уявляв собі, що на кожному камені тут лежить, скрутившись у клубок, змія. Гріється собі на сонечку і тільки й жде, коли прийдуть англійці з Королівського фармакологічного інституту і замаринують її у слоїку, аби потім робити наукові досліди й писати про це в газетах.

Признаюся, я трохи боявся, бо з гадюками жарти кепські. Але я зробив бойову міну і голосно сказав:

— Ходімо!

Хай Том не думає, що поляки бояться отруйних гадюк.

Почали ми сходити. Дорога була важка. Ми йшли повільно, скакаючи з каменя на камінь і придивляючись, чи нема змій. А змій, як на зло, ніде й зазору! Натомість повсюди безліч зелених і золотавих ящірок. Причепившись до скель, нерухомі, вони скидалися на коштовні оздоби. Зачувши нашу ходу, вони бистро, мов блискавки, щезали між камінням.

Том уже нервував. Певно, він сподівався, що ніде в світі немає стільки змій, як у тій долині, а тим часом ми ходили вже, либонь, з півгодини і не надибали жодної. Мені стало трохи ніяково. Бо це ж смішно: спеціально приїхав з Лондона, хоче робити наукові досліди, а тут тобі, як на лихо, змії не показуються. Що скаже доцент, коли ми повернемо до табору з вісткою, що на гадюк напала пошесть? Не повірить. Ще звинуватить нас у саботажі.

Було жарко. Повітря над долиною застигло, небо дихало спекою. Отож ми знайшли затінок під великою кам’яною брилою, зручно полягали і заходилися мріяти про клубки змій. Том курив сигарету, я гриз травинку, а змії, якщо вони й повзали десь поблизу, — сміялися собі та глузували з нас.

9

Зійшли ми на дно долини.

Гадюк як не було, так і не було. Зате був фантастичний каньйон, пробитий потоком у масивній скелі. Вода, ревучи, пробивалася крізь гірську горловину, падала щораз нижче й нижче. З одного боку здіймалася могутня скеля, мов стіна з гладкого мармуру, з другого стирчали кам’яні брили. Дно біле, вапнякове, а в воді відбивалися небо, хмари і скелі.

Том зупинився на березі, присів, зачерпнув долонями води й жадібно пив. Я ліг обіч нього на живіт, занурив обличчя в потік. Вода була приємно холодна, а коли я розплющив очі, то побачив біле каміння і смуги сонячних променів, що хвилювалися в глибині.

Ми роздягнулися. Я стрибнув перший. Почував себе, як пестрюга, що зірвалася з гачка. Вдихнув повітря і ще раз пірнув під воду. Плив, розплющивши очі. На дні вгледів маленьких, завбільшки з палець, рибок, які злякано тікали від мене.

А потім ми бризкалися, сміялися, плескались.

Нарешті вилізли на берег, полягали на пласкому камені і грілися на сонці. Було дуже гарно. І ще лучче було б, аби не ті кляті змії, про яких ми обидва не могли забути.

Викупавшись, ми мовби на світ народились. Сподівалися врешті щось таки знайти і з тою надією полізли на схил. Коли це Том зненацька став біля широкої ніші в скелі. Межи камінням видніла невеличка щілина. Том подав мені рукою знак зупинитися. А сам підійшов до щілини і за мить зник у ній, наче провалився під землю.

Я подумав, що він нарешті знайшов гадюче лігвище. Шкіра затерпла мені на спині.

Проте за якусь хвилину Том показався з щілини і, гукнувши на мене, дав знак іти за ним.

Ми опинилися в просторій темній печері. Тільки вузька смуга світла, яке сочилося крізь щілину, розсіювала морок. Том вийняв електричний ліхтарик. Блиснуло світло, а мені потьмарилося в очах. На кам’яній стіні я зненацька уздрів сотні, а то й тисячі якихось чудернацьких створінь — чи то миші, чи химерні птахи із згорнутими крилами. Я не хотів вірити власним очам, але як тут не вірити, коли кілька тих потвор зненацька зірвалися, запищавши, й безшумно закружляли у нас над головами.

Аж тепер я збагнув, що то кажани.

Том голосно засміявся. Сказав щось, чого я, певна річ, не зрозумів. Проте людський голос надав мені духу: коли вже я попав у пекло, то принаймні не сам — з Томом.

Розгледівся навколо по печері. У світлі ліхтарика бачив кам’яну стіну, а на ній головою вниз висіли оті чудернацькі створіння. Одне біля одного, густо, як мухи на клею. Я відсахнувся, але Том схопив мене за руку. Показав темний отвір у стіні.

Рушили ми вперед. Отвір був такий низенький, що довелося рачкувати. А далі він поширшав, і ми вже могли йти зігнувшися. З чорного провалля тягнуло холодом, вогкістю і долинав якийсь дивний шум, немовби десь під нами вирував потік.

Не знаю чого, але мені раптом згадався рідний дім. Що б ото сказала моя мама, коли б побачила мене в цьому бездонному гроті? І що б сказав батько? Їхній наймолодший син, Марцін, грається у гротолаза! Ловка історія. Ще піймає нежить або наб’є собі гудзя! У того дядечка Леона завжди є ідеї! Не знає, шалапут, куди його лихо понесе. Де ж це видано — пускати хлопця самого на такі прогулянки!

Ми йшли вже, мабуть, хвилин десять, чи, може, й довше, а попереду й досі той самий коридор, як ото шахтарський штрек, видовбаний у суцільній скелі. А втім, хто міг знати, скільки часу вже минуло? Під землею час нічогісінько не важить. Здається, що все застигло, змертвіло і години стоять на місці.

Нарешті коридор стрімко урвався. Світло ліхтарика сковзнуло з кам’яного порога і розсипалося в чорному мороці, а під нами шуміла, гуділа вода. Том спрямував сніп світла вниз.

Там, наче з-під наших ніг, із скелі ключем бив водоспад. У тьмяному світлі сріблилася, розлітаючись бризками, піняста вода. Було страшно, але гарно. Здавалося, вода летить у бездонну прірву, десь на дно Землі, і реве, стогне, ніби шукаючи собі річища. Ще нижче в темряві бовваніли обриси скель. Шумливий потік зникав десь межи камінням.

Мене геть приголомшило незвичайне видиво цього підземного світу. Том теж стояв приголомшений.

Я гадав, що тепер од цього порога ми повернемо назад, але Том затявся. Він надумав знайти спуск до водоспаду.

Подав мені ліхтарик і знаком велів світити йому дорогу. Тоді ліг на живіт і довго метикував. Нарешті спустився вниз і, знайшовши на камені вузенький виступ, зненацька щез за порогом.

Я подався за ним. Ковзаючи з каменя на камінь, ми добулися нарешті водоспаду. Якусь хвилину милувалися могутністю води, слухали її оглушливий шум.

Відчувалося, що ні Том, ні я вже не маємо охоти іти далі, але якась перекірлива сила гнала нас униз, навстріч великій пригоді. Грот переходив у вузьку горловину. Вода пропадала десь у невидимому річищі. Чувся тільки глухий шум її. А ми рвалися вперед, протискувалися крізь вузькі кам’яні ущелини, повзли низькими лазами.

Ставало дедалі холодніше. Руки й ноги клякли, і все тіло проймав дошкульний зимний дрож. Попереду я чув важке дихання Тома, в крузі світла бачив його скулену постать. Мені хотілося розмовляти з ним, щоб принаймні чути людський голос, бо доти ми йшли як дві тіні або два пекельні духи.

Мабуть, цій дорозі немає кінця-краю, і ми приречені на вічне підземне скитання. Здавалося, я от-от задихнуся. Дихав розкритим ротом, а полегкості не відчував.

Враз Том зупинився і радісно скрикнув.

Перед нами відкрився великий, розкішний грот.

Я думав, що бачу сон або з утоми почав марити. Протер очі. Ні, мої любі, то не сон і не марення. Ніхто не зачарував мене. Я був сам собою, а обіч мене стояв Том.

Грот — як неф храму. З його склепіння, немов фантастичні світильники, звисали барвисті сталактити. В променях світла вони мінилися, наче хтось обсипав їх коштовними оздобами. Білі як сніг, блакитні, рожевуваті, смарагдові, салатні, шарлатові... Звисали у найдивовижніших формах: вузькі, мов свічки, широкі, як фалди велетенської сукні, то схожі на здоровенні язики, а то гейби дрючки — вгорі тонші, знизу грубші, або як гігантські мечі.

З долу навстріч їм росли сталагміти. Дивишся на них, і здається, що то камінний ліс, створений уявою фантаста. І знову мерехтлива гра казкових барв.

Ми стояли рядом, пліч-о-пліч. Ніхто не промовив ні слова. В цій країні годилося мовчати. І ми вперто мовчали, боячись навіть глибоко зітхнути, але скільки ж можна мовчати!

Перший не витримав Том. Він приклав руки до рота і гукнув, як ото пастух на полонині:

— Е-е-е... го-о-ой! Е-е-е... го-о-ой!

Йому відгукнулася стоголоса луна. Звуки у просторому гроті линули легко і вільно. Ми довго чекали, поки стихне той голос.

Я не міг дозволити, щоб у цій казковій країні камінного лісу лунали тільки англійські гуки. Отож крикнув по-польському:

— Гей, ге-е-й!

І враз почувся бадьоріше. Та ненадовго, бо коли сніп світла ковзнув по стіні грота вниз, ми щонайбільше за п’ятнадцять метрів, під величезним сталагмітом завважили білий як крейда людський кістяк.

Я мав би крикнути з жаху, але був такий вражений, що не крикнув. Відчув тільки, що млію і всього мене заливає піт. Хотів одвернутися, кинутись навтіки, одначе стояв, мов приріс до скелі. Не здолав одірвати погляду від кістяка! Мені здавалося, ніби він дивиться на нас і глузливо осміхається. Не знаю, що здавалося Томові, я тільки й встиг зауважити, що рука його тремтить і світло ліхтарика гойдається на білих кістках...

Одним словом, страхіття!

Ні з того ні з сього мені пригадався уривок з однієї книжки, яку я брав у товариша, Янка Пасінського. То була книжка славнозвісного французького спелеолога[6]. Цей спелеолог назнав у Піренеях фантастичний грот. Підземні коридори його розкинулися на кільканадцять кілометрів і спускалися на тисячу сімсот метрів завглибшки!

Такі книжки завжди згадуєш зовсім недоречно. Мов на зло, там описувалось, як славний спелеолог в одному із закутнів грота знайшов кістяк іспанського пастуха, котрий без харчів і світла забрався в країну ночі.

Гарні згадки! Ми з Томом у літніх сорочках, з одним жалюгідним ліхтариком, що світить од батарейки, і в товаристві кістяка. А як що станеться?..

Про це я й думати не хотів, але, як звичайно буває, чим дужче не хочеться про щось думати, тим набридливіше чіпляється до людини непрохана думка. І до мене теж чіплялася. Не знаю, чи доводилося Томові читать ту книжку і чи пам’ятав він той разючий уривок. Я не міг навіть запитати про це. Якби міг, то поділився б з ним своїми враженнями — адже боятися вдвох завжди бадьоріше: півстраху переходить на товариша.

Але Том, я певен, не читав тої книжки, бо, трохи оговтавшись, він підступив до кістяка. Що я мав робити! Пішов за ним, хоч ноги мені вгиналися і весь я був наче з вати.

Том зупинився перед кістяком і — ні з доброго дива — простягнув руку до черепа. Тільки-но торкнувся — череп розсипався на порох. Том йойкнув і кинувся навдьори. Зненацька спіткнувся. Впав долілиць. І тоді в печері стало темно, хоч в око стрель.

Я збагнув: розбився ліхтарик.

10

Збагнути я збагнув, але якось не вірилося. Може, тільки пересунулась кнопка вимикача? Може, ослабла батарейка? Та це були марні надії. Я чув, як Том застогнав і смачно вилаявся по-англійському. Коли б він вилаявся навіть мовою бушменів, то й це помогло б, як мертвому кадило! Скільки не кляни — ліхтарик од того не засвітиться.

Гарне становище! За десять метрів од нас — кістяк нещасливого шукача пригод, над нами — пишні сталактити, які росли тут протягом довгих віків. Том лежить, простягнувшись на весь зріст, а мене огортають чорні думки і перед очима стоїть отой приголомшливий уривок з книжки французького спелеолога.

А найгірше, що темно. Так темно — темніше вже й нікуди. Ми стояли поряд, але навіть білків очей один у одного не бачили. На щастя, Том мав ще коробочку сірників. Скільки там було тих сірників — лихо його знає. В усякому разі одного він запалив. У жовтому світлі Том скидався на пекельного духа, що снує в підземеллі. Та й я, певно, був ловкий! Добре, що не бачив сам себе, а то, мабуть, перелякався б.

Том люто лаявся і, якщо не помиляюся, сипав чортами на весь світ. Тільки становище наше від того не змінилося. Треба було діяти, і передусім — повертати з цього чорного пекла на землю.

За мить Том запалив ще одного сірника, закурив і кивнув головою, мовляв — ходімо. Він ішов попереду. Блідий вогник давав трохи тьмяного світла, принаймні ми розрізняли обриси скель. Пізнали вузький коридор, яким дісталися до сталактитового грота. Проте я не поручився б головою, що то саме він. Єдине певне — ми вертали назад.

Іти без пристойного світла було дуже важко. Посувалися крок за кроком, обмацуючи стіни й камені. Йшли уперто. А дорозі — ні кінця ні краю. Ми вже добряче потомилися.

Коли людина виснажена, її огортають сумніви. Нічого дивного, що й мене огорнули. Я ладен був лягти і — чекати. Всі наші силкування, здавалося мені, марні. Занесло нас у лабіринт, і ми ніколи вже з нього не виберемось. Чи надовго нам стане сірників та сигарет? На годину, на дві? А потім? Потім утома звалить нас з ніг, а холод і голод зроблять решту. Я мало не плакав, але ж при Томові ревіти не годилося. Отож я зціплював зуби і з останніх сил тягнув ноги.

Том теж геть пристав. Він часто зупинявся, важко дихав, витирав з лиця піт. По тому закурював нову сигарету і на превелику силу рушав далі.

Нарешті ми добрели до великої печери з водоспадом. Том радісно скрикнув. Він і гадки не мав, що саме тут почнеться найгірше.

Тьмяний вогник сигарети ледь жеврів у темряві, вода шуміла над нами похмуро й грізно — здавалося, вона от-от рине на нас і затопить.

Попереду — найтрудніший відтинок дороги.

Печера була велетенська, а вхід до неї — малий, як вушко голки. «Де його шукати?» — питався я подумки. Мабуть, і Том запитував себе про це.

Ми пам’ятали, що вхід десь над водоспадом, трохи ліворуч. Та чи немає там іще таких ходів?

Мовчки рушили ми далі. Йшли по слизьких скелях уздовж потоку. Невдовзі поминули водоспад. Перед нами височіла крута стіна, чорна, неприступна.

Том, як і раніш, попереду. Вилазив, мов чорний павук по чорній стіні. Обережно мацав, де б поставити ногу і вхопитися рукою, повільно підтягувався вгору. Часом щезав десь за поворотом. Тоді я зоставався сам. Мені ввижалося, що я вишу в порожнечі, і Том уже не повернеться. Але раптом з мороку виривала червона цятка сигарети. У тьмяному світлі того вогника я бачив бліде, застигле від напруги лице Тома.

Ми були вже високо над водоспадом. Над нами висіло склепіння печери.

Зупинилися поряд. Хвилину спочивали. Безугавний шум води вже несила було чути. Том глянув угору. Став навшпиньки, напнувся, як струна, витягнув руки, проте виступу не знайшов.

Вилаявся крізь зуби. Та, звісно, це йому не помогло. І мені теж. Я тільки збагнув, що діло наше кепське. Не напали ми на вихід! Том вийняв з кишені сигарети. Якусь мить порпався в пачці, потім сердито швиргонув її геть.

— No cigarettes, — мовив голосно.

Я зрозумів — уже немає і сигарет. Лишилися тільки сірники. Том ще хвилину смоктав недокурок, та скоро виплюнув його. Недогарок востаннє блиснув і впав межи каміння. Нас облягла темрява.

І тоді я подумав, що ми вже ніколи не вийдемо з цієї печери. Мав таке відчуття, що ми наче і є, а насправді нас нема. Вода ревіла під нами дедалі похмурніше, грізніше. До обличчя долітала курява дрібнесеньких краплинок. Я дрижав з холоду, а пропотіла сорочка, мов холодний компрес, прилипла до тіла. Хотілося їсти і спать. І млоїло з утоми...

Тоді Том підступив ближче і міцно обійняв мене. Думав підбадьорити, а мені стало ще страшніше. І великий жаль стис мені серце. Я подумав, що все назавжди скінчиться. Вже не побачу я мами, коли ввечері вона схиляється наді мною, аби сказати на добраніч, ні задуманого батька над креслярським столом, ані малої Ані, моєї молодшої сестрички... Не піду вже до школи, не розмовлятиму ні про пестрюгу — здоровенну, як дракон, ані про полювання на дикого осла...

А найдужче шкода було мені дядечка Леона. Все звалиться на його бідну голову.

— Ходімо далі! — раптом сказав я дуже голосно й чітко. Хай Том знає, що навіть у найгіршій скруті не можна здаватися. Треба шукати того пекельного виходу. Він, либонь, десь близько. Не опинилися ж ми тут якимсь чудом, не пройшли, мов ті духи, крізь литу скелю.

Том подав мені коробку сірників і, трусячи нею, щось повільно, розважливо тлумачив. Я взяв коробку, а коли відкрив її — з жахом упевнився, що там один-єдиний сірник. Ловке діло! Тепер усе залежало від тієї малесенької дерев’яної палички. Я зрозумів: Том іще раз хоче пошукати виходу. Я мав світити йому отим манюсіньким смолоскипом.

Том одвернувся до стіни. Я не бачив його, тільки чув, що він обмацує руками скелю.

Я вийняв сірник. Рука мені тремтіла і весь я трусився, як драглі. Боявся тернути сірником об коробку. Але ж треба було запалити. Обережно взяв деревинку, приклав головку до коробочки і потягнув. Сірник блиснув яскравим світлом і... зламався — палаюча головка упала мені під ноги...

11

Не хочу описувати, що тоді мене огорнуло і як я себе почував. Почував себе так, наче однією ногою був уже на тому світі.

Ну й попали — хай бог милує! Дядечко любив казати, що безвихідного становища немає. Видно, він ніколи не бував у невідомій печері отак, як ми — без їжі, без теплої одежі, без світла... відірваний од усього світу. Де тут вихід? До грота вела тільки вузька щілина, скрита серед кам’яних брил. Шукай вітра в полі.

Я думав, що Том розірве мене на дрібні шматочки. І добре б зробив. Тоді мені хоч не довелося б ждати голодної смерті. Але Том не промовив ні слова. Такий уже він стриманий англієць. Ні пари з уст! І то було найгірше. Мені хотілося плюнути на самого себе, тільки в такій темряві Том однаково б не побачив.

Раптом я згадав одне оповідання з життя індіян на Далекій Півночі. Два хоробрі мисливці заблудили в сніговій пустелі і не потрапили знайти свого куреня. Вони йшли вночі й удень, удень і вночі. Дорогою поїли всіх собак, а коли їсти було вже нічого, один з них розрізав собі руку і смоктав із жили власну кров...

Чи довго можна живитися власною кров’ю? Я хотів запитати про це Тома, проте вчасно згадав, що він не розуміє по-польському.

От невдача! І рота не розкривай! Був би Том поляк, ми могли б хоч сваритися, дорікати один одному, лаятися. Може, це помогло б нам. А так нічого не лишається, тільки мовчати, як у могилі.

Не знаю, чи довго тривала б та мовчанка, якби Тома не осяяла чудова думка. Ні з того ні з сього він заспівав. Спершу тихо, непевно, далі щораз голосніше, а коли нарешті взяв ритм — гуконув так, мовби хотів заглушити водоспад. Я завів і собі. Репетував як тільки міг. Співав усіх пісень, що мені подобаються. Том співав собі, я собі, а як виспівались — обидва зареготали.

Я гадав, що боки порву зо сміху, аж ні, не порвав, і тепер треба було подумати, що ж робити далі. І надумав. Схопив я кілька камінців, та й ну кидати ними навмання в склепіння гроту. Кидав і метикував, що коли камінь трапить на вихід, то назад він уже не впаде.

Перший камінь я кинув праворуч, понад водоспадом. Чув, як він ударився в стіну, і скотився додолу. Тепер я намагався кидати щоразу ближче. Том умить збагнув, про що йдеться. Зсунувся із скелі, став рядом, і ми вдвох заходилися жбурляти каміння — раз я, раз він. Раптом камінь, що його кинув Том, не вдарився об скелю і не впав назад. Ми прислухалися ще якусь мить, але не почули нічого, окрім шуму води.

Том схопив мене міцно за плече і трусонув, а тоді хутко подерся вгору. Я вперся лобом у вологу скелю. Ждав. Чув, як шумить вода і глухо стукає кров у скронях. А час минав...

Аж ось крізь шум води пробився радісний окрик. Він долинав згори, мовби з чорного неба. Я не жалів голосу. Зарепетував іще дужче і ну з радощів гатити кулаками в чорну скелю.

Була ніч. Над долиною висів великий, як гарбуз, місяць. Угорі мріли темно-сині в сутінках верховини, а дно долини, завалене кам’яними брилами, було схоже на куточок якоїсь чужої планети. І все видавалося сонним, чудним, нереальним. Навіть Том, що стояв при виході з гроту, скидався на прибульця з іншого світу.

Годилося кинутись один одному в обійми і радіти з життя. І ми кинулись, обнялися так щиро, як два мисливці, котрі знайшли серед снігової пустелі свою засипану халупу. А тоді полягали на землю, і нам було добре — ми ж бо відчували, що дихаємо, думаємо й існуємо.

Зненацька на тому схилі почувся протяжний вигук. Луна довго вторувала йому в порожній долині. Ми схопилися й собі закричали скільки сили. За хвилю хтось зіпнув знову. По голосу, що гримів, як грім, я впізнав дядечка Леона.

В долині нас шукали.

Я хотів збігти до нього, але був такий слабий, що ноги піді мною вгиналися. І під Томом теж. От ми й надумали, за давнім індіянським способом, розкласти вогонь. Та ба — сірників у нас не було.

Отож ми тільки гукали час од часу, чекаючи, коли рятівна експедиція підійде до нас. На жаль, я не діждався її. Здолала втома. Я заснув перше, ніж міг зрадіти, уздрівши руду бороду мого дядечка.

12

На третій день по тому, як англійська експедиція прибула на полонину, дядечко розбудив мене ще вдосвіта.

— Тьху! — плюнув з огидою.— Обманувся я з тими гадюками.

— Я теж, — позіхнув я.

— І мені вже боком вилазить ота їжа в порошку! Остобісіли пудинги, яловичина з бляшанок, супи з торбочок і молоко з тюбиків. Аж нудить, як подумаю про них. Давай віддячимо англійцям. Хай знають, що то значить порядно їсти. Вставай, великий відкривачу підземних печер. Ходімо наловимо пестрюги. Я набачив тут один потік, де ходять такі риби...

— Як дракони,— докінчив я.

Мені теж остобісіли англійські пудинги, тож я схопився, і ми з дядечком подалися ловити пестрюгу. Опівдні ми мали вже десять рибин, і ввечері дядечко запросив англійців та чорногорців на почастунок.

Ловці змій не тямилися з дива, так їм смакувала пестрюга. А ми пишалися, бо віддяка хоч куди! По Лондону, я певен, і досі ходять легенди про пестрюги дядечка Леона.

Біля вогнища доцент Керби дійшов висновку, що скільки б вони не сиділи на полонині — хоч до кінця світу — все одно жодної гадюки не спіймають. Отож він постановив згортати свій табір і шукати щастя деінде. Дідок порадив йому шукати в горах Проклетиє. «Проклетиє» — це означає «прокляті», а де ж його знайти більше гадюк, як не в тих проклятих горах!

І ми трохи скористалися з цього, бо виявилося, що в Мойковаці у англійців є два вантажні всюдиходи, отож вони можуть тягти нашого мамута до Колашина. А далі побачимо. Так принаймні сказав дядечко. Я й не здогадувався, що саме ми побачимо, але ж це не найважливіше. Найважливіше те, що з Колашина ближче до моря.

Чудово! Вранці другого дня цілий караван ослів рушив у дорогу. Ми прощалися з дідком і з горянами, як із найближчими родичами. І сльози підступали до очей, бо ж нам було добре тут. Усі обнімали дядечка. І мене теж обнімали.

З англійцями домовилися, що вони приїдуть по нас, як тільки навантажать свої всюдиходи.

Мене страх цікавило, чи стоїть іще наша допотопна тарадайка там, де стояла. І Даю слово — стояла! І все — до останнього гвинтика — на місці. Практичний екіпаж. Можна лишити його де завгодно, ловити змій, милуватися краєвидами, робити епохальні відкриття і зовсім не турбуватися. З цього погляду наш мамут — просто мрія на чотирьох колесах. І з іншого погляду теж, але я не хотів би забігати наперед.

Невдовзі приїхали англійці. По-бойовому, хай йому грець — на двох першокласних всюдиходах! Три осі, п’ять швидкостей, і задні й передні колеса — ведучі, а до того міни у англійців такі, наче на Синяєвіні вони зловили змію боа. Взяли мамута на буксир і далі в дорогу, до Колашина! Вони у всюдиході, ми в мамуті, а круг нас такі прегарні краєвиди! Очі розбігаються. І повітря — швейцарсько-альпійське, а то ще й ліпшого гатунку. Тільки дихай та насичуй киснем організм!

Ми насичували аж до Колашина.

В Колашині довелось попрощатися з англійцями. Знову сльози на очах, особливо, коли я прощався з Томом.

Він дав мені свою адресу, я йому — свою, і ми пообіцяли, що писатимем один одному. Салют! Вище голову! І Том — здоровенний хлоп’яга — вліз у машину, а потім довго махав рукою. І я теж махав, і сльози текли мені по щоках, і стискалося горло. Бо Том — душа-чоловік. І до того ж — ми пережили разом прекрасні хвилини.

Зосталися ми з дядечком посеред Колашина під готелем «Загора», поміж зелених гір, із жалем у серці й без гроша в кишені. На ласку долі. Було нам маркітно, проте ні дядько, ні я не хотіли того показувати. Вдавали таких, що не в одних бувальцях уже бували і всяке видали.

«А далі побачимо»,— ще недавно сказав дядечко. І от ми побачили готель, кілька будинків, тартак, панораму гори Білашиці, кілька закордонних автомобілів перед готелем, а передусім — безнадійну порожнечу в рюкзаку і в кишенях.

Проте ви не знаєте дядечка Леона, коли гадаєте, що він занепав духом! Дядечко не занепав духом, а схопився за останню можливість порятунку.

— Мені здається, — мовив він, дивлячись на красиві верховини Білашиці,— що незле було б зайти в міліцію і запитатися, просто так, між іншим, чи ніхто часом не знайшов нашої торбинки з грішми.

— Дядечку, — здивувався я,— але ж ви самі казали, що це один шанс на сто.

— То так, а проте, може, варто спробувати, ачей випаде саме цей один.

— Та й минув уже мало не тиждень...

— Отож, за тиждень якраз і могли знайти!

Сказавши це, він весело засвистав арію з «Весілля Фігаро» і ходою досвідченого шерифа рушив до відділення міліції. За кілька хвилин ми вже стояли перед комендантом.

То був чоловік такий сердечний, що коли б міг — вийняв би з власної кишені дев’яносто тисяч і дав би нам, та ще й попросив би, аби не дякували йому. Словом, душа-чоловік, до того ж із гарними чорними вусиками.

— Де ви загубили гроші? — поспитав він, звісно, по-сербському. На щастя, сербська мова — слов’янська, тож через тиждень я вже багато чого розумів.

— То де ж і коли?

— Тиждень тому, — відповів дядечко, — під Ужицями, за десять кілометрів од гідроелектростанції над затокою, на зупинці під старим буком.

— І багато грошей?

— Близько дев’яноста тисяч динарів.

— І за яких обставин ви їх згубили?

Дядечко докладно розповів, за яких. Уже сутеніло, він діставав з рюкзака мапу, і, либонь, тоді випала нейлонова торбинка з грішми.

Комендант заламав над дядьком руки.

— Та хто ж носить гроші в рюкзаку? Хто держить їх у нейлоновій торбинці?! Ех, ви, поляки, такі хоробрі й такі легковажні. Ми любимо вас як братів, а ви у нас губите гроші. І що тепер мені з вами робити?

— Вибачте, я не хочу завдавати вам клопоту, я тільки заявив — коли хто знайде ті гроші, то щоб ви могли їх мені віддати...

— Ми б вам душу віддали! — вигукнув комендант.— Ви, поляки, і ми, югослави — як брати. Разом страждали в неволі, разом били гітлерівців!

Видно, комендантові й справді серце краялося. Душа-чоловік! Зараз же схопив телефонну трубку і подзвонив до Ужиць. Хай хоч на голову стануть, а гроші повинні знайтися!

Я враз уявив собі, як в Ужицях міліціонери стають на голову і, не кажучи ні слова, рушають під столітній бук, а під буком дев’яносто тисяч лежать собі і тільки й ждуть, аби їх знайшли. І я вмить підбадьорився. Дядечко теж підбадьорився, а найдужче підбадьорився комендант: у нього була така міна, мовби гроші лежали вже у дядечковій кишені.

— Не журіться,— втішав він нас. — Лучче розкажіть, що чувати в Польщі і взагалі, як у вас там живеться?

Дядечко почав оповідати, як у нас живеться. Тим часом комендант послав по вино. Принесли червоне вино й пресмачні, смажені на маслиновій олії, сардини. А потім дядечко завів мову про те, як він партизанив у Кампіноській Пущі, а комендант — про партизанську боротьбу в горах Златібору. Щомиті валилися, мов снопи, трупи, вибухали гранати, і гітлерівці чимдуж тікали туди, де козам роги правлять. Балакали ото собі й геть забули про дев’яносто тисяч динарів. Що там гроші, коли в лісі точиться бій з окупантами і людині кожної миті загрожує смерть. Тоді тільки й думаєш, як би дожити до завтра і дати ворогові добрячого прочухана. І ще лунають партизанські пісні.

Співали по черзі. Дядечко — польську пісню, а комендант — югославську, дядечко — польську пісню, а комендант — югославську, дядечко — польську, комендант — югославську. А тоді обнялися й сказали, що до кінця свого життя будуть великими друзями.

Десь там в Ужицях міліція стає на голову, в Колашині зміцнюється польсько-югославська дружба, гітлерівців уже розгромили, і тільки ми, на жаль, були так само без грошей.

Проте ми вийшли з міліції веселіші. Комендант пообіцяв: як надійде вістка, що гроші знайдено, він зараз же дасть телефонограму до всіх відділень міліції. Отже, нема чого журитися. Треба тільки питати у відділеннях про наслідки розшуків.

13

Повернули ми під готель «Загора» до нашого доброго мамута. Дивимося — а там людей, немов приїхав сам ефіопський імператор Хайле Селассіє або зненацька з-під землі забило нафтове джерело. Мене цікавило, що там сталося, отож я пропхався крізь юрбу і власним очам не повірив. Виявляється, то зовсім не Хайле Селассіє і не нове нафтове джерело, а наш добряга-мамут зібрав таку оропію.

Отож я вдав, що ніякий не небіж господаря допотопного «мерседеса», ба навіть не якийсь далекий родич його, а просто зівака, і вкупі з усіма дивувався, відкіля перед модерним готелем узялося таке чудо техніки!

Проте дядечко — людина з характером. Не зрікся мамута. Навпаки, підійшов до автомобіля, та ще й з такою міною, ніби він винайшов порох, — одчинив дверцята, сів за кермо і глянув на стовпище, мов на диких зулусів.

— Ну й що? — спитав задирливо, а потім, спостерігши, що в юрбі є чужоземці, повторив запитання кількома європейськими мовами. Коли нарешті гаркнув по-німецьки, з натовпу висунувся літній добродій в окулярах, кругленький, мов барило, гладенько поголений, з усмішкою на устах, захоплений нашим мамутом. Підступив до дядечка і заговорив з ким по-німецькому. А дядечко шпарив як по нотах, наче з материним молоком увібрав геть усі правила німецької граматики.

Я, звісно, не тямив ні слова, але, дивлячись на них, зробив висновок, що то була, розмова, повна вишуканої чемності і люб’язності, на кшталт отакої: «Як здоров’я вашої бабці?» — «Дякую, дома всі здорові. А погода сьогодні чудова!»

Завжди найлегше розмовляти про погоду, навіть по-німецькому. Одначе я помилився. За хвилину дядечко вибрався з мамута, підняв капот і разом із своїм співрозмовником схилився над мотором. Вони стояли над ним, як два лікарі над умирущим пацієнтом. Кивали головами, на обличчях малювався їм клопіт, в очах світив щирий жаль.

Врешті дядечко рішучим рухом шпурнув капелюха в кузов, люльку засунув у кишеню і, хоча б йому що, заліз під автомобіль. Добродій зробив те саме.

За хвилину я почув зичний дядечків голос:

— Марціне, подай-но скриньку з інструментами!

Довше я вже не міг вдавати зіваку. Став знову небожем господаря допотопного автомобіля, тож погляди всіх звернулися на мене. Що я мав робити! Подав із заднього сидіння скриньку з інструментами, хоч мені й кортіло провалитися крізь землю, бо я страх не люблю таких видовиськ. От я вдав, буцімто мене зацікавив готель та чарівний вид гірських верховин, і потихеньку одійшов собі.

На терасі готелю — як на терасі: столики, парасолі, кельнери в білих куртках і повно туристів. Попивають, їдять, теревенять, милуються дикими краєвидами Чорногорії, а в гаманах у них набито грошей, вони не журяться тим, що буде завтра. І, певна річ, не мають гадки, що мій дядечко загубив під старим буком дев’яносто тисяч і ось уже тиждень ми живемо на ласку долі. А доля зажадала, аби наш мамут якраз вийшов з ладу.

Опершись на бетонову балюстраду тераси, я вдавав, ніби милуюся грою барв при заході сонця. Коли це щось страшенно загуркотіло. Я перелякався. Може, який невеликий землетрус? Може, кам’яна лавина обвалилася з гір? Але за мить я збагнув, що то не лавина і не землетрус, то наш мамут озвався після тижневого німування.

Почувши той пекельний гуркіт і гамір натовпу, я кинувся на вулицю. Мамут стояв на своєму місці. Дрижав, наче його трясця трясла, а з вихлопної труби виривалися чорні клуби диму. Біля мамута тисли один одному руки мій дядечко і схожий на барило добродій. Обидва впрілі, в пилюці, вимазані мастилом. Горе та й годі! Глянувши на бездоганно випрасувані штани добродія, можна було розплакатися. Пляма на плямі! Про сорочку, яка ще кілька хвилин тому була біла-біла, аж блищала, краще й не казати. Проте пики обом сяяли, а очі променіли зворушенням. Видно, що таки дали раду мамутові! Вдихнули в нього новий дух.

Уздрівши мене, дядечко переможно засміявся:

— А бачиш, недовірку, я ж тобі казав, що ми проїдемо ще на ньому кілька добрячих кілометрів! Треба якось відзначити цю перемогу духу над матерією.

Дядечко взагалі поводився так, мовби щойно виграв на лотерейний квиток цілий мільйон. Узяв добродія під руку, і, сміючись на весь рот, повів його на терасу готелю.

Дорогою пояснив мені, що це вельми симпатичний інженер з Відня, шанувальник старих автомобілів і великий знавець двигунів внутрішнього згоряння. Йому аж серце затріпотіло, коли побачив такий музейний екіпаж, а як довідався, що мотор відмовив — не витримав і великодушно пожертвував білизною сорочки та рубцями штанів, аби тільки врятувати високоповажного старигана. Є ще ентузіасти на світі!

Дядечко подався до вмивальні — опорядитися трохи. Інженер теж зник десь на кілька хвилин. Я зостався за столиком сам, а в голові, мов цвях, стирчала думка: за що ж дядечко частуватиме? Правда, у нього була чарівна усмішка, але ж за саму усмішку кельнер не подасть далматського вина до столу.

Я не міг усидіти на місці. На щастя, невдовзі появився австріяк у чистій, сніжно-білій сорочці і в інших штанях, а за хвилину вкотився на терасу наш дядечко. Він сяяв радістю й так і сипав здоровим польським гумором. Із старопольською гостинністю умовляв інженера пити й їсти, а до мене мовив, усміхаючись:

— Що ти наче осовів? Що з тобою сталося? Візьми баранячий шашлик або чабакчице — ось цю народну югославську страву. А потім з’їси морозиво.

— Дядечку,— шепнув я, — мені що-небудь найдешевше...

— Збожеволів! — крикнув він на мене.— Ми ж уже цілий тиждень по-людськи не вечеряли! А може, хочеш півника по-сараєвському? Це буде тобі найлучче.

Ну от, прошу, — півник по-сараєвському! Шістсот двадцять динарів, плюс надбавка за обслуговування та напої. Є розмах у дядечка! Легко мати розмах, коли катма грошей.

Я пив фруктовий сік і сидів як на розжареній сковороді, а вони проголошували тости за техніку, карбюратори, коробки передач, а насамперед за нашого старого мамута і за знайомство, що відбулося під автомобілем. Я їв півника по-сараєвському, а вони торочили собі про вищу математику, кібернетику, електронні машини, про всякі теорії... А я питався подумки, як буде з практикою — хто заплатить за наш обід? Либонь, не магараджа Пенджабу!

Я їв півника, але не відчував його смаку. Міг би їсти навіть траву і теж не відчував би — так хвилювався. Мені здавалось: от-от підійде кельнер і вчинить страшенний скандал. «О, прошу, назамовляв бозна-чого, а тепер не платить!».

Я не міг діждатися кінця тієї учти. Нарешті діждався.

Мені волосся на голові стало сторч, коли дядечко кивнув кельнерові, і той на срібній таці, на білій серветці приніс рахунок. Дядечко потягнувся до задньої кишені. Ну, думаю, зараз він добуде своє посвідчення і скаже: «Пошліть, будь ласка, рахунок до Варшави». Але — о диво! — у дядечка в руці я побачив пачку банкнот!

«Чарівник!» — зітхнув я з полегкістю, одначе ту ж мить у мене зародилася підозра. Може, дядечко в умивальні придушив якого швейцарського банкіра?..

І тоді на засмаглій, аж чорній його руці я побачив вузеньку смужку білої шкіри. У дядечка не було годинника! Великий чарівник просто загнав його. Але де? Коли? Спитати зараз, при цьому віденському інженерові, я не міг.

14

«Леонові потрібна була б розумна жінка,— казала колись моя мама батькові.— Цей чоловік не знає, на якому світі живе».

А проте дядечко добре знав, і жінка була йому зовсім непотрібна. Він волів канарків. Канарки не ходять до перукаря, не носять капелюшків, не подають до столу пригорілого супу і не зчиняють бучі, коли людина продає швейцарський годинник.

Я думав про це, коли ліг спати. Ми отаборилися за два кілометри від Колашина, на гарній гірській галявині. Місяць висів над лісом, немов вирізаний із золотої бляхи. З намету було видно клапоть салатового неба, верхівки ялин і дві великі копиці сіна. І все — наче вилите з місячного сяйва. Тихо. В тій тиші я тільки й чув дедалі голосніше цвіркотіння коників та дядькове дихання.

Дядечко лежав, підклавши руки під голову й приплющивши очі, спокійний, задуманий. Мені бачилося, що він усміхається своїм власним думкам.

Кортіло запитати, коли ж він продав годинника, але я не знав, як почати. Не личило нагадувати дядечкові про діла не вельми веселі, коли він був у такому гуморі. Тож я почав дипломатично:

— Це чудово, що наш мамут уже на ходу.

— О! — засміявся дядечко.— Геніальний тип, отой інженер Маттерн! Тільки заліз під машину — враз побачив, що там і як. А я цілий тиждень сушив собі голову. Чудовий фахівець. Дав мені свою адресу. Як буду коли у Відні — заскочу до нього.

— Хотілося ж йому лізти під машину!

— Отож! Одразу видно порядного чоловіка. Любить помогти людині.

— А що він сказав про мамута?

— Він у захваті. Просто у захваті! Сказав, що мріє про таку старовизну.— Дядечко засміявся.— І ще, знаєш, він що сказав? Що на Заході тепер мода на такі автомобілі. Чим старіший, тим дорожчий. Смішно, га?

— Виходить, наш мамут просто безцінний.

— Щось ніби так. А йде тепер мов годинник...— Тут дядечко прикусив язика, бо раптом вирвалося йому те слово, якого він так старанно уникав.

— До речі,— підхопив я дипломатично,— котра, цікаво, може бути зараз година?

Дядечко значливо кашлянув.

— Судячи по місяцю, десь межи дев’ятою й одинадцятою. Пізно, любий, спім уже!

Я не міг заснути, не довідавшись, коли дядечко продав годинника. От і запитав перекірливо:

— А на годиннику котра?

— Дай спокій, хіба ти не бачиш, що темно?

— Можна присвітити ліхтариком.

— От причепився! Хіба це так важливо, котра година? Ти в кіно збираєшся?

— Ви, дядечку, чудотворець. У нас не було грошей...

— Та, по суті, їх і немає,— обурився він.

— Немає, а ми живемо так, наче вони є.

Дядечко нетерпляче пирхнув.

— Марцінку,— мовив замислено, — мати гроші лучче, аніж не мати. Але журитися тому, що їх немає — це найгірше. Е-е, що я тобі багато казатиму: продав я годинника, і не мороч мені голови. На добраніч.

— На добраніч,— шепнув я, і за мить знову висунув голову з-під ковдри.— На добраніч, тільки я не засну, бо страшенно кортить узнати: коли, де, кому і за скільки?

Дядечко знову обурено пирхнув і звівся на лікті.

— Ви чули таке? Може, ти ще слідство почнеш?! Зрештою, мій любий, я не зобов’язаний звітувати перед тобою. Я людина доросла, і, вибачай, можу робити з своїми речами все, що схочу. Годинник мені не потрібен. І взагалі, мушу тобі сказати, ти надаєш надто великої ваги неживим предметам. Чоловік народжується голісінький, а тоді поволі обростає всякими дурницями, які отруюють йому життя. Наприклад, одяг. Або помешкання. Замикаємося в тісних клітках, наче мурашки, а світ такий гарний, такий широкий... Людина стала рабою мертвих речей. А втім, що тобі тлумачити, виростеш — сам зрозумієш. Що ж до годинника, то я продав його портьє, коли вертався з умивальні, продав за таку суму, яка дасть нам змогу прожити ще кілька добрих днів. Ну, тепер ти вдоволений? Коли так, то послухай, як гарно цвіркочуть коники.

Деякий час я слухав концерт коників, пречудовий ноктюрн, а потім усе закружилося мені в голові: місяць наче з бляхи, наш добряга-мамут, водонепроникний швейцарський годинник, руда дядечкова борода, біла сорочка пана інженера Маттерна, вусики коменданта міліції... Я заснув.

Розбудив мене свист дрозда. Дрозд, даю слово — найкращий у світі будик! Аби можна, я б завіз його до Варшави — будив би мене до школи. Я прослухав коротке інтермеццо і одразу ж відчув себе, мов допіру на світ народився.

Дядечка не було в наметі. Він був біля потоку. Я побачив, як він стояв навколішках на камені. Певно, бив поклони божкові сонця, що дарував нам такий прегарний ранок. І не тільки бив поклони, а водночас занурював голову у тиху воду струмка.

— Чао! — гукнув я.— Ви, дядечку, видивляєтесь пестрюгу?

— Голова мені тріщить! — пирхнув, як старий гіпопотам, дядько. — Забагацько випив учора того клятого вина.

— Куди сьогодні їдемо?

— А хіба я знаю? Якщо хочеш гарно провести канікули — ніколи не питай про таке. Земля, на щастя, кругла, їдь у будь-яку сторону світу.

— То в яку ж ми поїдемо?

— Любий мій, мені голова лопається, а ти лізеш сльотою. Подорож — це пересування з місця на місце. Найкращий спосіб подорожування — їхати куди очі бачать. Хіба це так важливо, звідки ти вирушаєш і куди їдеш?

Власне кажучи, дядечко мав слушність. Найліпше це блукати по світу. Їдемо, не дивлячись на годинника, зупиняємось там, де сподобається, і нам добре.

Тим часом можна викупатися в потоці. Вода приємно свіжила й була м’яка, мов оксамит. Отож ми з дядечком влаштували генеральне миття і заходилися терти один одному спини. Я йому, він мені, а потім плескалися на мілкому, як риби. Дядечко — сом, я — окунь, і було дуже весело, особливо тому, що нас уже ніщо не хвилювало і ми не знали, куди їдемо.

Це нова дядечкова фантазія — подорож у невідоме.

15

І поїхали ми в невідоме.

Поки що невідоме було справді невідоме, і до того ж напрочуд гарне. Спершу ми їхали дорогою, що зигзагами вилася вгору по гірському схилу. Сто зигзагів, а то й більше. Суща тобі карусель, аж у голові кружилося. А навкруг — ялинові ліси, дикі скелі, провалля, шумливі потоки, кам’яне громаддя. За кожним поворотом відкривався новий краєвид, мов у кольоровому краєзнавчому фільмі.

Потім зненацька дорога збігала вниз. І знову сто зигзагів, і знову перед очима несказанно гарний фільм про Чорногорію. А мамут мчав стрімголов. За кермом — дядечко з люлькою в зубах, з міною переможця автоперегонів до Монте-Карло. А я обік нього, геть ошелешений. Просто не міг отямитися з дива. Коли ж нарешті отямився, то пойняв мене страх — а що як наш мамут розсиплеться, полетить на завороті в прірву! Не буде чого збирати. Порошок і мармелад.

Але поки що не було з нас ні порошку, ані мармеладу, бо дядечко вів мамута і оком не моргнувши, а мамут показував себе просто на п’ятірку. Тільки трохи паморочилося в голові й досі не зникали чари, бо коли ми з’їхали в долину, почався найкрасивіший відтинок дороги.

Ми мчали дном каньйону, вздовж гірської річки. Вода пінилась у вузькому межигір’ї. Там, де воно ширшало, річка текла спокійна, прозора. Дно було біле, а вода голубіла, відбиваючи блакить неба. По обидва боки здіймалися високі — на кілька сот метрів — прямовисні стіни. Глянеш угору — здається, що ти на дні гігантської ущелини. Ніде нічого, тільки голуба нитка води та гладкі кам’яні стіни, а внизу — наш мамут, який повзе, ніби маленький хробачок.

— Прекрасний каньйон! — вигукнув дядечко.— Аж не віриться, що ця невеличка річка розрізала такий велетенський кам’яний масив, як гострий ніж ріже масло. І небагато води, а вона пробила ущелину кілька сот метрів завглибшки. Справжнє чудо природи!

Не віриться, що саме в цьому найпрекраснішому куточку здибався мені сущий вибрик природи, якого звали Вацусь. Але, перше ніж здибався нам цей фрукт з породи ананасових, ми, ошелешені, безугавно захоплювались і ніяк не могли спам’ятатися.

Спам’ятались аж у невеличкому тунелі, коли перед нами зненацька появився автомобіль. Він стояв посеред тунелю, впоперек дороги, а збоку біля нього — чотири особи в плачевному стані: тато, мама, донечка і син; уся родина в повному складі і на краю розпачу. Мало того, що вони розбили чудовий «опель», так ще й перегородили вузький проїзд у самому тунелі!

Ще трохи — і ми б налетіли просто на них! А проте дядечко продемонстрував витримку, з розгону зупинив мамута за півметра від охопленого розпачем глави родини і в одній особі — власника автомобіля. Цей індивід був такий пригнічений, що не зауважив на мамуті польських реєстраційних знаків і подумав, що дядечко — справжній фермер із штату Огайо, отож затарабанив по-англійському з акцентом Маршальської вулиці.

— Пане, у нас той... нещастя... перед самим тунелем лопнула камера, мене занесло на край шосе, я вдарився лівим крилом, а потім ще закинуло. Рятуйте, пане, бо мені руки опадають і я не знаю, що робити!

Тоді поперед батька висунувся хлопець з породи отих ананасових. Морда гангстера, злий погляд і гадючий язик. Наче з-під землі виріс і випалив теж по-англійському:

— Я перепрошую — не лівим крилом, а правим, і взагалі мій батько не вміє керувати автомобілем!

А батько на те по-польському:

— Вацусю, ради бога, перестань, бо дам у морду! Хоч при чужоземцях поводься пристойно!

Ну от, будь ласка — хто б іще потрапив забити тунель у Чорногорії, як не любі наші земляки! От вам і польська фантазія! Змогли взяти Сомосьєрру[7] можуть і стати якраз посеред дороги!

Дядечко нічого не сказав, удав, що не розуміє по-англійському, отож хлопчак і накинувся на батька:

— Хіба ти не бачиш, тату, що це італійці? Зразу можна пізнати по бороді та капелюху.

Засмучений власник «опеля» почухався за лівим вухом. Не знав, по-якому балакати. От Вацусь до нього:

— Ти ж, тату, вивчав латину, шпар латиною, вони, напевно, кумекають!

За хвилину в прегарному каньйоні полилася мова Цезарів та Овідіїв.

Дядечко не витримав, пирснув сміхом, а далі так зареготався, що здавалося, боки порве. Проте, на щастя, не порвав, а тільки вигукнув:

— Говоріть, пане, по-людському, а то я лопну!

— Я зразу відчув, що це поляки! — мовив Вацусь.

— Поляки! Поляки! — закричали влад батько, мати і донечка. Їм хотілося кинутися дядечкові в обійми, але дядечко сидів за кермом, отож вони не кинулись, а тільки почали благати, щоб їх рятували.

Дядечко із знанням справи взявся до роботи: з-під заднього сидіння вийняв трос, причепив «опеля» на буксир і ну витягати. Чиста робота, комар носа не підточить!

Вацусь тим часом зацікавився нашим мамутом. Відтягнув мене вбік:

— Де це ви роздобули такого трупа?

— Це ваш «опель» — труп! — буркнув я.

— Людино добра, це найновіша модель, тільки мій старий не вміє водити. Тремтить перед кожним поворотом і повзе із швидкістю сорок кілометрів. Здохнути можна! Ви куди прямуєте?

— У невідоме.

— Не жартуй. Мабуть, до Будви?

— Де це?

— Не знаєш? Над морем. Ми вже там замовили кімнати в готелі, по три куски на душу. А ви?

— Ми з наметом.

Вацусь окинув мене зневажливим поглядом.

— Як цигани.

— Ні, — заперечив я.— Як справжні туристи.

— Дістанеш ревматизму, на старості скрутить тебе. По-англійському вмієш?

— Ні.

— То нема чого пхатися! Тут усі балакають якоюсь чужоземною мовою. Я, брате, два роки в Англії прожив із старим. Ходив до англійської школи. Старий був торговим представником, торгував там і заробляв купу грошей. А може, ти говориш по-французькому?

— Ні.

— Ну, значить, пропав!

— Чому?

— Занудишся! Що ж ти робитимеш?

— А ти?

— За мене не бійся. У старого вистачить грошей. В Будві є де розважитись. Не знаю тільки, чи ви доїдете цим трупом.

— Ти, обережніше! — застеріг я.— Це тобі не труп, а першокласний повіз.

— Тара-тарадайка!

— Гляди, бо заїду в зуби!

— Спробуй!

Я не встиг спробувати, бо саме в цю мить дядечко гукнув, щоб я подав йому французького ключа. Я залюбки лупонув би тим ключем Вацуся. Не подобався він мені. Англієць з Коломиї! Сподівався мене вразити найновішою моделлю «опеля» і тим, що ходив до англійської школи. Велика цяця! Коли б він знав, що ми з Томом відкрили невідомий грот, а в ньому справжній кістяк, то не ляпав би язиком. Бідолаха цей лисий добродій, якого Вацусь назива «старий», і який має нещастя бути його батьком. Марно витрачав гроші на виховання такого екземпляра!

Я подав дядькові ключа, а він тим часом уже витягнув «опеля» з тунелю. Автомобіль був добряче понівечений. Праве крило і фара геть розбиті, мотор не заводився. Словом, амба. Хоч і найновіша модель, а з місця — ні сюди ні туди.

Дядечко помагав лисому главі родини замінити колесо. Батенько обливався потом, а матуся з донечкою милувалися краєвидами.

Вацек не милувався, бо не вмів.

16

Рушили ми, а точніше наш трудяга-мамут рушив бадьоро вперед, тягнучи за собою найновішу модель «опеля». Сенсація найбільшого калібру! В «опелі» нещасний тато, Вацусь і матуся, а в мамуті ми з дядечком і решта тієї родини, тобто Каріна. Не могла знайти собі якогось польського імені! Уперлася, що поїде з нами, бо читала у «Пшекрою»[8], що на Заході найвишуканіші дами їздять отакими старими автомобілями. Саме в цьому — найбільший шик, фасон і крик моди.

Змилосердилися ми над нею. Хай їй здається, що вона така вже вишукана і сидить у старому «роллс-ройсі», яким королева Вікторія їздила на відкриття парламенту чи деінде.

Байдуже.

Отож за кермом дядечко з міною посланця небес і з люлькою в зубах, біля нього я — без міни й без люльки, зате з твердою думкою, що все-таки треба дати Вацусеві в вухо; а поруч — Каріна, мовби на сьомому небі, елегантна і страшно модерна. З тих, що ото ходять на концерти джазової музики, збирають пластинки з записами її і вдають, буцімто їм більше років, аніж насправді. І взагалі розпач бере, коли дивишся на неї! Тут тобі могутні кам’яні стіни, які круто спадають аж на дно каньйону, а вона — з копицею на голові! Тут — запах живиці і шум гірської річки, а від неї несе якимись паризькими парфумами! Та ще й повіки вимазюкані якоюсь темно-синьою тушшю, на губах — помада, нігті пофарбовані під перламутр. Я просто дивувався, що земля не затряслася з огиди.

Мене нудило від тих парфумів, очі боліли, коли бачили копицю на голові, але що я мав робити! Старопольська гостинність веліла не звертати уваги на такі дрібниці, отож я й не звертав, а тільки милувався краєвидами.

Каньйон поволі ширшав. Голі скелі поступилися місцем перед лісистими схилами. Тільки часом з-поміж дерев виринали стрімкі шпилі гір. І річка текла тут повільніше, розливаючись красивими голубими плесами. На жаль, невідоме перестало бути невідомим, бо появилися всякі дорожні знаки, з яких незаперечно випливало: ми перебуваємо на шосе Колашин-Тітоград, а річка, яка пробила той чудовий каньйон, називається Мор ач а.

Невідомими зосталися тільки думки Каріни, бо досі вона й рота не розтулила, усе вдавала з себе вишукану даму. Так поводилася, наче дядечко — то її особистий водій, а я — хлопчак на побігеньках. Тільки недалечко од Тітограда озвалася:

— Куди їдете?

— В невідоме,— сказав я.

— Ми до Будви. Правда, я воліла б на острів Свети Стефан, але, на жаль, тато сказав, що це надто дорого. Дев’ять тисяч од душі на добу. На тому острові нібито найвишуканіше товариство і чудовий італійський оркестр. Та що вдієш — тато скнаруватий.

Я взяв до відома, що лисий татусь скнаруватий.

— На острові, — вела далі Каріна, — живуть у старих будинках, ще з п’ятнадцятого віку. Це, мабуть, дуже романтично. Мури старезні, а всередині все ультрамодерне, і за це, власне, й треба платити дев’ять кусків од душі.

— Недорого,— буркнув дядечко.— Досить піймати за день штук дванадцять гадюк, і вже можна жити в мурах п’ятнадцятого віку з модерною серединою, та ще й слухати щодня італійський джаз.— І значливо моргнув мені, а я просто лопався зо сміху — тихо, звісно, бо голосно якось не випадало.

— Вибачте,— Каріна затріпотіла темно-синіми віями,— про яких гадюк ви кажете?

— Про отруйних, — засміявся дядечко.— А ви, панночко, про яких думали?

— Не розумію...

— Ти цього не зрозумієш, бо не ловила гадюк, — втрутився я.— На Синяєвіні одна англійська наукова експедиція ловила гадюк і платила по долару за штуку.

— Жахливо! — заволала Каріна. — Хай би мені платили хоч по десять доларів — я б нізащо не наважилась! Гадюки! Ну й погань! Який жах!

— А ми,— глузував далі дядечко, — спіймали двісті штук.

Здоровенні, як дракони.— І глянув назад, туди, де лежав чохол з наметом.— Веземо їх до Тітограда.

Каріна зблідла і, пойнята жахом, скрикнула:

— О боже! Благаю вас, пане, зупиніться! Я пересяду в «опель»!

Дядечко натиснув педаль.

— То приручені змії,— засміявся добродушно.— Вони ще нікому нічого злого не зробили.

— Ні! — гукнула Каріна. — Я страшенно боюся! Благаю вас...

Дядечко зупинив мамута. Каріна вискочила. Волосся їй настовбурчилось, і перелякана дівчина втекла в родинне коло, до «опеля».

Тепер ми могли лопатися собі зо сміху. І лопалися аж до Тітограда, столиці Чорногорії.

Виїхали ми з красивої долини Морачи. Ліси, гірські верховини, ущелини, потоки зостались позаду. Перед нами розлягалася широка рівнина, яку звідусіль обступали ялові пагорки. Низовина була родюча, зелена, а гори скелясті, голі, немов припорошені цегляним пилом. Ми їхали повз салатові поля кукурудзи, смарагдові тютюнові плантації, бросквинові сади, що скидалися здалеку на клубки просоченої сонячним світлом імли, повз невеличкі домочки серед тінявих шовковиць. Сонце пекло дужче й дужче. Відчувалося, що ми перебуваємо на півдні.

Наспівуючи веселих пісеньок, ми дісталися до Тітограда, а в Тітограді підтягнули «опеля» до станції обслуговування автомобілів.

Перший вискочив з «опеля» Вацусь.

— У вас буцімто є цілий мішок змій? — вигукнув він. — Покажіть, мені кортить глянути!

— Тс-с-с! — осадив його дядечко.— Не репетуй так, парубче, бо перелякаєш їх.

Обережно підступив бідолашний глава родини. З повагою зиркнув на чохол намету.

— Це дуже мило з вашого боку, пане, що ви нас виручили з біди... Ми Пельпінські...— представився він.— Вельми зобов’язані...

Дядечко зневажливо махнув рукою.

— Дурниці, я радий, що допоміг вам. Щасливої дороги.

— То ви їдете далі?

— Так, — поважно мовив дядечко, — я повинен іще продать тих гадюк, по тому рушаємо просто на Скадарське озеро.

Обличчя їм витягнулись, роти порозкривалися, в очах появився жах. Словом, усі наче остовпіли. Дивилися на мого наймилішого чародія, мов на факіра і заклинателя змій. А він зробив відповідну міну і сказав:

— Селям алейкум. Dominus vobiscum! Amen[9].— Махнув їм на прощання рукою і чмихнув блакитним димком з вихлопної труби.

Ми поїхали далі.

17

Од Тітограда починається справжній великий туристський рух. Досить тільки глянути на шосе. Автомобілі мчать, як скажені, і туди, й сюди. Ми теж достойно котимо своїм «останнім криком моди», а всі витріщають на нас очі і думають, що ми — це родина якогось лорда. Хай собі думають!

Одразу за Тітоградом у мені прокинувся репортер. Узявся я записувати в нотатнику автомобілі, що їх ми обганяємо по дорозі.

Ось мої нотатки:

Зелений «мерседес» із знаком D — німців.

Фантастична «альфа-ромео», певно, італійська. Справді, знак I — Італія.

Автобус «зауер» із Австрії, знак A; в ньому замість австріяків — негри. Сенсація! Може, покрасилися?

Невеличкий фіатик — 600, знак А — Угорщина.

Потужний «бюїк», шосейний крейсер, знаків не розрізнив. Можливо, американський.

Моторолер «ламбретта», а на ньому черниця, моторизована, їй-богу!

Два віслюки — без ніяких знаків.

«Опель» з кемпінговим причепом, словом, домок на колесах, а в тому домку гавкає чорний пудель. Задоволений, бо приїхав із Швеції. Знак — SU.

«Вольво» — автомобіль шведський, але знаки голландські: NL — Нідерланди.

Ваговоз — марки не розпізнав, а в ньому повно баранів. Може, їдуть відпочивати на вихідний день?

Щось на трьох колесах — чи то автомобіль, чи мотоцикл, а їде; знаки югославські — YU.

Автобус «фіат» туристського бюро «Путнік». Порожній. (Пасажири, напевне, купаються в морі).

Др-р-р... Бр-р-р... Тр-р-р... Пр-р-р...

Далі я не міг нотувати, бо страшенно трясло. Але автомобілів було тьма-тьмуща, коли б я й міг писати, то однаково усіх не занотував би: «фіати», «мерседеси», «фольксвагени», «сітроени», «рено», «остіни», «опелі», «форди», «бюїки» і ще всякі — лихо їх знає які! Цілий парад автомобілів! А в тих автомобілях, звісно, пасажири всяких національностей і рас. Бачив навіть індуса в гарній амарантовій чалмі. Екзотичніше було б, якби він їхав під балдахіном на слоні, але що ж — нині вік моторів, хай уже їде в «бюїку»!

Та з усіх найкрасивіший — дядечко в нашому мамуті. Даю слово, індусові до нього далеко!

Дядечко скидався тепер на славнозвісного мандрівника, який жадає дослідити незбагненні таємниці природи.

Я й собі жадав дослідити — найперше, куди ми їдемо, бо сама назва — Скадарське озеро — для мене нічогісінько не означала. Це так, як ото сказав би хто: їдемо до Пірамідоновиць.

Тим часом їхали ми рівниною. Позаду нас — гори, попереду — теж гори, а ми немовби на дні зеленого озера.

— Здається,— озвався зненацька дядечко, — за якусь мить ми побачимо щось оригінальне.

Мить була дуже довга, тривала, певно, хвилин п’ятнадцять. Спочатку ми піднялися на невелике узгір’я, потім проминули висхлий потік, нарешті...

Так, то й справді незвичайне видовисько! Перед нами розкинувся великий гірський край — голий, здиблений скелястими терасами кольору кіноварі, а в ущелинах свинцевий і грізний. Внизу, біля підніжжя — гігантське свічадо води. Сонце вже ховалося за гірськими верховинами; там, де воно сідало, вода була немов розплавлена мідь, у тіні, — темно-синя, а коли її брижив вітер — сріблилася, немов закута в кригу.

Дядечко зупинив мамута.

— Озеро Скадарське, — мовив замислено.— Власне, і не озеро, а море серед гір. Сорок вісім кілометрів завдовжки, п’ятнадцять завширшки, а глибина в деяких місцях сягає трьохсот метрів.

— Звідки ви все це знаєте? — поцікавився я.

— Маю докладну інформацію від однієї сирени, що живе в цих глибинах,— пожартував дядечко.

— Сорок вісім кілометрів! — зітхнув я.— Відси здається, що немає стільки.

— Ми з самого краю його, власне, над однією затокою. Поїдемо далі, то побачиш.

Поїхали ми далі, і те «далі» було ще цікавіше. Я власним очам не вірив: шосе перетинало затоку, бігло прямо через озеро, без мосту, без віадука, просто по кам’яній греблі! З одного боку — озеро, з другого — озеро, а ми мчимо посередині на той берег.

Берег був скелястий, дикий, неприступний. Шосе одразу підіймалося гострими зигзагами аж до населеного пункту Вірпазар. На мапі його позначено кружечком. Можна подумати, що то село. А насправді — кілька маленьких кам’яних будинків. Кам’яні стіни, кам’яні димарі, навіть дахи з плескатих каменів, покладених як черепиця; а за кам’яними огорожами — трохи кам’янистої землі, чудом вирваної від цього кам’яного світу. Двоє, троє оливкових дерев, діляночка нужденної кукурудзи, зелений гарбуз, що випинався посеред випаленого сонцем бадилля, два віслюки, які дрімали в затінку, худі кози... І то все.

— З чого ці люди тут живуть? — поспитав я дядечка.

Він глянув на мене трохи здивовано.

— Якщо мають хати, у хатах є печі, а біля хат пасуться кози, то, напевно, живуть.

Я задумався над життям того кам’яного поселення. Як дивно! Рядом шосе, по ньому мчать автомобілі, розкішні машини з усіх європейських столиць — з Парижа і Лондона, з Будапешта і Відня, з Рима і Варшави...

Весь світ треться об ці кам’яні домочки, а вони стоять, повростали в скелі, як стояли, мабуть, багато віків тому...

Я був би геть задумався, але раптом зауважив, що дядечко з першокласного асфальтового шосе звернув на кам’яну дорогу, таку вузьку, що там насилу розминалися два віслюки.

— Куди ми їдемо, дядьку? — вигукнув я, пойнятий жахом.

— Не знаю! — сміючись, крикнув у відповідь дядечко.— Мені дуже подобається тут. Місцевість трохи схожа на марсіянську.

— Ви були на Марсі? — пожартував я.

— Авжеж. Хіба ти не пам’ятаєш, я навіть прислав тобі листівку з видом на міжпланетний простір.

Я уявив собі дядечка на Марсі. Був певен, що й там він поводився б так само, як на Землі. Губив би гроші, братався б з кожним марсіянином, угощав би їх вином, співав би партизанських пісень і не оженився б навіть з найвродливішою марсіянкою.

Тим часом ми їхали через справжню марсіянську пустиню. Над нами — скелі, під нами — скелі, і дорога то вгору, то вниз, а там далі, внизу, поміж скелями щохвилі блискало сріблясте дзеркало озера. Я ждав, що колеса мамута ось-ось ковзнуть з дороги і ми полетимо в прірву.

А дядечко гнав як на погибель. Бідний мамут весь трясся, скреготів, пирхав, мов замучена шкапа. Дядько наспівував собі всякі арії з «Ріголетто», «Паяців» і «Страшного двору». Йому б співати жалобний марш, але що ж, така вже у нього натура — навіть загинути хотів весело.

На щастя, ми не загинули. Зупинилися на широкій кам’яній терасі, посеред голого пустирища. Тераса та була на косі, висунутій далеко в озеро. Над нами поміж скель росло кілька кипарисів, майже чорних і рівних, як полум’я свічки; під нашими ногами лежало озеро. Два рибальські човни на веслах сунулися, мов два водяні жуки, лишаючи за собою складки на воді. Було так тихо, що ми чули, як плещуть весла.

Внизу під нами вода гладенька, темно-синя від глибокої тіні, далі міниться пурпуровими й салатовими барвами, а ген там немовби плавиться в синіх випарах. Краєвид широкий, озеро напрочуд велике. Море в горах.

Дядечко показав на обрій.

— Бачиш он ті гори? То вже Албанія. Кордон проходить посеред озера. А он під тими горами лежить місто Шкодер — від нього й назва озера[10].

18

Отож ми перебуваємо над Скадарським озером. Могли б бути деінде, але деінде не було б так цікаво. Акул і пальм тут, щоправда, немає, зате є кипариси й сила вражень. Передусім у нас було враження, що ми на Марсі, а потім — ніби перенеслися до Іллірії.

Не шукайте на мапі. Нині ви не знайдете такої країни. Щоб знайти її, треба бути археологом, тобто таким цікавим типом, котрий викопує з землі всякі пам’ятки минувшини і сушить собі голову, до якої епохи ті знахідки належать.

Саме від археологів ми й довідалися, що перебуваєм в Іллірії; вони тут цілими днями нічого не роблять, тільки риються в землі і шукають навіть на дні озера. Славна братва, майже всі бородаті, а один лисий. Така вже мода, що коли ти археолог, то повинен носити бороду або полисіти. Правда, дядько Леон теж носить бороду, та це через лінощі, бо йому не хочеться голитися.

Ми здибали наших археологів біля селища Секоа, і одразу впізнали, що то італійці, бо вони їли спагетті, тобто макарони з помідоровою підливкою й пармезаном[11]. Ми теж їли, тільки нам доводилося скрутненько, бо італійські макарони страшенно довгі — не знаєш, як їх ковтати. Ковтнеш такий макарон — один кінець його буде вже у дванадцятипалій кишці, а другий ще на тарілці. І як його їсти?

Та це дрібниці. Куди важливіша річ — іллірійський човен, що його археологи витягли з дна озера. Я бачив на власні очі, як витягали. Проте спершу вони повинні були знайти його. Бо нащо ж тоді вони археологи? Знайшли його цілком випадково. Один з археологів — знаменитий аквалангіст — спустився з кисневим апаратом на двадцять метрів і там завважив якусь дерев’яну скульптуру: то був ніс човна, зроблений на кшталт риб’ячої голови.

Витягли того човна за допомогою крана, поставленого на невелике судно. І зараз же — неабияка сенсація! Кажуть, що про це пишуть уже в Белграді і в Римі. Човникові тому близько двох тисяч шестисот років! Нічого собі вік! Нашого Попеля миші ще навіть не починали їсти[12] і вавельський дракон ще не хапав краков’ян[13], коли іллірійці плавали тим човном і кедрові бори шуміли над Скадарським озером, немов оповідаючи прадавні легенди.

Бори, певна річ, кедрові, бо інші не могли шуміти. Так твердить дядечко Леон. У нас соснові, а тут кедрові — колись тут нібито шумів кедровий бір і ведмеді ховалися в його нетрях. На жаль, тепер уже не шумить. Ще стародавні римляни вирубали його на свої кораблі, на щогли, аби потім переплисти Середземне море і зруйнувати Карфаген. А ведмедів ловили в ями і вивозили потім до Рима.

Стільки тих історичних відомостей, що мені прямо в голові паморочиться!

Забіг я аж до Карфагена, а я ж над Скадарським озером за дві тисячі шістсот років до ери Гагаріна. Отож над озером тут шуміли кедрові бори й іллірійці майстрували з кедрових дощок прекрасні човни, спускали їх на воду, а потім сідали в них і метикували, що б його ще придумати. Попридумували багато розумного, і з того виникла гальштатська культура[14]. Загляньте в енциклопедію, то взнаєте.

Мудрі люди, хай йому грець, перші в Європі навчилися виплавляти залізо, а із срібла робили прегарні оздоби. Я бачив на власні очі — дядечко може посвідчити, — бо італійці не тільки їли спагетті, але й робили розкопки біля селища Секоа, і докопалися до іллірійських могил. Будь ласка, люди тоді вмирали з фасоном і на той світ вибиралися не так скромно, як тепер, а з усякими браслетами, намистом, ба навіть з грішми, щоб було на харчі в загробній мандрівці. Передбачливі, га? Дядечко забув купити в Тітограді шмат сухої ковбаси, а вони навіть у могилі про таке діло не забували!

Словом, ті завбачливі іллірійці створили буцімто високу культуру, і, їй-бо, їм таки непогано жилося, якщо навіть небіжчикам пхали в могилу срібні оздоби.

Тож нічого дивного, що Скадарське озеро з усіх боків овіяне легендою і голос віків чути навіть з його дна. Вночі, коли місяць викотиться з-за високих гір і вода заряхтіє сріблом, так і здається, ніби ти — іллірійський рибалка й випливаєш ловити іллірійських риб.

Риби й досі зосталися іллірійські, і вони дуже смачні. Ми з дядечком ловили їх на блешню і смажили на олії. А от іллірійці щезли, зосталися по них тільки могили, кладовища, поселення та легенди.

А дядечкові зосталася дума про людську долю.

— Отак, Марцінку,— сказав він, коли ввечері ми сиділи біля намету і дивилися на озеро, велике, як море.— Гинуть люди, гинуть народи, а оці скелі над нами і це озеро сотні тисяч років лишаються незмінні. Скільки ж то людей, так, як оце ми, захоплювались місячної ночі грою світил і глибоко задумувались?..

Бо то ж факт — були люди й до іллірійців, були й опісля них. Після них прийшли греки. Діставалися морським берегом аж до гирла річки Бояни, а тоді річкою аж на озеро. І теж Лишали свої кості у цьому скелястому грунті, щоб колись цікавим археологам було що відкопувати. А після греків — римляни.

А озеро — велике, таємниче — так само плещеться об кам’яні береги... І ми з дядьком Леоном сидимо собі при місяці й думаємо, думаємо...

Ми покидаємо озеро, повите легендами про іллірійські часи, і мчимо просто до моря. Прощавайте, бородаті археологи! Прощавайте, спагетті й розкопаний могильнику, прощай, сумна задумо передісторії! Ми їдемо пополоскати ноги в Адріатичному морі. Саме так сказав про наш новий рейс дядечко,— у нього завше були під рукою такі примовки. У Вірпазарі, наприклад, він заявив: «Тепер перескочимо тисячометрову перешкоду». І мав слушність. Бо, перш ніж полоскати ноги, треба було видертися на тисячу метрів над рівнем моря, а тоді стрімголов з’їхати вниз, і все це на протязі кільканадцяти кілометрів.

Ото їхали! Щоб мене крива качка вбрикнула, як я перебільшую. Зигзаг за зигзагом, поворот за поворотом, шосе продовбано в литій скелі, а внизу — нічогісінько, тільки провалля за проваллям!

А дядечко співав собі арію з «Фауста» — саме її він вибрав на головокрутні повороти.

Були навіть такі місця, де здавалося, що дорога впирається в глуху стіну. Їдеш, а попереду щира урвиста скеля — і думаєш, що тут шосе обривається. Ба ні, то помилка. Нащо ж тоді сучасна техніка, підтримана фантазією людини? Будівники тут перехитрили природу: продовбали в камені тунель або «приліпили» до скелі бетонового черв’яка, і їдеш собі, людино добра, мов по гігантському балкону! Шосе висить над порожнечею, ти висиш в автомобілі, твоє життя висить на волосинці, а ти ще й повинен захоплюватися фантазією творців тієї піднебесної каруселі!

Словом, повно вражень, емоцій, та ще й їзда на всю губу, аж на висоту тисяча метрів. Що голосніше дядечко співає свою арію, то дужче я боюся за мамута. Бо в такі хвилини у голові людини звичайно снують найрозмаїтіші думки. А що як лопне камера, що як відмовлять гальма або взагалі мамут розпадеться на шматки. Ото була б сенсація! Останній крик моди на дні чорногорського провалля разом із знаменитим кібернетиком і ще знаменитішим його небожем. Вічна їм пам’ять! Вони загинули на посту, співаючи арію Мефістофеля з «Фауста».

Проте ми не дали сенсації лакомим журналістам. З піснею на устах виїхали на самісіньку гору тієї диявольської каруселі.

А перед тим дядечко ще гукнув мені, пересилюючи астматичний гуркіт мамута:

— Оголошується конкурс: хто перший побачить море!

— Яка премія?

— Два дні не мити судків.

— Згода!

Раз конкурс — значить, конкурс. Я напружив зір, вихилився з машини і коли б міг, то полетів би поперед мамута, аби тільки перемогти в цьому конкурсі. Бо я зовсім не збирався два дні чистити жирні судки. Отож я втупився в обрій, де голі скелі сходилися з блакиттю... Минали хвилини, які в таких випадках тягнуться довше, ніж години. Вже скінчилася крутизна, ми їхали плоскогір’ям поміж скель і кущів тамариску, а моря нема та й нема.

Нарешті ми обидва крикнули водночас:

— Є!!!

Справді, було. Лежало внизу, під нашими ногами — велике, широке, майже зливаючись із обрієм. Пречудовне видовисько з тисячометрової висоти. Скелі, море, блакить небосхилу, і на морі — пароплав, за яким тягнеться смуга диму — мов іграшка, мов щось бачене у сні.