Пірати Співучих островів

1

Подорожування полягає в тому, що людина дістається з одного місця в інше будь-яким транспортом, а то й пішки. Найвищий ступінь подорожування — це бурлакування. Бурлакування полягає в тому самому, тільки тут людина ніколи не знає, куди вона їде і де зупиниться.

Дядечко Леон був типовий бурлака. Тож коли на терасі кав’ярні «Орієн» він уладнав з паном Штоком оту фантастичну справу, я був певен, що ми помандруємо на Марс чи іншу планету, бо дядечко мав такий вид, мовби хотів вирушити в міжпланетну подорож. А втім, що там для дядечка космос, коли він потрапив із Синяєвіни дістатися без грошей до Чорногорської Рів’єри та ще й загнати мамута, за якого на батьківщині йому не дали б навіть двохсот злотих. Ба головою ручаюся — він мусив би доплатити покупцеві та ще й подякувати йому. Але для дядечка не було неможливого. Я пересвідчився в тому, коли на другий день пан Шток виписував йому чек на вісім тисяч марок, а дядечко ремствував, що повинен розстатися з мамутом.

Поки пан Шток виписав той чек, дядечко п’ять разів передумував і лаявся на чому світ стоїть, що доля так його покарала. І він не прикидався, боронь боже! Таку вже мав натуру і нічого тут не вдієш.

Отож кінчилося на тому, що пан Шток виписав йому чек, а точніше — кілька чеків на суму вісім тисяч марок, аби за ті гроші дядечко міг купити нового «мерседеса». Капітальна операція! За мамута, який міг розвалитися на першому ж повороті, ми дістали нового «мерседеса». Шик! Такої операції не зробив би навіть Рокфеллер, не кажучи вже про Форда.

Виявилося, що божок грошей змилосердився над нами. І тепер ми могли не тільки заплатити за каву та фісташкове морозиво, а ще й одвалити кельнерові щедрі чайові.

Одним словом, ми стали мільйонерами, бо коли я перерахував ті марки на динари, то вийшло, що ми маємо півтора мільйони динарів і можемо спокійнісінько насвистувати арії з будь-якої опери.

Проте на дядечка той мільйон ніякого враження не справив. Він згорнув чеки, наче то були довідки про щеплення віспи. І оком не зморгнув, тільки важко зітхнув і сказав:

— Як би там не було, а я свиня...

— Дядечку, — заперечив я,— ви ж матимете нового «мерседеса».

Він похитав головою:

— Двісті тисяч проїхав мамутом.

— Він уже розвалювався,— старався я втішити дядечка.— Не журіться, тепер він стоятиме в заводському музеї і всі захоплюватимуться ним.

— Е-е-е! — скривився дядечко.— Ти все одно цього не розумієш. Ви, молоді, тепер зовсім інші. І світ інший...— Він одвернувся, щоб не показати свого хвилювання.

Отакий-то мій дядечко. Розум у нього світлий, сучасний, ба, можна сказати, кі-бер-не-тич-ний, а серце ніжне. І за це я його так люблю. Ось він стоїть на терасі готелю «Орієн», дивиться на море, а очі йому застилає слізьми.

І враз дядечко добросердно всміхнувся.

— Не журімося, Марцінку,— мовив.— Коли на коні, коли під конем. І, щиро кажучи, ти маєш слушність. Мамут уже розвалювався. Хтозна, чи доїхали б ми ним до Варшави. Скоро пішов би на брухт, або іржа поїла б його. А так — ого!

— Ого! — повторив я. — Матиме казкову пенсію! Як музейний експонат.

— Авжеж, — засміявся дядечко.— А як буду в Штутгарті, то завітаю до того музею і подивлюся на нього... І пригадаються добрі часи...

— Як ми стояли в Чорногорії, на Синяєвіні.

— Так... І ще раніше, коли я був молодий. Ого!

— То що тепер нам робити? — спитав я несміливо, бо добре знав: дядечко терпіти не може таких запитань.

— Що робити? — замислився він.— Ба якби-то я знав! Дивна річ, Марцінку,— коли у нас не було грошей, я завжди знав, що робити. Тепер, коли ми маємо гроші — не знаю. Їй-бо, не знаю. А коли не знаєш, що робити, то найлучче не робити нічого.

— Ми ж не можемо нічого не робити.

— Тобі тут кепсько?

— Ні, але я думав, що ми поїдемо далі. Ви згадували...— мовив я боязко.

— Що згадував? — гукнув дядечко.

— Що хотіли б купити вітрильний човен і вдавати, ніби ми пірати.

— Коли ти кажеш, то, напевне, згадував.

— І,— докинув я ще тихше, — у мене було б до вас велике прохання.

— Було б чи є? — пожартував дядечко.

— Є. Я хотів би... Чи не могли б ми взяти з собою Іва? Він такий чудовий товариш.

— Мені подобається Іво, — замислено мовив дядечко.— Але... Але чи не встругнете ви знову якоїсь штуки?

— Так Іво ж дуже поважний.

— Поважний! — пирхнув дядечко.— А хто скакав із човна, щоб доплисти до берега?

— Він же хотів нас рятувати.

— Гарне діло! Хотів рятувати, а було б два трупи в калошах.

— Без калош, — дозволив я собі зауважити.

— В калошах чи без, то все одно. Ну гаразд, можеш узяти Іва. Буде тобі товариство.

— Ви, дядечку, справді на всі сто! — вигукнув я і хотів кинутись йому на шию, проте дядечко відхилився.

— Дурниці,— сказав він. — Мені приємно, що ти товариський хлопець і не забув про свого друга.

2

В житті часом буває точнісінько, як у повісті, а то ще й цікавіше, бо правдивіше; без ніякої фантазії, без вигадок, і все-таки фантастично. Отак і з нами. Не мали ні гроша за душею, а тут зненацька стали мільйонерами. Мені дуже не хотілось розставатися з Івом, і ось, прошу,— Іво їде з нами! Як правдешні волоцюги, ми не знали, куди їдемо; і раптом неждано-негадано за тиждень опинилися в Дубровнику. Не одразу, звісно, бо то було б чудо, а ні дядечко, ні я чудес не визнаємо. Щоб опинитися в Дубровнику, ми повинні були туди доїхати, а точніше — доплисти, бо, як відомо, нам нічим було їхати. Адже наш мамут зостався на острові Свети Стефан, перетворився на історичний експонат і чекав, поки його перевезуть до Мюнхена, а там усе полагодять, полакують, причепурять, аби люди знали, який то чудовий автомобіль.

Ось чому нам довелося змінити спосіб подорожування. Мали ми з цим багато клопоту: звикли до автомобіля, а тут зненацька лишилися без коліс. Найгірше прийшлося з бебехами. Їх було в нас до лиха й ще трохи, і ми не знали, що з ними робити й куди їх запакувати. Та коли в кишені лежать чеки на півтора мільйона, то не варто журитися такими дрібницями.

І ми зовсім не журились, а купили в Будві великий туристський рюкзак і запхали туди весь наш мотлох. Горох з капустою, їй-богу, але й цього не варто брати до серця. Отож, не довго думаючи, ми затягнули той мішок на судно і попливли до Дубровника.

Вперше я пливу справжнім судном по справжньому морю. Пароплав називається «Далмація», водотоннажність його — 1600 тонн. Цікаво б знати, яка тоннажність у нашого дядечка, котрий сьогодні схожий на справжнього морського вовка, викликає у всіх повагу прекрасним апетитом і рудою бородою. Уявіть собі, дядечко врубав у ресторані на пароплаві п’ять шашликів та ще випив два літри жилавки, тобто білого словенського вина. Я з’їв тільки три, а Іво два, бо Іво скромний і до того ж не їхав із Чорногорії без грошей. Зате ми розкошували за весь час. Здавалося, що дядечко Леон з’їсть коня з копитами. Але не з’їв. Тільки зачарував одну стару англійку з Манчестера, бо вона думала, що дядечко спортсмен-важкоатлет і через те стільки їсть.

Взагалі на пароплаві повно чужоземців. Не знаю, відки їх стільки береться. Видно, нічого не роблять, тільки подорожують собі та захоплюються красою далматського узбережжя. Найбільше захоплюються німці, бо вони ощадливі і стараються повернути витрачені кошти. Англійці вдають, буцімто не захоплюються, бо хочуть усім показати, що багато чого бачили в житті, а французи воліють сидіти в ресторані і захоплюватися югославськими потравами. Щиро кажучи, нашого дядечка повинні завербувати як рекламу, бо коли дивишся, як він їсть — одразу починає слина текти. У тієї англійки теж потекла слина, отож вона замовила собі два шашлики і завела з дядечком розмову про плями на сонці.

Ми з Івом не розмовляли про плями на сонці, а, як кажуть поети, поринули в мрії. Найзаповітнішою нашою мрією був розкішний вітрильний човен, якого дядечко мав купити в Дубровнику.

Гарно отак плисти уздовж далматського узбережжя і мріяти про фантастичну каравелу з чорним прапором, на якому біліє череп з кістками. Не насправді, звісно, бо часи змінились і тепер уже немає піратів. Може, ми будемо останні, особливо дядечко Леон. Коли б йому вибити око, зробити чорну пов’язку, голову запнути червоною хусткою, у вухо вставити золоту сережку, а в руку дати рапіру — він обернувся б у найсправжнішого під сонцем пірата, і, забачивши його, тремтіли б венеціанці і флорентійські купці, а найдужче — турки й сарацини. А тим часом дядечко, замість нападати і грабувати, оповідає старій англійці з Манчестера про електронні лічильні машини, викликаючи у неї захоплення своєю ерудицією і знанням англійської мови.

Над «Далмацією» кружляло безліч чайок — чекали, поки їм кинуть щось їсти. У нас був у рюкзаку буханець хліба, тож мали що кидати. Я кидав, Іво кидав, кидали й інші туристи, а чайки, репетуючи, сідали на воду й билися за ті крихти.

З пароплава відкриваються гарні краєвиди. А найкращий — біля Герцегнового, де море глибоко врізається в гори і утворює прекрасну Которську бухту. Доти я не бачив нічого подібного! Ми пливли вузькою бухтою. Вода тут майже блакитна, обабіч — високі гори, скелі цегляного кольору, і тільки берегом тягнеться вузька смуга зелені. Фантастичний вид!

Я був просто зачарований. Захоплювався аж до Дубровника. Перед Дубровником потемніло; море стало матове, а небо висіло над нами темно-синє і глибоке. Заблимали перші зорі, а на березі, де розкинулись Цавтат і Мліни, загорілося світло. І стало ще красивіше, бо здавалося, що то зорі поспадали з неба на землю і мерехтять над берегом.

А потім ми побачили цілий букет вогнів, неначе прибережна гора сипонула іскрами. То Дубровник сяяв фіолетовими неоновими вогнями і сипав іскрами у спокійне сталеве море.

3

— Коли ми купимо того човна? — запитав я дядечка, тільки-но ми ступили на набережну дубровницького порту.

Дядечко сопів, мов ковальський міх, бо тягнув наш здоровенний мішок, що важив, либонь, тонну, а то й більше. Ми, природно, пособляли як тільки могли.

— Хай йому лихо! — вилаявся дядечко. — Людина все ж таки не верблюд і не осел.

— Авжеж... — підхопив я.— Пригодився б віслючок тягти цей клятий мішок. Можна було б купити далматського.

— Не спіши, не спіши, мій любий. Передовсім треба добре роздивитися, що до чого.

Дядечко був майстром роздивлятися. І перше, що він побачив,— це затишна матроська харчевня з романтичною назвою «Під Розою вітрів». Вона стояла недалеко від порту, серед крислатих платанів і квітучих олеандрів.

— Загляньмо сюди,— сказав дядечко. — Я бачу там повно матросів і рибалок. Можна спитати про човна і взагалі.

— Вибачте, що — взагалі? — кинув я мимохідь.

— Взагалі така харчевня — найлучче місце для порядного діла, особливо, гм... коли йдеться про вітрильний човен. І до того ж тут можна добре й недорого попоїсти.

Я знав, що йшлося зовсім не про те, аби попоїсти, — просто дядечко, як відомо, має романтичну натуру і любить отакі екзотичні харчевні. Такий уже він є... Тож нічого дивного, що невдовзі ми опинилися в тінявому, освітленому лампіонами, садочку і почали роздивлятися, з ким би тут залагодити порядне діло.

Дядечкові не треба було довго роздивлятися. Його розкішна статура і полум’яна борода привернули загальну увагу. За хвилину біля нашого столика з’явився, похитуючись, матрос. Він наче з-під землі виріс і заговорив до дядечка невідомою мені мовою. Невдовзі виявилося, що то був матрос із грецького судна. Худий, кощавий, чорний, з витрішкуватими очима і з великим шрамом, який перетинав йому щоку від брови до куточка уст. Одне слово, герой із фільму про портові кишла.

Спершу матрос подумав, що дядечко теж грек, і мовив до нього як до брата, але дядечко відповів по-англійському, що знає тільки класичну гречизну. І на доказ пальнув кілька віршів з «Іліади» й кілька з «Одіссеї».

Оце дядечко! Коли б хто звернувся до нього по-санскритському, він теж відповів би. Це він може.

Грекові страшенно сподобалися вірші Гомера, тож він зараз же підсів до нас і почав розмовляти матроським сленгом[21]. Справдешній вінегрет, їй-богу, — трохи по-англійському, трохи по-французькому, голландському, а найбільше — махаючи руками. Дядечко одразу зрозумів грека, ба, можна сказати, заткнув його за пояс. Боки можна було порвати, коли він тлумачив матросові, що хоче купити пристойний вітрильний човен і вирушити в морські мандри.

— Дядечку,— встряв я,— адже у цього грека, либонь, немає вітрильного човна.

— То продасть свій пароплав,— пожартував наш морський вовк.— А зрештою... Треба розпитувати, бо інакше сидітимемо тут до самої смерті.

Хто може знати, що дядечкові забагнеться — ще й справді купить у грецького моряка пароплав.

Пароплава, одначе, він не купив, а поставив карафку червоного вина і заходився розпитувати неборака, як там його матуня, чи жонатий він, чи вирізали вже дітям мигдалики. А в ту мить, коли доїхав до дідуся і виявилося, що дідусь був 1920 року боцманом на флагманському кораблі грецького короля, до розмови пристав наш сусіда.

То був дебелий, плечистий чоловік з круглим, як місяць, лицем, сивими, по-молодецькому підкрученими вусами й блискотливими очима. Можна сказати, Алі-Баба, що випадком опинився в харчевні «Під Розою вітрів». Він був у червоній, розхристаній на грудях сорочці, темно-синіх полотняних штанях і шкіряних сандалях. А як глянув — очі йому блищали так весело, ніби то не дядечко, а саме він мав у кишені чеки на півтора мільйона динарів.

— Пане, — озвався він по-хорватському,— нащо ви марнуєте час із цим нікчемним греком? Я його знаю. Він зараз вам заспіває, що плавав у південних морях, а в Панамі у нього тітка, яка переписала йому фрахтоване торгове судно. Тим часом він плаває на грецькому кориті і ловить устриці. Просто чекає, щоб ви поставили йому ще півлітра цього паршивого вина.

— Якщо має охоту — я поставлю,— задерикувато відказав дядечко.

— Не варто, — сусіда жалісливо глянув на грека.— І так уже випив забагацько. Буде на вашій совісті. Згляньтеся над ним, бо мені печінка пухне, коли дивлюся на нього. І над собою згляньтеся. Не пийте цеї гидоти! — Сказавши так, він плеснув у долоні і гукнув хлопчака-кельнера.— Франку, синку мій, навіщо ти труїш чесних людей? Принеси нашому добродієві щось пристойне.

— Може, фрушкогірського? — нахилився кельнер.Ти прямо як у рай дивився! Давай пляшку фрушкогірського і сифон води. Тільки хутенько, бо гість іще занедужає!

Коли на столі появилася пляшка з золотою шийкою, Алі-Баба налив обережно келишки, потім підніс келишок, подивився на світло й захоплено цмокнув:

— Найлучче вино в Югославії! З Фрушкої Гори, пане! Як золото!

Дядечко теж цмокнув.

— Як золото, — повторив і собі. А тоді підняв келишок і спитав: — З ким маю честь?

Алі-Баба з гідністю випнув могутні груди.

— Я Стано Палада! — гукнув.— Стано Палада! Мене всі тут знають. В час першої світової війни я служив у цісарсько-королівському військовому флоті. Був матросом і за добру службу дістав орден Марії-Терези. Після війни плавав на трієстських суднах, був у Касабланці...— Тут він перелічив десятків зо два портів сливень цілого світу. Зробив це так, мовби в кожному з тих портів установлено меморіальні дошки з нагоди його перебування.

— Дуже приємно, — обірвав дядечко, коли той доїжджав уже до Ріо-де-Жанейро.

То була довга подорож, тому нічого дивного, що Іво почав позіхати. Спершу сором’язливо, стиснувши губи, а далі вже й на весь рот. Відомо, що позіхання вельми заразливе, тож я й собі став дерти рота, бо, щиро кажучи, був пекельно зморений, а тут збиралося на подорож довкола світу. На щастя, славний моряк закотвичив корабель своєї фантазії в Ріо і проголосив тост за польських моряків.

— Перепрошую, — схопивши дядечка за рукав, несміливо втрутився я.— Коли не помиляюся, ви, дядечку, мали намір купити вітрильний човен...

— Тобі не подобається цей хоробрий моряк? — спитав дядечко.— Я ще не бачив симпатичнішого.

— Я теж не бачив, тільки мені хочеться спати, і взагалі годилося б починати з човна.

— З човна! — гримнув на мене дядечко.— Такий душа-чоловік, а я йому одразу морочитиму голову човном!

— Але ж можна натякнути... Певно, він не образиться.

А дядечко, замість натякнути, наповнив келишки й почав оповідати...

Час минав. Іво заснув за столом, мені злипалися повіки, а про вітрильний човен і досі ні слова.

Нарешті я не витримав і пальнув заспаним голосом:

— Перепрошую, чи ви, пане, часом не знаєте когось, хто міг би продати нам пристойний вітрильний човен?

Це просто смішно: Стано Палада розумів кожне дядечкове слово, а коли озвався я — так глянув на мене, ніби я говорив до нього по-турецькому.

— Ми хочемо вийти на Ядран,— пояснив я і розпростер руки, вдаючи вітрило.

— На Ядран? — засміявся моряк.— Це чудово складається, бо саме завтра я випливаю.

— Ми хочемо купити човен, — мовив дядечко.

— Човна тепер ніхто не продасть, — відказав моряк.— Усі возять туристів. Човна можна купити аж восени. А втім, нащо вам той човен? У мене солідна барка, і я пливу на острів Ластове. Знаєте, де Ластове?

— Авжеж,— відповів дядечко.— На захід од Корчули, найбільш висунутий у море острів поблизу Дубровника. Чудово! Я планував поплисти і на Ластове.

Я певен, що коли б Стано Палада запропонував Галапагоські острови, дядечко згодився б, і оком не моргнувши. Такий уже він є, що кожному хоче неба прихилити.

— Ластове! — захлинувся старий моряк.— На Ядрані немає кращого острова. Там тихо і спокійно, бо далеко від берега. Туристів мало. Хіба що знавці. Кілька рибальських селищ і широке море.

— Широке море...— замислено повторив дядечко.— Широке море й тиша. Саме це нам і потрібно.

4

В ту мить нам найбільше був потрібен сон. Широке море і Ластове ми могли зоставити на завтра. Тим часом дядечко геть забув про ночівлю. Він найохочіше розкинув би свій табір у тіні платанів «Під Розою вітрів», але Дубровник — це не Синяєвіна і не пустирище над Скадарським озером. Тут діють інші закони. Поставити намет можна тільки в кемпінгу. А це суперечило широкій і невгамовній натурі нашого чародія.

— Де тут той паршивий кемпінг? — запитав він старого моряка.

— Хіба ви не можете переночувати в готелі? — сказав Палада.

— Краще вже лежати посеред вулиці!

— А в місті, в приватному домі?

Дядечко розпачливо підніс руки.

— Проклята цивілізація! Прокляті правила! Один раз на рік чоловік хоче жити по-людськи, а його замикають у мурах. Готелі! Помешкання! Кемпінги! Навіщо?

Виявилося, що в старому місті живе Станова небога, у якої туристи наймають кімнати. Шик! У середньовічній кам’яниці, де в період Дубровницької республіки мешкали державні радники! Палада так розхвалював, і я вже ладен був повірити, що там є навіть старожитний вітерець, котрий охолоджує прадавні мури. Дядечко страшенно розчулився і піддався чарівності оповіді, хоча й присягався, що скільки буде в Югославії — не мешкатиме ні в яких будинках.

— Якщо це справді кам’яниці з п’ятнадцятого віку, то можна спробувати, — мовив він сумним голосом.

Ми зупинили таксі, перетягли туди мішок і всі наші бебехи, старий Палада сів біля шофера, ми — ззаду, і гайнули до старого міста. Але дорогою з’ясувалося, що до старого міста в’їхати автомобілем не можна, бо старе місто — справжня історична пам’ятка і не переносить цивілізації. Отож довелося перти мішок на спині.

Увійшли ми поміж середньовічні мури з мішком на спині, як середньовічні прочани. Врешті опинилися на вулиці з якоюсь дивною назвою, а потім біля старожитної брами під номером п’ятнадцятим, і там узнали, що небога нашого відважного моряка кілька хвилин тому пустила у вільну кімнату двох німців.

Палада закипів гнівом. Найперше, що він хотів зробити, це витурити геть німців, а тоді послати небогу під три чорти, але дядечко пояснив морякові, що для такого дрібного діла шкода його шляхетних нервів і дорогоцінного здоров’я. Трохи посварившись, він поступився і пообіцяв, що знайде нам таку квартиру, якої не постидався б сам ефіопський імператор Хайле Селассіє, але ж у ту хвилину це не мало ніякісінького значення.

Становище було трохи комічне, а трохи трагічне, бо вже десята година, а ми ні в наметі, ні в готелі, ані на приватній квартирі, і — що найгірше — стопудовий мішок дедалі більше отруював нам життя.

— Безвихідного становища немає, — мовив дядечко, але тільки для того, щоб якось втішити нас.

Справді, ми залишили своє барахло у Паладиної небоги, дядечко з моряком подалися шукати квартири, гідної Хайле Селассіє, а ми дістали гроші на тістечка та фруктовий сік і мали ждати дядечка в поблизькій цукерні. Цукерня називалась «Йованка», тістечка були пресмачні, морозиво теж, і все було б гаразд, коли б Івові не стукнуло щось у голову.

Іво, як ви вже знаєте, завжди був дуже спокійний, а саме тоді ще й сонний. Я думав, що в «Йованці» він поспить над горіховим морозивом, а тим часом у нього вступив якийсь новий дух.

— Ти чуєш? — запитав Іво.

На жаль, я нічого не чув. А от Іво чув, бо зненацька кинувся до дверей і висунув голову.

— Співають,— сказав.

Справді, здалеку долинали приглушені голоси і звуки гітари.

— Хай собі співають, — відповів я. — Ми повинні чекати на дядька, бо невідомо, коли він поверне.

Моїми устами промовляв здоровий глузд, але тоді я ще не знав, що Іво — меломан-фанатик.

Лице йому раптом змінилося, очі заблищали, він був уже не сонний, спокійний Іво і не Іво-герой, то був інший Іво — замріяний до нестями. Таким я ще не знав його.

— Ти залишся тут, — сказав він і раптом зник мені з очей.

Я залишився, тільки ненадовго, бо як ум’яв третє тістечко і запив фантастичним бросквиновим соком, мені теж одразу перехотілося спати. І я вийшов на вулицю.

Вулиця була вузенька, старожитня, певна річ, і темна, але в глибині, на великому майдані палало світло. Це саме відти долинав той спів, котрий серед старожитніх мурів лунав як ангельський хор, а може, й лучче. Попрямував я в ту сторону — знайду, подумав, Іва, і ми разом повернемо до «Йованки».

Дійшовши до майдану, я не міг стримати радісного подиву. Мені здалося, що я раптом опинився в чудовому місті часів Ренесансу. Навкруг мене здіймалися прегарні палаци з мармуру та білого каменю, оточені дугами аркад, оздоблені майстерними скульптурами, а над палацами, немов колона — годинникова вежа.

Незабаром уже одинадцята, але яке значення міг тепер мати час, коли я був геть зачарований! Кожен був би зачарований, якби побачив головний майдан Дубровника з його палацами та вежами! Кожен забув би і про дядечка, і про те, що треба чекати на нього у кав’ярні «Йованка».

А коли б до того побачив іще прекрасний храм, а на його мармурових сходах цілу компанію з гітарами! Всі чорні, засмаглі, веселі і молоді, та ще й убрані так барвисто, що аж в очах миготіло. Хлопці в кольорових сорочках, дівчата в яскравих хустках.

Одним словом, фестиваль молоді на мармурових сходах старовинного храму. Молодь, звісно, не була ні старовинна, ні ренесансова, вона була найсучасніша — нестримна, суперспортивна і чудова. І серед тої молоді — мій розкішний Іво!

Хай йому грець, я чув багато хорів, та жоден з них не може рівнятися з цим хором на сходах!

Я був очарований, а їм хоч би що — знай співають наперемінки то сумних пісень, то веселих. І мене то смуток огортав, а то така радість, що аж жижки трусилися пуститися в танець по історичному майдану. Гарні то були пісні.

Найдужче сподобалась мені балада про безталанну дівчину з Герцеговини. Спочатку я мало не розплакався, а далі поринув у задуму.

Потім відкілясь появився молодіжний джазовий оркестр. Грали як чорти, а може, й краще. А всі танцювали, мов навіжені. Можна сказати, фестиваль сучасного танцю. Хлопці з дівчатами, дівчата з хлопцями, а хто не мав пари, той вигинався під музику сам, наче в нього вселилися злі духи.

І в мене вселився якийсь дух, отож і я утнув сам із собою твіста. Слово честі, ноги самі просилися в танець, і мені здавалося, що я танцюю, як молодий бог.

Геть забув про білий світ, а коли забув, то де вже було згадати, що ми повинні в «Йованці» чекати на дядька Леона.

А як згадав — пойняв мене розпач. Кинувся я до Іва.

— Іво! — гукнув. — Що ти робиш? Дядечко ж на нас чекає!

Іво, звісно, хотів і далі співати й танцювати.

— Іво, змилуйся, знову ж буде скандал!

Іво ще якусь мить був геть запаморочений, та ось нарешті отямився і зітхнув.

— Чув? Бачив?

— Чув, бачив, але тепер нам треба мчати до «Йованки».— Я потягнув його за рукав.

Іво йшов як загіпнотизований. Подалися ми просто до «Йованки», а там уже замкнено.

— Ловка історія! — скрикнув я.

— Не журися,— відказав Іво.— Підемо до небоги старого Палади, де лежать наші речі.

Прекрасна думка, тільки нам геть вилетіло з голови, де та небога мешкає. Я добре пам’ятав, яке у неї волосся, які очі, як вона була одягнена, проте, на жаль, ніяк не міг згадати ні назви вулиці, ні номера будинку.

5

Раптом до нас підійшов молодий хлопець з гітарою.

— Ви, товариші, з «Альбатроса»? — питає.

Убив нас та й годі! Хотів би я бути з «Альбатроса», але ж не був, тому й одказав мимохідь:

— Ні, друже, я з Варшави.

— З Варшави! — радісно вигукнув хлопець.— То ти поляк!

— Поляк,— відповів за мене Іво.

Ще мить, і я впевнився, як добре бути поляком, особливо тоді, коли тобі ніде спати. Бо невдовзі виявилося, що молодий гітарист по вуха закохався в одну студентку з Варшави і, хоч минув уже цілий рік, ніяк не міг одкохатися. Тим-то він сумував і носив біля серця її фотокартку.

Чудасія та й годі! Він учився в Загребі, вона у Варшаві, і весь час писали одне одному листи.

Щоб якось втішити його, я сказав:

— Не журіться, адже тут стільки фантастичних дівчат. Англійки, французки...

— О ні! — гаряче заперечив гітарист. — Такої, як Аня Сорочинська, нема на всьому світі!

Хай буде й так. Мені не хотілося сперечатись, тим паче, що він справді був правильний хлопець і, довідавшись, що нам ніде ночувати, зараз же запропонував:

— Я візьму вас на «Альбатроса», передрімаєте до ранку, а вранці знайдете дядька, і все буде гаразд.

Виявилося, що «Альбатрос» — це яхта студентського спортивного товариства. Просто розкіш!

Подалися ми до пристані, де стояли вітрильні човни. Ішли вздовж старезних оборонних мурів. Було таємничо і дуже романтично: небо всіяне зірками, повітря насичене запахом олеандрів, море спокійне, як дзеркало, а в воді, мов у свічаді, відбиваються усі вогні. Просто чарівно.

Було б іще чарівніше, та я прямо засинав по дорозі. Іво хитався, я його підтримував, а студент усе розповідав про Аню з Варшави, дістаючи з бумажника щораз іншу її фотографію.

Яхта стояла пришвартована до набережної. Я не міг навіть помилуватися нею, бо так хотів спати, що аж повіки злипалися. Зате я милувався зручною койкою і м’яким матрацом, на якому мали спати ми з Івом.

6

Прокинувся я від монотонного плескоту хвиль і жахливого хропіння. Був певен, що ми пливемо із славним Паладою на Ластове, а те нелюдське хропіння виривається з горла нашого дядечка. А проте я не розплющував очей, бо під легеньке похитування почував себе в стані божественного блаженства. Аж тоді, коли хтось кістлявим ліктем стусонув мене в око, я прочумався.

На жаль, дядечка не було біля мене, а «хтось», виявилося, був Іво. Я лежав з ним на надувному матраці, точніше, він лежав на матраці, а я на підлозі. Не міг збагнути, як я опинився в тісній каюті і чому оце пливу, погойдуючись на хвилях, що раз у раз заливали ілюмінатор над койкою. Та ось із горішньої койки знову почулося нелюдське хропіння, по тому я вздрів босу ногу, що звисала наді мною, і перелякано крикнув:

— О боже!

Іво розплющив повіки, остовпіло глянув на мене.

— Що сталося?

— Здається, ми пливемо.

— На Ластове?

— Хіба я знаю!

— Ми ж повинні були плисти на Ластове.

— Так, але з дядьком і з тим моряком.

— А ми... з ким пливемо?

— Ми... із студентом.

— Звідки ти знаєш?

— Бо він спить над нами і хропе.

Іво геть розгубився, зиркнув на ногу, що звисала над нами, і, зарепетувавши, скочив.

— Чого нас не розбудили?

— Хіба я знаю? — відповів я спокійно.— Спитай лучче у нього.

— Гей! — крикнув Іво. — Чого ви не розбудили нас?

За мить почувся заспаний голос:

— Одчепись! Не бачиш, що я сплю!

Проте Іво не хотів одчепитися. Схопив студента за плече, почав термосити.

— Куди ми пливемо? Що ви наробили? Вставайте!

Студент сів на койці, довго тер заспані очі, а потім глянув на нас, і на обличчі його появився вираз здивованого барана Ми довго дивились один на одного. Аж ось у нього щось просвітліло, він схопився за голову.

— Проспав! — зіпонув.

І ну перепрошувати нас, особливо мене, бо я ж із Варшави. Уночі, коли він привів нас на судно, змінилася вахта. Ті, що змінювалися, забули сказати про нас, а закоханий студентик, повернувшись удосвіта, заснув як убитий. Ловка історія! Там дядечко рве на собі волосся, тут студентик виправдується, і все марно, бо ми тим часом пливемо в синю далечінь.

— Куди, власне, ми пливемо? — спитав Іво, коли все з’ясувалось, а точніше — затемнилось.

— На острів Лопуд, мій друже, — відповів студент, куйовдячи пальцями кучеряву чуприну.

— Це далеко?

— Ні... Години зо дві при доброму вітрі.

— А не могли б ви повернути назад?

— Повернути назад? — здивувався студент.

Пояснивши йому все, я сказав:

— Ідіть до капітана і запитайте, чи не може він доставити нас назад у Дубровник.

Студент у розпачі застогнав.

— Ну й намилять мені чуба! Ну й вилають мене! Не гнівайтесь! Я геть забув сказати капітанові, що ви хочете тільки переночувати на яхті.

— То ти хотів! — випалив Іво.— Ми тебе не просили! — Він казав студентові «ти», ніби ходив з ним до одного класу. Певно, в Югославії такий звичай. Але мені так не личило, бо я бачив, що студентові вже вуса пробиваються під носом, отож із повагою до вусів озвався:

— Дурниці! Якщо вам мають намилити чуба, то лучче нікому не кажімо, пливімо, куди допливемо, а там буде видно...

— Що буде видно? — гаркнув Іво.

— Може, нам пощастить поплисти й назад.

— А гроші у тебе є?

— Так у дядечка ж є.

— Де? В Дубровнику?

Мені не сподобався такий тон, і я негайно спинив Іва.

— Ти не смикайся, бо це ж не мені стрелила ідея співати на сходах. Я хотів чекати. Ми б діждали дядечка, і все було б гаразд.

— На базікай! Сам співав і танцював, а тепер усе звертає на мене...

— Це ти базікаєш, бо тобі, здається, невідомо, що...

Ми були б добре посварилися, бо Іво розізлився, його чорні очі сердито блискали. На щастя, студент примирливо сказав:

— Якщо це вам так важливо, то я можу піти до капітана.

Іво зиркнув на мене, я на нього, і нам обом стало жаль бідолашного студента, бо що приємного, коли тобі добре намилять чуба.

— Е-е-е...— скривився Іво.— Не треба. Самі собі дамо раду.

А проте нам не довелося самим собі давати ради, бо за хвилину двері рвучко розчинились, і показалася спершу чорна борода, потім і її господар; а далі господар чорної бороди як крикне:

— Сто чортів! Ти ще спиш?!

Ці слова адресувалися студентові. Той зблід, щось забубонів. Тоді вогненний погляд бороданя спинився на нас.

— А це хто такі? Відкіля взялися тут?

Ба, я сам тої миті забув, хто я такий і відкіля взявся! Коли б хто сказав, що я впав з неба, я б теж повірив, але бородань — то, виявилося, був капітан — не повірив, і ну лаяти студента. Отак і сталося. Намилив студентові чуба, а все через те, що парубок закохався у польську дівчину з Варшави. Така вже його доля!

Коли капітан перекипів, студент показав на мене:

— Це поляк з Варшави... Йому ніде було спати, і я привів його сюди.

Я ще раз пересвідчився, як добре бути в Югославії поляком. Капітан полагіднішав, прояснів і заходився розпитувати — що? як? навіщо? Я все йому гарненько розтлумачив, а він поглядом морського вовка окинув синю далечінь і сказав:

— Ми вже біля Лопуда. Повернути не можемо — у нас свій рейс. Але по обіді звідси відходить пароплав, отже, надвечір ви будете в Дубровнику.

7

Ну гаразд. Нема лиха без добра і добра без лиха. Ні капітан яхти, ні студент не догадалися, що за душею в нас ані гроша.

Висадили нас у порту, побажали погожого вітру, студент навіть проспівав нам «Сто літ». І зосталися ми на невідомому острові, немов після корабельної катастрофи. Така вже доля, хай йому грець! Певно, мені так судилося — об’їхати всю Югославію без грошей і жити на дурничку. Нічого не вдієш!

— Що робитимем? — запитав я Іва, коли ми опинились на бетоновій набережній острова.

Іво розгледівся довкола.

— Гарно тут, — відказав.— Добре було б викупатись, а далі побачимо.

Тут і справді було гарно. Серед зелені та скель здіймалося невеличке містечко. Струнка дзвіниця височіла, наче білий сталагміт, націлений у напрочуд голубе небо. І вода була голуба, а в затоках темно-синя. Поміж скелями — зелені свічі кипарисів і великі канделябри могутніх агав, а мури будинків усипані фіалковими квітами бугенвілеї. Невеликі рибальські боти поверталися з нічної ловлі. Мов стадо темних потвор, сунули вони по збриженій воді. Лагідний вітерець повівав з моря, охолоджуючи розпечені скелі.

Ми знайшли тиху затоку, оточену скелями і розлогими, як парасолі, кронами піній. Дивні звуки линули з темних верхівок дерев. Немовби дерева співали.

— Що воно так грає в тих деревах? — спитав я.

Іво поблажливо всміхнувся.

— Цикади... На цих островах повно цикад, і здається, що то самі дерева співають. Люди називають ці острови Співучими. Тепер іще не дуже добре чути, а ввечері все довкола співає.

— Співучі острови... — замислено повторив я. Вслухався в ту дивну мелодію і від тої хвилі дуже полюбив її. Вона супроводила нас протягом наступних днів і навіть коли я повернувся до Варшави, зринала щоразу, як тільки я споминав той сонячний край.

Над затокою нависла висока скеля. Тінь од неї падала на воду, яка була тут сливе чорна. Іво видерся на ту скелю. Якусь мить стояв, розкривши руки, достоту великий птах, що от-от кинеться в глибину за рибою. Потім пригнувся,— і його бронзове тіло мелькнуло в повітрі. Тихий плеск розірвав водяну гладінь. Іво зник у морі; невдовзі виплив, пирхнув і засміявся:

— Спробуй ти!

Що було робити. Глянув я на скелю. Вона видалася мені висока, як вежа, і грізна, а ще грізніша була мічена тінню вода. Я швидко видерся нагору. В голові паморочилось.

Іво плавав унизу. Махнув мені рукою.

На його знак я зіщулився і з усієї сили відштовхнувся од скелі. Потім склав руки і занурився в холодну глибочінь. Коли я виплив, Іво шаленів з радощів.

— От бачиш, я ж тобі казав, що це не так важко! Чудово стрибнув! Тепер уже не боятимешся.

Я був щасливий, такий щасливий, що забув навіть про дядечка. Ми ще довго пірнали з тієї скелі і почували себе дедалі лучче. Тоді полягали на березі, на пласкій кам’яній брилі, і вигрівалися на сонечку. А дерева над нами співали й співали.

— Тобі добре, Іво? — поспитав я.

— Фантастично!

— А про що ти думаєш?

— Ніяково мені, що я так налетів на тебе. То ж моя вина, що...

— Дурниці. Може, навіть добре, що ми сюди припливли.

— Можливо...

— Може, ми ніколи в житті не побували б на цьому острові. Тобі так не трапляється, що хочеться побувати скрізь? Бо мені здається — людина повинна все побачити.

— Не вдалося б. Світ такий великий і широкий...

— Так, але жаль мені, що не знаю всього світу. Я навіть усієї Польщі не знаю. Був уже в багатьох місцях — у горах, на озерах, у лісах... Усе мені подобається. Навіть коли я йду парком і бачу пташок, то теж радію. І тому я хотів би побувати скрізь. А часом хотілося б бути скрізь одночасно.

Іво присів навпочіпки, уважно глянув на мене.

— Ти, мабуть, збожеволів!

— Ні, просто люблю часом помріяти, а коли мрієш, то в голову лізе всяка така всячина. Одного разу мені здавалося, що я подорожую в часі.

— В чому?

— В часі, розумієш? Здавалося, ніби я живу не тепер, а колись давно. І немає ще ні автомобілів, ані паровозів, і взагалі ніяких машин, а я при дворі якогось князя...

— Буйна у тебе фантазія. А може, тобі снилося... або читав щось таке.

— Можливо, бо я читаю багацько, і найдужче люблю книги про подорожі та про лови. Це теж спосіб подорожування...

— Думкою.

— Ну звісно. А куди б ти хотів насправді поїхати?

— Хіба я знаю... Може, в Африку або Таньганьїку, там, кажуть, є резерват, де забороняється вбивати звірів, і взагалі чудово...

— А я — на Аляску. Я читав прекрасну книжку про Аляску. На Алясці, брате, найбільше всякої звірини. Здибати ведмедя — це так, як у нас сарну, а лосі там — наче зайці! І фантастичні ліси, і прекрасні гори, а в горах бистрі потоки, а в потоках повно пестрюги та лососів. І індіяни, які живуть іще зовсім первісним життям. Страшенно хотілося б поїхати колись на Аляску...

— Хотіти можна, але ж треба мати торбу грошей.

— І паспорт,— сумно додав я.— Коли я виросту і зароблятиму, то, може, й виберуся.

Тут ми урвали свою цікаву розмову, бо на морі показалася моторка, а за нею — чоловік на водних лижах.

Іво зітхнув.

— Ех, брате, ти збираєшся на Аляску, а нам треба подумати, як дістатися назад до Дубровника, бо твій дядечко на смерть зажуриться.

— А справді, як звідси дістатися до Дубровника?

— Найлегше — пароплавом, але потрібні гроші.

— Скільки коштує квиток?

— Не знаю. Можна довідатись на пристані.

Ми подалися до пристані, і гадки не маючи, що по дорозі станемо гендлярами.

А було так. Ідучи стежкою понад тією скелею, з якої я навчився стрибати, ми здалеку уздріли три смоковниці, геть усипані плодами, котрі самі просилися, щоб їх зірвати. Вони були красиві, соковиті і казково солодкі. Підкріпили ми свої ослаблі організми, а потім Івові сяйнула геніальна думка.

— Слухай,— сказав він,— нарвімо їх і продамо на пляжі. Може, вистачить на квитки.

— Гаразд, тільки чи можна їх рвати?

— Ти ж бачиш, дерева ростуть на пустирищі. Це дикі смокви або рештки старого занедбаного саду.

Іво стягнув сорочку, розіслав її на землі, і ми взялися до роботи. Вмить нарвали стільки, що більше вже не вміщалося на розісланій сорочці, й урочисто рушили до містечка. По дорозі побачили широкий пляж, він аж кишів людьми. Діти, молодь, дорослі, старі — всякого віку, всякого кольору!

Ми зупинилися на самому березі, розклали на чистому камені свій крам і вже готові були продавати, тільки не знали по чім.

Підрахували на око, що одна смоква має коштувати вісім динарів. Але ж це нелегальна торгівля. Якщо ми візьмемо за смокву п’ять динарів, то покупець буде задоволений і ми залишимось із чистим сумлінням, тим паче, що краму у нас доволі.

Іво став на сусідньому камені, задер голову і голосом арабського вуличного торговця закричав:

— Смокви! Смокви! Солодкі, соковиті, дешево — по п’ять динарів! По п’ять динарів!

Репетував на все горло, мало барабанні перетинки не лопались. Нічого дивного, що скоро нас оточили туристи, приваблені співучими вигуками молодого торговця.

Смокви йшли як морозиво — по п’ять динарів штука, а хто купував десяток, то ми давали йому ще одну — хай знає, що має діло з солідною фірмою.

Певно, ми таки заробили б і на дорогу, і ще й на морозиво, але на пляжі зненацька появився югославський міліціонер, їй-богу, появився, і — що найгірше — прямував просто до нас!

— Тікаймо! — прошипів Іво.

Одначе втекти ми не встигли, бо міліціонер був уже біля нас і почав офіційно:

— Що ви тут робите?

Смішне запитання. Бачить же чоловік: продаємо смокви. Коли б ми сказали, що милуємося далматськими краєвидами, він би все одно не повірив.

Ми стояли, як два стовпи, ані пари з уст, аж доки він крикнув:

— Відкіля у вас ці смокви?

— З дерева, — задерикувато відповів Іво.

— Де ви їх украли?

Це було вже занадто. Іво не витримав, і я не витримав, бо хоч ми й сиділи без грошей, а проте честь і гідність у нас лишилися, аякже! Сказали йому, що ми не злодії, і взагалі хай він собі не уявляє казна-чого, бо смокви ми зірвали з диких дерев; коли він має охоту, можемо показати де саме.

— Ну, ну,— міліціонер недовірливо похитав головою.— Знаємо ми таких!

— Яких — таких? — обрушився Іво. Я не обрушився,— як чужоземцеві, мені це не личило,— а тільки додав не по-сербському й не по-польському:

— Безпідставно підозрюєте нас...

Міліціонер офіційно зиркнув на мене з-під насунутого на очі козирка:

— А ти звідки?

— З Варшави, — відповів я з гідністю.

— А з ким? Де старші?

— З дядечком. Він чекає на нас у Дубровнику.

— В Дубровнику? — здивувався представник влади.— А ти звідки тут узявся?

— З Дубровника.

— Яким чудом?

Ну от, тут спека до дідька, а я повинен оповідати йому свою історію од сотворіння світу, а точніше від тої миті, коли ми здибали закоханого студентика з гітарою.

— Ми не винуваті, — почав я, — що один студент із Спліта закохався в одну студентку з Варшави...

— Який студент? У кого закохався? — нетерпляче перебив міліціонер. — Ближче до діла, громадянине, бо я не люблю, коли мене водять за носа!

— Я зовсім не хочу водити вас за носа, — відрізав я. — Тільки ви...

— Що я?

— Е-е-е... що там казати,— втрутився Іво.— Причепилися до нас не знати чого.

— Що?! — вигукнув міліціонер.— Ти ще й приндишся? Коли так — ходімо до комісаріату, там ви іншої заспіваєте!

Щиро кажучи, я зітхнув з полегкістю, бо волів іти до комісаріату, аніж оповідати йому складну історію нашої мимовільної подорожі.

8

В комісаріаті було достоту так, як і має бути: портрет президента, кілька службових оголошень на стіні, письмовий столик, стілець і лава. Слово честі, комісаріати в усьому світі схожі між собою, як дві краплі води, бо я вже бачив кілька їх у кінофільмах. Отож стали ми перед столиком, а за столиком сидів дуже товстий і дуже кумедний сержант. Чорне волосся у нього було острижене під їжака, а вуса стирчали під носом, як зубна щітка; до того ж він був трохи зизоокий, так що я не знав, чи він дивиться на мене, чи на Іва, чи кудись зовсім в іншу сторону.

Одразу — що? де? як? А ми як на сповіді — щиро і прямо: це, мовляв, несправедливість, бо ми зірвали смокви з нічийого дерева.

Але міліціонер, який привів нас, був страшенно важний і заходився доповідати офіційно, що ось так і так, а передусім — що ми чинили опір владі.

— Який опір? — обурився Іво.— Ми ж прийшли сюди, мов двоє ягнят! — А потім насмішкувато додав: — Хіба це годиться — арештовувати поляка, що загубив у Дубровнику свого рідного дядька!

Сержант усміхнувся під вусами, бо діло явно не годилося, і скоса зиркнув на мене.

— Тобі подобається у нас?

— Ще й як!

— А смокви смачні?

— Фантастичні.

— Хотів би побачити свого дядька?

— Ну звісно.

— То побачиш, бо нам уже телефонували з Дубровника. Розшукують вас повсюди.— Раптом звернувся до міліціонера: — Дякую вам, що знайшли цих хлопців.

Отак усе й скінчилося. Тільки жаль нам було тих смокв, що зосталися на пляжі. Та, зрештою, дідько з ними, ми й так мали в кишені близько трьохсот динарів, а до того ще й задоволення, що сержант пошив у дурні нашого міліціонера. Добрячий дядько, так з нами цяцькався, наче ми були його небожами. Одразу став мене розпитувати, почім у Варшаві яйця, по чому петрушка і кольрабі, яловичина, хліб і до якого класу я ходжу. Як довідався, що я перейшов до сьомого — зараз же вийняв з кишені фотографію свого сина, котрий теж перейшов до сьомого класу; син не був зизоокий, тільки спереду у нього було вибито два зуби, і звали його Павел Вуйкович.

Сонце пекло як на погибель — сорок ступнів у тіні,— і сержант ні з того ні з сього запропонував одвезти нас до Дубровника міліцейською моторкою. Чудовий чоловік, нічого не скажеш, — не дозволив чекати на пароплав, який відходить аж увечері, а посадовив нас у моторку, сповістивши перед тим міліцію в Дубровнику і дядечка, що погуба знайшлася й за годину буде на пристані.

Мені камінь звалився з серця, і я так зрадів, що хотів обняти нашого зизоокого опікуна. Але це не личило, отож я тільки подякував йому. Іво теж подякував.

І було б усе гаразд, якби не чекання зустрічі з дядечком.

Я уявив собі цю зустріч. Мурашки мені побігли по тілу і волосся стало сторч — я ж пообіцяв, що не встругнемо більше ніякої штуки, а от же встругнули. Тим часом ми мчали моторкою просто на Дубровник — з комфортом і з честю.

Коли підходили вже до пристані, я побачив нашого дядечка. Трохи зрадів, а трохи здрейфив, бо ще не знав, у якому він гуморі. Аж тоді вже, як ми вискочили з човна, я довідався.

Дядечко дивився на нас спідлоба. Хвилину мовчав, наче йому забракло слів, щоб передати свій гнів. А тоді як сипоне!

Почав од нікчем, голодранців, шмаркачів, а кінчив на хуліганах.

— То це ви так ждали! Знову мене підвели! А я тут сушу собі голову, що з вами могло статися, я рву на собі волосся!

Дядечко лаявся, а ми, як трусики — анімур-мур, тільки зиркали на сержанта, чекаючи, що він доповість.

Побачивши розкішну дядечкову бороду, сержант наче язика проковтнув, тільки поглядав скоса то на мене, то на Іва, а, власне, й невідомо, на кого. Аж коли дядечко крикнув, що взагалі не хоче знати нас, і щоб ми й не думали про Ластове та про подорож із старим Паладою, сержант стиха мовив:

— Вони не такі вже й погані...

— Жичу вам, пане, щоб у вас були такі сини, то ви за тиждень посивієте, а тоді підете замовляти собі домовину!

— У мене теж є син, — простогнав сержант.

— Вітаю вас!

— І, уявіть собі, мій Павел перейшов до сьомого класу. І як тільки перейшов, то захотів, щоб йому купили велосипеда.,.

— І ви, певно, купили.

— Ні, в тому й біда, що саме тоді не було грошей.

— Ото й добре, бо їм уже в голові паморочиться.

— От якраз і недобре, бо Павел образився і втік з рибалками на острів Млет.

— Гарно! — гукнув дядечко, а потім зненацька розсміявся.— Ви — міліціонер і не могли впильнувати власного сина! Вітаю!

Я знав, що дядечко вже одійшов. Сержант теж знав, бо зараз же пояснив:

— Бачите, іноді найважче буває встежити за власним сином. А вони, — показав на нас, — не такі вже й погані.

— Не такі вже й погані, — повторив дядечко. — Тільки можуть так залити сала за шкуру, що ого! Щастя, що я не маю дітей, бо здурів би вже! — Раптом глянув бистрим оком на сержанта Вуйковича, усміхнувся щиро і додав: — Ви були б доброю вихователькою в дитсадку, їй-бо! Душа-чоловік! Перепрошую, що ці бовдури завдали вам стільки клопоту, дякую за труди і страшенно радію, що познайомився з вами...

Сержант козирнув.

— Пам’ятайте — все-таки ці хлопці не такі вже й погані.

Дядечко, треба визнати, мав почуття гумору. Коли я розповідав йому про закоханого студента і про смокви, він аж заходився сміхом.

На другий день удосвіта ми з старим Паладою випливли з дубровницького порту в чудові мандри серед архіпелагу далматських островів — Співучих островів. Чотири пірати, будь здоров! Куди там тому Кармазинному піратові, якого я бачив у кіно. Де йому до мого дядечка або до славного моряка Палади, який тричі обплив земну кулю і пив у всіх тавернах світу. Про нас і споминати не варто. Ми почували себе так, ніби народилися на піратській каравелі серед гуркоту гармат, брязкоту рапір і стогону конаючих.

А перед нами море — велике, широке, неосяжне. І вітер надував полатане вітрило старого рибальського бота, який мав горду назву «Тайфун». Хто міг плисти на «Тайфуні», як не сущі пірати! Не ті, що з книжок, не з кінофільмів і не з телепередач, а справжні, із плоті і крові!

Отже, прощавайте, сухопутні щури! Вилежуйтесь собі на пляжах Будви, Герцегнового і Дубровника! Прощавайте, готельні блощиці, дубровницькі твістівці! Ми посилаємо вам зневажливу посмішку і повертаємось до вас кормою. Край, бистрий «Тайфуне», сріблясті хребти хвиль, веди нас до великої пригоди!

В Далмації все старожитнє, навіть море. Про нашого Пяста[22] ще й горобці не цвірінькали, а на Адріатиці вже плавали фінікійські кораблі. Все це я знаю від старого Палади.

Фінікійцям доводилось плавати, бо в Іллірії були запашні мастила, що їх полюбляли фінікійські жінки. Зате фінікійки нічого не робили, хіба тільки лаяли своїх чоловіків, що замало привозять, та ще шпарувалися мастилами. Грекині теж шмарувалися, тому греки засновували тут свої колонії. А після греків — римляни, потім сарацини, венеціанці, турки... Аж голова йде обертом!

Всі плавали в тому чудовому морі і залишали по собі легенди. Тож нічого дивного, що легенди повивають ті краї.

Так ото фінікійці припливали по запашні мастила, по ліс на щогли, а наш капітан — Палада — припливає здебільша по вино, садовину та городину. Він, можна сказати, сучасний фінікієць, бо теж плаває в торгових справах на своїй барці, яка мало чим різниться від фінікійських суден. Отож плаває Палада поміж далматськими островами і постачає ті невеличкі місцевості вином та свіжими фруктами.

На цей раз ми веземо дві бочки червоного вина і цілу гору фантастичних кавунів. Об’їдаємось кавунами, бо вони прекрасно гамують спрагу. Якщо й далі матимемо такий апетит, то не зостанеться жодного кавуна.

Тут усе надзвичайно барвисте і екзотичне. Ми пливемо з Дубровника на острів Ластове. По дорозі зупинилися на острові Млет, а зараз проходимо Колочепський канал. З одного боку у нас — суходіл, а з другого — острови: Колочеп, Лопуд, Шипан, Яклян і Олипа. З одного боку гори, з другого — теж гори, і нам бачиться, що пливемо в скельній трубі. Можна нічого не робити, тільки милуватися красою цього куточка.

Минули Шипан, потім Яклан, а далі вузенькою протокою вийшли в широке море. На Олипі є морський маяк. Я залюбки став би доглядачем маяка, слухав би шум моря і показував дорогу кораблям. На жаль, на Олипі вже є доглядач маяка, тож нічого не вдієш.

Як тільки ми пропливли протоку Вратник — одразу ж відкрився прекрасний вид на острів. Море злегенька сріблилося піною, а вдалині показалося чудове золоте пасмо гір, наче з морського дна раптом виринула велетенська риба. То й був Млет, до якого ми прямували.

Ми пливли понад берегами Млета, і здавалося, що тому острову кінця-краю немає. Нічого дивного! Адже довжина його — тридцять сім кілометрів.

Що довше тривала подорож, то таємничіше ставало. Береги обривистими скелями спадали просто в море, над ними пнулися вгору карликові сосни, а вище здіймалися круті схили, порослі дикими кущами, і знову — руді, сливе червоні скелі. Острів був грізний, неприступний. Я не міг собі уявити, як у такому пустирищі живуть люди. Отож запитав про це старого Паладу.

Достославний морський вовк, якому на суші не закривався рот, сидів тепер мовчазний і задуманий.

— Побачиш,— одказав знехотя.

І справді, незабаром серед берегових скель ми завважили вузьку протоку. Палада повів човен між урвистими берегами. І ми зненацька опинилися у цілковитій тиші. Вітрило залопотіло й безсило повисло. Якусь хвилину ми ще пливли за інерцією. Аж коли перетнули протоку, вітер знову надув вітрило і штовхнув човен на збрижену воду затоки.

Пливли повільно серед архіпелагу маленьких острівців. Вони скидалися на зелені гриби, що виростають з темно-синьої води. Береги їхні білі, вапнякові, а шапки — зарослі кучерявими соснами і тамариском. Коли ми проминали маленький острівець, я знову почув дивну музику цикад. Співали дерева, співали цілі острови.

І було дуже гарно й так романтично, що в голові самі складалися вірші. Записати їх я не мав часу, а жаль — може, виникла б якась фантастична поема про Співучі острови.

Старий Палада обережно вів човен. Мусив пильнувати, щоб не наскочити на скелі. Сидів біля керма й міцно тримав трос бома. То натягував його, то попускав, а вітрило ліниво ловило слабкий бриз і штовхало човен через затоку.

Раптом з-поза зелених сосен показалася струнка дзвіниця. Майже тої самої миті вдарив дзвін. І чудовна тиша сповнилася його сріблястими звуками.

— Полаче,— мовив Палада.

Незабаром із зелені виринуло біле містечко. Серед кипарисів, піній, агав і оливкових садів воно було мов іграшкові кубики, розсипані над волошковим дзеркалом моря. Кілька білих вітрил удалині сунули по воді, мов паперові трикутнички. Чайки знялися з берега. Прилетіли до нас, і ми з Івом кидали їм у воду шматочки хліба.

— Бачиш, — озвався Палада,— навіть на цьому суворому острові живуть люди, а ти думав, що тут пустиня. Легенда розповідає, що в стародавні часи тут були піратські кубла...

— От і добре,— засміявся дядечко,— можемо сміливо вдавати з себе піратів.

— Пірати Співучих островів,— додав я замислено, бо був геть зачарований тим чудовним куточком.

9

Невдовзі ми дісталися до пристані, пришвартували «Тайфуна». Старий погнав нас до роботи — треба було вивантажити частину кавунів і одну бочку вина. Скінчилося dolce far niente, тобто солодке неробство. Закачали ми рукава, поставали вряд; дядечко подавав мені, я — Івові, Іво — нашому капітанові, а той справно складав великі зелені кавуни у красиву бурту.

Приємно, пробайдикувавши кілька днів, попрацювати. Отож і махали ми здорово, аж піт очі заливав. Палада тільки погукував:

— Давайте, давайте, паничики! Більше духу, дженджики!

А дядечко сміявся і покрикував:

— Кавуни солодкі, свіжі! Раз, і два, і три!

Незабаром ціла бурта кавунів, майстерно викладена, мов піраміда, виросла на кам’яній набережній.

— Досить! — сказав старий Палада. — Тепер можете оглядати Полаче, а я маю ждати покупців.

Дядечко витер піт з лоба.

— Заночуємо тут?

— Аякже,— відповів морський вовк.— Не плисти ж уночі на Ластове.

— В такому разі треба знайти якесь пристойне місце для табору. Я не спатиму на кавунах.

— Жичу успіху! — гукнув Палада.

Дядечкові зайве було жичити успіху, бо він, як відомо, майстер знаходити найкрасивіші місця під сонцем. Але, перш ніж знайти таке місце, ми відкрили фантастичні руїни старого римського палацу. Власне, їх і не треба було відкривати. Вони стояли на самому березі моря, а під мурами їх тулилися, мов гнізда ластівок, маленькі далматські будиночки.

Серед руїн кишіли туристи.

Страшенно подобалися їм ті руїни, бо туристи, знай фотографували та фотографували. Тільки й чути — клац, клац! Це ж такий нині туризм. Людина їде за тисячу кілометрів, аби лиш зробити тисячу й один знімок. Такий турист-фотограф не має часу ні пообідати, ні покупатися в морі, він усе ходить і клацає. Потім вертає до Парижа, Лондона, Франкфурта і хвалиться, де то він бував і що видав, а сам, власне, нічого не бачив, бо дивився на все через об’єктив свого фотоапарата.

Зате дядечко любив усе оглядати власними очима, любив задуматись над красою природи, помилуватися прастарими руїнами і все глибоко пережити. Я теж замислився, бо думав, що світ — напрочуд таємничий. Сиджу собі на мармурі і думаю, відкіля він тут узявся? Хто зводив ці сміливі будівлі? Хто мешкав у цих розкішних палацах?

Стародавні римляни, звісно. Але які вони були? Що думали? Як жили? Одне можна сказати певно: велося їм незле, якщо мали такий літній палац на далекому острові! Любили добре поїсти й попити. Купалися щодня в термах, а бенкетували, кажуть, лежачи. (От іще божевільні! Це ж дуже незручно!)

Словом, жили собі як у бога за пазухою і на все плювали, бо мали тьму-тьменну рабів та рабинь, які за них працювали, а найголовніше те, що римляни владарювали сливе над усім світом. А отак скінчили... Зосталися самі тільки руїни, та легенда, яка витає над ними.

Думали ми над тими руїнами, але недовго, бо коли скрізь крутяться туристи з фотоапаратами, то думати важко; отож дядечко гнівно пирхнув і сказав:

— Отруюють людині життя! Рух — як у Варшаві в години пік. Тікаймо звідси!

І ми втекли куди очі бачили. А очі тим часом побачили виноградні лози, бо за Полачевим розкинулись виноградники та оливкові сади. Там було тихо, тільки цикади вигравали в сріблястому листі.

— От клопіт! — озвався дядечко.— Варто було б такої місячної ночі прийти до тих руїн і трохи подумати.

Мені вельми сподобалась ця ідея, от ми й постановили вернутися до руїн уночі, коли їх припорошить блідо-зелене сяйво місяця і вони будуть ще таємничіші.

— А тепер, мої любі, я покажу вам щось набагато красивіше од руїн і нескороминуще.— Обличчя дядечкове стало таємниче, і нам закортіло узнати, що він покаже. Але дядечко — ні пари з уст, бо хотів нам зробити несподіванку.

Гаразд, несподіванка — то несподіванка. Я люблю несподіванки, отож не надокучав йому.

Пішли ми за дядечком. Він вів нас вузькою дорогою, вимощеною кам’яними плитами. Дорога помалу піднімалася поміж оливковими садами. Земля навколо була червона, спечена сонцем, далі тягнувся старий ліс. Отож ми йшли в тіні, не відчуваючи духоти. Раптом серед прегарних, похилених над скелями піній щось блиснуло, мовби сонце відбилось у дзеркалі. Перед нами лежало блакитне озеро.

— Дядечку! — закричав я.— Це ж фантастичне озеро на острові! Звідки ви взнали про нього?

— Мені сказав наш Палада.

— Ну й вразили ви нас! — гукнув Іво.

— Оце несподіванка!

Ми спустилися нижче і стали на березі. Вода була голуба і прозора — на дні видніли великі білі камені,— а дерева темнозелені. Навколо панувала тиша. Ми стояли, зачаровані. Ніхто не потрапив видушити хоч слово. Перший озвався дядечко:

— Чудове місце для табору.

— І для плавання,— додав Іво.— Дно добре видно. Отут, мабуть, риби!

Місце було просто вимріяне, тільки ми, на жаль, не взяли з собою ні намету, ані харчів; як же тут отаборишся? Я гадав, що дядечко зараз же вирядить нас по той пекельний мішок, але наш чародій змилосердився.

— Ви тут почекайте на мене, — сказав,— а я скочу, заберу спорядження.

— Можу вам допомогти...— запропонував Іво.

— Ні, дякую, впораюся сам. Найму віслюка, і на ньому притягну все. А ви сидіть на місці, щоб мені знову не довелося вас шукати.

— Не хвилюйтесь, дядечку, ми нікуди. Сидітимем тут, як пні, і ніщо не стукне нам у голову.

10

Лихої години я промовив ті слова, бо дядечко ще не зник на дорозі, як нам уже щось стукнуло. Уздріли ми вузесеньку стежечку, що бігла понад озером. Нема нічого зрадливішого, як отака вузенька стежка, що веде невідомо куди. Одразу на покусу підводить: чи не зазирнути тільки за перший поворот, побачити... Нас теж нечистий спокусив, от і заходилися ми спочатку кидать у воду камінці млинчиками, а потім не знати як опинилися на стежці, і ноги самі понесли нас далі...

Відійшли трохи й зненацька уздріли на озері якогось чоловіка в човні. Він стояв і плавними рухами закидав у воду невід. Був якийсь чудернацький на взір. Широкі штани з коричневого сукна, біла сорочка без коміра, густенна каштанова борода — хоч сам ще молодий,— а на голові — невеличкий коричневий чепчик.

— Що за проява? — прошепотів я до Іва, коли ми зупинилися за сосною.

Іво таємниче глянув на мене.

— Фіу-у-у... Я вже знаю. Це, либонь, пустельник.

— Справжній, чи той, про людське око?

— Про людське око, звісно! Певно, приїхав із Петроваца продавать туристам черепашки...

В цю мить пустельник насилу витягнув невід, у якому тріпотіла велика риба.

— Зубатка! — шепнув Іво.

— Звідки ти знаєш? А може, сазан...

— Сазанів тут немає, і закрий рота, бо сполохнемо.

— Зубатку?

— Ні, пустельника.

Тим часом пустельник вийняв рибину з невода і поклав її в дерев’яну скриньку, що плавала біля човна.

— Ласун, — мовив Іво, — хоче мати зовсім свіжу рибу.

— Цікаво, де він живе? — запитав я по хвилі.

— Як це — де? В своїй келії.

— А де ж та келія?

— Коли б я знав! У всякім разі десь поблизу дороги, щоб туристи могли туди заходити і дивуватись. Зрештою, зажди хвилинку, зараз узнаємо.

Узнали, тільки не зараз, бо пустельник не квапився. Ще раз закинув невід і витягнув ще одну рибину. Коли риби вже було майже повна скринька, він сів за весла і поплив уздовж берега. Незабаром човен зник за прискалком, а нам аж свербіло з нетерплячки — що буде далі.

Побігли стежкою на прискалок і звідти побачили човен. Він гойдався біля самого берега, прив’язаний до сосни. Був порожній.

— Ну й показав нам носа! — прошепотів я. — Тепер шукай вітра в полі...

— Либонь, пішов до своєї келії, — догадувався Іво.

Ми обережно рушили до човна і вже підійшли до нього, коли це з кущів несподівано виринув пустельник. Уздрівши нас, він став мов укопаний. І ми теж стали мов укопані, і стояли б так, може, й годину, коли б пустельник не озвався перший.

— Слава господу богу... — мовив дуже набожно, як і личить пустельникові.

— На віки віків,— одказав Іво.

— Добрий день,— випалив я, бо якщо це був пустельник про людське око, то йому байдуже, як я до нього поздоровкаюсь.

— Гарний день, — промовив пустельник.

— Гарний,— відповів я.— Тільки страшенно жарко.

— І варто б викупатись, — усміхнувся той пустельницьким усміхом — чи то весело, чи сумно.

А Іво на це ні в тин ні в ворота:

— Хіба пустельники купаються?

Бородань добродушно всміхнувся:

— Коли дуже жарко, то навіть пустельники шукають прохолоди.

Іво вдавав із себе наївного, буцімто він нічого не відає і не догадується, а тим часом зиркав на мене і значливо підморгував.

— Перепрошую,— сказав він,— а де ваша келія, нам так хотілося б побачити її...

Бородань трохи ніби здивувався, а потім усміхнувся. (Певно, подумав, що ми дамо йому грошей).

— Недалеко,— відповів.— Можу вас перевезти, якщо хочете.

— Це здорово! — вигукнув я.— Ще ніколи в житті не бачив справжньої келії! Один раз, правда, бачив фільм про пустельника, який закохався в доньку одного князя, і потім був страшенний скандал...

Бородань розсміявся.

— Звідки ти, сину? — спитав він по-батьківському.— Чую, розмовляєш не по-нашому.

— Я з Варшави. Тільки у Варшаві немає пустельників. Колись нібито був один, але я його не бачив.

Як тільки наш милий пустельник почув, що я з Варшави, обличчя йому засяяло приязню. І я дійшов висновку, що в Югославії навіть пустельники дуже люблять поляків. Чекав, коли бородань почне декламувати вірші Міцкевича, але він, замість читати вірші, сказав:

— Залазьте, хлопці, в човен.

Я глянув на Іва.

— А дядечко? — запитав.

Іво скривився як середа на п’ятницю.

— Дядечко? — Видно було, що він не хотів утретє гнівити дядечка, а водночас його дуже тягнуло до тієї келії, і доводилось боротися з самим собою.

Я теж боровся, але за хвилину мені сяйнула прекрасна ідея.

— Дядечко наймає осла і, сподіваюся, найме його не скоро...

— Авжеж,— підхопив Іво.— Хтозна, чи осел буде на місці. Певно, дядечко зайде ще до корчми...

— Зайде до корчми, щоб роздивитися,— підхопив я, ще дужче зрадівши,— а ми тим часом оглянемо келію.

Не вагаючись більше, посідали в човен, пустельник узяв весла, і ми рушили. Спочатку пливли уздовж берега, а тоді повернули до маленького острівця, який зненацька виринув попереду. Видно було його круті скелясті береги, а над скелями — плетиво зелених піній.

— То ви мешкаєте на цьому острові? — озвався Іво.

Пустельник тільки головою кивнув.

Іво пустотливо примружив око і випалив:

— Ви тут мешкаєте тільки для годиться?..

— Не розумію тебе, сину мій.

— Просто щоб замилити туристам очі?

Пустельник опустив весла — руки йому опали.

— Що ти вигадуєш, сину мій?

І він мав слушність. Забагато вже Іво дозволяв собі! Мало того, що схотів побачити келію, так ще й почав робить такі зауваги. Мені хотілося врятувати становище, от я й сказав мимохідь:

— Він не розуміє, що коли ви вдаєте, то не всі повинні про це знати.

Очі бороданеві закруглилися з подиву.

Іво засміявся.

— Гаразд, гаразд. Я знаю одного пустельника з острова Свети Никола. Тільки він не вдає з себе такого невинного, як ви, пане.

Я думав, що бородань посеред озера викине нас із човна, аж ні, не викинув — видно, мав добре серце; тільки обличчя йому споважніло, і він так дивився на нас, ніби вгледів на наших головах щонайменше бузькові гнізда. Потім кріпко схопив весла і погнав човен до острова. Становище було трохи ніякове, зате місцевість — прегарна! Ми якраз підпливали до острівця. Озеро було спокійне, на воді довгим шлейфом тягнувся слід нашого човна, а скелі аж палали в сонячному промінні.

Чудовий острів, і на острові озеро, а на тім озері — ще один острівець. Я міг би припустити, що на тому острівці ми побачимо ще менше озерце, а на озерці... і так без кінця-краю.

Та ось ми й дісталися до берега. Пустельник перший вискочив з човна, прив’язав його, а ми, збентежені, сиділи ні в сих ні в тих. Одначе діватись нікуди — довелося зійти на берег.

Ми побачили в заростях невеличку халупку на кам’яному підмурку.

«Келія», — подумав я.

Іво теж так подумав, бо шепнув мені:

— Мабуть, там у нього склепик, а в склепі — вино, саламі і транзисторний радіоприймач.

Але то була не келія, бо коли бородань одчинив двері, ми побачили всередині старі весла, неводи, гаки і красивий човен, що стояв на козлах. Бородань на мить зник у сутінках халупи.

— Обдурив нас, — прошепотів Іво.— Нема ніякої келії.

— Зажди,— шикнув я.— Ще може статися...

І — хай йому лихо — сталося! За хвилину з халупи вийшов наш бородань, і ми ошелешено вирячили очі: наче й він, тільки геть інший! У коричневій чернечій сутані з каптуром, підперезаний білим шнурком, на грудях — великий хрест. Справжнісінький монах, їй-бо! Я гадав, що ми провалимось крізь землю від сорому, але ніяк було провалитися, бо стояли ми на твердій скелі. Отож треба було або тікати, або щезнути, розчинитись у повітрі.

— Чого ви так витріщились? — запитав монах.

— Бо... бо...— промурмотів Іво,— нам страшенно прикро. Ми думали, що ви, пане монаху, не монах, а пустельник, який удає пустельника...

Монах, виявилося, був правильний хлопець. Як зарегоче! Я думав, що боки порве, одначе не порвав, тільки сльози йому дзюрком полилися по засмаглих щоках...

— Ну й пошились ви в дурні! — вигукнув.— І що вам стукнуло в голову?

Ми не встигли відповісти, бо зненацька нам почулося, що на березі острова хтось гукає. Спочатку я гадав, що то розбуджений пугач, а може, рибалка заблудився, але ні — то не пугач і не рибалка, а наш коханий дядечко. Я впізнав його по зичному голосу.

— А хай тобі грець! — крикнув я.— Дядечко нас шукає. Треба повертати!

— Гаразд,— зауважив Іво,— але як ми дістанемось до берега?

— Скільки туди може бути? — поцікавився я.

— Метрів триста.

— В Мілочері ти хотів плисти два кілометри, а тепер вагаєшся?

Іво перестав вагатися, натомість завагався монах.

— Стривайте, — сказав він.— Не можу ж я вас так одпустити. Беріть човна, а на березі прив’яжіть його там, де ми здибалися.

11

Я думав, що попереду на нас чекає сумна доля, що дядечко змішає нас із болотом, а він тим часом приготував нам нову несподіванку. Ця несподіванка мала довгі вуха, стояла на чотирьох ногах і їла будяки.

— Гарний, га? — спитав дядечко так, наче ми взагалі не розставалися.

— Ви, дядечку, справді купили цього віслюка?

— Ще б трошки, й був би купив.

— А де господар?

— Певно, сидить іще в корчмі і попиває вино.

— Ви, дядечку, теж?..

— Мусив, хлопче, бо інакше довелося б тарабанити той пекельний мішок на власній спині.

Ми одразу ж узялися до роботи. Дядечко знайшов фантастичне місце для табору, а ми з Івом поставили намет. Віслюк тим часом скуб собі травичку, будяки і задоволено помахував хвостом з китицею на кінці. І було б усе на сто двадцять, коли б йому не заманулося поскубти деінде.

Тоді ми не знали про це, бо дядечко заходився готувати обід, а ми пішли поплавати на озері. Тільки вже по обіді виявилося, що віслюк щез. Як камінь у воду! Ми впали в розпач. Дядечко рвав собі волосся з бороди, але це не помогло, отож ми провели маленьку нараду і постановили шукати віслюка.

— Я найбільший у світі дурень! — гукав дядечко. — Чого було не прив’язати його. Тепер бідолаха заблудить! Буде гріх на нашому сумлінні!

— Не хвилюйтесь, дядечку. Ослик напевно знайдеться. Ми з Івом зараз підемо і пошукаємо навколо... Нікуди він не дінеться, даю слово!

— О ні! — простогнав дядечко.— Підете — тільки й побачиш вас. Я вже знаю!

— Не бійтеся, будь ласка, я вже не раз шукав осла,— втрутився Іво.

— Ні, мої любі, хай лучче осел пропадає...

— І не жаль вам такого... красивого...

— А, хай вам! — розпачливо махнув рукою дядечко.— Ідіть уже, тільки, благаю, не забирайтеся дуже далеко. І щоб до заходу сонця були в таборі. Я піду берегом ліворуч, а ви праворуч.

— Гаразд! — вигукнув я.— Яку нагороду ви дасте тому, хто знайде віслюка?

— А бодай вам грець! Той, хто не знайде, до кінця подорожі митиме посуд.

— Чудово! Я вже бачу, як ви, дядечку, працюєте до кінця світу.

Коли хто гадає, що на острові Млет легко знайти віслюка, то він грубо помиляється. По-перше, острів цей має тридцять сім кілометрів завдовжки і від шести до десяти кілометрів завширшки; по-друге, він дикий і неприступний, а по-третє, осла взагалі важко шукати, бо він завше залізе туди, куди не треба.

І все-таки ми не втрачали надії. Адже гори Синяєвіна більші, ніж Млет, а проте дідок-чорногорець знайшов там свою пропажу. Може, й нам пощастить.

Спочатку ми йшли стежкою понад озером і, мов червоношкірі слідопити, шукали якогось сліду — хоча б відбитку копита в глині, хоча б притоптаної травинки або зламаної галузки. Та ба! Земля була скеляста, а зарослі такі густі й поплутані, що коли б навіть пройшло стадо слонів — теж важко було б зауважити.

— Слухай,— поспитав я Іва,— ти часом не читав якоїсь книжки про полювання на ослів?

На жаль, Іво не читав і взагалі не уявляв собі, як можна полювати ослів. Уяву мав кепську, бо я чудово уявив собі і сказав, що коли б у мене був вертоліт, то я легко знайшов би ту кляту худобину. Та ба, вертольота я не мав, отож мені руки опустились і я втратив усяку надію.

Проте Іво не втратив.

— Ти б хотів, щоб осел прибіг до тебе і дав себе піймати. Май терпіння!

Що було робити? Розгледівся я. З одного боку — озеро, з другого — порослий соснами схил, далі — тамарискові зарості. А втім, лихо його знає, тамарискові вони чи ні, в усякому разі сухі й колючі.

Одначе за годину ми знайшли стежечку, яка вела від озера на довколишні узгір’я. Вона була вузесенька і подекуди зникала між кам’яними брилами. Ішли ми серед заростей. Стояла пекельна духота, сюди не доходив ні найменший подих вітерця, і ми просто конали із спраги. Обидва були мокрі від поту, подряпані, запорошені червоною курявою. А стежка, здавалося, не має кінця-краю.

Нарешті видерлися ми на високе узгір’я. Глянули навколо і замилувалися. З одного боку — море, з другого — теж море, а внизу — прекрасне озеро. Я шкодував, що з нами нема дядечка — він любив такі види. А ми просто заніміли, тільки ненадовго, бо враз нам згадалося, що вид є, а от віслюка немає.

Пішли далі. Тепер стежка вела вниз, у долину, завалену великими брилами. Межи камінням росли кипариси й пінії. Дуже мальовнича картина.

— Стій! — застогнав Іво.— Не підемо ж ми на край острова,— адже до заходу сонця треба повернутися в табір.

І ми рушили назад. Нарешті опинилися біля озера — спокійного, чорного й глибокого. Далеко над водою здіймався острів, на ньому миготіло кілька вогників. Певно, з монастиря. Біля берега плескалася риба, а мені мороз поза шкірою пішов, бо я згадав одну легенду про утопленика, який виходив уночі з озера.

На щастя, незабаром поміж сосен ми побачили жовте полотно намета, а ще за хвилину почули веселенький голос нашого дядечка:

— Ну що, знайшли осла?

— А ви, дядечку, знайшли? — відгукнувся я.

Замість відповісти, дядечко зайшовся веселим сміхом.

— Знайшовся сам.

— Жартуєте, дядечку!

Дядечко не жартував — віслюк і справді сам знайшовся... в Поданому. Розумна бестія, від озера рвонув просто додому і не зводив навіть повідомити нас. Отакі ті осли.

12

Отже, ми пливемо на Ластове. Вийшли вже у широке море.

У широкому морі акурат так, як я собі й уявляв: безмежна, осяяна сонцем просторінь, а в тій просторіні загубився наш човен. Вітрило, надуте вітром. Тихе хлюпотіння хвиль, піна перед носом «Тайфуна». А на «Тайфуні» — чотири пірати. Аж не вірилося, що ми пливемо на Ластове, мені здавалося — то вітер несе нас у далекі, екзотичні країни.

Дядечко теж мав таку міну, ніби вирушав на Таїті або й далі, — лихо його знає. Світ великий, земля кругла, тож можна мандрувати в будь-якому напрямку. Дядечко сидів за кермом, курив люльку й був глибоко замислений.

А от наш хоробрий капітан Палада не міг надивуватися, чому за першокласні кавуни та барило вина найвищого гатунку він виторгував так мало грошей. Лічив, лічив і ніяк не міг долічитися. Іво не лічив, а, втупивши погляд у обрій, чекав, коли появиться перший пароплав. Хотів навіть об заклад битися, що то буде італійський пароплав. Хай йому буде й італійський, хіба не все одно! Головне, щоб показався.

Довго чекати не довелося. З лівого борту ми раптом побачили тоненьку смужку диму. Спочатку я гад.?«, що то з дядечкової люльки, а потім спостеріг, що люлька дядечкові погасла, отже, димок мав іти з пароплава.

— Пливе з півдня! — закричав Іво.

— Певно, до Спліта,— буркнув старий Палада.

— Або до Трієста,— несміливо докинув я.

Окрім тієї смужки диму, ми нічого не побачили, тож Іво й не міг виграти закладу. Проте він налягав:

— Даю слово, що італійський.

Палада похитав головою.

— Який ти мудрий, по диму впізнаєш, під яким прапором іде судно.

Потім з правого боку показалося вітрило — біла цятка на блакитній гладіні моря.

Ми всі дивилися, а вітрило росло, набрякало, мов білий м’ячик, а коли ми змінили галс, то побачили троє великих вітрил.

— Яхта, — пояснив Палада.— Спортивна яхта. Дивіться, який благородний обрис.

— Прекрасне видовисько! — згодився я.

Видовисько доправди було гарне. Красива спортивна яхта йшла під трьома вітрилами. Здалеку вона скидалася на бистрокрилого птаха, який торкався грудьми моря. Яхта котила перед собою пінявий вал води, а позаду тягнула рівний слід.

— Яку швидкість вона може розвинути? — спитав я у Палади.

— Це, синку, залежить од вітру,— відповів моряк.— При такому вітрі, як зараз, може дати вузлів десять.

— Що то за вузли? — здивувався Іво.

— Вузол — це одна морська миля на годину.

— А миля — це скільки?

— Близько тисячі восьмисот метрів.

— Отже, вісімнадцять кілометрів за годину. Це велика швидкість?

— Як для вітрильника — чудова.

— І задарма,— пожартував дядечко.— Без мотора, без пального, за рахунок вітру.

Яхта перетнула нам дорогу, пролетіла за якихось триста метрів перед носом. Ми чули тільки свист вітру в такелажі та веселі вигуки кількох напівголих юнаків, які махали нам руками. Ми теж весело помахали їм.

Я оглянувся. Млет зостався далеко позаду. Лежав на морі синьо-золотавою смугою. А перед нами золотилися скелі Ластового. Я підсів до дядечка. Він був замислений, тільки очі йому блищали, як завжди. Обняв мене за плечі.

— Ну, як себе почуваєш, пірате?

— Фантастично. А ви, дядечку?

— Я теж фантастично. Тобі пішла на користь ця подорож. Батьки і не впізнають тебе.

— І вас, дядечку, теж, бо ви заросли, як дикий чоловік.

— Як дикий! — розсміявся дядечко. — І я мовби помолодшав літ на десять...

Зненацька Івові здалося, що він сидить на марсі, несе вахту, от він і зарепетував:

— З лівого борту підпливає!

— Що підпливає? — гукнув я у відповідь.

— Ще не знаю, в усякому разі, щось дуже дивне.

— Може, акула? — пожартував я.

— Кілька акул!

Я схопився на рівні, глянув за лівий борт, напружив зір. Але нічого не бачив, окрім легенької імли, що висіла над теплим морем. А Палада побачив.

— Дельфіни, — буркнув так спокійно, мовби йшлося про звичайні сардини.

— Де?! — закричав я.

— Он там, прямо, на один румб од носа,— показав він ліворуч.

Хай йому лихо! Коли б же то я знав, що таке румб. Хотів спитати, але не встиг, бо дядечко теж зірвався на ноги й гукнув:

— Дельфіни, щоб я так жив!

А я пнувся, думав — із шкури вилізу. Нарешті побачив... Спочатку тільки бризки, мовби хто пускав млинчики по воді, а потім раптом... в очах мені потемніло! Справжнісінькі дельфіни! Такі самі, як я бачив по телевізору у фільмі «Дива природи». Їх було шість, а може, сім, хіба в такій гарячці полічиш. Прекрасні, проворні, бистрі, мов живі торпеди. То вискакували з хвиль, то знову щезали, ніби влаштували собі веселу забаву.

— Куди вони пливуть? — запитав Іво.

— Напевно, шукають їжі! — мовив Палада.

— А часто їх можна побачити?

— О, ні! Сьогодні вам дуже пощастило. Появилися як на замовлення.

Дельфіни тим часом пливли просто на нас. Щодалі виразніше видно було їхні здоровенні тіла, могутні хвостові плавці, зелено-сірі спини й жовтаві черева. Йшли серед бризок і піни. Здавалося, от-от рознесуть нашого «Тайфуна», але за якихось п’ятдесят метрів вони зненацька звернули вбік.

А шкода, бо дядечко вже наставив фотоапарат і хотів знімати. Що ж, дельфіни — це не туристи, які позують, коли їх попросиш, і кокетують перед об’єктивом. Солі їм на хвіст не насиплеш і не попросиш зробити лагідний вираз обличчя.

Рвонули, як морські дияволи, тільки вода за ними зашумувала, а нам було шкода, що так швидко скінчилася ця незвичайна зустріч.

13

Ми підходили до Ластового.

Перед нами виринули урвисті скелі. Ми пливли вздовж них, мов люди, що зазнали корабельної катастрофи і тепер шукають тихої пристані, або як пірати, котрі після сміливого наскоку втікають од погоні.

За хвилину я уявив собі, що ми таки справді пірати. Веземо з собою казкову здобич: скрині, набиті золотом і діамантами, повні мішки перцю, кориці, імбиру та інших східних коренів, кількох рабів, закутих у кайдани, і лихо його знає, що там іще. Плюємо собі на все, особливо на венеціанських купців, які дали так легко захопити себе. Зараз ми пристанемо в тихій затоці, вийдемо на берег, почнемо ділити скарби й сваритися при розподілі здобичі.

Дядечко, певно, відмовиться од своєї частки, бо він і так начинений доларами, точніше — банковими чеками. Мільйонер! Гірше буде із старим Паладою. Капітан, як я зауважив, любить брязкітливу мамону, і хто його знає, що він може собі дозволити. Ну, та ми з Івом провчимо його добре...

Тим часом не ми йому, а він нам дав таку прочуханку, що піт із нас лився дзюрками, бо в порту нам знову довелося вивантажувати кавуни.

Порт був невеличкий, одна кам’яна набережна, старий склад із сірого каменю, кілька зануджених віслюків у тіні крислатих платанів, кілька жінок, що прали білизну, і все романтичне, бо без туристів, фотоапаратів, без автомобілів, готелів, пляжників. Трохи сонно, трохи сумно, а проте якось невимушено і дуже романтично.

Було б іще романтичніше, коли б не ті пекельні кавуни, важенні, мов гарматні кулі. Спека, аж шкура шкварчить, а ми, як ото напівголі раби, ледве дихаючи, подаємо один одному кавуни. А кавунів тих стільки, що аж руки опадали!

— Стомився? — поспитав дядечко.

Оце запитання! З нас вичавили останню краплю поту, а дядечко всміхається собі й питає!

— Геть вибився з сил, — відказав я.

— Це добре. Принаймні знатимеш, що таке тяжка праця. Аж тепер оціниш смак ледарювання.

Після цієї рабської роботи ми вирушили до Заселеного пункту, що називається так само, як і острів — Ластове.

В Ластовому не було ні римських руїн, ані старовинних будівель, отож нам не довелося милуватися красою, що пережила віки. Натомість ми розкошували у славнозвісній рибальській корчмі — другої такої немає у всій Далмації. Так принаймні твердив Палада.

Ми сиділи в затінку перед корчмою і попивали, хто що хотів: дядечко й Палада — вино з содовою водою, а ми — бросквиновий сік. Оцінювали смак ледарювання. Любо отак сидіти в тіні платанів, насолоджуватися запахом риби з рожна і слухати, як дядечко будує... Бо наш опікун раптом заходився будувати плани на найближче майбутнє.

— Дуже мені подобається тут, — сказав він.— Люблю такі глухі куточки. Людина почуває себе нарешті людиною.

— Це правда,— озвався Палада.— Нема краще, як у Ластовому. Ви не повірите — я був у найвіддаленіших закутках світу, але завше сумував за своїми островами. Ластове...— зітхнув.— Спокій, тиша, задумливість. Увечері, як сідає сонце, рибалки виходять на ловлю. Вам треба неодмінно побачити це. Вода тиха, над морем загоряються перші зорі, а острів тоне у тіні. І враз із затоки випливають перші човни... Кажу вам — нема краще, як у Ластовому! — Він неквапливо набивав коротеньку люльку і дивився на клаптик моря, що синів серед цеглистих скель.— Ех, поволочився чоловік по світу, побачив і се й те, а вмерти хотів би на цьому острові.

— Не кваптеся, — пожартував дядечко.— Спершу ви повинні продати свої кавуни і поплисти з нами на малі Ластовецькі острівці. Я чув, ніби навколо них — найкращі рибальські місця.

Палада лагідно всміхнувся.

— Якщо бог дасть, то попливу з вами.

Риба була — пальці оближеш: рожевувата, солодка і в міру жирна. В нас одразу де й узялися нові сили, отож ми домовилися, що коли Палада впорається із своїми торговими ділами, то ми цього ж вечора попливемо на Ластовецькі острівці і там станемо табором.

— Побачите, хлопці, — сказав дядечко, — нам буде, як у раю!

Коли ми вже добре попоїли, досхочу вилінькувались, дядечко гукнув корчмаря і попросив дати рахунок, а потім жестом мільйонера потягнувся до задньої кишені шортів.

Раптом бахнув себе по коліну і несподівано звернувся до Палади:

— Тут десь є відділення міліції?

— Є, одразу ж за церквою, — відповів старий.

— Це чудово. Мені спало на думку, що треба було б довідатися, чи не повернув хто за цей час наших грошей.

Ми всі кинулися до відділення міліції.

14

І ось ми в міліції. Знову стіл, стілець, запах цигаркового диму, голі стіни, на одній із них — портрет президента. Невдовзі прийшов комендант. Коли дядечко виклав справу, той коротко спитав:

— Ваше прізвище?

— Леон Терентович, із Варшави.

І тут сталося таке, чого ніхто з нас не міг передбачити. Міліціонер схопився з стільця й широко розвів руки — от-от кинеться обіймати дядечка.

— Пане Терентовичу! — вигукнув.— Є в мене, є для вас новина! Телефонували з Ужиць, що знайшлися ваші гроші!

Я думав, що дядечко зомліє, проте, на щастя, не зомлів, бо він не любив драматичних сцен. Тільки окинув нас переможним поглядом і сказав:

— Я знав, що так буде! Треба довіряти людям.— Потім обняв коменданта, мов рідного брата. — Якщо ви, добродію, нічого не маєте проти, то запрошую вас на скляночку вина...

— Заждіть,— стримав його комендант.— Ви ж іще не одержали тих грошей.

— І справді! — засміявся дядечко.— Але я почуваю себе так, наче вони вже у мене в кишені.

— І не написали заяви...

— Якої, до дідька, заяви?

— Що це саме ви загубили ті гроші.

— А бодай вам! — весело гукнув наш чарівник.— Я маю писати заяву, що загубив гроші! Та хто ж легше від мене губить?

— Це тільки формальність... Бо факти не сходяться.

— Які факти?

— В Колашині ви повідомили, що загубили гроші в лісі, під буком, а тим часом їх знайдено на пошті в Ужицях.

Дядечко остовпів, і я остовпів, бо як ото гроші, загублені під буком, могли опинитися на пошті?

— Чи то, зрештою, не все одно, де я їх загубив? — насилу вимовив дядечко.

— Не все одно, бо на пошті їх міг загубити хтось інший.

Дядечко насупився.

— Це правда, я навіть не подумав про те!

— Здається, все-таки, що гроші то ваші, бо сума збігається, а крім того, з грішми знайдено квитанцію рекомендованого листа. Кому ви надсилали з Ужиць листа?

Дядечко ляснув себе долонею по лобі.

— От старий бовдур! Аж тепер згадав! Ну певно, я залишив гроші на пошті біля віконця, бо вийняв їх разом з календариком. А листа... листа я надіслав до Інституту математики Польської Академії наук. Вислав у ньому деякі обчислення, котрі знайшов у кишені, — перед від’їздом забув передати їх колегам.

— Сходиться! — радісно вигукнув комендант.— Тепер уже нема ніяких перешкод, і ви можете одержати свої гроші.

— Де?

— В Ужицях.

Дядечко схопився за голову.

— Можна здуріти! Пане, як же я тепер доберуся до Ужиць?

Комендант похитав головою, а потім глянув на дядечка і дружньо всміхнувся.

— Ех ви, поляки! — мовив. — Милі ви люди, тільки легковажні, гай-гай! Зателефоную до Ужиць, може, пощастить якось витребувати ті гроші сюди.

15

Вже тиждень ми перебуваємо на сьомому небі, бо шляхетному комендантові міліції в Ластовому пощастило витребувати гроші з Ужиць.

Сьоме небо називається Західні Ластовецькі острови і тягнеться від маленького острівця Бор’є до ще менших Сестриць; між цими островами розкинулося близько двадцяти інших острівців, просто цілий архіпелаг. Ми отаборилися на найбільшому з них — Цесвиниці — і плювали собі на все.

На Цесвиниці троє мешканців — дядечко, Іво та я, дванадцять чайчиних гнізд і кілька десятків черепах. Одна черепаха впала нам у судки, і я привезу її до Варшави.

Ми казково багаті. Маємо близько чотирьохсот гектарів землі, неосяжну морську просторінь, вітер, скелі, а вночі — зорі та Чумацький Шлях. Але передовсім у нас чудовий настрій і апетит. Найкращий апетит, звісно, у дядечка. Трапляється, дядечко з’їдає на сніданок півбляшанки консервованої шинки й випиває цілий казанок чаю.

Кожен робить, що хоче. Дядечко здебільша ловить рибу, а ми з Івом шукаємо на острові скарбів, милуємося заходом сонця і сваримося, тільки не дуже, бо нема чого. Я вже вмію стрибати з високих скель у воду, пірнати на п’ять метрів завглибшки, ба навчився навіть полювати рибу. Пречудовий спорт!

Тут так тепло, що ми спимо на матрацах біля намету і перед сном розмовляємо з дядечком про всяку цікаву всячину, а насамперед про рибу. Потім лічимо зорі. Досі я налічив їх тільки сорок п’ять, бо завжди після цих сорока п’яти засинаю.

Що ми їмо? Передусім — рибу, яку дядечко ловить у морі. Свої запаси зберігаємо в печері поблизу.

Найгірше з прісною водою. По неї треба ходити до джерельця, а джерельце, як на зло, за двісті метрів од берега. Так що ми ходимо з брезентовим відерцем по черзі.

Взагалі нам тут чудово. У нас є невеличкий вітрильний човен — дядечкові позичили його рибалки з Ластового. Отож ми й плаваємо під вітрилом поміж островами, відкриваючи нові й нові землі. От тільки нема на кого напасти. І виходить, що ми — найчудніші в світі пірати. Але це нічого. Ніхто з нас не журиться. Ми завжди були піратами так тільки... Вдавали...

До берега підпливає човен, а в човні я бачу дядечка.

Але чого він так кричить?

Підбігли ми до своєї затоки.

Вода гладенька, оксамитова. В ній відбиваються скелі, і карликові сосни, і дядечків човен з опущеним вітрилом.

Ми не могли діждати, коли нарешті дядечко приб’ється до берега і скаже, чого він так кричить. От я й гукну йому з берега:

— Що сталося?

Дядечко нахилився і з дна човна ледве підняв рибину. Коли він випростався і схопив рибу за голову, вона сягала йому до грудей.

— Дракон, а не риба! — заволав дядечко переможно.

— Як ви її спіймали?

— На живця!

— Скільки важить?

— Думаю, кілограмів двадцять! — відповів дядечко.— Рекорд!

За хвилину він був уже коло берега. Кинув нам швартов, і ми прив’язали човен до сосни.

Я не вірив своїм очам. Риба й справді була здоровецька. Завдовжки, либонь, метрів півтора і важила, мабуть, понад двадцять кілограмів.

— Ну й стомився! — зітхнув дядечко, коли вже витягнув здобич на скелю.— Думав, що перекине човна! Годину мучився з нею. Води!

Іво побіг по воду, а дядечко сів біля своєї здобичі. Важко дихав іще й витирав рукавом лоба.

— Дракон, а не риба! — приказував він у захваті.— Беру її з облавка, а вона на другий бік; беру з корми — вона до прови! Думав, що прикінчить мене, але я не здався.

— Що це за риба?

— Король Адріатики. Я все життя мріяв про нього! Кажу тобі, Марцінку, тепер я можу бути спокійний, бо більшої вже ніколи не витягну.

Повернувся Іво з повною баклагою води. Дядечко жадібно пив, а коли видудлив усю баклагу, витер долонею рота і засміявся:

— Ти повинен зробити мені знімок, бо в Варшаві не повірять.

— Вам, дядечку, не повірять?

— Не повірять, адже це просто неймовірно. І подумайте — на маленьку сардинку! Треба написати про це нашим рибалкам. Хай їм печінка лопне...

Я глянув на прекрасну рибу. Вона лежала нерухомо. Її вибалушене око байдуже дивилося на мене.

— Що ми з нею зробимо? — спитав я.

— Що? — засміявся дядечко. — Та це ж ласощі з усіх ласощів!

— Для роти солдатів! — пожартував я.

— Вистачить нам, доки тут будемо.

— А коли ми виїжджаємо? — сумно поцікавився я.

— Ми?.. А яке, власне, сьогодні число?

— Коли б же я знав!

— Я теж не знаю.

Я не знав, і дядечко не знав, тільки Іво знав, бо робив нотатки в календарі і вів щоденник.

— Сьогодні двадцять сьоме серпня.

Дядечко здивувався:

— Не може бути! Виходить, учора я мав бути в Варшаві на засіданні! Ловка історія! — І зиркнув на мене: — А ти за кілька днів ідеш до школи... — Замовк на півслові, опустив у задумі голову.— Так... Усе гарне минає дуже скоро.

— Збиралися поплисти ще на Корчулу...— зітхнув я.

— І на Гвар,— додав Іво.

Дядечко усміхнувся.

— Що поробиш — не попливемо, але не журіться. Нам було добре, а це найголовніше.

— Було фантастично! — зітхнув я. — З вами, дядечку, завжди так...