Північна зірка

ІЩЕ ОДНЕ МЕРТВЕ МІСТО

— Іще одне мертве місто… Не збагну нічого.

— Яке за рахунком — десяте? Вся планета у руїнах!

— Старе виїдене яйце…

— Де ж скарби? Чорт забирай, не могли ж вони жити без розкошів! У них такі кралі…

— Слину пускаєш, Гаррі?

— Досить вам! — відгукнувся Томас Веллз. — Майте повагу до давньої цивілізації.

Це був єдиний тверезий голос посеред скигління невдах. Тої ж миті на Томаса насипалися

— Мрійник!..

Хтось, дивлячись на каміняччя та на пустелі планети, зронив:

— Підкласти б цій бабусі пару анігіліток… Всього пару.

Томас не слухав. Він опускав ракету ближче до міста. Зрештою, хлопці мають рацію. Забитися за тридцять парсеків від Спасителя і знайти цей мотлох!.. Яке, власне, йому діло до старої цивілізації? Як усім, йому потрібні золото і діаманти.

Проте скарбів на планеті не було, мовби на зло шукачам. Навіть там, де вони обов’язково мали бути. На зап’ястках статуй замість браслетів — свинцеві обідки, у кліпсах — зерна графіту…. Зате самі статуї, на загальну думку, напрочуд гарні. І картинки з кольорового скла — вітражі — вражали витонченістю фарб. Але ж не стануть вони захаращувати трюм Венерами і склом. Спаситель такий товар не прийме, а добувачів візьмуть на глуми. Неприкаяна планета! Інша річ зустріти таку, де розуміються на металах. Пощастило ж Мартіну Лінку: натрапив на гуманоїдів, що схилялися перед золотими ідолами. Він одразу увійшов до кола Перших, підвали його палацу переповнені золотими статуями. І спритник нікому не повідомив координати планети. А може, знищив її анігілітом. Томас Веллз, як і всі, заздрить Мартіну. Томаса не влаштовує старе дрантя — він опускає ракету на пустирищі побіля міста. Йому, Томасові, не потрібні статуї та настінні розписи, він охоче віддасть перевагу чому-небудь дзвінкому і блискучому.

Трапом сходили неквапно. Остогидли курява й руїни. Усі були роздратовані, не ждали знахідок, нічого незвичайного.

Місто, подібно до інших, починалося з багатоповерхових будівель. Вулиці виходили у поле, якщо можна назвати полем кам’янисту, зорану вітрами рівнину з хирлявими кущиками голубуватої рослинності. Червоне сонце скупо освітлювало стіни будинків, вилитих з кольорового скла. Місто було старе, дуже старе, напевне, воно пережило десятки тисячоліть. Проте воно було гарне, як усе на цій планеті, зроблене людьми, які колись тут жили. Вишукані лінії портиків, гострих веж, мостів тішили б око, якби це око не дивилося на все прищулено, як у друзів Томаса. Вулиці були широкі й рівні, колись посередині росли, певно, квіти, а тепер там і тут стелилися все ті ж голубуваті кущики.

Ракета стояла приблизно за двісті ярдів від початку вулиці.

— Ходімо?.. — сказав Нелл Уоррен, капітан, ватажок добувачів.

Слово прозвучало напівзапитанням-напівнаказом. Хлопці не дуже довіряли капітану. Він усе більше набував репутації невдахи. А невезіння у космосі вимірювалося роками розтриньканого життя. Невдачливим цього не прощали.

Хтось гмукнув у відповідь. Хтось копнув ногою камінь, і той розсипався на порох. Старе — все було старе на планеті.

— Набридло! — сказав один — хто, по голосу визначити було важко, шлемофони спотворювали тембр, голоси людей були схожі.

Всі чомусь барилися, позиркували уздовж вулиці, можливо, прикидали, у який будинок вдертися передусім. Вітер злегенька порошив, присипав скафандри сірим борошном. Безрадісним було все, чужим і холодним.

Раптом Томаса Веллза, котрий стояв пліч-о-пліч з капітаном, мовби хитнуло вітром. Він зробив крок у напрямку до вулиці, потім ще один. З першого погляду впадала в око дивнота у його ході, начебто його одночасно штовхало вперед і назад. Він навіть відхилився тілом, опираючись поштовхам, але його тягнуло вперед, і він усе швидше переставляв ноги, як це буває, коли зістрибнеш з рухомого хідника.

— Веллз! — крикнули йому услід.

Веллз не відповів. Він усе швидше перебирав ногами, рухаючись уже серединою вулиці.

— Веллз! — загорлали кілька чоловік, не розуміючи, що сталося. Декотрі аж в оцю мить обернулися і, спостерігаючи, як дивно біжить їхній товариш, не знали, чим пояснити його біг — дивацтвом чи божевіллям.

— Веллз! Веллз! — кричали тепер уже всі, оглушуючи самих себе у шлемофонах.

Веллз не відповідав і раптом, не припиняючи руху, став грузнути у землю — по коліна, по пояс.

— Веллз! — ревонули йому. — Назад!..

Ще якусь мить над дорогою зблискував шолом. Та ось і він зник, — перед командою тягнулася безлюдна вулиця.

Люди гинуть по-різному: у метеоритному потоці, в лапах чудовиськ, з волі інших людей. Але щоб гинути ось так, без крику щезаючи під землю, — такого не бачив ніхто.

— Сили небесні! — першим опам’ятався Гаррі Смет. — Тікаймо!

Дехто ухопився за поручні трапа.

— А Веллз, капітане, як же Веллз?

Л’юїс Лі кинувся по слідах Веллза.

— Назад! — крикнув капітан. — Не смій!

— Але ж Веллз!.. — Л’юїс рвався у бік міста.

— Назад! — наказав капітан. — Я не хочу позбутися команди на цьому руйновищі! — Уоррен тупнув ногою. — Будь воно прокляте!

Чутно було, як хлопці пришвидшено дихають у скафандрах. Одвічне питання обов’язку і самозбереження кожен пробував вирішити на свій лад. Веллз зник — це не була смерть або вбивство. Він просто зник на очах у всіх. Можливо, на планеті є хтось, хто це зробив; отже, його можна побачити. Але він може зробити те ж саме з кожним із них. Треба тікати.

— Тікаймо!.. — наполягали одні.

— Як же Веллз?.. — заперечували інші.

Тупцювали на місці. Дивилися на місто. Відчували зрадницький дрож у спинах і нічого не могли второпати.

Вітер жбурлявся навсебіч цементною курявою.

Вирішили ждати. Одні піднялися у ракету, інші залишилися внизу, біля трапа. Ждати вирішили, поки вистачить терпіння. Позиркували на місто, озиралися, чи немає когось за спиною. Нікого не було. Найсміливіші пропонували скористатися анігіляторами. Але проти кого? Це було мертве місто…

І все ж у кожного в голові ворушилася думка, що вони зіткнулися з незвичайним. З якоюсь силою, що могла протистояти їм. Вона не знищила їх. Можливо, не знищила Веллза. Тому треба ждати. Але вже не було чути жартів і кпинів на адресу міста, давньої цивілізації. У людях росла тривога. Вона примушувала озиратися, примушувала ждати Веллза.

У місто ніхто не йшов. Навіть гадки про це не виникало. А воно лежало поряд, таке ж, як сотні інших на планеті. Чому, думав кожен з команди, це сталося тут? І що, власне, сталося? Чому з Веллзом?.. Ось Гаррі, страхополох і слинько; Уоррен, нікудишній з капітанів, але він власник ракети. Він був поруч із Веллзом, з людиною, яка знала слово “честь”, сміливцем, якого кожен хотів би бачити на місці капітана. Може, саме тому всі й чекали, що це був Веллз, а не хтось інший? Де він тепер, що з ним?.. Кожен втішав себе надією, що Веллз не загинув, Якби це була загибель, вона стала б загальною для всіх. Треба ждати. Веллз повинен прийти. Ще годину, півгодини…

Інших охопила безпричинна злість. Похмура рівнина, місто, в якому немає жодної душі, асоціювалися з безплідністю пошуків, блукань у космосі. І на інших планетах були пустелі та пилюка. Але не було міст з красивими будівлями. Не було надій на удачу. А тут… Все говорило за те, що мають тут бути незліченні багатства. Міста, картинні галереї. Хтось милувався ними, потопав у розкоші. Чому не залишили по собі нічого? Де господарі?.. І оце зникнення Веллза. Чудовий хлопець Томас. Треба зачекати на нього. На цьому сходилися усі. Почекаємо годину.

І Веллз прийшов.

Сонце вже торкнулося шереги будинків. Навскісна тінь упала від них. залишивши вузеньку смужку світла — доріжку на східному боці вулиці. Цією освітленою доріжкою і прямував до них Веллз.

З ракети стрімголов котилися трапом униз. Ті, хто чекав на землі, дивилися у бік Веллза. Він ішов квапливо, не роззираючись, і тримав у руці камінь.

— Якого біса? — запитували внизу, біля трапа. — Навіщо йому камінь?

— Навіщо? — повторювали спантеличено.

Веллз вигулькнув з вулиці Всім хотілося пошвидше роздивитися його обличчя. Проте воно було звичайним. Тоді знову стали дивитися на камінь. І в ньому нічого незвичайного не було.

— Якого дідька?.. — знову запитали у натовпі, не припиняючи стежити за кожним рухом Веллза.

У навушниках не чутно було дихання, тиша стояла така, що, якби не місто, кожен подумав би, що він сам-один у цілому світі. Він і Веллз. Веллз прямує до нього, і не збагнути, Веллз це чи хтось інший. У кожного перехопило подих і, здається, кров потекла у жилах повільніше.

Веллз підійшов упритул і сказав, — кожен запам’ятав його слова, ніби вони йшли не від Веллза, а від судді з особливо важливих справ:

— Хлопці, треба ушиватися звідси негайно. Нам дається п’ятнадцять хвилин. Якщо не випурхнемо за цей час, з нами станеться ось що.

Він кинув камінь — зовсім так, як зробив би це з недопалком сигарети — трохи вбік од себе. Не долетівши до землі, камінь спалахнув безгучним вибухом. Туга хвиля повітря хилитнула команду. Веллза також гойднуло.

— П’ятнадцять хвилин, — повторив він, — чотирнадцять… — виправився, глипнувши на годинник.

Залізний трап загув під каблуками добувачів.

— Ну от, — сказав Веллз, коли диск планети став відпливати до кормових ілюмінаторів. — Тепер я розповім, що сталося.

Довкола нього зібрався увесь екіпаж ракети. Були тут молоді обличчя і літні, з чорними, карими і голубими очима. Не було тільки посмішок і скептично підтиснутих вуст. Веллза добре знали і раніше, він не кидав слів по-пустому. З моменту повернення до нього придивилися. Це був колишній Веллз — жодна зморшка на його обличчі не змінилася.

— Не знаю, що мене тягнуло вперед, — почав він. — Я чув, як ви кричали мені услід, але не міг повернути голови, відгукнутися. Піді мною була тверда земля. Коли я став угрузати в неї, я бачив кожний камінчик, піщинку, хоча власних ніг не бачив. Потому настала пітьма. Скільки це тривало, не знаю, може, хвилину, може, годину. Та ось наді мною відкрився колодязь, шахта. Я стояв на дні. Вгорі і піді мною коливалася пітьма, тільки якийсь простір у ній був освітлений. Уявіть язичок полум’я у суцільному мороці, — ось у якому становищі я опинився. Але найдивовижніше те, що я бачив свою тінь, ще чорнішу, ніж пітьма довкруг мене. Нібито світло падало на мене ззаду і згори й тінь лежала переді мною страшенно чорна, відчутна, як оксамит. Ви знаєте, я не боягуз, але цієї тіні я злякався…

Слухачі мовчали. Вони знали витримку Веллза: на Ікарі він викришив анігілятором зуби величезного мегатерія і вибрався живий із страхітливої пащі. Якщо цього разу він злякався власної тіні, значить, було чого лякатися.

— Отож я й кажу, — продовжував Веллз, — ця тінь довела мене до тремтіння в ногах. Певно, я криком закричав би, якби раптом не відчув, що я не сам. Хтось був поруч, стежив за мною. Швидше машинально, ніж подумавши, хто це може бути, я запитав: “Хто тут?” У відповідь я почув зітхання. Але зітхнула не одна людина, а кілька, — перш ніж почути відповідь, я вже збагнув, що поруч люди. Мертва планета виявилася зовсім не мертвою.

І тут я почув:

— Ми знаємо, хто ви і навіщо прийшли. Але нам хочеться знати, чому ви такі. Як вийшло, що з такою психологією ви оволоділи фотонною технікою, анігіляцією? Розкажіть нам про себе, про свою планету.

Голос був зовсім поруч, говорили нашою мовою. Я навіть подумав було, що мені все це сниться, що я заснув у каюті і хтось бешкетує по радіо, вимкнувши світло, а дихання, яке я чув, долинає з динаміка.

Однак тінь ворухнулась у мене під ногами, — я підвів голову, — і нагадала мені, що все відбувається насправді і треба відповідати на запитання. Але що це за манера — розпочинати розмову у такий спосіб? Бачать мене чи ні? Якщо бачать, то чому самі невидимі? Може, я в якійсь капсулі, як павук, вкинутий у банку?.. Хто мене запитував? Голос був жіночий або дитячий — на високих тонах… Все це промайнуло в моїй голові, наче листя, зірване вітром з дерев. Було щось дивне у самому запитанні — чому ми такі, — це слово особливо підкреслювалося у вимові. Воно було найважливішим у поставленому переді мною запитанні й звучало як звинувачення. Винуватити нас було за що — хто б сперечався. Але нехай би сказали прямо, що ми негідники, а то ж запитували чому, — влізали у корінь запитання, в історію. Я в історії не сильний — всі ми тут недоуки. Але мій дід, член Колегії Знавців, був дойдою у цьому питанні, і він мені дещо розповідав, коли я подавав надії на більше, ніж космічний гангстер. Дід миттю згадався мені, з сивою бородою і сльозавими очима. Він був єретиком у нашій родині та й у Колегії також. Під кінець життя його позбавили звань і привілеїв і навіть стежили за ним, чи не навертає він до єресі інших. Розповідаючи свої казки, він стишував голос до шепоту, і я мимоволі прислухався до його слів. На біду собі: коли я пробував дещо повторити з дідових казок, батько бив мене по губах і сичав: “Тихше. За це — знаєш, що?” А на діда він кричав на повний голос, називав його старою жабою і дармоїдом. Батькові було нелегко, вій нічого не досяг у житті й злостився на діда за те, що той розжалуваний і позбавлений виплат, на які розраховувала наша родина. Мені було шкода діда, я любив його побрехеньки, проте усе рідше пробував повторювати їх.

Тепер у темряві, чуючи поруч дихання допитувачів, я згадую дідові казки. Дещо у житті мені доводилося чути і від інших: багато в чому дід мав рацію, але однаково це було наче казка, тому що одні з тих, хто зустрічався мені на шляху, вірили в це, інші повністю заперечували. І я вирішив розповісти історію так, як чув її від діда:

— Наш рід з’явився на Землі…

У мене виникло бажання викласти все начистоту. Може, цьому сприяла темрява, що оточувала мене, нічим було розважитися; може, я відчував, що правдива оповідь стане моїм рятунком, — треба ж було якось вибратися з шахти. Але головне було в тому, що мене не вбили, не позбавили розуму, зі мною розмовляли, і я відповідав:

— Земля була доброю планетою, з лагідним сонцем і синіми океанами. Жили на Землі так само, як і в нас: були бідні, були багаті. Потім бідні повстали проти багатих, щоб одібрати їхнє майно і розділити між усіма. Боротьба була довга, кривава і закінчилася в середині двадцять першого століття перемогою повсталих. Проте переможені багатії зуміли оволодіти космічними ракетами й залишили Землю. Вони довго блукали у просторі, поки не знайшли планету, на якій ми зараз живемо. Планету назвали Спасителем.

— Спаслися… — мовив голос із темряви — мені видалося, з насмішкою.

— Спаслися, — відповів я неохоче, тому що мене перепинили.

— І багато часу відтоді минуло, як ваші предки знайшли… Спасителя?

— Чотириста років…

— А далі що? — запитав голос.

— Так і живемо на Спасителі, — сказав я.

Слово, мабуть, їм не сподобалося. Ну а мені не до вподоби був їхній допит — що їм від мене потрібно?

— Як живете? — знову запитали мене.

— По-всякому, — сказав я. — Одні володіють багатством, інші, як оце ми на ракеті, шукають здобич у космосі.

Кому не вдалося ні те, ні інше, прислуговують багатим.

У темряві довго мовчали, відтак запитали:

— А як же Земля?..

— Про Землю у нас говорити не заведено. Можливо, хтось із Перших знає про неї. Решта забула.

— Забула?

— Ніхто не знає її координат.

— А якби знали ви?.. — запитали з темряви.

Я стенув плечима — запитання мені набридли. Однак вони мовчали, ждали відповіді. Я сказав:

— Покажіться.

— Навіщо? — запитали мене.

— Поговоримо як рівні, — сказав я. — Ви мене бачите, я вас ні.

Знову щось схоже на сміх прошамотіло у пітьмі. Це мене зачепило за живе: я відчув себе котеням, грою з яким розважаються дорослі.

— Покажіться! — повторив я.

Пітьма негайно щезла. Переді мною був квадратний зал, один із тих незліченних залів зі статуями і картинами, які ми бачили у всіх містах. Повний пишності й повітря, він здавався від підлоги до стелі наповненим вологою, ніби його залила велетенська крапля роси. Посередині залу, на відстані двох ярдів од мене, стояв вузький і довгий — майже через увесь зал — стіл. За ним сиділи трос. Вони були дуже молоді, юнак і дві дівчини, майже дівчатка. Вони і розмовляли зі мною. Признатися, я зніяковів. Я сподівався побачити Знавців у скуфіях і мантіях, а вони були зовсім юні й красиві, як боги. Я зацікавлено запитав їх:

— Звідки ви тут?

— Ми вартові, — відповів юнак.

— Не розумію, — признався я.

— Охороняємо планету, — пояснив він.

— Від кого? — запитав я.

— Від вас.

— Від нас?..

— Від вашої… команди.

Я подумав про його такт і ввічливість. І про вміння вести розмову.

— Чому ви охороняєте її?

— Тому що вона музей.

Я був збитий з пантелику: теж мені музей! Запитав:

— Мертві міста?..

— Це вони для вас мертві.

— Що ви хочете цим сказати?

— Погляньте…

Він показав мені місто. Зникла стіна, відкрилася рівнина, а на рівнині — місто. Я упізнав його по велетенському куполу над внутрішнім холом білої будівлі — художньою галереєю. Ми ще дивувалися, що купол свинцевий, скільки металу вгачено на звичайнісінький дах. Однак тепер, коли місто показували вартові, купол був не свинцевий, а золотий. Я запитав:

— Чому золотий?

— Тому, що він золотий і є.

— Тепер?..

— І тепер…

Я не повірив. Коли ми відвідували місто, не знайшли там жодної блискітки золота.

— Ми бачили купол свинцевим, — тупо повторив я.

Хлоп’ята осміхнулися і відкрили внутрішній вид галереї — ряд жіночих статуй, які ми бачили. Гаррі посилав їм тоді повітряні поцілунки… Тепер статуї виглядали інакше: на зап’ястках замість свинцевих блищали золоті браслети, в брошках і кліпсах сяяли тисячі діамантів.

— Не може бути, — сказав я, — там свинець і графіт!

— Для вас свинець і графіт…

— Чому? — я йшов напролом.

Юнак, котрий досі стояв за столом, сів на невидиму для мене лаву, — обоє дівчаток сиділи по ліву руку від нього.

— Бачите, — сказав він, — це пов’язано з історією нашої планети.

Відверто кажучи, вигляд цих молокососів мене зовсім не лякав. Якщо вони розмовляють зі мною і нічого мені не заподіяли, то навряд чи посміють узагалі щось зробити. Зрештою, у нас в трюмі чотири анігілітних бомби, вони рознесуть бабусю-планету на шматочки. Я стояв, думав про це, а хлопчик сидів навпроти мене і, дивлячись в очі мені, хмурився, Раптом він запитав:

— Ви упевнені в своїх бомбах?

Мене наче штрикнули ножем.

— Про що… ви? — запитав я.

Дівчиська захихотіли — ввічливо так, противно, а хлопець, ніби й не запитував про бомби, сказав:

— Ця планета називається Ольмія. Наша цивілізація виникла і розвинулася тут мільйон років тому. Але поступово вичерпувалися природні багатства, повітря ставало усе розрідженішим, сонце тьмяніло. Ми знайшли інші світи і переселилися туди. Але ми продовжуємо любити Ольмію. Тут наша історія, культура і психотехніка.

Завваживши, що у мене здригнулося жовно, — я й справді не второпав, що він розуміє під психотехнікою, — хлопець сказав:

— Ви бачили графіт замість діамантів. Це тому, що кожна наша річ відчуває, якими очима на неї дивляться. І… оберігає себе, захищається.

Я чувся не в своїй тарілці, дівчиська зиркали на мене, як на морського їжака. І водночас у їхніх очах спалахували насмішкуваті вогники. Словом, нас на планеті схопили за руку на місці злочину, а мене притягнули до відповідальності. І ще потішалися з мене, як з дурника. Я ж їм про Спасителя від щирого серця, а вони мені — хихоньки. Виходить, багатства були у нас в руках і спливли, як вода крізь пальці

— Не вірю… — буркнув я, хоча, безумовно, вірив у те, що мені було сказано. Інші, мабуть, після “не вірю” не стали б зі мною розмовляти, а ці — все-таки вони були дітьми — спробували переконати мене.

— Бачите цю каблучку? — запитала дівчина і зняла з пальця золоту каблучку з двома кольоровими камінцями. — Візьміть…

Я, мов дурень, простягнув руку. Каблучка тої ж миті посіріла, а камінці обернулися на чорні вуглинки. Дівча засміялося, а я зрозумів, що мені час давати ногам волю.

Проте це від мене не залежало. Хлопчак дивився мені в обличчя і раптом запитав:

— Подобається вам таке життя?

— Яке там… життя, — махнув я рукою, згадавши, як ми тиняємося Всесвітом: де б щось поцупити, щоб вибитися в люди.

Хлопчак зітхнув, дівчатка посерйознішали.

— Чим вам допомогти? — запитав він усе з тією ж незвичайною відвертістю. — Може, знаннями?..

І тут я припустився найбільшої помилки за свої сорок п’ять років. Не помилки — я залишався самим собою: прикидатися при них було неможливо. Я подумав — не сказав, тільки подумав: а чи не можна буде ці знання якось продати?..

І на цьому все скінчилося. Хлопчак сахнувся від мене, ніби його вдарили.

Як мені спала на думку ця безглузда ідея? Міг же я дослухати хлопчика до кінця!.. Хто це сказав: “Народжений повзати — літати не може”? Дід мені сказав ці слова. Так і сталося: якщо народився негідником, то і думки в голові будуть негідницькі. Що я міг продати? Які знання міг продати? Кому вони потрібні? Але думка у голові майнула, хлопчисько збагнув її. Одразу ж нас розділило провалля. Навіть очі у хлопця похолоднішали.

— Зараз ви підете до своїх, — сказав він. — Ми дамо вам рівно п’ятнадцять хвилин, щоб ви стартували з Ольмії. Жодної секунди більше… Коли з’явитесь на вулиці міста, підніміть пер-ший-ліпший, який побачите, камінь. Підійдете до ракети — вас будуть запитувати, де ви були. Киньте камінь на землю, і всі побачать, що станеться, якщо ви не вкладетесь у чверть години.

Він на хвилю зупинився і чесно попередив:

— Не дозволяйте собі нічого зайвого…

Хлопець зробив для мене більше. Він показав мені ракету, як вона стоїть у кінці вулиці. Команду — кого в каюті, кого внизу, біля трапа. Він показав мені, хто про що думає. Ви, капітане, думали в цю мить, що мене, напевне, немає серед живих, слід плюнути на все і стартувати. Гаррі думав, що, змарнувавши два роки у польоті, він повернеться додому до Бітті з порожніми руками, а Бітті заплаче — Робертові шостий рік, залишиться неуком, не виб’ється в люди.

Після цього хлопчина встав, зачекав, чи не запитаю я про що-небудь. Запитувати мені не було про що. Пітьма зімкнулась довкола мене, і тої ж миті я опинився на вулиці.

Підняв камінь, як мені радили, і прийшов до вас.

— Та-ак… — протягнув хтось, коли Веллз скінчив розповідь. — Все-таки варто було торохнути їх парою анігіліток.

Веллз ждав, що скажуть інші. Інші мовчали.

Важко було збагнути, думають вони так само чи зовсім ні про що не думають. Аби не залишати жодного сумніву щодо своєї позиції у цьому питанні, Веллз вирішив висловитися.

— Щодо анігіліток я не впевнений, — сказав він. — Ми не встигли б натиснути гашетку, як обернулися б на порох.

— Ч-чорт! — Гаррі з серця вдарив кулаком по столу. — Які можливості!.. Що їм коштувало кинути нам хоча б пригорщу діамантів?

Знов усі промовчали, і знову за всіх висловився Томас Веллз. Незвично прозвучали його слова, навіть сумно.

— Нічого не вдієш, хлопці, — сказав він, — є світи, у які треба входити з чистою совістю.

Звів очі й глипнув на добувачів:

— А хто з нас бачив, з чим її їдять, цю штуку, — совість?..