Північна зірка

ДЖЕРЕЛО НЕПИЙВОДА

Пройшовши між пагорбів, Юрій знову загубив стежку. Вилаявся: роззуй очі!.. Проте як він не роздивлявся, стежина зникла. Пішов навпростець, через кущі, перетнув струмок, галявину, всіяну жовтцем, ніби зірками, і знову натрапив на стежину. Зрадів: “Ага!..”

Робити йому тут, у лісі, було нічого. Юрій не лісник, не геолог, навіть не місцевий житель. Приїхав на Урал до брата. Брат — буровик. Бурова приблизно в семи кілометрах від села. “Поживи пару днів, — сказав Артем, — а там візьму відгули, з’їздимо у Кунгур”. Тиждень Юрій живе у Тарханівці, брат не повертається з бурової. Від нудьги Юрій обійшов усю довколишню місцевість — ліси і пагорби. От як сьогодні: вийшов ще вранці, блукає. У кишені кусень хліба, цибулина, а вода джерельна у кожному яру. Тим і задоволений. І навіть радий: природа.

Юрій — студент Воронезького педінституту. На Уралі вперше. Урал — не те що середня чорноземна смуга. На Уралі Юрію цікаво. Повітря інше, і земля інша, сонце і зелень. Далеко від Тарханівки Юрій намагається не відходити. Село там, за пагорбом, трохи вправо. А стежина під ногами йде-йде. Куди йде? Маленька стежина, тому й губиться, лінива, думає Юрій. І думки у голові також ліниві: зустріти б лисицю, їжака. Ні лисиця, ні їжак Юрію не потрібні. Так просто — думається та й годі.

Стежина пішла на згірок. Знову струмок. Слабенький — цівочка. Під ногами мокре торішнє листя, подеколи — болітце. Де переступаючи, де перестрибуючи, Юрій прямує уздовж струмка. Пити хочеться. “Дійду до джерела, — думає Юрій, — поп’ю. Поїм хліба”.

Джерело він знайшов під невеличким відкол-ком: калюжа каламутнуватої води, з неї струмочок. Біля підніжжя відколка купа валунів. Схоже, що їх тут накидали, визначив Юрій. Валуни червоні, сірі, приступні, щоб підняти їх руками і відкинути. Схоже, що джерело завалили камінням, однак цівочка знову пробилася. Юрій присів навпочіпки: навіщо було завалювати джерело? На одному з каменів прочитав напис олівцем: “Воду не пити”. Он воно що! Юрій уже хотів було нахилитися, умочити губи. Ні, він не буде. Написано — не пити! — не буде. Але чому?.. Юрій роззирнувся. Нічого загрозливого, небезпечного. Кущі, трави, уздовж струмка той же жовтець. Все таке буденне. І раптом — не пити!

Обережно доторкнувся до води. Звичайна, прохолодна. Про всяк випадок Юрій витер пальці хусточкою. Пити хотілося. Юрій знову глипнув на запис. Літери напівстерті дощами. Юрій ковтнув слину і остаточно вирішив: утримаюсь.

Кілька метеликів підлетіли до води, закружляли над дзеркалом. Юрій подивився на них, хотів було звестися на ноги, як раптом один із метеликів — не розрахував чи необачно спустився — торкнувся води. Вода скаламутилася, і метелик щез. Не потонув, не поплив до берега — щез, мовби його й не було. Юрій це чудово бачив: метелик торкнувся поверхні, скаламутилася вода, наче закипіла. Юрій знову торкнув воду рукою — прохолодна. Подивився на купу каміння. Джерело завалене.

Потупцювавши якусь хвилю — камені, кущі на мовчазне зачудування Юрія не відповідали, і орли, що ширяли у небі, не відповідали, — Юрій попрямував схилом униз. Стежина огинала пагорб навскоси, і, спустившись, пройшовши молодий березовий ліс, Юрій вийшов до ріки. Тут, у заплаві, простягався город — підсобне господарство, стояв курінь з трави і гілок, всіяних зеленим листям. Неподалік від куреня потріскувало багаття; над вогнем, майже невидимим у сонячному світлі, висів закоптілий чайник. Тут же був і господар куреня — бородатий дід.

— Здрастуйте, — підійшов до нього Юрій.

— Здрастуй, якщо не шуткуєш, — відповів дід.

З куреня вийшов пес, потягнувся, позіхнув, висолопивши лопаточкою тонкого язика. Пес був лінивий і добродушний. Підійшовши до Юрія, він лизнув йому руку.

— Свого чує, — зазначив дід. — Підходь ближче.

Юрій засміявся і підійшов до багаття.

— Полуднувати будемо, — сказав старий.

— Я не проти. — Юрій вийняв з кишені загорнутий у папір окраєць хліба.

Пес замахав хвостом. Юрій розгорнув пакет, відщипнув від окрайця скоринку.

— Самі ще не їли! — крикнув на пса старші.

Пес — Вовчок, назвав його пізніше дід — відійшов убік, ліг, затис у лапах скоринку і став гризти.

— Картопля. — Старий висипав на дощане кружальце зварені картоплини. — Сіль. — Вийняв з клунка пачку солі, насипав на те ж кружальце. — А мене звати, — сказав, — дід Бубей.

Юрій назвав себе.

— З буровиків? — здогадався дід.

— Брат мій на буровій, — відповів Юрій.

Дід почистив картоплину, посипав сіллю. Кивнув Юрію, припрошуючи:

— Їж.

Юрій також почистив картоплину, посипав сіллю. Запитав:

— Огірки стережете? — Город був огірковий, де-не-де на огудинні бралася зав’язь.

— Стережу, — відповів дід, неквапом розжовуючи картоплину.

Так, без зайвих слів, вони поїли, затим узялися до чаю, дід налив дві кварти. Чай був зелений, запахущий, привертав до розмови.

— Що це за джерело там, на пагорбі? — запитав Юрій.

— Завалене камінням?.. — Дід злякано звів брови.

— Так, — відповів Юрій. — Навіщо?

— Знову пробилося? — запитав дід.

— Струмочок, — відповів Юрій. — Цівочка.

— От лихо його бери! — вилаявся дід, відсунувши кварту.

Зміна у настрої старого вразила Юрія. Він хотів запитати, у чім річ, однак Бубей випередив його:

— Ти не пив з нього?

— Ні.

— Добре, що не пив.

— Чому?

— Джерело Непийвода.

— Непийвода?..

Юрій — літературознавець, знавець воронезького фольклору. Назва зацікавила його.

— Вадливе джерело, — продовжував дід. — Ніхто не п’є з нього, хіба що відьми.

У Юрія видовжилося обличчя.

— Відьми і перевертні, — ствердив Бубей.

От уже чого не чекав Юрій у вік електроніки!

— До нас було, — говорив тим часом Бубей. — Дід мій розповідав, а діду моєму його дід. Отож джерелу цьому вже за нашої пам’яті двісті літ. Нечисте місце. Гора нечиста і джерело.

— Що ж там такого? — запитав Юрій.

— Різне. Чоловіки з тієї води вовками виють. Жінки на стіну лізуть. Декотрі у птахів перетворюються і у звірів. Було — і на мітлі літали.

Про те, що Урал славиться фольклором, Юрій знав. Пам’ятав книги Бажова. Шкодував, що пізненько народився, не зустрінеться з автором “Хазяйки Мідної гори”. І от перед ним живий казкар. Юрій ловив кожне слово Бубея.

— Чого там, у кого хочеш запитай, — продовжував дід. — За моєї пам’яті Лелька Козоєва напилась тієї води, так, знаєш, на зозулю обернулась. Тільки й чути було: “Ку-ку!..” По деревах лазила вдень і вночі. Поки не впала і не вбилася на смерть. Тоді й порішили селом захарастити джерело. Накидали каміння — вгомонили. А це, бач, знову пробилося. Ти, хлопче, не пив?..

— Та ні!

— Боже тебе борони!

Дід довго не міг заспокоїтися, розпитував, чи велике джерело, що бачив і що чув побіля нього Юрій.

— Ох-ох-ох!.. — зітхав на слова студента.

Коли Юрій розповів, як упав метелик, вода скаламутилася і метелик щез, дід потвердив:

— От-от! Усяка живність розчиняється у ньому, розварюється.

— Але ж вода холодна.

— Пробував?

— Було, — визнав Юрій.

— Гляди… — Бубей затрусив головою.

Проводжаючи Юрія від куреня, дід продовжував зітхати, охати, і все, починаючи з назви джерела, було так незбагненно, таємниче, що Юрій дав собі обіцянку побувати на джерелі ще раз, уважно до нього придивитися.

Від Артема надійшла звісточка, що на буровій аварія, у Тарханівку він приїде хтозна-коли і що ти, братку, там не нудьгуй.

Юрій нудьгувати не збирався. Вранці наступного дня він був біля джерела. Розповіді діда Бубея залишили неприємний осад у душі, і Юрій роззирався насторожено. Місце і справді було не з приємних. Відколок випирав з гори, ніби виштовхнутий недоброю силою. Темно-пориста поверхня, звисаючий жмутками мох справляли враження незатишності, занедбаності місця; купа каміння, накиданого абияк, також скидалася на щось украй неохайне; здавалося, і пташиних голосів тут менше. Повітря застояне якесь — похмурістю віяло від джерела. Однак Юрій опирався враженню. Нічого особливого, заспокоював себе, звичайнісіньке джерело. Таких Юрій набачився чимало у цьому багатому на воду краї. Були тіснини, ущелини похмуріші за цю, і насторога Юрія потроху щезла. Балачки, подумав він про вчорашні попередження діда. День сонячний, світлий — що може статися в такий день?.. Про те, що може щось статися, думка у Юрія була. Десь у найпотаємніших куточках мозку. Скоїлося ж щось з Лелею Козоєвою — Бубей запевняв, що цей випадок достеменний.

Юрій сидів на камені метрів за чотири від джерела. Потім підійшов ближче, присів навпочіпки. Ліг на живіт, вгледівся. Вода кипіла — так йому видалося на перший погляд. Однак, придивившись, Юрій перемінив думку: джерело било з землі, піднімало з дна піщинки, вони скаламучували воду. Юрій втягнув носом повітря — нічого, окрім вогкості. Торкнувся води долонею — прохолодна.

Залишалось одне — напитися. Якийсь час Юрій роздумував. “Не пий”, — попереджав дід. “Нап’юсь”, — став сперечатися з ним Юрій. “Не пий…” — “Нап’юсь!” Юрій нахилив обличчя до води, і перед тим, як ковтнути, коли вже нічого не залишалося, бо губи торкнулися води, з каменя чи з билинки, що схилялася над водою, упала руда лісова мураха. Мить вона ще трималася на поверхні, ворушачи лапками, однак невдовзі розчинилася у воді, щезла. Юрій ковтнув.

Все довкола перемінилося. І Юрій перемінився — він уже не був Юрієм. Він став утіленням страху. Розумів, що це за страх і звідки — від самотності. Юрій або те, що віднині було Юрієм, кидався з боку в бік у величезному лісі. Химерні стовбури вихоплювалися із землі, колонами стрімко піднімалися у небо. Воно було фіалковим, і в ньому розгойдувалися бліді, розмиті, завбільшки з блюдце зірки. Все довкруг було фіалковим — тіні, повітря. А Юрій кидався з боку в бік — шукав слід. Не стежку, не дорогу — саме слід. Дивно, що він загубив його, залишився сам-один. Кидався між деревами вправо, вліво, а зірки гойдалися над ним, схожі на надувні кулі, — то стискувалися у об’ємі, то збільшувалися. Куди повертав Юрій, не було сліду. В тій стороні не було. Жахливий фіалковий ліс!.. Повернутися? Куди?.. Знову вліво, вліво… Нарешті слід знайдено — духмяний, пахучий слід! Юрій побіг межи стовбурів, і слід ставав усе духмяніший, духмяніший. Обернувся на стежку: справа, зліва до стежки приєднувалися інші ниточки, і Юрій виповнювався впевненістю, що все добре. А небо, земля — фіалкові, іноді у синюватій імлі. Імла висла між стовбурів, заповнювала улоговини.

Почувся цокіт — ніби копитами по бруківці. Цокіт не злякав Юрія, навпаки, порадував — Юрій був не сам. З-за повороту вискочила мураха, полинула назустріч. Це з-під її лапок чувся цокіт, і Юрій із здивуванням спостеріг, що у нього такі ж мурашині лапки і також породжують цокіт. Юрій швидше помчав назустріч родичеві. Вони ледве не зіткнулися. Зустрічний обмацав Юрія вусиками, і це звучало як “Нічого немає?”. Юрій так само вусиками відповів: “Ні!” — і вони розминулися.

Та ось Юрій учув здобич. Звернув зі сліду, рідний запах переповнював тепер ліс; можна було не боятися, що загубиш його, залишишся самотній. Здобич була поряд — Юрій відчував її теплоту і її запах, відмінний від рідного Юрію. Оббігаючи стовбури, Юрій шукав — тут десь, тут! — і нарешті натрапив на гусінь, що незграбно повзла по землі. Юрій блискавично уп’явся у неї щелепами. Гусінь засмикалась, одірвала його від землі, однак Юрій намертво стискав щелепи. Гусінь трусила ним, волочила по землі, Юрій не відставав. “До мене! До мене!” — сигналив вусиками. Допомога приспіла: двоє мурах випірнули звідкілясь, вчепилися в гусінь поряд з Юрієм, порснули кислотою. Сіре страховисько смикнулося, вигнулось, підняло усіх трьох у повітря, жбурнуло на землю, проте щелепи у жодної не розімкнулися. Юрій прискав кислотою, те ж саме робили обидва його помічники, гострий запах заполонив ліс. Гусінь звивалася, валилася на бік, на другий, та підбігали нові мурахи, упиналися в здобич. Уся гусінь була обліплена ворогами, уже не звивалася, лише смикалася. Добувачі потягнули її між стовбурів, витягнули на стежку і, заважаючи один одному, наступаючи на лапки, поволокли далі. Зустрічні мурахи учіплювалися в сіру тушу і так — купою — дотягли до мурашника. Тут Юрія стали огладжувати вусиками: “Знайшов! Знайшов!”, відокремили від купи інших, усе ще зайнятих гусінню, вштовхнули у головний вхід великого мурашника.

Зірки над головою зникли, проте і тут, у проходах, стелилися фіалкові сутінки, повороти світилися синім. “Знайшов!” — обмацували зустрічні Юрія, а він ходами мчав у глиб мурашника. Його огортав рідний чарівливий запах, обнімало тепло, і, здається, кращого вже нічого не могло бути. Однак Юрій мчав уперед. “Знайшов!” — супроводжувало його. І сам він чувся красенем і пишався: “Знайшов!” Ось уже чути: “Оу! Оу!” — хазяйка гнізда відкладає яйця. “Оу!” — фіалкова сутінь яскравішає. Зараз Юрій побачить хазяйку — він добувач, герой. “Оу!” Йому радісно і лячно водночас, він сповнений сили, заряджений енергією — так на нього впливає рідне гніздо, він готовий віддати усе, себе самого для всіх, для хазяйки. “Оу!” Зараз він побачить її. Зараз!..

Юрій розплющив очі. Усе злетіло з нього миттю. Від сонця він склепив повіки, завважив зникаючу фіалкову сутінь, у свідомості усе ще звучало, даленіючи, стихаючи: “Оу!”

Що це було? Юрій спостеріг, що лежить на землі, підхопився на ноги. Що це? Сон, дійсність?.. Серце стугоніло у грудях, як від бігу, у роті стояв присмак кислоти, запах мурашника. Було? З ним? Юрій розгублено озирнувся.

Світило сонце. Каламутно блищало джерело. Вітру не було, тепла вільгість огортала Юрія. “Було?” — запитав ще раз. Відповів: “Було!..”

Що ж це таке?

Юрій знову нахилився до води. Йому було моторошно і цікаво. Дивний фіалковий світ ще жив у його свідомості. Скільки ж світів — і яких? — у цій воді? Напитися ще? Дивно і цікаво. Юрій знову лягає на землю. Він знає — нап’ється. Що б не скоїлося — нап’ється. Розгадає таємницю джерела.

Врешті-решт нічого з ним не сталося. Можливо, привидівся сон, проте поганого не скоїлося. Ще ковток. Маленький ковток, як першого разу. Може, він знову обернеться на мураху? Побачить царицю мурашника?.. “Оу!” — звучить у нього в мозку. Нічого поганого не буде, запевняє себе. Не буде! Він уже відчуває вологу. Наблизив губи до води.

Ґедзь сідає йому на вухо. Юрій змахує рукою, збиває його. Ґедзь падає у воду, сплеск. Помутніння. Ґедзь зник. Ковток води клубком прокочується по горлу.

О пекучий, п’янкий, солодкий, жаданий смак крові! І разом з тим нестерпне відчуття голоду! О сонце, спекота, тріпотіння крил, жало, готове вп’ястися у живу плоть! І голод, голод! Голод, а тут їжа. Багато їжі! І злість! І бажання пити гарячу кров! Зараз націлитися. Зараз уп’ястися! З-з-з… Десятки таких самих спраглих в’ються поряд. Хто перший? Хто сміливіший? З-з-з… Ах-х! — посвист цупкого жорсткого волоса — посвист смерті. Вивернутися, втекти! А їжа — жива гора — ось вона! З-з-з… Сісти — значить ризикувати. Сісти — значить бути ситим. Сміливіше!.. Ах-х!.. — знову посвист. Джгут волосся цвьохнув поряд. Когось зачепило, так? Корчиться на землі? Не я! Не я! Ну сісти…

Ривок — і гаряча пахуча жадана плоть, ось вона! Вчепитися лапами у волосину. Огидна жорстка волосина, проте за неї можна триматися. Під нею тисячі пор-ямок. Потрібна лише одна ямка. Потрібна лише одна крапля крові! Жало намацало ямку. Устромити глибше, глибше! О-о! Тепле солонувате влилося у хобот. Тепер всмоктувати, ковтати! О-о! Червоні вогненні клубки — кров складається з них, як з вишень. Ковтай, ковтай! Червоні клубки, як вишні, прокочуються по стравоходу. О насолода! Життя!.. Шерсть, шкіра сіпаються, їм боляче. Ковтай, ковтай! Швидше!

Посвист. Удар. Зім’яло крила. Зверетенило, швиргонуло. О-о-о!..

Юрій через силу розплющив очі. Він корчився на землі. Кожний нерв як струна, у голові дзвеніння. Пальці скарлючилися, уп’ялися в землю.

Зі стогоном Юрій спинається на коліна, на ноги. Усе перед ним пливе, сонце в небі розгойдується, танцює. Непевною ходою на тремтячих ногах Юрій іде геть від джерела. “Не так просто… Не так безневинно… — плутаються у голові обривки думок. — Не так усе просто!..”

Юрій ледве добирається до куреня. Пес Вовчок з люттю кидається на нього.

— Вовчок! — кличе дід.

Добродушного, лінивого пса не впізнати. Шерсть на карку наїжачилася. Загризе!

— Вовчок!..

Може, від Юрія відгонить мурашиним мускусом? Трупним запахом ґедзя?

Дід Бубей проганяє пса палицею. Той лягає осторонь, гарчить. Дід запитує Юрія:

— Звідтіля?..

— Звідтіля.

Юрій нічого не розповідає Бубею. Жадібно ковтає чай, аби перебити в роті солонуватий смак.

— Хлопче?.. — запитує дід.

Юрій встає:

— До побачення.

Два дні він нікуди не виходить. Удав із себе хворого, лежить на ліжкові. “Що це було? — думає він. — Від чого? Від води?”

Перебирає в пам’яті усе, що чув, читав про воду. Про води.

Є легка вода. Є важка вода. Є жива вода і є мертва. Є цілюща. Є, мабуть, незвичайні води. У джерелі — незвичайна. Властивості її, формула невідомі Юрію, він не геолог, не хімік. Відомий результат — неймовірний, приголомшуючий. Вода розчиняє у собі організм, хоч то метелик, мураха, ґедзь. Що ще?.. Випивши такої води, людина обертається на іншу істоту. Ні, заперечує собі Юрій, людина залишається людиною. Однак відчуття, свідомість стають іншими. Як це відбувається? І тут Юрій нічого не може пояснити, він не біолог. Але те, що було з ним, разюче. Він знаходив новий світ.

Скільки див на землі, думає Юрій, незнаних, невідкритих. Психіка комах, звірів і птахів, наприклад. Зоопсихіка. Ніким ще не започаткована наука. Що вона може дати людині?.. Думки Юрія знову повертаються до джерела. Непийвода! Попередження у назві, заперечення, навіть страх. Перед чим страх? Перед невідомим. Люди знають про це. Але неправильно розуміють саме явище. Перевертні, відьми — усе це дурниці. Є проблема, загадка. У який спосіб свідомість однієї істоти передається іншій?

Артем не приїжджав. На буровій усували аварію.

На третій день після події біля джерела — на десятий перебування у Тарханівці — Юрій вийшов з дому у другій половині дня. Погода була така ж сама, ясна; безхмарне небо світилося шовковою синню. У зеніті кружляли беркути.

Юрій пішов не через ліс, а стежкою на городи.

— Чому довго не приходив? — запитав Бубей.

— Прихворів, — сказав Юрій.

— Посидь, — сказав дід.

І рушив лише йому помітною стежкою у глиб городу. Юрій залишився біля куреня. Вовчок лежав віддалік.

— Вовчок! — покликав Юрій.

Пес не ворухнувся, не підійшов.

— За віщо ти на мене так? — запитав Юрій і розсміявся: що це він — собаку припрошує.

Повернувся Бубей. Виклав з кишені десяток огірків.

— Перші.

Їв і розмовляв Юрій мало. Видно було, що його заполонила якась думка.

— Про що ти, хлопче? — запитав Бубей.

— Дай мені, діду, рушницю. До вечора, — попросив Юрій.

— Навіщо?

— До лісу піду.

— Сезон не мисливський, — сказав дід.

— Та я так… — невизначено сказав Юрій. — Для виду.

— Якщо так, візьми. Ні лисиць, ні зайців не стріляй, оштрафують.

— Гаразд, — пообіцяв Юрій і взяв рушницю.

Проминув городи, звернув на гору, до джерела.

— Куди? — крикнув дід від куреня.

Юрій махнув рукою.

Якийсь час він блукав довкола джерела без особливих намірів. Рушниця висіла на плечі, він забув про неї. Але це тільки здавалося, що він забув. Думка працювала у голові і остаточно сказала “так”, коли Юрій завважив на верхівці сосни беркута. Птах відпочивав, зрідка чепурився, пригладжуючи дзьобом пір’я. Юрій підстрелив беркута — перебив крило. Довго нишпорив у кущах, поки не знайшов птаха, а коли знайшов, накинув на нього піджак, вибрався з гущавини на галяву.

Це була знайома галява з джерелом Непийвода. Юрій з підбитим птахом у руках присів на камінь. Замислився.

Після заходу сонця він не повернувся до багаття. На ніч не прийшов додому.

Не повернувся вранці і на обід наступного дня. Увечері оголосили розшук зниклого студента.

Докотилася тривожна звістка і до Бубея. Він узяв Вовчка і рушив до джерела. Тут, біля води, він побачив рушницю і одяг Юрія. Піджак лежав осторонь неушкоджений. Штани, сорочка студента перетворилися на купу ганчір’я, мовби хтось зумисне шматував тканину на стрічки, смуги. Тут же валялися два-три пера беркута.

Рушницю і одяг Бубей відніс у сільраду.

Юрія знайшли наприкінці третього дня. Знайшов Вовчок під скелею, у непролазній хащі, куди привів людей. Кущі були понівечені, зім’яті, ніби Юрій вилежувався на них або впав з висоти. Руки, ноги студента були поломані, сам він був непритомний.

Дорогою до лікарні марив:

— Яке сонце… Простір! І небо глибоке, синє…

Коли його клали на операційний стіл, у нього незручно підвернулася рука. Юрій зронив ще одне слово:

— Крило-о!..